пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200410
№10
2004

Бюлетень "Права Людини"

Впровадження норм європейського права

20.04.2004 | Володимир Яворський, Секретаріат Ради українських правозахисних організацій

Європейський суд з прав людини визнав порушення права на справедливий судовий розгляд у розумні строки в справі проти України

   

Європейський суд з прав людини у Страсбурзі 30 березня виніс рішення в справі Меріт проти України (скарга № 66561/01), в якому визнав порушення країною статті 6 п.1 (право на справедливий судовий розгляд в розумні строки) та статті 13 (право на ефективні національні механізми захисту порушеного права) Європейської конвенції з захисту прав людини та основних свобод. Ця справа чітко показує існуючу проблему повернення кримінальної справи судом на дорозслідування, а також відмову судів у закритті кримінальної справи.

Заявник, пан Сем Меріт, народився 1939 року та проживає у Польщі. Він є власником 99-відсоткової частки в українській компанії СП “Джейсон Індастріз”, що входить до акціонерного товариства JDE.

29 вересня 1997 року Вадул-Сірецька Державна митна служба України провела митну перевірку кавових товарів, які постачаються СП “Джейсон Індастріз”. Митна перевірка показала, що вантажно-митна декларація була заповнена представниками JDE на основі фальшивих документів. Того ж дня Вадул-Сирецька Державна митна служба ініціювала порушення кримінальної справи за звинуваченням у таких злочинах, як контрабанда та шахрайство. 29 вересня 1997 року справа була передана до слідчої прокуратури Чернівецької області (далі – прокуратура) для подальшого розслідування. На підставі постанов прокуратури від 10 жовтня 1997 року, 20 жовтня 1997 року, 18 листопада 1997 року та 19 січня 1998 року Вадул-Сірецька Державна митна служба конфісковувала документи відносно фінансових та комерційних активів компанії Джейсон. 13 жовтня 1997 року прокуратура вилучила власність JDE для забезпечення доказів, та 16 жовтня 1997 року ареш¬тувала рахунки.

28 січня 1998 року прокуратура пред’явила формальні обвинувачення проти заявника про порушення статті 70 Кримінального Кодексу України (контра¬банда), статті 148-2 (ухилення від сплати податків), статті 194 (2) (фальсифікація документів). Того ж дня прокуратура винесла постанову про арешт заявника з подальшим триманням під вартою до закінчення слідства.

29 червня 1999 року Ленінський районний суд міста Чернівці видав постанову про проведення додаткового розслідування обставин справи. В рамках цього провадження заявник подав клопотання про його звільнення з-під арешту до Ленінського районного суду міста Чернівці. Його вимоги були відхилені Ленінським районним судом м. Чернівці через те, що він міг скритися від суду. У липні 1999 року прокуратура оскаржила передачу справи до Чернівецького обласного суду на підставі того, що вже існували достатні підтверджуючі докази.

10 серпня 1999 року Чернівецький обласний суд відхилив обвинувачення прокурора проти заявника та встановив необхідність провести додаткові заходи для того, щоб відтворити обставини злочину.

25 серпня 1999 року заявник був звільнений прокуратурою з-під арешту.

У травні 2000 року заявник порушив провадження проти обвинувачення, вимагаючи завершення кримінального розслідування щодо нього. 2 червня 2000 року Ленінський районний суд скасував його скаргу як таку, що не підпадає під юрисдикцію суду згідно зі статтею 248-3 Кримінально-процесуального кодексу, через існування спеціальної процедури для подання скарги проти дій прокуратури, відповідно до Закону “Про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями суду, прокуратури та міліцією” від 1 лютого 1994 року за дії, які спричинили моральну або матеріальну шкоду особі.

7 липня 2000 року розслідування було завершене у зв’язку з недостатністю доказів. 19 серпня 2000 року прокуратура передала справу для подальшого розслідування. 7 жовтня 2001 року прокуратура проінформувала заявника про те, що кримінальне слідство проти нього досі триває.

Заявник відповідно до статті 6.1 Конвенції оскаржував тривалість кримінального розслідування щодо нього, оскільки відповідно до Конвенції кожен має право на справедливий судовий розгляд в розумні строки. Кримінальна справа проти нього розслідується вже понад 6 років і не закрита по сьогодні. Він також скаржився на порушення права на ефективний захист порушеного права, гарантованого статтею 13 цієї Конвенції.

Європейський суд зазначив у своєму рішенні, що стаття 13 Європейської конвенції гарантує ефективні засоби захисту перед національною владою щодо порушення права на справедливий судовий розгляд в розумні строки (див. справу Кудла проти Польщі). Він нагадав, що засоби є “ефективними”, коли особа може швидко отримати відповідне судове рішення по такій справі або має інші засоби для запобігання затримки судовому розгляду. При цьому Європейський Суд відхилив аргументи уряду щодо наявності таких засобів і визнав їх не ефективними. З огляду на це він визнав, що відповідно до українського законодавства особа не має ефективних засобів для запобігання довгому строку кримінального розслідування.

Європейський Суд анонімно постановив рішення про порушення статей 6.1 та 13 Європейської Конвенції та зобов’язав українських уряд сплатити 2,500 Євро за нематеріальні збитки та 1,500 Євро за витрати, пов’язані з розглядом справи. Рішення набуде чинності, якщо сторони не оскаржать його у встановлений термін.

Катування та жорстоке поводження

20.04.2004

Відкрите звернення учасників Форуму громадських правозахисних організацій України щодо забезпечення права на свободу від катувань в Україні

   

Форум правозахисних громадських організацій, обговоривши стан із захистом права на свободу і особисту недоторканість та запобіганням катуванням та жорстокому поводженню й покаранню, дійшов висновків, що в Україні зберігається високий ступень ризику порушень цих фундаментальних прав людини.

Ми констатуємо, що головними сферами, де випадки катування та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження мають системний та масовий характер є:

– застосування катувань до підозрюваних у вчиненні злочину під час дізнання та попереднього слідства;

– умови утримання в установах примусового позбавлення волі;

– нестатутні відносини в Збройних Силах (дідівщина) та застосування дисциплінарних покарань до військовослужбовців;

– застосування дисциплінарних покарань та засобів стримування до осіб, що знаходяться в установах примусового позбавлення волі.

Ми вважаємо, що певні риси вітчизняної правової системи створюють сприятливі умови для застосування катувань та поганого поводження, а саме:

Ми стурбовані тим, що зізнання підозрюваного ще й досі становить наріжний камінь вітчизняної системи кримінального судочинства, що провокує правоохоронні органи здобувати зізнання за будь-яку ціну.

Ми стурбовані тим, що до цього часу не виконуються вимоги Конституції України, яка дозволяє арешт і затримання без судового рішення лише у виняткових випадках. Позбавлення волі без судового рішення як і раніше становить радше правило, ніж виключення.

Ми стурбовані тим, що не створені достатні гарантії від безпідставного арешту та затримання правоохоронними органами.

Ми стурбовані тим, що зберігається можливість утримання під вартою без судового рішення осіб, щодо яких вирішується питання про депортацію або висилку.

Ми стурбовані тим, що граничний 72-годинний термін затримання без судового контролю перетворився на звичайний.

Ми стурбовані тим, що у певних випадках законодавство передбачає можливість тримати особу під вартою без судового контролю нескінченно довго, коли “особа заарештована за межами населеного пункту, у якому діє суд”.

Ми стурбовані тим, що не існує достатніх гарантій доступу особи, яка позбавлена волі, до адвоката.

Ми стурбовані тим, що не існує жодних гарантій доступу особи, яка позбавлена волі, до лікаря.

Ми стурбовані тим, що не завжди якісно перевіряється стан здоров’я осіб, які призиваються до Збройних Сил, що створює додатковий ризик поганого поводження під час військової служби.

Ми особливо стурбовані тим, що недостатність гарантій особливо позначається на представниках уразливих груп населення: неповнолітніх, психічно-хворих, наркозалежних особах, мігрантах, інвалідах тощо.

Ми констатуємо, що, на жаль, українська держава всупереч взятим на себе міжнародним зобов’язанням не створила достатньо ефективних правових механізмів для викриття та розслідування випадків катувань та поганого поводження, і покарання винних. Через це більшість тих, хто винен у таких брутальних порушеннях прав людини, залишаються непокараними.

Ми констатуємо, що державні структури, у яких ризик катувань та жорстокого поводження є найбільш високим, до цього часу залишаються найменш досяжними для ефективного громадського контролю.

На превеликий жаль, ми змушені зазначити, що новий Кримінально-виконавчій кодекс України у певних аспектах погіршує становище засуджених навіть у порівнянні з попереднім, теж недосконалим Кодексом.

Ми також стурбовані тим, що проект нового Кримінально-процесуального кодексу України, наданий на розгляд Верховної Ради України, більшою часткою консервує усталену практику, — практику, яка не відповідає мінімальним стандартам захисту від катувань та забезпечення права на свободу та особисту недоторканність, виконувати які Україна зобов’язалась за міжнародними угодами.

Таке становище створює почуття незахищеності у людей, що перебувають під юрисдикцією України, викликає недовіру до влади й напругу у суспільстві, й загалом перешкоджає розвитку демократії та суспільному розвитку країни. Це також позначається на міжнародному іміджі України та стримує міжнародне економічне співробітництво.

Ми закликаємо усі державні інституції докласти усіх можливих зусиль для покращення становища.

Ми підтримуємо намагання Міністерства внутрішніх справ щодо зміни пріоритетів діяльності у бік захисту прав людини та зміни підходів до оцінки ефективності роботи правоохоронних органів. Ми підтримуємо просування до більшої відкритості цих структур з боку Міністерства оборони та Державного департаменту з питань виконання покарань.

Ми вважаємо, що для покращення становища у запобіганні катуванням та захисті права на свободу і особисту недоторканність потрібно:

1. Внести комплексні зміні до законодавства України, які ефективно забезпечать кожному право не бути безпідставно позбавленим волі.

2. Передбачити у законодавстві невідкладний та безперешкодний доступ до суду осіб, які позбавлені волі, для перевірки обґрунтованості такого заходу.

3. Забезпечити гарантії судової процедури під час розгляду питання про обґрунтованість позбавлення волі.

4. Забезпечити гаранті безперешкодного доступу особи, позбавленої волі, до адвоката та лікаря.

5. Створити ефективну систему розслідування випадків катувань та жорстокого поводження, для чого забезпечити:

а) невідкладне та швидке розслідування таких випадків дійсно незалежним органом;

б) залучення незалежної експертної думки на рівних умовах з висновками державних експертів;

в) ефективну участь потерпілих у розслідуванні та відкритість розслідування для громадського контролю.

Ми також вважаємо, що держава повинна приділяти більшу увагу підготовці кваліфікованого персоналу для роботи у сферах, у яких існує високий ризик застосування катувань та жорстокого поводження, професійній перепідготовці та соціальному захисту таких працівників.

Ми сподіваємось на те, що державні органи, недержавні організації, все українське суспільство спрямують усі можливі зусилля для впровадження міжнародних стандартів захисту від катувань та жорстокого поводження й забезпечення права на свободу та особисту недоторканність.

Свобода вираження поглядів

20.04.2004

Журналісти перемогли транснаціональну корпорацію!

   

Апеляційний суд м. Києва 2 квітня виніс Ухвалу, якою скасував рішення Дарницького суду від 10.12.2003 р. про стягнення з газети “Голос України” та журналіста Сергія Лавренюка по 238 500 гривень на користь ЗАТ “ТНК-Украї­на-Інвест”.

Нафтовий гігант намагався зірвати сьогоднішнє засідання суду, анулювавши довіреності трьох своїх представників та заявивши клопотання про заміну одного з них на іншого. Однак новий представник, Тарас Петрович Карпечкін, на засідання не з’явився, оскільки, за словами присутніх у залі працівників ТНК, перебуває у відрядженні. Через відсутність Карпечкіна суд не задовольнив це клопотання і виніс рішення слухати справу за відсутності представників позивача.

Рішення Дарницького суду м. Києва було скасоване за формальними ознаками в зв’язку з тим, що у Дарницькому суді справа була розглянута за відсутності відповідача і навіть без попереднього повідомлення про проведення судового засідання газети “Голос України” та Сергія Лавренюка. Справу “ТНК проти “Голосу України” та Лавренюка відправлено на повторний розгляд до Дарницького суду.

Хочемо відзначити певну мужність суддівської колегії Апеляційного суду під головуванням судді В. Шиманського. Адже в нинішній Україні не просто зважитись прийняти справедливе рішення, якщо на одній шальці терезів лежить такий вагомий аргумент як транснаціональна корпорація. До того ж судді Апеляційного суду могли перестрахуватись та відкласти засідання, щоб дотягти до 22 квітня, коли у Верховному суді розглядатиметься касаційна скарга “Голосу України” та Сергія Лавренюка на саме перше рішення Дарницького суду про визнання недостовірними відомостей щодо ЗАТ “ТНК-Україна-Інвест”, поданих у публікаціях Сергій Лавренюка в газеті “Голос України” (це рішення потягло за собою друге рішення Дарницького суду про стягнення коштів з журналістів та газети на користь корпорації). Однак судді вчинили мужньо, прийнявши рішення на підставі фактів і документів, а не підтасовуючи його під майбутнє рішення Верховного Суду.

02.04.2004
http://maidan.org.ua/  

Кримінально-виконавча система

20.04.2004

Становище у слідчих ізоляторах, неналежне фінансування пенітенціарних установ може призвести до непередбачуваних тяжких наслідків

   

Порушення конституційних прав громадян, вимог законодавства щодо матеріально-побутового та медико-санітарного забезпечення в’язнів у слідчих ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання покарань носять систематичний характер – до таких невтішних висновків вкотре приводять матеріали прокурорських перевірок.

Через переповнення слідчих ізоляторів, всупереч ст.11 Закону України “Про попереднє ув’язнення”, значна частина ув’язнених не забезпечена навіть спальним місцями. Фактично люди змушені відпочивати по черзі. Від 400 до 1300 осіб понад встановлені нормативи утримуються в слідчих ізоляторах АР Крим, Дніпропетровської, Луганської, Одеської, Полтавської, Харківської та Херсонської областей.

У слідчих ізоляторах утримуються особи, засуджені до довічного позбавлення волі, вироки щодо яких набрали законної сили, що суперечить вимогам частини 1 статті 150 Кримінально-виконавчого кодексу та Закону України “Про попереднє ув’язнення”. Це, зокрема, призвело до спроби втечі засуджених до довічного позбавлення волі, яке мало місце 5 березня поточного року в СІЗО №13 м. Києва.

Неналежне виконання органами внутрішніх справ вимог Закону України “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз”, зокрема, забезпечення своєчасного, повноцінного та якісного обстеження осіб, які тимчасово тримаються у спеціалізованих установах і приміщеннях, сприяє стрімкому поширенню цього захворювання у слідчих ізоляторах та установах виконання покарань.

З 1994 року спостерігається стійка тенденція до збільшення кількості хворих на туберкульоз, які надходять до слідчих ізоляторів. Захворюваність на туберкульоз у слідчих ізоляторах у 112 разів вища від середнього показника в державі. Станом на 1 квітня поточного року в установах кримінально-виконавчої системи трималося майже 11 тисяч хворих на активну форму туберкульозу, 1300 з яких перебувало у слідчих ізоляторах. У той же час у слідчих ізоляторах Київської, Кіровоградської, Луганської та деяких інших областей хворі на туберкульоз утримувалися спільно з іншими особами і без належної медичної допомоги.

Начальниками установ пенітенціарної системи, органами влади на місцях не вжито належних заходів щодо фінансового оздоровлення таких установ, поліпшення фінансування протиепідемічних заходів.

Керівнику Державного департаменту з питань виконання покарань внесено подання про усунення виявлених порушень закону. Про результати перевірок Генеральна прокуратура України поінформувала Кабінет Міністрів України з метою вжиття належних заходів до виправлення становища.

Прес-служба Генеральної прокуратури України
14.04.2004


Громадянське суспільство

20.04.2004 | Зиновій Антонюк, м.Київ

Конституційна реформа і громадянське суспільство: реформа, як ідея фікс?

   

У нинішній потужній психологічній кампанії тиску влади на опозицію та суспільство не бракує гарячих фраз про повернення України в Європу, пов’язуючи це повернення напряму з пропонованою конституційною реформою. Виходить так, що реальність нашого вступу до об’єднаної Європи різко зросте з прийняттям пропонованих до діючої конституції змін. Навіть сама затіяна владою реформа вже трактується як повернення України в Європу, мовляв, майже скрізь у Європі панує парламентська чи парламентсько-президентська форма правління. Але що означають ці розмови про Європу, якщо вони завжди зрівноважуються розмовами про доцільність і вигідність для України спільного азіопського майбутнього (принаймні – економічного) з ретельним униканням теми сучасного громадянського суспільства в Європі? Виходить так: якщо на думку нинішнього начальства громадянське суспільство в Україні не потрібне, то пощо згадувати про його існування в тій Європі, до якої нас має наближати конституційна реформа?

Якщо дивитися відсторонено на цей процес засмічення та забруднення довкілля неймовірною кількістю варіантів конституційної реформи, то важко позбутися враження подібності цієї реформаційної активності влади з “паперовою метушнею” довкола діючої конституції на поведінку тубільських вождів під час війни Америки з Японією на одному з островів у Тихому океані, які, прагнучи досягнути американського рівня життя, вирішили імітувати поведінку американців на авіабазі та з усіх сил носитися сюди-туди з купою різних паперів у руках, – проте американський рівень життя не наставав. Різниця лише в тому, що причину американського добробуту однаково вбачали в паперах і вожді, і загал. Нинішні українські вожді, звісно, розуміють, що пропоновані ними зміни до їхньої конституції, попри зовнішню деяку схожість з європейськими моделями, не наблизять нас до Європи, проте не перестають переконувати у цьому довірливий загал.

Безпрецедентна кампанія інформаційного задурманювання українського загалу скерована на те, щоб замість розв’язання реальної політичної проблеми дієвого розширення сфери свободи і зменшення втручання влади у суспільство, за допомогою конституційних змін підмінити розширенням своєї сваволі, досягнувши якщо не увічнення нинішньої влади, то, бодай, максимального зміцнення ще хоча б на одну каденцію, – а там, мовляв, ще щось придумаємо...

Саме через цю кризу довіри народу до влади влада, підмінюючи політичну реформу конституційною, і вирішила все робити “задом на перед”: не з’ясувавши заздалегідь за допомогою відвертої загальнонаціональної політичної дискусії технологію та черговість усунення конкретних перешкод на шляху розвитку суспільства, навіть чи не смертельно боячись самої ідеї проведення такої дискусії, вирішила одноосібно на свій смак і розрахунок нав’язувати політичну реформу через наче б то апріорі вигідні не їй, а суспільству, зміни до конституції.

Звичайно, чинна нині конституція створювалася, попри всі запевнення у відданості інтересам народу, як конституція владно-провладна. Для суспільства вона є переважно паперовою, як і колись радянська. Скидається на те, що ще більш паперовою щодо захисту прав людини та інтересів громадянського суспільства вона залишиться за будь-яких вчинених владою “конституційних змін”, отже, буде однозначним відходом назад, відходом у наше минуле. Для мене особисто таким сигналом є набуття чинності поруч із цивільним кодексом ще й господарського кодексу – наче б то для регулювання відносин між суб’єктами господарювання з державною формою власності, проте вже перші місяці засвітили можливість його використання для обмеження сфери свободи бізнесу і використання ручного керування економікою та владних повноважень для фінансування своїх державно-олігархічних структур через механізм інфляції і обдирання найбідніших.

Недемократична влада завжди, коли говорить про інтереси народу, насправді має на увазі лише свої особисті інтереси та інтереси влади як такої в якості реального механізму такого забезпечення. Проте, скільки б вона не хизувалася своєю небаченою силою, якщо не хоче повного зовнішнього ототожнення себе з окупаційною, потребує моральної підтримки народу. Традиційно така підтримка колись імітувалася за допомогою урочистого надання владою права якомусь робітникові виступати на підтримку влади від усіх робітників, якомусь колгоспникові – на таку ж підтримку від імені всіх селян, якомусь студентові – від імені всієї молоді, тощо. Тепер часи не ті, то нині доводиться імітувати підтримку потрібних владі змін до конституції (хоч яких саме – ніхто не може сказати досі) за допомогою терміново створених так званих громадянських форумів – винаходу влади в якості слухняних, бутафорних, чи потьомкінських, замінників громадянського суспільства – звісно, очевидне марнування часу надто слухняних і дуже залежних від влади чиновників, яких зганяли на такі форуми, до уваги не береться, бо оплачуються з бюджету. Чистоти справжнього винаходу тут нема, бо так само, за радянського часу, виганяли представників народу на вулиці, щоб вони з ентузіазмом зустрічали високого закордонного гостя. Не хочеться, дуже не хочеться, щоб Україна, – попри грандіозні затрати бюджетних коштів, енергії українського владного істеблішменту на самовідтворення і зміцнення себе за допомогою паперової активності в обхід чітким демократичним процедурам, – не виявилася черговий раз посміховиськом, повіривши запевненням влади, що саме такий варіант досягнення європейської мрії “задом наперед” є єдино можливим для нас.

Якось навіть незручно нагадувати елементарне, що якщо якісь два суспільства і справді мають тотожні системи цінностей, але у них панують різні етичні системи, то вони будуть дуже суттєво відрізнятися між собою. Рівень розвитку (і омріяне нами благополуччя) є похідними не від формального проголошення тих цінностей, а від можливості реалізації їх суспільством за допомогою етичної системи, тобто набору чітких правил переходу від елементарних цінностей до регулятивних суспільних комплексів. Невміння розрізняти такі два фундаментальні поняття, як систему цінностей і етичну систему, не може не викликати смутку.

Тому і хочу привернути увагу до узагальнюючої праці – “Алгебра совісті” – відомого психолога Володимира Лефевра, який, досліджуючи моральну свідомість людини, встановив, що її структура універсальна і жорстко не залежить від конкретної культури. З того, що моральна свідомість має один ступінь свободи, випливає автоматично існування двох типів моралі, в залежності від оцінки можливості поєднання добра і зла: таке поєднання є або добром, або – злом. Відповідно і конфронтацію добра і зла можна оцінити лише: або як зло, або як добро. Якщо етична система чи етична філософія базується на принципі – “компроміс між добром і злом є – злом”, – за Лефевром – це перша етична система, а якщо на принципі – “компроміс між добром і злом є – добром”, то – друга етична система. Перша етична система присутня у західній культурі. Другу – зазвичай пов’язують з комуністичною ідеологією та фашизмом, хоч притаманна вона і екстремістським релігійним філософіям.

Не секрет, що, не вельми заклопотані точністю суджень, люди ще недавно ототожнювали головні формули етичної системи, які містив “Моральний кодекс будівника комунізму”, з християнськими. Ігноруючи те, що в основі християнства лежать закони Мойсея з Декалогом Заборон: “не убий”, “не укради” тощо, що веде до негативної оцінки етичного компромісу і позитивної оцінки етичної конфронтації (іншими словами – безкомпромісність в етичних оцінках і компроміс у людських взаєминах). Моральний кодекс будівника комунізму замість етичних заборон містить декларацію добра і заклики до людини бути “чесною, правдивою, морально чистою, простою та скромною” з одночасною вимогою бути “непримиренним до ворогів”. Такі формули ведуть до етичного компромісу, оскільки зло не заборонено і може використовуватися, якщо треба, для “торжества добра”. Очевидне звернення нової (старої) номенклатурної влади до зовнішнього підкреслення ознак своєї релігійності не може змінити її практичної відданості другій етичній системі, бо вона ніколи не була в симпатиках щодо справді християнської етики, все життя воювала з нею, опосередковано про це свідчить і нинішня її запекла боротьба з ненависною опозицією за збереження самої природи зверхньої, антидемократичної, непідконтрольної і непідзвітної народові своєї влади.

Лефевр зазначає, що відмінності між західним та пострадянськими суспільствами є дуже глибокими, бо зачіпають фундаментальні структури, пов’язані з категоріями добра і зла. У відчай впадати не слід, бо вся дохристиянська Європа належала до другої етичної системи, з іншого боку, відомо, що дореволюційна Російська імперія послуговувалася офіційно нормативною першою етичною системою, попри наявність навіть дуже великих “пережитків язичництва” з безумовно другою етичною системою, яку сповідував і злочинний світ, і люмпен-пролетаріат.

Окремої репліки заслуговує цитата з 36 сторінки згаданої Лефеврової книжки “Алгебра совісти”: “Ми доводимо, що другосистемне суспільство не має процедур розв’язання конфлікту. Конфлікт закінчується або перемогою одної із сторін, або його припиняє зверхня інстанція. Якщо такої інстанції нема, навіть незначне протиріччя здатне безмежно розростися, призводячи до соціальних катастроф, у яких гинуть тисячі людей”. Конституція 1996 року в ролі миротворчого зверхника, потрібного у другій етичній системі, передбачала владного президента, а як мали б вирішуватися неминучі конфлікти на думку ініціаторів скасування такої посади чи зведення її до чисто лялькового характеру? Просто жах, що досі ніхто собі такого запитання не ставить. Чи, може, чудово розуміє все, і чинить так свідомо? За панування у нас другої етичної системи запровадження конституційної моделі з першої етичної системи, означатиме – як мінімум – цілковите зняття гальм з процесу згубної регіоналізації (згадаймо, як було з обмеженнями конституційних повноважень Горбачова!), а отже, загальний параліч і повний крах загальнодержавної влади, як такої. Цього прагне не опозиція, а нинішня більшовицька влада. Якась зовнішня оболонка тої квазі-держави “парламентська чи парламентсько-президентська Україна” може якийсь час ще існувати, як відоме СНД, об’єднуючи систему регіональних та внутрішніх політичних міні-державок (хоч економічно вони можуть бути і не “міні”). Тут президент як гарант цілісності – і справді зайвий. Чи усвідомлюють це моральні політики, від Мороза почавши, підпираючи собою більшовицьку реформу конституції? Легковажні запевнення, що, мовляв, після схвалення обчикрижених на вимогу більшовиків конституційних поправок, їх ще можна буде відновити (наче більшовики домоглися зняття поправок опозиції, – зокрема щодо офіційного права громадських організацій контролювати виборчий процес, – перед голосування виборчого закону, для того, щоб повернути ці поправки опісля!), не можуть вважатися переконливими, вони просто смішні, бо, навіть якщо і повірити більшовикам, що “кидка не буде”, то не буде його переважно у чомусь дрібному, а не принципово важливому для влади, з іншого боку – усе, що приймається у рамках другої етичної системи, мало піддається демократичним новаціям.

Звичайно, жодна сучасна культура не є настільки гомогенною, щоб породжувати індивідів лише одного типу. Навіть більше, кожне сучасне суспільство є ареною боротьби між двома етичними системами. Проте факт домінування відповідної етичної системи у кожному суспільстві неважко з’ясувати, так само, як і виявити наявність у кожній культурі окремих субкультур, що належать до іншої етичної системи. Разом з домінуючою етичною філософією визначається і домінуючий нормативний характер індивіда, як продукту специфічного виховання та освіти. Я не стверджую, що особисто самому Морозу чи будь-якому іншому моральному політикові є чужою перша етична система, а лише застерігаю від божевільних кроків, бо в Україні на загал панівною залишається друга етична система.

Хіба ми вже забули про своє традиційне лихо: говорити – одне, а виявляється, мати на увазі зовсім інше? Маємо майже суцільні смислові розходження в політичному лексиконі, що не може не ускладнювати взаємну комунікацію. Вживаємо однакові слова, але вкладаємо в них зовсім різний зміст. Це було б лише пів-біди, бо зміст при бажанні можна уточнити в ході діалогу. А як бути з нами, коли ми свідомо зловживаємо тим різним змістом для своїх махінацій та маніпуляцій при розмові з верхнього поверху вниз із довірливими людьми? Хіба не звідси ж, не все з тої ж другої етичної системи, і пошесть та любов привладних осіб до цинічних грубих “кидків” навіть своїх економічних чи політичних партнерів як “довірливих простачків”? Конституційна реформа – це дуже серйозно, щоб її доручати здійснювати отак небачено хворобливо-гарячково та у спосіб такий дилетантськи безвідповідальний за допомогою темних закулісних торгів з повним ігноруванням думки громадянського суспільства. Більшовицька влада вважає, що для України громадянське суспільство – зайве, надумане, чуже... Так, якщо виходити з вузько комуністичного досвіду. Ні, якщо виходити із світового демократичного. А нинішня вимушена імітація владою потьомкінського громадянського суспільства у вигляді громадянських форумів – з “нашого недемократичного досвіду”.

Завдання українського суспільства заради наближення до Європи зовсім не у підтримці нинішніх владних та провладних паперових активностей щодо конституції, а у вимогах вироблення чіткої процедури для рішучого і реального переходу на домінування в Україні першої етичної системи. Що категорійно відповідає термінові Всеволода Речицького про “етику відкритості” щодо взаємин між громадянським суспільством і демократичною владою у сфері інформації. Звісно, більшовицька влада сповідувати “етику відкритості” не буде, не може, бо здавен сповідує “етику закритості” і прагне в ній залишатися, ще й нас залишити..

Україна досі не має незалежного суду, і не матиме ніколи за нашого легковажного ставлення до громадянського суспільства. Моральним політикам краще було б зосередити свою увагу не на насильному, всупереч думці громадянського суспільства, внесенні аж занадто сумнівних змін (це – максимально м’яке визначення) до конституції, а на запровадженні у дію спочатку найелементарнішого: хоча б незалежної судової системи. Мабуть, усіх тих політиків влаштовує відсутність незалежного суду. Іншого висновку зробити неможливо: бо нормальний, у європейському розумінні, сучасний суд Україна таки могла б мати навіть при застосуванні половини енергії українського політикуму, що пішов на конструювання нинішніх змін до конституції, не зосереджуючись уперто на цій ідеї фікс, бо вона, ця енергія, у найкращому випадку все одно піде у свисток.

Не схоже, що Україна остаточно змирилася з нав’язуваною їй нинішньою владою роллю приреченого на зникнення як окремий квант людства. Якщо не змирилася, то давайте являти світові більше доказів такого, доказів існування прагнення відродити і осучаснити своє громадянське суспільство.

Не хочу банальних нагадувань, але маємо твердо засвоїти азбучну істину, що існування опозиції, послідовне протистояння між владою та громадянським суспільством, зважаючи на їх різну природу, – річ нормальна. Я б сказав – обов’язкова. І лише суспільство, а не влада, має сформулювати актуальні національні завдання в якості консенсусу за допомогою виборчого змагання претендентів на його виконання на найближчу каденцію демократично обраної влади.

Гостроту протистояння суспільства і влади, яке виявилося ще в процесі минулих президентських виборів, породжує лише зухвальство влади, коли вона не хоче обтяжувати себе надто цивілізованою моделлю взаємин, як нині, прагнучи мало не середньовічними засобами взагалі знищити громадянське суспільство у самому зародку, а опозицію загнати в рамки “одобрямсу” владних рішень, поза якими опозиція автоматично стає ворогом № 1, Коли влада, не соромлячись, вдається до різних інсинуацій, всіляко насаджуючи в суспільстві за допомогою адмінресурсу конфронтацію за національним, регіональним чи будь яким іншим принципом, тобто свідомо діючи проти інтересів громадянського суспільства. Маємо усвідомити, що за чітко сформульованих громадянським суспільством звинувачень такі дії влади підпадають під неминучі міжнародні санкції. Світ бачить, і ми бачимо, як нинішня влада під прикриттям риторики про демократизацію і “розбудову демократичної держави” намагається реалізувати абсурдний постулат, що буцімто справжня демократія в Україні – це та, що є сьогодні, тобто більшовицька, і вона потребує захисту від агресивної опозиційної меншості. Наче й не було уроків Французької революції про те, що необмежена нічим парламентська більшість за першим же поворотом неминуче перетворюється на ворога свободи, занурюючи все суспільство у задушливу яму “тоталітарної” чи “керованої демократії” .

Влада говорить про створення ринкової економіки і вимагає визнати це як факт із відповідними наслідками у правах на світових ринках від надання такого статусу, а насправді маємо феномен придушення та удушення більшовиками спроб суспільства створити справді сучасну європейську ринкову економіку, а не латиноамериканську підробку.

Навіть апріорі приймаючи наявність у необільшовиків як групи, чи хоча б у найморальніших її окремих персон, щирого побажання народові реалізувати свої прагнення якогось поступу, все ж маємо чітко усвідомити, що нічого доброго з тих “добрих зусиль та намірів” вийти не може в принципі, бо в їхню природу покладено не свободу того народу, а монопольне тоталітарне право влади практично свавільно діяти з народом наче б то в інтересах того народу, що є аномальним, і це автоматично запускає у суспільстві механізм руйнування, розкладу. Тиском знизу на “начальство” за допомогою громадянського самоуправління можна мінімізувати шкоду нинішніх процесів розподілу сфер впливу між окремими кланами, поступово замінюючи загальнодержавні прокланові програми розвитку місцевими. Проте проект закону про місцеве самоврядування вже багато років гуляє по коридорах “збільшовиченої влади”. І в цьому одностайні всі більшовики: як у тісних рамках нового більшовизму, так і ті, що опинилися за тими владними рамками, у вчорашній опозиції.

Наше суспільство, лише дієво організувавшись як самозмінюване, відкрите, у якому панівною буде друга етична система, зможе створити ефективний заслон перед звихненням на новому більшовизмі, який нині уявнює несправедливі корпоративні зазіхання на права інших. Нашою ахіллесовою п’ятою завжди була відсутність чітких процедур, нерозуміння потреби їх наявності у якості ЗАКОНУ. На цьому слід зосередити свою стратегічну увагу. А на сьогодні – добитися прозорої невідворотної демократичної ротації влади, як ліків від жахливої корупції та інших притаманних кожній владі неминучих вад і гарантії подальшого демократичного розвитку громадянського суспільства як такого, його цивілізаційного поступу. Європейського поступу.

Прикро, що знов і знов доводиться нагадувати про лікнепівську істину, що будь-які політичні реформи з ігноруванням громадянського суспільства приречені від самого початку стати антидемократичними. Нас досі годують “більшовицькими переконаннями” – навпаки, що буцімто для переходу до демократії треба спочатку підвищити життєвий рівень і модернізувати виробництво, словом – знову, як завжди – задом наперед, не думаю, що забуваючи, а свідомо ігноруючи загальновідоме – що саме демократія є умовою економічного розвитку, а не навпаки.

Попри пропагандистський пресинг з конституційною реформою, не слід забувати, що більшовицька чи збільшовичена влада насправді ніколи не керувалася, і не керується сьогодні, писаними законами (згадаймо цинічні вислови з приводу “найдемократичнішої брєжнєвської конституції “, що, буцімто вона написана для негрів у Африці, “а не для советских людей”). Телефонне право, неписані правила та сигнали (“єсть такое мнение”) – досі є справжніми регуляторами “просто реального” панування, а щоденна практика здійснення влади завжди поза межами права, звітності та відповідальності.

Нинішня влада взялася перетворювати “аномальне” – за висловом Ревеля – суспільство, щодо якого вона монопольно і безконтрольно володіла не лише природними функціями дотримання порядку, але й функціями розвитку, зокрема виробництва і розподілу, на наче б то нормальне. Проте насправді все робить, аби підвладне суспільство плавно, на налигачі, перевести з вигодою для себе у “інше аномальне”, залишаючи за собою деякі дуже важливі непритаманні державі функції. Як у Латинській Америці, наприклад, де так звані “політікос” здійснюють повну владу над економічною діяльністю, замасковуючи своє грабіжництво за допомогою цілої системи дезінформації та фіктивної демократії.

 Це маловтішна реальність: узаконено приватну власність із начебто ринком, тобто начебто приватного капіталіста, але дуже залежного від держави, яка, проте, “захищає його від іноземної та вітчизняної конкуренції”. Можливість приватного збагачення виникає не через господарський хист та спритність, а через спритність налагодження зв’язків з владою, його близькості до влади. Ревель вважає, що ця згубна модель отруїла Латинську Америку. У суспільствах цього типу надзвичайне багатство і надзвичайна бідність поруч, значно більшою мірою аніж у справжній ринковій економіці, де існує чітка тенденція поступового перетворення більшості населення на середній клас. За існування системи привілеїв і вигідних посад у структурах державної бюрократії та співіснування із приватними націоналізованих фірм, що фінансуються насправді інфляцією, тобто нашими з вами грішми, звільнення від такої системи проходить дуже болісно, вважає Ревель, бо тут влада управляє країною, як своєю власністю. А “своя власність” – і для необільшовиків не порожній звук! Саме тому і прагнуть зберегти у своїх руках монополію на те “усвоювання” власності. Виходить, що і чужої.

Не забудьмо відповісти собі і на таке запитання: хто були учасники конституційного процесу в Україні 1996 року? Чи мало якийсь стосунок до нього громадянське суспільство? За потреби спільно подолати тоталітарну спадщину – його просто було усунуто від цього процесу з одночасним зігноруванням його інтелектуальних здобутків і пропозицій на цій ниві (маю на увазі хоча б модельний проект конституції авторства Всеволода Речицького на замовлення Українсько-Американського бюро захисту прав людини). Хоч конституція як така є правом цивільним, а не державним, проте творцями нині діючої конституції є фактично державні функціонери, що на відміну від творців Конституції УНР у жодному разі, – скільки б не заявляли про свою відданість захистові інтересів народу, – не сповідували пріоритету свободи над впорядкованістю. Вони категорично відкинули пропозицію зафіксувати свободу в якості найвищої соціальної цінності, бо мислили її як “батьківський дарунок влади” народові, проте не забули внести до тексту багато конституційних обмежень, завдяки яким за певних обставин ставало можливим зовсім паралізувати життя громадянського суспільства в Україні. За логікою цивілізаційного поступу можна б сподіватися, що сьогодні ці функціонери, як творці внесення змін до тої суто чиновницької конституції, прагнуть зробити якісь справді демократичні новації щодо прав громадян коштом звуження сваволі чиновників, але де там: пропоновані зміни перетворять конституцію на ще придатнішу для “більшовицького” маніпулювання. Вона неминуче стане насправді ще менш демократичною, ніж досі діюча. Окрім того, не забуваймо головного – її дотримання. За наявності не­з­мінюваності нинішнього режиму взагалі не має значення конституція, бо події минулих майже восьми років її “дії” це переконливо засвідчили: для її обходу при бажанні завжди можна розробити відповідну політтехнологічну схему в рамках другої етичної системи.

Ця ситуація мимоволі вичавлює з очей кожного громадянина, небайдужого до долі України як цивілізованої держави, гірку сльозу розпачу від жалюгідного стану нашої політичної та правової свідомості.

Але авторів, штовхачів та продавців свого голосу для конституційних змін це зовсім не бентежить.

Усі ми вийшли із “збільшовиченої ери”: і нова більшовицька влада, що пам’ятає ще минулий владний щодо решти суспільства комфорт, і загал суспільства, що хоч і був поза тим комфортом, але менталітетно змирився з усім, повіривши владі, що це неуникненне майбутнє всього людства. Звичайно, праглося більш людяного і вірилося, що таке настане. Проте не настало, а за справді серйозних спроб розпочати рух у тому напрямі настав повний крах усієї, здавалося, вічної суспільно-політичної системи. Лише побачивши, чого досягнув наче б то історією та нами приречений на загибель світ за умов свободи та відкритого демократичного розвитку, остаточно усвідомили, що рухалися хибним шляхом, агресивно протиставляючи себе решті світу. На наших очах закінчувалася “збільшовичена ера”. Здавалося, що більшовизм остаточно одійшов у минуле. Проте виявилося, що він лише, як модель соціальної утопії, закінчився, але не закінчився, як модель політичного та економічного панування.

Це стало можливим лише через неймовірну слабкість у нас громадянського суспільства. Дуже поволі в умовах падіння тоталітарної наддержави ми приміряли на себе демократичні моделі розвитку – свободи та громадянського суспільства. Чи справді вже запрагли самі реалізуватися в якості громадянського суспільства? Прагнення такого не заперечити, проте вміння та наполегливості в його реалізації та послідовному відстоюванні бракувало і бракує. Занадто довірливо ставилися і ставимося до обіцянок нової (старої) більшовицької влади спільно рухатися в цьому демократичному напрямку. Бо наше переконання, що “збільшовичена ера” себе остаточно вичерпала, є хибним. Особливо рельєфно це засвідчила нинішня безпрецедентна за завзяттям та агресивністю кампанія протягування змін до конституції всупереч бажанню громадянського суспільства. Для громадянського суспільства важливим є розширення сфери свободи, дальша демократизація та зміцнення гуманних принципів людського співжиття у відкритому до світу і до себе суспільстві, як запоруки повернення собі людської гідності та покращення добробуту, а для комфортно владно “збільшовичених” – не просто важливим, а архиважливим, як казав колись Ленін, є максимальне зміцнення своєї більшовицької влади, не зупиняючись ні перед чим.

Тому суспільство має чітко запам’ятати поіменно всіх, хто за допомогою нинішніх змін до конституції прагне цю політично збанкрутілу “збільшовичену еру” протягнути у майбутнє увічненням свого панування. І так само поіменно запам’ятати усіх, хто допомагає владі у цьому. Саме “Не так тії вороги, як добрії люди!” – сьогодні вирішують долю цих конституційних змін.

Бо лише суспільству, як виборцям, восени цього року доведеться вирішувати справжній напрямок змін за допомогою чесних, прозорих і справді демократичних (бо під пильним міжнародним контролем) виборів нового президента: обравши лялькового президента, заявити тим про свою згоду повернутися у ярмо пропонованої необільшовиками владно-провладної конституційної реформи, а обравши президента, готового чесно, прозоро та зацікавлено співпрацювати з громадянським суспільством, яке тим самим на правах народного суверенітету розірве ці окови, які приготували йому прихильники та адвокати продовження “збільшовиченої ери”.

То чия візьме: новобільшовицьке продовження минулого, чи справжні оновлені демократичні зміни із прозорою справжньою ротацією будь-якої влади?

Громадянське суспільство

20.04.2004

Форум громадських правозахисних організацій “Права людини на виборах”

   

31 березня в конференц-залі готелю “Русь” відбувся свою роботу перший в Україні форум громадських правозахисних організацій “Права людини на виборах”.

Форум було організовано Радою українських правозахисних організацій (РУПОР) і Чернігівським громадський комітет захисту прав людини за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” (МФВ).

В Форумі прийняли участь 118 представників 82 українських громадських правозахисних організацій з більшості регіонів Україні, які були відібрані на конкурсній основі за анкетами-заявками, а також представники органів державної влади, представники міжнародних та закордонних правозахисних організацій, представники донорських організацій та посольств. Незважаючи на інцидент, який трапився на відкритті (про це широко писали ЗМІ), Форум успішно працював дваі.

За час роботи Форуму правозахисники та гості мали можливість послухати виступи та поспілкуватися з Ніною Карпачовою – Уповноваженим ВРУ з прав людини; Людмилою Алексєєвою – президентом міжнародної Гельсінської федерації з прав людини, головою Московської Гельсінської групи; Джоржем Соросом – головою Інституту Відкритого Суспільства та мережі Фондів Сороса; Сергієм Ковальовим – першим уповноваженим Державної думи Росії з прав людини, головою правління російського товариства “Меморіал”, Москва.

У межах Форуму відбулися пленарні засідання і круглі столи на такі теми: “Активні дії із захисту виборчих прав”, “Моніторинг дотримання прав людини під час виборчої кампанії”, “Просвітницька й інформаційна діяльність під час виборчої кампанії”. Також під час роботи Форуму відбулися зустрічі в робочих групах:

із запобігання катуванням та жорстокому поводженню, а також забезпечення права на особисту недоторканність;

з права на свободу думки, совісті й релігій;

з права на мирні збори;

з права на свободу вираження поглядів і приватності;

з протидії дискримінації.

Представники організацій презентували свої проекти та обмінювалися досвідом. За результатами обговорень 56 організацій - учасників форуму прийняли резолюцію та два звернення, які друкуються нижче.

Громадянське суспільство

20.04.2004

Резолюція учасників Форуму громадських правозахисних організацій України “Права людини на виборах”

   

Ми, учасники Форуму громадських правозахисних організацій України “Права людини на виборах”, вимагаємо від учасників виборчого процесу та громадськості за будь-яких обставин не допускати порушення прав людини та основних свобод під час майбутніх виборів Президента України.

Влада повинна з усією відповідальністю поставитися до свого обов’язку створити умови та забезпечити проведення справедливих і демократичних виборів, дотримуючись європейських стандартів у цій сфері.

Усім учасникам виборчого процесу необхідно докласти максимальних зусиль для того, щоби уникнути використання будь-якого насильства, інших методів залякування чи іншого незаконного впливу на опонентів.

Правоохоронні органи повинні дотримуватися неупередженої позиції щодо представників усіх політичних сил та беззастережно зупиняти порушення прав людини та основних свобод. Правоохоронні та інші контролюючі органи не повинні використовуватися для переслідування чи стеження за представниками опозиції чи інших політичних осіб.

Забезпечення правопорядку під час проведення масових зборів та демонстрацій є обов’язком держави, що закріплено Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод. Тому органи влади не можуть використовувати тактику заборони таких заходів замість виконання цього обов’язку.

Рекомендуємо усім правоохоронним та контролюючим органи утриматися від заходів, що призводять до зупинення роботи засобів масової інформації на період виборчої кампанії та здійснювати заходи для припинення спроб перешкодити законній діяльності журналістів та засобів масової інформації.

Виражаємо свою стурбованість прагненнями влади ставити перепони в діяльності громадських організацій, що спрямовують свою діяльність на забезпечення проведення справедливих виборів.

Засоби масової інформації, журналісти та інші особи мають докладно перевіряти розповсюджувану ними інформацію про учасників виборчого процесу та докладати максимальних зусиль для уникнення поширення неправдивих фактів про них.

Закликаємо усіх учасників виборчого процесу не ставити свої ситуативні інтереси вище за фундаментальні цінності, зокрема, права людини та основні свободи, і не порушувати їх за будь-яких обставин.

Висловлюємо намір під час виборчої кампанії проводити освітні заходи для підвищення обізнаності учасників виборчого процесу про свої права, здійснювати їхнє консультування для захисту прав і свобод, проводити тематичні моніторинги дотримання прав людини та основних свобод, зокрема, права на проведення масових зборів і демонстрацій, права на доступ до інформації та свободу вираження поглядів, а також випадків переслідувань чи дискримінації осіб через їхні політичні переконання.

Громадянське суспільство

20.04.2004

Заява учасників Форуму громадських правозахисних організацій України “Права людини на виборах” щодо забезпечення права на мирні збори в Україні

   

Конституція України гарантує громадянам право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації. Це право є природнім і невід’ємним. Відповідно до статті 39 Конституції обмежити це право може лише суд і лише у виключних випадках.

Проте всупереч нормам міжнародного права та Конституції України українська влада нехтує правом громадян на мирні збори. Систематичні порушення прав громадян періодично призводять до масових мітингів та демонстрацій з політичними, економічними та соціальними вимогами до влади. У свою чергу органи державної виконавчої влади, а подекуди й органи місцевого самоврядування, всупереч статті 39 Конституції України, яка гарантує свободу мирних зборів, намагаються не допустити проведення акцій протесту, забороняючи їх або виділяючи спеціальні зони – подалі від центральних вулиць міст – для проведення масових заходів. Подібні рішення свого часу ухвалили, зокрема, Київська, Полтавська та ін. міськради, посилаючись на указ Президії Верховної Ради СРСР ще від 28 липня 1988 року. Іноді влада вдається до силових дій, як, наприклад, розгром наметового містечка на Хрещатику 1 березня 2001 року, адміністративне й судове переслідування учасників протестів, насамперед, найбільш соціально незахищених, наприклад, студентів.

Сьогодні проблема з реалізацією прав громадян на мирні збори набуває особливої актуальності. До вже “звичайних” для України проблем додався фактичний початок виборчої кампанії 2004-го року і в різних регіонах України політичні сили різного спрямування проводять свої масові заходи. Спалахів політичної та громадянської активності слід очікувати протягом всього 2004-го року. В той же час забезпечити реалізацію прав громадян на мирні збори необхідно хоча би з тієї точки зору, що це сприяло би проведенню чесної й відкритої виборчої кампанії.

Особливе занепокоєння викликає проект закону України “Про мітинги, збори, походи і демонстрації”, поданий 23 березня 2004 року Президентом України. Цей проект передбачає, окрім обмежень щодо місця, часу й терміну проведення масових заходів, існування інститутів “уповноважених органів внутрішніх справ, виконавчої влади та місцевого самоврядування”, які матимуть право “приймати рішення про зупинення або припинення прилюдного заходу” (стаття 14 проекту) та “виводити з місця проведення прилюдного заходу громадян” (ст. 15) на свій власний розсуд, без рішення суду.

У зв’язку з цим учасники Форуму громадських правозахисних організацій звертаються до народних депутатів України – не схвалювати законопроект Президента “Про мітинги, збори, походи і демонстрації” у зв’язку з тим, що він порушує основоположні права людини та основні свободи й суперечить статті 39 Конституції України.

Учасники Форуму громадських правозахисних організацій заявляють, що наші організації слідкуватимуть за реалізацією права на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації і всіма можливими засобами протидіятимуть порушенням цього права.

Резолюцію та звернення підписали 56 громадських організацій

Погляд

20.04.2004 | Інна Сухорукова, м.Харків

Яка в нас була влада?

   

В другому числі часопису “Сучасність” за 2004 р. вийшла стаття відомого історика С. Білоконя з досить дивною назвою: “Двадцять років “єврейської” державності в Україні”.

Чесно кажучи, мене здивував явно надуманий підхід автора до історичних подій, причому здивувало насамперед те, що автором історично неточної статті став саме С. Білокінь, якого я поважаю як невтомного дослідника, що зробив дуже багато для того, щоб ми довідалися нарешті правду про самих себе.

Можна, звичайно, спираючись на кількісні показники: тобто скільки і у які роки було євреїв у радянській бюрократії, говорити про єврейську владу. Але невже самому автору не здається цей підхід надуманим і поверхневим? Ну, а в древній Іудеї при Понтії Пілаті порядок підтримували сірійські війська. Так що, будемо говорити про сірійське чи про римське завоювання Іудеї? Не будемо поглиблюватися в надра древневавилонскої історії, скажемо лише одне. За всіх часів імперії підтримували порядок на своїх великих територіях, використовуючи армію і чиновників із сусідніх підкорених ними країн, і на тому стояли.

Пам’ятаю власне враження від поїздки в Латвію й Естонію в 1974 році. Ми добиралися до Юрмали з Тарту на автобусі. Раптово на перехресті рух у бік Юрмали було перекрито, і близько 40 хвилин по перпендикулярному шосе йшли танки і машини, буквально забиті солдатами. Видимо, проводилися навчання, тому що солдати були озброєні. Але нас вразило насамперед те, що усі вони були кавказцями, чи узбеками, чи татарами. Ну, давайте тоді говорити про монголо-татар­сько-кавказьку владу в Естонії і Латвії.

Імперія живе, розвивається і гине за своїм законами. Усвідомимо те, що Ленін почував себе не росіянином, євреєм чи німцем, а більшовиком-інтерн­аціоналіс­том, для якого саме поняття “нація” зв’язувалося з ненависним словом “буржуазія”. Та й усі ці Абрами і Хаїми, що прийшли в революцію, які відірвалися від громади, віри предків, від їхніх законів, були позанаціональними. Пізніше, після Другої світової, переможець і організатор (дійсний організатор) першої у світі тоталітарної держави І. В. Сталін придумав їм назву – цим єврейським юнакам, що тільки і мислили себе більшовиками й інтернаціоналістами. Вони стали називатися “безрод­ними космополітами” і часто тільки тому позбавлялися і коштів до існування, і волі. Але це – пізніше, після того як Сталін випив за російський народ – переможець. Тоді, коли його тоталітарна доктрина вже не мала потреби в прикриттях і масках, а чітко базувалася на російському шовінізмі. Але ми ведемо мову про перші роки радянської влади.

Чомусь С. Білокінь говорить про владу євреїв в Україні. Однак Україна входила до складу СРСР. Можливо, саме в Україні відсоток євреїв в адмінапараті був великим, оскільки саме в Західній і Центральній Україні були зосереджені єврейські містечка, проходила смуга осілості. Не дивно, що позбавлена при царській владі прав, покалічена атеїзмом, єврейська молодь так “пристала” до нової влади, усупереч здоровим попередженням сіоністів – того ж Жаботинського. Єврейські погроми, що учиняли буквально усі ворогуючі армії (і більшовики теж), тільки підсилювали бажання єврейської молоді домогтися “своєї”, лояльної до них державності. Ці пояснення лежать на поверхні, для них не потрібно заглибленого аналізу того часу. Просто без констатації цих фактів, що лежать на поверхні, не обійтися. Я думаю, що і п. Білокінь прекрасно обізнаний про причини такої масової участі євреїв у революції. Але... Україна ще не вся Росія.

Російська імперія сторіччями приєднувала до себе землі, що примикали до неї. В середині 19-го, на початку 20-го століття в Росії народилося поняття “пансла­візм”, якому віддали данину найталановитіші поети і філософи того часу – Тютчев, Достоєвський, Леонтьев, Данилевський, цей перелік можна продовжувати. Леонтьев у своїх творах, Достоєвський у своїх листах бачили майбутню столицю Росії в Константинополі, а російською мовою повинні були володіти всі слов’яни.

Набагато пізніше народився пангерманізм. Невипадковий цей збіг: обидві країни в ХХ столітті прийшли до тоталітаризму. Здавалося б, що загального у панславістів з космополітичним рухом більшовиків? У першому десятилітті нової російської державності – дійсно нічого. Здавалося б, панславізм пішов на дно історії. Перемогла класова доктрина. На арену вийшли люмпенізовані маси, що прагнули скинути старий лад, і селяни, які боролися за право мати землю. Тимчасово вони об’єдналися проти загального ворога – царського олігархічного устрою, інтелігенція в масі своєї теж примкнула до них, як відомо, і відомо, чим для неї це обернулося. Але, говорячи про роки єврейського правління  п. Білокінь змішує грішне і ще більш грішне. Як цілком справедливо зауважила американський професор-фі­ло­соф Ханна Арендт у своїй книзі “Джерела тоталітаризму”, зовсім не Ленін зробив величезну російську імперію першою тоталітарною державою. Підтвердженням тому є збереження при Леніні селянства, як класу, уведення НЕПу. Цікавою здається і позиція Леніна в питаннях державного будівництва, коли він, всупереч думкам Сталіна, Дзержинського, Троцького, наполягав і відстояв розподіл нової імперії по національним республікам, з правом виходу із складу Радянського Союзу. Це саме завдяки Леніну, національні республіки мали свої парламенти, уряди, свого першого секретаря КПРС. При Леніні в Радах безпартійних була більшість – і це перше, з чим повів рішучу боротьбу Сталін. Таким чином, Ленін будував в імперії однопартійну диктатуру, з визначеними корпоративними і національними зв’язками.

Майже в цей же період такий тип держави склався в Італії. Однопартійна диктатура Муссоліні не претендувала на тотальність. При ній зберігалися корпоративні, сімейні зв’язки, повсякденне життя людини не було обов’язково заідеологізованим. Відомий російський письменник Ю. Домбровський у своєму романі “Хранитель древностей” говорить про це зовсім незалежно від Ханни Арендт. Він пише, що революція Леніна викликала до влади фашистську диктатуру Муссоліні, який відмовився від демократичних свобод, але, в принципі, залишив приватне життя громадянина в спокої. Зате Сталін і його режим “налякали західного обивателя до гикавки. От він і вирішив прикритися від такого чудовиська ще більш страшним фюрером”. Важко сказати, яка з фігур – Сталін або Гітлер – більше чудовисько. Та й не в цьому справа. Історичні і культурологічні процеси змусили людство пережити в першій половині ХХ століття планетарні кризи, не порівняні в історії ні з чим.

Розпад станових державних зв’язків, вихід на історичну арену юрби і, як наслідок, расові і класові революції, тоталітарні і диктаторські режими в Європі, дві світові війни…

Унікальне створення євреїв – тоталітарний режим? Тільки в одній відомій мені єврейській родині, по розповідях уцілілого її представника, Сталін знищив 22 людини. От саме при переході від однопартійної диктатури до тоталітарного режиму, а це – згортання НЕПу, знищення селянства як класу, усевладдя бюрократичного апарату. Терор не за класовими ознаками, як при Леніні, а терор заради терору, заради руйнування усіх вертикальних і горизонтальних суспільних зв’язків, а також тотальна ідеологізація. У тоталітарній системі немає родини, тому що “Великий Брат” дивиться на тебе й у твоїй спальні (по Оруеллу). Немає друзів, немає зв’язків по інтересах, тому що скрізь є присутньою ідеологія. Невже перші 10 революційних років порівняні з цим?

Цікаво, що ті панславісти, які потрапили в еміграцію (вони почали іменувати себе “евроазій­цями”), вітали політику Сталіна, і багато хто з них повертався на батьківщину, вважаючи, що Сталін зібрав і розширив Російську імперію. Особливо яскраво цей мотив звучить у Шульгіна, генерала царської армії, який завзято боровся проти червоних, а коли він опинився в еміграції, то буквально проспівав осанну Сталіну, сказавши, що Російська імперія знайшла нарешті справжнього російського імператора-самодержця.

Безумовно, диктатура Леніна, створивши бюрократичний апарат, позакласовий, позастановий і самодостатній, допомогла Сталіну в будівництві тоталітарної держави. Цей апарат при Леніні зберігав у республіках видимість національних урядів.. Сталін повів рішучу боротьбу з “націоналізмом”. Відомі усім чистки національних керівних кадрів почалися з початку 30-х років, одночасно з наступом на селянство. Потім прийшла черга тих, хто починав разом з Леніним його велику авантюру. Поступово усі вони, чи майже всі, були знищені, і це відбувалося значно раніше 38-го року. Так що і тут говорити про єврейський уряд в Україні – це недооцінювати націоналістичні устремління Й. В. Сталіна. Для його цілей (світове панування) потрібен був тільки імперськостворюющий народ-бого­носець.

Та ж Ханна Арендт вважає нацистську Німеччину породженням сталінського тоталітаризму, хоча Німеччина прийшла до расової теорії значно більш простим шляхом. Атомізація суспільства, поразка в першій світовій війні і, як наслідок, бажання юрби згуртуватися на базі якоїсь ідеології. Такою “ідеальною” ідеологією виявився расизм. Він же, власне, зажадав керманича – фюрера.

Режими виявилися схожими і несхожими. Однак ми не будемо зараз розглядати їхню подібність і відмінність. У першому випадку, у Росії, євреї масово примкнули до революції і потім так саме масово були знищені. У Німеччині антисемітизм був тим цементом, що згуртував юрбу. Різниця в режимах викликана багатовіковим імперським устроєм і досвідом Росії саме як імперії. Німеччина такого досвіду не мала.

До речі, хто, з погляду п. Білоконя, виселяв кримських татар, греків, чеченців? Невже ці самі, дуже наївні в більшості і неосвічені (м’яко кажучи) єврейські юнаки, що побачили в більшовизмі нову, єдино правильну релігію, що дає їм індульгенцію на випадок будь-якого смертного гріха, крім сумніву в самій релігії, звичайно? Так, історія маніпулювала ними, як ляльками. Деякі з них прозріли, хоча б на Колимі, або в останні перед розстрілом хвилини. Більшість умирала з криком – “Да здравствует Сталін!”

Нічого собі уряд! Злому ворогу такого не побажаєш. Проте в Йосипа Віссаріоновича вийшло все, чого він домагався: і створення єдиної і неподільної супердержави, де особистість тотально контролювалася від власної родини до будь-якої організації по інтересах. Супердержави, якої боялися в усьому світі, навіть американці. “Біполярний світ” – як казали тоді. Єдине, чого не врахувала ця людина, яка дійсно створила унікальну суспільну структуру – що він смертний, а система – практично уособлення його самого. 5 березня 1953 року почався розпад найстрашнішого у світі державного монстра.

Уцілілі єврейські хлопчики і їхні нащадки спробували повоювати за щирий марксизм, але потрапили в ті ж політичні табори. А в ці години боровся, трудився і виживав Ізраїль, держава, до якої бажали повернутися не тільки сіоністи, як це було на початку століття, але й ті, що пережили Голокост – європейські євреї. І ніхто в ті перші роки радянської влади не думав, що Велика Жовтнева революція відгукнеться до присталих до неї десоціологізованих євреїв Освенцимом. А зв’язок тут – прямий. Мені не шкода катів. Інквізитор, навіть наївний, - по великому рахунку кат – і не більш того, навіть якщо він думає, що за ним Христос, чи вічне процвітання “рівності, братерства і волі”.

Але я категорично проти такого полегшеного історичного варіанта, що пропонує нам п. Білокінь. Будь-який тоталітаризм одночасно і расовий, і класовий (який насаджує новий клас – бюрократію). На визначеному етапі ці дві ідеології змикаються, і вилазить страшний монстр: тоталітарна держава, що безупинно пожирає і своїх батьків, і дітей, але ні перші, ні другі не здогадуються, та й осліплені новою вірою, не можуть здогадатися: хто ж їх зжер. Ось чому визначення тоталітарного монстра завжди умовно. Так, німецький нацизм, але хіба не було в них союзників, побратимів по вірі – угорців, румунів і т.і. Так, багато євреїв прибилося до революції, але за що воювали разом з ними інші групи населення імперії, навіть казаки, які були елітою царської армії, поділилися на білих та червоних? Бюрократичний апарат за часи правління Сталіна змінювався мінімум 4 рази, але в пострадянських республіках він живий і понині, і він – інтернаціональний. А в Німеччині, що опинилася в зоні окупації демократичних країн, він зломлений. Так про який єврейський уряд України з 18-го по 38-й рік можна говорити? Ляльководи то були поза межами республіки – і це найголовніше.

In memoriam...

20.04.2004

Умерла Лариса Богораз

   

6 апреля 2004 года в Москве после тяжелой продолжительной болезни на 75 году жизни умерла Лариса Иосифовна Богораз. Мы скорбим по ней вместе со всеми, кто знал ее – удивительного во всех отношениях человека.

Ларису Иосифовну отличало редкое сочетание благородства, ума, обаяния, красоты, естественности и повышенного чувства личной ответственности за все происходящее вокруг. Этот сплав диктовал ей свой регламент жизни, и она всегда совершала поступки, которые казались немыслимыми в сложившейся системе социальных отношений – поездка к отцу в ссылку, обращение к мировой общественности – первое в советской истории, выход на Лобное место с лозунгом “За вашу и нашу свободу” 25 августа 1968 года и многие-многие другие. Она казалась неиссякаемым источником свободы, будучи при этом простой и естественной. Говорить с ней можно было обо всем на свете.

Лариса была большим другом Харьковского “Мемо­риа­ла”, назвавшегося в 1992 году Харьковской правозащитной группой. Будучи внешним экспертом, она многократно приезжала к нам, детально разбиралась в нашей работе, советовала, как нам лучше развиваться, читала все наши публикации. Профессионально мы обязаны ей очень многим – взглядом на вещи, мышлением, отношением к правозащитной проблематике. Она как камертон чутко реагировала на все спорные вопросы и, как показывало время, никогда не ошибалась. Словом, она была нашим Учителем, как ни банально это звучит.

За два года до смерти Лариса Иосифовна написала “Автонекролог”, который передала Евгению Захарову с просьбой опубликовать его после ее смерти. Этот пронзительный документ обращен ко всем живущим и лучше всяких эпитафий характеризует Ларису Богораз. Сегодня мы обнародуем этот текст вместе с биографией Ларисы Иосифовны и стихами “На смерть Ларисы Богораз”, написанными ее другом с университетских времен Марленой Рахлиной.

Харьковская правозащитная группа
7 апреля 2004 года

 

 

БОГОРАЗ ЛАРИСА ИОСИФОВНА (8.08.1929, Харьков, Украина – 6.04.2004, Москва, Россия).

Родители – партийные и советские работники, участники Гражданской войны, члены партии. В 1936 отец Ларисы Иосиф Аронович Богораз был арестован и осужден по обвинению в “троцкистской деятельности”. В 1947 г. Лариса едет к отцу в ссылку – вопреки запрету матери.

В 1950, окончив филологический факультет Харьковского университета, Лариса работала несколько месяцев в сельской школе учителем украинского языка и литературы. Затем она вышла замуж за Юлия ДАНИЭЛЯ и переехала в Москву; до 1961 работала преподавателем русского языка в школах Калужской области, а затем Москвы. В 1961–1964 – аспирант сектора математической и структурной лингвистики Института русского языка АН СССР; работала в области фонологии. В 1964–1965 жила в Новосибирске, преподавала общую лингвистику на филфаке Новосибирского университета. В 1965 Лариса Богораз защитила кандидатскую диссертацию (в 1978 решением ВАКа была лишена ученой степени; в 1990 ВАК пересмотрел свое решение и вернул ей степень кандидата филологических наук).

Лариса знала о “подпольной” литературной работе своего мужа и Андрея СИНЯВСКОГО; в 1965, после их ареста, она, вместе с женой А.Синявского Марией Розановой, активно способствовала перелому общественного мнения в пользу арестованных писателей. Дело Синявского и Даниэля положило начало систематической правозащитной активности многих из тех, кто принял в ней участие, в том числе и самой Ларисы Богораз.

В 1966–1967 Богораз регулярно ездит в мордовские политические лагеря на свидания к мужу, знакомится там с родственниками других политических заключенных, включает их в круг общения московской интеллигенции. Ее квартира становится чем-то вроде “перевалочного пункта” для родственников политзаключенных из других городов, едущих на свидания в Мордовию, и для самих политзаключенных, возвращающихся из лагеря после отбытия наказания.

Через ее квартиру прошли многие украинские шестидесятники и их родственники. С несколькими украинскими узниками совести Лприса была дружна и регулярно писала им в лагерь – на украинском языке, разумеется. Особенно близкими были отношения с Иваном и Леонидой СВЕТЛИЧНЫМИ. Они подружились семьями еще в конце 50-х, когда Юлий ДАНИЭЛЬ переводил стихи украинских поэтов на русский язык. Богораз переводила многие документы украинского самиздата на русский язык перед отправкой на Запад. Позже именно она вывезла со свидания с Анатолием МАРЧЕНКО информацию о тайнике, в котором были спрятаны номера “Украинского вестника”, подготовленные Степаном ХМАРОЙ, Виталием и Олесем Шевченко, поехала во Львов и передала ее Олене Антонив.

В своих обращениях и открытых письмах Богораз впервые ставит перед общественным сознанием проблему современных политзаключенных. После одного из таких обращений офицер КГБ, “курировавший” семью Даниэлей, заявил: “Мы с Вами с самого начала находились по разные стороны баррикады. Но Вы первая открыли огонь”.

Эти годы – период консолидации многих разрозненных ранее оппозиционных групп, кружков и просто дружеских компаний, чья активность начинает перерастать в общественное движение, позднее названное правозащитным. Не в последнюю очередь благодаря “околол­агерным” контактам Ларисы, этот процесс быстро вышел за рамки одной социальной группы – московской либеральной интеллигенции. Так или иначе, она оказалась в центре событий.

Поворотным моментом в становлении правозащитного движения стало обращение Ларисы Богораз (совместно с Павлом ЛИТВИНОВЫМ) “К мировой общественности” (11.01.1968) – протест против грубых нарушений законности в ходе суда над Александром ГИНЗБУРГОМ и его товарищами (“процесс четырех”). Впервые правозащитный документ апеллировал непосредственно к общественному мнению; даже формально он не был адресован ни советским партийным и государственным инстанциям, ни советской прессе. После того, как его многократно передали по зарубежному радио, тысячи советских граждан узнали, что в СССР существуют люди, открыто выступающие в защиту прав человека. На обращение откликнулись десятки людей, многие из которых солидаризировались с его авторами. Некоторые из этих людей стали активными участниками правозащитного движения.

Подпись Богораз стоит и под многими другими правозащитными текстами 1967-1968 и последующих лет.

Несмотря на возражения со стороны ряда известных правозащитников (сводившиеся к тому, что ей, как “лидеру движения”, не следует подвергать себя опасности ареста), 25.08.1968 Богораз приняла участие в “демонстрации семерых” на Красной площади. Арестована, осуждена по ст.ст. 1901 и 1903 УК РСФСР на 4 года ссылки. Отбывала срок в Восточной Сибири (Иркутская область, пос.Чуна), работала такелажницей на деревообделочном комбинате.

Вернувшись в Москву в 1972, Лариса Иосифовна не стала принимать непосредственное участие в работе существовавших тогда диссидентских общественных ассоциаций (лишь в 1979–1980 она вошла в состав Комитета защиты Татьяны ВЕЛИКАНОВОЙ), однако продолжала время от времени выступать с важными общественными инициативами, одна или в соавторстве. Так, ее подпись стоит под т.н. “Московским обращением”, авторы которого, протестуя против высылки Александра СОЛЖЕНИЦЫНА из СССР, потребовали опубликовать в Советском Союзе “Архипелаг ГУЛАГ” и другие материалы, свидетельствующие о преступлениях сталинской эпохи. В своем индивидуальном открытом письме председателю КГБ СССР Ю.В.Андропову она пошла еще дальше: отметив, что не надеется на то, что КГБ откроет свои архивы по доброй воле, она объявила, что намерена заняться сбором исторических сведений о сталинских репрессиях самостоятельно. Эта мысль стала одним из импульсов к созданию независимого самиздатского исторического сборникаПамять” (1976-1984), в работе которого Богораз принимала негласное, но довольно активное участие.

Изредка Лариса Иосифовна публиковала свои статьи в зарубежной печати. Так, в 1976 она, под псевдонимом “М.Тарусевич”, опубликовала (в соавторстве со своим вторым мужем Анатолием МАРЧЕНКО) в журнале “Континент” статью “Третье дано”, посвященную проблемам международной разрядки; в начале 1980-х вызвал общественную дискуссию ее призыв к британскому правительству отнестись более гуманно к заключенным террористам Ирландской Республиканской Армии.

Лариса Богораз неоднократно обращалась к правительству СССР с призывом объявить всеобщую политическую амнистию. Кампания за амнистию политических заключенных, начатая ею в октябре 1986 вместе с Софьей КАЛЛИСТРАТОВОЙ, Михаилом ГЕФТЕРОМ и Александром ПОДРАБИНЕКОМ, была ее последней и наиболее успешной “диссидентской” акцией: призыв Богораз и других к амнистии был на этот раз поддержан рядом видных деятелей советской культуры. В январе 1987 М.Горбачев начал освобождать политзаключенных. Однако, муж Ларисы, А.Марченко, не успел воспользоваться этой амнистией – он скончался в Чистопольской тюрьме в декабре 1986.

Общественная деятельность Ларисы Богораз продолжилась в годы перестройки и пост-перестройки. Она принимала участие в подготовке и работе Международного общественного семинара (декабрь 1987); осенью 1989 вошла в состав воссозданной Московской Хельсинкской группы и некоторое время была ее сопредседателем; в 1993–1997 входила в правление российско-американской Проектной группы по правам человека. В 1991–1996 Лариса Иосифовна – руководитель просветительского семинара по правам человека для общественных организаций России и СНГ.

Лариса Богораз – автор ряда статей и заметок по истории и теории правозащитного движения. Последние годы она работала над воспоминаниями, редактировала многие “мемориальские” тексты.

Умерла 6 апреля 2004 г. после тяжелой продолжительной болезни.

Даниэль А.Ю., с дополнениями Е.Е.Захарова

 

 

Автонекролог

Опубликован 07.04.2004

За последние годы столько милых мне, любимых мною друзей ушло, как говорится, в мир иной, и о каждом мне пришлось писать некролог: “Лара, ты ж его (ее) лучше всех других знала и написать сможешь лучше других...” И не откажешься – ведь это было бы все равно как отказаться отдать последний долг ушедшему другу, как будто ты о нем не скорбишь, не хочешь помянуть добрым словом... А писать один некролог за другим, находя всякий раз новые, незаезженные слова – поверьте, занятие не только очень тяжелое душевно, но и изматывающе трудное. Вот и пишешь, один за другим, иногда даже сама вызываешься... Поневоле подумаешь: Господи, хоть бы поскорее подошла моя очередь, и пусть тогда другие помучаются, вот тогда они узнают, что это такое.

И вот я решила: нет, я не хочу, чтобы кто-то близкий мне из-за меня мучился. “А напишу-ка я сама свой некролог. Он будет вне конкуренции, раз сама себе.”

Сама эта идея как бы снимала флер грустной торжественности с события смерти, придавала ему несколько балаганный оттенок. А почему бы нет? Ведь превратил же Колчерукий собственные поминки в обаятельное, совсем не торжественное представление, без всякой напыщенности, без приличествующей печальному событию обязательной скорби на лицах, без сдерживаемых рыданий в голосах... И я так хочу! Вот напишу соответствующий моему замыслу некролог! В такой стилистике и начала его. Но, слава Богу, пишу я чрезвычайно медленно, пока добралась до середины, успела подумать и одуматься.

А на самом деле, чего уж особенно веселиться? Смерть – событие достаточно серьезное и, поверьте, действительно печальное. И если кто-то захочет по этому поводу всплакнуть – пусть, не скрываясь, поплачет, а кто-то открыто улыбнется, вспомнив про себя что-то приятное, связанное с уходящим.

Лишь бы ни в том, ни в другом не было нарочитости, обязательности. Не было бы обмана.

Теперь я хочу написать вот в такой тональности свой некролог. Только бы успеть: ведь никто не знает ни дня, ни часа. Ну, а не успею, так тональность я уже задала.

Итак, смерть событие важное и печальное. Мне, дорогие, любимые, мне грустно разлучаться с вами, как и вам, наверное, со мной. Правда, мне все же легче, чем многим: я – не могу сказать, что верю, но все же надеюсь когда-нибудь, надеюсь, что очень нескоро (но что такое для вечности “нескоро”?). встретиться с вами на новом витке жизни, с каждым в свой день и час. Кто-то из вас, не дай Бог, может и опередить меня, но все равно надеюсь на встречу с каждым и с уже ушедшими. Боже мой! Да ведь это будет такое счастье, какого не смею требовать, а только надеяться на него.

Но вот, пока я, еще живая, пишу этот некролог, позвольте мне сказать вам нечто важное для меня, а, может, и для вас тоже. Я долго жила и немало грешила, причинив боль и зло кому-то из вас. Эти свои грехи я все помню, но не буду сейчас о них рассказывать: я не сторонница публичного покаяния. Покаюсь перед Всевышним – а вас, моих ближних и дальних, прошу: простите мне мои вины перед вами, “ако же и аз, грешная, прощаю врагом нашим” – всем, если кто думает, что в чем-то виноват передо мною. Даю вам слово, что никому не помню их вины, а только свои. Простите и прощайте.

Еще я хочу сказать, что была счастлива в своей жизни. Судьба подарила мне вас всех, вашу дружбу и любовь и мою любовь к вам. Если есть причина, кроме чисто биологического страха, по которой я не хотела бы уходить, так это то, что я не хочу расставаться с вами. Но каждый из нас смертен, и каждый из нас знает о предстоящей разлуке. Остается только смириться.

А еще о чем я жалею – это что не узнаю, не увижу своими глазами, как обустроится жизнь моих младших потомков, живущих сегодня и еще не пришедших в эту жизнь. Моя жизнь, можно сказать, состоялась, и состоялась хоть и нелегко, но, как я уже сказала, более счастливо, чем я того заслуживала. А вам, мои дорогие, предстоит еще прожить каждому свою трудную жизнь. Не ропщите, не впадайте в уныние. Как говорится, Бог посылает нам испытания, и Он же дает силы для преодоления их.

Держитесь!
В надежде на не слишком скорую встречу
всегда ваша любящая Лариса, ваш друг, мама, бабушка, прабабушка.

НА СМЕРТЬ ЛАРИСЫ БОГОРАЗ

Всех умнее, всех живей,
Всех милей, смелее…
Разве плохо было ей
с нами на Земле?
Ах, Лариса, мой дружок!
Кто ж тебя украл?
Для чего тебе рожок
зорю проиграл?
Но не вся же ты ушла!
С нами, живы, есть
твои славные дела,
благородство, честь!
И вовеки не умрет
вихрь твоих примет,
твой стремительный полет –
Вечности привет.

Марлена Рахлина
7 апреля 2004 г.


Бюлетень "Права Людини", 2004, №10

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори