пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200532
№32
2005

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

23.11.2005

«В справі Піскуна Конституція України та Закон «Про Прокуратуру» переважає над трудовими гарантіями» – Центр політико-правових реформ

   

«Президент України має конституційне повноваження звільняти Генерального прокурора України без будь-яких обмежень та винятків. Таке рішення глави держави не потребує зазначення підстав для звільнення та/або дотримання вимог трудового законодавства, оскільки носить дискреційний характер і належить до публічно-правової сфери».

Пояснення: Питання звільнення Генерального прокурора України з посади регулюється пунктом 11 частини першої статті 106, частиною першою статті 122 Конституції України, а також частинами першою-другою статті 2 Закону України «Про прокуратуру».

Перша частина статті 2 Закону України «Про прокуратуру» повторює відповідні конституційні положення: «Генеральний прокурор України призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставки з посади».

Друга частина цієї статті визначає випадки, коли повноваження Генерального прокурора України припиняються обов’язково: «Генеральний прокурор України звільняється з посади також у разі:

– закінчення строку, на який його призначено;

– неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я;

– порушення вимог щодо несумісності;

– набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

– припинення його громадянства;

– подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням».

Наявність слова «також» означає, що частина друга статті 2 Закону України «Про прокуратуру» є самостійною нормою, яка подає перелік обов’язкових підстав для звільнення Генерального прокурора України, і не обмежує дію частини першої статті 2 цього Закону.

Тобто як Конституцією України, так і спеціальним Законом України «Про прокуратуру» повноваження Президента України звільняти Генерального прокурора України не обмежено, – це повноваження є дискреційним (на вільний розсуд Президента). Законом додатково визначено лише випадки обов’язкового звільнення Генерального прокурора України з посади.

Це означає, що Президент України може звільнити Генерального прокурора України з будь-якої підстави (її може бути наведено у відповідному указі Президента України, а може й не бути наведено). Це відрізняє Генерального прокурора України у статусі, наприклад, від суддів, для звільнення яких наведено вичерпний перелік у статті 126 Конституції України, або від народних депутатів України, повноваження яких припиняються лише у випадках, встановлених статтею 81 Конституції України. Водночас у частині звільнення це наближає Генерального прокурора України до членів уряду (див. статтю 115 Конституції України).

Відповідно до Рішення Конституційного Суду у справі щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб від 7 травня 2002 року «Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України статусу, зокрема Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України та інших посадових осіб (частина перша статті 9 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року N 3723-XII) не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами. 3 огляду на викладене немає юридичних підстав вважати, що окремі норми Кодексу законів про працю України не можуть не застосовуватися до осіб, яких згідно з Конституцією України призначають на посади чи звільняють з посад Президент України або Верховна Рада України».

Політика і права людини

05.12.2005 | Євген Захаров

Права людини та основні свободи в Україні: старі й нові виклики (Тези доповіді на Президентських слуханнях 28.11.05)

   

Метою цієї доповіді є порівняння стану з правами людини в Україні за період, який вже отримав назву «епоха Кучми» (1994-2004), та в 2005 році. Розглядаються взаємозалежні тенденції, які визначали усе більші порушення прав людини та основних свобод під час 10-річного панування режиму Кучми, та подається короткий аналіз цих тенденцій у 2005 році.[1]

1. Підсилювався адміністративний тиск держави, бажання детально регламентувати життя в будь-якій сфері (особливо економічній), що істотно обмежувало свободу особи. Люди, як і раніше, були беззахисні і залежні від державної машини, а ті, хто, займаючись бізнесом, прагнули бути економічно незалежними, потрапляли під прес численних фіскальних органів, чиї адміністративні процедури і методи покарання ставали все більш витонченими. Наслідки ж для розвитку бізнесу були згубними. У країні начебто навмисно була створена така податкова система, що легальний бізнес неможливий, і тому всі були змушені порушувати законодавство, а значить, усі були вразливими. Проте караючі органи працювали вибірково: репресували тих, хто фінансово підтримував опозицію або намагався бути незалежним. Влада робила все для того, щоб можливим був тільки тісно пов’язаний з нею бізнес, і це ще більше розбещувало державний апарат та посилювало корупцію.

Адміністративний тиск держави помітно послабився. Тісний зв’язок бізнесу з владою не є необхідним. У той же час фіскальна політика держави не змінюється. Податкова міліція, як один з основних порушників прав людини та символ політичних переслідувань у минулому, мала б припинити своє існування, але вона продовжує здійснювати широкий спектр діяльності. В основному зберігся старий державний апарат, корумпований і розбещений за часів Кучми, який звик працювати переважно за корупційними схемами. Тому загроза посилення цієї тенденції залишається. Головними завданнями тут стають детінізація економіки та реальна боротьба з корупцією. Важливим є намір влади вирішувати ці проблеми, про що свідчить прийнятий 18 листопада Указ Президента №1615.

2. Зростали бідність і соціальна нерівність. За офіційними даними на кінець 1999 року (цей рік був найскрутнішим для українців) не менше 30% населення мали прибуток, нижчий за межу малозабезпеченості, за якою надається державна соціальна допомога, – 73.7 грн., при цьому середня зарплата складала 155.5 грн., а прожитковий мінімум – 220 грн., а різниця у доходах між ними і 5% найбільш заможних людей усе зростала, і вже у п’ять-шість разів перевищувала відповідну різницю у країнах Західної Європи та США. Соціальні й економічні права (включення їх до Конституції – давно остогидле радянське лукавство!) виглядали справжнім знущанням. Порушення цих прав були найбільш значними. Уряду Ющенка вдалося переламати на короткий період цю тенденцію. Немов за помахом чарівної палички, стали зникати борги бюджету по зарплатні і пенсіям, пенсії були збільшені, зменшилася сума зовнішнього боргу, економічне зростання країни стало одним з найбільш динамічних у Східній Європі. Рівень доходів українців почав, хоч і дуже повільно, але зростати. Після відставки уряду Ющенка ця позитивна тенденція збереглася, але суттєво уповільнилася. За даними Міністерства праці і соціальної політики, на початок 2002 року не менше 25% населення мали прибуток, нижчий за межу бідності, при цьому доход половини з них не більший, ніж 120 грн. 

Ця тенденція припинилася. Боротьба з бідністю стала одним з головних пріоритетів держави. Вперше мінімальна пенсія зрівнялася з прожитковим мінімумом для непрацюючих, її підвищення було особливо відчутним на селі. Стали більшими й інші соціальні виплати. Шкода, що ріст цін внаслідок великою мірою рукотворної інфляції частково «з’їв» ці підвищення. Становище значної частини населення в цьому сенсі залишається нетривким, тим більше, що йому загрожують плани місцевих влад суттєво підвищити платню за житло та комунальні послуги. Ці плани мають враховувати і не випереджати реальний рівень доходів населення.

3. Політична боротьба поступово перетворилася на придушення опонентів з використанням будь-яких засобів, зокрема, за допомогою державних органів, у тому числі силових. Це добре продемонстрували виборчі кампанії 1998, 1999, 2002, 2004 рр.  і референдум 16 квітня 2000 року. Порушення політичних і цивільних прав були під час виборів і референдуму найбільш серйозними за всі роки незалежності. Безпардонно і вперто нав’язуючи виборцям «правильний вибір», майже не залишаючи шансів нікому з кандидатів опозиції на контакти з виборцями через електронні ЗМІ, не гребуючи ніякими засобами адміністративного тиску для забезпечення потрібного результату, органи виконавчої влади перетворили вибори і референдум у виставу, яка не викликала ніяких почуттів, окрім приниження, сорому і протесту.

Справа Гонгадзе та записи майора Мельниченка, дії Комітету «Україна без Кучми» пришвидшили процес протистояння влади та народу й оформлення його в політичній сфері на інституційному рівні. Після відставки уряду Ющенка стало ясно, що з’явилася політична опозиція, яка мала усі шанси змінити хід подій в країні. Політичне протистояння влади та опозиції ставало все жорстокішим і перейшло у відкриту боротьбу у виборчій кампанії 2004 р.

Придушення політичних опонентів, використання правоохоронних органів як інструментів політичної боротьби припинилося, і, сподіваємось, назавжди. Волання про «політичні переслідування», які лунають з боку колишніх можновладців, є суцільною демагогією. Жертви політичних репресій не виступають на центральних каналах телебачення, не створюють нові партії і не відкривають нові газети. Навпаки, народилася реальна політична конкуренція, коли політичні сили вже не бояться, що їх розчавлять усією силою державного апарату.

4. Усе більш жорстокою ставала кримінально-правова політика. Катування і жорстоке поводження під час дізнання і попереднього слідства з метою одержання зізнань, стали повсякденним явищем, вони найчастіше залишаються безкарними або, ще гірше, сприймаються як норма. Це призводить до збільшення свавілля і безкарності правозастосовчих органів з одного боку і посиленню почуття незахищеності в усіх – з іншого. Кількість засуджених зросла з 108,5 тис. чоловік (у тому числі до позбавлення волі – 35%) у 1991 році до 222,2 тис. чоловік (у тому числі до позбавлення волі – 37,5%) у 1999 році. Кількість виправдувальних вироків усі ці роки не перевищувала 0,35%. Введення нового Кримінального кодексу, судового контролю за арештами не розвантажило кримінально-виконавчу систему, як очікувалося. Не зменшувалася кількість підозрюваних у вчиненні злочину, для яких суди обрали запобіжний захід у вигляді утримання під вартою, отже, умови утримання в  СІЗО залишалися жорстокими. Загальна кількість позбавлених волі зберігалася на рівні 190-200 тисяч.

Жорстокість кримінально-правової політики залишається великою проблемою. Відсутні ініціативи із системного реформування правоохоронних органів. Комітетом Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронних органів і надалі вперто «проштовхується» розроблений урядом проект Кримінально-процесуального кодексу, побудований на основі моделі радянського інквізиційного кримінального судочинства, хоча він був підданий жорсткій критиці правозахисними організаціями та отримав негативну оцінку Ради Європи. Широко розповсюджене  затримання без санкції, яке за Конституцією має бути винятком. Навпаки, винятком є затримання за санкцією суду. Правоохоронні органи й надалі надто широко застосовують запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Правозахисні організації продовжують отримувати скарги на застосування катувань та жорстоке поводження під час дізнання та попереднього слідства. Допоки не запроваджені ефективні заходи із протидії катуванням у міліції. Скарги на дії правоохоронних органів, як правило, розглядаються поверхово та упереджено. Практично немає змін на краще в  кримінально-виконавчій системі, прокуратурі та СБУ. Слід зауважити, що МВС стало більш відкритим і більше співпрацює з правозахисними організаціями. 

5. Усе більше посилювалася неповага до судової влади і до верховенства права в цілому. Про це свідчило постійне порушення принципів верховенства права на догоду сьогоднішній політичній доцільності, нехтування незалежністю суду, тиск на суди з боку Адміністрації Президента та виконавчої влади в цілому, вкрай погане фінансування судової системи, намагання нав’язати суспільству думку, що судова влада – один з найкорумпованіших інститутів країни. Команда Президента блокувала розвиток конституційного законодавства, яке було покликане розвинути конституційні норми та встановити чіткі повноваження виконавчої та законодавчої гілок влади. Так і не були прийняті закони про Президента, про Кабінет міністрів, про тимчасові спеціальні та слідчі комісії Верховної Ради, про її регламент, про органи досудового слідства, тощо. Реформа судової системи була загальмована. Як сказав Голова Верховного Суду Василь Маляренко на парламентських слуханнях 16 березня 2005 року, вона просувалася «повільно, хаотично і безсистемно – за реформуванням слідує контрреформування, намагання переглянути попередні законодавчі рішення». Суди присяжних так і не були введені, адміністративні суди, ювенальні суди так і не були створені. Терміни розгляду судових справ завеликі, і майже в кожній справі порушувався принцип розгляду її протягом «розумного строку».

Незалежність і належне функціонування судової системи та повага до верховенства права також залишається великою проблемою. Фактів прямого тиску на суди було значно менше, ніж за часів Кучми, але бракує розуміння важливості незалежності судової системи, а її фінансування лишається незадовільним. Судова реформа гальмується невизначеністю статусу прокуратури. Більше того, зміни до Конституції, прийняті 8 грудня, повертають органам прокуратури старий радянський загальний нагляд, що взагалі суперечить створенню сильної і незалежної судової влади. Це величезний крок назад у справі реформування прокуратури відповідно до європейських стандартів. Взагалі усе, що стосується конституційної реформи, красномовно свідчить про повну зневагу до Конституції та принципів верховенства права. Багато разів порушувалася процедура внесення змін до Конституції. Схоже, нікому з українських політиків не болить, що реформа створює алогічну конкуренцію вищих державних посад Президента і Прем’єр-міністра в межах однієї – виконавчої – гілки влади, фактично розриває єдність зовнішньої та внутрішньої політики України, зазіхає на принцип колегіальної відповідальності Кабінету Міністрів, вульгаризує принцип розділення влад. Реформа запроваджує засади найгіршого політичного колективізму, перетворює депутатів парламенту на голосуючі автомати, цілком залежні від волі партійних босів і лідерів фракцій, вочевидь збільшує ризики парламентсько-президентського протистояння, різко підсилює пряму організаційну залежність парламенту від волі Президента.

6. Усе більш тотальним ставало стеження силових служб держави за її громадянами, що проявилося найбільше в масових порушеннях права на приватність комунікацій. Прослуховування телефонів, мобільних телефонів, контроль електронної пошти та інших комунікацій набуло колосальних масштабів. Оскільки ці оперативно-розшукові дії (ОРД) є неконтрольованими, неможливо оцінити масштаби незаконного, тобто несанкціонованого, зняття інформації з каналів зв’язку, про яке робилися численні заяви політиками та журналістами. Але масштаби навіть законних дій вражають. Як публічно заявив один з суддів Верховного суду, у 2002 році апеляційними судами було надано 40 тисяч санкцій на зняття інформації з каналів зв’язку. Це дуже багато, якщо порівнювати цю цифру з кількістю дозволів, які надаються в схожих за населенням країнах – Франції, Великій Британії, тощо, де кількість санкцій не завжди перевалює за тисячу. Активно запроваджувалася система моніторингу повідомлень та дій українців в мережі Інтернет. У Наказі Держкомзв’язку №122  від 17 червня 2002 року було вказано, що обслуговувати органи державної влади можуть виключно Інтернет-провайдери, що встановили державну систему моніторингу та отримали відповідний сертифікат. При цьому провайдери були зобов’язані придбати цю систему у держави за власні кошти. Жодних правових підстав цей наказ не мав.

Стеження силових служб держави за її громадянами загалом мало менші масштаби, але все одне лишається дуже значним. За перші 9 місяців цього року було надано приблизно 11 000 санкцій на зняття інформації з каналів зв’язку. Ці неофіційні дані підтвердив 8 жовтня Святослав Піскун, тоді ще Генеральний прокурор України, в інтерв’ю газеті «Комсомольська правда в Україні». При цьому отримані матеріали були використані всього в 40 випадках. Слід зауважити, що це питання було постійним предметом уваги Президента, який неодноразово вказував на неприпустимість незаконного стеження і підписав 7 листопада Указ № 1556 щодо заходів, які мають цьому запобігти. Але, на наш погляд, силові структури не поспішають підтримати Президента. Наказ Державного комітету зв’язку № 122, який впроваджує контроль за користувачами мережі Інтернет, і далі лишається чинним через прагнення СБУ зберегти цю форму контролю за суспільством. СБУ вперто опирається прийняттю законопроекту №4042-1 «Про перехоплення телекомунікацій», який містить гарантії проти зловживань, і внесла разом з іншими силовими структурами до нової редакції «Зводу відомостей, що становлять державну таємницю» від 12.08.05 п.4.4.8 про засекречування статистичних показників щодо оперативно-розшукової, контррозвідувальної чи розвідувальної діяльності. Цей пункт взагалі не буде давати можливості отримати дані про кількість наданих санкцій на зняття інформації з каналів зв’язку. Вихід бачиться в прийнятті парламентом законопроекту №4042-1, втілення якого має вирішити проблему зловживань в цій сфері.

7. Дедалі серйозніше порушувалося право людини на захист свої персональних даних – ще один наслідок бажання держави знати якомога більше про своїх громадян. Скасування прописки поставило завдання створення системи реєстрації фізичних осіб. Основні рішення держави, прийняті в цій сфері, на жаль, мали на меті створення ефективного механізму стеження за приватним життям українців. Тривалі дискусії щодо того, хто і як буде вести реєстрацію, розгляд низки законопроектів, закінчилися несподівано прийняттям 30 квітня 2004 року Указу Президента №500. Указ визначав, що реєстрацію має здійснювати МВС на базі Єдиної державної автоматизованої паспортної системи (ЄДАПС), яка розроблялася, починаючи з 1996 року. Фактично таке вирішення проблеми реєстрації фізичних осіб означало застосування єдиного багатоцільового ідентифікаційного коду особи, що призведе до можливості об’єднання всіх баз даних, де міститься інформація про особу. Загалом успіх цих планів буде означати перетворення України в поліцейську державу.

Право людини на захист своїх персональних даних продовжує перебувати під загрозою. Президент своїм Указом від 10 березня ц.р. за № 457/2005 року скасував Указ №500 від 30 квітня 2004 року про ведення Міністерством внутрішніх справ Єдиного реєстру фізичних осіб на базі ЄДАПС. Тим не менше, МВС, судячи з повідомлень преси, явочним порядком закінчило розробку ЄДАПС на основі єдиного багатоцільового ідентифікаційного коду особи (у якості такого коду використаний податковий ідентифікаційний номер). Нещодавно Юрій Луценко, міністр внутрішніх справ України, заявив про створення картки громадянина з єдиним номером. Впровадження цього паспорту за словами міністра, відкладається до закінчення виборів 2006 року. Проте видача закордонних паспортів у вигляді пластикової картки з єдиним номером вже запроваджена. При цьому ані базовий закон про захист персональних даних, ані закон про створення Єдиного реєстру так і не прийняті. На нашу думку, спочатку необхідно прийняти базові закони, а потім впроваджувати посвідчення особи, дотримуючись права на приватність.

8. Дедалі більше порушувалася свобода слова. Контроль над мас-медіа ставав усе більш жорстким і безпардонним, особливо над електронними ЗМІ. Практично зникли незалежні інформаційно-аналітичні програми. Можливість журналістів вільно висловлюватися прямо залежала від політичних поглядів, інтересів і можливостей власника каналу, тієї фінансово-політичної групи, що його утримувала. У кожному ЗМІ були дозволені теми для критики й сфери, яких не можна торкатися. Оскільки усі фінансово-політичні групи залежали від Президента, то він мав бути поза критикою. Це неписане правило порушувалося в періоди загострення політичної боротьби між Президентом і парламентом, між Президентом і опозицією (видання, контрольовані Павлом Лазаренко, Євгенієм Марчуком, Олександром Морозом) під час парламентських і президентських виборів. Проте висловлювати відверто опозиційну думку стало дуже важко: виконавча влада поступово виробила великий арсенал засобів, що змушують опозиціонерів замовкнути. У середині 2002 року почалося використання «темників», що зробило усі новинні програми схожими і одноманітними.

Порушення свободи слова стали значно меншими. У всіх медійних секторах наявний плюралізм думок, більшість загальнонаціональних телерадіомовників дотримуються збалансованості в поданні інформаційних матеріалів, хоча елементи маніпулювання інформацією залишаються. Нам не відомі факти тиску на журналістів з боку центральної влади, державні ЗМІ поступово позбавляються традиційного для них виключно упереджено-позитивного ставлення до влади. Слід відзначити, що не було встановлено жодних гарантій щодо закріплення чи розвитку цих позитивних змін. На жаль, до цього часу не вироблено зрозумілої позиції з приводу створення суспільного мовлення та приватизації державних ЗМІ.

9. Дедалі ширшим ставало засекречування й обмеження доступу до офіційної інформації, що мотивувалося захистом інформаційної безпеки держави (а це поняття ніяким законом не визначене). Прогресивні закони, що регулювали доступ до інформації, були фактично зведені нанівець підзаконними актами і незаконною практикою, що характеризувалася широким використанням незаконних грифів обмеження доступу до інформації. Зокрема, це такі грифи, як «Опублікуванню не підлягає» (використовувався Президентом), «Для службового користування» (ДСК) і «Не для друку» (використовувалися Кабінетом міністрів, міністерствами та відомствами). За нашими спостереженнями, число документів з цими грифами різко збільшувалося в період виборчих кампаній і проведення референдуму. Кількість документів із грифом «Опублікуванню не підлягає» в деякі місяці доходила до 10% від їх загальної кількості. Привертає до себе увагу також той факт, що саме Президент України засекречував значно більшу кількість документів, аніж Кабінет міністрів чи будь-яке інше відомство. Зазначені грифи таємності не визначені законом, а порядок роботи з документами під цими грифами або взагалі не визначений ніяким нормативним актом, або, у випадку з ДСК, фактично закриває доступ до документів під цим грифом. Істотно розширився також обсяг інформації, що відноситься до державної таємниці, «Звід відомостей, що становлять державну таємницю» був спочатку опублікований (у 1995 році), а потім засекречений. Усі зазначені факти є брутальними порушеннями українського та міжнародного інформаційного законодавства. Що ж стосується відкритої інформації, то відомства надавали її вкрай неохоче. У відповідь на інформаційні запити часто надходили відписки, а часто взагалі не було ніякої відповіді.

Необґрунтоване засекречування й обмеження доступу до офіційної інформації великою мірою збереглося. Обіцянки інформаційної відкритості, прозорості та підзвітності влади суспільству, що давалися на Майдані під час Помаранчевої революції значною мірою лишилися нереалізованими. Прогресу в цьому питанні важко досягнути внаслідок відсутності у державного апарату ще з радянських часів культури відкритості і намагання закрити якомога більше інформації про свою діяльність. Ось останні за часом приклади. 17 листопада парламент 310 голосами «за» (жодного – «проти») прийняв за основу законопроект «Про Службу зовнішньої розвідки України», текст якого в комп’ютерних правових системах відсутній, а одна із статей має гриф «таємно». Наявність таємних статей суперечить самій суті закону як відкритого публічного нормативно-правового акту, це абсолютно неприпустимо. Необґрунтованим, на нашу думку, є також засекречування в новому ЗВДТ такої інформації як «морально-психологічний стан особового складу», уведений Генштабом та Державною прикордонною службою (п. 1.2.1 та 4.6.4). За 10 місяців 42 Укази Президента отримали гриф «Опублікуванню не підлягає», Кабінет міністрів за цей період видав 13 постанов і розпоряджень з грифом «Не для друку» і 3 – з грифом ДСК. На превеликий жаль, практика застосування незаконних грифів обмеження доступу зберігається, незважаючи на обіцянки припинити її, хоча масштаб їхнього використання став меншим, ніж за часів Кучми.

Наведений аналіз засвідчує, що в цілому стан з правами людини в 2005 році покращився, але це покращення не є стійким. Звичайно, не можна за 10 місяців викорінити корупцію, вивести економіку з тіні, змінити свідомість правоохоронців і державного апарату в цілому. Але необхідна політична воля й постійні зусилля, спрямовані на покращення стану з правами людини. Більше того, на нашу думку, сьогодні все ще зберігаються можливості для швидкого старту дієвих реформ в усіх ділянках життя. Надзвичайно важливою при цьому є умова дотримання Конституції та принципів верховенства права, зокрема виконання усіх процедурних вимог. Тільки за цієї умови зміни на краще з правами людини стануть невідворотними.



[1] Текст, який стосується прав людини та основних свобод у 2005 році, подається курсивом.

Катування та жорстоке поводження

01.12.2005
джерело: www.obozrevatel.com.ua

Рішення Шевченківського суду м. Києва у справі екс-генпрокурора С.Піскуна

   

Справа №2-12238/05

ПОСТАНОВА

Іменем України

18 листопада 2005 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді Мороз І.М.

суддів: Білошкап О.В., Ігнатченко Н.В.

при секретарі Голуб О.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві справу за адміністративним позовом Піскуна Святослава Михайловича до Президента України про визнання Указу № 1441/2002 від 14.10.2005 року неправомірним та його скасування, зобов’язання вчинити дії про поновлення на посаді,

Встановив:

Позивач звернувся з позовом про визнання неправомірним та скасування Указу Президента України № 1441/2002 від 14.10.2005 року «Про звільнення С. Піскуна з посади Генерального прокурора України», мотивуючи тим, що зазначеним Указом його було безпідставно звільнено з посади Генерального прокурора України, всупереч діючому законодавству України та Конституції України, а тому просить поновити його на посаді.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилається на те, що Конституцією України передбачені гарантії від незаконного звільнення та обов’язки органів державної влади діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією України. Проте Президентом України видано Указ № 1441/2002 від 14.10.2005 року, який є підзаконним актом індивідуальної дії, який виданий всупереч діючим Законам України, в тому числі Закону України «Про прокуратуру», оскільки в ньому відсутні підстави звільнення позивача з посади Генерального прокурора України. А тому, позивач вважає зазначений Указ незаконним.

В судовому засіданні, позивач та його представники підтримали заявлені позовні вимоги, зазначаючи також про те, що в день видання вищезазначеного Указу позивач був тимчасово непрацездатний за станом здоров’я та отримав лікарняний лист.

Представники відповідача позовні вимоги не визнали, мотивуючи тим, що оскаржуваний Указ є індивідуально-правовим актом, який є наслідком конституційно-політичної відповідальності посадової особи – Генерального прокурора України і Президентом України в межах повноважень наданих йому п. 11 ч. 1 ст.106 Конституції України, а тому зазначений акт має конституційно-правову природу та є предметом конституційної юрисдикції і розгляд зазначеного питання віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України. А тому позивач не вправі оскаржувати його в суді загальної юрисдикції в порядку адміністративного судочинства.

В судовому засіданні встановлено, що Президентом України було видано Указ № 1441/2002 від 14.10.2005 року «Про звільнення С. Піскуна з посади Генерального прокурора України», в якому зазначено: «Відповідно до пункту 11 частини 1 статті 106 Конституції України звільнити Піскуна Святослава Михайловича з посади Генерального прокурора України.»

Зазначений Указ було видано Президентом України до закінчення п’ятирічного строку повноважень Генерального прокурора України, передбаченого ст. 122 Конституції України, що не оспорювалось сторонами.

За поясненнями позивача та його представників, вони не оспорюють право Президента України на звільнення Генерального прокурора України, а оспорюється законність вищезазначеного Указу Президента України відносно безпідставності звільнення позивача.

Стаття 55 Конституції України, встановлюючи судовий захист прав і свобод людини і громадянина, гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Статтею 43 Конституції України громадянам гарантується судовий захист від незаконного звільнення.

Рішенням Конституційного Суду України № 8-рп/2002 від 07.05.2002 року, у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), встановлено, що призначення на посади та звільнення з посад Президентом України або Верховною Радою України посадових осіб не може обмежувати їх права на судовий захист у разі незаконного звільнення.

Відповідно до ст. 124 Конституції України Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, до яких за ст. 125 Конституції України входять спеціалізовані суди.

Згідно статті 150 Конституції України та ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» до повноважень Конституційного Суду України належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

За ст. 150 Конституції України та ст. 40» Закону України «Про Конституційний Суд України» ці питання розглядаються за зверненнями окремої категорії суб’єктів Конституційного подання: Президента України; не менш як сорока п’яти народних депутатів України; Верховного Суду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

В конституційному поданні висувається клопотання про визнання оскаржуваного акту неконституційним. Результатом визнання акту неконституційним згідно ст. 152 Конституції України, є втрата ним чинності.

Громадяни України відповідно до ст. 43 Закону України «Про Конституційний Суд України» можуть звертатися до Конституційного Суду виключно з конституційним зверненням з питань дачі висновків Конституційним Судом України у випадку необхідності офіційного тлумачення Конституції України та законів України.

Спосіб захисту від незаконного звільнення – скасування протизаконного акту та поновлення на посаді. Це підтверджується й ст. 255 Кодексу законів про працю, який відповідно до ст.1 розповсюджується на трудові відносини всіх працівників («у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає спір»).

Таким чином, скасувати спірний акт, в конституційному провадженні позивач можливості не має, оскільки громадянин України, не є суб’єктом конституційного подання за законом. А тлумаченням норм Конституції України з цього приводу надані Конституційним Судом у вищезазначеному рішенні.

Конституція України статтями 8, 19, 22, 24, 43, 55 встановлює та закріплює право кожного громадянина на ефективний судовий захист та поновлення його порушених прав у разі незаконного звільнення.

Вказані вище норми закріпили верховенство права та обов’язковість законів для всіх громадян України і, відповідно до вимог ст. 106 Конституції України, Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України. А тому вони можуть перевірятися на відповідність не тільки Конституції, а й законам України і перевірка законності зазначених актів є функцією судів загальної юрисдикції.

Виходячи з змісту позовних вимог, позивачем оспорюється не конституційність правового акту Президента України, а законність акту індивідуальної дії, відповідність його законам України, в тому числі Конституції України як Основного Закону, що визначено у вступі Конституції України.

Також слід зазначити, що відповідно до ст. 147 Конституції України Конституційний Суд вирішує питання про конституційність правових актів, а не актів індивідуальної дії. Рішенням Конституційного Суду України № 8-рп/2002 встановлено, що вирішення Конституційним Судом України питань щодо відповідності Конституції України (конституційності) актів Президента України та правових актів Верховної Ради України не виключає можливості оскарження до судів загальної юрисдикції актів Президента України або постанов Верховної Ради України індивідуального характеру з питань призначення на посади чи звільнення з посад стосовно їх законності. Виняток становлять лише акти, які є наслідком конституційно-політичної відповідальності посадових осіб, до якої Конституційний Суд у вказаному Рішенні відніс висловлення недовіри Верховною Радою України, яка має наслідком відставку Генерального Прокурора. Акт Президента України, винесений не на підставі висловлення недовіри Верховною Радою України, не є наслідком конституційно-політичної відповідальності Генерального прокурора України, а тому оспорюваний Указ підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст. 123 Конституції України організація і порядок діяльності органів прокуратури визначаються законом.

За ст. 6 Закону України «Про прокуратуру» органи прокуратури України становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України; здійснюють свої повноваження на підставі додержання Конституції України та чинних на території республіки законів, незалежно від будь-яких органів державної влади, посадових осіб, а також рішень громадських об’єднань чи їх органів.

Стаття 7 Закону України «Про прокуратуру» гарантує прокуратурі незалежність від будь-яких органів влади та посадових осіб держави.

За вказаними вище нормами, прокуратура, очолювана Генеральним прокурором України є незалежним централізованим органом і не є підзвітною Президенту України чи іншим особам. Єдиний орган, якому Генеральний прокурор має звітувати про свою діяльність та діяльність підпорядкованого йому органу за ст. 2 Закону України «Про прокуратуру» – Верховна Рада України. Саме цей орган може притягнути Генерального прокурора до конституційно-політичної відповідальності, висловити йому недовіру, що буде мати наслідком його відставку.

Відповідно до статті 122 Конституції України, строк повноважень Генерального прокурора України – п’ять років. Згідно цієї статті Конституції України та ст. 2 Закону України «Про прокуратуру» Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади. Генеральний прокурор України звільняється з посади також у разі: закінчення строку, на який його призначено; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; порушення вимог щодо несумісності; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення його громадянства; подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням.

Проте, посилання на підстави для звільнення Генерального прокурора України передбачені в ст. 122 Конституції України та ст. 2 Закону України «Про прокуратуру», в оспорюваному Указі відсутні.

Стаття 43 Конституції України та ст. 5-1 Кодексу законів про працю, гарантують громадянам захист від незаконного звільнення, тобто звільнення, яке відбулося не на підставі закону.

Стаття 19 Конституції визначає три невід’ємних умови для законності дій чи рішень: вони мають відбуватися на підставі, в межах повноважень та у спосіб, визначений законом. Але, в даному випадку визначення в Указі законних підстави для звільнення позивача відсутні.

А тому, суд вважає, що звільнення Генерального прокурора без визначення підстав його звільнення може вважатися способом впливу на Генерального прокурора України та засобом втручання в його діяльність, оскільки створює залежність Генерального прокурора України та його дій чи рішень від відповідної посадової особи – відповідача по справі.

Суд приймає до уваги і те, що Конституційний Суд у Рішенні № 8-рп/2002 зробив наступний висновок: викладене не має юридичних підстав вважати, що окремі норми Кодексу законів про працю України не можуть не застосуватися до членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади та осіб, яких згідно з Конституцією України призначають на посади чи звільняють з посад Президент України або Верховна Рада України. Відповідно до статті 11 Закону України «Про державну службу» державні службовці мають право захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих державних органах та у судовому порядку, а рішення про припинення державної служби вони можуть оскаржити безпосередньо до суду (статті 11, 32 Закону).

Суд не може прийняти посилання представників відповідача на те, що посада Генерального прокурора України є політичною, оскільки це суперечить нормам ст. 121 Конституції України, ст.ст.2,3,5,6,7 Закону України «Про прокуратуру» відносно переліку функцій прокуратури України, непідвідомчості та незалежності прокуратури органам влади, крім Верховної Ради України та передбаченого ст. 122 Конституції України тільки одного випадку конституційної відповідальності і тільки перед Верховною Радою України, що було визначено в рішенні Конституційного Суду України № 8-рп/2002. Крім того, стаття 3 Кодексу адміністративного судочинства України, в роз’ясненні поняття «публічна служба», відокремлює політичні посади та прокурорів.

Крім того, суд вважає, що гарантований ст. 43 Конституції України громадянам України захист від незаконного звільнення, який визначений в Кодексі законів про працю України, стосовно недопустимості звільнення в період тимчасової непрацездатності, має стосуватися і позивача, оскільки ним наведені докази стосовно тимчасової непрацездатності 14.10.2005 року (листок непрацездатності серія ААВ № 313913).

А тому, суд приходить до висновку, що Указ Президента України № 1441/2002 від 14.10.2005 року «Про звільнення С. Піскуна з посади Генерального прокурора України» є протиправним, а права позивача підлягають захисту шляхом скасування зазначеного Указу та поновлення позивача на посаді Генерального прокурора України з 14.10.2005 року.

При цьому, суд також визнає загальновідомою обставиною і такою, що не потрібно доказувати, рішення Печерського районного суду м. Києва від 09.12.2004 року (справа № 2-4541) по спору між тими ж особами та відносно тих же підстав звільнення позивача. Зазначеним судовим рішенням в цивільній справі, законної сили, встановлено, що звільнення позивача з посади Генерального прокурора України за Указом Президента України без зазначення будь-яких підстав є порушенням ст. 2 Закону України «Про прокуратуру», а тому, відповідно до вимог ст. 72 КАС України, зазначена обставина не підлягає повторному доказуванню.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 8, 19, 22, 24, 43, 55, 64, 103, 106, 121, 122, 123, 124, 147,,150, 152 Конституції України ст.ст. 13,40,43 Закону України «Про Конституційний Суд України», ст.ст. 2,3,5,6,7,56 Закону України «Про прокуратуру», ст.ст. 3,6,15,17,72,158-163,256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Позовні вимоги Піскуна Святослава Михайловича задовольнити.

Визнати протиправним Указ Президента України № 1441/2002 від 14.10.2005 року «Про звільнення С. Піскуна з посади Генерального прокурора України» та скасувати його.

Поновити Піскуна Святослава Михайловича на посаді Генерального прокурора України з 14.10.2005 року.

Рішення про поновлення на посаді Піскуна Святослава Михайловича підлягає негайному виконанню.

Постанова може бути оскаржена до Апеляційного суду м. Києва шляхом подачі заяви про апеляційне оскарження до Шевченківського районного суду м.Києва протягом десяти днів з дня проголошення рішення та подання апеляційної скарги протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.

Катування та жорстоке поводження

01.12.2005 | Тетяна Монтян, адвокат, м.Київ

«По граблях шагом марш»

   

Відразу хочу зробити декілька дисклеймерів.

Перший. До Піскуна особисто я ставлюсь з безприкладною, майже фізичною огидою. Для мене він – геніальна в своїй мерзотності істота, класичний приклад Шакала Табакі з чарівної казки Ред’ярда Кіплінга про Мауглі. Піскун завжди знає, як знайти у будь-якої людини найвразливіше місце та в який найслушніший момент вчепитись саме в це місце своїми гнилими отруєними іклами. Колись в дитинстві я читала кримськотатарську казку про злого хана, у якого замість серця був не камінь, не шматок заліза чи дерева, а клубок шерсті. Бо в камінь, залізо чи дерево постукаєш – хоч якусь відповідь отримаєш, а в шерсть? Так ось – такий клубок шерсті у Піскуна – замість совісті, честі, гідності, моралі тощо.

Другий. Для перемоги Ющенка я особисто зробила все, що могла, і, мабуть, навіть трохи більше. І на даний час я вважаю його та Ко, незважаючи на численні дурниці, що робляться ним особисто та його, перепрошую на слові, «командою», найменш небезпечними для країни «діячами», але... лише у порівнянні з іншими «лідерами електоральних симпатій».

Третій. В Україні дійсно існує «судова мафія». Саме з її главарями Ющенко періодично проводить «плідні» наради на тему «подальшого поглиблення та реалізації принципу верховенства права».

Четвертий. Я повністю та беззаперечно (як людина та виборець) схвалюю звільнення Піскуна та відмову виконати добровільно рішення про його поновлення на посаді попри те, що його звільнення було незаконним, а невиконання судового рішення взагалі є злочином.

А тепер – по суті.

Для того, щоби неупереджено розглянути будь-яку юридичну проблему, слід абстрагуватись від особистостей, тобто «зав’язати Феміді очі». Отже, задача формулюється таким чином: «Як (абстрактному) Президенту України звільнити з посади(абстрактного) Генерального Прокурора України?» Примітка: особливо вразливі можуть уявити собі, що це не Ющенко звільнив Піскуна, а, наприклад, Кучма – Шишкіна.

Маємо для аналізу:

1. П. 11 ч. 1 ст. 106 Конституції, згідно з яким Президент України призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального Прокурора України та звільняє його з посади.

2. Ч.1 ст. 122 Конституції, згідно з якою, знову ж таки, Генпрокурор призначається на посаду за згодою ВРУ та звільняється з посади Президентом; при цьому ВРУ може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади.

3. Ст. 123 Конституції, згідно з якою організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом.

4. Закон України «Про прокуратуру» 1991 «року народження» в поточній редакції, що містить ст. 2, згідно з якою «...Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади. Генеральний прокурор України звільняється з посади також у разі: закінчення строку, на який його призначено; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; порушення вимог щодо несумісності; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення його громадянства; подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням.»

5. Рішення Конституційного Суду України № 8-рп/2002 від 07.05.2002 року у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (так звана «справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб»), яке нібито має розтлумачувати для правозастосовувачів спірні питання, а натомість саме потребує розгорнутого тлумачення.

Стверджую, що будь-яка людина, яка має хоча б базову середню освіту, здатна, доклавши деяких розумових зусиль, самостійно проаналізувати зазначений незначний масив нормативних актів та скласти особисту думку як про правову позицію обох сторін у справі, так і стосовно рішення суду.

А якщо вже спрощувати спірні правовідносини до ступеню «бінарного коду», то маємо в «сухому залишку» дилеми:

Абстрактний Президент України має стосовно звільнення абстрактного Генерального прокурора України ДИСКРЕЦІЙНІ повноваження (тобто має право звільняти його НА ВЛАСНИЙ РОЗСУД, АБСОЛЮТНО БЕЗМОТИВНО – через непокірливість; занадто жирну пику; неупередженість; довгий язик; нестримне бажання дотримуватись законності та докопуватись до істини – вибирайте на смак!)

Або:

абстрактний Президент України має право звільняти абстрактного Генерального прокурора України виключно на підставі діючого законодавства (облишимо поки що питання про досконалість та адекватність цього самого законодавства).

А також ще одне твердження:

Абстрактний звільнений з посади абстрактним Президентом України Генеральний прокурор України МАЄ ПРАВО, як і будь-який громадянин України, на судовий захист;

Або

він такого права не має, бо звичайний український громадянин не є суб’єктом звернення до Конституційного Суду України з поданням про визнання неконституційним акту Президента України, а згідно з логікою Головатого та прибічників його правової позиції, до загального суду йому також шлях закритий.

На мою скромну думку, постанова судді Ігора Мороза та його колег є дещо «вінегретним» рішенням, в якому намішані купою всі можливі юридичні аспекти спірних правовідносин, але правильним по суті. Я повністю підтримую правову позицію, викладену в цій постанові, та її обґрунтування. Є багато свідків, що ще до винесення рішення я майже тими самими словами пояснювала хибність правової позиції команди Президента. Головний постулат – це те, що так звана «конституційно-політична відповідальність» може мати місце лише при висловленні недовіри парламентом, бо це – колегіальний законотворчий орган, а перед Президентом, як вищою посадовою особою в державі, яка зобов’язана діяти виключно в межах Конституції та законів України, такого виду відповідальності БУТИ НЕ МОЖЕ, бо це – кучмізм, дикість та авторитаризм.

Впевнена, що жодній нормальній людині варіант президента-самодура та безправної людини не до вподоби. Але чомусь, коли мова заходить про огидного мерзотника Піскуна, здоровий глузд затьмарює ненависть та бажання «вставити» цього покидька – за будь-яку ціну!

Але чи вартий Піскун ТАКОЇ ціни? Та ні в якому разі! Тим більше, що, з огляду на повну неможливість для Піскуна РЕАЛЬНО поновитися на посаді, для нього залишається цілком органічною роль «шута горохового», який, «акі блаженний», повчатиме Ющенка та його «високопрохвесійну команду юристів» верховенству права з екрану 5-го каналу. «Нєт зрєліща отраднєє на свєтє...» це саме та абсурдна і дурна ситуація, яка зрештою може спонукати наш політикум та суспільство розпочати чесну та відверту дискусію про жахливий стан справ із законодавством та законністю в країні.

Зрозуміло, що при Кучмі право практично повністю втратило роль регулятора суспільних відносин в країні, поступившись місцем підкилимним інтригам, «тьоркам» та «стрєлкам». Тому його ніхто і не розвивав, бо жодної потреби в ньому не існувало. За час свого перебування при владі Ющенко не спромігся не лише покращити ситуацію, а навіть усвідомити її для себе. Між тим, право на рівні банальної ерудиції є легкопізнавальною наукою, доступною навіть випускнику Тернопільського фінансового інституту. Для цього достатньо придбати на Петрівці підручник з теорії держави та права для перших курсів юридичних вузів та запросити студіка-відмінника з Могилянки на 10-15 хвилин на день для індивідуальних занять. Впевнена, що вже після першого місяця необтяжливих уроків наш Президент перестав би молоти неймовірні юридичні нісенітниці, які жахають його прихильників та дають приводи для зловтіхи його ворогам.

Слід зазначити, що до цієї ганьби Ющенко та Ко цілеспрямовано йшли з самого приснопам’ятного рішення Верховного Суду України, яким справедливо, але незаконно його було зроблено Президентом. Як я і передрікала, Ющенко так і не зрозумів, що суд виграв не він сам і тим більше не його адвокати, а повсталий народ, і що інших подібних «подарунків від тьоті Феміди»«йому вже не обламуватиметься. Ющенко чомусь вирішив (або його переконали «юридичні генії» з оточення), що і надалі вся судова система вправно «лягатиме» під нього, підлаштовуючись під його доволі своєрідні уявлення про те, «что такоє хорошо і что такоє плохо», керуючись при цьому виключно принципами «абстрактної справедливості по-кумівськи».

Піскун-прокурор – це оксюморон. Але в ситуації з його поновленням на роботі особисто я, на відміну від багатьох, вбачаю суцільні позитиви.

Піскун перебував на посаді 9 місяців. Що, не можна було розв’язати питання з ним завчасно? Впевнена, якщо б Ющенко негайно після інаугурації звернувся до Апеляційного суду міста Києва зі скаргою на рішення Жанни Бернацької від 09 грудня 2004 року про попереднє поновлення Піскуна на посаді, суд пішов би йому назустріч і цю скаргу прийняв, поновивши строк на апеляційне оскарження як такий, що був пропущений з поважних причин. Тоді можна було б, не заглиблюючись у юридичні хащі, скасувати рішення Бернацької виключно через безпідставність поновлення строку на звернення до суду самому Піскуну. Але в січні 2005 року Ющенко та його «єдина помаранчева команда» натхненно дерибанили посади і їм було не до якогось там «головного ока гасударєва»... Чому Ющенко навіть не спробував ініціювати висловлення недовіри Піскунові Верховною Радою? Не дав завдання «підняти» весь компромат на нього, якого – неміряно? Чому? Чому? Чому?

Як можна було «купитись» на «переконливі» аргументи Головатого, Полудьонного та казна ще кого про те, що нібито можна звільняти Піскуна безмотивно? Чи вислухав Ющенко «іншу сторону», тобто людей (а таких – безліч, і я в тому числі), хто безпомилково передбачив саме такий розвиток подій?

Головна проблема Ющенка в тому, що він не усвідомлює ступеню свого правового невігластва, не розуміє, що йому необхідно вчитись самому та залучати як до розв’язання конкретних питань, так і для формування правової стратегії, справжніх фахівців, які казатимуть йому ПРОСТО ПРАВДУ, а не лише підлабузників, які співають йому у вуха виключно те, що він хоче чути. На жаль, для нашої країни це серйозна проблема: навіть ті, хто непогано розуміється на праві – з кон’юнктурних міркувань, не шкодуючи власної репутації – говорять юридично сумнівні речі. Останній приклад – Володимир Шаповал, поважний та авторитетний фахівець, суддя Конституційного Суду, який приймав участь в ухваленні того самого рішення КС, на яке, як на доказ правоти – кожен своєї – посилалися як Піскун, так і Головатий! А висновок Гельсінської групи![1] Заридати хочеться, чесне слово: люди, яких важко запідозрити в прихильності до тоталітаризму та авторитарності, обстоюють дискреційні повноваження Президента і заперечують право особи на судовий захист!!!

Якщо людина хоче захистити когось від хулігана, вона повинна бути не тільки шляхетною, але й банально вміти битись краще, ніж цей хуліган. Ніяка моральність не врятує, якщо вам потрібно написати сайт, а ви – не програміст. За допомогою моральності не можна виграти чемпіонат світу з шахів, встановити світовий рекорд на стометрівці чи керувати економікою. Думаю, це очевидно навіть для Віктора Андрійовича. То чому ж він не розуміє, що для керування країною, для вирішення складних юридичних питань моральності тим більше замало?

Потрібен справжній професіоналізм у тій галузі, де точиться боротьба. В даному конкретному випадку потрібно було вміння вести цивільні справи в судах загальної юрисдикції. Чи часто Полудьонний чи Головатий відвідували суди? Бувало з ними таке, але не настільки часто, щоби вони почували себе там як риба в воді. Піскун насправді взагалі не розбирається у праві, але у цій справі він підготувався (чи його підготували) достатньо. Можливо, у команди Ющенка і були якісь шанси, якщо б Шевченківським судом не керував Борис Гулько – загальновідомий ставленик політичної сили, яка асоціюється з «юристами-футболістами». Коли я дізналася, що хитрий Гулько «розписав» цю справу Ігору Морозу, я відразу заявила, чому є купа свідків, що з ймовірністю 99,6% ми матимемо на днях двох Генеральних прокурорів. Тому що я знаю Ігора Мороза за справами, знаю його фаховий рівень та його репутацію людини трохи боязкої, але чесної і принципової. Він з тих, хто сам в бійку не полізе, але якщо вже бійка сама прийшла до нього додому – битиметься. Я була впевнена, що він не зганьбить рештки честі українського правосуддя і винесе законне рішення. Зрозуміло, що не сумнівалися в цьому і Гулько, і всі юридично «просунуті» друзі та недруги Ющенка. Мені відомо з безлічі незалежних одне від одного джерел, що Ющенка намагалися попередити, що правова позиція Полудьонного та Головатого якщо і не абсолютно хибна, то принаймні більш ніж сумнівна.

Єдиним результатом цих спроб стала справжня істерика Головатого стосовно «жидомарсіанської суддівської змови» та звинувачення Ігора Мороза в тому, що він є «судовим мафіозі».

Сто пудів. Саме Мороз. Тьху! Чи личить Міністру юстиції опускатись до майже площадної лайки на адресу Ігора Мороза та інших суддів – будемо сподіватись, з’ясує Рада суддів, засідання якої з цього приводу нібито планується найближчим часом.

Насправді важливим є не те, що з вами сталося, а те, як ви до того, що сталося, ставитеся. Я обурююсь не тим, що робить Ющенко та Ко – я обурююсь, що дорослі, статево зрілі люди, які претендують на роль керманичів нації, ЗАПЕРЕЧУЮТЬ ОБ’ЄКТИВНУ РЕАЛЬНІСТЬ та НЕСПРОСТОВНІ ФАКТИ, чим ставлять себе в дурнувате становище і «підставляють» країну.

Приклад. Якщо я лечу, акі бетмен, на машині, поспішаючи у невідкладних важливих справах, а даішник зупиняє мене та демонструє на «фарі» горді цифри «160» чи біля того, я не кричатиму на нього, що він, козел та чмо, заважає мені їхати у справах і взагалі по життю не правий. Якщо я таке скажу, мент вирішить, що я або хвора на голову, або родичка якогось депутата чи міністра і від цього у мене зашкалило борзометр. Бо заперечувати свою очевидну для всіх неправоту – це ознака дурості та слабкості, а зовсім не крутизни. Зазвичай людина в такій ситуації каже: «Мужик, на тобі хабар, або складай протокол, і ... вибач мені і відпусти якомога швидше – я дійсно дуже поспішаю, мені дійсно треба мчати!» Піскуна слід було звільняти в будь-якому випадку, за будь-яку ціну – але треба було чесно сказати щось на кшталт: «Любі друзі! Законодавство з цього приводу надзвичайно суперечливе, і тому я не впевнений в юридичній бездоганності свого указу. Але Піскун – чудовисько, перебування якого на посаді завдає непоправної шкоди суспільству, і тому я змушений ризикнути». І сприйняти рішення суду спокійно, тим більше, що його можна взагалі не виконувати без будь-яких наслідків для себе. Але при цьому – не забувати весь час казати, що, любі друзі, я дуже жалкую, що у нас таке недосконале законодавство, і трудове, і виконавче, і все інше, але ми працюємо над його вдосконаленням!

Так, правовий інститут «поновлення на роботі» – це оголтілий совковий маразм, що фактично означає примусове зобов’язання укласти (трудовий) договір всупереч волі одної з сторін, але чомусь це нікого не цікавить! Жодний нормальний роботодавець навіть комірника, що вийшов з довіри, фактично до роботи не допустить, навіть якщо виконає рішення суду та допустить його до роботи, але змушений буде найняти іншу людину, а «поновленому» просто платитиме зарплатню та шукатиме «залізобетонний» привід для юридично бездоганного звільнення. Не кажучи вже про головного бухгалтера, не кажучи вже про Генерального Прокурора. Хтось чув, щоб депутати від НСНУ внесли законопроект, що ліквідував би цей анахронізм? Отож-бо.

Виконання судових рішень в Україні – це взагалі казкова тема. Коротко: якщо людина виконувати рішення не хоче, примусити її це зробити майже неможливо. Україна пачками програє з цього приводу справи в Європейському суді, люди роками обивають пороги виконавчих служб... Той же Ігор Мороз, відмовившись «лягти» під київського мера Омельченка та його вірної «земельної шістки» Муховікова, виніс декілька рішень, якими зобов’язав Київську міську територіальну виборчу комісію зареєструвати обраним депутатом Київської міськради Петра Головатенка. Всі здогадалися, що саме поклала на ці рішення комісія, незважаючи на кримінальну справу, порушену за фактом невиконання рішення суду. На даний час Головатенко виграв вже 18 судів, але... так і не став депутатом. З огляду на це, залишається побажати Піскуну попутного вітру в безнадійній справі ФАКТИЧНОГО поновлення на посаді. Бо: Піскун має пройти довгий шлях через виконавчу службу, на якому він застрягне ще на стадії визначення порядку та способу виконання рішення, а потім з’ясує, що примусово змусити Ющенка поновити його на посаді неможливо, бо він недоторканий, а взагалі ця тема – виключно для гіпотетичних рассуждізмів на тему «чи є життя на Марсі».

Безумовно, на Ющенка падає весь негатив стосовно того, що він свідомо порушує закон та не виконує рішення суду. Але наскільки по-іншому виглядав би Ющенко в цій ситуації, якщо б казав, що розуміє рішення суду, визнає, що воно не могло бути іншим, але не може його виконати і готовий нести за своє свідоме порушення закону всю повноту політичної відповідальності, якщо для юридичної є недосяжним.

Впевнена, що більшість українців мало цікавить питання моральності президента, тим більше, що вона у нього дещо своєрідна. Людей цікавить, щоб він сприяв впровадженню досконалих законів та їх дотриманню, а перш за все – щоб він не порушував їх сам (за виключенням таких випадків, як, наприклад, з Пискуном). Для цього потрібно, щоб Президент мав дійсно фахову команду юристів, яких цікавить право саме по собі, а не ступінь «близькості до тіла». Юрист потрібен не для того, щоб приймати рішення замість клієнта, а для для того, аби пояснити йому, які існують точки зору і варіанти та визначати ймовірність того чи іншого варіанту. Зовсім не обов’язково тримати при собі цих людей на постійній основі – їх можна просто збирати для розв’язання конкретної задачі на кшталт «як звільнити Піскуна і які можуть бути наслідки цього звільнення». Фахівці повинні виступити як консультанти і сказати свою вмотивовану думку. Але відповідальність повинен брати на себе Президент. І в першу чергу він сам повинен дбати, щоб в його розпорядженні були чесні, інколи неприємні та незручні юридичні аналітичні розробки, базуючись на яких він міг би приймати свідомі, адекватні рішення. Якщо у нього недостатні чи взагалі хибні дані, на яких він базує рішення, значить, це – виключно його незадовільна робота з формування потрібної команди.

P.S. Сподіваюсь, у Віктора Ющенка сотоваріщі хоча б вистачить розуму не «пресувати» Ігора Мороза. Їй-бо, якщо б всі наші судді були такими «мафіозі», як він, ніяких реформ наша судова система не потребувала б.



[1] Авторка допустила неточність. Не існує коментарю Гельсінської групи, мабуть мова йде про коментар Центру політико-правових реформ стосовно цього рішення, який був розміщений на сайті Гельсінської групи (ред. ПЛ.)

Вісті з пострадянських країн

02.12.2005

Нет – ужесточению контроля над гражданским обществом (заявление российских некоммерческих неправительственных организаций)

   

Мы, представители российских некоммерческих неправительственных организаций, выражаем крайнюю обеспокоенность в связи с рассмотрением в Государственной Думе законопроекта «О внесении изменений в некоторые законодательные акты Российской Федерации», направленного на ужесточение контроля над институтами гражданского общества. Предлагаемые изменения в законодательстве полностью противоречат заявлениям политического руководства России о поддержке развития гражданского общества. Вместо заявленных авторами законопроекта «стабилизации» и «равноправия» принятие таких поправок ведет к параличу общественной жизни, дестабилизации и правовому произволу.

Обществом и государством до сих пор в полной мере не осознан масштаб деятельности и значимость российских неправительственных организаций, вносящих существенный вклад в экономику и социальное развитие страны и берущих на себя те функции, которые не выполняют государство и рынок. Принятие законопроекта приведет к свертыванию деятельности множества организаций и нанесет значительный ущерб интересам нашей страны и развитию России.

Реализация законопроекта «О внесении изменений в некоторые законодательные акты Российской Федерации», подготовленного группой депутатов фракций «Единая Россия», «Родина», КПРФ и ЛДПР, отбросит российское гражданское общество как минимум на 15 лет назад, когда было принято первое законодательство об общественных объединениях. По единодушным оценкам российских и международных экспертов, данный проект закона является безусловно дискриминационным по отношению к неправительственным организациям, не соответствует международной практике регулирования деятельности НКО, противоречит Конституции РФ, нормам и принципам международного права. Проект закона существенно и необоснованно сокращает конституционное право граждан на объединение, самым болезненным образом влияет на правовое положение общественных объединений и некоммерческих организаций, ограничивает свободу их деятельности, ставит в неравное положение по сравнению с коммерческими структурами, государственными и муниципальными некоммерческими организациями.

Так, будет ограничено конституционное право граждан на создание неформальных незарегистрированных общественных объединений без статуса юридического лица – теперь они должны будут в обязательном порядке уведомлять о своем создании орган государственной регистрации. При этом порядок такого уведомления устанавливается не законом, а Правительством РФ. Кроме того, законопроект содержит весьма расплывчатый перечень дополнительных причин, по которым организации может быть отказано в регистрации.

Рассматриваемый проект закона предусматривает неоправданное ужесточение контроля за деятельностью всех российских некоммерческих организаций, независимо от сферы их деятельности. Планируется, что орган государственной регистрации будет наделен дополнительными полномочиями по контролю за содержанием деятельности и расходованием собственных средств некоммерческих организаций, в любое время и без каких-либо обоснований сможет запрашивать финансово-хозяйственные и распорядительные документы организаций. Предложенная законодательная инициатива не только окончательно лишает общественные объединения статуса самоуправляемых сообществ, но и создает почву для произвола со стороны чиновников.

Особенно жесткие ограничения налагаются на деятельность на территории РФ иностранных некоммерческих организаций. Предлагается запретить деятельность представительств и филиалов иностранных и международных некоммерческих организаций. Свои структурные подразделения они смогут создавать только в виде общественных объединений, регистрируемых как российские юридические лица, что юридически невозможно для подавляющего большинства зарубежных организаций. Таким образом, деятельность многих иностранных НКО, работающих в самых разных сферах, в том числе в области культуры, социальной поддержки населения, здравоохранения, образования, охраны природы и т. д., фактически окажется в России вне закона. Иностранные граждане, в случае если они не проживают на территории РФ постоянно, лишатся права создавать некоммерческие организации, а равно быть учредителями и участниками других НКО. Это прямо нарушает Конституцию РФ, гарантирующую каждому (а не только гражданам России) право на объединение, и лишает нашу страну многих бескорыстных благотворителей.

Ряд предлагаемых изменений напрямую противоречит нормам международного права и обязательствам нашей страны, в том числе нескольким статьям ратифицированной Россией Европейской Конвенции о защите прав человека и основных свобод, и тем самым подрывает престиж России как гаранта международного права. В результате принятия законопроекта репутации страны будет нанесен непоправимый урон, что особенно остро проявится накануне председательства России в «большой восьмерке» индустриально развитых стран с 1 января 2006 года.

По оценкам экспертов, принятие законопроекта будет иметь тяжелейшие последствия для развития и функционирования гражданского общества в ближайшие месяцы. Уставы всех российских некоммерческих организаций должны будут под угрозой ликвидации приведены в течение одного года в соответствие с новыми требованиями и зарегистрированы в органах юстиции. Эта процедура предстоит нескольким сотням тысяч организаций. Учитывая размытые неправовые и расширительные критерии отказа в регистрации, содержащиеся в законопроекте, это неизбежно парализует работу НКО, в том числе благотворительных, культурных, молодежных, правозащитных, экологических, объединений по интересам и т. д. Кроме того, процесс одновременной перерегистрации и ликвидации сотни тысяч российских неправительственных НКО, а также бюрократический контроль за их деятельностью потребует значительных затрат из государственного бюджета, о масштабе которых авторы поправок сознательно умалчивают.

Никаких консультаций и обсуждений законопроекта с самими некоммерческими организациями вообще не проводилось, несмотря на заявления руководства страны о необходимости диалога власти с гражданским обществом. Келейный характер подготовки законопроекта и желание авторов принять его до начала 2006 года, свидетельствует о том, что инициаторы проекта осознают его направленность против интересов гражданского общества и «непроходимость» в случае реального открытого общественного обсуждения.

Мы убеждены, что гражданское общество в России нуждается вовсе не в «стабилизации», а в интенсивном развитии. Тотальный контроль никак не может способствовать развитию. Учитывая дискриминационный характер предложенного законопроекта, большие шансы для бюрократического произвола при его применении, противоречие законопроекта Конституции РФ и международным обязательствам России, негативные экономические и социальные последствия в результате вероятного сокращения программ некоммерческих организаций, затратность применения закона и отсутствие каких-либо разумных аргументов в его пользу, мы обращаемся к Правительству и парламенту с требованием не поддерживать данную законодательную инициативу.

Мы заявляем – нет ужесточению контроля над гражданским обществом, да – его свободному развитию на благо нашей страны.

Подписи:

Людмила Алексеева, Московская Хельсинская группа

Манан Асламазян, АНО «Интерньюс»

Александр Аузан, Институт национального проекта «Общественный договор»

Людмила Вахнина, Правозащитный центр «Мемориал»

Валентин Гефтер, Институт прав человека

Лидия Графова, Форум переселенческих организаций

Леонид Григорьев, Ассоциация независимых центров экономического анализа

Галина Гришина, Общественное объединение женских инициатив «Восток-Запад»

Александр Даниэль, Международное общество «Мемориал»

Юрий Джибладзе, Центр развития демократии и прав человека

Свет Забелин, Международный социально-экологический союз

Олег Комаровский, Институт национального проекта «Общественный договор»

Ида Куклина, Союз комитетов солдатских матерей России

Татьяна Локшина, Центр содействия исследованиям гражданского общества «Демос»

Арсений Рогинский, Международное общество «Мемориал»

Елена Русакова, Молодежный центр прав человека и правовой культуры

Наталья Самовер, историк

Наталья Таубина, Фонд «Общественный вердикт»

Михаил Тименчик, Фонд «Точка опоры»

Елена Тополева, Агентство социальной информации

Григорий Шведов, Международное общество «Мемориал»

На 1-ое декабря 2005 года письмо подписали 1348 человек.

Заявление открыто для подписания всеми заинтересованными и поддерживающими его гражданами и организациями.

Бюлетень "Права Людини", 2005, №32

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори