пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200510
№10
2005

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

20.04.2005 | Віктор Колісник, м. Харків

Попередній правовий аналіз конституційних новел

   

Конституційна реформа, перший етап якої завершився 8 грудня 2004 року ухваленням Закону «Про внесення змін до Конституції України»[1], може істотно вплинути на систему взаємовідносин та взаємодії між органами державної влади, однак навряд чи можна однозначно стверджувати, що такий вплив буде виключно позитивним.

Зміни передбачають перерозподіл та уточнення компетенції державних органів, удосконалення механізмів та процедур, пов’язаних з реалізацією їх державно-владних повноважень. По-новому вирішується питання щодо дострокового припинення повноважень народних депутатів, розпуску парламенту, створення коаліції депутатських фракцій, порядку формування уряду, призначення керівників центральних органів виконавчої влади тощо. У зазначеному Законі уточнено перелік суб’єктів законодавчої ініціативи, за комітетами парламенту визнано право здійснювати контрольні функції, подовжено термін повноважень українського парламенту з чотирьох до п’яти років, запроваджено інший порядок визначення дати проведення парламентських та президентських виборів, передбачено новий механізм виконання повноважень глави держави у разі їх дострокового припинення, поновлено право органів прокуратури здійснювати нагляд за дотриманням прав і свобод людини й громадянина.

Більш конкретно і чітко визначено порядок усунення обставин, що порушують вимоги щодо несумісності статусу народного депутата України з іншою діяльністю (ч. 4 ст. 78 Конституції України). У разі виникнення таких обставин народний депутат зобов’язаний у двадцятиденний термін або припинити таку діяльність або подати заяву про складання повноважень народного депутата України. Це положення має позитивно вплинути на роботу парламенту, адже добре відомо про непоодинокі випадки, коли деякі державні службовці протягом тривалого часу перебували на посаді, залишаючись народними депутатами України, відверто нехтуючи при цьому конституційні вимоги щодо несумісності.

Як логічне продовження зазначеного положення у Законі про внесення змін до Конституції України передбачено додаткові підстави дострокового припинення повноважень народного депутата України: у разі порушення ним вимог щодо несумісності (якщо протягом двадцяти днів зазначені обставини не будуть усунуті) та у разі невходження народного депутата до депутатської фракції політичної партії, за списком якої його було обрано, або у разі виходу з неї (п. 5, 6 ч. 2 ст. 81 Конституції України). Це має сприяти більш відповідальному ставленню народних депутатів до виконання покладених на них обов’язків, до виконання ними Конституції та законів України.

Однак це може поставити народних депутатів України у повну залежність від лідерів депутатських фракцій та навіть призвести до диктату останніх. До того ж виникає правова колізія: з одного боку, у лідерів фракцій з’являється реальна можливість нав’язувати членам фракції власне бачення та власну точку зору з будь-якого питання і відповідно фактично вимагати від них голосувати тільки певним чином, а з іншого – голосування за Основним Законом України має здійснюватися, по-перше, особисто (ч. 3 ст. 84 Конституції України), а, по-друге, народні депутати не можуть нести юридичної відповідальності за результати голосування (ч. 2 ст. 80 Конституції України). Зазначені конституційні приписи означають, що народні обранці мають право голосувати з будь-якого питання на власний розсуд, виходячи з власного бачення, керуючись при цьому своєю правосвідомістю та сумлінням. Ще більш гострим таке протиріччя постає у разі, коли виходити з позиції тих науковців, що визнають існування конституційно-правової відповідальності як самостійного виду юридичної відповідальності. На нашу думку, конституційно-правова відповідальність полягає у настанні несприятливих негативних наслідків правового характеру у разі порушення Конституції України або неналежного виконання конституційно-правових норм. Тоді виходить, що одні конституційні норми ставлять народного депутата у повну залежність від волі та забаганок (або навіть сваволі) лідерів фракцій, а інші – дозволяють народному обранцю виявити певну політичну свободу і самостійність. Та скористатися нею навряд чи у багатьох парламентарів виникне бажання, оскільки це може з великою вірогідністю потягти за собою настання негативних наслідків у вигляді дострокового позбавлення депутатського мандата.

Таким чином у парламенті може виникнути досить складна ситуація. Разом з тим слід мати на увазі, що деякі фахівці віддають перевагу жорсткій партійній дисципліні на противагу сумнівній самостійності парламентарів. Так, ще під час розгляду одного з перших проектів нової української Конституції угорський експерт Андраш Шайо наголошував: «Я особисто не в захопленні від партійної дисципліни, яка сьогодні є в Європі. Однак більшою мірою я за тиранію партії, ніж за тиранію самостійних депутатів, при якій ваш голос просто продається. Повторюю, ознаки цього спостерігаються сьогодні у східноєвропейських парламентах, зокрема, в Польщі це стало серйозною проблемою нестабільності в поєднанні з дуже невдалим виборчим законодавством. Йде процес розшарування і це призводитиме до збільшення влади президента. Таким чином, погодившись з тим, що нам потрібен сильний виконавчий орган, треба будувати таку структуру парламенту, яка спроможна балансувати, і цим забезпечувати свою життєдіяльність»[2]. Проте, з огляду на ту практику штучного формування і так званої «постійно діючої парламентської більшості», і ситуативної більшості для голосування у парламенті з окремих питань, яка склалася протягом останніх років, можна припустити, що окремі негативні тенденції навряд чи вдасться повністю подолати найближчим часом. Тому в українському «виконанні» досить вірогідними можуть стати спроби неправомірного впливу (чи навіть тиску) уже виключно на лідерів партійних фракцій з боку окремих політичних чи фінансових угрупувань, і тоді надмірно жорстка партійна дисципліна дозволить створити «керований» (або навіть «кишеньковий») парламент. Для цього вже не потрібно буде «накопичувати» голоси багатьох депутатів, досить буде «купити» лідерів фракцій чи якимось іншим чином залучити їх (можливо шляхом примусу, залякування, погроз, шантажу) до виконання плану дій, складеного за межами парламенту. Мабуть виключати таку можливість не слід. За таких умов і процес формування уряду може стати певною мірою керованим та заздалегідь обумовленим окремими фінансовими угрупованням задля реалізації власних вузько кланових інтересів всупереч конституційним приписам, демократичним засадам та гаслам.

Однією з новел Закону є подовження строку повноважень Верховної Ради України до п’яти років (ст. 76 Конституції України). Разом з тим слід зазначити, що в теорії конституціоналізму однією з гарантій стабільності влади та одним з елементів системи стримувань і противаг визнається встановлення саме різних термінів повноважень вищих органів державної влади. В Україні після запровадження посади Президента повноваження і глави держави, і парламенту складали п’ять років. Влітку 1993 року в Україні виникла глибока політична криза, для виходу з якої «враховуючи соціально-політичну ситуацію, що склалася в Донбасі та інших регіонах України» 17 червня 1993 року Верховна Рада України навіть призначила на 26 вересня 1993 року проведення всеукраїнського референдуму «з питань довір’я (недовір’я) Президенту України та Верховній Раді України»[3]. Але згодом, після проведення політичних консультацій, Президент України і Верховна Рада України погодилися на проведення дострокових парламентських та президентських виборів і необхідність референдуму відпала сама собою. При цьому вдалося, по-перше, погасити страйкові емоції та пристрасті, по-друге, подовжити свої повноваження (Верховній Раді – на півроку, а Президенту України – майже на рік, адже новообраний Президент України вступив на посаду 19 липня 1994 року). 7 жовтня 1993 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про назву, структуру і кількісний склад нового парламенту України»[4], яким скоротила термін повноважень Верховної Ради України з п’яти до чотирьох років.

Запроваджені у Законі додаткові підстави для дострокового припинення повноважень Верховної Ради України сприятимуть активізації роботи парламенту (ч. 2 ст. 90 Конституції). Проте навіть за умови відсутності реальної згоди щодо зближення політичних позицій та щодо сформування персонального складу уряду, коаліція депутатських фракцій зможе протягом тривалого часу з метою самозбереження просто імітувати виконання відповідних умов й саме таким чином формально уникнути можливості розпуску парламенту, тобто штучно звести нанівець зазначені конституційні вимоги .

Порядок роботи Верховної Ради тепер передбачається встановити Регламентом (ч. 5 ст. 83 Конституції), хоча за чинною Конституцією мав бути ухвалений закон про регламент. Складається враження, що не спромігшись ухвалити закон про регламент протягом більше ніж восьми років всупереч вимогам Основного Закону, парламент вирішив повернутися до застарілої практики та узаконити чинний Регламент 1994 року, за яким уже понад десять років працюють парламенти трьох скликань поспіль. По суті ж це спроба обійти підпис Президента, оскільки закон про регламент потрібно було б подати на підпис глави держави, а от новий Регламент парламенту, якщо йти за практикою, що склалася у попередні роки, міг би бути ухвалений постановою Верховної Ради України, як це сталося у 1994 році. Тоді б і з внесенням будь-яких змін до Регламенту Верховної Ради України не виникало б жодних проблем, оскільки їх також не потрібно було б подавати на підпис глави держави. Напевно саме такої мети намагалися досягти розробники цього законопроекту. Однак такий шлях означав би повне нехтування конституційними приписами, оскільки відповідно до вимог п. 21 ч. 1 ст. 92 Конституції України «організація і порядок діяльності Верховної Ради України» мають визначатися виключно законами України.

До головних здобутків конституційної реформи зазвичай відносять встановлення правових засад утворення в парламенті коаліції депутатських фракцій (ч. 6-7 ст. 83 Конституції України) та істотну зміну порядку формування уряду (ч. 8 ст. 83, п. 12 ч. 1 ст. 85, п. 9 ч. 1 ст. 106, ч. 2-4 ст. 114 Конституції України)[5].

За загальним правилом коаліція депутатських фракцій має формуватися протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання нового складу Верховної Ради України. Зрозуміло, що йдеться про ту ж саму парламентську більшість, яку кілька разів штучно формували в українському парламенті протягом останніх років і яка через певний час періодично припиняла своє існування. Зокрема, 27 вересня 2002 року лідерами фракцій «Аграрники України», Народно-демократичної партії, політичних партій промисловців і підприємців та «Трудова Україна», „Регіони України», Соціал-демократичної партії (об’єднаної), а також депутатських груп «Демократичні ініціативи», «Європейський вибір», «Народний вибір» та «Народовладдя» була підписана Угода про утворення та основні засади діяльності постійно діючої парламентської більшості у Верховній Раді четвертого скликання. Додатком до цієї Угоди стало Положення про постійно діючу парламентську більшість у Верховній Раді четвертого скликання[6].

У зв’язку із запропонованим у Законі про внесення змін до Конституції України нововведенням виникають такі запитання: що означає „протягом одного місяця» – адже місяці бувають тривалістю і 30 днів, і 31 день, і навіть 28 днів? Тим більше, що в інших положеннях цього Закону прямо вказуються конкретні терміни: «не пізніше ніж на п’ятнадцятий день» (п. 9 ч. 1 ст. 106 Конституції України), «протягом тридцяти днів однієї чергової сесії» (п. 3 ч. 2 ст. 90 Конституції України), «протягом шістдесяти днів після відставки» (п. 2 ч. 2 ст. 90 Конституції України)[7]. Що означає „за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій»? Яким чином має бути оформлено створення коаліції депутатських фракцій (юридична або політична угода, конституційний чи адміністративний договір тощо)? Все це має бути встановлено у Регламенті Верховної Ради України, але для комплексного конституційно-правового аналізу внесених змін відповіді потрібні вже зараз. А як бути, наприклад, у тому випадку, коли глава держави вважає, що під час створення коаліції не було враховано результати виборів і узгодження політичних позицій не відбулося? Конституція не дає відповіді на це запитання.

Формування уряду має тепер розпочинатися з внесення коаліцією депутатських фракцій пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем’єр-міністра (ч. 8 ст. 83 Конституції України). Глава держави повинен внести відповідне подання до парламенту не пізніше, як на п’ятнадцятий день (п. 9 ч. 1 ст. 106 Конституції України). Але чи має право Президент України не погодитися з пропозицією коаліції? А якщо глава держави не внесе таке подання або пропустить встановлений термін? Звичайно, Конституція розрахована на те, що її будуть виконувати, однак добре відомими є непоодинокі випадки, коли глава держави навіть після подолання парламентом президентського вето не підписував закон, хоча згідно з вимогами Конституції України зобов’язаний був це зробити протягом десяти днів. Так, наприклад, Закон „Про Кабінет Міністрів України» парламент ухвалював кілька разів, навіть подолав вето Президента України, але останній всупереч вимогам ст. 94 Конституції не підписав його і повернув до парламенту, хоча зобов’язаний був підписати та офіційно оприлюднити.

Відповідно до конституційних змін персональний склад уряду практично повністю формуватиметься парламентом, який призначатиме членів уряду за поданням Прем’єр-міністра України. Лише кандидатури на посади міністрів оборони та закордонних справ, а також Голови Служби Безпеки України призначатимуться парламентом за поданням Президента України. Це означає, що формування уряду може перетворитися в умовах українських політичних реалій у досить тривалі та затяжні політичні торги між фракціями. Це може значно затягнути процес формування уряду та негативно відбитися як на фаховому рівні його персонального складу, так і на результативності його роботи як колегіального органу.

Інколи висловлюється думка про те, що запропонована модель є спробою використання європейського досвіду. Але при цьому не уточнюється, досвід яких саме європейських держав мається на увазі? Зазвичай навіть у парламентарних республіках та парламентарних монархіях глава уряду призначається главою держави за погодженням з парламентом, а інші члени уряду – главою держави за поданням прем’єр-міністра. У деяких країнах глава держави призначає главу уряду, а за пропозицією останнього – членів уряду, який згодом має звернутися до парламенту з метою отримання вотуму довіри. Зазначена процедура називається інвеститурою уряду. Вона передбачена у конституціях Італії, Іспанії, Греції, Польщі, Фінляндії, Туреччини, Латвії, Македонії, Албанії, Вірменії тощо.

Розробники проекту Закону про внесення змін до Конституції України, намагаючись запровадити в Україні деякі переваги парламентарної форми правління, пішли ще далі, ніж більшість європейських держав й отримали в результаті окремі ознаки такої собі «суперпарламентарної» республіки. Адже не лише глава українського уряду, а і його персональний склад тепер будуть призначатися лише Верховною Радою України практично без будь-якої участі у цьому процесі глави держави, оскільки покладання на нього обов’язку внести подання щодо кандидатури на посаду Прем’єр-міністра, запропонованої коаліцією депутатських фракцій, зводить роль Президента України до суто технічної функції. Схожий механізм формування уряду запроваджено у Республіці Болгарія за Конституцією від 12 липня 1991 року. Так, відповідно до п. 6 ст. 84 Конституції Болгарії Народні збори „обирають і звільняють з посади міністра-голову і за його пропозицією – Раду Міністрів; вносить зміни до уряду за пропозицією міністра-голови»[8]. Згідно зі ст. 99 Конституції Болгарії Президент після консультацій з парламентськими групами доручає кандидату на посаду міністра-голови, що рекомендується найбільшою за чисельністю парламентською групою, сформувати склад уряду. Якщо протягом семи днів кандидат на посаду міністра-голови не зможе запропонувати склад Ради Міністрів, Президент доручає це кандидату на посаду міністра-голови, запропонованому другою за чисельністю депутатською групою. Якщо і в цьому випадку не буде запропоновано склад Ради Міністрів, Президент протягом семи днів доручає будь-якій іншій парламентській групі вказати кандидата на посаду міністра-голови. Коли таке доручення виконано успішно, Президент пропонує Народним зборам обрати кандидата міністром-головою[9].

За ускладненою процедурою в Україні у першій половині 90-х років уже призначалася частина складу уряду відповідно до п. 10-1 ч. 1 ст. 97 Конституції України 1978 року (зі змінами), коли парламент затверджував запропоновані Президентом України кандидатури на посади міністрів закордонних справ, оборони, фінансів, юстиції, внутрішніх справ та голів Державного комітету у справах охорони державного кордону і Державного митного комітету[10]. Тоді той досвід було визнано переважною більшістю фахівців не зовсім вдалим та передчасним і від нього свідомо відмовилися при розробці та ухваленні нової Конституції України.

Але голови місцевих державних адміністрацій й надалі будуть призначатися главою держави, оскільки внесення відповідних змін до ст. 118 Конституції України не передбачено. Таким чином відбувся відчутний розрив у системі здійснення виконавчої влади. Однак цей розрив не буде подолано й у разі схвалення на наступній сесії Верховної Ради України другого Закону про внесення змін до Конституції України, який було попередньо схвалено 8 грудня 2004 року одночасно з прийняттям деяких інших законів у так званому «пакеті» [11].

Прихильники політичної реформи переконані, що зміна системи взаємовідносин між гілками влади, розширення ролі парламенту та глави уряду у механізмі здійснення державної влади одночасно сприятиме підвищенню відповідальності парламенту та уряду за стан справ у державі, за виконання покладених на них функцій. С. Гавриш вважає, що політична реформа «передбачає формування дієвого механізму взаємної відповідальності і співпраці між урядом і парламентом, перегляд обсягів повноважень державних органів, посилення контрольних функцій парламенту, визначення процедури формування і відставки уряду, врегулювання правового статусу парламентської коаліції, а також гарантування суспільству неможливості узурпації влади»[12]. На думку А.Колпакова, формування коаліційного уряду призведе до збільшення взаємовідповідальності та поліпшить взаєморозуміння між Кабінетом Міністрів і Верховною Радою»[13].

З одного боку, можна припустити, що парламент, який формує склад Кабінету Міністрів України, буде й більш відповідально ставитися до ухвалення необхідних для забезпечення його діяльності законів. Але все ж таки це не є політичною відповідальністю у тому сенсі, як її розуміють у більшості європейських держав і яка полягає передусім у можливості парламенту ініціювати відставку уряду. Як справедливо зазначає В.Шаповал, «конституційна теорія і практика країн світу знає два різновиди власне політичної відповідальності уряду – колективну і індивідуальну. Питання про їх взаємозв’язок і взаємовідношення, як правило, не регламентується правом і має бути віднесене до реальної політики... На відміну від відповідальності у порядку імпічменту, коли її підстави прямо встановлюються в конституціях, власне політична відповідальність уряду значною мірою є суб’єктивна. Необхідність застосування такої форми відповідальності визначається не критеріями законності, а потребами конкретної політики, відображеними у волевиявленні парламентаріїв. Згідно з самою ідеєю власне політичної відповідальності уряду, останній здійснює свої функції доти, доки його діяльність задовольняє парламент»[14].

Головний сенс реформи, на думку її ініціаторів та прихильників, полягав перш за все у посиленні відповідальності, у формуванні більш відповідальної влади. П. Добродумов вважає, що «у Конституції слід закріпити гарантії політичної відповідальності Кабінету міністрів»[15]. У чому ж полягає ця відповідальність відповідно до нових конституційних змін? Так само, як і раніше, передусім у можливості ухвалення парламентом резолюції недовіри Кабінету Міністрів України (ст. 87 Конституції України)[16]. Однак, як це не дивно, можливості розгляду питання про відповідальність уряду з внесенням змін до Конституції України не лише не розширилися, а й певним чином звузилися, оскільки це питання тепер не можна поставити не лише протягом року після схвалення Програми діяльності уряду та більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а й протягом останньої сесії парламенту, яка, як відомо, може тривати кілька місяців. У цьому, безумовно, є певна власна логіка (зокрема, такий правовий механізм створює додаткові гарантії того, що уряд не буде надмірно лихоманити через забаганки то однієї, то другої фракції), але тоді зовсім немає підстав говорити про формування більш відповідальної влади, про посилення політичної відповідальності уряду. Інша справа, що нова система взаємовідносин між органами державної влади унеможливить повторення тієї ситуації, яка виникла після прийняття Верховною Радою України Постанови від 1 грудня 2004 року, коли парламент висловив недовіру Кабінету Міністрів України, але останній відмовився піти у відставку.

З другого боку, можлива така ситуація, коли, наприклад, незважаючи на суттєве зниження найважливіших фінансово-економічних показників та погіршення ситуації в багатьох сферах, парламент не наважиться відправити уряд у відставку з огляду на своєрідне усвідомлення та уявлення про власну відповідальність за результативність діяльності уряду. Мовляв, відправивши уряд у відставку, коаліція депутатських фракцій фактично оцінить власну діяльність як «незадовільну», що може стати у конкретних умовах перешкодою на шляху до розгляду питання про відповідальність уряду та формування його нового складу. І спонукати уряд до більш активних та рішучих дій у такій ситуації напевно не зможе ніхто. А глава держави не буде мати для цього жодних формальних підстав, як і для того, щоб відправити у відставку парламент.

До того ж ні Конституція України, ні жоден з проектів Закону «Про Кабінет Міністрів України» не містять навіть приблизного переліку правових підстав для відставки уряду. Зазвичай «причини для висловлення депутатами недовіри до уряду та причини відставок загалом слід шукати в площині політичних ігор (читай: у площині довільних мотивацій), що аж ніяк не корелює з прагненням до встановлення реальної правової відповідальності уряду»[17].

Зміни торкнулися й термінів проведення парламентських та президентських виборів, але здійснено це не зовсім вдало, оскільки конкретні дати тепер будуть постійно змінюватися й інколи унеможливлювати виконання інших вимог Конституції. Так, чергові вибори до Верховної Ради України відбудуться у березні 2006 року, а наступні парламентські вибори – в останню неділю травня 2011 року. Це означає, що перше засідання нового парламенту може реально відбутися десь аж у середині липня, а термін формування коаліції депутатських фракцій закінчиться на початку серпня. Тоді уряд буде сформовано лише на початку вересня. Але ж тоді об’єктивно неможливо буде виконати імперативну вимогу ч. 1 ст. 83 Конституції, відповідно до якої чергова сесія парламенту має розпочатися у перший вівторок вересня.

Тепер не лише призначення, але й звільнення Генерального прокурора має здійснюватися Президентом України лише за згодою парламенту (п. 25 ст. 85 Конституції). До того ж прокуратурі повернуто право здійснювати «нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина» (п. 5 ст. 121). Це так званий загальний нагляд прокуратури у дещо урізаному вигляді, оскільки спрямований на забезпечення дотримання лише тих законів, що пов’язані зі здійсненням прав і свобод людини і громадянина, та лише органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Разом з тим це положення може досить своєрідно сприйматися окремими працівниками прокуратури задля штучного конструювання надуманих підстав для втручання у діяльність підприємців, а також установ і організацій. Окрім того, це може негативно відбитися на рівні авторитету та поваги до суду як головного засобу захисту прав людини, знизити довіру до нього з огляду на повернення ілюзій щодо одного з альтернативних засобів поновлення прав людини і громадянина шляхом звернення до органів прокуратури.

Отже, попередній аналіз внесених до Конституції України змін дає достатньо підстав для висновку про те, що передбачена трансформація владних відносин (особливо з огляду на розрив у системі виконавчої влади) навряд чи зможе забезпечити перехід до оптимальної, ефективної та більш відповідальної системи здійснення державної влади (як у політичному, так і правовому аспекті). Запровадження принципово нової системи взаємовідносин між законодавчою та виконавчою владами, а також правового механізму здійснення державної влади в цілому навряд чи зможуть істотно позначитися на її результативності через половинчатість, недостатню узгодженість та непослідовність конституційно-правового регулювання. А сталося так перш за все тому, що „ідея істотного конституційного оновлення вітчизняної політичної системи не просто обговорювалася громадськістю країни, в тому числі науковцями, щоб дійти істини, а була інтенсивно, адміністративно-організованим чином «проговорена» в суспільстві»[18]. Тобто широкої та неупередженої наукової дискусії з головних проблем політичної реформи фактично не відбулося. Натомість проводилися різноманітні масові заходи (збори, форуми тощо), які нагадували уже призабуті колишні партійно-господарські активи із заздалегідь писаними-переписаними сценаріями, завчасно визначеними та підготовленими виступаючими, на яких панувала атмосфера однозначної піднесено-урочистої підтримки за незначної, «дозованої» критики. Однак, як це не дивно, прихильники політичної реформи продовжували підтримувати її завжди (навіть тоді, коли основні положення чергового проекту змінювалися кардинальним чином і не мали майже нічого спільного з ідеєю ініціаторів та початковим варіантом законопроекту): і тоді, коли передбачалося перетворити український парламент у двопалатний, і тоді, коли повернулися до однопалатної моделі; і тоді, коли пропонувалося обирати главу держави парламентом, і тоді ,коли відновили попередній порядок виборів Президента України. Складається враження, що для декого конституційна реформа стала такою собі «ідеєю-фікс». Сьогодні, як і півтора роки тому, справедливим і актуальним видається висновок В. Селіванова: «Безумовно, будь-яке рішення, особливо державне, має спиратися на волю, але остання, особливо якщо це стосується державних рішень, має ґрунтуватися не лише на почуттях, «здоровому глузді», суб’єктивних переконаннях окремих політиків або державних службовців, а й бути науково всебічно обґрунтованою. Інакше рішення може бути прийняте і навіть реалізоване, але бути не виваженим, а отже – неефективним у кінцевому підсумку. Але нікому не потрібне рішення заради самого рішення, як нікому не потрібна будь-яка соціальна реформа заради самої реформи. Реформування існуючих суспільних відносин виправдовується лише тоді, коли краще стає жити людям. Не людина має існувати для реформ, а останні для людини. На жаль, необхідно визнати, що сучасний етап конституційної реформи в Україні перетворився на постійні спроби політичного перерозподілу ресурсного потенціалу країни, що є далеким від потреб та інтересів Українського народу»[19].

Тому ефективність функціонування механізму здійснення державної влади знову, як і раніше, буде залежати від дотримання усіма державними органами та посадовими особами конституційних приписів та конституційних процедур, а також від цілої низки ситуативних та випадкових чинників й передусім, від політичної волі вищих посадовців, від їх уміння шукати та знаходити політичні компроміси, від політичної структуризації парламенту та суспільства, від співвідношення політичних сил в парламенті тощо.

Потенціал Конституції України після набуття нею чинності не було задіяне повністю, оскільки розкритися на всю потужність він міг лише за умови ухвалення численних законів, необхідність прийняття яких прямо випливала з тексту Основного Закону. Так, наприклад, незважаючи на пряму імперативну вимогу чотирьох конституційних норм (ч. 2. ст. 6, ч. 2 ст. 19, п. 12 ч. 1 ст. 92, ч. 2 ст. 120 Конституції України), правовий статус переважної більшості органів виконавчої влади (і в тому числі Кабінету Міністрів України) до цього часу визначається не законодавчо, а шляхом ухвалення підзаконних актів (перш за все указів глави держави та урядових постанов). Кабінет Міністрів України, не діждавшись ухвалення закону, котрий визначив би порядок його діяльності, змушений був сам прийняти Тимчасовий регламент Кабінету Міністрів України, який затверджено Постановою Кабінету Міністрів України № 915 від 5 червня 2000 р. Зазначений Регламент діє до цього часу. Або інша проблема. За Конституцією України закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом (ч. 2 ст. 57 Конституції України). Однак такий закон до цього часу парламент не ухвалив і на сьогодні відсутнє чітке правове регулювання порядку набрання чинності нормативно-правовими актами, який визначається Регламентом Верховної Ради України та Указом Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 10 червня 1997 року. Причому зазначені нормативно-правові акти є конкуруючими між собою, протягом тривалого часу вони не співпадали і навіть суперечили один одному. Так, у Регламенті Верховної Ради України зовсім не згадуються як офіційні видання ні газета Кабінету Міністрів «Урядовий кур’єр», ні «Офіційний вісник України», ні газета «Президентський вісник». Проте згідно з Указом Президента України від 10 червня 1997 р. перші два видання віднесено до офіційних ще у 1997 році, а останнє – після внесення у 2004 році відповідних змін до ст. 1 зазначеного Указу. При цьому, на практиці закони в газеті «Урядовий кур’єр» інколи публікуються навіть раніше, ніж у офіційному парламентському виданні газеті «Голос України». Те ж саме стосується, наприклад, порядку призначення та звільнення заступників міністрів та інших центральних органів виконавчої влади. Президент України ще у 1999 р. Указом від 15 грудня присвоїв собі таке право всупереч не лише нормам, а й духу Конституції. Цим правом він неодноразово користувався і пізніше, навіть після прийняття Конституційним судом України Рішення від 17 жовтня 2002 р., в якому однозначно встановлено, що «керівниками центральних органів виконавчої влади є міністри (до складу Кабінету Міністрів входять за посадою), посадові особи, які очолюють інші, крім міністерств, центральні органи виконавчої влади»[20]. Це означає, що заступники міністрів та посадових осіб, які очолюють інші центральні органи виконавчої влади, не є керівниками центральних органів виконавчої влади. Тому їх призначення та звільнення не може здійснюватися главою держави на підставі п. 10 ч. 1 ст. 106 Конституції України.

На превеликий жаль, і новообраний Президент України перейняв від свого попередника естафету нехтування конституційних приписів та норм поточного законодавства, то видаючи укази під грифом «друкуванню не підлягає» (що не передбачено законодавством), то втручаючись у кадрові прерогативи уряду та урядовців, штучно звужуючи їх можливості у розробці та реалізації державної політики, то штучно створюючи нові центри протистояння на владному Олімпі, вивищуючи всупереч вимогам законодавства статус секретаря Ради національної безпеки і оборони України на противагу Прем’єр-міністру.

За умов такої позаправової вакханалії, яка накопичувалась роками, годі плекати надію на формування відповідальної та ефективної виконавчої влади навіть у разі переходу до нового, переважно парламентського, способу формування уряду та призначення керівників інших центральних органів виконавчої влади.

Тому, можливо, слід було б не поспішати змінювати Основний Закон, а піти іншим шляхом – інтенсифікувати процес законодавчого забезпечення реалізації конституційних приписів (передусім шляхом активізації діяльності суб’єктів законодавчої ініціативи, створення спільних парламентсько-урядових робочих груп з розробки та доопрацювання окремих законодавчих актів тощо) і саме таким чином встановити більш чіткі правові межі діяльності органів державної влади, а також координаційних, консультативних, допоміжних та інших органів і служб, позбавити їх можливості втручатися у сферу повноважень інших органів та змусити діяти лише у спосіб, передбачений Конституцією і законами України.



[1] Про внесення змін до Конституції України: Закон України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV// Голос України. - № 233. – 2004. – 8 грудня.

[2] Міжнародний симпозіум «Конституція незалежної України”. 3-5 липня 1992 р. – К.: Українська Правнича Фундація, 1992. – С. 218.

[3] Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 29. – Ст. 314.

[4] Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 42. – Ст. 395.

[5] Про внесення змін до Конституції України: Закон України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV// Голос України. - № 233. – 2004. – 8 грудня.

[6] Голос України. – № 186. – 2002.– 10 жовтня.

[7] Про внесення змін до Конституції України: Закон України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV// Голос України. - № 233. – 2004. – 8 грудня.

[8] Конституція Республіки Болгарія // Конституції нових держав Європи та Азії. – К.: Укр. Правн. Фундація. Вид-во „Право”, 1996. – С. 136.

[9] Конституція Республіки Болгарія // Конституції нових держав Європи та Азії. – К.: Укр. Правн. Фундація. Вид-во „Право”, 1996. – С. 141.

[10] Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 20. – Ст. 271.

[11] Див.: Про попереднє схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України: Постанова Верховної Ради України від 8 грудня 2004 року № 2223-IV // Голос України. - № 5. – 2005. – 13 січня.

[12] Гавриш С. Політична реформа є викликом сучасної історії // Голос України. – 2004. – 27 липня. – № 137. – С.8.

[13] Колпаков А. Проблеми змін в політичній системі України: політико-правовий вимір // Право України. – 2003. - № 4. – С. 6.

[14] Шаповал В. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. – К.: Програма Л, 1995. – С. 80.

[15] Добродумов П. Про реформу політичної системи України // Право України. – 2003. - № 5. – С. 22.

[16] Про внесення змін до Конституції України: Закон України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV// Голос України. - № 233. – 2004. – 8 грудня.

[17] Конончук С. місце виконавчої влади в системі державної влади України та проблема відповідальності // Демократичні механізми формування відповідальної виконавчої влади в Україні. Інформаційно-аналітичне видання УНЦПД. – 2003. – № 7. – С. 4.

[18] Селиванов В. Демократичний вимір конституційної реформи: обумовленість і необхідність // Право України. – 2003. – № 8. – С. 23.

[19] Селиванов В. Демократичний вимір конституційної реформи: обумовленість і необхідність // Право України. – 2003. – № 8. – С. 23.

[20] Правові позиції Конституційного Суду України в рішеннях і висновках (1997-2003 роки). – К.: Атака, 2003. – С. 252.

Вибори

20.04.2005

За 2 протоколи на користь Януковича дають п’ять років в’язниці

   

У Сумській області Білопольський місцевий суд присудив 53-літню громадянку – члена дільничного виборчкому міста Ворожба до 5 років позбавлення волі із встановленням терміну випробування на 2 роки.

Одночасно її позбавили на 1,5 роки права обіймати посади у виборчих комісіях всіх рівнів при проведенні виборів і референдумів.

На період виборів ця жінка, ім’я якої не називається, приїхала на Сумщину з Донбасу і тимчасово прописалася в одному з населених пунктів. Під час першого туру виборів президента України 31 жовтня вона була членом однієї з виборчих дільниць міста Ворожба Білопольского району, повідомляє прес-служба прокуратури Сумської області.

Після 20.00 за результатами підрахунку бюлетенів було встановлено, що більшу кількість голосів отримав кандидат у Президенти Віктор Ющенко. У цей час вона мала доступ до підписаних членами виборчкому протоколів. Жінка заволоділа двома його екземплярами й внесла неправдиві дані на користь кандидата Віктора Януковича.

Сфальсифіковані дані були доставлені до Білопольского тервиборчкому і враховані під час остаточного підрахунку голосів.

www.ПРАВДА.com.ua

Вибори

20.04.2005

Розшукуються підозрювані в організації порушень на виборах в Мукачево

   

Міліція оголосила в розшук 2-х підозрюваних в організації правопорушень на виборах мера Мукачевого (Закарпатська область) 18 квітня 2004 року, а також правопорушень у ході першого й другого турів виборів Президента в жовтні й листопаді 2004 року. Про це повідомляють Українські Новини з посиланням на прес-службу Міністерства внутрішніх справ.

За даними прес-служби, міліція розшукує Івана Чубирка, 1970 року народження – колишнього радника голови Державної адміністрації Закарпатської області, а також його брата Миколу Чубирка, 1977 року народження. Обоє підозрюваних – жителі Мукачевого. Суд призначив їм запобіжний захід – арешт. Міліція закликає всіх, хто знає про місце перебування цих громадян, повідомити в найближче відділення міліції. Раніше «Наша Україна» звинувачувала Івана Чубирка у причетності до фальсифікації виборів мера Мукачевого 18 квітня 2004 року. За їх словами, помічник тодішнього губернатора Івана Різака Чубирко координував всю роботу з пересування криміналізованих груп та узгодження дій криміналітету й правоохоронців Мукачевого з обласною владою.

Також, за словами опозиції, Чубирко є родичем Віктора Медведчука – чоловіком сестри Оксани Марченко, дружини лідера СДПУ(о). Як відомо, вибори в Мукачевому визнані сфальсифікованими всіма міжнародними спостерігачами. 23 грудня 2004 року Мукачівський міський районний суд поновив Василя Петьовку на посаді мера Мукачевого. На цю посаду він був обраний в 2003 році.

4.04.2005

www.ПРАВДА.com.ua,

Вибори

20.04.2005
джерело: www.liga.net

МВД Украины установило причастность к фальсификации выборов в Николаевской области 30 должностных лиц органов местной власти

   

Министерство внутренних дел Украины установило причастность к фальсификации выборов Президента Украины в Николаевской области 30 должностных лиц органов местной власти. В результате проведенных проверок выявлены многочисленные факты фальсификаций выборов.

Как сообщили в Департаменте связей с общественностью МВД Украины, основные фальсификации были связаны с голосованием по фальшивым открепительным талонам и по месту проживания умерших, несуществующих или временно отсутствующих граждан. В частности, в результате проверки использования трети открепительных талонов установлены свыше 700 граждан (из 1300 опрошенных), которые вообще не голосовали.

Фальсификация происходила по двум типовым схемам:

· в областном центре формировались группы, которые выезжали на голосование в регионы (студентам, в частности, предлагались деньги от 80 до 100 гривень);

· руководство госадминистраций в районах области, превышая свои должностные полномочия, грубо вмешивалось в работу избирательных комиссий, иногда лично фальсифицировало результаты выборов, даже в присутствии членов комиссии и наблюдателей.

По предварительным подсчетами, в фальсификации выборов на территории Николаевской области принимали участие свыше 1000 граждан, в том числе 30 должностных лиц органов власти – от глав сельсоветов до глав райгосадминистраций.

В настоящее время все материалы о выявленных правонарушениях направлены в прокуратуру. Соответствующие проверки продолжаются.

08.04.2005

Свобода вираження поглядів

20.04.2005
джерело: www.imi.org.ua

Феодосійська «Кафа» відстояла право на свободу слова у суді

   

31 березня феодосійська газета «Кафа» виграла суд за позовом приватної особи. Судовий процес тривав із середини 2003 року. Приводом для позову стала вимога приватної особи про спростування опублікованої виданням інформації.

Редактор Ірина Прокопюк розповіла ІМІ, що тоді вони опублікували у газеті матеріал, присвячений рейду представників міськвиконкому курортною зоною міста для виявлення нелегальних торговців. За цим фактом журналісти опублікували матеріал, подавши дві точки зору: представників міськвиконкому та нелегального підприємця. Останній звернувся до газети з вимогою спростувати інформацію, надану виконкомом щодо того, що він, як інвалід, також повинен мати відповідні документи для здійснення торгівлі.

Ірина Прокопюк пояснила, що таких позовів до газети останнім часом було декілька, і всі їх газета виграла. Останній же розглядався в основному у світлі ст.34 Цивільного Кодексу, де йдеться, що журналіст, який отримав інформацію від посадової особи під час виконання нею своїх обов’язків, може її не перевіряти, оскільки такий документ вважається достовірним.

Позивач вимагав від газети відшкодування моральної шкоди у розмірі 10 тисяч гривень. За словами редактора, це досить велика сума для газети. Вона констатувала, що останнім часом судді стали дуже грамотно підходити до справ, у яких фігурують засоби масової інформації. Вона додала, що цього разу навіть не залучала адвокатів для захисту.

01.04.05

Доступ до інформації

20.04.2005

Укази «не для друку» – закони «не для виконання» (продовження теми)

   

23 березня у приміщенні УНІАН відбулася прес-конференція Альянсу громадянських активістів «МАЙДАН» щодо припинення практики незаконного засекречування нормативно-правових документів. Подаємо прес-реліз цієї акції та друге відкрите звернення до Президента.

Проголошення Віктором Ющенком, тоді ще кандидатом у Президенти, своєї вірності принципам відкритості влади, її відповідальності перед громадянами та курсу на забезпечення дотримання принципу верховенства права дали народу сподівання і навіть впевненість у тому, що нова влада, створена, підтримана і захищена Майданом, не матиме нічого спільного з поваленим режимом. І в тому, що нова команда, розуміючи джерело своєї перемоги, ніколи не стане, «страшенно далекою від народу», що їй нема чого буде безпідставно приховувати від своїх громадян.

Ця впевненість не похитнулася і тоді, коли ми з подивом виявили продовження одіозної практики видання державними органами нормативно-правових документів, засекречених від власного народу, під грифами «Опублікуванню не підлягає» чи «Не для друку», що не передбачено жодним Законом України, котрими, відповідно до ст.19 Конституції України, лише і мають керуватися владні інституції та їхні посадові особи. Ми були переконані, що причина такої прикрої практики криється в інерції мислення апаратних чиновників, багато з яких, прийшовши за часів Кучми і працювавши за правилами, породженими кучмізмом, благополучно пересиділи в кріслах Помаранчеву революцію.

Тому Відкритий лист до Президента України з вимогою припинення незаконної практики засекречування нормативно-правових актів, ініційований і направлений голові держави співголовою Харківської правозахисної групи, головою правління Української Гельсінської спілки з прав людини Євгеном Захаровим, мав на меті привернути увагу Віктора Ющенка до наявності проблеми і необхідності її вирішення.

На жаль, сподівання досі не виправдались. Окрім побіжної «відмашки» з боку держсекретаря Зінченка, про яку ми повідомляли на попередній прес-конференції, жодної реакції з боку Президента чи хоча б його Секретаріату не було, – отже, порушений Закон України «Про звернення громадян», котрим встановлено обов’язок письмової відповіді з боку органів державної влади та їхніх посадових осіб на письмову заяву протягом місяця.

У цій ситуації наш вибір, вибір альянсу «Майдан», не є надто широким. Або захищати своє право і законність у судовому порядку, або змиритися з порушенням закону і ігноруванням прав громадян. Перший варіант для нас є вельми прикрим і нелегким, з огляду на можливого відповідача, але другий – принципово і засадничо неприйнятним. Тому ми робимо ще одну спробу.

16 березня Євгеном Захаровим було направлено на адресу Президента другого листа з відповідними вимогами, до якого були долучені підписи вже 580 громадян та 32 громадських організацій, зібраних за період з часу опублікування першого звернення.

Ми наголошуємо: дотепер ми не маємо підстав запідозрити самого Віктора Ющенка у схильності до нехтування законами і можливий судовий позов розглядатимемо не як атаку на позиції Президента, якого ми підтримували на Майдані і від якого не відступилися і тепер, а як допомогу йому у зламі антиправової, антиконституційної і закоснілої практики, породженої радянською системою і кучмізмом, якщо Президент з якихось причин не може цього зробити власноруч.

В тому разі, якщо і другий лист не отримає належної реакції і проблему не буде вирішено, вибору не залишиться. Ми розглядаємо можливе звернення до суду як прикрий, вимушений, але необхідний для захисту Права і духу Помаранчевої революції крок – якщо лише у цей спосіб можна добитися виконання закону від чиновників, котрі, свідомо чи несвідомо, дискредитують нову владу.

Народ після подій Помаранчевої революції не заслуговує на неповагу з будь-якого боку, передусім з боку тієї команди, котру він привів до влади, рівно як від безіменних чиновників відомства Олександра Зінченка.

Президент Віктор Ющенко поки що не заслуговує на здобуття репутації людини, для котрої закон є порожнім звуком. Підтвердження цьому нашому переконанню ми чекаємо.


Доступ до інформації

20.04.2005

Відкритий лист до Президента В.А. Ющенка стосовно припинення практики незаконного засекречування нормативно-правових актів

   

Вельмишановний Вікторе Андрійовичу!

Я надіслав на Ваше ім’я звернення (лист №07/05 від 31.01.05) щодо припинення незаконної практики засекречування нормативно-правових актів, яке було отримано Секретаріатом Президента 3 лютого.

За період 28 січня – 1 березня 34 Ваших Укази отримали незаконний (не передбачений жодним законом України) гриф «Опублікуванню не підлягає» (перелік цих указів додається) і тим самим були втаємничені від суспільства всупереч вимогам ст.6, 19, 34 Конституції України і проголошеному Вами принципу відкритості влади. На жаль, мусимо констатувати, що відповіді  на звернення не було, що є брутальним порушенням  (як ми розуміємо – через брак поваги до закону чи недбалість з боку працівників Секретаріату) Закону України «Про звернення громадян», який встановлює місячний термін для реагування. Протягом цього терміну під листом збиралися підписи через сайт «Майдан»  www.maidan.org.ua.. Лист підписали 32 об’єднання громадян та 580 небайдужих до проблеми відкритості влади людей – правники, програмісти, державні службовці, журналісти, науковці, підприємці, студенти, художники, літератори, актори, музиканти,  тощо. Коментарі, додані до підписів, свідчать, що майже усі ці люди були активними учасниками виборчої кампанії та Помаранчевої революції і всі вони голосували за Вас, Вікторе Андрійовичу,  – нашого Президента.

Ми вважаємо, що Вам  нема чого ховати від нас в своїх Указах з грифами «опублікуванню не підлягає», які самочинно та незаконно засекречуються якимсь чиновником Секретаріату. Тому я повторно надсилаю Вам тепер вже колективне звернення.

Ми сподіваємося, що Ваші слова щодо відкритості та прозорості влади, які так безпардонно паплюжаться недобросовісними чиновниками,  виправдаються: протиправну практику засекречування буде припинено, а усі нормативно-правові акти з незаконними грифами – розсекречено та оприлюднено.

На наше переконання, особливо важливо оприлюднити такі акти, видані владою, що пішла, оскільки, на нашу думку, за цими актами ховали або пільги, привілеї та корупційні оборудки вищих посадовців, або кулуарні політичні домовленості. 

Вельмишановний пане Президенте!

Ми підтримали Вас у часи  виборчої кампанії і підтримуємо зараз, пов’язуючи з Президентом Ющенком сподівання на поступ у перетворенні України на правову державу, відповідальну перед громадянами, де повною мірою реалізується базовий конституційний принцип верховенства права. Тому ми розглядаємо можливе звернення до суду як вельми прикрий, вимушений, але вкрай необхідний для захисту Права і духу Помаранчевої революції крок – у тому випадку, якщо лише у такий спосіб можна буде добитися виконання закону від апаратних чиновників, котрі, свідомо чи несвідомо, дискредитують нову владу, 

Разом з тим ми переконані, що Ваше невідкладне і законне рішення повністю розв’яже викладену проблему.

З правдивою повагою,

Євген Захаров,

співголова Харківської правозахисної групи, Голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини, член правління міжнародного товариства «Меморіал»

Кримінально-виконавча система

20.04.2005 | Юрій Чумак, м.Харків

Людина, позбавлена волі, не позбавлена права бути людиною

   

7 квітня в Прес-центрі інформаційного агентства «Статус Кво» проходила прес-конференція начальника Харківського обласного управління Держдепартаменту України з питань виконання покараньВолодимира Бутенка. Її тема – «Нові пріоритети системи виконання покарань», – мене заінтригувала.

Про що ж розповідав журналістам Володимир Ілліч – генерал-лейтенант внутрішньої служби, – гадаю, буде цікаво широкому загалу читачів «Прав людини».

Розпочав він з «жарту»: мовляв, бажаю всім присутнім та їх рідним ніколи до нас не потрапляти у якості підопічних. Журналісти мовчазливо з ним погодились.

Більшу половину заходу пан Бутенко присвятив розповіді про представлення нового голови Держдепартаменту України з питань виконання покарань, що відбулось 31 березня і яке проводив сам Президент Віктор Ющенко. Відтепер цю відповідальну службу на всеукраїнському рівні очолює Василь Васильович Кашинець, що працював раніше 1-м заступником НАК «Нафтогаз України», до речі – член партії «Конгрес українських націоналістів». Президент України оголосив представлення робочою зустріччю (які, за словами Бутенка, раніше ніколи не відбувалися на такому високому рівні). Ющенко заявив, що людина, позбавлена волі, не позбавлена права бути людиною. Президент нещодавно ознайомився з умовами перебування засуджених на прикладі Коростинецької колонії і вважає їх жахливими. Він не вірить, що в таких умовах можна виховати людину, налаштувати її на шлях виправлення. Тому конче необхідно у найкоротший термін реалізувати кардинальні заходи на виконання таких задач:

1. Уникнути «перенаселення» в колоніях.

Президент наголосив на тому, що в Україні на 100 тис. населення нараховується 413 ув’язнених, у той час, як у розвинутих європейських країнах – лише 60-100, навіть у наших сусідів у Молдові та в Вірменії цей показник у 2-2,5 рази нижчий. Ця ситуація є просто неможливою, коли на одного ув’язненого в нашій країні припадає менше, ніж 2 м2 площі (тоді як у Європі – не менше 4 м2). Зараз розробляються нові, на європейських засадах, тюремні стандарти. Віктор Ющенко підкреслив, що він не хоче будувати в Україні нові в’язниці, необхідно втілити стратегію по зниженню чисельності тих, хто перебуває за ґратами.

З цього приводу Володимир Бутенко зазначив, що його служба на Харківщині готує відповідні пропозиції, які до 15 квітня будуть спрямовані Президенту.

2. Збереження здоров’я ув’язнених.

За словами Президента, неприпустимою є ситуація, коли людина, яка потрапила за ґрати здоровою, виходить на свободу немічною та хворою.

Пан Бутенко розповів, що на Харківщині, як і скрізь по Україні, існує велика проблема захворюваності ув’язнених на туберкульоз, ВІЛ-СНІД, інші інфекційні хвороби. Не вистачає відповідних ліків та кваліфікованих кадрів. Як наслідок – вже протягом цього року у закладах кримінально-виконавчої системи Харківської області вмерло 17 чоловік, зараз нараховується понад 1,5 тис. ув’язнених – хворих на активну форму туберкульозу.

«Міністерство охорони здоров’я повинно повернутися обличчям до людей, які відбувають покарання. Клятва Гіппократа – лікувати усіх!» – підкреслив Володимир Ілліч.

Як запевнив журналістів пан Бутенко, його підлеглі намагаються робити кроки на покращення цієї ситуації: у колоніях встановлюється нове діагностичне обладнання, поступово покращується медикаментозне забезпечення.

3. Підвищення якості харчування ув’язнених.

Це завдання тісно пов’язане з 2-м. На думку Президента, треба вжити всіх необхідних заходів задля того, щоб харчування у закладах кримінально-виконавчої системи покращилось.

За словами Володимира Бутенка, у 2002-му році на харчування одного ув’язненого у бюджеті було передбачено лише 2 грн. 13 коп. на добу. Не кращою виглядає ситуація і сьогодні, коли на ці потреби витрачається 2 грн. 97 коп. «Чим можна нагодувати за такі незначні кошти?» – риторично запитав Володимир Ілліч. І сам же у відповідь розповів про те, що в підпорядкованій йому службі вже перейшли на самозабезпечення хлібом, який на 30-35% дешевший, ніж у торгівельній мережі. 109-а колонія фактично є «зеленим цехом» всієї кримінально-виконавчої мережі на Харківщині, бо в ній 600 га землі засіяно під зернові, що дозволить повністю забезпечити хлібом ув’язнених. Там же вирощуються й овочі.

Крім того, на думку Бутенка, зняття необґрунтованих обмежень, що зараз існують, на зміст продуктових посилок, які передають родичі, допоможе покращити ситуацію.

4. Вирішення проблеми трудового використання ув’язнених.

Як сказав Віктор Ющенко, «у неробстві та «битті баклуш» час тягнеться довше».

Тому, вважає генерал Бутенко, на обласному рівні необхідно разом з Харківською облдержадміністрацією та всіма зацікавленими структурами вирішити питання щодо забезпечення державними замовленнями підприємств, на яких працюють ув’язнені.

5. Вирішення проблеми кадрового забезпечення.

На вищезгаданій зустрічі з керівництвом Державного департаменту України з питань виконання покарань Президент наголосив, що у цю систему повинні приходити достойні люди, які мають одержувати достойну зарплатню.

Необхідно дуже уважно ставитись до кадрів, що працюють у пенітенціарних закладах, до їх моральних, ділових та професійних якостей.

В свою чергу, держава вже з квітня піднімає розміри їх матеріального забезпечення – мінімальна зарплатня співробітника цієї сфери становитиме 409 грн.

Розповівши про зустріч з Президентом, пан Бутенко перейшов до відповідей на запитання представників мас-медіа. Зокрема, на прохання журналістки радіо «Свобода» Вікторії Маренич, він надав докладну статистичну інформацію. Зараз у 13 установах кримінально-виконавчої системи у Харківській області перебуває близько 17 тис. ув’язнених. З них:

засуджених за навмисні вбивства – 1943 чол.;

за завдання тяжких тілесних ушкоджень – 918 чол.;

за зґвалтування – 373 чол.;

за розбій – 1271 чол.;

за пограбування – 1054 чол.;

за економічні злочини – 5421 чол.;

за хуліганство – 488 чол.;

за військові злочини – 5 чол. (цікаво, що серед них 1 особа відбуває покарання за шпигунство на користь Німеччини).

Серед загальної кількості засуджених 7024 особи відбувають покарання вперше.

Інвалідів ІІІ-ї групи у закладах кримінально-виконавчої системи на Харківщині нараховується 104 чол., І-ї та ІІ-ї груп – 35.

Ув’язнених до довічного позбавлення волі – 64 особи (57 чоловіків та 7 жінок).

Крім того, у Хролівському ЛТП перебувають «на примусовому лікуванні» понад 300 осіб (з них 80% – вже раніше перебували за ґратами, були ув’язненими). За словами Бутенка, ще за часів колишнього СРСР приймалося рішення про недоцільність утримання хворих на алкоголізм у закладах системи відбування покарань, але ця практика продовжується. З точки зору правозахисників, не відповідає міжнародним нормам з прав людини та функціям кримінально-виконавчої системи сам інститут примусового лікування від алкоголізму, який і донині чинний в Україні…

Ваш покірний слуга теж наважився задати питання генерал-лейтенанту внутрішньої служби. Я поцікавився, як організовується дозвілля ув’язнених. На що пан Бутенко змалював напрочуд райдужну картину: мовляв, його працівники відходять від методів «совєтізма», із засудженими працюють не на перевиховання, а задля втілення «процесу ресоціалізації», який ґрунтується на індивідуальній роботі. За його словами, людина, що перебуває у колонії, має 3-4 години на добу на дозвілля, у вільний час вона має змогу переглядати телепередачі, займатися спортом, рукоділлям, піти на консультацію до психолога або відвідати храм. Якщо ж ув’язнений продовжує свою освіту, для нього, навіть, скорочується тривалість робочого дня. Тобто, вимальовується майже ідилічна картина.

Але на одне питання прес-конференції присутні так і не почули аргументованої відповіді. З властивим молодій людині максималізмом його завдав власний кореспондент радіо «Ера» у Харківській області Володимир Носков: чому ви тільки з приходом нової влади піднімаєте ті проблеми, які накреслив Президент Ющенко? Чому тільки зараз прокинулись, а раніше, що, – цих проблем не бачили?

Прес-конференція відбулась. Про те, що було раніше, ми, наразі, отримали певну інформацію. Чи будуть відбуватись зміни та чи будуть ці зрушення позитивними, чи призведуть вони до покращення ситуації зі станом прав людини у закладах кримінально-виконавчої системи – побачимо. Харківська правозахисна група буде уважно відслідковувати ці процеси.

Практика правозахисту

20.04.2005 | РУПОР
джерело: www.rupor.org

Увага! Уряде! Вас моніторять правозахисники

   

Вперше громадськість підготувала системний комплексний звіт з 21 розділу про порушення прав людини в Україні в 2004 році. Звіт – не просто констатація фактів, кожен розділ закінчується конкретними рекомендаціями для покращення ситуації щодо тих чи інших прав та свобод людини.

Не є секретом, що у Європу (мова йде насамперед про Європейський Союз) не візьмуть з поганою ситуацією з правами людини в країні. Проводячи оцінку країни структури ЄС звертають увагу не так на заяви країни, яка себе зазвичай хвалить, як на незалежні звіти чи повідомлення щодо ситуації з правами людини, підготовлені громадськими організаціями. Даний звіт – яскравий приклад такої роботи громадськості, і численні рекомендації владі свідчать про те, що ситуація з усіма правами людини в Україні далека від ідеальної.

Звіт було представлено та обговорено на другому форумі правозахисних організацій України «Моніторинг прав людини та основних свобод в Україні», який відбувся 11-12 квітня в Києві. У роботі Форуму взяли участь понад 150 представників правозахисних організацій з усіх регіонів України, міжнародних правозахисних організацій (Human Rights Watch, Міжнародна Амністія, Міжнародна Гельсінська Федерація за права людини), Гельсінських комітетів Росії, Білорусі та Молдови, міжнародні консультанти і представники: донорських організацій, дипломатичного корпусу, партнерських структур із країн Центральної і Східної Європи, а також іноземні громадські діячі, гості й журналісти.

Подібний форум відбувається в Україні вдруге, минулорічний був присвячений правам людини на виборах і запам’ятався громадськості насамперед інцидентом з обливання Джорджа Сороса, який був гостем заходу, майонезом. Попри такий початок форум – 2004 був корисний та заклав основу для широкої співпраці правозахисних організацій.

Одна з головних цілей цьогорічного форуму – закласти основу для звіту про дотримання прав та основних свобод в країні у 2005 році.

Погляд

20.04.2005 | Олена Шостко, м.Харків

Заходи протидії корупції на сучасному етапі розвитку України

   

(Виступ на громадських слуханнях «Причини корупції в Україні, шляхи її подолання», які проводились Комітетом ВР України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією в м. Харкові 30 березня 2005 року)

В даний час Україна має шанс здійснити реальні перетворення в політичній, економічній, ідеологічній системі життєдіяльності держави, що, в свою чергу, допоможе мінімізувати протиріччя, які є сприятливим підґрунтям існування корупції. Найважливішим чинником, який може свідчити про позитивні зрушення у боротьбі з корупцією, є політична воля вищих посадових осіб нашої держави (якої не було з часів проголошення незалежності України).

Корупція як системне явище потребує такого ж системного підходу до протидії. Але оскільки корупція стала елементом політичної системи, являє собою власну систему соціальних відносин (успішного вирішення справ), швидкі і прості рекомендації «боротьби» з нею не впливають на реальне зменшення корупційних проявів.

Перше, про що необхідно пам’ятати, - існують різні рівні корупції: «вулична», «бізнес» корупція, корупція можновладців – керівників центральних і місцевих органів влади, депутатів різних рівнів, суддів, керівників правоохоронних органів. І починати будь-які дії слід саме з останнього різновиду корупції, оскільки найбільша шкода, матеріальна і моральна, наноситься незаконними діями саме цих осіб.

По-друге, протидія корупції повинна стати справою не тільки держави, а й всього суспільства, кожного окремого громадянина. Процес протидії повинен бути двостороннім. В Україні, на жаль, існує висока толерантність до корупції, загальна невіра й апатія у позитивні зміни в цій сфері. Хоча щодо корупції у вищих ешелонах влади почуття справедливості у громадян загострено, і це слід використовувати. Тому при розробці профілактичних заходів (які є найбільш перспективними), увага повинна приділятись моральному вихованню і освітнім програмам для населення, які б вчили спротиву і розумінню згубності вирішення питань за допомогою підкупу.

Декілька слів щодо проблеми з точки зору нашої організації.

Корупційні дії завжди порушують права людини. Одним із основних напрямків роботи ХПГ є допомога особам, чиї права порушені, а також громадські розслідування фактів порушення прав людини. Про ситуацію в останні роки свідчать наступні цифри: якщо у 1999 році ХПГ отримала 300 письмових заяв щодо різних порушень, то у 2004 році їх кількість втричі збільшилась – до 989.

Відзначимо, що основні корупційні дії, згідно з нашим досвідом, у вигляді таких злочинів як хабарництво, зловживання владою або службовим становищем, перевищення влади або службових повноважень, примушування давати показання і деякі інші злочини, відбуваються на етапі досудового слідства. Хоча згідно з офіційною статистикою у 2003 році серед всіх осіб, на яких було накладено штраф за порушення Закону України « Про боротьбу з корупцією «, працівники органів МВС складали 2,6 % від загальної кількості (Вісник Верховного Суду України, №5, 2004, с. 36.)

Безумовно, враженість корупцією правоохоронних органів, які повинні протидіяти цьому явищу, ускладнює, а іноді робить зовсім неможливим будь-які реальні зусилля щодо зменшення її негативного впливу. Крім того, до цього часу всі статистичні дані ніяким чином не відображають стан проблеми, а навпаки, вводять суспільство в оману щодо основних корупціонерів. Наприклад, у 2002 році було притягнуто до відповідальності тільки 5 державних службовців 1 і 2 рангу (серед 3335 осіб 5–7 рангу за порушення даного спеціального Закону).

Тому основним показником оцінки роботи правоохоронних органів повинна стати громадська думка. Оскільки повідомлення в пресі щодо корупційних дій тієї чи іншої службової особи є приводом до порушення кримінальної справи, необхідно звернути увагу керівництва МВС, СБУ, Генерального прокурора на важливість відслідковування матеріалів преси і оприлюднення звітів щодо результатів роботи у даному напрямку.

На наш погляд, одним із головних запобіжних чинників корупційним проявам є контроль з боку громадськості. Цим забезпечується прозорість у діяльності правоохоронних органів. ХПГ протягом останніх років проводить моніторинг фактів катувань і жорстокого поводження на етапі досудового слідства. Оскільки нагляд за законністю дій правоохоронних органів здійснюється органами прокуратури, то у 2003 р. були надіслані запити до прокуратур про надання інформації з цієї проблеми. Генеральна Прокуратура і прокуратури 14 областей у 30-денний термін не відповіли. Ті, від яких були отримані відповіді (в тому числі від прокуратури Харківської області) повідомили, що кількість скарг на незаконні дії працівників органів внутрішніх справ і установ виконання покарань є або конфіденційною інформацією, або відсутня звітність з цих питань. У відповідях обласних прокуратур містилось посилання на Наказ Генерального Прокурора України № 89 від 28.12.2002 р., п.4 якого до конфіденційної відносить інформацію щодо узагальнень, аналізу, оглядів (за пропозицією ініціатора). Але слід зауважити, що доповнення до Закону України «Про інформацію» від 11.05.2004 забороняють віднесення до конфіденційної інформації відомостей « стосовно стану із правами людини і громадянина, а також фактів їх порушень, та про незаконні дії органів державної влади, органів самоврядування, їх посадових та службових осіб». Вбачається, що норми підзаконного нормативного акту не можуть суперечити Закону України.

Ми можемо дійти висновку, що становище з прозорістю в діяльності прокуратури погіршилось. З 2001 року по 2004 рік в чотири рази зменшилась кількість прокуратур, які надали запитувані дані.

Ми не будемо обговорювати питання корупції під час виборів Президента України. Воно потребує окремого дослідження.

У 2004 – 2005 р.р. збільшилась кількість осіб, які скаржаться на проведення незаконних, з їхньої точки зору, будівельних робіт в підвальних приміщеннях будинків, розташованих в центральній частині Харкова. Цю проблему широко висвітлюють місцеві ЗМІ. Декілька будинків в будь-який час можуть зруйнуватись із-за тріщин, які утворились після хазяйнування спритних ділків, мешканцям найбільш постраждалих пропонують відселення. Як правило, нові власники мають дозволи, узгоджені зі всіма інстанціями. На наш погляд, це свідчить також про вирішення проблеми корупційним шляхом.

Нас турбує ситуація, що склалась навколо парка ім.Горького – улюбленого місця відпочинку харків’ян. Декілька років на його території ведеться інтенсивна забудова. Нас цікавить, яким розпорядженням були вилучені землі паркової зони, на основі яких нормативних актів знищені і продовжують знищуватися великі ділянки парку? Хто є власниками котеджів, ринкова вартість яких починається від 200 тисяч доларів США? Чи є серед власників державні службовці?

Оскільки на громадських слуханнях присутні високоповажні представники законодавчого органу, зупинюсь на пропозиціях щодо нормативного забезпечення боротьби з корупцією.

1)  Потребує нової редакції Закон України «Про боротьбу з корупцією». Необхідно визначитись з поняттям «корупція», «корупційні дії». Це необхідно, для однозначного тлумачення при застосуванні відповідних законів, так і розуміння сутності явища пересічними громадянами. Визначитись з критеріями розподілу корупційних правопорушень на види: кримінальні, адміністративні, дисциплінарні за ступенем небезпечності. Розширити перелік і віднести до корупційних такі дії як фаворитизм, протекціонізм. Привести національне законодавство у відповідність до міжнародно-правових актів, вивчити й обговорити проблему можливої відповідальності юридичних осіб. Окремий розділ присвятити особливостям притягнення до відповідальності працівників правоохоронних органів і суддів (осіб з особливим правовим статусом).

2)  Потрібна кримінологічна експертиза нормативних актів, яка спрямована на прогнозування негативних наслідків прийняття того чи іншого закону, можливих корупційних ризиків.

3)  Прийняти Закон України «Про фінансовий контроль за декларуванням та витрачанням доходів особами, уповноваженими на виконання функцій держави». Декларування витрат, які контролюють органи фінансового контролю (наприклад, департамент фінансового моніторингу), чітко визначити їх повноваження. (В Україні, на жаль, немає законодавчо закріпленої норми, як, наприклад, у США, про те, що платник податків повинен документально підтвердити законне походження усіх своїх доходів. Тому питання про те, як у державного службовця може бути у власності нерухомість, що у десятки і сотні разів перевищує його доходи, не виникає у відповідних правоохоронних органів. Необхідним є чіткий механізм подання декларацій, а головне – перевірки зазначених в них відомостей).

4)  Необхідна цілеспрямована робота щодо законодавчого врегулювання прозорості у роботі органів державної влади.

5)   Розробити і прийняти комплексний Закон «Про громадський контроль за державною діяльністю». Також потребує нової редакції Закон України «Про інформацію» в тій частині, що регулює питання доступу громадськості до інформації про діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування.

6)  Розробити чітку регламентацію діяльності чиновників всіх рівнів. Зменшення стимулів вчинення правопорушень (збільшення заробітної плати, моральне заохочення, більш швидке просування по службі) з одного боку, і збільшення ризиків для правопорушників (адекватне законодавство щодо перевірки законності одержаних доходів, впровадження нових стандартів роботи правоохоронних органів у зв’язку з новими політичними змінами, спрямованими на невідворотність покарання, боротьба з «вибірковим правосуддям», більш широке застосування норм цивільного й адміністративного права при регулюванні певних відносин, освітні програми для населення) з другого.

7)  Проведення незалежної перевірки законності створення недержавних організацій для надання за підвищену плату послуг, які безоплатно або за нижчу плату виконують державні структури (закордонні паспорти, дозволи на володіння зброєю тощо).

8)  Заборонити фінансування державних органів із позабюджетних фондів («завуальована корупція»).

9)  Законодавчо врегулювати ієрархію нормативних актів і повноваження різних державних органів щодо видання правових документів (припинення хаотичної нормотворчості).

Наостанок, слід наголосити, що протидія корупції повинна починатись з кожного з нас, з нашої особистої активної громадянської позиції.

 

P.S. Після виступу прокурор Харківської області В.Л. Синчук дав розпорядження про вивчення питання щодо надання інформації, стосовно якої надсилався запит, і підготовку нової відповіді. Будемо сподіватись на співпрацю з новою українською прокуратурою.

Жертви політичних репресій

20.04.2005

Заявление о расследовании «Катынского преступления» в России

   

65 лет назад, в апреле-мае 1940 г., сотрудниками НКВД СССР были расстреляны почти 22 тысячи польских граждан: пленные польские офицеры и другие узники Козельского, Осташковского и Старобельского лагерей для военнопленных, а также польские заключенные, содержавшиеся в тюрьмах западных областей Белорусской ССР и Украинской ССР. Эта «операция» НКВД стала известна под названием «Катынского преступления» (от местечка Катынь под Смоленском, где впервые были обнаружены захоронения одной из групп расстрелянных).

50 лет руководство СССР тщательно скрывало правду о катынском преступлении, отказывалось признать очевидные его доказательства, пыталось свалить вину на нацистскую Германию. Лишь в апреле 1990 г. Советский Союз официально признал, что польские граждане были расстреляны НКВД СССР, а президент СССР Михаил Горбачев передал президенту Польши Войцеху Ярузельскому архивные документы, содержащие поименные списки 14589 казненных пленников. Вскоре, по распоряжению Президента СССР, Главная военная прокуратура начала следствие по делу «о судьбе польских офицеров, содержавшихся в Козельском, Старобельском и Осташковском лагерях».

В октябре 1992 года по поручению Президента РФ Б.Н. Ельцина Президенту Польши Леху Валенсе были переданы новые документы, в том числе — решение Политбюро ЦК ВКП(б) от 5 марта 1940 г. с личными подписями И.Сталина, К.Ворошилова, В.Молотова, А.Микояна, и с припиской о голосовании «за» М.Калинина и Л.Кагановича. Эти документы подтвердили, что решение о бессудной казни польских военнопленных было принято высшими руководителями СССР. Кроме того, из них впервые стало известно, что одновременно с пленными офицерами были бессудно уничтожены еще и 7305 заключенных тюрем западных областей Украины и Белоруссии. Поименный список 3435 заключенных, расстрелянных на Украине, был передан украинскими властями польской стороне в мае 1994 года. Белорусская часть списка до сих пор не обнародована (власти Республики Беларусь утверждают, что архивные поиски не дали результатов).

За 62 года, прошедшие после обнаружения катынских захоронений, о «Катынском преступлении» было сказано и написано немало, однако многие существенные вопросы до сих пор остались невыясненными. Тем не менее 11 марта 2005 г. в своем выступлении на специальной пресс-конференции Главный военный прокурор России А.Н.Савенков заявил о прекращении расследования «Катынского дела», ссылаясь на «отсутствие события преступления геноцида» и смерть конкретных должностных лиц, признанных виновными по делу.

Мы считаем, что такое прекращение расследования недопустимо.

Во-первых, даже если не было события геноцида, то в любом случае необходимо сказать, как квалифицируются эти бессудные расстрелы — как военное преступление, как преступление против человечества, как предумышленное убийство при отягчающих обстоятельствах ? Закрытие дела без правовой оценки выглядит как попытка отказаться от всякой ответственности за преступление.

Во-вторых, до сих пор не установлены личности значительной части его жертв (почти 4 тысяч человек) — а именно, заключенных, расстрелянных в Белоруссии. Главная военная прокуратура ссылается на то, что преступления, совершенные за пределами нынешней России, должны расследоваться правоохранительными органами соответствующих стран. Однако, этот довод в данном случае не выглядит убедительным, поскольку решение о расстреле всех польских граждан принималось в Москве, отсюда осуществлялось руководство всей операцией в целом, сюда стекались все донесения и отчеты о ее проведении (например, список польских офицеров из Старобельского лагеря, расстрелянных в Харькове, т.е. на украинской территории, сохранился именно в московском архиве). Главная военная прокуратура России обязана представить доказательства своих поисков «белорусского» списка в российских архивах, подтверждения своего обращения в правоохранительные органы Республики Беларусь по поводу списка расстрелянных заключенных и ответы этих органов.

В-третьих, требует разъяснения утверждение Главного военного прокурора России о том, что «с абсолютной точностью» подтвержден факт гибели лишь 1803 человек, тогда как общеизвестно, что число погибших пленных – более 14,5 тысяч человек.

Наконец, «Катынское дело» не может считаться закрытым без установления и предания гласности имен всех лиц, участвовавших в осуществлении этого преступления — как его инициаторов (которые уже известны), так и исполнителей всех уровней. Мы понимаем, что невозможно предать суду преступников, если они уже умерли. Однако их имена должны быть названы. Это делалось и делается во всех цивилизованных странах, как правило, без учреждения специальных трибуналов. Этого требует и отечественное законодательство, в частности, Закон РФ «О реабилитации жертв политических репрессий» (часть вторая ст. 18).

Невозможно согласиться и с решением Главной военной прокуратуры РФ засекретить большинство материалов расследования (включая само постановление о прекращении уголовного дела). Это решение совершенно противоправно, поскольку согласно Закону РФ «О государственной тайне» «сведения о фактах нарушения прав и свобод человека и гражданина» «не подлежат отнесению к государственной тайне и засекречиванию» (ст. 7). Засекречивание прокуратурой подробностей дела, содержащего признаки военных преступлений и преступлений против человечества, с неизбежностью воспринимается общественным мнением в России и за рубежом как возвращение к старой советской политике сокрытия преступных действий сталинского режима и укрывательства их организаторов и исполнителей. Недопустимо, чтобы репутация страны, ее взаимоотношения с другими государствами приносились в жертву корпоративной «этике» и ведомственным нормам.

Хотели ли этого военные юристы или нет, но заявление о прекращении расследования «Катынского дела», сделанное накануне 60-летия Победы , напомнило всему миру, что Советский Союз был не только участником антигитлеровской коалиции, вынесшим на своих плечах основную тяжесть борьбы с фашизмом, но и тот несомненный факт, что после заключения в августе 1939 г. Пакта с гитлеровской Германией СССР осуществил ряд аннексий, присоединив к себе восточные территории довоенного польского государства, Литву, Латвию, Эстонию, Северную Буковину и Бессарабию. Что на этих территориях был немедленно развернут массовый террор, частью которого, наряду с арестами и депортациями, и стала «спецоперация» по уничтожению польских пленных и заключенных.

Память о Победе 1945 года неотделима от памяти о всех людях, убитых тоталитарными режимами ХХ века, — от павших на фронтах до погибших в застенках на всем протяжении Второй мировой. Попытки замолчать или ослабить эту память являются покушением на смысл и цели великой антифашистской войны.

Мы призываем высшее руководство страны продолжить политику Президента СССР М.С.Горбачева и Президента РФ Б.Н.Ельцина в деле раскрытия правды о событиях 1940 года и принять все необходимые меры к возобновлению расследования «Катынского преступления». Преступление должно быть юридически квалифицировано, жертвы преступления – поименно установлены, имена всех виновников и исполнителей – преданы гласности. Все материалы следствия по его завершении должны быть открыты для мировой общественности, прежде всего, для польской и российской. Мы убеждены, что только такие действия достойны великой страны, которая победила фашизм, отказалась от наследия коммунизма и выбрала демократический путь развития.

Мы убеждены также в необходимости реабилитировать все жертвы «Катынского преступления» и, в соответствии со ст. 6 Закона Российской Федерации «О реабилитации жертв политических репрессий», принятым 18 октября 1991 г., обращаемся с заявлением об их реабилитации в Генеральную Прокуратуру РФ.

04.04.2005

Правление Международного общества «Мемориал»

Бюлетень "Права Людини", 2005, №10

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори