пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200405
№05
2004

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

09.04.2004

В Луганской области в 2003 году 2,6 тыс. родителей были привлечены к ответственности за совершение противоправных действий в отношении своих детей

   

По информации начальника службы по делам несовершеннолетних Луганской облгосадминистрации Раисы Родиной, в 2003 году 2,6 тыс. родителей были привлечены к ответственности за применение физической силы и совершение других противоправных действий в отношении своих детей, 45 человек привлекались к ответственности за то, что не осуществляли должного ухода за детьми. Кроме того, в 2003 году сотрудниками службы было подано 385 исков в отношении родителей. 236 детей были изъяты из семей, которые подвергались физическому насилию.

Cxid.info, 02.02.2004

Хроніка

09.04.2004

Заседание Верховного Суда Украины по делу Фельдмана.

   

17 февраля 2004, состоялось первое заседание Верховного Суда Украины, посвященное рассмотрению по сути кассационных жалоб вице-президента банка “Славянский” Бориса Фельдмана и его защитников.

В заседании неожиданно оказалось, что сменился состав коллегии судей, вместо коллегии в составе судей Косарева, Паневина и Цитовича,  сегодня в заседание вышла коллегия в составе судей Короткевич, Косарев и Земляный.

Государственное обвинение поддерживал представитель Генеральной прокуратуры Украины Борис Слободенюк.

Защиту Фельдмана осуществляли адвокаты Виктор Агеев и Андрей Федур.

Суд успел рассмотреть только несколько ходатай-ств. Отклонены ходатайства защиты об обеспечении участия Б.Фельдмана в рассмотрении дела и о приостановлении исполнения приговора в отношении Б.Фельдмана. Вместе с тем суд удовлетворил ходатайство защиты о разрешении журналистам и защитникам проводить аудио- и видеозапись и фотосъемку. Суд, сославшись на необходимость изучения представленных защитой документов, отложил рассмотрение дела до 09 марта 2004 г. до 10:00, т.е. на срок явно превышающий разумно необходимый срок для ознакомления с документами.

Напоминаем, что кассационная жалоба Б.Фельдмана была подана еще 13 марта 2003 г., и Верховным Судом уже нарушены все допустимые сроки рассмотрения кассации. Тем временем Б.Фельдман продолжает содержаться в заключении по явно незаконному приговору.

Защита Б.Фельдмана считает, что явное затягивание вынесения решения по делу Фельдмана, может быть связано с тем, что со стороны определенных сил оказывается влияние на суд. В настоящее время всем очевидно, что приговор в отношении Фельдмана необходимо отменять, Фельдмана освобождать, а само дело прекращать, однако определенные лица пытаются сделать все возможное чтобы не допустить вынесение Верховным Судом законного решения или по крайней мере максимально затянуть его принятие.

Виктор Агеев, Андрей Федур

Хроніка

09.04.2004

Міліція Закарпаття порушує законодавство, вважають представники профільного парламентського комітету.

   

Події в Мукачеві наприкінці минулого та на початку цього року стали предметом розгляду на засіданні Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України. Нагадаємо, що в ті дні працівники спецпідрозділів “Сокіл” та “Беркут” не допускали народних депутатів України та депутатів Мукачівської міської ради до приміщення мерії, сесійного залу. Більше того, проти них правоохоронці застосували фізичну силу. Після цього народні депутати звернулись до Мукачівської прокуратури з проханням порушити кримінальну справу проти працівників міліції. Однак прокуратура Мукачева відмовила в порушенні кримінальної справи через “відсутність складу злочину”.

На початку лютого Комітет на своєму засіданні вже розглядав матеріали перевірки, які надійшли від Генеральної прокуратури і Міністерства внутрішніх справ України, і прийняв рішення, що у зв’язку з неадекватністю оцінки дій працівників міліції фактичним матеріалам та відеозапису, змушений був знову звернутись до зазначених органів провести повторну перевірку та повідомити комітет про її результати.

І ось на черговому засіданні було розглянуто відповідь генпрокуратури, в якій вказано, що рішення про відмову у порушенні кримінальної справи стосовно працівників міліції прийнято передчасно, без перевірки доводів народних депутатів України щодо створення штучних перешкод при здійсненні ними своїх повноважень.

Міністерство внутрішніх справ України повідомило, що наказом начальника УМВС України в Закарпатській області сім співробітників міліції притягнуті до дисциплінарної відповідальності.

Комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності вирішив провести чергове своє засідання в березні цього року після отримання результатів додаткової перевірки дій працівників міліції Генеральною прокуратурою України.

Тим часом, начальник УМВС України в Закарпатській області п.Варцаба через обласні ЗМІ виступає з погрозами про порушення кримінальних справ проти народних депутатів України та колишнього керівництва Мукачева. Як говориться, на Київ дається одна інформація, а на місці здійснюються зовсім інші дії. І це цілком зрозуміло. Адже столиця далеко, а кабінет головного есдека Закарпаття, голови облдержадміністрації Івана Різака поруч...

Iao. ?ioi?i

Впровадження норм європейського права

09.04.2004 | Иван Лещина.

Еще раз об исчерпании национальных средств защиты (статья 35 Европейской конвенции по правам человека).

   

На указанную в названии тему уже было написано и сказано много, но как показывают последние публикации (см., например, Александр НагорныйОбращаемся в Европейский суд: процедура обращения в Европейский суд по правам человека”, Юридическая практика №25 (287), от 24/06/03), а также профессиональный опыт автора[1], в украинской юридической среде существуют достаточно противоречивые представления о  порядке обращения в Европейский суд. Необходимо отметить, что в последнее время был принят ряд определений Суда (в дальнейшем этот термин будет использоваться для обозначения “decisions” или решений Суда о приемлемости, как они обозначаются в официальной переписке Секретариата) специально для урегулирования этого вопроса в связи с судебной реформой 2001 г., а также ряд решений (“judgements”) и определений, которые косвенно затрагивают эту область, которые и будут предметом данной статьи.

Первое определение Суда, регулировавшее исчерпание национальных средств защиты и исчисление шестимесячного срока давности обращения в Суд Кучеренко против Украины (№. 41974/98) было принято 4 мая 1999 г. и касалось дореформенной судебной системы. Оно устанавливало что “окончательным внутренним решением” (по уголовным и mutatis mutandis по гражданским делам) в смысле ст. 35 Конвенции было определение старой кассационной инстанции, т.е. надзорная процедура считалась неэффективной и не учитывалась для исчисления шестимесячного срока.

Судебная реформа 2001 года поставила перед судом ряд проблем, которые в той или иной мере были разрешены тремя определениями Суда, принятыми 17 декабря 2002 г.. Два из них – Козак и Приставская (№№. 21291/02 и 21287/02) – устанавливали, что возможность обжаловать в порядке новой кассации в Верховный Суд решений и определений судов по процессам завершенным (с точки зрения Конвенции, см. предыдущий абзац) до 29 июня 2001 г. не является эффективной и для исчисления шестимесячного срока не учитывается. Иную точку зрения Суд высказал в деле Воробьева против Украины (№ 27517/02) в отношении процедур, которые до указанной даты не были завершены или если процесс начался после 29 июня 2001 г. В этой связи Суд отметил, что “согласно соответствующим положениям ГПК, кассационная жалоба сходна с подобными механизмами, действующими в иных государствах-участниках Совета Европы, доступна для обеих сторон в гражданском деле и не зависит от дискреционных полномочий государственных органов”. Далее Суд отметил, что решения нижестоящих судов “не могут быть обжалованы в кассационном порядке неограниченно, но только в течение определенного законом срока”. В результате, Суд признал кассационную инстанцию обязательной для исчерпания национальных средств в соответствии со ст. 35 Конвенции. Этот вывод Суда применяется mutatis mutandis и к уголовному процессу.

Таковы правила исчерпания национальных средств, применяемые к большинству дел поступающих из Украины. Однако следует отметить, что, во-первых, эти правила имеют исключения, а, во-вторых, в отношении некоторых категорий дел применяются альтернативные правила.

Под исключениями в данном случае имеются в виду “особые обстоятельства, которые могут освобождать заявителя от исчерпания внутреннего средства правовой защиты, которое может являться доступным эффективным и достаточным” (Д. Курдюков. “Индивидуальная жалоба в контексте Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод 1950 г.”, Воронеж, ВГУ, 2001, с. 139). В этой связи Суд не раз отмечал, что правила ст. 35 необходимо применять без чрезмерного формализма и вопрос об исчерпании национальных средств надо разрешать с учетом обстоятельств каждого конкретного дела. Данная норма применяется, в частности к случаям, когда национальные судебные механизмы в том или ином конкретном деле оказываются неспособны принять решение по жалобе. Такими причинами могут быть чрезмерная длительность процесса и/или очевидная неэффективность соответствующих механизмов в данном конкретном деле (см. Selmuni v. France, № 25803/94 от 27 июля 1999 г.), состояние внутренней нестабильности, вызванной насилием со стороны террористических организаций и государства(см. Akdivar and others v. Turkey № 21893/93 от 16 сентября 1996 г.). Однако при этом необходимо учитывать, что бремя доказательства того, что существующие внутренние механизмы неэффективны, лежит на заявителе. Более того, само по себе сомнение в их эффективности или в вероятности успешного рассмотрения дела не являются достаточными для освобождения от обязанности исчерпывать национальные средства (А.В. v Netherlands № 37328/97 от 29 января 2002 г.).

Кроме общего порядка исчерпания национальных средств существует также ряд частных случаев, требующих отдельного рассмотрения. Так, в жалобе на длительное неисполнение судебного решения (большинство принятых к рассмотрению Палатой Суда дел против Украины касаются именно этой проблемы по ст. 6 Конвенции) по причине бездействия исполнительной службы, заявитель должен предварительно обратиться на основании Закона “Об исполнительном производстве” от 21 апреля 1999 г. в национальный суд с жалобой на бездействие государственных исполнителей. Этот порядок установлен определением по делу  Дзизин против Украины (№ 1086/02 от 24 июня 2003 г.). Однако, ситуация меняется, если судебное решение не исполняется по причинам, не зависящим от исполнительной службы, но возникшим вследствие законотворческой деятельности или устоявшейся административной практики. Она будет рассмотрена в конце статьи.

Другой альтернативный способ исчерпания национальных средств используется в отношении жалоб по ст. 3 Конвенции, связанных с применением милицией незаконных методов получения доказательств. В таких делах заявитель, в большинстве случаев,  должен обратиться с жалобой о том, что работники милиции подвергли его пыткам (ст. 127 Уголовного кодекса) или превысили свои должностные полномочия (ст. 365 УК) в орган, компетентный возбуждать уголовные дела такого рода. В том случае, если в возбуждении уголовного дела было отказано или оно было закрыто, необходимо оспорить это решение в суде в порядке ст.ст. 236-1 – 236-6 Уголовно-процессуального кодекса. При этом следует отметить, что зачастую расследование таких дел компетентными органами затягивается и/или действия этих органов очевидно недостаточны для расследования обстоятельств, в которых заявитель получил телесные повреждения. В таких случаях заявитель вправе обратиться в Европейский суд до исчерпания описанных выше процедур, дополнив свое заявление жалобой о нарушении права на эффективное расследование, которое Суд находит в ст.3, взятой совместно со ст.1 Конвенции (см. решения по делам Ассенов и другие против Болгарии, № 24760/94 от 28 октября 1998 г. и Лабита против Италии, № 26772/95 от 6 апреля 2000 г.)

Интересные замечания по рассматриваемому вопросу были сделаны в деле Хохлич против Украины (№ 41707/98 от 29 апреля 2003), в котором очевидно неадекватные условия содержания заключенного, приговоренного к смертной казни было признано нарушением ст. 3. Суд указал, что обращение заключенного с иском о неприемлемых условиях содержания “вряд ли могло привести к их улучшению. Кроме того, Правительство не представило ни одного примера успешного обжалования в суд условий содержания” (п. 15). Из этого был сделан вывод, что обращение заключенного и его матери с жалобами в тюремную администрацию были достаточными для информирования компетентных государственных органов об имеющем место нарушении, и, соответственно, для  исчерпания национальных средств.

Особняком стоят случаи, когда у заявителя нет необходимости исчерпывать национальные средства защиты права. Такая ситуация имеет место, во-первых, когда государство не предусматривает никаких средств защиты права, закрепленного в  Конвенции. Так в решении по делу Кудла против Польши (№ 30210/96 от 26 октября 2000 г.) Суд отметил, что ст. 13 Конвенции предусматривает создание механизмов для предотвращения нарушений Конвенции или их продолжения, или для предоставления соответствующей компенсации за ущерб, причиненный таким нарушением. Согласно данному решению государство должно создать механизм предоставления лицу компенсации за чрезмерную длительность судебного процесса. Очевидно, что получение такой компенсации за затянутое рассмотрение дела в украинском суде (в особенности, в отношении гражданского процесса) является крайне редким исключением. Соответственно по таким делам заявитель может обращаться с жалобой по ст.6 и 13 Конвенции  непосредственно в Европейский суд, если срок рассмотрения его дела чрезмерно, по его мнению, затянут. Правда, при этом необходимо помнить, что Суд не связан сроками рассмотрения дела, предусмотренными национальным правом, и их превышение (на что ссылаются многие заявители) не может само по себе повлечь признание нарушения ст.6 (см. Ziegler v. Austria, № 18882/91, от 17 ноября 1996 г.). При определении “разумности” срока рассмотрения дела Суд пользуется тремя основными критериями: сложности дела, поведением сторон (в т.ч. и в первую очередь заявителя) и действиями государственных органов по делу.

Вторая ситуация, когда у заявителя нет необходимости исчерпывать национальные средства, имеет место, когда нарушение его прав является следствием применения законодательства Украины или устоявшейся административной практики, противоречащей Конвенции. Наиболее яркие примеры таких ситуаций можно отыскать в практике Суда по делам о неисполнении судебных решений. Так, если решение не может быть исполнено в связи c существованием законодательных препятствий для его исполнения, на заявителя не может быть возложено ответственности за необращение в суд с жалобой на исполнителя (Войтенко против Украины, №189662). Примерами таких законодательных препятствий могут служить Закон “О введении моратория на принудительную реализацию имущества” от 29 ноября 2001 г. Сходный случай – отказ государственного органа выплатить причитающуюся по решению сумму на основании отсутствия соответствующей статьи расходов в государственном бюджете.

Вероятно, со временем приведенные выше правила будут меняться. В частности, будут урегулированы поставленные вопросы в отношении хозяйственного процесса, возможно, возникнет необходимость в уточнениях в связи с принятием новых ГПК и УПК. Однако, в целом, таковы действующие на сегодня правила исчерпания национальных средств защиты, предусмотренные ст. 35 Конвенции применительно к украинским реалиям.


[1] Хочу сразу оговориться, что изложенное ниже является персональным мнением автора, и ни в коей мере не официальной точкой зрения Европейского суда, в секретариате которого он работает

Катування та жорстоке поводження

09.04.2004 | Людмила Кучеренко

Людина в міліції знаходиться в ситуації виняткової беззахисності , - вважає Європейський суд з прав людини.

   

Історія, яку я розповім, страшна насамперед... буденністю й типовістю. Тортури й нелюдське поводження в правоохоронних органах України вже сприймається суспільною свідомістю як щось звичне й невідворотне на кшталт землетрусу чи епідемії пташиного грипу, які ніхто не в силах зупинити. 

Махровим цвітом на ґрунті практично повної безкарності розцвіли на теренах України катування в міліції під час дізнання й попереднього слідства. І це при тому, що тортури в Російській імперії (куди тоді входила й територія нинішньої України) були скасовані Олександром І ще в 1801 році. У середині ХХ століття як плід колективного розуму людства з‘явилася Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини. Згодом Рада Європи ухвалила ще й спеціальну Європейську конвенцію про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, які були ратифіковані Верховною Радою України. Як і ці два документи, частиною національного українського законодавства після вступу України до Ради Європи стали й рішення Європейського суду з прав людини у Страсбурзі.

Та щороку українські “борці зі злочинністю” калічать сотні, а може, й тисячі ні в чому не винних наших співгромадян.

Тільки до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Ніни Карпачової зі скаргами звернулося понад 12 тисяч громадян, що стали жертвами катувань. Втім, українські правозахисники вважають, що насправді їх у кілька разів більше, бо до омбудсмана звертаються далеко не всі. Тих же, хто вирішив відстоювати свої права й людську гідність у нерівній боротьбі з міліцейсько-прокурорсько-суддівською мафією, ще менше...

В останній день минулорічної весни слюсар газоконденсантного промислу “Полтавагазвидобування” Олександр Б. мав заночувати на дачі під Абазівкою, що поблизу Полтави: цілий день він з численною ріднею садив розсаду і йому просто не вистачило місця в автомобілі. Але пізно увечері заїхав його товариш Сергій і запропонував підвезти додому.

Та до Полтави друзям доїхати не судилося. Біля готелю в Абазівці браві хлопці в чорному камуфляжі витягли їх з машини й поклали обличчям у пилюку. Хвилин з двадцять Сашко й Сергій “загоряли” під зорями (діло було опівночі), доки вояки по рації викликали підмогу. Останні й словом не обмовилися до бранців і під час етапування їх до Полтавського УБОЗу.

“ – Мій тодішній стан це – шок і заціпеніння, – розповідає Олександр Б. – Я навіть не знав, де той 6-й відділ у Полтаві знаходиться. Губився в здогадах, що ж я такого скоїв, щоб мене отак хапали, наче якогось особливо небезпечного для суспільства злочинця”.

І тільки коли співробітники “Сокола” доставили чоловіків у кабінет на другому поверсі УБОЗу в самому центрі Полтави (поруч з міськвиконкомом) і передали в руки оперативників, котрі одразу ж напосіли, щоб Олександр зізнавався, як заправляв бензовози “лівим” газоліном, він хоч трохи зрозумів, що й до чого. Бо й справді чув, що напередодні міліція затримала кілька бензовозів з газоліном.

Тим часом четверо УБОЗівців у цивільному, які, ясна річ, не назвалися (Олександр запам‘ятав, що старший групи, коли йому зателефонували, назвався Єрмаком), почали його “опрацьовувати”, спочатку психологічно. Незважаючи на глибоку ніч, оперативники були збудженими, наче в передчутті насолоди; наполягали на зізнанні в злочині, мовляв, відпиратися – собі дорожче і взагалі марна справа. “Гестапо у нас відпочиває!” – куражилися вони, тож якщо візьмуть його “в роботу”, похвалялися, то Сашко зізнається і у вбивстві Лістьєва, а не те що в співучасті в крадіжках газоліну з промислу.

Зізнаватися Олександру Б. не було в чому, тож години півтори він намагався переконати борців з організованою злочинністю у своїй непричетності до тих бензовозів і безпідставності підозр щодо нього.

В Олександра було два стільникові телефони – свій і дружини, але скористатися ними, незважаючи на його прохання, відмовили: “Ти що, лох, в Америці? Може, тобі ще й адвоката?!”. І демонстративно вибалакали з “мобілок” у своїх приватних справах усі наявні на рахунку гроші.

Несподівано Олександра запитали, чи він курить. “Так, але дуже епізодично”, – відповів наївний чоловік. “Ну то зараз покуриш…” – зі значенням мовив один з “оперів” і кинув на стіл пачку “Прими”. Олександр здивувався, що йому, певно, запропонують ці дешеві й смердючі цигарки в той час, як самі палять з фільтром.

Та ще більше він був здивований, коли “опери” з великого картонного ящика, що стояв біля столу, дістали шматок заяложеного матраца, натреновано розпластали його на ньому, підмотавши якийсь брудний порваний светр на зап‘ястках, здавили їх ззаду наручниками так, що там щось аж хруснуло. З швидких і злагоджених дій команди відчувалося, що цим вони займаються постійно. 

З того ж ящика УБОЗівці дістали й натягли на Сашка протигаз, через скельця якого нічого не було видно, такими вони були закопченими.

У кожного із “захисників” була своя відпрацьована функція під час катувань. Розтягли ноги, троє всілися на ноги й спину, а четвертий підпалив цигарку і маніпулював протигазом, засовуючи її в трубку.

Це катування називається “слоник”. Спочатку трубку перекривають, а коли в легенях закінчується повітря і людина починає задихатися, в неї лопаються в горлі судини, в трубку вставляють запалену цигарку... Тим часом інші до нестями піднімали догори скуті в наручниках руки. Це така собі середньовічна диба в сучасній імпровізації українських, з дозволу сказати, охоронців закону й наших захисників. (Свята Інквізиція застосовувала таке катування далеко не до всіх. У Кракові я була в музеї тортур середньовіччя, і екскурсовод розповів, що кати-інквізитори ніколи не застосовували одночасно двох тортур). Причому, садистам здалося, що протигаз не надто щільно прилягає до Олександрового підборіддя, і вони наділи такий тугий, що він сам завдавав неймовірних мук. 

Ті кілька годин катувань здалися 36-річному фізично здоровому чоловіку вічністю. Він корчився від пекельного болю й непритомнів від нестачі повітря. І тільки коли його тіло обм‘якало й корчилося у передсмертних конвульсіях, мучителі робили й собі перерву від тяжкої фізичної роботи, доки Олександр приходив до тями. Так повторювалося кілька разів. (До речі, в цей же час в інших кабінетах УБОЗу подібним чином “дружньо спілкувалися” з Сашковим товаришем Сергієм та іншим колегою Валерієм, якого теж було затримано тієї ночі біля готелю в Абазівці).

Можливо, садисти фільмували катування на відео, щоб потім неквапом передивитися, вдосконалюючи тортури й смакуючи страждання своєї жертви, як це робив іракський диктатор Саддам Хусейн... Та й гітлерівці полюбляли фотографуватися на фоні замучених до смерті. Зрештою те саддамівське відео стало надбанням громадськості як доказ злочинів режиму Хусейна. Якби можна було крізь стіни зняти, в яку шкуродерню для людей в самому історичному центрі Полтави перетворили “державний озброєний орган виконавчої влади” підлеглі полковника Плужника...

Принизити, образити, збезчестити – схоже, це чи не єдине, в чому набули небувалої майстерності українські правоохоронці. Коли Олександр розповідав мені про пережите, в нього раз-по-раз пересихало в горлі й зволожувалися очі, бо він знову переживав жах ночі 1 червня 2003 року.

Перепрошую читачів за надмірний натуралізм, але ж як інакше донести правду про новітній геноцид українців? Мені й самій робилося млосно, коли я описувала ці тортури.

Пам‘ятаєте, в одній з останніх передач “Подвійного доказу” торік, присвяченій темі тортур у правоохоронних органах, – каже Олександр Б., – один з експертів розповідав, що після 4-ї цигарки тортури “слоник” людина підпише будь-що. Це справді так. Я тримався, скільки міг, але теж не витримав. В один момент я чітко зрозумів, що мої кати ввійшли в такий раж, що якщо не напишу те, що вони хочуть, живим я звідси не вийду. А так хоч зможу в суді доводити, що явку з повинною з мене вибили... І я погодився.

Від кількагодинного нестерпного болю в Олександра наче помутилася свідомість, дійсність сприймав вже якось відсторонено. Уже навіть не пригадає, в яких “злочинах” “зізнався”. Явку з повинною писав під диктовку “оперів”. Точніше, намагався писати. Руки зовсім не слухалися. Ручка весь час вислизала з пальців, від чого аркуш паперу був весь почерканий...

“Орли” думали, що їхня жертва придурюється, весь час кричали на Олександра й давали стусанів. Сашко казав їм, що у нього відмовили руки і треба відвезти його в лікарню. Але ці слова залишилися гласом волаючого в пустелі. Отримавши бажану “явку”, бригада переймалася тим, як тепер найбільш правдоподібно обставити затримання: “Ну ти ж, паря, пам‘ятаєш, що ти був в дупель п‘яний, нецензурно виражався, зривав з нас погони (це при тому, що вони були в цивільному – авт.)”. Не отверезили їх і Сашкові слова про те, що скаржитиметься на них – розреготалися в обличчя: невже цей дивак справді думає, що зможе порушити традиції “беспредела” й безкарності в органах МВС... В історії Полтавського УБОЗу ще не було випадку, щоб хтось поплатився за катування хоча б зірками на погонах. 

Решту ночі Олександр Б. провів у “клітці” Октябрського РВВС Полтави – без сну і в муках, куди його спровадили “борці з організованою злочинністю”. На ранок вони доправили його в Октябрський суд, попередивши, що якщо тільки той щось у суді “вякне”, тобто, заперечуватиме винуватість, то буде ще гірше. Суддя Г.Андрієнко, незважаючи на явно безпорадний стан “порушника” і не піддаючи сумніву обставини адмінпорушення, (о 7-й ранку буцімто лаявся на вул.Фрунзе в Полтаві, на зауваження не реагував, злісно не підкорився міліції) “впаяла” Олександру три доби адмінарешту.  Тож з документів випливало, що ніч, коли його скалічили, він нібито був хтозна-де, але не в міліцейських застінках.

Та коли міліціянти привезли його в міський ізолятор тимчасового тримання, де той мав відбути адмінпокарання, черговий ІТТ, побачивши, що арештант не може навіть роздягтися, відмовився прийняти травмованого “дебошира”. Тож “бригада” на чолі з О.Єрмаком не придумала нічого ліпшого, як запхати Олександра Б. знову в “мавпятник” Октябрського райвідділу міліції, де на той час вже було 12 затриманих, в тому числі й наркоманів: не те що лягти, сиділи по черзі.

Чергові райвідділу бачили, що руки у Олександра висять, як батоги, але теж не зреагували на його вимогу надати йому медичну допомогу. Ніхто й не збирався повідомляти про місце знаходження його рідних, котрі не знали, що й думати, шукали його не лише на роботі, по знайомих, а у лікарнях та морзі. Тим більше, що він обіцяв повезти сина й доньку в парк “Перемога” на свято з нагоди Дня захисту дітей. Тільки 2 червня дружина Олександра випадково дізналася, де її чоловік. Привезла їсти. Але він не міг тримати в руках навіть ложки, а гордість не дозволяла попросити співкамерників погодувати його. Ні в туалет сходити, ні вмитися. Ставлення чергових міліціонерів до тих, хто в “клітці”, – окрема тема, якщо коротко, – як до скотини...

Приїздив у райвідділ і О.Єрмак, зрозумів, що “порвали” чоловіка. Але замість того, щоб негайно викликати лікарів, обіцяв, що як закінчиться строк адмінарешту, то повезе до знайомого травматолога.

Чотири доби Олександр провів без сну (як відомо, це одне з найстрашніших катувань – позбавити людину сну на кілька діб), голодний, потерпаючи від болю й психотравми, повністю безпорадний. На ранок 4 червня його забрав тесть. Олександр зі сторонньою допомогою ледве зміг сісти в машину. Діти, побачивши татка в такому стані, плакали. Тесть і теща допомогли переодягтися, застібали ґудзики, дочка зав‘язувала шнурки на кросівках. А дружина, прибігши з роботи, ще не знаючи, що трапилося з чоловіком, з порога влаштувала скандал: скільки живуть разом, ніколи не напивався, то де ж це так “нажлоктився” оковитої, що міліція забрала...

Приїхав і О.Єрмак, повіз Олександра до травматолога. Але той, побачивши стан пацієнта, з порога відправив до невропатолога. Троє ж невропатологів різних полтавських клінік, у яких того дня побував Олександр, незалежно один від одного поставили вбивчий для молодого чоловіка вердикт: параліч верхніх кінцівок. По-простому, кати в погонах, піднімаючи й вивертаючи йому руки, як на дибі, порвали нерви передпліч. Від пальців до плечей обидві руки були як затерплі, нечутливі навіть до гальванічного струму, яким лікарі шукали нерви. “Невже інвалідність на все життя?! Що буде з моїми дітьми, сім‘єю, яка втратить годувальника? За що мене скалічили нелюди-міліціонери?!” – ці думки калатали в голові Олександра, мов дзвін.

Олександр Б. спочатку пробув у лікарні місяць. Та інтенсивне лікування, консультації головного невропатолога області, харківських медичних світил практично не дали результату: він міг лише ворушити одним пальцем на лівій руці, чутливість рук так і не відновилася. Його госпіталізують ще на два тижні. Загалом Сашко прийняв 300 уколів, незліченну кількість крапельниць. А гарантована Конституцією України “безкоштовна медична допомога” обійшлася його рідним у понад тисячу гривень, бо абсолютно все треба було принести в лікарню.

Виписавшись остаточно Олександр пішов у гараж. Але трохи не завив від відчаю: він був безсилим навіть переключити швидкості легковика...

Півроку Олександр пробув на лікарняному. Лікарняні епікризи оптимізму не додають: “гостра закрита хребцево-спинно-мозкова травма з забоєм спинного мозку на рівні шийного відділу хребта”, “гостре компресійно-ішемічне посттравматичне пошкодження обох променевих нервів на рівні пахвинних ямок з верхнім дистальним в‘ялим вираженим парапарезом”, “двобічний параліч розгиначів кистей рук, гіперстезія кистей та променевих відділів передпліч”, “атрофія м‘язів”.

У кінці січня Олександр вийшов на роботу. Робота слюсаря на газоконденсатному промислі, ясна річ, не така, як у ремонтника на АТС. Та “легкої праці” (такий припис лікарів), сказало Олександрове керівництво, у них немає, натякнувши, щоб шукав таку деінде. Щоправда, до честі хлопців з його бригади, вони сказали, що Сашка в біді не залишать. Бо ніхто не застрахований бути скаліченим “ментами”...

Брат Олександра, що служить у ДАІ, з великими зусиллями домігся порушення кримінальної справи майже через два місяці після “пам‘ятної” ночі. Втім прокуратура Полтавської області порушила її не проти конкретних осіб, а лише... за фактом неправомірних дій працівників міліції, тривалий час не давала направлення на судово-медичну експертизу.

УБОЗівці через друзів Олександра спочатку погрожували, потім пропонували йому чималу суму грошей, аби “не колотився”. Олександр сказав: “Ні! Вони мене так принизили, що я їм цього ніколи не прощу й не продам свою людську гідність!” Адвокат Олександра казала, що їй теж погрожують, якщо вона не відмовиться вести його справу.

Певно, борці з організованою злочинністю пішли іншим, торованим шляхом. Інакше чому за півроку, доки тягнеться слідство, його веде вже п‘ятий слідчий, а сама кримінальна справа “футболиться” між прокуратурами області та Октябрського району Полтави. До цього часу не проведено процедуру впізнання потерпілим своїх мучителів. А слідчий експеримент, який за процесуальними канонами повинен проводитися на місці злочину, тобто, в УБОЗі, вкотре проводиться в кабінеті... судмедексперта?!

Олександр вже втомився кожному слідчому розповідати й описувати, як його катували, бо щоразу він знову отримує психотравму, ще не відійшовши від пережитого. Глибокі душевні рани отримали його неповнолітні діти й дружина. Чи розуміють УБОЗівці, що не лише скалічили молоду людину, а й принесли горе, зробили нещасними цілу численну родину?

Та не почув Олександр Б. бодай вибачення від садистів. Лиш одного разу О.Єрмак мовив у своє виправдання, ніби нарікаючи на підлеглих: “Та оце ж, понабирали таких...” Яких, пане майоре? Які не вміють катувати, не залишаючи на тілах жертв видимих слідів? Але хіба вони це робили не під вашою орудою і не за вашої безпосередньої участі?.. Хіба катування в УБОЗі відбуваються не з “благословення” його начальника О.Плужника? Хіба про це не знає головний міліціонер Полтавщини С.Петренко? Але обидва роблять вигляд, що все гаразд?

До речі, українським правозахисникам відомо принаймні 24 різновиди міліцейських тортур, чимало з яких успадковані від НКВС. Найбільш розповсюджені ті, де використовуються наручники: тут фантазії катів, в тому числі й сексуальні збочення, не знають меж (чимало тортур спеціально для жінок). Катують струмом, поліетиленовими пакетами, б‘ють пластиковими пляшками з водою по голові, нирках, печінці, б‘ють по п‘ятах через мішечки з піском, відбиваючи усі нутрощі, але слідів не видно. Мій знайомий правозахисник, що теж займається темою катувань, на пошуковому сервері Рамблер увів дві категорії пошуку: “Тортури Святої Інквізиції” та “Тортури в міліції”. Відповідь його вразила: в Інтернеті існує 7044 сайти з інформацією про тортури Інквізиції і... 36496 сайтів – про тортури в міліції (яких не повинно бути за визначенням).

Якби випадок з Олександром Б. був єдиним, і тоді варто було б бити на сполох і будити громадську думку: цьому треба покласти край! Коли ж таких випадків десятки й сотні тільки в Полтавській області... Полтавські УБОЗівці насправді настільки увірували у свою безкарність, що після інциденту з Олександром у червні 2003 року до смерті закатували в грудні 29-річного чернігівця В.Цісельського. І справді, на пам‘ять спадає лише засудження співробітників СБУ, що закатували до смерті львів‘янина Юрія Мозолу, та ще кілька поодиноких випадків.

Цьому явищу вже, начебто, й дано назву моєю колегою Роксаною Гедеон, певно, всі пам‘ятають її резонансну статтю в “Сільських вістях” “Звичайний фашизм” про катування й міліцейський безбаш (український аналог російського слова “беспредел”). Та дозволю собі не погодитися з авторитетною журналісткою: підґрунтям фашизму завжди була нетерпимість до представників іншої раси, національності, ворожої країни, носіїв іншої ідеології. Але як назвати феномен, коли озброєні представники держави, обов‘язком яких є захист прав і свобод громадян, калічать тисячі своїх співгромадян? Звичайний садизм бандитів у погонах? Адже катування в гестапо й Інквізиції було, кажучи сучасною мовою, місією цих організацій, а міліції законом заборонено допитувати “з пристрастю”. З жахом думаю, що якби правоохоронцям було дозволено знущатися й катувати, Україна захлинулася б у ріках крові!

Шановні читачі, вчитайтеся уважно в статті Конституції й Закону України “Про міліцію”: яким неприкритим цинізмом віє при проектуванні їх на українську дійсність! Як це нагадує сатанинську гру “в навпаки”!

Тут самі по собі напрошуються зовсім не риторичні запитання.

До керівництва Генеральної прокуратури України: якщо маючи в обласних прокуратурах спеціальні відділи з контролю за діяльністю правоохоронних органів і окремо УБОЗу, вона сприяє садистам у погонах уникати кримінальної відповідальності, може, доцільно виступити з всеукраїнською ініціативою про законодавче забезпечення карного імунітету для працівників силових структур, щоб народ не плекав ніяких ілюзій. Зокрема, й стосовно гасла, що набило оскому: “Злочин, скоєний міліціонером, – подвійний злочин”...

До керівництва Міністерства внутрішніх справ: якщо воно не в змозі домогтися від своїх кадрів дотримання прав людини й припинити катування, що набули масового й системного характеру, то, може, варто запровадити на допитах присутність лікаря (як це практикувала Інквізиція), котрий слідкуватиме, щоб жертва не померла й не була скалічена, або попереднє медичне обстеження на предмет того, чи не протипоказані підозрюваному... катування?

Не мовчіть, жертви катувань!

Катування та жорстоке поводження

09.04.2004

Культуру в массы... силовым методом?

   

22 февраля 2003 года Сергей Маругин был с друзьями в баре “Карина” в квартале Молодежный (г.Луганск). В этом же баре сидел начальник следственного отдела РОВД. Сергей вышел из бара и... совер­шил мелкое хулиганство (использовал стену дома вместо туалета). На­чальник вышел почти следом за Сергеем и начал упрекать его. Ответ Сергея, видимо, не удов­летворил Начальника и он решил донести культуру в массы... силовым методом.

Начальник вызвал под­крепление с автоматами, и Сергея на трое суток закрыли в “обезьяннике”. У Сергея при себе был пас­порт, а мелкое хулиганство – не повод для заключения под стражу, и тем более не повод для тех побоев, кото­рым подвергался Сергей на протяжении 72-х часов. Сергей, измученный побоями, вынужден был ударить­ся головой о стену. Сильное кровотечение остановило ментов. Но “скорую” они не вызвали – обошлись холод­ной водой.

Через трое суток Сергея отвезли в суд, и по реше­нию судьи ему пришлось заплатить 70 гривень админштрафа – за мелкое хулиганство.

Кстати, у него есть медицинское свидетельство о побоях, нанесенных ему в ИВС. И свиде­тели, которые видели, как вообще начинался конфликт.

Aacaoa OOI aae,
06.01.2004 a.

Катування та жорстоке поводження

09.04.2004

Гражданское дело судом было рассмотрено в отсутствие гражданина, без надлежащего уведомления, без выдачи копии решения

   

Житель города Краснодона С. несколько лет назад установил в кварти­ре автономное газовое ото­пление. При этом уведомил организацию, которая ему предоставляла услуги по отоплению квартиры, что он отключился от централь­ного теплоснабжения и про­сит больше не начислять ему плату за пользование теплом. Работники этой организации, проверив факт отключения, составили со­ответствующий акт.

Через три года С. получил из Госу­дарственной исполнитель­ной службы уведомление, коим ему предлагается по решению Краснодонского городского суда погасить в пользу коммунального предприятия “Управ-
ление коммунальных котельных и тепловых сетей г. Крас­нодона” 908 грн в счет воз­мещения убытков за пользование тепловой энергией. Гр-н С. удивился, поскольку  долгов за собой не числил, но все же ре­шил ознакомиться с реше­нием суда, о котором его уведомил государствен­ный исполнитель. А озна­комившись с ним, удивил­ся еще больше. Мало того, что гражданское дело су­дом было рассмотрено в его отсутствие, без надле­жащего уведомления, ему не была даже выслана ко­пия судебного решения для обжалования в случае несогласия с таковым в вы­шестоящий, то есть апел­ляционный суд, так еще решение было вынесено о взыскании платы за пери­од, когда его квартира была отключена от систе­мы центрального отопле­ния.

Aacaoa “Iiaue ?aeo?n”,
04.02.2004

Право на свободу та особисту недоторканність

09.04.2004 | Николай Козырев

Милиция препятствовала участию граждан в акции протеста

   

20 января 2004 года в городе Красный Луч начальник горотдела милиции О. Клейменов лично со своими подчиненными руководил фильтрацией граждан – представителей общественности города, которые были намерены выехать в Луганск для участия в акции протеста – голодовке.

Клейменов арестовал автобус, в котором граждане Красного Луча выезжали в Луганск, снял номера машины и запретил водителю (частному предпринимателю) под страхом санкций выезжать на маршрут, а гражданам тем самым – фактически принимать участие в акции протеста.

Наряды милиции также останавливали автобусы и такси на выезде из города, проверяли документы и высаживали “подозрительных” активистов городской общины. Из 52 человек, которые купили билеты и были намерены выехать на акцию протеста в областной центр, в Луганск в течение дня смогли добраться лишь двое.

Право на свободу та особисту недоторканність

09.04.2004

Отримання санкцій на прослуховування та обшук не тільки за дозволом суду, а й прокурора.

   

Комітет Верховної ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності рекомендував Верховній Раді прийняти за основу проект закону про внесення змін до ст.8 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”, внесений народним депутатом України О.Пеклушенком.

Проектом пропонується змінити існуючий порядок дачі згоди на здійснення оперативними підрозділами правоохоронних органів негласного проникнення до житла чи іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв’язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації.

Відповідно до чинного законодавства (ст. 8 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”), вказані заходи проводяться за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. Після отримання такого дозволу суду або відмови в ньому зазначені особи повідомляють про це прокурору протягом доби.

Проект змінює цей порядок, передбачаючи обов’язкове попереднє погодження подання керівника оперативного підрозділу чи його заступника до суду з прокурором.

Комітет зазначив, що прийняття запропонованого проекту надасть змогу узгодити вищезазначені норми для однакового їх розуміння в правозастосувальній діяльності. Також, очевидно, пропоновані зміни значно підвищать роль прокурорів на місцях та залежність від них оперативних підрозділів.

Nae?aoa??ao ?aae oe?a?inueeo i?aaicaoenieo i?aai?cao?e

Свобода вираження поглядів

09.04.2004 | Володимир Яворський, Секретаріат Ради українських правозахисних організацій

Забезпечення права на інформацію через нову редакцію Закону Про інформацію .

   

Харківська правозахисна група 17 лютого провела чергову зустріч робочої групи з питань свободи вираження поглядів у формі круглого столу “Доступ до Інформації в Україні. Удосконалення законодавства і практика”.

На зустрічі були присутні представники понад 30 громадських організацій, а також експерти міжнародної організації Артикль 19.

Під час зустрічі була представлена та обговорена вже п’ята редакція проекту нової редакції закону “Про інформацію”, що була розроблена експертами Харківської правозахисної групи за участю експертів у галузі медіа.

Було висловлено та обговорено низку зауважень до законопроекту. Зокрема, питання щодо поширення норм цього закону на суди, щодо спеціального статусу Верховної ради України, на інформаційні запити якої не можна відмовляти, щодо доступу до інформації, пов’язаної з процесом вироблення рішень, а також низки процедурних питань.

Експерти Артиклю 19 представили свої зауваження до законопроекту, частини з яких були враховані вже в цій редакції законопроекту. Також учасники обговорили іноземний досвід регулювання доступу до інформації.

Загалом всі учасники дуже високо оцінили проведену роботу та якість самого законопроекту. Пропонується узагальнити дані рекомендації на цій зустрічі, підготувати наступну версію законопроекту та обговорити його із законодавчим корпусом та державними органами.

Також на зустрічі відбулася презентація результатів спільного проекту Артиклю 19, Інституту масової інформації та Харківської правозахисної групи, а також презентовано дослідження Харківської правозахисної групи щодо практики доступу до інформації, яка знаходиться у розпорядженні апеляційних судів, обласних управлінь МВС, прокуратури та інших правоохоронних органів.

Проект закону, коментарі до нього міжнародних експертів, а також пояснення експертів Харківської правозахисної групи можна отримати надіславши запит на адресу секретаріату РУПОРу: [email protected]

Свобода вираження поглядів

09.04.2004 | Ігор Столяров

"Читай молитву. Ти помреш, твій син помре, твоя дружина помре..."

   

Таке дивне попередження почув в ніч з 18 на 19 лютого головний редактор незалежної газети “Правоє дєло” в Одесі Леонід Штекель, від незнайомої жінки, яка намагалася вдертися до його квартири. На думку редакційного колективу газети, цю подію можна було б вважати випадковістю, якби не події, пов’язані із заступником головного редактора Іриною Голобородько, яка так само нещодавно стала жертвою погроз з боку дотепер невідомих злочинців.

Чим ближче вибори – тим частіше з Одеси надходить інформація про вельми неприємні події з журналістами різних незалежних і опозиційних видань.

19 лютого головний редактор Одеської незалежної газети “Правоє дєло” Леонід Штекель передав заяви до прокуратури та міського відділення міліції. У заяві він повідомив, що близько четвертої години ранку до його квартири намагалася вдертися жінка. Леонід Штекель не знає – була жінка одна чи з нею ще хтось був, але її поведінка викликала занепокоєння.

Спроба вибити двері до приватної квартири головного редактора припинилася лише після того як Леонід Штекель зателефонував до Приморського райвідділу міліції Одеси. До речі, всі відомі йому телефони районного відділу МВС були зайняті і подання заяви про незвичайну подію довелося відкласти до обіду 19 лютого.

Як сказав Леонід Штекель: “мені складно дати конкретну оцінку події, бо вона є досить дивною, але згадуючи події навколо нашої газети, можу сказати, що є відчуття дивного збігу обставин. Це дуже дивно. Такого ніколи не було... А це наводить на роздуми і запитання...”

Нині газета “Правоє дєло” є відповідачем у суді за передрук з інтернет-видання “vlasti.net” відкритого листа анонімного працівника обласного управління Служби безпеки України про “корупцію у вищезгаданому відомстві та її зв’язки з відомими в Одесі лідерами кримінальних угруповань”. Один з фігурантів статті – Президент Української національної федерації тай-боксу Геннадій Труханов подав позов про захист “честі і гідності” і вимагає стягнути з редакції газети 200 тисяч гривен. На одному з останніх засідань суду було наче домовлено про мирне розв’язання конфлікту, але в останній момент сторона позивача відмовилася від цих намірів.

До квартири заступника головного редактора газети “Правоє дєло” захисника видання у суді Ірини Голобородько так само нещодавно приходив невідомий. Він порадив пані Голобородько відмовитися від захисту газети, додавши ще кілька погроз на її адресу. Нині цю справу розслідують одеські правоохоронці, але, як вважає Ірина Голобородько, активності у пошуках злочинця міліція не виявляє.

Тим часом Леонід Штекель звернувся до правоохоронних органів з проханням захистити його особисто та його родину від можливих загроз.

Газета “Правоє дєло” є в Одесі однією з небагатьох, де друкують критичні статті про діяльність мерії міста, правоохоронних органів та спецслужб. На її сторінках мають можливість висловитися і опозиційні політики. У кількох з останніх номерів була оприлюднена добірка статей про незаконні забудови маєтками чиновників різного рівня приморської зони Одеси.

Свобода вираження поглядів

09.04.2004

"Репортеры без границ". Хищники.

   

Международная организация “Репортеры без границ” под заголовком “Хищники” опубликовала список “президентов, министров кабинетов, глав армий и лидеров вооруженных группировок”, регулярно покушающихся на свободу СМИ и преследующих независимых журналистов. “Они издают приказы о нарушении свободы СМИ и заставляют других выполнять их, – пишут “Репортеры без границ”. – У всех них есть власть для того, чтобы бросить за решетку, похитить, подвергнуть пыткам и даже убить журналистов”. В число “хищников” попал президент Беларуси Александр Лукашенко. Напомним, что на днях журнал “Parade” опубликовал “двадцатку” президентов, установивших в своих странах диктаторские режимы. Александр Лукашенко значится и в этом списке.

Россия

Владимир Путин, президент

Владимир Путин – выдающийся стратег. Сдержанно, но умело он развивает только то, что ему подходит. За фасадом антитеррористической борьбы он мешает журналистам свободно освещать чеченскую войну. В октябре 2002-го власти наказали несколько изданий, российских и иностранных, за освещение захвата заложников в московском театре чеченскими боевиками.

Кроме того, Кремль под руководством Путина методично установил контроль над крупнейшими аудио-визуальными СМИ, тон которых был, по мнению Кремля, слишком свободным. Однако когда дело доходит до суда над убийцами журналистов или наказания за многочисленные нарушения, совершенные местными гражданскими служащими, на стук в дверь почему-то никто не отвечает.

Россия, Чечня

Мафия похитителей

В Чечне под покровительством полевых командиров действует мафия, специализирующаяся на похищениях и операциях против журналистов. Некоторых журналистов держали в заложниках на протяжении многих месяцев и позднее обменивали на чеченских заключенных.

В 1999 году вооруженная группировка в Грозном похитила Бриса Флетье, французского фотографа, который провел в чеченском плену 8 месяцев. В 2000 году чеченские боевики убили нескольких журналистов, включая фотографа “Итар-Тасс” Владимира Яцину, журналиста Александра Ефремова и оператора Адама Тепсургаева.

Беларусь

Александр Лукашенко, президент

В 2002 году президент Александр Лукашенко пополнил список своих жертв тремя независимыми журналистами, отправив их в исправительно-трудовые лагеря. Николай Маркевич, Павел Мажейко и Виктор Ивашкевич платят высокую цену за свои статьи, в которых они рассказывали о коррупции президента и намекали на его причастность к исчезновению некоторых членов оппозиции.

В этой стране, которую европейские государства постоянно клеймят за диктатуру в советском духе, государство полностью контролирует принадлежащую ему прессу и не останавливается ни перед чем, чтобы нанести удар по свободным СМИ.

При поддержке судебной системы, которая находится под каблуком правящей партии, процветает безнаказанность, и люди, причастные к исчезновению журналиста Дмитрия Завадского, до сих пор разгуливают на свободе.

Украина

Леонид Кучма, президент

В 2002 году 62% журналистов страны заявили, что стали жертвой политической цензуры. Фактически все крупные телеканалы страны, а также новостийные агентства и региональные СМИ подвержены цензуре президентской администрации, которая не слишком терпимо относится к критике.

С того момента, как в 1991 году страна объявила о своей независимости, было убито 20 журналистов. Растет количество инцидентов физического насилия. Несмотря на давление со стороны Совета Европы, состояние свободы прессы на Украине значительно ухудшилось.

В 2002 году ни одно из расследований убийств или пропаж людей не было доведено до конца, и высокопоставленные правительственные чиновники, замешанные в этих преступлениях, не понесли никакого наказания.

Казахстан

Нурсултан Назарбаев, президент

Подозреваемый в присвоении почти 20 млрд долларов от продаж нефти, президент Назарбаев не остановится ни перед чем, чтобы заставить замолчать журналистов, которые могут вынести этот вопрос на обсуждение. Цензура, угрозы и контроль печати позволяют клану президента затыкать свободную и оппозиционную прессу.

В 2002 году власти закрыли огромное количество газет, частных телеканалов и интернет-сайтов по сфабрикованным предлогам. Журналисты, которые смеют критиковать Нурсултана Назарбаева или его окружение, систематически привлекались к суду “за оскорбление чести и достоинства президента” – такое преступление может привести к тюремному заключению.

Узбекистан

Ислам Каримов, президент

В отличие от того, что президент Каримов говорит, обращаясь к западным странам, в Узбекистане не терпят никаких независимых источников новостей. Государство монополизирует все органы печати и распространения и полностью контролирует систему лицензирования СМИ.

Беспорядочные атаки на оппонентов и журналистов систематически проводятся под предлогом войны против исламизма и терроризма.

Официальная цензура гарантирует, что в прессе не появляется никаких комментариев об оппозиции, преступности, коррупции и нарушениях прав человека. В 2002 году за нарушение этих запретов были посажены в тюрьму 3 журналиста.

Туркменистан

Сапармурат Ниязов, президент

По мнению туркменского президента, СМИ нужны лишь для того, чтобы рассказывать о нем. В этой стране, одной из самых репрессивных на земле, места для свободы прессы нет. Туркменбаши систематически лично фильтрует новости и определяет линию, которой должны придерживаться все СМИ.

В 2002 году, не удовлетворенный даже этой абсолютной монополией, он атаковал последнее зарубежное СМИ, из которого население страны могло получать информацию. Он дошел до того, что заблокировал распространение российских газет по подписке.

После этого грубого шага он возобновил практику сталинской эры, демонстрируя по телевидению фотографии подозреваемых, признающих свою вину и молящих о прощении.

Источник: http://www.charter97.org/rus/news/2004/02/25/rwb

Право на охорону здоров’я

11.03.2004 | Інна Сухорукова, м.Харків

Хвора медицина у хворому суспільстві

   

18 лютого 2004 року в приміщенні 20-ї міської студентської лікарні відбулася зустріч представників харківських громадської організацій з керівництвом міського управління охорони здоров’я м. Харкова та управління охорони здоров’я Харківської обласної державної адміністрації.

Зустріч була організована громадською організацією “Берегиня” та присвячена введенню інституту сімейних лікарів в районах Харківської області та місті Харкові. Від обласного управління здоров’я виступив голова цього управління п. Федченко, який і доповів про зміст організації нової форми надання населенню медичної допомоги. За словами п. Федченка, інститут сімейного лікаря застосовується в багатьох розвинутих країнах Заходу, наприклад, в США, і має переваги перед дільничним обслуговуванням пацієнтів. Сімейний лікар має можливість спостерігати всю родину від народження до похилого віку, а хворий має можливість вибирати собі лікаря (як це право хворого буде забезпечене в сільських місцевостях, де зараз немає не тільки лікарів, а й фельдшерів – невідомо). На думку п. Федченка, це покладе край такому ганебному явищу, коли висококваліфікований спеціаліст отримує ту ж саму зарплатню, що й лікарі, які ставляться до своєї роботи недбало. Чим більше пацієнтів у сімейного лікаря – тим більше його зарплатня. Це теж викликає певні застереження, бо взяти на облік велику кількість пацієнтів і при цьому не забезпечити відповідний рівень медичного обслуговування наші лікарі вміють дуже добре. Ще одна важлива особливість цієї реформи – сімейний лікар буде відповідати за своїх пацієнтів, за їх своєчасне обстеження і лікування спеціалістами будь-якого лікувального профілю.

Доповідь п. Федченка викликала цілу низку запитань і, на жаль, далеко не на всі запитання слухачі отримали відповідь. Так, для сільської місцевості інститут сімейного лікаря може бути прогресивною формою медичної допомоги, бо таким чином буде забезпечена не тільки медична допомога хворим, а й будуть вирішені задач профілактики та виявлення хворих, які мають латентні чи генетичні хвороби.

Але, на превеликий жаль, представники громадських організацій не почули, яким чином сімейний лікар зможе забезпечити незаможних пацієнтів (а таких маємо велику кількість!) не тільки ліками, а й сучасним спеціальним медичним обстеженням – на УЗД, томографі, чи зробити біохімічний аналіз крові і багато чого іншого. А як будуть оплачуватися роди чи хірургічна операція? Бо держава, голосно декларуючи безкоштовну медицину, додаткових коштів на розвиток сімейної медицини не виділяє. І взагалі скорочує кошти на забезпечення медицини... І як будуть відповідати сімейні лікарі, якщо внаслідок відсутності у пацієнта коштів йому не буде зроблене своєчасне обстеження, бо більш того, терміново необхідна за життєвими показниками хірургічна операція? Вже зараз лікар, порушуючи моральні принципи, не може призначити необхідні ліки, бо пацієнт не може за них сплатити. Головні лікарі лікувальних закладів суворо попереджують своїх працівників: “Спочатку з’ясуйте фінансовий стан пацієнта, а потім призначайте ліки. Нам скарги не потрібні.” Так який фінансовий стан наших пенсіонерів  – відомо, і які задекларовані знижки дають аптеки – 10 % від ціни, яку напередодні підняли на 20%!. І ліки вони отримують не ті, що краще приймати при їхній хворобі, а ті, які можуть оплатити. А хронічно хворі, які взагалі не можуть існувати без дуже дорогих ліків!

Нещодавно до нас звернулася жінка, син якої є інвалідом внаслідок психічної хвороби. Йому допомагає тільки один імпортний препарат, що коштує 300 гривень, а вистачає цього препарату на три тижні. Інші препарати не дають не тільки стійкої ремісії, а взагалі навіть помітного покращення. “Шукайте спонсора” – от і все , що чує жінка від лікарів. А де ті спонсори?

Треба сказати, що відповідь на всі ті запитання ми частково почули тільки від голови Куп’янського районного управління охорони здоров’я, який розповів, що в районі було запроваджено обов’язкове медичне страхування. Спочатку збирали 1 гривню на рік від кожного пенсіонера та по 2 гривні від кожного працюючого, а в 2003 і в поточному роках – 2 гривні від пенсіонерів і 4 гривні від працюючих. Таким чином, Куп’янський район застосував досвід Житомирської області, в якій лікарняні каси працюють вже декілька років і певною мірою задовольняють нагальні потреби і населення, і лікарів.

У Куп’янському районі кошти були витрачені на купівлю машин швидкої допомоги і палива для них. Кожний мешканець цього району, який платить страхувальний внесок, може отримати безкоштовну медичну допомогу до 300 гривень на рік.

Всі ці експерименти, що проводяться в різних областях і районах України, доводять, що без обов’язкового медичного страхування в Україні медицина не в змозі повноцінно розвиватися і забезпечувати медичну допомогу населенню гідного рівня. Ми вже багато разів писали, що 49 стаття Конституції України, згідно з якою громадяни України мають право на безкоштовну медичну допомогу, не працює і працювати, враховуючи відсутність коштів в державі, не буде. Існують і небезпідставні побоювання, що в умовах відсутності коштів не спрацює  є сама по собі і система впровадження інституту сімейного лікаря.

Тільки перехід на добре прораховану систему обов’язкового медичного страхування може стати підґрунтям для будь-яких реформ, якщо влада дійсно бажає провести реформи, а не здійснити черговий обман народу України. На жаль, ми бачимо саме такі приклади проведення пенсійної реформи. Потрібно вивчити системи медичного страхування в тих країнах, в яких це дійсно забезпечує населенню гідний рівень медичного обслуговування, і, враховуючи думку працюючих лікарів, тих, хто безпосередньо зайнятий організацією обслуговування на місцях, розробити такий закон. Проект такого Закону треба обговорити на широких громадських слуханнях і тільки після цього пропонувати нашим депутатам.

Але, на жаль, парламенту, який зайнятий політичними чварами, не до цих проблем. Навіть прийнятий у другому читанні Закон “Про обов’язкове медичне страхування” зовсім недосконалий, не відповідає інтересам суспільства, і є велика вірогідність того, що впровадження такого Закону тільки скомпрометує ідею страхової медицини.

Отже, “врятування втопаючих у нас і сьогодні справа самих втопаючих”, чи в кращому випадку дій розумної місцевої влади.

Погляд

09.04.2004 | Євген Сверстюк, м. Київ

Свобода слова і чуття правди

   

–   Закрили газету “Сільські вісті”.
–  Як закрили  газету – більшовики чи що?
–  Євреї закрили газету – через суд.
–  Які євреї? – вже обурююсь я. – При чім тут євреї?
–  Шлаєн подав на газету в суд за антисемітизм.
–  То так і кажіть – Шлаєн. А то – “євреї”.

Така підтасовка погано пахне. Якщо В.Медведчук судиться з Д.Чоботом, то це лише В.Медведчук. А якщо Шлаєн – то вже не сам Шлаєн, а – євреї. Навіть, коли той “агітпроп” виступає під шапкою “антифашиста”, якого, до речі, теж можна судити за антиукраїнські провокативні писання...

Давайте розрізняти. Євреїв я трохи знаю. У них такий самий діапазон, що і в нас. Є дуже культурні і порядні, а є дуже некультурні і непорядні. Про існування Шлаєна я дізнався колись від свого сусіда Шафрина, який постійно інформував мене по-телефону про новини.

–  Ви тільки подивіться, що той халамидник пише.
–  Може, розкажіть мені коротко.
–  Ні-ні, треба читати. Таких треба знати: вони ще багато лиха нароблять.

Михайло Шафрин – чоловік тривожної совісті. Він зауважував підпалювача і стежив за тим, щоб вража іскра була погашена. Таких людей мало. І їм ціни нема, бо вони думають не про себе, а про громадське добро, про суспільну і міжнаціональну злагоду.

Уявляю, якби Михайло Шафрин був і зараз моїм сусідом, він вже о сьомій ранку зателефонував би:

–  Ви чули? Закрили “Сільські вісті”. Треба кричати на весь світ: “Ідіоти, що ви робите? Це ж організований підступний антисемітизм! Це ж одразу мільйон читачів, замість читати свою газету, будуть говорити, що євреї закрили українську газету! Це ж гірше, ніж бомба терориста!

Звичайно, Михайло, як і я – не читач “Сільських вістей”. За публікаціями газети ми не стежили. А звернули на неї увагу тоді, коли її почали штрафувати і переслідувати, як газету опозиційну до режиму Кучми.

Газета, як і більшість старих видань (а їй 84 роки), соціалістичного спрямування, і, як більшість теперішніх видань, часом пускається в підозрілі і легкі заробітки...

Коли вона торік опублікувала статтю В.Яременка “Міф про український антисемітизм”, читачеві в носі закрутило.

По-перше, газета досі в такі непевні плавання не пускалася. По-друге, стаття довжелезна – хто таке буде читати? По-третє – не всім цікаво про сіонізм. Ще досі оскома у літніх людей від таких публікацій брежнєвських часів.

–  Ви читали антисемітську статтю Яременка? – телефонували мені.
–  А що, хіба треба читати?

Відповідь була непевна. Але дехто підказував: прочитайте і дайте відсіч.

Це вже починало сердити: на пасквілі проти Шевченка, проти української мови і культури, на кляузи проти Солженіцина,  на звинувачення проти українців під час війни – дай відсіч. На будівельну гігантоманію в Бабиному Яру – теж відсіч.

По суті усій жовтій пресі треба давати відсіч.

Антисемітська публікація – дай відповідь! Люди добрі, у Щокіна цілий штат на “єврейській темі” сидить. Чи пробували ви звернутися до СДПУ(о) – до Леоніда Макаровича Кравчука чи ще когось з МАУП – вони ж там і “демократи”, і “соціалісти” – може вони озвуться?

Мені нагадалася типова сцена в домі покійного генерала  Петра Григоренка.

–  Петро, опять звонили – надо реагировать!
–  Зина, я не пожарная команда,  – захищається Григоренко.

Але тут і ще одна проблема: чи добре то, коли я своїми виступами привертатиму увагу до сумнівної публікації, давно забутої разом з торішньою газетою. Кому це потрібно?

Я не дуже компетентний в цій тематиці. Знаю, що тут гуляє безбожна підміна термінів. З життєвих спостережень я виніс переконання:

–  антисемітизм – це хвороба, якої не слід роз’ятрювати;

–  найчастіше – це просто брак належної культури і чемності.

–  в українців антисемітизм – побутовий, поверховий: легенда про жида, який тримає ключі від церкви, легенда чи правда про багатія, який знущається. Зрештою, вперта правда про більшовицьких активістів, які служили в ЧК- ГПУ- НКВД... Ніхто ж не покаявся!

Але задумаймося над таким фактом: після усього цього типова реакція українців на розстріли євреїв нацистами була людяною, християнською. Про це говорять матеріали про рятування українцями євреїв – цифри вражаючі! І то зважимо, що вцілилі факти дуже пізно і побіжно зібрані...

В сучасному скаламученому світі українцям нічого сказати на ту гостру тему, окрім скарг на деяких знахабнілих олігархів, які сильно роздмухують побутовий антисемітизм своїм безмежним хамством і захланністю.

Але погляньмо, як одважно і безоглядно ці люди кучмівського ресурсу кинули у вогонь антисемітизму тиражну українську газету! тільки сліпий і дурний не побачить, що їм  п о т р і б н а  п о ж е ж а – н а  в е с ь  с в і т!

Адже привід нікчемний: завтра штат виготовить десятки подібних перекладів з російської, англійської, французької...

А “Сільські вісті” – це лише сільські вісті... які “треба”, якщо вже не змінити, то закрити – за планом кучмівського штабу. “Если давить, то давить до конца” (Азаров).

Страшно, що в їхніх руках суд – не розсудливий і не обтяжений мудрістю.

Починаєш думати, що ці посткомуністи, одурілі від владолюбства, налякані народною ненавистю, готові кинути в цей вогонь навіть атомний реактор! Вони не розуміють, яка то небезпека, яка то отрута, яка ганьба для України.

Вона вже так принижена в очах всього світу особою свого президента, так очорнена об’єднаними соціал-демократами, яким західні соціалісти не подають руки, вона так поганьблена проституцією влади та дикого ринку, що їм вже починає здаватися: ВСЕ МОЖНА, і все зійде безкарно...

Я не Глоба, щоб вгадувати, де ви впадете. Але процитую біблійне застереження: ваше падіння буде страшне.

Однак суспільство повинно очищуватися і від каламутних публікацій, і від більшовицьких реакцій на них старим методом судових репресій. Не треба втягувати народ в колотнечу, вигідну лише корумпованій владі.

В нормальному суспільстві до збудників національної ворожнечі ставляться розважно і трохи примирливо, як у лікарні до хворого. Брехню треба викривати аргументовано, а за наклеп – соромити. Що у нас, бракує людей, готових коректно полемізувати з професором В.Яременком? Критичні публікації про євреїв не є антисемітизмом. В наших ЗМІ втрачена межа міри, коли говорять навіть про свій власний народ. А коли про інший – треба особливо пам’ятати Божу заповідь: не чини ближньому того, чого не хочеш, щоб тобі чинили. Слово застереження лікує, а збирання негативних висловлювань про народ – ображає... І ображає передусім порядних людей.

Що в цій справі може сказати суд? Ведмежою лапою муху на лобі не вбивають...

У нашу віковічну ступу впав Божий дар – свобода слова. Одні прийняли його як засіб розвитку, як лік для гармонізації душі і сумління, як право боротися з офіційною брехнею. Інші – як свободу шпурляти в чужий город камінці. Свобода слова – це добрий дар для людей доброї волі. Його треба шанувати і оберігати, особливо в нашому посткомуністичному світі, де звикли хапати його у волохаті лапи і бити ним, як поліном, по лобі, на який вказують пальцем зверху.

Кажуть, на судовому процесі сторона редакції газети зайняла позицію задерикуватого парубка. А варто було б редакції подумати про свого розумнішого читача, який покаже парубкам дзеркало і запитає: пишатися ви вмієте, а чи вмієте ви думати над виходом України з нинішнього становища, коли стоїть питання про створення влади порядної, культурної, відповідальної, шанованої усіма громадянами? А питання про “обрізаних” чи “необрізаних” залишіть для невстигаючих учнів початкової школи: вони люблять дражнитися...”.

Звичайно, за великим рахунком, нам бракує для врівноваження в сучасному політично-культурному просторі багатого і мудрого єврея, на голову вищого, який би уневажнив усі стереотипи своєю гідністю громадянина України... Але ж бракує такого багатого і українця.

І боротьба за свободу слова, і боротьба з антисемітизмом – це боротьба за вищий рівень культури.

Однак наступ на вільне слово у нас знов опускається до совєтських методів. Це загрозливо.

Своїм конвоїрам у 1972 р. я цитував Тютчева:

Безумство ищет,

Глупость – судит.

“Антисемітизм” “Сільських вістей” не дуже загрозливий. А більшовизм з дубиною псевдозаконності судив і в 30-ті, і в 50-ті, і в 70-ті. Це дуже загрозливо! Тим більше, що залишилися старі випробувані активісти, провокатори, донощики, прокурори і адвокати в ролі прокурорів...

І залишилося суспільство, скалічене насильством. Воно має нахил до негативних емоцій і пошуку винних. Воно не звикло сміло захищати свободу слова – розумного і чесного. Тенденції до роздору в ньому беруть гору над тенденціями злагоди.

І попри все нам треба множити вияви громадянської поведінки і приклади праці для загального добра.

Усі ми – в одному загроженому кораблі.

Коментар: Євген Сверстюк, як завжди, точно розставив крапки над “і” в історії з закриттям Шевченківським районним судом газети “Сільські вісті”. Проте тон цієї статті видається мені занадто “олімпійським” і розважливим, а оцінка антисемітизму “Сільських вістей” як “не дуже загрозливого” достатньо легковажною. Чомусь усі коментарі спрямовані проти дійсно нерозумного і судового рішення про закриття газети, і майже ніхто не пише про сутність статей, що стали підставою для цього рішення. Як на мене, бракує чіткої і однозначної оцінки ксенофобії частини українського суспільства.

Поширення ксенофобських настроїв мене особливо непокоїть останній час. Дані соціологічних досліджень свідчать про різкий ріст неприйняття іншого (дивіться, наприклад, блискучу статтю Наталії Паніної в 7-8 числі “Критики” минулого року). Прояви ксенофобії (україно-, російсько-, юдо-, кримо-татаро-, польсько- тощо, а також відносно ромів та вихідців з Кавказу, Азії та Африки) помітно почастішали, причому не тільки в слові, а і в дії. Реакція ж на такі дії органів державної влади була, на мою думку, невідповідно млявою. Наприклад, так і залишився непокараним ромський погром в Петрівці поблизу Одеси. На жаль, навпаки, можна було спостерігати, як влада розігрує в політиці цю карту, намагаючись навісити на опозицію ярлик антисемітизму. І, як виявляється, небезуспішно. В результаті суспільство стає жертвою спланованої провокації (книжка, звідки передруковані статті, до речі, вільно розповсюджується), і це стало можливим, зокрема, завдяки відсутності імунітету проти ксенофобії, що яскраво проявилося у ставленні до статей Яременка і закриття газети. Так, найтиражніша газета національно-демократичного спрямування, “Україна молода”, надрукувала першу реакцію трійки лідерів опозиції, а про засудження Ющенком антисемітських публікацій вже нічого не написала. Усі запам’ятовують першу реакцію, а не другу і третю, а перша реакція трійки була, взагалі-то кажучи, ганебною… “Україна молода” взагалі демонструє безоглядний захист “Сільських вістей”, навіть не засуджуючи такі публікації. Ксенофобськими за тоном були і деякі її статті щодо трагічного польсько-українського протистояння на Волині у 1944 році.

Більше того, ксенофобія стає поступово ідеологічною та інтелектуальною. Дивіться, наприклад, “антисіоністські” (а насправді, антисемітські) публікації журналу “Персонал”. Неприємно вразили помітним душком статті Сергія Грабовського “Яка Україна потрібна Польщі?” та Сергія Білоконя “Двадцять років “єврейської державності” в Україні (1918-1938)” у лютневому числі “Сучасності” – авторів, яких я звик поважати. До відкритої ксенофобії там небагато залишилося. Вже починаєш думати, що це ознаки певної хвороби, і хвороба ця дуже загрозлива для суспільства.

Що ж до рішення про закриття газети, то воно, формально засуджуючи антисемітизм, тільки роздмухує його ще більше. Не можна було закривати газету, це тільки підживлює низинні інстинкти. 10 лютого “Сільські вісті” знову надрукували добірку антисемітських матеріалів... Міркування судді Саприкіної, що стаття 18 закону про пресу залишає тільки одну можливість у випадку порушення першої частини статті 3 цього закону – закриття газети – видаються дещо наївними. На мою думку, ця історія тільки підтверджує більшу реалістичність американського підходу до закриття газет, ніж європейського, і думки судді Верховного Суду США Блека, що найкращим засобом боротьби проти зловживань свободою слова є ще більша свобода слова.

Євген Захаров

Бюлетень "Права Людини", 2004, №05

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори