пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200501
№01
2005

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

01.02.2005 | Євген Захаров, м.Харків

...Плюс декучмізація всієї країни

   

Події листопада - грудня 2004 року поставили перед українським суспільством нові завдання, вирішення яких годі відкладати на потім. По будь-якій оксамитовій революції починається відкат, оксамитова реставрація, що швидко стає жорсткою, якщо не наражається на опір. Нині ми переживаємо таку мить, коли громадянське суспільство може та мусить розширити простір свободи і стати твердою ногою на відвойованій у держави території.

Практично це означає перегляд і зміну найважливіших законів про права та засадничі свободи людини й, відповідно, зміну правозастосування. Проте самі лише нові закони не працюватимуть, якщо вціліє огидна напівфеодальна соціяльна система, коли тільки близькість до влади забезпечує преференції та гаразди, а що фіскальний тиск не дає змоги працювати, не крадучи, то кожен є вразливим для цілої державної потуги й, отже, всі мусять платити данину («треба ділитися!»).

Зрештою, люди та взаємини між ними важливіші від законів, які ті взаємини закріплюють, і якщо саме моральний занепад став однією з головних причин суспільної кризи, що спричинилася до помаранчевої революції, то насамперед необхідно домогтися зміни морального клімату в суспільстві. Пам’ятаймо лишень, що маємо хіба якихось кілька місяців, щонайбільше рік, аби урухомити ці процеси і зробити їх незворотними.

Українське суспільство потребує передовсім очищення, скасування аморальної системи суспільних відносин, посталої за режиму Кучми, але закоріненої ще в комуністичному соціюмі. Йдеться про процес, аналогічний денацифікації Німеччини по Другій світовій війні чи декомунізації країн Балтії та майбутньої Вишеградської четвірки на початку 90-х.

В Україні цю навздогінну декомунізацію, либонь, варто назвати «декучмізацією», позаяк Леонід Кучма, чиїм іменем недарма позначено цілу епоху, втілює наявний режим і особисто відповідає за моральний занепад суспільства. Водночас мусимо бути свідомі того, що відповідальність за такий стан справ лежить на всіх без винятку.

***

Що ж саме має містити в собі декучмізація?

По-перше, необхідно надати суспільству можливість дізнатися правду про злочини, здирництво та корисливі дії влади, що йде.

Потрібно розсекретити і оприлюднити численні укази президента, постанови уряду й інші нормативні акти, що під незаконними ґрифами доступу «для службового користування», «не для друку», «опублікуванню не підлягає» приховують інформацію про корупцію вищих посадових осіб і зайнятих їхнім обслуговуванням органів влади, як-от Державне управління справами, Конституційний Суд, Вища Рада юстиції тощо. Харківська правозахисна група веде моніторинґ таких актів за допомоги комп’ютерної системи «Ліґа:Закон» і може засвідчити, що в деякі місяці засекречено було до 10% президентських указів.

Щоразу, коли зміст цих указів діставав розголос, виявлялося, що йдеться або про обдаровування президентом себе і своїх відданих холопів (положення про горезвісну ДУСю, бюджет якої перевищує бюджети багатьох міністерств, приміром, Міністерства транспорту, чи розпорядження про надвишки членам Вищої Ради Юстиції тощо), або про приховування від суспільства кулуарних домовленостей (приміром, угода між РАО «Газпром» і НАК «Нафтогаз Україна» стосовно газового консорціюму). Дотепер заховано під ґрифом ДСК «Національну програму розвитку енергетики до 2010 року», ухвалену ще 1996 року без будь-якого громадського обговорення.

Конче потребує перегляду «Звід відомостей, що становлять державну таємницю», невиправдано широкий, а то й просто анекдотичний (державну таємницю становить, наприклад, кількість працівників митної служби чи результати прокурорської перевірки скарг на порушення прав людини) та власне порядок засекречування інформації.

По-друге, необхідно переглянути судові справи, пов’язані з політичними переслідуваннями опозиції та бізнесу, який її підтримував – скажімо, справу банку «Слов’янський», справу про інгулецький терористичний акт 1999 року (Кучма нещодавно помилував Сергія Іванченка за клопотанням його дружини Інни, але решту фігурантів цієї справи і далі ув’язнено, а компенсації постраждалим, якщо і виплачені, то мізерні), справу про 9 березня 2001 року, справу донецького адвоката Салова (до речі, скоро рішення за його заявою прийме Європейський суд із прав людини) та інші.

Згадаймо, що про всі ці справи йдеться у Мельниченкових записах, щодо яких час уже провести парламентське розслідування, бо вони, як важкі тягарі, не дають іти далі. Якщо таке розслідування доведе, що посадовці завинили у злочинах – їх треба судити. Необхідно також, нарешті, розслідувати і справу про вбивство Георгія Гонгадзе.

По-третє, загальніше, слід провести громадську експертизу найважливіших подій у різних царинах – політичній, економічній, соціяльній, екологічній тощо, встановити, коли влада нас обманювала, і відтак дати цим подіям громадську оцінку, зокрема, правову.

Для цього мусимо переглянути коротку історію незалежної України, скласти перелік таких подій за останні 15 років і створити працездатні експертні групи (хороший взірець такої громадської експертизи – аналіз причин Чорнобильської катастрофи, здійснений екологами на початку 90-х).

Думаю, сили та засоби для таких експертиз можна знайти. Там, де було порушено права окремих осіб, їх треба поновити чи, принаймні, відкомпенсувати завдану шкоду, моральну та матеріяльну. Завважу також, що доцільно провести (спільно з Рахунковою палатою) й ретельну експертизу виконання державного бюджету 2004 року та місцевих бюджетів. A priori можна передбачити неабиякі фінансові зловживання, пов’язані з виборами.

Крім того, потрібно дослідити зовнішню політику, передовсім відносини з Росією, аби перевірити поширену підозру про те, що національне багатство та суверенітет країни були платою за підтримку режиму Кучми.

По-четверте, необхідно оприлюднити механізми фальсифікації президентських виборів.

Цей гнійник треба розітнути. І то дуже важливо, на мою думку, дати можливість покаятися та зняти гріх із душі людям, залученим до фальшувань, – байдуже, з примусу чи задля зиску. Я вчинив би тут так, як чинять, коли йдеться про роззброєння: оголошують термін, коли зброю можна скласти без жодних наслідків, відтак уже вдаються до санкцій. Себто в нашому випадку треба ухвалити спеціяльний закон, що передбачав би амністію для всіх, хто протягом певного часу оголосить про свою участь у фальсифікації виборів і про форму цієї участи, а вже потому провести розслідування та відповідні судові процеси. Маю надію, що це буде гідне завершення виборчого процесу.

Звісно, це не стосується найсуттєвіших і найбрутальніших порушень, як-от перехоплення інформації про результати голосування та маніпулювання даними, змова між окремими членами ЦВК і адміністрацією президента. Ці злочини конче має розглядати суд.

По-п’яте, і далі, як і 15 років тому, гострою є проблема декаґебізації.

Звісно, СБУ – це не КҐБ. Та все ж вона не змогла уникнути використання її режимом для політичних переслідувань, надто у 1998–2001 роках, коли її очолював Леонід Деркач. Є чимало доказів на користь того, що СБУ, на жаль, багато в чому наслідувала КҐБ, вдаючися до незаконних дій, залякування, шантажу й, водночас, плекаючи міт про себе як про найубезпеченіший від корупції державний орган.

Реорганізація СБУ на початку 90-х пройшла не прозоро, звіт комісії, до складу якої входили Генріх Алтунян, Михайло Горинь і Юрій Костенко, якщо і було підготовано, то так і залишено закритим. Тому саме тепер конче слід гласно за участи громадськости розслідувати свідчення про втручання СБУ в діяльність політичних партій і громадських організацій, у бізнес і, встановивши істину, оновити кадровий склад цієї спецслужби.

Вельми на часі є також широка публічна дискусія про пріоритети національної безпеки, оскільки, на мій погляд, вони часто-густо трактовані СБУ на шкоду інтересам України (як, наприклад, у випадку, коли одним із головних пріоритетів визнано інформаційну безпеку, хоча обмеження свободи інформаційного обміну призводить до стаґнації суспільства). З огляду на те, як СБУ діє в інформаційній сфері, можна припустити, що йдеться або про корисливі мотиви, або про повне нерозуміння того, як змінився світ із появою інтернету.

Тут також потрібен спеціяльний закон, який надасть громадській комісії можливість дістатися секретної інформації та розслідувати свідчення про незаконну діяльність СБУ. Ця ж комісія має опікуватися оновленням кадрів за польським або чеським взірцем: усіх працівників звільнити, відтак переатестувати й частину з них поновити на службі.

Негласні працівники підлягають люстрації: інформація про їхню причетність до КҐБ має стати публічною, якщо цим людям і далі йдеться про високі державні посади. Тут знову-таки можна скористатися цілком успішним польським досвідом: там, відповідно до закону про люстрацію, кожен, хто хоче бути обраним чи призначеним на певні посади (міністерські, суддівські тощо), повинен оголосити, чи був він таємним аґентом спецслужб. Справу розглядає спеціяльний люстраційний суд, і якщо пошукач збрехав, його позбавляють політичних прав на 10 років.

По-шосте, не менше важливо оновити інші правоохоронні органи – прокуратуру, міліцію, податкову міліцію тощо.

Інформацію про незаконні дії цих структур треба розкрити і вивчити з відповідними висновками, зокрема й кадровими. Вкрай важливо унеможливити їхнє втручання у бізнес, припинити ганебну практику «дахування». Податкову міліцію варто взагалі ліквідувати.

Має бути розглянута також проблема масового стеження, зокрема, контролю над комунікаціями, який грубо порушує право на приватність. Відомо, що 2002 року апеляційні суди видали десь 40000 санкцій на зняття оперативними підрозділами правоохоронних органів інформації із каналів зв’язку (щоб порівняти, в США попри усю боротьбу з тероризмом – 1367 санкцій за рік). Треба публічно з’ясувати, як розподілилися ці санкції між кримінальною міліцією, СБУ, податковою міліцією та іншими правоохоронними структурами, чи ефективно їх застосували – скільки заведено кримінальних справ, скільки з них доправлено до суду, які вироки тощо.

Оновлювати ці органи можна на тих самих засадах, що й СБУ.

По-сьоме, життєво необхідні зміни в освіті, як середній, так і вищій.

Як засвідчила ініціятива «Академічна Чеснота», з академічними свободами у нас справи кепські. Ганьба, коли тільки три ректори на цілу велику країну виступають проти очевидної фальсифікації виборів. У найгіршому стані перебувають юридичні виші, які й далі готують «слухняних» фахівців за суцільного панування радянської правової парадигми. Либонь, і тут не уникнути кадрової «чистки», принаймні щодо найодіозніших ректорів, на кшталт сумського Царенка.

По-восьме, слід відокремити бізнес від політичної діяльности. Ця теза вже перетворилася на загальник, тож обмежуся тільки констатацією проблеми.

По-дев’яте, треба створити інституціональні механізми громадського контролю, парламентського та позапарламентського. Нині ці механізми або у зародковому стані, або ж узагалі відсутні.

По-десяте, необхідно знайти спосіб піднести авторитет правосуддя й унезалежнити та «роздержавити» судову владу.

Якщо суд є органом державної влади, то він не може ухвалювати рішення за позовами проти держави, бо не має права виступати стороною під час розгляду справи. Тому суд повинен діяти іменем закону, а не іменем України. Власне, це одне з найважливіших завдань. Сьогодні незалежність суду радше фіктивна. Судову реформу не завершено, і чимало чинних норм, як на мене, належить змінити.

Треба суттєво підняти платню суддям, передовсім, місцевих судів. Торік ішлося про такі цифри: бюджетне забезпечення судді Конституційного Суду – 600 тисяч гривень річно, судді Верховного Суду – 120 000 гривень, судді місцевого суду – 12 000 гривень. Ця диспропорція суто корупційного характеру має бути виправлена!

А нещодавно один із суддів Верховного Суду стверджував, що їхня зарплатня вдесятеро менша, ніж у суддів Конституційного Суду, які ще й отримали генеральські (!) звання. Тож не дивуймося, коли вони доводять, що 1+1 дорівнює 1. Я вважаю, що такий Конституційний Суд слід розпустити й створити новий – на підставі спеціяльного закону. Переглянути треба і склад Вищої Ради Юстиції. Але найважливіше і найважче – забезпечити громадський контроль над судовою владою.

По-одинадцяте, треба переглянути структуру, пропорції, функції та чисельність державного апарату.

Ясна річ, мають змінитися функції адміністрації президента, а Державне управління справами слід просто ліквідувати. Викликає великий сумнів доцільність таких органів, як Держкомітет із телебачення та радіомовлення, принаймні функції його варто переглянути. Втім, цей комплекс проблем заслуговує на окрему й детальнішу розмову.

По-дванадцяте, бажано переглянути укази про присвоєння звання «Герой України» та інших державних нагород. Ганьба, що в «героях» ходять, наприклад, Медведчук чи Бойко, натомість таких людей, як, скажімо, Євген Грицяк чи Данило Шумук, правдивих героїв України, не було удостоєно цього звання. Перегляд має здійснювати громадська комісія, до складу якої ввійдуть люди із беззаперечним моральним авторитетом.

Реалізація усіх цих пропозицій неминуче виявить численні факти корупції, зловживань владою та інших злочинів. З огляду на це варто повернутися до згаданої вже проблеми люстрації. Але тепер я хотів би завважити неґативний, як на мене, досвід Чехії та Угорщини. Люстрація як обмеження прав усіх посадовців, починаючи, наприклад, від глав державних райадміністрацій і вище, неприпустима. Провина не буває колективною, тільки індивідуальною. Звинуватимо, розслідуємо, осудимо, покараємо, пробачимо. Або не пробачимо, – залежить від злочину.

Це безпосередньо стосується і наразі чинного президента Леоніда Кучми. Звісно, ознака цивілізованости країни – шанобливе ставлення до колишніх президентів. Але якщо буде надано переконливі докази злочинів, скоєних Кучмою, його треба судити.

Дуже обережно, на мій погляд, слід підходити і до надуживань в економічній царині: по-перше, ці порушення були неминучими, а по-друге, зарізкі дії тут можуть дуже вплинути на розвиток економіки. Ліпше пошукати гнучких схем, які дозволять вивести економіку з тіні, відокремити бізнес від політики та запровадити, нарешті, чіткі правила.

***

Широка програма декучмізації ставить на порядок денний неабиякі зміни в законодавстві. Жодним чином не претендуючи на вичерпний їх перелік, спробую запропонувати хіба деякі напрямки.

Передовсім завважимо, що конституційна реформа, прийнята «в пакеті» 8 грудня, страх яка погана. З одного боку, вона дуже куца і не зачіпає багатьох важливих моментів, а з другого – створює загрозу неминучого конфлікту між президентом і прем’єр-міністром (якого можна було б уникнути, зробивши президента главою виконавчої влади та підпорядкувавши йому уряд), повертає суто радянську практику загального нагляду прокуратури, впроваджує імперативний мандат, перетворюючи депутатів на «кнопкодавів», простих виконавців волі лідерів фракцій тощо.

Щоправда, позаяк проект №4180 під час голосування було змінено, його знову має розглянути Конституційний Суд, а відтак ще раз затвердити конституційна більшість. Певен, що, це дає громадськості можливість розгорнути кампанію проти конституційної реформи, накидуваній нам у такій неприйнятній формі.

Українське суспільство потребує справжньої, а не позірної реформи. Конституція 1996 року була компромісом із лівими силами, тому й впроваджувала такий собі сором’язливий капіталізм, містила силу-силенну соціяльних ґарантій суто радянського штибу, пустопорожніх обіцянок, що їх жодній владі годі виконати. Ця Конституція вже не відповідає сьогоднішнім реаліям, її треба переписувати.

Окрім іншого, конституційна система не працює, бо відсутній інститут конституційної скарги: фізичні особи не мають права оскаржувати порушення конституційних прав у Конституційному Суді. Тому він, власне, і не є судом, та й відповідного процесуального закону бракує.

Тому треба або ліквідувати Конституційний Суд і передати його повноваження Верховному Суду (що потребує зміни Конституції, а отже доволі клопітно), або прийняти новий закон про Конституційний суд, змінивши принципи його формування, розширивши коло осіб, які мають право оскарження, та запровадивши процедуру розгляду справ. Себто йдеться про щось на кшталт Конституційно-процесуального кодексу.

Як я вже писав, сильна та незалежна судова влада – конечна умова оновлення країни. З огляду на це потрібно переглянути закони, які реґулюють діяльність судів, водночас впровадивши норми, які ґарантують вплив неурядових організацій на обрання (призначення) суддів.

Те саме стосується і закону про прокуратуру й інші правоохоронні органи: для захисту від їхньої сваволі мають бути передбачені механізми громадського контролю. Чинний закон про громадський контроль над правоохоронними органами та збройними силами не витримує критики, його слід до букви переписати.

Доцільно було б допрацювати колись започаткований законопроєкт про громадський контроль над діяльністю виконавчої влади (вкупі з прокуратурою та службою безпеки), який розвинув би ідею парламентського та позапарламентського контролю. Потрібно також істотно переробити давно застарілий закон про оперативно-розшукову діяльність (він містить дуже слабкі ґарантії прав людини), окремо подбавши про порядок контролю над комунікаціями з боку правоохоронних органів.

Важливо виграти боротьбу за Кримінально-процесуальний кодекс, який 2004 року п’ять разів поспіль вдалося відправити на доопрацювання перед другим читанням. А от Кримінально-виконавчий кодекс, чинний уже рік, підлягає докорінній зміні.

Контроль над діями влади може здійснювати тільки поінформоване суспільство. Тому мусимо забезпечити чіткі та зрозумілі процедури доступу до інформації, зокрема до архівів спецслужб. А щодо неймовірно розбухлого інформаційного законодавства, то воно загалом радше гальмує поступ у цій сфері й обмежує свободу слова та свободу преси, ніж сприяє їхньому розвиткові. Тому виникає велика спокуса взагалі скасувати численні закони, що реґулюють інформаційний простір (а надто особливо шкідливі, як-от закон про порядок висвітлення діяльности органів державної влади та місцевого самоврядування чи закон про соціяльні ґарантії для журналістів), і почати з чистого аркуша.

Необхідно переглянути виборче законодавство, аби підсилити ґарантії прав і громадянських свобод, зокрема й прав громадських організацій. І то, робити це треба заздалегідь, задовго до виборів, адже чесними та прозорими їх зробить лише невтручання виконавчої влади і контроль суспільства. Крім того, слід передбачити чітку та здійсненну процедуру відкликання депутатів.

Треба прийняти сучасний закон про об’єднання громадян. Закон 1992 року вже геть застарів і що далі, то більше суперечить наявному стану справ. Потрібно також розробити закон про порядок проведення мітинґів, демонстрацій та інших публічних акцій, позаяк і місцева влада, і суди донині спираються на старий Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року, який має виразно дозвільний характер і суперечить чинній Конституції.

Необхідно також переглянути соціяльні ґарантії для тих груп населення, які самотужки не здатні забезпечити гідний рівень життя, бо різниця між багатими та бідними в Україні досягла загрозливих меж. Подолання бідности має стати за один із головних пріоритетів нової влади.

Нарешті, час уже внести зміни до закону про реабілітацію жертв політичних репресій і віддати цим людям старі борги, виправивши те дискримінаційне становище, в якому багато хто з них опинився.

Аби всі ці процеси урухомити, варто, на мій погляд, створити низку робочих груп, відповідальних за опрацювання того чи того напрямку. До їхнього складу могли б увійти, з одного боку, так би мовити, «люди Майдану», а з другого – представники нової адміністрації, депутати, а також, звісно, експерти. Свою діяльність ці групи, очевидно, мусили б до певної міри узгоджувати з новою владою, але, в разі потреби, вони могли би спиратися і на прямі публічні акції Майдану, який у такий спосіб заохочував би владу ухвалювати деякі важкі для неї рішення. Либонь, політично ці групи завжди мали би бути на крок (але не більше!) радикальніші від влади і, ясна річ, фінансово від неї, себто від державного бюджета, незалежні. Втім, обговорення конкретних аспектів їхньої діяльности та статусу, мабуть, потребує окремої детальнішої розмови, і то в іншому форматі.

Варто лише знову наголосити, що йдеться не просто про реформу Кучминого режиму, а про вельми запізнену й отже навздогінну декомунізацію. Її годі вже відкладати і нема як уникнути. Тому пора вже починати. Просто зараз.

Фрагменти дискусії щодо статті

***

Политическая система должна быть организована таким образом, чтобы она работала эффективно при минимальном вовлечении избирателей. Чтобы она сама себя корректировала. Если народу приходится мерзнуть на площадях, чтобы отстоять свои элементарные права, – то это говорит не об успехе демократии, это свидетельство ее полного провала. Провала, из которого народ вынужден таким вот образом выбираться. Простой вопрос –- почему никто не думает о том, как организовать парламентский контроль над исполнительной властью? Тот же закон о следственных комиссиях. Ждем пока снова какой-то подонок узурпирует власть, и нам снова придется мерзнуть в палатках – без каких либо гарантий успеха?

– Да просто потому, что никто особо не верит в то, что парламентский контроль будет сколько-нибудь эффективным. В парламенте ж у нас одни «профессиональные политики», и что от них толку?

– Как я уже писал где-то раньше, сейчас коррупционная вертикаль исполнительной власти кормит только одну ветвь власти, а с введением парламентского контроля ей придется кормить ещё и  депутатов. Брать станут больше, всего-то. А цель политреформы – перераспределение коррупционного денежного потока в пользу депутатов парламента. Мой тезис подтверждается тем, что именно самая нищая партия – СПУ – больше всех «за». Это шутка, конечно, но в каждой шутке есть доля...

– Если серьезно, то функция парламента – законодательная власть, функция контроля за исполнительной властью ему как-то вроде изначально не свойственна, верно? Потом, это ж придется создавать административно-организационную структуру контроля, по сути – параллельную МВД+прокуратуре+СБУ и неподконтрольную им, как я понимаю? некий аналог КПК при ЦК КПСС?

– Уважаемые господа,

простите, что пишу банальные вещи, но просто вынужден: парламентский контроль – одна из важнейших составляющих парламентаризма. Он отнюдь не сводится к временным следственным комиссиям. Составляющие парламентского контроля – это и рассмотрение жалоб граждан, и парламентское расследование тех или иных неординарных событий в стране, и многое другое. Примеры: комитет G-10 в Германии, парламентские комитеты по надзору за спецслужбами во многих странах. Можно привести и многочисленные примеры парламентских расследований – покопайтесь в памяти и вспомните сами. Но не у нас. У нас парламентский контроль находится в зачаточном состоянии, фактически отсутствует, но это не значит что его не должно быть.

Ну, давайте возьмем такой вопрос, как тайная слежка (прослушивание телефонных разговоров, контроль эл. почты и других коммуникаций). В большинстве стран парламентский контроль заключается в том, что парламентский комитет по национальной безопасности заслушивает и обсуждает публичный отчет начальника спецслужбы о количестве полученных санкций суда на такие действия и об из результативности. Сообщается, какие именно оперативные подразделения получили разрешение на слежку, в каком количестве, и чего они достигли (количество предъявленных обвинений, вынесенных приговоров, по каким статьям и т.д.) Поэтому можно легко рассказать, сколько санкций, и по каким делам было в Голландии, в США и т.д., к каким результатам это привело. Вот в Голландии, например, в 2003 году прослушивались телефоны примерно 15 000 человек, и все были возмущены: как много! В США в 2003 году было дано судами 1367 санкций. А что у нас? Случайно стало известно, что санкций дали 40 000, что означает, что под прослушку (легальную и законную!) попало примерно 5 млн. человек. И что? Да ничего! Я подозреваю, что нашему парламентскому комитету по национальной безопасности даже в голову не приходит контролировать такие вещи.

Вывод: у нас «имеет место быть» глубокое непонимание роли и назначения парламентского контроля. Но сама по себе это здоровая идея, которая вполне может у нас реализоваться. Т.е., необходим ликбез, подготовка и принятие закона и практика. Все это вполне осуществимо.

– При наявності бажання у членів парламентських комітетів «лікбезуватися». Мій власний досвід роботи з багатьма парламентськими комітетами показав, що ніяким контролем вони займатися не бажають. Це ж працювати тяжко треба, а не язиком з трибуни молотити.

– А що, в них є можливість викликати на засідання комісії якогось міністра, та допитати його під присягою та в присутності телекамер?

Робити працю, що є наперед безрезультатною нікому не подобається. Спочатку треба дати їм необхідні для роботи повноваження, а потім вже питати, як вони ними користуються.

– А що, вони можуть місцевого чиновника допитати під присягою? Місцевий чиновник просто пошле їх подалі, на тому всі перевірки й закінчаться.

– Вони не користуються своїми повноваженнями, якщо ті вимагають роботи. І не прагнуть мати результатів навіть там, де вони є.

– Та не може в них бути ніяких результатів. Подивіться на результати роботи комісії по розслідуванню плівок Мельниченка. Чого не вистачило – бажання чи повноважень проводити справжні слідчі дії?

Ще раз питаю – вам не спадало на думку, що депутати не бажають «працювати з документами», тому що знають наперед, що результат цієї праці завжди буде нульовий?

Ви просто утворили собі ілюзійну картину і намагаєтесь її дотримуватися, вважаючи, що достатньо змінити закони, і все буде добре. Не буде. Бо залежить не лише від законів, але й від людей.

***

Що вам усім до того КС? Так, він не суд – в тому сенсі що не є частиною судової влади. Його функція – не судити (тобто вирішувати суперечки між особами, інтереси яких заторкнуті), а перевіряти відповідність законів один одному та Конституції. Так-сяк – але він справляється.

Фактично пропонується перейменувати КС у палату ВС. Що це дасть на практиці? Давайте вважати, що ця палата вже є, і зветься вона КС.

Я вважаю, що це питання є далеко не таким важливим, як багато інших нагальних питань. І до того ж вирішувати його важко – зміни в Конституцію треба вносити, до того ж кардинальні.

– Ні, це спрощене розуміння КС, який сьогодні практично виконує тільки функції арбітра між Президентом та парламентом та перевіряє відповідність різних правових актів Конституції. А він має стати справжнім судом з правом конституційної скарги від будь-якої особи, чиї конституційні права та свободи порушено. Навіть в Росії КС так працює, і там було багато важливих РІШЕНЬ по заявам громадян. А подивіться, який активний КС в Німеччині чи Угорщині, як він впливає на право! Я якраз вважаю, що КС треба залишити, але змінити його функції та склад, щоби конституційна система запрацювала.

– Фактично Ваша пропозиція (як я її зрозумів) полягає в тому, щоб розширити коло осіб, вповноважених подавати скарги до КС –- якщо я правильно зрозумів. На мою думку, це (визначення такого кола осіб) питання радше технічне, ніж засадниче. Наприклад, замість цього можна збільшити штат омбудсмена і встановити процедуру розгляду омбудсменом скарг громадян, що передбачають подання до КС, і здійснення такого подання омбудсменом. Результат буде такий самий приблизно. Тобто це справа техніки.

Щодо оновлення складу... Ну, в законі ж не напишеш «покидьків не приймати». Встановити законом штучні перепони для покидьків неможливо.

– Ні, я пропоную ширші речі. Сьогодні конституційну скаргу можуть подати Президент, Верховний Суд, Омбудсман, група з не менше, ніж 45 депутатів парламенту. Все. Не можуть подати фізичні особи і навіть звичайні суди. Люди можуть звернутися тільки за тлумаченням норм, коли є приклади протилежної адміністративної практики в однакових ситуаціях. З десятків тисяч заяв на тлумачення розглянуто 5 чи вже 6. Отже, КС не виконує одного з своїх головних завдань – розгляд скарг на порушення конституційних прав і свобод, і це саме засадниче питання. Навіть в Росії КС розглядає скарги від фізичних осіб, і створено велику купу важливих прецедентів. Тому я і написав, що конституційна система у нас не працює. Необхідна також процедура розгляду. Дивіться, є КПК, ГПК, АПК а процедури для розгляду справ КС не існує.

Щож до складу КС – необхідно змінювати процедуру формування КС в самому законі про КС, щоби покидьки не проходили. У тому числі, за рахунок участі громадськості. Треба думати, як це зробити.

– Знову ж таки, я вбачаю суттєву відмінність КС від судів –- і тому їхнє перетинання неможливо (і на практиці воно в Україні не відбувається, як можна побачити). Навіть якщо розширити коло осіб, що можуть подавати скарги до КС, –- все одно перетинання не буде. Бо КС – то суд лише за назвою, а по суті він нічого не судить.

Цитата з сайту КС Молдови, йдеться про їхній КС, але застосовно і до нашого:

http://www.ccrm.rol.md/report_ru/rep2001ru.htm:

Главная особенность конституционной юрисдикции и принципиальное отличие Конституционного суда от судов общей юрисдикции состоит в том, что Конституционный суд в соответствии с  Конституцией не входит в судебную систему, не является органом правосудия и не является составной частью судебной власти.

Отже, тому і не перетинаються КС і ВС – вони виконують зовсім різні функції.

– Ні, це не так. КС розглядає питання конституційної юрисдикції, але він має діяти саме як суд, рішення якого мусять виконуватися. Перетинання може бути, а може і не бути. У Росії, наприклад, кожен суд може розглядати конституційні питання, водночас будь-який громадянин може подати конституційну скаргу, і це суттєво впливає на правозастосування, на законодавство, тощо.  Наприклад, КС Росії розглянув скаргу жінки, дочки репресованого з політичних мотивів, що її не визнають жертвою політичних репресій, як і її батька. КС виніс рішення: задовольнити скаргу, вважати цю жінку жертвою політичних репресій. Після того Держдума Росії переглянула Закон про реабілітацію жертв політичних репресій і розповсюдила дію закону на дітей репресованих. У нас нічого подібного не трапилось, наш Закон не змінювався з 1991 року. Можна навести багато інших прикладів рішень російського КС, наприклад, було гарне рішення щодо незаконного прослуховування телефонних розмов.

А молдавани, мабуть, не розуміють, як має бути. Безумовно, одна з головних функцій КС – це і перевірка нормативних актів на відповідність Конституції, і тлумачення конституційних норм, і в цьому сенсі практика Угорського КС, найбільш передового КС в пострадянських країнах просто вражає: вони тлумачать навіть дух норми, а не тільки букву. Але і прийняття рішень по скаргам громадян на порушення конституційних прав також входить до конституційної юрисдикції.

– Є два варіянти:

1. Зліквідувати КС, передавши, як то Ви кажете, його функції Верхсуду (окремій палаті, з окремим складом, бо це найвищий пілотаж і люди мають бути постійно «у дискурсі»). Така практика існує в багатьох правових системах. І нічого поганого.

2. Якщо вже ні (а щоб так, треба змінювати Конституцію), то розігнати цей склад КСУ поганою мітлою.

Принципово – провести ревізію рішень КС періоду кучмозою. Там дуже багато лайна, це Ви без мене знаєте. Не менш принципово – «вичавити стару владу» з Закону про КС. Там теж багато і води і лайна. Рівно як і різних позицій з подібних процедурних (принаймні!) питань.

Судді КС мають призначатися з публічним обговоренням кандидатур. І якщо цього нема в  Конституції імперативно, то це не значить, що суспільство не може вимагати цього від Президента, ВРУ та з’їзду суддів. Тобто як перед проголошенням шлюбу у гамериканських хвільмах: «якщо хтось має щось заперечити, то нехай це скаже зараз». Суспільство повинне мати можливість висловити своє «фе».

– Все законодавство України – то є суцільний жах. Закони:

1. Суперечать один одному,

2. Внутрішньо суперечливі,

3. Дозволяють взагалі, а не з конкретних питань, «дорегулювання» підзаконними актами,

4. Пишуться людьми, котрі якщо щось і розуміють у праві, то ні хріна не розуміють у мистецтві слова, що спричиняє і можливість подвійного, потрійного тлумачення і неможливість витлумачити взагалі, і головний біль і щирий сміх (іноді – крізь сльози).

5. Часто-густо є замовними,

6. Існують у набагато більшій кількості, ніж вони потрібні, натоміть набагато гіршої якості, ніж має бути.

– Браво! Але в інформаційній сфері це суцільний жах в квадраті!

Політика і права людини

01.02.2005

Правозахисники вимагають від нової влади негайних реформ для утвердження прав людини та основних свобод

   

 «Новий Президент України та Уряд мають здійснити негайні реформи, спрямовані на утвердження та забезпечення реалізації прав людини та основних свобод», - зазначено у відкритому листі правозахисників до нової влади, поширеному 22 січня 2005 року. Зокрема, вони звертають увагу на негайну реформу інформаційного та кримінально-процесуального законодавства, перегляду конституційної реформи та встановлення механізмів громадського контролю за владою.

Асоціація правозахисних організацій «Українська Гельсінська спілка з прав людини» у своєму зверненні привітала Президента України Віктора Ющенко із вступом на посаду. При цьому правозахисники нагадали новій українській владі про сумну спадщину систематичних та масових порушень прав людини та основних свобод, які відбувалися в Україні з моменту проголошення її незалежності, і закликали ініціювати негайні реформи, які мають гарантувати реалізацію прав людини та основних свобод.

Правозахисники запропонували низку конкретних кроків, спрямованих на покращення ситуації у цій сфері. Зокрема вони запропонували:

1. Негайно розпочати розслідування фактів порушень прав людини, які мали місце у минулому. Це особливо стосується таких злочинів, як переслідування журналістів, зникнення та політичні вбивства, переслідування осіб у зв’язку з їхніми політичними поглядами чи громадською діяльністю. Необхідно публічно оголосити про результати таких розслідувань та відновити справедливість щодо постраждалих осіб.

2. Терміново розсекретити незаконно утаємничені правові акти Президента України, Кабінету Міністрів України, Генеральної Прокуратури та інших органів влади, що приховані під незаконними грифами «Не для друку», «Опублікуванню не підлягає» та «Для службового користування (ДСК)», оскільки саме в них міститься інформація про їхні корупційні діяння, а також сприяти зміні інформаційного законодавства з метою унеможливити незаконне втаємничення їхніх правових актів у майбутньому.

3. Переглянути прийняті зміни до Конституції, оскільки вони, на нашу думку, є суперечливими, погіршують ефективне функціонування влади та зменшують гарантії забезпечення прав людини та основних свобод, а також ініціювати зміни до Конституції України з метою уможливити ратифікацію Україною Римського Статуту Міжнародного Кримінального Суду.

4. Ініціювати зміни до Закону України «Про Конституційний Суд України» з метою надати громадянам право подавати індивідуальні скарги на неконституційність правових актів органів влади.

5. Розробити новий проект Кримінального-процесуального Кодексу України та Кримінального-виконавчого Кодексу України на основі конституційних гарантій і міжнародних стандартів захисту прав людини, а також позитивної міжнародної практики.

6. Виступити із законодавчими ініціативами про створення громадського телерадіомовлення в Україні.

7. Забезпечити захист прав меншин (мовних, національних, релігійних), гарантувати дотримання прав біженців та шукачів притулку у відповідності до міжнародних зобов’язань України.

8. Започаткувати реальний громадський контроль за діяльністю правоохоронних органів України та громадський моніторинг місць позбавлення волі.

«При реалізації завдань нової влади необхідно звернути особливу увагу на дотримання принципу політичного плюралізму та забезпечення права політичних опонентів на вільне мирне вираження поглядів», - зазначають правозахисники.

Політика і права людини

01.02.2005
джерело: www.rupor.org

Життя після виборів

   

Отже, перемога. Опозиція стає владою, але чи стає, в свою чергу, влада – опозицією? І чи може влада стати опозицією, котра необхідна кожній країні, що обирає демократичний шлях розвитку?

Країна, в котрій опозиції не існує, неминуче втрачає. Адже саме опозиція покликана контролювати владу. Саме опозиційні сили мають контролювати дотримання свободи слова та прав людини в країні. Саме опозиційні сили повинні запобігати зловживанню владою. Але сили, котрі зараз опиняться поза владою, попри те, що мають досить велику підтримку в ряді регіонів, не мають під собою жодної реальної бази. Великою мірою ці виборці підтримують Януковича з мотивацією «тому що свій», і голосують за нього, задурені геббельсівською пропагандою колишньої влади.

Чесно кажучи, і в страшному сні не побачиш, приміром, громадянина Білоконя, котрий опікується правами людини, громадянина Медведчука, котрий слідкує за дотриманням свободи слова, чи горе-ректора Царенка, котрий слідкує за демократичністю в освітній сфері. Мусимо визнати: зараз ані Партія Регіонів, ані СДПУ(о) не мають жодного політика, котрий може стати опозиційним лідером.

Однак економічні рішення нового уряду, без сумніву, опиняться під увагою залишків колишньої більшості. Практично єдиним шансом цих політичних сил увійти в склад нового парламенту є неуспішна діяльність майбутнього уряду. Декілька криз – і ці партії зможуть отримати більш-менш вагомий відсоток голосів.

Таким чином, опозиційна ніша залишається порожньою. Сподіваємось, що соціалісти, котрі підтримали Ющенка в президентських перегонах, і відповідно, взяли на себе частину відповідальності за майбутнє держави, ввійдуть до складу відповідальної більшості та матимуть своїх представників в уряді. Тим часом комуністи дискредитували себе, ведучи «флюгерну» політику. Фракція комуністів залишається потужною, але як політична сила вони є безперспективними.

Таким чином, є деяка логіка в заявах одного з активістів «ПОРИ!» Владислава, котрий пропонує перетворити цю кампанію в політичну силу нового типу, лідерами котрої будуть люди, не задіяні в бізнесі, люди, котрим подобається працювати задля процвітання свого народу.

Але чи потрібна Україні ще одна політична партія? Навряд чи існуючі формування відображають практично всі напрямки різних ідеологій, від екологічних до відверто маргінальних. А чи потрібне Україні громадянське суспільство, розвинені механізми громадського контролю? Беззаперечно – так.

Довіру українців до «ПОРИ!» можна пояснити саме тим, що ми не є політичною партією, а саме громадським рухом. Гадаю, що «ПОРІ!» навіть не потрібно реєструватися в якості юридичної особи. Наша близькість до людей і підтримка в суспільстві зникне, як тільки ми причепимо на двері офіційну табличку, наймемо охоронця, поставимо турнікет і заведемо товстих діячів в шкіряних кріслах, котрі будуть з розумним видом розповідати по телевізору, що мав на увазі Президент, сказавши «А», і яке «Б», на їхню думку, завтра буде Президентом сказане. Партію «ПОРА!», якщо така виникне, очікує безславне політичне майбутнє – ця теза була доведена в Югославії, де партія «Отпор», перемігши в державі, з тріском програла парламентські вибори.

Натомість Тарас Чорновіл, не довго думаючи, вже «намалював» обриси майбутньої опозиції. Він заявив, що опонувати Ющенку будуть Тимошенко, Мороз, кампанія «ПОРА» і... Янукович. Ми в свою чергу, просимо громадянина Чорновола не поширювати власні зрадницькі звички на кампанію «ПОРА!». Ми безперечно будемо контролювати владу, однак навряд чи будемо співпрацювати тут з Януковичем. Принаймні не захочуть підтримувати ті активісти, в котрих досі не закриті кримінальні справи, сфабриковані в той час, коли режим забажав зробити з кампанії терористичну організацію. Не захочуть співпрацювати з вами всі ті, хто боровся за свободу слова та права людини в той час, як громадянин Янукович, займаючи ключову державну посаду, не зволили звернути увагу на всі ці безчинства. Тим більше не захочуть нічого чути про співпрацю з Януковичем сумські студенти, з вимогами яких Віктор Федорович не забажав навіть ознайомитись, відвідуючи місто.

Дехто вважає, що «ПОРА!» зробила свою справу. Основною нашою метою було повалення диктаторського режиму –«кучмізму». Зрозуміло, що кучмізм – це не тільки Кучма. І не тільки Янукович. І не тільки інші відомі діячі, на кшталт Білоконя та Васильєва. Кучмізм – це залишки радянського мислення в головах багатьох наших керівників і, власне, залишки цих керівників на відповідальних посадах. Враховуючи фантастичну здатність цих викопних істот до мімікрії, найближчим часом не слід сподіватися на остаточне знищення кучмізму. Він все ще живий, і наша боротьба не втрачатиме змісту доти, доки з українського політичного лексикону не зникнуть поняття „прикупив собі трохи Верховної ради й парочку міністрів», а бізнесмени не дійдуть висновку, що займатись бізнесом таки вигідніше, аніж займатися політикою, і що не потрібно займатися політикою, щоби робити бізнес.

Громадянське суспільство в Україні вже народилось. І саме «ПОРА!» може стати тим інструментом, котрий звертатиме увагу людей на ті чи інші зловживання владою. В цьому контексті хотілося б нагадати про першу – сигнальну – перемогу громадянських рухів. Мова ведеться про протести сумських студентів проти об’єднання вузів. Ця акція закінчилась перемогою, і немалим чином завдяки підтримці цілого ряду громадських організацій, в тому числі ГК «ПОРА!». Притік активістів з різних регіонів України створив ситуацію, коли кількість учасників походу збільшувалась з кожним днем. Під кінець більшість з них не мала сумніву в тому, що вони таки дійдуть до Києва. Зрештою, Кучма дійшов висновку, що краще не збурювати передвиборну столицю – і відмінив указ про об’єднання ВУЗів. Власне, в подальшому «ПОРА» бачить своє існування в якості каталізатора громадянського контролю. «ПОРА!» буде привертати увагу суспільства до порушень різного рангу – в першу чергу до корупції, котра, звичайно, не зникне сама собою, допомогою в організації страйків, закінчуючи охороною старовинних споруд.

«ПОРА!» зникне як громадський рух тоді, коли громадянський контроль в країні стане нормою, а не екзотикою, і кожен українець зможе відстояти свої права як наодинці, так і разом із іншими. Аж тоді можна буде сказати: наша робота закінчена.

28.12.2004

Політика і права людини

01.02.2005 | Олена Голюк, м. Київ
джерело: www.ruupor.org

В’язнів сумління в Україні немає?

   

Про відновлення в Україні під час виборів Президента практики переслідування інакомислячих, використання правоохоронних органів у якості інструмента політичної боротьби свідчать численні виступи українських правозахисників та заяви авторитетних міжнародних правозахисних організацій. Проте правоохоронні органи і надалі продовжують заперечувати факти масових затримань і арештів активістів, які мирно поширювали під час виборів інформаційні матеріали, висловлювали публічно свої політичні переконання, реалізували своє конституційне право на свободу мирних зібрань.

Українська Гельсінська спілка з прав людини (УГСПЛ), глибоко стурбована такою ситуацією в Україні, ще напередодні другого туру президентських виборів звернулася до Голови Верховної Ради Володимира Литвина. У своїй заяві представники УГСПЛ виклали зареєстровані ними численні факти порушень конституційних прав людини та висловили прохання використати законні повноваження Голови Верховної Ради і авторитет вищого законодавчого органу державної влади для припинення масових порушень конституційних прав людини на вільне вираження своїх поглядів, на свободу і особисту недоторканність, на вільне пересування.

Реагуючи на звернення УГСПЛ Володимир Литвин звернувся до прокуратур областей, де були зафіксовані порушення, з проханням дати роз’яснення щодо порушеної проблеми.

Не викликає здивування те, що у відповідях (які ще й досі продовжують надходити) всі звинувачення щодо порушень прав громадян правоохоронцями всіляко спростовуються.

Прокуратурами лише трьох областей (Сумської, Вінницької та Чернігівської) визнано факт затримання осіб, про порушення прав яких йшлося у матеріалах УГСПЛ.

Так, у місті Суми, за свідченнями УГСПЛ, до 10 днів адмінарешту було засуджено районним судом шестеро осіб, що вимагали оприлюднення офіційного протоколу про підсумки голосування на виборчій дільниці, як це передбачено нормою Закону «Про вибори Президента України». Як відомо, їх було засуджено у закритому судовому процесі, без допуску адвокатів та родичів, і саме їх міжнародна правозахисна організація «Міжнародна Амністія» визнала першими за роки незалежності України в’язнями сумління.

Прокуратура Сумської області (звісно не поділила такої думки) встановила, що на момент звернення УГСПЛ справа знаходилася на розгляді в апеляційному суді Сумської області і до прийняття рішення його головою «прокуратура позбавлення можливості перевірити законність винесених суддею рішень по справам та внесення протестів на постанови про притягнення до адміністративної відповідальності вказаних осіб».

А в Чернігові проти активіста «ПОРИ» взагалі порушили кримінальну справу... за фактом збуту фальшивих грошей. Обласна прокуратура висновків ніяких не робила, проте запевнила, що хід досудового слідства у справі перебуває на її контролі. Проте нам відомо, що ще у грудні дані кримінальні справи були закриті за відсутністю складу злочину, але чи будуть покарані правоохоронці, що зловживали своєю владою?

Незважаючи на те, що тримання в приймальниках-розподільниках осіб з документами категорично забороняється, такий факт був зафіксований правозахисниками у Вінниці щодо активістів знову-таки «ПОРИ». Вони прибули до Вінниці з метою проведення агітаційної роботи щодо закликів громадян перевірити себе у списках виборців перед другим туром голосування.

У ході перевірки, проведеної на вимогу Володимира Литвина та на підставі звернення УГСПЛ, Прокуратурою Вінницької області було встановлено, що кримінальна справа проти шести «неслухняних» осіб була порушена за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 399 кримінального Кодексу України (службове підроблення документів). Заступник прокурора області, старший радник юстиції повідомив, що досудове слідство проводиться слідчим прокуратури міста Вінниці та запевнив, що хід слідства контролюється.

У інших випадках, при проведенні перевірок зокрема прокуратурами Херсонської, Миколаївської та Полтавської областей, фактів затримання активістів молодіжних організацій не виявлено. Така реакція правоохоронців в черговий раз дає підстави говорити про те, що у більшості випадків подібних затримань відповідними органами навіть не складаються протоколи.

За словами Голови Правління Української Гельсінської спілки з прав людини Євгена Захарова, такі факти переконливо свідчать про те, що діяльність правоохоронних органів носила виразний характер політичних переслідувань громадських активістів, не ґрунтувалася на законі, і суперечила положенням Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод.

На сьогоднішній день масові протиправні дії проти громадських активістів призупинилися. Проте не можна забути і викинути з поля зору тих, хто вже постраждав. І сьогодні, у поки що зовсім нестабільній ситуації в нашій державі, правозахисникам та іншим компетентним організаціям головне не втратити пильність у відстеженні незаконної діяльності органів державної влади.

13.01.2005

Політика і права людини

01.02.2005 | Наталка Дульнєва
джерело: maidan.org.ua

А віз і нині там?

   

Стаття підготовлена Українською Асоціацією Міжнародної Амністії до дати підписання Україною Римського Статуту Міжнародного Кримінального Суду.

У другій половині ХХ століття, незважаючи на мільйони жертв геноциду, злочинів проти людства та військових злочинів, держави світу переважно не виконували власних зобов’язань щодо притягнення винних у таких злочинах до відповідальності. Внаслідок цього злочинці діють у впевненості, що навряд чи вони будуть покарані, а жертви ніколи не дочекаються справедливості. Тому було створено міжнародну угоду для подолання цієї безкарності. 1 липня 2002 року Римський Статут Міжнародного Кримінального Суду набув чинності.

Історичне значення цієї міжнародної угоди полягає в тому, що вперше було покладено початок створенню постійно діючого, справді міжнародного суду, який увібрав у себе найбільші правові системи усіх географічних регіонів світу, і який має повноваження притягати до відповідальності конкретних осіб за злочини проти людяності, військові злочини та геноцид. Ніколи раніше історія не знала таких величезних міжнародних зусиль, спрямованих на те, щоб ері безкарності за порушення прав людини було покладено край. Створення цього Суду, який є незалежним органом, розташованим у Гаазі, Нідерланди, отримало широку та значну підтримку серед більшості урядів світу, за такими винятками, як Сполучені Штати, Китай та Ізраїль.

Держави, які ратифікували Римський статут, зобов`язалися дотримуватися нової системи міжнародної справедливості, згідно з якою національні суди цих країн мають першочерговий обов`язок переслідувати людей, звинувачених у найгірших у світі злочинах за міжнародним правом. Якщо ж держави не можуть або не бажають цього зробити, це зробить Міжнародний Кримінальний Суд.

Україна відіграла важливу роль у підтримці створення Міжнародного Кримінального Суду, підписавши Римський статут 20 січня 2000 року, тобто рівно 5 років тому. Цей підпис означає намір ратифікувати цей документ. Станом на 1 січня 2005 року його ратифікували 97 держав (фактично половина держав світу), і зараз Міжнародний кримінальний суд має ще більшу підтримку країн з усіх регіонів світу. Необхідна якнайшвидша ратифікація статуту усіма країнами, які його підписали, щоб дія документу поширилася на ці країни.

В Україні спочатку велася підготовча робота по ратифікації Римського Статуту. Наприкінці 2000 року Римський Статут пройшов перше читання у Верховній Раді, і була створена Робоча Група з кількох міністерств і відомств, які мали вивчати Статут на предмет відповідності до Конституції України та готувати Закон про Ратифікацію. До цієї Робочої Групи увійшли Міністерство Юстиції, Міністерство Закордонних Справ, Міністерство Оборони, Міністерство Фінансів, тощо. Під час вивчення учасники Робочої Групи розкололися.

Одна частина, об’єднана навколо Міністерства Юстиції, вважала Римський Статут таким, що суперечить Конституції України, і щоб його ратифікувати, потрібно внести зміни у Конституцію. Інша група, солідарна з позицією МЗС, вважала що жодних суперечностей немає, і Закон про ратифікацію можна приймати.

Після тривалих суперечок, Робочою групою було розроблене конституційне подання у вигляді листа до Президента Кучми як гаранта Конституції, і вирішено було чекати його найвищого вердикту.

Президент тримав це подання у себе ще місяців зо три, очевидно будучи стурбованим іншими проблемами, і нарешті, так нічого і не вирішивши, у лютому 2001 р. подав цей документ на розгляд Конституційного Суду.

Фактично, найбільшими противниками ратифікації Римського Статуту в Україні були працівники Мінюсту, оскільки саме їм доведеться у разі ратифікації міняти існуюче в Україні законодавство і правозастосовчу практику таким чином, щоб вони відповідали міжнародним нормам та Римському Статуту.

13. 02. 2001 року Леонід Кучма виступив з конституційним поданням, де він вказав на суперечності між Римським Статутом та Конституцією України. У своєму поданні Президент України висловив сумнів щодо відповідності положень статті 27 Статуту частинам першій і третій статті 80, частині першій статті 105, частинам першій і третій статті 126 Конституції України, які наділяють народних депутатів України, Президента України і суддів на час виконання ними своїх повноважень правом недоторканності. Виходячи з того, що норми Статуту зобов’язують державу-учасницю беззаперечно виконувати вимоги Суду про арешт і передачу осіб, Президент зробив висновок, що ці норми позбавляють Україну можливості відмовити у знятті недоторканності з осіб, наділених за національним законодавством імунітетом.

У червні 2001 року Конституційний Суд України приступив до розгляду цього питання і прийняв Висновок, згідно з яким Преамбула та Стаття 1 Статуту Міжнародного Кримінального Суду, (де говориться про те, що він є органом, доповнюючим органи національної юстиції), суперечать Конституції України, і тому для ратифікації Україною Римського Статуту повинні бути внесені зміни до Конституції України. У серпні 2001 року Президент України дав доручення Міністерству Юстиції та Міністерству закордонних справ України підготувати узгоджений проект змін до Конституції України, для того щоб Україна могла уповні співпрацювати з Судом. Після узгодження тексту з Адміністрацією Президента, Римський Статут разом з пропонованими змінами до Конституції мав надійти до Конституційного Суду, а потім до Верховної Ради для голосування. На період березня 2002 року за офіційною інформацією Мінюсту та МЗС України такий проект був готовий і надісланий до Адміністрації Президента. Проте ситуація не міняється, Адміністрація Президента не відповідає на письмові запити з цього питання, а усно повідомляє, що такий проект у них не зареєстрований.

У 2003 році, у ході конституційної реформи в Україні, жоден з законопроектів щодо змін до Конституції України, поданих до Верховної Ради України, у тому числі і той, за який проголосувала конституційна більшість, не містив положень, які б дозволяли Україні ратифікувати Римський Статут Міжнародного Кримінального Суду.

Залишається сподіватися, що помаранчева революція, легалізувавши громадянське суспільство в Україні, внесе зміни і до ставлення влади щодо питання подолання безкарності і встановлення універсальної системи справедливості. Якщо конституційна реформа буде проведена, то варто до її системної конструкції включити певний контрольний елемент – елемент відповідальності влади за свої дії, і не лише перед власним народом, але й перед міжнародним співтовариством.

Саме таким елементом може бути офіційно підготовлений спеціалістами і експертами і узгоджений між двома міністерствами – Міністерством Юстиції і Міністерством закордонних справ - законопроект щодо змін до Конституції України та інших законодавчих актів стосовно можливості співпраці з Міжнародним Кримінальним Судом, поданий до Адміністрації Президента ще у 2002 році.

Ми сподіваємося, що нова Адміністрація Президента віднайде нарешті цей законопроект, і він буде поданий у якості конкретної пропозиції змін до Конституції у контексті конституційної реформи.

 


Вибори

01.02.2005

Как проходило переголосование 26 декабря:

   

Горловка

Александр Багин, Комитет избирателей Украины, г.Горловка

Ппроцедурные изменения в Законе «О выборах Президента», во время переголосования показали положительные и отрицательные стороны. Уверен, все ждут, что скажет Донбасс.

1. Результатом решения Конституционного суда стало, то что на некоторых участках только за вчерашний вечер заявлений для голосования на дому стало от 70-80 до 150-200. Как правило, это те участки, где председателями были представители от Януковича. На остальных участках таких заявлений было от и до 10 и до 50. Негативным было то, что многим, действительно инвалидам и очень пожилым старикам и старушкам, пришлось каким-то образом добираться до участков. Сюжеты были самые разные, но зрелище печальное. «Регионщики» хотя и были виновниками таких жестких ограничений, но и тут получили свои дивиденды. Они выглядели благодетелями, организовав подвоз инвалидов на голосование. Это, действительность, что многим тяжело далось это голосование, но практически всех желающих на участки доставили. Были случаи, что старушки и инвалиды, хотя и были записаны на голосование на дому, все равно прибыли на участки для уверенности, что им дадут проголосовать.

Наши парламентарии не учли, что у нас инвалидов 1-й группы очень мало. Даже те, кто не может самостоятельно передвигаться, мало кто имеет первую группу. Для того чтобы меньше платить пенсии им выше второй практически и не дают. Янукович об этом знал и потому так яро выступал за то, чтобы отменить эти ограничения. Понятное дело, что среди инвалидов было очень много недовольных. Однако, надо понимать, что причина этих неудобств в том самом злоупотреблении «регионщиками» на предыдущем голосовании.

2. Были отсутствующие в списках. В первой половине дня были проблемы, связанные с судами. Не все комиссии знали, что необходимо людям, обращающимся в суд, давать справки о причине отказа в голосовании и письмо от комиссии, что она не возражает, чтобы дело рассматривалось в отсутствии представителя комиссии. Однако, ко второй половине дня эти вопросы были уже все согласованы и комиссии выделяли транспорт. Если решение суда с утра надо было ждать 2 - 3 часа, то потом на это уходило 20 - 30 минут. Но, первая половина дня заставила многих понервничать.

3. Было много случаев, когда в руководство участковых комиссий (председатель или секретарь) не был введен представитель от В.Ющенко. Однако, это не повлияло на работу комиссий.

4. Явка избирателей по участкам в г.Горловка колеблется от 79 до 86 процентов. Однако больший процент там, где оказалась значительная часть голосующих на дому. Именно на этих участках многие заявления для голосования на дому, были написанны одной рукой.

5. 25-го декабря в Донецке появились листовки, якобы выпущенные сторонниками В.Ющенко. В листовках от имени Януковича приглашаются люди голосовать и им предлагается правильный вариант голосования, при котором вычеркивается Ющенко, а за Януковича ставится «+». В результате бюллетень испорчен. Думаем, что это специально выпущенный и уже зафиксированный компромат для дальнейшего судебного разбирательства. Якобы Янукович из-за этого не набрал свои голоса.

Но практика голосования показала, что испорченных бюллетеней практически не было.

Луганск

Константин Реуцкий, г.Луганск

Во время переголосования 26-го декабря мне довелось работать в участковой избирательной комиссии в одном из наиболее бедных районов Луганска — Каменнобродском.

Наиболее яркое впечатление у меня осталось от так называемых квартальных. Если кто не знает, это такие особенные женщины, выполняющие в одноэтажных районах функцию паспортистов и архивариусов. Они тесно, но, как правило, неофициально связаны с местной властью.

Квартальные, вознаграждаемые, по словам тех же каменнобродцев, из личных фондов председателя райисполкома, до предела накаляли страсти перед голосованием. И прежде всего среди пожилых людей. Буквально за пару дней до выборов они активно распространяли слухи о «помаранчевых», которые якобы ходят от дома к дому и грозят физически расправиться с каждым, кто не проголосует за Ющенко. Они не стеснялись говорить об этом даже в комиссии, цинично сетуя, что «народ доведен до белого каления». В день голосования они открыто агитировали за Януковича прямо на крыльце школы, в которой был расположен избирательный участок.

Те же квартальные, которые все эти недели приучали людей бояться и ненавидеть сторонников Виктора Ющенко, все воскресенье чуть ли не силой волокли на избирательные участки едва живых стариков, чтобы каждый раз выкрикнуть перед объективами телекамер: «Посмотрите, что вы сделали с народом!». Некоторые бабушки были настолько плохи, что мы опасались их смерти прямо на избирательном участке. Впрочем, может быть, именно это и было нужно штабам Януковича. Иначе зачем было так настойчиво тащить на выборы восьмидесяти и девяностолетних стариков, которым уже очевидно все равно, кто будет президентом, которые не в силах ни выговорить, ни запомнить фамилии кандидатов.

Без сомнения, старики находились в одинаково трудном положении по всей стране. Но так цинично спекулировать на этом можно только в Донбассе. Вряд ли можно говорить о системных нарушениях во время переголосования 26-го декабря, но методы и этические принципы предвыборной агитации за В.Януковича в Луганске не выдерживают никакой критики. По крайней мере, авторы предвыборной стратегии Януковича, нацеленной на разжигание межэтнической розни, должны по закону ответить за все преступления, совершенные с их подачи.

Вибори

01.02.2005

Дела по нарушению на выборах дошли до суда

   

Учитывая повышенное внимание общества к состоянию расследования преступлений, связанных с нарушениями законодательства о выборах, Генеральная прокуратура Украины сообщает, что в производстве следственных органов прокуратуры Украины находится 139 уголовных дел указанной категории.

В суд для рассмотрения по сути уже направлено 18 таких уголовных дел. О ходе дальнейшего их расследования Генпрокуратура обещает информировать дополнительно, сообщает Лига, ссылаясь на пресс-службу Генпрокуратуры.

www.glavred.info

Вибори

01.02.2005

Знову беззаконня - у Донецьку хотіли вбити дівчину

   

6 грудня ввечері, близько 19 години у Дружківці Донецької області стався прикрий інцидент. Активістка «ПОРИ» Юля йшла по місту у помаранчевому шарфику. До неї причепилось двоє нетверезих молодиків, які почали ображати дівчину за те, що вона носить помаранчевий колір, що на Донеччині нібито цього робити не можна. Дівчина не дала себе ображати і сміливо відповіла, що має право носити речі якого завгодно кольору і що підтримує Ющенка, що це її особиста справа, що носити і за кого голосувати.

У відповідь на це один із молодиків дістав ножа і хотів порізати шарфик на шиї у дівчини. В останній момент дівчина ухилилась, а молодик зачепив свого собутильника, який стояв поруч. Дівчина втекла. Проте, на цьому історія не завершилась. Ввечері того ж дня до неї додому завітала міліція. Юлю заарештували та привели до відділку, де вона і провела ніч.

Вранці дівчину випустили під підписку про невиїзд. Дівчину звинуватили у тому, що вона напала з ножем на двох хлопців, проти неї було порушено кримінальну справу.

Причиною такого брутального беззаконня на переконання одного з місцевих активістів «ПОРИ» є той факт, що Дружківка належить до 60-го виборчого мажоритарного округу, депутатом по якому є пан Зубанов, який нещодавно заявив, що відмовляється від депутатства. Подейкують, що цей округ звільняють для Януковича. Тому тут і відбувається використання найбрудніших методів.

09-01-2005,Дружківка

Доступ до інформації

01.02.2005 | Оксана Казакова, м.Херсон

Журналістів звинуватили у перекручуванні інформації

   

Як ми сповіщали раніше, 24 листопада 2004 р. журналістів недержавних ЗМІ не пустили на сесію Херсонської обласної ради (на ній планувалося прийняти резолюцію, що стосується політичної ситуації в Україні й ставлення до неї херсонських депутатів). А днем пізніше заступник голови обласної ради Геннадій Причина дорікнув журналістам, що в газетах і в повідомленнях інформаційних агенцій з’явилася невірна інформація про резолюцію сесії.

Обурення представника органу місцевого самоврядування було настільки сильне, що наступного дня він навіть ініціював брифінг. Але запросили на нього лише журналістів державної телерадіокомпанії та газети херсонської міської ради, які були допущені і на сесію 24.11.04.

Представники інших ЗМІ опинилися на брифінгу випадково і з подивом почули виступ Геннадія Причини про те, що журналісти «викривили інформацію». Мовляв, сесія херсонської обласної ради не підтримала кандидата в Президенти України Віктора Ющенка, але один з депутатів, лікар Кирило Чумарін, повідомив людям на мітингу зворотне, а журналісти підхопили й оприлюднили цю «викривлену інформацію». Окрім того, пан Причина був здивований, чому ж журналісти «не дочекалися закінчення сесії і не взяли коментарі у депутатів». А на питання, хто розпорядився обмежити доступ на сесію, відповів, що сформовано прес-групу, яка на постійній основі співпрацює з облрадою. Інші журналісти повинні повідомляти про своє бажання потрапити на засідання заздалегідь.

«– Ми пояснили, що нас не поінформували про позачергову сесію, на якій серед інших буде обговорюватися й політичне питання. Тому прийшли прямо до початку засідання і не один раз просили пустити нас у зал, - розповіла власний кореспондент газети «Голос України» у Херсонській області Алла Брусилова, яка була присутня на брифінгу.

– Мало того, ми нагадали, що навіть передали письмове звернення до депутатського корпусу від імені журналістів. Однак наші законні вимоги, що стосуються права доступу до інформації і можливості журналістів знаходитися на сесії органів місцевого самоврядування, були відхилені. А питання присутності представників ЗМІ в сесійній залі навіть виносилося на голосування і - не пройшло.»

За лояльність до журналістів дісталося від пана Причини та провладних депутатів і Кирилу Чумаріну. Колеги звинуватили його в тому, що він поширив неправдиву інформацію про резолюцію сесії. Хоча, як з’ясувалося, він був єдиним, хто вийшов до журналістів. При цьому він не повідомляв про підтримку сесією кандидата Ющенка.

Журналісти, чиє право на інформацію було обмежено, крапку на цьому брифінгу ставити не збираються. Зараз юрист проекту Херсонської Асоціації журналістів «Південь» «Журналісти Херсонщини - за вільний доступ до інформації» Олександр Бурмагін готує документи до суду.

Доступ до інформації

01.02.2005 | Алексей Светиков, г.Северодонецк
джерело: www.proua.com

Как боролись с трансляцией «5-го канала» и ТРК «ЭРА» в Луганске

   

Как известно, 24 ноября сего года Луганский областной совет принял решение №15/1, пунктом вторым которого запретил областному коммунальному предприятию «Луганское кабельное телевидение» трансляцию передач «5-го канала» и ТРК «Эра».

Еще полгода назад подобное решение вызвало бы бурю возмущения в независимых СМИ области. Сегодня все промолчали. Будто бы и не произошло грубого попрания принципа свободы слова. Да еще столь откровенного и демонстративного.

Впрочем, кроме СМИ в Украине существуют и другие элементы гражданского общества. Например, общественные правозащитные организации. И решение облсовета было обжаловано в суд.

В соответствии с частью второй статьи 55 Конституции Украины каждому гарантируется право на обжалование в суде решений, действий или бездеятельности органов государственной власти, органов местного самоуправления, должностных и служебных лиц. Как видим, суть этого конституционного права изложена вполне определенно.

В соответствии с этой статьей Конституции в Ленинский районный суд города Луганска (облсовет находится на территории, подведомственной этому суду) была подана жалоба на решение №15/1 Луганского областного совета с просьбой признать второй пункт его незаконным, нарушающим права человека и отменить его. Кроме того, в соответствии с законом предлагалось рассмотреть жалобу в 10-дневный срок, а также передать решение суда в Верховную Раду Украины.

В соответствии с частью пятой статьи 78 Закона Украины «О местном самоуправлении», в случае признания судом решения местного совета нарушающим права граждан, Верховная Рада может назначить досрочные выборы этого совета. То, что случилось в Ленинском суде, вполне достойно, чтобы войти в историю правосудия. Жалоба была рассмотрена в течение 3 дней, причем заявителя об этом не потрудились уведомить. В результате юридических изысков служителей Фемиды было рождено удивительное (и уникальное) определение – об отказе в принятии жалобы.

Согласно определению, жалоба подана в связи с созданием препятствий на получение информации путем просмотра «запрещенных» телепередач. Но поскольку информация, по мнению суда, является товаром, а товарные отношения регулируются гражданским кодексом, то заявитель должен отстаивать свои права путем подачи не жалобы, а искового заявления. И не к областному совету, а к ОКП ЛКТ, а облсовет при этом будет всего лишь третьим лицом. И хотя незаконное решение принял областной совет, получается, что как раз его-то обжаловать и нельзя. А нужно судиться с телерадиокомпанией, которая, как говорится, ни сном, ни духом.

Причем, по мнению вынесшей определение судьи Островской - это соответствует норме статьи 55 Конституции Украины.

Из соображений уважения к авторитету правосудия мы не будем комментировать это судебное определение. Но не можем не обратиться в Генеральную Прокуратуру Украины с просьбой дать ему правовую оценку. С точки зрения статьи 375 Уголовного кодекса, предусматривающей ответственность за вынесение заведомо неправосудного определения.

Впрочем, возможно, что поданная нами в суд жалоба какую-то положительную роль уже сыграла и 11 декабря областной совет отменил свое незаконное решение от 24 ноября. ЛКТ больше не ограничена запретом учредителя на трансляцию «оранжевых» телеканалов.

Реакция Национального совета по телевидению и радиовещаниюбыла следующей:

«Национальный совет обращается к Генеральной прокуратуре с просьбой отреагировать на факты принятия решений отдельными органами местной исполнительной власти и органами местного самоуправления о несанкционированном прекращении трансляций программ и передач телерадиоорганизаций», - отмечается в решении Нацсовета от 13 декабря.

Нацсовет просит Генпрокуратуру принять меры относительно превышения органами власти полномочий по влиянию на информационное пространство.

Нацсовет также поручил своим представителям в регионах до 17 декабря собрать информацию о прекращении трансляции телерадиокомпаний в кабельных сетях во время кампании по выборам Президента. В частности, представители Нацсовета должны собрать информацию о прекращении трансляции в кабельных сетях «5 канала», ТРК «Эра», «Радио-Эра», «Тониса», ТРК «Украина» в Донецкой, Кировоградской, Полтавской, Николаевской, Днепропетровской и Закарпатской областях. Выводы и предложения региональных представителей должны быть поданы Нацсовету до 17 декабря.

Нацсовет предупреждает операторов кабельного телевидения, что если суд признает отключения незаконными, Нацсовет накажет нарушителей. «Такие действия будут считаться нарушением условий лицензии с дисциплинарными последствиями, предусмотренными действующим законодательством Украины», - отмечается в решении Нацсовета.

Как сообщалось, 26 ноября собрание депутатов и руководителей государственной администрации Донецкой области решили предложить операторам кабельного телевидения прекратить трансляции телеканалов «Эра» и «5 канал» в регионе. Однако потом сам облсовет это решение отменил.

11 декабря Луганский областной совет отменил собственное решение о запрете трансляции программ «5 канала» и ТРК «Ера».

 

У недержавних організаціях

01.02.2005 | Ольга Вилкова, г.Севастополь

В Севастополе проведена акция в защиту прав задержанных

   

В октябре 2004 года в Севастопольскую правозащитную группу обратилась адвокат Бослак Л.А. Она рассказала о ситуации, касающейся ее подзащитного Кутарба Б.В. В конце августа 2004 года была задержана группа из трех человек (Кутарба Б.В., Даутия О.В. и Кешикашвили Р.А) по подозрению в ограблении квартир.

В середине сентября 2004 года Бослак Л.А. стала принимать участие в данном деле. Сразу же она столкнулась с рядом нарушений в отношении своего подзащитного. Около месяца Кутарба и его подельников содержали в комнате для временно задержанных при райотделах милиции, им не оказывали необходимую медпомощь. Встретившись со своим подзащитным, адвокат увидела следы побоев и внутривенных инъекций на руках. И это могло свидетельствовать о применении физического воздействия и наркотиков. По словам Кутарба, так оно и было. А уколы наркотиков, ему, как наркозависимому, делались для того, чтобы он давал следствию «нужные» показания. Ходатайство адвоката о проведении судебно-медицинской экспертизы осталось без ответа. Кроме того, ей постоянно не сообщали о следственных действиях, проводимых с подзащитным. Аналогично ситуация складывалась и в отношении двух других обвиняемых по данному делу.

Обращения адвокатов и родственников задержанных в органы следствия, в прокуратуру не изменили положения дел.

В данной ситуации Севастопольская правозащитная группа сочла возможным и целесообразным, кроме обращений в прокуратуру разных уровней и к Уполномоченному по правам человека в ВР, сообщить о нарушениях прав человека в Международную Амнистию. Была проведена срочная акция. Огромное количество писем, факсов с протестами против нарушений прав человека было получено Генеральной прокуратурой Украины, прокуратурой Севастополя, а также в УМВД г. Севастополя.

И хотя в официальных ответах из этих инстанций не было признано, что права задержанных Кутарба, Даутия и Кешикашвили были нарушены, но положительный результат все-таки есть.

С большим опозданием (через 2,5 месяца после ходатайства адвоката), но была проведена судебно-медицинская экспертиза, которая подтвердила наличие физических повреждений на теле Кутарба в период после его ареста. Оказывается медицинская помощь, не проводятся следственные действия без участия адвокатов. Материалы, собранные в ходе этого дела, адвокаты смогут использовать во время судебной защиты своих подзащитных, а также в случае обращения в Европейский суд.

Бюлетень "Права Людини", 2005, №01

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори