пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200310
№10
2003

Бюлетень "Права Людини"

Катування та жорстоке поводження

10.12.2003 | Євген Байрамов, Політична Україна

Відповідач – держава?

   

У громадську приймальню Луганського обласного відділення КВУ звернувся громадянин Щеглов І.М., що позивається з „державою Україна в особі відповідача Сєвєродонецького МВ УМВС“.

Позов „Про відшкодування збитку, заподіяного бездіяльністю органів державної влади“ у порядку ст. 56 Конституції України розглядається Сєвєродонецьким місцевим судом під головуванням судді Горбатенко О.В. Приводом для звернення до суду послужила „ … бездіяльність і тяганина Сєвєродонецького МВ УМВС у розслідуванні кримінальної справи“. Позивач з 03.07.2000 р. не може домогтися ухвалення рішення у кримінальній справі, в якій він виступає потерпілим. Потерпілий у кримінальній справі – Щеглов І.М., але позивач у цивільній справі, просить стягнути із Сєвєродонецького МВ УМВС 10 тисяч гривен за заподіяну моральну шкоду.

На жаль, як відзначив суддя Горбатенко, у діях Сєвєродонецького МВ УМВС виявляється не тільки тяганина стосовно громадян, але й явна неповага до суду: слухання справи кілька разів переносилося через відсутність представників відповідача.

Свобода вираження поглядів

10.12.2003

У справі антипрезидентських публікацій прокуратура допитала редактора «Антенни» Валерія Воротника.

   

Минулого тижня прокуратура Черкаської області зробила виїмку екземплярів черкаської газети „Антенна“ за листопад-грудень 2002 року, де містилися ряд публікацій, мова про які йшла в спеціальному дорученні генеральної прокуратури України. Це кілька передрукованих статей з газети „Грані-плюс“ Тетяни Коробової і один авторський матеріал журналіста „Антенни“.

Головний редактор „Антенни“ Валерій Воротник також повідомив, що ще 31 березня його було викликано до прокуратури Черкаської області. Журналіста допитали як свідка у кримінальній справі, яку порушила Генеральна прокуратура України за фактами публікацій в засобах масової інформації, брошурах, інших виданнях матеріалів, спрямованих на перешкоджання виконанню службових обов’язків і підрив авторитету президента країни і мають образливий, наклепницьких характер.

Воротник звертає увагу на те, що прокуратурою були вилучені ті публікації „Антенни“, які наводилися у „моніторингу“ української преси, який надсилав керівник головного управління інформаційної політики Адміністрації Президента Сергій Васильєв доповідачу Парламентської Асамблеї Ради Європи Ханне Северинсен „на підтвердження того, що в Україні існує широкий плюралізм думок у вітчизняних ЗМІ“.

– Мабуть, щоб робота даремно не пропала, в адміністрації президента прийняли рішення поскаржитися тепер у прокуратуру, – вважає Воротник.

Інститут масової інформації

08.04.2003

Свобода вираження поглядів

10.12.2003

Неизвестные жестоко избили корреспондента газеты «Крымские новости».

   

11 апреля в пятницу вечером в Симферополе двое неизвестных жестоко избили корреспондента информационно-аналитического еженедельника „Крымские Новости“ Алексея Ермолина. Как сообщает редакция „Крымских новостей“, нападавшие нанесли ему несколько ударов в голову, однако журналисту удалось вырваться. Пострадавший обратился за помощью в наиболее близко расположенную от места происшествия 7 городскую больницу Симферополя, откуда был доставлен каретой скорой помощи в Республиканскую клиническую больницу имени Н.А. Семашко. Врачи констатировали ушибленную рану левой надбровной области. Журналисту была оказана экстренная помощь, наложены швы.

„Удар в голову был достаточно ощутим, вероятно, у одного из нападающих был кастет“, – считает А. Ермолин.

А. Ермолин занимается рядом острых тем, среди которых: – злоупотребления в использовании земель Южного берега Крыма, в частности, тяжба между жителями поселка Гурзуф и МДЦ „Артек“, и вопросы функционирования рынков в столице автономии. Ранее А.Ермолину неоднократно угрожали, и он об этом информировал Комитет по мониторингу свободы прессы в Крыму. Коллектив редакции не исключает, что причинами происшедшего с А. Ермолиным может быть его профессиональная деятельность, а потому обращается ко всем правоохранительным органам с требованием обеспечить безопасность работы журналистов „Крымских новостей“ и других СМИ.

Пресс-релиз подготовлен Комитетом по мониторингу свободы прессы в Крыму, г. Симферополь,

Свобода вираження поглядів

10.12.2003 | Ірина Чорнобай, „Політична Україна“

У столиці можна бути проти війни. В провінції – зась!

   

Викладач університету чекала неприємностей через свою громадянську позицію, висловлену публічно. І не помилилася.

26 березня луганчанка, викладач Східноукраінського національного університету Н. Прищепа опублікувала у газеті „Новый ракурс“ свого відкритого листа до Президента і депутатів ВР. Зміст – протест проти війни в Іраку і відправки до Кувейту українського батальйону РХБ–захисту. Зокрема, в листі викладач наголосила: „Я розумію, що повинна очікувати негативних наслідків цього свого кроку, враховуючи сучасний стан прав людини і мсвободи слова у нашій країні“. Щодо наслідків Н. Прищепа не помилилася. Уже в день виходу газети вона зрозуміла, що її телефон прослуховується. Звернулася до відділку міліції, на телефонну станцію, написала заяву начальнику міського управління МВС генерал-майору Виходцю. Обіцяли перевірити. В університеті жінці натякнули, що з нею ще будуть „розбиратися“ чи гідна вона навчати студентів. Про це Н. Прищепа розповіла на мітингу протесту проти війни в Іраку. Присутній тут народний депутат Сергій Гмиря зауважив, що на такі мітинги ходять як правило пенсіонери і безробітні і це є ознакою недемократичного суспільства, бо працюючі бояться, що їх через участь у акціях протесту виженуть з роботи. Про все це розповіли дві обласні газети, що кількісно ілюструє стан свободи слова на Луганщині.

Соціально-економічні права

10.12.2003

Зауваження до закону України «Про права пацієнтів Україні» (Євгенія Багалій, Ірина Гончарова).

   

Євгенія Багалій, лікар-психіатр

1. У ст.1 розділу „Дискримінація пацієнта“ варто додати „і місця проживання“.

У цій же статті говориться, що лікар зобов’язаний поінформувати хворого про свою освіту, кваліфікацію і компетенцію і дати такі ж дані стосовно медичного персоналу.

Якщо врахувати, що на прийом одного хворого в поліклініці приділяється 10-15 хвилин, то природно, що, якщо лікар буде приділяти час для надання такої інформації, вислухати й оглянути хворого лікарю вже буде ніколи.

У цій же статті зазначено, що пацієнт має право самостійно вибирати метод лікування. Хіба хворий може оцінити, який метод лікування кращий, адже в більшості випадків у нього немає відповідної кваліфікації. Зате цей пункт цілком звільняє лікаря від відповідальності за невдалий вибір методу лікування.

2. У ч. 2 ст.5. зазначено, що пацієнт має право на фізичну і психічну цілісність і недоторканність.

Але як бути хірургу, якщо він повинний вирізати апендикс чи розкрити абсцес. Він же порушує фізичну цілісність і недоторканність. Чи психіатру, до якого звернувся важкий хворий з маренням. Хворий звертається до лікаря для того, щоб це марення зняти. Отже, безумовно, лікар повинний порушити психічну недоторканність.

У ст.5 пропонується: пацієнт має право на вибір і відмову від медичного втручання. А як бути з психічними хворими, які відмовилися від лікування і несуть загрозу для оточування? Або з хворими венеричними й інфекційними хворобами, які не хочуть лікуватися і являють загрозу для суспільства.

Ст.7. Іноді медична допомога надається хворим у складних ситуаціях, безпека не може бути гарантована і лікар змушений йти на ризик.

Ст.8. Незрозуміло чому після пологів плацента не може бути використана для одержання препаратів для підсадки, що є методом лікування для інших хворих, а породіллі вона вже безумовно не потрібна.

Ст.9 Далеко не усі хворі можуть, і тим більше повинні, бути ознайомлені зі своєю історією хвороби. Це не тільки порушення норм деонтології, але й в історії хвороби можуть міститися дані, що повідомили родичі, і про які хворий не повинен знати. З даними обстеження й історією хвороби хворого повинний знайомити лікар, який і повинен вирішувати в якому обсязі знайомити хворого з історією хвороби.

Ст.11. Пацієнт не може вирішувати самостійно, які методи діагностики і лікування йому показані. Це справа лікарів, які несуть відповідальність за вибрані методи діагностики і лікування.

Ст.17. „Примусова госпіталізація можлива тільки за рішенням суду“. Це положення вступає в протиріччя з законом про психіатричну допомогу, що діє в даний час в Україні.

У законі про права пацієнтів немає чіткого визначення, що вважати медичною допомогою, а що медичною послугою.

Одне з найбільш складних питань медичної деонтології (науки про взаємини хворого і лікаря) – це питання про доцільність і необхідність повного інформування хворого про його захворювання. З огляду на величезну роль психіки людини в боротьбі з хворобою, іноді важливо сказати хворому, що його хвороба є серйозною, але вилікуваною, з якою треба боротися. У випадку невиліковної хвороби питання про інформованість пацієнта здобуває величезну важливість і зайва інформація іноді може зіграти негативну роль. Питання про ступінь інформованості хворого в кожному конкретному випадку повинний вирішувати лікар з урахуванням особливостей характеру і психіки хворого.

Ірина Гончарова, лікар – психіатр, м.Харків

Ст.1 (абзац 4). Пацієнти, що перебувають в „однаковому з точки зору медицини статусі“ мають однакові вік і стан здоров’я, в іншому випадку їх статус не може вважатися однаковим. Згадування соціально-економічного статусу є некоректним, бо існують платні медичні установи.

Ст.1 (абзац 9). Хто і на підставі яких документів має надавати відомості про „освіту, кваліфікацію і компетенцію“? Цілком зрозуміло, якщо людина працює на посаді лікаря або медсестри вона має відповідну освіту. Компетенція – вживання цього терміну взагалі є некоректним, бо засвідчити компетенцію документально неможливо.

Ст.1 (абзац 14). Незрозуміле який вибір мають на увазі автори закону.

Ст.5. і ст.8. Абсолютно не зрозуміло, що таке „фізична і психічна цілісність і недоторканність“, і яку допомогу можна надати пацієнтові не порушивши їх.

Ст.8 (абзац 3). Вважаю за потрібне змінити цей абзац таким чином: „Вилучені у процесі надання хірургічної допомоги пацієнту протези, органи, тканини і середовища організму, включаючи тканини і середовища, що відриваються в процесі пологів, і абортивний матеріал можуть бути використані з дослідницькими або іншими медичними цілями, якщо немає письмової заяви пацієнта з запереченням такого використання“.

Ст.10 (абзац 3). Що таке „обмежено дієздатна особа“ – в українському законодавстві такого не існує.

Ст.11 (абзац 2,6). – ці абзаци суперечать один одному. Треба: пацієнт має право на вибір та заміну лікуючого лікаря, або будь – якого іншого мед. працівника.

Ст.11 (абзац 9). Хто має право заборонити пацієнтові залишати лікувальну установу? Це може зробити лікар, консиліум лікарів, чи потрібно рішення суду?

Ст.14 (абзац 5). Треба виключити частину речення „не спрямоване на зміну геному нащадків“. Цілком зрозуміло, що кожний хворий на спадкове захворювання хоче не тільки вилікуватися сам, але й мати здорових нащадків.

Ст.14. В законі нічого не сказано про розтин померлих. В яких випадках він є обов’язковим, а в яких родичі померлого або сам пацієнт ще за життя може відмовитись від розтину у випадку смерті?

Практика правозахисту

10.12.2003

Відкритий лист Харківської правозахисної групи.

   

Закон „Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні“ був прийнятий Верховною Радою України 17 квітня 1991 року. Як тільки почали працювати створені згідно з цим законом Комісії з питань поновлення прав реабілітованих, з’ясувалось , що закон має суттєві недоліки (серед них – незахищеність членів родин репресованих, діти, які народжені в таборах та на засланні; потреба уточнення механізми оцінки та повернення майна, суми виплат і т.ін.).

Тому, з 1992 році товариство політв’язнів, товариство „Меморіал“, окремі депутати вносили на розгляд Верховної Ради проекти змін та доповнень до Закону від 17.04.91.

Але до цього часу ніяких зрушень у цьому напрямку немає. Тим часом, безвинно покарані люди, не дочекавшись від держави і суспільства покаяння і компенсації матеріальних та моральних втрат, відходять у вічність.

Соромно за державу і наше суспільство.

Нарешті, у цьому році Верховна Рада прийняла до розгляду проект Закону про реабілітацію у новій редакції, в якому враховані майже всі основні недоліки Закону від 17.04.91.

Харківська правозахисна група направила листи на підтримку проекту нової редакції Закону про реабілітацію Голові комітету Верховної Ради з питань прав людини національних меншин і міжнаціональних відносин Г.Й.Удовенку, Уповноваженому Верховної Ради з прав людини Карпачовій Н.І., окремим депутатам Верховної Ради.

Закликаємо правозахисні організації, місцеві осередки товариств „Меморіал“, політзеків та інші організації звернутися до своїх депутатів Верховної Ради, засобів масової інформації з листами на підтримку прийняття у найкоротший термін Закону „Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні“ у новій редакції.

Харківська правозахисна група, Харківське міське товариство „Меморіал“, редакція бюлетеню „Права людини“

Відкритий лист Харківської правозахисної групи

Харківська правозахисна група і Харківське товариство „Меморіал“ звертають Вашу увагу на кричуще порушення Конституції України, пов’язане з виконанням Закону „Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні“ від 17.04.91 р.

Згаданий Закон до честі України був першим законом про реабілітацію, прийнятим на території республік колишнього СРСР. Але у зв’язку з цим і недоліків у ньому багато. Деякі недоліки цього Закону були враховані іншими республіками, зокрема, у Росії в 1991 р. У міру застосування Закону і виявленні його недоліків Росія внесла в нього ряд істотних виправлень і доповнень, зокрема, в російському законі більш чітко визначені статті і формулювання, які варто віднести до політичних мотивів осуду, виділена категорія осіб, що постраждали від репресій, стосовно до членів родин реабілітованих. І, нарешті, рішенням Конституційного суду Росії, репресованими і підлягаючими реабілітації визнані неповнолітні діти реабілітованих, що залишилися без опіки батьків внаслідок репресії. Це суттєво вплинуло на стан жертв політичних репресій в Україні.

Незважаючи на кількаразові звернення членів товариств „Меморіал“, регіональних осередків Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих та інших правозахисних організацій у ВР України з проектами доповнень і змін до Закону від 17.04.91 вони так і не були розглянуті протягом більш ніж 10 років. Зараз прийнятий до розгляду проект Закону про реабілітацію в новій редакції, його закріплено за Вашим Комітетом. Просимо прискорити розгляд цього законопроекту і врахувати при цьому наступні обставини.

1.Відповідно до Постанови ВР України від 09.11.92 за №2803-XII громадяни України, які були репресовані поза межами України і згодом реабілітовані, мають право отримати в Україні пільги, передбачені Законом України від 17.04.91. Але ж цей Закон не передбачає правовий статус реабілітованих для членів родин репресованих і не розповсюджується на них. Тому складається дискримінаційна ситуація, коли одні громадяни України, реабілітовані за законами інших країн СНД і мають право на пільги згідно з Постановою №2803-ХІІ від 9.11.92 (і Комісії з питань поновлення прав реабілітованих вже отримують заяви про отримання пільг з посиланням на згадану Постанову і пред’явленням російських довідок про реабілітацію), а інші громадяни України, члени родин репресованих в Україні, не можуть отримати правовий статус реабілітованих. Ми вбачаємо в цьому порушення ст. 24 і 46 Конституції України.

2. Що стосується самої концепції пільг (про тягар для держави і доцільності яких останнім часом багато міркують чиновники), то треба насамперед домовитися про визначення. Обговоренню і скасуванню можуть піддаватися пільги професійні і відомчі (силовики, чиновники і т.д.). Правда, чомусь ні в кого не викликає здивування чи збурювання 2-3-х місячні дебати депутатів кожного нового скликання про пільги і надбавки самим собі, і тільки потім, домовившись про це, вони приступають до виконання своїх обов’язків. Пільги у випадку репресованих, а згодом реабілітованих, громадян повинні розглядатися державою і суспільством у цілому винятково як своєрідне покаяння, відшкодування моральних і матеріальних збитків, нанесених державою при фактичній мовчазній згоді суспільства. Власне, саме це стверджується в преамбулі до Закону від 17.04.91. Те ж повинно відноситися до чорнобильців, учасників усіх воєн, до тих, хто був спрямований захищати суспільство чи державу ціною свого здоров’я і життя. Тому Постанова Кабінету Міністрів „Про єдиний державний автоматизований реєстр осіб, які мають право на пільги“ від 29.01.03 за №117, що передбачає заміну пільг на адресну грошову допомогу, вважаємо порушенням проголошених у Законі про реабілітацію принципів і концепції надання пільг реабілітованим громадянам. Правда, Закон про реабілітацію зовсім не згадують у цій Постанові. Чим далі, тим очевидніше, що сама держава до пільг, наданих громадянам, відноситься як до деякої подачки. Це і не підлягаючі індексації надбавки до пенсії (9 грн. з коп.), і максимальна сума компенсації, що складає 112 грн. Імовірно, саме тому всі комунальні служби жадають від пільговиків щорічної реєстрації з усіма документами і їхніми копіями в кожному окремому відомстві. Відомства, як правило, розташовані в різних кінцях міста, там чомусь завжди довгі черги і хворі люди похилого віку змушені вистоювати в цих чергах по кілька годин, наштовхуючись часто на грубе поводження з боку чиновників. Більше того, у ст. 40 Закону України „Про державний бюджет України на 2003 р.“ від 26.12.2002 за №380-IV в переліку субвенції коштів на надання пільг реабілітовані відсутні, а місцева влада при цьому вважає, що пільги реабілітованим призупинені (для прикладу наводимо лист від „Харківенергозбуту“ від 20.03.03 № 26-с/к.0561-г., в якому повідомляється, що „Згідно зі ст.40 Закону України „Про державний бюджет України на 2003 рік“ від 26 грудня 2002 року № 380-IV дія даної пільги призупинена“.). А чи не легше було б зобов’язати ЖЕКи і ЖЕО щорічно направляти списки пільговиків у відповідні відомства?

Існуюче становище інакше як відвертим знущанням і повторною репресією розцінити не можна.

Ми звертаємося із проханням зажадати від Кабміну розробки процедури надання пільг, що не приводить до принижень і погіршення здоров’я вже раніше безневинно потерпілих людей. Просимо також внести ясність у Закон – з яких коштів, місцевих чи державних, покриваються ці витрати. У Харкові, наприклад, уже багато років місцевий бюджет не виділяє на це коштів, відносячи їх до внутрішнього боргу. У результаті будинкові комітети кооперативних будинків відмовляються надавати пільги по оплаті житла, тому що компенсацію за це багато років не одержують.

3. Що стосується розмов про відсутність грошей у держави на відшкодування збитків і покаяння, то вже поверхове ознайомлення з бюджетом на 2003 р. викликає здивування. У бюджеті не передбачені витрати на пільги і компенсації реабілітованим громадянам, що є грубим порушенням Закону про реабілітацію. Звертають на себе увагу і деякі передбачені витрати, а головне, їхній розмір. Так, витрати на Державне управління справами Адміністрації Президента складають 319266 тис. грн., більше, ніж на Міністерство культури, Міністерство транспорту та інші інституції, у той час як на розробку новітніх технологій виділено 5663,1 тис грн. Крім того, виявляється ВР конче необхідний новий адміністративний будинок, на будівництво якого бюджет виділяє 60 млн. грн. зі спец фонду бюджету, але вже 07.03.03 розпорядженням Прем’єр-міністра за №125-р з основних фондів, поки немає надходжень у спецфонд, виділено 15 млн. грн. на згадане будівництво. Вражають також цифри по утриманню санаторно-курортних комплексів владоможців 125274,9 тис. грн. і витрати на лікування вищих чинів держави і депутатів 45855,9 тис грн., у той же час, наприклад, на лікування співробітників МЧС виділено всього 428 тис. грн. А в Харкові останнім часом проходить жвава дискусія по зведенню в місті тріумфальної арки, і гроші, вочевидь, на цей пам’ятник знайдуться.

Держава, що допускає таке відношення до власних громадян, – аморальна і злочинна.

Соромно читати в преамбулі „Закону про реабілітацію“, що ВР України „гарантує народу України, що подібне ніколи не повториться, що права і законність будуть свято дотримуватися“.

Створюється враження чистої декоративності і введення дня пам’яті жертв політичних репресій, і зустрічі Президента з ними, і встановлення мізерних іменних стипендій.

Практика правозахисту

10.12.2003

Лишь при советской власти такое может быть...».

   

„Лишь при советской власти такое может быть...“

Александр Галич

Ці рядки з пісні відомого поета, барда і дисидента А.Галича зараз є актуальними в Україні, як ніколи. Про це свідчить „активна діяльність“ наших комунальних місцевих структур. Комунальні служби в Україні повели боротьбу з боржниками суто радянськими і абсолютно не правовими засобами. Причому, скарги на такі дії надходять до нас зі всієї України.

В деяких містах, таких як Калуш, Київської області, списки боржників вивішують у під’їздах жилих будинків, вказуючи в тих списках не тільки прізвища боржників, а й суму боргу. А у Харкові справа поставлена зовсім офіційно – списки боржників розсилаються до бюджетних організацій, і перші особи цих закладів відповідають за те, щоб змусити своїх підлеглих сплатити ці борги. Ми отримали скаргу молодого лікаря (їй не поталанило – у Харкові багато громадян, що мають однакове з нею прізвище) місцевого закладу охорони здоров’я, яка живе разом з батьками, взагалі не має особового рахунку. Але, не зважаючи на це, вона теж потрапила до таких списків і була змушена вислуховувати претензії свого головного лікаря про те, що вона заборгувала комунальникам шалену суму, і давати пояснення. Щоб з’ясувати, що трапилося, вона зателефонувала до районного відділу Харківкомунвода і отримала спокійну відповідь, що ще рік тому вони зібрали у бюджетних організаціях списки їх співробітників і тепер по цим спискам розшукують боржників. І, наприклад, якщо у Харкові багато людей мають співпадаючі ім’я та прізвища – то всі вони отримують „приємне“ повідомлення про борги. На жаль, у даному випадку не свої борги, а чужі.

Виникає резонне питання: хто надав право комунальним службам збирати списки громадян і поширювати приватну інформацію про цих громадян? Що це взагалі – за „розвинутий совєтизм“ у нашому повсякденному житті? Ще трошки, і ми будемо, як раніше, на зборах трудових колективів, обговорювати особисте життя своїх колег: хто, як і чому зрадив своїй жінці або своєму чоловікові. І, взагалі, непогано було б запропонувати „Моральний кодекс будівника капіталізму в Україні“...

Редакція „ПЛ“

Що робити для захисту своєї приватності читайте в коментарі юриста-експерта ХПГ.

Коментар „ПЛ“: 1) По-перше, згідно з положеннями ст. 8 Європейської конвенції, ст.32 Конституції України, так або інакше, поширення (а саме-оприлюднення) інформації про заборгованість конкретної особи – може бути кваліфіковано як втручання в особисте життя чи/і принаймні створення умов для подальшого втручання.

Чому? Як ми знаємо, що за ст.32 КУ (акцентую Вашу увагу на положеннях, виділених курсивом):

Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди,крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Кожному гарантується судовий захистправа спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації,а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

В даному разі йдеться про гарантію невтручання в особисте життя , що передбачає і гарантію на особисту таємницю, на забезпечення можливості перебувати у стані відносної незалежності від держави та суспільства. Положеннями статті цілком обґрунтовано задля цього встановлюються обмеження щодо збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу (без її згоди), адже в іншому разі розголошення подробиць аспектів фінансово-матеріального становища особи може негативно вплинути на спосіб її існування, її родинний стан та на багато інших чинників.

І тут для аргументації по згаданій статті КУ важливо встановити, чи є відомості про комунальну заборгованість конкретної особи конфіденційними. Звернімося до ст.23 Закону України „Про інформацію“:

Стаття 23. Інформація про особу

Інформація про особу– це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Основними даними про особу ( персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження. Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім’я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані державними органами влади та органами місцевого і регіонального самоврядування в межах своїх повноважень.

Забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом.

Кожна особа має право на ознайомлення з інформацією, зібраною про неї.

Інформація про особу охороняється Законом.

Стосовно персональної інформації. Законодавство, як бачимо вище, визначає персональні данні, а от про конфіденційну інформацію зазначено у статті 30 Закону (я б не сказав, що дуже вдало і таким чином, що відповідає дійсності):

Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну. Конфіденційна інформація – це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.Громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою, яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту.

Коли ж ми звернімося до Рішення Конституційного Суду України N 5-зп ( javascript:OpenDoc(v005p710-97) від 30.10.97 ( справа Устименка), то у п.1 резолютивної частини рішення зазначено, що Частину четверту статті 23 Закону України „Про інформацію“ ( javascript:OpenDoc(2657-12) треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини.

До конфіденційної інформації , зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, дата і місце народження , майновий стан та інші персональні дані ). Отже, зважаючи на таке тлумачення робимо висновок, що дані щодо майнового стану належать до конфіденційної інформації. Далі питання в доведенні того, чи є дані про борги особи (тим більше з демонстрацією фіксованих сум, що нерідко має місце на практиці в інших регіонах) даними про майновий стан – питання, на жаль не окреслене у вигляді дефініції чинним законодавством, але таке, що може бути обґрунтоване на користь особи-боржника, використовуючи і закони формальної логіки. Борги – аспект грошового балансу, отже складова майнового стану особи, борги – фактор, в залежності від якого і змінюється майновий стан не тільки особи, але й можливо її сім’ї (родини), себто може йтися про складові сімейного життя і т.д. Тут лише варто нагадати, що відповідно до Закону „Про КСУ“ рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.

Тобто обов`язковість цього Рішення характеризується двома ознаками: 1) обов`язковість загальна – для всіх суб`єктів права, але не всього рішення, а його резолютивної частини, де надається тлумачення або формулюється правовий принцип, тобто КСУ, коли приймав рішення по конкретній справі – К.Устименка, сформулював певні правоположення, яким належить певна ступінь загальнообов`язковості; 2) обов`язковість особлива – для органів державної влади, у тому числі судових, які відповідно до Закону України „Про Конституційний Суд України“, та, зокрема, статті 70, зобов`язані виконати це рішення на користь К.Устименка.

Про правомочності громадян щодо доступу до інформації про них у ст. 31 Закону „Про інформацію“ зазначається і таке:

Громадяни мають право: знати у період збирання інформації, які відомості про них і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються; доступу до інформації про них, заперечувати її правильність, повноту, доречність тощо. Державні органи та організації , органи місцевого і регіонального самоврядування , інформаційні системи яких вміщують інформацію про громадян, зобов’язані надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом, а також вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до неї. У разі порушень цих вимог Закон гарантує захист громадян від завданої їм шкоди використанням такої інформації.

Цікавою в контексті Вашого запиту видається сентенція наступної частини статті.

Забороняється доступ сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами, організаціями і посадовими особами.

Адже, коли йдеться про вивішування роздруківок на „ганебних стовбурах“, які містять відомості з прізвищами (нерідко сусідів) і сумами, можливо за який період, однозначно створюються умови для пасивного доступу усіх оточуючих (бажаючих і небажаючих) до таких даних.

Далі в статті зазначається, необхідна кількість даних про громадян, яку можна одержати законним шляхом, має бути максимально обмеженою і може використовуватися лише для законно встановленої мети .

В якості коментарю лише зазначу, що особливо законної мети у вимогах сплатити борги під тиском (ледь не залякуванням) обставини поширення негативних відомостей, які б кидали тінь на репутацію і стосунки з оточуючими особи, вбачати важко. Тим більше, що існує альтернатива без публічного аспекту вирішення майнових суперечок між користувачами комунальних послуг та їх постачальниками: в порядку цивільного провадження вимагати стягнення заборгованості через суд, що є і має бути звичайним у зобов’язальних правовідносинах між суб’єктами. Такі питанні необхідно розглядати в контексті майнових спорів, а не, до речі. PR-акцій, із застосовуванням владно – впливових важелів, зрештою тиску і форми насилля, так доволі генетично прийнятних і близьких для владних структур у недалекому історичному минулому в Україні. Адже йдеться в більшості про приватних осіб, а не публічних функціонерів.

2) З-поміж потенційних порушень інформаційного законодавства, спрямованих на ущемлення прав на особисте життя громадян-боржників окремо слід виділити і такі: використання і поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок виконання своїх службових обов’язків. Принаймні у ч.2 ст.47 Закону „Про інформацію“ особа, винна у вчиненні таких діянь має нести відповідальність за порушення інформаційного законодавства. Не вдаючись в деталі, на скільки добре в національному законодавстві і на практиці запроваджуються аспекти доктрини банківської таємниці, все ж за моїми спостереженнями, мабуть питома вага дискусій щодо збереження таємниці банківських вкладів в Україні, так і далеко за її межами набагато частіше і помітніше мала своє висвітлення у медіа, аніж було приділено увагу питанню, порушеному Вами у листі. Але якщо дивитися прискіпливо, то скрізь йдеться про режим висвітлення інформації про кошти осіб, тобто проблеми з ними пов’язані, про що б більшість приватних осіб не воліла б виставляти на громадське чи інше судження.

3) Ну і насамкінець, якщо ми вже визначаємо (в залежності від обставин) предмет оскарження, то яким чином можемо захистити свої права? Конкретизуючи відповідні положення КУ у ст. 48 ЗУ „Про інформацію“ зазначено, що в разі вчинення органами місцевого і регіонального самоврядування та їх посадовими особами, протиправних діянь, передбачених цим Законом, ці дії підлягають оскарженню до органів вищого рівня або до суду.

Скарги на протиправні дії посадових осіб подаються в органи вищого рівня, яким підпорядковані ці посадові особи.

У разі незадоволення скарги, поданої до органу вищого рівня, заінтересований громадянин або юридична особа мають право оскаржити протиправні дії посадових осіб до суду.

Тут Конституційний Суд підкреслив, що у статті 48 Закону України „Про інформацію“ визначальними є норми, сформульовані у частині першій цієї статті, які передбачають оскарження встановлених Законом України „Про інформацію“ протиправних діянь, вчинених органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами, а також політичними партіями, іншими об’єднаннями громадян, засобами масової інформації, державними організаціями, які є юридичними особами, та окремими громадянами, або до органів вищого рівня, або до суду, тобто за вибором того, хто подає скаргу. Частина друга статті 48 Закону України „Про інформацію“ лише встановлює порядок оскарження протиправних дій посадових осіб у разі звернення до органів вищого рівня, а частина третя цієї статті акцентує на тому, що й оскарження, подане до органів вищого рівня, не є перепоною для подальшого звернення громадянина чи юридичної особи до суду. Частину третю у контексті всієї статті 48 Закону України „Про інформацію“ не можна розуміти як вимогу обов’язкового оскарження протиправних дій посадових осіб спочатку до органів вищого рівня, а потім – до суду. Безпосереднє звернення до суду є конституційним правом кожного.

В порядку ст.56 КУ статтею 49 передбачено , що у випадках, коли правопорушення завдають громадянам матеріальної або моральної шкоди, особи, винні в цьому, відшкодовують її на підставі рішення суду. Розмір відшкодування визначається судом.

Крім того, не залучаючи до кола досліджень положення КпАП, хотілося б наголосити, на тому, що в новому ККУ міститься стаття 182 , зміст якої зводиться до наступного:

Порушення недоторканності приватного життя

Незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації, –

караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років. Основні (суто формальні) перепони і труднощі виникатимуть навколо доведення об’єктивної сторони потенційного злочину, а саме незаконності поширення. Тобто за відповідних обставин є можливість порушувати питання про кримінальну відповідальність посадових осіб, які прийматимуть рішення від імені держорганів (переважно) про розголошення відомостей щодо заборгованості.

Як висновок, вбачаю, три можливих основних лінії реагування задля захисту прав осіб – боржників по комунальним платежам в разів проявів з боку державних чи комунальних органів (посадовців) діяльності, про яку йшлося у Вашому запиті: 1)звернення зі скаргою до посадової особи вищого рівня; 2)звернення із позовом до суду можливо із вимогою належного відшкодування коштів; 3)звернення із заявою про порушення кримінальної справи.

Олег Целуйко

Бюлетень "Права Людини", 2003, №10

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори