пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200413
№13
2004

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

28.05.2004

Мукачево: український Омбудсман вимагає поновлення прав освітян та медиків, звільнених за політичні переконання

   

Уповноважений з прав людини Ніна Карпачова направила Президентові України Л.Д.Кучмі звернення «Про порушення прав на працю працівників бюджетних установ м. Мукачеве за політичними ознаками». У документі йдеться про звільнення з займаних посад за переконання майже 30 працівників – директорів шкіл, провідних медиків, а також директора Будинку культури, головного архітектора міста, його заступника та ряду керівників міськвиконкому.

Український Омбудсман, поінформувавши Президента про звернення до неї представників трудових колективів освітян та відкриття за цими зверненнями провадження, на основі особистої перевірки, здійсненої з виїздом до Мукачева, наводить факти переслідувань за політичні переконання, прямого порушення місцевою владою чинного законодавства. Невмотивовані звільнення працівників бюджетних установ, зазначається у документі, свідчать про порушення права на працю, упереджений та протизаконний характер наказів. При цьому звернення до суду щодо поновлення порушених конституційних прав на працю не розглядаються, судова тяганина триває.

На підставі ст. 101 Конституції України, з метою врегулювання соціально-політичної ситуації у Мукачеві та поновлення трудових прав звільнених Уповноважений з прав людини попросила Президента «особисто взяти під контроль це питання, дати відповідні доручення щодо поновлення порушених прав працівників бюджетних установ та вжити заходів щодо унеможливлення у майбутньому таких протиправних дій».

До Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової цими днями звернулися представники трудових колективів, а також батьки учнів спецшколи-інтернату для сліпих та слабозорих дітей, навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа-дитячий садок «Гармонія» і гімназії міста Мукачеве Закарпатської області з проханням захистити від незаконного звільнення директорів зазначених загальноосвітніх закладів Я. Жигана, І. Сенька та намагань звільнити В. Якимчука.

Під час особистого прийому заявники повідомили Уповноваженому з прав людини, що керівництвом управління освіти і науки Закарпатської обласної держадміністрації та управлінням освіти, сім’ї, молоді і спорту Мукачівського міськвиконкому на зазначених керівників навчальних закладів чинився відвертий тиск з метою примусити їх написати заяви про звільнення з роботи за власним бажанням, незважаючи на відчутні позитивні зміни у роботі навчальних закладів, які відбулися саме у період керівництва директорів.

І хоч представниками місцевої влади не було висловлено жодної обґрунтованої претензії до роботи цих керівників, а у висновках терміново створених владою комісій для перевірки закладів відсутні пропозиції щодо їх звільнення, відповідними наказами директорів все ж усунуто з посад.

На думку представників трудових колективів і батьків учнів вищезазначених закладів, такі дії місцевої влади є продовженням кадрової «чистки» в бюджетних установах міста управлінням освіти Закарпатської облдержадміністрації.

На переконання заявників, це пов’язано з проведенням повторних виборів міського голови м. Мукачеве, які відбулися 18 квітня ц.р. Місцева влада, вважають автори звернення, вдалася до протиправних дій з тим, щоб забезпечити перемогу на виборах свого кандидата.

Уповноважений з прав людини Ніна Карпачова направила офіційне подання Міністру освіти і науки України Василю Кременю з вимогою надати доручення щодо створення комісії Міністерства з метою перевірки фактів, викладених у згаданих зверненнях до Уповноваженого, і вжити заходів щодо поновлення прав на працю директорів загальноосвітніх навчальних закладів міста Мукачеве. У поданні Ніна Карпачова звертає увагу Міністра, окрім наведеного, і на те, що, за дивним збігом обставин, усі, хто був звільнений, або кого намагаються звільнити, були причетні до виборів міського голови м. Мукачеве 29 червня 2003 р., працюючи в складі дільничних виборчих комісій.

Зазначені висновки знайшли підтвердження під час перевірки з виїздом до м. Мукачеве представників українського Омбудсмана.

Секретаріат Ради українських правозахисних організацій

Впровадження норм європейського права

28.05.2004

Проект Кримінально-процесуального кодексу України суперечить стандартам Ради Європи

   

У місті Київ 12 травня в конференц-залі Регіонального центру Академії правових наук України відбулися громадські слухання «Права людини та основні свободи в проекті Кримінально-процесуального кодексу України», організовані Радою українських правозахисних організацій (РУПОР) та Харківською правозахисною групою за підтримки Міжнародного фонду «Відрод­ження» (МФВ).

В слуханні прийняли участь члени робочої групи по розробці кодексу, представники 25 громадських правозахисних організацій, науковці, представники ЗМІ.

Проект Кримінально-процесуального кодексу України був винесений на друге читання у парламенті ще у вересні 2003 року. Проте голосування тоді не відбулося. Цієї весни проект кодексу вже декілька раз ставили до порядку денного парламенту, проте голосування так і не відбулося. Зараз проект Кримінально-процесуального кодексу України заплановано розглянути у другий половині травня 2004 року, проте скоріше за все розгляд знову буде перенесено.

У більшості своїх виступів учасники слухань вказали на значну кількість недоліків, що створюють умови для систематичного, безконтрольного та свавільного порушення прав і основних свобод пересічної людини.

Адвокат, експерт Харківської правозахисної групи Аркадій Бущенко зазначив, що репресивна ідеологія кримінального процесу вбудована у Проект кримінально-процесуального Кодексу «на молекулярному рівні». Він зазначив, що фактично проект Кодексу не виконує жодного з положень, передбачених статтею 5 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Нагадаємо, що у минулорічній Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1346 (2003) щодо виконання Україною своїх обов’язків та зобов’язань вказано, що «Асамблея висловлює своє глибоке занепокоєння щодо повільного прогресу у впровадженні принципів та стандартів Ради Європи органами влади України, що підтверджується тим фактом, що остання версія проекту Кримінально-процесуального кодексу в ряді своїх положень є несумісною зі стандартами Ради Європи, гарантованими Європейською Конвенцією з прав людини та судової практикою Європейського Суду з прав людини». Слід зазначити, що з моменту прийняття цієї резолюції проект Кодексу практично не змінився й надалі залишається репресивним і таким, що фактично легалізує вже складену адміністративну практику систематичного та системного порушення прав людини та основних свобод.

Серед найбільш кричущих недоліків Проекту кодексу відзначалося:

1. обмежені можливості змагального дослідження доказів, конституційний принцип змагальності взагалі відсутній на стадії досудового слідства, що становить невід’ємну частину справедливого процесу в світлі статті 6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод;

2. збереження за правоохоронними органами значних повноважень обмежувати права особи без достатніх гарантій від свавілля;

3. розширене існування інституту «підозрюваного», яке значно обмежене у демократичних країнах – це дозволяє довготривале обмеження прав і свобод безневинної особи: у демократичних державах у статусі підозрюваної людина може перебувати 24, 48 або 72 години. Людина не повинна перебувати в статусі підозрюваної більше трьох діб. А в цьому проекті: щойно порушили кримінальну справу проти конкретної особи, з цього моменту вона є підозрюваною, з цього моменту можуть застосовувати до неї всі запобіжні заходи, і в цьому статусі вона може перебувати досить довго;

4. можливість обмеження доступу підозрюваного, обвинуваченого та їхнього захисника до усіх матеріалів справи, без чого не можливо здійснювати ефективний захист особи;

5. можливість багаторазового повернення кримінальної справи судом на додаткове розслідування замість винесення виправдовувального вироку, що фактично ставить суд у завідомо обвинувальний стан, коли він впевнений у винності особи, але, на його думку, слід знайти цьому ще певні об’єктивні докази;

6. спотворення інституту «застави», використання якої стає фактично не можливим;

7. відсутність регламентування судової процедури розгляду питання про арешт затриманого та періодичного перегляду цього питання, що призводить до існування в країні майже найбільшої кількості людей в Європі, вина яких не доведена і які в середньому по 3-5 років позбавлені волі, а запобіжний захід у вигляді позбавлення волі залишається швидше правилом, ніж винятком;

8. можливість здійснення обшуку, виїмки документів та вчинення інших процесуальних дій щодо будь-якої особи до порушення кримінальної справи;

9. процедура допуску захисника до справи, оскільки, фактично, сторона обвинувачення вирішує питання про його допуск, що є безумовним порушенням принципу рівності сторін і змагальності і є інструментом допуску «потрібних» захисників;

10. заборона без відповідного дозволу слідчого розголошувати будь-які дані кримінальної справи, що створює умови для таємного переслідування осіб і що суперечить європейській практиці, де таємними визнаються виключно дані оперативно-розшукової діяльності та особа підозрюваного;

11. наявність не властивих повноважень для слідчих щодо закріплення доказів у кримінальній справі, що суперечить практиці демократичних країн і створює широкі можливості для зловживання: функції по закріпленню доказів (допиту свідків, проведення очних ставок, процедури впізнання тощо) повинні бути надані виключно суду, за винятком переслідування злочинців «по сліду»;

12. збереження за прокуратурою функції загального нагляду за законністю та розслідуванню, що суперечить Конституції України та європейській практиці;

13. відсутність впровадження безперервного судового процесу, що розтягує вирішення справи на довгий період і сприяє погіршенню якості правосуддя.

Тому проект Кримінально-процесуального кодексу потребує значного концептуального доопрацювання з метою узгодити його положення зі стандартами захисту прав особи, які гарантуються міжнародними договорами, учасницею яких є Україна і ні в якому разі не може бути прийнятий у такому вигляді.

Конкретні зауваження та аналітичні матеріали, що були представлені на слуханнях, розміщені на сайті www.rupor.org

Секретаріат Ради українських правозахисних організацій

Впровадження норм європейського права

28.05.2004 | Володимир Яворський, Секретаріат Ради українських правозахисних організацій

Розпочалася реформа Європейського суду з прав людини у Страсбурзі

   

Комітет Міністрів Ради Європи 12 травня впродовж своєї сесії на початку травня 2004 року прийняв новий Протокол № 14 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод, який відтепер відкритий для підписання країнами-учасницями Ради Європи. Протокол № 14 втілив план реформи Європейського суду з прав людини, що був розроблений Організаційним Комітетом з прав людини (CDDH).

План реформи суду спрямований на три ключові питання:

1) попередження порушень Конвенції на національному рівні та удосконалення національних засобів захисту прав;

2) відфільтрування значної кількість скарг для розглядання найважливіших питань;

3) покращення та пришвидшення виконання рішень Європейського Суду.

Для покращення імплементації норм Конвенції в національні правові системи пропонується Комітету міністрів Ради Європи прийняти три рекомендації щодо навчання та розробки освітніх програм для вищих учбових закладів, щодо перевірки відповідності національного законодавства і практики Європейській Конвенції, а також щодо удосконалення національних засобів захисту прав людини.

Для більшої ефективності Європейського Суду в Страсбурзі Протокол № 14 передбачає такі основні зміни:

1) визначення чітко неприйнятних заяв: рішення щодо неприйнятності, що зараз приймається трьома суддями, буде прийматися одним суддею за допомогою спеціального не судового репортера. Ідея спрямована покращити фільтрування справ, які ґрунтуються на «надії»;

2) повторні справи: якщо справи, що надходять до суду, стосуються того ж самого структурного дефекту національної правової системи, пропонується, щоби вони визнавалися прийнятними і вирішувалися радою з трьох суддів (зараз такі справи розглядаються судом у складі 7 суддів) і за спрощеною процедурою;

3) нові критерії прийнятності: запроваджується певна можливість гнучкості для суду, але поруч з існуючими умовами прийнятності заяв (таких як використання усіх національних засобів, подання скарги у шестимісячний термін) також передбачаються нові умови. Відповідно до нових умов Суд може визнати скаргу неприйнятною, якщо особа не страждала від значної шкоди, і ґрунтуючись на «повазі до прав людини», Суд може не розглядати справу по суті. Однак, з метою гарантування того, що заявник навіть з незначними скаргами не залишився без юридичних заходів, суд не може відхилити таку справу, якщо у країні відсутні відповідні засоби захисту. Нові критерії прийнятності скарги не будуть застосовуватися до скарг, що надійшли до набрання чинності Протоколом, але не більше двох наступних років.

З метою покращення виконання рішень Європейського суду відповідно до Протоколу № 14 буде надано додаткових повноважень Комітету Міністрів Ради Європи розпочинати судові процеси у країнах, що не виконують рішень. Також Комітет міністрів має право звертатися до Європейського суду з проханням тлумачити та роз’яснювати судові рішення. Це допоможе Комітету Міністрів виконувати свій обов’язок щодо контролю над виконанням судових рішень і особливо у визначенні заходів, необхідних для виконання рішень.

Також протоколом передбачено вжиття інших заходів, зокрема, зміна терміну повноважень суддів: замість існуючого шестирічного терміну, що може поновлюватися, запроваджується один дев’ятирічний термін, а також вносяться зміни з огляду на приєднання Європейського Союзу до Конвенції.

На сесії Комітету Міністрів Ради Європи Протокол № 14 підписали 17 країн: Вірменія, Хорватія, Естонія, Данія, Франція, Грузія, Греція, Ісландія, Ірландія, Італія, Латвія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Румунія, Словенія та Швейцарія.

Генеральний секретар Ради Європи Вальтер Швіммер привітав прийняття Протоколу № 14. Він виразив своє задоволення з приводу того, що одразу така велика кількість країн підписали його за такий короткий термін.

Протокол № 14 набирає чинності через три місяці після того, як усі учасники Європейської Конвенції приєднаються до Протоколу.

Текст Протоколу та більше інформації про реформу Європейського суду з прав людини англійською можна знайти тут:  http://www.coe.int/ECHR-reform 

Катування та жорстоке поводження

28.05.2004

Коментар до проекту Кримінально-проце суального кодексу України, запропонованого до другого читання у Верховній Раді

   

Резюме [1]

У суспільствах, що будуються на верховенстві права та повазі до невід’ємних прав людини, кримінально-процесуальне законодавство становить кодекс прав особи по відношенню до державної (особливо обвинувальної) влади. Проект [2] репрезентує інше уявлення про завдання Кодексу. Він ґрунтується на презумпції, що кримінальний процес є не змаганням сторін з протилежними інтересами задля того, щоб надати суду можливість встановити дійсні обставини справи, а є процесом пошуку та покарання винних, і Кримінально-процесуальний кодекс є збіркою методичних рекомендацій для такої діяльності.

Ускладнює виявлення окремих недоліків, виправлення яких могло б поліпшити якість цього документу, та обставина, що репресивна ідеологія кримінального процесу вбудована у Проект Кримінально-процесуального кодексу «на молекулярному рівні».

У багатьох аспектах Проект прямо або опосередковано суперечить Конституції та міжнародним зобов’язанням України, зокрема щодо проникнення до житла, затримання підозрюваних у скоєнні злочину, термінів їхнього перебування під вартою до пред’явлення обвинувачення, під час досудового слідства і суду, презумпції невинуватості.

Автори Проекту зберігають домінування інквізиційних засад у кримінальному процесі з усіма рисами, які притаманні такій побудові судочинства, а саме:

  багатостадійністю, яка обумовлює і значну тривалість процесу, і можливість багаторазового повернення справи для додаткового розслідування;

  переважно писемним характером кримінального процесу, коли головне значення надається паперам, а не безпосередньому дослідженню доказів;

  обмеженими можливостями для змагального дослідження доказів;

  збереженням за правоохоронними органами значних повноважень обмежувати права особи без достатніх гарантій від свавілля;

  порушенням права на захист, зокрема, можливістю обмеженння доступу підозрюваного та обвинуваченого до усіх матеріалів справи,  вирішення питання про допуск захисника до справи стороною обвинувачення та інші аспекти.

У резолюції ПАРЕ №1346 (2003) щодо виконання Україною своїх обов’язків та зобов’язань вказувалося, що «Асамблея висловлює своє глибоке занепокоєння щодо повільного прогресу у впровадженні принципів та стандартів Ради Європи органами влади України, що підтверджується тим фактом, що остання версія проекту Кримінально-процесуального кодексу в ряді своїх положень є несумісною зі стандартами Ради Європи, гарантованими Європейською конвенцією з прав людини та судовою пратикою Європейскього суду з прав людини». Проте проект КПК залишився репресивним за своєю суттю.

Проект КПК потребує суттєвої концептуальної переробки, він не може бути прийнятий в такому вигляді. Закладені в ньому протиріччя з практикою Європейського  суду за статтями 3, 5, 6 Європейської конвенції приведуть в майбутньому до програшу Україною справ в Європейському суді та виплат великих сум позивачам проти України.

1. Риси інквізиційного процесу

Ускладнення досудового провадження

Особливу стурбованість викликає те, що Проект запроваджує можливість для занадто тривалого досудового провадження у кримінальній справі. Стадія досудового провадження у справі за своїм змістом не може забезпечити гарантії змагальності при з’ясуванні обставин справи, тому її ускладнення та тривалість загрожують праву особи на швидкий доступ до суду для отримання остаточного розгляду обґрунтованості обвинувачення.

Звертає на себе увагу те невиправдано велике значення, яке надали автори Проекту так званій стадії «попередньої перевірки заяви, повідомлення чи іншої інформації про злочин». Такий підхід, очевидно, випливає з переконання, що кожна порушена кримінальна справа має закінчитися обвинувальним вироком, тому закриття кримінальної справи є недоліком у діяльності правоохоронного органу. Виходячи з такої позиції, автори Проекту запроваджують ускладнену процедуру «перевірки», яка, за задумом, повинна виключити можливість порушення справи, що може згодом бути закрита.

Така позиція авторів проекту зайвий раз видає прихильність до інквізиційного порядку кримінального судочинства. У процесі, що будується за обвинувальними принципами, порушення кримінальної справи не має великого значення. Порушення кримінальної справи здійснюється за розумної підозри у тому, що було скоєно певний злочин. Але обвинувальний кримінальний процес завжди припускає, що висновки, зроблені на підставі початкової і неповної інформації, можуть виявитися помилковими згодом, коли буде отримана більш повна інформація. Тому порушення кримінальної справи і її закриття є рутиною, звичайною для діяльності у непевних обставинах.

Крім того, припинення кримінального переслідування може статися і через нестачу доказів та погану судову перспективу справи. За обвинувальним порядком кримінального судочинства можливість виправдувального вироку завжди припускається, і тому твереза оцінка обвинувачення своїх перспектив у суді може призвести до відмови від звинувачення.

Така увага авторів проекту до акту порушення кримінальної справи зумовлена лише сталою традицією вимірювати ефективність роботи правоохоронних органів кількістю порушених або закритих кримінальних справ.

Але замість того, щоб ускладнювати процес порушення кримінальної справи, слід встановити більш надійні гарантії від того, щоб розслідування кримінальної справи призводило до невиправданого втручання у сферу автономії особи та до невиправданого обмеження особистих прав.

Переважання писемності у процесі

Один з наслідків «розпухання» досудових стадій кримінального процесу – невиправдано великий вплив під час судового дослідження доказів письмових актів, що складені  органами попереднього слідства. «Писемність» процесу, переважання протоколів над безпосереднім дослідженням доказів у суді завжди вважалось однією з ознак інквізиційного порядку судочинства.

Обвинувальний процес надає значення лише доказам, що досліджені у відкритому суді за максимальних гарантій змагальності сторін, і майже не приймає до уваги протоколи обвинувальної влади. Підхід авторів Проекту зміщує акцент у доказуванні саме на протоколи.

Протоколи показань свідків, які складені під час таємного досудового провадження без достатніх гарантій від незаконного впливу осіб, які здійснюють переслідування, на практиці мають перевагу у доказовому значенні перед свідченнями у відкритому суді. Крім того, можливості ефективного судового допиту свідків заважає загроза кримінальної відповідальності у разі, якщо його свідчення у суді суперечать його свідченням під час досудових стадій кримінального процесу.

Особливою проблемою є використання протоколів та інших документів, у яких зафіксоване зізнання підозрюваних та обвинувачених у вчиненні злочину. Можливість використовувати такі зізнання у доказуванні винуватості особи спонукає правоохоронні органи вдаватися до будь-яких засобів, щоб такі зізнання отримати. Це призводить до поширення практики застосування тортур під час досудових стадій кримінального провадження.

Заборона використання протоколів свідчень, особливо протоколів, що містять визнання у вчиненні злочину, якщо тільки вони не підтверджені під час відкритого судового розгляду, виключення можливості кримінальної відповідальності свідків за свідчення, отримані під час досудових стадій кримінального процесу, стало достатньо надійною гарантією від використання незаконних методів під час досудових стадій процесу.

Відсутність безперервності судового розгляду

Переважання писемності у кримінальному процесі посилюється тією обставиною, що Проект так і не повернув у кримінальний процес принцип безперервності судового розгляду кримінальної справи, що без достатніх підстав був видалений з кримінально-процесу на початку 90-х років минулого сторіччя.

Цей принцип є таким же основоположним елементом системи, визнається оцінка доказів за вільним переконанням судді, як і незмінність складу суду, безпосередність дослідження доказів, рівність сторін тощо.

Коли йдеться про незмінність складу суду, то мається на увазі не тілесна оболонка та паспортна ідентичність суддів, а передусім стан їхньої свідомості та переконання. Але не можна сказати, що суддя чи колегія суддів, повернувшись до слухання справи іноді через кілька місяців перерви, є незмінним складом суду, оскільки свідомість суддів обтяжена десятком інших справ та сотнями інших обставин. Цілком природно, що за порядком, коли між слуханнями проходить значний час, суддя змушений більше спиратися на документи, а не на живе враження від безпосереднього дослідження доказів. Живе ж враження є невід’ємною складовою системи оцінки доказів за вільним переконанням – системи, яка проголошена основою нашого кримінального судочинства.

Відсутність безперервного розгляду справи призводить до того, що у судочинстві складається прихована система оцінки доказів, що ґрунтується не на унікальній сукупності обставин у кожній справі, а на заздалегідь встановленій вартості тих чи інших видів доказів, серед яких зізнання підозрюваного (обвинуваченого) набуває головного значення.

Повернення справи на додаткове розслідування

Проект зберігає інститут повернення справи на додаткове розслідування, який суперечить основним засадам сучасного кримінального судочинства.

Цей інститут було створено, коли радянське судочинство зробило поворот до інквізиційної моделі, зруйнованої у 1864 році. За цією моделлю існувало 3 види вироків: визнати винним, виправдати і залишити під підозрою.

Вилучення із судочинства такого вироку, за яким особа, що не визнана винною, але залишена під підозрою, потерпала від значного обмеження її прав, було одним з наріжних каменів судової реформи 60-х років ХІХ сторіччя.

Радянське судочинство відтворило «залишення під підозрою» у більш обтяжливій формі правової невизначеності – у поверненні справи на додаткове розслідування.

Позиція авторів проекту, очевидно, полягає у тому, щоб суд надав можливість слідчим та прокурором, які не впоралися з формулюванням та доведенням обвинувачення, спробувати ще раз це зробити. Але такий підхід є протекціонізмом з боку суду и не узгоджується з тією роллю, яка відводиться суду у демократичному суспільстві. Це безумовно суперечить й презумпції невинуватості, і праву на розумний термін судового розгляду, і праву на безсторонній суд.

Ми підтримуємо позицію Голови Верховного Суду України В.Т.Маляренка, чітко висловлену ним в статті (журнал «Право України» №4): інститути повернення справи на додаткове розслідування та повернення справи прокурору мають бути ліквідовані, а відповідні статті вилучені з проекту КПК.

Можливості використання доказів, отриманих завдяки порушенню прав людини

Одна з головних завдань кримінально-процесуального кодексу – створення чітких правил щодо припустимості доказів. Але у Проекті використовується недостатньо виважена термінологія, що створює можливість довільних тлумачень на практиці.

Стаття 14 Проекту використовує вираз «докази, отримані незаконним шляхом» і забороняє їх використання для обґрунтування обвинувачення. Але п. (36) статті 6 Проекту визначає «обвинувачення» як «твердження про вчинення певною особою злочину, пред’явлене у встановленому цим Кодексом порядку». Тому цілком можливо, що обвинувальний вирок може ґрунтуватися на «доказах, отриманих незаконним шляхом».

Стаття 8 Проекту використовує вираз «докази, які одержані судом, прокурором, слідчим, органом дізнання або особою, яка здійснює дізнання, з порушенням Конституції України чи з такими порушеннями цього Кодексу, які позначилися чи могли позначитися на їх достовірності».

Тобто, ця стаття визначає беззастережну неприпустимість використання лише доказів одержаних «з порушенням Конституції України». Використання ж доказів, отриманих з порушенням КПК, припускається, якщо обвинувачений (підсудний) не доведе, що порушення КПК позначилося або могло позначитися на достовірності доказів.

Як приклад, можна навести таку ситуацію: частина 2 статті 10 Кримінально-процесуального кодексу забороняє застосування катувань. Тож, якщо обвинувачений вважає, що його свідчення, отримані за допомогою катувань, мають бути виключені з доказів, то він має довести не тільки те, що катування були застосовані, але й що застосування катувань «позначилося чи могло позначитися» на достовірності його свідчень.

Частина 3 статті 164 проекту визнає неприпустимим доказ, отриманий «внаслідок застосування насильства». Таке формулювання не враховує можливого створення умов, що завдають фізичного або морального страждання, для отримання недобровільних свідчень.

З іншого боку те ж положення визнає неприпустимим доказ, отриманий внаслідок «інших незаконних дій». Це формулювання частини 3 статті 164 не узгоджується з формулюванням частини 2 тієї ж статті, яка передбачає, що «докази, зібрані ... з такими порушеннями цього Кодексу, які позначилися чи могли позначитися на їх достовірності, не можуть бути покладені в обґрунтування обвинувачення». Використання поряд цих двох положень дає можливість припустити, що автори Проекту визнають, що певні порушення кримінально-процесуального кодексу можуть бути «незаконними», а інші - «законними» порушеннями.

Взагалі, навіть вищенаведений аналіз трьох статей Проекту, визначив п’ять різних визначень неприпустимих доказів – (1) докази, отримані «незаконним шляхом», (2) докази, отримані «внаслідок незаконних дій», (3) докази, отримані «з порушенням цього Кодексу»,  (4) докази, отримані «з порушенням Конституції», (5) докази, отримані «внаслідок застосування насильства». Чи є вони однаковими за значенням поняттями, з Проекту кодексу визначити неможливо.

І, нарешті, Проект залишає невирішеними багато питань: відсутні будь-які правила щодо розподілу тягаря доведення у питанні припустимості доказів, та не визначений стандарт такого доведення. Через це неприпустимі докази можуть отримати доступ до правосуддя.

Наприклад, судова практика, яка склалася на цей час, виходить з того, що обвинувачений має довести поза розумним сумнівом факт застосування до нього незаконних методів слідства. Враховуючи те, що обвинувачений має обмежені можливості закріпити докази неправомірних дій щодо нього з боку посадовців, для левової частки обвинувачених такий тягар доведення є непосильним. Через це багато зізнань, які викликають вагомі сумніви щодо їхньої добровільності, стають головним доказом, на якому ґрунтується обвинувальний вирок.

2. Можливість вийти за конституційні обмеження

Проект вдається до цілої низки прийомів, щоб обійти обмеження щодо втручання держави у права та свободи людини, які захищаються Конституцією та Конвенцію з прав людини.

Можна навести два найбільш виразні приклади такого підходу: повноваження щодо проникнення до житла та іншого володіння особи і повноваження щодо затримання підозрюваного.

Проникнення до житла

Стаття 263 Проекту передбачає порядок проведення огляду. Частини 2 та 3 цієї статті інкорпорують вимоги статті 30 Конституції, щодо обов’язковості рішення суду для проникнення до житла та іншого володіння особи. Але частина 5 цієї статті передбачає, що «не потребується рішення слідчого судді для невідкладного проведення огляду місця події в житлі чи іншому володінні особи в разі одержання повідомлення про вчинення злочину в цьому житлі чи іншому володінні особи при об’єктивній неможливості отримання від цієї особи згоди на проведення огляду».

Це положення дає змогу вийти далеко за межі конституційних обмежень і практично зводить нанівець усі гарантії недоторканності житла та приватного життя особи, оскільки зовсім нескладно підвести під це положення майже будь-яку ситуацію. Наприклад, зберігання у житлі наркотичної речовини або приховування майна, що підлягає конфіскації, створює склад злочину, і, за думкою авторів Проекту, інформація про такий злочин дозволяє проникнення до житла та іншого володіння без судового дозволу.

Ще більше можливостей для порушення Конституції створює частина друга статті 265 Проекту: «У разі отримання заяви, повідомлення чи іншої інформації про вчинений злочин чи виявлення його ознак особа, яка провадить дізнання, слідчий повинен негайно приступити до огляду місця події з метою виявлення слідів злочину та інших речових доказів, з’ясування обстановки, в якій було вчинено злочин, а також інших обставин, які мають значення для справи». Автори Проекту навіть не зважили на ту обставину, що «місцем події» можуть бути також житло та інше володіння особи, і на цю ситуацію слід поширювати загальне правило статті 30 Конституції.

Слід відзначити, що чинний КПК більш жорстко окреслює повноваження правоохоронних органів, ніж запропонований законопроект.

Затримання підозрюваного

Для затримання особи без попереднього рішення суду Конституція передбачає дуже обмежене коло припустимих підстав, а саме: «невідкладну необхідність запобігти  злочину чи припинити його». Які б підстави для арешту без ордера не передбачало звичайне законодавство, у тому числі і Кримінально-процесуальний кодекс, кожне з них має відповідати поняттю «невідкладна необхідність запобігти злочину чи припинити його».

Проект у пункті (1) частини 2 статті 118 передбачає арешт без ордера «у разі нагальної необхідності запобігти  злочину чи припинити його». Хоча це положення повторює положення Конституції, однак автори Проекту цілковито спотворили зміст цього конституційного обмеження. Якщо в Конституції це положення є нормою, що обмежує можливості арешту без ордера, то автори Проекту представили його як додатковий випадок, коли державі дозволено позбавити людину свободи без попереднього рішення суду. За логікою авторів Проекту можна заарештувати особу без рішення суду або на підставі КПК, або на підставі Конституції. За логікою ж Конституції будь-яке положення закону, що допускає арешт без рішення суду, не повинне створювати для влади повноваження більші, ніж допускає стаття 29 Конституції.

Також легалізують можливість виходу за межі конституційних обмежень положення статті 118, які дозволяють затримання «для забезпечення виконання підозрюваним процесуальних обов’язків, передбачених цим Кодексом» або «з метою припровадження підозрюваного до органу дізнання, досудового слідства чи суду на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні ним злочину чи іншого суспільно небезпечного діяння».

Слід додати, що останні підстави затримання суперечать статті 5 Конвенції з прав людини.

3. Захист права на свободу

Крім того, що Проект зберігає за виконавчою владою невиправдано великі повноваження позбавляти людину свободи без судового рішення, він має також інші недоліки щодо захисту права на свободу.

Презумпція на користь взяття під варту

Формулювання проекту, незважаючи на декларації, консервують положення, за якого позбавлення особистої свободи в процесі кримінального судочинства залишається скоріше правилом, ніж виключенням.

За статтею 138 Проекту якщо суддя не може вирішити свої сумніви, чи забезпечать заходи, не пов’язані з позбавленням волі, «належну поведінку», він має взяти обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) під варту. Таким чином, автори Проекту створюють презумпцію на користь взяття під варту.

Ця презумпція практично незаперечна, оскільки завжди існує теоретична можливість, що ті чи інші заходи «можуть не забезпечити» бажану поведінку. У такому формулюванні тримання під вартою практично перетворюється на звичайний стан обвинуваченого під час кримінально процесу, якщо тільки обвинувачуваний не доведе якісь виняткові обставини, які виключають навіть теоретичну можливість «неналежної поведінки».

Крім того, «належна поведінка» – це вираз, який допускає занадто довільні тлумачення.

Гарантії судової процедури під час вирішення питання про взяття під варту або звільнення

Регулювання процедури судового розгляду питання про арешт чи звільнення в Проекті залишилося таким же бідним, як і в чинному законодавстві. Якщо зважити на те, що інститут судового розгляду питання про взяття під варту чи звільнення вперше і лише недавно введений у нашу правову практику, і відсутні традиції розгляду таких питань судами, запропонований авторами Проекту підхід навряд чи виправданий. Можна коротко згадати лише деякі недоліки:

  не визначений з достатньою ясністю предмет судового розгляду, повноваження сторін у ході процедури (статті 148-150 Проекту);

  суду залишена можливість вийти за межі вимог обвинувача в обмеженні прав особистості, що суперечить ролі суду в суспільстві (стаття 148 Проекту);

  не передбачений обов’язок судді забезпечити зацікавленій особі право на ефективне юридичне представництво в ході розгляду питання про  арешт або звільнення;

  не гарантоване елементарне право обвинувачуваного на особисту участь у розгляді, у ході якого вирішується питання про продовження терміну тримання його під вартою (стаття 150 Проекту);

  не передбачений обов’язок обвинувачення в розумний термін інформувати захист про доводи, якими обґрунтовується необхідність взяття під  варту чи продовження тримання під вартою;

  не передбачена процедура доступу затриманого та захисника до матеріалів справи з метою ефективного впливу на вирішення питання про  арешт чи звільнення.

У зв’язку з цими недоліками роль захисту в даній процедурі залишається суто декоративною.

Потрібно враховувати, що судове слухання про арешт проводиться в умовах невідкладності і є рутинним елементом кримінального переслідування. Тому ступінь визначеності законодавства повинна бути достатньою, щоб дозволити кожному розуміти обсяг тих гарантій, на які він може спиратися, заперечуючи проти намагання обвинувача позбавити його свободи. У теперішньому ж виді положення закону такі, що саме існування тих чи інших гарантій може стати предметом судового спору. Це послабляє ефективність правового засобу захисту, що саме по собі може визначити порушення як Конституції, так і зобов’язань по Конвенції.

Тривалість строку доставляння до суду

Проект залишає можливість тривалого перебування особи, позбавленої свободи за підозрою у вчиненні злочину, без доставляння до судді.

Граничний термін затримання без рішення суду визначений Конституцією в 72 години. Однак дотримання встановленого в Конституції терміну само собою не означає, що дотримано правило про невідкладність доставляння до суду й тримання під вартою правоохоронного органа протягом 72 годин законно. Підозрюваний має бути доставлений у суд невідкладно, але не пізніше 72 годин. Перевищення терміну безумовно перетворює утримання під вартою правоохоронного органа на незаконне. Однак і зволікання в межах цього терміну може скласти порушення Конституції, якщо для такого зволікання не було розумних підстав.

Проект ніде не передбачає, що суддя, до якого доставлено затриманого, повинен з’ясувати питання, чому затриманий не був доставлений у більш короткий термін. Без такого судового контролю збережеться існуюче положення, при якому 72 години є не максимальним, а звичайним терміном затримання до доставляння до судді.

Однак, у частині 6 статті 149 Проекту (утім як і в частині 4 статті 1652 діючого КПК) закладена можливість вийти і за межі цього максимально припустимого терміну. Це положення передбачає, що «при розгляді подання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, слідчий суддя вправі своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під вартою. Затримання в цьому випадку не може продовжуватися більше сімдесяти двох годин, а в разі, коли особа перебуває за межами населеного пункту, в якому діє суд, – не більше сорока восьми годин із моменту доставки затриманого в цей населений пункт».

Це положення приховує у собі безмежні можливості для зловживань органів дізнання, оскільки цілком у їхній владі визначити, коли саме доставити затриманого до населеного пункту, «у якому діє суд» і тим самим визначити початок строку. Неважко уявити різноманітні форми співпраці правоохоронних органів різних «населених пунктів» по «відмиванню» незаконного – і теоретично нескінченно довгого – позбавлення волі. Вже відомі випадки, коли строк доставлення тривав понад три тижні.

4. Оскарження порушень під час досудового провадження

Ускладнення та тривалість досудового провадження загострюють проблему оскарження до суду рішень, дій та бездіяльності посадових осіб, що здійснюють досудове провадження.

Доступ до суду

Частини 1 та 2 статті 317 проекту передбачають, що рішення, дії чи бездіяльність особи, яка провадить дізнання, начальника органу дізнання, начальника слідчого підрозділу, слідчого можуть бути оскаржені до суду першої інстанції. Кодекс встановлює у якості правила можливість подання таких скарг лише при попередньому розгляді справи судом чи розгляді справи по суті. Щодо можливості оскарження таких дії до надходження справи до суду, то така можливість обмежена лише такими випадками:

  оскарження рішень про відмову в застосуванні заходів безпеки або про їх скасування (стаття 90 Проекту);

  оскарження затримання (стаття 125 Проекту);

  оскарження особою, яка заявила або повідомила про злочин, та іншою особою, що бере участь у попередній перевірці заяв, повідомлень чи іншої інформації про злочини, рішення, дій та бездіяльності службових осіб органів, які здійснюють попередню перевірку (стаття 210 Проекту);

  оскарження постанов про відмову в порушенні провадження в кримінальній справі чи закриття провадження в кримінальній справі (стаття 321 Проекту);

  оскарження постанов про порушення провадження в кримінальній справі (стаття 323 Проекту).

Проект не передбачає можливості оскарження порушення інших прав, захищених Конституцією та міжнародними договорами. Тобто скарга, яка, можливо, містить відомості про брутальне порушення прав людини, може чекати свого вирішення багато місяців. Якщо ж справа закінчиться під час досудового провадження, то ніякого розгляду стверджуваного порушення так і не відбудеться. Таким чином, Проект створює унікальну ситуацію для правосуддя, коли розгляд вимог зацікавленої особи залежить від того, коли відповідач (у даному випадку правоохоронний орган) побажає, якщо побажає взагалі, передати справу до суду.

Гарантії судової процедури

Найбільш загальні риси, що надають процедурі судовий характер, є право на особисту участь у розгляді, можливість користатися юридичною допомогою (що, за певних обставин, може вимагати надання представника безоплатно), доступ до матеріалів, які можуть мати значення для вирішення справи, рівність процесуальних можливостей сторін. Проект у значному ступені нехтує цими основоположними засадами.

Наприклад, частина 1 статті 224, частина 2 статті 321 проекту передбачає, що «скарга подається … протягом семи діб із моменту одержання ними копії постанови чи повідомлення про прийняте рішення ...». За думкою авторів проекту, зацікавленій особі достатньо отримати лише коротке повідомлення про постанову, щоб кваліфіковано оскаржити її перед судом.

Чинний кодекс передбачає, що будь-якому оскарженню має передувати вивчення оскаржуваного рішення, і тому містить більш виважене формулювання: «скарга ... подається ... протягом семи діб з дня одержання копії постанови або повідомлення прокурора про відмову у відміні постанови».

На практиці за дуже короткого процесуального строку (7 діб), існування такої норми призведе до того, що заявник витратить час, намагаючись ознайомитися зі змістом постанови, і втратить процесуальну можливість звернутися до суду. Або він буде змушений подавати до суду свідомо необґрунтовану скаргу.

У випадку оскарження постанови про відмову у порушенні кримінальної справи жодне положення проекту не передбачає обов’язку надати зацікавленій особі матеріали, на яких ґрунтується постанова про відмову в порушенні провадження в кримінальній справі. Більш того, частина 4 статті 210 передбачає, що «дані, одержані в ході попередньої перевірки заяви, повідомлення чи іншої інформації про злочин, можуть бути розголошені тільки за дозволом особи, що веде провадження, і прокурором у тому обсязі, в якому вони визнають за потрібне».

Таким чином, одна зі сторін у процесі цілком контролює обсяг доступу к матеріалам і заздалегідь отримує значну перевагу над процесуальним супротивником під час розгляду законності постанови про відмову в порушенні провадження у кримінальній справі.

5. Право на захист

Проект кодексу зберігає існуюче у чинному законодавстві положення, коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний мають значно менше прав, ніж має захисник, який здійснює їхній захист. Особа, яка захищається від обвинувачення, позбавлена деяких важливих засобів захисту, наприклад:

– права застосовувати технічні засоби у відповідних випадках;

– права збирати відомості про факти, що можуть використовуватися як докази в справі, у тому числі у встановленому законом порядку запитувати і одержувати документи чи їх копії від громадян та юридичних осіб, знайомитися на підприємствах, в установах, організаціях, об’єднаннях громадян із необхідними документами, крім тих, таємниця яких охороняється законом, одержувати письмові висновки фахівців із питань, що вимагають спеціальних знань, опитувати громадян за їхньою згодою.

Ці права надані захиснику, але особа яка не користується юридичною допомогою захисника, цими інструментами захисту скористатися не може.

Право обвинуваченого (підсудного) на участь у розгляді своїх апеляційних та касаційних скарг також значно більше обмежено, ніж у його захисника.

Тобто за Проектом уповноважена особа має права значно більші, ніж особа, яка повноваження надала. Таке становище значною мірою зумовлене тим, що автори проекту вважають захисника не представником його клієнта, а особою, призначеною державним органом для здійснення «правильного» захисту.

Частина 1 статті 54 Проекту передбачає: «Захисником є особа, яка в порядку, встановленому законом, уповноважена здійснювати захист прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого та надавати їм правову допомогу при провадженні у кримінальній справі». Але частина 5 тієї ж статті вказує, хто «уповноважує» захисника здійснювати захист: це особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, слідчий суддя, суддя.

Це положення створює можливість порушення права на захист з того самого моменту, коли захисник спробує прийняти участь у справі.

Крім того, сам момент, з якого особа набуває права на юридичне представництво, також визначається стороною обвинувачення (частина 2 статті 45, частина 1 статті 47).

Тобто за Проектом особа не може визначити на свій розсуд ані момент, з якого вона потребує юридичної допомоги, ані ту особу, яку вона бажає бачити своїм юридичним представником.

Парадоксальна ситуація, коли повноваження по здійсненню свого захисту надає не особа, яку звинувачують у злочині, а ті особи, які це звинувачення висувають, – це наслідок тієї ж інквізиційної моделі кримінального процесу, яку намагаються втілити автори проекту. Ця модель передбачає, що слідчий або прокурор краще знають, коли і як треба захищатися обвинуваченому, і яка особа більш придатна для надання юридичної допомоги.

Як і чинний Кодекс, Проект позбавляє сторону захисту такого засобу спростування обвинувачення, як залучення незалежної експертної думки, оскільки призначення експертизи та призначення певних експертів врешті решт залежить від розсуду слідчого або суду.

Висновки

Оцінюючи законопроект в цілому, можна сказати, що він більшою частиною консервує і легалізує практику, яка склалася на засадах та традиціях, що суперечать сучасним уявленням про місце кримінального процесу у суспільстві. Проект закладає у кримінальне судочинство засади, які притаманні тоталітарній побудові суспільства.

Україна отримала унікальну можливість створити новий Кримінально-процесуальний кодекс, ґрунтуючись на сучасних стандартах справедливого судочинства. Ці стандарти мають бути закладені у ідеологію законопроекту, і ця ідеологія має відбиватися у всіх правилах та нормах, що регулюють окремі питання кримінального судочинства.

Можна помітити у Проекті певні розбіжності між частиною, у якій декларуються принципи, та тими статтями, які ці принципи мають втілювати у конкретних нормах. Рівність учасників процесу охоче декларується у загальній частині, але доволі часто допускається розгляд тих чи інших питань без участі захисника, гарантуючи його участь у разі, «якщо він з’явився». Багато зауважень викликаються і інші положення Проекту.

Проект Кримінально-процесуального кодексу потребує значного концептуального доопрацювання з метою узгодити його положення з тими стандартами захисту прав особи, які гарантуються міжнародними договорами, учасницею яких є Україна. Однак Проект у багатьох своїх положеннях демонструє недостатньо чітке уявлення його авторів про зміст та обсяг міжнародних зобов’язань України та інших усталених стандартів справедливого судочинства.



[1] Автор коментарю – А.П.Бущенко, експерт Харківської правозахисної групи з кримінального процесу, адвокат Харківської обласної колегії адвокатів

[2] Автори остаточної редакції Проекту: народні депутати України - члени Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Мойсик  В.Р., Бандурка О.М., Іванов С.А., Івченко О.Г., Мазуренко В.І., Маркуш М.А.,  Нечипорук В.П., Олексіюк С.С., Потебенько М.О., Сінченко С.Г., Червоній В.М., Шкіль А.В. та інші

Катування та жорстоке поводження

28.05.2004
джерело: maidan.org.ua

Новітні ноу-хау в галузі захисту прав і свобод людини

   

13 травня, перед початком о 10-й годині судового засідання в справі Тетяни Монтян, яку,нагадаємо, переслідують за надто активний захист УНСОвців під час розгляду справи «9-го березня», потенційні учасники судового засідання та пікетуючі стали свідками одного з нововведень, які опробовуються в окремо взятому Дарницькому суді м. Києва, тому в суді заведений новий порядок доступу відвідувачів. Біля приміщення суду чергують декілька міліціонерів, в самому приміщенні суду пропуск ведуть ще 2 міліціонери, які пропускають лише співробітників суду та учасників процесів відповідно до повісток. Що стосується доступу зацікавлених осіб – так це лише з дозволу судді. От і вийшло, що в суд Тетяна Монтян зранку не була допущена, бо не мала з собою повістки, а численні шанувальники чекали «велічайшего позволєнія» потрапити на відкрите (!) засідання.

Розгул демократії триває!

Свобода мирних зібрань

28.05.2004

Обмеження права на мирні збори 1 травня

   

1 травня – традиційний день для масових зібрань в Україні. Цього дня щороку відбуваються мітинги і демонстрації, організовані профспілками, громадськими організаціями та політичними партіями. Але 2004 року право громадян на першотравневі зібрання було значно обмежене порівняно з попередніми роками.

30 квітня районні суди Києва, Львова, Мукачева та інших міст за поданням місцевих органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування позбавили права або обмежили право на демонстрації та мітинги представників різних, лівих і правих, сил: Української Національної Асамблеї і Спілки Анархістів України, Комуністичної партії України і блоку «Наша Україна», Прогресивної Соціалістичної партії і Соціалістичної партії, товариству «Просвіта» і благодійному фонду «Жінки-русинки Закарпаття». Ці заборони стали безпрецедентними в історії новітньої України за своєю масовістю: така чисельність заборон характерна хіба що для ситуації надзвичайного стану і її можна порівняти хіба що з чисельністю заборон на початку 2001-го року (періоду акції «Україна без Кучми»).

Підставами для таких рішень судів стали:

1). Ймовірність зіткнень представників різних політичних сил під час масових заходів;

2). Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28.07.1988 «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР».

Щодо першої підстави: рішенням судів обмежено права громадян – тобто покарано – не за реальні порушення, а за «ймовірність» (на думку позивачів і суду) порушень, за порушення, які громадяни не здійснили. Ось цитати: «Його (масового заходу) спрямування з великою ймовірністю вказує на вірогідність порушення громадського порядку в місці проведення заходу» (заява Київської міської державної адміністрації до Шевченківського районного суду від 28.04.04, підписана заступником голови КМДА Б. Стичинським), пікетування Мукачівської Ратуші двома організаціями – Українська соціал-демократична молодь та Фонд регіональних ініціатив – «викликає у суду боязнь у виникненні конфліктної ситуації між ними» (рішення Мукачівського міськрайонного суду 30.04.04, головуючий – О. Куропятник).

Те, що для судів підставою для заборон мітингів є «ймовірність» або «боязнь» зіткнень різних політичних сил під час масових акцій, стало причиною появи новітньої «політтехнології» для заборон акцій окремих політичних сил. «Технології», яка застосовувалась і раніше, але 1 травня 2004 року набула масового характеру. Ця «технологія» полягає в тому, що після повідомлення про проведення заходу однією з організацій, інша організація, яка має іншу політичну спрямованість, повідомляє відповідний місцевий орган влади про проведення власного заходу. У цьому, другому, повідомленні зазначається той же час і те ж місце проведення масового зібрання, що і в першій. Далі суд забороняє проведення обох мітингів, посилаючись на можливість сутичок між різними політичними силами.

Щодо другої підстави: Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28.07.1988 «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» має дозвільний характер і встановлює 10-денний термін для подачі повідомлень про проведення масових зібрань. Таким чином, згаданий Указ суперечить Конституції України, зокрема, її 39-ій статті, яка встановлює для організації масових зібрань повідом­люючий, а не дозвільний порядок і яка не містить обмежень щодо терміну подачі повідомлень.

Не дивлячись на хиткість підстав, суди в усіх випадках задовольнили заяви місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування про обмеження права громадян на мирні зібрання. Цей факт, враховуючи і попередні прецеденти, можна вже вважати закономірністю для практики судів першої інстанції в Україні. Крім того, цей факт вказує на залежність цих судів від місцевих органів влади.

Час прийняття рішень – у переддень проведення масових зібрань – не залишає організаторам зібрань можливості оскаржити рішення районних судів у судах апеляційних.

Ще одним порушенням з боку місцевих органів державної виконавчої влади, зокрема, Київської міської державної адміністрації, є відмова у прийнятті повідомлень від організаторів масових заходів з огляду на закінчення робочого часу (у випадку з громадською організацією Українська народна самооборона заявку не було прийнято о 17-ій годині 30 квітня в той час, коли робочий день у КМДА закінчується о 18-ій).

Зауважимо, що закон про порядок проведення мирних зібрань досі не прийнятий. За відсутністю закону органи державної влади і місцевого самоврядування та суди мають керуватися Європейською конвенцією захисту прав людини та основних свобод, яка є складовою частиною внутрішнього законодавства. Проте цього не відбулося, а дії влади та рішення судів грубо порушують статтю 11 Конвенції, що створює передумови для звернення до Європейського суду з прав людини.

Більшість організаторів масових заходів 1 травня 2004 року не виконали рішень судів, посилаючись на їх неконституційність. Виконали ці рішення лише блок «Наша Україна» в Києві (ще до рішення суду, 28 квітня, врахувавши пропозицію КМДА, «Наша Україна» змінила характер і місця проведення своїх заходів) та вже згадані громадські організації в Мукачевому.

Не дивлячись на це, перешкод проведенню акцій з боку органів внутрішніх справ не зафіксовано. Не відбулося також жодних сутичок між представниками різних політичних сил, яких так остерігалися місцеві органи влади та судді. Зокрема, не було жодних зіткнень у «проблемних» регіонах, де такі сутички мали місце раніше: ні у Львові – між комуністами та націоналістами, ні в Донецьку – між представниками «Нашої України» та Партії регіонів.

Події навколо заходів 1 травня 2004 року – масові судові обмеження свободи мирних зібрань та переслідування організаторів цих зібрань – свідчать про серйозні порушення в Україні статті 11 Європейської конвенції з прав людини та статті 39 Конституції України.

Ініціаторами обмежень права на мирні зібрання в усіх відомих випадках були місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування. Регіони, де найбільше порушувались права на мирні зібрання – Київ, Львівська, Закарпатська та Харківська області.

Суди першої інстанції в усіх випадках задовольнили заяви місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування про обмеження права громадян на мирні збори. Цей факт вказує на залежність цих судів від місцевих органів влади.

З’явилась практика неприйняття повідомлень про проведення масових заходів (м. Київ), яка може стати підставою для «законного» обмеження права на мирні зібрання у судовому або адміністративному порядку (в тому числі і силового розгону мітингів), а також для адміністративних переслідувань організаторів та учасників масових заходів.

Ми мусимо констатувати значне збільшення числа порушень права на мирні зібрання в Україні порівняно з іншими періодами, яке можна пов’язати з наближенням президентських виборів. Можна передбачити, що протягом травня – листопада 2004 року кількість масових заходів зросте. В той самий час можна передбачити продовження і, навіть, інтенсифікацію практики судових і адміністративних обмежень права на мирні зібрання протягом вказаного часу.

РІШЕННЯ
ІМ’ЯМ УКРАЇНИ

30 квітня 2004 р. Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

в складі головуючого: О. М. Куропятник

при секретарі: Є.І. Пуга

з участю представників Мукачівського міськвиконкому О. А. Лаванеш

Мукачівської міськорганізації УСДМ І. С. Коран

МГО «Фундація регіональних ініціатив» О. Г. Солонтай

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Мукачево цивільну справу за заявою Мукачівського міськвиконкому про встановлення обмежень Мукачівській міськорганізації УСДМ, МГО «Фундація регіональних ініціатив» на проведення заявлених ними пікетів на період з 01.05.2004 р. по 04.05.04 р.,

в с т а н о в и в :

Мукачівський міськвиконком подав до суду заяву з клопотанням встановити обмеження вказаним організаціям в проведенні ними пікетів у період з 01.05.04 р. по 04.05.04 р. Посилаючись на те, що заяви подані незавчасно, знаходження даних організацій приведе до громадського безпорядку біля приміщення Мукачівської міськради та зірве намічені міськвиконкомом міроприємства на святкові дні. Просять заяву задоволити.

Вказані організації в судовому засіданні в особі їх представників не прийшли до порозуміння, що викликає у суду боязнь у виникненні конфліктної ситуації між ними під час пікетування. Організації подали заяви на пікетування в порушення ст.39 Конституції України та Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28.07.1988 р. V-9306-XI «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» – за 10 днів до проведення міроприємства, який діє на день подачі заяв до Мукачівської міськради про проведення пікетування.

При таких обставинах, суд приходить до висновку, що заява підлягає до задоволення. Слід допустити негайне виконання рішення суду згідно ст. 218 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 15,30,52,203,218 ЦПК України, ст.39 Конституції України, суд

В И Р І Ш И В :

Встановити обмеження Мукачівській міськорганізації УСДМ, МГО «Фундація регіональних ініціатив» на проведення заявлених ними пікетів на період з 01.05.2004 р. по 04.05.04 р. Біля приміщення Мукачівської міської Ради.

Рішення підлягає до негайного виконання.

На рішення може бути подано апеляційну скаргу до апеляційного суду Закарпатської області на протязі місяця з дня його оголошення через цей суд.

Головуючий: /підпис/ О. М. Куропятник.

Печатка Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області.

(Стилістику, орфографію і пунктуацію документа збережено)

http://maidan.org.ua/static/mai/1084013252.html

Свобода мирних зібрань

28.05.2004 | Інна Сухорукова, м.Харків

Хроніка поточних подій

   

Першотравнева демонстрація в Харкові завершилася гучним скандалом. І якщо 1-ого травня не було жодного натяку на це, то вже 5 травня скандал вибухнув.

Якщо ретельно дотримуватися хронології, то все відбувалося таким чином: після завершення мітингу опозиції, проведення якого було погоджено з міськвиконкомом, і відбувся цей мітинг у дуже почесному місці – біля пам’ятника Шевченку, невеличка група молодих опозиціонерів, серед яких були голова Харківського комітету «За правду!» – Євген Золотарьов і голова обласного партійного осередку партії «Реформи і порядок» – Іван Варченко, віднесли щит-плакат «Останню сорочку Януковичу» до обласної держадміністрації. Відстань від пам’ятника Шевченку до облдержадміністрації становить не більш 300 метрів. Йшла група молодих людей по тротуару, ніякого ажіотажу навколо їхньої групи не було. Перед облдержадміністрацією молоді люди зняли ще й свої сорочки, поклали їх на плакат і акуратно перенесли до тротуару перед будинком облдержадміністрації. За їх діями спостерігали міліціонери, які чергували біля облдержадміністрації, ніяких зауважень вони не робили, і взагалі все це дійство пройшло тихо. Вже через п’ять хвилин нікого перед облдержадміністрацією не залишилось, а плакат міліціонери швиденько віднесли за дерева і там дуже швидко знищили (про що потім, мабуть, самі ж дуже шкодували).

А ось 5-го травня, раптово розвернулися «бойові дії». До офісів, де працюють Євген Золотарьов та Іван Варченко приїхали міліціонери і запросили молодих людей «для беседы» до Київського райвідділу міліції. Вже у відділі склали протокол про порушення громадського порядку 1-го травня, і не зважаючи на те, що і Євген Золотарьов, і Іван Варченко є помічниками народного депутата Володимира Філенка, їх негайно затримали, брутально заштовхали в «воронок» і швиденько відвезли до Київського районного суду. Суддя цього суду Володимир Плетньов не гаяв часу, миттєво розглянув справу. До залу не допустили знімальні групи телебачення. Хлопцям було пред’явлено звинувачення у порушенні правил проведення публічних акцій, тобто суд вирішив, що п’ятеро хлопців вчинили стихійну ходу і провели незареєстрований пікет, за що суддя Плетньов дуже швидко оголосив вирок першому обвинуваченому – Євгену Золотарьову – 15 діб адміністративного арешту. Тим часом на розгляд справи другого обвинуваченого вже встиг прибути юрист «Нашої України», який просив представника міліції надати які-небудь докази порушення порядку. І нічого крім оперативних відеозаписів, зроблених представниками міліції, не було представлено для розгляду у суді. Цікавою рисою цієї справи було те, що виконком Харківської міської ради, який дав дозвіл на мітинг 1-го травня, не тільки не звертався до суду або міліції з заявою, а взагалі про те, що був порушений порядок в місті 1-го травня, і це розглядалося в суді, представники міськвиконкому узнали пост фактум майже останніми.

Мабуть, присутність юриста все ж таки вплинула на хід розгляду справи у суді, тому І.Варченко отримав 10 діб адміністративного арешту. Тут же у залі суду І.Варченко оголосив голодовку. Суддя Плетньов не тільки не взяв до уваги, того, що хлопці є помічниками народного депутата, якого міліція навіть не повідомила про арешт, а  й те, що у Євгена Золотарьова вагітна жінка, а Іван Варченко має малу дитину, і вони є єдиними годувальниками своїх родин.

6 травня в офісі «Нашої України» відбулася прес-конференція, на якій представники майже всіх опозиційних партій та об’єднань м.Харкова заявили, що не будуть миритися із свавіллям правоохоронних органів і з 7 травня починають нові акції – безстрокове пікетування облдержадміністрації.

7 травня о 14-й годині почався мітинг – пікет в центрі м.Харкова. Крім того, тут же відбувалися індивідуальні акції протесту – декілька опозиціонерів поставили стільці на тротуарі біля облдержадміністрації, сіли й заявили, що в такий спосіб вони будуть проявляти солідарність з Євгеном Золотарьовим і Іваном Варченком, які знаходяться під вартою. Цього ж дня юристи від «Нашої України» звернулися зі скаргами на вирок суду до голови апеляційного суду Харківської області та прокурора Київського району м.Харкова.

Того ж дня в вечірній передачі місцевого телебачення виступив губернатор Харківської області Євген Кушнарьов, який сказав, що він здивований жорстокістю адмінпокарання, бо, як на його думку, ніяких наслідків і порушень громадського порядку дії молодих опозиціонерів не спричинили. Цього ж дня прокурор Київського району вніс протест на вирок суду, і суддя Плетньов негайно переглянув справу і змінив термін покарання Є.Золотарьову та І.Варченку – три доби відбування під вартою.

Наступного дня 8-го травня об 11-й годині 20 хвилин затриманих хлопців звільнили з-під варти. Біля виходу їх зустрічав пікет представників опозиції, хоч і без оркестру, але з квітами та прапорами.

Спробую дати правову оцінку діям правоохоронців і суду.

Можливо, харків’яни пам’ятають події початку 2001 року, коли в Харкові були встановлені намети опозиції, біля яких чергували пікети. Тоді правоохоронці вночі знесли намети, а після цього начальник УВД міста був змушений публічно визнати, що при знесенні наметів було порушено ст.39 Конституції України. Але в порівнянні з тим, що ми побачили зараз, це були весняні квіточки. Можна сказати, що арешт двох помічників народного депутата, здійснений з порушенням п.5 ст.34 Закону України «Про статус народного депутата України», є однією з брутальніших політичних подій останнього часу. І цю подію, так же як і вибори в Мукачеві, можна вважати репетицією дій влади під час виборів.

Які ж саме закони порушені правоохоронцями, що повинні стояти на сторожі законів?

Якщо правоохоронці бачили 1 травня порушення громадського порядку, яке здійснили п.Золотарьов та п.Варченко, чому вони не зробили попередження порушникам, як передбачає закон «Про міліцію», чому не склали протокол про правопорушення безпосередньо 1-го травня на місці порушення?

Запрошуючи Золотарьова та Варченка до райвідділу міліції, правоохоронці порушили порядок затримання.

Незважаючи на те, що працівникам міліції були надані документи про те, що Є.Золотарьов та І.Варченко є помічниками народного депутата В.Філенка, він не був поінформований про це, як передбачає Закон України «Про статус народного депутата України».

Без всякої мотивації пресі заборонили проводити зйомки в судовому засіданні.

Як заявили юристи «Нашої України», суддя Плетньов надав їм для ознайомлення з матеріалами справи всього 15 хвилин, хоча матеріали, що розглядалися в судовому засідання, складали 6 томів (а звідки вони взялися?!)

Судові слухання відбувалися у шаленому темпі, свідки були тільки зі сторони обвинувачення. Суддя взагалі відмовив викликати і заслухати свідків з боку затриманих, чим грубо порушив принцип рівності сторін у судовому процесі.

Адмінарешт був накладений нібито за несанкціоновану ходу, але хлопці йшли по тротуару, нікому не заважали – ні пішоходам, ні тим паче транспорту, проїзд якого по центральній вулиці у святковий день був закритий. Плакат, який вони несли, виражав їхню власну думку, отже, це не потребувало попереднього погодження в заявах на мітинг. І тут знову порушені ст.ст. 34, 39 Конституції України і ст. 11 Європейської Конвенції з прав людини. Стаття 39 Конституції України визначає:

«Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити зібрання, мітинги, ходи і демонстрації, про проведення яких заздалегідь повідомляються органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно із законом і тільки в інтересах національної безпеки, упередження безладдя чи злочинів, для охорони здоров’я населення чи захисту прав і свобод інших людей.»

Природно, ані мітингом, ані ходою визнати рух по тротуару декількох молодих людей не можна (або ми повертаємось до принципу «більше трьох не збиратися»?), тим більш у святковий день. Це була просто частина першотравневої акції, і ніяк інакше і не могло бути кваліфіковане, у будь-якому разі не порушувало ані громадський порядок, ані права громадян.

І навпаки, саме порушення ст.39 Конституції України – стало найулюбленішим дійством наших правоохоронців. Вони це робили під час громадянських акцій у 2001 році, вони це роблять і зараз, і саме в рік виборів.

Звісно, читачу може спасти на думку, що суддя Плетньов має недостатню кваліфікацію, незважаючи на свій великий стаж роботи у суді. Невже він не мав жодного законного обґрунтування, щоб справедливо і кваліфіковано вирішити цю справу? На жаль, мав, хоча упередженість цього судді і політичний підтекст його рішення не викликає жодних сумнівів, але є і деякі прогалини в законодавстві, які дозволили йому це зробити.

Верховна Рада вже давно повинна була б прийняти закон, що регламентує мирні зібрання громадян. Взявши за головний принцип відповідність Конституції України та Європейській Конвенції з захисту прав людини, закон повинен встановити такий порядок дозволу мирних зборів громадян, згідно з яким органи влади тільки повідомлялися б про наступну мирну акцію, а не дозволяли як зараз.

Але такий закон і досі не прийнятий. Чому? Звісно, за це відповідальна Верховна Рада, депутати як попередніх, так і діючого скликань. На жаль, ми не маємо ще багатьох законів, які захищали б права громадян і відповідали міжнародним стандартам. І такі недоробки у законодавстві може використовувати кожна з гілок влади, незважаючи на те, що перш за все влада повинна спиратися на Конституцію України, яка є найвищим законодавчим актом прямої дії. А всі нормативні акти, що суперечать Конституції, мають бути скасовані.

Ось як тлумачить Конституційний Суд ст.39 Конституції України в рішенні від 19 квітня 2001 року №4-рп/2001: «Право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги і, походи і демонстрації, закріплене в статті 39 Конституції України, є їх невідчужуваним і непорушним правом, гарантованим Основним Законом України».

Таким чином, хоча закон про мирні збори досі відсутній – це не може бути перешкодою у проведенні мирних акцій, бо ця норма закладена в Конституції України. Крім того, органи влади та суди повинні керуватися 11 статтею Європейської Конвенції, яка є частиною внутрішнього законодавства. Прогалина в національному законодавстві якраз є підставою застосування міжнародного договору, який регулює відповідні правовідносини.. Проте органи влади і суди порушують міжнародний договір. Нормативні документи, які сьогодні використовують органи влади і суди – це Указ Президії ВР СРСР від 28 липня 1988 року і Указ ВР України від 12.09.91 «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» від 12 вересня 1991 року. Проте Указ від 12.09.91 передбачає, що норми старого права не повинні суперечити законам України і, головне, Конституції України.

В даному випадку застосування дозвільних норм на проведення мирних акцій громадян, які використовують харківські правоохоронці, явно суперечить Основному Закону. І це вже багато разів обговорювалось і в різних інстанціях, і в пресі протягом останніх років.

Але наша влада, та й ми самі, звикли наступати по сорок разів на одні й ті ж граблі. Що й робимо, витрачаючи при цьому нерви, гроші і час. Можливо, це значно простіше, ніж приймати демократичні закони і рухатися вперед?

Громадянське суспільство

28.05.2004

Відлуння Форуму українських правозахисних організацій

   

Свої коментарі щодо Форуму правозахисних організацій щодо правозахисного руху в Україні дали Зуза Фіалова, Ніна Карпачова, Олексій Тарасов та Валентин Гефтер.

Олексій Тарасов, голова Чернігівського громадського комітету захисту прав людини, розповідає про те, як відбирали організації для участі в першому українському Форумі правозахисних організацій.

Ми оголосили конкурс і до 20 березня від бажаючих прийняти участь у Форумі мала надійти анкета-заява на адресу організаторів. Всього ми отримали понад 200 заяв, з яких було відібрано 118 учасників з 80 організацій, як регіональних, так і тих, які працюють на всеукраїнському рівні. Головним критерієм відбору була інформація стосовно роботи, яку активно проводить організація в рамках захисту прав людини. Навіть наявність досвіду у передвиборчій роботі не була суттєвою. Нас цікавили в першу чергу організації, які дійсно щось роблять для захисту прав людини, про діяльність яких знають в Україні і за її межами. На жаль, не всі відібрані учасники були активними на Форумі, деякі з них взагалі не з’явилися без попередження і без вказання поважної причини, а деякі організації настільки були зацікавлені участю в Форумі, що приїхали без запрошення за власні кошти. Звичайно, ми все це врахуємо наступного разу, коли будемо знову збирати правозахисний рух України.

Зуза Фіалова, незалежний експерт з питань моніторингу дотримання прав людини та просвітницької діяльності (Словаччина) представила на Форумі новий проект дотримання прав громадян доступу до інформації. На сьогодні є експертом в декількох словацьких державних установах, НУО та Національному центрі з прав людини в Братиславі.

«Я хочу щоб люди не думали, що права людини – це права психічнохворих та ув’язнених. Права людини – це те, що торкається кожного з нас весь час».

Ідея цього проекту – проінформувати людей, чим є право доступу до інформації, а також навчити використовувати це право і проводити моніторинги стосовно його дотримання на місцях. В цей проект входить перевірка роботи владних структур в регіонах, наскільки вона є прозорою і зрозумілою пересічним громадянам, і що можна зробити, щоб ініціювати видання щорічних звітів владними структурами з того чи іншого питання. Цю роботу ми будемо спочатку безпосередньо виконувати з нашими словацькими експертами, паралельно будемо навчати українських тренерів-експертів з цих питань, для того, щоб потів вони лишились в Україні і змогли самі реалізовувати свої маленькі проекти в себе вдома і навчати цьому інших. Цей проект направлений в першу чергу на навчання людей з регіонів, представників НУО, малого бізнесу тощо. Ми хочемо підтримати їх місцеву ініціативу. Спочатку цей проект буде існувати як спільний – Україно-Словацький, адже в Словаччині є великий досвід з цього питання, в нас є серйозний закон, який гарно працює. Ми хочемо поділитись цим досвідом з Україною. В нас вже є попередня домовленість з деякими фондами на підтримку цього проекту. А далі, після навчання, українські експерти самі зможуть реалізовувати свої проекти, як вони будуть вважати за потрібне, без нашої участі.

Ніна Карпачова, український омбудсман, розказує про майбутні плани співпраці з правозахисниками.

Я вітаю правозахисників з тим, що в Україні нарешті пройшов перший Форум правозахисних організацій. Також я дуже рада сама приймати в ньому участь, адже співпраця правозахисників із омбудсманом вже давно зарекомендувала себе як позитивна. Я хочу зазначити, що моя співпраця з НУО з кожним роком стає пліднішою і глибшою. Ми разом працюємо над надзвичайно важливими проектами по захисту прав людини. Один із останніх – це захист прав людей, які потерпають від тортур, що реалізується за підтримки Європейського Союзу. Ще один досить важливий спільний проект – це проект захисту прав ВІЛ-інфікованих. На жаль, ця проблема зараз набула такої сили, що держава не в змозі сама її подолати, тому наша спільна робота принесе більше користі. І я хочу зазначити, що в реалізації цих проектів важливу роль відіграють незалежні мас-медіа, які об’єктивно можуть розказати про проблему, а також про механізми її вирішення і кроки, які робляться для цього. Я і далі маю намір працювати разом з правозахисниками, і ми маємо вже деякі плани на майбутнє. На черзі проект запобігання торгівлі людьми. Зараз вже є дві урядові програми з цього питання, але найголовнішої подією стало створення Ради по запобіганню торгівлі людьми, в яку разом з представниками уряду входять і представники неурядових організацій. І, безперечно, важливою подією буде співпраця омбудсмана з НУО у виборчих перегонах. Ми вже маємо певний досвід минулих парламентських виборів, коли ми працювали разом із Комітетом виборців України, робили спільну аналітику, моніторинги тощо. І ми будемо працювати в цьому питанні разом і надалі.

Валентин Гефтер, заступник голови Російського «Меморіалу», про відмінність і схожість правозахисної спільноти в Росії та Україні.

Українська правозахисна спільнота набагато молодше, спокійніше. Можливо, це через те, що в Україні немає таких гарячих питань як Чечня, армія, міграція. Але також можна сказати, що виглядає, нібито у вас взагалі немає своїх спільних українських тем. Кожен займається своїм регіоном. Можливо, це тільки так виглядає. Адже в Росії ми збираємось на подібні заходи з кінця 90-х років, а у вас така подія відбувається вперше. Можливо, люди тільки починають придивлятись один до одного, знайомитись. Робота в секціях показала, що в глибині все ж таки проблеми однакові, тільки не вистачає загального, спільного для всіх механізму їх вирішення. Також я знаю декілька українських НУО, які співпрацюють з владою. Це теж може бути досить позитивно, адже в Росії ми втратили майже всі свої гарні контакти, в нас не лишилось своїх депутатів. А в Україні цей механізм співпраці задіяний – і це гарно.

Секретаріат Ради українських правозахисних організацій


Бюлетень "Права Людини", 2004, №13

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори