пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200526
№26
2005

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

29.09.2005

Меморандум Харківської правозахисної групи з приводу загрози політичної реформи в Україні

   

(додаток до Відкритого листа ХПГ від 27.09.2005)

27 вересня 2005 р. ХПГ виступила з «Відкритим листом» з приводу загрози політичної реформи в Україні. Сьогодні в «Меморандумі» ми намагаємося частково поглибити лаконічно викладені у відкритому листі аргументи. На відміну від попередніх публікацій ХПГ стосовно реформи, сьогодні ми пропонуємо подивитися на її задум і зусилля по реалізації в формально-юридичній, суто процесуальній площині.

Відомо, що голосування за внесення поправок до Конституції України 1996 р. може здійснюватися виключно на основі передбаченого статтями 154-159 Конституції порядку. Такий порядок становить зміст розділу XIII Основного Закону й знаходиться під захистом всієї конституційно-правової системи. Досить послатися на те, що на основі статті 156 Конституції України будь-яка модифікація статей 154-159 вимагає наступного обов’язкового затвердження всеукраїнським референдумом. Такий порядок в суто юридичному сенсі свідчить про абсолютизм відповідної конституційної процедури, загальну непорушність юридичної процесуальної форми.

Слід також зазначити, що подібний порядок передбачений кращими існуючими в світі конституційними зразками. Конституція – це документ, який, крім свободи, забезпечує стабільність правової системи в цілому, а вона, в свою чергу, починається із принципу непорушності конституційної форми, матеріальних і процесуальних норм її тексту. Непорушність форми конституції є необхідною складовою частиною, умовою її правового змісту, а процесуальні норми Основного Закону – головними юридичними гарантіями цінностей, закладених в її основу. Усвідомлюючи це, ми наголошуємо на тому що «пакетне» голосування законопроекту про внесення змін до чинної Конституції України було і залишається юридично неприйнятним.

Про можливість голосування конституційних поправок в «пакеті», тобто разом із поправками до будь-яких інших фрагментів національного законодавства не згадується не тільки в Основному Законі, але й в українському законодавстві в цілому. І це не випадково, адже голосування в «пакеті» є класичним прикладом зв’язаного голосування або голосування під умовою (не випадково на референдумах забороняється поєднувати в одному пункті формули референдуму два запитання). Тобто волевиявлення з приводу одного нормативного акта в «пакетному» варіанті жорстко зв’язується з аналогічним (в сенсі вибору «за» чи «проти») голосуванням з приводу іншого нормативного акта. В психологічному сенсі це означає пряме втручання в мотивувальну частину (фазу) індивідуального вольового акту. Простіше кажучи, кожен голосуючий парламентарій, маючи обов’язок визначитись і думати про одне, повинен паралельно брати до уваги щось цілком відмінне, інше.

У випадку українського голосування конституційних поправок ситуація погіршувалась тим, що в «пакет» були поєднанні законопроекти різної юридичної сили, тобто акти, які належать до принципово різних правових регістрів. В результаті, зміна кількох норм поточного законодавства обумовлювалась зміною цілого конституційного нормативного масиву, а зміна значної групи норм конституційного рівня обумовлювалась зміною положень звичайного (ординарного) закону. Мусимо констатувати, що в даному випадку було здійснено процедурний акт, який підпадає під означення юридично забороненого реверсу: доля норм поточного законодавства визначає долю норм Конституції України. Тобто зміст норми нижчого юридичного рівня потенційно (перед актом голосування) й кінетично (під час акту голосування) оперував змістом норми значно вищого юридичного рівня.

В формально-логічному сенсі це означає, що ставлення парламентаріїв до норми нижчої юридичної сили не тільки факультативно впливало, але безпосередньо визначало їх ставлення до норми найвищої юридичної сили. Зворотна ситуація також мала місце, але оскільки вона була юридично більш прийнятною (коректною), ми її не коментуємо. В такий спосіб було здійснено неприпустиме в органічній правовій системі керування: норма поточного законодавства (поправка до виборчого закону) a priory визначала зміст конституційної норми. Тобто нормативність ординарного, тактично-оперативного рівня керувала нормативно-аксіоматичною системою права (Конституція – це зібрання правових аксіом), структурними пертурбаціями генерального значення й змісту. В кібернетичному сенсі це можна порівняти із штучним створенням інформаційного шуму при прийнятті доленосних управлінських рішень. В результаті «пакетне» голосування не прояснило, як цього вимагають засади конституційної процедури, а затьмарило свідомість народних депутатів при голосуванні питань справді загальнодержавного значення й змісту.

Одна з принципових рис української конституційно-правової системи полягає також в тому, що в Україні не визнається можливість дискреційних повноважень для органів державної влади й місцевого самоврядування. На підставі статті 19 Конституції України «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцію та законами України». З цього автоматично випливає заборона для вищого органу законодавчої влади – Верховної Ради України – вдаватися до вільних модифікацій жорстких конституційних, а також інших правових процедур. На жаль, саме такою модифікацією (спонтанно вчиненою реконструкцією) конституційної процедури стало «пакетне» голосування.

Крім того, як зазначається в статті 157 Основного Закону, «Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану». Як показує телеологічне (за цільовим призначенням, функціональним покликанням) тлумачення даної норми, Конституція України не може бути змінена (навіть при дотриманні формальних процедур) за умов надмірно пристрасного, розбурханого, емоційно неврівноваженого громадського стану. Заборону вносити поправки до Конституції України в такий період жодним чином не слід розуміти формально. Дана заборона визначається не тільки літерою, але й духом Основного Закону, про що насамперед знають конституційні судді. Отже, для внесення конституційних змін потрібна відносна соціальна злагода, розважливість, громадський спокій. «Пакетне» ж голосування відбулося на пікові громадянського протистояння, в умовах хоча й безкровної, проте революції.

Все вищенаведене переконує нас в тому, що «пакетне» голосування про внесення змін до Основного Закону було відверто грубим порушенням Конституції України, насамперед її XIII-го розділу (статті 154-159). Органічні конституції – це звичайно «мудрі» правові документи, які наперед передбачають існування загрози політичних викликів, спокусливих для владної еліти. Як зазначив колись патріарх науки про управління Пітер Друкер, політичне честолюбство є безмежним і може зруйнувати чий завгодно характер. Виключення можливі, але вони лише підтверджують правило. Спокуса до зміни усталеного порядку речей є однією з типових рис людської натури. Саме цій спокусі має, за означенням, протистояти захищений гарантіями стабільності конституційний порядок. Думати інакше означало б зраджувати універсальні засади конституціоналізму.

Україна – молода демократія й тому особливо легко надається до порушення стану політичної рівноваги. Новообраний Президент України виголосив в якості політичної мети України вступ до об’єднаної Європи. Європейський вибір України підтримали в грудні 2004 р. люди на Майдані. Проте сучасна європейськість передбачає не просто добре розвинену, а кристалізовану правосвідомість. Все це краще усвідомити вдома самим, ніж прочитати між рядками чергового висновку Венеціанської комісії. На жаль, конституційна реформа, так само як і загальний стиль її запровадження в Україні, поки що не наближають, а суттєво віддаляють нас від Європи.

На наше переконання, ця обставина вимагає від Президента долучити до аналізу ситуації Конституційний Суд. Питання, яке нині перед ним стоїть, саме в юридичному сенсі нам здається цілком прозорим. Президентові України як гаранту національної Конституції необхідно звернутися до Конституційного Суду з поданням щодо тлумачення норм розділу XIII (статей 154-159) Основного Закону. Тобто спитати у Суду, чи витікає із конституційної процедури внесення змін до Основного Закону можливість недавно вчиненого «пакетного» голосування. Виглядає так, що дотримання канонів верховенства права робить відповідь на це питання однозначною.

Політика і права людини

12.10.2005

Відкритий лист Харківської правозахисної групи з приводу загрози політичної реформи

   

ХПГ неодноразово коментувала події навколо політичної (конституційної) реформи, аналізувала її суть і процедуру запровадження. Конституційні експерти ХПГ, зокрема, доводили, що законопроект, проголосований в пакеті 8 грудня 2004 року, має знову пройти необхідну процедуру розгляду в Конституційному суді України (див. http://khpg.org/index.php?id=1112039886&s= 2005&n=7). Ми чекали конституційного подання до Конституційного Суду Президента України або групи 45 депутатів парламенту, і остаточного голосування, яке мало б відкинути цей вкрай недосконалий в політико-правовому сенсі витвір. Але цього не сталося. Колишні противники реформи перетворилися на її прихильників, сподіваючись на майбутню перемогу на парламентських виборах і отримання їх лідером посади Прем’єр-міністра з президентськими повноваженнями. Президент, на якого ми сподівалися як на гаранта Конституції, підписав з В. Януковичем меморандум, першим пунктом якого є впровадження політичної реформи.

Не маючи бажання піднімати рівень своєї політичної культури до вимог хоча б діючої Конституції, нинішня політична еліта вперто намагається понизити рівень конституційного регулювання до своїх плутаних й короткозорих псевдодемократичних уявлень, вкотре демонструє недалекоглядну політичну доцільність замість поваги до верховенства права. Схоже, нікому з них не болить, що реформа створює алогічну конкуренцію вищих державних посад Президента і Прем’єр-міністра в межах однієї – виконавчої – гілки влади, фактично розриває єдність зовнішньої та внутрішньої політики України, зазіхає на принцип колегіальної відповідальності Кабінету Міністрів, вульгаризує принцип розділення влад. Що реформа запроваджує засади найгіршого політичного колективізму, перетворює депутатів парламенту на голосуючі автомати, цілком залежні від волі партійних босів і лідерів фракцій, вочевидь збільшує ризики парламентсько-президентського протистояння, різко підсилює пряму організаційну залежність парламенту від волі Президента. Що реформа гальмує створення сильної незалежної судової влади, повертаючи органам прокуратури старий радянський загальний нагляд, чим Україна вкотре порушує свої зобов’язання, дані при вступі до Ради Європи. Для обґрунтування цих тез дивіться висновки конституційних експертів ХПГ:

http://www.khpg.org/index.php?id=1100598336&s=2004&n=31 

http://www.khpg.org/index.php?id=1103190475&s=2004&n=34 

http://khpg.org/index.php?id=1112039734&s=2005&n=7

http://khpg.org/index.php?id=1112942740&s=2005&n=8

http://khpg.org/index.php?id=1113988853&s=2005&n=10

ХПГ вважає своїм обов’язком ще раз попередити: втілення політичної реформи, ймовірно, буде мати згубні наслідки для майбутнього нашої країни. Реформа є реально загрозливою для державної незалежності й народного суверенітету. Після її запровадження різко зросте й без того значний корпоративізм в політичній системі України. Вплив егоїстичних інтересів потужних фінансово-промислових груп на парламент посилиться й набуде сталого, системного характеру.

Політична реформа, деформуючи конституційні повноваження Президента «на марші», безумовно порушує принцип його легітимації виборами (що підкреслюється, зокрема, у зверненні Альянсу «Майдан» «На захист народного суверенітету і Конституції», під яким поставили підписи близько 1000 чоловік і яке було надіслано Президенту 16-го вересня – див. http://www2.maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_petit&key=1113337121&first=1127729106&last=1122635089).

Вже вкотре ми наголошуємо на тому, що «пакетне» голосування за внесення змін до Конституції є абсолютно неприйнятним, тому що такий спосіб волевиявлення є класичним прикладом голосування (волевияву) «під умовою.» Схоже, що крім українського це розуміє будь-який елементарно професійний конституційний або верховний суд у світі. Голосуючи документ стратегічного значення, депутати мусили керуватися суто конституційними й довготерміновими, а не тактичними, похідними виключно від конкретних обставин грудня 2004 р., міркуваннями. Пакетне голосування не передбачене ні поточним законодавством, ні навіть розділом XIII Конституції України, воно також не відповідає вимогам ст. 19 чинної Конституції, яка забороняє органам державної влади й, відтак, українському парламенту вдаватися до вільної модифікації ключових юридичних процедур, окремо виписаних й окремо захищених спеціальними гарантіями найвищого рівня! 

Ми твердо переконані в тому, що саме зараз український політикум повинен все-таки зрозуміти, якому покручу він збирається дати життя, і зупинити цей процес. Невже у Верховній Раді не знайдеться 45 депутатів, які відчувають свою відповідальність перед народом? Невже Президент не розуміє, що згода на цю реформу перекреслює його перемогу на виборах минулого року і перетворює його на руйнівника конституціоналізму й демократії в Україні? Невже не розуміє правової аксіоматики Конституційний Суд України? Невже прихильники парламентської республіки, які підтримують реформу тільки внаслідок своїх абстрактних симпатій до засад і вигод парламентаризму, не бачать, що втілення цієї сумнівної і авантюрної ідеї ще більше віддалить їх від парламентської демократії, а народ – від впливу на владу взагалі?

На нашу думку, українські політики і правники ще зберігають шанс уникнути повної дискредитації і зупинити цю ганебну й лицемірну політичну дію. Для цього їм необхідно дещо притлумити свої владні амбіції і вчасно згадати про здоровий глузд.

Ми надсилаємо це звернення у формі відкритого листа і пропонуємо приєднатися до нього зацікавленим організаціям та особам.

Євген Захаров,

співголова Харківської правозахисної групи,

голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини

член правління міжнародного товариства «Меморіал»

Ірина Рапп, співголова Харківської правозахисної групи

Всеволод Речицький, конституційний експерт ХПГ

Олександр Северин, правовий радник сайту «Майдан»

***

Від редакції «ПЛ.»: Відкритий лист Харківської правозахисної групи на 4 жовтня 2005 року підписали 130 осіб та 19 організацій. Це люди з різних регіонів України, різні за фахом та віком. Звісно, є і й неприйняття цієї акції і заперечення проти окремих аргументів. Так, Володимир Чемерис, член Правління Української Гельсінської спілки з прав людини, не підтримав Відкритий лист Харківської правозахисної групи. На думку п. Чемериса конституційну реформу потрібно провести найближчим часом без експертизи Конституційного Суду. Редакція вирішила опублікувати лист п. Чемериса, викресливши тільки цитат із нашого «Відкритого листа…».

«Новій владі вистачило всього лиш 7 місяців для того, аби показати українцям, що Система часів кучмізму не змінилася. Єдиною системною зміною, і то поки що віртуальною, стала конституційна реформа. Обома руками за те, що вона недосконала (пункти, які перетворюють депутатів у «кнопкодавів», загальний нагляд прокуратури і залежність кількох міністрів від президента треба звідти прибирати), що «пакетне» голосування є неприйнятним. Але якщо Ющенко сьогодні в інтересах власних та «найближчого оточення» зможе скасувати реформу (в тому числі й спираючись на думку правозахисників), жодних системних змін не буде років десять – до закінчення двох президентських каденцій або, принаймні, до перемоги акції «Україна без Ющенка».

Реформа, навіть така, сьогодні просто необхідна. Її треба запроваджувати в життя, а потім вдосконалювати: скасовувати недоречності, обмежувати президентську автократію, яка там (у реформі) залишається у великих розмірах, ліквідовувати районні і обласні держадміністрації, збільшувати повноваження самоврядування. Тому що іншої нагоди найближчим часом не буде.»

Стосовно процедури розгляду законопроекту, що був проголосований пакетом 8 грудня 2004 року, п.Чемерис вважає, що «Така процедура – загибель реформи. Конституційний Суд у нас відданий президентові (не залежно від прізвища президента).

Відносно зміни поглядів політиків на реформу у залежності від політичних обставин є навіть такий вислів: «Юлить – значит иметь чёткую и последовательную позицию по конституционной реформе». Але Юля – не єдина, яка міняє свою позицію (вона, до речі, міняє вже вдруге – у 2001-му році Юля ініціювала референдум щодо зменшення повноважень президента, тоді президентом був Кучма). Я можу назвати й інших політиків, які за Кучми виступали проти президентського авторитаризму, а нині, опинившись біля Ющенка, стали противниками реформи. Проте Роман Безсмертний – послідовний, він завжди був проти зменшення президентських повноважень, бо свого часу був при Кучмі, а тепер – при Ющенкові. Так що не лише противники реформи стають її прихильниками з кар’єрних міркувань, але й навпаки: прихильники стають противниками. Це варто було б відзначити заради об’єктивності.

У випадку впровадження реформи великий обсяг влади може опинитися в руках неприємних персонажів – Юлі або Януковича. До речі, Ющенко сам винен у тому, що соціологи фіксують злет рейтингу Януковича. Думаю, у оцінці таких речей, як реформа, треба абстрагуватися від осіб, яким це вигідно, і говорити про принципові речі. Завжди знайдуться ті, кому вигідно, і не завжди це будуть янголи небесні.

Втім, завжди правителі будуть комусь неприємні. Головне – обмежити правителя, щоб він не пішов «в разнос», як свого часу Кучма, а тепер – Ющенко. За впровадження реформи не буде ідеального ладу, можливо, спочатку навіть будуть суттєві «перекоси», але реформа – один крок (всього лиш один, але без першого кроку не буде пройденого шляху) до переходу від стану, коли обраний президент п’ять років – до наступних виборів – є незалежним абсолютно ні від кого, окрім ніким не обраного «оточення», до стану, коли уряд весь час підзвітний парламенту.»

Володимир Чемерис погоджується, з аргументами, наведениим у Відкритому листі ХПГ, але він вважає, «що повноваження президента, які стосуються виконавчої влади, треба у нього забрати – як у Європі. Зрештою, за Конституцією – центральний орган виконавчої влади – Кабінет Міністрів. А така політична система, яка є зараз (і була за Кучми) завжди буде призводити до існування двох урядів – Кабміну з одного боку і адміністрації президента (або РНБОУ, це залежно від того, хто буде у президента фаворитом) – з другого. І взагалі я вважаю, що інститут президентства – пережиток монархії (американці просто собі не уявляли, як можна жити без «глави держави») і його можна безболісно ліквідувати, перерозподіливши його повноваження між парламентом, урядом та Конституційним Судом. За існуючої ж системи президент втручається не лише у діяльність уряду – виконавчої влади, а й у діяльність парламенту і судів.»

На думку нашого опонента, «проблема «голосуючих автоматів» глибша. Пропорційна система виборів призвела до того, що місця в списках купуються. Навіть Соцпартія інтенсивно розпродує не лише мандати у ВР, а й у місцевих органах влади. І якщо раніше (за словами Мороза) ми мали 300 мільйонерів у парламенті, то тепер матимемо всіх 400. І скоро всі партії (включно з КПУ та СПУ) перетворяться на лобістів великого бізнесу. І, швидше за все, ці «підприємці» керуватимуть лідерами фракцій, а не навпаки. Але це – проблема іншого аналізу.

Думаю лише, що президентська система – така, яка є зараз, і яка була за Кучми, є політичною організацією соціальної системи олігархічного капіталізму, як в Україні, так і всюди в СНД. Від зміни Кучми на Ющенка вона не зміниться, її треба починати ламати нам.»

Володимир Чемерис пропонує бути «послідовними: якщо ми говоримо про відміну реформи на підставі «пакетності», то давайте чесно скажемо: Ющенко – нелегітимний президент, бо був обраний на підставі неконституційно прийнятого закону.»

Пан Чемерис стверджує: «Я підтримую реформу не внаслідок «абстрактних симпатій». Парламентська республіка – одне з головних гасел «України без Кучми». Тоді, на Майдані 2000-го це гасло навіть не викликало дискусій – всі бачили, до чого може призвести президентський авторитаризм. Я певен, що політична реформа – головний момент зміни Системи. Окрім того, я був одним з тих, хто приймав Конституцію 96-го року. Я й тоді був певен, що Україні потрібна саме парламентська республіка. Але голосував за Конституцію «покруча», розуміючи, що це – компроміс між президентом і парламентом. Якщо його провалити – буде той варіант, який Кучма виносив на референдум.

Сьогоднішня реформа – теж компроміс, тому й «покруч». Але кращого варіанту у сьогоднішніх умовах не буде. Буде лише відсутність будь-яких змін.

Я поважаю погляди Євгена Захарова, Всеволода Речицького і всіх тих, хто підписав лист. Але я маю свої і знаю велику кількість людей, які мають однакову зі мною позицію.

І треба чітко розуміти, що цей лист може бути використаним (я певен, буде використаним) навколоющенківськими людьми як один з аргументів проти реформи. У цьому немає нічого страшного, мою позицію «за» реформу теж, напевне, свого часу використовували навколокучмівські люди. Думаю, головне – позицію мати і відстоювати. Але в українських медіа щодо попередніх заяв ХПГ щодо реформи зустрічались заголовки на кшталт «Правозахисники проти конституційної реформи». Читається як «Всі правозахисники проти реформи». Погодьтесь, звучить як вирок. Думаю, що треба якимось чином застерегтися проти подібних висновків, які може зробити преса.

Тому ні я, ні «Республіка» не можемо підписатися під листом.

Політика і права людини

12.10.2005

Відповідь на лист Володимира Чемериса з приводу загрози політичної реформи в Україні

   

Шановний пане Володимире, перш за все, ми вдячні Вам за відгук і коментар. Тепер щодо справи. Ваша позиція, зокрема, симпатія до парламентської республіки нам здається цілком зрозумілою з політичної та юридичної точок зору. В політиці, зрештою, кожен правий по-своєму. Ви не хочете авторитарного режиму, безконтрольної влади, корпоративізму при прийнятті рішень, корупції тощо. Ми не хочемо цього також, проте в нашому «Відкритому листі» й «Меморандумі» йдеться про дещо інше.

  Відверто кажучи, ми вважаємо, що введення політичної реформи може покінчити з керованістю нашої країни в цілому. На нашу думку, реформа жодним чином не означає переходу до парламентської республіки, як Ви на це щиро сподіваєтесь. Реформа залишає обрання Президента народом, що при парламентській республіці є не просто нелогічним, а ризикованим. «Нелогічний» для даної ситуації – надто легке слово. Адже насправді йдеться про створення потужного, оснащеного непідробною легітимацією двовладдя. Мільйони людей стоятимуть за Президентом, й так само мільйони – за парламентом і Прем’єр-міністром. І це буде далеко не абстрактне протистояння. Про персоналії в даному випадку не йдеться. Уявіть собі лишень на мить, що більшість парламенту («великого лобі» українського бізнесу) потягнеться разом з урядом до Росії, а Президент із своїм модерним секретаріатом – до Західної Європи й США. Щойно це окреслиться на виднокрузі, як Росія прокинеться й більше спати не буде. Ймовірно, вона почне діяти через бізнес, фінансово-промислові групи, тобто в обхід нашої демократії. Захід, як це вже не раз бувало, «візьме паузу.» І хоча всі усвідомлюють реальність подібного сценарію, зовнішня політика залишається за реформою у Президента, а внутрішня – у зліпленого парламентом уряду. З іншого боку, без інфраструктури місцевих держадміністрацій уряд небагатого вартий. Адміністративна ж інфраструктура відписана за реформою Президенту. Приймати управлінські рішення він не зможе, а реально блокувати їх – скільки завгодно.

Тепер щодо деяких з Ваших юридичних аргументів. Ми вважаємо, що невизнання postfactum «пакетного» голосування Конституційним Судом не означатиме втрати легітимності Президентом. Будь-яке й будь-як вчинене керування норм за послідовністю: 1) конституція, 2) ординарний закон можливе й діє автоматично. Будь-яке зворотне керування неможливе апріорі. Наприклад, якщо голосувати в один день, але нарізно Конституцію і закони, які їй суперечать, то останні просто в свій час не наберуть юридичної сили. Якщо ж той самий набір нормативних актів голосувати в «пакеті,» може не набрати юридичної сили Конституція. В цьому, зрештою, полягає вся різниця. Хотілося б ще раз наголосити на юридичній природі Основного Закону. Досить змінити одну з його статей, щоб одночасно «впали» сотні сторінок важко проголосованих раніше законів. Але наскільки ж абсурдною є зворотна ситуація «пакетного» голосування: досить погодитись з порядком видачі відкріпних посвідчень й в Україні зміниться форма правління!

Ви можете нагадати нам, що депутати перед голосуванням в грудні 2004 р. домовлялися, тобто укладали угоду про «пакет,» й що голосування, відтак, було чинним лише за умов «пакету.» Проте конституційне право – це галузь не приватного (як от цивільне), а публічного права, в якому «свобода договору» стосовно вищих державних інституцій практично не визнається. Простіше кажучи, в українському конституційному праві вільні угоди всередині органів державної влади не мають юридичної підтримки. З огляду на існуючі юридичні стандарти, голосування в «пакеті» конституційних поправок і звичайного закону є проявом або злої волі, або юридичної інфантильності та невігластва.

Парадокс подібної ситуації полягає в тому, що «пакетне» голосування знецінює «принижену» ординарним законом Конституцію, але не може знецінити нічим не принижений ординарний закон. Адже його залежність від Конституції є складовою частиною презумпції її вищої сили. Існує також формальний аспект: в конституційному переліку повноважень Верховної Ради (ст. 85 Конституції) про можливість укладання вільних угод стосовно порядку внесення змін до Основного Закону не згадується. До речі, не згадується про «бутерброд» з конституційних та ординарних поправок й у парламентському Регламенті.

З повагою,

Євген Захаров,

Всеволод Речицький

Політика і права людини

12.10.2005 | Олександр Северин, м.Київ
джерело: maidan.org.ua

Сваволя

   

Цей невеличкий есей буде не про «політреформу» – юридичну неповноцінність і взагалі кричущу антиправову, антидемократичну сутність цього потворного витвору майстрів підкилим-них «домовленостей» і кулуарно-туалетних «угод» не бачить тільки той, хто поставив собі за мету не бачити.

Це про інший законодавчий, з дозволу сказати, продукт життєдіяльності наших з вами ма-ндатоносних співгромадян, котрі угніздилися під склепінням відомого білого дому на вул.Грушевського. Про той продукт, котрий є настільки цінним для політичних лузерів минулих виборів, що, будучи власноруч витягненими Президентом з безпросвітного болота і напівзабут-тя, вони з дерев’яною простотою присвятили тому специфічному продуктові окремий пункт у не надто почесному для Віктора Ющенка «меморандумі».

Отже, йдеться про прийняті дуже народними депутатами зміни до Закону України «Про статус депутатів місцевих рад», котрі передбачають запровадження недоторканності (сором’яз-ливо названої у згаданому меморандумі – «законодавчим врегулюванням порядку притягнення депутатів місцевих рад до юридичної відповідальності») для нардепівських «братів менших».

І головне питання навіть не в тому, що це є політичним цинізмом та абсолютно згубним кроком для місцевого самоврядування, адже є як могутнім засобом збудження депутатських амбіцій у контингенту, по якому навіть не плачуть, а ридають українські буцегарні, так і зручним способом уникнення відповідальності персонажами, котрі вже встигли на депутатських посадах рясно насвинячити, скажімо, протягом минулих президентських виборів.

Головне питання в тому, що, приймаючи цей закон, Верховна Рада здійснила черго-вий злочин проти Конституції.

Стисло:

1. Спеціальний режим недоторканності (як певних процесуальних особливостей притяг-нення до юридичної відповідальності) передбачено Конституцією лише для народних депутатів України (ст.80), Президента України (ст.105) та суддів (ст.126).

2. Поза тим, відповідно до ст.24 Конституції, «громадяни мають рівні конституційні права і сво-боди та є рівними перед законом».

3. Відповідно до ст.6 та 19 Конституції, органи державної влади та посадові особи(відтак, у т.ч., якщо не передусім – Верховна Рада та Президент)зобов’язані діяти винятково у межах Конституції, котра (ст.8) «має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй».

Отже, приймаючи зазначений закон, народні обранці, рятуючи своїх менших братів чи то догоджаючи їм наперед, м’яко кажучи, повелися з Основним законом вельми вільно. Більш то-го, це не є суб’єктивним висновком автора, а підтверджено висновком Конституційного суду України, що міститься у рішенні КС №1-рп/98 від 26.02.98, де чорним по білому сказано: «недо-торканність посадових осіб є гарантією більш високого рівня у порівнянні з недоторканністю, яка встановлюється для всіх осіб, що відповідає принципу рівності прав і свобод громадян та їх рівності перед законом (стаття 24 Конституції України). Якщо права і свободи людини і грома-дянина, а також гарантії цих прав і свобод (у тому числі додаткові гарантії недоторканності осо-би) визначаються виключно законами України (пункт 1 частини першої статті 92 Конституції України), то гарантії вищого рівня мають за логікою визначатися виключно КОНСТИТУЦІ-ЄЮ УКРАЇНИ (наголос мій – О.С.), оскільки вони допускають винятки із загального прин-ципу рівності прав і свобод громадян, їх рівності перед законом».

Відтак, або організоване депутатське угруповання на Грушевського свідомо пішло на по-рушення Конституції, або народні обранці Конституції не читали, а якщо і читали, то вона ви-явилася для багатьох мандатоносців заскладною.

Відтак, якщо Президент України, за легендою – гарант Конституції, протягом установлено-го строку не скористався (http://maidanua.org/static/news/1128409184.html) правом вето, то ви-сновки стосовно нього є приблизно такими ж невтішними.

Відтак, залишається насправді тільки одне (абстрагуючись від риторичного – а навіщо платникам податків утримувати колектив правопорушників замість парламентарів) запитання: хто захистить Право і перешкодить перетворенню місцевих рад на «маліни»? Президент чи 45 депутатів, котрі лише і мають за недолугим законодавством право подання до Конституційного суду? Надія вмирає останньою.

Факт успіння надії означатиме, що питання доведеться вирішувати «громадянській само-обороні», користуючись нормою статті 55 Конституції України про право громадянина оскаржи-ти «будь-яке рішення» органів державної влади. Або священним правом народу на протест, нагадавши державі золоті слова з Конституції, квінтесенцію нормальних взаємовідносин держа-ви і громадянського суспільства: «держава відповідає перед людиною за свою діяльність». І вже від цієї відповідальності за недоторканістю не сховаєшся.

Катування та жорстоке поводження

28.09.2005

Рішучі дії проти катувань все ще чекають свого часу

   

27 вересня 2005 року у приміщенні прес-клубу "Український час", що розташований в "Українському домі", відбулася прес-конференція "Міжнародної амністії" з нагоди презентації звіту "Україна. Час діяти: Катування та жорстоке поводження із затриманими в міліції".

У прес-конференції взяли участь:
Хеза МакГілл - дослідниця Міжнародній Амністії по Україні,
Аркадій Бущенко - юрист Харківської правозахисної групи,
Андрій Павлишин - голова Української асоціації Міжнародної амністії,
Галя Гован - заступник директора програми МА по Європі та Центральній Азії.

Відкриваючи прес-конференцію, пані Гован зазначила, що МА покладає відповідальність за дотримання прав людини і, зокрема,за унеможливлення тортур, на уряди. Будь-хто, чиї права порушені, повинен мати можливість домогтися справедливости. Вона заявила, зокрема, що катування не можна виправдати і у контексті боротьби з тероризмом. "Тортури призводять до деградації людського суспільства", - наголосила вона.

Хеза МакГіл зазначила, що презентований звіт є вислідом річної праці. У процесі роботи МА надсилала листи Ющенку та Зваричу по конкретних аспектах проблеми тортур у міліції. Президент України офіціально визнав наявність такої проблеми.
Але, на переконання п.МакГіл, самого визнання недостатньо, за цим мають слідувати конкретні заходи. Вона відмітила наявність позитивних кроків у цьому напрямку, зокрема - підписання Україною у минулу суботу факультативного протоколу Конвенції ООН проти тортур.

Презентуючи 20 рекомендацій стосовно боротьби з катуванням, що містяться у звіті, п.МакГіл виокремила наступні:
1. Виключити з судового процесу всі докази, щодо котрих існує підозра, що вони могли бути добуті із застосуванням тортур.
2. Забезпечити відкритість звітности про проведення допитів і обов’язкову присутність адвокатів.
3. Забезпечити обов’язковий аудіо та відеозапис допитів.

"Якщо уряд хоче припинити катування, - зазначила п. МакГіл, - він має покласти край безвідповідальности". На її думку, міліція у кожному випадку сама має доводити, що її співробітники не вдавалися до тортур.

Юрист Харківської правозахисної групи (котра є партнером МА) Аркадій Бущенко вказав, що ХПГ займається проблемою катувань з 1996 року, а з 2003 року веде боротьбу з тортурами як суспільним явищем. Є багато тисяч випадків катування, що не доходять до суспільної уваги, бо жертви знають, що скарги не розслідуються.
"Тому, - сказав Бущенко, - ми хочемо поставити державу у становище відповідача. Має бути запроваджено ефективний моніторинг місць утримання під вартою і ефективна система розслідування тортур. Якщо цього нема - тортури квітнутимуть буйним цвітом".

Пан Бущенко наголосив також, що у питанні співробітництва з правозахисниками щодо проблеми катувань прокуратура виявила себе "з найгіршого боку".
Він повідомив також, що правозахисники направили до Європейського суду бля 30 скарг, з яких 1 вже виграна, а 2 визнані прийнятними і чекають на свій розгляд. На думку правозахисника, важливим чинником боротьби проти катувань могло б стати обов’язкове медичне обстеження одразу після затримання та по закінченні терміну затримання, причому з можливістю громадянина поставити під сумнів висновок і звернутися до незалежного медика.

Далі наводимо відповіді учасників прес-конференції на деякі питання:

1. Якими будуть наслідки для України у разі невиконання вимог щодо боротьби з тортурами?
- З цього формується міжнародна думка і коли розглядатиметься питання про наближення України до Європи - це враховуватиметься.

2. Чи є випадки застосування тортур за нової влади, чи є позитивні зрушення?
- Так, такі випадки були і у 2004, і у 2005 році. Міліція наразі просто не вміє розслідувати по-іншому.

3. Запитання кореспондента "Майдан-Інформу": Чи зустрічалися ви персонально з міністром внутрішніх справ Юрієм Луценком і яким є його ставлення до проблеми?
- Так, була тривала зустріч і з Луценком і з великою кількістю посадовців і МВС і інших міністерств і генеральної прокуратури. Було обговорено рекомендації МА та механізми, котрі потребують впровадження для унеможливлення тортур при проведенні допитів,а також для моніторингу місць примусового утримання. Ми раді були побачити, що міністр робить наголос на навчанні своїх співробітників, а також розглядаємо як позитивний чинник активне залучення представників правозахисних организацій.

4. Якою буде реакція МА на візит в Україну Сапармурата Ніязова?
- Ми звернулися до Віктора Ющенка з проханням наголосити під час зустрічи на проблемі з дотриманням прав людини в Туркменістані і домагатися усунення порушень прав людини. Секретаріат Президента відповів на листа не надто ввічливо, зазначивши, що, мовляв "цього листа переадресовано" до інших установ. Тепер відбувається переформатування Секретаріату - побачимо. Ми будемо наполягати, влаштовувати акції і пікети.

У прес-конференції також взяли участь постраждалі від ментівських (написати - "міліцейських" не здіймається рука - М.І.) катувань, одному з котрих виграти суд дозволило те, що під "вибитим" недолюдками зізнанням він написав "написано під диктовку слідчого".

Будучи доволі гуманним, Майдан-Інформ не бажає катам зустрітися під час слідства щодо їхніх діянь зі своїми братами по розуму і звірячих інстинктах. Ми бажаємо їм невдовзі зустрітися на одній "зоні". З незвичного для них (поки що) боку грат.
Ми також належним чином оцінили би відповідні кроки з боку Юрія Луценка.


-------------------------------------------------
AMNESTY INTERNATIONAL

УКРАЇНСЬКА АСОЦІАЦІЯ МІЖНАРОДНОЇ АМНІСТІЇ


27 вересня 2005 року.

ПРЕС-РЕЛІЗ

Україна: Рішучі дії проти катувань все ще чекають свого часу.

"Якщо зі

27 вересня 2005 року у приміщенні прес-клубу "Український час", що розташований в "Українському домі", відбулася прес-конференція "Міжнародної амністії" з нагоди презентації звіту "Україна. Час діяти: Катування та жорстоке поводження із затриманими в міліції".

У прес-конференції взяли участь:
Хеза МакГілл - дослідниця Міжнародній Амністії по Україні,
Аркадій Бущенко - юрист Харківської правозахисної групи,
Андрій Павлишин - голова Української асоціації Міжнародної амністії,
Галя Гован - заступник директора програми МА по Європі та Центральній Азії.

Відкриваючи прес-конференцію, пані Гован зазначила, що МА покладає відповідальність за дотримання прав людини і, зокрема,за унеможливлення тортур, на уряди. Будь-хто, чиї права порушені, повинен мати можливість домогтися справедливости. Вона заявила, зокрема, що катування не можна виправдати і у контексті боротьби з тероризмом. "Тортури призводять до деградації людського суспільства", - наголосила вона.

Хеза МакГіл зазначила, що презентований звіт є вислідом річної праці. У процесі роботи МА надсилала листи Ющенку та Зваричу по конкретних аспектах проблеми тортур у міліції. Президент України офіціально визнав наявність такої проблеми.
Але, на переконання п.МакГіл, самого визнання недостатньо, за цим мають слідувати конкретні заходи. Вона відмітила наявність позитивних кроків у цьому напрямку, зокрема - підписання Україною у минулу суботу факультативного протоколу Конвенції ООН проти тортур.

Презентуючи 20 рекомендацій стосовно боротьби з катуванням, що містяться у звіті, п.МакГіл виокремила наступні:
1. Виключити з судового процесу всі докази, щодо котрих існує підозра, що вони могли бути добуті із застосуванням тортур.
2. Забезпечити відкритість звітности про проведення допитів і обов’язкову присутність адвокатів.
3. Забезпечити обов’язковий аудіо та відеозапис допитів.

"Якщо уряд хоче припинити катування, - зазначила п. МакГіл, - він має покласти край безвідповідальности". На її думку, міліція у кожному випадку сама має доводити, що її співробітники не вдавалися до тортур.

Юрист Харківської правозахисної групи (котра є партнером МА) Аркадій Бущенко вказав, що ХПГ займається проблемою катувань з 1996 року, а з 2003 року веде боротьбу з тортурами як суспільним явищем. Є багато тисяч випадків катування, що не доходять до суспільної уваги, бо жертви знають, що скарги не розслідуються.
"Тому, - сказав Бущенко, - ми хочемо поставити державу у становище відповідача. Має бути запроваджено ефективний моніторинг місць утримання під вартою і ефективна система розслідування тортур. Якщо цього нема - тортури квітнутимуть буйним цвітом".

Пан Бущенко наголосив також, що у питанні співробітництва з правозахисниками щодо проблеми катувань прокуратура виявила себе "з найгіршого боку".
Він повідомив також, що правозахисники направили до Європейського суду бля 30 скарг, з яких 1 вже виграна, а 2 визнані прийнятними і чекають на свій розгляд. На думку правозахисника, важливим чинником боротьби проти катувань могло б стати обов’язкове медичне обстеження одразу після затримання та по закінченні терміну затримання, причому з можливістю громадянина поставити під сумнів висновок і звернутися до незалежного медика.

Далі наводимо відповіді учасників прес-конференції на деякі питання:

1. Якими будуть наслідки для України у разі невиконання вимог щодо боротьби з тортурами?
- З цього формується міжнародна думка і коли розглядатиметься питання про наближення України до Європи - це враховуватиметься.

2. Чи є випадки застосування тортур за нової влади, чи є позитивні зрушення?
- Так, такі випадки були і у 2004, і у 2005 році. Міліція наразі просто не вміє розслідувати по-іншому.

3. Запитання кореспондента "Майдан-Інформу": Чи зустрічалися ви персонально з міністром внутрішніх справ Юрієм Луценком і яким є його ставлення до проблеми?
- Так, була тривала зустріч і з Луценком і з великою кількістю посадовців і МВС і інших міністерств і генеральної прокуратури. Було обговорено рекомендації МА та механізми, котрі потребують впровадження для унеможливлення тортур при проведенні допитів,а також для моніторингу місць примусового утримання. Ми раді були побачити, що міністр робить наголос на навчанні своїх співробітників, а також розглядаємо як позитивний чинник активне залучення представників правозахисних организацій.

4. Якою буде реакція МА на візит в Україну Сапармурата Ніязова?
- Ми звернулися до Віктора Ющенка з проханням наголосити під час зустрічи на проблемі з дотриманням прав людини в Туркменістані і домагатися усунення порушень прав людини. Секретаріат Президента відповів на листа не надто ввічливо, зазначивши, що, мовляв "цього листа переадресовано" до інших установ. Тепер відбувається переформатування Секретаріату - побачимо. Ми будемо наполягати, влаштовувати акції і пікети.

У прес-конференції також взяли участь постраждалі від ментівських (написати - "міліцейських" не здіймається рука - М.І.) катувань, одному з котрих виграти суд дозволило те, що під "вибитим" недолюдками зізнанням він написав "написано під диктовку слідчого".

Будучи доволі гуманним, Майдан-Інформ не бажає катам зустрітися під час слідства щодо їхніх діянь зі своїми братами по розуму і звірячих інстинктах. Ми бажаємо їм невдовзі зустрітися на одній "зоні". З незвичного для них (поки що) боку грат.
Ми також належним чином оцінили би відповідні кроки з боку Юрія Луценка.


-------------------------------------------------
AMNESTY INTERNATIONAL

УКРАЇНСЬКА АСОЦІАЦІЯ МІЖНАРОДНОЇ АМНІСТІЇ


27 вересня 2005 року.

ПРЕС-РЕЛІЗ

Україна: Рішучі дії проти катувань все ще чекають свого часу.

"Якщо ыз злом не боротися, воно породжуэ ынше зло".
(Михайло Коваль з міста Чернігів, який,
за повідомленнями, потерпів від жорстокого поводження).

Працівники правоохоронних органів зазвичай вибивають зізнання та свідчення із затриманих із застосуванням сили, іноді навіть вдаючись до катувань, заявила сьогодні представник Міжнародної Амністії під час презентації звіту "Україна.Час діяти - Катування та жорстоке поводження із затриманими в міліції". Цей звіт акцентує увагу на безкарності за катування та жорстоке поводження з боку працівників міліції, що існує в Україні.

"Підозрюваний, свідок або стороння людина може піддаватися ризику катування або інших видів жорстокого поводження з боку працівників міліції", - зазначила Хеза Мак Гілл, дослідниця Міжнародної Амністії по Україні.

"Будь-які види катування або жорстокого поводження є абсолютно забороненими у будь-який час та за будь-яких обставин згідно з положеннями міжнародних законів у галузі захисту прав людини. Проте, в Україні заяви про катування розслідуються рідко, а якщо розслідування й проводяться, вони часно є неадекватними. І тому дуже незначна кількість працівників міліції, причетних до дій катування або жорстокого поводження, притягується до відповідальності, а потерпілі рідко отримують вішкодування".

У звіті МА висвітлюються деякі слабкі місця системи кримінального судочинства, які уможливлюють застосування катувань і жорстокого поводження, включаючи погані умови тримання в ізоляторах тимчасового утримання та відсутність відповідних запобіжних заходів, які б могли гарантувати належне поводження із затриматими. Наслідком радянської системи є те, що міліція приділяє велике значення високим показникам розкриття злочинів, на відміну, від запобігання злочинності, як в інших країнах. Українські органи влади визнають, що працівники міліції зловживають своїм становищем, тому що на

 злом не боротися, воно породжуэ ынше зло".
(Михайло Коваль з міста Чернігів, який,
за повідомленнями, потерпів від жорстокого поводження).

Працівники правоохоронних органів зазвичай вибивають зізнання та свідчення із затриманих із застосуванням сили, іноді навіть вдаючись до катувань, заявила сьогодні представник Міжнародної Амністії під час презентації звіту "Україна.Час діяти - Катування та жорстоке поводження із затриманими в міліції". Цей звіт акцентує увагу на безкарності за катування та жорстоке поводження з боку працівників міліції, що існує в Україні.

"Підозрюваний, свідок або стороння людина може піддаватися ризику катування або інших видів жорстокого поводження з боку працівників міліції", - зазначила Хеза Мак Гілл, дослідниця Міжнародної Амністії по Україні.

"Будь-які види катування або жорстокого поводження є абсолютно забороненими у будь-який час та за будь-яких обставин згідно з положеннями міжнародних законів у галузі захисту прав людини. Проте, в Україні заяви про катування розслідуються рідко, а якщо розслідування й проводяться, вони часно є неадекватними. І тому дуже незначна кількість працівників міліції, причетних до дій катування або жорстокого поводження, притягується до відповідальності, а потерпілі рідко отримують вішкодування".

У звіті МА висвітлюються деякі слабкі місця системи кримінального судочинства, які уможливлюють застосування катувань і жорстокого поводження, включаючи погані умови тримання в ізоляторах тимчасового утримання та відсутність відповідних запобіжних заходів, які б могли гарантувати належне поводження із затриматими. Наслідком радянської системи є те, що міліція приділяє велике значення високим показникам розкриття злочинів, на відміну, від запобігання злочинності, як в інших країнах. Українські органи влади визнають, що працівники міліції зловживають своїм становищем, тому що на

Катування та жорстоке поводження

12.10.2005

Висновок Комітету з питань правової політики: «Військові суди треба лікві-довувати поступово»

   

Процес скорочення військових місцевих судів почався на підставі Указу Президента України «Про ліквідацію окремих військових місцевих судів та внесення змін до мережі і кількісного складу суддів військових апеляційних та військових місцевих судів» від 19 жовтня 2004 № 1262/2004.

Ліквідація військових судів викликана введенням у дію з 1 вересня 2005 року Цивільним процесуальним кодексом України, який не передбачає категорії справ підсудних військовим судам.

Комітет вважає, що при вирішення порушеного питання слід зважати на наступне.

По-перше, до компетенції військових судів поряд з цивільними справами віднесено розгляд окремих категорій кримінальних справ, передбачених статтею 36 Кримінально-процесуального кодексу України. Крім того, проект Кримінально-процесуального кодексу України, який вирішить питання про підсудність кримінальних справ військовим судам, тільки готується до другого читання Комітетом Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності.

По-друге, частиною восьмою Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства передбачено, що після набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства, військові суди завершують розгляд заяв і скарг, які подані і не розглянуті до набрання чинності цим Кодексом у справах, що визначені статтею 17 Кодексу.

По-третє, частиною першою статті 19 Закону України «Про судоустрій України» передбачено, що військові суди належать до загальних судів і здійснюють правосуддя у Збройних силах України та інших військових формуваннях, утворених відповідно до закону.

Згідно з пунктами першим та другим частини третьої Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій України « після набрання чинності цим Законом військові суди гарнізонів продовжують діяти як місцеві загальні суди, а апеляційні військові суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України як апеляційні загальні суди. Вищезазначені суди продовжують здійснювати судочинство у кримінальних і цивільних справах, а також у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, віднесених процесуальним законом до їх підсудності, у встановленому законом порядку, до введення в дію відповідних процесуальних законів, якими встановлюється новий порядок судочинства, відповідно до цього Закону.

По-четверте, не вирішеним залишається питання подальшого працевлаштування суддів військових судів в разі їх повної ліквідації.

Зважаючи на викладене, питання про остаточну і повну ліквідацію військових судів може бути вирішене лише після введення в дію відповідних процесуальних кодексів, які не передбачатимуть справ, підсудних військовим судам.

На підставі цих аргументів, Комітет вирішив:

1. Невідкладно поінформувати Президента України та Голову Верховного Суду України про ситуацію, яка склалася у зв’язку з ліквідацією військових судів;

2. Рекомендувати Президенту України та Голові Верховного Суду України здійснювати ліквідацію військових судів поетапно з огляду на врегулювання питання підсудності справ військовим судам процесуальними кодексами.

22.09.05

Катування та жорстоке поводження

12.10.2005 | Володимир Перегінець

Львівські суди паралізовані

   

Чимало львів’ян, яким у вересні призначено засідання суду з цивільних справ, потрапляє у досить неприємну ситуацію. Розгляд їхніх справ масово відтерміновують, а повернутися до них обіцяють лише через місяць. Як дізнався «Поступ», така ситуація склалася у більшості львівських судових установ. Це нам підтвердили у Залізничному, Личаківському, Шевченківському і Франківському районних судах. І лише у судах Галицького та Сихівського районів нам, навпаки, повідомили, що всі судові засідання відбуваються без затримок. Тож ми вирішили з’ясувати, у чому тут справа.

Свідком типової ситуації, з якою доводиться стикатися тепер багатьом пересічним львів’янам, став кореспондент «Поступу» у судах Франківського і Залізничного районів. Дочекавшись розгляду справи у зазначений термін, сторони отримують від судді повідомлення про те, що їхню справу розглядатимуть пізніше у зв’язку з відсутністю технічних засобів.

Йдеться про те, що судові засідання з цивільних справ відтепер мають фіксувати за допомогою звукозаписувальних приладів. А таких, за словами суддів, ще немає, хоча їх мали б використовувати ще з 1-го вересня. На запитання, хто винен у цій ситуації, суддя Франківського районного суду замість коментарю порадила зі всіма скаргами звертатися до органів державної влади, щоправда, не уточнила, до яких саме. Довелося нам самим з’ясовувати, хто у чому винен.

Виявляється, з першого вересня набув чинності новий Цивільно-процесуальний кодекс України. Його текст Верховна Рада України затвердила ще у березні 2004 року. У статті 197 ЦПКУ є норма, згідно з якою суд під час розгляду справи повністю фіксує перебіг засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. Ці дії є компетенцією секретаря судового засідання.

За словами фахівців, це дуже прогресивний пункт, бо він мав би унеможливити тиск на суддю, перекручення слів свідків та учасників процесу. Звукозапис сприяє точному відтворенню інформації та зменшує можливості для корупції. Слід зауважити, що така норма міститься у Господарсько-процесуальному кодексі України (ГПК), і господарські суди давно фіксують цей процес.

Згідно з прикінцевими положеннями нового ЦПК, він набув чинності 1 січня 2005 року. Але не діяв, допоки не став чинним Кодекс адміністративного судочинства України. Останній же набув чинності 1 вересня. Отож два кодекси почали діяти одночасно. І тут же розпочалися масові відтермінування судових засідань нібито через відсутність техніки для звукозапису. Від початку місяця минуло вже три тижні, але ситуація не змінилася. І що цікаво: як виявилося, властива вона тільки Львову.

По роз’яснення, які це саме засоби, довелося звернутися до Територіального управління державної судової адміністрації у Львівській області. На превелике здивування, заступник начальника управління Анатолій Микитишин повідомив, що всі судові зали у Львові повністю обладнані потрібною технікою, яку почали встановлювати ще на початку року. Постає резонне запитання –- у чому ж тоді заковика? Чи, бува, не у персоналі? Аж ніяк. Той навчався на двох семінарах, та й дисків для запису вистачить до кінця року.

Ситуацію, яка склалася, пан Микитишин пояснює так: декому зі суддів, зокрема тим, які старші за віком, звикліше працювати з протоколом, а не із комп’ютером. Окрім того, у деяких судах просто немає обладнаних залів для всіх суддів, а встановлювати звукозаписувальні прилади в кабінеті не можна. Дехто ж не хоче бавитися зі застарілою технікою –- системами «Тритон». Звукозаписувальні й технічні засоби є двох видів. Старі, розроблені наприкінці 1990-х цифрові магнітофони «Тритон», і нові, на базі комп’ютерів «Оберіг». Обидва записують на жорсткі диски. «Обереги» зручніші, однак їх бракує, а тому такі машини встановили приблизно по дві на один суд.

За час фактичного паралічу судочинства сотні скарг від українців уже дійшли до всіх можливих інстанцій, зокрема і до Президента України. Що ж зробила влада? Верховна Рада України 8 вересня цьогоріч внесла зміни у новий ЦПК, які поклали на підпис Президентові. Як сказав «Поступу» заступник голови Личаківського районного суду Сергій Гирич, глава держави зміни затвердив. Залишилося їх опублікувати. Ці зміни мали би, з огляду на ситуацію, що склалася у судах, відтермінувати дію статті 197 нового ЦПК до 1 січня 2008 року. Тому від звукозапису відтепер можна відмовитися, але тільки у разі згоди обох сторін. Риторичне запитання: чи не простіше оснастити суди відповідною технікою та додатковою площею?

Чому ж не відбуваються судові засідання, чому не захищає нас «Оберіг» від корупції? Побутує думка, що небажання суддів дотримуватися нових норм спричинене зовсім не технічними причинами. Просто є багато тих, хто бажає і далі ловити рибу у каламутній воді, коли під час судових розглядів є можливість перекручувати закон і факти, чинити тиск на суддів та здійснювати інші дії, неприпустимі у цивілізованому суспільстві.

А незадоволення українців, спричинене затягуванням розгляду їхніх справ нібито через технічні причини, є лише приводом, аби підштовхнути Президента підписати закон про внесення змін до ЦПК, які дозволили б і надалі зловживати у суді. Бодай хоч ще три роки.

Від редакції «ПЛ»: Харківська правозахисна група теж отримувала інформацію, що з 1-го вересня 2005 року із введенням і дію нового Цивільно-процесуального кодексу в місцевих судах Харкова були відкладені розгляди справ у зв’язку з відсутністю технічних засобів фіксування процесу.

Про відкладення розгляду справ повідомляли і наші кореспонденти з різних міст України.

Але Верховна Рада України прийняла зміни до ЦПК України і згідно з Законом України від 08.09.2005 р. № 2875-IV повне фіксування судового процесу технічними засобами відтер міноване до 1 січня 2008 року, а зараз може здійснюватися за заявою учасників процесу.

Цікаво, а чи виправився стан справ в інших містах України?
Доступ до інформації

28.09.2005 | Олександр Шаповалов, м.Херсон

Коефіцієнт прозорості органів влади

   

Хтось з лідерів «помаранчевого руху» сказав: «Оновлена влада прозоріша за стару!» Так вийшло, що Херсонська організація Комітету виборців України перевірила цю тезу на практиці. Й результати перевірки виявилися невтішними.

Відповідно до положень міжнародних декларацій, конвенцій і пактів, нашої української Конституції та законів кожен має право на вільний пошук, отримання, використання та поширення будь-якої інформації (яка не є державною, комерційною, банківською й іншою тайною та якщо при цьому не порушуються права інших осіб).

В рамках проекту моніторингу дотримання прав людини в Херсонській області обласне відділення Комітету виборців України подало до органів влади в першій половині серпня 42 інформаційні запити із 99 питаннями, на підставі яких аналітична група нашої організації мала систематизувати неофіційне бачення дотримання прав людини в області.

Ми планували зібрати одну інформацію, яку влада за законом повинна була нам надати, а знайшли зовсім іншу. Щодо прозорості органів влади. Й навіть спромоглися вивести своєрідний коефіцієнт прозорості діяльності владних структур.

Процес листування з держорганами триває, але вже є перші результати, про які повідомляємо вам.

Найбільш «темними» виявилися силові структури (міліція, прокуратура, Служба безпеки України), які зайняли перше місце з кінця практично по всіх показниках. Так рівень реагування на запити складає всього близько 30% (відповідей та розглянутих питань), відсоток задоволених питань склав 35%, а частка питань, у задоволенні яких було відмовлено, складає 47%.

Проте, правоохоронці намагалися хоч якось відреагувати на всі поставлені в інформаційних запитах питання. Силові структури не соромилися прямо заявити про «непередбаченість надання інформації», «конфіденційність інформації» та «обмеженість доступу до офіційних документів з метою забезпечення таємниці слідства, справедливого судового розгляду та захисту прав громадян», хоча іноді з цими формулюваннями можна було й посперечатися. Але факт залишається фактом – усього 18% питань в наших інформаційних запитах залишилися «непроартикульованими». Й це, у порівнянні з реакцією інших груп органів влади, є найкращим показником, хоча й з негативним результатом. Інші «можновладці» просто «не звертали уваги» на запитання представників громадськості.

При цьому фактичний термін розгляду питань запитів у правоохоронців становить 21 добу (це період з дати подання запитів по дату отримання відповіді, а не по дату її підписання).

На другому місці знизу йдуть управління та відділи облдержадміністрації, які з 7 запитів відповіли на 6 (86%), але надали інформацію тільки на 54% питань, залишивши без задоволення 23% питань та стільки ж проігнорувавши (показник відмов склався «завдяки» керівництву облуправління охорони здоров’я, яке не забажало повідомити статистичні дані щодо викликів «швидкої» до установ закритого типу та щодо звернень громадян до медичних закладів із травмами, завданими співробітниками міліції та прокуратури). Фактичний термін розгляду запитів становить 15 діб.

На наступній сходинці цього своєрідного «хіт-параду» знаходяться різноманітні контролюючі та наглядові органи (інспекції, санстанції, захисники споживачів та підприємців, ревізори, податківці тощо). На 10 запитів вони надали 10 відповідей. І хоча відмови відсутні взагалі, але третина всіх питань запитів залишилась проігнорованою (цей показник є найвищим серед всіх груп). Фактичний термін розгляду – 25 діб.

Повну інформацію по нашим запитам надали лише обласні управління екології, земельних ресурсів, преси та інформації, захисту прав споживачів, соцзахисту населення та управління внутрішньої політики облдержадміністрації, за що їм дякуємо.

Всього в першій половині серпня було направлено 42 запита із 99 питаннями, на які отримано 25 відповідей, в яких розглянуто 54 питання, що складає 60% та 55% відповідно. Середній відсоток задоволених питань складає 52%, частки відмов та ігнорувань дорівнюють 21% і 27%, а середній термін реагування складає 20 діб.

І це при тому, що інформація запитувалась тільки за І півріччя цього року, а самі запити подавались від імені головного редактора газети ХОО КВУ «Вільний вибір» (що повинно було забезпечити більш уважне ставлення до них з боку чиновників та вплинуло на рівень позитивної реакції).

Підсумовуючи вищенаведені данні зазначу, що особисто мене вони засмучують. Бо у черговий раз виявляється, що влада бажає залишатись «поруч, але не з нами», не даючи засобам масової інформації та представникам громадськості можливості донести до пересічних громадян «приховану» інформацію.

З метою забезпечення «детінізації» органів влади до їх керівництва направлені повторні запити та скарги до вищестоящих посадових осіб.

Доступ до інформації

12.10.2005 | Жульєн Пейн

Чемпіонат світу по цензурі в Інтернет

   

Більшість авторитарних режимів світу намагаються контролювати, що роблять та читають он-лайн жителі їх країн. Уряд таких країн все краще і краще вчиться блокувати небажані матеріали за допомогою технологій, що придбані в основному у американських приватних компаній. Китай – безсумнівний чемпіон світу по контролю Інтернету. Але в останні роки, ця країна вже відчуває дихання в спину від своїх суперників. Кожна країна в цій виборці з дуже великого (на жаль ) списку країн, що намагаються цензурувати Інтернет, мають свій власний стиль та свою власну тактику, але ціль у них у всіх – однакова.

Китай – чемпіон світу.

У Китаї репресивний режим одним з перших зрозумів, що Інтернет необхідний для країни, і тому потрібно поставити його під контроль. Зараз це – ледь не єдина країна, що змогла обмежити доступ до «недозволених» матеріалів, які критикують режим, одночасно розвиваючи мережеву інфраструктуру. В чому тут секрет, і як це їм вдалося? Відповідь – кмітлива суміш з інвестицій, технологій та (китайської) дипломатії.

Пекін витратив десятки міліонів (за деякими даними, на 3 порядки більше. Майдан-Інформ) доларів на найбільш просунуті та надсучасні системи фільтрування та спостереження в Інтернеті. Система базована на «чорному списку» веб-сайтів, що оновлюється фактично в режимі реального часу. Доступ до «неблагонадійних» сайтів (в це широке поняття входять наприклад сайти з порнографією, політичною критикою, що підтримують Тибет або незалежність Тайваню ) – блокується на рівні так званих Інтернет бек-бонів країни (точки з найкращим виходом в глобальний Інтернет). Але режим не зупиняється на цьому – автоматично включається заборона на доступ до сайтів, де зустрічаються заборонені слова або словосполучення (тяньаньмень+вбивство, наприклад). (В середині країни сайти з «підозрілим контентом», яких теж визначають за словосполученнями, швидко вираховуються і робота їх припиняється, як на рівні обладнання, так і ув’язненням людей, що їх підтримують. Нещодавно Китай ввів загальну обов’язкову реєстрацію всіх сайтів, де користувачі можуть отримати або обмінятись інформацією – це і ЗМІ, але також і блоги, форуми, чати тощо; – Майдан-Інформ). Режим також навчився майже моментально цензурувати інтернет-форуми. За допомогою розробленого на замовлення уряду софта, та використовуючи кібер-поліцію (зараз її чисельність – декілька десятків тисяч чоловік), китайська влада може швидко «зачистити» будь який форум(які стали дуже популярними в Китаї за останні роки) від будь якого недозволеного «дисиденства». Заклик до вільних виборів на якомусь форумі, наприклад, має шанс прожити в он-лайні не більш ніж півгодини. Міністерство промисловості та інформації також слідкує за блогами, і має угоду з найбільшим китайським сервісом для блогів про те що останні будуть цензурувати своїх користувачів. Отже, допис про Далай-ламу з’явиться он-лайн з автоматично вставленими пробілами на місці заборонених слів.

Але яким чином Китай, який ще 10 років тому не мав серйозних інтернет-компаній взагалі, зміг отримати настільки передове те ефективне обладнання та програмове забезпечення? За допомогою провідних корпорацій з США. і Cisco в першу чергу. Ці корпорації, щоби отримати шматок з величезного китайського інтернет-ринку (~ 100 000 000 користувачів – Майдан-Інформ), сором’язливо прикривають очі на те, як використовуються їх технології. Деякі з них, проте, напряму допомагають режиму встановлювати фільтри та підслуховування.

Пекін примудрився поставити на коліна навіть найбільші пошуковики – Yahoo! погодилась прибирати всі «образливі» для режиму результати пошуків з своєї китайської версії ще декілька років тому. Google опиралася такому тиску достатньо довго, але зараз схоже теж рухається по цьому шляху. Китайська версія персональних щоденників від Microsoft також цензурує слова.

Поліція та суди країни також дуже суворі до тих, хто намагається порушити цензуру на своїх веб-сайтах і не підкоряються правилам від керуючої Комуністичної партії Китаю. 75 кібер-дисидентів зараз перебувають у в’язницях за спроби розміщувати он-лайн незалежні новини, у частини з них строки вироків – більше ніж 10 років. 75 кібер-дисидентів зараз перебувають у в’язницях, за спроби розміщувати он-лайн незалежні новини, у частини з них строки вироків – більше ніж 10 років.

Туніс: «зразкові» гравці

Президент Зіне ель-Абідін бен Алі (Zine el-Abidine ben Ali), сім’я якого має монополію на всі інтернет-послуги в Тунісі, запровадив досить ефективну систему для цензурування активності он-лайн. Доступ до опозиційних сайтів заборонений, так само як і доступ до більшості новинних сайтів, таких як наприклад французька «Ліберасьон». Режим також намагається відвернути користувачів від використання веб-мейлів (Yahoo та Google Mail, наприклад) – робиться це з тої простої причини, що перехопити лист у веб-трафіку важче, ніж звичайну електронну пошту. Так, щоб зайти в пошту Yahoo! з кав’ярні в Тунісі, почасти потрібно чекати більше 20 хв., при цьому часто все закінчується невдачею через помилки «timed out» або «page not found». Також, наприклад сайт «Репортерів без кордону» не можна прочитати знаходячись у Тунісі.

За якоюсь злобною іронією, «міжнародна спільнота» в особі ООН, схоже підтримує методи уряду Туніса по «керуванню» Інтернетом. Афілійований в ООН ITU (Міжнародна телекомунікаційна спілка) обрала Туніс як країну господаря для Світового Самміту по Інформаційному Суспільству (всі слова з великої букви), WSIS. Сама ідея того, що Туніс є зразком того, як потрібно розвивати Інтернет – відверто жахає.

Іран: агресивний загін

Цезура он-лайн – це справа не лише комуністичних режимів Азії. Система фільтрування в Ірані сильно покращена за останні роки, та міністр інформації хвалився нещодавно що вона блокує десятки тисяч веб-сайтів. Мулли особливо ретельно слідкують за сексуальним наповненням сайтів, але також дуже не люблять незалежні он-лайнові джерела новин.

Режим також схильний до найжорсткіших покарань – в 2005 році був поставлений рекорд, 20 блогерів кинуто до в’язниці, і декого продовжують тримати і дотепер.

Куба: «легенда»

Кубинський режим найбільш відомий своїм вмінням підслуховувати телефонні розмови, але також непогано вправляється з цензуруванням Інтернету. Китайська модель по одночасному збільшенню користувачів + збільшення їх контролю занадто витратна, тому Кастро пішов простішим шляхом – в Інтернет допускають лише «обраних з обраних». Мізерна частина кубинців, що мають доступ в мережу, отримали на це письмовий дозвіл від партії. Навіть якщо вам вдалося нелегально вийти у мережу – ви отримуєте значно цензуровану версію.

Небагато людей знають про те, що Куба одна з найменш інтернетизованих країн в світі, і що он-лайн матеріали там цензурують так само суворо як і звичайну пресу. Чому так? Можливо через все ще дуже потужний міф кубинської революції.

Саудівська Аравія: курс на рекорд

Саудівська влада відкрито підтверджує, що вони цензурують Інтернет. Ніяких там «сторінка не знайдена», як в Китаї. Якщо ви пробуєте зайти на заборонений сайт, вам відкрито пишуть «сайт блоковано урядом Саудівської Аравії». Офіційний «Інтернет-сервіс підрозділ» (ISU) з гордістю повідомляє вам, що доступ заборонено до 400 000 сайтів, і навіть пропонує у заповнити і відправити для них он-лайн-форму з вашими пропозиціями, які сайти на вашу думку, потрібно заборонити також. ISU повідомляє що він захищає громадян від образливих матеріалів, що порушують принципи та соціальні норми Ісламу.

Також варто зауважити – систему фільтрування розробила і продала для Саудівської Аравії американська фірма Secure Computing.

Узбекистан: «гра в дурника»

У нас неможливо цензурувати Інтернет – сказав міністр інформації Узбекистану в червні 2005 року. Дивне твердження, враховуючи, що доступ до узбецьких опозиційних сайтів блоковано, а кореспонденти таких сайтів постійно отримують погрози, та наражаються на загрозу фізичного знищення.

Довідка ХПГ: Жульєн Пайн, голова підрозділу «Свобода в Інтернеті» організації «Репортери без кордонів».

Додаткові та дуже детальні дослідження того, як цезурується інтернет в цих та інших країнах, читайте на сайті http://www.opennetinitiative.net/. Майдан-Інформ

Ця стаття – є главою з випущеного нещодавно «Репортерами без кордонів» підручника для блогерів та кібер-дисидентів.
Свобода мирних зібрань

12.10.2005 | Алексей Светиков, г. Северодонецк

В Северодонецке решения, признанные судами незаконными, продолжают действовать

   

Луганское областное отделение «Комитета избирателей Украины» обратилось в прокуратуру Луганской области с заявлением об умышленном невыполнении судебных решений городским головою Северодонецка Владимиром Грицишиним.

5 ноября 2002 года исполком Северодонецкого горсовета принял решение № 1836 (измененное решением исполкома № 2063 от 10.12.2002 г.), которым признал нецелесообразным проведение собраний, митингов и других массовых акций на всех площадях города Северодонецка и определил три места для их проведения. Понятно, что вдали от исполкома, площадь перед которым облюбовали различные партии для выражения недовольства исполкому. Да и самому Грицишину. В комитете избирателей такое решение было расценено, как нарушение предусмотренного ст. 39 Конституции Украины права на свободное проведение собраний. Ибо законодательство Украины каких-либо ограничений для граждан в выборе места проведения митингов не предполагает, а нежелание исполкома видеть митингующих под своими окнами для граждан законом вовсе не является. Как полагается, была подана жалоба в Северодонецкий местный суд. Впрочем, то, что Северодонецкий суд незаконными действия исполкома не признает, было легко ожидаемым, в этом городе особое понятие о правосудии. И о роли в нем городских властей. И мы не ошиблись, жалоба действительно была отклонена, что и было обжаловано в апелляционном порядке. А вот Луганский апелляционный суд 29 мая 2003 года не только отменил решение Северодонецкого суда, но и вынес новый вердикт, согласно которому решения исполкома были признаны незаконными и ущемляющими конституционные права граждан.

С этим Северодонецкий исполком не согласился и обратился с кассационной жалобой в Верховный суд. 8 декабря 2004 года палата по гражданским делам Верховного суда признала решения исполкома незаконными и ограничивающими права и свободы граждан. 06 января 2005 года Постановление Верховного суда было направлено в Северодонецкий исполком.

Казалось бы, точка в споре поставлена, постановления Верховного суда обжалованию не подлежат. Надо исполнять волю суда и отменять незаконные решения исполкома. Тем более, что в городе их никто и не собирался выполнять. И, прежде всего – сама власть. Но – уже в этом году исполком своим письмом № 1173 уведомил Комитет избирателей, что решения, признанные судами незаконными, продолжают действовать. Типа, вам они жить не мешают, потому утритесь.

Учитывая, что именно городской голова организует работу исполкома и должен был вынести на рассмотрение этого коллегиального органа вопрос об отмене решений исполкома, у КИУ и возник вопрос к прокуратуре: «А не препятствует ли городской голова исполнению судебных решений?»  

Погляд

12.10.2005 | Інна Сухорукова, Ваш виборець і прихильник

Відкритий лист до Президента України В.А.Ющенка

   

Шановний пане Президенте!

Обираючи Вас Президентом України з усіма відповідними повноваженнями, я, як грома-дянка України, не надавала Вам права делегувати свої повноваження будь-кому: ані Верховній Раді, ані вибраною купкою лідерів фракцій прем’єр-міністру. Політична реформа, схвалена 8 грудня минулого року під тиском обставин, суттєво звузила мої права, що заборонено Консти-туцією. Я наполягаю на перевірці положень політичної реформи та процедури її прийняття Кон-ституційним Судом. Впевнена, що якби Конституційний Суд був неупередженим, він би скасував цю реформу, прийняту під примусом! Як на мене, це антиконституційний переворот, якому Ви мусите протистояти. Не менш сумнівними (хоча і не такими небезпечними) є й інші положення підписаного Вами меморандуму з паном Януковичем. Природно підтягувати опонентів до свого рівня, а не опускатися до їхнього. Цілий день мені телефонують Ваші запеклі прихильники і кажуть, що їх зрадили. Ті, хто виборов перемогу на Майдані, не хочуть такої політреформи і не розуміють цього меморандуму. Ми хочемо бачити на чолі своєї нещасної Батьківщини мораль-ну і сильну людину, яка зможе змінити хід української історії. Ви мали (і, може, ще маєте) уніка-льний шанс. Але кожна хвилина віддаляє нас від того, що ми вибороли на Майдані.

Ви – наш Президент. Нам не потрібний прем’єр, обраний за совковим принципом де-мократичного централізму, не потрібні суцільні кнопкодави замість депутатів парламенту. Зупинить це – бо історія не пробачить Вам поразки.

Погляд

12.10.2005 | Ольга Хаперська
джерело: maidan.org.ua

Не сумуй, піхото!

   

Почуватися зрадженим тяжко. Кожного дня дії колишніх «вождів», а тепер вже просто влади, в кучмівському розумінні цього слова, з такими до болю знайомими звичками, безприн-ципністю, підкилимними інтригами та огидними скандалами наводять на думку – нас таки зра-дили. Найбільш морально стійкі бійці пропонують позбавитися комплексу інфантилізму та на-віюваної нашими «лідерами» асоціації – «якщо мама і тато сваряться, це не значить, що вони тебе не люблять. Люблять, тільки мама більше. Голосуй за маму, будь слухняною дитиною». Але народ, як і дитину, не так вже й легко обдурити, бо він відчуває серцем.

Тяжко жити циніком. Мені шкода людей, які отримують задоволення від того, що ситуація навколо виправдовує їх найгірші прогнози, даючи змогу зловтішатися «Казав я вам!» і почува-тися розумнішим за всіх. Але ми не такі. Чи не бачили наші очі, що купували? Чи не ми аналізу-вали всі можливі негативні сценарії, палко сперечаючись, чий найстрашніший? Бачили і знали. Чи ми готувалися до розчарування і депресії, чи ми шукали які саме негідники скористуються нашими досягненнями? Кожного дня. Чи ми втратили щось, серцем повіривши в краще попри всі заклики розуму? Ні, ми знайшли себе.

Довіряючи, людина стає вразливішою. Ми дозволили собі чи не вперше відкрити свої сер-ця і повірити, але не безпринципному таткові і самозакоханій мамці, а один одному. Україні. Ми стали сильнішими у своїй вразливості, коли оголеними нервами відчули – ми ще живі і нам є що втрачати.

Командири розбіглися в різні боки, і піхота стоїть розгублена, очікуючи наказу. Піхото, пе-репочинь трохи. Замість вдивлятися в зрадницькі спини, сходи до церкви, зайди до шинку, по-дивися на зоряне небо і на посмішки твоїх дітей, щоб нагадати собі – життя триває. А потім по-вертайся під українські знамена, придивися до своїх «сотників» та «хорунжих» – адже не всі побігли – і добре начисти рушницю. В нас завжди буде що захищати – гідність, рідних, друзів, незалежність, Україну. Не сумуй, піхото! Нам своє робить.

Жертви політичних репресій

12.10.2005

Хотелось бы всех поименно назвать…

   

 (интервью Анатолия Разумова, историка из Петербурга, ответственного редактора Книги памяти «Ленинградский мартиролог». Интервью взяла Татьяна Коростелева, член Национального союза журналистов Украины)

Анатолий Разумов хорошо известен в среде правозащитников своей подвижнической деятельностью, объемом и содержанием трудов по истории репрессий. Прочное сотрудничество связывает его с украинскими правозащитными деятелями. Недавно Анатолий Разумов отметил юбилей, и как раз в эти дни пришло письмо от председателя мариупольского «Мемориала» Галины Захаровой, где она благодарила питерского сподвижника за содействие в работе.

Этот человек удивительно соответствует своей фамилии, а возглавляемый им центр «Возвращенные имена» – это действительно вместилище горькой, не остывающей памяти. В небольшой комнате главного здания РНБ на Садовой – уникальная, самая полная в России коллекция Книг памяти о репрессиях по всем регионам постсоветского пространства. Здесь же тематические справочники по всем территориям, включая, конечно, Украину, копии архивных документов, воспоминания, снимки…

Всю эту колоссальную работу Разумов ведет практически один, находясь на библиотечной ставке, остальные помощники – на общественных началах. Анатолий Яковлевич рассказывает:

–Тем не менее, нам удается довольно многое. Мы издали пять томов «Ленинградского мартиролога», сейчас к печати готовятся следующие два. Два года исполнилось, как работает при РНБ сайт «Возвращенные имена. Северо-запад России». Когда мы его открывали, то сами не представляли, насколько это окажется важным и действенным. У нас уже более полутора миллионов посещений, каждый день приходят письма с просьбой о поиске сведений о репрессированных родных. Много писем из Украины. И всем, чем можем мы помогаем, иногда сразу находим сведения, иногда направляем людей в соответствующие архивы.

Анатолий Яковлевич родился в Белоруссии, в семье военного и учительницы русского языка и литературы. Окончил исторический факультет Ленинградского государственного университета. В Публичной библиотеке, как она раньше называлась, прошел  должностную лестницу, начиная с простого библиотекаря. 15 лет тому назад стал заниматься историей советского общества, готовить публикации в разных изданиях.

В «Литературной газете» в Киеве был опубликован его материал про Левашовское кладбище (место в пригороде Ленинграда, где в братских могилах захоронены тысячи жертв репрессий – Т.К.), имена расстрелянных украинцев.

С 1991 года появилась возможность работать с архивными источниками. И Разумову предложили руководить работой по подготовке «Ленинградского мартиролога».

А.Я. –В нашей стране в мирное время, исключая военные годы, на огромных просторах канули из жизни, просто исчезли для родных и близких миллионы людей. А из них дай Бог, если треть имен известна, обнародована. Поэтому как бы ни страшна, ни велика была задача возвратить каждое имя, но мы ее ставим именно так широко.

Т.К. –Задача действительно великая, но и страшная, психологически тяжелейшая…

А.Я. –Пятнадцать лет я, профессиональный историк, этим занимаюсь, за эти годы взгляд у меня не «замылился», это и хорошо, и тяжело, ведь люди, о которых я читаю в документах, предстают передо мною как живые со всеми их судьбами. Снятся, вспоминаются, не отпускают, пока не отыщется все, что возможно об их биографии. И мы с моим коллегой и помощником Юрием Петровичем Груздевым, совершенно замечательным человеком, фронтовиком второй мировой войны, мы для себя решили: наша задача именно такая – обнародовать все имена, помочь родственникам, помочь гражданам страны, которые после нас пожелают понять, что произошло.

Очень поддерживает и помогает то, что каждый Божий день кто-то сюда приходит, приносит воспоминания, фотографии, поражается открывшимся сведениям, горячо благодарит. Уж, казалось бы, Господи, за что благодарить – за то, что через десятилетия узнают, где и когда расстреляны их родственники, где, возможно, их могилка… И каждого мы уговариваем: положите это на бумагу, напишите, как напишется, у нас еще не было плохих текстов. Все воспоминания мы готовим и намереваемся обнародовать.

Т.К. –Анатолий Яковлевич, непосредственно вашей семьи коснулись репрессии?

А.Я. –Я не могу сказать, что это сильно коснулось семьи, ближайших родственников. У меня родители, и матушка, и батюшка родом из беднейших крестьянских семей, из деревень белорусских. Отчасти поэтому их не тронули. Из более богатой семьи была моя бабушка по отцу. Но они умные были люди, вовремя все поняли и выдали ее замуж за самого нищего крестьянина, все имущество раздали, разорили сами себя, чтобы только не быть раскулаченными. Но вот брата ее репрессировали лет в 18. Как рассказывали, он вышел из сельмага и со смехом спрашивал, что же это за магазин, если там ничего нет. Дня через три его арестовали… Тетушка моя уже после войны полюбила человека, которого потом репрессировали, это переломало ее молодую жизнь. Он пропал без вести, как многие пропадали, а потом объявился, когда у нее уже была семья, трое маленьких ребятишек. Она не смогла даже к нему выйти, у нее просто ноги подкосились. Это оставило след на всю жизнь. Подобных историй было очень много, но я не могу сказать, что во мне пылает чувство мести за своих родных, я должен вот поэтому заниматься такой работой.

Т.К. –Знаю, что, готовя Книгу памяти, вы общались с Лихачевым, Солженицыным, Собчаком…

А.Я. –Когда я получал Анциферовскую премию за первые четыре тома «Мартиролога», то публично не постыдился так и сказать: я счастлив, что в разные годы помогли состояться этой работе Лидия Корнеевна и Елена Цезаревна Чуковские, Александр Исаевич и Наталья Дмитриевна Солженицыны, Дмитрий Сергеевич Лихачев, Анатолий Александрович Собчак…

Первое ощущение помощи пришло, когда меня отыскала по телефону Лидия Корнеевна Чуковская. Ее до конца дней мучила история репрессий в Ленинграде, история Левашовского кладбища, потому что муж ее, знаменитый астрофизик Матвей Бронштейн, был расстрелян. Она сказала: «Из Государственной премии, которую я получила за записки об Анне Ахматовой, я бы хотела оказать помощь в вашей работе. Купите себе компьютер». Я действительно купил маленький компьютер, сейчас это уже музейная редкость, на нем сделан второй том «Мартиролога». Затем она помогла обустройству дорожек на Левашовском кладбище, сказав, что это реальное дело – дорожки, по которым в это скорбное место придут люди.

Лидия Корнеевна рассказала обо мне Александру Исаевичу, затем я помогал Солженицыным организовать выступления во время посещения Петербурга.

А Лихачев написал предисловие ко второму тому «Мартиролога», где шли Соловецкие списки, небольшой текст, но каждое слово там так дорого!

При Собчаке мы впервые безболезненно, с полным пониманием получили деньги на издание. Он приехал на презентацию первого тома, как мэр города вручал экземпляры семьям погибших. Последний раз я с ним виделся в Левашове месяца за три до его смерти – в день памяти жертв политических репрессий. Была очень добрая, хорошая беседа, он сказал, что готов и дальше сотрудничать…

Т.К. –Анатолий Яковлевич, как вы объясняете неистребимость сталинского мифа, постоянный возврат к тоталитарным тенденциям?

А.Я. –Мне не с чем сравнить историю этой многострадальной земли, ни с какой другой страной, ни в какие другие времена. Ведь произошел на несколько десятилетий культурный обвал по пластам цивилизации, в чем-то провал от цивилизованного общества к первобытно-общинному строю. Вспомните, какими словами фигурировали люди, дорвавшиеся до власти в 17-м году: в ногу, строем, рядами, под руководством вождей… И это не может пройти даром, это просто въелось, впиталось в сознание поколений. И теперь вперемешку отражается во взглядах последующих поколений. А отрицание ужасного прошлого в нашей стране так и не произошло в силу ряда обстоятельств. И значит, мы должны изживать это все и понимать это смешение таким, как есть.

Выступал в нашей библиотеке Солженицын, а в первых рядах сидел Собчак, который его спросил: «Ваше мнение и ваше слово против коммунизма такое веское, почему вы сейчас не продолжаете так же гневно выступать?» Солженицын ответил примерно так: «Понимаете, я не могу повторяться, не могу быть автором одной книги, я все, что мог, высказал по этому поводу. Но я выступал во многих аудиториях и чувствую, что скажи им кто-нибудь голосовать за коммунистов, и минимум треть зала пойдет и будет голосовать за все то же самое».

Вот взять такой больной вопрос как реабилитация, она в Советском Союзе шла какими-то волнами, кампаниями, множество имен и по сию пору не дорассмотрено. И ведь никто не компенсировал ужас провала жизни, потери кормильца, близкого, любимого человека. Ни морально, ни материально государство всерьез не признало свою ответственность, вину. Ради освобождения от страха, возвращения доброго имени приходилось десятилетиями доказывать, что человек, репрессированный преступной властью, ничего не имел против этой власти, То есть, сама реабилитация носит парадоксальный характер.

Почему все это произошло? Я 15 лет только этим и занимаюсь, но дать для себя вразумительного, удовлетворительного ответа мне не удается. Отчасти можно понять, чем руководствовалась эта власть в первые свои годы. Два основных побудительных мотива вижу: чудовищный страх перед этой огромной территорией с колоссальной массой населения под тобой, которая совершенно точно не принимает эту власть. Второе: используя методы своей подпольной деятельности, они от других, конечно, ждали того же. Гремучая смесь: рядом со страхом ничем не ограниченная свобода действий.

При создании мартиролога мы занимаемся реальной статистикой. Для меня каждый человек с его конкретной судьбой настолько важен, что казалось, какое тут значение имеет статистика. Но на конференциях приходилось слышать: никаких особых репрессий не было. И вот мы стали сопровождать каждый том статистикой, отнесли первые опыты в институт социологии, нам сказали, что все корректно. И мы сопоставили эту расстрельную статистику с переписью населения 37-го года. И с небольшими отклонениями подтвердился основной вывод: все пласты населения репрессировались тотально, примерно пропорционально. Вот и все! И если было в стране больше всего рабочих и крестьян, так эта рабоче-крестьянская власть больше всего их и репрессировала. Если преобладали русские, то, естественно, больше всего русских и было репрессировано. И есть какие-то особенности. Если существовали мариупольские греки, то, понятно, в пропорциональном отношении их пострадало больше. Потому что был указ: здесь поймать больше финских шпионов, а там, соответственно, больше греческих.

Не было такого пласта населения – профессионального, конфессионального, национального – который бы в советской стране не подвергался репрессиям! 

В пору перестроечного «покаяния» один умный человек сказал: погодите, вы еще будете ставить памятники Сталину. Как в воду глядел! И памятники уже ставим, и на телеэкране реанимируем зловещие фигуры. «Любуясь» образом тирана в исполнении Джигарханяна, так и хочется запеть «о Сталине мудром, родном и любимом».

Меж тем, дабы опомниться, достаточно взять в руки любой том любой Книги памяти, перелистать списки, вдуматься в статистику. Или заглянуть на сайт «Возвращенные имена»: www.visz.nlr.ru. И задуматься: доживем ли мы когда-нибудь до настоящего покаяния?

Бюлетень "Права Людини", 2005, №26

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори