пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200516
№16
2005

Бюлетень "Права Людини"

Вибори

15.06.2005 | Павло Кущ, «Україна Молода»
джерело: www.umoloda.kiev.ua

У ході вивчення фактів порушення виборчого права в Донецькій області тепер щодня порушують від 2 до 8 карних справ

   

За словами керівників обласної міліції, місцеві правоохоронці взялися ретельно перевіряти порушення у ході президентських виборів трохи пізніше, ніж колеги в інших регіонах. Однак уже порушено більше шести десятків справ — переважно за фактами використання «лівих» бюлетенів, підробки підписів виборців та залучення до голосування «мертвих душ».

У справах переважно фігурують члени виборчих комісій, які напряму причетні до виявлених порушень. А в перспективі, не виключено, звинувачення нарешті будуть висунуті й тим персонам, які керували цим процесом. Причому, на переконання начальника обласного управління міліції Михайла Клюєва, не йдеться про переслідування когось за «політичними мотивами». «Головне завдання — показати, що так голосувати не можна. Адже раніше ніхто й не думав, що результати виборів можна оскаржити».

До речі, на оте «не можна» ще в ході пам’ятних виборів звертали увагу навіть ті донеччани, які голосували за провладного кандидата. Бо тільки сліпий міг не помітити, що з палкою так званою підтримкою «ядиного» тут таки передали куті меду. Приміром, в окрузі № 44 (Донецьк) зараз розслідується близько десятка фактів підробки й використання голосів людей, які давно померли. На периферії — в Артемівську, Вугледарі та Слов’янську правоохоронці працюють із так званими «каруселями». І в тому, що подекуди «ліві» бюлетені ходили не рідше справжніх, переконують випадки подібної практики у Вугледарі. Наприклад, на 23-й дільниці округу № 62 було видано відразу 59 таких бюлетенів. Причому неважко здогадатися: всі вони були заповнені на користь кандидата, в якого потім язик повертався хникати, буцімто, в нього «вкрали» перемогу.

Майже всі справи порушені за статтею 158 Кримінального кодексу України (неправомірне використання виборчих бюлетенів, підробка документів, неправильний підрахунок голосів) і передбачають відповідальність у вигляді позбавлення волі від 3 до 8 років. А ще покарання може мати вигляд позбавлення права займати певні посади. Що, мабуть, дуже актуально для довгої низки нині діючих донецьких керівників, під патронатом яких і проходили оті неправдиві вибори.

7.06.2005

Вибори

15.06.2005

На Николаевщине разоблачили еще трех чиновников-фальсификаторов

   

В Николаевской области возбуждено уголовное дело по признакам преступлений, предусмотренных ч.1 ст.364 и ч.2 ст.158 УК Украины (злоупотребление властью или служебным положением и неправомерное использование избирательных бюллетеней, подлог избирательных документов или неправильный подсчет голосов или неправильное объявление результатов выборов), относительно двух должностных лиц Николаевской облгосадминистрации и должностного лица Октябрьской райгосадминистрации.

Они в ноябре в 2004 году во время проведения выборов Президента Украины организовали две группы из числа жителей областного центра в количестве 33 человек, которые, передвигаясь двумя микроавтобусами по территории Октябрьского района области, по несколько раз голосовали по поддельным открепительным удостоверениями.

Кроме того, во время проведения второго тура выборов Президента Украины начальник одного из управлений Николаевской облгосадминистрации организовал фальсификацию результатов выборов на девяти избирательных участках 133-го территориального избирательного округа путем голосования по поддельным открепительным удостоверениям, для чего были задействованы водители и автотранспорт Врадивской райгосадминистрации.

Относительно последнего возбуждено уголовное дело по признакам преступления, предусмотренного ч.2 ст.158 УК Украины.

ЦОС МВД Украины

07 июня 2005. 11:13

Свобода вираження поглядів

15.06.2005
джерело: www.pravda.com.ua

Ющенко підсилив ЗМІ, програвши суди проти журналістів?

   

Про це директор ІМІ Сергій Таран розповів 6 червня на прес-конференції, презентуючи результати моніторингу дотримання свободи слова в Україні при новій владі.

Зокрема, ІМІ зафіксував суттєвий прогрес у розслідуванні кримінальних справ, пов’язаних із злочинами проти журналістів, насамперед, справу вбивства Гонгадзе.

Водночас Таран констатує, що кількість нових порушень проти ЗМІ та журналістів скоротилася. «Якщо в 2004 році ми фіксували 48 випадків нападів на журналістів, що означає, що минулого року на журналістів нападали майже щотижня, то за п’ять місяців цього року відомо про п’ять нападів на журналістів».

Минулого року лише два із зафіксованих ІМІ фактів нападів по залякуванню журналістів закінчилися судовими процесами проти нападників. Цього року правоохоронні органи, як правило, реагують на звернення журналістів, однак, по цьогорічних справах слідство й досі триває.

Впродовж 2005 року ІМІ не зафіксував жодного факту затримання та арешту журналістів в Україні. Один раз українських журналістів «5 каналу» затримали в Узбекистані. «2004 року ми мали 8 фактів арештів та затримання журналістів в Україні», – сказав Таран.

Щодо політичного та економічного тисків на журналістів, за словами Тарана, минулого року таких випадків було 60, і більша частина з них була пов’язана з виборчою кампанією.

Цього року таких фактів зафіксовано 5, і переважно це пов’язано зі зміною влади в регіонах – примусу до звільнення керівників державних та комунальних медіа і політики нових керівників областей та районів до опозиційної преси.

За словами Тарана, фактів щодо перешкоджання журналісту здійснювати професійний обов’язок за минулий рік було 52 випадки (у 2003 – було 27 випадків), зокрема 29 з них – це відмова в акредитації, а також факти перешкоджання розповсюдженню газети або виходу її конкретного випуску з небажаною владі інформацією.

У 2005 році зафіксовано 9 фактів перешкоджання діяльності, однак ці випадки були не виявом цензури, а через «технічні причини».

За словами Тарана, в 2004 році до ЗМІ та журналістів було подано 19 позовів, 11 з них від політиків та високопосадовців. З 5-ти цьогорічних позовів лише один був поданий державним органом, а саме податковою міліцією Дзержинського району Харкова проти газети «П’ятниця».

ІМІ також відзначає нову тенденцію, що журналісти та ЗМІ виграють справи на свою користь. Як приклад, було наведено дві справи, які програв президент Ющенко – до газети «7 днів» та колишнього прес-секретаря Януковича Ганни Герман, а також справа генпрокуратури проти «НТН» та суд проти рівненської газети, який програв губернатор області Червоній.

Проблемою нової влади стосовно до ЗМІ Таран назвав відсутність належного реагування на критичні виступи журналістів, брак фахових коментарів щодо суспільно важливих проблем в Україні.

Доступ до інформації

15.06.2005
джерело: maidan.org.ua

Операція «Для друку!». Коли ми у краватках...

   

Не пікетами і не бомбардуванням (інформаційними запитами) єдиними Альянс «Майдан» продовжує акцію за розсекречення (оприлюднення) нормативних актів, схованих під різноманітними «обмежувальними грифами».

Як вже говорилося, в рамках комітетських слухань, організованих Комітетом Верховної Ради України з правової політики, робоча група з питань доступу до інформації (за участі представників Альянсу «Майдан») підготувала відповідні рекомендації. Рекомендації узгоджено і передано до Комітету. Наразі готується проект постанови ВРУ про врахування рекомендацій.

Подаємо текст зазначених рекомендацій:

Рекомендації, підготовлені учасниками робочої групи з питань доступу до інформації:

1.Верховній Раді України:

·  Розглянути можливості внесення змін до ЦПК, КПК та ГПК, передбачивши можливість доступу до судових рішень не лише сторін у справі, але будь-якої зацікавленої особи.

·  Захист комерційної таємниці у господарському та цивільному процесі має забезпечуватися шляхом подання відповідних клопотань під час розгляду справи.

·  Врегулювати у законі процедуру доступу захисника до державної таємниці у випадку здійснення ним захисту від кримінального обвинувачення. .

·  Переглянути норми ст.15 Закону України «Про державну таємницю», з тим, щоб передбачити засекречування лише текстів, що містять державну таємницю, а не документів в цілому.

·  Передбачити контрольні функції Уповноваженого Верховної Ради України за дотриманням права особи на доступ до інформації з метою унеможливити протиправне приховування інформації. Рішення Уповноваженого з прав людини про розсекречування інформації мають бути обов’язковими до виконання.

·  Висновки Комітетів Верховної Ради України по законопроектах мають оприлюднюватися на веб-сторінці Верховної Ради України.

·  Інформація про діяльність всіх комітетів Верховної Ради України має бути доступною на веб-сайті Верховної Ради України.

·  Висновки по законопроектах, що були офіційно спрямовані на міжнародну експертизу, мають оприлюднюватися.

·  Розглянути можливості внесення змін до Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»

2. Рахунковій Палаті України:

·  Своєчасно розміщувати на своєму веб-сайті інформацію про наслідки всіх перевірок, що вона здійснює. Має бути доступною інформація про реагування органів влади на оприлюднені звіти.

3. Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини:

·  Розмістити на веб-сайті електронну форму для звернення громадян. Постійно розміщувати інформацію про реагування Уповноваженого з прав людини на звернення.

4. Кабінету Міністрів України:

·  Підготувати та внести на розгляд Верховної Ради України нову редакцію Закону України «Про інформацію». В ньому зокрема:

·  Передбачити опублікування всіх судових рішень в Україні шляхом створення єдиної державної бази даних із відкритим доступом через мережу Інтернет та пошуковою системою. Обмежувати оприлюднення лише тієї частини рішення, яка містить інформацію, що на визначених законом підставах розглядалася на закритому судовому засіданні. Передбачити можливі обмеження в інтересах захисту приватності учасників судового процесу.

·  Передбачити окремий вид інформації із обмеженим доступом – службова таємниця (замість «конфіденційна інформація, що є власністю держави»), на яку поширити гриф «ДСК», створити відкритий реєстр всіх таких документів. Встановити пряму заборону використання обмежувальних грифів, не передбачених законом. Усі питання, що пов’язані із застосуванням даного обмежувального грифу врегулювати у законопроекті «Про службову таємницю».

·  Встановити граничний термін часу на перегляд всіх інформаційних матеріалів, що містять службову таємницю. Сформувати повний перелік таких відомостей (окрім проектів рішень), що має знаходитися у відкритому доступі для громадськості. По закінченні цього терміну вважати всю інформацію, що не включена до переліку відомостей, що містять службову інформацію, відкритою.

·  Передбачити створення державних реєстрів всіх документів із відкритим доступом, що знаходяться у розпорядженні органів державної влади та місцевого самоврядування. Визначити обсяг інформації, що надається органами державної влади на безоплатній основі та такої, що може передбачати компенсацію з боку суб’єкта запиту або повернення коштів за копіювання матеріалів.

5. Державній податковій адміністрації забезпечувати оприлюднення всіх офіційних роз’яснень.

·  Проаналізувати міжнародний досвід, зокрема країн-членів ЄС та Ради Європи щодо забезпечення доступу громадськості до інформації.

·  Здійснити навчальні програми для державних службовців про положення Оргуської Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля.

·  Провести навчальні заходи для працівників прес-служб та відділів по зв’язках із громадськістю щодо належної реалізації права громадян на доступ до інформації та своєчасному наданню якісних інформаційних послуг.

6. Державній Судовій Адміністрації:

·  Створити єдину державну базу даних судових рішень із відкритим доступом через мережу інтернет.

·  Публікувати, у тому числі шляхом розміщення на веб-сайті у мережі Інтернет, листи-роз’яснення Верховного Суду України та Вищого Господарського Суду України, Правові позиції Верховного Суду України.

·  У Державній програмі комп’ютеризації судів передбачити вдосконалення судового менеджменту із автоматизованим призначенням справ до розгляду, створення веб-сайтів судів України із інформацією про призначені до розгляду справи.

7. Конституційному Суду України:

·  Своєчасно розміщувати на веб-сайті не лише рішення, але також процесуальні та відмовні ухвали.

8. Президентові України:

·  Зняти з усіх нормативних актів та рішень не передбачені законом обмежувальні грифи «не для друку», «опублікуванню не підлягає» та інші.

·  Скасувати Указ Президента України №493 від 21.05.1998 р. «Про внесення змін до деяких указів Президента України з питань державної реєстрації нормативно-правових актів».

9. Генеральній Прокуратурі України:

·  Зареєструвати усі нормативно-правові акти прокуратури у Міністерстві юстиції України.

·  Створити відкритий реєстр усіх нормативних актів прокуратури та відкриту базу даних нормативних актів, що стосуються прав та обов’язків громадян.

10. Органам місцевої влади:

·  Створити умови для ознайомлення членів територіальної громади із усіма рішеннями органів місцевого самоврядування (в залежності від умов найбільш ефективним способом). Там, де це можливо, створити веб-сайти органів місцевого самоврядування із обов’язковим розміщенням повного реєстру та текстів усіх ухвалених рішень.

·  Забезпечити опублікування і доступ у відкритому режимі до всіх рішень місцевих адміністрацій (на рівні областей та міст Києва і Севастополя).

30.05.05

Свобода мирних зібрань

15.06.2005 | Віра Засулич,м.Київ

Мер Києва порушує права громадян на мирні збори

   

Форум порятунку Києва та Українська народна партія дуже опікуються тим, що нинішній мер міста Києва Олександр Омельченко залишився поза критикою в українських ЗМІ і вирішили виправити це становище. Вони не лише розкритикували дії мера щодо забудівлі міста, і не лише звернулись до нього з вимогами залишити свою посаду, але й вважають його прямим замовником кривавих подій, що розгорнулись під стінами КМДА, що мали місце 30 квітня і продовжились незаконним арештом лідера Форуму спасіння Києва Віталія Черняховського 14 травня.

За словами Віталія Черняховського, 13 квітня він подав заявку на дозвіл проведення мітингу проти забудівлі міста Києва з 14 квітня по 31 липня під стінами міської адміністрації. Учасниками акції стали члени Форуму спасіння Києва, УНП та Коаліції учасників помаранчевої революції. Під стінами мерії було розташовано декілька наметів, але за декілька днів після їх появи між будівлею КМДА та наметовим містечком з’явилося декілька наметів прихильників Олександра Омельченка. 30 квітня в 5:30 ранку на містечко було скоєно напад невідомими, але як розказують очевидці, хлопці в кількості 70 людей з’явились раптово з боку ЦУМа, вони пройшли повз містечко з ножами, звалюючи намети, а потім підійшли до наметів прихильників Омельченка і звідти достали пластикові палки, з якими і почали нападати на учасників акції. Молодики отримали опір від членів КУПРу, яких було вдвічі менше. Звичайно, що були постраждалі з боку учасників акції, декількох людей відвезли в лікарню з розбитими головами, пораненнями рук та переломами. Як можна було побачити на відеокасеті зйомки, що проходила під час нападу, міліція не лише не втрутилась і не прийняла заходів щодо наведення порядку, але й деякі з міліціонерів були явно на боці нападників. Навести порядок допоміг автопатруль, що проїздив поряд і «побачивши безладдя», втрутився і допоміг зв’язати нападників. До відділення міліції були доставлені 14 осіб, які стверджували, що повертались з дискотеки і, коли вони проходили повз містечко, на них було скоєно напад озброєних людей з наметів. Але свідки та відеокасета свідчили протилежне. Тож нападникам прийшлось відповідати. Цікава річ, що з 14 людей тільки у п’ятьох була взята підписка про невиїзд, а ще троє залишаються під вартою по сьогодні, а що сталось з іншими – наразі невідомо. Щодо байдужих міліціонерів, то в прес-центрі УВС міста Києва підтвердили інформацію про те, що того ж дня п’ятеро міліціонерів були звільнені з органів.

Черняховський запевняє, що молодики є членами Української національної Асамблеї, або були найняті членами цієї організації. Також стало відомо, що за декілька днів до нападу до наметового містечка приходив голова УНА Едуард Коваленко і пропонував хлопцям з КУПРу гроші за те, що вони згорнуть свої намети.

Черняховський вважає, що напад був замовлений мером Києва, адже він не зміг забрати намети з-під стін КМДА законним шляхом. Про це Віталій Черняховський заявив на прес-конференції в УНІАН, яка відбулась 19 травня о 15:00. Саме Черняховський став героєм стрічок новин 14 травня, коли його, в буквальному сенсі значення цих слів, «під білі рученьки» внесли в будівлю КМДА двоє міліціонерів. Після чого йому було пред’явлено звинувачення в дрібному хуліганстві та порчі державного майна. А причиною того стало те, що коли під час акції на захист бездомних тварин Форум спасіння Києва розгорнув свій пікет, то міська влада злякалась появи нових наметів (старі вже досить вдало були знищені, ніхто досі не знає де вони є) і за допомогою міліції вирішила «звінтити» головного ідейного надихателя, сподіваючись, що тоді перелякані люди самі відійдуть від стін КМДА. Спочатку з Віталієм намагались поговорити і попросити забрати людей, але після того, як він маркером написав на банері «Євробачення» гасло «Омеля – капут!», міліція вирішила, що справа вийшла з-під контролю, і пора діяти. Після того, як Черняховського внесли в стіни КМДА, його не бачили друзі і не мали з ним зв’язку декілька годин. Потім виявилось, що він є в Шевченківському районному суді, після чого Українською гельсінською спілкою з прав людини до нього було направлено адвоката, і розгляд справи перенесли на декілька днів.

Також стало відомо, що Олександр Омельченко намагався через суд заборонити встановлення малих архітектурних споруд біля стін своєї резиденції, але, як повідомили в УНП, він зміг заборонити це тільки Українській народній партії, але у Черняховського як у депутата був власний дозвіл, затверджений міською адміністрацією, на підставі якого і діяли його однодумці.

Один з членів Форуму спасіння Києва, Володимир Греков сказав на конференції, що очевидно, з боку Омельченка було вжито крайніх заходів, адже він давно не любить цю організацію і її діяльність. Хоча пан Греков і зауважив, що Омельченко ще не зовсім втрачена людина, адже він вважає, що «коли в нього обличчя перекошується при словах Форум спасіння Києва, то лише через те, що в нього прокидається совість». Учасники конференції дуже сподіваються на те, що Юрій Луценко, Юлія Тимошенко і Віктор Ющенко, які майже виплекали молодих людей, що стали учасниками КУПРу і підтримували пікетування міської адміністрації, почують і підтримають громадські ініціативи та голос народу щодо свавілля з боку Київського мера, а у самого мера совість таки прокинеться, і він знайде в собі сили, щоб лишити свою посаду.

На жаль, ми так і не змогли додзвонитись до прес-служби Олександра Омельченка, щоб одержати коментар з цього приводу, то ж маємо тільки інформацію подану з одного боку.

РУПОР, 20.05.05

Свобода мирних зібрань

15.06.2005
джерело: www.zmina.kiev.ua

Заборонено забороняти!

   

31 травня 2005 року начальник УМВС у місті Києві Віталій Ярема заявив, що Міністерство внутрішніх справ України разом з головою комітету з прав людини Верховної Ради України Геннадієм Удовенком розробляє законопроект «Про порядок організації та проведення мирних заходів та акцій в Україні». Пан Ярема повідомив про зміст проекту небагато, але достатньо для того, щоб відреагувати на окремі його положення.

Зокрема, проект передбачатиме заборону проведення пікетів та мітингів ближче за 25 метрів від будівель державного секретаріату (адміністрації президента), Верховної Ради та Київської міськдержадміністрації.

Інститут «Республіка» нагадує, що стаття 39 Конституції, яка гарантує реалізацію в Україні права на мирні зібрання, не передбачає обмеження цього права ні у просторі, ні у часі, тому встановлення обмежувальних ліній навколо будівель державних органів, які найчастіше стають об’єктами пікетування, є порушенням конституційних норм. Окрім того варто згадати, що саме пікети безпосередньо біля будівель вищих державних установ стали одним з вирішальних чинників перемоги «помаранчевої революції».

Подібна норма – про обмеження права на мирні зібрання у просторі – поряд з іншими обмеженнями містилася і у подібному проекті, поданому до парламенту минулого року і одним із співавторів якого був саме депутат Удовенко. Тоді Верховна Рада не схвалила законопроект. Сподіваємося, що й цього разу проект, у якому містяться обмеження фундаментальних прав людини не стане законом.

Більше про законопроекти щодо свободи мирних зібрань дивись на РУПОРі.

Правоохоронні органи

10.06.2005 | Олександр Северин

Інформаційний запит до міністра внутрішніх справ (відкритий)

   

Інформаційний запит
Міністру внутрішніх справ України
п. Луценку Ю.В.
Громадянина України
Северина Олександра Євгеновича
«07» червня 2005 р.
Шановний пане міністре,

У зв’язку з відомим інцидентом між співробітниками спецпідрозділу «Сокіл» та групою народних депутатів (Шуфрич, Прошкуратова, Воюш) під час переведення, на виконання чинного судового рішення, колишнього голови Закарпатської облдержадміністрації Івана Різака з Ужгородського кардіологічного центру до СІЗО у засобах масової інформації останніми днями з’являються численні повідомлення про Ваші, як міністра внутрішніх справ, коментарі щодо обставин зазначеної події та її правової оцінки.

Зокрема, зі ЗМІ відомо, що Ви, відвідавши народного депутата Н.Шуфрича, нібито принесли йому офіційні вибачення за перевищення повноважень співробітниками міліції. Крім того, у Вашому виступі у прямому ефірі телеканалу ICTV 05.06.05, на який посилається і видання «Україна Молода» (07.06.05, стор.2), Ви побачили провину бійців «Соколу» в тому, що «замість того, щоб, не торкаючись пана Шуфрича, висмикнути з-під нього Різака, на жаль, відкинули вбік» нардепа Шуфрича. За Вашими словами, за це правоохоронці мають понести покарання у вигляді суворої догани і скасування премії.

Хотів би звернути Вашу увагу, що:

- відповідно до частини 5 статті 124 Конституції України «судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України»;

- відповідно до частини першої ст.80 Конституції України, ст.27 Закону України «Про статус народного депутата України», та враховуючи рішення Конституційного суду України № 12-рп від 26.06.2003, гарантії недоторканості народного депутата носять процесуальний характер, передбачаючи звільнення його від юридичної відповідальності за результати голосування та особливий порядок притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності, його затримання, арешту, а також застосування інших заходів, пов’язаних з обмеженням його особистих прав і свобод;

- при цьому у Конституції України, рівно як у Законі України «Про статус народного депутата України», відсутні правові норми, котрі відносили б до «особистих прав і свобод» громадянина, зокрема – народного депутата, право не визнавати виголошене іменем України судове рішення або перешкоджати виконанню судового рішення;

- мені не відома також жодна правова норма, котра встановлювала би особливий, винятковий порядок дій співробітників міліції щодо громадян при безпосередньому і явному здійсненні такими громадянами правопорушення, якщо ці громадяни виявляються народними депутатами.

Виходячи з вищенаведеного та зважаючи, що за ст.21 Конституції України «усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах», а за частинами першою та другою ст.24 Конституції України «громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежено за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками», на підставі статті 34 Конституції України, статей 5, 9, 28, 29, 32, 33 Закону України «Про інформацію» №2657-ХІІ від 02.10.92, як громадянин України та платник податків, з метою належного забезпечення моїх конституційних прав на рівність перед законом та на інформацію, прошу Вас:

1. Письмово повідомити, чи існує нормативний акт, котрий би визначав особливості дій співробітників правоохоронних органів (зокрема - МВС) стосовно народних депутатів України і у випадку існування такого документу надати його копію.

2. Якщо нормативного акту, зазначеного у п.1, не існує, письмово повідомити, в чому полягає порушення з боку співробітників міліції, котрі, під час вищезазначеного інциденту виконували судове рішення у межах своїх повноважень і керуючись законодавством, котре (за відсутності нормативного акта, про який ідеться у п.1), не встановлює винятків для громадян, що мають мандат народного депутата.

3. Письмово повідомити, скільки співробітників міліції за строк Вашого перебування на посаді міністра внутрішніх справ понесли покарання у вигляді «суворої догани та позбавлення премії» (або інші) за вчинені під час виконання судових рішень дії, аналогічні вчиненим стосовно гр-н Шуфрича, Прошкуратової, Воюша, щодо громадян, котрі не є народними депутатами України.

Відповідно до ст.32 Закону України «Про інформацію» відповідь та передбачене ст.33 Закону «Про інформацію» повідомлення прошу надіслати у визначений вказаним Законом строк за наведеною адресою.

Запевняю, що Вашу компетентну і вичерпну відповідь (рівно як і інформацію про виконання відповідних норм Закону України «Про інформацію») буде невідкладно оприлюднено через сайт громадянської дії «Майдан».

Зі щирою повагою

Олександр Северин, к.ю.н.

Погляд

03.06.2005 | Инна Сухорукова, г.Харьков

Наша медицина находится в глубоком коллапсе…

   

Наша медицина продолжает вдохновлять и радовать… Как говорил один сатирик: пароль – «успехи радуют!» Отзыв – «перспективы – вдохновляют!» Одна небольшая история. Женщину с подозрением на сепсис на фоне ангины привозят в инфекционную больницу. Выясняется, что у нее параллельно присутствуют гепатит С и тромбоцитопения. Вы думаете, ее оставляют в больнице? Пытаются разобраться, что с ней? Как бы не так. Посчитав, что гепатит С не имеет к ее лихорадке никакого отношения, консультант городской инфекционной больницы отправляет ее в септологическое отделение другой больницы, в которой такого отделения нет вообще, зато оно есть в соседней больнице. Но больную и туда не госпитализируют, потому что зав. отделением уезжает в командировку, а больше, по ее словам, заниматься такой больной некому. Правда, она выписала пациентке лекарство, которое в случае, если у больной не сепсис, должно помочь. А если – сепсис? И первый ли это раз?

Два года назад вот таким же футболом занялись по отношению к больному с опухолью позвоночника. Не установив правильный диагноз, больного прооперировали по поводу опухоли предстательной железы, заразив его при этом гепатитом Б. Оказалось, что операция была ему не показана, а опухоль тогда никто не заметил. После операции и быстро развивающегося гепатита состояние больного настолько ухудшилось, что никакие старания медиков инфекционной больницы не могли его спасти.

Мы часто сталкиваемся с тем, что больному могут отказать в дополнительном обследовании, если его направил на обследование военкомат. Медики спокойно себя чувствуют, зная, что в армию идут недостаточно обследованные юноши, что при этом они рискуют не только его жизнью и здоровьем, но иногда и здоровьем его сослуживцев. Мы убеждены, что все это происходит из-за полнейшей, абсолютной безответственности, которая стала составляющей нашей медицинской помощи, и которая уникальна по своей тотальности и по своим последствиям. Такого нет ни в одной стране Европы. Даже в России, где медицинская помощь для малоимущих граждан малодоступна, дорога и не очень эффективна, – за призыв в армию больного юноши предполагается административная ответственность, – если на службу в часть поступил больной солдат, часть имеет право подать в суд иск к соответствующему РВК и медучреждению, поставившему неверный диагноз. У нас и этого нет. Меньше всего исков, рассматриваемых в судах Украины, связаны с нарушениями в медицинских учреждениях, гораздо больше рассматривается исков к коммунальным службам, к сотрудникам правоохранительных органов.

Кажется, что как старая власть, так и новая – также увязла в социальных проблемах, и старается их не замечать, дремлет вместе с обществом, позволяя в полном смысле слова себя уничтожать развалившейся системе.

В Харькове все спокойно смотрели и смотрят на то, как один за одним ликвидируются медицинские учреждения. Так, в прошлом году был закрыт кардиологический диспансер – только потому, что был расположен в прекрасном особняке в центре города, который приглянулся кому-то из денежных людей. Сейчас ликвидируется один из лучших стационаров – реанимационное отделение в детской железнодорожной больнице. Незадолго до выборов ведомство Кирпы, желая продемонстрировать экс-президенту Кучме свою заботу о народе, капитально

отремонтировало и отреставрировало здание этой больницы, перед зданием поставили огромные, бездарные гипсовые скульптуры, типа «девушки с веслом», внутри здания прекрасный интерьер, но… детская больница существенно сокращена, кафедра медицинского университета, которая работала на базе этой больницы переведена в другое место, а в здании теперь коммерческий центр матери и ребенка. А для детского реанимационного отделения с прекрасным профессиональным коллективом, который складывался годами, который не только хорошо работал, но и выполнял «план койко-дней», места в этом «интерьере» не нашлось. Нормально? Для нашего зазеркалья – вполне. И в облздрав, и в Министерство здравоохранения обращаться бессмысленно – больница ведомственная. Само по себе существование ведомственных больниц – это советский анахронизм, подтверждающий, что система здравоохранения в нашей стране не меняется. Существует медицина в военном ведомстве, в системе МВД, в железнодорожном – все эти структуры министерству здравоохранения не подчиняются, в лучшем случае согласовывают свои действия. Отдельно существует медицина в пенитенциарной системе, и насколько это пагубно сказывается на уровне медицинской помощи – доказывать не надо. Но, безусловно, что одной из существенных причин эпидемии туберкулеза в нашей стране является крайне низкий уровень медицинского обслуживания в этой системе.

Если в масштабах страны медицина – самое безответственное ведомство, то медицина в пенитенциарной системе безответственна в кубе. Во-первых, из-за полного практического бесправия ее пациентов, во-вторых, из-за мизерного ее финансирования и, особенно, финансирования медицинского обслуживания заключенных и подследственных в СИЗО, а в-третьих из-за полного отсутствия гражданского контроля над ситуацией в местах лишения свободы.

Ведомственные медицинские учреждения в МВД или в министерстве транспорта (я даже не говорю о медицинских учреждениях, обслуживающих органы власти – для этого достаточно сравнить статью в бюджете на финансирование знаменитой больницы в Феофании и статью финансирования на все здравоохранение в целом) всегда были в лучшем положении, чем обычные коммунальные лечебные заведения. Средств на ведомственные лечебные учреждения всегда выделялось больше, медицинское оборудование закупалось дополнительно, дополнительно выделялись средства на питание больных. Уровень специалистов в таких лечебных учреждениях, как правило, был более высоким, текучесть персонала меньшей, а дисциплина была повыше, потому что медикам платили надбавки к зарплате, они имели целый ряд дополнительных социальных льгот. Однако, существовала и оборотная сторона медали – только ведомственное подчинение и ведомственный контроль ведут и к ошибкам, и к злоупотреблениям, особенно это касается солдат срочной службы. Или вот к таким административным вывертам с закрытием стационаров, как это произошло в Харькове. В силу специфических задач, медицина в военном ведомстве или в пенитенциарной системе существуют во всех странах. Но в развитых странах медицинское обслуживание в этих ведомствах, обязательно контролируются министерством здравоохранения, поэтому разницы в стандартах и объеме оказываемой медицинской помощи гражданскому населению и заключенным, как правило, нет. На военную медицину в этих странах выделяются очень большие средства, не только потому, что военные имеют очень дорогие медицинские страховки, но и государство дополнительно финансирует это ведомство.

И снова мы выходим на ту же проблему – создание системы медицинского страхования. Но почему-то никто, кроме Председателя ВР Владимира Литвина, ничего не говорит об этом. На днях мы видели интервью 5-ому каналу министра здравоохранения г-на Полищука. Как всегда, положительное впечатление от самой личности крупнейшего нейрохирурга Украины и никакого – от программы его действий. Очевидно, что борьба с туберкулезом, СПИДом и гепатитами – это остро необходимо, возможно, что в решении этих проблем министерство на правильном пути. Но в Украине после Чернобыльской аварии еще есть катастрофический рост числа заболеваний щитовидной железы, онкологических заболеваний и кроветворных органов. Да и социальные стрессы провоцируют увеличение нервно-психических расстройств. И, если государство действительно хочет изменить ситуацию в системе здравоохранения, а не полагаться на то, что проблемы решатся сами собой, то без эффективной системы медицинского страхования эти проблемы не решить. И начать бы надо было с больничных касс.

Но ни для министра, ни для правительства Юлии Тимошенко, ни для общества это не стало первоочередной задачей. Люди привыкли за все годы советской и постсоветской власти, что «не в жизни счастье», как писал уже цитируемый мною выше сатирик. Не потому ли у нас на Востоке Украины так недоброжелательно смотрят на многодетные семьи (имея двух многодетных подруг, сама не раз ввязывалась в ругню, когда их стандартно упрекали: «нарожали детей» и т.д.). ничем, кроме извращения витального инстинкта общества, это не объяснить, как иначе не объяснить и такое массовое явление, как беспризорные дети. Только этим можно объяснить и равнодушие к уровню медицинской помощи в стране.

Наше правительство в целом – интеллигентно. Среди них много многодетных отцов семейств, т. е. с витальным инстинктом у них все в порядке, как и с моральными приоритетами – и слава Богу. Но почему тогда они не видят приоритетов для общества, для государственного строительства? Ведь от государства зависит очень много: оно может и должно стать просветителем для общества – именно поэтому мы голосовали за этого Президента и его команду – или мы еще долго будем «балдеть» в постсоветском дурмане с бесплатными «благами», а у общества и у государства уже нет ни экономических, ни политических, ни, главное, – человеческих ресурсов. Если не переподчинить министерству здравоохранения всю медицину и, наоборот, не вывести из его подчинения судмедэкспертизу, то заключенные так и будут , выходя на свободу, распространять туберкулез или СПИД.

В отношении военной медицины ситуация несколько более сложная. В целом она работает и работает иногда лучше, чем общегосударственная. Но ведь Главный военный прокурор подчиняется Генеральному прокурору Украины, так и ЦМУ может войти в состав Минздрава, при условии сохранения всего материального обеспечения и медучреждений. Двойной контроль в наших условиях всегда лучше чисто ведомственного.

Но, главное – это срочное принятие единого в стране закона «Про страховую медицину» и быстрое создание больничных касс. Тут нам нужно апеллировать не только к министру здравоохранения, но и к Премьер-министру, Верховной Раде, Президенту Украины. Время не терпит. Все это нужно было делать еще позавчера, поздно было уже вчера. Сегодня – мы у разбитого корыта, и нам нужно создавать новую систему здравоохранения на обломках старой.

Погляд

15.06.2005 | Руслана Преладышева, Инна Калинина
джерело: maidan.org.ua

Коричневая тень над оранжевой Украиной

   

Беспрецедентный за всю историю независимой Украины случай — в центре Киева в присутствии ряда дипломатов и даже одного народного депутата в плотном милицейском кольце, охранявшем все подступы к улице Фрометьевской, истеричные ораторы призывали… депортировать целый народ из Украины. За окном был не 1937-й, не 1949-й, а 2005-й — год победившей в Украине демократической «оранжевой революции». Призывы исходили не от ортодоксальных сталинистов — это были люди, которые носят звания «профессор», «академик», «доктор наук», «кинорежиссер», люди в погонах, с дипломатическими рангами. Весь этот ксенофобский шабаш назывался «всемирной научной конференцией» — и был просто-напросто позорным пятном, стыдом, проклятием, которое по инициативе Межрегиональной академии управления персоналом превратило Киев на один день в центр мирового расизма!

Этот, с позволения сказать, «научный форум МАУП» назвали всемирной конференцией «Диалог цивилизаций: сионизм — наибольшая угроза мировой цивилизации». Говорили здесь преимущественно на арабском. В зал пришли люди, многим из которых просто-напросто закрыт въезд в цивилизованные страны. Почетные места в президиуме заняли осужденный в США за разжигание межнациональной розни глава всемирного «Ку-клукс-клана» Дэвид Дюк (давно и основательно прописавшийся в МАУП), послы Сирии, Ирана и Палестины, ректор МАУП Георгий Щекин, кинорежиссер Юрий Ильенко (который в последнее время творческую беспомощность склонен объяснять «происками неправильных наций»), глава Книжной палаты Украины Николай Сенченко. Единственным представителем политиков Украины на этом ксенофобском шабаше оказался член фракции БЮТ в парламенте, народный депутат Левко Лукьяненко. В первых рядах были замечены несколько весьма высоких милицейских чинов (правда, они не представлялись и покинули зал после выступлений первых же ораторов), а весь ареал корпуса президиума МАУП находился практически под охраной милиции (журналисты могут подтвердить, что проникнуть внутрь Белого дома, наверное, куда легче, чем в здание МАУП). Под особо неусыпным контролем и охраной находился так называемый академик Щекин, давно превративший свой крупнейший негосударственный вуз в рассадник человеконенавистничества, ксенофобии и расизма. Интересно, неужели так все гладко и спокойно на улицах Киева, все ли преступления уже раскрыты, если ТАКОЕ количество милиционеров охраняет «научную конференцию»? Да еще и такую «конференцию», где звучат откровенно антиконституционные, незаконные ксенофобские призывы, прямо подпадающие под статьи УГОЛОВНОГО КОДЕКСА?

Для иллюстрации приводим фрагмент выступления доктора биологических наук Юрия Попова, активиста так называемой Консервативной партии Украины, недавно зарегистрированной Минюстом и получившей, кстати, право участвовать в предстоящих парламентских выборах-2006.

Фрагмент стенограммы:

«Сіоністи завжди жалілися на те, що їх гнобили. Але я особисто так і не отримав відповіді, за що їх вбивав Гітлер… (оплески)… Усі євреї повинні переїхати до преступницько створеної, своєї жидівської держави Ізраїль!» (бурхливі оплески).

Среди тех, кто бурно аплодировал, был народный депутат, член фракции БЮТи Левко Лукьяненко. Повторим, единственный украинский политик, который дал повод связать свое имя с самым коричневым из всех сборищ, которые когда-либо проходили в Киеве!

Да только ли свое имя? Не бросает ли это косвенную тень и на лидера БЮТи? Разумно ли одному из лидеров Майдана, кумиров «оранжевой революции» даже опосредованно, через членов своего блока ассоциировать себя со столь мутным потоком ксенофобской грязи, исходящей из МАУП?

Фрагмент стенограммы:

«Глогочовский: «Помаранчевую революцию» сделали сионисты, которые ведут опасную работу в Украине! Польский президент Квасьневский поддерживает евреев — и сам еврей! Адамкус — американский генерал и тоже еврей, он создал в Литве еврейскую партию!..»

«Франция и Германия проголосовали против Конституции Европы, потому что эта Конституция поставила бы Европу под контроль НАТО, под американо-израильский контроль!..»

«Дэвид Дюк: «Из-за сионистов и их якобы Государства Израиль уже началась 4-я мировая война!»

Поразительно, но весь этот ксенофобский бред горячо поддерживали дипломаты, аккредитованные в Украине, представители ближневосточных стран.

Сидящие в президиуме настоящего расистско-ксенофобского шабаша — так называемой всемирной конференции в МАУП — послы Сирии, Палестины, Ирана, а также ректор МАУП Георгий Щекин и один из преподавателей его вуза — глава всемирного «Ку-клукс-клана» Дэвид Дюк сошлись в едином мнении. По их твердому убеждению, все усилия надо сосредоточить на борьбе с «агентами Моссада», которых, цитируем, «объединил в огромную сеть президент Всеукраинского еврейского конгресса Вадим Рабинович». Вадима Рабиновича выступающие на конференции называют «главой пятой колонны Израиля», всех, кто рядом с ним, — «агентами Моссада»… Особенно агрессивно призывали к подобной «борьбе» глава Книжной палаты Украины Николай Сенченко, а также кинорежиссер Юрий Ильенко.

И что самое поразительное! Вот уже в который раз МАУП и Щекин ведут себя вызывающе, демонстративно нарушают законы Украины, Конституцию, плюют на общественное мнение, разрушают спокойствие в межнациональных отношениях — и абсолютно никому из власти предержащих на протяжении уже нескольких лет нет до этого никакого дела!

Неоднократно наши издания обращали внимание и правоохранительных органов, и органов исполнительной и законодательной власти на недопустимость ПРЯМЫХ ПРИЗЫВОВ К МЕЖНАЦИОНАЛЬНОЙ РОЗНИ, содержащихся в деятельности МАУП и ее ректора Щекина. Об этом же, кстати, писали в своем запросе на имя генерального прокурора Украины Святослава Пискуна народные депутаты Украины.

В сегодняшнем номере «Сільських вістей», газеты, которая уже страдала из-за антисемитских, ксенофобских публикаций профессора МАУП Яременко, взахлеб рассказывают о произошедшем в МАУП шабаше. Автор прямо заявляет, что полностью разделяет высказанные на конференции взгляды. А ведь высказывались взгляды, до боли напоминавшие «Майн Кампф»…

Зараза ксенофобии и расизма поражает даже здоровое тело. Неужели опыт Веймарской республики ничему не учит? Неужели Украина «оранжевой революции», Украина победившей демократии, Украина, несказанно поднявшая свой рейтинг и авторитет в мире, позволит всему этому исчезнуть из-за раковой опухоли ксенофобии и расизма?..

P.S. В эти дни в Кордобе проходит под эгидой ОБСЕ Международная конференция по борьбе с антисемитизмом. Там уже знают о том ксенофобском шабаше МАУП, который на один день превратил красавец Киев в столицу мирового расизма. Неужели и после этого никому так и не будет дела до поднимающего у нас голову фашизма?..

Погляд

15.06.2005 | Олександр Білецький, м.Харків
джерело: maidan.org.ua

Житлово-комунальна проблема – загроза національній безпеці України

   

 «Держава, в якій ми живемо, зробила безправ’я і несправедливість, ігнорування демократичних цінностей нормою суспільного життя. Зрощення влади і бізнесу, корупція і хабарництво стали загрозою національній безпеці. Світоглядний конфлікт між суспільством та владою, між інтересами громадян і реальними діями владних фінансово-політичних груп набув антагоністичних форм. Закритість інститутів влади від громадського контролю, корпоративність у прийнятті нею рішень породили в людей недовіру до влади».

Програма діяльності Кабінету Міністрів України «Назустріч людям»

«Позорное расслоение общества на 95% бедных и 5% богатых является следствием глубочайших деформаций в формировании стоимости товаров на нашем рынке. Цены на продукцию отечественных производителей реально завышены, потому что в них заложены очень высокие нормы теневой прибыли для собственников, очень высокие риски от произвола власти и проверяющих органов, коррупционные платежи».

М. Романюк: «Почистим товары от коррупционно-теневых наценок».

(http://maidan.org.ua/static/mai/1112606256.html)

«Помаранчева революція – це антикримінальна революція. Вона стала цілком природною реакцією народу на криміналізацію держави зокрема. Особливістю українського суспільства було те, що держава, одним з основних завдань якої є протидія злочинності, перетворилася на свою протилежність – на засіб кримінальної експлуатації людей. Однією із форм цієї експлуатації є корупція, яка набула надзвичайного поширення і привела до руйнування основ суспільного життя. Через це суспільство, переставши нормально функціонувати, опинилося в кризі».

Олександр Костенко: «Формула декриміналізації держави»

(http://maidan.org.ua/static/mai/1113900158.html)

Згідно Закону України «Про основи національної безпеки України» (№ 964-ІV від 19 червня 2003 р.) під національною безпекою розуміється захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави (ст. 1). На перше місце серед усіх об’єктів національної безпеки цей Закон ставить людину і громадянина – їхні конституційні права і свободи (ст. 3). Основним принципом національної безпеки визначається пріоритет прав і свобод людини і громадянина (ст. 5). А от найбільшою загрозою у внутрішньополітичній сфері – порушення з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування Конституції і законів України, прав і свобод людини і громадянина, недостатня ефективність контролю за дотриманням вимог Конституції і виконанням законів України (ст. 7).

Наведені вище положення Закону являються основою методологічного підходу, який використовується при написанні цього короткого аналітичного огляду. Не виключено, що цей огляд є першою в Україні спробою побачити та осмислити житлово-комунальну проблему саме як надзвичайно важливий компонент загальної проблеми нашої національної безпеки, а також запропонувати деякі більш-менш адекватні способи її розв’язання.

Суть проблеми

Житлово-комунальну проблему, у найбільш загальному її вигляді, можна було б визначити як цілісний комплекс дуже актуальних питань (завдань) політичного, економічного, соціального, правового, виробничого і т. п. характеру, котрі пов’язані з наданням громадянам України житлово-комунальних послуг і до цього часу належним чином не вирішуються.

Суть цієї проблеми полягає в тому, що переважна більшість громадян України (приблизно 85%), внаслідок своєї малозабезпеченості, виявляється фізично нездатною оплачувати житлово-комунальні послуги в повному обсязі по тих тарифах і цінах, що йому диктують монопольні виробники і постачальники цих послуг. Причиною тому є так звані «ножиці»: з одного боку, дуже низький рівень життя населення країни (він, як відомо, сьогодні є чи не найнижчим у Європі), з іншого боку, вкрай завищені псевдоринкові вимоги монополістів до малозабезпеченого населення.

Ситуація значно ускладнюється тією обставиною, що в даному випадку держава займає сторону не громадян, а житлово-комунальних монополістів. Мало того, є всі підстави стверджувати, що головним винуватцем створення і загострення даної проблеми якраз і була корумпована й криміналізована держава. На протязі останніх десяти років вона, фактично, уникала належного виконання своєї соціальної функції та відповідних конституційних зобов’язань перед нашим суверенним народом. По суті, саме вона й перетворила житлово-комунальну сферу в одне з основних джерел незаконного збагачення відносно невеликої групи привілейованих осіб через «тіньове» отримання величезних надприбутків.

Найважливішим у даній проблемі, що має пряме відношення до проблем національної безпеки, є системне, систематичне та масове порушення конституційних прав і свобод громадян України з боку органів державної влади і місцевого самоврядування, а також підлеглих їм житлово-комунальних служб.

Так, зокрема, до порушення ст. ст. 3, 8, 19, 21, 22, 27, 46, 47, 48, 64, 68 Конституції, ст. 66 Житлового кодексу, ст. ст. 3, 4 Закону України «Про прожитковий мінімум» призвела передача повноважень щодо встановлення тарифів на водо-, теплопостачання, водовідведення, утримання житла місцевим органам влади. Як наслідок, замість передбаченого законодавством про прожитковий мінімум розміру оплати у 12% від фактичного сукупного доходу сім’ї, громадян незаконно змушують сплачувати завищені суми, що у 3 – 5 і навіть більше разів перевищують ці розміри. Таким чином, на оплату житлово-комунальних послуг із сімейних бюджетів вимиваються вельми значні кошти, які повинні йти на харчування, охорону здоров’я, освіту, культурні та інші цілі. А це ще більше ускладнює тяжкий матеріальний стан малозабезпечених, у переважній своїй більшості, українських родин. Тому, аби не вмерти від голоду та хвороб, багато сімей змушені або взагалі не платити по рахунках «комунальних баронів» (це дуже влучне визначення, до речі, належить екс-президенту Кучмі Л.Д.), або оплачувати лише частину тих сум, що від них протиправно вимагаються. Звідси переважно й виникає так звана «заборгованість», що дає житлово-комунальним монополістам формальний привід переслідувати малозабезпечених «боржників» у судовому порядку.

Значну проблему становить запроваджений Кабінетом Міністрів хибний, неконституційний порядок призначення житлових субсидій, який фактично унеможливив їх отримання більшістю тих, кому вони дійсно потрібні. В той же час, субсидії отримують ті, хто не має на це жодного права. Так, за даними Світового Банку, серед тих, що отримали в Україні житлові субсидії у 2001 році, останніх було аж 88%! («Права людини в Україні – 2004». – Розділ XV. –http://www.rupor.org/index.php?r=18&t=1).

Згідно офіційних повідомлень Антимонопольного комітету, його перевірками підприємств ЖКГ у всіх областях України постійно виявляються масові й типові факти економічно необґрунтованого завищення, у співвідношенні до фактично наданих, норм і об’ємів споживання, якості послуг, встановлених у законному порядку цін і тарифів, численних приписок при нарахуванні оплати, а також інші види незаконних зловживань системного характеру. Однак, на ці факти, що однозначно вказують на наявність у житлово-комунальній сфері організованих і суспільно-небезпечних кримінальних злочинів, ані органи державної влади та місцевого самоврядування, ані компетентні органи належним чином не реагують.

Дуже небезпечною проблемою є масове судове переслідування житлово-комунальними службами малозабезпечених громадян за так звані «борги». Не маючи, як правило, укладених із громадянами договорів про надання послуг (а значить – навіть формальних юридичних підстав звертатися до суду) ці служби, проте, все ж таки домагаються задоволення своїх судових позовів. Дуже численними при цьому є випадки грубого порушення основ судочинства та порядку розгляду справ, що установлений Цивільним процесуальним кодексом України. І в результаті цього уже нанесені колосальні збитки не лише охоронюваним законом інтересам і правам сотень тисяч, якщо не мільйонів, наших громадян, але й моральному обличчю самого правосуддя.

Окремої серйозної уваги, саме з позицій національної безпеки, потребує питання дезорганізації нормальної роботи судів, як органів державної влади, що виникло внаслідок значної їх перевантаженості через надзвичайно велику кількість позовів комунальників.

Ще одна серйозна проблема – незаконне відключення підприємствами ЖКГ електро-, газо-, тепло- і водопостачання від жилих приміщень малозабезпечених громадян. Воно здійснюється всупереч ст. ст. 22, 47 і 48 Конституції, чинному законодавству про прожитковий мінімум і про державні соціальні гарантії. До того ж, фактично, такого роду дії є протиправним посяганням на відповідні державні функції, а також на внутрішні та міжнародні зобов’язання України, яка за своєю Конституцією є соціальною державою.

Нарешті, в результаті масованого інформаційно-психологічного, судового та іншого тиску на населення, що в останні роки систематично чиниться житлово-комунальними службами та має певні ознаки терористичної діяльності, в суспільстві виникло нове й небезпечне соціально-психологічне явище.

Фахівці визначають його як особливий вид психічних розладів – «житлово-комунальну депресію». Вона є вельми небезпечним фактором, котрий суттєво дестабілізує внутрішній стан людини і суспільства, веде до масового поширення відчуття постійної тривоги, незахищеності, безнадійності, відчаю, власного безсилля й апатії, а також до зростання кількості проявів агресії та насильства, алкоголізму, самогубств і такого іншого.

Згідно даних соціологічного опитування, яке було проведене Інститутом соціальної і політичної психології АПН України напередодні президентських виборів і «помаранчевої» революції 2004 року, уперше за весь період спостережень (з 1997 року) серед чинників, що можуть спричинитися до участі населення в масових акціях протесту, головне місце посів мотив універсального, «неекономічного» змісту – порушення прав людини. При чому, згідно таблиці 3 «Мотивування респондентами своєї можливої участі в масових акціях протесту», яка наводиться у прес-релізі цього Інституту від 08.10.04, місця серед мотивів поділилися таким чином: 1 – порушення прав людини; 2 – стрімке зростання цін; 3 – невиплата зарплати (пенсії, стипендії); 4 – підвищення плати за житло й транспорт; 5 – корупція в керівних структурах; 6 – зловживання владою з боку місцевого керівництва; 7 – припинення водо-, тепло- та енергопостачання; 8 – збагачення не багатьох та зубожіння більшості. (Як можна бачити, практично всі перелічені мотиви, так чи інакше, мають відношення до житлово-комунальної проблеми.) А от фальсифікація результатів виборів Президента України, яку багато хто вважає основною причиною революції, опинилася лише на 9-му місці?

Сьогодні вже є підстави констатувати, що великі сподівання нашого народу на поліпшення умов свого життя після «помаранчевої» революції не виправдалися. Адже в країні, за великим рахунком, практично нічого не змінилося. Наприклад, нині у житлово-комунальній сфері продовжують чинитися ті ж самі порушення конституційних прав і свобод громадян із боку органів влади та підприємств ЖКГ, які чинилися і при попередньому «антинародному корупційному режимі». Знову активізувався й посилюється судовий та інформаційно-психологічний тиск на населення. Так само незаконно припиняється постачання води, тепла, газу та електроенергії до жилих приміщень і важливих об’єктів соціальної сфери. Знову лунає стара балаканина, що нібито задля покращення стану даної галузі, розвитку ринкових відносин та навіть захисту прав споживачів обов’язково потрібно підвищувати ціни і тарифи. Приймаються й відповідні управлінські рішення.

Усе це замість того, щоб реально працювати над ліквідацією різних «тіньових» схем отримання надприбутків, зменшенням штучних невиробничих витрат, уведенням режиму ефективного енергозбереження та точного обліку послуг, що надаються, впровадженням нових прогресивних технологій та розвитком здорової ринкової конкуренції.

Цілком зрозуміло, що такий екстенсивний шлях, як постійне та економічно необґрунтоване підвищення цін і тарифів, а також протиправне «вибивання» так званих «боргів» з малозабезпеченого населення, може призвести не до вирішення цієї проблеми, а лише до ще більшого її ускладнення та загострення суспільно-політичної ситуації у країні.

Події останнього часу свідчать, що ті, хто на протязі минулого десятиліття використовував житлово-комунальну сферу для прихованого отримання величезних надприбутків, при якому брутально порушувались права і свободи наших громадян, збираються й надалі чинити так само.

Отже, приходимо до висновку, що сьогодні в Україні, як і раніше: а) зберігається революційна ситуація; б) існує практично та ж сама мотивація населення до участі у масових акціях протесту, що була напередодні «помаранчевої» революції; в) має місце вельми значна незадоволена суспільна потреба в ефективному захисті конституційних прав і свобод громадян, особливо у житлово-комунальній сфері.

Способи вирішення проблеми

Отже, мусимо визнати – існує клубок питань у правовідносинах ДЕРЖАВА – ЖКГ – ГРОМАДЯНИ, що потребують нагального вирішення. Вони вийшли на рівень загальнонаціональної проблеми, яка має підставу вважатись однією з найвжливіших для влади, бо унеможливлює для громадян цієї країни використання ними гарантованих Основним Законом прав, а через свою подальшу невирішеність несе загрозу їх життєвим інтересам, а відповідно і національній безпеці. Для вирішення цієї проблеми пропонуємо дійовим особам нової української державної влади нижченаведене.

1. Проводити ефективну й послідовну соціально орієнтовану державну політику, яка має бути спрямованою на швидке підвищення рівня життя та значне покращення добробуту громадян України, насамперед, через обмеження монополізму і розвиток здорової конкуренції, державний контроль за тарифами і цінами (принаймні у межах гарантованого Конституцією прожиткового мінімуму) на товари першої необхідності, житло і основні соціальні послуги, встановлення розумної межі рентабельності підприємств та торгових надбавок, значне спрощення системи оподаткування, скасування ПДВ і т. п.

2. Зобов’язати органи державної влади і місцевого самоврядування, а також підприємства житлово-комунальної сфери суворо дотримуватися вимог ст. ст. 22, 46, 47, 48 Конституції та законодавства України про прожитковий мінімум і державні соціальні гарантії.

3. У найкоротший термін привести національну нормативно-правову базу у відповідність до норм Конституції та Закону України «Про прожитковий мінімум».

4. Негайно переглянути ціни і тарифи на житлово-комунальні послуги в сторону зменшення, в першу чергу, за рахунок виключення з них будь-яких невиробничих і нераціональних витрат.

5. Доручити правоохоронним органам (Генпрокуратурі, СБУ, МВС):

а) ретельно вивчити матеріали розслідувань, які проводилися в останні роки Антимонопольним комітетом України й ГоловКРУ, та відкрити на цій підставі відповідні кримінальні справи;

б) здійснювати в житлово-комунальній сфері постійний моніторинг щодо виявлення фактів незаконних зловживань (особливо приписок та інших форм шахрайства), що порушують конституційні права і свободи громадян, та належним чином на них реагувати.

6. Переглянути та скасувати судові рішення, які були прийняті за позовами до малозабезпечених громадян із порушеннями вимог Конституції, Закону «Про прожитковий мінімум» та цивільного законодавства України.

7. Визнати недійсними договори про реструктуризацію заборгованості населення за житлово-комунальні послуги, які були укладені з правопорушеннями, а також компенсувати понесені від цього громадянами збитки за рахунок правопорушників.

8. Запровадити в житлово-комунальній сфері суворий громадський контроль, до якого залучити широке коло громадських правозахисних організацій та незалежних громадських активістів, котрі мали би координувати свої дії з відповідними державними органами.

9. Розпочати активну пропагандистсько-масову роботу по роз’ясненню громадянам змісту конституційних прав і свобод та чинного законодавства України, по ознайомленню їх з ефективними засобами правового самозахисту.

10. Почати нарешті виконувати Постанову Верховної Ради України № 2456-III від 07 червня 2001 року «Про інформацію Кабінету Міністрів України про стан і формування цін та тарифів у житлово-комунальній сфері», що направлена на захист конституційних прав і свобод громадян.

30 травня 2005 р
Погляд

15.06.2005 | Микола Вітько, м.Марганець

Про різні точки зору на екологічні та правові проблеми

   

Після публікації у місцевих ЗМІ звернення Марганецької міської екологічної організації «Зелений світ» до населення м.Марганця, міської влади та СЕС з приводу широко розповсюдженого на території міста випалювання рослинності з вимогою від влади та СЕС неухильного дотримання законодавства з цього питання, – я зустрів доброго мого знайомого, шановану в місті людину, працівника міськвиконкому. Перше запитання, після привітання, яке він мені поставив – де я народився? Чи не на Арбаті (центр Москви)? Запитання було з підступом, тому що він чудово знав, що родом я з села на Кіровоградщині, звідки, до речі, родом і батько мого візаві. Після такого вступу мій опонент розповів, що уважно прочитав наше «Звернення…» і прийшов до висновку, що проблема, яку ми підняли «висмоктана з пальця», що неначе я не знаю місцевих реалій (родився на Арбаті), що на селі у всі часи відбувалось спалювання рослинності, випалювання стернищ і т.п., і це є природно, і це не є проблемою взагалі, тим більше в глобальному масштабі. На його думку – головна причина забруднення і підігрівання атмосфери – великі металургійні підприємства – зокрема для Марганця, враховуючи розу вітрів, це металургійні підприємства Кривого Рогу. Так, з цим ми згодні, але ж «з невеликого струмка…».

Безумовно, 100-200 років тому, діяльність людини, в доіндустріалізаційний період розвитку суспільства, дії селянства, в т.ч. і по спалюванню рослинності, майже не приносило шкоди. Ми ж зараз живемо в інших умовах, коли рівновага уже колихнулась в сторону катастрофи для людства.

Ясно, що до такого стану привело нераціональне, хижацьке використання природних ресурсів, нерегульований розвиток металургійної, хімічної, видобувної промисловості, війни 20-го століття, атомні випробування, лісні пожежі та пожежі на нафтовидобутку, інші суттєві причини. Отже, причин достатньо. Зараз у природі ми підходимо до «критичної маси «як в ядерній реакції, коли така «критична маса» приводить до вибуху, тому і ці невеликі краплі мають значення.

Про місцеві реалії. Безумовно – ідеальним варіантом вирішення проблеми спалювання залишків рослинності було б використання їх з користю для суспільства (компостування, використання як енергоносіїв – є такі котли для спалювання соломи, обрізків дерев, сухого листя). Зараз, враховуючи «реалії», можна було б проводити спалювання з найменшою шкодою, попередньо висушивши матеріал, щоб він швидко, з мінімальним задимленням згорів, а не жеврів та димів сирий та мокрий десятки годин. А за випалювання сухої трави і стернищ більш суворо і неухильно карати винних за законом.

Інша сторона проблеми – правова. Україна задекларувала побудову правової держави, тобто держави, де все підпорядкованоправу. Ми нашим зверненням нагадали «власть предержащим"(міськвиконком, СЕС),що є стаття 77-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, яка регулює ці питання. Влада ж ніяк не відреагувала на наше звернення.

І, насамкінець, шкода, що така освічена, культурна людина, як мій добрий знайомий, та ще й наділена владою, не поділяє нашої думки.

Погляд

15.06.2005 | Юрій Чумак, м.Харків

Справжній інтелігентний опозиціонер

   

Так назвав народного депутата України Віктора Мусіяку відомий політолог Олесь Доній під час зустрічі, що нещодавно відбулась у харківському арт-кафе «Остання барикада».

Голова підкомітету Комітету Верховної ради України з питань правової політики пан Мусіяка розпочав з того, що розповів про своє ходіння до влади. При цьому він достатньо коротко нагадав присутнім, що раніше займав посаду заступника Голови парламенту, створив політичну партію «Вперед, Україно!», яка на виборах 1999 р. підтримувала Олександра Мороза, а у 2002 р. увійшла до складу виборчого блоку «Наша Україна». Віктор Лаврентійович свого часу був також професором та викладачем Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого. Під час президентських перегонів 2004 р. не підтримав жодного з кандидатів на найвищу державну посаду.

Зараз активно розбудовує роботу Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань перевірки дотримання конституційних прав і свобод людини і громадянина, що створена 21 квітня цього року, головою якої його й обрали.

Більшість питань, адресованих столичному гостю, стосувалися діяльності очолюваної ним комісії та правових аспектів багатьох суспільно-політичних процесів, що відбуваються у сучасній Україні. Характерно, що пан Мусіяка жодного разу не ухилявся від відповіді, а навпаки, намагався пояснити свою позицію докладно та аргументовано.

Наприклад, пропозиція одного з активістів партії «Наша Україна» зробити виїзне засідання комісії у Харкові, щоб мешканці області, чиї права порушені, мали змогу безпосередньо до неї звертатись, знайшла жвавий відгук у пана Мусіяки. Який, у відповідь, зазначив, що його комісія шукає ефективні методи роботи, тому, якщо до неї буде багато звернень з Харківської області, її члени обов’язково приїдуть, щоб розібратися у справах на місці.

Цікавилися присутні і ставленням народного депутата щодо перебування російського флоту у Севастополі, і щодо перспектив вступу України до НАТО. З обох цих питань, на думку Віктора Мусіяки, необхідно дотримуватись виваженої позиції, не робити непродуманих кроків. Іноземна військова база знаходиться у Криму цілком на законній підставі, але ж російська сторона часто не дотримується тих угод, що були укладені, забруднює довкілля, тощо. На це необхідно відповідно реагувати. Вже зараз українська влада повинна чітко усвідомити для себе – чи будемо продовжувати договір оренди з Росією, чи ні. «Я б не продовжував», – відверто заявив Мусіяка. Так само і вступ до НАТО не є гарантією вступу України до ЄС. Входження до Північно-Атлантичного альянсу може закінчитись досить несподіваними наслідками для вітчизняної військової галузі економіки.

Не схвалює пан Мусіяка і деяких кроків нової влади. Зокрема, скритикував відому заяву Президента про необхідність всім ректорам вищих навчальних закладів покласти заяви про звільнення, після чого з ними повинні «розібратися». «Розбори» є недоречними, вважає керівник «Вперед, Україно!»: «Давайте все ж таки помиримо «помаранчевих» та «біло-голубих». Бо не тільки біло-голубі винні у порушеннях виборчого законодавства, були порушення і з протилежної сторони. Зараз необхідна консолідація суспільства. Про все, що стосується виборів, необхідно забути».

(Одразу наважусь заперечити шановному Віктору Лаврентійовичу. Як на мене, то треба не «забути» про всі ті мерзотності, які відбувалися під час виборів, а навпаки, покарати винних, з якого б боку виборчих барикад вони не знаходились. Неупередженість, справедливість правосуддя, справжня незалежність судової влади від виконавчої, повинні продемонструвати суспільству, що обличчя влади змінилося, що керівництво країни дійсно нове та демократичне. Це й сприятиме підвищенню народної довіри до влади та необхідній консолідації суспільства. Якщо ж усіх поспіхом амністувати, без суду та слідства, а так, просто, «з метою примирення», то це закріпить у народі правовий нігілізм, мовляв, підробляти на виборах, здійснюючи фальсифікації, можна – все одно не покарають. Безкарність призводить до розпусти злочинців, це – аксіома. А не за горами парламентські вибори, вони не повинні стати брудними. Досить!).

До речі, проводити вибори до місцевих рад виключно на пропорційній основі, на думку народного депутата Мусіяки, ще зарано. Партії у містах та районах України знаходяться ще у зародковому стані, люди міняють свою партійну приналежність по декілька разів, в залежності від політичних уподобань свого керівництва. Тому, можливо, необхідно внести зміни до Закону про вибори місцевих рад.

Насамкінець зустрічі Віктор Мусіяка, на прохання журналіста «ПЛ», виклав своє ставлення до конституційної реформи. Він нагадав, що – прийняття Конституції України у 1996 р., – мало на меті, зокрема, недопущення комуністичного реваншу. Тому й була законодавчо закладена сильна президентська влада. Але нецивілізовані люди при владі вибудували нецивілізовані владні відносини. А зараз, на думку пана Мусіяки, стара практика, на жаль, продовжується. Наприклад, незаконна ДУСя продовжує існувати, Адміністрація Президента не зникла, а лише отримала нову назву – Секретаріат, секретар РНБОУ Порошенко незаконним президентським указом отримав додаткові повноваження… Задля того, щоб зламати таку тенденцію, і необхідно переходити до парламентської республіки, необхідно запроваджувати вже проголосовану конституційну реформу (із деякими зауваженнями щодо позицій стосовно імперативного мандату та загального нагляду прокуратури). Однак, останнім часом, вже Ющенко заявляє, що треба зберегти вертикаль влади. В таких умовах є велика вірогідність того, що реформа буде торпедована.

Не з усіма висловлюваннями пана Мусіяки можна погодитись. Але виступав він щиро і відверто, чим завоював симпатії учасників сходин в «Останній барикаді». Підсумовуючи, ведучий зустрічі Олесь Доній з повагою зазначив, що Віктор Мусіяка дійсно має свою виважену позицію, на відміну від нинішньої «оголтєлої» опозиції. Він – справжній опозиціонер. З такою опозицією можна й необхідно працювавати на благо України.

Дисиденти і час

15.06.2005 | Народився 17.06.1930 р., в с. Кнісело, Жидачівського р-ну, Львівської обл.

Ювілей Михайла Гориня

   

Один з найвидатніших шестидесятників, організатор розповсюдження самвидаву, один із лідерів національно-визвольного руху 60 — 90-х років.

Батько Михайла Гориня був головою сільської «Просвіти», керував районною нелеґальною організацією ОУН, репресований польською владою. У грудні 1944 Горинь разом з матір’ю був депортований радянською владою до Сибіру. Вдалося втекти.

1949-55 навчався на відділенні логіки і психології Львівського університету. 1953 був виключений за відмову вступити в комсомол, але завдячуючи ректорові академіку Є.Лазаренку відновлений. Контактував з підпіллям ОУН, виготовляв і розповсюджував листівки.

Працював учителем логіки, психології, української мови і літератури, завідував районним методкабінетом, був інспектором Стрілківського райвно. З 1961 на науковій роботі. Організував першу в СРСР експериментальну науково-практину лабораторію психології і фізіології праці при Львівському заводі автонавантажувачів. Автор низки методичних розробок для вчителів і статей у галузі психології праці. Готував дисертацію.

У травні 1962 налагодив контакти з київськими шістдесятниками І.Світличним, І.Дзюбою, І.Драчем та іншими. Один з організаторів і член президії Львівського Клубу творчої молоді «Пролісок» (1963). Організував розповсюдження політичної літератури, яка видавалася за кордоном, та виготовлення самвидаву.

Заарештований 26.08.65 за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди, ст. 62 ч. 1 КК УРСР. Засуджений на 6 років таборів суворого режиму.

Хвиля 1965 принесла в мордовські табори пожвавлення: з’явився самвидав, був налагоджений вихід інформації, національні групи консолідувалися в акціях протесту. За пропаганду і розповсюдження самвидаву серед в’язнів у липні 1967 суд Зубово-Полянського району присудив Гореню 3-х років ув’язнення у Володимирській тюрмі, звідки він теж зумів передати інформацію про становище в’язнів.

Звільнений 26.08.71. У Львові, де мешкала сім’я, не прописали. З вересня 1972 працював кочегаром у котельнях Львова, з 1977 — психологом на заводі «Кінескоп». Гогинь допомагав політв’язням і їхнім родинам готувати заяви. У створеній в 1976 Українській Гельсінкській групі (УГГ) визначив собі місце в другому ешелоні. Брав участь у написанні її основоположних документів. Після арешту засновників УГГ бере на себе видання її Бюлетеня, підготував №№ 4-7.

Упродовж 1981 у Г. було 6 обшуків. Під час обшуку 23.03 йому підкинули сфабрикований від імені УГГ документ у зв’язку зі справою І.Кандиби, а 28 листопада — текст на 15 сторінках під малограмотною назвою «Соціальні дослідження механізму русифікації на Україні» (треба б «соціологічні»).

03.11 після 13-годинного обшуку Г. заарештували. 10-го дня стався серцевий напад. 25.06.82 засуджений за ст. 62 ч. 2 і ст. 179 КК УРСР на 10 р. позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму та 5 р. заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

12.11.82 прибув до табору особливо суворого режиму ВС-389/36, с.Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., де, нарешті, був прийнятий співкамерниками до УГГ.

Хворів запаленням нирок, гіпертонією, аритмією. У травні 1984 у Г. стався інфаркт міокарда. «Помилуваний» 02.07.87.

Уже в серпні Горинь разом з В.Чорноволом та П.Скочком відновив видання «Українського вісника»

11.08.88 УКДБ Львівської обл. винесло Гориню офіційне попередження у зв’язку з його «антирадянською діяльністю».

Улітку 1989 Горинь працює в Києві в оргкомітеті Народного Руху України (НРУ) за перебудову. На Установчому з’їзді (8-10 вересня) обраний головою секретаріату НРУ. Був головою Політради і співголовою НРУ. 1990 обраний депутатом Верховної Ради УРСР, працював у Комісії з питань суверенітету, очолював комісію національних меншин. Ініціював і організував найбільші загальнонаціональні акції: «Ланцюг єднання» між Києвом і Львовом 21.01.90, «Дитяча дипломатія» (поїздки дітей зі Східної України в Західну і навпаки на Різдво і Великдень), Свято козацької слави (Запоріжжя, літо 1990), Конґрес національних меншин (Одеса, листопад 1991), Ліґа партій країн Балто-Чорноморського реґіону (1994), 50-річчя Української Головної Визвольної Ради (1994).

Вельмишановний пане Михайло!

Від щирого серця вітаємо Вас з Ювілеєм!

Бажаємо довгих років життя та творчих успіхів!

Харківська правозахисна група

Бюлетень "Права Людини", 2005, №16

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори