пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200401
№01
2004

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

09.04.2004 | Відкритий лист Зіновія Антонюка

ЛЮДИНО В УКРАЇНСЬКІЙ ВЛАДІ!

   

Оскільки це - відкритий лист, то безумовно стосується кожної ЛЮДИНИ, хоч і звернений формально до можновладців.

Звертаюся до ЛЮДИНИ У ВЛАДІ тому, що саме влада відповідає за все, що коїться у державі. Відповідає апріорно, за самою своєю суттю, за означенням. Відповідає сповна. Незалежно від того, чи офіційно визнає вона цю свою повну відповідальність, чи ні.

Хоч принципові владні рішення приймає найвищий ешелон влади, проте не можуть бути осторонь відповідальності за них і найнижчі ешелони, кожна людина у владі. Принаймні - відповідальності моральної.

Моральна відповідальність лежить і на кожному громадянинові не у владі, що бачить негативні політичні рішення влади і не реагує.

Написати цей лист мене примусила шизофренічна ситуація із, здавалося б, елементарного питання про давно назрілу в Україні політичну реформу. Ще недавно Україна у розвитку суспільства відставала від республік Прибалтики на два-три роки, а сьогодні це відставання зросло принаймні до 15 років. Незаперечним винуватцем цього є наша влада, а точніше - збережена досі стара модель влади.

Шизофренічність ситуації полягає в тому, що влада в особі конкретних людей у ній та самою системою як специфічною вертикальною структурою з усіх сил хоче зберегтися якщо не в усіх персоналіях, то безумовно як цілісна структура. Зберегтися всупереч бажанню громадянського суспільства добитися реальної ротації влади. Звичайно, це ще не сучасне демократичне ліберальне суспільство розвинених країн Європи, але вже й не суспільство, скуте минулим тоталітаризмом. Воно давно прагне реальніших змін задля свого загальноцивілізаційного поступу, припинення безпричинного катастрофічного зубожіння широких верств населення, прагне демократизації влади, нарешті прагне дієвого контролю за тою владою, яка своєю безумною політикою вигнала за межі держави мільйони і мільйони своїх громадян. І звичайно ж прагне нарешті змінити таку антинародну владу на іншу, яка пильніше займатиметься справжнім вирішенням існуючих суспільних проблем. Суспільство давно піднімає питання політичної реформи, влада грубо ігнорує ці заклики до діалогу, щоправда не у таких формах, як це робила радянська влада, проте так само нахабно та глумливо. Коли нарешті суспільству вдалося питання реформи за допомогою підтримки виборцями на недавніх парламентських виборах винести на владний рівень, влада робить хід конем, пропонуючи свою альтернативу до пропонованої суспільством реформи політичної системи: системи не зачіпати, можна лише інакше назвати ті "керівні крісла", які продовжуватимуть далі незмінно посідати владні персоналії святої недоторканної системи влади.

Нинішня влада намагається переконати увесь світ, що справді законною реформою влади має бути лише один якийсь із запропонованих нею шести за суттю дуже схожих проектів. Тільки з цих і вибирайте нещасні, нікчемні опозиціонери. Та й "громадянські форуми", які прокручує влада на підтримку лише своїх варіантів реформи в якості законних по всій Україні, усі критичні голоси просто замовчуючи, не пропускаючи на сторінки ЗМІ, мають переконати суспільство в марноті зусиль добитися проведення справжньої реформи, створити стан суспільної апатії. Наче в дурдомі.

Ще чверть сторіччя тому у Сибіру один генерал КГБ у приватній розмові аргументовано зазначав, що не дисидентство розвалює державу, а казнокрадство та корупція. Мабуть знав, що казав, хоч це узагальнення і було зроблено тоді з приводу грандіозних масштабів причетності високих сфер до розкрадання золота в СРСР. Сказано у пік могутності партноменклатури наддержави, про розвал якої і попереджав генерал. Генерал не був прихильником сталінських періодичних відстрілів номенклатури задля підтримки правлячого класу в належному моральному тонусі. Проте висловлював жаль, що актуальною є команда хапати дисидентів, а не казнокрадів. Я часто згадую того генерала, зокрема, у зв’язку з нинішніми подіями у Росії, коли безумовно найменш корумповані його нинішні спадкоємці займають місця старих корумпованих. Невідомо чи надовго, бо кожна влада більшою чи меншою мірою завжди заражена вірусом корупції. Проблема лише у виборі ліків: цивілізовані чи нецивілізовані. Не знаю, чи усвідомлював тоді генерал, що демократичною альтернативою нецивілізованим періодичним відстрілам може бути лише перехід від кастової, змовницької, закритої структури влади (номенклатурної) до відкритої, демократичної, яка підтримує свій моральний тонус періодичною прозорою зміною владних ешелонів за допомогою чесних і прозорих виборів із забезпеченням усім учасникам рівних можливостей в умовах суспільної свободи і нормального, повноправного функціонування опозиції та засобів масової інформації як факторів контролю за діючою владою. Усвідомлювати міг, проте з тої розмови таке однозначно не випливало.

Через 12 років наддержава справді зникла, проте разом з нею не пішла в небуття її владна номенклатура, переживши навіть свого родителя, ініціювавши заборону своєї партії за участь у путчі. Змінилася зовні, розділившись на республіканські фрагменти, вона зберегла свою природу - суть структури, насадженої зверху. На хвилі небаченого народного ентузіазму легко обходилася без підтримки знизу - аж поки фундаментально не сперлася на створених нею олігархів. Так було не лише в Україні, але й по всьому СНД.

Винятком були лише країни Балтії, де паростки громадянського суспільства, зароджувані з приватної людської гідності, зуміли швидко створити альтернативну структуру знизу, після чого зверхня структура ставала абсолютно чужою і не могла не розсипатися: виконавці інтернаціонального обов’язку повернулися у Москву, національні - шукали шляхів вростання у нові, будовані знизу, владні структури суспільств Балтії. Щось схоже на будовані знизу структури громадянського суспільства було започатковано і на Україні, найвпливовішим був Рух. Проте місцева зверхня номенклатурна структура, що мала багатий досвід кузні всесоюзної, зуміла досить швидко звести нанівець спроби українського суспільства створити нормальні - знизу - громадянські структури, бо зуміла звалити свої гріхи на той нещасний Рух ("Спасибо РУХу за разруху!"). Це могло статися через те, що українці республіканську владну номенклатуру не сприймали як суто чужу, накинену, - особливо після того як номенклатура прийняла зовні українську національну символіку. Звичайно відчували, що вона якась "не така", не природна, проте заспокоювали себе: "даймо і комуністам попрацювати на Україну". Проте справа була і є не в комуністах як таких, а у змовницькій, накиданій зверху моделі влади, яку вони тоді і переважно досі сповідують - це антипод громадянського суспільства, і скільки б не проголошувати побудову громадянського суспільства, його в принципі не можна побудувати при збереженні насадженої зверху структури влади. А при послідовному свідомому практичному зміцненні її - і поготів. Це - лікнепівська істина, яку ми досі не засвоїли. Нас цікавила швидша побудова держави, і було байдуже, чи віртуально, чи на природному фундаменті вона буде: лише б була... хоч якась... Нас мало цікавило суспільство як таке: "яке маємо, таке маємо...". Ми розучилися діяти самостійно, приватно, неформально, все чекаючи на розпорядження якогось наглядача чи погонича: "нам би маленького рудого німця, який би мудро розпорядився нашими головами та руками".

Це засвідчило фатальну слабкість тих громадянських імпульсів людської гідності знизу, які і є будівельним матеріалом справжнього громадянського суспільства. Зробили своє і стратегічні помилки лідерів Руху, коли вони почали форсувати творення політичних партій наче за прикладом Прибалтики. Проте насправді виявилися дивовижно схожі на збудовані зверху компартійні номенклатурні структури, тому і потрапили одразу до глибокої кишені олігархо-номенклатурної влади.

То й справді: маємо, що маємо..

Усі добре пам’ятають справді братнє єднання та радість в українському суспільстві від нового - вдруге у 20 сторіччі - винесення у практичну площину української національної ідеї. Несподівано дуже високий рівень підтримки її громадянами надав українській когорті, - єдиної і всебічно спорідненої та пов’язаної між собою і зорієнтованої виключно на московський центр, а ідеологічно - то переважно антиукраїнської - всесоюзної партноменклатури небачений досі справді братський вотум довіри в практичній реалізації ще вчора чужої їй національної ідеї. До слова - несподівано дуже високий відсоток, у понад 90%, за незалежність України на грудневому референдумі належить до її заслуг. Згодом з’ясувалося, що вона зробила це із своїх суто номенклатурних інтересів.

Із самої логіки розвитку тогочасної політичної ситуації в Україні випливало, що одним з першочергових завдань нової(старої) влади в Україні було цивілізоване, соціально справедливе проведення роздержавлення загальнонародної власності, конверсія надмірно воєнізованої економіки та її демонополізація з побудовою міцних підвалин справді демократичного, сучасного громадянського суспільства з верховенством у ньому не влади, не "понятій" та постійних підмін, а нарешті - ПРАВА.

Проте - "не так воно сталось, бо ..." - не могло не статись за нашого громадянського недбальства. Під прикриттям риторик про розбудову української держави (бальзам на спраглу українську душу!) найбільш цинічна і безумовно дуже активна частина тої партноменклатури вкупі та порозумінні з криміналітетом почала за московськими зразками Гайдара-Чубайса-Єльцина, практично перетворювати нову державу на окремі кланово-олігархічні регіони, спішно і незаконно переоформлюючи на свою приватну власність колишню всенародну (загальнодержавну). Але не лише її. За допомогою розмаїтих фінансових пірамід вона взялася до нитки "очухрати" переважну масу своїх громадян, привласнивши собі їхні трудові, зароблені мозолями, заощадження у тепер вже суверенно підвладній їй державі. Чи ж справді не розуміла вона, що посіла владні важелі саме з права народу на реалізацію національної ідеї, а поза нею зникає і нинішня її легітимність? Мабуть, в глибині розуміла, але це лише дратувало її: мовляв, зовнішньо-національну атрибутику ми прийняли, а далі ваша "так звана українська національна ідея" нехай сама і реалізується, спрацьовує... На платформі побудови цивілізованого громадянського суспільства, на ідеї захисту прав людини могли б цілком зійтися найширші верстви українського громадянства з більшістю персон із владної номенклатури. За спільних зусиль обох сторін це було цілком здійснимим проектом. Проте для впливової частини вищих ешелонів нової (старої) влади українська національна ідея навіть в режимі цивілізованого громадянського суспільства продовжувала залишатися в принципі чужою, якщо не ворожою. І це не могли не відчути розмаїті "общероси" та "общечеловеки" як принципові противники української незалежності, й активізувалися у проімперському напрямку, байдуже, що робили значну частину російськомовного населення своєрідними заручниками сіяних ними ілюзій та утруднювали їм нормальне громадянське вростання в український ґрунт. Так свідомими зусиллями номенклатури і було заведено новий український проект у своєрідну безвихідь: номенклатура на словах не проти громадянського суспільства, але проти реального переходу на демократичне формування влади знизу, що перетворювало всі зусилля у цьому напрямку на фікцію. А заблокованість результативності громадянських зусиль та справжнє унеможливлення їх стає для номенклатури і деяких тоталітарне налаштованих громадян достатнім обґрунтуванням лукавої аж до дикунства тези про те, що громадянське суспільство нам взагалі не підходить. Так само, як і в Росії... А що, підходить модель середньовічного антигромадянського заповідника? У цьому безумовному суспільному злочині номенклатурі своєї ганебної вини не заперечити ніколи.

Не може не дивувати, що навіть за умов державної незалежності від московського центру, нова(стара) номенклатура де-факто сприймає себе якщо не явними, то підсвідомими представниками віртуальної всесоюзної окупаційної влади на період "смутного времени", поки відбувається за московським зразком капіталізація просторів СНД. За спільного СНДівського і "теоретичного" обґрунтування: мовляв, у часи дикого капіталізму первісне нагромадження капіталу і колись відбувалося за рахунок пограбування інших. Тому і в нас не може бути інакше...

Надворі початок 21-го сторіччя і людство вже давно виробило цивілізованіші, демократичні, соціально справедливі і прозорі технології роздержавлення. Але партноменклатуру, що давно жила стосовно решти населення у своєрідному номенклатурно-обмеженому комунізмі, не цікавили ці технології, їй запраглося справді дикого капіталізму, щоб над всіма нами запанувати як ще небачений Пан... Навіть, якщо треба, то під політичною личиною якогось новітнього псевдодемократа?!

Колишні компартійці, які ще вчора боролися з українським націоналізмом, і з ідеологічних накачок знали про давню, принаймні з Кирило-Мефодіївського братства, складову української національної ідеї - "за Україну без холопа і без пана!", - цинічно зайнялися відтворенням, з небаченим поглибленням, поділу України на холопську та панську (за сучаснішою термінологією: "розбудова" України "невдах", - так основну масу населення називає наша номенклатура, - з необмеженим пануванням у ній олігархів задля блага тих таки невдах). Вочевидь, бачать, що народ не хоче такої України, проте всупереч - не кажу моралі - навіть здоровому глуздові й далі гилять, наче свідомо добиваються повторення староукраїнської ситуації, коли за словами поета "там брата брат підняв на вила...". Хоча це може бути і в дусі проімперського глузду: колись же імперія укоськала вперту Україну, свідомо розколюючи її на панську та бідняцьку, - точнісінько так само як сьогодні розколюють на україномовну та російськомовну, західну та східну, - чому б сьогодні не скористатися з тієї результативної технології?

Звідкіля це дикунство нинішньої, начебто української, влади? Звичайно, нині вдаватися народові до вил - середньовічне дикунство. Але як назвати дикунство провокаторів у нинішній номенклатурно-олігархічній владі, які штовхають ситуацію у такому напрямку? Невже думають, що від відповідальності за розпалювання міжрегіональних та міжетнічних конфліктів їх захистить непробивний номенклатурний панцир? Чи може московський патрон? Але такі дії неминуче попадають під юрисдикцію Міжнародного суду. Від відповідальності за злочини нічого не порятує. Не порятує і затіяна владою лукава політична реформа, з ґвалтуванням громадськості та думки вчених-юристів для імітації всенародної підтримки, та нібито законності збереження влади антидемократичною номенклатурною структурою у нових умовах, від імені віртуальних політичних сил, сформованих владою "в якості більшості", ну - зовсім, як паризькі комунари. Саме так проглядає її перший крок - Угода-змова виконавчої влади з частиною законодавчої, що ще до проведення самих виборів назвала себе більшістю всупереч волі виборців, з метою здійснення таких змін у конституції, які унеможливили б суттєві зміни у політичному розкладі майбутнього парламенту, зводячи роль неуникної у наш час опозиції до бездумного одобрямсу і таких собі неслухняних хлопчиків для биття, з відповідними очорнительними перед некмітливим народом негативними ярликами з набору єдино правильних більшовицьких поглядів-оцінок. Пробачте, яка ж це політична реформа на демократизацію України, наближення її до європейських стандартів? Це типова антиреформа із типовою для тоталітаризму підміною понять, коли найдемократичнішою формою демократії проголошується сам тоталітаризм.

Коли глибше розглянути потік розмаїтих номенклатурних ініціатив в руслі проголошуваної владою реформи, то доходиш висновку, що номенклатура нічого в принципі і не втрачає у випадку неспроможності протягнути її через парламент, бо і без тієї реформи олігархо-номенклатурна модель влади в межах України залишається недоторканною. Виходить, що антиреформа задумана лише з метою закаламутити ситуацію і зменшити тиск опозиції на більшовиків щодо проведення справжньої реформи.

Дивовижно, що правляча верхівка так цинічно пішла на повний розкол існуючого з часів Горбачова сяк-так демократичного політикуму на "більшовиків" та "меншовиків". Так само, як сто років тому у Мінську Ленін на першому з’їзді РСДРП. Справді гідне відзначення нинішніми більшовиками столітнього ювілею трагічного збочення!.. Невже це історичне збочення зробило такий глибокий слід у їхньому менталітеті, що вже сприймається за норму і справді не дає побачити нинішнього збочення? Адже факту збочення не прикрити жодними потоками обіцянок за відомою порадою Леніна :"Не бойтесь обещать!".

У демократичному цивілізованому суспільстві увесь політикум має бути єдиним цілим, і цю цілісність мала б оберігати всіма силами нинішня влада, якщо справді сповідує демократичний постулат, що жодна людина чи група людей не має найменшого права займати чи продовжувати своє перебування при владі всупереч волі виборців за допомогою навіть найневинніших на перший погляд адміністративних зловживань чи викрутасів. Більше того, вона зобов’язана та відповідальна за проведення чесних, прозорих, демократичних виборів у визначений конституцією термін. Або - достроково, якщо обрані на владу не можуть належно виконувати свої прямі обов’язки, чи ігнорують офіційно заявлені виборцям свої передвиборні програми.

Щодня говорено про потребу враховувати польський досвід. То - враховуймо на ділі, не підміняючи все порожніми розмовами про це. Треба засвоїти головне - польська владна номенклатура за існування в державі громадянського суспільства не була так само зачарована своєю єдино правильністю, як українська, тому вона і надала перевагу національному над номенклатурно-груповим і пішла таки після тривалих роздумувань на передачу влади своїм опонентам ще 15 років тому. І з партноменклатурного табору в тодішній Польщі не лунали, як в Україні лунають сьогодні, погрози розвалити країну на окремі регіони, якщо хтось посміє засумніватися в богообраності, суперпрофесійності та компетентності нашої владної олігархономенклатури. Так, опозиція в Польщі звинувачувала свою партноменклатуру у відсутності патріотизму. Але все-таки в тамтешній номенклатурі переважали патріоти, а не випадкова українська комбінація, спричинена розвалом наддержави. Вони не хотіли відчувати себе у ролі кліща, що уп’явся в мозок народу, унеможливлюючи його поступ у майбутнє. Відомо з яким внутрішнім тремтінням в багатьох партапаратчиках тодішньої Польщі відбувалася ця справді доленосна для країни передача владних повноважень від повноправної, бо сформованої і насадженої зверху, завжди "компетентної партноменклатури" до "некомпетентної опозиції". Проте кінець світу не настав з відходом її від влади. Ніхто не зазнав жодних утисків. Навіть навпаки: із її розпадом як структури на поверхню змогли вийти цікаві особистості, які з гідністю посіли своє законне місце в новій опозиції, або зайнялися практичною правозахисною діяльністю. Цей справді мудрий і мужній вчинок номенклатури неймовірно зміцнив справді демократичні підвалини постно-менклатурної держави. Саме припинення влади номенклатури і стало народженням сучасної нової демократичної ліберальної Польщі. Лише після цього і могли початися у Польщі реальні реформи, а не їх імітація, як це маємо в Україні. А українська олігархо-владна номенклатура вже тринадцятий рік свідомо блукає азіопськими спільними просторами, водночас дурячи голову собі та довірливим громадянам запевненнями, що робить усе, щоб пришвидшити вступ України до Європейської Спільноти, що буцімто проблема лише в тому, що там Україну чомусь не хочуть бачити... Така собі невинно-дитяча простецька звичка підміни: не олігархо-номенклатурну Україну, а Україну взагалі.

Із самої суті нині нав’язуваних українському суспільству та парламентові змін стає очевидним, що нинішня владно-олігархічна номенклатура вже не певна, що у неї тепер вистачить, як у минулому, адмінресурсу для перерозподілу голосів виборців на виборах на свою користь (за відомим більшовицьким заповітом, що головне - мати можливість монопольно порахувати голоси), якщо вибори відбуватимуться справді під ефективним міжнародним контролем. Тому і залякує суспільство армагедоном, якщо відбудеться зміна влади. Але нащо увічнювати якусь архаїчну, змовницьки-антинародну за суттю владну структуру як засіб здобуття владних важелів? Це ж ознака жахливої відсталості, щоб не сказати різкіше. І без такої структури у владу може прийти кожен як окрема особистість у чесних прозорих демократичних виборах, виборюючи своє право на рівних з іншими рівноправними претендентами, громадянами держави без пільг та привілеїв згідно з нормами конституції.

Схоже, що продовження збереження олігархо-номенклатурної системи влади потрібне для гарантування подальшого примітивно-злодійського нарощування та збереження набутого капіталу і приховування свого невміння вести справді сучасний, а не дико капіталістичний, колоніальний бізнес? Останній справді можливий за абсолютного зрощування новоявлених нуворишів із верховною владою та перебування в ній. Чи ж не казково комфортно відчувати себе нині в окупаційному пануванні в цій державі, дозволяючи періодично урізноманітнювати свою фразеологію то якимись жирними котами, то різними обіцянками позитиву, на зразок вступу України до Європейського Союзу чи НАТО, (так само як колись обіцянками комунізму, будуючи тим часом його лише для себе). Але ж коли справа дійде до вил, то всі ці розрахунки розвіються як "білих яблунь дим". Чи ж не тому проробляється запасний варіант поступового втягування підвладної собі держави за допомогою усіляких дуже суперечливих балачок про якесь нове(старе), вже виключно економічно-сіамське, російсько-українсько-білорусько-казахське азіопське стійло? Так, наче Україна у тих спільних просторах ще не була, чи може вважають гарантією обіцяних майбутніх благ для України свою значущу персону? І значніші в минулому персони були, і не лукавили, а справді хотіли порятувати, але не порятували... Бо неможливо порятувати у сіамській моделі, яку завжди оначальствує якийсь рішучий пахан, оточений сонмом шестірок.

Я не певен, що завжди ті, хто прагне повернути нас до "оновленої" сіамської моделі, справді вірять у її життєвість, а витягують її з шухляди з метою засмічування мозку менш розвиненим людям розмаїтими ілюзіями та задля імітації хоч якоїсь своєї публічної діяльності, бо ж чимось треба прикривати свої прагнення реально продовжити олігархо-номенклатурне панування над Україною. Тому й замовчують, що ці дивні, як на сьогоднішню Європу, їхні "політичні реформаторські ходи" насправді реанімують наше відставання, створюючи по 12 роках панування олігархономенклатури таку ситуацію безнадійної суспільної шизофренії, з якої вже не було б сили ніколи виборсатися. Але ж нормальні люди довкола нас усі ці ходи нинішньої влади добре бачать, то на яке ставлення до себе Україні сподіватися? Це трагедія, якщо справді наша номенклатура не зможе тверезо поглянути на все. Зокрема, і на своє місце і свою подальшу долю як окремих особистостей у залежності із сприйняттям, нехай учора і справді дуже ненависної, української національної ідеї хоч від сьогодні, як своєї. Мабуть нинішній "українській номенклатурі", як кажуть поляки, просто Україна до дупи.

Неможливо без гіркоти спостерігати отой цинічний глум, яким досі ощасливлює "свій" (начебто свій за походженням) народ формально наша, а фактично досі чужа номенклатура, бо за самою суттю не може не бути зверхньою, чужою, зосереджуючись у першу чергу на непомірному забезпеченні та гарантуванні добробуту не лише себе особисто, але й усіх можливих своїх нащадків до сотого коліна. Невже нормальній людині аж так багато треба? І каже, що будує громадянське суспільство. Оце і є оте омріяне нове українське демократичне ліберальне громадянське суспільство на увесь 21 вік?! Але таке олігархо-латиноамериканське владно-номенклатурне "громадянське суспільство" в Україні нікому, крім олігархів і зрощених з ними цинічних колишніх партократів, не потрібне. Ганьба нам, що досі не змогли створити знизу належної альтернативи отій справді антинародній (а не тому, що так лише на словах вважають нинішні комуністи, що опинилися за бортом нової номенклатури), насадженій зверху олігархо-номенклатурній антидемократичній структурі.

Нині, коли вимальовуються якісь чіткіші обриси зусиль суспільства на створення демократичних структур знизу, стаємо свідками того, як олігархо-номенклатура шукає шляхів повернення в число любимчиків комуністів-інтернаціоналістів, 12 років тому вимушено випихнутих нею за борт. Номенклатура бачить труднощі комуністів з електоратом, тому й пропонує їм гарантію залишення в політичній обоймі України незалежно від підтримки електорату в обмін на підтримку зусиль влади по збереженню антидемократичної номенклатурної моделі. Звичайно, демократичний світ не в захопленні від такого в самому центрі Європи. Але він нічого за нас самих не зробить. Він просто відгородиться від нас стіною як від зачумлених. Зрозуміймо це! Зрозуміймо всі: і поза владою, і у владі.

І коли сьогодні наростає кризова ситуація, пов’язана з ігноруванням опозиції і звинуваченнями її у використанні вулиці, то не слід забувати, що апріорно саме на актуально діючі владні структури лягає вся відповідальність за можливе винесення політичних проблем на вулицю, а зовсім не на опозицію. А можливих втручань спецслужб Заходу чи Сходу - і поготів. Бо саме влада неадекватним розумінням ситуації та відповідності своїх дій у конкретній кризі, унеможливлює цивілізований перехід влади до опозиції і цивілізоване вирішення кризової ситуації, і тим самим виганяє людей на вулицю. Звичайно, якщо надміру амбіційні зверхники тої влади не ставлять собі таких цілей від початку: якщо не хочете нас при владі, то й нікому вона не дістанеться, хоч Армагедон...

Справді можливий Армагедон у суспільстві від божевільних дій конкретних людей у недемократичній змовницьки-номенклатурній владі, породжених самою думкою про неминучість підкоритися демократичній процедурі залишення влади і передачі її ненависній опозиції. Спочатку це Армагедон у душах хворобливо амбіційних зверхників, і зовсім не усіх людей при владі: самодурство і манії більше притаманні зверхникам, саме в цьому випадку вони суспільно небезпечні, і ця небезпека може виходити навіть за межі окремого суспільства. У такі кризові періоди особливо зростає вага тверезої рядової Людини у владі.

Бо за все відповість лише влада, і ніхто інший. Отже і влада, що наробила немало помилок, бо кожна влада робить помилки. Якщо це демократична влада, то вона їх визнає. Якщо помилки значні, то неминуче, автоматично, за самою справжньою суттю верховенства права, а не за дилетантськи примітивним волюнтаристським та глумливим витлумаченням його на свою шкурну користь, спокійно, без армагедонських надривів, займає місце опозиції. Якщо захоче залишатися в активному політикумі. Якщо ж влада не демократична, то не визнає жодних причин для припинення свого владування, а шукає винного у своїх помилках "офірного козла".

Отже, за логікою викладу звертаюся до ЛЮДИНИ саме у такій владі, що добровільно не хоче одійти та цивілізовано зайняти місце опозиції. У владі неймовірно цинічній, липкій аж до непристойності, владі лукавій, що не соромлячись перекладає всю вину за свої тепер вже очевидні кожному помилки на опозицію, навіть "просить" захисту, бач, від опозиції... А заодно і від іноземних спецслужб. Прикро, що нинішня влада, нахваляючись своєю небувалою силою, провокуючи громадянство на нецивілізованість, готова всю Україну розшматувати за те, що країна такої влади вже більше не хоче.

Адже саме цивілізоване припинення існування олігархо-номенклатурної системи влади і має становити справжню, а не підмінену, суть нинішньої політичної реформи в Україні. Ротація - справжня, а не всередині номенклатури, як це було дев’ять років тому від ідеологів до червоних директорів-практиків. Бо лише після справжньої ротації і можна буде говорити про утворення цивілізованої опозиції, бо основу нової опозиції будуть складати люди з колишньої діяльної влади і права опозиції можна буде справді відрегулювати дієвим правом. І не буде кому лукаво бідкатися, що мовляв у нас не спрацьовують закони. Закони запрацюють, коли умре неправова модель - "Я начальник - ти дурак", а закон - тим більше...". А вона умре лише із смертю змовницької олігархо-номенклатурної системи влади. І закону не як групової змови, а закону як дієвої угоди між рівноправними учасниками змушені будуть (і це буде прозоро і вигідно всім) дотримуватися вже грядущі учасники діалектично пов’язаної між собою пари: влада-опозиція.

ОЦЕ І СТАНЕТЬСЯ ТОДІ НАША ПЕРША І НАЙГОЛОВНІША ІЗ ГОЛОВНИХ РЕФОРМ. Без неї усе, що ми робили чи робитимемо, буде лише імітацією.

Лише з цією реформою Людина, що нині скута номенклатурними оковами, зможе засвідчити, що її також обходить незалежне демократичне політичне майбутнє України, що вона не грає свою лукаву щодо народу гру... Лише реалізація цієї реформи покладе реальний початок як нашого політичного майбутнього, так і майбутнього всього посттоталітарного азіопського простору: подолає усілякі ілюзії про можливість оживлення старої сіамської моделі як в Україні, так і в інших членах посттоталітарної співдружності, усуне з нашого овиду безліч мертвих та лукавих ідей.

Задля спокійного демонтажу антидемократичної олігархо-номенклатурної влади за прикладом Польщі чи країн Балтії я готовий прийняти, що скоєне конкретними людьми з нинішньої олігархо-номенклатурної влади щодо України та Людини в ній за роки незалежності таки не є всуціль зловмисним, а може породжуватися недостатнім рівнем професійності, чи мимовільною переоцінкою свого вміння діяти не лише на власну користь, але, як казав А.Ейнштейн, і з користю суспільству. А тому готовий простити помилки і про них не нагадувати нікому, хто вирішить залишатися в політиці у лавах нової, справді демократичної опозиції. Навіть уже все простив сьогодні, авансом. Сподіваюся, що так вчинить кожна нормальна людина. Бо є великий сенс так вчинити. Адже прощаємо людям. А йдеться про заміну недемократично формованої (накиданої зверху) влади на формовану демократично, знизу. І від цього виграє кожна ЛЮДИНА в суспільстві.

Так само належно і відповідально має вчинити Людина в нині поки існуючій, формально неймовірно, як ніколи, міцній, але дуже вже насправді розгубленій, недемократично сформованій владі зверхників. Бо збагне Людина нарешті і там, що змовницька номенклатурна модель влади таки не може гарантувати цивілізоване майбутнє НІКОМУ.

З відходом номенклатури від влади і почнеться демократичне майбутнє України, кожної людини в Україні. І розкидані зусиллями нинішньої влади по закордонах мільйони громадян України почують слова поета: "В Україну ідіть, діти, в нашу Україну!". Тоді й можна буде оцінити цю доленосну демократичну справжню політичну реформу словами іншого поета:

ЦЕ ПОЧАЛОСЬ НАШЕ МАЙБУТНЄ! ВЖЕ ПОЧАЛОСЬ...

Відчує це і кожна людина у давно нами омріяній реальній демократичній правовій Європі. І скаже: БРАВО УКРАЇНА! ВІТАЄМО З ПОВЕРНЕННЯМ У ЄВРОПУ! Вірю, що це обов’язково станеться!

Бо все - з ЛЮДСЬКОЇ ГІДНОСТІ: У ЛЮДИНІ у ВЛАДІ і У ЛЮДИНІ ПОЗА ВЛАДОЮ.

Київ, грудень 2003 року.
Зиновій Антонюк,
Пенсіонер, 1933 року народження, 12 років праці у науково-дослідному інституті,
10 років у самвидаві і 10 років ув’язнення за це,
після чого 1 рік ув’язнення за "тунеядство",
4 роки депутатом у Київраді і 10 років членом
Українсько-американського бюро захисту прав людини

Коментар ПЛ: Наші політичні діячі на диво мало думають про те, що вони знаходяться в історичному потоці і що роль кожного з них буде висвітлена історією. Сучасний момент поглинув їх. Але ж історія нікого і нічого не забуває. Ім’я Зиновія Антонюка, людини бездоганно порядної і щирої, вже викарбовано на її сторінках. Отже, його голос не є голосом пересічного громадянина, але дивним чином те, що він каже, співпадає з думкою про конституційну реформу левової більшості людей, з якими я спілкувалася.

Автор цього відкритого листа по великому рахунку далекий від політики. Зиновій Антонюк - в минулому дисидент, багаторічний в’язень сумління політичного табору в Пермській області і Чистопольської тюрми - ніколи не створював політичних партій, не виборював владу в країні. Він і за радянських часів, і за часів незалежності займався правозахистом, тобто активно створював те саме громадянське суспільство, без якого немає демократичної країни. І, як видно з тексту листа, одне без другого існувати не може. Отже, суспільство і влада повинні прислухатися до людини, чиє ім’я вже увійшло в історію, хто своїм життям довів право говорити від імені нації. Хоча він, як завжди, каже виключно від себе особисто.

Інна Сухорукова

Політика і права людини

09.04.2004 | Наталiя Ковальчук

Що відбувається в Мукачеві.

   

Шановнi колеги,

Цi новини настiльки важливi i індикаторне знаковi для України, що варто про них знати - що вiдбувалося насправдi. Однозначно, що вiдомостi про це будуть або перекрученими у центральнiй пресi, або просто замовчаними. Подiї, про якi йдеться, будуть дуже заразними, а для населення країни - бiльш небезпечними, нiж СНIД.

Пан Медведчук будує дачу у Закарпаттi. Не на Багамах, бо пiсля того, як поліція за кордоном стала цікавитись деякими суб’єктами української політики, у них виникло бажання осiсти на батькiвщинi. Будує без жодного попереднього дозволу на вiдведення бiля 35 гектарiв карпатської землi.

Закарпаття стало тим проклятим мiсцем, де новоспечений Дракула в’є собi родове гнiздечко. Перевiряються та вiдпрацьовуються брутальні технологiї захоплення влади та пiдкорення народу. На територiї "Срiбної землi" (iсторична назва Закарпаття) йде небачена за iсторiю незалежної України чистка кадрiв. На ключовi посади держслужби насаджуються виключно есдеки. Хай некомпетентний, хай безграмотний, хай дурний, хай бандит, головне - був би готовий служити СДПУ (о).

Особливо трагiчно це тодi, коли призначена людина, яка ранiше була i компетентною i грамотною, перестає користуватися людською логiкою i переходить на рiвень "безмозглого винтика адської" машини.

Природоохоронні громадські організації Закарпаття вiдразу вiдчули цi кадровi змiни, коли управлiння екологiї в областi навеснi очолив один iз вiрних членiв цієї партiї. Спочатку він припинив вiльне спiлкування iз громадськiстю, а пiзнiше призначив сам собi Громадську Раду iз обраних лояльних осiб. Вони однозначно не будуть турбувати його рiзними запитами - попередня Громадська Рада дозволяла собi такi неподобства.

У Закарпаттi, бiля СДПУ(о) сьогоднi впевнено тусується та годується кримiналiтет регiону i iнших областей. Чистка кадрiв, як i всi iншi "процедури", робляться у Закарпаттi через одну iз (як висловлювалися мукачiвцi) "розмовляючих голiв СДПУ(о)" - пана Рiзака (величає себе губернатором Закарпаття). Окрiм чистки кадрiв, йде дуже iнтенсивний, за способом бандитський, перерозподiл власностi на користь членiв партiї - в м. Ужгородi особливо вiдверто i цинiчно йде вiйна навколо ринкiв i, навiть, мiських туалетiв.

Мукачiвцi, шляхом не простих виборiв (есдеки кримiналiзували все, що тiльки змогли i навезли у мiсто пiд час виборiв купу рекетирiв), все ж таки обрали собi того мера, який влаштовує бiльшiсть населення - не-есдека Василя Петьовку. Тому, на найближчий час, всi сили СДПУ(о), його зомбованого грошима та заляканого прямими бандитськими дiями оточення, всi нечистi методи i технологiї були кинутi на повалення народно обраного мера i пiдкорення занадто гордого населення мiста. Центральнi телевiзiйнi канали передавали абсолютно протилежну за змiстом iнформацiю iз цього приводу.

Не вдалося есдекам насадити свою людину у мери Мукачева. Тодi сам Президент України (мабуть, також зомбований), опускається до того, що видає Указ, яким вiдмiняє результати виборiв мера у м. Мукачево i призначає тимчасово виконуючим обов’язки мера чергового есдека. Указ однозначно є антиконституцiйним i заперечує принципи Європейської Хартiї про мiсцеве самоврядування, яку Україна ратифiкувала. Пiсля усного оголошення цього указу намiсником Рiзаком частинi депутатiв облради, "правоохоронцi" iз автоматами захоплюють мукачiвську мерiю (власнiсть мiста) i не пускають туди народно обране, легiтимне згiдно з Конституцiєю України мiсцеве керiвництво.

Враховуючи бажання органiзаторiв цього шабашу замовчати реальний хiд подiй у Закарпаттi, пропонуємо Вашiй увазi одну iз публiкацiй у пресi краю iз цього приводу.

Можна додати, що саме мешканцям Мукачiв-ського району вдалося у свiй час зробити майже неможливе - ще пiд час iснування Радянського Союзу вони протестами зупинили будiвництво стратегiчної вiйсь-кової Пiстрялiвської радiолокацiйної станцiї. До сих пiр її покинута колосальна бетонна будiвля як пам’ятник цiй перемозi стирчить над регiоном.

Закарпатський екоклуб "Рутенія"
kov@mail.uzhgorod.ua

Політика і права людини

09.04.2004

Мукачiвська революцiя.

   

Якось дивно було спостерiгати за тим, як в есдекiвському морi вiльно плавали два мiста - Мукачево та Хуст. Свого часу влада так i не змогла перебороти волю жителiв цих закарпатських мiст i в результатi мерами стали представники демократичних сил. Було ясно, що для виправлення ситуацiї знадобляться не зовсiм правочиннi методи. Президентська канцелярiя методично розробляла сценарiй, за яким повинен був встановитися статус кво.

Реалiзацiя сценарiю припала на кiнець року. Губернатор зачитав на облсесiї Указ Президента, за яким у Мукачевi повиннi бути проведенi новi вибори, а тимчасовим мером призначається соратник губернатора есдек Опачко (що було однiєю iз стратегiчних помилок влади). Уже наступного дня мiська ратуша була захоплена загоном вишколених мiлiцiянтiв. До кабiнетiв привели нову владу.

Все було дуже чiтко органiзовано та сплановано. По-перше, Президент саме виїхав до нiмецького санаторiю (що знiмало з нього якусь вiдповiдальнiсть та контроль), а пильнiсть народу (за задумом органiзаторiв перевороту) мала б бути приспана новорiчними святами. Однак у понедiлок Мукачево вийшло до стiн ратушi. За мiлiцейськими цифрами, вiд 3 до 5 тисяч. За цифрами скинутої влади - вiд 5 до 8 тисяч.

Вiдбувся мітинг, на якому чiтко звучало - "СДПУ(о) - геть з Мукачева!", "Петьовка - вибiр мукачiвцiв!". На допомогу меру Петьовцi прибули нардепи вiд "Нашої України". Без мордобою не обiйшлося. Було дивно спостерiгати за тим, як деякi нашi мiлiцiянти били пендриками по хребту депутатiв мiськради. Дiсталося й деяким нардепам.

Тим часом есдеки шастали по будiвлi мiськради вiльно. Все це свiдчило про те, що правоохоронцi чiтко виконували виключно однобiчну команду. Депутати мiськради таки зiбралися на сесiю i проголосили, що довiряють тiльки законному меру мiста - Петьовцi, повiдомили також, що президентський указ є не що iнше як фальшивка i пообiцяли звернутися до Європи iз закликом про порушення Хартiї мiсцевого самоврядування, бо у випадку Мукачева виконавча влада грубо втрутилася не в свої справи.

Петьовка попробував подати протест до суду про незаконне захоплення мiлiцiєю примiщення мiської влади, однак пiдконтрольний Медведчуку Верховний суд швиденько витребував цю справу до себе. "Таким чином, до розбірок на рiвнi Мукачева втягнуто ще й Верховний суд України, що по-перше суперечить чинному законодавству України, по-друге чiтко видно, що замовником усунення з посади мукачiвського мiського голови Василя Петьовки є не хто iнший, як об’єднанi соцiал-демократи в особi глави президентської канцелярiї Медведчука" повiдомила прес-служба Мукачiвської мерiї.

"Нашоукраїнцi" розумiли, що не варто народ тримати в напрузi на новорiчнi свята, тому негласно було вирiшено зробити паузу до 8 сiчня. Нова влада цим блискуче скористалася. Почався штурм осель депутатiв мiськради, оскiльки саме вони можуть стати силою, яка, зрештою, надасть повноваження тому чи iншому меру. Есдекiвський ставленик Опачко оголосив, що зробить все, щоб указ Кучми був виконаний i термiново помiняв виконком на своїх людей.

Розумiли есдеки i те, що похитнути непокiрних "нашоукраїнцiв" може вiдсутнiсть потрiбного фiнансування. Тому вже 31 грудня, коли нормальнi люди турбуються про новорiчнi столи, стався налiт правоохоронцiв на структури "Барви", якими ранiше керував мер Петьовка. I це було остаточним свiдченням того, що влада вже дiє брутально i без будь-якого сорому перед можливим громадським осудом.

А осуд буде. Понедiлок довiв одну рiч: мукачiвцi найбiльш гордi i патрiотичнi. Людей на мiтинг навiть не виводили, переважна бiльшiсть мiтингуючих прийшли добровiльно. Люди вважають, що у них було вiдiбрано право обирати собi керiвникiв. Однозначно зрiс рейтiнг самого Петьовки i тепер за нього проголосувало б значно бiльше людей, бо мукачiвцi не люблять, коли їм щось або когось нав’язують.

Про Мукачево скоро заговорить вся Україна. I це при тому, що есдекiвськi телеканали не подали про мукачiвськi подiї жодного репортажу. Можна не сумнiватися, що i Президентовi Кучмi доповiдається занадто однобока iнформацiя. Мукачiвцi повстануть, бо це тi люди, якi не люблять, коли їм сiдають на голову. Владi слiд задуматися, щоб Мукачево не стало тiєю iскрою, вiд якої загориться полум’я.

Газета "РIО", 3 сiчня 2004 року, Ужгород

Коментар: Влітку я, як і чимало інших українських екологістів, брав участь у 3-й зустрічі Української річкової мережі (УРМ). Вона проходила в туристичному таборі біля села Осій Іршавського району і мала дуже насичену програму. Зустріч закінчилась в неділю 29 червня, і більшість учасників від’їжджала потягами від станції Мукачево.

Пару годин до нашого потяга я та кілька колег присвятили ознайомленню з Мукачевом - містом красивим і цікавим. Це був якраз день виборів. Викликали здивування чимала кількість міліції біля кожної виборчої дільниці, якесь тихе напруження, водночас досить бадьорий настрій багатьох городян і оптимістична переконаність явної більшості з них в перемозі Василя Петьовки.

Прочитавши потім в Інтернеті про його перемогу, я подумав - "Ну і добре, обрали мукачівці собі того мера, якого хотіли". По своїй необізнаності я і гадки не мав, що ці вибори є лише початком гострої політичної боротьби, до якої кілька разів будуть залучені суди в Мукачеві та Львові, а в кінцевому підсумку - навіть Президент України.

Боротьба за владу цікава здебільшого для її учасників, можливо - для виборців та податкоплатників міста Мукачева. Зазвичай, екологістам є чим перейматись без цього. Наталія Єгорівна Ковальчук - екологістка, щира на 100 відсотків: вона серйозний дослідник-біолог, майстер екологічної просвіти, значною мірою завдяки саме її зусиллям літня зустріч Української річкової мережі пройшла дуже результативно.

І якщо пані Ковальчук надіслала такі речі, то це означає, що політична ситуація в Закарпатті дістає уже всіх громадян. І все-таки, як би драматично не розвивались ці політичні події, з точки зору екоактивістів, зокрема моєї, дві речі є особливо обурливими:

1) протизаконне будівництво в лісовій зоні без дозволу і екоекспертизи, здійснюване одним з найвищих посадовців держави. Що вже після такого прикладу робитимуть інші начальники та начальнички!

2) спроба маніпулювання Громадською Радою при Закарпатському обласному державному управлінні охорони навколишнього середовища. Громадські Ради створювались Міністерством для діалогу з громадськістю, отже за добору виключно слухняних представників громадськості діалог буде фальшуватись.

Отже, вважаю, що громадські організації, насамперед екологічні та правозахисні, мають висловити свою думку з цих питань - як Президенту України пану Леоніду Кучмі (11, вул.Банкова, Київ, 01220; факс: 044/255-6161), так і Міністру охорони навколишнього природного середовища пану Сергію Полякову (35, вул.Урицького, Київ, 03035; факс 206-3107).

Сергій Федоринчик

Катування та жорстоке поводження

09.04.2004 | Ярослав Галас, м.Ужгород

Садисти в міліцейській формі.

   

Затриманого за підозрою в крадіжці хлопця міліціонери кидали на землю й копали ногами по п’ятах. Після цього били по голові - спочатку кийком, а потім - наповненими водою пластмасовими пляшками й дротом...

Фраза "моя міліція мене береже", на жаль, уже давно вживається в народі тільки з сарказмом. І першу скрипку в формуванні негативного іміджу органів МВС грають окремі міліціонери, котрих, міркуючи з їхніх дій, логічніше було б називати бандитами. Яскравий приклад тому - моторошна історія, що трапилася в травні позаминулого року в Чернівецькій області.

На слідстві Андрій розповів, що просто не витримав катувань і був готовий на все, тільки б його перестали бити…

Усе почалося з банальної крадіжки комп’ютера, що трапилася в Чернівцях у ніч на Великдень позаминулого року. Через кілька днів за підозрою в крадіжці затримали 27-річного місцевого мешканця Андрія. У міліції не було проти нього жодного доказу, однак поведінка хлопця чомусь здалася підозрілою власниці комп’ютера, а той факт, що він уже був судимий за крадіжку, виявився цілком достатнім, щоб дізнавачі карного розшуку (29-річний капітан міськвідділу міліції Руслан Бартюк, 32-річний молодший лейтенант Володимир Сергій та 21-річний водій, молодший сержант Сергій Скворцов) увірвалися до Андрія в квартиру і, скувавши наручниками, доставили в міськвідділ міліції. Тут, не оформляючи ніяких документів про затримання, Андрію влаштували допит з тортурами. Спочатку його били лише руками, намагаючись, щоб не залишалося слідів, а потім, "захопившись", ногами й гумовим кийком - по животі, грудях, нирках. Через кілька годин хлопець "зламався" й написав заяву, що комп’ютер украв його знайомий - 25-річний Анатолій. Пізніше Андрій розповів, що просто не витримав катувань і був готовий на все, тільки б його перестали бити. Анатолій не був судимий, а значить, міліція йому скоріше повірить і не буде бити - так вважав Андрій. На жаль, він жорстоко помилявся. Названа Андрієм кандидатура якнайкраще підійшла міліції - по-перше, Анатолій був знайомий із власницею комп’ютера і час від часу заходив у її квартиру, а, по-друге, розумівся в побутовій техніці, підробляючи ремонтом.

Наступного ранку Бартюк, Сергій і Скворцов приїхали до Анатолія додому і, виманивши надвір начебто для розмови, заштовхали в машину й відвезли в міськвідділ. Його стали бити так само, як і Андрія, навіть із більшою жорстокістю - кулаками в обличчя, кийком по нирках, копали ногами, коли падав на підлогу. Руки Анатолія увесь час залишалися скованими наручниками, а щоб він не кричав і не заважав працювати міліціонерам у сусідніх кабінетах, дізнавачі затискали його рот руками. Кілька разів побитий від болю непритомнів, але вперто "не зізнавався". Річ у тім, що в нього було залізне алібі - у ніч на Великдень (коли вкрали комп’ютер) Анатолій з друзями був у селі і повернувся в Чернівці лише наступного дня після полудня (цьому було багато свідків). Однак на цей факт ніхто й не думав звертати уваги, дізнавачів цікавило одне - хто вкрав комп’ютер. Досі Анатолій ніколи не потрапляв до рук правоохоронців, тому в нього не виникла думка, що краще, напевно, було б узяти крадіжку на себе, щоб зберегти здоров’я, а вже потім спробувати довести невинуватість. Він продовжував повторювати, що не крав комп’ютер, і міліціонери, ввійшовши в азарт, вирішили застосувати до нього весь арсенал катувань, що мався в них у запасі (важко повірити, що подібні "допити" дізнавачі не проводили раніше, настільки витонченими були їхні катування). Анатолія кидали на землю, блокували плечі й голову ніжками стільця, щоб не смикався, і копали ногами по п’ятах. Після цього піднімали й били по голові - спочатку гумовим кийком, а потім - наповненими водою 1,5-літровими пластмасовими пляшками. Після цього один із мучителів обхоплював голову Анатолія руками, а двоє інших, узявши невеликі гнучкі дротинки, відгинали їх, наче лінійку, й "стріляли" Анатолію в голову, стараючись потрапити в крововоливи, залишені кийком і пляшками. Остання "вправа" викликала особливо нестерпний, пекельний біль (волосся на уражених ділянках голови незабаром випало й не відросло навіть тепер, через півтора року). Анатолій врешті-решт не витримав і "зізнався" в крадіжці. Побитий до непритомності, він наївно сподівався, що після цього його перестануть катувати. Але помилився. Йому дали лише короткий перепочинок, після чого катування продовжилися. Тепер міліціонерів цікавило питання, куди Анатолій подів украдений комп’ютер. Очевидно, вони навіть у думках не припускали, що хлопець під жорстокими катуваннями обмовив себе, і щиро вірили, що "розкололи" справжнього злодія. Побої тривали, і Анатолій "зізнався", що вкрав комп’ютер разом зі своїм знайомим, Олексієм, а той відніс продати його на ринок. Він спеціально назвав Калинівський ринок, де торгує його мати, сподіваючись потрапити туди, щоб попросити в неї допомоги. Але це не вдалося. Правда, міліціонери відвели Анатолія на ринок, але після півгодинного ходіння між торговими рядами (Анатолій не знав точно, де торгує мати) Бартюк зрозумів, що затриманий намагається тягнути час, і дав команду повертатися в міськвідділ. Цього разу міліціонери були не те що злими, вони лютували, адже "злодій" посмів водити їх за ніс! За подібну нахабність він, на їхню думку, заслужив особливого покарання. У службовому кабінеті Скворцов кинув Анатолія на коліна й пригнув обличчям на диван. А Бартюк, спустивши з затриманого штани й труси, засунув у задній прохід міліцейський кийок і кілька разів провернув його. Цю сцену незворушно знімав на фотокамеру Сергій. "Ми вишлемо фотографії на зону, де ти будеш сидіти, - пояснив він Анатолію з кривою усмішкою. - Здогадуєшся, що з тобою після цього зроблять "зеки"?…"

На цьому арсенал катувань було вичерпано. Розуміючи, що Анатолій уже не здатен сказати щось нове, дізнавачі кинули його в камеру для затриманих і відправилися за Олексієм, поки той "не продав украдений комп’ютер". Олексій чотири рази побував під слідством за крадіжки й викрадення автомобіля, тому прекрасно знав, чим можуть закінчитися "бесіди" міліціонерів з підозрюваними в злочині. З власного досвіду він також знав про неписане правило, згідно з яким у міліції б’ють лише до появи першої крові. Тому, коли затриманому пояснили, що зроблять те ж, що з Анатолієм, і показали кийок, Олексій вирішив не спокушати долю. Улучивши момент, він кинувся в шафу й розбив головою скляні дверцята. І це дійсно допомогло. Побоїв Олексій не уникнув, йому "врізали" як слід за псування казенних меблів. Та порівняно з Анатолієм досвідчений рецидивіст, можна сказати, відбувся малою кров’ю.

Тим часом кинутому в камері Анатолію ставало все гірше, він лежав, тримаючись за живіт, і був на межі непритомності. Зрозумівши, що побитий самостійно може й не видряпатися, дізнавачі близько сьомої години вечора відвезли його в лікарню. У приймальному відділенні вони пояснили, начебто знайшли хлопця побитого на вулиці. Але коли побачили, що Анатолія відправили в реанімацію, а звідти в операційну (у пацієнта діагностували струс мозку, тупу травму живота, розрив передньої стінки прямої кишки, розлитий каловий гнійний перитоніт, а також численні гематоми, синці й забої по всьому тілу), спробували замести сліди й самі ініціювали судово-медичну експертизу. Цього разу Бартюк сказав лікарям, що Анатолія затримали за крадіжку, але при вході в міськвідділ він спробував утекти, спіткнувся й упав зі сходів. І судмедекспертиза… підтвердила, що отримані травми (в тому числі розрив прямої кишки!) дійсно можливі при падінні зі сходів з висоти власного зросту…

ЯКБИ АНАТОЛІЮ НЕ НАДАЛИ МЕДИЧНУ ДОПОМОГУ, ЧЕРЕЗ ДВА ДНІ ВІН ПОМЕР БИ ВІД ОТРИМАНИХ ТРАВМ.

Першою на допомогу сину кинулася мати. Довідавшись, що його затримали за крадіжку, вона побігла в міліцію. Але сина там уже не було, він перебував у лікарні. Мати кинулася туди й застала Анатолія, що лежав у палаті з опухлою й непропорційно великою від побоїв головою. Сину саме зробили операцію - провели санацію прямої кишки і з допомогою трубки вивели її через живіт. На питання, що сталося, Анатолій, не приховуючи нічого, слабким голосом розповів, що з ним зробили в міліції. Того же дня мати написала заяву в прокуратуру.

- Дослідчою перевіркою викладених у заяві фактів зайнялася міська прокуратура, - розповідає прокурор-криміналіст прокуратури Чернівецької області Ігор Галичанський. - Були проведені ще одна судово-медична експертиза, а також службове розслідування дій дізнавачів. Новий експерт оглянув Анатолія і... підтвердив висновок свого колеги: отримані травми, мовляв, можливі при падінні зі сходів. А службове розслідування, проведене відділом внутрішньої безпеки УМВС, не знайшло в діях міліціонерів ніяких порушень. Кримінальну справу, проте, було порушено, і я вирішив направити Анатолія на судмедекспертизу в Київ. Столичні медики визнали висновки чернівецьких експертів хибними і підтвердили показання Анатолія. Більше того, якби потерпілому не була надана медична допомога (Анатолію зробили дві операції), то, згідно з висновком, через два дні він помер би від отриманих травм. Після цього відділ внутрішньої безпеки УМВС провів ще одне службове розслідування, яким... знову визнав дії міліціонерів законними. Можливо, саме тому Бартюк, Сергій та Скворцов на допитах поводилися дуже спокійно і впевнено. Пам’ятаю, на першому допиті Бартюк навіть запитав мене неначе з подивом: "Невже ви дійсно думаєте, що я міг зробити таке?!" Утім, зайва самовпевненість зовсім не завадила міліціонерам спробувати затягнути, заплутати слідство. Приміром, з самого початку Бартюк і Сергій заявили, що затримували потерпілих не зі Скворцовим, а з іншим водієм. Причетність Скворцова довелося встановлювати слідчим шляхом - я витребував із міськвідділу особисті справи всіх водіїв, і Анатолій упізнав його з фотографії. Протягом усього слідства (навіть після пред’явлення звинувачення) дізнавачі продовжували відстоювати версію про падіння Анатолія зі сходів. Вони навіть відшукали свідка (раніше судимого злочинця), що стверджував, ніби бачив це на власні очі!

Чим більше кримінальна справа обростала доказами, тим сильнішими ставали спроби міліції будь-яким чином захистити честь мундира. Часом дії "правоохоронців" межували з відвертою нахабністю. Так, через кілька днів після порушення кримінальної справи, І. Галичанського, що саме закінчив допитувати Анатолія, прямо біля прокуратури спробували затримати... два наряди міліції. Вісім "пепеесників" запідозрили слідчого, як вони висловилися самі, "...у спробі розбійного нападу на магазин канцелярських виробів". Пред’явлене посвідчення не справило на них ніякого враження - воно, мовляв, "липове". Слідчого відпустили лише після особистого втручання заступника прокурора області, з котрим І. Галичанський встиг зв’язатися по мобільному телефону. А після санкції на арешт підозрюваних у злочині міліціонерів начальник Чернівецького МВВС, зустрівши слідчого в суді, процідив крізь зуби: "Дивися, як би тобі не залишитися без роботи".

ДВІЧІ, ЯК ТІЛЬКИ ПОТЕРПІЛОГО ВИКЛИКАЛИ В СУД, ЙОГО ЗАТРИМУВАЛА МІЛІЦІЯ

- Та під найбільшим пресом перебували, зрозуміло, потерпілі, - розповідає заступник прокурора Чернівецької області Володимир Паровой. - Фактично кримінальна справа трималася лише на показаннях Анатолія, залякані Андрій і Олексій спочатку взагалі не хотіли йти з нами на контакт. Коли Андрія вже втретє викликали в прокуратуру, зателефонував його дядько й повідомив, що племінника... затримала міліція за підозрою в крадіжці автомобільних коліс. Довелося їхати в міськвідділ міліції, де всі підозри миттю "відпали". Відчувши реальний захист, Андрій нарешті зважився давати покази. Зате Олексію ніяк не вдавалося потрапити на судові засідання. Двічі, як тільки потерпілого викликали в суд, його затримувала міліція. Третього разу слідчий сам поїхав за ним на автомобілі, а після суду відвіз додому...

За словами прес-секретаря прокуратури Чернівецької області Олександра Лєбедєва, на суді Бартюк, Сергій та Скворцов відмовилися давати показання, і лише зрозумівши, що виправдання їм не "світить", в останньому слові у всьому зізналися й попросили від потерпілих вибачення. У щирість їхніх вибачень не повірив ніхто, усі розуміли, що таким чином злочинці намагаються скоротити термін.

Садгірський районний суд Чернівців визнав Бартюка, Сергія та Скворцова винними в перевищенні службових обов’язків, що спричинили тяжкі наслідки, й засудив Бартюка до чотирьох, а Сергія та Скворцова - до трьох з половиною років позбавлення волі. Стаття 365 ч. 3 кримінального кодексу передбачає більший термін - від семи до десяти років ув’язнення, однак суд призначив покарання нижче нижньої межі, оскільки підсудні купили Анатолію однокімнатну "малосімейку" (у Чернівцях вона коштує 8-10 тисяч доларів), і він попросив не карати їх суворо.

Перед початком судових слухань відділ внутрішньої безпеки УМВС провів ще одне, третє службове розслідування, яким визнав дії дізнавачів протиправними й такими, що підривають авторитет органів внутрішніх справ. Усі троє міліціонерів були звільнені з роботи, а шістнадцятьох інших співробітників міськвідділу притягли до дисциплінарної відповідальності. Начальник Чернівецького МВВС (той, що погрожував слідчому звільненням із роботи) сам написав рапорт про звільнення й зараз працює в органах внутрішніх справ у Києві. До адміністративної відповідальності були притягнуті також два судмедексперти, що проводили первинний огляд Анатолія.

На цьому в справі чернівецьких міліціонерів, мабуть, можна б поставити крапку. Однак, судячи з усього, незабаром вона отримає продовження: мати Анатолія готує цивільний позов проти обласного УМВС. Маючи на руках вирок суду, домогтися відшкодування морального збитку навряд чи буде складно... Давати які-небудь коментарі засобам масової інформації потерпілі відмовляються, і їх можна зрозуміти. Відомо лише, що Анатолій недавно влаштувався на роботу в приватну фірму і паралельно оформляє інвалідність другої групи. А справжніх злодіїв, що вкрали комп’ютер, з якого почалася ця страшна історія, міліція так і не знайшла...

09.01.2004
газета "РІО"

Катування та жорстоке поводження

09.04.2004

Запобігання катуванням та жорстокому поводженню

   

Центр професійної допомоги жертвам катувань створений і діє в межах проекту "Кампанія проти катувань і жорстокого поводження" за фінансової підтримки Європейської Комісії. Даний центр, започаткований Харківською правозахисною групою літом 2003 року, працюватиме протягом наступних трьох років .

Одним з завдань Центру є повне або часткове фінансування правової, медичної та експертної допомоги потерпілим від катувань, інших форм жорстокого поводження і порушення права на свободу й особисту недоторканність.

Критерії прийнятності справ для надання фінансової допомоги

I. Категорії справ, за якими може надаватися фінансова допомога

Центр може надати фінансову підтримку для оплати послуг адвокатів, лікарів або експертів у наступних випадках:

I.1. Катування:

- застосування катувань та інших форм жорстокого поводження для одержання зізнання або іншої інформації під час кримінального переслідування;

- зникнення людини за ймовірної причетності правоохоронних або інших державних органів;

- застосування невиправданого насильства посадовими особами під час затримання, арешту, у ході слідства;

- інші форми жорстокого поводження під час затримання (тримання під вартою), адміністративного затримання, примусового перебування у закритих закладах (лікарні, установи виконання покарань, дисциплінарні батальйони, гауптвахти, центри для нелегальних іммігрантів тощо).

Фінансова допомога надається для:

- порушення кримінального переслідування проти співробітників правоохоронних органів, що причетні до застосування катувань і насильства,

- порушення цивільних справ проти безпосередніх учасників та/або відповідних органів,

- ефективного правового представництва в ході юридичних процедур,

- забезпечення доказів.

В ході прийняття рішення про надання фінансової підтримки приймається до уваги:

- серйозність наслідків: тяжкість тілесних ушкоджень, тривалість застосування катувань і жорстокого поводження;

- перспектива позитивного результату справи: наявність доказів, своєчасність звернення, відсутність перешкод для використання національних і міжнародних процедур (дотримання процесуальних термінів, порядку тощо);

- стратегічне значення справи: сукупність декількох серйозних порушень; поширеність даного виду порушень, значення справи для інших цілей Проекту;

- фінансові можливості Фонду;

- участь потерпілих у відшкодуванні витрат.

I.2. Порушення права на свободу:

- незаконне затримання (кримінально-процесуальне або адміністративне), безпідставне затримання, затримання з порушенням законного порядку або з незаконною метою;

- тримання під вартою правоохоронних органів без доставлення до судді понад 72 годин;

- надмірно тривале тримання під вартою під час досудового слідства і судового розгляду;

- порушення прав затриманого (заарештованого) під час судового розгляду питання про арешт або звільнення;

Фінансова допомога надається для:

- порушення кримінального переслідування проти співробітників правоохоронних органів, причетних до порушення права на свободу;

- порушення цивільних справ проти безпосередніх винуватців або відповідних органів;

- порушення періодичних переглядів законності тримання під вартою;

- ефективного правового представництва під час судового розгляду питання про арешт або звільнення та в інших юридичних процедурах;

- забезпечення доказів.

В ході прийняття рішення про надання фінансової підтримки приймається до уваги:

- серйозність наслідків: застосування катувань під час тримання під вартою, тривалість періоду тримання під вартою правоохоронних органів, тривалість загального періоду тримання під вартою;

- перспектива позитивного результату справи: наявність доказів, наявність обставин, що свідчать про відсутність необхідності тримання під вартою; своєчасність звернення;

- стратегічне значення справи: наявність сукупності декількох серйозних порушень; поширеність даного виду порушень, значення справи для інших цілей Проекту;

- фінансові можливості Фонду;

- участь потерпілих у відшкодуванні витрат.

II. Категорії справ, за якими Центр не надає фінансової допомоги

Центр займається тільки випадками, що пов’язані з діями або бездіяльністю державних органів.

Тому Центр не надає фінансової підтримки у випадках:

- конфліктів між приватними особами;

- конфліктів, не пов’язаних з позбавленням волі чи застосуванням насильства з боку посадових осіб;

- необхідності захисту від пред’явленого обвинувачення, крім випадків, якщо такий захист становить невід’ємну частину правового захисту від катувань (наприклад, якщо в основу обвинувачення покладені свідчення, одержані внаслідок катувань).

Харківська правозахисна група

Свобода вираження поглядів

09.04.2004

Статистика порушень свободи слова за рік

   

4 українські журналісти загинули за нез’ясованих обставин або були вбиті. 42 журналісти зазнали нападів, погроз, залякувань. 38 українських мас-медіа заявили про економічний, політичний або непрямий тиск на себе або своїх співробітників. 33 факти перешкоджання виконувати журналістські обов’язки виявлено моніторингом ІМІ. 46 позовів подано проти українських ЗМІ та окремих журналістів, 20 позовів проти представників влади та державних установ ініціювали самі ЗМІ та журналісти.

Порівняно до позаминулого року, сумарна кількість порушень стандартів свободи слова, виявлена моніторингом ІМІ, суттєво не змінилась. На кількісному зрізі, і в 2002, і в 2003 роках тримається показник у майже 170 різного роду очевидних порушень. Ситуація як мінімум не покращилась, а якщо проаналізувати порушення 2003 року за якісним показником, можна констатувати зміцнення певних негативних тенденцій.

Торік загинуло за нез’ясованих обставин або було вбито 4 журналісти - Тарас Процюк, Володимир Єфремов, Володимир Кучеряв, Володимир Карачевцев.

Тарас Процюк став першим українським міжнародником, якого забрала чужа війна - військова операція Сполучених Штатів та Великої Британії в Іраку. Розслідування Пентагону робить висновок про фатальну і випадкову помилку снайпера. Не всі колеги Тараса однозначно погоджуються з цими висновками. Проте, заперечувати їх в судовому порядку чи іншим способом рідні та близькі Процюка не стали.

Володимира Кучерява було застрілено, схоже, його близьким знайомим та діловим партнером. Мотиви цієї загибелі також неоднозначно трактуються в Кременчуку. Професійна діяльність Кучерява, не лише пов’язана з журналістикою (він був керівником місцевого представництва холдінгової компанії "Бліц-інформ") не виключається.

Володимир Єфремов, головний редактор газети "Собор" та представник ІМІ в Дніпропетровську, загинув у автомобільній катастрофі - його машина наразилась на вантажівку. Триває слідство, яке розглядає різні версії причини катастрофи.

Володимир Карачевцев загинув від асфіксії, перечепившись воротом светра за ручку холодильника. Наразі міська прокуратура Мелітополя проводить додаткове вивчення обставин загибелі журналіста, щоб визначитись, чи відкривати кримінальну справу за фактом вбивства.

На жаль, 2003 рік не став, як обіцяли правоохоронні органи, переломним у розслідуваннях резонансних вбивств журналістів Георгія Гонгадзе та Ігоря Александрова. Попри заяви, ніби вбивці Александрова вже затримані та свідчать, - тож суд ось-ось розпочнеться, - а вбивці Гонгадзе відомі та перебувають у розшуку, - тож попереднє слідство, нарешті, має завершитись, - жодного суду над винними ми так і не побачили. 2003 так і залишився роком безкарності.

Щодо нападів і погроз, вітчизняний репертуар мало різниться від традиційного. Це за суттю. Поза тим, у 2003 ми зафіксували майже вдвічі більше проявів цього порушення, ніж роком раніше: 42 проти 23. Країна і далі живе за радянським стандартом зневаги до ролі та думки окремого громадянина та абсолютизації прав тих, хто при владі.

Особливо наявна ця тенденція в провінції, звідки надійшла левова доля повідомлень про напади та погрози. І де місцеве начальство, як повелося з 1917, якщо не раніше, свято переконане, ніби на кожну проблему існує тільки дві думки: моя та неправильна. Звідки й наполегливість у доведенні "власної" правоти.

Факти політичного, економічного та непрямого тиску на мас-медіа також, на жаль, залишаються актуальними для України. Торік таких фактів було зафіксовано 38, позаторік - не набагато менше, себто 30. Причому саме непрямий тиск, коли щось довести однозначно дуже важко, залишається пріоритетним методом уярмлення тих не багатьох, хто ще не встав під знамена партії влади.

Останні приклади з "Львівською газетою" тому наявне підтвердження. Численні повідомлення з провінції свідчать: проблемним стає не лише підтримувати опозицію - це і раніше не надто заохочувалось, - проблемним стає просто не працювати на офіційну владу.

У 2003 ІМІ відомі 46 позовів, які було подано проти мас-медіа та журналістів. Позаторік їх було трохи менше - 38. Найчастіше зустрічається мотивація "за наклеп, моральну та матеріальну шкоду, збитки діловій репутації". Єдиним позитивом можна вважати той факт, що жоден позов про наклеп не призвів, як це траплялось раніше, до закриття мас-медіа.

Поза тим, варто відзначити, що позови проти найманських матеріалів, котрі свідомо, на замовлення, паплюжать честь і гідність опонентів тих чи інших політичних або фінансових діячів, з нашої точки зору є цілком легітимними і навіть необхідними для запровадження реальної демократії в Україні. Демократії, котра скрізь у світі починається з відповідальності за власні дії.

А ось позовів, ініційованих журналістами, торік було менше, ніж у 2002: 21 проти 27. У колег, схоже, опускаються руки через відсутність позитивних прецедентів. Але бажаючі поборотись за свої права ще існують і навіть втілюють свої непрості задуми в життя. Побажаємо їм наснаги та вправних адвокатів.

http://www.imi.org.ua/?id=read&n=34&cy=2004&m=thm
12.01.2004

Свобода вираження поглядів

09.04.2004 | Ігор Столяров.

Леонід Заславський: "Неупереджена одеська журналістика у 2003 році не стала реальністю..."

   

Голова обласного відділення Незалежної профспілки журналістів Леонід Заславський, коментуючи підсумки 2003 року для журналістики Одеси, наголосив, що "неупередженої, правдивої та оперативної журналістики в Одесі не було як у 2002, так і у 2003 роках. І це не тому що немає журналістів, які мають такі якості, а тому що немає, де висловити правдиву і неупереджену точку зору.

У незалежній профспілці журналістів в Одесі більшість - власкори київських видань, де правдивість і оперативність, на відміну від Одеси, там є, хоча, так само не на належному рівні.

Два дні тому мене запитали - "Які друковані засоби масової інформації можна передплатити для того щоби відобразити те, що відбувається в Одесі?" Я не зміг назвати жодної неупередженої газети. Є опозиційні. Є державні. Так. Але, такий засіб масової інформації, який би відобразив те, що відбувається з точки зору пересічного громадянина - відсутній. Мені здається, що у 2003 році правдиві статті таки були, але це поодинокі випадки. Це не правило.

Такі організації, як Гільдія власних кореспондентів Одеси, газети "Юг", "Правоє дєло" роблять важливу справу, але цього є недостатньо".

2004 рік Леонід Заславський назвав складним, бо "наближається передвиборча Президентська кампанія.

Я хочу побажати журналістам, щоби вони відображали події у житті Одеси правдиво і надавали мешканцям міста змогу дивитися правді у очі".

У недержавних організаціях

09.04.2004

Якщо до вашої організації завітав ревізор...

   

(Поради "грантоїдам")

Бурхлива реакція, яку викликало створення Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань встановлення фактів закордонного втручання у фінансування виборчих кампаній в Україні через недержавні організації, що Існують на гранти Іноземних держав, добре обґрунтована Історичним досвідом пострадянського суспільства. Пропонуємо вам деякі поради, які будуть корисними при застосуванні до вас цієї постанови.

Поки що не було надано з боку парламентаріїв ніяких переконливих гарантій того, що "дослідження" парламентської комісії не перетвориться у чергове "полювання на відьму". Ні формулювання відповідної постанови, ні спосіб визначення предмету дослідження не дають можливості аналізувати його за критеріями, що застосовуються до законодавчих актів, тому що він цілком позбавлений таких ознак, як правова визначеність. Але досвід підказує, що саме така "законодавча протоплазма" надає безліч можливостей для масового виходу правоохоронців та Інших владних органів за межі своїх повноважень.

Тому не заважить проаналізувати можливий перебіг подій після того, як Тимчасова комісія почне активну працю, та сформулювати можливі заперечення проти занадто завзятих дій "оборонців" від "закордонного втручання".

З самого початку два зауваження загального порядку.

По-перше, постанова Верховної Ради надає Тимчасовій слідчій комісії повноваження "залучати відповідні державні установи для отримання необхідної Інформації". Хоча практично усіма медіа таке повноваження асоціюється з залученням правоохоронців та Інших силових відомств, але насправді силовикІв навряд чи можна вважати "державними установами".

Стаття 83 § 3 нового Цивільного кодексу, де міститься, здається, єдине законодавче визначення "установи", називає установою "організацію, створену однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна". Тобто правоохоронні та інші органи влади ніяк не є "установами", оскільки вони безумовно діють під безпосереднім керівництвом своїх, умовно кажучи, "засновників", є "системами органів" і діють за рахунок державного бюджету.

Наприклад:

"Міліція в Україні - державний озброєний орган виконавчої влади" (ст. 1 Закону "Про міліцію").

"Прокуратура України складає єдину систему" (ст. 121 Конституції).

"Служба безпеки України - державний правоохоронний орган спеціального призначення" (ст. 1 Закону "Про службу безпеки")

Тобто, за літеральним змістом закону будь-який з цих органів не може залучатися з метою "отримання інформації" для потреб Тимчасової слідчої комісії.

Але може статися, що загроза закордонного втручання додасть державі "гнучкості" у тлумаченні поняття "державний орган". Тоді можна висунути інший аргумент:

По-друге, відповідно до частини другої статті 19 Конституції, "органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України".

Запит Тимчасової комісії щодо отримання будь-якої інформації від будь-якого суб’єкта, за усієї поваги до парламентської комісії, не є достатньою підставою для втручання органа державної влади у будь-яку діяльність у будь-якому вигляді. Орган державної влади повинен діяти лише тоді, коли його власна оцінка обставин надає йому підстави діяти тим чи іншим чином. Він має діяти за власним рішенням та у межах саме йому (органу) наданих повноважень. Діяльність Тимчасової слідчої комісії не є підставою для розширення кола цих повноважень. Тому дії органу, які виходять за межі його повноважень, або здійснені без підстав, зазначених у законі, або на порушення встановленого порядку є незаконними.

Можливо, ці два аргументи не переконають "піклувальників про державні інтереси" відмовитися від їхніх намірів.

Але з цих міркувань випливають два важливі висновки:

1. ставитися до будь-якої перевірки, що здійснюється за дорученням Тимчасової комісії, треба як до звичайної перевірки контролюючого органу.

2. саме цей "перевіряльник", а не Тимчасова слідча комісія є належним відповідачем у разі оскарження його дій, навіть якщо ці дії ініціювала Тимчасова слідча комісія.

Звідки - перша порада: домовитися з адвокатом чи юридичною фірмою, які спеціалізуються у галузі так званої "безпеки бізнесу" та мають досвід компетентного протистояння настирливим, але не завжди законним зазіханням "перевіряльників".

Якщо ж з якихось причин у вас немає такої юридичної підтримки, декілька порад вам не завадять.

Уважно вивчить межі компетенції того органу, який здійснює перевірку. Ці межі не завжди ясно визначаються у законі, але їх можна вивести з тих статей, де йдеться про мету та завдання діяльності органу, про його права та обов’язки.

Також уважно поставтеся до усвідомлення процедури, якої має дотримуватися цей орган до того, як почнеться перевірка, під час перевірки, та по її закінченні.

До можливої перевірки:

Приведіть до ладу вашу документацію, позбавтеся від зайвої, яку ви не зобов’язані зберігати (вивчить Перелік типових документів, що створюються в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, інших установ, організацій і підприємств, із зазначенням термінів зберігання документів, затверджений наказом Головархіву України від 20.07.98 N 41).

Враховуючи досвід московського офісу Фонда Сороса, попіклуйтеся про персональні дані та довірену вам конфіденційну інформацію. По можливості передайте її знайомому адвокатові на зберігання, заключивши з ним відповідну угоду. Адвокат володіє більш надійними гарантіями збереження конфіденційної інформації.

Зробіть архівні копії електронної інформації з ваших комп’ютерів, щоб бурхлива активність перевіряльників не позбавила вас матеріалів, на які ви витратили багато часу, а може й можливості працювати далі.

Приготуйте журнал реєстрації перевірок.

Під час перевірки:

Як тільки до вас з’явилися особи, які стверджують, що мають намір здійснити перевірку, запропонуйте їм розписатися у журналі реєстрації перевірок. Якщо вони відмовляться, ви маєте право не допускати їх.

Впевнитись у їх особі та повноваженнях. Запишіть їхні прізвища, посади та назву органу.

Впевнитись, що вони маються відповідне доручення на перевірку.

Зателефонуйте керівникові організації та ще раз пересвідчиться, що прибулі особи дійсно діють на підставі відповідного доручення.

Перевірка не означає, що перевіряльники мають право вештатися, де їм завгодно. Надайте їм умови для роботи, але контролюйте їх пересування.

Записуйте усі дії перевіряльників, усі документи, які ви надаєте ним. Деякі адвокати радять складати протокол за участю співробітників вашої організації.

Завжди аналізуйте запитання або прохання, перш ніж відповісти або надати ті чи інші документи. Не бійтеся пошитися у дурні (а перевіряльники, насправді, будуть здіймати очі догори, щоб показати вам, що це саме так). Частіше усього запитання: "А чи зобов’язаний я про це казати (це надавати)?", "А яким законом (статтею, пунктом) це передбачено" - заставлять замислитися самих перевіряльників. Так що питайте побільше, відповідайте поменше.

Після перевірки:

Перевірте, чи всі документи, що ви надавали перевіряльнику, вам повернули. У вас повинні залишитися усі документи, що були до перевірки, або певний документ, який свідчить, що документ був вилучений перевіряльником (потім проаналізуєте, чи законним було вилучення, але вимогу надати документ про вилучання заявляйте без роздумів).

У разі вилучення фінансової звітності, вам мають залишити копії фінансових документів. Вимагайте цього й ретельно перевіряйте кожний папірець.

Уважно проаналізуйте складений акт та усі дії перевіряльників. Якщо ви ще не залучили юриста, зараз саме час це зробити.

Оскаржуйте будь-які дії або висновки, які ви вважаєте незаконними та необґрунтованими, до суду або до вищого за рівнем органу. Навіть, якщо ви програєте у певному випадку, стратегічно ви все одно виграєте. Наступного разу перевіряльнику не спаде на думку до вас завітати без вагомих підстав.

Нормативні документи, які корисно вивчити:

Конституція України (особливо статті 19 та 63)

Закон "Про об’єднання громадян"

Закон "Про оперативно-розшукову діяльність"

Закон "Про міліцію"

Закон "Про підприємництво"

Закон "Про державну податкову службу в Україні"

Закон "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами"

Закон "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю"

Закон "Про підприємства в Україні"

Указ Президента "Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності" від 23 липня 1998 року

Указ Президента "Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності" від 3 лютого 1998 року.

Постанова КМ "Про утворення державної служби боротьби з економічною злочинністю" від 5.06.93 р. № 510

Інструкція про порядок проведення ревізій і перевірок Державною контрольно-ревізійною службою в Україні, затверджена наказом КРУ від 26 листопада 1999 р. № 107

Інструкція про порядок вилучення посадовими особами органів Державної податкової служби України у підприємств, установ та організацій документів, що свідчать про приховування (заниження) об’єктів оподаткування, несплату податків та інших платежів, затверджена наказом ДПАУ від 1.07.1998 р. № 316.

Інструкція про порядок застосування штрафних (фінансових) санкцій органами державної податкової служби, затверджена наказом Державної податкової адміністрації України від 17 березня 2001 р. № 110.

Порядок координацій проведення планових виїзних перевірок фінансово-господарської діяльності суб’єктів підприємницької діяльності контролюючими органами, затверджений постановою КМУ від 15.10.2003 р.

Харківська правозахисна група

Коментар Рупору: Також зазначимо, що Постанова Верховної Ради України містить і інші правові норми, що роблять цей документ більше популізським (в кращих традиціях авторів), ніж практичним до застосування.

Зокрема, слід врахувати, що Постанова стосується тільки коштів, які надходять від іноземних держав (частіше їхніх посольств). Тобто більшість приватних фондів (МВФ, NED тощо) чи грантів міждержавних організацій (Ради Європи, Європейської Комісії, ООН тощо) не є предметом перевірки.

Також цікавим є те, що законодавством України не заборонено жодній громадській організації займатися політичною діяльністю. Існують тільки певні обмеження щодо фінансування політичних партій. Тому, власне кажучи, шукати немає чого, бо така діяльність є правомірною за будь-яких обставин і відповідно не може тягнути за собою жодних негативних наслідків. То ж який сенс перевіряти наперед визначену законну діяльність?

В будь-якому просимо нам повідомляти про випадки перевірки. Вважаємо, що разом ми зможемо обрати ефективнішу стратегію взаємодії в таких обставинах.

Бюлетень "Права Людини", 2004, №01

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори