пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200619
№19
2006

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

12.07.2006
джерело: maidan.org.ua

Лутьєва засудили на 8 років

   

Сьогодні Севастопольський Апеляційний суд під головування судді Євгена Солов’ява оголосив рішення у справі головного редактора «Евпаторийской недели» Володимира Лутьєва.

Як сказано у рішенні суду, Володимир Лутьєв засуджений до 8 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Суд також ухвалив рішення про стягнення з журналіста на користь позивача – Миколи Котляревського – компенсації 100 тисяч гривень.

Після оголошення вироку Лутьєв заявив, що подаватиме апеляційну скаргу до Верховного суду України, бо нинішнє судове рішення вважає замовним.

Сам позивач не був присутній під час виголошення судового рішення, оскільки знаходиться у розшуку, на нього заведено дві карні справи.

На початку листопада 2002 року журналіста було заарештовано за підозрою в організації вбивства депутата ВР Криму Миколи Котляревського.

Судовий справи тягнувся декілька років, у 2003 році після протестів журналістських організацій та уповноваженої з прав людини суд звільнив Лутьєва на підписку про невиїзд, однак у травні 2005 році його знову взяли під варту. Весь цей час Лутьєв перебував за ґратами. Чимало експертів та юристів заявляли про замовний характер справи, спрямований проти журналіста, який викривав у своїй газеті зловживання правоохоронних органів.
Політика і права людини

03.07.2006

Ірина Калинець - Президентові. Припинити сваволю україножерів!

   

28-06-2006 20:59


Увага! Якщо ви хочете підписатися під заявою - натисніть тут.
Обговорення та дискусія - на форумі Майдану.

===

Шановний Пане Президенте!

Звертаюся до Вас із відкритим зверненням, оскільки, як виглядає, прорікши на майдані красиві слова про "маленьких українців", Ви, мабуть, ненароком забули: то на їхні листи до Вас Ви, або ж, принаймні Ваша адміністрація, мали б відповісти бодай одним реченням. Хоча б повідомленням: лист отримано, ухвалено якесь там рішення чи відіслано на розгляд у відповідні органи.

Але марно вже два роки достукуються до Вас (перейшовши попередньо всі можливі інстанції) вчені Львова, намагаючись звернути Вашу увагу на страхітливі факти розкрадання фондів Центрального державного історичного архіву у Львові – Ви, або ж Ваша адміністрація, мовчите. Чи не тому, що до Вас звертаються "маленькі українці" – якісь там члени Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, академіки Національної академії наук України, заслужені діячі науки, ще й Герої України (саме Герой України академік Борис Возницький передав Вам особисто в руки лист про архівні втрати, які сягають понад десятки мільйонів гривень)? А їм усім далеко до "немаленьких", таких, як Ваш ставленик – керівник Держкомархівів України Геннадій Боряк.

Не знаю, чи хотів би Г. Боряк запроторити згаданих вище вільнодумних "простих українців" за ґрати, як це було в пріснопам’ятному СРСР, але користуватися відомим засобом високих совковських чиновників – лжемовою - він уміє. Так, киваючи на Ваш "патронат", Г. Боряк дозволяє собі звинувачувати на міжнародних конференціях наукову громадськість Львова в мало що не організації викрадення архівних документів, бо ж, бачте, "одним із мотивів крадіжки була свідома і цілеспрямована дискредитація керівництва архіву, щоб його замінити".
Бідолашні академіки та заслужені діячі – чи ж їм потрібне крісло директора архіву чи крісло його заступника? Чи потрібне воно, наприклад, 80-літньому професорові, заслуженому діячеві науки, синові легендарних Генерала УНР Романа Дашкевича та четаря УГА Олени Степанівни - Ярославові Дашкевичу, який очолив Комітет захисту архівної спадщини? Чи членам Комітету академікам Я. Ісаєвичу, М. Голубцеві, віце-ректорові УКУ М. Мариновичу й іншим?

Не минули грізного осуду Боряка й журналісти, які начебто розгорнули "безпрецедентну за масштабами, спрямованістю і заангажованістю (?!) кампанію у ЗМІ"(з виступу Г.Боряка на VII Європейській конференції архівів, Варшава, 2005, цит. за газ. "Поступ" від 21-22 червня ц. р.).
Невже, Пане Президенте (як слушно запитують наші нині звільнені від контролю владних структур працівники ЗМІ), "виконувати свої прямі обов’язки, висвітлювати перебіг резонансної справи для журналіста є тепер кампанією заради дискредитації чиновників"? ("Поступ", там же).
І невже, Пане Президенте, Ваш ставленик не розуміє, що, як би він не ставився до української науки й українських ЗМІ, він не має права зневажати українських учених і журналістів задля того, щоб свідомо приховати факти цинічного розкрадання архівних фондів – джерела національної пам’яті українського народу?

Живемо ж, здається, не в СРСР, живемо начебто в демократичній державі, де не мало б бути місця нищенню національної спадщини та зневазі до національної культури, де панує свобода слова і повага до прав людини, де ніхто нікого не переслідує за право критикувати навіть найвищих владоможців, та й всюдисущого КДБ, яке служило владоможцям, немає…

Натомість є українська Служба безпеки, яка мала б дотримуватися конституційних норм, дбати про збереження національних цінностей і пильно відстежувати прояви порушення прав людини та прояви національної, расової чи етнічної дискримінації, особливо з боку чиновництва, зокрема, україножерного, яке, щоб утриматися на своїх пишних кріслах, часто готове вдатися до найзлочинніших дій (це доказує перебіг виборів Президента, його отруєння, намагання колишньої влади довести до кровопролиття тощо).

Та СБУ України не цікавлять ані знищення національних багатств, ані патологічна ненависть шовіністичного чиновництва до української мови, національної символіки. Ця Служба мовчазно спостерігає, як гинуть українці лише за те, що вони – українці. Здається, цю Службу цікавлять лише шпигуни на Марсі та власні особняки на кістках закатованих гебістами невинних людей в Україні.

Не наводитиму тут списку фізично знищених за попередньої влади членів Конгресу українських націоналістів, чи українських журналістів, чи промисловців. Ідеться про сьогодення.

Нещодавно Краматорський міський суд засудив на три роки позбавлення волі та три роки позбавлення права проводити господарську діяльність відомого в усій Україні вчителя, директора Першої української гімназії на Донеччині Миколу Конобрицького. Цитую за публікацією "Донецька влада бачить українську освіту лише за ґратами" ("Україна молода", 20 червня 2006 p.): "Єдиний директор навчального закладу, який відмовився очолити у своїй гімназії осередок Партії регіонів і під час Помаранчевої революції відкрито виступив проти відрядження за державний кошт вчителів спостерігачами від Партії регіонів - тепер у тюрмі... Минулого року директор української гімназії мав необережність зробити зауваження вчительці, членкині Партії регіонів про те, що непедагогічно обзивати дітей, які встали під час виконання гімну України... "помаранчевими крисами". Вчителька обурилися, подала на директора в суд, відкрито погрожуючи у вчительській "розмазати цього націоналіста по стінці". Суд програла".

Далі долучилася "важка артилерія" - перевірки (деколи - тричі на день), комісії, погрози телефоном, дикий тиск на вчителів. І, нарешті, грубо зліплене звинувачення - і згаданий вище вирок.
Що ж, методи відомі. Достоту так само чинили з нами, політв’язнями 1960-х років, очманілі від вседозволеності шовіністи з когорти "вєрних брежнєвцов" Але тоді ми жили в тоталітарній державі під назвою СРСР. А нині?

Усе, Пане Президенте, терпець увірвався! На Ваших очах, очах гаранта Конституції, триває відверте та цинічне переслідування "простих українців" за те, що вони - українці! А Ви знаєте, що переслідування за етнічну приналежність заборонено не лише Конституцією України, а й Декларацією прав людини і міжнародним законодавством.
Чому ж Ви мовчите? Чому мовчать СБУ, Прокуратура, МВС? Чому досі на волі злодії, які обікрали Україну, в тому числі й тих же донеччан, на сотні мільярдів гривень, позбавивши українських дітей змоги навчатися в нормальних умовах, натомість до тюрми запроторено українського вчителя, який не хотів, щоб українські діти сиділи в школі-конюшні? Чи хтось зі злодіїв-олігархів дав гроші на її ремонт? Зрештою, порівняйте, як виглядають російськомовні гімназії чи напівприватні російськомовні садочки на Донеччині? А при тім поцікавтеся, кому там дозволяють працювати, а кому - ні? І чому мають право на працю україножери - ті, хто обзиває українців "хохлами", а їхніх дітей - ’’помаранчевими крисами", натомість українці в низці випадків безробітні або ж заробляють на шматок хліба на роботах, які далеко не відповідають ані їхньому фахові, ні освіті, ні можливостям. А при тім принагідно задумайтеся, чи не в одному ряду нищення людей – і нищення українських пам’яток, архівів, усього, що може зберегти пам’ять кожного українця про його походження.

Пане Президенте! Ви не можете не знати, що нині громадськість Донеччини виставила пікети біля виконкому та міського суду для проведення збору підписів на підтримку Миколи Конобрицького – про це Вас зобов’язані були повідомити Ваші служби. І як гарант Конституції Ви мали б ухвалити відповідне рішення.

Тому повторюся ще раз – є речі, коли терпець уривається.
Довідавшись про свавільну розправу над людиною за її етнічну приналежність, до того ж розправу, прямо чи непрямо схвалену владою, не має права мовчати ніхто, незалежно від національності, освіти, посади тощо. Бо ніхто не повинен забувати, що така розправа, здійснена руками державних чиновників, у якій би то не було країні, рано чи пізно приведе до репресій, концтаборів і крематоріїв.

Не закликаю Вас, гаранта Конституції, поставити свій підпис під листом на захист Миколи Конобрицького – керуючись Конституцією України, Ви, Президент України, маєте покласти свій підпис на указі про недопустимість шовіністичною шабашу україножерів (стосовно української мови, культури, пам’яток тощо) і на указі про звільнення з тюрми М. Конобрицького як заслуженого перед українського громадськістю, освітянами, батьками та школярами вчителя і директора української гімназії. Лише підпис – не життя! Бо життя мільйонів українців було вже покладено задля права Президента незалежної України класти свій вирішальний підпис на благо правди і справедливості.

Contra spem spero,
політв’язень комуністичних таборів Ірина Калинець

Отримано Майданом Wed, 28 Jun 2006 14:23:21 +0300 (EEST)

===
Майдан-ІНФОРМ писав про справу Конобрицького
П`ять колосків. Версія 2006 року. Донеччина.
===

Увага! Якщо ви хочете підписатися під заявою - натисніть тут.
Обговорення та дискусія - на форумі Майдану.


Надруковано з Майдану. http://maidan.org.ua/
Політика і права людини

10.07.2006
джерело: minjust.gov.ua

ВИСНОВОК ЩОДО МОЖЛИВИХ КОНСТИТУЦІЙНИХ ТА ЗАКОНОДАВЧИХ ЗМІН ДЛЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕРЕРВНОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

   

НЕОФІЦІЙНИЙ ПЕРЕКЛАД

Страсбург, 22 червня 2006

Висновок № 377/2006

CDL-AD(2006) 016

ЄВРОПЕЙСЬКА КОМІСІЯ ЗА ДЕМОКРАТІЮ ЧЕРЕЗ ПРАВО

(ВЕНЕЦІАНСЬКА КОМІСІЯ)

ВИСНОВОК ЩОДО МОЖЛИВИХ КОНСТИТУЦІЙНИХ ТА ЗАКОНОДАВЧИХ ЗМІН ДЛЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕРЕРВНОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

на підставі коментарів, що їх підготували:

п. А. ЕНДЗІНШ (член Комісії, Латвія)
п. Дж. МАЗАК (член Комісії, Словаччина)
п. П. ПАЧОЛАЙ (член Комісії, Угорщина)

1. Листом від 20 березня 2006 року, Міністр юстиції України та член Венеціанської Комісії, пан Головатий, звернувся до Венеціанської Комісії з проханням надати висновок щодо шляхів покращення відповідного законодавства України з тим, щоб забезпечити безперервне функціонування Конституційного Суду України.

2. Комісія призначила панів Ендзінса, Мазака (CDL(2006)044) та Пачзолая доповідачами з цього питання. Цей висновок було схвалено Венеціанською Комісією на її 67-ій пленарній сесії (Венеція, 9-10 червня 2006 року).

A. Передумови

3. Розділ XII Конституції України визначає основи формування, структури та діяльності Конституційного Суду. Відповідно до статті 148 Конституції, Конституційний Суд складається із вісімнадцяти суддів. Президент, Верховна Рада та З’їзд суддів кожен призначають (або обирають) по шість суддів Конституційного Суду. Судді призначаються на дев’ять років без права бути призначеними повторно.

4. Загальні принципи, що містяться в Розділі XII Конституції, розвиваються в законі «Про Конституційний Суд України», схваленому 16 жовтня 1996 року. Закон регулює, зокрема, «порядок організації та діяльності Конституційного Суду України, процедуру розгляду ним справ» (стаття 153 Конституції). Відповідно до зазначеного закону, суддя Конституційного Суду вступає на посаду з дня присяги судді, яку він складає на засіданні Верховної Ради, яке проводиться за участю Президента, Прем’єр-міністра та Голови Верховного Суду, не пізніш як через місяць після призначення суддею (стаття 17 Закону).

5. 18 жовтня 2005 року сплив термін повноважень десяти суддів Конституційного Суду України, включно з його головою (перші дев’ятирічні призначення суддів Конституційного Суду було зроблено в 1996 році). Інші три суддівські посади вже були вакантними впродовж певного часу. З огляду на кількість суддів, які залишились на посадах (п’ять суддів), Конституційний Суд зупинив свою діяльність, оскільки для проведення пленарних засідань статтею 51 Закону вимагається кворум у дванадцять суддів.

6. У своїй Резолюції №1466 (2005), схваленій 5 жовтня 2005 року, Парламентська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ) закликала органи державної влади України «забезпечити оновлення складу Конституційного Суду України без необґрунтованого зволікання після того, як спливає термін повноважень його суддів».

7. 3 листопада 2005 року З’їзд суддів України призначив шість суддів, а 14 листопада 2005 року Президент України призначив трьох суддів до Конституційного Суду. Проте, Верховна Рада не схотіла ні призначити чотирьох суддів за своєю квотою, ні дозволити проведення процедури приведення до присяги. 15 грудня 2005 року Моніторинґовий Комітет ПАРЄ настійливо закликав Верховну Раду «виконати свій конституційний обов’язок та оновити склад Конституційного Суду України без жодного подальшого зволікання».

8. У своїй декларації від 16 грудня 2005 року, Венеціанська Комісія висловила свою стурбованість (до якої приєднався Конституційний Суд Литви, що головував на Конференції європейських конституційних суддів) з приводу зупиненого процесу призначення нових суддів до Конституційного Суду України та закликала «органи влади України та особливо український парламент швидко зробити необхідні кроки для відновлення складу Конституційного Суду України».

9. У декларації відзначалось, що «у країнах, де його було створено, конституційний суд є інституцією надзвичайної важливості для забезпечення функціонування різних державних органів в конституційних межах. Вони [конституційні суди] мають ключову функцію гарантування дотримання основоположних принципів демократії, захисту прав людини та верховенства права, котрі також є основними стандартами Ради Європи, членом якої є Україна.»

10. З огляду на його юрисдикцію, ефективне та тягле функціонування «охоронця Конституції» має надзвичайне значення для країни. Відповідно до української Конституції, Конституційний Суд приймає рішення щодо відповідності законів та інших правових актів Конституції. Мандат Суду охоплює надання офіційного тлумачення Конституції та законів, надання висновків щодо конституційності міжнародних договорів – як тих, що набули чинності, так і тих, що подаються до Верховної Ради на ратифікацію. До повноважень Суду також належить надання висновку щодо імпічменту Президента.

11. Конституційний обов’язок забезпечити безперервність та стабільність роботи Суду лежить на державних органах, що беруть участь в процедурі формування його складу. Отже, вони мають вжити відповідних заходів для відновлення функціонування «єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні» (стаття 147 Конституції).

B. Можливі шляхи вдосконалення законодавства

Механізм призначення

12. З тим, щоб уникнути паралічу діяльності Конституційного Суду у випадку, коли конституційно уповноважений орган влади не спромігся призначити суддю, рекомендується запровадити процедуру «по замовчанню». У цьому відношенні можна розглянути кілька варіантів. Розглядаючи різні варіанти, слід усвідомлювати, що призначення суддів Конституційного Суду є питанням великої політичної та конституційної важливості. Хоча робота конституційних судів має бути незалежною та вільною від політичного впливу, не можна заперечувати того, що політичні чинники мають свою вагу при вирішенні питання призначень конституційних суддів. Попри те, що безвихідну ситуацію слід вирішити якнайшвидше на підставі конституційних інструментів, що широко використовуються в інших країнах, водночас слід брати до уваги певні особливі, можливо тимчасові, обставини конкретної ситуації.

13. Можна встановити запобіжник у вигляді положення, яким судді буде дозволено продовжувати займати свою посаду в Суді після завершення строку його повноважень допоки його наступник не вступить на посаду. Такий механізм зараз існує, наприклад, в Болгарії, Німеччині, Латвії, Литві, Португалії та Іспанії. Така система запобігає ситуації, коли затримка в процесі призначення блокує діяльність Суду. Оскільки такий підхід застосовується в згаданих країнах, як видається, таке вирішення можна було б запровадити шляхом внесення змін до Закону України про Конституційний Суд. Цього, проте, буде недостатньо у випадку звільнення у зв’язку зі здоров’ям та смерті судді.

14. Можна було б також передбачити запобіжні заходи, встановивши, що процедура заповнення вакансій починається заздалегідь з тим, щоб відбір кандидата був завершений до моменту виникнення вакансії. У Румунії, наприклад, новий суддя має бути призначений принаймні за місяць до припинення мандату попереднього судді. Але знову, таке положення не може подолати відмову органу влади виконати свій конституційний обов’язок. В Угорщині, де вакансії в Конституційному Суді кілька разів створили серйозні проблеми, відповідно до Закону про Конституційний Суд новий суддя має бути обраний принаймні за три місяці до завершення повноважень попереднього судді (стаття 8.4.). Тим не менше, це ставалось дуже рідко.

15. Тому більш дієвим механізмом була б передача повноважень з призначення іншому органу державної влади (принаймні з тим, щоб забезпечити призначення достатньої кількості суддів для наявності кворуму) у випадку тривалої бездіяльності та неспроможності призначити суддів уповноваженим на те органом. У випадку України, якщо один із трьох уповноважених органів (Президент, Верховна Рада або З’їзд суддів) не призначив суддів після певного терміну, повноваження призначити цих суддів переходить до інших двох органів рівною мірою. Наприклад, якщо Верховна Рада не призначає суддів за своєю квотою в місячний термін після завершення повноважень попередніх суддів, два інших органи (Президент та З’їзд суддів) отримують повноваження втрутитись та заповнити по половині вакантних посад, якщо їх кількість є парною. У випадку непарної кількості вакантних посад, повноваження призначити на одного суддю більше переходить органові, який робив останнє призначення найдавніше. Наприклад, якщо необхідно заповнити три вакансії і останнє призначення здійснював Президент, тоді Президент та З’їзд суддів призначатимуть кожен по одному судді, а третій суддя призначатиметься З’їздом суддів.

16. Крім того, для того, щоб забезпечити, щоб орган чи органи, які отримали право призначити додаткових суддів, виконали свої нові повноваження, передача повноваження з призначення від одного конституційного органу до іншого може навіть супроводжуватись певними засобами тиску. Наприклад, якщо Верховна Рада, як первісно уповноважений орган, який виконав свій обов’язок, не спромігся призначити решту необхідних суддів, можна було б ввести право Президента розпустити Верховну Раду (шляхом відповідних конституційних змін). Проте, наділення Президента таким повноваженням водночас можна розглядати як незбалансоване, оскільки Верховна Рада не може отримати такі ж заходи тиску на Президента у випадку, якщо останній не виконав свій конституційний обов’язок. Тут вступає в дію принцип presumptio boni viri. Тому, видається можливим покластись на цей принцип без необхідності введення додаткових стримувань для Президента під час процесу призначення конституційних суддів.

Складення присяги

17. Ефективна процедура призначення не є єдиною гарантією уникнення блокування функціонування Конституційного Суду України. Перешкоди, пов’язані з механізмом вступу на посаду, могли і заважали роботі Суду. Тому слід розглянути питання складення присяги. Головною метою має бути забезпечення того, щоб присягу було складено вчасно, а процедура складення присяги не призводила до формальностей, які могли б поставити під загрозу вступ судді на посаду.

18. Одним з рішень у цьому відношенні могло б бути складення присяги в письмовій формі та подання її Президентові України або Голові Верховної Ради України.

19. Іншим рішенням може бути закріплення внутрішнього механізму для складення присяги. Таким варіантом є приведення нових суддів до присяги Головою Конституційного Суду. У випадку, якщо повноваження Голови Суду завершились, можна передбачити можливість приведення до присяги виконуючим обов’язки Голови Суду або найстаршим суддею на посаді.

C. Висновки

20. Хоча порядок призначення, згідно з яким відповідні повноваження розподілено між трьома гілками влади в Україні, і забезпечує їх збалансоване представництво в Конституційному Суді, ризик для стабільності та безперервного функціонування Суду залишається та вже матеріалізувався. Тому система призначення суддів повинна передбачати певні механізми з тим, щоб уникнути блокування (через політичні або технічні причини) нових призначень після завершення повноважень судді. Проте встановлення запобіжників лише проти блокування процедури призначення не призведе до повного вирішення проблеми, оскільки залишається можливість створення перешкод для вступу на посаду.

21. З тим, щоб забезпечити та гарантувати стабільне функціонування органу конституційної юрисдикції, Венеціанська Комісія рекомендує ухвалити відповідні конституційні та законодавчі зміни, спрямовані на вдосконалення українського законодавства в цьому питанні. Зокрема:

(а) шляхом внесення змін як до Конституції, так і законів:

  • створити запобіжну гарантію на випадок того, коли конституційно уповноважений орган не здійснив призначення (або обрання) нових суддів Конституційного Суду: шляхом передання повноважень з призначення від цього органу, який був первинно уповноважений, - до решти органів;

(b) лише шляхом внесення змін до законів:

  • передбачити, що суддя залишається на посаді допоки його наступник не вступає на посаду;
  • спростити процедуру складення присяги, передбачивши її письмову форму або запровадивши внутрішній механізм приведення до присяги, тобто її складення в самому Конституційному Суді.
Політика і права людини

11.07.2006 | Всеволод Речицкий
джерело: dialogs.org.ua

«Треть украинской Конституции носит сугубо декларативный характер»

   

Как Вы полагаете, соответствует ли украинская Конституция целям развития страны? Почему ее решили изменить?

Думаю, что Конституция в ее нынешнем виде не соответствует этим целям ни с точки зрения актуального времени, ни с точки зрения занимаемого Украиной геополитического места. К сожалению, украинское государство за 10 лет независимости не сумело осуществить радикальные экономические реформы и не перешло в то принципиально новое состояние, которого достигли Польша, Чехия, Венгрия и другие государства Центральной и Восточной Европы. В связи с этим, украинская Конституция априори не может быть такой же, как конституции этих стран.

Именно по этой причине, на мой взгляд, и произошла политическая реформа, которую в правозащитных кругах иногда называют «заговором богатых против бедных». В связи с тем, что мы не сумели преодолеть массовой бедности, пришлось возвращаться к исходному состоянию едва ли не цензового избирательного права, когда судьбу страны определяют имущие люди, собственники. В свое время Гегель писал, что только собственник обладает социальными качествами, и на этом основании только он может принимать осознанные и полезные в политическом смысле решения. Тем не менее, наша политическая реформа не столько улучшает ситуацию, сколько движет страну назад. В политической науке существует известный принцип, сформулированный Ханой Арендт: всякая новая революция расширяет народное представительство. В Украине парадоксальным образом все произошло наоборот. «Апельсиновая революция» сделала народное представительство более узким.

Тогда что же следует делать?  

Идеальными выходами из сложившейся ситуации было бы или написание новой Конституции, параллельно с решительным и последовательным реформированием общества, либо возвращение к прежнему конституционному документу 1996 года. С моей точки зрения, прежняя Конституция была более подходящей для Украины, поскольку она содержала в себе более простую и четкую систему управления страной. Да и вообще президентская республика является, на мой взгляд, более лаконичной, продвинутой и динамичной формой правления. Европа действительно начинала с парламентских республик, но впоследствии американцами была изобретена более успешная, на мой взгляд, форма…

Сейчас, насколько мне известно, в трех рабочих группах ведется разработка новых проектов Конституции Украины. Возвращение же к предыдущей редакции Конституции также вполне вероятно, поскольку украинский Конституционный Суд, если он когда-нибудь вновь приступит к работе, может отменить политическую реформу. Ведь при внесении поправок в Конституцию было нарушено очень много по-настоящему важных процедурных норм. Наиболее грубым нарушением было, в частности, голосование в пакете обычного закона о внесении поправок в закон о выборах Президента Украины и изменений в Конституцию, что совершенно недопустимо. В этой ситуации судьба норм ординарного закона определяла судьбу норм закона высшей юридической силы, а это в юридическом смысле абсурдно.

А какие проблемы возникли в Конституции в результате изменений, внесенных в нее?

Мы видим, что в стране никак не может сформироваться парламентская коалиция из-за того, что нет опыта парламентаризма и – шире – опыта партийной жизни. Просто за фантастически короткие сроки Украина пытается пройти тот путь развития политической и конституционной культуры, который другие страны проходили десятилетиями, если не веками. Нынешнее (огромное) количество украинских политических партий является свидетельством партийного эгоизма и политического инфантилизма в одно и то же время. Все это говорит о несвоевременности для нас политической реформы, равно как и самой идеи парламентской республики. Как явно искусственное обилие партий, так и их неуступчивость свидетельствуют о детском и, вместе с тем, варварском состоянии нашей политической системы. Таким образом, если мы в рамках нынешней реформы найдем адекватный путь для своего дальнейшего развития, то это будет сродни чуду. На мой взгляд, конституционная реформа ведет страну в организационный тупик, из которого мы просто обязаны искать выход.

В одной из своих статей Вы затрагивали вопрос о соответствии конституции эмоциональным ожиданиям граждан. Соответствует ли им украинская Конституция в ее нынешнем варианте?

Вопрос о соответствии закона, любой правовой нормы эмоциональным ожиданиям человека – это глобальный вопрос, который затрагивает проблему соответствия права природе современного индивида. В правовой науке принято считать, что ни один закон не может быть сильнее эмоциональной матрицы, заложенной в его основу. Если правовая система в ее основных параметрах соответствует человеческой природе, то она будет работать, если же нет – то в стране будет накапливаться запас правового нигилизма и лицемерия. В истории цивилизации были известны случаи, когда правители обязывали свой народ бодрствовать ночью и спать днем, и такая система держалась на протяжении сравнительно долгого периода времени, но совершенно очевидно, что она не может существовать всегда, ибо она противоречит биологической природе человека.

В конституционализме также существуют органические нормы, и конституции во всем мире, несмотря на их национальную специфику, создаются по некой универсальной модели. Можно сказать, что такую модель очень хорошо обосновал в своих книгах «Теория справедливости» и «Политический либерализм» один из крупнейших политических философов современности Джон Роулз. В частности, он весьма убедительно написал о том, что органическая конституция создается для достижения трех основных целей:

а) чтобы зафиксировать универсальную ценность свободы и обеспечить ее необходимыми юридическими гарантиями;

б) чтобы обеспечить действие принципа неравенства выгодного всем (когда богатые богатеют, но и бедные при этом не становятся нищими);

в) для обеспечения равного доступа всех к должностям на государственной службе. Если в конституции обеспечены данные принципы, то она является органической.

В целом, конституция – это документ свободы. Она стоит на страже интересов не столько государства, сколько гражданского общества. Если главными приоритетами государства являются порядок и стабильность, то главным приоритетом гражданского общества является свобода – политическая, экономическая и личная. При столкновении интересов порядка и свободы в стране с органической конституцией победу должна одержать свобода. В сущности, все органические конституционные суды в мире – это специальные (исторически уникальные) органы для защиты ценностей свободы. К сожалению, во многих посттоталитарных странах их трактуют в качестве «юридических машин» для поддержания порядка. В целом, можно сказать, что если конституция обеспечивает больше свободу, чем порядок, то это органическая конституция. Если все обстоит наоборот, то перед нами конституция фальшивая и фиктивная. Конституция – это важнейший правовой атрибут капитализма, основанного на принципах частной собственности и свободы предпринимательства, все остальное как бы от лукавого. По крайней мере, мы всегда можем сказать, что «конституция порядка» – это пародия на настоящую конституцию.

Что касается Конституции Украины, то, на мой взгляд, она не только не содержит в себе категории свободы, но и перенасыщена социально-экономическими правами, то есть, в ней присутствует некий явно утопический сегмент. Все эти права нереализуемы в полной степени ни в одной стране мира. В лучшем случае, они записываются в качестве социальных целей государства, то есть как некий маяк для социальных и государственных усилий, но не более того. В нашей же Конституции социально-экономические права составляли предмет гордости ее создателей. Когда ее принимали, считалось, что наличие таких прав позволит считать нашу Конституцию конституцией социального государства. На практике же мы видим, что эти права совершенно невозможно защитить в судах, фактически они лишь дискредитируют весь остальной конституционный текст. Кто-то из западных политиков однажды сказал, что невозможно «телегу благосостояния» ставить впереди «лошади свободы». Но именно эту попытку предприняли в свое время украинские творцы Основного Закона.

Между тем, современная конституция – это кодекс правил социального взаимодействия свободных людей, а не постатейная роспись государственных приоритетов, ради которых такие взаимодействия осуществляются. С точки зрения современной философии права, конституция – это в большей степени процессуальный , нежели материальный нормативный акт. Она почти ничего не говорит о том, «что – плохо, а что – хорошо». Она просто предлагает оптимальные формы для достижения гражданами своих жизненных целей. Приведу лишь несколько примеров неудачного конституционного нормирования:

1. Жизнь и здоровье человека признаются «наивысшей социальной ценностью» в ст.З Конституции Украины. Но если состояние физической жизни есть действительно наивысшая ценность, то жизнь солдата, исполняющего воинскую обязанность, не может быть принесена в жертву для «защиты суверенитета и территориальной целостности Украины». Ведь в конституционной иерархии ценностей первые две расположены ниже «жизни человека». Кроме того, право на жизнь (и вытекающие из него риски) у солдат по своему объему не может быть меньше, чем у обычных граждан на основе принципа равенства конституционных прав, записанного в ст.21 Конституции Украины. Стоит подчеркнуть, что «жизнь человека» означает буквально также и жизнь вражеского солдата...

2. «Какое бы то ни было насилие над ребенком... преследуется по закону» на основе ст.53 Конституции, что делает нарушителями Основного Закона всех родителей, забирающих детей из песочника против их желания.

3. «Каждый обязан не наносить вред природе» следуя предписаниям ст.66 украинского Основного Закона, но все водители, поворачивая ключ в замке зажигания своего автомобиля, ежедневно и систематически делают это.

4. Суды отнесены в Конституции к типичным органам государственной власти, что в случаях исков граждан к государству в целом (естественных в правовом государстве) ставит суды в двусмысленное положение арбитров в собственном деле.

5. На основе ст.15 украинской Конституции «никакая идеология не может признаваться государством как обязательная», что формально избавляет государство от необходимости следовать также идеологии собственной Конституции.

6. Право каждого «на достаточный жизненный уровень для себя и своей семьи», записанное в ст.48 Конституции, в Украине существует как право быть объектом уравнительного распределения. Как выражение либерального принципа «неравенства, выгодного всем» оно не работает, поскольку политическая власть в Украине ведет себя подобно крупье в общенациональном казино, который контролирует не соблюдение правил игры, а суммы выигрышей и ставок. Равенство в Конституции Украины часто оказывается выше свободы.

7. Обеспечение экономической и информационной безопасности объявлено в ст. 17 Конституции одновременно «функцией государства», и «делом всего украинского народа». В результате, здесь просто перечеркивается естественная граница между гражданским обществом и государством.

Если согласиться с тем, что социально-экономическое процветание общества обеспечивает работа, творчество и инновации, то следует признать, что Конституция Украины специальным образом на них не нацелена. В ней явно превалируют охранительные и стабилизационные ценности, а потому реально не остается места ни «коллективному воображению» О.Тоффлера, ни «обществу риска» У.Бека. Порой вообще возникает чувство, что наша Конституция написана не в парадигме современности. Она проникнута чаяниями умеренных гражданских добродетелей и назидательна по своей правовой манере. Ее внешний дизайн и внутренняя логика рассчитаны не столько на социальную пассионарность, сколько на «заботливое, как бабушка, правительство» (Т.Грин). Но требования времени заключаются практически в обратном.

В целом, органическая конституция, соответствующая эмоциональным ожиданиям людей, это такая конституция, которую люди могли бы защищать сами. Когда граждане понимают, что право выгодно для них, что оно подыгрывает их интересам, что оно стоит на их стороне, то они сами выйдут на улицы для того, чтобы его защитить. Если же право является утопическим, сугубо формальным, работает как идеологический документ, говорящий о государстве явно больше, чем оно того заслуживает, то, соответственно, возникает социальная апатия, люди не реагируют на такие нормы, не относятся к ним всерьез. Кроме того, к нормам такой конституции не относятся серьезно и представители всех ветвей государственной власти, особенно суды. По подсчетам специалистов где-то треть норм украинской Конституции не работает, то есть носит сугубо декларативный характер.

Какие же принципы следует привнести в нашу Конституцию для того, чтобы сделать ее более реалистичной и органичной?

Я думаю, что Украине следует вернуться к президентской республике. С моей точки зрения, это оптимальная форма для Украины, и вообще оптимальная форма, с точки зрения, современных потребностей развития государства. В наиболее чистом виде президентская республика существует в США, и опыт этой страны показывает, что политически правильно сконструированное государство в короткие исторические сроки смогло ни только сравняться со всей Европой, но и по всем основным показателям превзойти ее. В Соединенных Штатах проживает примерно 4% населения мира, но при этом они производят около 30% мировой продукции и имеют в четыре раза больше научных работников, чем все страны Европы вместе взятые. На долю США приходится также 80-90% научных открытий, которые совершаются в мире. Таким образом, президентская республика – это современная и динамичная форма правления. Просто украинцы не использовали должным образом ее потенциал. К сожалению, по наивности мы разрушили то, что было лучшим для того, чтобы создать то, что является худшим.

Кроме того, Украине необходимо реформировать судебную систему, в принципе изменить подход к судам. Суды должны наконец-то заработать по-настоящему. Существует глобальное, прямо-таки цивилизационное различие между странами, в которых юридические нормы и правила считаются выше живой персонифицированной власти, и странами, в которых живая, воплощенная в чиновных людях власть считается (является!) более высокой, чем нормы закона. В первой категории стран правила не переписываются по ходу действия, даже если они не совсем устраивают государство. Во второй категории стран это типичная практика.

К сожалению, Украина пока относится к странам, которые не готовы «играть до конца». Когда ее руководители видят, что что-то происходит не так, как им бы лично хотелось, они просто переписывают правила игры по ходу действия. А когда правила меняются слишком часто и всякий раз по инициативе власти, то это говорит о том, что данная страна не достигла необходимого для правового государства уровня цивилизационного развития. Когда-то нобелевский лауреат Фридрих Хайек говорил, что страна является развитой и современной лишь в том случае, когда деперсонифицированный, абстрактный авторитет права стоит в ней выше авторитета живой власти. У нас же, к сожалению, авторитет живой власти пока что подавляет авторитет права, воплощением которого является и национальная Конституция.

Беседовала Оксана Гриценко

Політика і права людини

11.07.2006

Напиши звернення до Посла РФ в Україні!

   

Друзі та колеги, потрібна ваша допомога. В розпочалася хвиля арештів лідерів та активістів НДО, які приїхали або їдуть на саміт «великої вісімки». Прошу не залишатися байдужим. далі текст звернення до Посла РФ в Україні.

Просто надішліть листа по факсу, або по пошті

Телефони: 244-09-61, 244-09-63, 244-09-67, 245-29-83, 248-06-61

адрес: 03049,м.Київ, Воздухофлотский проспект, 27.

Чрезвычайному и Полномочному Послу

Российской Федерации в Украине

Господину

Виктору Степановичу Черномырдину

От ___

Адрес ___

___

15-17 июля 2006 года в Санкт – Петербурге будет проходить Саммит лидеров стран Большой Восьмёрки («G-8»). Параллельно Саммиту «G-8» будут проходить Российский социальный форум, альтернативные общественные собрания и разнообразные акции протестов.

Уже сейчас мы обеспокоены сообщениями об арестах, судах, задержаниях, обысках и ссаживании с поездов активистов Сети Против Большой Восьмерки (СПБ8) и других организаций, принимающих участие в альтернативных мероприятиях не только из России, но и в других странах мира. При этом сотрудники различных силовых структур – МВД и его подразделений, ФСБ и Прокуратуры – нарушают основные гражданские права, национальные законодательные нормы; суды выносят жёсткие приговоры, призванные изолировать активистов до окончания саммита, основанные только на показаниях сотрудников правоохранительных органов.

9 июля в Санкт-Петербурге задержаны на улице «для установления личности» двое немецких активистов и один активист из Тюмени (РФ). Несмотря на то, что граждане Германии сразу же предъявили паспорта, они были задержаны милицией. Всю ночь и весь день всех троих продержали в 36-м отделе милиции на улице Есенина, 2, а ближе к вечеру доставили в суд. Не найдя никаких других правдоподобных обвинений, их обвинили в том, что они писали около парадного входа своего дома. Суд, на который успели попасть представители консульства ФРГ в Санкт-Петербурге, а также общественность, затянулся и был перенесён в другое здание (ул. Есенина, 7) на 10.00 следующего дня (т.е. 11 июля). Между тем, российскому гражданину стало плохо и он был доставлен в больницу. Обоим гражданам Германии вынесли решения суда – по 10 суток ареста.

Днём 10 июля двое граждан России, обитатели той же квартиры, где были задержаны граждане Германии, вышли, чтобы их проведать – и тут же сами были задержаны «за нецензурную брань» в адрес милиции. Суд также приговорил их к 10 суткам ареста.

Впоследствии из этой же квартиры была, пока не вполне понятным образом, «изъята» ещё одна активистка. Предположительно ее будут судить по статье 280 УК «Публичные призывы к осуществлению экстремистской деятельности».

10 июля ещё двое жителей Петербурга были задержаны при попытке купить противогазы. Они осуждены на 10 суток ареста с формулировкой «мелкое хулиганство».

В Москве сотрудники милиции и УБОП в понедельник, 10 июля, посетили квартиру, жилец которой поддерживал контакты с активистами Молодёжного Правозащитного Движения (МПД). Около 13:00 в дверь квартиры Антона Поминова позвонили, сказав, что водой затоплены соседи с нижних квартир. После открытия дверей, «соседи снизу» оказались сотрудниками милиции и лейтенантом УБОП ЦАО г. Москвы в штатском. Без предоставления какого-либо ордеров они вошли в квартиру, допросили Антона и осмотрели содержимое его ноутбука. После этого правоохранители препроводили Антона Поминова, с ноутбуком, для «беседы» со следователем ЦАО Д.А.Коробковым. Также с Антона Поминова взяли «обещание», что он не собирается ехать в Санкт-Петербург в преддверии или во время саммита «G-8». Со своей стороны, следователь сообщил, что эти действия проводятся для выполнения запроса от ФСБ на «отработку» активистов, чьи имена и адреса были предоставлены ими. Действия силовых структур в данном случае являются грубым нарушением фундаментальных прав и свобод человека, международных обязательств РФ и национального законодательства.

В Самаре 10 июля в 9.00 утра в квартиры Даниила Ванчаева, Дмитрия Дорошеко, Риты Кавториной, Дмитрия Трещанина, Георгия Квантришвили, Елены Кузнецовой и Михаила Гангана ворвались группы представителей правоохранительных органов, состоявшие из сотрудников ФСБ и РУБОПа, которые предъявили постановления об обыске – и провели его, изъяв системные блоки компьютеров, носители информации и литературу. Обыскиваемым были вручены повестки на 14 июля в Прокуратуру Октябрьского района к старшему следователю Челешеву Р.С.

Очевидно, что нынешние действия правоохранительных органов связаны с саммитом «G-8». Многие активисты (а среди них – анархисты, независимые активисты, члены НБП) собирались поехать в Санкт-Петербург в ближайшие дни; имея на руках постановления о вызове на допрос, они не могут этого сделать.

В Екатеринбурге в ночь с 10 на 11 июля с поезда были сняты 6 человек, которые ехали на Российский Социальный Форум в Санкт-Петербург из Омска. Четверо из них – активисты Сибирской конфедерации труда (в т.ч. хорошо известный в российском профсоюзном и протестном движении Василий Старостин и его 16-летний сын Егор). Ещё двое – из других организаций. Ссаживание производила группа из двух милиционеров железной дороги и людей в штатском. Активистам сказали, что у них в багаже могут находиться запрещенные или опасные предметы. Вытолкнув их силой, с криком, из вагона, активистов повели в вокзальное отделение милиции; во время последнего разговора с ними по телефону они высказывали опасения, что при досмотре вещей им что-либо подбросят. После 24.00 (по московскому времени) связь с ними прервалась, её не удавалось восстановить всю ночь. Между тем, спустя пару часов выяснилось, что они не только ссажены с поезда, но и задержаны, и до сих пор находятся в линейном отделении милиции на ж/д вокзале Екатеринбурга. Милиция факт ссаживания с поезда не отрицает, но какую-либо информацию не дают.

11 июля в Петербурге на акции против ввоза ядерных отходов  было задержано 15 активистов. Часть из них активисты организаций «Гроза» и «Экозащита». Задержан также гражданин Швейцарии Адриан.

11 июля на Московском вокзале в Питере были задержаны экологические активисты из Саратова Андрей Пинчук, Ольга Пицунова и ее дочь. Пицунова – член оргкомитета Российского Социального Форума, проведению которого власти города обещали не мешать. Активистов отпустили после проверки документов и взятия отпечатков пальцев.

Также задержан один несовершеннолетний активист из Петрозаводска. Он находится в изоляторе Санкт-Петербурга на ул. Лебедева.

Мы выражаем свою крайнюю озабоченность тем, что:

1. подобных случаев сейчас уже насчитываются десятки. Под давлением – активисты самых разных организаций, и прежде всего – низовых инициатив. Всё указывает на то, что власти сделали ставку на силу и запугивание, окончательно пренебрегая даже формальными приличиями в области прав и свобод человека и соблюдения законодательства;

2. органы внутренних дел РФ, ФСБ, прокуратуры нарушают:

– право на свободу выражения и сборов

– право на защиту от произвольного ареста или содержания под стражей

– право на защиту от пыток или других видов жестокого обращения

– права людей, лишённых свободы

– право на защиту от дискриминации

Мы призываем Вас, сообщить Президенту Российской Федерации Владимиру Путину нашу озабоченность сложившейся ситуацией и напомнить Гаранту Конституции РФ и Верховенства права, что государство обязано:

– обеспечить всем гражданам и лицам без гражданства условия для того, чтобы они могли в полной мере реализовывать свои права на мирные собрания, ассоциации и самовыражение, свободу передвижения, которые предусмотрены Всеобщей Декларацией прав человека;

– обеспечить гражданам возможность мирно пользоваться своим правом на выражение собственного мнения, которое предусмотрено статьёй 19 МПГПП.

Мы также хотели бы напомнить Президенту РФ, что правозащитники имеют право вести свою деятельность, не опасаясь ограничений и репрессий, согласно Декларации ООН о правах и обязанностях отдельных лиц, групп и органов общества поощрять и защищать общепризнанные права человека и основные свободы.

С уважением, 

Пiднесiть свiй голос на захист прав людини!

___

Amnesty International      

Ukrainian Association      

Tel. +38-044-561-77-04        

Tel.mob. +38-067-248-94-33    

P Box 60, Kyiv-15, 01015        ___

www.amnesty.org.ua

Політика і права людини

17.07.2006 | Д.ю.н., проф. В.П.Колісник, к.ю.н., доц. Ф.В.Веніславський, к.ю.н., доц. В.І.Кичун

Конституційно-правові аспекти формування коаліції депутатських фракцій в українському парламенті

   

1. Правові основи та процедури формування, а також припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, визначено Конституцією України (стаття 83) та Регламентом Верховної Ради України (глава 12). Відповідно до частини 6 статті 83 Конституції України, коаліція депутатських фракцій має формуватися «за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій».

Відповідно до частини 1 статті 61 Регламенту Верховної Ради України, «Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді (далі – коаліція) – це добровільне об’єднання депутатських фракцій, яке формується у Верховній Раді за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій. До складу коаліції входить більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради. Коаліція формується депутатськими фракціями, утвореними в порядку, встановленому цим Регламентом (ч.2. ст.61 Регламенту). Тобто суб’єктами формування коаліції депутатських фракцій є саме депутатські фракції, а не окремі народні депутати України (частина 6 статті 83 Конституції України).

Яким чином приймається рішення самою депутатською фракцією щодо входження до коаліції нормативно не визначено. Разом з тим, оскільки фракцію утворює політична партія (виборчий блок політичних партій), які за результатами виборів отримали депутатські мандати, це питання має вирішуватися відповідно до Закону України «Про політичні партії». Виходячи з принципів демократизму та рівноправності членів політичної партії, які закріплені в даному Законі, рішення про входження тієї чи іншої фракції до коаліції повинно бути ухвалено більшістю народних депутатів, що входять до відповідної фракції.

Відповідно до Регламенту, у коаліційній угоді фіксуються узгоджені політичні позиції, що стали основою формування цієї коаліції, зокрема стосовно засад внутрішньої і зовнішньої політики, визначається політична спрямованість і принципи діяльності коаліції, а також порядок вирішення внутрішньо-організаційних питань діяльності коаліції та порядок припинення її діяльності. До коаліційної угоди додаються списки членів депутатських фракцій, що сформували коаліцію, з особистими підписами народних депутатів. Списки членів депутатських фракцій є невід’ємною складовою коаліційної угоди.

Разом з тим, текст Угоди про створення Антикризової коаліції у Верховній Ради України V скликання між Фракцією Партії регіонів, Фракцією Соціалістичної партії України та Фракцією Комуністичної партії України свідчить, що окрім народних депутатів, які є членами цих фракцій, зазначену коаліційну угоду підписали окремі народні депутати, які входять до фракцій політичної партії «Наша Україна» та виборчого блоку Юлії Тимошенко.

Викладені положення Регламенту Верховної Ради України дають підстави стверджувати, що підписи народних депутатів від тих фракцій, які не ухвалили рішення про входження до Антикризової коаліції мають визнаватися недійсними, а процедуру створення цієї коаліції слід визнати такою, що суперечить нормативно встановленому порядку. Крім того, участь народного депутата у діяльності коаліції депутатських фракцій, щодо входження до якої не було відповідного рішення його фракції, суперечить головній ідеї, закладеній у п. 6 ч. 2 ст.81 Конституції України. Зазначений пункт слід розуміти так, що народний депутат не може не увійти до складу фракції тієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій), за списком якої його було обрано, а також не може самостійно вийти із складу фракції політичної партії (виборчого блоку політичних партій). Тому, народний депутат, поставивши свій підпис під угодою про створення коаліції, щодо входження до якої не було рішення його фракції, фактично заявив про свій вихід зі складу фракції. Отже виникли фактичні підстави для дострокового припинення повноважень такого народного депутата України.

 

2. Відповідно до частини 2 статті 65 Регламенту Депутатська фракція має право в будь-який час вийти зі складу коаліції, попередивши про це письмовою заявою керівників інших депутатських фракцій, які входять до коаліції, не менше ніж за десять днів до дати виходу. Протягом зазначеного строку така депутатська фракція в будь-який час має право в письмовій формі відкликати свою заяву. Якщо депутатська фракція не відкликала своєї заяви, головуючий на першому після закінчення десятиденного строку пленарному засіданні оголошує про вихід депутатської фракції з коаліції.

Аналіз політико-правових умов створення Коаліції демократичних сил та фактичних обставин припинення її діяльності, а також процесу формування Антикризової коаліції у Верховній Раді України дозволяє зробити висновок про те, що мали місце суттєві порушення зазначених вище вимог Регламенту Верховної Ради України. Так, фракція Соціалістичної партії України, яка 22 червня 2006 року разом з фракціями політичної партії «Наша Україна» та виборчого блоку Юлії Тимошенко підписала Угоду про утворення Коаліції демократичних сил, вирішивши вийти з цієї коаліції, повинна була: 1) не пізніше як за десять днів повідомити про це лідерів інших фракцій, які підписали Угоду; 2) після закінчення зазначеного терміну вимагати від головуючого на першому після закінчення цього строку пленарному засіданні оголосити про вихід своєї фракції з такої коаліції. Лише після дотримання такої процедури франція Соціалістичної партії України мала право ухвалити рішення про свою участь у формуванні іншої коаліції. Цю імперативну вимогу Регламенту Верховної Ради України фракцією Соціалістичної партії України було порушено, оскільки її представники фактично одночасно заявили про вихід з Коаліції демократичних сил та про входження до складу Антикризової коаліції, що стало повною та очевидною несподіванкою для інших учасників Демократичної коаліції.

Таким чином, зазначені порушення вимог Регламенту Верховної Ради України дають усі підстави для висновку про порушення порядку створення Антикризової коаліції, а отже і щодо її нелегітимності та, як наслідок, нелегітимності усіх її дій та рішень, насамперед рішення про внесення пропозиції Президенту України щодо висунення кандидатури В. Ф. Януковича на посаду Прем’єр-міністра України.

 3. Стосовно заяв деяких політиків (зокрема, О. О. Мороза, А. І. Мартинюка) про те, що уряд не знаходиться у відставці зазначаємо наступне. Виходячи із тлумачення Конституції України, практики діяльності урядів держав світу та здорового глузду можливо лише два стани уряду: або він виконує свої повноваження на постійній основі, або виконує такі повноваження тимчасово, перебуваючи у відставці, до сформування нового уряду. Іншого стану уряду в світовій практиці не має, та й не може бути. Виходячи із цього, уряд, склавши повноваження перед новообраною Верховною Радою України, продовжує тимчасово виконувати свої повноваження, знаходячись у відставці. Така тимчасовість не може перевищувати шестидесятиденного терміну. Адже в іншому випадку втрачається сенс існування конституційної норми, закріпленої у п.2 ч.2 ст. 90 Конституції України, оскільки інше розуміння цієї норми дозволить новообраній Верховній Раді України протягом тривалого часу не здійснювати формування уряду і не нести ніякої відповідальності за таку бездіяльність. А уряд зможе тимчасово виконувати свої повноваження протягом 6 місяців, року чи навіть усього терміну повноважень парламенту.

Більш того, навіть якщо припустити, що складення урядом повноважень перед новообраною Верховною Радою України не є відставкою уряду, то у цьому випадку слід враховувати, що ще 10 січня 2006 року очолюваний Ю. Єхануровим уряд був відправлений у відставку Верховною Радою України попереднього скликання (хоча конституційність такого рішення парламенту викликає значні сумніви, формально воно є чинним).

Тому у Верховної Ради України V скликання обов’язок сформувати уряд виник з моменту набуття нею повноважень, тобто з дня відкриття першої сесії та приведення народних депутатів до присяги. А, відповідно, у Президента України право розпустити парламент виникне через 60 днів після відкриття першої сесії, тобто 25 липня 2006 року.

P.S. Для конституційно-правового аналізу ситуації, що склалася, важливим є ще один аспект. Сенс політичної реформи полягав передусім у тому, щоб посилити відповідальність парламенту і уряду за стан справ у державі. Разом з тим, з огляду на те, що обидві коаліції (й Коаліції демократичних сил, й Антикризова коаліція) створювалися або дуже мляво («як мокре горить»), або з численними порушеннями, можна стверджувати, що парламентарі наочно продемонстрували свою повну безвідповідальність, недалекоглядність, надмірну амбіційність, непослідовність, безпринципність та безпорадність. Намагаючись перш за все задовольнити надмірні власні амбіції, вони забули про долю країни. Досвід роботи українських парламентарів останніх місяців дозволяє передбачити, що утворення штучних коаліцій може продовжитися, але навряд чи це сприятиме подоланню системної кризи, яка охопила різні сфери українського суспільства. Корупція, сумнозвісні «відкати», зловживання з ПДВ, купівля-продаж посад, імітація тендерів та інші негативні явища набули небувалого поширення в останні десять-дванадцять років за часів правління тих політиків, які тепер з розумним виразом обличчя повчають інших, як саме потрібно «керувати» країною, що жити, мовляв, потрібно зовсім «не так», або хизуються так званою «стабільністю». Продовжуються вказані негаразди й у теперішній час, незважаючи на численні обіцянки (на думку деяких експертів, наприклад, купівля-продаж посад продовжується й по сьогодні навіть у деяких правоохоронних органах, хоча їхні керівники й відмовляються у досить категоричній формі вірити в це. Подолати негативні явища обіцяли і під час виборчих кампаній 2004 та 2006 років, а також і перші «коаліціянти» й другі. Але неважко спрогнозувати, що у разі, якщо, скажімо, через певний час (півроку, рік) діяльність уряду, створеного коаліцією, буде визнано незадовільною, то й відповідати за це ніхто не буде. Особливо, якщо коаліція депутатських фракцій виявиться надмірно широкою, бо тоді, імітуючи якесь переформатування коаліції, вона знову залишиться при владі та формуватиме «новий» уряд. Ото і вся відповідальність. І жодних формальних підстав для того, щоб доручити формування уряду новій коаліції не буде.

Отже, політична реформа – це лише така собі «ширма», яка дозволяє спритникам на кшталт лідера соціалістів залишатися при владі та задовольняти власні амбіції. Саме недолуга політична реформа дозволила керівнику тієї політичної сили, яка набрала лише трішки більше шести відсотків голосів виборців та отримала лише четверте місце з п’яти партій та блоків, що подолали на парламентських виборах 3-відсотковий бар’єр, за рахунок тонкої політичної гри та нехтування елементарними демократичними засадами політичної діяльності, очолити парламент. До речі така поведінка не викликала ні засудження, ні навіть чітко висловленого обурення з боку переважної більшості політиків. Це також свідчить про безвідповідальне ставлення сучасного українського політикуму до нагальних проблем розвитку і держави, і суспільства
Вибори

03.07.2006
джерело: pravda.com.ua

Першій «ластівці» фальсифікації виборів у Мукачево дали п’ять років

   

За фальсифікацію результатів виборів Мукачівського мера одного з колишніх заступників голови Закарпатської облдержадміністрації засудили на п’ять років позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку на один рік.

Такий вирок ухвалив Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області 30 червня 2006 року, повідомляє прес-служба Генпрокуратури.

«Даний вирок є логічним результатом розслідування Генпрокуратурою кримінальної справи щодо подій 18 квітня 2004 року, пов’язаних з виборами мера Мукачеве», – зазначається у заяві.

Окрім зазначеного держслужбовця до кримінальної відповідальності притягнуто та засуджено судами до різних строків позбавлення волі вісім керівників дільничних виборчих комісій.

«За фальсифікацію результатів голосування, почасти поєднану з одержанням хабарів», – зауважується у повідомленні.

«Водночас, Генпрокуратурою вживаються заходи до закінчення досудового слідства стосовно організаторів та замовників цих злочинів», – додає прес-служба ГПУ.

03.07.2006

Українська правда

Катування та жорстоке поводження

30.06.2006

Європейський суд з прав людини виніс рішення проти України

   

Відповідно до повідомлення Європейського суду, у травні 1999 року в офісі приватного нотаріуса Олександра Пантелеенка, 1960 року народження, був зроблений обшук, тому що Пантелеєнко підозрювався в зловживанні повноваженнями й підробці офіційних документів.

Пантелеєнко звернувся до суду з вимогою виплатити йому компенсацію у зв’язку з незаконністю обшуку.

Під час розгляду, що тривало до 2002 року, Чернігівська районна психоневрологічна лікарня надала суду інформацію про проходження Пантелеєнком лікування від психічного розладу.

Пантелеєнко звернувся в Європейський суд по правах людини зі скаргою на порушення його права на повагу особистого й сімейного життя, права на презумпцію невинуватості й права на ефективний судовий захист.

Європейський суд визнав порушення прав позивача, і поставив за обов’язок Україні виплатити йому 2,315 тис. євро за матеріальний, і 3 тис. євро за нематеріальний збиток.

Також Європейський суд по правах людини поставив ще виплатити 3 українцям 1,3 тис. євро за невиконання рішень українських судів по їхніх справах.

Про це сказано в повідомленні Європейського суду.

Відповідно до повідомлення, жителька Херсона Світлана Мурашова, 1960 року народження, житель Хмельницького Володимир Волосюк, 1942 року народження, і житель Києва Анатолій Жмак, 1950 року народження, звернулися в Європейський суд по правах людини зі скаргами на невиконання рішень українських судів по їхніх справах.

Позивачі скаржилися на порушення їхніх прав на чесний судовий розгляд, крім того, Мурашова й Волосюк скаржилися на порушення їхніх прав на захист власності.

Мурашова також скаржилася на порушення її права на ефективний судовий захист.

Європейський суд визнав порушення прав позивачів і поставив за обов’язок Україні виплатити Мурашовой 800 євро й Жмаку 500 євро за нематеріальний збиток.

Наш інформ.

Катування та жорстоке поводження

01.07.2006

26 червня – Міжнародний день захисту жертв катувань (прес-реліз)

   

Саме в цей день 1987 року набула чинності Конвенція ООН проти катувань.

22 червня цього року сталася визначна подія у системі Організації Об’єднаних Націй – набув чинності Факультативний протокол до цієї Конвенції.

26 червня 2006 року прес-центрі УНІАН Харківська правозахисна група (ХПГ) провела прес-конференцію, присвячену Міжнародному дню захисту жертв катувань.

У прес-конференції взяли участь:

– Євген Захаров, співголова ХПГ, голова правління УГСПЛ, співголова Громадської Ради при МВС з питань забезпечення прав людини,

– Аркадій Бущенко, адвокат, керівник програм ХПГ, член Громадської Ради при МВС з питань забезпечення прав людини,

– Олег Мартиненко, полковник міліції, канд. юрид. наук, професор кафедри кримінального права Харківського національного університету внутрішніх справ, автор монографії «Детермінація та попередження злочинності серед персоналу органів внутрішніх справ України»,

– Іван Юхименко, потерпілий від катувань з боку працівників міліції.

Учасники дали оцінку ситуації у країні та перспективиам подолання катувань та жорстокого поводження в країні.

ХПГ також звітувала про свою роботу із запобігання катуванням та жорстокому поводженню. Вона з 1996 року займається цією проблематикою. За ці роки ХПГ зі своїми партнерами доклала багато зусиль, щоб привернути увагу суспільства до проблеми катувань у країні і домогтися визнання цієї проблеми органами влади. Протягом останніх трьох років (2003-2006) ХПГ за підтримки Європейської Комісії, Інституту Відкритого Суспільства, Національного Фонду підтримки демократії та інших міжнародних донорських інституцій здійснювала загальнонаціональну програму «Кампанія проти катувань та жорстокого поводження в Україні», у якій акумулювала зусилля багатьох організацій на подолання цього явища.

У виконанні програми брали участь Національний університет внутрішніх справ (м. Харків), Харківський інститут соціологічних досліджень та близько 30 недержавних правозахисних організацій з усіх регіонів України.

Проект передбачав діяльність у кількох взаємо_залежних напрямках:

– Моніторинг ситуації, соціологічні та правові дослід_ження і інформування суспільства щодо поточної ситуації та законопроектна робота

– Проведення стратегічних судових процесів в національних і міжнародних судових інстанціях;

– Проведення навчальних заходів з професіоналами, які задіяні у кримінальному судочинстві (суддями, адвокатами і співробітниками правоохоронних органів), а також працівниками недержавних організацій .

Як повідомили учасники прес-конференції, в ході виконання проекту проведені соціологічні та кримінологічні дослідження щодо причин та масштабів розповсюдження катувань. Проведені дослідження проблеми катувань, які знайшли своє відображення у книгах «Протизаконне насильство в органах внутрішніх справ», «Аналіз відповідності українського законодавства та практики стандартам й рекомендаціям Європейського комітету із запобігання катуванням» та багатьох інших виданнях. Був розроблений навчально-методичний комплекс «Міліція та права людини», який має використовуватися під час навчального процесу в учбових закладах системи МВД.

Під час Кампанії багато зусиль було докладено, аби не допустити прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу, який закріплював правову систему, що сприяє застосуванню катувань. Було розроблено кілька законопроектів, зокрема щодо доступу до інформації, щодо судового розгляду питання про взяття під варту або звільнення. Вдалося домогтися приведення статті 127 Кримінального кодексу України у певну відповідність до статті 1 Конвенції ООН проти катувань.

За допомогою Фонду професійного захисту жертв катувань більш ніж 100 осіб отримали кваліфіковану правову допомогу. За фінансової підтримки Фонду було підготовлено заяви до Європейського суду з прав людини від імені 57 осіб. Протягом проекту в Європейському суді була виграна справа Афанас’єв проти України. У рішенні Суд визнав, що заявник зазнав поганого поводження під час перебування у райвідділі міліції, а також неналежне розслідування його заяв. На цей час ще одна справа щодо катування у міліції визнана прийнятною, а 7 справ знаходяться на стадії комунікації із урядом України.

Під час Кампанії було проведено 10 дводенних семінарів із суддями, 12 дводенних семінарів із правоохоронцями, 12 дводенних тренінгів із адвокатами, протягом яких детально вивчалися європейські та міжнародні стандарти діяльності у сфері кримінального судочинства.

Учасники конференції відзначили, що катування в Україні залишаються поширеним явищем. За висновками досліджень, корені цієї проблеми містяться у багатьох інститутах та традиціях вітчизняного кримінального судочинства. Серед найвиразніших причин є гонитва за показниками розслідуваних справ, відсутність системи ефективного розслідування, велика кількість латентних затримань, поганий доступ до адвоката та відсутність доступу до лікаря тощо.

Учасники відзначили зміни у ставленні державних органів до цих проблем та більшу готовність держави до співпраці у цій сфері. Зокрема зазначалася робота мобільних груп у системі МВС та створення громадських рад при Міністерстві та обласних управліннях МВС.

Але у той же час відзначалися недостатньо системні та систематичні дії, відсутність культури поваги до прав людини у діяльності держави.

Представники ХПГ зазначили, що їхня подальша робота буде спрямована на створення національної системи запобігання катуванням та жорстокому поводженню. Це передбачає створення державної програми, яка передбачить системні заходи для побудови такої системи. З іншого боку, ефективна діяльність такої системи потребує активної участі громадянського суспільства у її побудові та діяльності. Під час прес-конференції зверталась увага на важливе значення Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань для створення ефективної національної системи для запобігання жорстокому поводженню.

Більш докладну інформацію щодо цих проблем можна знайти на сайті ХПГ www.khpg.org

Катування та жорстоке поводження

03.07.2006 | Ольга Кушнерик

Майор вважав, що душа людини – в п’ятах

   

І щосили бив по них кийком. «Ой, люди!», «Ой, не бийте!»... Від розпачливих криків брата Олександра наче проймало струмом. «Покличте адвоката! Випустіть нас!» – волав він.

Але його ніхто не хотів почути... Тоді до бетонної долівки заточив пряжку куртки і перерізав собі вени... Це відбувалося у міліцейському відділку.

А надворі вирувала Помаранчева революція...

Якби не революція, винуватці залишилися б непокараними і чинили далі своє «благородне» зло. Помаранчевий колір тоді пробудив у нас спрагу до справедливості, непокору, спротив до сваволі, наруги над «я». І хтозна, чи за інших суспільних настроїв потерпілий від міліцейського катування наважився б скаржитися, вимагати покари для своїх катів-міліціонерів. Утім, це моє припущення, можливо, і за інших обставин жертва розправи намагалася б притягнути горе-правоохоронців до відповідальності. От тільки чи вдалося б це... І причина не у тому, що, як у нас говорять, «рука руку миє», – прокуратура, суди не вельми строгі до «витівок» оперативників, які працюють на передньому плані боротьби зі злочинністю. Видається, усе суспільство не готове суворо запитати. Адже усі законопослушні громадяни воліють, щоб кримінал «приструнчити» – аби їхньому життю, здоров’ю, оселі, майну нічого не загрожувало. І якщо для ефективного розкриття злочинів міліція вдається подеколи до незаконних методів дізнання і слідства, то нехай. Мета виправдовує засоби. Видається, цей дух терпимості до насильства, умисел якого розкриття злочинів, досі витає. А відтак міліцейські застінки залишаються небезпечним для затриманих місцем. До речі, про це свідчать і численні дослідження світових організацій стосовно стану демократії в Україні.

Адже ставлення до затриманих, підозрюваних, звинувачених, засуджених – барометр того, наскільки суспільство цивілізоване. Ще одне підтвердження – непоодинокі позови громадян України до Європейського суду з прав людини з питань порушення статті З Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод – на застосування нелюдського або такого, що принижує людську гідність, поводження.

Та повернімося до резонансної події, з якої почато виклад цієї публікації. Однієї з ночей листопада 2004-го у барі, що на масиві Дружба у Тернополі, побували злодії. Було викрадено 600 гривень та деяке майно. Власник закладу звернувся з відповідною заявою в міліцію. За фактом розкрадання порушили кримінальну справу. Оперативним припустили, що крадіжку могли скоїти двоє братів, які раніше працювали в барі. Начебто таку підозру висловив їм господар бару. (Однак згодом власник категорично заперечить, що підозрював братів і про них згадував правоохоронцям). Як би там не було, листопадового підвечірку авто з трьома тернопільськими міліціонерами помчало у село Козівського району, де мешкали брати. (Ці молоді люди – тернополяни. Але продали квартиру, щоб купити дві однокімнатні, і тимчасово мешкали у батьків дружини старшого). У легківці були виконуючий обов’язки начальника другого відділення міліції Тернопільського міського відділу внутрішніх справ Григорій Поворозник, старший оперуповноважений відділення боротьби з майновими злочинами та крадіжками автотранспорту відділу карного розшуку Тернопільського МВ УМВСУ в області Роман Варцаба і ще один оперативник (оскільки в кримінальній справі він у статусі свідка, а не обвинуваченого, його прізвище й посаду не називаю).

Несподівані прибульці зайшли у хату і наказали 19-річному Віталію (молодшому з братів) збиратися. Мовляв, поїдемо у Тернопіль, є розмова. Юнак підкорився. Дорогою побачили старшого брата Олександра, ділення, що на масиві Дружба. Там і відбулася драматична подія.

Як згодом свідчитиме Віталій, йому запропонували зізнатися у крадіжках – з бару та квартир. Юнак відмовився, оскільки був не причетний до злочинів. Тоді у кабінет зайшов Григорій Поворозник і перше, що зробив, – ударив юнака рукою по потилиці. Таке «привітання» не віщувало нічого доброго. Почувши, що затриманий не зізнається, майор Поворозник наказав підлеглому принести кийка. (Гумовий кийок – спецзасіб  ПР-73, який  мають при собі  працівники  патрульно-постової служби). Другий  правоохоронець (його особу не встановлено) взяв із шафи дерев’яну палицю. «Знаєш, де у людини душа? У п’ятах!"- погрозливо промовив майор. Удари кийка та палиці посипалися на сидячого юнака. Хлопчина зірвався з табурета і, зіщулившись, терпів біль. Ударів було приблизно десять-п’ятнадцять. Але бідолашний ще не збагнув, що означає погрозливий вислів майора про душу і п’яти. Справжні муки чекали попереду... Поворозник сказав, що на півгодини йде на обід. І якщо до його повернення Віталій нічого «не пригадає», то пожалкує, що народився на світ...

Юнак чекав... У кабінеті за столом сидів Роман Варцаба і наполегливо пропонував щось таки написати. Бо, мовляв, за першим разом начальник був ще добрий. Побитий юнак повторював, що ні в чому не винний. Поворозник повернувся приблизно о дев’ятнадцятій. Від нього несло спиртним. Довідавшись, що Віталій нічого не написав, наказав йому стати на табурет. Юнак відмовився. Тоді Роман Варцаба, вдаривши затриманого двічі в живіт, разом з міліціонером, який перед тим орудував палицею, силоміць поставили Віталія колінами на табурет – так, щоб зручно було бити по п’ятах, «вибивати душу»... Поворозник орудував кийком сам. Юнак сильно кричав.

Ці розпачливі зойки почув брат, який перебував у камері тимчасового тримання. Він просив чергового покликати  адвоката,  припинити побиття брата. Олександр метався, як загнаний звір... Він нічим не міг допомогти братові, який терпів нелюдський біль. З відчаю Олександр загострив пряжку куртки і перерізав собі вени. Він сподівався, що викличуть «швидку». Що цим вчинком відверне увагу від Віталія і його перестануть бити.

Рука кровоточила. А черговий навіть не дав бинта, а простягнув шнурівки від кросівок (їх зняли з взуття перед поміщенням у камеру), щоб Олександр перетиснув руку. Я пишу ці рядки і думаю, якими словами передати цинізм і бездушність тієї людини, яка простягнула шнурівки.. І не знаходжу таких слів. Можливо, цей черговий у побуті, серед натовпу не вирізняється. Нормальний... Чи Поворозник, б’ючи по п’ятах затриманих,  вибив душі з підлеглих?

Віталій не витримав тортур і написав так звану явку з повинною. Нібито колись, перебуваючи вдома у свого знайомого, вкрав із шафи 130 доларів. Це вдовольнило катів і вони відвели його в камеру. Між тим Олександра випустили. Мабуть, спонукала до цього скалічена рука. Молодий чоловік пішов у третю лікарню зашити рану.

А побитий Віталій стогнав над своїми ногами. Співкамерникам розповів, що з ним зробили. Прикметно, що лише один із чотирьох затриманих, які цієї ночі були у камері, згодом дав свідчення про цю розмову. Причому у справі він значиться під іншим прізвищем – відповідно до Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві». Решта інших сказали лише, що Віталій стогнав, так виглядало, ніби у нього болять ноги.

Наступного дня Віталія випустили. Він підписав папір про те, що не має претензій до працівників міліції. А що йому залишалося робити – висловлювати претензії і знову опинитися в руках жорстокого майора?

Побитий якось пришкандибав на автозаправну станцію, де працював брат. Працівники свідчитимуть, що в юнака уся спина була «синя», він ходив, спираючись на пальці ніг, а на п’яти не міг стати. Наступного дня Віталій звернувся із заявою у прокуратуру. Його освідчили судово-медичні експерти. Висновок: легкі тілесні ушкодження, заподіяні, ймовірно, гумовим кийком, палицею.

Стосовно Григорія Поворозника та Романа Варцаби завели кримінальні справи. Вони не визнавали вини, заперечували, що били затриманого. До речі, з яких підстав вони затримали юнака? Кримінально- процесуальний кодекс чітко регламентує, за яких обставин можна затримати людину. Зокрема, коли особу затримано на місці скоєння злочину; коли вона намагалася втекти; коли очевидці вказали, що саме ця особа вчинила злочин.

Перелік вичерпаний і виходити за межі дозволеного правоохоронці не мають права. Проте на практиці законні заборони з легкістю обходять, застосовуючи так звані адміністративні арешти. Так, підставою для затримання Віталія було те, начебто він на вулиці у Тернополі вчинив дрібне хуліганство. Сфальшована підстава, бо забрали Віталія не з вулиці, а з будинку у селі.

Перевищення влади, тобто умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав та повноважень, що заподіяно істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам громадянина, що супроводжувалось насильством, болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями. Так звучить стаття Кримінального кодексу, за якою засудили Григорія Поворозника і Романа Варцабу. Останнього визнано винним ще й у службовому підробленні. Чотири роки позбавлення волі із забороною обіймати посади, пов’язані з роботою у правоохоронних органах строком на три роки, такий вирок прозвучав для Поворозника. Варцабу засуджено до трьох років позбавлення волі, водночас звільнено від відбування покарання із встановленням іспитового строку у два роки. Його також позбавлено на два роки права обіймати посади, пов’язані з роботою в правоохоронних органах. Задоволено цивільний позов потерпілого – засуджені повинні відшкодувати йому по дві з половиною тисячі гривень моральної шкоди.

Минулої середи справу переглядали в апеляційній інстанції. Апеляцію подав Поворозник, вважаючи вирок Тернопільського міськрайонного суду несправедливим. Його адвокат переконував суддів, що вина його підзахисного не доведена, будується лише на показах Віталія. Прокурор Галина Бурлака аргументовано заперечила: вина доведена сукупністю доказів. Наводилися як пом’якшуючі обставини позитивна характеристика з місця роботи – Григорій Поворозник розкрив багато злочинів, у тому числі і вбивства; у нього двоє маленьких дітей, одне – важкохворе. Сім’я мешкає у гуртожитку. Однак ці обставини вже взяли до уваги при постановлені вироку першою інстанцією. Відтак колегія суддів дійшла висновку: вирок залишити без змін. Ось такий фінал.

Чи можна стверджувати, що драматична подія з Віталієм – прикрий виняток із правил? Хотілося б, щоб так було... Однак на пам’ять спадає ще одна, не менш драматична історія. У вересні 2004 року у с.Смиківцях Тернопільського району убили таксиста. За підозрою у скоєнні цього злочину затримали брата покійного. Що тоді із затриманим робили міліціянти, якщо він обмовив себе – у явці з повинною написав, що убив брата?.. Навесні цього року засудили справжніх убивць таксиста...

«Свобода»

21. 06. 2006

Коментар «ПЛ»: вперше (принаймні на моїй пам’яті) про факти катування у міліції пише газета Тернопільської ОДА.

Автор – Ольга Кушнерик, фаховий правник та журналіст, спеціалізується на правовій тематиці. Про факти протиправного насильства їй відомо багато, але описана у цьому матеріалі справа міліціонерів Поворозника та Варцаби – одна з небагатьох, яка потрапила до суду і закінчилася звинувачувальним вироком. Щоправда, знову ж – за статтею «перевищення влади», а не «катування». Причому, як бачите з тексту, другий оперативник відбувся умовним покаранням.

Олександр Степаненко.  

Катування та жорстоке поводження

06.07.2006

Запугивание - возможные узники совести

   

МЕЖДУНАРОДНАЯ АМНИСТИЯ

АКЦИЯ СРОЧНОЙ ПОМОЩИ

ДЛЯ СВОБОДНОГО РАСПРОСТРАНЕНИЯ 

№ акции срочной помощи: АСП 183/06 

Дата: 2006-06-30 

МОЛДАВИЯ 

адвокат Анна Урсаки

адвокат Роман Задойнов

Двадцать восьмого июня адвокатов Анну Урсаки и Романа Задойнова уведомили о том, что им грозит уголовное преследование за распространение ложных сведений о нарушениях прав человека в Молдове. Урсаки и Задойнов тесно сотрудничали с «Международной Амнистией» в подготовке акций срочной помощи по делам о пытках. В письме в Коллегию адвокатов Республики Молдова от 26-го июня Генеральная прокуратура заявила, что в отношении двух адвокатов выдвинуты обвинения по статье 335 Уголовного кодекса за «злоупотребление служебным положением», которая предусматривает наказание в виде лишения свободы на срок до пяти лет или выплату штрафа.

Анна Урсаки является адвокатом Сергея Гургурова, который 25-го октября 2005 года, по имеющимся сведениям, подвергся пыткам со стороны сотрудников Рышканского отделения полиции столицы страны города Кишинева. Восемнадцатого ноября 2005 года «Международная Амнистия» опубликовала акцию срочной помощи по данному делу, а девятого декабря Сергея Гургурова освободили на поруки (см. АСП 292/05, EUR 59/006/2005 от 18-го ноября 2005 года). Широкая огласка данного дела вызвала явное замешательство Прокуратуры, которая в письме к «Международной Амнистии» от 9-го марта заявила, что интерпретация событий, представленная в срочной акции, «не отражает реальные факты и наносит ущерб репутации страны». Вторая акция была опубликована после второго задержания Сергея Гургурова 18-го апреля 2006 года. Его освободили из-под стражи 12-го мая 2006 года. Власти не предприняли никаких действий в отношении вышеупомянутых сотрудников полиции.

Насколько известно, Виталия Колибаба, адвокатом которого является Роман Задойнов, подвергли пыткам в Буюканском отделе полиции Кишинева 25-го апреля 2006 года. По имеющимся сведениям, Колибаба подвесили на ломе и избили. Далее задержанного отвели в камеру, где он пытался покончить с собой, вскрыв себе вены. После опубликования акции срочной помощи 15-го мая Виталия освободили из-под стражи на поруки. В конце мая Генеральная прокуратура уведомила адвоката об отказе в возбуждении уголовного дела в отношении противоправных действий сотрудников полиции.

В письме в Коллегию адвокатов Генеральная прокуратура ссылается на две акции срочной помощи, опубликованные «Международной Амнистией», а также заявляет об отсутствии доказательств применения пыток. Далее письмо гласит: «В данных обстоятельствах безответственное и ничем необоснованное оппозиционное поведение адвокатов Анны Урсаки и Романа Задойнова вызывает недоумение и вопросы… Адвокаты нанесли ущерб международной репутации страны, применив для защиты интересов своих клиентов неподобающие методы». Прокуратура обратилась к Коллегии адвокатов с требованием принять все необходимые меры к тому, чтобы предотвратить дальнейший ущерб интересам государства.

Краткая справка:

В апреле 2006 года Европейский суд по правам человека в деле «Корсаков против Молдов» постановил, что Молдова нарушила положения статьи 3 Европейской конвенции, поскольку истец подвергся жестокому обращению со стороны полиции. Суд также в совоем решении отметил, что Генеральная прокуратура не смогла провести эффективное расследование и отказалась возбудить уголовное дело в отношении виновных полицейских, тем самым лишив истца эффективной правовой защиты от жестокого обращения.

«Международная Амнистия» выражает озабоченность в связи с содержанием письма в Коллегию адвокатов Республики Молдова, считая его явной попыткой запугивания Урсаки и Задойнова, а также попыткой заставить других адвокатов Молдовы замалчивать факты нарушений прав человека в стране. Подобные действия представляют собой нарушение права на свободу слова. В том случае если адвокатов лишат свободы на основании подобных обвинений «Международная Амнистия» будет считать их узниками совести.

Чем вы можете помочь

РЕКОМЕНДУЕМЫЕ ДЕЙСТВИЯ: как можно скорее направьте обращение на румынском, молдавском, русском, английском или своем родном языке, в котором:

- потребуйте от властей отказаться от уголовного преследования адвокатов Анны Урсаки и Романа Задойнова за то, что они воспользовались своим законным правом на свободу слова;

- потребуйте немедленно положить конец запугиванию и преследованию адвокатов за выполнение ими своего профессионального долга в рамках закона;

- напомните властям о том, что Молдова ратифицировала Международный пакт о гражданских и политических правах, статья 19 которого гласит, что право на свободное выражение своего мнения включает свободу «искать, получать и распространять всякого рода информацию и идеи, независимо от государственных границ»;

- напомните властям о Декларации ООН о праве и обязанности отдельных лиц, групп и органов общества поощрять и защищать общепризнанные права человека и основные свободы, статья 5 которой гласит, что каждый человек имеет право поддерживать связь с неправительственными или межправительственными организациями на национальном и международном уровнях.

Кому можно написать?

НАПРАВЬТЕ ОБРАЩЕНИЯ СЛЕДУЮЩИМ АДРЕСАТАМ:

Генеральный прокурор Республики Молдова

Валериу Балабан

ул. Митрополита Бэнулеску-Бодони 26

MD-2005 Кишинев

Республика Молдова

Факс: +373 2221 2032

Обращение: Господин Генеральный прокурор!

Копию письма отправьте сюда:

КОПИЮ ПИСЬМА ОТПРАВЬТЕ СЮДА:

Министр иностранных дел Республики Молдова

Андрей Стратан

ул. 31Августа, 80

MD - 2012 Кишинев

Республика Молдова

Факс: +373 2223 2302

Председатель Коллегии адвокатов Республики Молдова

Георгий Амихалакиоае

ул. Митрополита Бэнулеску-Бодони 53/A

MD-2012 Кишинев

Республика Молдова

Пожалуйста, отправляйте в Коллегию адвокатов только письма (не факсы)

Парламентский адвокат (омбудсман)

Раиса Апольская

Директор Центра по правам человека в Республике Молдова

ул. Сфатул Цэрий 16

MD - 2012 Кишинев

Республика Молдова

Факс: +373 2222 5442

ПОСОЛЬСТВО МОЛДОВЫ В МОСКВЕ

103031, Кузнецкий Мост ул., 18

Факс: (495) 624-95-90

[email protected]

Пожалуйста, отправьте обращение немедленно. После 11 августа 2006 года, прежде чем отправлять письмо, свяжитесь с Ресурсным центром МА, офисом МА в вашей стране либо с Международным секретариатом МА. 

Уважаемые коллеги.

Просим Вас присоединиться к акции срочной помощи в отношении молдовских адвокатов. Ниже - текст обращения, подготовленный Международной Амнистией. Из него достаточно ясны обстоятельства дела.

Доступ до інформації

25.06.2006 | Євген Захаров

Захист прав людини в Інтернеті: hic et nunc!

   

Нові інформаційні технології кардинально змінили картину спілкування людей, і очікуються ще більші зміни. У той же час право не поспіває за стрімким розвитком технологій, які відразу й осмислити непросто. Оскільки природа людини не змінюється, нові технології несуть не тільки небачені можливості для інтелектуального і технічного прогресу, але й несподівані засоби і способи здійснення злочинів. Виникають також нові загрози правам людини. Тому видається надзвичайно важливим осмислення сутності інформаційних суспільних відносин у нових умовах і формулювання нових гарантій прав людини. Хоча уявлення про цивільні і політичні права і свободи – право власності, право на приватність, свободи думок, совісті, слова, інформації, друку, зібрань, асоціацій та інших – суттєво змінилися з появою Інтернету, концепція дотримання прав людини й основоположних свобод залишилася незмінною. Втручання держави у здійснення права (свободи) повинне ґрунтуватися на законі, переслідувати обумовлену законом мету і бути «необхідним у демократичному суспільстві», зокрема, відповідати «гострій суспільній необхідності». При цьому закон, на підставі якого обмежується те чи інше право, повинен бути доступним, передбачуваним і містити адекватні й ефективні гарантії проти зловживань. Зміст усіх перерахованих тут оціночних понять повинен визначатися судом.

На мій погляд, навіть побіжний огляд адміністративної практики щодо Інтернету в нашій країні свідчить, що втручання української держави, як правило, не ґрунтується на законі й аж ніяк не є необхідним. На жаль, ця практика дедалі більше прагне походити на російську, білоруську, узбецьку та інші пострадянські моделі. Держава вперто хоче взяти під свій контроль реєстрацію імен у доменній зоні .ua. Вона прагне монополізувати інформаційний ринок, впровадивши ліцензування всіх телекомунікаційних послуг, і перетворити «Укртелеком» у «провайдера провайдерів». Держава хоче контролювати інформаційний обмін, вимагаючи від операторів встановлення обладнання для моніторингу телекомунікацій, та ще й за їхній рахунок. Держава поділяє провайдерів на «правильних» і «неправильних», вимагаючи від державних органів підключатися до Мережі тільки через «правильних» провайдерів. Держава хоче реєструвати електронні адреси, усі сайти, додавши їм статусу засобів масової інформації, і Бог знає що ще у своєму невгамовному бажанні захистити інформаційну безпеку і контролювати геть усе. Кожне твердження цього абзацу можна було б детально розібрати і показати, як саме держава порушує фундаментальні права і свободи[1] .

Тому першочерговим напрямком правового регулювання Інтернету я б назвав розробку законів, що захищали би права людини від необґрунтованого і непропорційного втручання держави в інформаційну сферу. Потрібна повна переробка базового закону «Про інформацію», що був прийнятий ще в доінтернетівську еру. Гостро необхідний закон про захист персональних даних, що забезпечив би можливість приєднання України до Конвенції №108 Ради Європи «Про захист прав особи у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних», відповідав би вимогам Директив ЄС №№95/46, 97/66 і інших європейських документів про захист персональних даних і став би базою для гарантій інформаційної приватності у всіх галузевих законах, що не менш гостро мають потребу у відповідних змінах – «Про оперативно-розшукову діяльність»,  «Про єдиний реєстр фізичних осіб – платників податків», «Про комунікації» і багатьох інших.

Зупинимося докладніше на проблемі моніторингу телекомунікацій[2]. Злочинність стала набагато витонченішою, беручи на озброєння інформаційні технології, і, природно, поліція і спецслужби повинні володіти адекватними можливостями для запобігання і розслідування злочинів. Тому заперечувати можливість моніторингу телекомунікацій просто безглуздо. Однак повинні діяти механізми громадського контролю, що ставили б заслін зловживанням. Зокрема, необхідно зробити процедуру зняття інформації з каналів зв’язку більш прозорою, впровадивши норму про обов’язкове інформування особи, чиї повідомлення перехоплювалися, після закінчення перехоплення та ознайомленні особи з перехопленими матеріалами, що не містять відомостей, що становлять державну таємницю (подібні норми містяться в законах Німеччини, Австрії й інших країн). Необхідно запровадити також щорічний звіт правоохоронних органів про використання оперативно-розшукових заходів у вигляді зняття інформації з каналів зв’язку, у якому обов’язково зазначалися б загальна кількість наданих судом дозволів, їхня систематизація за підставами та аналіз ефективності таких заходів.

Зауважимо, що багато відносин в Інтернеті, що наша держава прагне регулювати, у країнах Європейського Союзу, куди так хоче потрапити Україна, та США є предметом саморегуляції. Тому розробка і реалізація ініціатив із саморегуляції відносин в Інтернеті – це другий магістральний напрямок правового регулювання Інтернету, тісно пов’язаний із першим.

Як вказує Віктор Наумов[3], ключовими проблемами правового регулювання є проблема юрисдикції відносин у Мережі і проблема відповідальності провайдерів. Можна уявити інформаційні відносини як ланцюжок, що складається як мінімум з п’яти елементів: користувач – провайдер 1 – інформаційний ресурс  – провайдер 2 –  власник  ресурсу. При цьому елементи ланцюжка можуть знаходитися у сфері юрисдикції різних країн. Тому можна розглядати п’ять варіантів правового регулювання за законодавством країн проживання користувача, власника, місцезнаходження ресурсу і місцезнаходження провайдерів. Природно виникає питання: правова система якої держави повинна застосовуватися в спірних питаннях, юрисдикція якої  держави поширюється на ті чи інші інформаційні відносини? Відповіді на це питання у загальному вигляді не існує, але напрацьована чимала судова практика. У цілому наявність такого складного сплетіння протиріч великою мірою зводить нанівець традиційну для пострадянського простору практику встановлення контролю над суспільними відносинами.

Нагадаємо, що спроби регулювати інформаційний обмін в Інтернеті диктаторськими режимами М’янми і Північної Кореї призвели до повної заборони користування Мережею. Ці приклади повинні послужити уроком для українських органів влади.



[1] Див., наприклад: Роман Романов. Інтернет в Україні в контексті відносин людини, суспільства і держави. //Свобода висловлювань і приватність, №3, 2002. – С. 4-20.

[2] Євген Захаров. Без права на приватність? //Свобода висловлювань і приватність, №3, 2003. – С. 9-15.

[3] В.Наумов. Право и Интернет: очерки теории и практики. – М.: Книжный дом «Университет», 2002. – 432 с.

Доступ до інформації

06.07.2006

Українські чиновники вирішили, що громадяни не мають права звертатися до Президента!

   

Протягом кампанії "Для друку!", яку проводить Альянс «Майдан» і яка спрямована на припинення використання державними органами незаконних грифів обмеженого доступу до документів та на розсекречення відповідних документів ми бачили багато. Такого ми ще не бачили.

З нижченаведеного документу випливає, що Секретаріят Президента України (до речі, взагалі неконституційний і позазаконний орган) вважає, що (увага!) громадяни не мають права звертатися до Президента! No comment, читайте самі. А ми обіцяємо продовження історії, котра не буде безкінечною, навіть якщо цього хочуть чиновники. Разом – переможемо!

***

Секретаріат Президента України

Гарбарю В.В.

Шановний Вікторе Васильовичу!

У зв’язку з Вашим інформаційним запитом за дорученням Президента України повідомляємо, що з метою забезпечення доступності, гласності й відкритості правової інформації для юридичних і фізичних осіб утворено Єдиний державний реєстр нормативних актів, до якого включаються усі акти Президента України, закони та інші нормативно-правові акти. Організацію комплексу заходів, пов’язаних із забезпеченням доступу юридичних та фізичних осіб до цього Реєстру, наданням їм правової інформації покладено на Міністерство юстиції України.

Порядком ведення Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів та користування ним, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2001 року № 376, передбачено, зокрема, що юридичні і фізичні особи можуть одержати копії еталонних текстів нормативно-правових актів з інформаційного фонду Реєстру на електронних чи паперових носіях шляхом звернення до адміністратора Реєстру або безпосереднього санкціонованого доступу до інформаційного фонду Реєстру.

При цьому слід ураховувати, що відповідно до статті 34 Конституції України та статті 37 Закону України "Про інформацію" не підлягають обов’язковому наданню для ознайомлення за інформаційними запитами, зокрема, офіційні документи, які містять у собі інформацію, визнану у встановленому порядку державною таємницею, конфіденційну інформацію та інформацію, що не підлягає розголошенню згідно з іншими законодавчими

Для ознайомлення в разі потреби з актами глави держави іншими нормативно-правовими актами, виданими з обмежувальними гриф ми з Законом України "Про державну таємницю" необхідно мати відповідний допуск.

Наголошуємо й на тому, що відповідно до статті 32 Закону України «Про інформацію» громадянинові надано право звертатися з інформаційними запитами до державних органів, а не до глави держави.

Зазначаємо також, що за дорученням Президента України В.Ющенка в інтересах удосконалення нормативно правового регулювання у сфері забезпечення прозорості та відкритості діяльності глави держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, недопущення безпідставного обмеження реалізації права громадян на доступ до інформації Кабінетом Міністрів України з урахуванням положень міжнародно-правових актів, світового досвіду здійснюється підготовка відповідних пропозицій щодо внесення змін до законодавства, яке регулює відносини  інформаційній сфері.

У Секретаріаті Президента України з урахуванням вимог законодавства  проводиться постійна робота з метою недопущення неправомірного обмеження доступу до актів глави держави.

Просимо прийняти наші вибачення за затримку з наданням Вам відповіді, що сталося з технічних причин.

Перший заступник Глави Секретаріату Президента України І.Васюник

Доступ до інформації

13.07.2006

Міліція не знайшла у діях нардепа Шенцева ознак хуліганства

   

«За результатами перевірки за даним фактом схвалено рішення про відмову у порушенні кримінальної справи стосовно Шенцева Д.А. через відсутність складу злочину, передбаченого ст. 296 КК України «Хуліганство» у відповідності зі ст.6 п.2 УПК України», – говориться в постанові, яку Андрій Авдошин отримав сьогодні.

Нагадаємо, інцидент мав місце 3-го червня на сесії Харківської обласної ради під час голосування про недовіру губернаторові Арсенові Аракову. Тоді між депутатами зав’язалася бійка. Нардеп-Регіонал Дмитро Шенцев, побачивши, як Андрій Авдошин фотографує бійку, вдарив кореспондента. Той написав заяву в міліцію.

Київський райвідділ передав матеріали в районну прокуратуру. Правоохоронці відправили справа на дослідування в міліцію, але вже по статті «хуліганство».

Наш інформ.

13.07.2006

Соціально-економічні права

11.07.2006

Легко ли быть инвалидом в Украине?

   

Донецкая городская общественная организация молодых инвалидов «Ты не один», была зарегистрирована 20 сентября 2001 года, и объединяет молодых инвалидов в возрасте от 16 до 36 лет всего города Донецка.

На сегодняшний день в организации зарегистрировано 50 человек с различными заболеваниями. С 2001 года по 2006 год, члены организации неоднократно получают различную благотворительную помощь со стороны различных предприятий учреждений и благотворительных фондов нашего города, и области.

Наша организация зарегистрирована в Куйбышевском районе г. Донецка, и ютится вмести с Донецкой областной шахматно-шашечной ассоциацией инвалидов с заболеванием опорно-двигательного аппарата «Черные слоны» в помещении комнате школьника «Светлый луч» (бывшей «Олимпии) без всякого договора, помещение было выделено в 2001 году благодаря письму бывшего заместителя Куйбышевского исполкома Голубевым А. С.

На сегодняшний день организация имеет два силовых тренажера, одну швейную машинку с электроприводом, две ручные вязальные машинки, и все это добро кроме одного тренажера, покрывается пылью у членов организации дома, а могли бы приносить пользу, не только инвалидам, но и детям-сиротам. Благодаря усилию инвалида детства первой группы Яскевич Ирины Михайловны, которая у себя на дому занимается трудоустройством инвалидов, было трудоустроено только на протяжении с марта по июнь месяц около полусотни инвалидов на различные предприятия города, и постоянно поступают заявления с просьбой о трудоустройстве.

Если бы наша организация имела помещение, Ирина Михайловна могла бы не только трудоустраивать, но и заключать договора с различными учреждениями, предприятиями или организациями на обучение различным специальностям, что помогло бы снизить беспризорность среди подрастающего поколения, да и сами члены организации могли бы обучать желающих различным навыкам. Кому будет плохо, если наша молодежь вместо того что бы болтаться по улицам с сигаретой в зубах, получит те или иные полезные навыки.

В марте 2005 года наша организация зарегистрировала Центр адаптации инвалидов и детей сирот «Надежда» как филиал Донецкой городской общественной организации молодых инвалидов «Ты не один».

Я, как председатель общественной организации молодых инвалидов, неоднократно обращался в различные инстанции с просьбой о выделении помещения для организации, но везде слышал только один ответ «свободных помещений нет», и большинство таких ответов давалось в устной форме.

Хотелось бы знать, куда делись помещения, которые до 1990 года принадлежали отделу образования и должны были использоваться как комнаты школьника? Почему их сдали в аренду различным коммерческим организациям? Почему отделы образования, если закрывает те или иные учреждения, доводит их до непригодного состояния? Куда смотрит администрация города, почему местные власти закрывают на это глаза? Почему  те помещения, которые собираются закрывать, не передать бы тем общественным организациям, которые хотят работать, быть полезной обществу, государству и Украине.

На сегодняшний день в нашей организации есть множество великолепных идей, которые могли бы приносить пользу и быть полезными не только инвалидам, но и детям-сиротам, а это могло бы снизить преступность и беспризорность среди подрастающего поколения.

Я так же хочу обратить Ваше внимание на то, что в нашем городе существует Фонд социальной защиты инвалидов, который согласно своему Уставу должен оказывать различную помощь инвалидам. Но это только по Уставу. Мне, а возможно и читателям, было бы интересно знать, какую конкретно помощь этот Фонд оказывает. Почему инвалиды обращаются с просьбой о помощи, а в результате получают отказ, или те предложения, которые их не устраивают.

Я, хочу привести только один пример, когда инвалид получил отказ от Фонда, и такие действия дискредитируют действия Фонда в глазах инвалида.

Несколько месяцев назад Фонд социальной защиты инвалидов получил письмо от Президента Украины, в котором говорилось, чтобы он рассмотрел возможность и выделил при необходимости компьютеры инвалидам детства с заболеванием ДЦП Бондаревич Оксане Романовне и Кодаку Сергею Юрьевичу. Правда, к тому времени родители Сергея Юрьевича сами купили компьютер сыну и он уже в нем не нуждается, а у родителей Оксаны Романовны нет средств чтобы приобрести дочери компьютер. Да и откуда они возьмутся, если Оксана Романовна проживает уже 10 лет с парализованной бабушкой, которая в свое время помогала после войны восстанавливать Донбасс и так же нуждается в помощи со стороны государства, и больной мамой, за которыми присматривает после занятий Оксана Романовна.

Фонд, правда, рассмотрел письмо Президента и отказал, ссылаясь на то, что в Фонде нет средств, оказать такую помощь и что инвалиды пойдут работать и сами себе купят.

Конечно, откуда же взяться средствам, если Фонд постоянно обновляет себе оргтехнику, приобретая все новую и новую. Тут уже не о заботе инвалидам, главное себя не обидеть, ведь своя рубаха ближе к телу, инвалид подождет, не сдохнет, а если и сдохнет, то большого убытка не будет «есть человек, есть проблема, нет человека, нет проблемы».

Это только малая часть несправедливости, с которыми приходится сталкиваться инвалидным организациям и самим инвалидам.

Все свои предложения, пожелания просим присылать в письменной форме в Донецкую городскую общественную организацию молодых инвалидов «Ты нe один» председателю:

Лозовому Виктору Николаевичу

ул. Куйбышева, 210 кв. 21

г. Донецк -12

83012

Правоохоронні органи

03.07.2006 | Георгий Карабекян
джерело:
«Пятница»

У КОГО ПАРАНОЙЯ?

   

По количеству закупленных детекторов лжи, или полиграфов, Украина опередила своих основных конкурентов – Россию и Польшу – и уверенно вышла на первое место в Европе. Как говорится, правда дороже золота, но не дороже денег. Прайсы на истину спрашивайте в специальных агентствах.

Проблема выявления лжи всегда волновала людей, поэтому история вопроса уходит своими корнями в далекое прошлое. В качестве детектора лжи широко использовались наблюдения за цветом лица, пульсом и потливостью, а также рисовая мука, птичьи яйца и ослы.

Сегодня полиграф представляет собой устройство, фиксирующее три физиологических показателя: пульс (измерение давления), дыхание и потоотделение.

Наиболее активно детекторы лжи используются в США, где количество кадровых проверок превысило 4 млн. в год и более 30 тысяч полиграфных проверок проводится ежегодно по инициативе криминальной полиции.

Наши соотечественники ради поиска истины готовы расставаться с огромными деньгами. Финансовые структуры, казино, рестораны, нефтегазовые компании, юридические фирмы, фармацевтические, пищевые и транспортные предприятия, а также физические лица, желающие узнать правду о своих супругах и детях, тратят десятки тысяч долларов ежегодно на услуги полиграфологов (специалистов, которые проводят тесты на детекторе лжи). Таким образом, происходит борьба с взяточничеством, кражами, текучкой кадров, изменами и наркоманией.

Полиграфологов в Украине можно сосчитать по пальцам, а объем рынка этих услуг оценивают в один–два миллиона долларов. Спрос ежемесячно увеличивается почти вдвое – в основном, благодаря корпоративным клиентам. Тест у специалиста стоит 100–500 долларов, и записываться в очередь нужно за две недели.

Очевидно, недоверчивый у нас народ. Или недалекий. Ведь если бы все было так просто: проверил на детекторе лжи – и получил неопровержимые доказательства виновности или невиновности, то насколько проще бы стала наша жизнь. Ненужными стали бы милиция, прокуратура и прочие службы – ведь есть чудный прибор типа «мелофон», который и так все скажет.

Однако, как оказалось, полиграф не только не сделал нашу жизнь проще, но и невероятно все запутал. С одной стороны, конечно, детектор лжи – это полный вперед, и технический прогресс налицо. С другой стороны, есть случаи, когда это хитрое устройство не помогает. Например, если человек является очень искусным лжецом и ему удается самого себя убедить, что он не крал, не убивал, не изменял и, извините, не кололся, то полиграф оказывается совершенно бесполезной железкой. Да и с правовой точки зрения именно так и есть: показания прибора доказательством в суде быть не могут. В конце концов, вы вовсе имеете право хранить молчание и говорить только лишь в присутствии своего адвоката. У нас же правовое государство, ребята.

Главный юрисконсульт Харьковского союза предпринимателей Михаил Белостоцкий говорит по этому поводу следующее: «Опыт показывает: если сотрудники массово саботируют проверку на полиграфе – тогда вопросов вообще никаких не будет. Если же появятся штрейкбрехеры – начнутся санкции против тех, кто не согласился. Но, в принципе, проверка на детекторе лжи будет законной только при наличии письменного и добровольного согласия испытуемого. В противном случае – это незаконное вмешательство в вашу личную жизнь. Вы имеете право подать заявление в милицию или обратиться в прокуратуру: уж там знают, как на такие вещи реагировать. Вопросы ведь могут быть совершенно разные: «А сколько у вас любовников? А какие у вас половые предпочтения?» – словом, «неудобные» вопросы. Почему, собственно говоря, вы должны на них отвечать?..

Во-первых, согласно Конституции Украины, вы имеете право не давать никаких показаний либо объяснений относительно себя, членов вашей семьи и близких родственников. Во-вторых, никто не может быть принужден делать то, что не предусмотрено законом. В-третьих, ни один человек без свободного согласия не может быть подвержен медицинским, научным или иным опытам. Поэтому заставить вас проходить проверку на полиграфе никто не может. Даже если человек предположительно совершил уголовное преступление и его проверили на детекторе лжи – опять же, только с его согласия, – результаты теста не могут быть доказательствами в суде. Это может дать только лишь повод к размышлению – не более того».

Таким образом, целесообразность использования детектора лжи крайне сомнительна. И мало того, что порождена недоверием к окружающим, так и еще более его усугубляет: по исследованиям полиграфологов, всего 10% людей являются святыми, не пойдут на преступление ни при каких обстоятельствах и попадут в рай. 10% уже неоднократно преступали закон и попадут в ад. Остальные 80% могут совершить преступление в силу определенных обстоятельств и вообще непонятно, куда попадут. Таким образом, в 90% случаев мы определенно рискуем связаться если не с рецидивистом, то с потенциальным уголовником. Так что детектор лжи является одновременно и детектором паранойи, не находите?

Правоохоронні органи

11.07.2006
джерело: www.ssu.gov.ua

Відбулося установче засідання Громадської ради СБУ

   

10 липня ц.р. відбулося установче засідання Громадської консультативної ради з проблем забезпечення державної безпеки, яке започатковує практичну роботу громадської експертної структури як демократичного цивільного контролю над діяльністю Служби безпеки України.

Цим проектом в Україні використовується досвід демократичних європейських країн, де існує дієвий механізм суспільного контролю діяльності правоохоронних органів та реального впливу громадськості на процеси, що у них відбуваються.

У своєму вступному слові Голова СБУ Ігор Дріжчаний наголосив на тому, що утворення такої громадської інституції стане помітним кроком у реалізації визначеної Президентом Віктором Ющенком відкритої і прозорої політики реформування національного сектору безпеки і такої її чутливої складової, як Служба безпеки України.

До складу Громадської ради увійшли знані та авторитетні політики, громадські діячі, та незалежні експерти, зокрема президент Національної академії державного управління Віра Нанівська, народні депутати 4 скликання Георгій Крючков та Віктор Мусіяка, головний редактор тижневика "Дзеркало тижня" Володимир Мостовий та інші відомі в Україні представники громадськості.

Увагу новоствореної Громадської ради буде націлено на сприяння вирішенню проблем забезпечення державної безпеки, дотриманню законності, прав і свобод громадян, утвердженню принципів демократії

та верховенства права.

Публічні оцінки та пропозиції щодо найбільш резонансних подій, що стосуються діяльності правоохоронних органів, на яких зосереджуватиметься громадська думка, будуть почуті керівництвом СБУ та враховані у процесі реформування спецслужби та усього сектора національної безпеки.

Прес-центр СБ України

10 липня 2006

Практика правозахисту

11.07.2006 | Вячеслав Эпштейн

Как я судился с коммунальным предприятием «Харьковские тепловые сети»

   

Закончено судебное разбирательство конфликта между КП ХТС (коммунальное предприятие «Харьковские тепловые сети») и жильцами квартиры № 25 дома 11/1, что по улице Краснооктябрьской в г.Харькове, каковыми являются члены моего семейства. Коллизия не претендует на оригинальность: предприятие ХТС взыскивает долг за свои услуги; потребитель считает, что оплачивать услуги не должен вследствие отсутствия таковых. Несть числа делам такого рода: судебная канцелярия завалена папками «ХТС» под потолок. Ряд особенностей дела, однако, таковы, что, пожалуй, представляют интерес для общественности. И главная особенность состоит в том, что коммунальное предприятие дело проиграло!

Начало разбирательства положено первым заседанием Октябрьского районного суда г.Харькова (судья Федюшин Н.В.) 13.09.04. Финал,  решение Апелляционного суда Харьковской области, представлен 25 апреля 2006 года.

За указанный промежуток времени (19 месяцев) состоялось 16 (!!) заседаний районного и два заседания апелляционного суда.

Особенность дела состоит в том, что формально наша семья проживает в коммунальной квартире, часть которой принадлежит жене (Полончук А.М.), часть  - мужу (мне – Эпштейну В.Г.). У нас разделены счета и, таким образом, претензии по неоплате за отопление предъявлялись раздельно. Таким образом, суд, фактически, одно и то же дело, вынужден был рассматривать дважды.  Получив доверенность членов семьи, интересы жильцов нашей квартиры на заседаниях суда представлял я.

Уже на первом заседании (13.09.04, судья Федюшин) я предъявил многочисленные заявления (с отметками о получении), подписанные жильцами нашего дома и направленные в инстанции (включая ХТС) об отсутствии отопления и отсутствии реакции на прежние заявления. Ни на первом ни на многочисленных последующих заседаниях представитель ХТС даже не пытался опровергнуть мои аргументы. Единственным контраргументом ХТС было следующее: предприятие ХТС не несет ответственности за отопление непосредственно жилищ (за это отвечает КЖЭП); зона ответственности ХТС – ввод тепла в дом.

На первом же заседании я сделал следующее заявление (впоследствии представленное письменно): если ХТС отказывается от ответственности за предоставление услуг жильцам, то это значит, что предприятие не является поставщиков услуг и, следовательно, не вправе требовать оплату за отопление.

Итак, в рамках здравого смысла (и действующего законодательства) возможно лишь следующее развитие обсуждений:

  1. ХТС берет на себя ответственность за оказание услуг жильцам и доказывает наличие услуг
  2. ХТС не берет на себя ответственность или не доказывает наличие услуг
  3. Суд признает (или не признает) доказательную базу жильцов (отсутствие услуг)

Увы, события разворачиваются по сценарию, имеющему к здравому смыслу отношение слабое.

На третьем заседании Федюшин выносит определение суда «оставить дело без рассмотрения» на основании неявки истца (представителя ХТС). Судья при этом нарушает действующее законодательство (закон не позволяет принимать такое решение на основании одного случая неявки без уважительной причины). ХТС, однако, решение не обжалует, но через некоторое время (29.03.05, судья Старостин) опять возбуждает дело в суде Октябрьского района.

Судье Старостину В.В. потребовалось 5 заседаний для того, чтобы выяснить, что у истца (ХТС) никаких аргументов, подтверждающих обоснованность претензий нет. 30 июня 2005 года суд выносит решение: в иске ХТС отказано. Решение не было обжаловано в апелляционном суде. Однако уже 20.09.05 я получил повестку с вызовом в Октябрьский районный суд в связи с исковым заявление ХТС уже на свое имя.

Уже на первом заседании 20.09.05 (судья Камышева) я указал на то обстоятельство, что дело по существу уже рассмотрено Октябрьским районным судом: в исковом заявлении речь идет о тех же отопительных приборах и о том же промежутке времени, что и в рассмотренном деле (по которому решение уже принято). К второму заседанию я предъявил встречный иск предприятию ХТС на компенсацию морального и материального ущерба, связанного с отсутствием отопления, ценой 4500 грн. Судье Камышевой потребовались уже 7 (!) заседаний, для того, чтобы убедиться в том, в чем ранее убедились судьи Федюшин и Старостин. А именно: у предприятия ХТС никаких аргументов в защиту своей позиции нет. Наконец, 17.02.06 суд вынес решение. А именно: иск предприятия ХТС остается без удовлетворения, мой иск удовлетворен частично: вместо указанной суммы ХТС оплатит моральный ущерб в размере 1000 гривень.

В соответствие с действующим законодательством, предприятие ХТС оспорило решение районного суда в Областном апелляционном суде. Последнему оказалось достаточным лишь два заседания для того, чтобы убедиться в том, в чем ранее убедились судьи районного суда и 25 апреля 2006 года апелляционный суд вынес решение: иск ХТС удовлетворен частично: компенсация ущерба уменьшается до 300 грн. Все остальное остается в силе. Напомню, речь идет об отсутствие отопления, минимум, в течение 3-х лет. Апелляционный суд счел, таким образом, справедливым (признав отсутствие отопления) компенсировать ущерб в размере 100 грн в год или, имея в виду 4 месяца отопительного сезона, 25 грн  в месяц. И это притом, что оплата за отопление нашего жилища, которую взимает ХТС, составляет примерно 1000 грн / в год. Хороша логика?? Если, по мнению суда, у меня есть источник отопления на порядок более эффективный, чем у предприятия ХТС, то почему предприятие использует иной? Странным представляется и то обстоятельство, что суд считает указанную «гигантскую» сумму компенсацией морального, а не материального ущерба.

Изложенное позволяет сделать некоторые выводы

  1. Согласно постановлению Кабинета Министров Украины № 572 от 08.10.92, зона ответственности предприятий «Тепловые сети», действительно, ограничивается вводом в дом. Но тогда, на основании закона о защите прав потребителя, это предприятие не вправе требовать оплату своих услуг. Признав справедливыми мои аргументы (точнее, не приняв аргументы представителя ХТС), суд, по сути, признал незаконным взимание платы предприятиями «Тепловые сети». Создан прецедент. Теперь, полагаю, одно из двух: либо необходимо отменить постановление, либо все потребители тепла могут перестать оплачивать отопление.
  2. Единственной причиной (в рамках здравого смысла) столь длительного рассмотрения дела является отсутствие заинтересованности судей в быстром решении. Каждое заседание заканчивалось заявлением моего протеста, в связи с очередным переносом решения дела. Увы, предьявить серьезные претензии нашим судьям невозможно: в законодательстве отсутствует статья «Умышленное затягивание процесса». Между прочим, в российском законодательстве такая статья есть! Общим местом обсуждения правовых проблем является перегруженность судей. Представленный выше материал позволяет выяснить одну из причин такого положения. Эффективным средством решения этой проблемы является принятия закона об ответственности судей за искусственное затягивание рассмотрения дела. В моем случае представляется очевидным грубое нарушение этого положения законодательства.
У недержавних організаціях

12.07.2006

Всесвітній день біженця 2006: підтримуючи полум’я надії (прес-реліз)

   

Напередодні 10-ї річниці Конституції України, з нагоди Всесвітнього дня біженця, 20 червня 2006 р. в м. Чернівці проходив семінар на тему: «Україна у контексті прав людини і прав біженців у сучасному світі. Національний і регіональний досвід та міжнародні норми».

Організатори семінару: Юридично-консультаційний центр „Права людини не мають кордонів” та Українська Асоціація Міжнародної Амністії.

Акція відбулася під патронатом Представництва Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців в Україні

У роботі семінару взяли участь представники структур органів влади, правоохоронних органів, неурядових організацій Чернівецької та сусідніх областей України.

На семінарі виступили з доповідями:

 - Регіональний Представник Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців в Україні, Бєларусі та Молдові пані Сімона Волькен,  

 - провідний юрист Юридично-консультаційного центру «Права людини не мають кордонів» - офіційного виконавчого партнера УВКБ ООН в Україні пан Таратула Р.С.,  

 - начальник управління міграційної служби України в Закарпатській області пан Товт М.М.,  

 - начальник відділу міграційної служби України в Чернівецькій області пан Онещук В.Й.,

 - голова Міжнародної Амністії в Україні пані Дульнєва Н.В.,

 - представник Вінницької правозахисної групи пані Побережець С.Ю.

Положення доповідей викликали жваві та плідні дискусії.

Наш інформ.

Погляд

03.07.2006 | Андрей Пионтковский, г.Москва
джерело: maidan.org.ua

У окна в Европу

   

Запад и Россия в который раз теряют друг друга. Этот танец притяжения и отторжения продолжается много веков, и к очередной фазе отторжения можно было бы отнестись философски. Историки насчитывают более 25 таких циклов, начиная от царствования Ивана III.

Уже в своей постсоветской ипостаси Россия прошла через два таких поворота. От Козырева до Примакова при Ельцине и от Путина 11 сентября с его немедленной реакцией "американцы, мы с вами" до Путина сегодняшнего, утверждающего, что исламские террористы на Кавказе - "всего лишь инструмент в руках более опытных, более могущественных традиционных врагов России, мечтающих ослабить и расчленить ее"; раз в два месяца грозящего Америке необыкновенными ракетами, разработанными российскими учеными (не гнушаясь при этом брать деньги у тех же США на поддержание безопасности российского ядерного комплекса); старательно вытесняющего американские базы из Средней Азии, несмотря на то, что поражение НАТО в Афганистане откроет исламским террористам путь на Россию через Среднюю Азию и Кавказ.

Чем опасен этот очередной антизападный поворот в сознании российского

политического класса и его самой выдающейся посредственности? Во-первых, он впервые происходит в ситуации, когда Запад и Россия более не являются полновластно доминирующими игроками на мировой арене, как это было в XIX-XX веках. И Запад, и Россия (особенно) никогда еще не были так уязвимы и не сталкивались со столь серьезными цивилизационными вызовами. Никогда раньше Россия и Запад не нуждались так друг в друге, и сегодня они меньше чем когда-либо могут позволить себе разрыв. В то же время те причины, которые вызвали последний резкий антизападный разворот в российской внешней политике, не смягчаются, как это не раз бывало, упираясь в объективные ограничения (попросту говоря, "головой в стенку"), а наоборот, в силу конкретных исторических обстоятельств имеют тенденцию к синергетическому саморазвертыванию. Таких причин как минимум четыре.

Во-первых, травма поражения в холодной войне, потери империи и утраты статуса сверхдержавы породила глубокий и неизжитый психологический комплекс в коллективном подсознании российского политического класса. Для него Запад остался смыслообразующим фантомным противником, в героическом противопоставлении которому выстраивались и еще долго будут выстраиваться всевозможные мифы российской внешней политики.

Когда в 2001 году Путин предложил США максимально возможное практическое содействие в проведении операции в Афганистане, этот выбор, несмотря на его очевидный прагматизм, был встречен глухим недовольством большинства российской политической "элиты". Разделяя все комплексы и предрассудки своего класса, Путин тем не менее руководствовался в данном случае не эмоциями, а холодным рациональным расчетом. Американцы, преследуя свои военные и геополитические цели, решили попутно важную проблем у безопасности России - ликвидировали плацдарм исламских радикалов в нашем южном подбрюшье.

Впервые в нашей военной истории кто-то сделал за нас грязную работу - обычно бывало наоборот. Афганский опыт мог стать важным уроком для осознания общности российско-американских стратегических интересов в геополитической конфигурации XXI века. К сожалению, этого не произошло, и эмоции и комплексы вновь восторжествовали над рассудком. Во-вторых, ко второму сроку президентства Путина было покончено с модернизаторскими мечтаниями начала его правления - провести структурные реформы, "догнать Португалию", "удвоить ВВП" и т.д. "Модернизация" обернулась банальным перераспределением собственности в пользу "бригады" выходцев из питерской мэрии и ФСБ. Закрепление этой собственности и порождающей ее власти требует дальнейшей "зачистки" политического пространства, которую уже невозможно оправдать никакой демагогией об "авторитарной модернизации". Образ Запада как врага становится единственным идеологическим оправданием путинской модели корпоративного государства.

В-третьих, заоблачные цены на нефть, свалившиеся на Кремль в результате иракской войны, вселили в кремлевских обитателей ощущение всемогущества и вновь обретенного "величия". "Великой энергетической державе" уже кажется смешной когда-то лелеемая ею мечта обогнать какую-то Португалию. Коллективная кремлевская старуха, нанюхавшись нефтедолларов, уже не хочет быть столбовой дворянкой в "большой восьмерке" - владычицей евразийской жаждет стать.

Есть еще один дополнительный фактор, вытекающий из внутренней природы сегодняшнего российского режима. Те 10-15 человек, которые сегодня находятся у власти в России, не только правят, но и фактически владеют ею, прежде всего ее нефтегазовыми активами. Слишком многое в их жизни сегодня - власть, стабильность режима, мировое влияние, личные состояния, наконец - зависит от количества долларов за баррель нефти. Они не позволят себе оставаться пассивными наблюдателями колебаний цен на нефтяном рынке. Так, очень многое в российской политике вокруг Ирана объясняется не только традиционным желанием насолить американцам, но и стремлением сохранить высокие цены на нефть.

В-четвертых, серия ошибок и неудач Запада, кризис в трансатлантических отношениях, раскол элит в самих США, отсутствие масштабных лидеров, растущий вызов исламистского экстремизма уже не только на Ближнем и Среднем Востоке, но и в Европе и даже в Америке - все это порождает у значительной части российских политиков представление о Западе как о тонущем корабле, который необходимо как можно скорее покинуть. Подобные мотивы явственно звучат в "концептуальных" статьях министра иностранных дел РФ Сергея Лаврова, красной нитью в которых проходит мысль о том, что "Россия не может принимать чью-либо сторону в развязываемом межцивилизационном конфликте глобального масштаба". Это знаменательный и трагифарсовый римейк высказывания предшественника г-на Лаврова г-на Молотова в сентябре 1939 года: "Советский Союз не может принять чью-либо сторону в развязанной англо-французскими империалистами мировой войне". Представление о Западе как о тонущем корабле имеет, к сожалению, некоторое право на существование, но только с одним уточнением - Россия является частью этого корабля. Сколько бы мы ни заигрывали с откровенными мерзавцами, сколько бы ни напоминали им о заслугах СССР в их выращивании, сколько бы ни крышевали их в Совете Безопасности, в глазах исламистских экстремистов, ведущих свою "священную" борьбу с Западом, Россия остается частью этого "сатанинского" Запада, причем наиболее уязвимой, а потом и наболее привлекательной для экспансии.

Истинное отношение этого сброда к России было продемонстрировано убийством наших дипломатов в Ираке. Подлейшую роль в этой трагедии играл наш новый геополитический союзник и партнер по ШОС Иран. Не скрывая своих связей с террористами, иранские лидеры намекали на возможность своего вмешательства, если Россия их хорошо попросит об этом. Можно только представить, как эти подонки будут разговаривать с Россией, обладая ядерным оружием. Министр, который "не может принять чью-либо сторону", когда его дипломатам отрезают головы, - это позор для России. Как можно остановить это саморазрушительное сползание России к уже не фантомной, а реальной конфронтации с Западом?

Российскому обществу нужна широкая внешнеполитическая дискуссия, возможностей для которой остается все меньше и меньше. Ее заменяет оголтелая антизападная и прежде всего антиамериканская истерия в средствах массовой информации. Что касается самих Соединенных Штатов, то до последнего времени они предпочитали делать вид, что ничего не происходит. Так, еще совсем недавно госсекретарь Кондолиза Райс заявляла, что "никогда еще в истории России и США из отношения не были столь хорошими". Однако на вильнюсском саммите в мае вице-президент Ричард Чейни позволил себе ряд критических замечаний по адресу российского руководства. Чейни сосредоточил свою критику в основном на внутриполитических процессах в России, сделав ряд очевидных и бесспорных замечаний о все более авторитарном характере путинского режима. Представляется, что тактически это была не лучшая повестка для давно назревшего откровенного выяснения отношений между США и Россией. Демократия в России - это дело прежде всего самих россиян. Лекции на эту тему извне обычно психологически отторгаются даже теми, кто согласен с их содержанием. Очень точно заметил по этому поводу почти 200 лет назад наш великий поэт: "Конечно, я презираю наше отечество с головы до пят, но мне крайне неприятно, когда это чувство разделяет со мной иноземец". Гораздо продуктивней ставить в центр обсуждения между стратегическими партнерами (каковыми США и Россия, Запад и Россия все еще являются, если верить совместным декларациям, регулярно подписываемым российским президентом) вопросы отношений между ними, позиционирования в разворачивающихся глобальных конфликтах, видения друг друга как союзников или, наоборот, осознания "невозможности принять чью-либо сторону".

Эти вопросы необходимо было задавать еще два года назад. Президент Буш просто обязан был тогда спросить: "Володя, ты действительно полагаешь, что я посылаю террористов убивать твоих детей? Если это недоразумение и тебя не так поняли, объясни это, пожалуйста, своему народу. Но если ты действительно так думаешь, то что мы вообще здесь делаем вместе - в "большой восьмерке", на техасском ранчо, в Белом доме, в Кремле?" Встреча в Петербурге дает лидерам Запада и России последнюю, может быть, возможность перестать притворяться и попытаться максимально откровенно ответить себе и друг другу на главные в этот критический момент мировой истории вопросы - кто мы, с какими мы сталкиваемся угрозами, кто бросающий нам вызов противник, кто наши союзник и партнеры.

Такая повестка дня, такая постановка вопросов будет способствовать и столь назревшей внешнеполитической дискуссии в российском обществе. Значительная часть истеблишмента, вполне лояльная режиму и сама готовая поиграть в антиамериканские игры, с нарастающей тревогой следит как за все новыми концептуальными озарениями министра Лаврова, так и за последними эскападами практической российской дипломатии.

Есть одно обстоятельство, которое может радикально повлиять как на ход этой дискуссии, так и на исход всего многовекового русского спора между "западниками" и "евразийцами". Это успех Украины. Украина действительно представляет угрозу, но не безопасности России, как об этом трубят кремлевские пропагандисты, а относительной популярности путинской модели корпоративного, авторитарного, враждебного Западу государства. Опыт наших бывших соседей по коммунальной квартире, выбравших другую модель развития, и прежде всего Украины, ни в коем случае не должен стать привлекательным для российских подданных.

Прибалты не в счет - они всегда были чужими. А вот успех Украины - это кащеева смерть путинизма, этой убогой философии низших чинов ФСБ, ошалевших от крышевания мебельных магазинов и распиливания нефтяных компаний. Экономика Украины должна быть подорвана, ее политическая система парламентской демократии дискредитирована. Сразу же после саммита Москва предпримет все усилия для достижения этой благородной цели.

Если Украина выстоит и подтвердит жизнеспособность и необратимость своего европейского цивилизационного выбора, это станет решающим аргументом, брошенным на весы многовекового спора внутри русской культуры. Лучший способ помочь России сегодня - это помочь Украине.

Погляд

04.07.2006 | Александр Богданов

«Вот убьют – тогда придете!»

   

«От угрозы избиенья

Пришла бабка в отделенье.

Ей сказали: «Что Вы, тетя?

Вот убьют – тогда придете!»

Из репертуара советских куплетистов М. Мирова и А.Новицкого

Многие харьковские СМИ на - днях сообщили об избиении пьяным пациентом дежурного врача - нейрохирурга Харьковской городской клинической больницы скорой и неотложной помощи, более известной «пересічним громадянам» под названием «четвертая неотложка».

…Бригада скорой помощи доставила больного в бессознательном состоянии в сопровождении друзей. В результате оказания медицинской помощи к этому пьяному негодяю (прошу прощения, но на язык просятся более «непарламентарные» выражения!) вернулось утраченное сознание и он своеобразно отблагодарил врача. К избиению врача и пришедших ему на помощь коллег, а также дежурного оперативного сотрудника милиции, подключились столь же нетрезвые дружки…

Естественно, справедливость, в конечном итоге, восторжествовала и виновники были задержаны. Остается надеяться, что наказание будет адекватным содеянному. Кстати, даже в преступной среде, а тем более в «зоне», обидеть медика (на жаргоне - «лепилу») считается «западло», т. е. «полным беспределом», и карается достаточно сурово.

Но все дело в том, что подобные случаи далеко не единичны, отнюдь не экзотичны и встречаются весьма часто, т. е. практически ежедневно. Объектами оскорблений, а нередко - и рукоприкладства, становятся выездной персонал бригад скорой помощи и сотрудники стационаров. Достаточно спросить об этом у самих медиков. Далеко не все эти эпизоды учитываются, регистрируются и надлежащим образом оформляются в органах милиции. Ибо мороки много, а толку мало.

 Безусловно, в состав каждой бригады скорой помощи нереально ввести милиционера, но то, что в каждой больнице, независимо от ее профиля, должна быть соответствующая круглосуточная, надежная и эффективная (не бабушка-вахтер!) охрана – не подлежит никакому сомнению и даже не нуждается в обсуждении. Так принято во всем цивилизованном и даже нецивилизованном мире. Необходимо реально защищать медиков и пациентов, находящихся в лечебных учреждениях, от любых преступных посягательств, а не реагировать впоследствии «постфактум». Кроме того, в стационарах находится немало дорогостоящего оборудования и лекарственных препаратов, в том числе и наркотических…

СМИ сообщили (со слов нового главврача Богдана Федака), «теперь в четвертой неотложке с 19.00 до утра будет дополнительная милицейская охрана». Остается надеяться, что вскоре на дверях больницы появится новое объявление, типа «просьба к гражданам с 9.00 до 19.00 преступных посягательств не совершать».

А как быть в других больницах и, в частности, в родильных домах, где нет отбоя от всяких - разных хулиганов, дебоширов и регулярных появлений эксгибиционистов (любителей демонстрировать окружающим женщинам собственные гениталии)?

Данный вопрос нуждается в срочном и эффективном разрешении, не дожидаясь ежечасно возможной трагедии – см. заголовок.

Погляд

11.07.2006 | Ольга Гончарова

Перші дії Партії Регіонів – чи так вже все безневинно?

   

19 травня Миколаївська міськрада розпочала парад прийняття рішень «Територія без НАТО». Потім 26 травня аналогічне рішення прийняла Донецька міськрада, Харківська обласна рада, відбулися події в Феодосії – і такі «території без НАТО» з’явилися в Криму. Подалі географічні масштаби почали дрібнішати – навіть Дворічанський район Харківської області теж став «територією без НАТО».

Спочатку народ дивувався – чи то немає інших проблем – забруднені міста, житлово-комунальне господарство на межі краху, погані дороги, недолуга медична система, низький рівень освіти і цей перелік майже нескінчений… І ще на порозі перехід до так званих економічно рентабельних цін на енергоносії…

А регіонали, головним лозунгом яких на виборах був  - «Владу регіонам, добробут народу!» (сам по собі цей лозунг має антиконституційний зміст, бо основним джерелом влади в Україні є народ), владу отримали, про добробут думати перестали, а зайнялися переділом власності і … проблемою НАТО!

Потім народ сміявся, бо Дворічанський район складає аж 3,5 % загальної площі Харківської області, є сільськогосподарським регіоном і немає ніяких військових об’єктів – ані полігонів, ані баз російського флоту на річках району Осколі, Верхній Дворічній, Нижній Дворічній, Вільшанці, Тавільжанці.

Хоча ми всі вже приготувалися побачити інспектора НАТО, який перевіряє свиноферму або незасіяні лани у Дворічанському районі.

Пояснення тих депутатів, які голосували за таке рішення, найчастіше були такими: «Ми не даємо згоди на присутність у нашому регіоні натовських військ, інструкторів, інспекторів та інших представників НАТО» - так пояснив депутат Миколаївської міськради Дмитро Ніконов.

Ніякі заперечення та пояснення, що питання зовнішньої політики не входять до компетенції міських, районних та, навіть, обласних рад, що це чисте політиканство, та збудження маргінально налаштованих громадян.

Деякі політологи закликали нас не звертати уваги на ці дії, бо не можна порушувати права депутатів приймати рішення, які вони вважають важливими. Ніхто не звернув увагу, що за рішення, прийняті під час сесії, депутати отримують заробітну платню з бюджету, до якого поступають кошти з наших доходів. І чому ми повинні нести витрати за дурість наших обранців. Може, це наша розплата за то, що ми допустили саме таких депутатів до влади?

Потім і журналісти, і громадяни втратили інтерес до цих рішень, а правозахисники взагалі вважали, що такі рішення не стосуються їх сфери діяльності. І виявилося, що якраз правозахисники і повинні були звернути увагу на такі документи.

Бо вже 7-го липня аналогічне рішення прийняла районна рада Петровського району м.Донецька. І як пояснив в ефірі 5-го каналу депутат Петровської райради, таке рішення прийнято для того, щоб не дозволяти проводити зібрання в громадських приміщення району: школах, клубах, ЖЕКах, якщо на таких зібраннях будуть розповсюджувати інформацію про північно-атлантичний альянс, або агітувати за НАТО. Тобто депутат вважає необхідним заборонити проведення мирних зборів, порушити право громадян на отримання інформації, яка є важливою для суспільства.

І, на мою думку, він наперед впевнений, що поширювання інформації про НАТО має тільки позитивний характер, і може вплинути на результати майбутнього референдуму щодо вступу України до північно-атлантичного альянсу не так як замовила  північна сусідня держава.

Так що, правозахисники, пильнуймо, бо заборону на інформацію і, навіть, думки ми вже переживали і добре знаємо як «вчорашні», які вийшли з «комуністичної шинелі» і не можуть з нею розлучитися, вміють це робити.

Вісті з пострадянських країн

06.07.2006

Кампания «За свободу политзаключенных в Беларуси!»

   

16 июня в День Солидарности c жертвами политических репрессий в Украине, США, Эстонии, Польшe и Литве состоялись акции, ставящие своей целью привлечение внимания международной общественности, прессы, политиков и гражданского сектора к проблеме белорусских политзаключенных, ожидающих судов в белорусских тюрьмах. На сайте http://za.nashih.info была размещена информация о политзаключенных и начат сбор подписей с требованием их немедленного освобождения. Таким образом представители белорусской диаспоры и белорусские гражданские инициативы совместно с семьями политзаключенных начали новую информационную кампанию «За свободу политзаключенных!».

В июле 2006 года в Беларуси состоятся суды над молодыми активистами гражданской инициативы «Партнерство», 6 июля над экс-кандидатом в президенты Александром Козулиным, в то же время продолжается суд над предпринимателем Николаем Автуховичем. Верить в справедливый суд в Беларуси не приходится, однако если каждый из нас откликнется, в наших силах будет изменить такую ситуацию.

Белорусские чиновники и судьи сегодня как никогда чувствуют свою уязвимость, к ним начинает приходить осознание необратимой ответственности за свои противоправные деяния. В наших силах дать им понять, что ответственен за каждый случай несправедливого обвинения по политическим мотивам не только Лукашенко, но и персонально каждый из них.

Политики и пресса, активисты гражданского общества и просто небезразличные люди, поднимая эту проблему на уровне руководства отдельных стран, Евросоюза, на международном уровне, в частности на встрече «восьмерки» в Петербурге, способны повлиять на поведение белорусских властей в этом вопросе.

Кампания «За свободу политзаключенных!» реализовывается силами белорусских и зарубежных гражданских активистов в ряде стран мира путем проведения акций и пикетов возле посольств Беларуси, информирования политиков и прессы в данных странах о судьбе обвиняемых, проведением интернет-кампании солидарности с политзаключенными Беларуси. Вся актуальная информация о этой деятельности и о местах проведения акций 16 июля размещена на сайте http://za.nashih.info. Большое количество людей уже поставило свои подписи под требованием немедленного освобождения политзаключённых. Инициатива «Мы помним» и Ирина Красовская – жена пропавшего бизнесмена, Ирина Козулина – жена Александра Козулина, семьи активистов «Партнерства», Валерий Левоневский, Михаил Маринич и Александр Васильев – бывшие белорусские политзаключенные, Союз Белорусов Швеции  уже поддержали наши усилия.

Просим Вас персонально поддержать всех белорусских политзаключенных, распространив информацию о них по своим контактам, пролоббировав их вопрос на парламентском или правительственном уровне, присоединившись к интернет-кампании или акциям, которые пройдут 16 июля 2006 года.

Від редакції «ПЛ»: Ці листи прийшли від наших колег з Білорусі.

 

Уважаемые друзья и коллеги,

Прошу вас помочь с распространением нижеследующей информации, очень актуальной сейчас для двух категорій наших соотечественников, которые не могут наслаждаться жарким летом так же, как мы с Вами. Это политзаключенные (Автухович - приговор 6-го числа, Козулин - начало суда 6-го, активисты Партнерства - начало суда 20-го июля) и студенты, отчисленные из вузов из-за политики (отнюдь не все пострадавшие знают, что ряд стран готовы им помочь).

Используйте, пожалуйста, ваши персональные сети контактов, сайты, форумы для распространения данной информации.

Заранее огромное спасибо,

Павел Морозов

www.3dway.org

Контактная информация:

Сайт кампании: http://za.nashih.info

Организаторы: Третий Путь / БИГ

Координатор: Анна Шамякина

Эл. почта: [email protected]

Тел: +1 347 4109015

Вісті з пострадянських країн

10.07.2006
джерело: www.gazeta.ru.2006

В России запрещают "Голос Америки"

   



Российские власти запретили более, чем 60 радиостанциям передавать новости радио "Голос Америки" и радио "Свободная Европа" – радио "Свобода". Об этом пишет The Washington Post со ссылкой на источники в этих двух радиостанциях и российских официальных лиц.
При этом власти ссылаются на нарушения лицензионных соглашений и незаконных нарушениях в форматах передач.
“Мы концентрируемся, в большей мере, на внутренних событиях, и это – те вещи, с которыми у Кремля проблемы”, – говорит Джефри Тримбл, президент радио “Свободная Европа” – радио “Свобода”.
Газета пишет, что американские дипломаты, менеджеры двух новостных сервисов и их руководство в течение последних месяцев безуспешно пытались найти компромисс с российскими властями.
“Мы пытались работать вместе, но это – самый неблагоприятный вариант развития событий”, – говорит Кеннет Томилсон, глава Совета управляющих радиовещания.

Вісті з пострадянських країн

12.07.2006

Российские правозащитники выражают серьезную озабоченность новой опасной поправкой к антиэкстремистскому законодательству

   

Российские правозащитники и эксперты неоднократно выражали опасения в связи с законом «О противодействии экстремистской деятельности», принятым в 2002 году: этот закон сочетает чрезмерно широкое определение понятия «экстремизм» и чрезмерно жестких санкций по отношению к людям, организациям и СМИ. Жесткость закона не сделала правоприменение более эффективным, зато за последние четыре года антиэкстремистское законодательство все чаще применяется для явно неправомерных ограничений гражданских прав.

И вот 28 июня 2006 г. Государственная Дума приняла в первом чтении поправку к указанному закону, еще более расширяющую определение понятия «экстремизм».

Среди внесенных дополнений, часть которых вполне разумна, особое беспокойство вызывают три.

Первое – в определение включена клевета на чиновников, связанная с обвинением в экстремизме либо в совершении тяжкого или особо тяжкого преступления. Клевета – уголовное преступление и, в сущности, ее наличие должно определяться судом в соответствующем уголовном процессе. Но рассматриваемый закон – не уголовный, и весьма вероятно, что факт наличия клеветы будет устанавливаться в административном судопроизводстве против организации или издания. Тем самым, фактически могут оказаться запрещены публичные обвинения чиновников в коррупции (как правило, это тяжкое преступление), в покровительстве националистам и много еще в чем.

Второе - экстремизмом предложено считать любое применение насилия к представителю власти, хотя понятно, что такие действия (безусловно противозаконные) членов какой-то организации или группы отнюдь не всегда характеризуют ее как общественно опасную. Они могут носить чисто бытовой характер или стихийно возникать в ходе разгона полицией публичных акций.

Третье – запрет не только призывов к экстремистской деятельности, но даже оправдания таковой. В сочетании со все расширяющимся определением это означает, что экстремизмом будет считаться оправдание акций гражданского неповиновения или оправдание священнослужителя, настаивающего на какой-либо «исключительности» адептов своей религии.

Законопроект представляет собой серьезную угрозу для гражданских свобод и, в первую очередь, для свободы деятельности организаций и СМИ. События последнего времени заставляют нас серьезно относиться к этой угрозе.

Очевидно, перед вторым чтением по такому законопроекту необходима широкая дискуссия. Нет никакого оправдания столь поспешным действиям, ограничивающим гражданские свободы. Между тем, насколько нам известно, второе чтение по законопроекту запланировано уже на 5 июля, что практически исключает возможность не только серьезной дискуссии, но даже выработки серьезных поправок.

Мы считаем принципиально важным отложить второе чтение по законопроекту и добиться удаления из проекта имеющихся сейчас в нем опасных положений.

Поэтому мы просим международное сообщество обратить внимание на сложившуюся ситуацию и надеемся, что в странах G7 разделят нашу озабоченность перед саммитом G8 в Петербурге.

Александр Верховский, Центр «Сова»

Татьяна Локшина, Центр «Демос»

Вісті з пострадянських країн

14.07.2006

Аляксандр Казулін засуджений до 5-ти з половиною років ув’язнення

   

Суд Московського району Мінська (суддя Олексій Рибаков) оголосив вирок колишньому кандидату в президенти Білорусії професора Олександра Козуліна.

Екс-ректора університету, екс-кандидата у президенти, доктора наук засудили строком на п’ять з половиною років колонії загального режиму, як одного з організаторів акцій протесту, що відбулися після сфальсифікованих у Білорусії виборів.

При оголошенні вироку із залу суду були вилучені всі присутні, включаючи дипломатів. Так суддя Олексій Рибаков відреагував на оплески на адресу обвинувачуваного й заява Козуліна: «Це не суд, а судилище!».

Сполучені Штати засудили вирок лідерові білоруської опозиції Олександрові Козуліну. Представник держдепартаменту США назвав суд у справі Козуліна політичним, покликаним покарати колишнього кандидата в президенти за вираження своїх поглядів.

Кримінальні справи з обвинуваченням Козуліна в хуліганстві були порушені на початку березня, у розпал передвиборної президентської кампанії. Приводом стали сутички зі співробітниками міліції й спецслужб при спробах кандидата в президенти провести прес-конференцію в приміщенні Національного прес-центру й зареєструватися для участі у Всебілоруських народних зборах, скликаних з ініціативи Олександра Лукашенко.

Під час останнього інциденту професор Козулін був сильно побитий, але, за твердженням співробітників правоохоронних органів, розбив у міліцейській ділянці портрет діючого білоруського президента.

Після виборів, що офіційно закінчилися перемогою А. Лукашенко, Козулін у білоруський День Волі (25 березня) призвав демонстрантів рухатися до спецприемника-розподільника, де тримали арештовані учасники протестного наметового містечка.

Демонстрація була розігнана силами міліції й спецпідрозділів, Олександр Козулін арештований і обвинувачений в організації групових дій, що грубо порушують громадський порядок. До суду політик перебував під арештом у слідчих ізоляторах.

Процес над опозиційним політиком почався 6 липня й був оголошений відкритим. За ходом засідання стежили представники акредитованих у Білорусії дипломатичних місій.

Родичі Казуліна збираються оскаржувати рішення суду першої інстанції, хоча надії на лукашенківське «правосуддя» звичайно, невеликі – допомогти може лише міжнародна підтримка.

14-07-2006

Наш інформ.
Оголошення

11.07.2006
джерело: www.kharkivoda.gov.ua

Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини має стати однією з візитних карток Харківщини! – Арсен Аваков

   

З 20 листопада по 30 листопада 2006 року у Харківській області відбудеться ІІІ Міжнародний фестиваль «Дні документального кіно про права людини «Український контекст». Відповідне розпорядження про підготовку та проведення Міжнародного фестивалю підписав голова облдержадміністрації Арсен Аваков.

Нагадаємо, що під патронатом Арсена Авакова Дні документального кіно про права людини проходитимуть вже вдруге. «По-перше, я переконаний, що дотримання прав людини, прав всіх, хто живе в Україні – це одне з ключових завдань влади. Саме тому для нас важливий неупереджений погляд з боку документалістів на ці питання. А, по-друге, враховуючи інтелектуальний потенціал області, я думаю нам пора відроджувати документальне кіно і учити молодь дивитися його: думати, вміти робити вибір, ухвалювати рішення і брати на себе відповідальність за те, що відбувається в країні. Признаюся чесно, мені приємно, що минулого року особливий інтерес до фестивалю проявили студенти вищих учбових закладів області, учні технікумів і загальноосвітніх шкіл. Це говорить про те, що у нас є майбутнє, а наша молодь гідна хорошого кіно», – зазначив на Арсен Аваков.

Минулого року заходи фестивалю відбулись у Львові, Києві, Сумах, Донецьку, Севастополі, а у листопаді в Харкові відбулось урочисте закриття «Українського контексту». Перегляди пройшли не тільки в Харкові, але і в містах області, в середніх та вищих навчальних закладах освіти, дитячих інтернатах тощо. Протягом тижня з фільмами фестивалю познайомитися більше 500 студентів Харківської державної академії культури, Харківської державної академії дизайну і мистецтв, Університету внутрішніх справ, Харківського юридичного ліцею, Торговельно-економічного технікуму, середніх шкіл міста.

Вперше до уваги харків’ян був представлений кінематограф, про існування якого багато хто навіть не припускав: нове неігрове кіно, найвідоміші та найскандальніші документальні фільми світу, краща українська та міжнародна арт- документалістика – фільми, більшість з яких ніколи не були представлені на телевізійних екранах або у кінотеатрах. На фестивалі було представлено 57 фільмів, відбулося 55 прем’єр. З них 10 – світових. У тому числі: прем’єри фільмів українських кінематографістів, українська прем’єра стрічки італійського кінодокументаліста Стефано Теалді «Громадянин Берлусконі», яка привернула до себе увагу світової громадськості, ретроспективи кращих робіт, що були представлені на міжнародних кінофестивалях про права людини «Єдиний світ» (One World, Чехія) та Варшавського МКФ «Права людини в фільмі», спеціальні програми: «Демократія –  білоруська версія» та «Демократія – український контекст», «Росія – нова мова».

Як повідомив співголова оргкомітету фестивалю та його головний продюсер, президент Центру сучасних інформаційних технологій та візуальних мистецтв Геннадій Кофман, цього року у програмі сімдесят два фільми з 22 країн світу. Всі картини, відібрані в програму, жодною мірою не містять дидактики або пропаганди.

«Відбираючи фільми на фестиваль, ми, перш за все, цікавилися гостротою і актуальністю тематики картин, – адже назва фестивалю – Український контекст» – відображає його концепцію. Навіть якщо фільми з далеких і екзотичних країн, вони розкривають проблеми і досвід, корисний українцям», –  підкреслив Геннадій Кофман.

Обов’язковою умовою для включення фільмів в програму ІІІ Міжнародного фестивалю документального кіно, є також і цікаве художнє рішення. Не випадково, практично всі картин, які зможуть побачити жителі Харківщини, відмічені міжнародними преміями і призами. Хоча в програмі фільми, як дебютантів документалістики, так і визнаних майстрів неігрового кіно.

Як повідомила член оргкомітету фестивалю, заступник голови облдержадміністрації Людмила Бєлова, особлива увага цього року буде приділена показу фільмів з програми фестивалю в учбових закладах. «Зараз створено культурне середовище, яке вороже відноситься до реальності. Завдяки віртуальному хибному світу і хибним образам брехня сприймається гарантом благополуччя. І суспільство не бажає знати правду. А часто, і боїться її. Але миру потрібно дивитися на себе. Документальне кіно про права людини здатне потурбувати світ брехні і міфів», – підкреслила Людмила Бєлова.

Організатори ІІІ Міжнародного фестивалю «Дні документального кіно про права людини» сподіваються, що фільми будуть корисні і для професіоналів телебачення і для тих, хто тільки починає своє знайомство з екранною культурою. Окрім показів оргкомітет планує проведення декількох майстер-класів, а також конкурс проектів документальних фільмів з проблем прав людини в Україні.

Довідково:  Фестиваль організований Українською Гельсінською спілкою з прав людини; громадською організацією «Центр сучасних інформаційних технологій і візуальних мистецтв» за підтримки Національної спілки кінематографістів України і Міністерства культури і туризму України. Фінансова підтримка Міжнародного Фонду «Відродження». Докладніша інформація про кінофестиваль на офіційному веб-сайті: www.docudays.org.ua

Харківська ОДА

2006.07.06

Нові видання

11.07.2006

Нове видання Європейської конвенції з прав людини для людей з вадами зору

   

Нещодавно побачило світ видання українського тексту Європейської конвенції з прав людини і основоположних свобод зі змінами, внесеними Протоколом № 11, яке зможуть прочитати люди з вадами зору, оскільки текст надрукований шрифтом Брайля. Цей проект було реалізовано за ініціативи та сприяння Бюро інформації Ради Європи в Україні спільно з Республіканським будинком звукозапису і друку УТОС. У виданні вміщено текст Конвенції, а також тексти пояснювальної нотатки для осіб, які мають намір звертатися до Європейського суду з прав людини, та формуляр заяви з пояснювальною нотаткою для осіб, які заповнюють формуляр заяви. Ці матеріали дадуть змогу  майже 50 000 українцям з обмеженими можливостями (вадами зору) ознайомитись з чинним текстом Європейської конвенції з прав людини та в разі необхідності звертатися до Європейського суду з прав людини, що слідкує за тим, як  держави-члени Ради Європи дотримуються положень Європейської конвенції.

Виданню Конвенції передувала кропітка робота з перекладу матеріалів Ради Європи шрифтом Брайля, що була  здійснена фахівцями Республіканського будинку звукозапису і друку УТОС.

Нове видання вже знайшло своїх читачів в 24 областях України: матеріали розіслані до 86 учбово-виробничих підприємств та об’єднань УТОС, де працюють люди з вадами зору. ЄКПЛ потрапила також до спеціалізованих бібліотек,  інтернатів та реабілітаційного центру.

Бюлетень "Права Людини", 2006, №19

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори