пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200616
№16
2006

Бюлетень "Права Людини"

Катування та жорстоке поводження

01.06.2006

Європейський суд з прав людини виніс чергове рішення

   

Європейський суд з прав людини зобов’язав Україну виплатити жителю Кіровоградської області 69-літньому Володимирові Федоренку 7,59 тис. євро за порушення його права на захист власності.

Про це сказано в повідомленні суду.

Відповідно до повідомлення, у квітні 1997 року позивач продав свій будинок Кіровоградському обласному управлінню юстиції.

Оплата за будинок проходила у два етапи, при цьому в договорі було зазначено, що незалежно від зниження курсу гривні сума оплати повинна бути еквівалентна не менше 17 тис. доларів.

При виплаті позивачеві другої половини суми курс гривні істотно впав стосовно курсу долара, тому Федоренко подав у суд позов проти обласного управління юстиції, тому що при виплаті не враховувалося зниження курсу гривні.

Українські суди відхилили позов Федоренка, тому що, відповідно до українського законодавства, гривня є єдиною валютою, яку можна було використовувати при внутрішніх угодах.

Позивач звернувся в Європейський суд по правах людини зі скаргою на порушення його прав на захист власності.

Європейський суд визнав порушення прав позивача й поставив за обов’язок Україні виплатити В.Федоренку 5,89 тис. євро за матеріальний і 1 тис. євро за нематеріальний збиток, а також 700 євро за видатки.

Таким чином, з початку року Європейським судом по правах людини винесено 36 рішень проти України.

Наш інформ.

01/06/06

Катування та жорстоке поводження

06.06.2006

Судові рішення – в народ

   

12 червня 2006 року у Конференц-залі за адресою: вул. Грушевського, 18/2 з 14.00 до 15 години відбудеться прес-конференції на тему «Доступ до судових рішень». Ініціатором виступив народний депутат України Василь Онопенко – автор відповідної законодавчої ініціативи та заступник Голови Державної Судової Адміністрації Леонід Богданов.

1 червня цього року закон України «Про доступність судових рішень» набрав чинності. Ним закріплюється право будь-якого громадянина України вільно знайомитися з судовими рішеннями. Чому виникла така необхідність? Як саме це відбуватиметься? Чи дійсно існує така нагальна необхідність усім мати доступ до судових рішень?

На переконання авторів та ініціаторів закону, таку можливість надає і закон, і Конституція України. До цього закону право людей знати, що там вирішується у судах, носило декларативний характер. Тепер ми пропонуємо його закріпити законодавчо. Цей закон є важливим для осіб, які, хоч і не брали участі у справі, проте залежать від результатів її розгляду. Яким же ж чином вони можуть у разі необхідності оскаржити рішення, якщо навіть не мають можливості з ним ознайомитись? А як бути у випадках неоднакового застосування судом тих самих норм законодавства? І є ще один нюанс. Та що там казати… Навіть суди нижчої юрисдикції не завжди мають можливість знайомитися з рішеннями судів вищої юрисдикції. І ще відкритість судових рішень необхідна для громадського контролю за діяльністю суддів.

Крім того, цей Закон визначає порядок доступу до судових рішень з метою забезпечення відкритості діяльності судів загальної юрисдикції, прогнозованості судових рішень та сприяння однаковому застосуванню законодавства.

Тексти усіх рішень, постанов, ухвал судів вноситимуться до єдиного державному реєстру судових рішень. До тих, які набрали законної сили, буде відкритий доступ на офіційному сайті судової влади. Самі ж судді матимуть необмежений доступ до усіх рішень єдиного реєстру, як тих, які вступили у силу, так і тих, які ще ні.

Законом передбачено інформацію, яка не підлягає розголошенню. До них належать ім’я і прізвище особи, місце перебування чи то проживання, номери телефонів, транспортних засобів. Простіше кажучи все те, що дозволяє ідентифікувати зацікавлену особу. Також не підлягають загальному ознайомленню відомості, оголошені під час закритих засідань. Проте, будь-яка особа може ознайомитися з судовим рішенням у повному обсязі, якщо воно стосується її особистих інтересів. Для цього надсилатиметься відповідний запит до судової палати. Згідно законопроекту, він розглядатиметься працівником судового апарату невідкладно. А у разі необхідності додаткового вивчення підстав для ознайомлення – протягом трьох днів.

Судові рішення вважаються офіційно опублікованими за умови посвідчення органом, який забезпечує ведення Реєстру, відповідності судових рішень оригіналам або електронним копіям судових рішень, внесених до Реєстру. А редагування тексту судового рішення не повинно спотворювати його змісту.

Доступ до судових рішень заінтересованих осіб. Особа, яка не бере (не брала) участі у справі, якщо судове рішення безпосередньо стосується її прав, свобод, інтересів чи обов’язків, може звернутися до апарату відповідного суду з письмовою заявою про:

1) надання можливості ознайомитися із судовим рішенням;

2) надання можливості виготовити в приміщенні суду копії судового рішення за допомогою власних технічних засобів;

3) виготовлення копії судового рішення апаратом суду.

У заяві особа повинна обґрунтувати, чому вона вважає, що судове рішення безпосередньо стосується її прав, свобод, інтересів чи обов’язків.

Заява розглядається відповідальною службовою особою апарату суду невідкладно, а якщо вона потребує додаткового вивчення, – протягом трьох робочих днів.

Про результати розгляду заяви службова особа апарату суду вносить запис до відповідного журналу із зазначенням відомостей про особу, яка звернулася з цією заявою.

Забороняється відмовляти в доступі до відповідного судового рішення заявникам, стосовно яких судом вжито заходів щодо забезпечення позову або запобіжних заходів.

Рішення про відмову у наданні доступу до судового рішення викладається службовою особою апарату суду в письмовій формі із зазначенням порядку його оскарження. Воно повинно бути вмотивованим.

Крім того, не пізніше 1 червня 2006 року забезпечити постійне внесення до Єдиного державного реєстру судових рішень електронних копій судових рішень Верховного Суду України, вищих спеціалізованих судів, апеляційних та місцевих адміністративних судів, апеляційних та місцевих господарських судів, апеляційних загальних судів, а внесення судових рішень місцевих загальних судів – не пізніше 1 січня 2007 року.

5.06. 2006

Катування та жорстоке поводження

13.06.2006 | Ольга Гончарова, м.Харків

Виконання рішень Європейського суду з прав людини

   

Кабінет Міністрів України видав Постанову № 784 від 31травня 2006 року «Про заходи щодо реалізації Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», яка за винятком деяких статей стає чинною від дня опублікування. Як і раніше, відповідальним органом за забезпечення представництва України в Європейському суді з прав людини та виконання його рішень є Міністерство юстиції, але замість Уповноваженого по справах дотримання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Україну в Європейському суді з прав людини буде представляти Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини, якого призначає на посаду та звільняє з посади Кабінет Міністрів України за поданням Міністра юстиції. А за умовами оплати, матеріально-побутовому й іншому забезпеченню ця посада прирівнюється до заступника міністра.

Щоб закріпити статус представника України в Європейському суді, Уряд затвердив Положення про Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини. Відповідно до документа, Уповноваженому для призначення на посаду не обов’язково проживати більше 10 років в Україні. Досить мати українське громадянство, юридичну освіту, досвід роботи в області права не менш трьох років і володіти однією з офіційних мов Ради Європи.

На Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини покладені обов’язки:

1.  надсилати до державних органів запити стосовно надання матеріалів і пояснень у справах про порушення Конвенції,

2.  визначати заходи, необхідні для створення умов для проведення Судом розслідування у справах про порушення Конвенції,

3.  координувати роботу з підготовки пропозицій з організаційно-правових, процедурних та інших питань, пов’язаних із забезпеченням представництва України в Суді та виконанням його рішень, відповідно до регламенту Суду,

4.  подавати Мінюсту пропозиції щодо методики проведення експертизи проектів законів та підзаконних актів, а також актів законодавства на відповідність Конвенції та практиці Суду,

5.  вживати необхідних заходів щодо залучення представників органів державної влади за погодженням з їх керівниками для забезпечення представництва України в Європейському суді з прав людини та виконання його рішень.

Уповноважена особа має право:

1.  звертатися із запитами до органів державної влади та органів місцевого самоврядування та отримувати від них необхідні матеріали та інформацію,

2.  утворювати експертні та робочі групи, залучати спеціалістів, науковців та експертів до вирішення питань, що належать до його компетенції,

3.  звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій з метою надання сприяння у здійсненні заходів щодо забезпечення представництва України в Суді та виконання його рішень, а також із створення необхідних умов для проведення Судом розслідування у справі про порушення Конвенції та вжиття заходів відповідно до його регламенту.

Крім того, Кабмін установив, що всі проекти Постанов Кабміну, якщо вони торкаються прав і свобод, гарантованих Конвенцією, повинні враховувати її положення і практику Європейського суду. Підтвердженням тому повинна бути додана до проекту довідка про  відповідність документа положенням Конвенції і практиці Європейського суду. Аналогічні вимоги висуваються й до нормативно-правових актів, що подаються для державної реєстрації. Єдина відмінність – у цьому випадку замість довідки необхідно додавати висновок Мінюсту (Головного управління Мінюсту в АРК, обласних, Київського й Севастопольського міських управлінь юстиції). Якщо ж негативний висновок буде отриманий на вже зареєстрований нормативно-правовий акт, то рішення про його державну реєстрацію підлягає скасуванню.

Нагадаємо читачам, що у 2005 році Європейський суд з прав людини виніс 120 рішень по суті у справах проти України. У 119 справах суд констатував порушення з боку державних органів України прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основних свобод. Переважна більшість справ, із яких суд виніс рішення 2005 року, стосувалася розгляду справи судом упродовж розумного терміну (187 справ), невиконання чи тривалого виконання рішень національних судів (67 справ). Також суд констатував порушення положень Конвенції в таких питаннях, як право на життя (1 справа), заборона катувань, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження (4 справи), право на свободу та особисту недоторканність (5 справ), право на справедливий суд упродовж розумного терміну (107 справ), право на повагу до приватного та сімейного життя (1 справа), право на свободу висловлювання поглядів (2 справи), право на ефективні засоби юридичного захисту (33 справи).

На відміну від попередніх років, у 2005-му суд не прийняв рішення по суті українських заяв щодо порушення прав на свободу світогляду та віросповідання, права на вільні вибори й на ефективне розслідування. Найчастіше українські громадяни скаржилися з приводу порушень їхніх прав на розгляд справи незалежним і неупередженим органом правосуддя.

Від редакції «ПЛ»: Кабінет Міністрів призначив Юрія Зайцева Урядовим уповноваженим у справах Європейського суду з прав людини. Про це сказано в постанові Кабміну № 792 від 7 червня 2006 року.

Катування та жорстоке поводження

27.06.2006
джерело: www.radiosvoboda.ua

Права ув’язнених і протидія катуванням: чи відповідає українська ситуація нормам цивілізованого світу?

   

Київ, 26 червня 2006 року. Кирило Булкін: - Сьогодні Міжнародний день на підтримку жертв тортур. А якою є ситуація з дотриманням прав ув’язнених в Україні?

Учасники нашої програми сьогодні брали участь у прес-конференції на відповідну тему, тож буде цікаво почути їхні погляди й оцінки.
Євген Захаров: - Коли ми кажемо про катування, то йдеться насамперед про катування в міліції головним чином під час дізнання, а вже потім в ув’язненні ці катування можуть перейти на інший рівень, коли людина утримується в дуже важких, нелюдських умовах. Такі умови саме визначають як катування іноді.

Що стосується нас, то у нас катування в міліції можна порівняти з таким великим айсбергом, де видна верхівка і дуже великий масив абсолютно не видно. Це злочини - катування під час дізнання. Відносно затриманих це злочин.

Цей злочин має дуже високу латентність, тобто більша частина, левова частина цих злочинів просто невідома, яка не розкривається, не фіксується, заяв про них немає - і все. А видима верхівка – це те, що відомо, що потрапляє в публічну сферу.

Є такі дослідження, що якщо людину, яка була в міліції, запитувати, чи били її, чи ні, і вона каже, що били, так от, таких людей загалом до півмільйона на рік. Це дуже багато. А якщо звернутись до кримінальних справ, порушених саме за ці речі, то минулого року було засуджено тільки 5 осіб. Загалом порушено 53 справи.

Аркадій Бущенко: - Катування залишаються досить поширеними. На жаль, система нашої кримінальної юстиції передбачає катування як невід’ємну частину переслідування злочинців, переслідування підозрюваних.

Через те, що наші підрозділи, які мають виконувати завдання по боротьбі зі злочинністю, оснащені дуже погано і не володіють належними сучасними методиками розслідування злочинів, вони застосовують катування, щоб досягти завдань, які поставило перед ними суспільство. Тому система спонукає діячів цієї системи застосовувати катування.

Проблема дійсно існує. Можна сказати, що зараз є певні зрушення у кращий бік. Можна спостерігати, по-перше, визнання державою проблеми катування, а по-друге, перші кроки, спрямовані на те, щоб поліпшити ситуацію. Але ці кроки достатньо безсистемні, неузгоджені і часом не досягають мети, тому зараз, на цьому етапі, проблема стає в системному підході до подолання цього явища.

- Такими є погляди наших гостей на ситуацію у галузі боротьби з катуванням в Україні.

Звісно, цікаво було б почути також думку Уповноваженого Верховної Ради з прав людини і водночас народного депутата України (наразі маємо саме таке парадоксальне сполучення) Ніни Карпачової.

Пані Карпачова обіцяла взяти участь у нашій сьогоднішній програмі, але буквально в останню годину раптом повідомила, що не зможе цього зробити.

Що ж, гадаю, думка представників відомих правозахисних організацій, наших сьогоднішніх гостей, є не менш фаховою.

Але наразі пропоную послухати ще й представника силових структур. Це оцінка нинішньої української ситуації у цій галузі, про яку говоримо, від полковника міліції, кандидата юридичних наук, професора кафедри кримінального права Харківського національного університету внутрішніх справ Олега Мартиненка.

Олег Мартиненко: - Якщо оцінювати статистичні показники, то щороку в нас меншає правопорушень серед особового складу, і на тлі, наприклад, сусідньої Росії ми виглядаємо значно краще, хоча й гірше за решту європейських країн.

Позитивні зрушення є також і в свідомості співробітників внутрішніх органів, тому що діяльність правозахисних груп протягом трьох останніх років відчутно міняє свідомість самих співробітників у дотриманні прав людини. І зараз, мабуть, важко знайти будь-якого офіцера міліції, який не знав би про це, і який не дотримувався би цих стандартів.

Але інша річ, що ті 10%, які, за попередніми оцінками, посідають тортури серед злочинів працівників міліції, це не та цифра, яка дає підстави заспокоюватися. Це ті резонансні випадки, про які стає відомо громадськості, але за ними стоїть набагато більший шар правопорушень, які приховані від громадського контролю. І в цьому напрямку, звісно, є перспектива для роботи і самої міліції, і правозахисних організацій, і будь-яких форм громадського контролю за діяльністю силових структур.

- Шановні гості, моє запитання до вас - у розвиток того, що ми щойно почули. Пан Мартиненко сказав, що ми набагато випереджаємо Росію, але відстаємо від європейських країн. Чи можна це випередження, а також це відставання виміряти якимись цифрами?

Євген Захаров: - Взагалі катування зафіксовані в 114 країнах. Цю річ можна зрозуміти, коли міліцейський не може стриматися, маючи справу зі злочинцем, який його просто виводить з себе, і він застосовує фізичну силу в таких випадках. Це трапляється.

Інша справа, якщо порівнювати статистику покарань за незаконні дії у нас і в інших країнах, то там вона каже, що значно більше карають за такі речі, тому що там судова система значно краща, і немає тієї безкарності, яка є у нас. В нас, на жаль, дуже важко домогтися того, щоб був покараний той, хто застосовував незаконне насильство відносно людей. Це те, що стосується побиття в міліції.

Те, що стосується ув’язнених, то якщо порівнювати кількість ув’язнених на 100 тисяч населення, то вона в нас значно більша, ніж в інших європейських країнах. Наприклад, навіть у сусідніх країнах, таких як Болгарія, Польща, Чехія і так далі, вона не перевищує 100 на 100 тисяч населення, а в нас вона під 400. Тобто, у нас 27,7% з усіх засуджених йдуть у колонії, де умови доволі жорсткі. Але значно більш важкі умови у нас у слідчих ізоляторах, де тримається 40-45 тисяч людей.

- Пане Захаров, що, на Вашу думку, найперше треба зробити, щоб виправити ситуацію? Чи має нинішня влада потенціал, щоб це зробити?

Євген Захаров: - Я вважаю, що є такий потенціал, бо якщо дивитися на ситуацію з розвитком подій, то можна сказати, що ця верхівка айсберга стає все більшою і все виднішою. Особливо вона стала такою за 3 останніх роки. Можна сказати, що ця проблема визнана, що керівництво держави і керівництво міліції, зокрема, визнає, що це проблема серйозна, що її треба вирішувати, і намагається шукати шляхи для подолання цих проблем. Це дійсно правда.

Інша річ, що за такий термін не можна змінити ментальність людей, які привчені до того, що заради боротьби із злочинністю можна зробити будь-що, аби розкрити злочин, дістатися до того злочинця, примусити його сказати, що він винний і так далі.

Це уявлення йде ще від Вишенського, який сказав, що “прізнаніє – ето царіца доказатєльств”. От вони і вимагають зізнання від тих, хто, як вони вважають, скоїв злочин. Інакше розслідувати злочин не вміють, на жаль.

Тому дуже важливо перевчити людей, навчити, що так робити не можна, що це є злочин, що за це буде покарання, тобто, змінити цю ситуацію.

Знаєте, у нас прокуратура закривала навіть справи за відсутністю складу злочину, коли Департамент внутрішньої безпеки міліції надавав матеріали, що злочини такі були. І такі випадки є.

Це подолати необхідно, змінити ставлення прокуратури. Через загальний тиск суспільства і державних органів, я думаю, можна це поступово робити.

Що стосується департаменту, то він має відкритися, бо він зараз дуже закритий. Це дуже закрита система, в якій людина повністю віддана у владу адміністрації, вона навіть поскаржитися на неї не може жодним чином. Так далі бути не може.

(Скорочена версія. Повну версію “Вечірньої Свободи” слухайте в аудіо записі.)

Свобода вираження поглядів

15.06.2006
джерело:
ПАРАЛЛЕЛЬ-МЕДИА

«Голубая» охота на луганских журналистов. Открытие сезона

   

13 июня утром в ИА «Параллель-Медиа» позвонил один из сотрудников Луганской областной гостелерадиокомпании (ЛОГТРК) и сообщил об увольнении журналиста Евгения Соломина.

Евгений Соломин один из известных луганских журналистов, ведущий ряда авторских и тематических программ ЛОГТРК, до этого времени занимал должность заместителя генерального директора по вопросам выпуска новостей ЛОГТРК.

Мы дозвонились самому Евгению Соломину. Он подтвердил информацию о том, что действительно, 13 июня утром подписан приказ об его увольнении.

Причина: недобор хронометража.

Евгений Соломин пояснил, что каждый день согласно госконтракта, выпуск новостей должен равняться 20 минутам. «Были отхронометрированы все новостные сюжеты за месяц и выявлены случаи недобора, когда, например, выпуск новостей был не 20 минут, а 19 или 18. Так и объяснили: уволен в связи с нарушением условий госконтракта», –  рассказал Соломин.

По его словам, недобор хронометража объясним тем, что журналисты вынуждены работать в экстремальных условиях. «Нет бензина на выезд съемочной группы на события, старое оборудование… Мы неоднократно писали докладные по этому поводу. Тем более, все неточности с хронометражем были согласованы с руководством», – пояснил Евгений Соломин.

Журналист уверен, что истинная причина увольнения: обращение коллектива Луганского областного телевидения к Президенту Виктору Ющенко. Напомним, что в письме сотрудники канала заявили, что ситуация со свободой слова на государственной телекомпании находится под угрозой.

«Мое увольнение связано с политическим моментом. Так не увольняют: забрали ключи, охранник не пустил в мой кабинет. Я буду отстаивать свое право на труд в суде», – заявил Евгений Соломин.

Корреспондент «Параллель-Медиа» дозвонился на телекомпанию, чтобы узнать мнение коллектива. По словам старшего редактора выпуска новостей Ирины Синченко, коллеги Соломина недовольны решением руководства и против его увольнения.

«Прежде всего, мы не согласны с мотивами увольнения. Случаи недобора хронометража были крайне редки. Это технические причины, которые не зависят от Жени и от других журналистов. У нас вечно отсутствует бензин, один автомобиль на весь штат, сбои работы монтажной. Мы неоднократно говорили об этом руководству, писали докладные.

И еще один значимый момент: мы против самого способа увольнения Евгения – в присутствии милиции у него забрали его документы, ключи и сообщили о том, что он уволен», – рассказала Ирина Синченко.

Она подчеркнула, что коллектив настроен на защиту прав Евгения Соломина в суде.

Свобода вираження поглядів

15.06.2006 | Людмила Ксенз
джерело: www.uapp.org

Западноукраинские власти выставили на продажу свои «карманные» медиа

   

На прошлой неделе мэрии сразу двух городов — Львова и Ивано-Франковска — обнародовали намерения постепенно отказаться от «карманных» средств массовой информации, изменив их форму собственности. Издания пока отчаянно сопротивляются. Между тем уже появились инвесторы, готовые за небольшие деньги взять на себя заботу о бывших рупорах чиновников.

Львов сэкономит на прессе

«На сегодняшний день принято принципиальное решение о разгосударствлении газеты «Ратуша». В ближайшее время будут проведены общественные слушания по «делу» издания, после чего депутаты решат его дальнейшую судьбу. Скорее всего, «Ратуша» будет приватизирована либо коллективом (ему уже предложено стать собственником газеты, уплатив балансовую стоимость в размере 6 тыс. грн.), либо внешним инвестором», — говорит секретарь городского совета Владимир Квурт. По его словам, о желании приобрести «Ратушу» уже заявили несколько потенциальных покупателей, среди которых как представители политических партий, так и коммерческие структуры. Оценить возможную сумму предстоящей сделки г-н Квурт затрудняется, отметив, что на балансе издания нет практически никакой собственности, кроме разве что редакционных компьютеров (помещение арендуется). Сама газета является убыточной и только в прошлом году обошлась городской казне в 500 тыс. грн. «Речь идет, прежде всего, о продаже ТМ, и ее стоимость вряд ли будет большой», — резюмирует г-н Квурт.

Впрочем, в «Ратуше» претендуют еще и на розничную сеть, включающую 50 киосков, однако, по словам представителя Ассоциации медиаюристов Львовщины Любомира Зубача, эти точки принадлежат изданию лишь формально — на его баланс они в свое время так и не были переданы. Главный редактор газеты Николай Савельев категорически против отлучения «Ратуши» от бюджетных денег. Этот шаг он рассматривает не иначе, как попытку мэра ликвидировать издание по политическим мотивам. Тем не менее, г-н Савельев сообщает, что сейчас они ищут нового инвестора и уже получили несколько предложений от «представителей трех политических партий, областного совета, таможни и бандитской структуры». О подробностях этих предложений г-н Савельев не говорит. Вместе с тем Владимир Квурт не исключает, что мэрия может пойти на попятную, переведя «Ратушу» в статус информационного бюллетеня горсовета. «В таком случае бюджетные затраты на ее содержание существенно сократятся, так как газете уже будет не нужен большой штат журналистов. Мэрия же решит вопрос с информационной площадкой. Ведь нам все равно нужно где-то публиковать постановления, объявления и прочее», — отмечает г-н Квурт.

Призрак разгосударствления

Похоже, вопрос, как сэкономить бюджетные деньги и вместе с тем сохранить за собой медиаструктуры, больше всего смущает и ивано-франковских чиновников. Представители местной мэрии, на балансе которой числятся ТРК «Вежа» и газета «Західний кур’єр», подсчитали, что больше не в состоянии содержать редакции: уровень зарплат с начала года в них вырос, а в городском бюджете увеличение выплат, которое может достичь 6 млн грн., не предусмотрено. Руководству медиакомпаний предложили предоставить на рассмотрение чиновникам свои планы реформирования СМИ. Но, как сообщил на одной из пресс-конференций мэр Ивано-Франковска Виктор Анушкевичус, скорее всего, они будут акционированы. Исполняющий обязанности консультанта городского головы по вопросам СМИ Андрей Олексин в интервью «Деловой столице» заявил, что пока планы отказаться от коммунальных изданий существуют на уровне идеи. «Нам необходимо разработать проект решения, вынести его на рассмотрение сессии. Четкого правового механизма, который бы обеспечил изменение статуса СМИ, на сегодняшний день не существует, поэтому решить этот вопрос в сжатые сроки вряд ли возможно. Кроме того, городу предстоит определиться — что важнее: экономия бюджетных средств или наличие муниципального издания», — отмечает г-н Олексин.

Директор ТРК «Вежа» Иван Вовк считает, что в интересах коммунальных СМИ и дальше оставаться на бюджетном обеспечении, поскольку в противном случае они попросту будут вынуждены уйти с рынка. «Рекламные поступления у нас пока не настолько большие, чтобы «вытянуть» компанию. К примеру, если на финансирование ТРК из бюджета в 2005 г. было выделено 630 тыс. грн., то доходы от рекламы даже в самые удачные годы не достигают 300 тыс. грн.», — говорит г-н Вовк. В том, что процесс массового отказа властей от коммунальных СМИ, начатый во Львове, со временем подхватят и другие западноукраинские города, специалисты не сомневаются, поскольку именно на него равняются все галицкие чиновники.

Выход на «свободный» медиарынок региона нескольких в прошлом коммунальных проектов вряд ли окажет большое влияние на рынок, так как только немногие из них могут похвастаться большими тиражами и доверием читателей. Любомир Зубач считает, что возможным последствием разгосударствления изданий может стать разве что уменьшение их количества — многие не выдержат конкуренции и будут вынуждены закрыться.

Доступ до інформації

07.06.2006

Заявление Интернет Ассоциации Украины по поводу заявления СБУ о необходимости контроля над украинским сегментом Интернета

   

В последнее время из уст государственных чиновников всё чаще слышны заявления о необходимости усиления регулирования украинского сегмента сети Интернет, установления полного контроля над ним в интересах национальной безопасности, о необходимости лицензирования деятельности в Интернете, о регистрации Интернет-ресурсов, а также о разработке критериев, согласно которым госорганы будут определять, что можно публиковать в Интернете, а что нельзя.

Интернет Ассоциация Украины заявляет: очередной раз, под предлогом защиты государственных интересов, Украине хотят навязать тотальный мониторинг, цензуру и контроль над всеми видами информации в сети Интернет.

Конституция Украины гарантирует гражданам их права и свободы независимо от того, с помощью каких технологий эти права и свободы реализуются: право на свободу мысли и слова, на свободное выражение своих взглядов и убеждений, на сбор, использование и распространение информации (Статья 34), на сохранение приватности (Статья 31), на свободу литературного, художественного, научного и технического творчества (Статья 54), на право владения и использования собственности, в том числе интеллектуальной (Статья 41), на предпринимательскую деятельность (Статья 42), на образование (Статья 53). Интернет стал именно той средой, в которой эти права и свободы реализуются самым полным и непосредственным образом. Поэтому международное право устанавливает еще более действенные гарантии свободного использования Интернета гражданами. Декларация Совета Европы про свободу коммуникации в Интернет, в частности, устанавливает невозможность ограничений для контента в Интернет, более жестких по сравнению с другими СМИ, невозможность ограничения доступа к ресурсам Интернет, кроме как в соответствии с законом, невозможность ограничения создания веб-сайтов, невозможность создания разрешительных ограничений для Интернет сервис-провайдеров.

Интернет Ассоциация Украины считает, что заявления о необходимости контроля в Интернет надуманны, поскольку на сегодняшний день, согласно приказу Госкомсвязи № 122, на площадках Интернет сервис-провайдеров, предоставляющих услуги государственным органам, уже установлена аппаратура мониторинга. Что же касается негосударственных организаций, согласно закону, они вправе самостоятельно, без вмешательства государственных органов, выбирать средства защиты своей информации.

Необходимо отметить, что принципы законного перехвата телекоммуникаций до сих пор не определены законодательно, поскольку проект Закона «Про перехоплення телекомунікацій», определяющий соответствующие процедуры, не был принят Верховной Радой Украины. А это, в свою очередь, открывает возможности для злоупотреблений со стороны лиц, которые будут иметь доступ ко всем видам информации, в том числе и составляющей коммерческую тайну.

Что касается лицензирования деятельности в Интернет, это «нововведение» не только противоречит законодательству Украины, но и способно резко изменить конкурентную среду, ухудшить инвестиционный климат, и, как следствие, резко затормозить развитие отрасли. Для потребителей это скажется ростом цен и снижением доступности услуг.

Введение цензуры в Интернете противоречит Конституции Украины, провозглашенному украинским государством курсу на развитие и углубление демократии. Уподобление режимам диктата и насилия способно нанести непоправимый урон международному имиджу Украины, вызвать серьезный внутриполитический кризис.

В современном мире действительно существует целый ряд угроз национальной безопасности каждой страны. Однако подходить к решению этих проблем нужно взвешенно, не допуская посягательства на конституционные права и свободы граждан, с заботой о национальном мире и согласии, об имидже нашего молодого демократического государства.

Интернет Ассоциация Украины последовательно выступает, и будет выступать против любых попыток установления государственного контроля над сетью Интернет, введения любых форм цензуры и ограничения законной предпринимательской деятельности. Интернет Ассоциация Украины призывает сообщество пользователей Интернет, деловые круги, все политические силы и общественность не допустить посягательства на конституционные права и свободы граждан, сохранить верность принципам демократии и вместе приложить силы к построению информационного общества в Украине.

ИНАУ

Доступ до інформації

07.06.2006 | Максим Лациба, Український незалежний центр політичних досліджень
джерело: vinmaidan.vinnitsa.com

Губернатори ховають інформацію від громадян

   

Обіцянки нової влади забезпечити прозору та відкриту роботу органів влади так і залишилися обіцянками!

За даними моніторингу, губернатори в середньому розміщують тільки – 58,7% від необхідної інформації. Найбільш інформаційно закритими є сайти Рівненської (32%), Житомирської (33,3%), Чернівецької(41,7%), Черкаської (44%) обласних адміністрацій та Севастопольської міської державної адміністрації (37,3%). За чотирьох з названих губернаторів несе відповідальність партія Народний союз „Наша Україна”.

Причиною є проблема елементарного службового недбальства. Громадські організації звертаються до Президента України з вимогою винести сувору догану з занесенням в особову справу 21-му губернатору, рівень наповненості сайтів котрих менше 75%.

Перешкоджання доступу до державної інформації є порушенням основоположного права громадянина.

Більше того на сьогоднішній день спостерігається тенденція по скороченню фінансування та зменшення кількості штатних працівників управлінь зв’язків з громадськістю центральних та регіональних органів виконавчої влади. Це зменшує можливості проведень консультацій з громадськістю та забезпечення прозорої та відкритої діяльності органів влади. Така ситуація ставить під сумнів виконання програми Президента та Уряду в частині відкритості та прозорості прийняття рішень.

Український незалежний центр політичних досліджень та Громадянська мережа „ОПОРА” провели 1-10 лютого 2006 року моніторинг стану інформаційної наповненості офіційних сайтів обласних державних адміністрацій.

Методика: Проведений моніторинг сайтів ОДА на відповідність вимогам Постанови Кабінету Міністрів України від 4 січня 2002 р. N 3 „Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади”. Постановою введені 25 видів обов’язкової інформації яка має бути розміщена на сайті ОДА. Кожен вид інформації був оцінений за наступною шкалою:

0 – відсутня інформація

1 – 33% від необхідної інформації

2 – 66% від необхідної інформації

3 – повна інформація

Загальні висновки:

1. Всі ОДА мають офіційні сайти.

2. Середній рівень інформаційної відкритості сайтів ОДА – 58,7% .

3. Найбільш інформаційно відкритими є сайти Миколаївської (89,3%), Київської(88%), Луганської(76%), Харківської(76%), та Херсонської(76%) обласних адміністрацій.

4. Найбільш інформаційно закритими є сайти Рівненської (32%), Житомирської (33,3%), Чернівецької(41,7%), Черкаської (44%) обласних адміністрацій та Севастопольської міської державної адміністрації (37,3%).

5. Найбільш відображеними є наступні види інформації:

• найменування органу – 100%

• структура та керівництво органу – 90%

• місцезнаходження органу та контактна інформація – 89%

• розпорядок роботи органу та часи прийому керівництва – 87%

• нормативно-правові акти з питань, що належать до компетенції органу – 83%

6. Найменш відображеними є наступні види інформації:

• зразки документів та інших матеріалів, необхідних для звернення громадян до органу – 21%

• порядок оскарження рішень, прийнятих органом відповідного рівня – 23%

• установи і заклади соціальної сфери – 32%

• відомості про сплату місцевих податків і зборів, комунальних платежів – 32%

• порядок реєстрації, ліцензування окремих видів діяльності у відповідній сфері (зразки документів, розрахункові рахунки для сплати необхідних платежів, розмір цих платежів тощо) – 34,7%

В повному дослідженні містяться також таблиці:

Ранжування по ступінню наповненості сайту ОДА;

Ранжування по ступінню розкриття виду інформації;

Оцінка наповненості інформацією сайтів ОДА.

Доступ до інформації

07.06.2006 | Георгій Кобзар

Справедливість є, інформації - немає

   

5 травня 2006 року Чугуївський міський суд Харківської області визнав неправомірною бездіяльність Президента України за позовом журналіста бюлетеня «Права людини» Юрія Чумака.

Нагадаємо суть справи. 5 травня минулого року журналіст бюлетеня Харківської правозахисної групи «Права людини» Юрій Чумак направив Президентові України інформаційний запит із проханням надати інформацію про укази Президента, що мали обмежувальні грифи («Не для друку» та «Опублікуванню не підлягає»).

Відповідно до Закону України «Про інформації», відповідь на інформаційний запит повинна надаватися в місячний термін. Так і не дочекавшись відповіді, 11 липня 2005 р. Юрій Чумак оскаржив до Печерського районного суду м. Києва бездіяльність Президента України, що проявилася в ненаданні відповіді на інформаційний запит.

Чотири рази судові слухання в справі переносилися, а 21 грудня Печерський суд ухвалив передати справу на розгляд Чугуевского міського суду Харківської області, за місцем проживання позивача.

5 травня зібралася колегія суддів Чугуївського міського суду Харківської області. Але представник відповідача на слухання справи не з’явилася, справу перенесли на 30 травня. 30 травня представник Президента в суді надала свої заперечення на позов Чумака Ю.В., а також зазначила, що вона звернулася до Секретаріату Президента з проханням надати офіційну інформацію щодо долі інформаційного запиту журналіста до Президента. У зв’язку з цим суд оголосив перерву до 5 червня.

І от, 5-го червня 2006 року, рівно через 13 місяців після подання запиту, Чугуївський міський суд виніс рішення по справі. Прослідкуємо хід судового засідання:

Представник Президента в суді надала суду копію відповіді Секретаріату Президента на інформаційний запит Чумака Ю.В., датованої … 01.01.2006р. За дорученням Президента України Секретаріат повідомляв про ряд певних заходів, до яких  вдався він, Міністерство юстиції та Кабінет Міністрів України щодо поліпшення ситуації в інформаційній сфері. Хоча Секретаріат і просив прийняти вибачення за затримку з наданням відповіді, «що сталося з технічних причин», у наданні самої запитуваної інформації щодо назв указів Президента з обмежувальними грифами, Чумаку Ю.В. фактично було відмовлено:

«Для ознайомлення в разі потреби з актами глави держави, іншими нормативно-правовими актами, виданими з обмежувальними грифами, за Законом України «Про державну таємницю» необхідно мати відповідний допуск».

Коментарі, як на мене, в даному випадку зайві.

Після ознайомлення з текстом листа Секретаріату, Юрій Чумак подав свої пояснення за позовом:

 

До Чугуївського міського суду

 Харківської області

Справа за позовом Чумака Ю.В.

до відповідача - Президента України

- на бездіяльність Президента України

Пояснення позивача

Представник Президента в суді - головний спеціаліст Харківського обласного Управління юстиції пані Савіна подала суду заперечення проти мого позову. В них, зокрема, зазначається:

«Звернення Чумака Ю.В. до Президента України не відповідає визначенню «запит щодо надання письмової інформації», яке міститься в Законі України «Про інформацію».

Згідно з ч. 3 ст. 32 Закону України «Про інформацію», під запитом щодо надання письмової або усної інформації у цьому Законі розуміється звернення з вимогою надати письмову або усну інформацію про діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх посадових осіб з окремих питань.

Відповідно до ст. 6 Конституції України, Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Згідно з ст. 102 Конституції України, Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

З викладеного вбачається, що Президент України має особливий правовий статус, встановлений Конституцією України, та не є органом законодавчої, виконавчої та судової влади України.»

Фактично, представник Президента в суді доводить, що, виходячи з того, що Президент не відноситься до законодавчої, виконавчої чи судової влади, то й інформаційні запити йому не слід надсилати, отже, він не повинен на них відповідати. Така, мовляв, юридична колізія. Але, вочевидь, це неправильне трактування норм українського законодавства, бо, згідно зі за ст. 18 того ж Закону України «Про інформацію» до видів інформації відноситься й інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування. А у ст. 21 прямо вказується, що «інформація державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування – це офіційна документована інформація, яка створюється в процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого і регіонального самоврядування. Основними джерелами цієї інформації є: законодавчі акти України, інші акти, що приймаються Верховною Радою та її органами, АКТИ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ (виділено мною – Ю. Чумак), підзаконні нормативні акти, ненормативні акти державних органів, акти органів місцевого і регіонального самоврядування». Отже, в законі міститься пряме посилання на те, що одним з різновидів інформації державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування є акти Президента України. Нагадаю, саме письмову інформацію про акти Президента України (його укази) я просив надати у своєму запиті.

Крім того, посилання представника Президента в суді, з огляду на те, що Конституція України не відносить Президента України до жодної з гілок державної влади, то на нього не розповсюджуються вимоги до органів законодавчої, виконавчої та судової влади, є юридично хибним, бо може призвести й до інших помилкових висновків. Оскільки, якщо наслідувати логіку пані Савіної, вийде, що на Президента України не розповсюджується й дія частини 2 ст. 6 Конституції України, в якій зазначено: «Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України». Отже, Президент взагалі може діяти поза межами правового поля України? Зрозуміло, що це не так.

Навпаки, як гарант додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, Президент є посадовою особою, на яку покладений обов’язок стояти на сторожі прав і свобод людини і громадянина, бути фігурою, що уособлює собою приклад правової поведінки.

Представник Президента в суді, в числі своїх заперечень проти задоволення мого позову до Президента України, звертається до тексту Указу Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» № 503/97 від 10.06.1997 р., де міститься норма про те, що «Акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, які не мають загального значення чи нормативного характеру, можуть не публікуватися за рішенням відповідного органу. Ці акти та акти з обмежувальними грифами офіційно оприлюднюються шляхом надіслання відповідним державним органам та органам місцевого самоврядування і доведення ними до відома підприємств, установ, організацій та осіб, на яких поширюється їх чинність».

Але, по-перше, Указ Президента, цитата з якого наведена вище, аж ніяк не є законодавчим актом, а, згідно зі ст. 34 Конституції України право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію може бути обмежено тільки ЗАКОНОМ (виділено мною – Ю. Чумак). До того ж, я й не вимагав, щоб Президент оприлюднив тексти своїх указів, я лише просив назви та вихідні дані президентських указів, що мали обмежувальні грифи.

У своєму «Запереченні» представник Президента в суді справедливо зауважує, що, згідно з Законом України «Про інформацію» до конфіденційної інформації належать «відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. Порядок обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, що містять зазначену інформацію, визначається Кабінетом Міністрів України (частини 1 та 3 ст. 30 зазначеного Закону).

Однак, при цьому, випадково чи навмисно, пані Савіна чомусь «забула» навести частину 2 цитованої нею статті закону, в якій чітко зазначено: «Стосовно інформації, що є власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, з метою її збереження може бути ВІДПОВІДНО ДО ЗАКОНУ (виділено мною – Ю. Чумак) встановлено обмежений доступ - надано статус конфіденційної». Вкотре вимушений нагадати, що жодного закону, який би вводив обмежений доступ до інформації з використанням грифів «Не для друку» та «Опублікуванню не підлягає» в Україні не існує!

«Видання Президентом України актів з обмежувальними грифами здійснюється в інтересах національної безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я населення, захисту прав людей та інших випадках, передбачених Конституцією та законами України», - доводить представник Президента в суді.

Єдиним законом, що вводить обмежувальні грифи для інформації, є Закон України «Про державну таємницю», що юридично закріплює використання грифів секретності: «особливої важливості», «цілком таємно», «таємно». Про грифи «Не для друку» та «Опублікуванню не підлягає» в ньому не міститься ані слова.

У своєму листі № С-32705-22 від 21.01. 2006 р. на адресу Северина О.Є. (член ХПГ, правовий радник Альянсу «Майдан») заступник міністра юстиції України М.М. Шупеня визнає:

«Міністерством юстиції України проведено аналіз актів Кабінету Міністрів України, виданих протягом 1991-2005 років, з грифами обмеження доступу «Не для друку» та «Опублікуванню не підлягає», які законодавством України не передбачені. За  результатами аналізу, Міністерство юстиції України звернулось до Кабінету Міністрів з пропозицією дати доручення щодо недопущення в подальшому використання зазначених обмежувальних грифів та опублікування раніше виданих актів Кабінету Міністрів, які мають такі грифи».

В цьому ж листі Міністерство юстиції України визнало, що «надання нормативно-правовим актам грифів обмеженого доступу, що не передбачено законодавством, є порушенням прав громадян на доступ до правової інформації».

Суду слід також взяти до уваги, що, згідно зі ст. 29 Закону України «Про інформацію», «переважним правом на одержання інформації користуються громадяни, яким ця інформація необхідна для виконання своїх професійних обов’язків». Я є журналістом, заступником редактора друкованого органу Харківської правозахисної групи – бюлетеня «Права людини», отже – людиною, якій запитувана інформація необхідна для виконання своїх професійних обов’язків.

Всі вищенаведені заперечення представника Президента в суді вважаю безпідставними. А ненадання відповіді на мій інформаційний запит Президентом України, безперечно є неправомірною бездіяльністю. Тому прошу суд задовольнити мій позов до Президента України у повному обсязі.

05.06.2006 р.  Чумак Юрій Володимирович

 

Крім того, у своєму виступі під час судових дебатів Юрій Чумак зазначив, що ст. 10 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, яка ратифікована Україною та є частиною внутрішнього законодавства нашої держави, підкреслює, що обмеження на інформацію можуть застосовуватись лише у випадку, коли вони є «необхідними в демократичному суспільстві». Інформація, запитувана у Президента, не підпадає під таку, що обмежена законом і обмеження це необхідно у демократичному суспільстві. Отже, Президент повинен був надати відповідь у визначений Законом України «Про інформацію» місячний термін.

Оскільки будь-яких певних доказів щодо правомірності бездіяльності Президента (або надання відповіді на запит) представником Президента в суді не було надано, Юрій Чумак звернувся до суду з проханням задовольнити позов до Президента України у повному обсязі:

1. Визнати неправомірною бездіяльність президента України, яка виявилася у ненаданні відповіді на запит гр. Чумака Ю.В.

2. Зобов’язати Президента України надати обґрунтовану відповідь на запит гр. Чумака Ю.В., задовольнивши інформаційний запит.

3. Стягнути з Президента України на користь позивача Чумака Ю.В. сплачене державне мито в розмірі 3 грн. 40 коп.

Юрій Чумак також заявив: «Якщо сьогодні Президент України справу в суді програє, процес демократичних перетворень в Україні, розпочатий самим Президентом, від цього тільки виграє.

Після того, як суд заслухав пояснення сторін, що пролунали в ході дебатів, він вийшов для ухвалення рішення.

Коли судді повернулись, була зачитана постанова, текст якої наводимо майже повністю:

Справа № 2-а-101/2006 рік

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

5 червня 2006 року  Чугуївський міський суд Харківської області

у складі: головуючого - судді Гуменного З.І.,

суддів Катунова В.В., Самойлової В.В.,

при секретарі Сарматицькій О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Чугуєві справу за позовом Чумака Юрія Володимировича до Президента України га бездіяльність Президента України, що порушує права громадян,

Керуючись ст.ст. 19, 34, 40, 55 ч. 2 Конституції України, ст.ст. 29, 32, 33, 45 Закону України «Про інформацію», ст. 10 Конвенції «Про захист прав і основних свобод людини», яка ратифікована Верховною Радою України 17.07.2006 року, ст. ст. 5-15, 94, 158-163, 167 КАС України, суд -

Постановив:

Позов задовольнити частково.

Визнати неправомірною бездіяльність Президента України в частині несвоєчасного надання відповіді на інформаційний запит Чумака Юрія Володимировича від 05.05. 2005 року.

Судові витрати в розмірі 3 (три) грн. 40 коп. стягнути з Державного бюджету України.

В іншій частині вимоги залишити без задоволення.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Апеляційного суду Харківської області…

З огляду на те, що суд-таки визнав неправомірною бездіяльність Президента, це можна вважати певним позитивним прецедентом. Однак, головне, що запитувалось - сама інформація про «секретні» президентські укази, так і не була отримана, і суд не зобов’язав Президента її надати.

Так що, скоріше за все, боротьба триватиме.

Доступ до інформації

13.06.2006

Лист Міністерства юстиції щодо документів з незаконними грифами

   

У листі №34-С-11350 від 02.06.06 одному із майданівців – учаснику кампанії Альянсу «Майдан» «Для друку!» та «Януковича – на чисту воду!» від Міністерства юстиції України, витяг з якого пропонуємо Вашій увазі:

«...Повідомляємо, що в 2005 році до Міністерства юстиції надійшло 45 актів Президента України та 26 актів Кабінету Міністрів України, які мають грифи обмеження доступу.

З липня 2005 року по грудень 2005 року надійшло 9 звернень громадян, щодо надання інформації про акти, що мають грифи обмеженого доступу та яким було відмовлено відповідно до ст.7 Указу Президента України від 10 червня 1997 року «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності.

З січня 2006 року по лютий 2006 року надійшло 172 звернення громадян про надання їм інформації про назви та дати актів Кабінету Міністрів України, що мають грифи обмеження доступу, які були задоволені».

Тут йдеться про кампанії Альянсу «Майдан» «Для друку!» та «Януковича – на чисту воду!», результатами яких стало:

1. Припинення видання Президентом України та Кабінетом Міністрів України нормативних актів під незаконними обмежувальними грифами «опублікуванню не підлягає» та «не для друку» ( http://www.maidan.org.ua/static/news/2006/1145621972.html ).

2. Розсекречення і доведення до відома громадськості назв спочатку 96-ти актів, виданих Кабінетом Міністрів під керівництвом В.Януковича ( http://www.maidan.org.ua/static/news/2006/1141248001.html ), а потім (на запит співголови Харківської правозахисної групи, учасника Альянсу «Майдан» Євгена Захарова) – 295-тинормативних актів Уряду з грифом «Не для друку», прийнятих протягом 2001-2005 р.р..

Нагадаємо, що Секретаріат Президента так і не спромігся розкрити хоча б назви актів Президента з незаконними грифами.

Наш інформ.

Доступ до інформації

04.07.2006 | Євген Захаров, Харківська правозахисна група

Журналіст виграв суд у Президента

   

Нагадаємо суть справи. 5 травня минулого року журналіст бюлетеня Харківської правозахисної групи «Права людини» Юрій Чумак направив Президентові України інформаційний запит із проханням надати інформацію про укази Президента, що мали обмежувальні грифи («Не для друку» та «Опублікуванню не підлягає»).

Відповідно до Закону України «Про інформацію», відповідь на інформаційний запит повинна надаватися в місячний термін. Так і не дочекавшись відповіді, 11 липня 2005 р. Юрій Чумак оскаржив до Печерського районного суду м. Києва бездіяльність Президента України, що проявилася в ненаданні відповіді на інформаційний запит.

Чотири рази судові слухання в справі переносилися, а 21 грудня Печерський суд ухвалив передати справу на розгляд Чугуївського міського суду Харківської області, за місцем проживання позивача.

Після того, як суд заслухав пояснення сторін, що пролунали в ході дебатів, була зачитана постанова:

«Позов задовольнити частково.

Визнати неправомірною бездіяльність Президента України в частині несвоєчасного надання відповіді на інформаційний запит Чумака Юрія Володимировича від 05.05. 2005 року.

Судові витрати в розмірі 3 (три) грн. 40 коп. стягнути з Державного бюджету України.

В іншій частині вимоги залишити без задоволення.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Апеляційного суду Харківської області…»

З огляду на те, що суд-таки визнав неправомірною бездіяльність Президента, це можна вважати певним позитивним прецедентом. Однак, головне, що запитувалось – сама інформація про «секретні» президентські укази, так і не була отримана, і суд не зобов’язав Президента її надати.

Отже, боротьба триватиме.

Нижче надається рішення у цій справі.

Справа № 2 – а –101 / 2006 рік

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М  У К Р А ї Н И

5 червня 2006 року

Чугуївський міський суд Харківської області у складі:

головуючого – судді Гумеиного 3.І.,

суддів Катунова В.В., Самойлової В.В.,

при секретарі Сарматицькій О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Чугуєві справу за позовом Чумака Юрія Володимировича до Президента України на бездіяльність Президента України, що порушує права громадян,

в с т а н о в и в :

Чумак Ю. В. Звернувся до суду з позовом до Президента України на бездіяльність Президента України, що порушує права громадян

В заяві позивач вказав, що він 5.05.2005 року звернувся з інформаційним запитом, до Президента України, в якому просив надати наступну інформацію:

1. Назви та вихідні дані (номер і дату) виданих Президентом України указів, що мали обмежувальний гриф.

 2. Перелік указів з числа зазначених у п. 1, котрі за результатами перегляду отримали гриф «для службового користування» і указів, з яких обмежувальні грифи було знято.

3. Назви та вихідні дані (номер та дату) указів, виданих Президентом України Л. Кучмою, котрі мають обмежувальні грифи – для вирішення питання про запит текстів окремих указів з їх числа. З Секретаріату Президента надійшло повідомлення про отримання запиту, однак ніякої відповіді позивач не отримав, хоча відповідно до вимог ст. 33 Закону України «Про інформацію», задоволення запиту здійснюється протягом місяця, якщо інше не передбачено законом.

В судовому засіданні позивач підтримав свої вимоги і просить суд їх задовольнити в повному обсязі, представник відповідача за дорученням Савіна В.С. позов не визнала і пояснила суду, що подане звернення Чумаком Ю.В. до Президента України не відповідає визначенням «інформаційний запит» та «запит щодо надання письмової інформації», які містяться в Законі України «Про інформацію», також цей Закон визначає вимоги щодо забезпечення відкритого доступу до інформації та можливості обмеження такого доступу. Інформація з обмеженим доступом може видаватися лише особам, які мають відповідним чином оформлений допуск до неї. Відомостей про наявність такого доступу у позивача немає. Чумак Ю.В. може користуватись інформацією про акти Президента України, яка міститься у Державному реєстрі нормативно-правових актів, відповідних офіційних виданнях, інформаційними системами правової інформації «Право», «Ліга», які надають можливість для рівного доступу всіх громадян до відповідної інформації.

Вислухавши сторони, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню, як такі, що знайшли своє часткове підтвердження в ході судового розгляду справи з наступних підстав.

Позивач 5 травня 2005 року звернувся з інформаційним запитом до Президента України, в якому просив надати наступну інформацію: 1. Назви та вихідні дані (номер і дату) виданих Президентом України указів, що мали обмежувальний гриф. 2. Перелік указів з числа зазначених у п. 1, котрі за результатами перегляду отримали гриф «для службового користування» і указів, з яких обмежувальні грифи було знято. 3. Назви та вихідні дані (номер та дату) указів, виданих Президентом України Л. Кучмою, котрі мають обмежувальні грифи – для вирішення питання про запит текстів окремих указів з їх числа. З Секретаріату Президента надійшло повідомлення про отримання запиту, однак ніякої відповіді позивач не отримав.

Як видно з наданих представником відповідача Савіною В.С. копій реєстру і листа № 03-02/765., позивачу направлена відповідь з Секретаріату Президента України за № 03-02/765 від 1.06.2006 року на його інформаційний запит.

Відповідно до вимог ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України. На підставі ст. 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звергатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових чи службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення та надати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Відповідно до ч 2 ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Згідно з ч. 1 ст. 10 Конвенції «Про захист прав та основних свобод людини», яка ратифікована Верховною Радою України 17.07.1997 року, кожна людина має право на виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати та поширювати інформацію та ідеї без втручання держави незалежно від кордонів.

Як видно з матеріалів справи, Чумак Ю.В. з вказаним вище зверненням звернувся до Президента України в порядку ст. 32 Закону України «Про інформацію». Як випливає з вимог ст. 33 цього Закону, термін вивчення запиту на предмет можливості його задоволення не повинен перевищувати 10 календарних днів. Протягом указаного терміну державна установа письмово доводить до відома запитувача, що його запит буде задоволено, або що запитуваний документ не підлягає наданню для ознайомлення. Задоволення запиту здійснюється протягом місяця, якщо інше не передбачено Законом. Такий же термін встановлюється щодо запиту про надання письмової інформації.

Таким чином, ненадання відповіді в указаний вище термін є порушенням права позивача на отримання інформації.

Відповідно до вимог ст. 94 КАСУ[1] з Державного бюджету України підлягають стягненню судові витрати в сумі 3.40 грн. на користь позивача.

Керуючись ст. ст. 19, 34. 40, 55 ч.2 Конституції України, ст.ст. 29, 32, 33, 45 Закону України «Про інформацію» від 2.10.92 року зі змінами та доповненнями, ст. 10 Конвенції «Про захист прав і основних свобод людини», яка ратифікована Верховною Радою України у 1997 році, ст. ст. 5 – 15, 94, 158 – 163. 167 КАС України, суд

Постановив:

Позов задовольнити частково.

Визнати неправомірною бездіяльність Президента України в частині несвоєчасного надання відповіді на інформаційний запит Чумака Юрія Володимировича від 5.05.2005 року.

Судові витрати в розмірі 3 (три) грн. 40 коп. стягнути з Державного бюджету України на користь Чумака Юрія Володимировича.

В іншій частині вимоги залишити без задоволення.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Апеляційного суду Харківської області через суд першої інстанції шляхом подачі в 10-денний строк з дня проголошення постанови заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 20 днів апеляційної скарги, або в порядку ч. 5 ст. 186 КАС України.

Головуючий суддя: підпис

Судді: підписи



[1] Кодекс адміністративного судочинства України

Соціально-економічні права

01.06.2006 | Елена Тищенко

Вместо сквера зияет пустырь

   

В редакцию газеты Популярные ведомости (далее – ПВ) поступило письмо из Терновки, подписанное почти сотней жителей этого города. В нем горожане рассказали о том, как зимой 2005 года, несмотря на мороз, коммунальщики при помощи экскаватора вырыли из городского сквера в самом центре города взрослые деревья и увезли их. В результате, вместо зеленой зоны образовался пустырь, на котором планировали построить автозаправочную станцию (АЗС). Горожане протестовали против подобных действий местной власти, однако к их мнению никто не прислушался. Тогда люди обратились в суд, и строительство АЗС было остановлено… 

Мы решили опубликовать текст письма жителей Терновки, но перед этим корреспондент «ПВ» выехала на описанное место, чтобы выяснить, насколько данная информация соответствует действительности.

Текст письма, поступившего в редакцию «ПВ» от терновчан

«Мы, жители Терновки Днепропетровской области, желаем рассказать историю строительства АЗС в нашем городе и выразить свою благодарность председателю городского суда Анатолию Нартову.

Проблемы, обеспокоившие нас, начались зимой 2005 года, когда под окнами наших домов, расположенных в центре города на центральной улице Харьковской, в лютый мороз работники ЖЭКа выкапывали взрослые деревья (зеленые ели) и на транспорте увозили их неизвестно куда.

В первую очередь взволновались жители домов № 7 и № 11, так как эта зеленая зона находится между этими домами и торговым комплексом «Маяк». На этом участке каждый год высаживались молодые саженцы. Здесь гуляют наши дети, через него мы ходим на работу, на рынок, в школу, в магазин, и вдруг… Кроме того, в этой зоне и близ нее расположены жизненно важные коммуникации: водопровод, отопление, кабели электро- и связи.

Обратившись в исполком города, мы узнали, что городским Советом, возглавляемым бывшим головой города Сергеем Дудиным, и по его настоянию на этом месте разрешено строительство АЗС и по этому поводу подготавливается строительная площадка. Таким образом проблемы и напряжение пришли в каждую семью, живущую рядом. На просьбы жителей к голове города отменить решение о строительстве АЗС на этой площадке, каждый раз звучал один и тот же ответ: «Других мест нет! АЗС будет строиться именно здесь!»

Мы решили обратиться в санэпидемстанцию Павлограда, к прокурору Терновки, депутату Верховной Рады Украины, экологическую прокуратуру области, но все было тщетно – строительство продолжалось. Нас стали поддерживать жители всего города. Решили организовывать митинги, препятствовать любой ценой. Гнев и негодование нарастало с каждым днем.

На одном из митингов было внесено предложение обратиться в Терновский городской суд и «попытать счастье там», что и было сделано – подана жалоба на незаконные действия Терновского горисполкома. День рассмотрения еще не был назначен, как в одно «прекрасное» утро приехали машины со строительными материалами, экскаватор и началась активная работа. Народ просто ринул на улицу, и, кто знает, чем могла бы закончиться эта история, если бы не председатель Терновского горсуда Анатолий Нартов, который своим определением приостановил строительство АЗС до вынесения судебного решения.

Судебное заседание назначалось неоднократно, и каждый раз откладывалось по причинам неявки работников исполкома и самого С.Дудина, а также рассмотрение дела затягивалось по причинам не предоставления исполкомом необходимых документов, запрашиваемых судом. По ходу судебных заседаний мы понимали, что победа будет за нами, так как судья очень щепетильно, принципиально и справедливо подходил к каждому вопросу. Это, видимо, стало понятно и нашим противникам, потому как строители увезли свою технику, строительные материалы, и покой вернулся в наши дома.

За это вам, уважаемый Анатолий Дмитриевич, огромная человеческая благодарность и низкий поклон. Вы еще раз нам показали, что есть правда на свете. Нужно просто захотеть ее найти!

P.S. С приходом нового городского головы Евгения Бондаря вырытые ранее котлованы разровняли, площадку привели в полный порядок (вот только наши елочки не вернули), и решается вопрос о строительстве АЗС в другом месте, потому что она необходима городу.

И еще. Хотелось бы обратиться к бывшему городскому голове С.Дудину. Уважаемый Сергей Федорович! Вы, вопреки мнению своих же избирателей утверждали, что в городе нет другого места для строительства АЗС. Оказывается, другое место есть! И не одно! А совесть вас не мучает?!»

Люди становились прямо под ковш работающего экскаватора 

Корреспондент «ПВ» приехала в Терновку и своими глазами увидела площадку, о которой шла речь в письме. Прямо напротив автостанции расположен большой супермаркет. Рядом, вдоль главной дороги, обширный участок земли, заросший травой, без единого дерева или кустика. На земле видны следы зарытых ям. Сразу же за этим пустырем расположены пятиэтажные дома, в которых живут люди.

Некоторые из жильцов этих домов рассказали журналисту о том, что, действительно, не так давно на этом месте был скверик с красивыми елками и березами. Но их выкопали и увезли в другое место. А на площадке начали рыть котлован и выгрузили огромные бетонные плиты. Люди даже становились прямо под ковш работающего экскаватора, чтобы не допустить строительство АЗС возле своих домов.

Документы были сфальсифицированы?

Наиболее активные жильцы близлежащих домов рассказали о том, что присутствовали на всех судебных заседаниях по делу строительства АЗС. Они говорили, что в суде были озвучены интересные данные. К примеру, в акте обследования земельного участка, составленном в мае 2004, было записано, что с северной стороны он граничит с улицей Харьковской, а восточная, южная и западная стороны остаются без застроек.  А куда же комиссия, которая составляла данный документ, подевала близлежащие жилые дома и супермаркет? Может, господа чиновники их просто не заметили?

Кроме того,  в том же акте было черным по белому написано, что на земельном участке отсутствуют зеленые насаждения. А ведь на тот момент там росло два с половиной десятка больших елей и берез. Неужели и их члены комиссии не заметили? Странно, правда? А ведь в комиссию входили хорошо известные и уважаемые в Западном Донбассе люди – представители Терновского горисполкома и государственных служб региона. Так почему же они поставили свои подписи под документом, сведения в котором не соответствовали действительности? Неужели строительство автозаправки было им так необходимо?

Председателя суда неожиданно сместили

Все службы, местная власть, горсовет дали разрешение на строительство АЗС. И, скорее всего, заправка уже стояла бы на этом месте. Но строительство остановил председатель Терновского городского суда Анатолий Нартов после того, как горожане подали иск в суд. В беседе с корреспондентом «ПВ» Анатолий Дмитриевич рассказал, что давно закончил бы рассмотрение этого дела и вынес решение. Но процесс затягивался из-за того, что мэр и представители горисполкома не являлись по повесткам в суд. В адрес городского головы С.Дудина даже было вынесено специальное определение об обязательной явке в судебное заседание. Кроме того, городские службы не предоставляли в указанные законодательством сроки запрашиваемые судом документы.

Кроме этого, А. Нартов рассказал, что после рассмотрения этого и некоторых других дел у него возникло ощущение, что за его спиной происходит что-то странное – кто-то пытается сместить его с должности. Действительно ли это так? Кто знает. Однако всем понятно, что с послушными судьями властям всегда удобнее работать. 

Как бы там ни было, но строительство АЗС вблизи жилых домов остановлено. Сейчас на этом участке пустырь. Посадят ли здесь опять когда-нибудь деревья, пока неизвестно. А Анатолия Нартова, действительно, в марте 2006 года неожиданно сместили с должности председателя Терновского городского суда, не дав доработать до пенсии 3,5 года. Что это – простое совпадение или чьи-то козни за спиной?
Право на охорону здоров’я

15.06.2006 | Светлана Шекера
джерело: www.kp.kiev.ua

«Группе риска» в Харькове выдают новые шприцы и презервативы

   

Подобные пункты общения с «группами риска» работают только в одном из самых неблагополучных районов Харькова– в Роганском жилмассиве. Всем пришедшим сюда наркозависимым «клиентам» шприцы б/у меняют на новые. Использованные сжигают в специальных печах, чтобы отработавший шприц уж точно не попал в руки «товарища по игле». Девушкам секс-бизнеса участники программы предлагают бесплатный презерватив и специальную литературу.

Как рассказал президент благотворительного фонда «Благо» Владимир Казусь, программа «Снижения вреда» работает в городе немногим более месяца. Пока желающих цивилизованно расстаться с использованными шприцами не так много. Но, по словам Владимира, это нормально.

Стационарные «обменные» пункты расположены пока только в двух местах (адреса пунктов: универсам на ул. Грицевца, круг 7-го троллейбуса).

А из-за того, что далеко не каждому жителю района понравится, если рядом с его домом начнут вдруг собираться люди с плохой репутацией, сотрудники проекта решили организовать мобильные «места встречи». Они проводятся в районах, где наиболее часто собирается неблагополучная публика.

Сотрудники проекта обязуются хранить тайну каждого, кто обращается к ним за помощью.

– Это достаточно закрытая группа населения. Но мы не спрашиваем у человека ни имени, ни фамилии: нам это не нужно. Он может назвать любой адрес и любую фамилию, – говорит Владимир Казусь.

В то же время, по его словам, есть негласная договоренность с силовыми структурами. Правоохранители знают, где и когда работают сотрудники программы, и не устраивают там «зачисток». В свою очередь, организаторы обмена шприцов берут на себя обязательство не допускать распространения наркотиков в местах работы пунктов. Социальные работники могут действовать прямо на улице, заметив представителей своей «целевой аудитории». Могут помочь отвести растерявшегося человека на прием к врачу – специально для этого есть договоренности с инфекционистами и дерматовенерологами.

Кроме того, наркозависимые и представительницы секс-бизнеса могут получить в пунктах обмена психологическую помощь. По словам Владимира Казуся, практика показывает, что после нескольких обменов шприцов человек приходит уже за общением.

В будущем, как поделились организаторы, они планируют организовать в Харькове группы самопомощи в рамках программы «Равный - равному»: ребята, которым уже удалось «завязать», сами будут помогать наркозависимым и ВИЧ-инфицированным. Еще в Харькове хотят создать социальные предприятия для наркозависимых, где никто не будет спрашивать, ВИЧ-инфицирован человек или нет.

Екологічні права

13.06.2006
джерело:
Информационное агентство "STATUS QUO"

Международный форум экотехнологий «ЭКОГОРОД» открылся в Харькове

   

Международный форум экотехнологий «ЭкоГород» открылся в Харькове. Форум проходит 8-10 июня в выставочном комплексе Харьковской национальной академии городского хозяйства (ХНАГХ) в рамках проектов Европейской тренинговой фундации «Внедрение моделей экологически устойчивого бизнеса в Украине» и «Высшее образование и рынок труда в экологии».

Как сообщили организаторы форума, целью проведения форума является поддержка развития эко-технологий в Украине путем обмена опытом и технологиями, организации совместных исследований и развития других взаимовыгодных форм сотрудничества с ведущими странами Западной Европы. Как заявил журналистам профессор Феликс Стольберг, государство не в состоянии профинансировать все необходимые обществу проекты в сфере экологии, единственным выходом является привлечение предпринимательских структур.

В ходе реализации проектов, которая была начата в 2003 г., на базе ХНАГХ был создан консультационный центр «SUSBUS», целью работы которого является оказание помощи молодым предпринимателям в организации менеджмента на их предприятиях, организация стажировок за рубежом и реализация проектов взаимной кооперации между коммерческими и образовательными структурами.

Права дітей

08.06.2006 | Юрій Чумак, ХПГ

У Харкові створюється Центр соціально-психологічної реабілітації дітей

   

Про це заявив на прес-конференції, що відбулась 7 червня у Харківському міськвиконкомі, новий начальник служби у справах неповнолітніх Харківської міської ради Олександр Малько.

«До новостворюваного Центру планується направляти дітей для вирішення всіх їхніх питань, починаючи від статусу дитини при позбавленні батьків прав, до небажання йти додому через погану оцінку», - заявив Малько.

Вже знайдене приміщення для Центру - це відданий раніше в оренду дошкільний навчальний заклад. Після вирішення питання з переоформленням оренди, приміщення буде ремонтуватися і поетапно вводитися в дію. За програмою фінансування на 2005-20065 рр. передбачено фінансування Центру в обсязі 1 млн. 139 тис. грн., з них близько 1 млн. - на  повний ремонт будинку.

У проекті - створення в Центрі трьох відділень: постійного перебування, відділення надання медичної і психологічної допомоги і навчального відділення. Планується, що Центр зможе прийняти близько 150 дітей.

За словами Олександра Малька, відмінність Центру соціально-психологічної реабілітації, що створюється, від традиційних притулків, полягає у тому, що притулок забезпечує тимчасові послуги для дітей, що до нього потрапляють - «нагодували-взули-передали далі», а Центр займатиметься кожною дитиною стільки часу, скільки буде необхідно.

Навів харківський начальник служби у справах неповнолітніх і цікаву статистику щодо ситуації з дитячою безпритульністю та бродяжництвом:

За 4 місяці 2006 р., в ході 126 рейдів, проведених міською службою, було виявлено 314 дітей, що не мешкали вдома або, маючи домівку, прогулювали заняття в школі та вешталися вулицею. З них 60 займалися бродяжництвом та жебракуванням, 22 - токсикоманією, при цьому серед зазначених понад 300 неблагополучних дітей, 47 - дошкільного віку.

Причинами уходу дитини з сім’ї, як свідчить багаторічна українська практика, за словами Олександра Малька, є:

-  конфлікти з батьками - 31%;

-  пияцтво батьків - 28%;

-  конфлікти з однолітками - 36%;

-  насилля у сім’ях - 52%.

Сумарно кількість відсотків перебільшує 100%, тому що часто ці причини накладаються одна на одну.

Відмітив Малько й певний поступ, який відмічається останнім часом. Дитяча злочинність в Харкові за 4 місяці 2006 р., в порівнянні з відповідним періодом минулого року, скоротилася на 44,5%.

Права біженців

14.06.2006 | Юрій Чумак, ХПГ

Білорус - аж ніяк не боягуз

   

Вибори в Білорусії цього року, як прийнято останнім часом, пройшли без права вибору. Президентом залишився «останній диктатор Європи» Лукашенко. Ті, хто протестував проти його режиму, піддаються переслідуванням. З одним із білорусів, що приїхав до України, щоб уникнути чіпких рук «охранки» білоруського «бацьки», мені нещодавно вдалося зустрітися.

Звуть його Андрій. У Харкові недавно. Ще в березні він «парився» в ізоляторі тимчасового утримання одного з районних УВС на Гродненщині. Зараз в Україні дихає повітрям свободи, і на батьківщину повертатися не поспішає. Тому що там його чекають, і зовсім не з хлібом-сіллю.

Андрій був редактором незалежної місцевої газети, що випускалася в райцентрі Гродненської області. Однак, під надуманим приводом, Міністерство інформації Білорусії прийняло рішення про призупинення виходу видання. Це відбулося восени минулого року, напередодні президентської кампанії, очевидно, з метою «зачищення» інформаційного простору країни від останніх острівців вільного слова. У відповідь опальний журналіст оголосив голодування. Своєю акцією головний редактор домагався скасування рішення про припинення виходу газети, а також, щоб «компетентні органи» прийняли до розгляду матеріали про факти порушення виборчого законодавства під час попередніх виборів і референдуму, що малися в його розпорядженні. Голодування тривало 20 днів і було зупинено у зв’язку з різким погіршенням стану здоров’я протестуючого.

Але гостріше, ніж голод фізичний, виявився інформаційний голод, у стан якого загнала білоруське суспільство державна політика, що проводиться режимом Лукашенки. Миритися з цією системою Андрій не збирався. Він ставав небезпечним для влади, що плекала плани на проведення президентських виборів в умовах тотального контролю. Тому 18 березня 2006 року, буквально за день до голосування, Андрій був затриманий. Усі відбувалося, як в американських бойовиках: його витягли з таксі, відправили в ізолятор тимчасового утримання місцевого РУВС, де навіть не дали можливості проголосувати. Формальною причиною послужилося рішення районного суду, що засудив журналіста на троє діб адміністративного арешту за статтею «дрібне хуліганство» - нібито за нецензурну лайку на адресу начальника райвідділу міліції.

В ув’язненні в Андрія піднявся артеріальний тиск. Йому викликали «Швидку допомогу». 9 разів. Але так і не госпіталізували. «Тому що не велено», - так відповідали лікарі, потупивши очі.

«Правоохоронці» відпустили Андрія, лише попередньо вручивши 2 повістки в Комітет держконтролю - досить специфічний білоруський орган, що поєднує в собі функції, властиві нашім КРУ, податковій та СБУ.

Але навіть вдома Андрій знаходився «під ковпаком»: телефон прослухувався, зовнішнє спостереження здійснювалося практично відкрито, зв’язки з друзями і знайомими ретельно відслідковувалися.

Застосовувалися превентивні міри для того, щоб не дозволити Андрієві та його однодумцям взяти участь в акціях протесту, що організовувала білоруська опозиція в Мінську. Було затримано ще кілька людей. Погрозами, шантажем, залякуванням, арештами влада зірвала виїзд групи місцевих активістів громадянського руху в столицю Білорусії.

Андрія попередили: вийдеш з будинку - будеш заарештований, і цього разу 3 днями справа не закінчиться. Не бажаючи відсиджуватися, він вирішив вибиратися з райцентру будь-яким шляхом. Уночі, таємно, у багажнику автомобіля, Андрій вирвався зі свого міста та поїхав до Мінську.

Після придушення демократичної революції в Білорусії, журналіст вирішив не чекати, поки режим знайде новий привід, щоб розправитися з ним. Андрій виїхав у Росію, а відтіля - в Україну.

Тут, у державі, де Помаранчева революція перемогла, він явно відчув ту величезну відмінність, що відрізняє Україну від його рідної країни. Вона виявляється в атмосфері свободи. Свобода панує в українських ЗМІ, у політиці, у громадянських правах населення. Так, багато процесів в економічних перетвореннях далеко не довершені. Так, багато обіцянок, даних на Майдані, не реалізовані. Багато помилок, прорахунків і непослідовності в діях влади. Але головне, що різнить демократичну Україну від посттоталітарної Білорусії - це свобода слова в нас і повна її відсутність у сусідній слов’янській країні, що теж вийшла з лона Радянського Союзу.

І свободу цю варто цінувати, її потрібно відстоювати.

 

PS: Матеріал було підготовлено ще тоді, коли опальний журналіст перебував в Україні інкогніто. Але, буквально сьогодні, 14 червня, редакції «Прав людини» стало відомо, що білоруський журналіст Андрій Шенторович офіційно звернувся до відповідних українських структур з проханням про надання йому статусу біженця за політичними мотивами.

Про це він 14 червня повідомив інформаційному агентству «STATUS QUO».

За словами Андрія, його заява була прийнята. А. Шенторович з 2001 р. був засновником і головним редактором «Місцевої газети», що виходила у м. Волковиську (Білорусія) накладом близько 8 тис. примірників. «По суті, це було єдине незалежне суспільно-політичне видання в регіоні», - заявив він. І протягом усіх п’яти років існування газети влада тиснула на нього і на колектив газети. «Торговельним організаціям міста було заборонено укладати договори на реалізацію газети, а я, як індивідуальний підприємець, не міг одержати ліцензію на її роздрібний продаж. Незважаючи на мої кількаразові звернення в райвиконком, місцева влада відмовляла в юридичній адресі для редакції, посилаючись на недоцільність виходу газети. За час роботи газета був змушена змінити 4 друкарні, тому що одержувала відмови у друкуванні за прямими вказівками райвиконкому», - заявив журналіст.

На думку Шенторовича, переслідування влади були пов’язані з тим, що ним були проведені й опубліковані результати журналістських розслідувань по фактах корупції ряду високопоставлених посадових осіб. Як наголосив журналіст, поки Лукашенко залишається президентом Білорусії, він не може повернутися додому. «Буду продовжувати працювати - мені вже надійшов ряд цікавих пропозицій, але, звичайно, більше всього хотілося б повернутися на батьківщину», - підкреслив А. Шенторович.

 

 

 

 

Міжконфесійні взаємини

14.06.2006 | Юрій Чумак, ХПГ

Нам храми не потрібні, нам гуляти ніде

   

Голова Фрунзенської райради м. Харкова Тетяна Топчий вважає, що жителі району праві в тому, що в парку «Зустріч» не місце буддистському храмові. Як повідомила «Служба інформації 9-1-2» радіостанції «Нова хвиля», про це пані Топчий заявила на брифінгу в міськраді. Рішення про будівництво храму в центрі цього парку на 2,2 га, що було видано біля року тому, на даний момент припинено 2 сесією Харківської міськради 5 скликання.

«Жителі району висувають абсолютно справедливі вимоги», - прокоментувала свою позицію в цьому питанні Тетяна Топчий. - «На території Фрунзенського району не багато парків. Крім того, «Зустріч» так розташований, що в ньому можуть відпочивати жителі не тільки Фрунзенського, але й Комінтернівського району. Тому я вважаю, що паркова зона повинна належати територіальній громаді».

Однак члени в’єтнамської общини продовжують наполягати на тому, що в місті дуже багато буддистів, тому храм необхідно побудувати.

Взагалі, схоже на те, що новомодна харківська тенденція - припиняти будівництва, розпочаті колишньою міською «помаранчевою» владою - започаткована новою РЕГІОНальною більшістю міськради під гаслами захисту інтересів одних членів громади, призводе до попрання прав і свобод інших. В даному випадку мова йде про позбавлення права чималої частки мешканців Харкова (а буддистами є не тільки в’єтнамці, але й корінні харків’яни) на можливість безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, що є складовою свободи віросповідання, закріпленої статтею 35 Конституції України.

Правоохоронні органи

09.06.2006
джерело:
Українські новини

Для экспертов нет секретов

   

Согласно указу, Ющенко возложил функции государственных экспертов по секретам на главу Секретариата и его первого заместителя, премьер-министра, первого вице-премьера, министра Кабинета Министров и его первого заместителя, секретаря Совета национальной безопасности и обороны, его первого заместителя и заместителей, председателя Верховного Суда и его первого заместителя, генерального прокурора и его первого заместителя.

В список Президент внес председателя Службы безопасности Украины; его первого заместителя и заместителей, замглавы-начальника Главного управления по борьбе с коррупцией и организованной преступностью, начальника управления охраны гостайны; председателя, первого заместителя и заместителей Службы внешней разведки, начальника и первого заместителя начальника Главного управления государственной охраны.

В перечень также внесены министры, их первые заместители и заместители, руководители некоторых департаментов министерств, государственных служб, госпредприятий, начальник Генерального штаба Вооруженных сил, начальник главного управления разведки, его первый заместитель и заместители, командующие всех видов войск и оперативных командований, командующий сил поддержки Вооруженных сил.

Ющенко также утвердил в этом перечне председателя Государственной пограничной службы, его первого заместителя-директора Департамента охраны государственной границы и заместителя-директора департамента оперативной деятельности; председателя Государственной таможенной службы и его первого зама, председателя Государственной налоговой администрации и его первого заместителя, председателей Государственной службы экспортного контроля, Госслужбы специальной связи и защиты информации, Госкомитета по государственному материальному резерву.

В состав экспертов по секретам вошли также глава Государственного департамента по вопросам исполнения наказаний и его первый зам, глава Государственного комитета по вопросам технического регулирования и потребительской политики.

К ним Президент также причислил президента и вице-президента Академии медицинских наук, президента, вице-президента-главного ученого секретаря, вице-президентов и некоторых должностных лиц Национальной академии наук, генерального директора Национального космического агентства, его первого зама и руководителей предприятий этой отрасли.

Этим указом Ющенко отменил прежний указ Президента от 2000 года, которым был утвержден список должностных лиц государственной власти, на которых возложены функции государственного эксперта по секретам.

Согласно закону о государственной тайне, государственные эксперты по вопросам секретов оценивают информацию в сфере обороны, экономики, науки и техники, внешних отношений, государственной безопасности и охраны правопорядка на предмет принадлежности к государственной тайне.

Они изменяют степень секретности информации и осуществляют ее рассекречивание.

В Верховной Раде таким экспертом является спикер, в других государственных органах, Академии наук, предприятиях список экспертов определяет Президент по представлению главы СБУ на основании предложений руководителей госорганов, Академии наук, руководителей предприятий.

Кримінально-виконавча система

09.06.2006
джерело: www.minjust.gov.ua

Міністр юстиції схвалив склад Громадської ради з питань дотримання прав людини в установах позбавлення волі та затвердив Положення про неї

   


З метою громадського сприяння у виконанні Міністром юстиції повноважень щодо формування державної політики у сфері виконання покарань, здійснення контролю за її реалізацією через спрямування і координацію Державного департаменту України з питань виконання покарань Сергій Головатий схвалив склад Громадської ради з питань дотримання прав людини в установах позбавлення волі, а також затвердив Положення про неї. 

Положенням про Громадську раду визначено, що вона є постійно діючим консультативно-дорадчим органом при Міністрі юстиції України. Її основні завдання: 

- сприяння впровадженню та дотриманню принципу верховенства права, а також забезпечення дотримання прав людини при відбуванні покарання; 

- аналіз ефективності здійснення державної політики у сфері виконання покарань у напрямку дотримання прав людини, реалізації принципів відкритості і гласності в діяльності установ виконання покарань; 

- розроблення, обговорення та сприяння впровадженню громадських ініціатив щодо укріплення законності та дотримання прав людини в діяльності органів виконання покарань; 

- сприяння вдосконаленню механізмів співпраці Міністра юстиції з органами державної влади, громадськими організаціями, засобами масової інформації, науковими установами щодо здійснення державної політики у сфері виконання покарань. 

Головою Ради обраний керівник проектів Міжнародного фонду «Відродження» Олександр Беца. До складу Ради увійшли представники численних неурядових правозахисних організацій, що здійснюють громадський контроль за дотриманням прав людини. За необхідності на засідання Ради також будуть додатково запрошуватися з різних регіонів України експерти з профільних питань, які не є її членами. 

Прес-служба Міністерства юстиції України
Tел. 271-16-76 
E-mail: press@minjust.gov.ua

 

Армія

04.07.2006 | Майя Крюкова, Марія Шутальова, м.Харків

Звіт за результатами моніторингу якості призову (осінь 2005 р.)

   

Харківська обласна спілка солдатських матерів (підрозділ правового захисту) шість років поспіль проводить анкетування в військових частинах, де проходять службу військовослужбовці – харків’яни.

Всього були направлені 60 листів-запитів, отримано 22 відповіді, 2 листи повернуті.

В чотирьох військових частинах, де проходять службу 73 харків’янина, за час проходження служби військовослужбовцями-харків’янами суттєвих проблемних питань не виникало. Але це тільки 13 % від загальної кількості харків’ян, про які ми маємо дані. Ми маємо відомості про 563 військовослужбовця із 2192 юнаків, які були направлені до Збройних Сил України з Харкова та Харківської області (25,68 % ).

В перші дні служби до шпиталю за станом здоров’я (з різних причин) було направлені 47 військовослужбовців (8,34 %).

З них: Г.А. (Лозівський РВК) – призов 14.10.05, звернувся за медичною допомогою 18.10.05, госпіталізований з діагнозом туберкульоз (з 25.10.2005р. по січень 2006р.) першого-другого сегменту правої легені (вогнищевий, фаза розсмоктування та ущільнення). На підставі ст.2-в графи II Наказу МО України 2-94р. та № 207 –99р. признаний непридатним рішенням штатної ВЛК вч А1065 від 03.02.2006р (листи командира в/ч А0281 від 24.01.06 за № 110 та №708 від 12.05.2006 р.). Звільнений за станом здоров’я.

Ч.А.А. (Харківський РВК) – потрапив до шпиталю в перші дні після прибуття до вч, був обстежений у Вінницькому ВМУПС ЗС України, був комісований з діагнозом «виразкова хвороба 12-палої кишки» (лист командира вч А3769 від 29.12.05 р. за № 1314). Цей же командир пише про недоліки по оформленню особових справ призовників:

·  Відсутні картки професійно – психологічного відбору,

·  Не в повному обсязі надані довідки про перебування призовників на обліку в МВС України,

·  Відсутні довідки про склад сім’ї призовника.

М.О.М. (Зміївський РВК ) – призваний 19.09.05, звільнений 17.11.05 р. за ст. 67-Б графи розкладу хвороб наказу №2 від 04.01.94 р, діагноз – «Поширена хронічна часто рецидивуюча екзема – стадія неповної ремісії» (листи командира вч А4591 за №172 від 24.02.06 та за № 274 від 21.03.06р.)

Б.М.В. (Вовчансько-Великобурлуцький РВК) – потрапив до шпиталю у місячний термін після прибуття до міста проходження служби, має відхилення норм поведінки, звільнений з лав Збройних Сил України за станом здоров’я. Діагноз – транзиторні розлади особистості за нестійким типом (лист начальника інституту танкових військ від 04.01.06 р. за №34)

М.С.Ю.(Вовчансько-Великобурлуцький РВК) – потрапив до шпиталю 21.12.2005р, знаходився на обстеженні та лікуванні по лютий 2006р з діагнозом: ревматизм першого ступеню активності, в фазі наступившої ремісії. Стан після перенесеного первинного ревмокардиту, поліартриту. На підставі ст.38-в графи II Розкладу хвороб та Таблиці додаткових вимог до Положення, введеного в дію Наказом МО України №2-94р, № 207-99р. визнаний непридатним рішенням штатної ВЛК вч А 1065 від 03.03.2006р. (лист командира вч А0281 за № 708 від 12.05.2006р.)

І.Є.М. (Вовчанський РВК ) – у двохмісячний термін після прибуття до місця служби проходження служби потрапив до шпиталю, приховав хронічну хворобу від медичної комісії, був комісований через невиявлені під час призову хронічні хвороби (лист командира вч А 1225 від 13.01.06 за № 46)

М. В.П. – був комісований через невиявлені під час призову хронічні хвороби (лист командира вч А4596 від 11.01.06 р. за № 1852-115). Був призваний 22.04.2005р. Жовтневим РВК; комісований 28.10.2005р. на підставі ст.71в графи II розкладу хвороб наказу МО України № 2 від 1994 року та № 207 від 1999 р. Діагноз: остеохондроз поперекового відділу хребта з явищами його нестійкості у вигляді спонділолістезу III поперекового хребця, спонділогенним синдромом люмбалгії та незначним порушенням функції

С.К.О. – призваний Лозівським РВК, звільнений з військової служби за станом здоров’я (свідоцтво про хворобу № 40п від 26.01.06 року, видано ВЛК ГВКГ психоневрологічного профілю). Наказом начальника військового інституту № 26 виключений із списків військового інституту. (Лист начальника військового інституту за № 10887 від 06.05.2006 р ) та направлений для зарахування на військовий облік у Лозівський РВК.

Крім того, за даними командирів військових частин:

До групи посиленої психологічної уваги віднесено 2 військовослужбовця: Чугуївський РВК – 1; Лозівський – 1.

Віднесено до групи ризику – 2 військовослужбовця: Лозовський – 1; Дергачівсько-Золочівський – 1.

Мають високу схильність до суїциду – 6 військовослужбовців: Харківський – 1; Вовчансько-В.Бурлуцький – 2; Дергачівсько-Золочівський – 1;; Богодухівський – 1; Зміївський – 1.

Мають відхилення норм поведінки – 7 військовослужбовців: Лозовський – 1; Вовчансько-В Бурлуцький – 3; Барвенківський – 1; Куп’янсько-Шевченківський – 1, Київський – 1

Вживали наркотики – 3 військовослужбовця: Лозовський – 1, Куп’янсько-Шевченківський – 1, Вовчансько – В.Бурлуцький – 1.

Мали приводи в міліцію за бійку – 2 військовослужбовця: Харківський – 1, Куп’янсько-Шевченківський – 1.

Суттєвий дефіцит ваги – 4 військовослужбовця: Чугуїв – 1, Фрунзенський РВК – 1; Харківський РВК – 1; Комінтернівський РВК – 1;

Спроба втечи – 1 військовослужбовець Московський РВК.

Аналіз отриманих матеріалів надає можливості зробити слідуючи висновки:

більшість хвороб, за якими були комісовані військовослужбовці з Харківської області, це психічні розлади, якщо ще прийняти до уваги кількість військовослужбовців, які потребують посиленої уваги офіцерів частини (групи ризику, висока схильність до суїциду, тощо). Зрозуміло, що в умовах фізичних та психологічних навантажень під час служби психічні розлади загострюються. Але наслідки призову до армії юнаків з розладами психіки бувають жахливими.

Командир військової частини А3769 звертає увагу на недоліки, які були виявлені стосовно оформлення особових справ призовників:

·  відсутні картки професійно-психологічного відбору;

·  не в повному обсязі надані довідки про перебування призовників на обліку в МВС України;

·  відсутні довідки про склад сім’ї призовника

Командир військової частини А0222 доповідає про труднощі, з якими зіткнувся старший команди у Харківському ОВК:

·  довідки про склад сім’ї та її матеріальне становище фіктивні;

·  довідки з органів МВС складені формально;

·  випадки приховування медичними працівниками фактів хвороб, фізичних вад, скарг призовників на стан свого здоров’я;

·  факти безпідставного завищення ступеню придатності по стану здоров’я призовників;

·  надання неправдивої інформації про умови проходження служби в частині, не доведення до призовників високих вимог, жорсткої військової дисципліни, обмежень, труднощів, що виникають при проходженні служби.

Також командир цієї ж частини зазначає, що, порівняно з військовослужбовцями, які були призвані з інших регіонів України, представники Харківської області мають низьку оцінку підготовки до військової служби як у фізичній, психологічній підготовці та у патріотичному вихованні.  

Від редакції «ПЛ»: Харківська обласна спілка солдатських матерів (підрозділ правового захисту) зробила черговий звіт моніторингу якості призову. Цього разу більшість військовослужбовців, які були комісовані,  мають психоневрологічну патологію.

Наявність юнаків з такими захворюваннями в армії при умові непоінформованості призовників щодо дійсних труднощів військової служби є вкрай небезпечним не тільки для самих юнаків, а  й для всіх тих, хто перебуває з ними в одній частині.

За нашими спостереженнями саме психічно хворі або військовослужбовці з відхиленням норм поведінки стають в першу чергу об’єктами нестатутних відносин, кінчають життя самогубством, спричиняють тілесні пошкодження іншим військовослужбовцям, мають загострення хвороб, що в умовах, звичайних для них, медики можуть не помічати.  Тому саме психіатрія є чи не найголовнішою у вирішенні питання  придатності.

У Харкові і області складається ситуація, коли медичні комісії РВК не мають постійних спеціалістів-психіатрів. Ситуація ускладнюється тим, що лікар – психіатр, якщо працює в РВК декілька місяців, не отримує надбавки за шкідливість, яка передбачена для лікарів психіатричних закладів.

Не можна не брати до уваги те, що дуже часто юнаки з психіатричними захворюваннями приховують свій справжній стан здоров’я, бо психіатрична стаття у військовому квітку унеможливлює в майбутньому працевлаштування.

Враховуючи досвід багаторічного проведення моніторингу якості призову, знову пропонуємо те, що вже пропонували і два, і три  роки тому:

Найбільш ретельно обстежувати саме психіатрами ОВК і РВК тих призовників, які самі просять призвати їх до лав Збройних Сил.

Виходячи з того, що 24-е відділення лікарні № 3 майже не має повернень за психіатричними статтями, направляти на обстеження в це відділення призовників–мешканців Харківської області. Це можливо, за свідченням лікарів 24-ого відділення, якщо їм додати дві ставки медсестер і однієї санітарки. Однією з причин є відсутність грошей у батьків, щоб їздити  до Стрілечого ( обласна психіатрична лікарня).

Перейняти досвід медичної комісії Вовчанського РВК, де психіатри працюють 2 рази на тиждень, таким чином, місяць, за який лікарі отримують надбавку, зберігається.

У недержавних організаціях

04.07.2006

Моніторинг дотримання прав осіб з психічними розладами під час їх перебування у психіатричному стаціонарі

   

Для кого існує система психіатричної допомоги? Хто повинен в вирішувати, чи є вона ефективною, чи ні? Якою вона повинна бути?
Це звіт за підсумками першого в Україні опитування психіатричних пацієнтів щодо дотримування їх прав під час перебування на стаціонарному лікуванні у психіатричних закладах. Проект був здійснений Всеукраїнською громадською організацією інвалідів користувачів психіатричної допомоги «ЮЗЕР», Вінницькою міською громадською організацією інвалідів «Користувачі психіатричної допомоги та хворі на епілепсію «Відродження» та Полтавською обласною організацією інвалідів Спілки Організацій Інвалідів України.
Опитування проводилось в межах проекту «Моніторинг дотримання прав осіб з психічними розладами під час їх перебування у психіатричному стаціонарі» за фінансової підтримки Міжнародного Фонду «Відродження».
Метою дослідження було вивчення поінформованості та дотримання прав пацієнтів відповідно до Закону України «Про психіатричну допомогу» під час їх перебування на стаціонарному лікуванні.
У ході проекту представники громадських організацій провели опитування 210 пацієнтів стаціонарних відділень Київської міської клінічної психоневрологічної лікарні №1, Вінницької обласної психіатричної лікарні ім. академіка О.І. Ющенка та Полтавської обласної психіатричної лікарні.
Найбільш типовими порушеннями цих прав, з якими стикалися наші партнери були:
• те, що пацієнти не знають мети та тривалості їхньої госпіталізації до лікарні, хоча формально госпіталізуються добровільно;
• пацієнти часто не знають які препарати вони вживають та з якою метою, не знають побічної дії цих препаратів;
• не знають своїх прав як пацієнтів психіатричного стаціонару, взагалі ніколи не чули про Закон «Про психіатричну допомогу»;
• не виконуються вимоги до умов перебування пацієнтів в лікарні;
• пацієнти часто стикаються з приниженням їх гідності;
• порушується право пацієнтів на безоплатну медичну допомогу.


09.06.2006
http://helsinki.org.ua/index.php?id=1149894195

Погляд

09.06.2006 | Валерий Зайцев
джерело: www.grani.kiev.ua

Слово на свободе

   

Так сладко и вольно дышится теперь в возрожденном Арканаре!
А. и Б. Стругацкие, «Трудно быть богом»

К нынешнему празднику Дня Журналиста труженики украинских масс-медиа уже полтора года как свободны. Вырваны, так сказать, из-под гнета преступного режима Кучмы, под пятой коего журналистский цех относительно дружным хором стенал целое десятилетие.

Речь, впрочем, не о пристрастии к излишнему пафосу и не о том, что некоторым стеналось довольно комфортно, и вообще условия стенания были у всех далеко не одинаковы. Речь не об этом, а о свободе и независимости СМИ. Радикальные улучшения в этой сфере — одно из немногих реальных достижений, которые может предъявить новая власть. Давление государства на прессу, телевидение и радио если не исчезло полностью (что, увы, априорно лишь недостижимый идеал), то ослабело и затаилось, укрывшись под более благовидными масками, а при обнаружении подвергается беспощадному порицанию.

О пресловутых «темниках» никто давным-давно не слышал — даже в связи с теми СМИ, которые остались под контролем «темникотворцев». Но даже самый неискушенный наблюдатель, прожив в Украине месяцев шесть-восемь, заметит, что освободившиеся от ига СМИ довольно быстро сгруппировались по никак не формализованным «холдингам» вокруг определенных политических сил и отдельных знаковых фигур. И синхронность выступлений по команде «Фас!» или, наоборот, — «Наших бьют!» у холдинговых «медий» при этом такая, о какой создатели «темников» и мечтать не смели. И морализирование тут не только неуместно, но, пожалуй, просто глупо. Может быть, это прозвучит страшной ересью, но именно такое положение дел, особенно на нынешнем этапе «розбудови держави» — не только совершенно нормально и естественно, но, похоже, является важным и в целом благотворным.

Хорошо было Жан-Полю Марату. Он был в одном лице и автор, и редактор, и издатель, и даже типограф. Терпя всяческие лишения, при помощи одного лишь слуги Марат самолично печатал весь тираж своего «Друга народа» на купленном по дешевке старом типографском станке. А потом сам же его распространял на улицах революционного Парижа. Современная же газета (даже такая скромная, как, скажем, «Грани плюс» в своем дореволюционном полуподпольном варианте) — это не только творческий, но в немалой мере и чисто технологический, почти фабричный производственный процесс. Что уж тут говорить о радио и, тем более, о телевидении. Нужны средства, нужны заинтересованные издатели, нужны продюсеры. Но если производство развлекательных или узкоспециализированных программ (или выпуск соответствующих изданий в целом может быть окупаемым или даже прибыльным, то общественно-политические издания, теле— и радиопрограммы нуждаются в дополнительной поддержке. Подчеркиваю — на нынешнем этапе это не проблема, а нормальное положение.

Задолго до того, как Марат бросился в одиночку свершать свой гражданский подвиг, уже давно и вполне эффективно работала система сотрудничества политиков и журналистов. В период яростной «битвы журналов» начала XVII века Джонатан Свифт, Джозеф Аддисон и Ричард Стил, стоя по разные стороны баррикад, редактировали те самые «бившиеся» журналы, сражаясь кто за тори, кто за вигов. Сейчас публикации «Зрителя» и «Исследователя» считаются признанной классикой британской литературы. Можно вспомнить и то, как первый американский госсекретарь, будущий третий президент США Томас Джефферсон вместе со своим другом, будущим четвертым президентом Джеймсом Мэдисоном организовывали выпуск «Национальной газеты» — органа, предметно нацеленного на противостояние «Газете Соединенных Штатов», издаваемой при содействии Александра Гамильтона, первого американского генерального казначея (министра финансов). Дело, надо сказать, оказалось совсем непростым, и даже после того, как для будущей «Национальной газеты» был найден талантливый редактор Филипп Френно, еще несколько месяцев ушло на поиск издателей. Кстати говоря, поскольку издатели уже в те времена сознавали некоммерческий характер подобных общественно-политических изданий, Джефферсону пришлось для оказания дополнительной финансовой поддержки Френно фиктивно зачислить его в Госдеп на должность переводчика, что было, пожалуй, некоторым злоупотреблением служебным положением и даже отчасти элементом коррупции.

Тут мы подходим к ключевым вопросам: что такое, собственно говоря, свобода и независимость СМИ, и для чего они вообще нужны? Ответ может прозвучать почти кощунственно. И свобода слова, и его независимость — вовсе не являются «вещью в себе», самодостаточными ценностями. И то, и другое необходимо для выполнения «медиями» своих общественно-полезных и достаточно утилитарных функций. Во-первых, свободно нести информацию всем, кто ощущает в ней потребность. И, во-вторых, — осуществление своеобразного общественного контроля, в том числе и над органами власти. Упоминавшийся уже Александр Гамильтон, сам немало натерпевшийся от «разнузданности печати», тем не менее, незадолго до своей трагической гибели поднял голос в защиту максимальной свободы прессы: «Если не дать простора критике должностных лиц, лучшие люди умолкнут, а коррупция и тирания шаг за шагом будут вести к узурпации, и, наконец, в стране не останется ничего, о чем стоило бы говорить и писать, за что стоило бы бороться».

Но именно те функции СМИ, исполнение которых действительно жизненно необходимо для естественного развития общества и нормального функционирования государства, именно они-то как раз и обусловливают необходимость и полезность связей разной степени жесткости между масс-медиа и политическими силами. Абсолютно объективных, стопроцентно беспристрастных журналистов в природе просто не существует. Инструмент всегда влияет на результат исследования — в науке это явление давно известно и всегда учитывается. И осуществление всестороннего контроля, и просто полноценное информирование о происходящих событиях возможно только в том случае, когда информационные источники не только многочисленны, но и, прошу прощения, «многовекторны». И чем более они «векторны», тем более полноценно в рамках общества в целом осуществляются главные функции СМИ. Еще в позапрошлом веке Йон Лука прессе читаем, что демонстрация оппозиции собрала «десятки тысяч лучших представителей нации», а в правительственной — «оппозиция вывела на улицу несколько десятков хулиганов, разбойников и проходимцев», делаем вывод, что в акции участвовало 2-3 тысячи представителей различных профессий.

Как говорил другой классик: «Пусть расцветают все цветы!». Естественно, при том необходимом условии, что выбор как журналистов, так, кстати говоря, и политиков происходит свободно и добровольно. Но в свободный медиа-оборот «преступный режим» ввел дополнительный фактор — мощный пресс государственной машины, не брезгавшей ни злоупотреблением силой, ни даже преступлением. Помаранчевая революция — и это, действительно, ее достижение — если не сняла, то невероятно ослабила этот пресс. И оборот пошел нормальным естественным путем. Политики выстраивают свои «холдинги» — и это нормально. «Цветы» расцветают всеми оттенками политического спектра — и это прекрасно! А самое главное: сегодня от самих журналистов зависит выбор — с кем дружить, чтобы не впасть ни в один из трех страшных и непрощаемых грехов нашего цеха: ложь и непрофессионализм. А пуще всего — смертный грех гордыни, искушающий самозваных журналистских «гуру» предавать анафеме инакомыслящих коллег.

Погляд

04.07.2006 | Александр Богданов, г. Харьков

«Кому нужны медосмотры?»

   

Сначала цитата. Пункт 4 Статьи 286 «Гражданского Кодекса Украины» гласит: «Фізична особа може бути зобов’язана до проходження медичного огляду у випадках, встановлених законодавством». Вот именно так и не иначе «обязана… в случаях…».

Ежедневно тысячи пациентов обоего пола переступают пороги медицинских кабинетов с единственной целью: нужен профосмотр; (одна моя пациентка как-то весьма остроумно оговорилась: «техосмотр»). Не будем говорить о профилактических осмотрах, проводимых по инициативе самих пациентов («жалоб нет, просто хочу провериться») или участковых терапевтов («без осмотра гинеколога не закроют больничный»). Это тема отдельных, достаточно актуальных исследований. Поговорим о людях, которым профосмотр необходим по роду служебной деятельности.

Не подлежит сомнению, что индивидуумы, работающие, «с людями» (как говорил Аркадий Райкин), должны быть здоровы. Но, если персонал кафе, ресторанов, парикмахерских, педагоги, медики, продавцы продуктов питания и т. д. в случае определенных заболеваний представляют реальную опасность в случае возможности заразить окружающих, то, скажем, сидящий в отдельном кабинете оператор ЭВМ, больной вирусным гепатитом, опасен только для обслуживаемого им персонального компьютера (шутка). Кроме того, периодические медицинские осмотры обязаны проходить абсолютно все специалисты, от которых зависит безопасность движения.

На самом же деле периодическим медицинским осмотрам подвергаются представители многих профессий, не несущих каких-либо опасностей для окружающих. Например, мою родственницу в свое время под угрозой неминуемых санкций вынудили пройти полный медицинский осмотр, так как она работала на предприятии, выпускающем оборудование для пищевой промышленности. Но работала-то она бухгалтером!..

Практически никак и никем не определен перечень потребных анализов и необходимых врачей-специалистов для проведения осмотров тех или иных категорий работников. Такой перечень существует только для работников пищевых и детских учреждений. А для остальных – каждый чиновник нередко сам определяет объем обследований, руководствуясь собственными, представлениями, подчас нелепо – абсурдными. Кроме того, записи врачей с указанием диагноза являются грубым нарушением статьи 286 «Гражданского Кодекса Украины», именуемой «Право на таємницю про стан здоров’я», в частности, п. 2. Допустима только отметка «годен» или «работать…(название профессии) по состоянию здоровья может (не может)». Записанные врачом диагнозы могут приводить и нередко приводят к дискриминации работников. Прочитав название какого-либо безобидного заболевания, администратор (работодатель) вполне реально может отказать в приеме на работу («Как бы чего не вышло!»). А речь идет, допустим, о хроническом воспалении придатков матки, абсолютно не мешающем продавать косметику…

Не так уж прост вопрос об оплате медицинских осмотров. Ведь они далеко не во всех случаях бесплатны, особенно проведение многих анализов. Кто за это должен платить? Если водитель собственного авто или охотник, оформляющий разрешение на двустволку, – безусловно, они сами. Но, если тот же самый водитель или охотник поступают на работу, – полностью и исключительно работодатель.

На практике ситуация доходит до абсурда. Например, врачей, назначающих больным наркотические анальгетики, и медсестер, которые их вводят, для оформления допуска к этим процедурам администрация многих лечебных учреждений обязывает за личные средства (!) получать и предоставлять начальству справку от нарколога и справку об отсутствии судимости. В данном случае имеет место грубое нарушение презумпции невиновности («почему я должен доказывать (да еще и за свои деньги!), что не являюсь ни наркоманом, ни преступником»?!).

В последнее время появилось немало коммерческих медицинских учреждений, оказывающих (среди прочих) услуги проведения медицинских осмотров. Вполне естественно, что цены и так называемые «накрутки» там чаще всего значительно выше, чем в государственных поликлиниках. Кроме того, не факт, что проведенные анализы являются абсолютно достоверными, так как велик соблазн «чего-нибудь найти», чтобы потом заняться лечением. Естественно, не бесплатным… Районной же поликлинике лишняя работа ни к чему.

«Что Вы конкретно предлагаете?» – непременно спросит въедливый читатель. Отвечаю. Настоятельно необходимы:

Строгая регламентация и конкретный перечень профессий, для которых требуется медицинский осмотр (а не просто по каким-то причинам желателен)

Конкретное указание, осмотр каких именно врачей – специалистов должен быть осуществлен, какие именно должны быть сделаны исследования.

Кто конкретно и в каких именно случаях должен платить за все это.

Предпринятая нами попытка дать определение «Кому нужны медосмотры» не является бесспорной. Как и известное произведение «Кому на Руси жить хорошо?» Впрочем, и на Украине также…

Погляд

04.07.2006 | Олег Туменко, м.Кіровоград

«Не заграждай рта у вола молотящего»

   

«Чого ж ви чванитеся, ви ...»

(Т.Г. Шевченко, «І мертвим І живим ...»)

Сім’я біля столу. Мати порається, з любов’ю поглядаючи на синів. Старший на останньому курсі престижного вузу. Відмінник. Вже має наукові публікації. Майстер спорту. Лідер. А меншенький, старшокласник, вдачі лагідної. Не такий обдарований. Як не старається, отримує переважно трійки. І до спорту його не долучиш. Слабенький. Люди різні. На те Божа воля.

Та хіба підніметься материнська рука одному подати більше та краще? Такого у нашому народі не було зроду, віку!

То чому ж мати – батьківщина, нині ділить по-іншому? Мільйони бюджетників отримують 350-600 гривень, а тисячі інших, посадовців вищої ланки – десятки тисяч гривень заробітної плати за місяць. А з урахуванням величезних додаткових виплат «на оздоровлення, на житло, підйомних, вихідних і т.п.», різниця оплати праці в сотні разів! І на мінімальну зарплату фактично неможливо прожити. Така сама ситуація з пенсіями. А приватний капітал бере приклад з влади. І найбільше страждає село, яке просто вимирає. Подібних співвідношень немає в жодній цивілізованій країні, і не було в Україні з часів голодомору. Чому це відбувається і до чого призведе? В бідній державі, яка виробляє на душу населення менше сусідів і розрив цей зростає? Воістину пір за чуми…

Мені довелося на собі пізнати різну роботу. Під час шкільних канікул працював в колгоспі, пас корів. Закінчив машинобудівний технікум, працював робітником, майстром, матросом. Закінчив, з відзнакою, стаціонар Харківського юридичного інституту. Більше 20-ти років розслідував кримінальні справи як слідчий, керівник слідчого підрозділу обласної прокуратури, УМВС. Старший радник юстиції, полковник міліції у відставці. Зараз викладаю в юридичному вузі. Маю публікації в фахових юридичних виданнях, в тому числі й за кордоном.

Так, складність, відповідальність і навантаження у різних робіт не однакова і об’єктивно оплата повинна бути різною. Але ж з не в десятки, сотні разів!

Праця медсестри, секретаря, кур’єра, водія, будь-яка інша робота теж є тяжкою, важливою, відповідальною і значимою для загального кінцевого результату. Жодна організація не. зможе працювати без електрика, прибиральниці. І виконання владних повноважень не є звершенням титанів, які прославили Україну в віках.

А діти? Яке ставлення до держави, яка національна самоповага формулюється у сотень тисяч напівголодних дітей, у молоді, що спостерігає життя «синів богів»? Адже все оцінюється у порівнянні.

Єдиний озвучений аргумент запровадження нечуваних зарплат зводиться до того, що вони викорінять корупцію. Проте ця теза по суті є виправданням хабарництва і не може не призводити тільки до протилежного результату. Будь-яка зарплата не зробить хабарника порядною людиною, Потреби нескінчені… Ще краще авто, хатинка, дітям, онукам ...

Критерієм істини є лише практика. Тільки в останній час за хабарі заарештовані, для прикладу, заступник оборони ФРН, двоє росіян — високопосадовців ООН, які мали відповідну платню. Диво-зарплати існують у нас більше року і хабарів менше не стало. Крім того, чиновник дійсно може «добирати» зарплату хабарами. Але ж і у інших громадян є варіант кримінальної відповіді на недоплату – крадіжки, грабежі, розбої – теж страшні злочини. Від хабарів утримує тільки совість. А тих у кого вона з ганжем – чекає реальна невідворотність буцегарні.

До речі, частка хабарників в загальній кількості засуджених до позбавлення волі в останні роки постійно падає і в 2003р. вона склала аж 0,055. За останні два роки ці данні, вперше в історії України, взагалі не опубліковані, але відомо, що ситуація по суті не змінилася. Думка про те, що позбавлення волі призводить тільки до негативних наслідків, реалізується, знову ж таки вибірково, тільки щодо хабарників.

Існуючі співвідношення у встановлених державою оплатах праці суперечать природним вимогам совісті – основному, що робить людину людиною. Вони є головним чинником руйнації української держави та деградації народу і повинні бути негайно припинені.

Змінити їх шляхом підвищення мінімальних зарплат економічно явно нереально, необхідна і корекція наддоходів. Рішення Конституційного суду про незаконність зменшення надзарплат в країні, де інваліди війни не отримують належні авто – аморально. Зараз законодавчо призупинені визначені попередніми законами пільги чорнобильцям, доплати вчителям, не повернуті заощадження. Крім того, це Рішення КС є юридично помилковим — по суті Конституції України, положення про неможливість зменшення обсягу оплат стосується тільки мінімальних стандартів і за наявності економічних можливостей.

Основними параметрами життя є обсяг виробництва і справедливість розподілу ВВП, бюджет є спільним результатом праці кожного і розподілятися вони повинні справедливо. Необхідно невідкладно прийняти перший після Конституції закон – Національний закон про заробітну плату. В якому визначити співвідношення заробітної платні і інші пільги всіх без винятку осіб, працюючих в Україні – від Президента до прибиральниці сільської школи, взявши за основу європейську практику, з урахуванням різниці в рівнях ВВП. При цьому мінімальна зарплата повинна бути не нижче реального рівня прожиткового мінімуму. Аналогічно відносно пенсій. Ми всі в одному човні і ділити треба по совісті.

Затягувати неможливо. Цього року в Україні знову зросла смертність, зменшилась народжуваність, падає рівень росту ВВП. Народ відповідає на несправедливість еліт вкрай негативними настроями, глобальним розчаруванням, апатією... І ці процеси набувають незворотного для держави характеру
Погляд

04.07.2006 | Александр Александров, г.Харьков

К вопросу о живых и мертвых

   

«С каждым шагом короче к могиле наш путь»

Все мы смертны. И это однозначно. Причем же здесь «Права людини»? Попытаемся объяснить.

Вполне естественно, что каждый умерший должен быть похоронен. Сия печальная забота обычно ложится на плечи родственников и друзей усопшего, являясь весьма нелегким испытанием физических и моральных сил, а также материальных возможностей.

Теперь по порядку. Чтобы тело покойного предать земле, необходимо соответствующее «Свидетельство о смерти». Без него никакие похороны невозможны. Такой документ выдается только при наличии медицинской справки о смерти – с указанием причины оной. Оставим без комментариев случаи летального исхода в стационаре или на дому – в присутствии, например, врача скорой помощи. Здесь все ясно: справку выдает медик, констатировавший печальное событие. Не будем особо комментировать случаи так называемой насильственной смерти: в этих ситуациях на место происшествия выезжает оперативно-следственная группа милиции, судебно-медицинский эксперт, затем спецтранспортом тело доставляют в судебно-медицинский морг, где затем решаются все формальности со справкой и похоронами.

Однако немалое количество людей умирает дома в присутствии (или отсутствии) родственников, но без наличия рядом медицинского персонала. Тогда необходимо, во-первых, констатировать смерть, то – есть установить, действительно ли человек мертв или находится, скажем, в тяжелом коматозном состоянии. Во-вторых, оформить официальную справку с указанием причины смерти, которую в органах РАГСа (в просторечии в «похоронном бюро») обменивают на «Свидетельство о смерти», являющееся основанием для захоронения.

Короче говоря, тело должен осмотреть врач. Здесь-то и начинается «самое интересное». Весьма типичная ситуация. Звонок на скорую: «Приезжайте, у нас умерла бабушка!» – «Когда умерла?» – «Полчаса назад» – «Мы не выезжаем констатировать смерть» – «А что нам делать?» – «Обращайтесь в поликлинику по месту жительства».- «Так они же ночью не работают!» – «Обращайтесь утром» – «А пока, что делать?...» – короткие гудки в ответ.

Умерший (а вдруг еще живой?!) лежит до утра. На следующий день родственники идут в поликлинику, где получают нужную справку с диагнозом, ранее записанным в амбулаторной карточке. Не будем говорить, что сей диагноз может значительно отличаться от истинного, который и привел данного пациента к летальному исходу. Умершего не воскресить, да и для статистики, в общем-то, все равно. Скажем лишь о том, что снова-таки умершего никто из врачей, подписавших справку не видел. А вдруг он еще живой? А вдруг больного, скажем, ишемической болезнью сердца, банально умертвили? А справка о смерти уже выдана!..

Автору, к величайшему сожалению и скорби, приходилось хоронить близких людей. И вся вышеописанная бюрократическая процедура выглядела именно так, а не иначе.

Во времена, не столь отдаленные, когда во всех поликлиниках функционировала неотложная помощь, эти вопросы решались весьма просто: выезжал дежурный врач неотложки, констатировал смерть, выдавал справку. В неясных случаях (т. е. подозрительных на криминал) вызывал милицию, решавшую все вопросы: прибытие следователя, эксперта и т. д. Затем, как мы уже неоднократно писали, неотложную помощь в поликлиниках ликвидировали, якобы передав все ее функции скорой помощи. Но функции – функциями, однако, по закону врач скорой помощи никаких справок выдавать не имеет права. А в последние годы и констатировать смерть не выезжает, не до того, ибо много срочных и неотложных вызовов к пока еще живым. (Прошу прощения за черный юмор!) Круг замкнулся. Внутри круга, как всегда, остались наши бесправные пациенты.

Кроме того, возникает вполне закономерный вопрос о роли в описываемых ситуациях наших правоохранительных органов. Любой врач, констатировавший смерть, обязан сообщить об этом по всем известному телефону 02. Приведем банальный диалог, каких ежедневно происходят десятки. «Милиция!» – «Примите сообщение»- «О чем?» – «О смерти» – «Где умер?» – «Дома» – «Болел?» – «Да» – «Поликлиникой наблюдался?» – «Наблюдался» – «Есть, кому хоронить?» – «Да». Девушка – оператор милицейской линии 02 сообщает свою фамилию, чтобы врач записал в карточке стандартную фразу «Сообщено по 02 – приняла …имярек».

На этом «с чувством глубокого удовлетворения» все считают свою миссию выполненной. Покойный предан земле. Мир праху его… А среди соседей ходят упорные слухи: дескать, придушили (отравили, зарезали и т. д.) бабушку (дедушку, вдовушку) из – за квартиры (денег, наследства и проч.).

Вы уверены, почтенный читатель, что подобные слухи всегда являются плодом досужего воображения и абсолютно беспочвенны?

Жертви політичних репресій

12.06.2006
джерело: www.hro.org

О Катыни и справедливости

   

87-летний священник Здзислав Пешковский, выживший при уничтожении польских офицеров в 1940 году, поддержал иск против России, который родственники жертв Катыни подали в Европейский Cуд по правам человека в Страсбурге, сообщает агентство "Благовест-инфо".

"Хорошо, что семьи погибших наконец-то написали в Страсбург о своих убитых отцах, дедах и дядях", - заявил монсеньор Здзислав Пешковский - бывший офицер кавалерии, чудом избежавший смерти во время уничтожения польских офицеров в Катынском лесу. Сегодня этот священник - капеллан Ассоциации родственников жертв Катыни. По ее утверждению, Россия, отказываясь расследовать массовое убийство польских офицеров советскими войсками, Россия нарушает Европейскую конвенцию по правам человека от 1950 года.

Около 21 000 польских военнослужащих - по большей части резервистов, призванных в армию после вторжения в Польшу нацистов в 1939 году, - попали в плен к советским войскам, которые заняли восточную часть их страны по договоренности между Москвой и Берлином. В 1940 году они были расстреляны.

В 1990 году Советский Союз признал ответственность за убийство польских граждан (до этого Москва перекладывала вину на немцев). Тем не менее, советские и российские власти ограничивали доступ к историческим архивам Катыни для исследователей, что мешало найти останки жертв преступления.

Нюрнбергский процесс, на котором судили нацистских преступников, рассмотрел и историю Катыни и признал уничтожение польских военных актом геноцида. Тем не менее, в марте текущего года главный военный прокурор России Александр Савенков заявил, что для классификации катынских событий как геноцида "нет оснований". По его словам, в результате 15 лет расследования российским следователям удалось обнаружить следы лишь 1 803 убийств.

По словам Здзислава Пешковского, говорить о прощении преступлений 1940 года можно будет только тогда, когда восторжествуют "правда и закон". "Выжило только 432 человека, и мы до сих пор ждем от мира признания того, что случилось с остальными", - заявил священник, который был выдвинут польскими парламентариями на Нобелевскую премию мира за то, что посвятил жизнь восстановлению справедливости в отношении жертв Катыни.

Российская неправительственная организация "Мемориал", которая долгие годы занимается открытием правды о массовом политическом терроре в СССР, подчеркивает:

"Катынское дело" не может считаться закрытым без установления и предания гласности имен всех лиц, участвовавших в осуществлении этого преступления - как его инициаторов (которые уже известны), так и исполнителей всех уровней. Мы понимаем, что невозможно предать суду преступников, если они уже умерли. Однако их имена должны быть названы. Это делалось и делается во всех цивилизованных странах, как правило, без учреждения специальных трибуналов. Этого требует и отечественное законодательство, в частности, Закон РФ "О реабилитации жертв политических репрессий" (часть вторая ст. 18)..."

Дисиденти і час

16.06.2006 | Володимир Березін, м.Артемовск

«Хочу бути українцем»

   

Таку робочу назву має новий документальний фільм про нашого земляка одного з подвижників українського духу Донбасу, видатного письменника та правозахисника Олексу Івановича Тихого, який народився 27 січня 1932 року на хуторі Іжівка, зараз Констянтинівського району. Дуже важку, але плідну роботу зробила група кіномитців з Дружівки «Сінельфільм – студія». Вони вперше пройшли дитячими та юнацькими кроками Тихого та розповіли, як людина, народившись та зростаючи у селі на Донбасі, змогла стати великим сином України.

Багато цікавого для себе узнають мешканці Констянтинівці та району, коли фільм вийде до широкого загалу. Наприклад, те, що ставок у Іживці зроблено по ідеї юного Олекси. А верби понад ставком, які ще досі колише вітер,  посадив безпосередньо майбутній  в’язень-дисидент.

Ще збереглася хата, де виріс Тихий. За нею доглядає молодша сестра Олекси Івановича, яка мешкає у Краматорську.

Інтерв’ю з сестрою, дружиною, сином у фільмі створює людяний образ цього чоловіка.

Але просто б’є у серце одкровення колишнього майору міліції з Констянтинівці, який приймав участь у арешті Олекси у тій же хаті у Іживці  1 липня 1977 року. Тоді у кімнату була підкинута зброя, і на Тихого сфабриковане діло. Після цього на судилищі, яке відбулося у школі в Олексієво-Дружковці, його було засуджено фактично на смерть.

Навіть те, що Олекса Іванович був одним з десяти засновників Української Гельсінської правозахисної спілки не завадило владі напередодні арешту пропонувати антисовєтчику емігрувати з Союзу.  Але він відповів коротко: «Моє місце тут» та продовжував правозахисну діяльність.

Відомий політик Левко Лук’яненко, який розповідає у фільмі про останні роки життя Тихого у таборі, просить глядачів передивитись твори Олекси, щоб переконатися, що ніякої антирадянської агітації в них не було. В них розповідається лише про українську мову та культуру.

Але це не завадило владі практично вбити політв’язня. Як інакше можна розуміти слова табірного хірурга після операції, яка навмисне зробила невиліковним звичайне захворювання шлункового тракту: «Будете жити недовго і тяжко».

Так, для влади це була неугодна людина, тому вона її зробила особливо небезпечним рецидивістом та вбила. 

Але Україна не забула свого сина. Фільм закінчується дуже вразливими кадрами перепоховання 19 листопада 1989 року Олекси Тихого, Василя Стуса та Юрія Литвина на Байковому цвинтарі у Києві. Коли здавалося, що вся країна несе на собі ці три труни. Несе через Хрещатик, біля Софії та Володимирського собору, несе у вічність.

На думку авторів спадщина Олекси Тихого дуже злободенна і сьогодні, коли загострюється питання ідентифікації себе, як українця, коли знов та знов треба захищати рідну мову, культуру, країну. 

Вісті з пострадянських країн

04.07.2006

Правда про Білорусь

   

Здається, важко знайти народи, більш наближені один до одного й історично, і культурно, і духовно, як Україна і Білорусь. Обидва вони свого часу входили до складу Київської Русі, обидва пізніше стали частиною Великого Князівства Литовського. Обидва пізнали на собі кількасотлітню російську експансію, обидва чи не найбільше постраждали в час Другої світової війни і так само синхронно пережили період національного відродження на початку 90-х.

На жаль, пізніше обидві країни обрали різні шляхи політичного розвитку, але уроки однієї можуть стати гарним досвідом для іншої. Нині в Україні в деяких регіонах російську мову визнали регіональною – фактично другою державною на місцевому рівні. В Білорусі російська мова є другою державною уже 10 років, і за цей час кількість білоруськомовних класів (про школи мова вже не йде) по всій державі скоротилася до 4%, немає жодного білоруськомовного вищого навчального закладу, а єдиний національний білоруський ліцей імені Янки Купали уже три роки перебуває в підпіллі. Це лише один з прикладів, які варто взяти до уваги.

Ситуація тим більш критична, що разом з російською мовою в Білорусі все більш панівною стає російська ідеологія, щедро насаджувана російськими ЗМІ і контрольована російськими спецслужбами. Це парадокс, але саме КДБ після розпаду СРСР так чи інак взяла все під свій контроль на території колишньої супердержави: Азербайджан свого часу очолив колишній голова КГБ АзРСР Гейдар Алієв, Грузію – колишній голова КГБ ГРСР Едуард Шеварнадзе, Україну – яскравий представник ВПК СРСР Леонід Кучма, Білорусь – людина «з народу», дрібний комсомольський, партійний та колгоспний функціонер, але – майор запасу прикордонних військ КГБ СРСР Олександр Лукашенко. Це все представники Системи, яка після породила в Росії президента Путіна. Системи, яка звикла працювати непомітно, але безвідмовно. Системи, якій потрібні слухняні гвинтики і коліщатка єдиного механізму, а не незалежні держави.

Білорусь уже майже лягла під Росію, і як тільки це станеться, наступною буде – Україна. Україна уже відчула на собі наслідки газових, м’ясних та сирно-молочних воєн з боку Росії, але це лише перші сигнали. Тому протистояти цьому треба вже зараз, шукаючи шляхи гуртування з усіма демократичними силами. І як ніколи, Україні зараз потрібна оцінка сумного досвіду Білорусі, а Білорусі – підтримка з боку України. Нині тисячі білоруських студентів, які були виключені з вишів за участь в політичних акціях, отримали змогу навчатися в університетах Польщі, Чехії, інших країн Європи. Разом з тим, сотні учасників акцій, які нелегально нині переховуються у своїх друзів на території України, звернулися до Президента України Віктора Ющенка з проханням надати їм політичний притулок, але так і не отримали відповіді.

Можливо, це сталося через брак правдивої інформації про ситуацію в обох державах. Казку про білоруський «соціалістичний рай» підняли на свої прапори політики із табору Наталі Вітренко та Петра Симоненка, замовчуючи правду про репресії та арешти, які стали звичним явищем у сучасній Білорусі. В той же час думка про Україну в Білорусії формується виключно під впливом російських ЗМІ, а вони надто агресивно настроєні на будь-які навіть натяки на чиюсь незалежність. Нині настав час українцям і білорусам подивитися один одному в очі, дізнатися правду про ситуацію в Білорусі й накреслити шляхи спільного виходу із ситуації.

Саме на це спрямований круглий стіл «Правда про Білорусь», у якому взяли участь керівники Руху Білоруської Солідарності «РАЗОМ», а також українські політики, громадські діячі, вчені, письменники України. В грудні 2004 року на українському Майдані були білоруські прапори, так само, як і в Мінську на Майдані Кастуся Каліновського (національна назва Жовтневої площі) були українські. І це, принаймні, добрий початок.

Прес-служба Руху Білоруської Солідарності «Разом»

Контакти: 8-050-731-44-37


Нові видання

04.07.2006

Вийшла з друку книга «Участь громадян у прийнятті державних рішень»

   

Видання здійснене в рамках Ініціативи «Концепція участі громадськості в процесі вироблення урядової політики, прийняття рішень та громадського моніторингу за діяльністю органів виконавчої влади».
У виданні міститься нормативно-правова інформація, яка регулює взаємини в сферах інформації та комунікації влади і громадськості. Посібник буде корисним активістам громадських організацій, працівникам засобів масової інформації.

Наш інформ.

Бюлетень "Права Людини", 2006, №16

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори