пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200426
№26
2004

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

13.10.2004
джерело:
РУПОР

Скарги на дії територіальних комісій розглядатимуть в судах по троє

   

Комітет Верховної ради України з питань правової політики розглянув звернення заступника Голови Верховного Суду України А.Г.Яреми, у якому піднімається питання відносно складу суду при розгляді місцевим судом справ про оскарження рішень, дій або бездіяльності дільничних виборчих комісій щодо підготовки та проведення виборів Президента України.

Голова Комітету Василь Онопенко зазначив, що статтею 2436 діючого Цивільного процесуального кодексу України визначається підсудність справ про оскарження рішень, дій або бездіяльності виборчих комісій під час підготовки та проведення виборів Президента України та склад суду для розгляду таких справ. Згідно з цією статтею, скарги на рішення, дії або бездіяльність дільничних виборчих комісій розглядаються Верховним Судом Автономної Республіки Крим, обласними, Київським і Севастопольським міськими судами у складі трьох суддів.

Крім того, частина третя статті 2438 Кодексу так само встановлює склад суду для розгляду справ про оскарження рішень, дій або бездіяльності виборчих комісій. Зокрема, скарги на рішення, дії або бездіяльність дільничних виборчих комісій (за винятком скарг на неправильності, допущені при складанні списків виборців) розглядаються відповідними судами у складі трьох суддів.

Водночас, підкреслив В.Онопенко, частина друга статті 104 Закону України “Про вибори Президента України” від 18 березня 2004 року дещо інакше, у порівнянні з діючим ЦПК України визначає підсудність справ щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності виборчих комісій для підготовки та проведення виборів Президента України. Так, згідно з частиною другою статті 104 Закону, рішення, дії чи бездіяльність дільничних виборчих комісій оскаржуються до місцевого загального суду.

Таким чином, питання про підсудність справ щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності виборчих комісій Законом України “Про вибори Президента України” і ЦПК України регулюється по-різному.

Комітет вважає, що при визначенні підсудності таких справ слід керуватися нормами Закону України “Про вибори Президента України” як такими, що набрали чинності пізніше, ніж відповідні положення ЦПК України (в ред. 1963 р.). Однак цей Закон, визначаючи підсудність, не регулює питання про склад суду для розгляду таких справ. Це питання врегульоване у зазначених вище положеннях статей 2436 і 2438 діючого ЦПК України.

Що стосується скарг на неправильності, допущені при складанні списків виборців, підкреслювалось на засіданні Комітету, то вони розглядаються в порядку, встановленому Главою 30 “Скарги на неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі” ЦПК України. Ця Глава є спеціальною щодо Глави 30-Б “Скарги на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничної виборчої комісії по виборах Президента України та заяви про скасування реєстрації кандидатом у Президенти України” ЦПК України. Главою 30 не визначається склад суду для розгляду справ щодо неправильності у списках виборців, але відповідно до частини другої статті 237 Кодексу (ця стаття є загальною щодо справ, що виникають з адміністративно-правових відносин) такі справи розглядаються суддею одноособово.

За підсумками обговорення, Комітет з питань правової політики вирішив, що рішення, дії чи бездіяльність дільничної виборчої комісії та її членів оскаржуються до місцевого суду за місцезнаходженням дільничної виборчої комісії (частина друга статті 104 Закону України “Про вибори Президента України”). А скарги на рішення, дії або бездіяльність дільничних виборчих комісій (за винятком скарг на неправильності, допущені при складанні списків виборців) розглядаються судом у складі трьох суддів (частина перша статті 2436, частина третя статті 2438 ЦПК України (в ред. 1963 р.).

Вибори

13.10.2004 | Дмитро Гройсман, м. Вінниця

Вінниця. Адмінресурс на Укрзалізниці – здолаймо зло разом!

   

25 вересня ввечері, подорожуючи до Вінниці, завітав на Південний вокзал у Києві. За спинами КОЖНОГО з касирів на синій стіні висіли плакати з серії “Вибір-2004”, за “канкрєтного пацана” Віктора Федоровича Януковича, політична смерть якого, як відомо тепер, знаходиться в яйцях.

Підійшов до чергового адміністратора Південного вокзалу, попросив дати мені Книгу скарг і пропозицій, вона спитала навіщо, я пояснив, що оскільки вокзал належить державному підприємству Укрзалізниці, що є підрозділом Міністерства транспорту, то агітація тут заборонена законом “Про вибори Президента”, закон порушено і тому я хочу поскаржитися на це. Молода пані адміністратор спочатку спробувала відмовити надати мені книгу скарг, мотивувавши це тим, що, нібито, вони приймають лише скарги з якості обслуговування в залізничних касах, але коли я сказав, що в такому разі відправляюся на пошту і буду давати телеграму в Генпрокуратуру, ЦВК і Мінтранс, леді, сказавши, що їй треба терміново порадитися, запросила зачекати, наглухо закрила віконце і з кимсь хвилини дві говорила по телефону. Потім відкрила віконце і сказала: “ми приносимо Вам своє вибачення, ці плакати було помилково розміщено одним з наших касирів-фанатів Януковича, зараз я при Вас це все познімаю”.

І що саме цікаве – дійсно познімала, пішла негайно в касову кімнату і зняла всі до одного плакати “ТОМУ ЩО...”.

Після цього каже мені: “Пане, благаю, не треба скарги, цього більше не буде”. Я запитав, як справи в касовому залі на основному Центральному вокзалі, вона сказала, що не знає, бо це не її зона відповідальності. Тож пішов я туди. Звичайно, за спинами кожного касира, висів наш КАЩЄЙ! Тут я повівся по-іншому.

Тупо пішов до адміністратора і попросив книгу скарг і пропозицій. Адміністратор, що знаходиться в касах повернення платежів ліворуч від центрального входу в вокзал, запросила мене зайти до неї, спитала в чому справа. Я відмовився говорити, заявивши, що вони зможуть прочитати усе, коли я закінчу. Вона почала дзвонити, збіглася купа народу, книгу не давали, мовляв “а що, як Ви нам зіпсуєте книгу скарг, напишете там матюгів”. Я витягнув паспорт і сказав ось мій паспорт, якщо я буду таким ідіотом, щоби матюки тут писати – зверніться в міліцію і я відповідатиму.

Надали книгу, я почав писати скаргу. Десь вже половину написав, тут адміністратор каже: “ну добре, читайте уголос, бо нам же цікаво”, я й почав читати. Коли вони зрозуміли, про що я, відбулася абсолютно парадоксальна й неочікувана мною реакція. Вони всі почали казати: “Правильно! Молодець! Цей м.... всіх дістав, скільки можна цю банду терпіти, краще б його вчора під поїзд кинули, і таке інше”. Закінчилося це все тим, що дівчата сказали мені, щоби “як будуть проблеми з квитками – завжди звертався прямо до них, і вони все повирішують”. Після цього я відправився на пошту і надіслав телеграму до ЦВК.

Ось тексти:

1.СКАРГА в книгу скарг і пропозицій:

“Сьогодні о 16 годині на центральному вокзалі в касовому залі на першому поверсі за спинами касирів були розмішені агітаційні матеріали за кандидата в Президенти України Віктора Януковича. Агітація на державних підприємствах, організаціях та установах заборонена Законом України “Про вибори Президента України”. Вимагаю негайно припинити порушення закону і покарати винних. Телеграфую про порушення в Центрвиборчком.

Прізвище, адреса.

2. Телеграма.

ЦВК УКРАЇНИ КИЇВ БУЛЬВАР ЛЕСІ УКРАЇНКИ 34

СЬОГОДНІ НА ЦЕНТРАЛЬНОМУ ЗАЛІЗНИЧНОМУ ВОКЗАЛІ, В КАСОВОМУ ЗАЛІ, В СЛУЖБОВОМУ ПРИМІЩЕННІ ЗА СПИНАМИ КАСИРІВ БУЛО РОЗМІЩЕНО АГІТАЦІЙНІ ПЛАКАТИ ЗА КАНДИДАТА В ПРЕЗИДЕНТИ ЯНУКОВИЧА ВВАЖАЮ АГІТАЦІЮ НА ДЕРЖПІДПРИЄМСТВІ ПОРУШЕННЯМ ЗАКОНУ УКРАЇНИ “ПРО ВИБОРИ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ”. ВИМАГАЮ НЕГАЙНО ПРПИНИТИ ПОРУШЕННЯ ЗАКОНУ.

ПРІЗВИЩЕ АДРЕСА

Ну а тепер, УВАГА! Може хтось прогуляється на вокзал у своєму місті і подивиться, чи познімали плакати у приміщеннях вокзалів. Якщо агітація висить знову, прошу залишити скаргу в книзі скарг і пропозицій.

Вибори

13.10.2004 | Николай Козырев.

Луганська область: События в Красном Луче

   

В Красном Луче Луганской области 25-го вересня, примерно в 13.20, неизвестные облили зеленкой агитационную палатку штаба В.Ющенко.

На земле остался лишь “вещдок” – пластиковый стаканчик со следами аптечной зеленки.

В городское отделение милиции доверенным лицом В.Ющенко было подано заявление о совершенном преступления – в порядке ст. 157 УК.

В тот же день, около 17.00, возле городского штаба В.Ющенко был пикет представителей партии регионов. 35-40 человек (А.Яровой и другие) под окном штаба растянули транспарант “Нет террору” и через мегафон скандировали угрозы.

Отдадим должное кризисным менеджерам: их усилия по соскабливанию с ленивой души украинского избирателя верхнего культурного слоя увенчиваются успехом – наружу выглядывает пещерное фашизоидное мурло дикаря, который в политике так же опасен, как и обезьяна с автоматом Калашникова, стреляющая в детей.

Вибори

13.10.2004
джерело:
РУПОР

Рівне: Пропаганда під час релігійних проповідей в рівненських церквах починає впливати на електоральні уподобання виборців

   

За словами Голови рівненського відділення Комітету виборців України Миколи Грищенка, миряни, які відвідують церкви УПЦ (Московського Патріархату) розповідають, що батюшки називають їм як прізвища тих, за кого варто, так і прізвища тих, за кого не варто голосувати. Оскільки, за словами священників, після перемоги одного з кандидатів в області буде поставлена керувати людина, яка відбере всі церкви в УПЦ МП і передасть їх УПЦ КП. Виборці кажуть, що така постановка питання священиками змінює їхнє ставлення до кандидата, якого вони підтримували на попередніх парламентських виборах.

Як вважає Микола Грищенко, “впливу такого “клерикального” чинника на волевиявлення виборців варто надавати великого значення, оскільки за всіма соціологічними опитуваннями саме церква для населення стоїть на першому місці за рівнем довіри”. Пан Грищенко додав, що “тільки стоїть питання, як довго церква зможе утримувати такі свої позиції, якщо вона так активно включилась в політику, яка є однією з найбрудніших занять людства”.

Забули, певно, священики про своє справжнє покликання. А ті, хто спонукає їх до таких дій, законодавства просто не читали. Адже чітко у частині 8 статті 5 Закону України “Про свободу совісті та релігійних організацій” написано, що релігійні організації не мають права брати участь у діяльності політичних партій і вести агітацію. Жодна з Церков України, жодна з релігійних організацій не може брати участі у виборчому процесі та в політичному житті країни в цілому. Залучення Церкви до виборчого процесу неприпустиме, це суперечить конституційному принципу про відокремлення Церкви та релігійних організацій від держави (частина 3 статті 35 Конституції України). Церква не є політичною організацією і вона не повинна втягуватись у виборчу кампанію.

Вибори

13.10.2004
джерело:
Луганское областное отделение ВГО “Комитет избирателей Украины”

Сєвєродонецьк: 24 вересня у Сєверодонецьку відбулося кілька нападів на агітаторів та штаб Віктора Ющенка

   

Близько 13 години кілька молодиків, що під’їхали на білих “Жигулях” зірвали один з агітаційних наметів Віктора Ющенка і скрилися на автомобілі. Агітатори, що тут чергували, встигли записати номер машини, яка, за даними ДАЇ, зареєстрована у Херсонській області.

За повідомленням до відділу МВС виїхав наряд, який разом з агітаторами приїхав до Сєвєродонецького штабу Віктора Януковича. Тут же знаходилися довготривалі спостерігачі ОБСЄ. У цей час невідомі молодики закидали камінням вікна штабу. Вони також скрилися на автомобілі світлого кольору, на цей раз – з донецькими номерами. Це відбулося о 15-20.

Через 40 хвилин кілька молодиків, що також приїхали на світлому автомобілі, залили чорною фарбою ще один агітаційний намет Віктора Ющенка.

Інформації від міліції щодо цих подій поки що немає.

Вибори

13.10.2004 | Олександр Степаненко, м. Чортків

Тернопільська обл. Говоримо: “влада” – розуміємо: “адмінресурс”

   

8 жовтня 2004 р. було через відсутність кворуму не відбулася позачергова сесія Чортківської районної ради. Сесію було проініційовано групою депутатів та скликано у відповідності до Закону “Про місцеве самоврядування” з метою привернути увагу до протиправних випадків застосування адміністративного ресурсу у веденні президентської виборчої кампанії. Зокрема, вказувалося на факти втручання посадових осіб райдержадміністрації у хід передвиборної агітації, а також - на прояви упередженого ставлення до розміщення інформативних матеріалів від різних кандидатів у Президенти України зі сторони редакції районної газети “Голос народу”, засновниками якої є районна рада і держадміністрація.

У проекті рішення, запропонованого на розгляд сесії члени ініціативної депутатської групи вказували на заборонену Законом “Про вибори Президента України” участь Голови Чортківської райдержадміністрації на його заступників у передвиборчій агітації - зокрема, на користь чинного Прем’єр-Міністра В. Януковича. Так, державні посадовці постійно супроводжують довірених осіб В. Януковича під час зустрічей у трудових колективах, дають вказівки про розміщення на фасадах державних та комунальних закладів відповідних пропагандистських стендів, здійснюють тиск на керівників бюджетних установ, пропонуючи їм проводити агітацію за провладного кандидата, відкрито агітують за нього на сторінках районної газети “Голос народу” і т. ін. Публікації цього часопису загалом підпорядковано меті створення медійної ілюзії всенародної підтримки політики Уряду та Президента. В той же час у “Голосі народу” замовчуються справді масові публічні акції, проведені громадськістю Чорткова на підтримку опозиційного кандидата у Президенти України В. Ющенка. У згаданому проекті рішення районної ради органам посадовим особам виконавчої влади, місцевого самоврядування та ЗМІ було запропоновано надалі не припускатися порушень виборчого законодавства, але – як бачимо – ухвалити його від імені районної ради не вдалося.

Показово, що на сесію районної ради не з’явився жоден з депутатів-держслужбовців, жоден керівник бюджетного закладу, державного або комунального підприємства. Не прибули також міський Голова та сільські Голови, яких звичайно запрошують до участі у пленарних засіданнях районної ради. Нема сумніву, що зрив сесії було сплановано у кабінетах президентських намісників, та що кожному з депутатів було запропоновано ухилитися від обговорення у раді “незручного” політичного питання.

В аналогічний спосіб, тобто шляхом маніпулювання діями залежних від влади депутатів, у 2002 – 2003 роках було зірвано дві сесії Тернопільської обласної ради з політичним порядком денним. Як бачимо, практика безцеремонного втручання президентських адміністрацій у роботу органів місцевого самоврядування на Тернопільщині вже кілька років є цілком звиклим явищем. Схоже , що без застосування “адмінресурсу” у різноманітних його формах ця влада просто не мислить самої себе.

Вибори

13.10.2004 | Группа мониторинга избирательной кампании ХПГ

Харків. Закон Украины “О выборах Президента Украины” в контексте деятельности СМИ и распространения агитационных материалов

   

Рассматривая выполнение закона “О выборах Президента Украины” на практике следует отметить наличие множественных нарушений норм закона, фактически, при отсутствии наказания за такие нарушения.

Закономерным в этой связи выглядит факт наличия угрозы внеправового наказания для тех, кто все-таки стремится выполнить требования этого закона.

Что касается СМИ, то они также подвержены такому давлению преимущественно со стороны органов государственной власти, а в Харькове и Харьковской области и со стороны органов местного самоуправления, что является нарушением п. 2 ч.4 статьи 3 (Равенство прав и возможностей участия в избирательном процессе обеспечивается: 2) запретом вмешательства органов государственной власти и местного самоуправления в избирательный процесс, за исключением случаев, предусмотренных этим Законом) и п.1 ч.2 статьи 11 Закона (избирательный процесс осуществляется на основах: 1) законности и запрета незаконного вмешательства кого-нибудь в этот процесс).

Хотя ч.1 ст. 60 предусматривает, что предвыборная агитация с использованием средств массовой информации всех форм собственности проводится с соблюдением принципа равных условий и в порядке, предусмотренном этим Законом, однако уже сегодня, еще до окончания предвыборной кампании можно утверждать, что принцип равных условий на этих выборах был нарушен, так же, как и ряд норм Закона.

Вместе с тем использование печатных изданий органов государственной власти и органов местного самоуправления для предвыборной агитации в пользу одного из кандидатов нарушает также и п. 2 ч. 4 статьи 3 и п. 6, 7 ч. 2 статьи 11 Закона (Избирательный процесс осуществляется на основах: … 6) свободы предвыборной агитации, равных возможностей доступа кандидатов на пост Президента Украины к средствам массовой информации; 7) беспристрастности органов исполнительной власти, органов местного самоуправления, предприятий, учреждений и организаций, их руководителей, других должностных и служебных лиц к кандидатам на пост Президента Украины.

Так, в изданиях выпускаемых органами местного самоуправления в Харькове и Харьковской области неоднократно публиковались обращения премьер-министра к гражданам, которые не подпадают под ч.3 ст. 58, поскольку не являются официальными сообщениями о действиях кандидатов на пост Президента Украины, связанных с выполнением ими должностных (служебных) полномочий, предусмотренных Конституцией Украины или законами Украины, а также содержат фотографии.

Вместе с тем, такая практика прямо нарушает ч.4 ст.64, которая предусматривает, что государственным и коммунальным средствам массовой информации, их должностным и служебным лицам и творческим работникам во время избирательного процесса в своих материалах и передачах, не обусловленных соглашениями, заключенными соответственно требованиям части девятой статьи 61 и части шестой статьи 63 этого Закона, запрещается агитировать за или против кандидатов на пост Президента Украины, оценивать их предвыборные программы или отдавать им преимущество в любой форме. В случае нарушения ими этого требования по представлению Центральной избирательной комиссии или соответствующей территориальной избирательной комиссии деятельность этих средств массовой информации по решению суда может быть временно прекращена.

Невзирая на то, что коммунальные СМИ г. Харькова и Харьковской области в своих материалах неоднократно отдавали предпочтение В. Януковичу, однако ЦИК не считает необходимым временное прекращение деятельности этих средств.

Более того, в качестве непрямой агитации со стороны органов государственной властиможно рассматривать также сообщение пенсионерам от Пенсионного фонда о надбавке к пенсиям, в котором, в частности, говорится: “Правительством В.Ф. Януковича (подчерк. наше) принято решение об установлении пенсионных выплат на уровне прожиточного минимума...”.

Следует отметить, что статья 6 Закона, хотя и предусматривает проведение свободных выборов и обеспечение условий для свободного формирования своей воли, и запрещает обман как средство влияния на позицию избирателей (ч.2 ст.6), а ч.4 статьи 13 накладывает на СМИ обязанность освещать ход избирательного процесса объективно, однако во время текущих выборов эти нормы преимущественно остаются только благим пожеланием и их нарушители (будь-то кандидат в Президенты или СМИ) не несут фактически никакой ответственности за такие действия.

Ч.2 ст.6 запрещает также применение насилия, угроз, подкупа, других действий, препятствующих свободному формированию и свободному выявлению воли избирателя.

Вместе с тем имеют место факты угроз по отношению к частным предпринимателям, разместившим в своих магазинах агитацию в пользу В. Ющенко.

Одним из наиболее ярких примеров действий органов государственной власти, направленных на препятствование свободному формированию воли избирателя является происшествие, которое произошло 11 сентября 2004 г. на въезде в г. Харьков со стороны г. Киева. Около 20.30 на посту ГАИ “Песочин” работниками ГАИ был остановлен автомобиль марки “МАЗ”, перевозивший тираж еженедельника “Без цензуры”. Фактической причиной задержания стала фотография в газете, на которой плакат В.Януковича был сфотографирован через решетку забора. После продолжительных разбирательств и обращений машину и тираж вернули только утром следующего дня.

Под угрозой увольнения с работы, которая применяется к работникам бюджетной сферы (врачам и учителям), их заставляют распространять агитационные материалы за В. Януковича, а также проводить так называемые опросы и беседы, цель которых – склонить собеседника проголосовать за упомянутого кандидата, а также дать ему “наказы избирателей”. Имели место случаи, когда агитационные материалы за В. Януковича распространялись работниками почтовых отделений.

Один из аспектов использования СМИ во время выборов связан с полномочием проведения Центральной избирательной комиссией разъяснительной работы, посвященной выборам Президента Украины (п.7 ч.2 статьи 25), однако данная работа фактически не проводится, в связи с чем, возможно, следует говорить о том, что ЦИК не заинтересован в том, чтобы граждане были проинформированы об основах и порядке проведения выборов, их роли в жизни общества и государства, процедуры голосования, прав и обязанностей избирателей, а также, как показал ход предвыборной кампании, что особенно важно – механизмов контроля за соблюдением законодательства о выборах Президента Украины. В свою очередь, неинформированость или слабая информированость граждан об особенностях законодательства о выборах Президента является предпосылкой для возможных фальсификаций.

Ч.1 ст.58 предусматривает, что предвыборная агитация может осуществляться в любой форме и любыми средствами, которые не противоречат Конституции Украины и законам Украины. Однако имеется информация, согласно которой работники милиции в Харькове неоднократно задерживали распространителей средств массовой информации и агитационных материалов в пользу кандидата в Президенты В. Ющенко, под предлогом проверки исходных данных распространяемых материалов, а через некоторое время отпускали.

Хотя ч. 8 ст. 59 Закона предусматривает, что местные органы исполнительной власти, органы местного самоуправления не позднее, чем за сто двадцать дней до дня выборов, отводят места и оборудуют стенды, доски объявлений в людных местах для размещения материалов предвыборной агитации, однако в Харькове фактически такие специально установленные для выборов стенды и доски объявлений, на которых, в соответствии с принципом равных возможностей, могли бы размещать свои агитационные материалы кандидаты в Президенты, отсутствуют.

Что касается предвыборных теледебатов (ст. 62 Закона) между кандидатами на пост Президента Украины, то, очевидно, что слишком большое количество кандидатов (в т.ч. “технических”, которые не имеют никаких шансов даже вернуть внесенный залог) делает проведение теледебатов на условиях, предусмотренных Законом (в частности, ограничение количества участников) неинтересным ни для телерадиоорганизаций, ни для телезрителей и радиослушателей.

Изготовление и распространение печатных материалов предвыборных агитационных материалов, которые не содержат сведений об учреждении, осуществившем печать, их тираж, информацию о лицах, ответственных за выпуск (ч.7 ст. 59 Закона: печатные материалы предвыборной агитации должны содержать сведения об учреждении, которое осуществило печать, или указание, что печать осуществлена с использованием имущества соответственно кандидата на пост Президента Украины или партии, их тираж, информацию о лицах, ответственных за выпуск, а ч.16 ст. 64 запрещает распространение материалов, в которых отсутствует указанная информация) осуществляется в чрезвычайно больших масштабах. Норма фактически остается декларативной и способствует только тому, что лица ответственные за выпуск, в лучшем случае, стараются скрыть сам факт печати. В Харькове и Харьковской области случаев распространения таких печатных материалов достаточно много. Часть из них содержит призывы к разжиганию межэтнической вражды от имени оппонента и пропаганде войны, что нарушает ч.3 ст. 64 Закона. Однако, даже в тех случаях, когда лица, изготовлявшие и распространявшие такие материалы, становились известными органам государственной власти, к ответственности эти лица не привлекались. Так, например, 18 августа 2004 г., в г. Харькове активисты регионального штаба В. Ющенко выявили расклеенные листовки национал-фашистского содержания, дискредитирующие В.Ющенко, и задержали, вместе с нарядом милиции, дежурившим неподалеку, исполнителей. Соответственно, данные о тираже, издателе и ответственном лице отсутствовали. Как впоследствии оказалось, эти лица были наняты активистом штаба В. Януковича (служебное удостоверение №505).

Таким образом, следует отметить, что уровень выполнения Закона Украины “О выборах Президента Украины”, в частности относительно деятельности СМИ, изготовления и распространения агитационных материалов является крайне низким. По нашему мнению, это связано с несколькими моментами:

1)  использование кандидатом от власти админресурса (органов власти и органов местного самоуправления), привлечение к распространению его агитационных материалов работников бюджетной сферы;

2)  зависимость СМИ от собственников;

3)  наличие большого количества декларативных норм и отсутствие адекватных механизмов ответственности за нарушение норм Закона;

4)  прямое игнорирование органами власти (их должностными лицами) требований закона, избирательным применением закона к оппозиционным кандидатам.

Вибори

13.10.2004 | Ольга Гончарова, м.Харків

Привід вештається по Україні. Привід адмінресурсу

   

Якщо СРСР збагатив іноземні мови словами “спутник” та “перестройка”, то мабуть пострадянська Україна змусить західний світ запам’ятати та вимовляти слово “адмінресурс”. Занадто часто вже вживається це незграбне слово під час президентської виборчої кампанії.

Не тільки ми всі звикли до цього слова, а вже і наші політологи намагаються сформулювати, що ховається під цим підступним адмінресурсом. Нещодавно Олександр Дергачов у статті “Епоха Кучми завершується”, надрукованій у тижневику “Слово Просвіти” (ч.40 (260), 30 вересня – 6 жовтня 2004 р.) визначив, що “влада стала об’єктом приватизації, роздвоїлася, частково втратила власне державний, публічний характер. Це породило такий феномен як адміністративний ресурс, власне, форму переорієнтації діяльності державних органів на обслуговування індивідуальних і вузькогрупових інтересів на шкоду суспільним.” Ось саме цю діяльність державних органів на користь однієї особи – “єдиного кандидата від влади” – ми і спостерігаємо під час кожного дня цієї важливої для всього суспільства президентської кампанії.

Спочатку ми всі побачили неймовірну, невідповідну ніякому виборчому фонду кандидата, як того вимагає Закон України “Про вибори Президента”, кількість біг-бордів з портретами В.Януковича. Харківська влада просто в приказному порядку, як написано в Конституції України “незалежно від форми власності”, наказала кожній бюджетній організації, кожному акціонерному товариству, багатьом приватним фірмам виготовити таку передвиборчу агітацію за свої кошти (тобто за наші з вами, бо всі підприємці візьмуть ці кошти із споживачів). У Харкові, ті, хто зовсім не підтримують цього кандидата, спочатку намагалися щось приписати на ці біг-морди, тоді влада розпорядилася поставити по міліціонеру біля кожного. Кількість настільки перебільшила якість, що народ влучно перейменував біг-борди в біг-морди і… перестав на них звертати увагу.

Через деякий час, навіть передвиборчий штаб кандидата від влади визнав, що ці біг-борди малоефективні, і тільки принесли шкоду передвиборчій кампанії кандидата. Думаєте – зняли? Та, ні! Мабуть, вже такі великі гроші крутяться при виготовленні цієї агітації, що цього просто не можна було допустити.

Передвиборчий штаб В.Януковича прийняв інше рішення: хай на біг-бордах будуть зображені “прості люди”, які підтримують В.Януковича. Але, чи то у штабистів “єдиного” не вистачило дизайнерського смаку, чи то фотографи за радянською звичкою тримали “фігу в кармані”, обличчя на біг-бордах другої серії не викликають нічого, крім гіркої посмішки. На превеликий жаль, серед цих облич і перший Президент України Леонід Кравчук. Ми звикли бачити красивого, дуже імпозантного пана, який завжди гідно виглядав. На цих біг-бордах Леонід Кравчук виглядає як пенсіонер, який відстояв велику чергу в районному пенсійному фонді якогось українського міста, щоб подати заяву на перерахунок своєї пенсії згідно з пенсійною реформою. Та й сорочечку і піджачок Леонід Макарович позичив мабуть у свого садівника. А виставити біг-борд с портретом першого Президента України у Харкові – це взагалі дратувати населення, бо у “рожевому” Харкові велика частина населення його і досі вважає винним у розвалі Радянського Союзу. Так що, на мою думку, штаб під керівництвом Сергія Тигіпко робить багато чого, що тільки шкодить їх кандидату.

Але найбільш потворні форми адмінресурсу ми спостерігаємо в роботі з організації виборів, тобто роботі виборчих комісій всіх рівнів.

Коли почали утворювати територіальні виборчі комісії, взялися за цю справу райвиконкоми, намагаючись зробити все можливе, щоб отримати слухняні комісії, і при цьому не порушити Закон “Про вибори Президента”. Отут і стало зрозуміло, навіщо певними колами витрачалися гроші на технологічних кандидатів, як, наприклад, Г.Черниш, який має річний дохід 226 гривень, але знайшов 500 000 гривень застави. Бо до складу виборчих комісій всіх рівнів кожен кандидат може подати по дві кандидатури. Звісно, якщо певна кількість прізвищ кандидатів незнайома, навіть тим, хто слідкує за політичним життям країни, то звідки ж взятися командам у цих кандидатів на організацію 27 штабів у кожній області. А саме штаби повинні готувати кандидатури членів виборчих комісій. Тому територіальні і дільничні комісії утворили звичним порядком. Райвиконком “спустив” рознарядку бюджетним організаціям, згідно з якою певні люди написали заяви із згодою працювати у виборчих комісіях, а потім вже райвиконком сам розписав людей за технологічними кандидатами. Це неможливо не помітити, бо, якщо подання кандидатур на посади в виборчих комісіях від кандидатів в Президенти України В.Ющенка, П.Симоненка, О.Мороза, М.Бродського, М.Грабара, В.Януковича, О.Омельченка, Н.Вітренко, А.Кінаха були подані довіреними особами в Харкові, то подання всіх інших технологічних кандидатів були оформлені у Києві, завірені одним нотаріусом, в один і той же день. І це для всіх округів Харківської області! Така спритна робота цього нотаріуса викликала природне здивування і недовіру деяких членів територіальних комісій, і зараз прокуратура Харківської області перевіряє законність такого оформлення цих подань. До речі, можливо хтось з тих наших читачів, хто працює в територіальних комісіях, прискіпливо перевірить, як саме ці подання зроблені в інших містах. Можливо, є загальні риси?

На жаль, і серед кандидатур, які були запропоновані довіреними особами у Харкові від Олександра Мороза, Олександра Омельченка, навіть, від Петра Симоненка є певна кількість кандидатур, поданих від райвиконкомів. Без допомоги органів місцевого самоврядування, крім команди Віктора Ющенка, обійшлися команди Анатолія Кінаха, Леоніда Черновецького, Михайла Бродського, Миколи Грабара.

Такий спосіб утворення виборчих комісій призвів у Харкові до анекдотичних та сумних ситуацій. Так, коли поважному доценту Н., працівнику одного із Національних університетів Харкова, зателефонував секретар виборчої комісії і запросив його на збори комісії, він ввічливо погодився. Але, коли секретар уточнив, чи саме ця поважна людина є представником кандидата в Президенти України Романа Козака, доцент Н. страшенно образився, накричав на невинного секретаря і відмовився працювати в цій комісії. В іншій комісії, яку очолила представник кандидата в Президенти України Віктора Ющенка, а більшість членів комісії були призначені директором школи (читай – райвиконкомом), в якій працює виборча дільниця, стався іншій конфлікт. 33 (!) члена комісії заявили, що вони всі підтримують кандидата в Президенти України Віктора Януковича, і вони не будуть працювати під керівництвом націоналістів! На цілком резонне зауваження голови комісії, що серед цих 33 є представники сумнозвісних Романа Козака, Дмитра Корчинського, Андрія Чорновола, Богдана Бойка, які на відміну від Віктора Ющенка називають себе справжніми націоналістами, 33 “бійця” за В.Януковича відповіли, що краще вони зірвуть вибори на цій дільниці, ніж будуть працювати під керівництвом представника Віктора Ющенка!

Те, що адмінресурс використовується в таких масштабах і приймає такі потворні форми, безумовно, перш за все винна влада, яка, крім всього, не вміє і не хоче працювати в умовах, коли потрібно виконувати норми, закладені в законі. Але влада може робити це, перш за все, тому, що ми маємо не тільки карликові, слабкі партії, а ще й тому, що у нас практично відсутнє громадянське суспільство.

Вибори

13.10.2004

Заява до територіальної виборчої комісії виборчого округу № 171 (Харківська область)

   

Територіальній виборчій комісії територіального виборчого округу №171 (Харківська область)

членів ТВК №171:

Чернічкіна Миколи Дмитровича, Чернухи Вікторії Терентіївни, Марунченко Аліси Миколаївни, Горбунова Віктора Михайловича.

Відповідно до прав та обов’язків, які надаються членам ТВК частиною 5, 6 ст.29, відповідно до пункту 1 частини 1 ст.26, частини 8 ст.28 Закону України (Про вибори Президента України), уважно перевіривши майже всі подання, які надійшли до ТВК №171 стосовно осіб, рекомендованих до складу ДВК, було встановлено наступне: 15(п’ятнадцять) з числа 22 (двадцяти двох) поданих до 15.09 04 року включно – не підлягають затвердженню і мають бути перевірені стосовно порушення вимог ст.105 Закону України (Про вибори Президента) відповідно до статей 157, 158 Кримінального Кодексу, а також 186-2 КпАП України. Ця думка обґрунтовується наступним:

Подання довірених осіб кандидатів в Президенти України: Базилюка О.Ф., Бойко Б.Ф., Вітренко Н.М., Волги В.О., Душина І.Л., Збітєва Ю.І., Козака Р.М., Комісаренко С.В., Корчинського Д.О., Кривобокова В.А., Нечипорука В.П., Ржавського М.В., Чорновіла А.В., Яковенко О.М., Януковича В.Ф., мають однакове оформлення і були зроблені на одному і тому ж комп’ютері, на що вказують однакові помилки, які містяться в них, а саме часто зустрічається рік народження осіб, пропонованих до ДВК – 01.01.89.

13 (тринадцять) з цих подань підписані довіреними особами, які мають статус всеукраїнських, мабуть тому що ці кандидати не мають своїх довірених осіб у 171 виборчому окрузі. Звертає на себе увагу те, що підписи всіх цих довірених осіб завірені мало того, що одним і тим же приватним Київським нотаріусом Гончаренко Н.О., а ще й одним і тим же днем – 09.09.04 р.

Логічно думати, що вказані подання складені на підставі особистих заяв кандидатів до складу ДВК. Але і це підлягає сумніву. Якщо вони дійсно надійшли до ТВК №171 м. Харкова протягом дня 15 вересня 2004р. з міста Києва, як запевняє Голова ТВК №171 Войтенко А.І., то коли і ким збиралися ці заяви від осіб для включення їх до подань? Як відомо ні штабів, ні довірених осіб від цих кандидатів в м. Харкові немає. Дивним є також те, що всі заяви від такої кількості людей зібрані протягом 11 і 13 вересня, як це видно з заяв задньою датою до дати підпису та завірення самих подань. Винятком з цього числа є подання Януковича (підписане 13.09.04), Комісаренко (14.09.04), Вітренко (15.09.04), але і в них всі заяви осіб датовані одними і тими ж датами: 11 і 13 вересня 2004 р. Взагалі це складає 2314 осіб.

Зрівнюючи всі ці заяви, виявляється велика схожість в їх оформленні (і це стосується 15 кандидатів), а саме:

– усі заяви всіх кандидатів від працівників СОШ №29 написані вручну (без заповнення бланків) і в них немає дати заповнення;

– велика схожість почерків заповнення заяв та підозрілі самі підписи (так дорослі люди не підписуються, тим паче працівники бюджетних установ);

– в усіх заявах рекомендованих осіб до ДВК від усіх наведених вище кандидатів прізвище самого кандидата вписано іншою ручкою і іншим почерком. Якщо особа сама заповняла б заяву, то і прізвище кандидата вона вписала б своєю рукою. Найбільш вірогідним є те, що ці заяви писались ким-то взагалі, а потім уже розписувались (розподілялись) між кандидатами. Зробивши вибірку і виписавши із подань усіх заявлених до складу ДВК осіб за місцем їх праці, виявилось що майже всі вони працівники одних і тих же державних закладів Дзержинського району м. Харкова і розподілені рівномірно між 15 кандидатами. Це і підтверджує те, що прізвище кандидатів в заявах дописувались при розподілі їх між кандидатами. Чисельність працівників цих установ, рекомендованих до ДВК, коливається від 5 до 82 осіб. Представлені майже всі школи, дитячі садки, лікарні, ВУЗИ і т.д.

Найбільш масове представництво від:

Стоматологічна поліклініки №7 – 55 осіб;

Поліклініки №8 – 56 осіб;

СШ №146 – 47 осіб;

СШ №148 – 9 осіб;

СШ №147 – 5 осіб;

СШ №169 – 82 особа;

СШ №135 – 45 осіб;

СШ №51 – 40 осіб;

Поліклініка №26 – 67 особи;

ХНУ – 52 особи і т. д.

Усього майже 90 закладів району.

Ні один штаб будь-якого кандидата не в змозі зробити такий підбір кадрів.

Це під силу лише виконавчому комітету Дзержинської райради. На це вказує і те що до ТВК №171 22.08.04 мабуть помилково був принесений і зареєстрований в журналі список від СШ №148.

Все це підпадає під дію ст.157, 158 КК, а також ст.186-2 КпАП України.

На підставі вище наведеного – вважаємо за необхідне:

1.відмінити рішення комісії про прийняття указаних подань;

2.помістити всі подання і заяви в сейф під особисту відповідальність голови комісії за їх схоронність;

3.за даним фактом звернутися до ЦВК з проханням утворити комісію з розслідування фактів, викладених в заяві;

4.зробити відповідну заяву до Прокуратури.

Вибори

13.10.2004

Админресурс мобилизуется!

   

Вслед за Харьковской милицией, в борьбу с оппозицией вступили и харьковские судьи.

Местный суд Ленинского района г. Харькова под председательством судьи Лазарева В. В. оставил без рассмотрения жалобу доверенных лиц кандидата в Президенты Украины В. Ющенко – А. Кваши и В. Щербины… Суть жалобы заключалась в признании неправомерными действия редакции газеты “Официальные ведомости” (учредителем газеты является Харьковская Обладминистрация). Газета неправомерно размещала на своих страницах агитационные материалы лишь в пользу одного кандидата – В. Януковича.

По вполне понятным причинам, суд принял удивительное решение, которое почему-то противоречит Закону Украины “О выборах Президента”. Раздел ХІІ статья 91 гласит: “Від імені кандидата на пост Президента України суб’єктом звернення із скаргою може бути також його довірена особа”. Ну, а наш суд считает, что доверенная особа кандидата на пост Президента Украины не обладает самостоятельным правом обжаловать действия или бездействия средств массовой информации…

Исходя из логики представителей Фемиды, еще не отошедший от отравления В. Ющенко должен бросить все, лично ездить по регионам и обжаловать многочисленные нарушения, допускаемые местными СМИ в интересах кандидата от Власти…

Но мы не грустим!

Нами поданы соответствующие документы в вышестоящие органы. Думаю, мы все же сможем доказать свою правоту, а нарушители будут наказаны.

Пресс-служба

Харьковского регионального

штаба В. Ющенко

Вибори

13.10.2004 | Інформацію надіслав Роман Романов

АР Крим: В Криму прослуховують телефони прихильників В.Ющенка

   

Довірена особа кандидата в Президенти Віктора Ющенка в територіальному виборчому окрузі № 1, керівник його Кримського штабу Валерій Пробий-Голова звернувся до прокурора АРК Володимира Гальцева з вимогою порушити карну справу за фактом прослуховування міліцією його квартирних телефонів.

“Мені стало відомо з компетентних та достовірних джерел про те, що мої квартирні телефони незаконно прослуховуються, що є грубим порушенням конституційних прав громадян. 32 стаття Основного Закону забороняє збирати, зберігати та використовувати конфіденційну інформацію про особу без її згоди”, – заявив Валерій Пробий-Голова.

У своєму зверненні до прокурора АРК він зазначив, що законні підстави для втручання в його особисте життя – відсутні. “Очевидно, особи, які прослуховують мої телефони, скоюють злочин, передбачений статтею 97 КПК України”, – вважає довірена особа кандидата в Президенти. “Факти все частіше вказують на те, що міліція всупереч закону та потребам суспільства з початком виборчої кампанії захопилась політичним переслідуванням замість охорони правопорядку”, – зауважив Валерій Пробий-Голова. Він також нагадав, що прокуратура досі не порушила карну справу за фактом незаконного стеження в Криму за Віктором Ющенком. “На жаль, у правоохоронних органах є чинодрали та корупціонери, готові виконати злочинні накази режиму. Але я також знаю, що серед людей в погонах вистачає чесних професіоналів, які не підуть проти інтересів громадян та народу в цілому. Саме такі люди вже найближчим часом будуть формувати обличчя оновленої міліції та інших силових структур”, – переконаний керівник штабу Віктора Ющенка. За його словами, режим Кучми-Януковича перетворив Україну на поліцейську державу, де міліціонерів більше ніж солдат, а злочинність висока. “Це й не дивно, тому що, схоже, діюча влада замовляє правоохоронцям не охорону громадян від злочинців, а захист режиму від народу будь-якими засобами”, – сказав Валерій Пробий-Голова.

“Вже восени, одразу після перемоги на виборах народного кандидата в Президенти, міліція зосередиться виключно на виконанні своїх прямих обов’язків з охорони життя, майна, прав громадян та правопорядку”, – переконаний керівник штабу.

Право на свободу та особисту недоторканність

13.10.2004

Студентів затримують без пояснень

   

До Подільського центру прав людини 22-23 вересня звернулось троє відвідувачів з проханням захистити їх права у зв’язку з випадками порушення працівниками міліції заборони на збирання інформації про особу без її згоди. Про це повідомив директор Подільського центру прав людини Володимир Димань.

23 вересня 2004 року в місті Вінниці двома працівниками міліції був затриманий “для отримання інформації” студент 2-го курсу Вінницького державного технічного університету і доставлений у Вишенський відділ міліції в місті Вінниці. Старший лейтенант міліції повідомив про необхідність затримати студента адміністрацію університету, оскільки через це студент пропустив два практичних заняття.

Директор Подільського центру прав людини прибув у відділ міліції через 15 хвилин після затримання студента. Старший лейтенант назвався Сидоруком Олександром Володимировичем, т. в. о. начальника відділення дільничних інспекторів Вишенського відділу міліції УМВС України у Вінницькій області. Поведінка працівників міліції з затриманим студентом, за словами Володимира Димаря, була підкреслено доброзичлива. Однак на прохання ознайомити з рішенням, на підставі якого здійснюється збирання інформації про особу студента, офіцер міліції відмовив. Не дав він і усної відповіді на запитання про автора та зміст розпорядження, на підставі якого здійснено затримання студента.

Внаслідок цього юристами ПЦПЛ підготований інформаційний запит, що поданий від імені Вінницького обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта”, членом якого є студент. Аналогічні запити підготовані і в двох інших випадках.

Погляд

13.10.2004

Коментар Харківської правозахисної групи до перебігу виборчої кампанії

   

Як вже зазначалося в українських ЗМІ, перебіг президентської виборчої кампанії 2004 року характеризується не тільки жорсткою та навіть жорстокою конфронтацією кандидатів від різних політичних угруповань, але й гранично низькими моральними стандартами поведінки діючої виконавчої влади.

Йдеться, однак, не тільки про сумнозвісний адміністративний ресурс, наглий примус, тиск або й залякування населення, які навряд чи можуть бути оцінені тільки як передвиборча агітація “за” та “проти.” Тиск та залякування для українського виборця – не новина. Примус за радянських часів був типовим. Примусово годували дисидентів у радянських психіатричних лікарнях, примусово годують українське населення передвиборними бігбордами В.Януковича. Як зовсім неважко передбачити, реакція на інформаційний примус буде така ж, як і реакція на примусово влитий до шлунку А.Сахарова чи П.Григоренка поживний розчин. “Насильно мил не будешь,” – свідчить російська говірка, отже, владі можна навіть поспівчувати.

Більш важливим у нинішній передвиборчій кампанії є очевидне етичне протистояння влади і громадянського суспільства, причому протистояння вже не стільки політично-опозиційне, скільки морально-революційне. Знову в атмосфері країни чується вітерець “празької весни,” дуже розтягнутої в часі оксамитової революції. Низи не хочуть жити по-старому, верхи – жити по-старому хочуть, але не дуже вміють.

З цього приводу згадується соціально-психологічна теорія щодо “логіки совісті” В.Лефевра. Як вважав відомий західний професор, для радянського істеблішменту типовим було гасло: мета виправдовує засоби, морально все, що служить перемозі комунізму. За тих часів відомий жарт І.Сталіна: “А скільки у Римського Папи дивізій?” виглядав, звісно, дуже дотепним.

Проте згодом, попри сотні дивізій й залізну дисципліну комуністичних лав жартівник був все-таки викинутий з комуністичної усипальниці. Емоції життя здолали раціональність порядку. Дивізії розвіялися на полях історії, як і прах Ф.Енгельса над морем, натомість справа Папи й досі процвітає. А сучасний “Greenpeace” є впливовим тільки тому, що в якості вибухівки використовує виключно етичну силу. Етичну силу використовує в нинішніх українських обставинах і В.Ющенко.

Отже, протистояння В.Ющенка та В.Януковича є не стільки протистоянням влади та опозиції, скільки протистоянням апаратної політики і здорового глузду; лицемірства й відвертості; “парадоксалізму” Джангірова-Корчинського-Піховшека й інтелектуальної чесності; бюрократичного етосу й народної свободи.

Свого часу знавці політичної науки В.Парето та Г.Моска на широкому історичному матеріалі довели невідворотність деградації всіх без винятку політичних еліт. Вражаючою в їх описах є логічна схема відмирання політичних класів. Морально виснажені еліти вдаються до всіх засобів самозбереження: рекрутують військо, наймають шпигунів, вчиняють підкуп та шантаж. Але внутрішній розклад нездоланний, з часом, висловлюючись метафорично, весь живопис у палацах верхівки перетворюється на портрет Доріана Грея...

Щось подібне відбувається сьогодні й з українською посткомуністичною владою. Попри всі офіційні, риторично-ідеологічні нашарування на тлі нашої незалежності, імідж діючої виконавчої влади все більше нагадує якусь фальшиву іконографію, “старе письмо” свіжими фарбами в брудному колориті. З огляду на мотиви та реальну типологію владної поведінки згадуються не стільки Л.Валенса з В.Гавелом, скільки В.Ярузельський з Н.Чаушеску. Паралелі на рівні жертв є також беззаперечними: наш Г. Гонгадзе, їх Я.Палах та Є.Попелюшко...

Отож не дивно, що здоровий тонус життя полишає таки нашу політичну верхівку. Низку тактичних інформаційних провалів наразі доповнює стратегічний провал “референдуму – 2000” та “конституційної реформи – 2004”. Чи є насправді грядущим провал також і владного кандидата – передрікати не будемо. Чи стане сучасна Україна ще більш адекватним уособленням “Мордору” за Дж.Толкієном чи “ферми тварин” за Д.Орвелом, також залишається відкритим запитанням.

У цьому сенсі, однак, пригадується цілком однозначний і зовсім ще свіжий вираз В.Медведчука в одному з інтерв’ю: “Ющенко не буде президентом.” З огляду на всім відомий подальший розвиток подій цікаво знати, що це насправді було: палке бажання, тонка інтуїція, конкретні плани?

10 жовтня 2004 року


Жертви політичних репресій

13.10.2004 | Антон Грицишин, м.Тернопіль

Переселення чи депортація?

   

Зазвичай їх у нас досі називають переселенцями. На долю багатостраждальної частини українського народу випали нелегкі випробування. Багато старожилів ще досі пам’ятають ті тривожні, справді трагічні часи, коли 9 вересня 1944 року між урядом УРСР і Польським Комітетом Національного визволення була підписана сумнозвісна Угода про так звану евакуацію з Польщі українського населення і поляків з території України.

Про те, як здійснювалось тоді “добровільне” переселення, розповідають архівні документи тематичної виставки “Трансфер українсько-польського населення та його наслідки”, відкритої у Державному архіві Тернопільської області з нагоди 60-річчя депортації українців з території Польщі. В уяві кожного, хто оглядає експонати виставки, постають жахливі картини терору і геноциду, якими позначена безпрецедентна трагічна акція шістдесятирічної давності.

– Згадаймо, – розповідає директор обласного архіву Богдан Хаварівський, – що акція відбувалася в умовах довготривалої війни і зимової пори року. Спочатку члени так званих переселенських комісій агітували мешканців населених пунктів добровільно зголошуватись на переїзд в Україну. Однак, відчувши спротив, почали вдаватись до загроз і шантажу а згодом – до насильницьких дій. Для прискорення і “успішного проведення” акції польський уряд послуговувався діями військових частин. Солдати оточували села, проводили “зачистку” а відтак підпалювали будинки. У полум’ї опинялися не лише двори і нажите довгими роками майно, а й живі люди, ті, котрі відмовлялися залишати насиджені їх батьками і дідами місця.

Далі шлях “добровольців” пролягав до найближчих залізничних станцій, куди їх доставляли під конвоєм. Нерідко такі маршрути пішим ходом тривали дві-три доби, а на станціях, у чеканні залізничного транспорту, доводилось томитися ще довше, інколи й тижнями. Як засвідчують листи до рідних і знайомих, що експонуються на виставці, поневіряння вигнанців тривали і після прибуття до призначених місць. Насамперед новоприбулих запрошували в органи НКВС, де їх змушували підписувати відповідні декларації про “добровільне” переселення з Польщі в Україну. Тих, хто протестував, залякували, а то й нерідко піддавали фізичним тортурам. Таким же чином у переселенців “вибивали” заяви про знову ж таки “добровільний” вступ до колгоспу. Для “неслухняних” були й інші засоби впливу, мовляв, відказників відправляємо на перевиховання у далекі сибірські простори. Вдавалися й до інших “переконливих аргументів”, після яких беззахисним людям ніщо не залишалося, як погоджуватись іти у колгоспне ярмо.

Варто відзначити, що депортація українців з Польщі проводилася у три етапи. Перший – з осені 1944-го до літа 1945-го, другий – з осені 1945-го до літа 1946-го і третій етап припадає на осінь 1946 року, коли завершилася повна “зачистка” українського населення з території Польщі. Таким чином, в Україну було переселено понад 500 тисяч осіб українського автохтонного населення. І хоч компартійні ідеологи твердили, що переселення відбувалося цілком на добровільних засадах, однак, як засвідчують експонати виставки, цю трагічну акцію не можна інакше назвати, як депортацією, яка проводилася з грубими порушеннями законів і нехтуванням міжнародних принципів проведення переселенських акцій.

Як розповіла завідуюча відділом обласного архіву Оксана Савчин, котра підготувала виставку, на ній представлено документи не лише місцевого архіву, а й архівних установ Служби Безпеки України, громадських об’єднань, Центрального державного архіву вищих органів влади, Державного архіву сусідньої Львівської області. Архівістам вдалося зібрати сотні документальних матеріалів, зокрема, постанов, розпоряджень, директивних вказівок, різноманітних доповідних записок, звітів партійних і радянських органів, багато інших важливих документів, що увійшли в інформаційний довідник, виданий Тернопільським обласним архівом напередодні 60-річчя переселення українців з території Польщі в Україну. До речі, даний збірник теж експонується на виставці і ним уже зацікавилися науковці, викладачі вузів та шкіл, студенти. Багато з них використовуватимуть документальні матеріали у підготовці своїх доповідей, лекцій, публічних виступів, наукових праць.

І це закономірно. Адже наслідки цієї трагічної акції, як складової частини геноциду в Україні, здійснюваного партійно-тоталітарним режимом, ще досі не повністю вивчені, не дано політичної і правової оцінки в умовах незалежної Української Держави. Тому інтерес до виставки, на якій вперше представленно багато ще досі не відомих для нас документальних фактів про “велике переселення”, зрозумілий. Матеріали виставки вже експонувалися на урочинах в обласному драмтеатрі, присвячених цій трагічній події, у Тернопільському педагогічному університеті, інших навчальних закладах.

Проте, як слушно зауважила одна із відвідувачів виставки Галина Стоцька з Тернополя, котру разом з батьками депортували з Польщі у 1945 році, багато проблем переселенців досі не вирішено на державному рівні, а тому і нині їм доводиться виборювати свої права і встановлення справедливості. Уже багато років вони вимагають надання їм статусу депортованих і компенсацій за втрачені землі і власне майно, яких насильно позбавлені. Але віз, як кажуть, і нині на місці. Ще кілька років тому на вимогу суспільно-культурних громадських організацій “Лемківщина”, “Холмщина”, “Надсяння” та “Підляшшя” утворено Міжвідомчу робочу групу для вироблення конкретних пропозицій щодо механізму вирішення проблем, пов’язаних з переселенням українців з Польщі на територію України протягом 1944-1946 років, однак суттєвих зрушень у цій справі поки що не сталося. Неодноразові спроби “проштовхнути” проект Закону “Про визнання депортованими осіб, примусово виселених у 1944-1946 рр. з території Польщі в Україну” кожного разу натикаються на глуху стіну в нашому парламенті. Правда, недавно вийшов Указ Президента України, яким передбачено заходи щодо надання пільг депортованим, але, знаючи із сумного досвіду, як такі документи реалізуються на місцях, переселенці сумніваються, що найближчим часом у їхньому житті щось зміниться на ліпше.

Тим паче, що нині вся увага нашого суспільства прикута до наступних президентських виборів. Кожен день передвиборного марафону підкидає громадянам України цікаві ймовірні і зовсім неймовірні інтригуючі повідомлення з “ударної вахти”. А там, не загорами, естафета парламентських перегонів. Тож коли і кому перейматися проблемами депортованих. Хоча Галина Стоцька упевнена, що про них знову згадають, але вже через 10 років, коли відзначатимуть наступний сумний ювілей трагічних подій, які беруть свій початок у вересні 1944 року.

Жертви політичних репресій

13.10.2004 | Василь Овсієнко, м.Київ

Убієнним синам України

   

9 жовтня в урочищі Сандармох відслужено літію по розстріляних тут 27 жовтня – 4 листопада 1937 року 1111 в’язнях Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН). Приурочена вона до встановлення пам’ятника “Убієнним синам України”. Цим Карельське республіканське Товариство української культури “Калина” довершило велику справу.

Урочище Сандармох знаходиться в лісі, на 19-му кілометрі шосе Медвежогорськ (карельською мовою Каргумякі) – Повенець, між якими 30 км. Це на півдні Карелії, майже на березі Онезького озера (Повенецька губа). З селища Повенець, власне, починається Біломорсько-Балтійський канал.

Хрест у Сандармосі – це перший професійний пам’ятник українським політв’язням поза Україною – на території колишнього СССР, засіяного українськими кістками.

Завдяки фінансовій допомозі сина розстріляного в Сандармосі видатного українського мовознавця Миколи Трохименка – Веніаміна Трохименка, який живе нині в США, Наукове товариство ім. Миколи Трохименка, Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих, Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука та редакція вісника “Ант” організували відкритий конкурс на проект пам’ятника в Сандармосі. 30 жовтня 2002 року в Інституті ім. Бойчука були підбиті його підсумки. Переможцями визнані були проекти лауреата премії імені Василя Стуса художника Миколи Малишка та скульптора Назара Білика. Їм запропоновано було об’єднати свої проекти в один.

Перші внески на майбутній пам’ятник Карельське Товариство української культури “Калина” зібрало прямо в урочищі Сандармох 5 серпня 2003 року – в День пам’яті жертв політичних репресій. Та справа зрушилася з місця лишень тоді, коли в березні 2004 року до Києва завітала Голова Товариства Лариса Григорівна Скрипникова. Громадська група підтримки спорудження пам’ятника схвалила тоді ідею спорудження гранітного козацького хреста на могилі з валунів. Цю ідею підтримав лідер блоку “Наша Україна” Віктор Ющенко, з яким зустрілася Л.Скрипникова. Він надав грошову підтримку.

За весну й літо Микола Малишко та Назар Білик розробили проект. Про задум і збирання коштів оповістила українська преса (“Україна молода”, “Літературна Україна”, “Шлях перемоги”, “Українське слово”, “Слово Просвіти”, бюлетень “Права людини”, радіо “Свобода”, третій канал Українського радіо, газети “Свобода” (США) та “Гомін” (Канада), преса Карелії. Найбільші внески надійшли від п. Веніаміна Трохименка, від української громади Карелії, від блоку “Наша Україна”, від Світового Конґресу Українців (завдяки голові Київського “Меморіалу” п. Романові Круцику та Голові Українського Культурного Центру Богданові Федораку), велику суму в Америці зібрала лауреат премії ім Т.Шевченка п. Надія Світлична, у минулому політв’язень. У її неповному списку понад 50 осіб (Ада Кулик, Роксоляна і Богдан Сірі, Іван Даниленко, Лариса Зєлик і Наталка Соневицька – в пам’ять матері Марії Палідвор, “Самопоміч” із Нью-Йорка – повний список спробуємо опублікувати в пресі діаспори).

З українських громадян внесли від чесних трудів своїх Валерій Єрмоленко з Комсомольська на Полтавщині, кияни Ніна Марченко, Олександр Сугоняко, Євген Сверстюк, Емілія Чернова, Віра Лісова, члени Київського “Меморіалу”, гостя з Канади Олександра Ковальська. Але найдорожча нам “лепта убогої вдовиці” – бо вносили люди, родичі яких погинули від репресій невідь-де. Може, й у Карелії. Не всі знають, чому Віктор Ющенко так перейнявся цією справою: його батько працював як в’язень поруч із Сандармохом – на будівництві Біломорканалу. А в Садармосі загалом розстріляно біля 9 тисяч чоловік, у тому числі й будівників Біломорканалу.

Це було “обычное место расстрелов”, яке лише 7 років тому знайшли подвижники з Карельського та Санкт-Петербурзького “Меморіалів” Юрій Дмитрієв та Веніамін Іофе. А скільки їх, відомих і невідомих “обычных мест расстрелов” є по Соловках, Сибірах, Магаданах – у тій “державі тьми, і тьми, і тьми, і тьми!” (В.Стус), з якої ми недавно вирвалися. Адже тільки за 15 місяців Великого Терору, що тривав від 5 серпня 1937 до 15 листопада 1938 року, “особливі трійки” без розслідувань, судів, прокурорів, захисників і здебільшого без самих звинувачених винесли 681.692 смертні вироки, списками. Ті вироки виконувалися негайно – цілком у дусі настанови творця радянської держави В.І.Леніна, який учив: “Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини!”

У спорудженні пам’ятника українська держава участі не брала, хоча Громадська група підтримки зверталася до Держбуду, покликаючись на указ Президента “Про заходи щодо державної підтримки колишніх політичних в’язнів і репресованих” № 307/2001 від 14 травня 2001 року, що передбачає вшанування пам’яті жертв політичних репресій і на території Росії.

У листі до мене Юрій Дмитрієв вітає “з перемогою над інтернаціональною російсько-українською бюрократією. Метод народної дипломатії – Хрест стоїть! – набагато успішніший, ніж ламання шапок перед президентами”.

Від одержання ділянки землі 12 грудня 2003 року до спорудження Хреста минуло зовсім небагато часу, а треба ж було організувати роботу, зібрати кошти, роздобути матеріали, транспорт – ці незчисленні турботи впали на плечі Лариси Григорівни Скрипникової та її численних сподвижників з Товариства “Калина” – Миколи Ковтуна, Віктора Крисевича, Віктора Могутіна, Олега Мисилюка, які працювали так само одержимо й безкорисливо. Допомагав директор Музею м. Медвежогорська Сергій Колтирін, усіляко сприяли голова місцевого самоярядування Володимир Олександрович Карпенко (українського цвіту – по всьому світу!) та його заступник п. Михайлов. Слід сказати, що п. Скрипниковій багато робіт вдалося організувати добродійно, збити ціни – люди бачили, що їй болить ця рана народна, тому їй вірили і допомагали, бо це справа честі кожної порядної людини, громадянина.

Козацький хрест розміром 3 х 1 х 1 метра був вирізаний механічним способом із брили сірого граніту на заводі в місті Кондопога, що за 60 км від столиці Карелії Петроскої (Петрозаводськ). Від 23 серпня до 14 вересня скульптори Микола Малишко та Назар Білик працювали там, вибили напис “Убієнним синам України”, групу скульптурних портретів, між яких упізнаються Лесь Курбас, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Антін Крушельницький, Микола Куліш, Марко Вороний... 6 жовтня хрест був установлений у Сандармосі з участю М.Малишка і оце 9 жовтня освячений.

Церемонія відкриття пам’ятника передбачається в День пам’яті жерт політичних репресій 5 серпня 2005 року.

У Соловецькому етапі, що нараховував 1111 осіб, – цвіт багатьох народів, які мали нещастя опинитися в Імперії Зла, що називалася СРСР. У тому числі 290 українців. Серед них і Лесь Курбас, пам’ятник якому стоїть на перехресті вулиць Прорізна та Пушкінська в Києві. Тут, у річницю початку розстрілу, 27 жовтня, о 18 годині, низка громадських організацій, насамперед неформальне Товариство “Українські Соловки”, мають намір скликати мітинг. Приходьмо зі свічками. Хто не зможе прийти – хай засвітить свічку вдома.

4 листопада маємо намір провести в Інституті ім. Бойчука (вул. Кіквідзе, 32) наукову конференцію пам’яті Соловецького етапу.

Пам’ятаймо: Сандармох стався тому, що неукраїнський за складом і духом уряд Радянської України у 20 – 30-х роках здав Україну Росії. Він навіть своїх в’язнів не мав права утримувати на своїй території.

Тим самим трагічним шляхом національної зради веде нас зараз неукраїнський уряд Кучми – Януковича, здаючи одну за одною позиції України Росії, яка відверто стала на шлях реставрації імперії.

Дисиденти і час

13.10.2004 | Василь Овсієнко, упорядник видання, лауреат премії імені Василя Стуса

Завжди час голготи

   

8 жовтня в Київському Будинку вчителя була проведена презентація 2-хтомного видання Харківської правозахисної групи “Три повстання Січків”.

Людині доволі на ціле життя одного повстання. Тим паче, як за нього дадуть 25 чи хоч би 10 років ув’язнення. Родина Січків повставала тричі. Стефанія Петраш (1925 – 1996) та Петро Січко (1926 р.н.) стали членами Юнацької сітки ОУН ще за “перших більшовиків” та за німецької окупації. 1944 року пішли в підпілля. Хоча їхнє покоління не виграло цю війну на два фронти, та зберегло честь – власну і свого народу. Обоє були ув’язнені 1947 року – Петро на 25, а Стефа на 10 років. Восени 1949 обоє опинилися в Магадані, на Колимі, де 1954 року й познайомилися – через ґрати й колючі дроти.

Вийшовши з ув’язнення на заслання, побралися на Стефана року Божого 1956 – без благословення батьків і Церкви, але їхній шлюб був записаний на Небі. До року вже сповивали вишитою чорними нитками сорочкою первістка Василька, посвятивши його на продовження боротьби за незалежність.

За “хрущовської відлиги” Стефанія і Петро дістали волю, і вже Великдень 1957 року святкували в родинному колі. Тяжкою працею здобували вони собі місце на поневоленій батьківщині. Сотні тисяч повстанців з честю погинули в боях і в концтаборах, та коли у вцілілих підросли діти і червоний диявол завимагав за них найдорожчого викупу: душу – дехто пішов на компроміс із сумлінням. Тільки не Січки. Тому їхній син Василь провчився на факультеті журналістики в Києві лише два роки, другий син, Володимир, на мехматі – два з половиною роки, дочка Оксана потай вступила на медицину аж у Латвії. Закономірно, що 21-річний Василь Січко прилучився до організованої боротьби за права людини: 1977 року він вступив до Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод. За ним удруге повстав його 52-річний батько.

Це була година високого спалаху українського національного духу. Та розплата за волелюбні поривання була не за горами: Група була розгромлена, 5 липня 1979 року, скоро після виступу на могилі Володимира Івасюка, батько Петро і син Василь теж опинилися за ґратами. За ними пішов і 20-річний Володимир, який, зрікся совєцького громадянства і відмовився йти до Совєцької армії. Поміж трьома таборами і домівкою розривалася мати й дружина Стефанія. Одного 1981 року вона 33 рази їздила на побачення та возила передачі, але здебільшого привозила біду: як тільки вона з’являлася під колючим парканом – чоловіка й синів кидали до карцерів.

Це була відчайдушна 6-літня війна героїчної сім’ї з цілою Імперією Зла. Тоді імена Січків завдяки Стефанії, яка теж вважала себе неоголошеним членом Української Гельсінкської Групи, стали відомими всьому демократичному світові. І в цій війні Січки перемогли. Імперія Зла захиталася.

Третя війна Січків розгорнулася, щойно вони вийшли на волю. Це вже був час так званої перебудови. Люди завжди потребують когось сміливого і впевненого у своїй правоті, щоб він ішов попереду. Відчувши подих і потребу часу, поодинокі подвижники духа, такі як Січки, знову повстали найпершими – і за ними пішли люди.

Ця боротьба не завершилася проголошенням Незалежності. Вона триває досі. Нема вже матері Стефанії, трагічно загинув 40-літній Василь, але є славна родина Січків. Такий зміст двотомника “Три повстання Січків”, який видала Харківська правозахисна група у видавництві “Фоліо” в серії публікацій меморіального характеру. Це автобіографічні розповіді самих учасників опору, документи, листи, знімки. Зізнаюся, мені рідко потрапляли до рук такі художньо досконалі та високі духом речі.

Історія родини Січків – це яскрава сторінка історії нашого народу в її людському вимірі. Це ті найкращі люди, на яких тримається український світ. Хай би ці книжки прочитали якомога більше молодих людей і зробили собі іспит сумління: а як буду жити я? І нехай не кажуть вони собі: “Такий був час”. Або: “Тепер не ті часи”. Бо кожному поколінню – своє випробування. Бо, як казав Василь Стус, “Завжди час Голготи”.

Вісті з пострадянських країн

13.10.2004 | Анатолій Лучка для ІМІ

Відголоси чеченської війни докотилися до України

   

В Києві відбулася презентація відомої книги російської журналістки Анни Політковської “Друга чеченська”, що вийшла українською мовою.

Книжка присвячена другій чеченській війні, зокрема, в ній висвітлюється альтернативний до владного погляд на причини та хід так званої “антитерористичної операції”.

Анна Політковська працює журналісткою у московській опозиційній газеті “Новая газета”. Вона здобула всесвітню відомість своїми публікаціями та книгами про війну в Чечні. Політковська нагороджена вищою російською журналістською нагородою – “Золоте перо Росії” та відзначена премією імені Андрія Сахарова “За журналістику як вчинок”. За висловлення своєї критичної позиції щодо дій офіційної влади Росії в Чечні її переслідувало ФСБ та інші сили. Особливо, це стало очевидним після висвітлення нею функціонування спеціальних таборів для чеченців, де брутально порушуються права людини та основні свободи.

РУПОР

У вступному слові Анна Політковська розповіла, що працює спецкором московської “Нової газети”, і це єдина причина, чому вона побачила війну. Ідея головного редактора була простою: саме їй, питомо цивільній людині, значно зрозуміліші переживання інших питомо цивільних людей – жителів чеченських сіл і міст, на голови яких упала війна. Анна Політковська їздить в Чечню щомісяця, починаючи з липня 1999 року (від подій так званого “рейду Басаєва на Дагестан”, що спровокував потоки біженців з гірських сіл і всю наступну другу чеченську). Вона сходила всю Чечню вздовж і впоперек. Бачила багато горя, головне з якого – те, що багато її героїв, про кого писала, – тепер мертві. Рецензент книги, київський журналіст Вахтанг Кіпіані відзначив, що вона не про те, хто правий чи винуватий, не про переможців і переможених, а перш за все – про невиних простих людей, які потрапили у вир страшної війни. Він навів лише один приклад з тисяч подібних, коли федеральні війська серед ночі увірвались в домівку до літньої чеченської жінки, вивезли її й кинули до ями, а потім катували, приєднавши до пальців дроти й подаючи електричний струм. Анна Політковська так показує те, що відбувається там щодня: “Зачистки” не припиняються і схожі на масові автодафе. Катування – норма. Страти без суду – рутина. Мародерство – будень. Викрадення людей федеральними військовослужбовцями з метою наступної рабо- (живими) і трупо- (мертвими) торгівлі – тривіальний чеченський побут. Ритуал a la “37 рік” – безслідні нічні зникнення “людського матеріалу”. Вранці – розшматовані, понівечені тіла на околицях, підкинуті в комендантську годину”. Журналістка розповіла й про історію її отруєння 1 вересня, коли вона летіла в Беслан. Вона випила в літаку чашку запропонованого чаю й знепритомніла. У Ростові-на-Дону місцевий лікар реанімував її і взяв необхідні для дослідження причин отруєння аналізи. За декілька годин лікар отримав наказ з обласної епідслужби знищити ці аналізи. Перебуваючи в лікарні, Анна Політковська звернулась з листом до президента Путіна. Зокрема вона запропонувала 16 пунктів, які сприятимуть врегулюванню ситуації в Чечні. Відповіді, звичайно не було, і, на думку журналістки, демілітаризація й зрештою кінець чеченської війни настануть не за президенства Володимира Путіна. Хтось із присутніх запитав, чому журналістка впевнена, що її отруїли. У відповідь Анна Політковська гірко пожартувала, що в Україні вже, певно, стає традицією, коли отруєний має сам доводити, що його отруїли.

Вісті з пострадянських країн

13.10.2004
джерело: www.zubr-belarus.com

Выродки в форме милиции пытали несовершеннолетнюю девушку

   

“Инспектор по делам несовершеннолетних приковал меня наручниками к двери машины. Потом два милиционера били меня дубинками по животу. Они требовали, чтобы я сказала, где находится склад газет”, – рассказывает несовершеннолетняя активистка движения “Зубр” Маргарита Антилевская. Маргарита Антилевская была задержана в районе станции метро “Восток” за то, что раздавала прохожим газету “Супраціў”. Девушку доставили в управление внутренних дел по охране метрополитена. Там ее передали инспектору по делам несовершеннолетних Заводского района. “Страж порядка” усадил девушку в машину без опознавательных знаков, заехал во двор и приковал ее наручниками к двери машины. Затем появились два милиционера, которые стали бить Маргариту дубинками по животу. Они пытались узнать у девушки, где находится склад печатной продукции. После этого девушку отвезли в отделение милиции и приковали наручниками к решетке. Но когда садисты отошли, она смогла вытащить руку из наручника и убежать. В ближайшее время будет подана жалоба на незаконные действия сотрудников милиции в прокуратуру. Имена выродков уже выясняются. Будем вместе, и Беларусь станет свободной!

Міжнародна політика і права людини

13.10.2004

Присуждение премии 2004 г. “За достойный образ жизни” выдвигает на первый план права человека, социальные и экологические права во всем мире

   

Премия “За достойный образ жизни” (Right Livelihood Award) за 2004 г. присуждена трем лауреатам:

Общество “Мемориал”, которое в России и соседних странах работает по документальному подтверждению нарушений прав человека в прошлом и защите гражданских свобод в настоящем является не только уникальной, но и достойной подражания организацией. Комитет по присуждению премии награждает Международное общество “Мемориал”, его членов и сотрудников “за то, что они в очень сложных условиях и с огромным личным мужеством показали, что историю нужно записывать и осмысливать, а права человека нужно уважать везде, если мы хотим найти устойчивые решения вопросов наследия прошлого”.

Контактные координаты: телефон (095)209-78-83, факс (095) 973-20-94, электронная почта – [email protected] , интернет – www.memo.ru  .

Бьянка Джаггер (Bianca Jagger) (Никарагуа) в течение многих лет показывала, каким образом славу можно поставить на службу эксплуатируемым и неимущим. Комитет выражает признание “ее многолетней поддержки и самоотверженного участия в кампаниях по широкому спектру вопросов прав человека, социальной справедливости и защиты окружающей среды, в том числе в кампаниях за отмену смертной казни, предотвращение жестокого обращения с детьми, защиту прав коренных народов на среду, которая бы поддерживала их, а также за предотвращение и урегулирование вооруженных конфликтов”.

Рауль Монтенегро (Аргентина) показывает, как много может сделать один убежденный ученый и активист для повышения экологической грамотности и предотвращения ухудшения экологической обстановки. Комитет награждает Монтенегро “за его выдающуюся и многогранную работу с местными общинами и коренным населением, направленную на защиту окружающей среды и сохранение природных ресурсов Латинской Америки и других регионов”.

Премия “За достойный образ жизни” основана в 1980 году и ежегодно вручается парламентом Швеции; ее нередко называют “альтернативной Нобелевской премией”.

Она были учреждена “для признания и поддержки тех, кто предлагает практические и образцовые ответы на актуальнейшие проблемы, которые сегодня стоят перед нами”.

Якоб фон Икскулл (Jakob von Uexkull), шведско-немецкий специалист по филателии, продал свою ценную коллекцию почтовых марок, чтобы получить первоначальные средства для благотворительного фонда. Альфред Нобель хотел воздать за заслуги тем, чья работа “принесла наибольшую пользу человечеству”. Фон Икскулл почувствовал, что сегодня Нобелевские премии не учитывают многое из той работы и тех знаний, которые жизненно необходимы для нашего мира и будущего.

Пресс-конференция с участием лауреатов пройдет в Стокгольме 8 декабря. Церемония вручения премии состоится в здании парламента Швеции 9 декабря.

За дополнительной информацией и фотографиями лауреатов премии 2004 г., а также за контактными адресами, просьба обращаться:

Керстин Беннет (Kerstin Bennett), административный директор премии “За достойный образ жизни”, Стокгольм

Пресс-конференция, на которой были объявлены имена лауреатов, состоялась в Юбилейном зале г. Хайдарабад (Индия) 20 сентября 2004 г. в 10.00. Видеоролик пресс-конференции можно посмотреть на сайте: www.rightlivelihood.org.

Бюлетень "Права Людини", 2004, №26

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори