пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200511
№11
2005

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

29.04.2005

На захист народного суверенітету і Конституції. Звернення до Президента України

   

Президенту України Ющенку В.А.

12 квітня 2005 року

Вельмишановний Вікторе Андрійовичу,

Український народ, висловивши своєю більшістю власну волю на минулих виборах і відстоявши свій вибір на Майдані, реалізував, як єдиний носій суверенітету у країні своє священне конституційне право обирати Президента – він обрав Вас.

Обираючи Вас Президентом і обстоюючи Вашу і, відтак, свою перемогу, громадяни України чи не вперше в історії держави наповнили реальним змістом конституційні положення щодо суверенітету народу і вільного народного волевиявлення (ст.5, 69, 71 чинної Конституції України). Вони обрали свого Президента, на строк і з повноваженнями, визначеними Основним Законом.

На жаль, побічним вислідом виборчого процесу, що проходив у жорсткому протистоянні з системою, котра визначально була побудована на позаправових і антидемократичних засадах, став, як результат політичних домовленостей, Закон України від 08.12.04 №2222-IV «Про внесення змін до Конституції України». Оцінюючи цей законодавчий акт з юридичних і загальногромадянських позицій, слід констатувати наступне:

1. Законопроект №4180 перетворився на Закон з фундаментальним процедурним порушенням: проголосовано було текст, істотно змінений у порівнянні з тим, що проходив розгляд у Конституційному Суді, хоча за змістом ст. Основного Закону в цьому разі є необхідним повторний розгляд зміненого законопроекту в органі конституційного судочинства.

2. Закон №2222-IV, за нашим переконанням і за висновками багатьох провідних фахівців, є внутрішньо суперечливим і таким, що не відповідає вимогам сучасного етапу розвитку Української держави, надто – з врахуванням європейських перспектив, що відкрилися перед Україною з Вашим обранням на посаду Президента.

3. Врешті, і це найголовніше, Закон №2222-IV не лише не відповідає, а йде врозріз з вектором народного волевиявлення, спрямованим на обрання голови держави на визначений у Конституції термін з визначеними у Конституції повноваженнями.

На цьому необхідно окремо наголосити. Відповідно до ст.103 Конституції Президент України обирається громадянами строком на 5 років, при цьому повноваження Президента зафіксовані у ст.106. Слід зазначити, що у п.2 ст.1 Закону України «Про вибори Президента України» також зазначено, що Президент обирається на строк, визначений у Конституції. Єдино можливий висновок з цього є однозначним як юридично так і політично: фактом обрання Президента України народ надає йому на 5 років обсяг повноважень, зафіксований у чинній Конституції на момент волевиявлення народу. Інше розуміння, навіть абстрагуючись від формальної юриспруденції, просто не має нічого спільного з демократичними принципами. Відповідно, народні депутати, що голосували за «політреформу», не мали ні юридичного, ні тим більш морального права таким чином втручатися у площину вибору народом, відповідно до конституційних норм, глави держави. Таке втручання прямо суперечить принципу народного суверенітету і виключному праву самого народу встановлювати конституційний лад. До того ж Закон №2222-IV, фактично вводячи можливість дострокового припинення частини повноважень Президента, суперечить ст.108 Конституції, котра, кажучи лише про можливість дострокового припинення всіх повноважень (як комплексу), нічого подібного не передбачає. Вести розмову про зміну повноважень Президента можливо лише стосовно нової каденції наступного глави держави.

Політична доцільність не може домінувати над народним волевиявленням, а воля народу не може бути предметом кулуарних домовленостей групи осіб, нехай і наділених депутатськими повноваженнями.

Вельмишановний пане Президенте!

У Вашій інавгураційній промові на Майдані Незалежности Ви, зокрема, сказали, що беззаконня не може стати нормою в державі і що Ви бачите Україну державою, керованою верховенством права. Наприкінці минулого року верховенство права захистили самі громадяни. Тепер настає Ваша черга як гаранта Конституції. Ми не заперечуємо доцільність внесення змін до чинної Конституції, але твердо переконані, що такі зміни, спрямовані на максимальне забезпечення громадянських прав і свобод, ефективне функціонування державного апарату в контексті європейської перспективи України, мають стати наслідком публічного суспільного обговорення і проходження юридично бездоганної процедури. Інакше буде розтоптано народний суверенітет, заперечено принцип верховенства права і поставлено під перманентний сумнів легітимність Основного Закону.

Враховуючи вищевикладене, звертаємося до Вас з проханням вжити необхідних юридичних і політичних заходів для захисту чинної Конституції і, водночас, для започаткування процесу насправді демократичної конституційної реформи.

Зі щирою повагою,
Альянс «Майдан»
Надруковано з Майдану. http://maidan.org.ua/


Катування та жорстоке поводження

29.04.2005 | Светлана Шекера, г.Харьков

За харьковских милиционеров заплатит Украина

   

От побоев до решения Евросуда – пять лет. Два с половиной года Афанасьев потратил на «хождения по мукам» украинского правосудия. Еще столько же времени заняла переписка со Страсбургским судом и рассмотрение дела. Алексея Афанасьева избили в марте 2000-го. Сотрудники милиции задержали 35-летнего предпринимателя по подозрению в мошенничестве. Как утверждает сам Афанасьев, в Киевском райотделе на него надели наручники, а для того, чтобы охотнее признавался, избили. Под давлением милиционеров Афанасьев подписал все бумаги. Через три дня на основании этих показаний ему предъявили обвинение, но выпустили под подписку о невыезде. Из райотдела Афанасьев попал не домой, а в больницу. Врачи зафиксировали многочисленные телесные повреждения: синяки, ушибы и травму уха, из-за которой наступила частичная глухота. Судебно-медицинская экспертиза подтвердила, что дата нанесения побоев совпадает со временем, когда Афанасьев находился в райотделе. Через месяц, выйдя из больницы, Афанасьев отправился в прокуратуру. По словам его адвоката Аркадия Бущенко, подзащитный подал заявление с просьбой возбудить уголовное дело, расследовать обстоятельства его избиения и наказать виновных работников милиции. В прокуратуре Киевского района Харькова Афанасьеву отказали, сославшись на «отсутствие состава преступления». Однако, как значится в материалах дела, после жалобы Афанасьева милиционеров все же вызывали в прокуратуру, чтобы «опросить».

– Милиционеры, конечно же, говорили, что мы тут ни при чем. Он нас оговаривает, потому что он привлекается к уголовной ответственности и хочет уйти от наказания, – рассказывает Бущенко.

Дальше «дело Афанасьева» начало «кружить» от прокурора к прокурору, его то открывали, то закрывали. Фактически расследование дела началось год спустя после инцидента, когда шансов на то, что будут найдены какие-то существенные доказательства, почти не оставалось. Были назначены новые экспертизы. Вторая телесных повреждений не обнаружила. А третья, которую проводили специалисты Киевского главного бюро судебно-медицинских экспертиз, подтвердила, что побои все-таки были.

– Все это продолжалось достаточно долгое время, – говорит адвокат. – И продолжается до сих пор, потому что у меня нет сведений о том, что расследование этого дела завершено и есть какой-то результат или нет результата. Во всяком случае, ни у меня, ни у Афанасьева такой информации нет.

В Европейский Cуд по правам человека Афанасьев, по его собственному признанию, обратился «от безнадеги», отчаявшись добиться хотя бы судебного рассмотрения дела в Украине. В сентябре 2002 года Алексей и его адвокат подали жалобу в Европейский Cуд, с несколькими сотнями документов в качестве доказательств в придачу.

В заявлении, отправленном в Страсбург, Афанасьев обвинял Украину в нарушении Европейской конвенции о защите прав человека («жестокое обращение с человеком, находящимся под стражей, и отсутствие эффективных способов правовой защиты»). Переписка с Евросудом продолжалась два с половиной года. Правозащитники говорят, что для таких дел это вовсе не много.

В итоге Евросуд признал, что Афанасьева избили в милиции, и присудил ему компенсацию — так называемое «справедливое возмещение». Если правительство не обжалует решение, Украина в трехмесячный срок должна выплатить своему гражданину Алексею Афанасьеву 8 тысяч евро (6,5 тысяч компенсации за моральный ущерб и 1,5 тысячи судебных издержек). Правозащитники не сомневаются, что деньги эти Афанасьев получит. Случаев, чтобы государство не выполняло решений Евросуда, в Украине еще не было.

Сам Афанасьев вердиктом страсбургских судей доволен: «Слава богу, что наказали страну. А там она пусть сама думает, что ей дальше делать. Но было бы гораздо лучше, если бы наказали милиционеров. Я больше и обращаться никуда не буду, на девяносто процентов уверен, что милиционеров не накажут. А таких случаев, как у меня – масса».

По словам правоохранителей, решение Европейского Суда на наказание виновных повлиять никак не может. По словам начальника службы внутренней безопасности областного УВД Константина Маслия, если есть постановление прокурора – отказать в возбуждении уголовного дела, никаких собственных расследований его ведомство проводить не может.

– А заниматься частным сыском я не имею права, – говорит Маслий.

«Дело Афанасьева» создало прецедент. Впервые суд такого высокого уровня фактически признал насилие со стороны сотрудников украинских правоохранительных органов. По данным харьковских правозащитников, рассмотрения в Евросуде ожидают еще как минимум 40 подобных жалоб.

МГ «Объектив»

Доступ до інформації

29.04.2005 | Юрій Чумак, м.Харків

Забезпечити доступ громадян до інформації – в інтересах українських чиновників

   

Змістом права на інформацію є можливість кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в іншій спосіб – на свій вибір. Право на інформацію є невід’ємним правом не тільки журналістів, але й будь-якого громадянина, іноземця, особи без громадянства та юридичної особи. Це право є одним з наріжних каменів для розбудови дієвого громадянського суспільства, тому що тільки обізнані люди мають можливість користуватись своїми правами, приймати безпосередню участь у прийнятті рішень на місцевому та державному рівнях, тільки чиновники, що інформують про свою діяльність, працюють відкрито та прозоро, користуються довірою з боку власного народу.

Законодавство України з врегулювання права на інформацію, на жаль, не є досконалим. Тому й практика його застосування ще далека від європейських та міжнародних стандартів, хоча певний поступ у цьому напрямку спостерігається останнім часом. Пришвидшити цей процес, навчити наших чиновників працювати з інформацією, механізмами її оприлюднення та надання, сприяти перегляду усталених, але хибних підходів у цьому питанні – нагальна потреба часу, яку треба вирішувати спільними зусиллями громадських організацій та державних установ.

19 – 22 квітня у Києві відбувався семінар-тренінг для державних службовців на тему «Свобода інформації». Організаторами його виступили Харківська правозахисна група, британська НУО «Артикль 19» та Інститут масової інформації. Тренінг було побудовано за новою інноваційною технологією: перші два дні досвідчені тренери навчали групу держслужбовців, службових осіб місцевого самоврядування та представників українських неурядових організацій, а після того вже колишні учні проводили заняття з чиновниками в якості тренерів.

Цікаво, що чиновники, які були представлені державними службовцями Секретаріату Президента України, Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ, апарату Уповноваженого Верховної ради України з прав людини, апеляційних та місцевих судів майже з усієї країни, жваво приймали участь у навчальних сесіях тренінгу, обговореннях, мозкових штурмах та рольових іграх. Вони ознайомилися з базовими принципами свободи на інформацію, дізналися про особливості національного права щодо доступу до інформації та певні (іноді – і не обґрунтовані) обмеження цього права, механізми обробки інформаційних запитів. Разом з організаторами заходу, всі його учасники дійшли висновку, що для покращення ситуації в інформаційному правовому полі України, необхідно втілити у життя ряд заходів:

1. Публікувати ключову, важливу для суспільства інформацію, навіть без запитів на неї.

2. Покласти відповідальність за забезпечення доступу на інформацію на спеціальний персонал.

3. Проводити відповідне навчання інформаційних чиновників та інших державних посадовців (включно з вищими).

4. Поліпшити або створити (у разі відсутності) чинні системи керування інформацією та записами.

5. Пропагувати закон про свободу інформації, донести його норми до широкого загалу громадськості.

6. Звітувати про діяльність з питань свободи інформації.

Всі ці заходи повинні здійснюватись комплексно та постійно. Зокрема, найближчим часом необхідно прийняти національний закон про доступ до інформації, який би відповідав міжнародним правовим нормам у цій галузі та взятим на себе Україною зобов’язанням по їх втіленню. До речі, відповідний законопроект було підготовлено експертами Харківської правозахисної групи і він може бути базовим для прийняття нового закону.

Доступ до інформації

29.04.2005

«Майдан» і «Пора!» протестували на Банковій проти таємних Указів Президента

   

26 квітня, о 16.00 біля резиденції Президента України на вулиці Банковій з боку вулиці Інститутської пройшла акція «Для друку». Учасники акції протестували проти практики незаконного засекречування нормативно-правових актів, зокрема використання не визначеного жодним Законом грифу «Опублікуванню не підлягає» на Указах Президента та документах інших органів державної влади.

Всеукраїнська громадська організація «ПОРА!» і Альянс громадянських активістів «Майдан» вимагатимуть від влади не виходити за межі Закону «Про державну таємницю» та оприлюднити зміст тих документів, які не підпадають під дію цього Закону. Також висувається вимога оприлюднити незаконно засекречені нормативно-правові акти кучмівського режиму, а також забезпечити публікацію всіх без винятку документів органів місцевої влади та місцевого самоврядування, як того вимагає українське законодавство.

Акція була веселою та знущальною. Було не лише урочисте винесення засекреченого Указу, але й застосування «газет не для читання», «їжі не для споживання», «одягу не для носіння», «презервативів не для використання».

Замість хліба-солі Державному секретаріату подарували великого гамбургера з Указами.

До Державного секретаріату віднесли листа, який роз’яснює суть наших вимог і нещирість дій «нової влади». Зміст листа можна прочитати тут:

Лист Віктору Ющенку стосовно незаконно засекречених нормативно-правових актів

Президенту України Ющенку В. Ю.

Шановний Вікторе Андрійовичу!

Коли ми були на Майдані, нам казали про відкритість нової влади. Ми прийшли за обіцяним! Перемога народу в Помаранчевій революції, що привела до влади Вас та Вашу команду, стала свідченням принципового заперечення суспільством старої, кучмістської системи організації і функціонування влади, ознаками якої були, зокрема, клановість, кулуарність прийняття рішень, закритість від громадян, острах перед вільними потоками інформації.

Однак, ми констатуємо, що наслідування новою владою одіозної практики видання «таємних» нормативних актів з грифом «Опублікуванню не підлягає» суперечить як вищевикладеним принципам, так і раніше декларованим намірам щодо вірності демократії, побудови правової держави та визнання цінностей громадянського суспільства.

Ми розуміємо, що кожна держава повинна мати свої таємниці. Однак порядок засекречування нормативних актів чітко визначається законодавством.

Ми також знаємо, що гриф «Опублікуванню не підлягає» не зазначений у жодному законодавчому чи нормативному акті, і що навіть законно засекречені документи повинні містити назву, а не тільки номер і дату, як це є зараз. І навіть гриф «Для службового користування» законним назвати не можна, оскільки у жодному Законі про нього немає ні слова.

Коли нинішня влада іще була опозицією, вона викривала подібні дії «старої влади», яка за незаконними обмежувальними грифами ховала від суспільства свої корупційні діяння, кулуарні домовленості й безпрецедентні розміри соціальних благ для вищої номенклатури, які аж ніяк не підпадали під закрн. Про це свідчать, наприклад, розкриті Юлією Тимошенко наприкінці 2002 року Укази Президента № 1180/2002 від 17.12.02 р. „Про Положення про Державне управління справами» та №1213 від 24.12.02 р. «Про додаткові заходи щодо матеріального забезпечення працівників Вищої ради юстиції», які мали гриф «Опублікуванню не підлягає». Валентина Семенюк розповідала, що Ігор Бакай через Державне управління справами продавав в приватну власність об’єкти, заборонені для приватизації, зокрема кримські санаторії, і проводив це через рішення з такими ж незаконними грифами.

Однак, ставши владою, вчорашня опозиція не поспішає оприлюднювати таємниці кучмізму, в т.ч. і два вищезазначених Укази. Досі ховається під грифом ДСК «Національна Програма розвитку енергетики до 2010 року». Договір від 29 жовтня 2002 року між НАК «Нафтогаз України» та РАТ «Газпром» про створення газового консорціуму також має гриф ДСК. Він є закритим навіть для членів спостережної ради НАК «Нафтогаз України». Нам також повідомили, що у Мінюсті поставили гриф ДСК на висновки експертів Ради Європи по проекту Кримінально-процесуального кодексу. Приклади можна наводити далі й далі.

Ще гірша ситуація на місцях, де за грифами ДСК ховають відверто злочинні дії, як це було з роздачею київських земель високопоставленим приватним особам. Більше того, органи місцевої влади та місцевого самоврядування, навіть не ставлячи ніяких грифів, просто не оприлюднюють всіх, прийнятих ними нормативних актів. І через це люди, чиї права порушують ці акти, навіть не можуть оскаржити їх через суд, оскільки дізнаються про них тоді, коли вже минули всі терміни оскарження.

Перемігши кучмістський режим і привівши на державні посади тих, хто зараз зве себе «новою владою», народ висловив свою волю щодо очищення держави від ознак кучмізму, – за побудову нової, відкритої та прозорої системи організації взаємовідносин між народом-сувереном (ст.5 Конституції України) і державою, як організацією публічної влади, відповідальної перед народом (ст.3 Конституції України). Демократія передбачає добре поінформований народ, інакше це – не демократія.

Відповідно до ст.6 та 19 Конституції України органи державної влади, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі і у межах Конституції та законів України. Використання грифів «Опублікуванню не підлягає» (чи аналогічних ) не передбачено жодним законом. Натомість ст.34 Конституції України передбачає можливість обмеження доступу до інформації тільки «Законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя». На сьогодні єдиним таким законом є Закон України «Про державну таємницю», котрий визнає тільки грифи «особливої важливості», «цілком таємно», «таємно».

Відтак практика продукування «секретних матеріалів» не лише не відповідає демократичним вимогам, але є неправомірною, за винятком актів, що підпадають під Закон України «Про державну таємницю».

Ми змушені констатувати, що реакція влади на вміщений на сайті «Майдан» відкритий лист (http://www2.maidan.org.ua/n/petit/1107202424), ініційований співголовою Харківської правозахисної групи Євгеном Захаровим та підтриманий сотнями громадян України і десятками громадських організацій, зводиться до відписок.

І ці відписки лише підсилюють наші обґрунтовані побоювання, що прихована від народу інформація насправді не є державною таємницею, а тому й не була засекречена визначеними Законом України «Про державну таємницю» грифами.

А що заважає опублікувати закриті укази Л. Кучми, що не стосуються призначень до СБУ, зате містять, наскільки ми знаємо, преміювання чиновників, незаконне відчуження майна, «відмивання ПДВ через неіснуючі фірми». Хіба є законні підстави для приховування такої інформації?

Сумно читати відповідь Олександра Зінченка (http://maidan.org.ua/static/mai/1113062493.html) правозахиснику Євгену Захарову, в якій Державний секретар фактично виправдовує дії колишнього режиму, вважаючи достатньою підставою для не опублікування нормативних актів не Закон, а лише Указ Президента, тим більше, що ми уже знаємо, які саме дії прикривалися Указами Л. Кучми.

Смішно читати відповідь Міністерства юстиції (http://maidan.org.ua/static/news/1113816463.html) тому ж Євгену Захарову, яка виправдовує практику незаконного засекречування тим, що «інформація, створена на кошти державного бюджету, є державною власністю», і що «власник інформації щодо об’єктів своє власності має право здійснювати будь-які законні дії». Адже за такою логікою можна сказати, що держава не зобов’язана взагалі друкувати жодного нормативного акту. А якщо й надалі гратися у псевдологічні ігри зі словом «власність» щодо нормативно-правових актів, то можна і взагалі дійти до абсурду. Адже якщо інформація, в даному випадку нормативно-правовий акт, є об’єктом власності і власник (в тому числі держава) визначає режим доступу (тобто може віднести її до конфіденційної), тоді не виключено, що така інформація може змінити власника. І тоді можна попросити голову Фонду державного майна виставити на аукціон десяток Указів Президента з грифом «Опублікуванню не підлягає», оскільки нормативно-правові акти не є у переліку заборонених до приватизації об’єктів державної власності.

Ми, учасники Альянсу громадянських активістів «Майдан», активісти Всеукраїнської громадської організації «ПОРА!» вважаємо, що, як громадяни України маємо право на інформацію, як платники податків маємо право знати, на що витрачають гроші наші наймані працівники, як активні учасники акцій «Україна без Кучми», «Повстань, Україно!», Помаранчевої революції хочемо вірити, що Віктору Ющенку та Юлії Тимошенко нема чого приховувати від суспільства.

Продовжуючи спільні дії задля досягнення нашої мети – зміцнення громадянського суспільства в Україні, побудови вільної правової держави, відповідальної перед суспільством, вимагаємо:

1. Оприлюднення змісту всіх без винятку нормативних актів, протиправно засекречених попередньою владою.

2. Відмови від продовження цієї незаконної практики.

3. Опублікування всіх нормативних актів влади на місцях.

Ми закликаємо Вас, як Президента України, рішуче знищити чи не найбільший в Україні «гравітаційний центр корупції», – практику незаконного засекречування нормативних актів. Саме це великою мірою спричинилося до появи, розквіту та вкоріненню в українському суспільстві правового нігілізму, «телефонного права», законів «не для виконання».

Ми залишаємо за собою право у кожному не передбаченому Законом випадку появи «таємного» акту домагатися правовими методами і засобами прямої громадянської дії розкриття його змісту або офіційного пояснення неможливості такого розкриття.

Надруковано з Майдану. http://maidan.org.ua

Постійна адреса цієї сторінки в Інтернеті: http://maidan.org.ua/static/mai/1114476014.html


Кримінально-виконавча система

29.04.2005

Реформа кримінально-виконавчої системи

   

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ

Мойсику Володимиру
Голові Комітету Верховної Ради
України з питань законодавчого
забезпечення правоохоронної діяльності

У газеті «Голос України» № 46 від 15 березня 2005 року було опубліковано вашу статтю «Кримінально-виконавча система України: реформувати чи підчиняти?» Ви підіймаєте надзвичайно важливі питання подальшого існування цієї системи в Україні. На жаль, і усі гілки влади, і суспільство дуже мало уваги приділяють діяльності цієї важливої інституції, її проблемам. Тому самий факт Вашої публікації, на наш погляд, є надзвичайно позитивним.

Хотілося б зупинитися на деяких Ваших твердженнях та висловити свою думку щодо них.

1. Зобов’язання України перед Радою Європи.

Протягом всієї публікації Ви неодноразово згадуєте про зобов’язання нашої країни перед Радою Європи та наполягаєте на тому, що вони виконані. Зокрема Ви пишете:

Згідно із зобов’язанням України при вступі до Ради Європи у відповідності з Висновком (Заключенням) її Парламентської Асамблеї (№ 190 за 1995 рік) було визначено, що до кінця 1998 року пенітенціарну систему України потрібно вивести з підпорядкування Міністерства внутрішніх справ.

Ви також посилаєтесь на думку експертів Ради Європи, які у 1996 році вивчали нашу систему і які у своєму звіті рекомендували в рамках подальшого реформування системи виконання покарань «створення пенітенціарної служби як автономної соціальної організації»

Ви стверджуєте, що «на виконання заключення експертів Ради Європи щодо створення пенітенціарної служби в якості автономної соціальної організації ... створено Департамент з питань виконання покарань. Таким чином, головне зобов’язання перед Радою Європи щодо демілітаризації пенітенціарної системи України та її виведення з підпорядкування силовому відомству, нашою країною було виконано. «

Таке Ваше твердження відповідає й подальшому Вашому зауваженню: «На мою думку, вимоги Ради Європи зводяться не до підпорядкування пенітенціарної системи Мінюсту, а до створення пенітенціарної служби у якості автономної соціальної організації»

Ви посилаєтесь й на думки учасників «круглого столу» у Верховній Раді 2 березня 2004р. Майже всі учасники дискусії акцентували увагу на тому, що головна мета зобов’язань перед Радою Європи з реформування пенітенціарної системи, а саме: її демілітаризація та виведення з підпорядкування силовому відомству, виконана.

Наведені Ваші твердження не є, м’яко кажучи, точними.

Згадуваний Вами Висновок № 190 (1995) Ви чомусь не цитуєте. А там ясно вказано: «відповідальність за управління пенітенціарною системою... буде передана Міністерству юстиції до кінця 1998 року». Як бачите, тут немає жодної згадки про «автономність» системи. На відміну від рекомендацій експертів, це є зобов’язанням. Тому, якщо рекомендації експертів, про які Ви згадуєте, виконувати лише бажано, то зобов’язання виконувати треба обов’язково. 

Можна, звичайно, припустити, що з часом Рада Європи погодилась з обраним Україною варіантом: створенням самостійного відомства. Проте, це не так. Можливо, Ви не знаєте, що у п. 8 Резолюції ПАРЄ №1346 (2003) однозначно сказано: «Асамблея закликає органи влади України: ...ііі. завершити перевід всієї пенітенціарної системи у підпорядкування Міністерства юстиції;»

То ж позиція ПАРЄ щодо виконання зобов’язань нашої країни перед Радою Європи суттєво відрізняється від Вашої думки, процитованої вище, навіть якщо так, як Ви, вважають й «майже всі учасники дискусії» 2 березня. Це означає, що переведення пенітенціарної служби у підпорядкування Мінюсту залишається невиконаним до кінця зобов’язанням України, чинним і сьогодні.

2. «Ліквідація» пенітенціарної системи.

Ви малюєте таку альтернативу для нашої в’язничної системи: «або йти шляхом реального реформування, спираючись на міжнародний досвід та науково обґрунтовану національну концепцію, або черговий раз імітувати радикальну реформу через поспішну ліквідацію існуючих державних структур».

Про ліквідацію Ви говорите й в інших місцях своєї статті, стверджуючи, що «12 лютого КабМін відніс до переліку органів, що ліквідуються, й Державний департамент з питань виконання покарань з покладенням його функцій на Міністерство юстиції». Здається, Ви навіть обурені: «хіба можна одним розчерком пера ліквідувати стабільну державну структуру, яка включає 180 установ, де утримується 200 тисяч чоловік».

По-перше, будь-ласка, скажіть, де можна побачити згадувану Вами «науково обґрунтовану національну концепцію реформування пенітенціарної системи»? Чи існує вона у природі?

По-друге, з Ваших слів можна зробити висновок, начебто Кабмін, ліквідовуючи пенітенціарну систему, планує всі установи виконання покарань позакривати, злочинців викинути на вулицю, а персонал установ залишити без роботи. А може, насправді все не так загрозливо та трагічно? Може, мова йде про набагато тривіальніше: не про «ліквідацію» системи, а тільки про підпорядкування її Мінюсту? З усіма 200 тисячами ув’язненими, які залишаються за ґратами, з персоналом, який продовжує працювати, з установами тощо? І насправді НІЧОГО не ліквідується, хіба що крім семирічної бездоглядності керівників пенітенціарної системи? То ж чи не ця бездоглядність – головна цінність, яку Ви відстоюєте у своїй публікації?

3. Дотримання прав людини

Спробуємо проаналізувати Ваші твердження щодо дотримання прав людини у пенітенціарній системі. Ви пишете: «Керівники пенітенціарної системи нашої країни стверджують, що семирічне функціонування дозволило ввести нові форми та методи роботи з засудженими;. Підтверджують такі висновки експерти Ради Європи та Європейського комітету проти тортур».

Ви також запевняєте: «Плідна співпраця кримінально-виконавчої системи України з європейськими державами дозволяє по новому оцінити систему права у сфері виконання кримінальних покарань, дотримання прав людини, проводити імплементацію європейських норм та стандартів утримання та поводження з ув’язненими.»

Ви впевнені, що пенітенціарна служба зробила ряд суттєвих кроків щодо подальшої гуманізації відбування кримінальних покарань, укріплення законності, стабілізації стану у місцях позбавлення волі та забезпечення прав та свобод людини. 

Ви не сумніваєтесь, що «послідовне реформування кримінально-виконавчої системи дозволило покращити її роботу практично в усіх напрямках, проте всі вони слугують головному: забезпеченню прав та основних свобод людини.

Чудові слова про права людини. Непогано було б підкріпити цей оптимістичний погляд відомими Вам фактаи. Проте Ви їх, на жаль, не наводите. Ви також чомусь задовольняєтесь у питаннях дотримання прав людини думкою тільки керівництва системи, та не цікавитесь ані думкою науковців, ані думкою громадських організацій. Та про рівень відповідності Ваших слів реаліям свідчать, наприклад, такі факти. Новий Кримінально-виконавчий кодекс у рамках забезпечення саме права засуджених на контакти з зовнішнім світом та задля збереження соціальних зв’язків засуджених передбачає одну телефонну розмову на квартал тривалістю 15 хвилин. Це є практичне втілення імплементації згадуваних Вами європейських норм? Проте в новому КВК таких прикладів – десятки.

Другий факт. Протягом 1998-2002 року Європейський Комітет проти тортур чотири рази відвідував Україну. Можливо, тому, що наші керівники Департаменту так гарно впроваджували «нові форми та методи» роботи з засудженими? Ось як оцінюються фахівцями Комітету проти тортур «суттєві кроки щодо... стабілізації стану у місцях позбавлення волі та забезпечення прав та свобод людини», наприклад, у п. 59 Доповіді КЗК за підсумками візиту 2000 року:

«Умови тримання під час візиту до установ, як і в минулому, були загрозливими. Про це свідчать, зокрема, й спостереження, зроблені у сімферопольському СІЗО. Там же, де прогрес спостерігається, він в цілому незначний та невпевнений. Візит підтвердив, що проблема систематичного переповнення, яку давно пора вирішувати українській владі, існує не тільки в СІЗО, де вона дуже очевидна, а й в установах виконання покарань».

Варто підкреслити, що нинішнього року Комітет вп’яте відвідає Україну. Це теж красномовне свідчення рівня «забезпечення прав і свобод людини» в нашій пенітенціарній системі.

Важливо додати, що про справжнє ставлення Департаменту «як автономної структури» до проблем дотримання прав людини свідчить й той маловідомий факт, що у грудні 2003 року за підсумками «круглого столу» керівництва Департаменту з громадськими організаціями до спільної Резолюції було зроблено декілька поправок. Ці поправки стосувалися як раз привернення уваги працівників системи до вирішення проблематики прав людини (див. бюлетень АСПЕКТ № 1 – 2004) . Остаточний текст Резолюції доробляв Департамент, і всі поправки про «права людини» були акуратно викреслені. В підсумку залишився попередній текст, підготовлений самим Департаментом, і про права людини там вже не йшлося. Ось таке дивне «практичне» застосування декларацій про дотримання прав людини керівництвом Департаменту з питань виконання покарань як самостійної організації.

Висновок: на сьогодні дотримання європейських норм прав людини у пенітенціарних установах – це поки що більше обіцянки, гарний намір, ніж дійсний стан справ. І самостійність Департаменту при цьому – фактор, який скоріше гальмує впровадження європейських норм поводження з ув’язненими, ніж сприяє їх впровадженню.

4. Громадський контроль системи.

Ви стверджуєте: «Сьогодні інтенсивно йде становлення громадянського суспільства, яке здатне здійснювати громадський контроль за будь-якою державною установою.

І далі: «На виконання ст. 25 Кодексу, яка закріплює принцип здійснення громадського контролю за дотриманням прав засуджених при виконанні кримінальних покарань, прийнято Положення «Про спостережні комісії».

Наведені два Ваші вислови доволі коректні. Ви не стверджуєте, що громадський контроль у нас існує, адже насправді «здатність здійснювати контроль» та прийняття Положення це ще не контроль як такий. У Вас, з одного боку, мова йде про громадський контроль, з іншого – Ви не стверджуєте, що такий контроль вже існує.

І дійсно, сьогодні такий контроль відсутній. На це є дві головні причини, які детально висвітлюються в публікаціях в нашому бюлетені АСПЕКТ (№ 3, 2004 та № 1, 2005). Але якщо коротко, то перша причина: до складу спостережних комісій входять не громадські організації, як передбачає Положення, а самі ж чиновники. Ми з’ясували, що, наприклад, у Донецькій області з одинадцяти опитаних комісій у вісьмох немає жодного представника громадських організацій, ще в двох, – їх по одному. А в Донецькій обласній спостереженій комісії з 15 осіб: 9 керівники управлінь облдержадміністрації, ще 5 представляють комісії облради. На нашу пропозицію включити до комісії представника хоча б однієї громадської організації керівництво облдержадміністрації відповіло відмовою.

І друга суттєвіша причина відсутності громадського контролю. Згадуване Вами Положення про спостережні комісії серед завдань таких комісій не містить ЖОДНОГО, що передбачало б контроль за дотриманням прав засуджених. Як це не парадоксально, але в Україні сьогодні не існує законодавчих норм, які б прямо передбачали контроль за дотриманням прав людини. До речі, проект цього Положення про спостережні комісії готував саме Департамент. То ж сім років достатній час, щоб переконатися, що «автономність Департаменту» та громадський контроль його установ: речі, які мало сполучаються.

Вартий уваги і такий Ваш вислів. Говорячи про процедуру передачі Департаменту до Мінюсту, Ви пишете: Неприємно вразило й те, що були проігноровані наміри (очолюваного Вами) комітету обсудити це питання на засіданні «круглого столу» із залученням широкого кола народних депутатів України, керівників відповідних міністерств та відомств, вчених та представників міжнародних організацій.

На мій погляд, не менш вражаючим і теж неприємним є те, що у цьому переліку Ви не згадуєте чомусь українські громадські організації. Невже вони, на Вашу думку, на варті участі в такій розмові? Тоді тим самим Ви, як це не дивно, підтверджуєте, що насправді в Україні громадські організації не є суб’єктом, причетним до вирішення проблем системи. Бо ж з понад двадцяти більш-менш компетентно працюючих громадських організацій до участі у зібранні 2 березня Ви не запросили жодної.

В цьому контексті варто навести деякі рекомендації тих самих шанованих Вами та вже згадуваних експертів Ради Європи, які радили у своєму Звіті у пункті 5.19

«Ми рекомендуємо:

 – створити, як тільки це дозволять ресурси, інспекційний орган, який має координуватися з центрального рівня, бути незалежним і мати у своєму розпорядженні обласні групи, що включають досвідчених працівників пенітенціарної системи, представників інших громадських організацій, включаючи неурядові організації;

 – скасувати після створення незалежного інспекційного органу інспекційні функції прокурора;

 – здійснювати повну інспекцію кожної установи якнайменш один раз на рік;

 – подавати письмову доповідь про кожну інспекцію відповідному міністру;

 – оприлюднювати доповіді про кожну інспекцію разом з відповіддю міністра, за винятком додатку, що містить конфіденційну інформацію;

 – керівникові інспекційного органу раз у два роки надавати парламентові письмовий звіт про проведену роботу та встановлені факти (див. ЄВП, правило 4 і пункт 4 Пояснювальної доповіді).

На сьогодні, за сім років існування Департаменту: ніякого інспекційного органу не створено, більше того у реальному створенні подібних органів недавнє керівництво Департаменту зовсім було не зацікавлене. Прокуратура залишається майже єдиним органом, який систематично інспектує в’язниці, проте інформацію про результати інспекцій отримати теж неможливо – на наші запити, наприклад, прокуратура Донецької області нам завжди відповідає відмовою.

На жаль, у тому Звіті є ще чимало рекомендацій, але й досі вони залишаються побажаннями.

5. Законодавчі досягнення Департаменту.

Говорячи про досягнення Департаменту, Ви згадуєте про те, що «прийнято новий Кримінально-виконавчий кодекс та Закон «Про соціальну адаптацію осіб, які відбули покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк».

Дійсно, КВК прийнято, але сьогодні цей КВК вже є «позавчорашній день», і він потребує багатьох виправлень та змін. Щодо згадуваного Закону, то він, на жаль, не працює. Я буду надзвичайно вдячний, якщо Ви наведете інформацію про те, скільки осіб, які звільнилися, наприклад, у Донецькій області протягом 2004 року, отримали житло, як це передбачає цей закон? Або скільки осіб за цей час звернулися до спостережних комісій та отримали допомогу за цим Законом? На жаль, на сьогодні цей Закон – пуста декларація.

  До здобутків Департаменту Ви відносите розробку Закону «Про державну кримінально-виконавчу службу України». Та чи є насправді здобутком те, що за сім років цей законопроект прийнято лише у першому читанні? І всі сім років працівники Департаменту не знають, який мають статус, на яку підтримку держави вони можуть розраховувати. А тим часом відомчі лікарні МВС відмовляються безкоштовно обслуговувати працівників системи, тому що вони вже «чужі», а «своїх» лікарень майже немає, тому працівникам установ Департаменту за лікування треба платити, на відміну, наприклад, від міліціонерів. Семирічна невизначеність статусу працівника пенітенціарної системи – це те ж «досягнення» Департаменту як автономної структури.

6. Чисельність ув’язнених.

Ви стверджуєте, що «щорічне ініціювання Департаментом прийняття законів про амністії, а також реалізація норм Кримінального кодексу із застосування нових видів покарань дозволило суттєво скоротити в установах системи чисельність засуджених»

Насправді до створення Департаменту чисельність ув’язнених була меншою. Наприклад, у 1994 році вона складала 138970 осіб, у 1996: 172163 осіб. Разом з тим ПІСЛЯ створення Департаменту вона швидко росла та склала станом на 01.01.1999 – 206191 осіб, через рік: – 218083, на 01.01.2001: 222254. Що ж стосується останніх років то зниження чисельності ув’язнених за три роки з 192 293 осіб станом на 01.01.2002 до 188 465 осіб станом на 01.01.2005, тобто на 3828 осіб або на 2% навряд чи можливо вважати «суттєвим». Разом з тим чисельність ув’язнених у 2005 році перевищує рівень 1996 року на 10%. ВИСНОВОК: автономність системи аж ніяк не стала фактором, який впливає на чисельність в’язнів.

7. Дещо про рекомендації експертів ради Європи.

Надзвичайно цікавою у Вашій статті є така фраза: «Департамент за своїм державно-правовим значенням є правоохоронним органом, йому дано право оперативно-розшукової діяльності».

Ви з інших приводів не раз згадували як вельми авторитетну думку експертів Ради Європи. Проте, в підготовленому ними та цитованому Вами Звіті є й таке зауваження експертів (п.5.13 Звіту) «Українська пенітенціарна служба завжди мала тісні оперативні стосунки з військовими та міліцією, і вона нерідко (і неправильно) згадується як один із правоохоронних органів.» Варто додати, що збереження Департаменту як самостійної структури саме таке «помилкове» відношення до систем й законсервувало. Більше того, саме передача до Мінюсту й спрямована, зокрема, на виправлення цієї «помилки». Саме виправлення цієї «помилки» Ви чомусь й вважаєте недоцільним. Чому?

РЕЗЮМЕ

Перш, за все варто підкреслити, що викладені зауваження не слугують відстоюванню однієї точки зору. На сьогодні проблема переведення Департаменту з питань виконання покарань у підпорядкування Міністерства юстиції – актуальна і важлива, вона потребує відкритої, публічної та професійної дискусії, до якої варто залучити не спеціально підібраних учасників із заздалегідь відомою позицією, а якомога ширше коло фахівців. І в такий дискусії важливо використовувати дійсні, а не сфальшовані аргументи, дійсні та повні дані, а не тільки ті, які підтверджують лише одну точку зору.

В даному листі зроблена спроба довести, що наведені Вами у згадуваній статті аргументи, на жаль, не витримують критики. Сумнівною є коректність та повнота добору фахівців, у колі яких проводився «круглий стіл» 2 березня. Якщо, на Ваш погляд, існують аргументи за те, щоб Департамент й надалі залишити автономною структурою, варто їх навести. Якщо існують аргументи за переведення системи у підпорядкування Мін’юсту, ці аргументи важливо сприймати неупереджено. І при всьому цьому не забувати, що Україна обирає все ж таки європейський вектор розвитку.

З повагою
Олександр БУКАЛОВ,
голова Пенітенціарного товариства України,
голова ради громадської правозахисної
організації «Донецький Меморіал»


Погляд

29.04.2005 | Геннадій Удовенко, Голова Комітету з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин

Тези виступу на Другому форумі правозахисних організацій України «Моніторинг прав людини»

   

Шановний пане Головуючий,

Шановні учасники Форуму!

Від імені Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин вітаю усіх учасників Форуму та бажаю плідної роботи.

Ми ясно усвідомлюємо, що Україна сьогодні це не та Україна, яку ми знали ще 15-20 років тому. Разом з тим, це і не та Україна, яку ми сподівалися побачити у 1991 році, коли народ України переконливо проголосував за Незалежність. Чи зуміємо ми скористатися новим шансом, який надала нам «помаранчева революція», та, нарешті, вийти на шлях реальних демократичних перетворень, чи зуміємо ми розбудувати Державу, де правитиме верховенство права, де права кожної людини будуть не тільки гарантовані Конституцією, а будуть поважатися на будь-якому рівні державної бюрократичної машини, – залежить від всіх нас як громадян, від нашої активної громадської позиції.

Так, ми можемо стверджувати, що живемо в демократичній країні. Хоча ця демократичність носить дещо обмежений характер. Безжальне плюндрування режимом Кучми права на вільні вибори і злочинна бездіяльність силових структур стали яскравим свідченням того, що існування чудового законодавства ще не означає верховенства права. Теж саме можна сказати:

про свободу від катувань та свавільних арештів,

про свободу мирних зібрань,

про свободу слова та доступу до інформації,

про безперешкодний моніторинг виборів.

На жаль, цей перелік можна було б продовжити. При цьому хочу зазначити, що перемога революції, обрання народного Президента і створення Уряду народної довіри, ще не означає, що усі проблеми минулого залишилися позаду, що тепер правозахисні громадські організації можуть спочивати на лаврах перемог. Перед Вами ще багато, дуже багато завдань! Різнопланових, важких, але таких, вирішення яких надасть можливість нам говорити про Україну, як державу, де кожна особистість відчуває себе не просто вільною, але й найдорогоціннішою для суспільства.

А поки що ми змушені констатувати, що живемо у парадоксальний час. Аналіз національного законодавства України, з одного боку, дозволяє говорити про те, що у нашій державі створена цілком задовільна законодавча база щодо забезпечення прав людини і громадянина. Разом з тим, у реальному світі існує недосконалість законодавства, свавілля адміністративної системи, залежність судів та заангажованість засобів масової інформації. Більше того, самі правозахисники в багатьох випадках потребують захисту з боку законодавства, яке через свою недосконалість та забюрократизованість створює значні додаткові перешкоди на шляху правозахисної діяльності.

В першу чергу – права людини мають чіткі конституційні гарантії. Прийнято низку законодавчих актів, що регулюють окремі правовідносини у цій сфері.

До них можна віднести такі Закони: «Про громадянство в Україні» (нова редакція); «Про національні меншини в Україні»; «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»; «Про імміграцію»; «Про біженців»; «Про мови в Україні»; «Про реабілітацію жертв політичних репресій»; «Про приєднання України до конвенції 00Н про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців»; «З питань скасування смертної кари»; «Про ратифікацію Протоколу № 1 і Протоколу № 2 до Європейської Конвенції про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню»; «Про правовий статус іноземців» та ін.

Переважна більшість наших Законів відповідає вимогам міжнародного законодавства щодо забезпечення захисту прав людини і громадянина. Крім того, Україна – учасниця кількох десятків міждержавних угод у сфері захисту прав людини і громадянина.

Проте (і Ви чудово розумієте це!) все це, певною мірою, видимість відповідності, яка була породжена роками правління старої влади та її відвертим нехтуванням правами людини. Саме тоді відбувся критичний розрив між законодавчим декларуванням прав людини в Україні і їх практичним здійсненням. Існуюче законодавство, особливо підзаконні акти, наскрізь пронизані філософією домінування інтересів держави над інтересами людини.

Утворився масовий утиск, або й пряме порушення прав людини у сфері так званих профільних або вузькоспеціалізованих законодавчих актів.

Характерним у цьому відношенні, на мій погляд, є 2003 рік, в якому розпочався, без перебільшення, масований наступ на права людини у роботі над рядом законопроектів. Особливо це було помітно в намаганні розширити функції та права правоохоронних структур та звузити права громадян.

До таких законопроектів можна віднести: зміни до Кримінально-процесуального кодексу, «Про боротьбу з тероризмом», «Про внесення змін до деяких законів України (у зв’язку з введенням в дію Закону «Про боротьбу з тероризмом»)», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо сфери охорони державної таємниці)», «Про телекомунікації», «Про моніторинг телекомунікацій», «Про захист суспільної моралі», «Про Державний реєстр фізичних осіб», «Про Єдиний реєстр персональних даних», та ряд інших.

Хочу детальніше зупинитись на суспільній проблемі, врегулювати яку покликані два останніх законопроекти – реєстри фізичних та юридичних осіб. У Верховній Раді України сьогодні зареєстровано 11 законопроектів про утворення різноманітних державних реєстрів.

На перший погляд, створення реєстрів – справа потрібна, ефективність якої загальновизнана та перевірена практикою високорозвинених країн. З іншого боку, (і це також загальновизнано) система реєстрів не повинна стати ще однією бюрократичною схемою з безліччю анкет та папірців, які змушені постійно заповнювати громадяни.

Щоб уникнути цього, система реєстрів повинна базуватись на найсучаснішому технічному обладнані. Чи здатна сьогодні держава технічно забезпечити цей процес? Чи може вона гарантувати конфіденційність інформації?

Відповідь на ці питання можна знайти на будь-якому комп’ютерному ринку, де за 10-15 гривень можна придбати компакт-диск з повною базою адрес, телефонних номерів громадян, реєстрацій ДАІ, реєстрації юридичних осіб та підприємців, або знайти при бажанні цю інформацію в Інтернеті.

Також широко відомо, що системи реєстрації є одночасно базами даних, з яких відповідними правоохоронними структурами комплектуються персональні справи на будь-якого громадянина. Чи знаходиться Україна на такому рівні демократичності, коли держава має право знати про своїх громадян практично все, навіть приватну інформацію, а громадяни готові її державі довірити? Чи не стане це черговим порушенням прав людини шляхом примусового, безцеремонного втручання держави в приватне життя громадян? Відповідь однозначна: «Ні!»

Не викликає сумніву те, що прийняттю такого типу законопроектів, які містять положення про втручання в приватне життя громадян, має передувати прийняття максимально досконалого закону «Про захист персональних даних», який повинен узгоджуватися з європейськими стандартами в цій сфері. Поки що ж, законопроект «Про захист персональних даних», прийнятий у першому читанні, є недосконалим і потребує суттєвої переробки. Не краща ситуація і з рядом інших законопроектів.

Аналіз, проведений нещодавно Міністерством юстиції України та нашим Комітетом свідчить, що нині в Україні чинні норми законів, які прийняті до набуття чинності Конституції України, не відповідають сучасному стану суспільних відносин.

Сьогодні, коли формується нова державна політика та підходи до забезпечення прав людини, усьому суспільству, усім гілкам влади необхідно усвідомити, що найголовнішим пріоритетом є забезпечення реалізації передбачених Конституцією України політичних прав і свобод громадян, зокрема, права на участь в управлінні державними справами, виборчого права, права на об’єднання, на звернення до органів державної влади і органів місцевого самоврядування тощо.

Не викликає сумніву, що важливими чинниками на шляху формування громадянського суспільства є забезпечення реалізації права громадян на участь в управлінні державними справами, виборчого права, права на об’єднання, на звернення до органів державної влади і органів місцевого самоврядування тощо.

Питання практичної реалізації цього права на даний час регулює Закон України від 02.10. 1996 «Про звернення громадян». Закон має забезпечувати можливості для відстоювання своїх прав і законних інтересів осіб та відновлення їх у разі порушення. Натомість очевидно, що цей закон вже застарів і не надає громадянам можливості реалізувати зазначені права у повному обсязі.

Ще в 1992 році Верховна Рада України прийняла Закон України «Про національні меншини в Україні», який на сьогодні явно застарів. Адже в Україні за цей період відбулося чимало змін. Тож необхідно зробити все, щоб він врегульовував конкретні правові відносини, що виникають під час реалізації прав осіб, які належать до національних меншин, і відповідав термінології Конституції та законів України.

Правовий статус, основні права, свободи та обов’язки іноземців та осіб без громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні, визначає Закон України від 04.02.1994 «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Хоча цим Законом внесено певні зміни, вони мають не системний характер. Тому постало питання про прийняття нового Закону у цій сфері, враховуючи стратегію вступу України до Європейського Союзу та необхідність адаптації національного законодавства України до законодавства ЄС у сфері прав і свобод людини.

Не вирішеними залишаються засади державної міграційної політики України, концепція якої відображена в проекті Закону «Про основні засади державної міграційної політики в Україні». В минулому році цей законопроект був прийнятий у першому читанні.

В той час, коли в окремих напрямках суспільної діяльності існують правові прогалини, інші – перенасичені Ще одна проблема законотворчості – Законодавство України, яке визначає повноваження місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, містить більше 700 законів та понад 3 тисячі підзаконних нормативно-правових актів. Такий стан справ доволі часто характеризується безсистемністю, відсутністю чіткої визначеності і дублюванням повноважень місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Досвід функціонування зазначених органів в процесі реалізації таких повноважень вказує на необхідність кардинальної зміни моделі розподілу повноважень між ними.

До вищенаведеного переліку можна додати:

Питання кримінально-процесуального та цивільного процесуального законодавства в частині права на свободу та особисту недоторканність.

- Існування в Україні проблеми затягування розгляду справ у судах.

- Питання виправно-трудового законодавства.

- Питання оскарження дій слідчого під час попереднього слідства.

Шановні колеги,

Насамкінець хочу зазначити, що наш Комітет провадив і провадить активну роботу по формуванню законодавства, яке забезпечує захист прав людини. Насамперед, ми постійно здійснюємо моніторинг практично усіх законопроектів, що знаходяться на розгляді Верховної Ради України та мають відношення до цієї сфери, особливо в соціальній сфері та сфері міжнаціональних відносин.

Ми докладаємо значних зусиль, щоб зробити роботу нашого Комітету відкритою та залучити до неї широку громадськість, зокрема неурядові організації. Адже нам, як органу законодавчої гілки влади не під силу самим вирішити увесь комплекс проблем, пов’язаних з захистом прав людини в Україні. Вирішити їх можна тільки спільними зусиллями усіх гілок влади, громадських організацій, широкої громадськості, кожного громадянина України. Тож, хочу ще раз побажати Вам успіхів у роботі та запевнити в тому, що Комітет і надалі радо співпрацюватиме з усіма, хто переконаний у важливості цієї справи та готовий захищати права людини в Україні.

Дякую за увагу.

Погляд

29.04.2005 | Інна Сухорукова, м.Харків

Мінздрав України: Наказ № 81

   

Пані-товариш Вітренко може запросто відпочивати. Соціалістів, прогресівніших за наш уряд, ви не знайдете! Я не маю економічної освіти і тому не візьмусь давати оцінки економічним крокам нашого уряду. Тільки чую, як «плач раздается над великою русской рекой», правда, у даному випадку – українською. Це стогне малий і середній бізнес – надія і опора нашої помаранчевої влади. Тільки і встигаєш умовляти знайомих підприємців, доказуючи їм, що з того коматозного стану, в який загнали нашу країну попередні керманичі, вивести її можна, мабуть, тільки шляхом невідкладної хірургічної допомоги. Хай потім вухо не чує і око не відкривається – аби жива була. Інакше я б сказала, що сваритись з цілою армією середніх і малих бізнесменів дуже нерозумно і небезпечно, особливо у рік парламентських виборів. Принаймні уряд мав би докладніше роз’яснювати всі свої дії, розповідати, чим вони викликані. Бо про 40-міліардну дірку в бюджеті всі вже забули, а свистопляску зі спрощеною системою оподаткування малий бізнес бачить наочно. Мені б дуже хотілося, щоб економічна команда уряду була правою перед собою і перед людьми, а сумніви закрадаються через суто соціалістичні, я б сказала, радянські дії, наприклад, міністра охорони здоров’я, шановного пана Поліщука. Примусове закриття низки медичних спеціальностей – це порушення прав майбутніх лікарів, що обрали саме цей фах. Може, вони, як би не мріяли стати саме гінекологами або нейрохірургами, взагалі обрали б іншу освіту? Можна було б припинити набір на ці відділення, але не забороняти певну кваліфікацію випускникам. А головне – примусове спрямування випускників-бюджетників медичних закладів на село.

Правда ж, знайома до болі картина? У всякому разі, до тих, хто застав повною мірою радянські часи. А що вони будуть робити на селі, шановний пане міністре? Блимати очима від сорому за те, що не можуть зробити людям простіші обстеження: такі як УЗІ, доплерографію, розгорнуту біохімію, алергічні проби і багато чого іншого? А де вони візьмуть сучасні ліки, які і в місті дорого коштують? А на селі їх взагалі ніхто не бачить. Ми знаємо це не по чутках, а тому, що майже кожен місяць висилаємо знайомим, які живуть на селі, гипотензивні і кардіологічні препарати, бо там їх або просто немає, або немає за що купити. І мова йде не про найдорожчі фірмові закордонні пігулки, а про валокардін, енап, анаприлін тощо. Чому від Міністерства охорони здоров’я чутки не чути про систему медичного страхування, яке існує скрізь у світі: і в країнах Балтії, і в Польщі, і на Близькому Сході, принаймні в Туреччині та і Ізраїлі? Адже є позитивні місцеві експерименти і в нас. У Харкові – це Близнюківський район, де через таке медичне страхування хворі отримують сучасну невідкладну медичну допомогу. Такий експеримент проводився і в Житомирській області, і хворі були задоволені. Наскільки я знаю, пенсіонери кожен місяць сплачували по п’ять гривень, а при лікуванні могли одночасно отримати ліки на 350 гривень. Працюючі платили більше, залежно від зарплатні. Це знімало першу фінансову напругу при захворюванні, і люди були задоволені. Тобто в Україні є невеличкий, але достатньо позитивний досвід медичного страхування.

І при цьому, наскільки нам відомо, у Верховні Раді бовтаються вже кілька років внесені депутатами різні законопроекти системи медичного страхування. Їх не розглядали, бо до цього, як завжди, коли мова йде про медицину, не доходили руки. У нас, і в лікарів, і у хворих є одна спільна риса – нехтувати здоров’ям, як своїм, так і чужим. Менш за все мені хотілося б образити тих лікарів, які налаштовані протилежно, в тому числі і пана Поліщука. Але розпад галузі дістав такого рівня, що її треба відбудовувати з самого початку. А якщо відбудовувати з самого початку, то не варто витрачати гроші на ефемерні сільські амбулаторії. Варто створити медичну систему, яка буде сама працювати на людей, і на селян в тому числі.

Я не беру, як приклад, країни Західної Європи. Давайте поглянемо на досвід менш розвинутих країн. Візьмемо Польщу, Туреччину, Ізраїль. В цих країнах давно запроваджено систему медичного страхування. В Туреччині і в Ізраїлі діють страхові кампанії, – і профспілкові, і державні, і приватні. Пенсіонери роблять невеличкі щомісячні внески, вільно обираючи страхову медичну касу. Ті, хто працює, платить залежно від доходів, натомість всі отримують повноцінну медичну допомогу. Так що Україні не треба вигадувати велосипед. Треба тільки уважно подивитись на досвід інших держав. Зрозуміло, що попередній владі було не до цього. Більш того, підозрюю, що так звані корупційні схеми діяли у медицині не гірше, ніж в енергетиці. Інакше з-під пера парламентарів попереднього скликання не вийшло б таке законотворче чудовисько, як «Порядок обігу наркотичних речовин і прекурсорів», де до прекурсорів віднесені всі чи майже всі транквілізатори, такі як феназепам, сібазон, реланіум, клонозепам, навіть рудотель. Частина цих препаратів зникла з аптечного ринку зовсім. Частина виписується хворим за спеціальними рецептами, які мають досить обмежений обіг. Ампульовані форми реланіуму та сібазону не виписують інакше, ніж в районній лікарні. Тільки районна медсестра має право робити заштрики сібазону та реланіуму. Раніше такі перестороги вживались тільки відносно справжніх наркотичних речовин, наприклад, морфіну. Закон підняв ціни на транквілізатори на чорному ринку до цін справжніх наркотиків. Він завдав великої шкоди і лікарям, і особливо неврологічним та психічно хворим. Але цей закон ніхто, в тому числі шановний пан Поліщук, чомусь не вимагає скасувати. Хоч і не медикам зрозуміло: так з наркоманією ніхто в світі не бореться.

Медична галузь у руїнах. Вона завжди фінансувалася за залишковими принципами. Тому в розпорядженні медиків, як правило, старе обладнання, гостра нестача реактивів і сучасних ліків, а міністр охорони здоров’я порушує права студентів, які поступали вчитись на певних умовах, а правила гри по дорозі змінились. Як це здається просто: наказати всім випускникам медичних вузів, що вчаться на бюджеті, зробити кругом марш – і розквітне сільська медицина. Юнаки, які і не думали потрапляти на село, поїдуть туди працювати з-під палки. Які ж лікарі з них вийдуть, якщо лікувати вони будуть не за обраним фахом, примусово, та ще й без відповідної бази? А от страхова медицина вирішила б багато проблем. Бо медичні каси в тих країнах, де вони розвинуті, зацікавлені в розширенні своєї клієнтури. Вони були б в змозі зацікавити лікарів їхати на село, особливо якщо б за це страхова медична каса отримувала пільги від держави.

Мені дуже подобається обличчя міністра Поліщука. Видно, що це щира і гуманна людина. Але доколи нас буде тягнути на узбіччя «совок», з його простенькими рішеннями далеко не простих проблем? Доколи ми будемо думати, що люди, в даному випадку студенти, це звичайні пішки в шахівниці – построїли і вперед? До повної перемоги? А от чого? Капіталізму чи якогось ще невідомого «ізму», де права людини ніщо, а проблеми вирішують таким чином, що на місці однієї одразу виникає низка нових?

Шановний пане міністре! Я знаю, що людина Ви чудова, і нейрохірург, і лікар з великої літери, але не треба так по-радянські діяти, не треба!

P.S. В інтерв’ю з п’ятим каналом міністр охорони здоров’я пан Поліщук запевнив, що студенти просто не розуміють нововведення. Що фахівцями за кордоном становляться через декілька років практики лікаря загального напрямку, а сімейні лікарі будуть працювати на профілактику захворювань. Все це чудово і абсолютно вірно, бо наші медичні дипломи в розвинутих країнах не враховуються, особливо за окремими напрямками галузі. Але постає все те ж питання: чому все це робиться примусово, якщо випускникам медичних вузів ці нововведення вигідні, як запевняє пан Поліщук? І де візьметься база, на якій будуть працювати молоді лікарі? Машина швидкої допомоги, діагностичне обладнання, реактиви для лабораторних досліджень – хай навіть найпростіші. Невже все це буде в сільських амбулаторіях, якщо навіть, припустимо, в Харкові тести на гепатити А, Б і С роблять одна чи дві приватні лабораторії?

Тільки залучення приватного капіталу, причому прозорого і контрольованого, як в медичних системах, де діє система медичного страхування, може дати швидкий ефект у просуванні сучасної медицини як міста, так і села.

Що стосується прав студентів, то запровадивши реформу медичної освіти, на наш погляд, треба починати її з першого курсу, а студенти, які вже вчаться, повинні мати право вибору.

Погляд

29.04.2005 | Євген Захаров, Олена Шостко, Харківська правозахисна група

Відкритий лист до Міністра внутрішніх справ Ю. В. Луценка

   

Шановний пане Міністре!

Як нам стало відомо з випуску новин телекомпанії «Сімон» 15 квітня 2005 року, Михайло Притула, якого Ви призначили місяць тому начальником УБОЗ в Харківській області, був звільнений зі своєї посади. Швидкість, з якою все це відбулося, наводить на серйозні роздуми.13 квітня 2005 року в Харкові пройшло виїзне засідання Комітету ВРУ з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, на якому Михайло Притула виступив із заявою про причетність І.Чекотили, нещодавно призначеного начальником кримінальної міліції обласного управління МВС, до спроби звільнити затриманих за розкрадання газового конденсату.

Дійсно, такого роду заяви не вписувались би (і не могли бути) в Україні за часів кучмівського режиму. Але вони можуть і повинні бути в новій Україні, тим паче на такого роду нарадах. Посадовець, не пов’язаний ланцюгами харківської правоохоронної системи координат, людина, яка відкрито звернулась до громадськості за допомогою – Михайло Притула, мабуть, серйозно сприйняв Ваші слова про очищення міліції та її моральний облік.

Серйозність заходу і попередній досвід пана Притули не дає підстав вважати, що службовець такого рангу вирішив дезінформувати присутніх або використати нараду як засіб зведення рахунків хоча б тому, що він є новою людиною в Харкові.

Харківський УБОЗ останніх п’яти років – хворе і небезпечне для громадян утворення. Це засвідчили виступи голови Комітету Володимира Стретовича (Харків є лідером по кількості звернень громадян до Комітету зі скаргами на дії спецпідрозділу в останні роки), губернатора Арсена Авакова (щодо організації прослухування і стеження за ним під час передвиборчої кампанії безпосередньо працівниками УБОЗ), представників бізнесу. Те, що реальна ефективність УБОЗу була дуже низькою, проілюструємо ще такими прикладами. Загальновідомо, що в останні п’ять років збільшується кількість злочинів у сфері незаконного обігу наркотиків. Саме в цій сфері раніше за все виникають організовані злочинні групи. Цей вид кримінального бізнесу є одним із найприбутковіших. Здавалось би, що в Харкові, де за оцінками науковців приблизно 20 тис. регулярних споживачів наркотиків, є де застосувати потенціал спеціального підрозділу. Але за період з 1999 року по 2002 роки в суд було направлено 9(!) кримінальних справ щодо ОЗГ, які діяли в сфері наркобізнесу. На жаль, на цей час ми не маємо даних стосовно кількості реально засуджених осіб. Але практика свідчить, що ця кількість зменшується наполовину на останньому етапі кримінального процесу.

Як повідомило джерело з Верховного суду України, у 2002 році Харків був рекордсменом України по кількості дозволів на зняття інформації з каналів зв’язку – приблизно 4000 за рік (цей оперативно-розшуковий захід може бути застосований тільки у випадках тяжких або особливо тяжких злочинів). У тому ж році було розкрито 51 ОЗГ. І ця кількість залишалася приблизно такою ж і в наступні два роки. Чиї ж комунікації і на яких підставах контролювали в УБОЗі? І яка ефективність цих заходів?

Вважаємо, що один із керівників УБОЗу (Чекотило І.І. працював на посаді заступника начальника цього підрозділу) за такої до кінця нез’ясованої ситуації не може бути підвищений в посаді. Але це сталося. Хотілось би зрозуміти, за якими критеріями здійснювалось його призначення?

Після заяви М. Притули в обласному УВС було створено спеціальну комісію. Чому Ви не дочекались її висновків? Ситуація в Харківській області є такою, що вимагає Вашого безпосереднього і уважного вивчення.

Багаторічний досвід роботи ХПГ із захисту прав громадян на етапі досудового слідства дає нам підстави вважати, що УБОЗ був тим підрозділом, де застосовувались незаконні методи до затриманих. А губернатор А.Аваков охарактеризував його як орган політичного переслідування.

Що ж до особи Чекотили І.І., то ЗМІ у 1999–2004 роках повідомляли про серйозні порушення законності з його боку. Хоча факти, викладені в публікаціях в пресі, інтернет–виданнях, не є бездоганними доказами вини, але сама наявність публікацій в різні роки, тим паче в недавні сумнозвісні часи, коли журналісти не наважувалися навіть трохи критикувати керівників підрозділів ОВС, є симптомом, що свідчить про серйозні проблеми, і вимагають проведення розслідування.

Наші спостереження за проведенням атестації і зміною кадрового складу керівництва міліції в Харкові дають підстави для сумних висновків: міліція не оновлюється так, як Ви декларували. Наші звернення щодо конкретних справ і конкретних працівників лишилися фактично без розгляду. Схоже, що Ви їх і не побачили.

Підкреслимо, що таке поспішне рішення щодо М. Притули зводить нанівець проголошені Президентом Ющенком ініціативи про реальну боротьбу з корупцією і організованою злочинністю і слугуватиме сигналом для працівників Вашого міністерства не «виносити сміття з хати» і «заплямовувати честь мундира».

Погляд

29.04.2005 | Олена Шостко, Харківська правозахисна група

До уваги Ю. Луценка: точка зору кримінолога (з приводу ситуації в Харкові)

   

Помаранчева революція, як влучно написав Олександр Костенко – революція антикримінальна (http://maidan.org.ua/static/mai/1113900158.html ). Я повністю згодна з відомим ученим, що державна влада і службове становище в Україні стали найприваблішим інструментом кримінальних зловживань. Зміна політичної еліти на найвищому рівні потребує декріміналізації державної влади на місцевому рівні.

Не секрет, що в нашому недалекому минулому всі правоохоронні органи повинні були виправдовувати своє існування і витрачання державних грошей певними результатами у боротьбі зі злочинністю. Тому система кримінальної юстиції, за словами російського кримінолога В. Лунеєва, головним чином, спрямована на бідні, слабо адаптовані, алкоголізовані, деградовані і маргінальні прошарки населення, які вчиняють традиційні кримінальні діяння. Така ситуація влаштовувала багатьох. Ці злочини реєструвались, розкривались, спрямовувались до судів. Так створювалась статистика. Злочини можновладців – організована злочинність і злочини, пов’язані з корупцією, завдяки останній – залишались латентними і були предметом небагато чисельних наукових досліджень або журналістських розслідувань.

Статистика умисних вбивств – злочинів, які складніше приховати злочинцям і не зареєструвати правоохоронцям, – у всьому світі вважається найбільш достовірною. Проаналізувавши статистичні дані по Україні за останні 3 роки, можемо дійти висновку, що коефіцієнт цього виду злочинів складає приблизно 9 вбивств на 100 тисяч населення. В Харківській області ці коефіцієнти були вищими і дорівнювали: у 2002 році – 11.66, у 2003 – 12.28. Тільки у 2004 році вони наблизились до загальноукраїнських – 9,6 на 100 тисяч населення. Порівняємо ці цифри з аналогічними в інших країнах: Литва – 10, Молдова – 7, США – 6, Польща – 5 убивств на 100 тисяч населення.

Тепер декілька слів щодо роботи спеціального підрозділу по боротьбі з організованою злочинністю УМВС України в Харківській області у 2002-2003 роках. У ці роки було виявлено відповідно 51 і 54 організованих груп (ОГ) і злочинних організацій (ЗО). Учасники ОГ і ЗО вчинили 810 і 528 злочинів (таким чином питома вага «найнебезпечніших» злочинів серед всіх зареєстрованих в Харківській області в вищезазначені періоди часу складає від 1% до 2,5%). Виникає питання. Можливо злочини були особливо тяжкими або пов’язаними з викриттям багатомільйонних оборудок з легалізації грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом? Ні, переважну більшість складали злочини загально кримінальної спрямованості. Можливо за хабарництво порушили кримінальні справи(як без цього «решать дела» стійкому об’єднанню осіб)? Ні, статистичні дані за 2002 – 2003 роки фіксують нулі. Зрозуміло, що таке скромне представлення організованої злочинності свідчить не про її відсутність, а про бездіяльність УБОЗу.

Відповідним є і врожай – вилучені вогнепальна зброя, автомобілі, наркотичні засоби. У 2002 році вилучено 1 одиницю вогнепальної зброї, 1 автомобіль і 1327 грамів наркотичних засобів (20 тисяч споживачів наркотиків в нашому регіоні, мабуть, самі вирощують зілля (як голландці маріхуану на підвіконнях), або особисто подорожують до Європи за більш тяжкими наркотиками, але неповнолітні, як бути з ними?).У 2003 році автомобілів і зброї у злочинців взагалі не знайшли, а наркобізнес назавжди побороли – 978 грам вилучених наркотичних засобів серед 297кг 519 грам, знайдених всіма підрозділами України, є доказом. І останнє. Кількість засуджених учасників ОГ і ЗО. У 2003 році було засуджено до позбавлення волі 99 осіб (із 223 виявлених).На жаль, у мене немає інформації, яку матеріальну шкоду було заподіяно потерпілим і державі даними злочинами, якою є сума відшкодованих збитків. Впевнена, Ваші підлеглі нададуть її. Цікаво б було порівняти ці дані з сумою витрат держави на УБОЗ. Тоді можна побачити ефективність роботи кожного працівника. Альтернативним джерелом отримання інформації щодо злочинності у багатьох країнах є віктимологічні опитування населення (опитування потенційних жертв). Будемо сподіватись, що вони будуть невід’ємною складовою оцінки ефективності діяльності органів правопорядку.

Тому не дивно, що на виїзному засіданні Комітету ВРУ 13 квітня 2005 року роботу харківських правоохоронних органів у сфері боротьби з організованою злочинністю і корупцією у 2001-2004 роках було визнано незадовільною. Наскільки можна вважати професійними дії керівників різних підрозділів УМВС України в Харківській області, (а це логічно випливає з того, що Ви їх не звільнили або не перевели на іншу роботу) в тій ситуації, коли і громадськість підтверджує системність порушень своїми зверненнями до Комітету, а також детальною інформацією в Інтернеті як джерела, який поки що не контролюється мафіозними структурами. Чому розпочався шалений тиск саме на М. Притулу, О.Сироту, працівників УВБ, які написали рапорти на Ваше ім’я? Чи можна все це пояснити Вашими кадровими помилками?

Я щиро бажаю Вам мужності і мудрості розібратись у складній ситуації, що виникла. Впевнена, що порядні працівники МВС ( в тому числі ті, хто був вимушений звільнитись, або кого звільнило попереднє керівництво за «протидію» розвалу кримінальних справ), науковці, всі небайдужі громадяни Вам допоможуть.

«Ніхто не пришиває латки з сукна сирового до старої одежини, бо інакше нова латка відірветься від старої одежини, і діра стане більша. Ніхто й не наливає нового вина у старі бурдюки, бо інакше вино прорве бурдюки, і пропаде вино, а й бурдюки, лише нове вино – у нові бурдюки» (Мр 2: 21,22)

22-04-2005


 

Бюлетень "Права Людини", 2005, №11

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори