пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200525
№25
2005

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

13.09.2005 | Віктор Колісник, Федір Веніславський, Віктор Кичун

Рішення В.Ющенка щодо призначення Ю.Єханурова та І.Дрижчаного

   

У фахівців в галузі конституційного права України викликає глибоке занепокоєння систематичне порушення органами державної влади України вимог Конституції України, що наочно продемонстрували останні дії та рішення Президента України.

Порядок призначення та припинення повноважень Кабінету Міністрів України, Прем’єр-міністра України, міністрів та інших керівників центральних органів виконавчої влади визначається Конституцією України, а саме статтями 106, 114 та 115.

Відповідно до пункту 9 частини 1 ст. 106 Конституції України, «Президент України призначає за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України; припиняє повноваження Прем’єр-міністра України та приймає рішення про його відставку».

Згідно з частиною 2 статті 114 Конституції України, «Прем’єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України».

Частина 5 статті 115 Конституції України встановлює, що «Кабінет Міністрів України, відставку якого прийнято Президентом України, за його дорученням продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України, але не довше ніж шістдесят днів».

Відповідно ж до частини 2 ст. 19 Конституції України, «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».

Наведені приписи Основного Закону свідчать, що Конституція України не містить жодних положень, які б надавали Президенту України право призначати будь-кого виконуючим обов’язки Прем’єр-міністра України та доручати йому проводити будь-які дії щодо формування нового складу уряду.

Таким чином, заявивши публічно про призначення Ю.Єханурова виконуючим обов’язки Прем’єр-міністра України, Президент України в черговий раз порушив Конституцію України, гарантом якої він повинен бути (вперше Президент України порушив вимоги Основного Закону 4 лютого 2005 року під час формування уряду та призначення голів обласних державних адміністрацій).

Президент України повинен був, по-перше, відправивши уряд у відставку, доручити йому ж відповідно до частини 5 статті 115 Конституції України продовжувати виконувати повноваження, по-друге, на власний розсуд чи після політичних консультацій внести на розгляд парламенту кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра. І лише після призначення Президентом за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра останній, відповідно до ч. 3 ст. 114 та п. 10 ч. 1 ст. 106 Конституції України, мав би подати главі держави кандидатури на посади членів Кабінету Міністрів України.

Внаслідок порушенням Президентом України конституційно визначеної процедури формування нового складу уряду штучно склалася ситуація, яка може призвести до поглиблення політичної кризи, адже на цей час немає жодних гарантій того, що парламент дасть згоду на призначення Ю. Єханурова Прем’єр-міністром. Але якщо навіть у Президента є впевненість саме у такому розвитку подій, то й тоді глава держави не мав права нехтувати вимогами Конституції України.

Окрім того, Президент України в цей й же день ще раз перевищив свої конституційні повноваження, призначивши на посаду Голови Служби безпеки України І. Дрижчаного. Як вже зазначалося, відповідно до п. 10 частини 1 ст. 106 Конституції України Президент України призначає і членів Кабінету Міністрів України і керівників інших центральних органів виконавчої влади лише за поданням Прем’єр-міністра України. А, оскільки, Кабінет Міністрів України на чолі з Прем’єр-міністром України був відправлений у відставку, подати кандидатуру І. Дрижчаного Президенту для призначення на посаду Голови Служби Безпеки України просто не було кому.

Тому Президент України, для забезпечення стабільності в державі, мав відмовити О.Турчинову в прийнятті його заяви про відставку, оскільки, відповідно до Конституції України, прийняття відставки призводить до патової ситуації, коли дотриматися конституційної процедури призначення нового керівника СБУ до призначення Прем’єр-міністра України просто неможливо. А цей процес може бути достатньо тривалим.


Політика і права людини

19.09.2005 | Федір Веніславський, ВІктор Кичун

Конституційно-правовий аналіз заяви Л. Кравчука про можливість порушення процедури імпічменту відносно Президента України В. Ющенка

   

Як відомо, лідер парламентської фракції СДПУ(о) Л. Кравчук публічно заявив про можливе ініціювання у парламенті процедури усунення Президента України В.Ющенка з поста в порядку імпічменту. Підставою такої заяви стала оприлюднена Л. Кравчуком інформація про можливе фінансування виборчої кампанії В. Ющенка іноземним громадянином – російським бізнесменом Б. Березовським.

Не маючи на меті давати кримінально-правову оцінку діям, пов’язаним з можливим використанням у виборчому процесі грошових коштів, що надійшли від іноземного громадянина (використання таких коштів прямо заборонено Законом України «Про вибори Президента України», але це необхідно попередньо довести у встановленому законом порядку), вважаємо за необхідне здійснити неупереджений правовий аналіз підстав, які, на думку Л. Кравчука, є достатніми для порушення конституційно закріпленої процедури імпічменту.

Відповідно до Конституції України, «Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину» (частина 1 статті 111). Це конституційне положення чітко і однозначно визначає, що усунення з поста в порядку імпічменту чинного Президента України можливе лише у разі вчинення ним – чинним Президентом України, державної зради або іншого злочину.

Іншими словами, правовою підставою порушення процедури імпічменту може бути вчинення державної зради або іншого злочину лише особою, яка в момент вчинення зазначених дій посідала пост Президента України. А, отже, будь-які діяння особи яка є Президентом України, вчиненні нею до вступу на пост – до моменту складання новообраним Президентом України присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України (частина 2 статті 104 Конституції України), не можуть бути правовою підставою усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

При цьому, слід зазначити, що ситуація, коли особа, яка є Президентом України, скоїла злочин до обрання її на пост Президента України, є достатньо цікавою з точки зору процедури притягнення її до кримінальної відповідальності. Але це потребує вже не конституційно-правового, а кримінально-правового аналізу та осмислення.

Таким чином, заява Л. Кравчука про можливість порушення процедури імпічменту у випадку, якщо оприлюднена ним інформація підтвердиться, з конституційно-правової точки зору є повністю необґрунтованою та безпідставною.

Коментар «ПЛ»: На нашу думку, положення статті 111 Конституції України потребує тлумачення Конституційним Судом України. Буквальне розуміння цієї норми, що процедура імпічменту може бути порушена, якщо злочин скоєний Президентом, саме під час виконання ним своїх повноважень викликає сумнів. Видається, що підставою для імпічменту може бути і скоєння злочину в минулому.

Звернемо увагу на іншу обставину: використання коштів іноземних громадян для виборчої кампанії не карається чинним кримінальним законом. Це не є злочином, отже, процедура імпічменту взагалі не може бути порушена.

 

Політика і права людини

21.09.2005

Альянс «Майдан» звертається до Президента України з вимогою зупинити «блакитно-рожеву» контрреволюцію

   

На адресу Президента України Альянсом «Майдан» надіслано відкритого листа щодо необхідності скасування т.зв. «політичної реформи». У листі, зокрема, наголошується, що «реформа» ім.Медведчука-Мороза-Симоненка «не лише не відповідає, а йде врозріз з вектором народного волевиявлення, спрямованим на обрання голови держави на визначений у Конституції термін з визначеними у Конституції повноваженнями», відтак «вести розмову про зміну повноважень Президента можливо лише стосовно нової каденції наступного глави держави».

Відкритого листа, під яким через сайт «Майдан» поставлено підписи 933-х громадян, надіслано Віктору Ющенку відповідно до Конституції України та Закону України «Про звернення громадян».

«Політична доцільність, – підкреслюється у листі, – не може домінувати над народним волевиявленням, а воля народу не може бути предметом кулуарних домовленостей групи осіб, нехай і наділених депутатськими повноваженнями».

Громадяни, що підписалися під відкритим листом, вимагають від свого Президента вжити необхідних юридичних і політичних заходів для захисту чинної Конституції і, водночас, для започаткування процесу підготовки насправді демократичної конституційної реформи.

Ознайомитись з повним текстом відкритого листа ви можете на сторінці: Нижче наведений текст цього листа:

http://www2.maidan.org.ua/news/view.php3?bn=maidan_petit&key=1113337121&trs=.

Президенту України

Ющенку В.А.

01220, м. Київ-220, вул. Банкова 11

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ

«16» вересня 2005 року

Вельмишановний Вікторе Андрійовичу,

Український народ, висловивши своєю більшістю власну волю на минулих виборах і відстоявши свій вибір на Майдані, реалізував, як єдиний носій суверенітету у країні своє священне конституційне право обирати Президента – він обрав Вас.

Обираючи Вас Президентом і обстоюючи Вашу і, відтак, свою перемогу, громадяни України чи не вперше в історії держави наповнили реальним змістом конституційні положення щодо суверенітету народу і вільного народного волевиявлення (ст.5, 69, 71 чинної Конституції України). Вони обрали свого Президента, на строк і з повноваженнями, визначеними Основним Законом.

На жаль, побічним вислідом виборчого процесу, що проходив у жорсткому протистоянні з системою, котра визначально була побудована на позаправових і антидемократичних засадах, став, як результат політичних домовленостей, Закон України від 08.12.04 №2222-IV «Про внесення змін до Конституції України». Оцінюючи цей законодавчий акт з юридичних і загальногромадянських позицій, слід констатувати наступне:

1.  Законопроект №4180 перетворився на Закон з фундаментальним процедурним порушенням: проголосовано було текст, істотно змінений у порівнянні з тим, що проходив розгляд у Конституційному Суді, хоча за змістом ст. Основного Закону в цьому разі є необхідним повторний розгляд зміненого законопроекту в органі конституційного судочинства.

2.   Закон №2222-IV, за нашим переконанням і за висновками багатьох провідних фахівців, є внутрішньо суперечливим і таким, що не відповідає вимогам сучасного етапу розвитку Української держави, надто – з врахуванням європейських перспектив, що відкрилися перед Україною з Вашим обранням на посаду Президента.

3.   Врешті, і це найголовніше, Закон №2222-IV не лише не відповідає, а йде врозріз з вектором народного волевиявлення, спрямованим на обрання голови держави на визначений у Конституції термін з визначеними у Конституції повноваженнями.

На цьому необхідно окремо наголосити. Відповідно до ст.103 Конституції Президент України обирається громадянами строком на 5 років, при цьому повноваження Президента зафіксовані у ст.106. Слід зазначити, що у п.2 ст.1 Закону України «Про вибори Президента України» також зазначено, що Президент обирається на строк, визначений у Конституції. Єдино можливий висновок з цього є однозначним як юридично так і політично: фактом обрання Президента України народ надає йому на 5 років обсяг повноважень, зафіксований у чинній Конституції на момент волевиявлення народу. Інше розуміння, навіть абстрагуючись від формальної юриспруденції, просто не має нічого спільного з демократичними принципами. Відповідно, народні депутати, що голосували за «політреформу», не мали ні юридичного, ні тим більш морального права таким чином втручатися у площину вибору народом, відповідно до конституційних норм, глави держави. Таке втручання прямо суперечить принципу народного суверенітету і виключному праву самого народу встановлювати конституційний лад. До того ж Закон №2222-IV, фактично вводячи можливість дострокового припинення частини повноважень Президента, суперечить ст.108 Конституції, котра, кажучи лише про можливість дострокового припинення всіх повноважень (як комплексу), нічого подібного не передбачає. Вести розмову про зміну повноважень Президента можливо лише стосовно нової каденції наступного глави держави.

Політична доцільність не може домінувати над народним волевиявленням, а воля народу не може бути предметом кулуарних домовленостей групи осіб, нехай і наділених депутатськими повноваженнями.

Вельмишановний пане Президенте!

У Вашій інавгураційній промові на Майдані Незалежності Ви, зокрема, сказали, що беззаконня не може стати нормою в державі і що Ви бачите Україну державою, керованою верховенством права. Наприкінці минулого року верховенство права захистили самі громадяни. Тепер настає Ваша черга як гаранта Конституції. Ми не заперечуємо доцільність внесення змін до чинної Конституції, але твердо переконані, що такі зміни, спрямовані на максимальне забезпечення громадянських прав і свобод, ефективне функціонування державного апарату в контексті європейської перспективи України, мають стати наслідком публічного суспільного обговорення і проходження юридично бездоганної процедури. Інакше буде розтоптано народний суверенітет, заперечений принцип верховенства права і поставлено під перманентний сумнів легітимність Основного Закону.

Враховуючи вищевикладене, звертаємося до Вас з проханням вжити необхідних юридичних і політичних заходів для захисту чинної Конституції і, водночас, для започаткування процесу насправді демократичної конституційної реформи.

Зі щирою повагою,

Альянс «Майдан»

12-04-2005

Політика і права людини

26.09.2005

Влада не повинна зупиняти реформи в сфері прав людини

   

14 вересня у приміщенні УНІАН відбулася прес-конференція Української Гельсінкської спілки. Публікуємо прес-реліз з цієї прес-конференції.

Після інавгурації нового Президента України правозахисники вимагали від Президента України та Уряду здійснення негайних реформ, спрямованих на утвердження та забезпечення реалізації прав людини та основних свобод (http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1106425389). Слід відзначити, що нова влада продемонструвала політичну волю для покращення ситуації та здійснила спроби покращити реалізацію деяких прав і свобод. Проте, деякі фундаментальні права і свободи залишаються міфічними для українців. Більше того, принцип верховенства права не втілюється в рішеннях Президента України (наприклад, систематичне порушення процедур призначення посадових осіб чи інших конституційних норм) та Кабінету Міністрів (до прикладу, справи по реприватизації).

Вважаємо, що теперішня влада з метою продовжити розвиток демократії та гарантування реалізації фундаментальних прав і свобод зобов’язана ще до виборів зробити реальні кроки для системних змін, зокрема:

1. Необхідно негайно розпочати розслідування діяльності організаторів масових порушень прав людини, які мали місце у минулому, зокрема, під час виборів.

Не зважаючи на те, що покарано багато виконавців (порушено понад 700 кримінальних справ проти понад 6 тисяч осіб), на сьогодні не завершене вироком суду жодної справи щодо організаторів фальсифікації президентських виборів. Також не розкрито замовників й інших резонансних злочинів, зокрема, вбивства Г.Гонгадзе. Так само, слід до наступних виборів завершити розслідування минулих економічних злочинів і кожну таку справу спрямувати до суду для усунення спекуляцій щодо існування політичних репресій у країні. При цьому, правоохоронні органи не повинні вибірково застосовувати кримінальне законодавство.

2. Слід терміново розсекретити незаконно утаємничені правові акти Президента України, Кабінету Міністрів України, Генеральної Прокуратури та інших органів влади, що приховані під незаконними та неконституційними грифами «Не для друку», «Опублікуванню не підлягає» та «Для службового користування (ДСК)».

За часи нової влади видано Президентом України 43 укази з незаконним грифом «не для друку» і 16 рішень Кабінету Міністрів України з грифами «ДСК» (3 рішення) та «опублікуванню не підлягає» (13 рішень). У минулому за такими актами скривалися зловживання владою та «підкуп» у вигляді різних додаткових благ посадових осіб, від яких пізніше очікувалось прийняття тих чи інших рішень.

3. Доцільно переглянути прийняті зміни до Конституції, оскільки вони, на нашу думку, є суперечливими, погіршують ефективне функціонування влади та зменшують гарантії забезпечення прав людини та основних свобод. На жаль, висновки Конституційного Суду України не вирішили цієї проблеми.

4. Необхідно негайно ініціювати зміни до Закону України «Про Конституційний Суд України» з метою надати громадянам право подавати індивідуальні скарги на неконституційність правових актів органів влади, що становить основну гарантію дотримання конституційних прав і свобод у демократичних країнах. Слід відзначити, що влада навіть уникає дискусії з цього питання.

5. Необхідно розробити новий проект Кримінального-процесуального кодексу України та Кримінального-виконавчого кодексу України на основі конституційних гарантій і міжнародних стандартів захисту прав людини, а також позитивної міжнародної практики. Чинні редакції цих документів надають необмежені права правоохоронним органам, обмежують право на захист, право на справедливий судовий процес та інші права й свободи. Зміна людей на посадах в правоохоронних органах не зупинила і не зупинить їхні системні зловживання, що і зараз продовжуються, хоча і в меншому обсязі.

6. Необхідно започаткувати реальний громадський контроль за діяльністю правоохоронних органів України та громадський моніторинг місць позбавлення волі. Ми вітаємо зусилля Міністра МВС щодо початку вирішення питання про запобіганню катуванням та жорстокому поводженню в міліцейських відділках, зокрема, через створення мобільних груп для моніторингу ситуації. Проте відзначаємо, що в даному напрямку слід збільшувати зусилля. На жаль, констатуємо, що нові люди, які очолили Державний департамент з виконання покарань здійснюють кроки, що лише погіршують ситуацію та усувають громадськість від реформування кримінально-виконавчої системи.

7. Президенту та Верховній Раді доцільно вирішити питання про створення громадського телерадіомовлення в Україні на засадах державної власності та громадського контролю. На жаль, до цього часу всі спроби громадськості впровадити цей інститут зустрічаються з нерозумінням цієї проблеми з боку певних органів влади (Президент, РНБО, Держкомтелерадіо тощо) та посадових осіб, що часто при цьому маніпулюють інформацією про роль державного телебачення в Європі.

8. Необхідно негайно скасувати Наказ № 122 Державного комітету зв’язку від 17 червня 2002 року в частині зобов’язання для провайдерів Інтернету встановлювати в себе обладнання для стеження за користувачами Інтернету, у т.ч. доступу до їхньої електронної пошти. На підставі цього в Україні запроваджена система безвідповідального незаконного стеження за особою з боку СБУ. Слід також завершити усі кримінальні справи щодо прослуховування телефонів відомих політиків та бізнесменів. Відзначаємо, що Україна залишається лідером по кількості наданих дозволів на прослуховування телефонів.

Окремо відзначаємо, що в правозахисників викликає здивування такі ініціативи влади, що є неприпустимими в демократичних країнах:

запровадження нових пластикових паспортів, де під одним номером буде можливим збирати та отримувати всю інформацію про особу, що встановлює механізм тотального контролю за кожною людиною, притаманний тоталітарним країнам;

намагання контролювати органами влади Інтернет через спроби введення реєстрації інформаційних ресурсів та встановлення контролю над доменом .ua;

заборона журналістам та ЗМІ коментувати виступи та дії політиків під час виборчої кампанії, що трактуватиметься за новим законом як політична реклама.

«Декучмізація», яка мала на меті запобігти «відкату», який трапляється після кожної революції, не стала реальністю. Пристрасні репортажі журналістів не зрушили з місця старі звички більшості чиновників влади й виглядає, що нова влада в певних аспектах поволі стає послідовником епохи Кучми у всіх її ганебних практиках. Тому влада зобов’язана продовжити розпочаті системні реформи ще до парламентських виборів.

Євген Захаров, Голова Правління
Володимир Яворський, Директор програм

Катування та жорстоке поводження

19.09.2005
джерело: www.korrespondent.net

Украина меняет Конституцию под устав Международного криминального суда

   

Специалисты Министерства юстиции Украины подготовили проект закона «О внесении изменений в Конституцию Украины» в связи с дальнейшей ратификацией Устава Международного криминального суда, передает Интерфакс-Украина. Об этом заявила директор Государственного департамента по вопросам адаптации законодательства Министерства юстиции Украины Елена Зеркаль. По ее словам, в настоящее время продолжается работа по подготовке необходимых изменений и к соответствующим нормативно-правовым актам.

Договор о создании постоянного Международного криминального суда подписали 120 государств-членов Организации Объединенных Наций в июле 1998 года в Риме во время Дипломатической конференции под эгидой ООН. В тот же день страны заключили и утвердили и устав суда – Римский устав.

Украина подписала устав 20 января 2000 года. Договор вступил в силу 1 июля 2002 года.

По словам Зеркаль, суд наделен мандатом судить не государства, а граждан за самые серьезные преступления, которые вызовут обеспокоенность международного сообщества. Человека могут привлечь к ответственности за военные преступления, преступления против человечества, агрессии, а также геноцид.

Директор департамента отметила, что этот международный орган имеет юрисдикцию только в отношении преступлений, совершенных после июля 2002 года, то есть после момента вступления в силу уставом.

Суд рассматривает дела, в которых одной или несколькими сторонами являются государства-участники, обвиняемый является гражданином государства-участника. Также суд осуществляет свою юрисдикцию в случаях, когда преступление было совершено на территории государства-участника, или государство, которое не является участником устава, решило признать юрисдикцию суда в отношении конкретного преступления, совершенного на его территории или его гражданином.

Зеркаль подчеркнула, что юрисдикция суда не заменяет национальную юрисдикцию, а лишь дополняет ее. Международный орган будет действовать только в случае, если национальные суды не могут или не готовы осуществлять юрисдикцию. В противоположном случае суд не может вмешиваться, за исключением ситуаций, которые были переданы суду Советом Безопасности ООН.

Римский устав устанавливает настоящую международную систему криминальной юстиции, целью которой является соблюдение законности и беспристрастности рассмотрения дел лиц, обвиненных в преступлениях.

Устав имеет несколько особых преимуществ. Прежде всего, это контрольные механизмы, которые призваны защитить невиновных граждан от необоснованных, злонамеренных и политически мотивированных криминальных расследований и судебных преследований.

На сегодняшний день Римский устав подписали 139 стран, ратифицировали – 99.

Корреспондент.net

14 Сентября 2005

http://www.korrespondent.net/main/130607
Доступ до інформації

13.09.2005

Президента знову підставили

   

12 вересня «трійка» суддів Печерського суда м.Києва відмовила у задоволенні скарги правового радника Альянсу Майдан Олександра Северина на бездіяльність Президента України, котра полягає у ненаданні відповіді на інформаційний запит.

Інформаційного запита в рамках «Операції «Для друку» (http://maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_draft&trs=-1&key=1115034474) було надіслано 06.05.05 і відповідно до Закону України «Про інформацію» відповідь мала бути наданою протягом місяця. Відсутність будь-якої реакції з боку адресата стала причиною відповідної скарги, якою вимагалося зобов’язати В.Ющенка надати належну відповідь згідно із законодавством.

На судовому засіданні представник Президента (себто співробітник Міністерства юстиції) надала судові копію немовби відправленої відповіді (відписка, з якою ми незабаром ознайомимо читачів «Майдану») з випискою з внутрішнього реєстру про нібито відправлення. Причому документ підписано не Президентом, а якимось чиновником.

Аргументи майданівця, що запит взагалі-то надсилався Президенту, а не чиновнику, і що опонентам не завадило б підтвердити надання «відповіді» не внутрішньою «бомагою», а поштовим повідомленням, суд не сприйняв.

«Ніколи не бачив, – коментує О.Северин, – щоби судді виходили з зали з такою поспішністю. Визнання за доказ відправлення відповіді внутрішнього документа сторони у справі взагалі-то дивує, настільки, наскільки щось ще може дивувати в нашому судочинстві. Це те ж саме, якби я сам собі виписав паспорта. Звичайно, жодної відповіді я не отримував і маю, м’яко кажучи, дуже великі сумніви щодо того, що вона колись кудись надсилалася. Тим більш – вчасно. Але рішення суду, яким воно не є, є рішенням суду і його треба поважати. Буде оскарження рішення суду, буде оскарження відмови у наданні інформації, будуть нові позови і нові запити. Вважайте, що Президента невизнанням і незадоволенням цієї простої скарги, підставили. Ми врахуємо особливості діловодства у державних органах і специфіку тлумачення ними законодавства. Скоріше за все, замість однієї скарги він матиме кілька позовів. Життя триває, а відтак – і боротьба за право на правду. Сподіваюся, до речі, що заяви Олега Рибачука про відмову від практики «секретних указів», толерованої його попередниками включно з паном Зінченком, не залишаться заявами».

Наш інформ.

13-09-2005

Доступ до інформації

19.09.2005 | Георгій Кобзар

Чи існує в Україні право на доступ до інформації?

   

15 вересня у Печерському суді м. Києва повинна була слухатись справа по скарзі журналіста бюлетеню Харківської правозахисної групи «Права людини» Юрія Чумака на бездіяльність Президента України Віктора Ющенка. Повинна була слухатись. Але... Призначене засідання «найгуманнішого суду в світі» так і не відбулося, бо суддя Умнова відбула на якусь конференцію, що, вочевидь, є важливішою справою, ніж розгляд скарги до Президента. Справу перенесено на 5 жовтня, на 14.30.

Юрій Чумак, що у минулому році працював редактором газети «Новини Чугуєва» на Харківщині, та був усунутий з посади за свої «помаранчеві» симпатії, заповзято підтримував Ющенка під час виборчої кампанії – 2004, зараз судиться з народним Президентом.

Чому? – тому що Президент не став на практиці народним, змінилися люди при владі (і продовжують змінюватись), але не змінилась система відносин між владою, яку уособлюють чиновники, та народом, який, саме, цю владу й обрав і відстояв на Майданах по всій Україні. Однак нові можновладці, тільки-но посіли тепленькі посади, забули, хто вони й для чого приходять щодня на службу.

На інформаційний запит, що було надіслано Юрієм Чумаком до Президента Ющенка в рамках організованої ХПГ операції «Для друку!» та отримано Секретаріатом ще 11.05.2005 р., президентські чиновники не спромоглися надати бодай якої-небудь відповіді, знехтували правом громадянина, журналіста на доступ до інформації. Іронія цієї історії полягає в тому, що в запиті якраз ставилося питання про використання владними структурами України ганебної практики видання незаконних указів із грифами на кшталт «Не для друку», тобто тих, які порушують... Правильно: ПРАВО НА ДОСТУП ДО ІНФОРМАЦІЇ. Тобто, Президентська канцелярія порушила це наріжне право людини, притаманне демократичному суспільству, як то кажуть, «у квадраті»: і укази видавала, і відповіді не надавала.

А суд з аналогічної справи майданівця Олександра Северина, що слухалась 12 вересня, цьому потурав. Якщо й по справі Юрія Чумака суд прийме подібне рішення, мовляв, відповідь надсилалася, але «неправильні» поштарі її десь загубили (до речі, це класична практика «відмазок» кучмівських часів, за що боролися, панове?!), скаржник має намір подати позов на пошту в особі Міністерства транспорту та зв’язку, а коли воно, беззаперечно, доведе свою правомірність – на Секретаріат Президента за надання в суді неправдивої інформації. Чиновники – ледацюги та брехуни – повинні бути покарані. А Президент, до речі, мав би дати належну оцінку (без)діяльності свого оточення, що підриває його авторитет, замість того, щоб користуватись недолугими намаганнями слухняних судів «прикрити сором»...

 Бо немає для влади більш важливого фактору, ніж довіра людей. Можна переросподілити власність, призначити беззаперечно вірних міністрів, накупити «БМВ» та «Мерседесів», але, якщо народ відвернеться від влади, вона перестане бути владою.

Хотілося б звернутися до народом обраного гаранта Конституції із закликом:

- Пане Президенте, не підривайте віру у справедливість, надію на торжество права, не дайте можливості Вашим підлеглим говорити неправду в суді! Якщо Ви 5 жовтня у Печерському суді справу програєте – демократія в Україні тільки виграє!



 

Соціально-економічні права

20.09.2005 | Юрій Моторний, м. Полтава

Влада і підприємці: рух назустріч чи в різні боки?

   

Наміри держави створити максимально сприятливі для розвитку підприємницької діяльності умови треба тільки вітати. Та чи завжди ці наміри збігаються з сьогоднішніми реаліями? Як не прикро, але багато гордієвих вузлів на шляху до реального послаблення сьогоднішнього «зашморгу» на шиї того ж таки підприємця до цього часу не розрубані.

Візьмемо до прикладу наступні приклади.

Частина підприємців, дотримуючись чинного законодавства, звертаються до санітарно-епідеміологічних станцій (далі – СЕС) з проханням провести певні дослідження продукції чи виконати інші види робіт і послуг. Між ними та СЕС укладаються угоди в яких, крім інших питань, передбачено розмір оплати. З метою врегулювати питання цін на послуги 27.08.2003р.прийнято Постанову Кабміну № 1351 «Про затвердження тарифів (прейскурантів) на роботи і послуги СЕС». Оскільки у вказаному документі не зазначено, включено в тариф ПДВ чи ні (СЕС являються платниками ПДВ), то постало питання про отримання відповідного роз’яснення, яке 15.09.2003 р. за № 8101/5/15-2416 надала Державна податкова адміністрація України (далі – ДПА). У документі вказано: «Враховуючи те, що тарифи (прейскуранти) на роботи і послуги, що виконуються закладами СЕС затверджені постановою КМУ за № 1351 без врахування ПДВ то при здійсненні зазначених операцій до ціни необхідно додавати цей податок». Крім того, Міністерство охорони здоров’я листом від 17.09.2003 р. за № 100368/1154 також вказало на необхідність нарахування та стягнення ПДВ. З цього часу проблема була начебто вирішена.

Але восени 2004 року працівниками Державної інспекції з контролю за цінами було перевірено порядок формування та застосування тарифів на роботи і послуги, які виконуються і надаються за плату у 2003 – 2004 р.р. «закладами СЕС. На думку фахівців інспекції, нарахування ПДВ у розмірі 20% па вказаний у Постанові тариф с незаконним. Для підтвердження такого висновку отримано роз’яснення Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України (далі – Мінекономіки) від 17.12.2004 р. (через 2 - 3 місяці після численних перевірок) № 32/6-6/5549-10, в якому зазначалося, що до вказаного у Постанові № 1351 тарифу ПДВ включено, а тому нарахування безпідставні. Саме посилаючись на останній документ Інспекції, подали спочатку претензії про застосування економічних санкцій, а потім позови до господарських судів.

Отже, своїми діями (роз’ясненнями) ДПА, МОЗ та Мінекономіки створили передумови конфлікту, який триває. З лютого 2005 р. СЕС фактично паралізовані, оскільки жодна з організацій не відкликала своє роз’яснення. Бухгалтери організацій не знають, яким чином нараховувати розмір плати. Адже в будь-якому випадку наступлять санкції: чи то ДПА, чи Інспекції. Підприємці та підприємства у цей час, не маючи відповідних дозволів, припинили роботу чи працюють на власний ризик.

Не мають єдиної точки зору при розгляді позовів Інспекцій також господарські суди. Одні з них відмовляють у задоволенні вимог, але інші – задовольняють. Окремі справи вже перебувають на розгляді апеляційних судів, які також оцінюють обставини по-різному.

Безперечно, крапку у цих справах поставить згодом Вищий Господарський чи Верховний Суд України. Але хто і якими чином оцінить величезні витрати, які понесли сторони: оплату мита, інформаційних послуг, вартості проїзду, канцтоварів сторін згаданого конфлікту, послуг юристів тощо? Хто порахує нервові втрати головних лікарів СЕС та бухгалтерів? Врешті-решт, результатом конфлікту є втрата владою авторитету, адже саме вона своїми діями спровокувала спірні відносини. Чи не простіше було б провести спільне засідання МОЗ, Державної інспекції з контролю за цінами, ДПА, СЕС та Мінекоміки на якому б виробили спільну позицію з вказаного питання. Поки що ж, як кажуть в Україні - «Пани б’ються, а в «мужиків «чуби тріщать !» .

Іншим негативним прикладом стосовно підприємців знову маємо дії тієї ж ДПАУ.

Згідно з ст. 47 Закону «Про держбюджет України на 2005 р.» встановлено збільшення вартості торгового патенту на здійснення діяльності з обміну готівкових валютних цінностей і з надання послуг у сфері грального бізнесу. Закон вступив у дію з 01.01.2005 р. Ним внесено зміни до Закону «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності «від 23.03.1996 р. Не встигли висохнути чорнила на документах як ДПАУ направила лист від 05.01.05 р. за № 202/7/15-1217, яким зобов’язала, платників податків, що внесли плату за патент за перший квартал 2005 р., зробити перерахунок і доплатити різницю у вартості патентів. Наголошувалося: за умови доплати пеня на суму недоплати нараховуватися не буде. Підприємці, зайняті у вказаних сферах, з метою уникнення економічних санкцій та для продовження діяльності змушені були сплатити до бюджету сотні тисяч гривень. Частина з них узагалі припинила чи обмежила свою діяльність. Проте точка зору ДПАУ суперечить діючому законодавству, і згадана вимога не може розцінюватися як законна.

Так, за приписами ст.1 Закону «Про систему оподаткування «зміни і доповнення до Закону стосовно змін ставок податків вносяться до законів про оподаткування не пізніше ніж за 6 місяців до початку нового бюджетного року». Згідно з ст.7 цього ж Закону, зміна податкових ставок і механізмів справляння податків і зборів не може запроваджуватися Законами України про державний бюджет на відповідний рік.

Отже, діюче законодавство чітко і однозначно визначає: вартість торгового патенту за вищевказаних обставин не може бути застосована у І-му та II-му кварталах 2005 р. Вартість патенту зростає не раніше III кварталу 2005 року.

Проте, всупереч законодавству та численним зверненням підприємців, ДПА відмовилася відкликати лист від 05.01.05 р., а тому ті змушені звертатися до господарських судів. При цьому вони несуть додаткові витрати, сплачуючи мито, кошти за надання інформаційно-технічних послуг та інші. Підприємці не змогли реалізувати свої бізнес-плани на 2005 р. оскільки позбавилися значних сум. Порахувати ж моральні втрати просто неможливо! Риторично звучить питання: чи зростає авторитет влади серед зазначеної категорії осіб?

Наголосимо: подібна проблема виникала й минулого 2004 року. Тоді ДПА листом від 08.12.2003 р. № 19006/7/15-1217 також вимагала здійснити доплату .Проте, на відміну від нинішньої ситуації, вирішувалася вона простіше .На захист інтересів підприємців тоді виступило Держкомпідприємництво, який розповсюдив лист від 17.01.2004 р. (майже негайно) № 250 за підписом Інни Богословської. В листі заперечувалася необхідність доплати. Державна структура відкрито підтримала підприємців. У 2005 році такої підтримки від того ж Держкомпідприємництва не дочекалися. Згодом ДПАУ 12 травня 2004 р прийняла рішення за № 8434/7/25-2215 та № 8429/7/-2215, якими скасувала податкові вимоги. На боці підприємців виступили також господарські суди.

Однак в Україні прийнято по кілька разів наступати на одні і ті ж граблі. Цього року підприємці лишилися наодинці зі своїми проблемами і мають надії виключно на позитивні рішення судів. Але за будь-яких рішень останніх вони негативно оцінюють дії влади, а проголошені наміри поліпшити бізнес-середовище вважають популістськими.

Варто зупинитися також ще на одній проблемі, вирішення якої пов’язували з новою владою. Згідно зі ст.21 Конституції «Усі люди рівні у своїй гідності та правах», та ст. 43 Основного Закону, яка визначено, що «Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом». Статтею 4 Декрету Кабміну № 7-93 від 21.01.1993 р. передбачено пільги щодо сплати мита при поданні позовів про стягнення заробітної плати. Вказана норма Кабміну виписана таким чином, що величезна кількість громадян (десятки тисяч) не мають права нею користуватися. Мова йде про осіб, які працюють за окремими угодами (у тому числі це частина журналістів, акторів, юристів та інших) які не мають постійного заробітку, а їх оплату праці визначено як «гонорар».

Очевидно, що термін, використаний у ст. 43 Конституції «винагорода за працю» включає у себе як оплату праці, так і «гонорар». Тому юристи та окремі громадяни протягом кількох років намагаються схилити уряд до внесення доповнення до ст. 4 Декрету № 7-93 з тим, щоб всі громадяни користувалися пільгами при поданні позовів і не сплачували мито. Проте у 2005 р. Кабмін знову пересилає листи до Мінфіну, ДПАУ, Мінюсту, які, як і в попередні роки, зацікавлені виключно у сьогочасному отриманні коштів. При цьому ігнорується очевидний факт: тисячі громадян не подають позовів про стягнення оплати праці у зв’язку з відсутністю коштів, а тому бюджет не може поповнюватися за рахунок мита. В той же мас при стягнені коштів з боржника суд стягував би з нього мито, і бюджет справді поповнювався б у такий спосіб.

Наведені вище факти переконують не лише в існуванні численних проблем, для вирішення яких непотрібно коштів, але й у створенні протягом 2005р. нових. Державні установи продовжують «воювати» з громадянином .Необхідно констатувати відсутність навіть наміру зрозуміти проблему, її суспільно-економічні та політичні наслідки, а також належне реагування на обґрунтовані звернення та пропозиції. Підписані посадовцями відповіді у багатьох випадках можна назвати лише відписками. У них відсутній аналіз, логіка, перспективи вирішення проблеми. У листах з різних державних установ відсутнє єдине розуміння обставин та можливість вирішення проблеми.

Звичайно, було б помилкою вважати, що нова влада у короткий строк вирішить всі проблеми, у тому числі підприємців. Проте проголосивши намір йти людям назустріч треба ж постійно робити конкретні кроки у цьому напрямі. Лише за таких обставин матимемо позитивні зміни в економіці та єдність суспільства.

Наміри держави створити максимально сприятливі для розвитку підприємницької діяльності умови треба тільки вітати. Та чи завжди ці наміри збігаються з сьогоднішніми реаліями? Як не прикро, але багато гордієвих вузлів на шляху до реального послаблення сьогоднішнього «зашморгу» на шиї того ж таки підприємця до цього часу не розрубані.

Візьмемо до прикладу наступні приклади.

Частина підприємців, дотримуючись чинного законодавства, звертаються до санітарно-епідеміологічних станцій (далі – СЕС) з проханням провести певні дослідження продукції чи виконати інші види робіт і послуг. Між ними та СЕС укладаються угоди в яких, крім інших питань, передбачено розмір оплати. З метою врегулювати питання цін на послуги 27.08.2003р.прийнято Постанову Кабміну № 1351 «Про затвердження тарифів (прейскурантів) на роботи і послуги СЕС». Оскільки у вказаному документі не зазначено, включено в тариф ПДВ чи ні (СЕС являються платниками ПДВ), то постало питання про отримання відповідного роз’яснення, яке 15.09.2003 р. за № 8101/5/15-2416 надала Державна податкова адміністрація України (далі – ДПА). У документі вказано: «Враховуючи те, що тарифи (прейскуранти) на роботи і послуги, що виконуються закладами СЕС затверджені постановою КМУ за № 1351 без врахування ПДВ то при здійсненні зазначених операцій до ціни необхідно додавати цей податок». Крім того, Міністерство охорони здоров’я листом від 17.09.2003 р. за № 100368/1154 також вказало на необхідність нарахування та стягнення ПДВ. З цього часу проблема була начебто вирішена.

Але восени 2004 року працівниками Державної інспекції з контролю за цінами було перевірено порядок формування та застосування тарифів на роботи і послуги, які виконуються і надаються за плату у 2003 – 2004 р.р. «закладами СЕС. На думку фахівців інспекції, нарахування ПДВ у розмірі 20% па вказаний у Постанові тариф с незаконним. Для підтвердження такого висновку отримано роз’яснення Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України (далі – Мінекономіки) від 17.12.2004 р. (через 2 - 3 місяці після численних перевірок) № 32/6-6/5549-10, в якому зазначалося, що до вказаного у Постанові № 1351 тарифу ПДВ включено, а тому нарахування безпідставні. Саме посилаючись на останній документ Інспекції, подали спочатку претензії про застосування економічних санкцій, а потім позови до господарських судів.

Отже, своїми діями (роз’ясненнями) ДПА, МОЗ та Мінекономіки створили передумови конфлікту, який триває. З лютого 2005 р. СЕС фактично паралізовані, оскільки жодна з організацій не відкликала своє роз’яснення. Бухгалтери організацій не знають, яким чином нараховувати розмір плати. Адже в будь-якому випадку наступлять санкції: чи то ДПА, чи Інспекції. Підприємці та підприємства у цей час, не маючи відповідних дозволів, припинили роботу чи працюють на власний ризик.

Не мають єдиної точки зору при розгляді позовів Інспекцій також господарські суди. Одні з них відмовляють у задоволенні вимог, але інші – задовольняють. Окремі справи вже перебувають на розгляді апеляційних судів, які також оцінюють обставини по-різному.

Безперечно, крапку у цих справах поставить згодом Вищий Господарський чи Верховний Суд України. Але хто і якими чином оцінить величезні витрати, які понесли сторони: оплату мита, інформаційних послуг, вартості проїзду, канцтоварів сторін згаданого конфлікту, послуг юристів тощо? Хто порахує нервові втрати головних лікарів СЕС та бухгалтерів? Врешті-решт, результатом конфлікту є втрата владою авторитету, адже саме вона своїми діями спровокувала спірні відносини. Чи не простіше було б провести спільне засідання МОЗ, Державної інспекції з контролю за цінами, ДПА, СЕС та Мінекоміки на якому б виробили спільну позицію з вказаного питання. Поки що ж, як кажуть в Україні - «Пани б’ються, а в «мужиків «чуби тріщать !» .

Іншим негативним прикладом стосовно підприємців знову маємо дії тієї ж ДПАУ.

Згідно з ст. 47 Закону «Про держбюджет України на 2005 р.» встановлено збільшення вартості торгового патенту на здійснення діяльності з обміну готівкових валютних цінностей і з надання послуг у сфері грального бізнесу. Закон вступив у дію з 01.01.2005 р. Ним внесено зміни до Закону «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності «від 23.03.1996 р. Не встигли висохнути чорнила на документах як ДПАУ направила лист від 05.01.05 р. за № 202/7/15-1217, яким зобов’язала, платників податків, що внесли плату за патент за перший квартал 2005 р., зробити перерахунок і доплатити різницю у вартості патентів. Наголошувалося: за умови доплати пеня на суму недоплати нараховуватися не буде. Підприємці, зайняті у вказаних сферах, з метою уникнення економічних санкцій та для продовження діяльності змушені були сплатити до бюджету сотні тисяч гривень. Частина з них узагалі припинила чи обмежила свою діяльність. Проте точка зору ДПАУ суперечить діючому законодавству, і згадана вимога не може розцінюватися як законна.

Так, за приписами ст.1 Закону «Про систему оподаткування «зміни і доповнення до Закону стосовно змін ставок податків вносяться до законів про оподаткування не пізніше ніж за 6 місяців до початку нового бюджетного року». Згідно з ст.7 цього ж Закону, зміна податкових ставок і механізмів справляння податків і зборів не може запроваджуватися Законами України про державний бюджет на відповідний рік.

Отже, діюче законодавство чітко і однозначно визначає: вартість торгового патенту за вищевказаних обставин не може бути застосована у І-му та II-му кварталах 2005 р. Вартість патенту зростає не раніше III кварталу 2005 року.

Проте, всупереч законодавству та численним зверненням підприємців, ДПА відмовилася відкликати лист від 05.01.05 р., а тому ті змушені звертатися до господарських судів. При цьому вони несуть додаткові витрати, сплачуючи мито, кошти за надання інформаційно-технічних послуг та інші. Підприємці не змогли реалізувати свої бізнес-плани на 2005 р. оскільки позбавилися значних сум. Порахувати ж моральні втрати просто неможливо! Риторично звучить питання: чи зростає авторитет влади серед зазначеної категорії осіб?

Наголосимо: подібна проблема виникала й минулого 2004 року. Тоді ДПА листом від 08.12.2003 р. № 19006/7/15-1217 також вимагала здійснити доплату .Проте, на відміну від нинішньої ситуації, вирішувалася вона простіше .На захист інтересів підприємців тоді виступило Держкомпідприємництво, який розповсюдив лист від 17.01.2004 р. (майже негайно) № 250 за підписом Інни Богословської. В листі заперечувалася необхідність доплати. Державна структура відкрито підтримала підприємців. У 2005 році такої підтримки від того ж Держкомпідприємництва не дочекалися. Згодом ДПАУ 12 травня 2004 р прийняла рішення за № 8434/7/25-2215 та № 8429/7/-2215, якими скасувала податкові вимоги. На боці підприємців виступили також господарські суди.

Однак в Україні прийнято по кілька разів наступати на одні і ті ж граблі. Цього року підприємці лишилися наодинці зі своїми проблемами і мають надії виключно на позитивні рішення судів. Але за будь-яких рішень останніх вони негативно оцінюють дії влади, а проголошені наміри поліпшити бізнес-середовище вважають популістськими.

Варто зупинитися також ще на одній проблемі, вирішення якої пов’язували з новою владою. Згідно зі ст.21 Конституції «Усі люди рівні у своїй гідності та правах», та ст. 43 Основного Закону, яка визначено, що «Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом». Статтею 4 Декрету Кабміну № 7-93 від 21.01.1993 р. передбачено пільги щодо сплати мита при поданні позовів про стягнення заробітної плати. Вказана норма Кабміну виписана таким чином, що величезна кількість громадян (десятки тисяч) не мають права нею користуватися. Мова йде про осіб, які працюють за окремими угодами (у тому числі це частина журналістів, акторів, юристів та інших) які не мають постійного заробітку, а їх оплату праці визначено як «гонорар».

Очевидно, що термін, використаний у ст. 43 Конституції «винагорода за працю» включає у себе як оплату праці, так і «гонорар». Тому юристи та окремі громадяни протягом кількох років намагаються схилити уряд до внесення доповнення до ст. 4 Декрету № 7-93 з тим, щоб всі громадяни користувалися пільгами при поданні позовів і не сплачували мито. Проте у 2005 р. Кабмін знову пересилає листи до Мінфіну, ДПАУ, Мінюсту, які, як і в попередні роки, зацікавлені виключно у сьогочасному отриманні коштів. При цьому ігнорується очевидний факт: тисячі громадян не подають позовів про стягнення оплати праці у зв’язку з відсутністю коштів, а тому бюджет не може поповнюватися за рахунок мита. В той же мас при стягнені коштів з боржника суд стягував би з нього мито, і бюджет справді поповнювався б у такий спосіб.

Наведені вище факти переконують не лише в існуванні численних проблем, для вирішення яких непотрібно коштів, але й у створенні протягом 2005р. нових. Державні установи продовжують «воювати» з громадянином .Необхідно констатувати відсутність навіть наміру зрозуміти проблему, її суспільно-економічні та політичні наслідки, а також належне реагування на обґрунтовані звернення та пропозиції. Підписані посадовцями відповіді у багатьох випадках можна назвати лише відписками. У них відсутній аналіз, логіка, перспективи вирішення проблеми. У листах з різних державних установ відсутнє єдине розуміння обставин та можливість вирішення проблеми.

Звичайно, було б помилкою вважати, що нова влада у короткий строк вирішить всі проблеми, у тому числі підприємців. Проте проголосивши намір йти людям назустріч треба ж постійно робити конкретні кроки у цьому напрямі. Лише за таких обставин матимемо позитивні зміни в економіці та єдність суспільства.
Соціально-економічні права

20.09.2005 | Віктор Павликівський, м.Харків

Стан дотримання трудових прав працівників на сучасному етапі розвитку України та роль кримінального права у сфері їх охорони

   

Право на працю (й інші трудові права) є таким же природнім, властивим людині нашого часу, як і право на життя. Від того, наскільки реально це право, залежить реальність інших прав соціально-економічного характеру. Трудові права, як найбільш важливі соціально-економічні права людини, гарантуються не тільки Україною, але й усім світовим співтовариством. Визнання і гарантії даних прав були проголошені в таких основних міжнародних документах як Загальна декларація прав людини і Міжнародний Пакт про економічні, соціальні і культурні права. Зміна політичних, економічних і соціальних умов у державі призвели до корінних перетворень в Україні. Ці перетворення торкнулися і сфери трудових відносин. Однак ослаблення державного контролю в цій сфері привело до вкрай негативних результатів. Звичайним явищем стають порушення елементарних прав працівників у трудових відносинах. Згідно зі статистикою Міжнародної організації праці чотири з п’яти українців вважають себе бідними й не сподіваються подолати злидні до старості. 80 % громадян України вважають, що в них немає доступу до задовільного медичного обслуговування, 40 % робітників не отримували зарплату впродовж останніх трьох місяців.  Необхідно відзначити значний ріст питомої ваги трудових спорів у загальному обсязі цивільного судочинства. Так у 1996 р. кількість трудових правопорушень складала трохи менше 10000 з загальної кількості правопорушень у державі, то вже у 2000 р. більше 243000. Збільшення кількості порушень трудових прав людини в Україні підтверджують і такі дані: в 1996 р. в Україні одне порушення трудових прав людини припадало на 2500 працюючих. На 2000 р. цей показник склав приблизно одне порушення трудових прав людини на 90 трудящих. Аналіз судової статистики цивільних справ у сфері захисту трудових прав людини дозволяє дійти до висновків про те, що в судах найбільшу кількість спорів, пов’язаних с трудовими правовідносинами, складають дві категорії справ:

1) невиплата заробітної плати — ця категорія справ останніми роками складає левову частку всіх трудових спорів;

2) незаконні звільнення — хоча ця категорія справ не відзначається таким масовим характером як попередня, однак шкода від дій службових осіб напряму спричинюється підприємствам і, зокрема, в 2000 р. склала 5,5 млн. грн., у 2001 р. ця сума збільшилася до 5,97 млн. грн..

Слід зазначити, у офіційній статистиці в більшості випадків відображені порушення трудових прав людини, які скоювали на державних підприємствах. Але це не означає, що в приватних підприємствах не існує проблема захисту трудових прав людини. На даних підприємствах порушень набагато більше, хоча вони й носять більш прихований характер. Так на зустрічах із працівниками правових служб та підприємств органами юстиції наголошувалося на фактах, коли роботодавці в малому й середньому бізнесі не укладають із найманими працівниками не лише колективні, але й трудові договори. Працівників наймають на роботу на підставі усних домовленостей, у трудові книжки жодних записів про роботу не вносять, зарплату нараховують і виплачують не за підписом у відомостях, а видають на руки за відпрацьований день у містах по 5—10 грн., а в сільській місцевості — до 5 грн.. Таким працівникам не виплачується навіть установлений розмір мінімальної заробітної плати, хоча працюють вони по 10—12 годин на добу. Але й ті статистичні дані, які ми маємо, підтверджують думку про значне збільшення порушень у сфері трудових правовідносин. Так, згідно з доповіддю міністра праці та соціальної політики, за 2001-2002 роки в Україні перевірено 66 тис. підприємств, на яких виявлено понад 224 тис. порушень.

Уся ця загрозлива для країни ситуація в сфері трудових відносин зумовлена цілим рядом причин та передумов. Однією з них є те, що Кодекс законів про працю, який прийнято 10 грудня 1971 р., діє вже протягом 30 років. Зрозуміло, що за цей час відбулися принципові політичні та соціально-економічні зміни. Саме життя вимагало внесення змін та доповнень до Кодексу законів про працю. За весь 30-річний період таких змін було внесено понад 600. Найбільш суттєвих змін зазнали основоположні розділи кодексу. Це — колективний договір, трудовий договір, час відпочинку, охорона праці, індивідуальні трудові угоди, професійні спілки, участь працівників в управлінні підприємствами, установами та організаціями.

Проте чинний кодекс навіть із внесеними змінами та доповненнями не відповідає повною мірою політичним, економічним та соціальним реаліям, не враховує, а інколи входить в протиріччя з нормами, що містяться в ряді нових законів. Зокрема, про оплату праці, про відпустки, колективні договори та угоди, порядок вирішення колективних, трудових спорів, про страхування, про зайнятість населення, професійні спілки, об’єднання роботодавців. У зв’язку з цим як невідкладне поставлено на порядок денний питання про розробку та прийняття нового кодексу законів про працю.

Слід додати, що крім відсутності сучасної законодавчої бази та дійового контролю з боку держави за дотриманням трудового законодавства чи не найголовнішою причиною порушень трудових прав людини є небажання дотримуватися чинного законодавства роботодавцями, особливо приватними підприємцями. Як відомо, бажання отримати надприбутки спонукає роботодавця порушувати права працівників. У цьому йому перш за все сприяють економічна ситуація в Україні та масове безробіття людей, більшість з яких готові до виконання будь-якої роботи за будь-яких умов. Згідно з офіційними даними зареєстрований рівень безробіття працездатного населення України протягом останніх років, у тому числі 2002 р., не перевищує 5 %. Але офіційні дані не відображають дійсної картини. Згідно даних опитування Міжнародної організації праці, без роботи в Україні перебувають принаймні 12 % респондентів.

Ще одна з причин поширення порушень трудових прав людини — це відсутність достатніх правових знань робітників про свої права та можливості не тільки їх реалізації, але й захисту. Для підвищення ефективності колективно-договірного регулювання, а значить і відповідного рівня захищеності та забезпечення прав найманих працівників, потрібна серйозна правова освіта громадян. Вони повинні усвідомити свою роль та місце в організації цієї роботи, знати свої права і, що принципово важливо, вміти їх цивілізовано відстоювати. Саме на останню причину хотілося б звернути увагу.

Традиційно в Україні трудові права людини захищаються не тільки нормами цивільного, трудового та адміністративного законодавства, але й за допомогою кримінального закону. А тому кожен працівник повинен знати, що роботодавець, який грубо порушує найважливіші права та свободи людини, може бути притягнутий до кримінальної відповідальності.

Кримінальний кодекс України 2001 р. передбачає відповідальність за умисне перешкоджання законній діяльності профспілок (ст. 170 КК), перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ст. 171 КК), грубе порушення законодавства про працю (ст. 172 КК), грубе порушення угоди про працю (ст. 173 КК), примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку (174), невиплату заробітної плати чи інших установлених законом виплат (ст. 175 КК).

Загальною нормою щодо відповідальності за порушення трудових прав людини залишається норма, передбачена ст. 172 КК, яка встановлює відповідальність за незаконне звільнення працівника з роботи з особистих мотивів, а також інше грубе порушення законодавства про працю. Таким чином, закон передбачає дві альтернативні форми злочинного діяння: 1) незаконне звільнення працівника з роботи; 2) інше грубе порушення законодавства про працю.

Що стосується першої форми, слід зазначити, що право на працю є одним з найважливіших прав та свобод людини, а тому й позбавлення цього права визнається одним з найгрубіших порушень прав та свобод працівника. В той же час, аналіз судової практики призводить до висновку про складнощі застосування даної норми у зв’язку із вказівкою закону на злочинність звільнення працівника з роботи тільки у випадку наявності особистого мотиву в діях винного. В законі не дається роз’яснення особистого мотиву. В той же час, виходячи з закону слід визнати, що законодавець в деяких випадках визнає можливість існування при незаконному звільненні мотиву, що не є особистим. Однак слід зазначити, що в науці під особистим мотивом слід розуміти ті спонукання, які притаманні конкретній людині при здійсненні конкретного злочину і є підставою його вчинення. Тобто особистим мотивом слід вважати будь-який усвідомлюваний мотив, що спонукає конкретну особу до вчинення суспільно небезпечного діяння.

Слід вказати й ще на одне протиріччя при розгляді особистого мотиву, як обов’язкової ознаки незаконного звільнення. Більшість науковців підтримують думку про те, що незаконне звільнення є одним із найгрубіших порушень законодавства про працю, це підтверджує й безпосередній аналіз закону. Втрата людиною роботи в більшості випадків перекреслює всі можливості до захисту своїх прав, на відміну від інших трудових правопорушень. До того ж, втрата людиною роботи призводить до болісних пошуків нового місця праці, відсутності коштів до існування, негараздів у родині й найближчому оточенні. Тому виникає питання, чому кримінальна відповідальність за найбільш суспільно небезпечне порушення права працівника (незаконне звільнення) обмежена обов’язковим встановленням у діях винного певного мотиву (особистого) на відміну від інших (менш тяжких) порушень трудових прав, для яких достатньо встановити саму лише грубість даного порушення.

По-друге, поява різних форм власності, в тому числі на засоби виробництва, зумовила виникнення підприємств, установ, організацій різних форм власності. Крім того, діюче законодавство дозволяє громадянину-підприємцю без створення юридичної особи використовувати найману працю, тобто наймати працівників. Ні в кого не викликає сумнівів твердження про те, що незаконне звільнення працівника з роботи на приватних підприємствах або громадянином-підприємцем завжди супроводжується особистими мотивами (будь-то особиста неприязнь або бажання удосконалити роботу свого підприємства), тому що єдина мета таких осіб — це забезпечення нормальної діяльності їх підприємств і отримання прибутків. Саме такий підхід проглядається у судовій практиці.

А тому слід визнати, що будь-яке незаконне звільнення, тобто звільнення працівника з роботи з явним порушенням підстав або порядку звільнення повинно визнаватися злочинним.

Що стосується другої форми злочинного порушення законодавства про працю, то закон визнає злочином порушення трудових прав людини, у випадку визнання такого порушення грубим. Судова практика до законодавства про працю відносить закони про працю, в яких безпосередньо закріплені трудові права людини, і підзаконні акти. Практично порушення будь-якого права працівника, незалежно від того, передбачено воно законом чи підзаконним актом, при наявності інших підстав може бути визнано злочином. Основна проблема, яка певною мірою заважає правоохоронним органам та судам застосовувати дану кримінально-правову норму, це вимога законодавця визначення правопорушень трудових прав людини злочинами через оціночну категорію. Так, згідно ч. 1 ст. 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення, підлягає адміністративній відповідальності винна особа за порушення вимог законодавства про працю. Ч. 1 ст. 172 КК України говорить про відповідальність за грубе порушення законодавства про працю. Єдиною відмінністю злочинного правопорушення законодавства про працю від адміністративного делікту є оцінка самого правопорушення «грубим». Тільки «грубе порушення законодавства про працю» визнається злочином.

На підставі аналізу законодавства та судової практики, порушення законодавства про працю визнається грубим, виходячи з оцінки наступних критеріїв, кожен з яких має самостійне значення:

1. Характер порушуваних трудових прав людини. Безперечно, грубим визнається порушення таких основних прав людини, які передбачені Конституцією України або самостійними законодавчими актами. Такими є право на працю, право на відпустку, право на оплату праці не нижче мінімуму, встановленого законом, право на відпочинок. Із іншого боку, не буде грубим порушенням за оцінкою цього критерію невиконання роботодавцем вимог ст. 29 КЗпП України про обов’язок роз’яснення прав працівнику під час укладення трудового договору.

2. Потерпілий. Закон визначає, що потерпілим від цього злочину є працівник, тобто фізична особа, що працює за трудовим договором на підприємстві, в установі та організації, в їх об’єднаннях або у фізичних осіб, які використовують найману працю. Наше законодавство приділяє особливу увагу забезпеченню та охороні прав найбільш незахищених категорій громадян. У трудовому процесі такими є, перш за все, молодь, жінки, у тому числі матері, інваліди. Тому порушення прав цих категорій працівників у більшості випадків повинне визнаватися грубим порушенням законодавства про працю. Крім того, на оцінку діяння впливає і кількість працівників, відносно яких здійснюються правопорушення. Так, суспільна небезпека діяння, що пов’язане з порушенням прав цілої групи працівників на підприємстві, значно більша за порушення прав окремого працівника.

3. Об’єктивні ознаки. Під час вирішення питання про грубе порушення законодавства про працю важливе значення також має аналіз самого діяння, його наслідків, способу, обставин, у яких воно здійснюється. Про грубе порушення прав працівників може свідчити систематичність таких порушень, тяжкі наслідки у вигляді фізичної, матеріальної та моральної шкоди, певний спосіб порушення трудових прав, пов’язаний з примусом фізичним або психічним, а також обставини, які не надають працівнику можливості вибору своєї поведінки. Так, згідно Постанови Пленуму Верховного Суду України про практику вирішення трудових спорів, під час вирішення питання про те, чи є порушення грубим, суд має виходити з характеру провини, обставини, за яких його вчинено, яку ним завдано (могло бути завдано) шкоду.

4. Суб’єктивні ознаки. Усі злочинні порушення трудових прав здійснюються тільки умисно. Та для вирішення питання про кримінальну відповідальність мають значення мотиви й мета вчиненого злочину. На практиці мотиву вчинення даних злочинів достатня увага не приділяється. Але, без сумніву, саме ці ознаки можуть указувати на грубе порушення законодавства про працю. Так особисті неприязні стосунки, злісні мотиви значно підвищують ступінь суспільної небезпеки даних правопорушень.

Підводячи підсумок викладеному, слід зазначити, що норми про кримінальну відповідальність за порушення трудових прав людини хоча і потребують удосконалення, в той же час, реалізація та захист трудових прав людини може бути достатньо ефективним і на підставі чинного кримінального закону.

Погляд

23.09.2005 | Євген Сверстюк

Майдан вимагає служіння!

   

Над світом 2005 року пролітають грізні бурі і шторми. Нашу планету лихоманить. А над благословенною українською землею – тепла сонячна осінь, після щедрого літа.

Але діймають і мучать нас внутрішні хвороби і духовні недуги. Коли нема Бога в серці, то немає миру в душі і злагоди в домі. П’ятого вересня почалися потрясіння на нашому українському олімпі, який достоту почав нагадувати олімп з «Енеїди» Котляревського. З усього видно було, що параліч влади створюють лебідь, щука і рак. Тільки лебідь не проявився...

Про те, що вороги української демократії готуються до реваншу вже восени 2005 року, знають всі, навіть далекі від політики.

Те, що Росія кинула на підтримку Януковича усі свої сили, включно зі своїм президентом, який не журився, що це ж готові підстави для імпічменту його кандидата, загальновідомо.

Те, що український народ закінчив епопею Майдану на грані нервового виснаження, відчували всі.

Здавалося б, усі громадяни повинні покласти сили на захист своєї незалежності, яка, нарешті, зазвучала серйозно. Бо розуміли, що то час укріплювати фортецю. І те завдання стоїть сьогодні і завтра. Справжня вартість кожного українського політика виявляється в тому, наскільки серйозно він зрозумів вагу моменту і наскільки повно віддався служінню і самовідданій праці, передусім для згуртування патріотичних сил.

Підкреслюю, патріотичних, бо в цілому світі здобутки незалежності захищають передусім патріотичні сили, які гідно несуть прапор. В такі періоди усякі корисливі і сепаратні дії відповідальних осіб називають безвідповідальними, якщо не зрадою і мародерством. Для громадян справжніх нема розподілу посад і престижних кабінетів – є розподіл обов’язків, особливо важких після урядування сил національно безвідповідальних і беззаконних.

Один хибний крок може підкосити усі твої минулі побудови. Перед нами стоїть вічним нагадуванням Володимир Винниченко. З усіма своїми вадами, він уявлявся б нам на голову вищим, якби вилучити з його життя таку мізерію, як протистояння Симонові Петлюрі, котрий взяв на плечі тягар всієї відповідальності й став символом національного опору і самозахисту.

Що вище поставлена особа, то має бути суворіша самооцінка, більша самопосвята і приклад безкорисливості. Якщо хтось не розуміє, що корисливість їй на тій висоті просто не вигідна, то вона не розуміє, куди потрапила і для чого їй те місце, з якого має впасти.

На олімпі кипіли пристрасті, їм було не до того, щоб дивитися на людські біди.

Нарешті, настав вибух: кожна інтригуюча сила досягла критичної маси. А незадоволення владою досягло межі, коли вже нікому не жаль було нікого.

«Та хай вона сказиться», – казали люди, одурені і зневірені.

Нарешті, державний секретар Олександер Зінченко виступив зі звинуваченням в перевороті (на адресу найвпливовіших осіб, зокрема Порошенка, Третьякова, Мартиненка – і журналісти сприйняли цю вибухову заяву оплесками).

8 вересня заява президента про відставку уряду – а це ж уряд учасників Помаранчевої революції – була сприйнята спокійно. За 9 місяців усе проявилося і дало плоди.

Маленьким активістам Майдану влада ні на вершок не додала зросту. А немає гірше, ніж виставити маленьку людину на видноту і висоту.

До Дня Незалежності міністер культури Оксана Білозір проспівала нову пісню на слова Вадима Крищенка: «Благословенний буде наш уряд...»

Думала, що ода, а вийшло – епітафія.

Одне слово, як сказав президент, у владі з’явилися нові обличчя, але обличчя влади не змінилося...

Звичайно, завтра з’являться нові призначення...

І тут вертаємося до старого, джерельного поняття, що зцементовує суспільство, до євангельського поняття служіння. Служіння Богові як служіння один одному. На служінні тримається порядок і лад земний.

Свято, яке єднає нас ціле тисячоліття, починається Службою Божою.

Служба єднає народи, королівства, на вірній службі тримається усяке військо, усяка організація, всяка дисципліна.

Безумний бунт гордині відкидає служіння – але там починається служіння духові лжі – і рабство.

Для прагматиків нагадаємо, що вся історія побудована на служінні, лицар – це вірний слуга суверена. Король Фрідріх ІІ говорив: «Я перший слуга держави». Зрештою, те саме думали всі королі... Хоча не всі давали приклад служіння.

Поети служать красі, громадяни служать правді, філософи служать істині... «Служіть один одному» – закликає ап. Петро. Це так просто і ясно.

В нашій нещасливій історії завжди бракувало вірного служіння. Скільки хоробрих людей відмовилося вірно служити Одному відповідальному – і загинули безславно, як бунтарі, що хотіли стати отаманами юрби?! Скільки їх, рабів гордині і свого інтересу, рабів багатства і жадоби, засвітилося і відразу погасли, як порох під ногами нащадків.

Отже, шановні герої нашого часу, ви на державній службі, але серця ваші заховані не тут, а приховані там, де й скарби.

Вони залишаються разом з вашим бізнесом. І діти будуть розгадувати: хто більший – «Рошен» чи Порошенко.

– Рошен, звичайно.

– А чому?

– Бо Рошен – це фірма. То щось цільне і послідовне. А Порошенко – розпорошений між своїм бізнесом, нашим парламентом і не зовсім своїм урядом.

А як дітям розгадати загадку, чому Юлію Тимошенко на Заході називають мільярдеркою, а у нас – держслужбовцем з доходом 60 тис. гривень?

– Виходить, є дві службовки під цим іменем, і не відомо, котра кому служить.

А ми говоримо про високе служіння єдиній у світі Батьківщині, служіння як вимір вашого життя і вашої любові.

Чи можуть люди такого служіння ворогувати і змагатись один проти одного? Звичайно, віддане служіння виключає сторонні інтереси, що ділять і протиставляють слуг.

Високе служіння має і свій протилежний полюс – пародію: вислужництво, прислужництво, слугування... і, нарешті, службове прикриття. Там йде боротьба люта і підступна.

До речі, аристократи не визнавали винагороди за служіння – служіння має бути чистим. Часом наводять приклад – Джордж Вашинґтон. Він, до речі, був аристократом, що віддав себе на службу побудови демократії.

Але служіння – це не від народження, а від виробленої гідності. Це дар, який виробляється життям, посвяченим Абсолютові, законові, принципові, словом тому, що людина вважає святим.

Тут напрошується питання, чи все те святе, що людина вважає святим?

Адже ми вийшли з безбожної епохи, де не було нічого святого, а проте слово «священний» збережено для означення акцентованих цінностей: обов’язки, кордони та інші...

Служіння також культивувалося – служіння ідеї, служіння вождям і державі.

Те служіння стимулювалося і було немало тих, що служили до безпам’яті, за нахилом натури, в силу виховання, а також зі страху.

Але чомусь історія не зафіксувала випадків, щоб хтось хотів служити скинутому ідолові вождя і не запримітила ідеалістів безкорисності.

Саме служіння залежить від Бога, якому служить людина. Чому полюбляють ідолів? Служити їм легше і веселіше, бо в глибині душі нема того, що болить і пече.

Про служіння Богові і Його правді написано багато книг, які не старіють.

Власне, з тих книг ми і беремо поняття про людську висоту, про духовні виміри явищ життя. І прикладаємо ті поняття до людей, які опинилися на видноті.

Про демагогів, популістів, гравців у щастя, в псевдо-патріотизм і псевдо-релігію не говоримо, до них прикладати високі мірки нема сенсу.

Але до людей, що стали народними улюбленцями, ми не можемо не прикладати високих мірок. Може бути вибір і боротьба різних позицій, але ідея особистості та гідності – над усе.

Сьогодні Україна переживає велику кризу – духовну, кадрову, передвиборну чи яку там ще...

Для пристрастей немає меж, особливо коли люди схильні себе не стримувати і не ставити собі суворих вимог.

Але шляхетність зобов’язує, висота зобов’язує, становище зобов’язує... І ставить вимоги суворі. Людина чим менша, тим більше собі дозволяє. Власне, це один з принципів добору провідної верстви: гарантія, що людина за всіх умов тримається берега і вірна обов’язкові. Бо немає обставин, що виправдовують все, і немає вартостей, на які розмінюється гідність.

Мабуть, з цим усі згідні в теорії. Але як часто людина, котра вміє тонко прораховувати усі ходи, не може прикинути, що моральна висота завжди виграшна. Навіть напередодні виборів, де гра за правилами і гра без правил фактично прирівнюються. Але десь є той незримий арбітр, який зрештою таки дискваліфікує гравців без правил.

Часто пролітає між людьми високопоставленими чи вже «нижче поставленими» магічне слово «Майдан». Пролітає як торішня помаранчева стрічка з написом SOS. Невже ви забули, що таке Майдан? Чи не розуміли?

Ви думаєте, що це скандування Ю-щен-ко під диригентським поглядом Томенка?

Майдан – це велике надія.

Майдан – це велика довіра.

Майдан – це серце народу.

Яка мізерія – думати, що майдан підніметься на захист гльорифікованої особи, яку відтіснили з гри. Ні, Майдан подивиться, як особа підіймається сама.

За місяці нової влади прості особи з Майдану зазнали стільки кривд і розчарувань, що кривда особи з високопоставлених сприймається дещо віртуально.

Майдан живе. Але не думайте, що він видав вам пожиттєві мандати і готовий до зубів боротися за своїх вчорашніх героїв. Він чекає подвижництва. Майдан вже пережив ІІ акт і придивляється до вас у ІІІ акті. Але знайте, що цей тисячоокий Майдан дуже тверезо спостерігає за кожним, хто після свята зійшов зі сцени і взявся робити реальну справу чи взявся за улюблені ігри, подвійні ігри, помахуючи вчорашнім прапорцем.

Думаєте, Майдан не чує, яким охлялим голосом вимовляєте його ім’я – Україна?

Думаєте, звідти безперервно будуть сипатися аванси безмежної довіри?

Майдан вимагає служіння!

23 вересня 2005 року

Жертви політичних репресій

26.09.2005 | Лариса Скрипникова, голова правління Карельского республіканського товариства української культури «
джерело: www.obozrevatel.com.ua

Я щаслива людина, бо мені на долю випало очолити почесну справу!

   

...І понесли в світи хрести... (О.Олесь)

Збулась мрія багатьох українців світу – 5 серпня, в День пам’яті жертв сталінських репресій, відбулося офіційне відкриття пам’ятника Козацького Хреста «Убієнним синам України» в урочищі Сандармох (Карелія). За цією простою фразою – велика і безкорисна праця, зусилля, натхнення багатьох людей у Карелії і Києві, Америці і Канаді...

Як це сталося? Напередодні двадцятиріччя «Жовтня» і органів НКВД, 2 липня 1937 р. Політбюро ЦК РКП (б) прийняло Постанову П 51/94 «...раз і назавжди позбутися неблагонадійних і соціально небезпечних громадян». Так почалась масова репресивна кампанія.

Директива наркома внутрішніх справ М. Єжова приписувала А.Апетеру (начальнику Соловецької в’язниці особливого призначення): «...п.3. Вам для Соловецької в’язниці затвержується для репресування 1200 чоловік».

До «Соловецького етапу» потрапила інтелігенція практично всіх народів СРСР, які були ув’язнені на Соловках. Серед них майже 300 українців. Довгі-довгі роки ніхто не знав, де знайшли останній земний притулок в’язні цього етапу...

Члени Карельського товариства «Меморіал» багато років шукали місце розстрілів під столицею Біломорсько-Балтійського каналу містом Медвежегорськом. Перші свідки зазначили можливе місце масових поховань. Влітку 1997 року, завдяки невтомній праці Карельського та Санкт-Петербурзького «Меморіалу», з допомогою місцевої адміністрації доля «Соловецького етапу» стала відомою.

Голова Карельського «Меморіалу» Іван Чухін (а після його смерті – Юрій Дмитрієв, Петрозаводськ) і Веніамін Іофе, голосно, на весь світ, донесли до людей правду: з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року капітан Михайло Матвєєв з помічниками розстріляв 1111 соловецьких в’язнів в урочищі Сандармох Медвежегорського району Карелії. Юрій Дмитрієв виявив, нарешті, таємні поховання, і відтоді стало відомо далеко за межами Карелії страшне слово «Сандармох»...

В прекрасній, холодній Карельській землі лежать тисячі невинно убієнних людей різних національностей – фінів і росіян, вірмен і білорусів, карелів і німців, поляків і українців... Українців, наших земляків.

Сандармох – останній земний притулок цвіту української нації. В списках – більше, ніж 500 прізвищ. І це, на превеликий жаль, ще не всі. Я не буду називати відомі на весь світ імена письменників, міністрів, вчених, артистів, бо ми всі перед Богом рівні. Торкнусь лише одного: серед них імена 139 жінок, зовсім молодих – їм було по 24-30 років. Боже, які муки вони несли! Вони страждали, як і чоловіки, як всі – мерзли і пухли від голоду, падали від непосильної праці. Але, але... – вони ж були молоді і гарні, страшно уявити, як їх ще принижували і ґвалтували... Нібито незручно про це говорити, ми соромливо опускаємо очі – та це ж було! Замість ніжних рук чоловіків, наречених – нахабні пики, грязні руки катів! Страчене замордоване життя...

Ми багато знаємо, але ще більше не знаємо. Ніколи не будемо знати, про що думали страждальці в свою останню мить... Чи хотіли жити? А може, вже молили Бога, щоб скоріше закінчились їхні страждання? Бо то ж були нелюдські муки: виснажених, замордованих людей роздягали, зв’язували руки і ноги, затикали кляпом рота і після цього розстрілювали.

Задовго до цього часу Микола Зеров писав: «...стою німий і жити вже безсилий...» Страшно читати! Що це було – відчуття свого кінця?

Дай Боже, щоб нікому, ніколи не випала така доля. І ніколи не повторились страшні шляхи до Сандармоху і Биківні, Левашова і Красного бору, Бєсовеця і Сулажгори, Сибіру і Колими... І цей список можна продовжувати і продовжувати...

Прости нас, Господи! Хоч і немає моєї вини, а хочеться впасти на коліна і кричати на весь світ: « прости нас, Господи!»...

У жовтні 1997 р. уряд Карелії прийняв необхідні рішення, був відкритий Меморіал, де всі страчені в урочищі Сандармох вперше були належно вшановані. Споруджено пам’ятник з написом «Люди, не убивайте друг друга» (скульптор Григорій Салтуп, Петрозаводськ). Члени Санкт-Петербурзького «Меморіалу» привезли камінь із Соловків. Священиками різних конфесій були відслужені панахиди по невинно убієнним, адміністрація м.Медвежегорська влаштувала поминальний обід. На відкриття Меморіалу приїхала українська делегація на чолі з відомим в Україні і за її межами поетом та громадським діячем Іваном Драчем. Колишній політв’язень Євген Сверстюк привіз дубовий хрест, який зробив художник із Києва Микола Малишко. З того часу, щороку в серпні, приїжджає українська делегація. Біля дубового хреста проводяться траурні служби. Ми, члени Товариства української культури Карелії, регулярно навідуємось в Сандармох, біля Хреста саджаємо квіти, молимось, читаємо вірші політичних в’язнів України, згадуємо наших земляків...

А ще мріяли про справжній пам’ятник роботи скульптора-фахівця. Вже через рік член нашого товариства художник Олег Чумак зробив ескізний проект пам’ятника. Його відправили до Києва, паралельно я вела переговори з українцями Америки про можливу допомогу для будівництва, але на жаль, а може, на щастя (як знати?) – тоді не вистачило сили на цю роботу. Наприкінці 2003 року пролунав доленосний для нашої справи телефонний дзвінок. То була для мене велика честь – розмова з народним депутатом України Віктором Ющенком. Він попрохав мене очолити будівництво української каплички (проект Івана Кушніра з Києва). Звичайно, я з радістю погодилась, але з об’єктивних причин будівництво каплички не відбулося.

У березні 2004 року в Києві Віктор Ющенко прийняв мене. На зустрічі було остаточно вирішено побудувати пам’ятник страченим українцям в урочищі Сандармох. Від блоку «Наша Україна», особисто від Віктора Ющенка поступив перший вагомий внесок. Мабуть, не всі знають, що у нинішнього Президента України з Карелією пов’язане і особисте горе. Саме тут, на будівництві Біломорканалу працював як політв’язень його батько – Андрій Ющенко...

Після цього зібралася ініціативна група відомих правозахисників України на чолі з Євгеном Сверстюком. Ще раз обговорили всі питання, розглянули проект пам’ятників переможців конкурсу – художника Миколи Малишка і скульптора Назара Білика.

Одночасно про спорудження пам’ятника мріяли ми в Карелії, мріяли наші земляки в Києві, Америці, Канаді... Зібрав нас всіх, об’єднав, координував загальні зусилля невтомний, непримиримий публіцист, лауреат премії Василя Стуса, палкий син України – Василь Овсієнко.

І тільки тоді, коли ми об’єднались, справа зрушила з місця. За ініціативою Василя Овсієнка Світовий Конґрес Українців та Київський «Меморіал» розповсюдили по всьому світу звернення «Убієнним синам України» з проханням про пожертви на будівництво Пам’ятника. Я, зі свого боку, написала про будівництво Пам’ятника в газети України, Росії, Америки. І люди всього світу не залишились байдужими. Почалася конкретна робота.

67 років тому був день, чорний день для України... 3 листопада, за один тільки день в Сандармосі було страчено 139 українців. Серед них відомий мовознавець Микола Трохименко. Його син – Веніамін Трохименко, громадянин США, дай Боже йому здоров’я та довгих років, став на чолі спорудження пам’ятника, в пам’ять загубленого життя не тільки свого батька, а й всіх українців. Саме завдяки його фінансовій допомозі, в 2002 році, в Києві, Всеукраїнське товариство політичних в’язнів, Київський інститут декоративно-прикладного мистецтва, редакція вісника «Ант», організували та провели конкурс на проект пам’ятника в Сандармосі, преміювали учасників і визначили переможців: художника Миколу Малишка і скульптора Назара Білика. Велика робота в цьому напрямку проведена також Романом Селівачовим. На спорудження самого пам’ятника Веніамін Трохименко вніс найбільшу пожертву. Без перебільшення скажу – саме його пожертва сприяла тому, що ми встигли все зробити за такий короткий час.

Першим кроком було отримання земельної ділянки під будівництво пам’ятника. Дякуючи голові адміністрації міста Медвежегорська Володимиру Карпенку і його заступнику Євгену Михайлову це питання було вирішене в найкоротший термін. Взагалі, з того часу, коли ми отримали дозвіл на будівництво пам’ятника, до повного завершення роботи пройшло менше року!

Не скажу, що то була легка справа. По-перше, абсолютно вся організаційна робота велась виключно на громадських засадах. А роботи було чимало: від проведення планування місця та узгоджень в різних установах – до пошуку матеріалів, майстрів-будівельників, транспорту та багатьох інших малих і великих проблем. Може дійсно, хто щиро прагне щось зробити – находить способи і кошти, а хто не хоче, то знаходить причини? Думаю, що саме так. З якого матеріалу робити пам’ятник, у авторів не було сумніву – тільки граніт, бо то в природі найміцніший камінь, що добре переносить і морози, і перепади температури, і вологість. Пам’ятник – Козацький Хрест повинен стояти довго, він ставиться на віки. Автори проекту зупинили свій вибір на сірому граніті Мансуровського родовища на Уралі. Наприкінці вересня 2004 року пам’ятник було закінчено, зупинка була за фундаментом. На 6 жовтня запланували вивезти пам’ятник із заводу та поставити на фундамент. І, врешті-решт, пам’ятник – Козацький Хрест «Убієнним синам України» навічно зайняв своє місце на сосновій галявині, де вже стояли Православний та Католицький хрести, мусульманський та єврейський камені. Правду сказати, були сумніви, чи впишеться органічно наш пам’ятник в Меморіал? Бо інші хрести дерев’яні, а наш з граніту... На диво, наш пам’ятник не просто вписався, тепер здається, що для завершення скульптурного ансамблю саме його бракувало.

За хрестом ми посадили великий кущ калини, який виростила в своєму саду щира українка Людмила Костюкевич. Хай прилітає сюди соловейко, хай щебече, хай тішить душі страчених, хай передасть їм нашу тугу за ними... І посадили барвінок, привезений з України, і чорнобривці. Ще одним хрестом на світі стало більше. І стоїть він в сосновому лісі, в далекій Карелії. Стоїть, щоб не забули люди про жахливі, прокляті, сталінські часи. Стоїть цей Козацький Хрест, символ нашої многостраждальної, нашої вільної, незалежної, вишневої України! Установили гранітну плиту, де написали, що пам’ятник споруджено на пожертви громадян України, Карелії, Америки, Канади, товариства української культури м. Воркути. Але без Божої допомоги, без розуміння нашого патріотичного почуття з боку багатьох людей, до кого довелось нам звернутись – труднощів було б набагато більше. І допомога була від людей різних національностей: Микола Ковтун – українець, Олег Місілюк – українець, Олександр Лялля – фін, Леонід Татаров – грек, Лана Мігунова – вепсянка, Євген Михайлов, Сергій Колтирін, Віктор Могутін, Юрій Дмитрієв – росіяни, Віктор Крисевич – українець, Володимир Карпенко – українець... 9 жовтня 2004 р. українська громада Карелії приїхала до нового пам’ятника. Священик, отець Леонід відслужив панахиду по невинно убієнним синам і донькам України. Про закінчення будівництва ми доповіли в першу чергу Вікторові Ющенку, пам’ятаючи про те, що саме він був безпосереднім учасником цієї роботи. Коли основні роботи були закінчені, мені стало шкода, що через декілька років забудеться історія будівництва пам’ятника, ніхто не згадає людей, які до цього причетні. І з’явилась ще одна ідея: видати про це книжку. На щастя, знайшовся благодійник, президент концерну «Орми» Олександр Колосницин, з допомогою якого ця книжка була видана.

4 серпня 2005 р. ми зустріли дорогих гостей – делегацію з України та українців із Москви, Тули. В урочистих заходах взяли участь голова Державного комітету Республіки Карелія у справах національностей Євген Шорохов, генеральний консул України в Санкт-Петербурзі Микола Рудько, співголова Об’єднання українців Росії та Федеральної національно-культурної автономії «Українці Росії» Валерій Семененко. Відбулась презентація книжки «Убієнним синам України. Сандармох». На 5 серпня намітили офіційне відкриття Пам’ятника. Дуже хвилювались, хотілось, щоб ця подія запам’яталася назавжди... Чи вийшло так? Візьму на себе сміливість сказати, що вийшло! Я бачила сльози на очах багатьох присутніх, я бачила і чула від Веніаміна Трохименка такі слова вдячності, які забути неможливо!.. Я щаслива людина, бо мені на долю випало очолити таку почесну справу – будівництво цього пам’ятника! І, хоч труднощі були неймовірні, – то все забудеться, а пам’ятник, вірю – залишиться навіки!

Хочу ще раз подякувати всім людям, які словом чи ділом причасні до цієї святої справи. Насамкінець ще раз процитую слова видатного українця, такого ж великого страждальця сімдесятих років минулого століття Василя Стуса: «Хай шлях – до раю, пекла чи полону – усе пройди і винести зумій. Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався, той, що обрав тебе навіки-вік. До нього змалку ти заповідався, до нього сам Господь тебе прирік».

Жертви політичних репресій

28.09.2005 | Богдан Олексюк
джерело: gazeta.ua

Нужна ли Украине комиссия правды и примирения?

   

В последнее время как-то на второй план отошли дискуссии о необходимости люстрации политиков и госслужащих высокого ранга, которые велись еще полгода назад. Между тем опыт избирательных кампаний в других странах показывает, что часто предание огласке фактов сотрудничества кандидатов со спецслужбами имеет сокрушительную силу. Опасность компрометации будет нависать практически над каждым из наших политиков до тех пор, пока не будут открыты все архивы КГБ и СБУ для люстрационных комиссий и заинтересованных лиц.

Может ли Украина использовать заграничный опыт комиссий правды и примирения, которые ставили целью способствовать заживлению ран в обществах, переживших диктатуры? Такие попытки имели место в более чем двадцати странах – от ПАР и Сальвадора до Боснии и Восточного Тимора. Следовательно, имеем достаточно примеров для анализа, а, возможно, и для заимствования.

Польша: наследство военного положения

Вскоре после смерти Папы Ивана Павла ІІ польский горняк Ежи Вартак из знаменитой шахты «Вуек» сделал смелый шаг. Он поехал на разговор с генералом Войцехом Ярузельским о примирении. Когда 23 года назад этот генерал объявил военное положение, шахта «Вуек» забастовала, а Вартак тогда был одним из руководителей шахтерской Солидарности. Забастовку придушила милиция, убив 9 горняков. Вартак вместе с другими лидерами был поставлен перед судом и осужден на 3,5 года тюрьмы. В настоящее время осужденные горняки уже давно освобождены, о пацификации шахты «Вуек» можно свободно говорить и писать, но до сих пор не удалось привлечь к суду ни тех, кто давал распоряжения, ни тех, кто их исполнял.

Коллеги Вартака из шахты «Вуек» восприняли его жест прохладно. Как его расценить? Как благородный акт отваги или как доказательство наивности, будто генерал и другие функционеры ПНР сразу станут говорить правду о трагедии военного положения, а может, как акт измены памяти павших горняков?!

Идею о создании польской комиссии правды и примирения первым выдвинул архиепископ Юзеф Жицинский. Потом ее поддержали генерал Ярузельский и Лех Валенса.

В разных странах, где после падения диктатуры задумывались, что делать с грузом прошлого, такие комиссии вызывали сомнения и надежды. Забыть? Не удается. Простить? Но простить можно только лично. Осудить? Но как тогда избежать упрека, что это суд победителей, а следовательно – не совсем объективный? Универсального рецепта не существует.

Комиссии правды образовывались после падения режимов, на место которых приходила демократия или, по крайней мере, ее зародыш. Больше всего таких комиссий было образовано в странах Африки и Латинской Америки, меньше всего – в Европе. Первая из них появилась в 1974 году в Уганде. Идея комиссии правды – чего-то среднего между трибуналом и центром документации, что спасает от общей амнезии – могла реализоваться только в эпоху, когда на первый план вышли доктрина прав человека и сильные масс-медиа.

Западная Европа: наследство фашизма

Победителям гитлеровской Германии и Японии в 1945 году не могло прийти в голову доискиваться правды и виновных иным способом, чем суды над вождями побежденных армий. Однако уже тогда появились трудности, характерные для перехода от диктатуры к демократии: кого наказывать и насколько сурово, как сделать процессы справедливыми и честными, какое место в новой системе должны занять те, кто проиграл, а также коллаборационисты?

В гитлеровской национал-социалистической партии было восемь миллионов членов – такое число нельзя было исключить из нормально функционирующего общества. Суровые наказания получили, прежде всего, нацистские лидеры и функционеры, хотя далеко не все и не сразу. Элиту ІІІ Рейха судили на нюрнбергских процессах. Хотя их и критиковали как показательные, они предоставили достаточно доказательств о преступной сути гитлеризма. Благодаря этому обычные немцы могли почувствовать себя полностью освобожденными от какой-либо лояльности относительно своего прежнего государства и его институтов власти.

Во Франции и Италии народ линчевал фашистов и коллаборационистов. «Вождя» Муссолини схватили и застрелили партизаны, а тело выставили перед публикой. Потом начались аресты и процессы – в Италии или Австрии значительно реже, чем во Франции или Голландии. Во Франции к суду были привлечены руководители режима Виши, маршал Петэн – герой битвы под Верденом (1916 г.) – был приговорен к смертной казни, и только учитывая его почтенный возраст, генерал де Голль изменил приговор на пожизненное заключение.

В Голландии для обвинения в коллаборационизме было достаточно доноса, что этого человека видели с немцем в ресторане или что он выписывал нацистскую периодику. В Австрии чистки и наказания были значительно скромнее. Здесь после первой волны правосудия наступила тишина.

В Германии до 60-х годов, а во Франции вплоть до 90-х к теме вины и наказания не возвращались. Это позволило демократическим правительствам сосредоточиться на будущем, но через годы опять разгорелись острые конфликты, когда молодое поколение начало добиваться полной правды о временах диктатуры. Обезображенная и не осужденная история может быть бомбой с часовым механизмом.

Теория и практика: Аргентина, Греция, Испания и Чили

Присцилла Хайнер, которая научно занимается комиссиями правды и примирения в разных странах, насчитывает четыре главные черты такой институции. Эта государственная организация призвана исследовать нарушения прав человека, происходившие в недалеком прошлом. Исследуются действия и документы всех сторон конфликта – как режима, так и его противников. Во-вторых, она больше стремится воспроизвести механизм совершения преступлений, чем выяснить какой-то отдельный особенно трагический случай, а предоставленный ей мандат определяет, какими именно годами она должна заниматься и в каких масштабах проводить следствие. В-третьих, комиссии правды образуются на определенное время – как правило, от полгода до двух лет – и ожидается, что результатом их деятельности будет итоговый отчет. В-четвертых, поскольку комиссии действуют как уполномоченные государством, им обеспечивается доступ к информации, условия для деятельности и гарантии безопасности.

Итоговый отчет может стать основанием для действий правительства: совершенствование правовой системы, распространения знаний о вине и жертвах старой системы, для передачи прокуратуре с целью выдвижения кому-то обвинений. Это теоретически, а на практике, конечно, все значительно сложнее. После падения диктатуры новая система редко является достаточно сильной, чтобы взяться разбирать преступления. И даже если она возьмется за это, то ее могут заставить прекратить следствия.

Одна из самых известных комиссий правды была образована в Аргентине в 1983 году. Под властью военной хунты (1976-1983) там происходили страшные вещи. Хунта пришла к власти под лозунгами защиты государства от коммунизма, анархии и терроризма, но сама прибегла к террору. Тогда погибло около 20 тыс. человек, а часть арестованных пропали без вести. Выяснения их судьбы требовали матери, устраивавшие молчаливые демонстрации на площади Дес Майос в Буэнос-Айресе.

Оказалось, что около 2 тысяч исчезнувших были выброшены в море с военных самолетов. Хунта споткнулась о ненужную войну с Великобританией за Фолклендские острова (1982 г.), которую она проиграла. Режим согласился на возвращение демократии при условии неприкосновенности войска и полиции. В действительности трое руководителей хунты пошли под суд и в тюрьму, но армии следовало остерегаться, и гражданское правительство пошло на компромисс.

Комиссия правды под руководством уважаемого писателя Эрнесто Сабато собрала доказательства преступлений, совершенных более чем тысячей аргентинских офицеров, но правительство объявило амнистию всем, кто имел звание ниже полковника, и толпа потенциальных обвиненных сразу растаяла.

В лучшей ситуации очутились греки, которым история также послала правительство «черных полковников» (1967-1974), но когда ему пришел конец, парламент и народ так объединились, что хунта была сразу осуждена за преступления, подобные действиям аргентинской хунты. Но и в Греции после того, как демократия укрепилась, приговоры были ослаблены. Во всяком случае, Греция не создавала специальной комиссии для исследования правды.

Также не создавали комиссий ни Испания, ни Португалия. В Испании путь от режима генерала Франко к демократизации (1979 г.) проходил через постепенную либерализацию. Франкисты, либералы, левица, церковь – все политические силы искали мирного выхода из застоя. Так была создана формула, символом которой являются установленные в Мадриде недалеко друг от друга памятники генералу Франко и его заклятым политическим противникам – социалистам, которые умерли в эмиграции. Улицы испанских городов носят имена героев обоих общественно-политических лагерей времен гражданской войны.

За такую концепцию национального согласия испанцы заплатили, как пишет социолог Виктор Перез-Диаз, частичным сознательным забвением отдельных фрагментов новейшей истории, а также изменением их интерпретации: «Франкистское прошлое было не развенчано, а замолчано. Почти не вспоминают о личном участии в гражданской войне, символы как победителей, так и побежденных игнорируются или потеряли свое значение. Церковь забыла о своих крестовых походах, а коммунисты и анархисты – о своих революционных целях. Была запрещена смертная казнь, и страна делает все, чтобы предстать миролюбивой, готовой к диалогу, единению и взаимной толерантности. Испанцы соединили подражание лучшим западным моделям с уроками собственного опыта».

Такими были дела еще десять лет назад, когда Перез-Диаз писал свой труд «Возвращение гражданского общества в Испании». Но с того времени что-то нарушилось даже в этой стране, которая для Запада была образцом мирной демократической трансформации. Социалисты премьера Запатеро, пришедшие к власти в прошлом году, решили убрать памятник Франко из центра Мадрида, а знаменитый судья Балтазар Гарзон (который добился ареста в Лондоне чилийского диктатора Аугусто Пиночета) поддержал идею создания испанской комиссии правды.

Итак, в Испании есть люди, готовые возвращаться к, казалось бы, забытому прошлому – времен гражданской войны и режима Франко. Судья Гарзон никого не хочет ставить перед судом – в конечном итоге это было бы невозможно – ведь преступные действия функционеров прежней системы подпали под амнистию 1977 года, но он стремится вернуть испанцам историческую память. Гарзона вдохновляла, по-видимому, комиссия правды, созданная в Чили после устранения от власти генерала Пиночета, а также ее отчеты о нарушении прав человека во время его руководства страной.

Пиночет отрекся от власти в 1990 году. Подобно Испании или Польше, переходу к демократии здесь предшествовали переговоры правительства с демократической оппозицией по методу круглого стола. Чилийская трансформация считалась образцовой. Уже весной 1991 года здесь появляется комиссия правды. Ее возглавляет всеми уважаемый человек, который стоит над партийно-политическими делениями, 81-летний юрист Рауль Реттиг. В комиссию вошли люди разных идейных ориентаций, консерваторы и бывшие оппозиционные политические эмигранты (обязательное условие, чтобы комиссия получила доверие общества).

Армия, как только могла, усложняла деятельность комиссии. Когда же наконец от военных были получены материалы, которых добивалась комиссия, в них оказалась информация о терроризме левых сил, списки жертв служб безопасности, видеокассеты с сюжетами о преступлениях террористов. Следовательно, армия представила свою версию правды, правду генерала Пиночета. Поняв, что нельзя рассчитывать на честное сотрудничество с армией, комиссия сама перешла к работе. В шести томах итогового отчета, который комиссия торжественно вручила президенту, были представлены политический фон переворота, анализ деятельности спецслужб и судебных органов, а также список свыше двух тысяч жертв нарушений прав человека. Работа комиссии базировалась на принципе «мягко по форме, жестко по содержанию». И все же правые упрекали отчет комиссии в недооценке коммунистической угрозы, а левые – в выборочности.

По-видимому, так же было бы и в Украине, если бы у нас появился такой отчет о десятилетиях коммунистического тоталитаризма. Левые сетовали бы на недооценку угроз национализма и мирового империализма, а правые – на слишком мягкую трактовку преступлений коммунизма. И все же пройти этот тяжелый и болезненный путь необходимо. Дочь президента Альенде Изабель, ставшая после падения диктатуры  председателем нижней палаты парламента Чили, говорит: «Народ без памяти не будет уметь строить свое будущее. Нужно согласие, по крайней мере, в том, что больше никогда, ни под одним предлогом нельзя допустить свержение демократии».

Бюлетень "Права Людини", 2005, №25

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори