пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200502
№02
2005

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

12.02.2005

Сталинизм не пройдет!

   

В феврале 2005 года в Крыму планируется проведение мероприятий, посвященных 60-й годовщине Крымской (Ялтинской) конференции глав государств – союзников во Второй мировой войне. И как стало известно совсем недавно, в рамках юбилейных мероприятий крымские власти намерены установить памятник руководителям государств, участвовавшим в конференции – Ф.Рузвельту, У.Черчиллю и И.Сталину. Проект осуществил российский скульптор З.Церетели на средства российских же спонсоров.

Общеизвестно, что Сталин – самый кровавый диктатор в современной истории человечества, серийный убийца, уничтоживший миллионы ни в чем не повинных людей. А применительно к Крыму попытка установить памятник этому злодею выглядит особенно кощунственно.

Именно Сталин и его подручные осуществили в годы войны чудовищные акции депортаций более четверти населения полуострова – крымских татар, немцев, греков, болгар, армян.

Именно сталинские военачальники и лично будущий генералиссимус уже в самом начале войны – в 1941 году – «сдали» Крымский полуостров врагу, по сути бросив гражданское население на произвол судьбы, впоследствии обвинив его в пособничестве гитлеровцам.

Не стоит забывать и о том, что именно на Сталине лежит персональная ответственность как за репрессии и чистки 1920 – 1930-х годов, так и за голодомор в Крыму в начале 1930 годов.

Поэтому сегодня любые попытки вернуть Сталина на постамент – с Черчиллем, Рузвельтом или без них – являются вольной или невольной реабилитацией этого кровавого тирана, что не может не вызывать законного возмущения не только жертв сталинского террора и их потомков, но и всех здравомыслящих людей.

Особенно поражают аргументы руководителей АРК, непосредственно занимающихся подготовкой юбилейных мероприятий, что памятник в таком виде, как он будет установлен, якобы продиктован соображениями исторической необходимости.

Совершенно очевидно, что увековечить Крымскую конференцию можно было без скульптурных портретов. Не меньшее удивление вызывает и попытка представить Сталина как творца «великой победы», что безусловно является глумлением над памятью как людей, пострадавших в период сталинского режима, так и многочисленных жертв этой войны.

Победителем в Великой Отечественной войне был народ – однако победил он в ней отнюдь не благодаря, а скорее вопреки Сталину.

Мы заявляем самый решительный протест любым попыткам реанимации Сталина – в бронзе или в мраморе, в компании или без нее. Всяческие попытки увековечить Сталина сегодня будут усугублять межнациональную и социальную напряженность и вносить раздор в и без того зыбкий мир на Крымском полуострове!

Ресталинизация не пройдет!

Сталину и сталиным не место в ХХI веке!

Принято 22 января 2005 г. на торжественном собрании Землячества крымских татар Москвы в связи с празднованием Курбан–байрам.

Опубликован 24.01.2005

От Московского землячества крымских татар заявление подписали 56 человек

Заявление также подписали:

в России: 26 человек, среди которых

Людмила Алексеева, – правозащитник, председатель Московской Хельсинкской группы.

Елена Боннэр, правозащитник

Арсений Рогинский, председатель Правления Международного общества «Мемориал», Москва, РФ.

Андрей Блинушов, член Правления Международного общества «Мемориал», главный редактор портала «Права человека в России» (www.hro.org).

В Украине: 76 человек (в т.ч. 11 членов ХПГ)

В Кыргызтане: 28 человек

В Узбекистане: 21

Солидарность с позицией заявления Московского землячества крымских татар выразили:

Московский Антифашистский Центр

Антифашистское Молодежное Действие

Центр Межнационального Сотрудничества
Всемирный Татарский Сервер TATARLAR.RU

Татарская Национальная Электронная Газета «Татарлар»

Совет Татарской Молодежи Москвы

Татарский Культурно–Деловой Центр «Татарлар»

Центр Татарской Молодежи Москвы «Ак Барс»

Московский Татарский Клуб «Кунак"
Всемирный Конгресс Татар

Национально-культурная автономия татар РФ

Совет Татарской Молодежи Москвы

Татарский Культурно–Деловой Центр «Татарлар»

Центр Татарской Молодежи Москвы «Ак Барс»

Московский Татарский Клуб «Кунак»

Московское Татарское Студенческое Собрание

Татарский Культурный Центр «Гольяново"(Москва)

Радиостанция «Азатлык»

Татарская Народно–Демократическая Партия «Ватан»

Татарский Деловой Клуб Молодых Предпринимателей (Москва)

Ассоциация татарских студентов «Кардэшлек"(Москва)

Татарский Клуб «Аккошлар"(Москва)

Татарский Клуб «Ярякпарям"(Москва).
Татарский клуб «Шатлык"(Москва)

Татарский клуб «Шарык» (Казань)

Союз Татарских художников «Рассам»

Татарское историческое общество (tatar.info)

Татарский Информационный Портал «Татарньюз» (news.tatar.info)

Татарский Клуб Знакомств «Юлдаш» (yuldash.com)

Московский Союз Татарских Юристов «Яклау»

Татарское общество «Татарстан» (г.Санкт-Петербург)

Татарский Культурный Центр «Сарытау» (г.Саратов).
Всетатарский общественный центр

Институт истории им. Ш.Марджани Академии наук Татарстана (АНТ)

Институт языка, литературы и искусства имени Г. Ибрагимова АНТ. Татарский ПЕН-центр

Литературный фонд писателей Республики Татарстан (объединяющий 306 писателей республики)

Милли Меджлис татарского народа

Общественное движение «Идел-Урал»

Союз общественных организаций татар республики Башкортостан (22 общественных объединения татар Башкортостана)

Общество «Ватан» (г. Москва)

Общество «Туган тел» (г. Москва)

Татарский Союз Бизнеса и Культуры «Берлек» (Московская Область)

Межрегиональная Ассоциация Развития Территорий «МАРАТ» ( Москва)

ТРОО «Томский областной антифашистский комитет» (г.Томск, РФ)

ТРОУ «Комиссия по правам человека в Томской области» (г.Томск, РФ)

Редакция газеты «Чеченское общество»

Правление Международного общества «Мемориал»

Фонд развития мусульманских народов

Редакция Всеукраинской газеты «Шлях перемоги»

Свою подпись под заявлением против установки памятника Сталину в Крыму вы можете выслать на e–mail: info@kirimtatar.com

Вибори

12.02.2005 | http://maidan.org.ua/

«Виборчі права ув’язнених»: Як голосували ув’язнені у Дніпропетровську, або сліпа і безрука Феміда

   

Ще під час виборчої кампанії, ситуація, що склалася на спеціальних виборчих дільницях в установах кримінально-виконавчої системи Дніпропетровської області викликала обурення з боку експертів проекту «Виборчі права ув’язнених» і, особливо, у слідчому ізоляторі №3 міста Дніпропетровська. Виборці, що знаходилися у даному закладі не отримали навіть мінімальної інформації про виборчий процес від виборчої комісії, а перший тур виборів тут проходив за відсутності елементарних норм проведення голосування. Фактично, в першому турі всі виборці голосували поза межами приміщення для голосування, праця офіційних спостерігачів була повністю спотворена – виборці голосували у 9-ти місцях, причому під кінець голосування виборчі урни без всякого елементарного контролю з боку комісії пересувалися з однієї камери до іншої, де буцімто, голосували ті, хто не мав змоги вийти з камери й спуститися на поверх нижче й проголосувати. Під час другого туру, оскільки урн не вистачало, то їх після голосування в одному корпусі СІЗО несли у інший.

Особливий перебіг подій, що передував призначенню переголосування другого туру виборів, відбився й на поведінці керівників виправних установ. Тепер спостерігачі вільно дісталися дільниць навіть за день чи два до проведення голосування і мали змогу бути присутніми на засіданнях виборчих комісій у «зонах». Але все рівно 26 грудня мало стати знаковим днем для спеціальних виборчих дільниць. Тим більше для спеціальної виборчої дільниці № 81 виборчого округу 28 (СІЗО №3).

О 7-00, коли до приміщення для голосування на спеціальної виборчої дільниці № 81, виборчого округу 28, прийшли члени комісії, вони побачили, що зірвана пломба зі сейфу, де зберігалися виборчі бюлетені і їх прийшлося перераховувати, але невідповідностей між числом отриманих з ТВК бюлетенів та числом, що були в сейфі та якихось позначок на них не знайшлося. З-за цього комісією на 40 хвилин пізніше був оголошений початок голосування. Виборча комісія на своєму засіданні прийняла рішення про проведення голосування за межами приміщення для голосування, але оскільки спостерігачі оперативно склали акт про таке порушення та, на його основі, відповідну скаргу, комісія скасувала це рішення і всі виборці голосували у приміщенні для голосування. У приміщенні для голосування під час голосування були присутні співробітники слідчого ізолятору та міліціонер. Міліціонер був присутній й на засіданні комісії, на якому здійснювався підрахунок голосів. На виборчу дільницю за наказом начальника СІЗО не були допущені журналісти дніпропетровської газети «Лица». Про всі ці факти були складені акти про порушення виборчого законодавства та подані скарги до дільничної виборчої комісії. Але найцікавіше почалося далі. Біля 20-00 повинні були проголосувати виборці, які чи вже отримали вирок, чи обвинувачуються у злочинах, що караються довічним позбавленням волі. Півтора десятка «довічників» у помаранчовому вбранні й мішках на головах заводилися та виводилися у кайданах на руках та ногах, під посиленою охороною (собаки, автомати). Але проголосувати вони не змогли. Виявилося, що вони не були включені до списку виборців, а попали до списку на зовсім іншій дільниці. Під час підрахунку голосів в одній з виборчих урн були знайдені три папірці і ще один папірець був приколотий за допомогою степлеру до виборчого бюлетеню. Виявилося, що папірці – то листи від підслідних з СІЗО, які зверталися до членів комісії та бажали вдалого підрахунку та перемоги демократії. Але два папірці виявилися двома листами (власне лист та його копія), в якому виборець навіть назвав своє ім’я, розповідав про «фізичний та психологічний тиск» на підслідних з боку адміністрації СІЗО з вимогою голосувати за Віктора Януковича, але виборча комісія не стала розглядати цей лист як речовий доказ порушення виборчих прав, визнала його більшістю голосів «предметом». Він був запакований у мішок під назвою предмети. Розгляду листа передував емоційний виступ бувшого голови комісії (за якого відбувалися кричущі порушення прав виборців). Він вимагав віддати цей лист начальнику СІЗО й не розглядати його, бо у ньому може бути інформація, яка не повинна виходити за межі СІЗО, а він давав за це «підписку». Комісія заборонила йому зв’язуватися з начальником, але він запросив начальника СІЗО до приміщення комісії і розповів йому про лист, що, власне, ледве не призвело до бійки між ними та іншими членами комісії. Територіальна виборча комісія округу №28 вирішила теж не розпаковувати цей мішок (голоси членів розділися й голосування було провалене, бо один з членів комісії від Віктора Ющенко не голосував).

Специфіка даного випадку полягала у тому, що мішок, у якому залишився лист, не підлягає згідно до Закону про вибори Президента України, збереженню у архівній установі, а вийняти лист з мішка можна, згідно до Кримінально-процесуального кодексу, відкривши кримінальну справу за постановою слідчого, як документ, що має відношення до справи, що розслідується.

Тому експерти проекту «Виборчі права ув’язнених», які були присутні на дільниці, 29 грудня провели прес–конференцію, яка була висвітлена національними («1+1») та місцевими (11-й канал та 9-й канал) телеканалами, регіональною пресою. Оскільки до 10 січня Красногвардійський районний суд міста Дніпропетровська не приймав заяви на відкриття справ, то проведення прес–конференції було єдиною можливістю дати поштовх до її відкриття, бо згідно все до того ж Кримінально–процесуального кодексу, кримінальну справу може бути відкрито за повідомленням у пресі. Але, як виявилося, справу не було відкрито. З прокурором Красногвардійського району, експертам проекту зустрітися не вдалося, і 11 січня ними було подано заяву до суду, суд 13 січня своєю ухвалою наказав прокуратурі провести перевірку фактів по даній справі. Але у відповіді прокурора податникам заяви, вона фігурувала вже не як заява, а як скарга, що не є вірним, бо провадження по скаргах не закінчується відкриттям кримінальної справи. Прокурор Красногвардійського району передав заяву до обласної прокуратури 17 січня, не проводячи власної перевірки. Виявилося, що обласна прокуратура акумулює у себе розслідування всіх кримінальних справ, пов’язаних з виборами, бо новий «старий» прокурор пан Шуба не бажає втрачати знов отриману посаду, а виборчі справи дозволять її зберегти. У неділю перевірка повинна була закінчитись. А в понеділок, 24 січня експерти проекту звернулися до прокуратури за результатами. Але до начальника відділу з питань виконання судових рішень Анатолія Кречетникова заява (скарга) до сих пір навіть не надходила. 25 та 26 січня пройшли у пошуках заяви, та тільки ввечері після розмови з посадовцями канцелярії прокуратури заяву було винайдено ранком 27 січня. Заява перебувала у прокуратурі без розгляду 10(!) днів. Але мішки з бюлетенями та «предметами» вже у п’ятницю були відправлені до архіву. Зараз експерти проекту готують скаргу на дії обласної та районної прокуратур до суду.

Результат такого «швидкого» та «ефективного» реагування правоохоронних органів на порушення виборчих прав громадян не є поодиноким. В‘язень виправної колонії №133 м.Дніпропетровська Сергій Долбнєв 26 жовтня 2004 року передав до прокуратури скаргу щодо примушення його до голосування за кандидата в Президенти України Януковича В.Ф. з боку адміністрації колонії. Такі скарги не перевіряються керівництвом виправних установ та невідкладно подаються до прокуратури. Сергій вже звільнився, але тільки після другого туру виборів цю скаргу знайшли в обласному управлінні Державного Департаменту з питань виконання покарань співробітники, які співпрацюють з експертами проекту «Виборчі права ув’язнених». Реакція прокуратури на цю скаргу відсутня.

Це тільки два випадки, коли скарги засуджених на порушення їхніх виборчих прав отримали гласність. Випадки, коли засуджений подає скарги на якісь порушення його прав, і ці скарги не задовольняються, або пропадають – не є поодинокими. Більшість тих, хто перебуває у колонії чи СІЗО, та не мають захисників, або не підтримують зв’язків з родичами, вимушені терпіти таке поводження до кінця строку відбування покарання. За результатами опитування осіб, що звільнилися з місць позбавлення волі в останні два місяці, тільки 22% зізналися, що на них чинився тиск під час передвиборчої кампанії з боку адміністрації установ та через безпосередньо начальників загонів та старшин, що обираються з числа засуджених та співпрацюють з адміністрацією.

31.01.2005  

Вибори

12.02.2005

Підсумковий семінар по моніторингу виборів Президента України 2004 р. в місцях утримання людей під вартою

   

25 січня 2005 р. в м. Києві відбувся підсумковий семінар по моніторингу виборів Президента України 2004 р. в місцях утримання людей під вартою. Його проводила Українська секція міжнародного товариства прав людини. На цьому семінарі були керівники регіональних груп із усієї України, а також представники МВС, Міністерства оборони, Департаменту з питань виконання покарань, ОБСЄ, фонду «Відродження» і представники посольств Німеччини та Великобританії.

На цьому семінарі підводились підсумки про те, як проходила агітація в місцях, де люди тримаються під вартою, і як там організовано голосування. Майже всі виконавці моніторингу зазначали, що голосування в установах місць покарань організовано чітко, на високому рівні. Наприклад, начальник такої установи в с. Гамаліївка пан Геннадій Глущенко дуже серйозно і з повагою поставився до нашого товариства і до моніторингу. Він допомагав організувати зустрічі наших людей і з головою, і з членами комісії, дозволив бути присутнім при обладнанні приміщення для голосування, що дуже важливо для правильності голосування і спостереження за ходом всього цього процесу. Під час голосування було все організовано і працювало як один гарно налагоджений механізм.

Ми дуже вдячні за таку організацію начальнику установи майору Геннадію Глущенку і всім працівникам цієї установи.

На семінарі відзначили, що в установах, де люди тримаються під вартою, агітації не було, а інформація йшла однобічна (як і в більшості регіонів України), виборці знали тільки одного кандидата і голосували за нього. Це підтверджує і опитування виборців, які вийшли на волю після президентських виборів. Але коли у грудні надходила всебічна інформація, то 26 грудня результати майже в усіх установах змінились, і кандидат, який в попередніх голосуваннях мав майже 100 відсотків голосів, втратив свої позиції і мав набагато менше голосів ніж до цього.

Крім того, на семінарі обговорювали, які зміни треба внести до виборчого законодавства для поліпшення голосування в спеціальних виборчих дільницях, де виборці тримаються під вартою. Зокрема, запропоновано дозволити членам спеціальних виборчих комісій і представникам від кандидатів голосувати в цих дільницях за відкріпними талонами, дозволити відвідувати такі установи і зустрічатись із виборцями, які тримаються під вартою, та інші пропозиції.

Дуже актуально на семінарі обговорювалось питання, чи варто надавати право голосування, людям, яких утримають під вартою. Було дуже багато різних думок, і кожний активно відстоював свою. Я відстоював думку, що люди, які утримаються під вартою, є повноправними членами нашого суспільства і, навіть, є частиною нас самих, і згідно з законодавством України ця категорія людей не позбавлена права волевиявлення. Тому люди, які знаходяться під вартою, незалежно від терміну і режиму їх перебування за ґратами і незалежно від серйозності скоєних ними протиправних дій можуть бути обмеженими в праві голосувати тільки при голосуванні на виборах до місцевих органів влади, бо в’язні можуть не мати ніякого відношення до місцевої влади саме в цієї місцевості. Приблизно такої ж думки дотримувались більшість учасників семінару і таку пропозицію вирішили надіслати до органів законодавчої ініціативи.

Враховуючи досвід, який ми набули під час проведення моніторингу, і беручі до уваги необхідність і корисність таких моніторингів, вирішили докласти зусиль для проведення моніторингу парламентських виборів 2006 року. І при новому моніторингу охопити всі спеціальні виборчі дільниці, або всі де люди тримаються під вартою.

Керівник регіональної групи
Михайло Скорик

Катування та жорстоке поводження

12.02.2005 | Аркадий Бущенко, адвокат, эксперт Харьковской правозащитной группы

Шаг вперед, два шага назад

   

24 января Верховная Рада Украины приняла закон о внесении изменений в статью 165 Уголовно-процессуального кодекса Украины и статью 20 Закона Украины «О предварительном заключении» (проект № 4309-д об основаниях и порядке освобождения из-под стражи).

Намерения инициаторов были вполне понятны, учитывая ситуацию, которая сложилась в применении мер пресечения.

Статья 165 УПК в действующей редакции предусматривает довольно противоречивую норму о полномочиях суда в вопросе о применении содержания под стражей. В результате в практике сложилась ситуация, когда к исключительной юрисдикции суда стал относиться не только вопрос о заключении под стражу (продлении содержания под стражей), что требуется статьей 29 Конституции, но и вопрос об освобождении из-под стражи, чего Конституция не требует.

Поэтому, если обвинитель (то есть следователь, дознаватель или прокурор) считает, что обвиняемого (подозреваемого), который находится под стражей, можно освободить, поскольку отпала необходимость в лишении его свободы, он вынужден обращаться в суд с ходатайством об освобождении обвиняемого из-под стражи.

Можно представить себе ситуацию, когда перед судьей оказываются две противоборствующие стороны, каждая из которых просит постановить определение об освобождении из-под стражи. По логике вещей – спора нет; и суд, – «традиционный страж свободы личности», по определению Европейского Суда, – должен автоматически освободить обвиняемого. Мне всегда было трудно себе представить, что суд в такой ситуации может отказать в освобождении из-под стражи.

Но наши суды не смутились двусмысленностью положения, в которое «стража свободы» поставил законодатель. Вот судебная статистика:

В 2002 году суды удовлетворили лишь 93,1 % представлений об отмене содержания под стражей. В 2003 году этот показатель составил 92,6 %.

Что это означает? А то, что в 6,9 % случаев в 2002 году и в 7,4 % – в 2003 году, когда обвинительный орган и считал возможным освободить обвиняемого, суды все же не соглашались, и, стоя «на страже свободы», предпочитали содержать обвиняемого под стражей.

Поэтому можно только приветствовать намерение законодателя исправить эту абсурдную ситуации. Если бы не одно НО.

В том же законе в статье 165 УПК создана следующая норма:

«В случае ... окончания срока содержания под стражей, если этот срок не продолжен в установленном законом порядке, … освобождение проводится на основании постановления органа дознания или следователя, … или прокурора…».

В данном случае нельзя согласиться, что это упрощает процедуру освобождения по сравнению с действующим законом. Дело в том, что в ныне действующей редакции статьи 20 Закона Украины «О предварительном заключении под стражу» содержится следующая норма: «в случае окончания предусмотренного законом срока содержания под стражей, если этот срок не продолжен в установленном законом порядке» «начальник учреждения содержания под стражей обязан немедленно освободить из-под стражи обвиняемого».

Таким образом, действующее законодательство более отвечает интересам обвиняемых, заключенных под стражу. В соответствии с новой редакцией статьи 165 УПК начальник места содержания не имеет права освободить человека, даже если у него нет законного основания для содержания его под стражей. Он обязан будет ждать, пока следователь, дознаватель или прокурор дадут ему прямое указание об освобождении из-под стражи. Вряд ли в этой части принятое изменение к Уголовно-процессуальному кодексу послужит интересам личности.

Деятельность законодателя в отношении заключения под стражу, к сожалению, по-прежнему обнаруживает отсутствие ясной концепции в отношении этого института.

Катування та жорстоке поводження

12.02.2005 | Володимир Яворський, РУПОР
джерело: www.rupor.org

Скасовувати судове рішення, що набуло чинності, заборонено

   

Європейський суд з прав людини виніс рішення по справі Полтораченко проти України (заява № 77317/01), в якій визнав порушення країною права на справедливий процес, зокрема, через скасування за допомогою внесення протесту рішення суду, що набуло законної сили.

Заявник у справі, Олексій Никифорович Полтораченко, українець, що народився в 1919 році в Росії і зараз проживає в місті Бахчисарай (Крим).

Рішення суду від 15 січня 2001 року по його справі щодо користування банківським рахунком було скасовано після того, як Голова Верховного суду України вніс протест на це рішення в порядку нагляду.

Заявник скаржився на нерозумну тривалість та несправедливість судового розгляду його справи, а також на порушення права на вільне володіння та користування своєю власністю.

Європейський суд одностайно визнав порушення Україною статті 6.1 Європейської Конвенції в контексті можливості винесення протесту на судове рішення, що вже набуло законної сили.

Беручи до уваги фінансовий та соціальний статус заявника, його вік та стан здоров’я суд визнав, що скасування даного рішення також становить непропорційне втручання в його права щодо користування своєю власністю. Тому Суд також одностайно визнав порушення статті 1 Протоколу № 1 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Європейський суд присудив заявнику 3 тисячі 536 ЄВРО за нанесені йому збитки, а також 5 тисяч Євро за нанесену йому моральну шкоду.

Дане рішення Європейського суду з прав людини фактично ставить під сумнів всю процедуру нагляду та функції Верховного суду як наглядової інстанції, яка може переглядати судові рішення, що набули законної сили.

Не викликає сумнівів, що процедура загального нагляду прокуратури, що включена до прийнятої нещодавно Конституційної реформи, також буде порушувати право особи на справедливий процес та суперечити статті 6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Свобода вираження поглядів

12.02.2005 | Олена Голюк, РУПОР
джерело: www.rupor.org

Міліція проти правозахисників

   

Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області подало судовий позов проти Алли Тютюнник, Голови Херсонського обласного фонду милосердя та здоров’я та члена правління Української Гельсінської спілки з прав людини, а також громадсько-політичного незалежного тижневика «Вгору», що видається правозахисниками, про захист ділової репутації, спростування недостовірних відомостей та стягнення моральної шкоди.

У позовній заяві йдеться про те, що шостого січня поточного року у статті авторки Алли Тютюнник «Міліція з народом?» (була надрукована у тому-таки тижневику «Вгору» на першій сторінці) містяться відомості, які, за твердженням міліціонерів, в деяких своїх частинах не відповідають дійсності і підлягають спростуванню. У статті містяться відомості про незаконні дії херсонських правоохоронців під час передвиборчої кампанії 2004 року: переслідування агітаторів та напади на них, видавання незаконних наказів та сприяння міліціонерам у знищенні агітаційної продукції за кандидата у Президенти Віктора Ющенка, «справу з КАМАЗом» тощо.

Справа ще не призначена до розгляду, але цікавим є те, що міліціонери сплатили мито лише 17 гривень, хоча вимагають відшкодування моральної шкоди у розмірі 5 тисяч гривень (при такій сумі вимог державне мито має становити 250 гривень). Це суперечить українському законодавству, де встановлені значно більші суми державного мита. Проте для правоохоронців часто закон не писаний.

Інший цікавий момент цієї справи: фактично міліція вимагає спростування поширених через ЗМІ чуток про ті чи інші зміни в кадровому складі міліції. Бо навряд чи ображати може частково неправильне використання посади того чи іншого міліціонера.

Як пояснила Олена Волочай, член громадської організації «За професійну допомогу» заявники мали б неодмінно згадати, що у пункті 11 цитованої заявником Постанови ВСУ, говориться, що «критична оцінка певних фактів недоліків, думки та судження, критичні рецензії творів не можуть бути підставою для задоволення вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Однак якщо при цьому допускаються образа чи порушення інших захищених законом прав особи (розголошення без згоди конфіденційної інформації, втручання в приватне життя тощо), то це може тягти за собою відшкодування моральної шкоди».

Слід також звернути увагу на те, що ст. 17 Закону «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» передбачає певні особливості відповідальності за заподіяну моральну (немайнову) шкоду:

«При вирішенні спорів про відшкодування морально (немайнової) шкоди за позовами органів державної влади, місцевого самоврядування, офіційних осіб (наприклад, зареєстрований кандидат у депутати) чи посадових осіб до засобів масової інформації судам слід мати на увазі , що за змістом ч. 4 ст. 17 зазначеного Закону з’ясуванню підлягають наявність злого умислу журналіста або засобу масової інформації, а також наслідки використання потерпілим можливостей позасудового (досудового) спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі й гідності та врегулювання конфлікту в цілому.»

На думку Володимира Яворського, виконавчого директора Української Гельсінської спілки з прав людини, подання позовної заяви проти Алли Тютюнник є не чим іншим, як спробою тиску на журналіста – правозахисника за викриття злочинних дій правоохоронців.

Втім, зважаючи на існуючі норми чинного законодавства, задоволення позову є досить примарним. Звісно, крапку у цій справі має поставити суд і винести рішення згідно з наданими сторонами доказами і відповідно до законів України, щоб цей судовий позов не продовжив практику обмеження права журналістів на здійснення законної професійної діяльності і не став початком практики переслідування правозахисників.

21.01.05

Доступ до інформації

12.02.2005

Відкритий лист до Президента В.А.Ющенка стосовно припинення практики незаконного засекречування нормативно-правових актів

   

Президенту України
Ющенко В.А.
м. Київ

Вельмишановний Вікторе Андрійовичу!

Як стало відомо, 28 січня Ви підписали два укази №116/2005 і №117/2005 під грифом «опублікуванню не підлягає». Використання цього грифу є порушенням статті 34 Конституції України. Сподіваємось, що таке прикре непорозуміння є наслідком інерції старого апарату Адміністрації Президента. На нашу думку, ці укази мають бути або розкриті, або скасовані.

Обмеження доступу до інформації – це виключення, а не правило. Тим більше, коли йдеться про нормативно–правові акти. Для того, аби державним органам обмежувати доступ до інформації, що знаходиться в їх розпорядженні, мають бути достатні підстави: їх оприлюднення повинне завдавати шкоду інтересам, які потребують захисту.

Ст.34 Конституції України гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Конституцією передбачено виключний перелік підстав, за якими особа може бути обмежена в праві вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію: «в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.» Отже, кожен конкретний випадок відмови у наданні інформації має відповідати одному із вищенаведених суспільних інтересів. Органи державної влади не вправі встановлювати будь-які обмеження щодо надання інформації, якщо така інформація не може завдати шкоди інтересам, передбаченим Конституцією України. Відповідно до ст.34 ці обмеження мають встановлюватися законом. Але інформація, яка захищається державою, законом не визначена, окрім інформації, яка складає державну таємницю. Тому грифи, якими державні органи щедро наділяють різні нормативні акти (Укази і розпорядження Президента, постанови, розпорядження, інструкції, накази органів виконавчої влади тощо) – «опублікуванню не підлягає», «для службового користування» (далі ДСК), «не для друку» – є самочинними й незаконними. Законними можна визнати тільки такі грифи секретності, як: «особливої важливості», «цілком таємно», «таємно», які відповідають встановленому ступеню секретності згідно із Законом «Про державну таємницю».

Втім, навіть якщо на документи ставляться грифи: «опублікуванню не підлягає», «не для друку», ДСК, тощо, то мають існувати відповідні процедури надання та зняття (відкликання) цих грифів, визначатися підстави для таких дій. Вочевидь потрібним є також регламент організації доступу до подібних документів. Однак здійснений нами пошук відповідних нормативних актів не був успішним. Виявилося, що офіційно зареєстрованих Міністерством юстиції нормативних актів щодо порядку роботи з документами, які мають грифи «опублікуванню не підлягає» або «не для друку» взагалі не існує.

Що ж до порядку роботи з документами, які мають гриф ДСК, то він був схвалений Кабінетом Міністрів України у Постанові № 1813 від 27 листопада 1998 р. «Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави». Відповідно до другої частини статті 30 Закону України «Про інформацію» конфіденційна інформація – це «відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов». Зауважимо, що, хоча прямо це й не сказане, власниками конфіденційної інформації можуть бути тільки фізичні або недержавні юридичні особи, оскільки, згідно із статтею 19 Конституції, «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України», тобто не можуть поширювати інформацію «за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов». Отже, не можна вважати, що друга частина статті 30 дає визначення «конфіденційної інформації, що є власністю держави». Проте, саме такій інформації надається обмежувальний гриф ДСК, а за розголошення такої інформації передбачена кримінальна відповідальність (ст.330 Кримінального кодексу України). Яка ж інформація, що є власністю держави, віднесена до конфіденційної? А це невідомо, оскільки переліки даних, для яких застосовується гриф ДСК, що мали скласти органи державної влади відповідно до згадуваної вище постанови Кабміну №1813 від 27 листопада 1998 р., якщо і складені, то не оприлюднені. Таким чином, органи державної влади не можуть обмежити доступ осіб до інформації лише на підставі прав власника інформації і поширювати її за власним бажанням, як це передбачено ст.30 Закону України «Про інформацію».

На нашу думку, за незаконними обмежувальними грифами Ваші попередники ховали від суспільства свої корупційні діяння, кулуарні домовленості й безпрецедентні розміри соціальних благ для вищої номенклатури. Про це свідчать, наприклад, розкриті Юлією Тимошенко в кінці 2002 року Укази Президента № 1180/2002 від 17 грудня 2002 р. «Про Положення про Державне управління справами» та №1213 від 24 грудня 2002 р. «Про додаткові заходи щодо матеріального забезпечення працівників Вищої ради юстиції», які мали гриф «Опублікуванню не підлягає». Досі ховається під грифом ДСК «Національна Програма розвитку енергетики до 2010 року». Договір від 29 жовтня 2002 року між НАК «Нафтогаз України» та РАТ «Газпром» про створення газового консорціуму також має гриф ДСК. Він є закритим навіть для членів спостережної ради НАК «Нафтогаз України». Приклади можна наводити далі й далі.

Отже, незаконна практика засекречування має бути припинена, а численні незаконно засекречені нормативно–правові акти – розкриті та оприлюднені. Звертаємося до Вас з громадянською вимогою негайно припинити практику використання Президентом, Кабінетом міністрів України, окремими міністерствами та державними комітетами, іншими органами державної влади та місцевого самоврядування незаконних грифів обмеження доступу до інформації «опублікуванню не підлягає», «не для друку» та «для службового користування», розкрити та оприлюднити ті нормативно–правові акти (постанови, розпорядження, тощо), до яких ці обмежувальні грифи були раніше застосовані. Додаємо до листа таблицю зведених даних за період 2000 – січень 2005 рр., знайдених нами за допомогою комп’ютерної правової системи «Ліга:Закон», і зауважмо, що це може бути тільки верхівкою айсбергу, оскільки, ймовірно, існують нормативно-правові акти з незаконними обмежувальними грифами, які не передавалися на реєстрацію до Міністерства юстиції України.

Враховуючи велику суспільну важливість цієї проблеми, ми надсилаємо це звернення у формі відкритого листа (що є усталеною практикою взаємодії правозахисних організацій з державними органами) і пропонуємо приєднатися до нього зацікавленим організаціям та особам.

З правдивою повагою,

Євген Захаров,

співголова Харківської правозахисної групи, голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини, член правління міжнародного товариства «Меморіал»

Від редакції «ПЛ»: Харківська правозахисна група протягом 5–ти років відслідковувала видання нормативних актів Президентом України та органами виконавчої влади.

В таблиці наведена кількість нормативних актів з грифами «Не для друку», «Опублікуванню не підлягає» або «Для службового користування», видані органами, які найчастіше використовують ці грифи.


Таблиця


роки

КМ

Президент

СБУ

Не для друку

Для службового користування

Опублікуванню не підлягає

Для службового користування

Не для друку

Для службового користування

2000

81

93

 –

3

2001

79

1

91

1

3

2002

100

2

74

2

6

2003

46

12

111

14

2004

44

19

113

1

1

27

всього

350

34

482

4

1

53



Так і в останній Постанові Кабінету Міністрів від 19 січня 2005 року № 15-р з грифом ДСК, який за чотири дні до своєї остаточної відставки підписав Микола Азаров, йдеться про матеріальне забезпечення екс–президента України Леоніда Кучми. І чомусь пільги для Леоніда Кучми розпорядженням передбачені значно більші, ніж для екс–президента Леоніда Кравчука.

Збір підписів під відкритим листом організований на сайті www.maidan.org.ua

Свобода мирних зібрань

12.02.2005

Заява інституту «Республіка» щодо порушення прав громадян на мирні зібрання у Дніпропетровську

   

У ніч проти 30 січня «близько 30-ти працівників дніпропетровського міськвиконкому та комунальних служб» знесли наметове містечко, встановлене прихильниками кандидата у президенти України Віктора Януковича на площі Леніна у місті Дніпропетровськ. Свої дії комунальники аргументували рішенням Бабушкінського районного суду Дніпропетровська, який 17 січня задовольнив заяву Дніпропетровського міськвиконкому про обмеження права обласного комітету Прогресивної соціалістичної партії України на проведення масових заходів «у вигляді виставлення агітаційних постів на площі імені Леніна та у будь-яких інших формах», «визначивши» місце проведення подібних заходів у парку імені Лазаря Глоби біля монумента Чкалова.

У своєму рішенні від 17 січня 2004 Бабушкінський райсуд послався на «Положення про проведення масових заходів у м. Дніпропетровську», затверджене рішенням виконкому Дніпропетровської міськради 21.08.03, яке порушує принципи свободи мирних зібрань, свободи совісті та свободи висловлення поглядів, гарантованих низкою міжнародних документів з прав людини, ратифікованих Україною та Конституцією України. Так стаття 39 Конституції України гарантує право мирних зібрань і не обмежує його ні у просторі, ні у часі. У свою чергу згадане «Положення» (п. 9.2.) «виділяє» для проведення загальноміських зборів та мітингів лише одне місце у Дніпропетровську – згаданий парк імені Глоби. У той же час для того, щоб провести мітинг у місті Дніпропетровську, « організатори зобов’язані:

– забезпечити встановлення металевого огородження навколо сцени та серед натовпу (саме так – натовпу!!!);

– забезпечити встановлення необхідної кількості пересувних санвузлів;

– застрахувати свою відповідальність перед третіми особами (глядачами, запрошеними, учасниками)

– проводити масові заходи не пізніше 23 години.

Організатори масових заходів спільно з представниками:

– Дніпропетровського міського управління УМВС України в Дніпропетровській області,

– Дніпропетровського державного комунального підприємства електромереж зовнішнього освітлення «Міськсвітло»,

– Дніпропетровських міських електричних мереж ВАТ ЕК «Дніпрообленерго»,

– управління транспорту міської ради,

– управління з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення міста,

– вибухотехнічної служби УМВС у Дніпропетровській області,

–  8-го загону державної пожежної охорони міста

повинні за 3 години до початку масового заходу скласти акт обстеження місця проведення масового заходу та надати його виконкому міськради». Зайве говорити, що за таких умов жоден масовий захід не має шансів бути «законним» за версією «батьків» Дніпропетровська.

Отже, згадане «Положення» встановлює інші, порівняно з Конституцією, норми реалізації права мирних зібрань. Норми, які звужують обсяг гарантованих Конституцією прав.

Окрім того, відповідно до статті 92 Конституції, «виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина». Тобто, жоден нормативно–правовий акт, окрім закону України, схваленого Верховною Радою, не може встановлювати норми, які вирішив встановити Дніпропетровський міськвиконком своїм рішенням.

Таким чином рішення Бабушкінського райсуду м.Дніпропетровська про знесення наметів на площі Леніна базувалося на неконституційних підставах.

Втім, стаття 39 Конституції передбачає, що право мирних зібрань може бути обмежене, але лише судом «і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей».

Жодної з цих підстав не було під час існування наметового містечка прихильників Януковича у Дніпропетровську. Достатньо лише порівняти його функціонування з функціонуванням великої кількості наметових містечок, які з’явились у багатьох містах України у листопаді – січні. Наметових містечок прихильників як Януковича, так і Ющенка, які мали значно більшу кількість мешканців і щодо яких не було жодних претензій суду ні з точки зору національної безпеки та громадського порядку, ні з точки зору охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. Крім того, за час існування цього наметового містечка жодних насильницьких дій його мешканці не вчиняли.

Окрім того, за нашою інформацією, наметове містечко у Дніпропетровську було знесене не «комунальними працівниками» (ті відмовились виконувати брудну, на їх думку, справу), а людьми, які не мають жодного відношення до міського господарства – за мовчазного схвалення працівників міліції, які були присутні у той час на площі Леніна. Також під час ліквідації містечка було затримано громадянина Ігоря Головковського, якого – без пред’явлень будь-яких звинувачень – було за кілька годин звільнено.

Все це дає нам підстави заявити, що події проти ночі 30 січня у Дніпропетровську були брутальним порушенням Конституції України і, зокрема, порушенням права громадян на мирні зібрання. Аналогічні події – знесення наметового містечка – відбувалися і 2001–го, під час акції «Україна без Кучми».

Ми констатуємо, що ці події – перший випадок порушення права на мирні зібрання в Україні за президентства Віктора Ющенка. Проте ми розуміємо, що це порушення – намагання представників старої влади, які все ще тримаються за портфелі у Дніпропетровську, «вислужитись» перед новим керівництвом держави.

У зв’язку з цим Інститут «Республіка» звертається до президента України Ющенка – використати всі надані йому Конституцією повноваження для того, щоб забезпечити українським громадянам одне з основоположних прав людини – право на мирні зібрання, навіть коли цим правом користуються його опоненти.

Ми звертаємось також до виконкому Дніпропетровської міської ради – скасувати неконституційне «Положення про проведення масових заходів у м. Дніпропетровську», що було затверджене 21.08.03.

Інститут «Республіка» також заявляє про свою готовність і далі надавати всебічну допомогу громадянам, які реалізовують своє конституційне право на мирні зібрання, незалежно від їх політичного «кольору», зокрема і щодо оскарження рішення Бабушкінського районного суду Дніпропетровська від 17 січня 2004 року.

31 січня 2005.

Інститут «Республіка»

Контактний телефон – (044)2201136

Від редакції «ПЛ»: У Харкові теж вже більше місяця на центральному майдані стоїть наметове містечко прихильників Віктора Януковича. Людей там небагато, і більшість харків’ян майже не цікавляться мешканцями цього містечка. Місцева влада не «розпалює страсті» і ставиться до цього факту поки що толерантно. 2–го лютого мер міста Володимир Шумілкін заявив, що міська влада не збирається вимагати у суді рішення стосовно зносу наметів. Мер вважає, що «якщо хтось там висловлює свою волю або свій протест, і якщо це не заважає нормальному життю, нехай стоять. Ні – зберуться та звільнять площу, які питання? Головне, щоб не заважали місту і, як мовиться, щоб звідтіля хвороби не розповсюджувалися».


У недержавних організаціях

12.02.2005 | Юрій Чумак, учасник Школи

Активісти українських правозахисних організацій навчалися в Харкові

   

27–30 січня в Харкові проходила П’ята школа з прав людини для активістів українських правозахисних організацій. Організатором Школи виступила Харківська правозахисна група (ХПГ).

У роботі школи взяли участь 47 представників неурядових організацій з 18-и областей України, м. Києва та Автономної Республіки Крим. Перед тими, кому пощастило бути зарахованими до Школи за пiдсумками конкурсу, виступили: співголова ХПГ Євген Захаров, кандидати юридичних наук Всеволод Речицкий і Руслан Тополевський, юрист і адвокат Аркадій Бущенко, керівник громадської приймальні ХПГ Людмила Клочко та інші.

«Навіть у найдемократичнішій країні більшість, відстоюючи свої інтереси, може порушити права окремої людини, індивідуума», – відзначила Людмила Клочко. «Захистити права людини від неправомірних дій з боку держави і його органів – це головна задача правозахисників. Наша Школа і проводиться для того, щоб надати можливість її учасникам одержати нові знання, обмінятися досвідом, знайти нових партнерів для організації спільної діяльності».

Характерно, що П’ята школа проводилася у поствиборчий період і багато організацій, представлених на ній, під час виборів Президента – 2004 активно працювали, захищаючи права виборців. Тому «школярі», багато хто з яких самі – члени неурядових організацій з багаторічним стажем, – ділилися враженнями, розповідали про виявлені фальсифікації, пропонували шляхи демократизації суспільства в цілому і виборчого процесу, зокрема. 4 дні Школи були насичені змістовними лекціями і цікавими тренінгами. Були розглянуті питання українського конституціоналізму в сучасному контексті, концепції прав людини, захисту прав людини в суді, у тому числі – і Європейському, діяльності неурядових організацій у правозахисній сфері... У гарячих дискусіях, але толерантно, як це і личить правозахисникам, проходило обговорення проблем взаємодії правозахисних організацій і влади, співвідношення політики і правозахисту, співробітництва неурядових організацій і ЗМІ, організації інформаційного обміну і спільних акцій, кампаній.

Учасники Школи практикувалися в підготовці проектів, об’єднаних загальною ідеєю – «Вільна людина у вільній країні» і, як було відзначено присутніми, ця творча робота, не зважаючи на дуже обмежений час, відведений на неї, була проведена на досить високому рівні. Можливо, частина цих проектів стане основою для написання реальних програм, що будуть реалізовуватися в Україні вже найближчим часом.

Прощалися учасники Школи не тільки однодумцями, а справжніми друзями. Усі вони обмінялися координатами і домовилися про подальше співробітництво. Співробітництво в ім’я реалізації прав людини, в ім’я людини.

P.S. За підсумками П’ятої школи з прав людини для активістів правозахисних організацій було проведено анонімне анкетування, учасники якого повинні були оцінити за 12-бальною шкалою рівень організації та проведення заходу. Здається, що отримана середня оцінка цілком заслужена: 10,8 – відмінно!

У недержавних організаціях

12.02.2005 | Костянтин Реуцький, м.Луганск
джерело: maidan.org.ua

Чекали, але не дочекалися

   

У липні минулого року набув чинності Закон, що істотно змінює порядок державної реєстрації юридичних осіб і фізичних осіб СПД. Ви скажете, що я ідеаліст, але я дійсно переконаний у тім, що тільки той Закон є гарним, який дозволяє спростити регульовані ним відносини. Зміст законотворчості в тім, щоб полегшувати життя тих, хто підкоряється цим законам. Наше життя. Але це в ідеалі. Дійсність же від ідеалу є нескінченно далекою.

Не будучи юристом, не можу судити, наскільки досконалий новий Закон із правової точки зору. Але те, як він застосовується на місцях, не витримує ніякої критики. Пропоную розглянути це на прикладі одного луганського благодійного фонду. Він називається «Жива традиція», створюється з метою збереження й популяризації культурних традицій, що зникають. Створюється, на відміну від деяких помпезних псевдогромадських проектів подібного роду, на вбогі кошти невеликої групи ідеалістів, готових присвячувати своє дозвілля збереженню культурної спадщини. Ще півроку тому, щоб зареєструвати такого роду громадську організацію, досить було одержати свідоцтво в обласному управлінні юстиції. Тепер це тільки перший, найлегший крок на тернистому шляху легалізації. Одержавши зазначене свідоцтво й зареєструвавши статут фонду, активісти «Живої традиції» відправилися реєструвати організацію у виконком міської ради. Саме цей етап є нововведенням, що покликане зробити наше життя кращим. От тут й почалися халепи, кінця яким засновники «Живої традиції» у доступному для огляду майбутньому не бачать. Почалися вони зі знайомства із співробітницею єдиного реєстраційного офісу Наталею Недоступ (дуже символічно, не знаходите?), що вважає реєстрацію документів фонду неможливою, оскільки, на її думку, підписи засновників на його Статуті повинні бути завірені нотаріально.

Що ж, намагаючись бути законослухняними, молоді люди відправилися до нотаріуса. Яким же було їхнє здивування, коли нотаріуси один за одним стали відмовляти їм у цій послузі з однаковим формулюванням: вони посилались на Закон про нотаріат і пояснювали, що не мають права завіряти документ, що пройшов державну реєстрацію (вже завірений в Облюсті).

«Напевно, співробітники виконкому помилилися...» – вирішили засновники «Живої традиції» і знову пішли у відомий будинок на вул. Коцюбинського. Не будемо зупинятися на тому, що потрапити на прийом до фахівця пані Недоступ не завжди можливо навіть у дні, що традиційно вважаються приймальними. Дрібниці. Важливо інше. Важливо те, що пані Недоступ у своїй роботі керується статтею 8-ю, пункт 5-й Закону №755-IV, який пропонує, щоб підписи на установчих документах були завірені нотаріально. А нотаріуси керуються іншим, не менш діючим законом, що не дозволяє зробити подібну процедуру. Нотаріуси вважають безглуздям те, що пропонують чиновники виконкому, доклеювання аркушів до завіреного юстицією Статуту, або запису від руки на його шпальтах.

«Зрозумійте ж, – говорять нотаріуси, – з яким формулюванням ми впишемо цей акт до реєстру?» «Немає законних підстав, – говорять вони, – щоб зробити реєстрацію цих підписів у такому форматі». Ні, і все тут.

А пані Недоступ каже, що треба. І державний реєстратор Ольга Калиниченко з нею абсолютно згодна. І теж нічим допомогти не може. І сердиться, що її турбують з таких дрібниць. Натякає, що якщо нічого не спадає на думку, то здавайте документи без завірених підписів й одержуйте офіційну відмову в реєстрації. У цьому випадку вже сплачені засновниками 50+17+170 гривень ідуть на користь переможця – держави. Такий от непростий вибір. Виходить, що Закон так чи інакше повинний бути порушений. Або чиновниками, або нотаріусом. І вибір, схоже, тільки в тім, кому з них запропонувати за це хабара? Ситуація звична. Але чи не час зупинитися? Чи не час припинити заохочувати корупцію? У нас сьогодні з’явився унікальний історичний шанс змінити, олюднити зашкарублу державну машину, і ми зобов’язані ним скористатися. Ні стара, ні нова влада не зацікавлені й не будуть зацікавлені в дотриманні наших прав і свобод. Просто тому, що така природа влади взагалі. Не варто мати ілюзій на цей рахунок. Ніхто, крім нас самих, не буде відстоювати наші інтереси. І тільки тоді, коли кожний з нас це цілком усвідомить – тільки тоді чиновники стануть відповідальними.

В цьому сенсі, я думаю, активісти «Живої традиції» діють правильно, вирішивши домагатися справедливості за законом і широко розголосити цей бюрократичний казус. Вони офіційно звернулися до луганського міського голови, у засоби масової інформації, у правозахисні організації із проханням надати тлумачення діям чиновників міськвиконкому й підказати вихід із цієї безглуздої ситуації.

Я ж, у свою чергу, хочу призвати всіх, хто коли–небудь знаходився в подібній ситуації, хто зіштовхувався зі зневажливим відношенням і свавіллям чиновників, повідомити про це на електронну адресу нашої громадської організації: postup@ukr.net, для того, щоб ми могли надавати розголос й юридичну оцінку фактам зловживань і контролювати дії влади. Замовчувати ці факти – значить потурати беззаконню. Якщо ми хочемо поліпшити наше життя, наше суспільство, нам потрібно істотно змінитися самим. Кожному з нас необхідно навчитися поважати себе як людину й громадянина. Тільки тоді нас зможе поважати влада.

І, не дай боже, шукати у всьому цьому який-небудь політичний підтекст! У змінах, про які я говорив, за великим рахунком, щиро не зацікавлена жодна з політичних сил. Нам пора вже дати політиці спокій. Це відволікає від вирішення дійсно важливих насущних проблем. Рутинна, кропітка соціальна робота завжди буде важливіше політичних демаршів. Це очевидно, що закони написані людьми і завжди в тій або іншій мірі недосконалі. При будь-якій владі. Але коли недосконалість закону помножена на недосконалість його трактування виконавцями – це вже стає не просто абсурдним, але й соціально небезпечним.

Не хочеться заздалегідь давати оцінку, або навіть робити які-небудь припущення щодо дій луганських чиновників, але розібратися в ситуації й зробити відповідні висновки все-таки треба. Не можна множити погані прецеденти. І ми щиро сподіваємося, що цей факт не більше ніж прикре непорозуміння, з тих, що легко  вирішуються, якщо сторони уважно прислуховуються до думки опонента.

26–01–2005

Погляд

12.02.2005 | Євген Сверстюк

Великий німий запитує

   

Якось лагерний кагебіст Кронберг, доволі пристойний латиш, з розмови на загальні теми раптово перейшов до питання, хто все ж таки підбурив зону 36 до бунту проти адміністрації. Він сказав: «Я думаю, що то справа Миколи Курника» – «Ви наперед усе знаєте. Але чи можете аргументувати?» – «Можу» – відповів він. «Чоловік робить те, що вже раніше робив. А в справі Курника записано аналогічний випадок. Для слідчого це правило...»

Ця епізодична розмова запала мені в пам’ять. Я став придивлятися до людей в зоні – не так до їх розмов прислухатися, як до розповідей, що де коли вони робили.

Іншими словами, до «звичного почерку» ... Виявилося справді, що людина схильна робити те, що і раніше робила, лагерний стукач спостерігає за дисидентами і доносить адміністрації – так само, як колись доносив окупаційній владі на своїх земляків. Роботяга білорус, який з гвинтівкою відбив у червоних партизанів свою корову, в лагері терпіти не може злодіїв і «брехливих комуняк». А Сергій Ковальов, який одверто редагував у Москві «Хронику текущих событий», в зоні залишається законником і правовим арбітром, послідовним і безпристрасним.

Що брехун завжди брехун – це відомо всім. Але не всім ясно, що зав.відділом пропаганди чи то ЦК, чи обкому КПРС – це професійний брехун, який усі свої виступи будував на зовнішній правдоподібності, а правдою ніколи не цікавився. Головне його мистецтво — викручуватись. І він буде робити те саме на будь-якій посаді.

Нерозуміння таких речей дорого обходиться суспільству. Приблизно стільки мільярдів, скільки обійшлася виборча кампанія Віктора Януковича.

Чому все ж таки людина з кримінальним минулим не може бути Президентом?

Люди, які не вміють думати, зводять питання до того, що гріхи молодості треба прощати. Звичайно, треба прощати. Але насамперед їх треба вивчати, особливо тоді, коли чоловік їх замовчує, а потім посилається на те, що партія і церква йому «все простила».

Йдеться не про оцінку їх, а про школу, з якої вийшов кандидат у Президенти. А школа – це не тільки злочин, а звичайне відбріхування на суді, лагерний університет, обмін досвідом, потім повторна розкрутка, додатковий досвід секретної співпраці з адміністрацією (інакше не вискочиш), і шукання покровителів, які допоможуть зам’яти справу в обхід закону.

Отже, йдеться і про узвичаєну поведінку, і про спосіб мислення, і про узвичаєне ставлення до права й закону, і про поверхову освіту, якої вже не надолужиш...

Звичайно, кожна людина має свої вади і свої біди, і кожна заслуговує на повагу за добру працю на своєму місці – відповідно до своєї освіти, культури, репутації. Але коли людина ігнорує те все, і покладається на те, що впливова рука витягне і поставить, куди треба, і помахає пальцем, кому треба, то хіба це не більший гріх за гріхи молодості?

То гріх гордині, навіть біс гордині, який рухає маленькими людьми з їхнім девізом «кто был ничем, тот станет всем». Цілими дюжинами вони записуються в Президенти, як мінімум – в депутати.

І не треба їх жаліти, коли вони сідають на мілину біля розбитих ночв. І не треба співчувати, коли насміхаються з них діти і передражнюють їх погані манери та граматичні помилки. Якщо школяреві ставлять двійку за помилку в слові, то що ставити кандидатові на першу особу в державі?

Кожна країна має свою систему фільтрів, котрі нагадують амбітним про тверезу самооцінку і про сувору вимогливість і моральну, і професійну, і, зрештою, статутну. Там, де дотримуються закону, законність не є дискусійною.

В СРСР закон розмивався поправкою на «партійність». Але все рівно потрібні були рекомендації відповідальних людей і перевірки даних, де ставились питання і про біографічні факти, і про слабкості типу кар’єризму, безпринципності, моральної нерозбірливості, алкоголізму тощо.

В брежнєвські часи все це зводилось до формальності, бо сам вождь не витримував жодних вимог. Народ виніс суворий діагноз: «Риба гниє з голови».

Падіння комуністичної системи сталося через її гниття і нездатність її самоочищуватись. Інституції існували, але не діяли.

Перебудови фактично не було, бо не було людини, здатної серйозно перебудовуватись. Фактично то була легалізація політичного і морального розкладу верхів. Якщо після Сталіна ще була чистка, арешти і страти, то в перебудову, навпаки, легалізовано найбільший гріх – «розкрадання соціалістичної власності в особливо крупних розмірах». Дозволена гласність не впливала, «прихватизація» була реальна, а «свобода слова» – віртуальна, оскільки зі словом перестали рахуватися і воно втратило силу. В інших державах до влади прийшли нові люди, і вони відсторонили людей старої номенклатури. Німеччина застосувала люстрацію ще в 1945 році, потім – в 1989. Потім, по-своєму, Польща, Чехія, Прибалтика.

Дуже неоднозначне те слово «очищення». На відміну від кривавих «партійних чисток», це було порівняно ліберальне усунення від влади осіб, які вірою і правдою служили комуністичному режимові.

Якби це був режим, де культивується принцип честі, то такі особи і самі зрозуміли б, що час змінився і роль їхня одіграна.

В буржуазній Англії не буває так, щоб лейбористи заявили бажання залишатися в Парламенті в новій ролі консерваторів... Наші ж комуністи повикидали партквитки і на другий день стали «буржуями». Атеїсти навчилися хреститися, кагебісти перестали ловити людей за українську символіку і самі прийняли її. І ніяких проблем, і ніяких самообмежень.

З цього почався суспільний блуд змішування і фальшу, результатів якого не можна було передбачити. Але люди відчули на собі аж тоді, коли їхні заощадження було вкрадено, а потім трастовим шахрайством виманювали валютні заощадження. Усі прокинулися пограбованими.

Тоді люди почали пригадувати євангельське застереження: не вливають вина молодого в старі бурдюки, а то і бурдюки розірвуться, і вино розіллється... І застереження про неможливість служити і Богові, і Момоні.

В результаті занедбання закону старі бурдюки, геть зношені на ідеологічній антиукраїнській службі в ЦК КПРС і КГБ, було вжито для служби в незалежній Україні. Молоде вино розлилося і висохло, старі бурдюки тхнули по–старому антиукраїнським духом, а влада залишилася антинародною. І то ще гіршою, бо коли перше вона служила комусь там, то тепер одверто стала служити Момоні, прикриваючись Богом, в якого не вірить...

Звичайно, проблема люстрації не все вирішує. Не просто сортувати ці бурдюки. Немало буде випадків підміни...

Але в принципі ясно: старі бурдюки не годяться. Взагалі потрібне оновлення. Як завжди, у всі часи.

Хіба не соромно згадувати, як Президент так присмоктався до Момони, що навіть перестав зважати на те, що люди поносять його ім’я разом з іменем його країни?

Хіба не сором, коли ЗМІ працюють проти інтересів, гідності і честі своєї країни?

Яка ганьба: молодь тікає зі своєї незалежної країни в найми і в попихачі до сусідів? А міліція виловлює на вокзалі студентів за ознакою української мови...

Якби ми пройшли хоч якесь очищення, то Україна не мала б клопоту ні з Л.Кравчуком, ні з Л.Кучмою, ні з В.Медведчуком, ні з В.Януковичем, ні з генералом Марчуком, ні з академіками профілю «історія КПРС» та «науковий атеїзм» – їх ім’я легіон.

Про них не знали б...

Якщо повернутися до науки капітана Кронберга, то усі ці люди в незалежній Україні робили те, що звикли робити в ролі старих бурдюків. І з великим умінням використовували своє службове становище за відсутності партконтролю і ОБХСС.

Отже, люстрації мало, потрібні суворі інституції контролю і нові інституції для забезпечення прозорості та незалежності судочинства.

Адже у нас зникло поняття «державні таємниці», натомість оберігаються таємниці ховання награбованого і навіть таємниці пенсій, призначених гонителям за правду!

Коли вони «прихватизували» КРИВОРІЖСТАЛЬ, певні, що боятися нікого і соромитися нема перед ким, раптом очі народу розкрилися на страшенний контраст між величиною оборудки і мізерністю тих осіб, що потрошили велета. Стало зрозумілим: «Батьківщині загрожує загибель або існування, рівнозначне загибелі» (Монтень).

Шашелі називали свою робою «державотворенням», уміло прикриваючи її трудівниками, найнятими на службу, щоб нормально працювали крани і сміттєвози.

ВЕЛИКИЙ НІМИЙ наче закам’янів. Про нього згадували в святкових промовах, але так байдуже, що догадливі журналісти почали посміхатися з народу, як з чогось архаїчного. Посміхали з його вдачі, звичаїв і навіть мови. Одважні мухи сідали йому на чоло, щоб було їх краще видно. Бо що там значить ВЕЛИКИЙ НІМИЙ, порівняно з героями року?

В Книзі книг про все таке вже написано. Але в блиску сезонних вогнів такі речі здаються безнадійно застарілими.

Тоді на наших очах являється чудо. Приходить ВЕЛИКИЙ НІМИЙ на Майдан незалежності, наче до себе до дому, і раптом усі починають розуміти, хто тут господар.

«А де тут подівалася та погань?» – запитує Німий – «Котра погань?» –уточнює жінка в помаранчевій блузі – «Та, що крутила нами десять літ і десять зим» – «Та бенкетує, де ж їй бути?» ...

ВЕЛИКИЙ НІМИЙ дивиться, а там по палатах і по щілинах, як руді таргани, усі герої сезону, вкрай здивовані тим, що Німий – і говорить...

Блощиці і таргани – вони ж влаштовуються назавжди...

«Вичистити ту погань – вичистити назавжди» – каже Господар.

Коли приходить до діла, то виходить, як зі скороченням штатів... скорочують прибиральницю. Навіть віковий принцип не дотримується, хоча тут, здавалося б, найпростіше.

Найтяжчий спадок кучмізму – втрати справжньої твердості законів та принципів. Девальвація слова і моральних імперативів. Повернення до правди буде тлумачитися, як жорстокість, а вимоги законності – як переслідування.

А тим часом то неодмінна умова очищення. Бо ще Горацій знав: «Коли посуд не досить чистий, скисне все, що б ти туди не влив».

Погляд

12.02.2005 | Інна Сухорукова, м.Харків

Роздуми після останніх подій…

   

Не дочекавшись 19-го січня оголошення Рішення Верховного Суду України з розгляду скарги Віктора Януковича стосовно переголосування 26-го грудня, я заснула з відчуттям тривоги і непевності. Марно близькі вмовляли не чекати і не турбуватися: суд задовольнити скаргу Януковича, безумовно, відмовиться. Надто багато кричали і хвилювалися представники позивача, надто наочно затягували процес, і всі побачили – в них немає ніяких доказів, щоб довести, що й це переголосування, результати якого виявилися не на їх користь, визнати недійсним. І таким чином, вже вкотре показати народові, тобто всім нам, що наше місце під лавкою, чи ще де-небудь, у відведеному місці.

«Маніпуляціям – ні, махінаціям – ні, ні – понятіям, ні – брехні! Ющенко – наш президент!» – цілодобово скандували «помаранчеві» на Майдані, в Києві, та на мітингах на підтримку Ющенка в інших містах України. І під цей речитатив відроджувалася наша молода демократія, наша країна, наше громадянське суспільство Ми всі народжувались з ним, але як важко нам це давалось. Особливо моєму поколінню – вже немолодому і вкрай зневіреному.

Ось чому до останньої хвилини ми не могли повірити в чудо – справедливе рішення Верховного Суду, саме якому і судилося долею поставити крапку в цих надважких виборах Президента України 2004 року.

Хоча, вже під час помаранчевої революції Верховний Суд вже показав, що може займати незалежну позицію, і прийняв рішення, згідно з яким результати виборів 21 грудня були визнані недійсними, і було призначено переголосування другого туру виборів. Ми не могли повірити в різдвяну казку із щасливим кінцем, як вірять в це діти, але сталося! Рішення Верховного Суду підтвердило – Віктор Ющенко – наш Президент!

На наших очах народилося не тільки незалежне Українське суспільство, народилась і незалежна третя гілка влади – судова. І ми, все ще не вірячи в це, жадібно ловили кожен рух і кожне слово головуючого в процесі п. Яреми, всіх суддів Верховного Суду. Трансляція судових засідань по телебаченню була, безперечно, безпрецедентним історичним явищем. Невже це в нас? Невже як у всьому цивілізованому світі від нас не приховують те, що відбувалося під час виборів, дають змогу нам самим вислухати свідків, дізнатися про докази, і зробити для себе певні висновки? До суддів під час процесу звертаються «Ваша Честь», і ти відчуваєш, що вони є честю, бо захищають не тільки своє сумління, честь і мораль, а й мою і інших.

І тільки зараз, повіривши в це, я перестала відчувати себе людиною, яку присудили до шибениці, і одна нога її вже була в повітрі, коли справу почали переглядати знов, але з шибениці ще не зняли, і ноги на землі ще не стоять. Так прожили ми з ночі 22 листопада 2004 року по 20 січня 2005-го.

Верховний Суд зняв з моєї шиї зашморг громадянського сорому. Мені тепер є чим пишатися – я громадянка України, країни, яка почала видужувати. Як там казали наші діди? Слава Україні! – Героям Слава!

І, безумовно, ми віддаємо належне вельмишановним головуючому п.Яремі і суддям Верховного Суду, які витримали тиск, що чинився на них, і відстояли честь всього українського правосуддя.

Я знаю, як всім нам буде далі важко. Бо головне – це «вбити дракона в собі». На жаль, ми всі звикли якщо не до хабарництва, то до кумівства. До відносин на рівні: «Ти мені – я тобі». Люди звикли проголошувати одні принципи, а користуватися, особливо в повсякденному житті, іншими.

В розвинених країнах Європи порядність, чесність і добробут є синонімами. І тільки тому, що у суспільних відносинах панує порядність, там є і добробут.

Ми змогли не злякатися влади, тепер ми повинні навчитися не лякатися себе і один одного.

Бюлетень "Права Людини", 2005, №02

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори