пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200620
№20
2006

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

02.08.2006
джерело:
Кореспондент.net

Названі найбільш корумповані галузі України

   

Найбільш корумпованими галузями в Україні є система освіти й охорони здоров’я.

Про це заявив начальник Державної служби по боротьбі з економічною злочинністю МВС Леонід Скалозуб.

«Аналіз нашої роботи показує, що в нас система освіти і система охорони здоров’я є найбільш корумпованими», – сказав він.

За його словами, із усіх фактів хабарництва 40% хабарів виявлено в системі охорони здоров’я, а 38% – у системі освіти.

Тим часом, наприкінці червня в Україні з ініціативи Ради Європи і Європейською Комісії для України стартував проект «Підтримка належного управління: протидія корупції в Україні» (UPAC).

У рамках цього трирічного проекту міжнародної технічної допомоги заплановано провести заходи, що будуть сприяти посиленню добропорядності, запобіганню корупції в українському суспільстві. Планується також удосконалити існуюче національне законодавство в сфері боротьби з корупцією шляхом приведення його у відповідність з міжнародними нормами і стандартами в цій сфери.

Політика і права людини

28.07.2006 | Віктор Ющенко

Вступне слово при відкритті "круглого столу" 27.07.06

   

Дорогий Український народе,

Дорогі співвітчизники,

Шановні колеги,

Пані і панове!

Зі щирим серцем і думкою я прийняв рішення ініціювати нашу зустріч, щоб у відвертий і глибокий спосіб обговорити найбільш значимі політичні проблеми країни.

Розпочинаємо загальнонаціональний круглий стіл, як точку відліку нового часу у політичному і суспільному житті України.

Учасники сьогоднішнього круглого столу, можливо, мають різні погляди, часто протилежні погляди з тих чи інших питань українського розвитку. Але я переконаний, це не є основою для розколу країни, нації. Нація ніколи не розколює державу – її розколюють політики.

Так вийшло, що сьогодні перед нами є великі виклики, на які ми повинні дати відповідь. Одні виклики сформовані на успадкованій основі, вони мають свою історію. Інші набуті в рамках останніх баталій. І перші, й другі не додають нам розуміння, толерантності, утвердження принципів співжиття, врешті-решт порозуміння. І тому я надіюся, що сьогоднішній круглий стіл стане точкою відліку нового часу в політичному й суспільному житті.

Форма нашого діалогу ґрунтується на світовому досвіді. Я щасливий, що сьогодні український круглий стіл можна проводити в Києві, Україні, не їхати до Варшави, не закликати до круглого столу політичних лідерів сусідніх країн, Заходу. Настав час, коли ми можемо ініціювати і в національному колі провести цю відкриту, чесну полеміку.

Втім, її зміст визначає природа українського народу, чия філософія і вдача є прихильною до пошуку зважених, мудрих рішень навіть у найскладніших ситуаціях. Я вдячний учасникам круглого столу за готовність до цієї розмови. І політичним колегам, що сидять справа. Я знаю, що, можливо, для когось ця дорога була нелегкою, але я високо ціную те, що ви розумієте, як важливо сьогодні бути за одним круглим столом.

Особливі слова подяки і поваги скажу представникам громадськості, які в хвилини потреби знайшли можливість прийти, приїхати, прилетіти. Я знаю, що багато з них було за межами Києва і Київської області. Я дуже вам вдячний за це. Ваша присутність, переконаний, вивищує приземленість будь-яких політичних дискусій, які можуть вестися в цьому залі, оскільки на вагу слів і вчинків поставлені такі визначальні поняття як незалежність, соборність українська демократія, свобода, справедливість.

Я наводжу саме цей смисловий ряд, аби підкреслити виняткову важливість предмету і перспективи нашого діалогу.

Переконаний, у політичному житті країни настає момент істини. Нам треба приймати рішення.

Ми постали перед конфліктом – але не імен чи особистостей, а явищ. Ці явища стоять у такому ряду.

Перш за все, це курс державності чи курс державної роздрібленості? Куди ми йдемо? Які наші цілі? Це принципи демократії і принципи маніпулювання народом, засади нової європейської політичної культури і рецидиви минулого, реванш, моральна ураженість і білокрів’я честі.

На п’ятнадцятий рік незалежності народові продовжують нав’язувати ідеологію рівновіддаленості – на Схід, на Захід, на Північ і Південь. Ми вже там були – це тупик.

Від цих проблем неможливо сховатися, незалежно від того, ким ви є за партійною приналежністю, під яким прапором ви ходите.

У центрі цих викликів сьогодні перебуває Верховна Рада. Ситуація, яка досі триває у парламенті, має однозначну характеристику – це пастка і глухий кут.

На мій погляд, вийти з нього можна двома шляхами. Причому ми сьогодні стоїмо на порозі обох і маємо неминучий вибір – або піти дорогою конфронтації і зволікання у вирішенні життєво важливих проблем нації, країни, або – чи не вперше в нашій історії – прокласти шлях до реального згуртування нації.

Другий шлях набагато складніший, ніж перший. Дуже часто певним політичним силам буде важко його пояснювати своєму електорату. Але можливо. Так трапилося, що вибори до українського парламенту закінчилися з рахунком «1:1». Коли за політичну партію чи блок політичних партій з однієї сторони проголосували 8 мільйонів громадян, за інший блок чи політичну силу проголосували 8 з лишнім мільйонів громадян. Істинний вибір стратегії нації сьогодні в руках політиків. Або вони є мужніми, стоять на основі консолідації і формують національні перспективи, або живуть принципом нетолерантності, політичної боротьби до останнього солдата, несприйняття навіть принципів співіснування. І це мене лякає, як Президента. Так не може бути в політиці. Питання стоїть не про відносини певних персон. Питання стоїть про здатність політичної еліти сформувати національний курс і чітко його дотримуватися.

Мені боляче від того, що, на жаль, виборча риторика не забута й привнесена до залу Верховної Ради. Вона стосується питань, які ніколи не можуть розколювати європейську націю. Чи то дискусія по мовній політиці, чи то по нашому європейському вибору, чи по темі інтеграції, СОТ, церковній консолідації, нашої історії. Я переконаний: відповідальний політик ніколи не буде спекулювати темою, яка формує напруженість у нації. Вибори закінчено.

Це дійсно винятково непростий момент. І я звертаюся до всіх політичних сил України розпочати процес об’єднання навколо принципів єдності країни, незалежно від того, яку географію і політичну силу ви представляєте. Ми повинні об’єднатися довкола забезпечення її національного суверенітету, втілення економічних перетворень – ринкових, відкритих, конкурентних, ясних, безумовного гарантування всіх демократичних прав і свобод людини. Ми не повинні допустити «відкату» по жодній демократичній позиції і свободі.

Сьогодні наша міць полягає не в гаслах, а в рішучості мудрих, зважених і консолідуючих дій. Цим кашу ніколи не зіпсуєш. Усвідомити це повинен кожен, хто прагне бачити соборну Україну, а не руїну з обох берегів Дніпра. З усією внутрішньою чесністю і жорсткістю національної правди маємо нарешті усвідомити справжню Україну і спільною волею – і влади, і опозиції – розпочати її новий день.

Безумовно, єдність України є категорією безальтернативною. Однак вона не може бути ані штучною, ані лукавою, ані напівправдивою. Єдність буде досяжною лише тоді, коли завдяки нашим спільним зусиллям набуде гранично чіткого значення.

Її принципи – такі.

Це соборність земель. Непорушність кордонів. Тісний діалог регіонів. Безумовне гарантування державності української мови. Цивілізоване ставлення до мов і культур національних меншин. Дотримання свободи слова, усіх засадничих прав і свобод людини. Створення ліберальних умов для економічного поступу країни. Реалізація європейської перспективи нації.

У моєму розумінні, це суть нашої єдності. Я думаю, що це ті категорії, ті принципи, які нас можуть об’єднати в ім’я майбутнього.

У кожної нації були вибори аналогічні нашим. І особливо в країнах Східної Європи. Кожна нація знаходила національну відповідь на ці виклики. Нам треба вийти з курсу хитання. Нам треба зайняти чітку позицію в цих занадто важливих для долі країни перспективах.

І нарешті, до цих засадничих речей єдності я хотів би добавити ще ряд думок. На мій погляд, єдність означає додержання духу суспільної толерантності і терпимості.

Усвідомлюючи винятковість нинішньої політичної ситуації, я сприймаю сучасний політичний стан, як істинно історичну можливість для досягнення і забезпечення політичної, економічної і духовної єдності нашої країни. Мені здається, це добрі обставини, щоб у цей час говорити про соборну Україну, її єдність, забути атмосферу виборів, бути мудрими.

Ми зобов’язані зважено і відповідально вирішити виклик політичних проблем – і в першу чергу тих, що постали у Парламенті України, – і через істину національної консолідації створити нездоланну основу для об’єднання суспільства.

За цим круглим столом ми повинні раз і назавжди відмовитись від політики реваншу і протистояння. Маємо підтвердити незмінність і незворотність внутрішнього і зовнішнього курсу країни, який здобув підтримку на виборах Президента 2004 року. І в своїх діях та вчинках відійти від найменших особистісних амбіцій та неухильно керуватися засадничими національними інтересами України.

На мій погляд, це – головне.

Ставши на цей шлях, ми зуміємо відкрити нову перспективу для України і для нашого народу. Не дослухавшись голосу мудрості і зваженості та ставши на іншу дорогу, програємо всі.

Шановні колеги, я ще раз запрошую Вас до діалогу. Переконаний, ми досягнемо тих рішень, які можуть стати оптимальними для сьогоднішньої ситуації. Упевнений, що ці рішення стануть основою для нашого спільного схвалення консолідуючого документа – Універсалу національної єдності.

Дякую за увагу!


Політика і права людини

28.07.2006 | Євген Захаров, Харківська правозахисна група

Виступ на загальнонаціональному круглому столі під час зустрічі Президента України з лідерами політичних сил та громадськими діячами 27 липня 2006 р.

   

Шановний Вікторе Андрійовичу, шановні панове!

На мою думку, Універсал національної єдності є добрим документом, і його можна підписати. Але в ньому немає уточнень, що треба робити в першу чергу, в другу, тощо. На цьому я хотів би зупинитися.

По-перше, невідкладним є відновлення дієздатності Конституційного Суду. Одним з класичних визначень демократії є наступне: це війна всіх проти всіх під контролем права. Війну всіх проти всіх ми спостерігаємо, а от контролю за нею з боку права у нас немає, оскільки фактично не працює Конституційний Суд. Україну сьогодні не можна вважати правовою державою, оскільки право здійснюється саме через Конституційний Суд. Усі рішення, які були прийняті за відсутності Конституційного суду, є, взагалі-то, нелегітимними, і треба бути готовим до того, що, коли він нарешті запрацює, він може скасувати ці рішення. Зауважу, що це питання, на мою думку, важливіше, ніж обрання уряду, оскільки уряди в Україні існують рік-півтора, не більше, а суддів Конституційного Суду обирають на дев’ять років.

По-друге, згубні наслідки так званої політичної реформи вимагають її перегляду. Протягом минулого року правозахисні організації багаторазово і публічно говорили про загрози, які вона несе. Боляче сьогодні спостерігати, як усі прогнози збуваються. Її запровадження створило конкуренцію легітимних і непідробних центрів влади – Президента і Прем’єр-міністра – в межах однієї, виконавчої гілки влади, що призведе до втрати керованості країни. Фактично реформа створила загрозу державному суверенітету і незалежності взагалі. Вона розірвала єдність зовнішньої і внутрішньої політики, запровадила засади найгіршого політичного колективізму, перетворивши депутатів парламенту на голосуючі автомати, цілком залежні від волі лідерів, я би навіть сказав, власників фракцій. Реформа значно посилила вплив егоїстичних інтересів потужних фінансово-промислових груп на парламент, одночасно зменшуючи доступ народу до влади. Це змова багатих проти бідних, і я не розумію, чому українські ліві, які піклуються про добробут незаможних українців, аж так запекло цю реформу відстоюють. Бо принцип Ролза – нерівність, вигідна всім – в Україні не діє, і реформа вочевидь гальмує його втілення.

Досвід останніх місяців переконливо довів, що Україна поки не може бути парламентською республікою. Наша молода демократія до неї ще просто не доросла. Наші політичні партії здатні лише розділити людей на своїх і чужих, тоталітарне мислення українських політиків не може осягнути парламентську демократію. Наші політики не вміють домовлятися, досягати компромісу, вони вміють тільки примусити опонента, образити його, перемагати. Слід зрозуміти, що зміни, внесені до Конституції, породжують об’єктивні причини політичного протистояння в суспільстві, і тому необхідно переглянути засади української політики, закріплені в Конституції. Я не знаю, як це буде зроблено – через Конституційний суд, або через внесення нових змін до Конституції, але робити це необхідно.

Свого часу Шамберлайн написав в своїй праці «Україна – поневолена нація», що українська політична еліта постійно зраджувала свій народ. Я дуже не хотів би, щоб колись якийсь американець написав те ж саме про нашу сучасну політичну еліту.

Політика і права людини

29.07.2006 | Євген Сверстюк
джерело: www.maidan.org.ua

Виступ на Загальнонаціональному круглому столі під час зустрічі Президанта України з лідерами політичних сил та громадськими діячами 27 липня 2006 р.

   

За цей дуже круглий стіл, я гадаю, мене запросили як людину, яка що думає, те й говорить.

Передусім я бачу велику невідповідність між обтічними правильними виступами провідних політиків і тим, що діється на вулиці. Хто поставив ці намети? Що вони – самі захотіли приїхати до Києва в однаковому одязі, з однаковими прапорами в таку спеку? І чого вони хочуть? Чому в цій залі про це – ні слова, наче замовчується сором? Взагалі, користуючись нагодою, я б хотів запитати політичну еліту: «Що ви зробили для душевного заспокоєння і морального здоров’я народу? Я не бачу, хто працює над піднесенням духу народу, зате добре видно, хто працює на моральне його виснаження! Він же у нас єдиний. Його треба любити. А він боїться вас і не вірить.

Політики полюбляють західне слово «парламент». А люди ж кажуть «верховна зрада», і авторитет її відповідно низький. Хто так знизив той авторитет? – я б хотів поставити тут запитання, бо то ж і авторитет України.

Моральне виснаження – воно ще важче, ніж бідність. Але ми якось навчилися рятуватися пісенькою барда Ігоря Жука:

«Газет не читай. Збережи потурбовані нерви,

Закрий телевізор картиною Клода Моне…»

Пісенька виникла, може, ще тоді, коли Кучма з Медведчуком випробовували нову модель рабовласницького ладу на посткомуністичному просторі. Але картину Клода Моне ми тримаємо біля телевізора напохваті.

Чеканням і сподіванням народу, нарешті, зненацька було завдано удару 6 липня: «аки тать нощ’ю» вискочила антикризова коаліція. Цю більшовицьку назву я б посилив: «Антикризова антикоаліція»...

Що ж їх всіх об’єднало, окрім єдиної комуністичної колиски? «Партія Регіонів». Я давно не можу зрозуміти, що це таке. Команда синьо-білих? Але команда чесно грає проти іншої команди, не глобалізуючи своїх інтересів на весь Схід. Чому раніше ми не чули про ворожий Схід, поки того Сходу не став представляти Віктор Янукович?

Стало ясніше, коли я натрапив на документ. Фотографія 2004 року. Медведчук, Янукович і Кучма в доземному поклоні: перед ними в кріслі сидить маленький Путін. Ось це фото – вирізка з «Дзеркала тижня» за 30 жовтня. Тут зрозуміла і політична, і моральна, і економічна платформа. І чому «Схід» проти Заходу». І чому непримиренно. Добре схопив суть путінський фотограф М.Климентьєв...

ПЛАТФОРМА КОМУНІСТІВ – банкротів 20-го віку – записана в «Чорній книзі комунізму». Але посткомуністи виявилися ще гіршими за комуністів. «Чорних книг» про себе не читають, вождів своїх не цитують, від спадщини їх не відмовляються, а від злочинів комунізму відмовляються. В Україні ті злочини найчорніші. Вина їх перед українським народом найтяжча. Але й запеклість найтяжча. Вони й досі Україну та українську мову трясуть, як чорт суху грушу. І невідомо, що на їхній платформі, коли вони проти її очищення...

ПЛАТФОРМА СОЦІАЛІСТІВ. Така сама. Тільки розламалася. Та сама спекуляція на рідній мові, те саме лицемірство. Зрештою, я не маю чого додати від себе до того, що чув з виступу Йосифа Вінського, другої особи в соцпартії, про першу особу – Олександра Мороза. Як відмитися від правди? Адже всі ці лідери з платформ невиїзні, а коли й виїдуть, їх на Заході не прийматимуть. Чи, може, їм писати «Посвідчення, видане Олександрові Олександровичу Морозу в тому, що він – не зрадник, а спікер української парламентської республіки»? Не витримує українська душа того аморалізму. По суті, і далі триває та понад семидесятирічна війна з народом. Нагадаю, що ще в часи Брежнєва ми знали вірш Євтушенка:

«Но потеряли мы в пути неровном

И двадцать миллионов на войне,

И миллионы – на войне с народом.»

Так звана політична еліта в Україні – проти народу. Вона була проти народу і за вождів.

«Б’єте в громохкий барабан,

у барабан із людських шкір!

В людей замало в серці ран,

зате багато дір»

(Микола Бажан)

Єдине, чим можна втішати, то тим, що в біблійні часи було те саме. Ось в 11-му Псалмі говориться:

«Безбожні кружляють навколо, бо нікчемність між людських синів піднімається».

Хотів би нагадати безбожним, що їхній сезон минає. Їхня безславна мить на сцені минає. А «Господній Закон досконалий – він зміцнює душу».

І далі в 17 Псалмі: «Із справедливим ти поводишся справедливо, із чистим поводишся чисто, а з лукавим – за лукавством його, бо народ від біди ти спасаєш, очі лукаві принижуєш». А тут вже я читаю натяки на розпуск парламенту...

Від редакції «ПЛ»: Сверстюк Євген Олександрович – відомий український письменник, доктор філософії, колишній політв’язень. Є автором багатьох книг, численних есеїв і статей із літературознавства, психології, філософії та релігії, перекладів із німецької, англійської та російської мов. Лауреат Шевченківської премії та Міжнародної премії ЮНЕСКО. В Україні і на Заході відомий від 60-х рр. як учасник національного опору, один з організаторів «самвидаву». Відбув 12-річне ув’язнення і заслання у радянських таборах за літературні твори, зокрема за книжку «Собор у риштуванні» (Париж, 1970). Нині редактор всеукраїнської газети «Наша Віра», Президент Українського ПЕН-Клубу, співорганізатор ВГО «Громадянська Позиція».

Впровадження норм європейського права

21.07.2006
джерело: www.liga.net

Парламент ратифицировал Европейскую социальную хартию

   

Верховная Рада Украины приняла Закон о ратификации Европейской социальной хартии. За такое решение 21 июля 2006 г. проголосовали 285 народных депутатов.

Кабинет Министров, а также профильный Комитет по вопросам социальной политики и труда предлагали ратифицировать только первую часть Хартии с тем, чтобы в дальнейшем ратифицировать остальные ее положения. В то же время, некоторые народные депутаты настаивали на ратификации Хартии в полном объеме.

В частности, под обязательство Украины не подпадали такие статьи, как 12 и 13, которые декларируют права на социальное обеспечение и медицинскую помощь, статья 25, защищающая права сотрудников в случае банкротства работодателя, пункт 3 статьи 2 - установление оплачиваемого отпуска не менее четырех недель. Народные депутаты настаивали на том, чтобы Кабинет Министров на протяжении трех месяцев подготовил предложения относительно реализации этих положений Хартии.

Перед тем, как поставить законопроекта на голосование, спикер парламента подытожил дискуссию народных депутатов и предложил проголосовать за Хартию в полном объеме, поручив Кабинету Министров до 1 октября подать свои предложения по введению статей для реализации которых в настоящее время у Украины возможностей нет.

Катування та жорстоке поводження

21.07.2006 | Євген Захаров

Верховна Рада України ратифікувала міжнародні договори з прав людини

   

Сьогодні парламент ратифікував Факультативний протокол до Конвенції
ООН проти катувань (274 голоса "за") та Європейську соціальну хартію.
З реалізацією Протоколу буде важко, оскільки додаткові кошти на
його втілення не передбачені. А вони будуть необхідні. Проте
з’являється можливість вимагати від держави виконання взятих на себе
зобов’язань.

Нагадаємо, що Факультативний протокол набув чинності 22 червня цього року.

Він передбачає відвідини експертами Комітету ООН проти катувань закритих установ (ІТТ, УВП, психлікарні, тощо) та створення системи моніторингу закритих установ незалежними інституціями країни. Законом про ратифікацію організація моніторингу покладена на Уповноваженого ВРУ з прав людини.

Право на свободу та особисту недоторканність

20.07.2006 | Мар’яна П’ЄЦУХ
джерело: www.umoloda.kiev.ua

Максим Буткевич: У рішенні суддя написала, що я розкаявся

   

Сьогодні до України після відсидки в російський тюрмі повертаються українці, в яких російська влада розгледіла запеклих антиглобалістів і провокаторів, котрі намагалися зашкодити спокійному проведенню у Санкт-Петербурзі саміту «великої вісімки». Нагадаємо, що під час акції протесту антиглобалістів під готелем, де мешкали учасники саміту, спецназівці затримали 37 осіб. Серед них троє українців — журналіст «1+1» Максим Буткевич, активістка руху «Світ — не товар» Власта Підпала та неповнолітній хлопчина. Двох останніх було засуджено до двох днів арешту, Максима — на три. Проте після подачі апеляції і старанням генконсула журналісту вдалося скоротити свій термін на один день.

Уже вчора ввечері він мав виїхати до Києва, оскільки, згідно з рішенням Федеральної міграційної служби РФ, 19 липня якраз завершувався дозволений термін для іноземних громадян на перебування на російській території. «УМ» вдалося зв’язатися з Максимом, який розповів про свої петербурзькі пригоди.

— До Санкт-Петербурга я приїхав, щоб подивитися місто, в якому ніколи не був. Окрім того, мені як журналісту-міжнароднику було цікаво побувати там у час проведення міжнародного форуму, — розповiдає Буткевич. — Раніше я також бував в інших країнах, коли там відбувалися подібні форуми. Також я хотів забезпечити більш прозору комунікацію між тими, хто намагався мирним шляхом висловити свою думку щодо політики «великої вісімки», і журналістами, бо зазвичай така комунікація є дуже непрозорою.

— Тобто ви не мали жодного наміру їхати до міста на Неві, аби взяти участь в акціях антиглобалістів?

— Ні, єдине, що я робив під час цієї акції, — це фотографував. Тому дуже спантеличений тим, що мене затримали на кілька діб лише за те, що я, перебуваючи на Невському проспекті, фотографував те, що відбувалося. Я цього не очікував. Бо в мене не було жодного бажання провести свій день народження, 16 липня, у райвідділку.

— А особисто ви симпатизуєте ідеям антиглобалістів? Колись уже брали участь у таких акціях?

— Залежно що мати на увазі під виразом «ідеї антиглобалістів». Як людина і як журналіст за професією я згоден багато в чому з неавторитарними опонентами неекономічної глобалізації. Це моя особиста позиція і не бачу тут нічого дивного. Але я так само симпатизую будь-яким вимогам щодо дотримання прав людини, її експлуатації та зменшення рівня бідності. Якщо ці вимоги є глобалістськими, то я їх підтримую. На мою думку, це бажання будь-якої нормальної людини.

— Проте колись ви брали участь у подібних антиглобалістських акціях?

— Я брав участь у різних організаціях ще в студентські часи. А коли я навчався в Британії, то якраз там відбувся саміт «великої вісімки». Я був радий тоді допомогти студентським організаціям, які висловлювали свої протести, бо вони мають право висловити альтернативну думку. А те, що в Росії демонстранти вдалися до такого радикального заходу, як блокування готелю, то, на мою думку, просто російська влада, на відміну від урядів інших країн «вісімки», закрила всі легальні можливості для висловлювання протесту. Тому вони були змушені, аби донести свою позицію, вдатися до подібних дій. 

— Якщо ви були звичайним спостерігачем із фотоапаратом, за що ж вас засудили?

— За непокору співробітнику міліції, якої не було. Адже не підкорятися російському ОМОНу ризиковано для здоров’я. Тому я підкорявся всім наказам, у яких нецензурних формах вони б не висловлювалися. Сподівався, що це якесь непорозуміння. Уже в райвідділку я почав розуміти, що все серйозніше. До речі, неповнолітнього хлопця з України теж затримали невідомо за що. За інформацією, яку мені надали, він просто потрапив не в те місце не в той час. Хлопець приїхав до Москви вступати до навчального закладу, а потім поїхав із друзями до Санкт-Петербурга й опинився в ситуації, коли міліція гребла всіх підряд.

Коли я в райвідділку показав посвідчення, видане Міжнародною федерацією журналістів, це нічого не змінило. Окрім того, мені відмовили в тому, щоб до мене пропустили мого громадського захисника, який під райвідділом провів кілька годин. Коли я попросив зв’язатися з українським консулом, мені сказали, що не дадуть iз ним поговорити, якщо я збираюся скаржитися. Лише тоді, коли консул дізнався про затримання українців і прийшов у райвідділ, мені передали продуктову передачу. Окремої згадки заслуговує спілкування з російським ОМОНом: затримували досить брутально. А той, хто нас віз до суду, не мав жодних пояснень щодо своєї агресії: при мені затриманих били руками, ногами, по голові, висловлювалися винятково нецензурно та лайкою. Після кількох моїх запитань в їхнiй бік вони вирішили українців не чіпати.

— З чим пов’язуєте своє звільнення на день раніше призначеного вам терміну?

— Це старання консула. В понеділок ми подали апеляційну скаргу зі всіма доказами на мою користь, які чомусь судом не були враховані. У вівторок консул порадив мені написати додаткову заяву, що я журналіст і що не брав участі в акції, а також що не порушував законодавство. Суд скаргу задовольнив, зменшивши термін арешту до двох діб. Але чомусь у рішенні суддя дописала до змісту моєї скарги, що я визнав свою участь у цій акції і розкаююся. Це мене розчарувало. Бо я не можу розкаюватися у тому, що просто стояв і фотографував акцію.

Право на свободу та особисту недоторканність

01.08.2006

Лікар з Вінниці Світлана Побережець відстояла в суді право кожного громадянина на приватність!

   

Печерський районний суд м.Києва завершив розгляд адміністративного позову Світлани Юріївни Побережець – лікаря анестезіолога-реаніматолога МКЛ №2 м.Вінниці до Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України та Міністерства юстиції України про визнання незаконним нормативно-правового акту – спільного Наказу адміністративних відповідачів «Про затвердження зразка, технічного опису листка непрацездатності та Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності». В адміністративному позові Світлана Побережець ставила питання про визнання незаконною вимоги подавати в листкові непрацездатності інформацію про діагноз особи та код захворювання за Міжнародною Класифікацією Хвороб, оскільки це порушує конституційні права громадян України на приватність (конфіденційність інформації про стан здоров’я особи).

Попри заперечення адміністративних відповідачів судова колегія Печерського райсуду м.Києва (судді Малинін, Квасневська та Волков) повністю задовольнила усі позовні вимоги Світлани Побережець. Оскаржуваний нормативно-правовий акт було визнано частково нечинним. Відповідно до рішення суду подання інформації про діагноз особи суперечить цілій низці нормативно-правових актів вищої юридичної сили, а саме: Конституції України (Ст.3, Ст.19, Ст.21, Ст.22, Ст.32, Ст55, Ст.64, Ст.68), Європейській Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Ст.8), Основам Законодавства України про охорону здоров‘я (Ст.4, 6, 7, 8, 14, 40, 41), Цивільному Кодексу України (Ст.285, 286), Закону України «Про інформацію» (Ст.23).

Якщо рішення суду першої інстанції вступить в законну силу – усім лікарям України буде заборонено вказувати в листках непрацездатності діагнози хворих людей, таким чином про те, чим хворіла людина не зможуть дізнатися на роботі. В 2005 році в Україні було видано майже 11 мільйонів листків непрацездатності.

Вінницька правозахисна група вважає рішення Печерського райсуду по справі щодо «листків непрацездатності» важливим прецедентом і проривом в царині захисту приватної інформації в Україні. Одночасно ВПГ заявляє, що наразі існує ціла низка інших нормативно-правових актів МОЗ, які сприяють розголошенню приватної інформації про стан здоров’я особи (наприклад – інформація про діагноз особи подається за місцем її навчання, шляхом наведення її в графі «діагноз» в довідці про звільнення від занять для учнів та студентів). Вінницька правозахисна група продовжить практику оскарження вказаних нормативно-правових актів в судах України.

Представництво інтересів Світлани Побережець в суді здійснював Координатор Вінницької правозахисної групи Дмитро Гройсман та адвокат Української Гельсінської Спілки з прав людини В’ячеслав Якубенко. Справа була підтримана Фондом правового захисту жертв порушень прав людини  Української Гельсінської спілки з прав людини.

Від редакції «ПЛ»: Матеріал стосовно цієї справи був надрукований у Бюлетені «Права людини», № 11 (411), 2006 рік. Найближчим часом на нашому сайті буде опублікований повний текст судового рішення у цій справі. На нашу думку, він може бути корисним багатьом кого зачіпляють проблеми нашої системи охорони здоров’я.

Право на справедливий суд

19.07.2006 | Георгій Кобзар, ХПГ

Маємо змогу захистити свої права в Україні

   

Нові можливості захисту прав людини, що відкрилися з імплементацією в українське законодавство «Кодексу адміністративного судочинства» та Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», розглядали учасники семінару, який відбувся у Києві 13 – 14 липня та був організований Харківською правозахисною групою за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.

Конституція України передбачає, що «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави» (ст. 3). При цьому «права і свободи людини і громадянина захищаються судом» (ст. 55). Останнім часом в Україні прийнято 2 важливі законодавчі акти, що визначили дієвий механізм захисту прав людини в нашій країні.

Маються на увазі «Кодекс адміністративного судочинства України» (КАСУ), що вступив у силу з вересня 2005 р. та Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», який набрав чинності з квітня 2006 р.

КАСУ спрямований на захист прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади та місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій, та дає можливість оскаржувати незаконні дії (бездіяльність) вищезазначених державних органів та осіб. А Закон об’являє Конвенцію про захист прав людини і основних свобод та практику Європейського суду з прав людини джерелами права в національній правовій системі та спрямований на впровадження в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини.

Учасники семінару – представники 12 громадських неурядових правозахисних організацій з різних областей України – обговорили можливості використання КАСУ та Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» для захисту прав і основних свобод людини, провели планування спільних дій щодо оскарження існуючих нормативно-правових актів, які порушують права людини, прийняли участь у тренінгу щодо застосування «Кодексу адміністративного судочинства України».

Як зауважила Валерія Лутковська, колишній уповноважений України в Європейському суді з прав людини, величезне значення для України матиме реалізація норми ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», яка визначає, що українські «суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права». На думку пані Лутковської, звернення до місцевих судів на підставі рішень Європейського суду з прав людини призведе до підвищення правової культури українських суддів. До того ж, встановлена Законом обов’язкова експертиза проектів нормативних актів з точки зору їх відповідності вимогам Конвенції про захист прав людини і основних свобод, а також періодичний моніторинг діючого законодавства у відповідності з розвинутою практикою Європейського суду повинні призвести до наближення вітчизняного законодавства до європейських стандартів в галузі прав людини.

«В ідеалі, якщо українські судді при прийнятті рішень будуть користуватися Європейською конвенцією, то у наших співгромадян відпаде необхідність звертатися до Європейського суду», – підкреслила Валерія Лутковська.

Хоча, на сьогоднішній день, більшість суддів та держчиновників (майбутніх відповідачів) не обізнані з практикою Європейського суду, і цю проблему можна вирішити лише спільними зусиллями правозахисників, судової гілки влади та зацікавлених державних органів.

Співголова ХПГ Євген Захаров у своїй промові відзначив, що й «Кодекс адміністративного судочинства України» у ст. 8 містить норму про те, що адміністративний «суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини».

Набути певного досвіду в реалізації на практиці нових можливостей захисту прав людини, що відкриваються зі вступом в силу двох прогресивних нормативно-правових актів – це завдання нового проекту, який буде координувати Харківська правозахисна група. В його рамках представники правозахисних організацій спрямують запити до органів державної влади та місцевого самоврядування з проханням надати інформацію щодо дотримання прав людини в різних регіонах України. В разі неправомірної відмови у наданні такої інформації будуть започатковані судові адміністративні позови до установ-порушників законодавства. Крім того, планується оскаржити як такі, що порушують права та законні інтереси громадян України, певні нормативні акти.

А за підсумками річного моніторингу ситуації з правами людини та основними свободами буде підготовлено національний звіт «Права людини в Україні – 2006», в роботі над яким приймуть участь всі неурядові організації – учасники семінару.

Свобода вираження поглядів

13.07.2006
джерело: www.maidan.org.ua

Заява Київської незалежної медіа-профспілки

   

Учора опівдні, 12 липня 2006 року, депутати від «Партії Регіонів» і їхні охоронці застосували силу до знімальної групи телеканалу СТБ, перешкоджаючи роботі журналістки Маргарити СИТНИК й оператора Володимира НОВОСАДА. При цьому оператора побили, телевізійну камеру серйозно пошкодили, вилучили касету з робочими матеріалами, а на адресу журналістки прозвучали погрози та сексистські висловлювання. 

Правоохоронці, які в цей час стояли по периметру Верховної Ради, ніяк не відреагували на інцидент і не допомогли журналістам, які просили про допомогу. 

Це вже не перший випадок, коли представники вищезгаданої політичної сили розпускають руки щодо журналістів, коли ті виконують свої професійні обов’язки. 

13 червня 2006 року активісти «Партії Регіонів» блокували у Феодосії кореспондента інформаційного агентства УНІАН Дмитра Стаховського і заважали йому працювати. 

3 червня депутат Верховної Ради від «Партії Регіонів» Дмитро Шенцев побив у Харкові фотокореспондента Андрія Авдошина, який співпрацює з агентствами «Associated Press», «ІТАР-ТАРС», «Photolenta». 

У зв’язку з цим Медіа-профспілка закликає керівників Партії Регіонів ретельно розслідувати всі ці випадки порушень прав журналістів, компенсувати заподіяну шкоду і зробити належні висновки. Зокрема, провести роз’яснювальну роботу зі своїми депутатами і змусити їх дотримуватися чинного законодавства України. 

Також Медіа-профспілка інформує «Партію Регіонів» та інші партії, що вибачення у таких випадках є неприйнятними, оскільки, відповідно до ст.171 Кримінального Кодексу, перешкоджання професійній діяльності журналістів є грубим порушенням. 

Медіа-профспілка закликає усіх організаторів акцій краще контролювати своїх активістів, а також інструктувати їх про те, що, знаходячись в епіцентрі подій, журналісти виконують свій професійний обов’язок і перебувають під захистом Конституції та законів України. В іншому випадку залишаємо за собою право закликати своїх членів і колег до бойкоту висвітлення діяльності політичних сил, активісти і прибічники яких перешкоджають професійній діяльності журналістів в Україні. 

Також звертаємо увагу керівництва Міністерства внутрішніх справ України на злочинну бездіяльність правоохоронців, яка мала місце у цьому випадку. І нагадуємо, що відповідальність за скоєння злочину проти журналістів у зв’язку з виконанням ними професійних обов’язків прирівнюється до відповідальності за здійснення таких же дій проти працівників правоохоронних органів. 

Сергій Гузь, голова Незалежної медіа-профспілки України

Михайлина Скорик, голова Київської незалежної медіа-профспілки

13-07-2006

Свобода вираження поглядів

14.07.2006

Міліція не знайшла у діях нардепа Шенцева ознак хуліганства

   

«За результатами перевірки за даним фактом схвалено рішення про відмову у порушенні кримінальної справи стосовно Шенцева Д.А. через відсутність складу злочину, передбаченого ст. 296 КК України «Хуліганство» у відповідності зі ст.6 п.2 УПК України», – говориться в постанові, яку Андрій Авдошин отримав сьогодні.
Нагадаємо, інцидент мав місце 3-го червня на сесії Харківської обласної ради під час голосування про недовіру губернаторові Арсенові Аракову. Тоді між депутатами зав’язалася бійка. Нардеп-Регіонал Дмитро Шенцев, побачивши, як Андрій Авдошин фотографує бійку, вдарив кореспондента. Той написав заяву в міліцію.
Київський райвідділ передав матеріали в районну прокуратуру. Правоохоронці відправили справа на дослідування в міліцію, але вже по статті «хуліганство».
Наш інформ.
13.07.2006

Свобода вираження поглядів

14.07.2006
джерело: www.unian.net

Справу Калашникова передали до прокуратури

   

Прокуратурою Печерського району міста Києва 14липня порушено кримінальну справу за фактом перешкоджання законній професійній діяльності журналістів ЗАТ „ММЦ-СТБ” Володимира НОВОСАДА і Маргарити СИТНИК під час зйомок біля приміщення Верховної Ради.

Як повідомили УНІАН у прес-службі Генеральної прокуратури України, справу порушено за ознаками злочину, передбаченого частиною 1 статті 171 Кримінального кодексу України. Ведеться слідство.

Як повідомляв УНІАН, 12 липня група депутатів від Партії регіонів, серед яких був Олег КАЛАШНІКОВ, силоміць відібрала касету у знімальної групи СТБ. Журналістів було побито. Міліція веде перевірку.
14-07-2006

Свобода вираження поглядів

15.07.2006
джерело: www.imi.org.ua

В Україні знов нападають на журналістів – моніторинг ІМІ

   

Як свідчить моніторинг Інституту масової інформації, у червні сталося декілька дуже тривожних злочинів проти журналістів. Серйозне занепокоєння викликає напад на журналіста Сергія Яновського у Херсоні. Напад, який мав на меті спробу вбивства журналіста засвідчує рівень незахищеності українських журналістів, що займаються гострими та резонансними темами. Традиційно правоохоронці не змогли «по гарячим слідам» розслідувати цю справу., і станом на сьогодні злочинці не знайдені.
Так само непокоїть і напад на фотооператора Андрія Авдошина у Харкові, фактично напад на нього є спробою перешкодити виконувати журналісту свої професійні обов’язки. Запрошений на сесію Харківської обласної ради депутат Верховної Ради Дмитро Шенцев напав на журналіста, фотокора агентств «Assocіated Press», «ІТАР-ТАРС», «Photolenta» Андрія Авдошина та побив його. Журналіст подав скаргу до міліції. Загалом у червні було зафіксовано 4 напади на журналістів, що є високим показником після помаранчевої революції.
Серед позитивних тенденцій – судове рішення на користь журналіста Юрія Чумака (журнал «Права людини»). Позов був поданий до Президента України за бездіяльність через не реагування глави держави на журналістські запити і був задоволений судом, що є позитивним прецедентом для українського правосуддя.

Свобода вираження поглядів

15.07.2006

Заявление Комитета по мониторингу свободы прессы в Крыму

   

Крымская ассоциация свободных журналистов и Комитет по мониторингу свободы прессы в Крыму выражают свою озабоченность и удивление по поводу приговора  Севастопольского Апелляционного суда в отношении издателя и  главного редактора газеты «Евпаторийская неделя» Владимира Лутьева.

Нашего коллегу, обвинив в заказе на убийство бывшего депутата Верховной Рады Крыма Николая Котляревского, который часто выступал героем разоблачительных материалов журналиста, суд приговорил к 8 годам лишения свободы с конфискацией имущества. Суд также принял решение о взыскании с Лутьева в пользу Котляревского 100 тысяч гривен. Лутьев, не согласный с таким решением суда, намерен направить кассационную жалобу в Верховный Суд Украины.

Крымская ассоциация свободных журналистов  и Комитет по мониторингу свободы прессы в Крыму, не претендуя на то, чтобы подвергать сомнению справедливость и законность приговора с отношении нашего коллеги, призывает Уполномоченного по правам человека в ВР Украины, хорошо знакомого с «делом Лутьева»  и председателя Верховного Суда Украины с должным вниманием отнестись к судьбе журналиста и дать оценку действиям судей Апелляционного суда Севастополя.

Мы считаем, что в нашей стране должно неукоснительно соблюдаться право каждого гражданина на непредубежденный и справедливый суд.

Председатель координационного совета  Лиля Буджурова

Ассоциации свободных журналистов Крыма

 

Председатель Комитета по мониторингу  Владимир Притула

свободы прессы в Крыму

13.07.2006

Свобода вираження поглядів

25.07.2006 | Анна Шерман, «Профиль»
джерело: www.pravda.com.ua

Зеркало контрреволюции

   

История украинской демократии и украинского телевидения – неотделимы. Именно в тот момент, когда Майдан был поддержан журналистским бунтом против «темников» и цензуры, «оранжевая» революция приобрела необратимую победоносность...

Сначала рухнула телевизионная империя Медведчука. «Ресурс правды» оказался самым мощным фактором общественного протеста, на волне которого новая власть, собственно, и обрела себя и страну.

Казалось бы, здоровье медийного климата, поддержка общественной ориентированности послереволюционных СМИ должны были стать главной заботой получившей власть команды, а создание института общественного телевидения – ее главной задачей. Впрочем, команды, как выяснилось, и не было.

А распри в пропрезидентском лагере оказались и главным содержанием эфира, и главным рычагом перераспределения медиарынка.

Телевизор, захлебнувшийся свободой слова, свободой «слива» и отсутствием общественных ориентиров, – вот тот медиаресурс, который получил президент в пакете с политреформой и парламентским кризисом.

Отсутствие внятных представлений о целях, смысле и ценностях действующей государственной политики на фоне невразумительных и неприглядных персональных политических жестов – вот то телевидение, которое было предоставлено обществу в пакете с «антикризисной» коалицией.

Ровно год назад, в середине лета 2005-го, отечественный медиарынок всколыхнули сначала неподтвержденные, а после вполне оправдавшиеся сведения об изменениях в составе собственников сразу нескольких телеканалов.

Непрозрачность как самой медиасобственности, так и схем, по которым осуществлялось ее перераспределение, обусловили почти детективную драматургию процесса со многими неизвестными.

Ясно было одно – новая власть, опираясь на послереволюционные общественные ожидания и подстегнутая приближающейся парламентской кампанией, вплотную занялась перераспределением медиаресурсов доступными способами.

Способов оказалось всего два, в зависимости от формы собственности телеканала. Посредничество при перепродаже для частных компаний и лоббирование топ-менеджмента – для государственной.

В результате в течение прошедшего телесезона на три общенациональных телеканала пришли новые хозяева и распорядители.

«1+1»

Слухи о том, что Игорь Коломойский покупает у Александра Роднянского его долю в «1+1» стали фигурировать, едва улеглись послереволюционные телеволны. Все выглядело так, будто переживший катарсис Роднянский готов пожертвовать своим детищем на благо родины и «оранжевых» демократов.

Из источников в «Нашей Украине» уже тогда стало известно, что вопросы медиасобственности от «любых друзив» регулирует на тот момент первый помощник президента Александр Третьяков.

Он же, по слухам, организовал прошлым летом встречу президента Ющенко и медиамагната Рональда Лаудера, основного инвестора «1+1».

Третьяков же привел на канал Коломойского в качестве потенциального покупателя. Он же и притормозил сделку, несвоевременно сообразив, что медиаресурс группы «Приват» автоматически попадет в распоряжение тогдашнего премьер-министра Юлии Тимошенко.

И именно эти, как оказалось, не такие уж мимолетные договоренности стали предметом нешуточного судебного разбирательства, которое вот-вот закончится таки победой Коломойского де-юре.

А де-факто управление «плюсами» уже сегодня осуществляют «приватовцы» и американская компания СМЕ, которой принадлежит 60% акций телеканала.

С той только разницей, что намерение Коломойского предоставить канал под действующего премьера не изменилось. Изменится премьер.

Собственно, вся медийная купля-продажа и рассматривалась в контексте большой игры по перераспределению крупной промышленной собственности, в которой телеканалы выступали как бонусы.

И сегодня, по сути, СМЕ выдавливает из бизнеса Александра Роднянского в пользу Игоря Коломойского при содействии все того же Третьякова.

Вместо ушедшей в парламент Ольги Герасимьюк информационным вещанием на «плюсах» заправляет новоназначенный Владимир Карташков – гражданин России, принимавший участие в создании информационной службы НТН.

В медийных кругах не стало секретом, что о его назначении Александр Третьяков советовался с Эдуардом Прутником (собственник телеканала НТН, бизнес-опора Виктора Януковича, один из руководителей его президентской кампании).

Два других телеканала, которыми СМЕ владеет совместно с Третьяковым («Гравис» и 7-й), вместо заявленных гуманитарных концепций гонят в эфир порнуху пополам с отработанным кинопоказом «1+1».

Примечательно и то, что 19 июля на последнем перед каникулами заседании Нацсовета по теле- и радиовещанию срочно и досрочно лицензия «плюсов», действительная до ноября, была продлена на 10 лет.

«Интер»

В начале июня 2005-го СМИ захлестнула информация о грядущей смене собственников на «Интере».

Сообщалось о посредничестве Петра Порошенко и Александра Третьякова в сделке, в результате которой большая часть акций, принадлежавших ныне покойному зампреду СДПУ(О) Игорю Плужникову, должна перейти российскому бизнесмену, лояльному к «оранжевой» власти.

Им стал младший партнер Александра Абрамова по группе «Евраз» Валерий Хорошковский, который приобрел 61% акций «Интера».

Так самый мощный телевизионный ресурс страны оказался в руках иностранного собственника за $250 млн. И уже сегодня эксперты оценивают капитализацию «Интера» в $1 млрд.

Остается только надеяться, что на канале, контролируемом российским олигархом, зритель почерпнет достаточно взвешенной информации по вопросам вступления Украины в НАТО и ЕС, а также все узнает об энергетической независимости страны.

Первый национальный

В судьбе этого самого многострадального и единственного государственного телеканала должно было измениться многое. Казалось, сама революция определила его участь быть преобразованным в Общественное ТВ.

Государственная власть, провозгласившая приоритет общественного интереса и свободу слова как его фундамент, казалось, не могла не осознавать, что время целесообразности карманных медиа закончилось навсегда.

Впрочем, борьба за создание общественного ТВ – а это была чуть ли не буквальная многолюдная схватка – закончилась не так быстро, как внезапно – назначением на должность президента НТКУ Виталия Докаленко, симпатии которого к идее общественного телевидения не просматривались никогда.

Нежелание президентского окружения выпустить из рук государственный канал накануне парламентских выборов проявилось в этом назначении сполна.

Как известно, Виталий Докаленко принимал участие в съемках предвыборных роликов Ющенко во время президентской кампании. Кроме того, в прессе фигурировала информация о близости Докаленко к семье президента.

Как написала тогда главный редактор «Телекритики» Наталья Лигачева, «Докаленко... должен стать глазами и ушами самого Ющенко, он должен привнести на экран Первого канала дух Ющенко, логику Ющенко, интересы Ющенко, мораль Ющенко...

Редакционная политика Первого канала должна стать независимой – от любых других интересов, кроме интересов самого Ющенко».

Насколько эффективной оказалась эта ставка на «своего человека» на «своем» телеканале – продемонстрировали 13% процентов, полученные президентской «НУ» на парламентских выборах.

Главный президентский медиаресурс, который обязан был оставаться ресурсом народного доверия, в результате превратился в сомнительной прибыльности бизнес-контору, в которой ее руководитель трудоустроил едва ли не всех своих родственников.

Как будто в этом и заключалась политика тогда еще правящей партии.

***

Этот беглый взгляд на перемены в структуре управления общенациональных телеканалов дает представление о наследственной архаичности и нелепости медиастратегии власти, в очередной раз, как и в эпоху единой информационной политики имени Медведчука, проколовшейся в главном – в способности к диалогу с обществом.

Доступ до інформації

24.07.2006
джерело: www.korespondent.net

У Польщі оприлюднять списки агентів комуністичних спецслужб

   

22 Липня 2006 Польський сейм прийняв закон, відповідно до якого в Польщі будуть опубліковані списки агентів комуністичних спецслужб.
Через три місяці після набрання чинності нового закону про люстрацію Інститут національної пам’яті Польщі буде зобов’язаний опублікувати список всіх наявних в архівах агентів комуністичних спецслужб.
Як повідомляє з Варшави «Радіо Свобода», проти цього виступили тільки депутати-посткомуністи. «Що ж це буде? Жодної презумпції невинуватості. Як людина зможе захищатися після того, як її ім’я вже буде опубліковано!», – заявив Ришард Каліш з Союзу лівих демократів.
Відповідно до закону, роботодавець одержує право розірвати трудову угоду з працівником, якщо факт його співпраці в минулому з комуністичними спецслужбами буде офіційно підтверджений. Крім того, значно розширюється перелік посад, вступаючи на котрі необхідно буде заповнювати так звану люстраційну заяву – тепер це повинні будуть робити, серед інших, також представники органів самоврядування, дипломати, викладачі вузів, журналісти, нотаріуси.
Кореспондент.net (за матеріалами NEWSru.com)

Право на охорону здоров’я

19.07.2006 | Александр Богданов, Харьков

«Куда метет новая метла…» (Снова о харьковской скорой медицинской помощи)

   

С приходом  Богдана Федака на должность главного врача Харьковской городской клинической больницы скорой и неотложной помощи (в просторечье - «4-й неотложки») в широких медицинских кругах забрезжила надежда на благоприятные перемены. Дескать, «новая метла по-новому метёт».

Тем более, что специально приглашённый в качестве, так сказать, «кризисного менеджера», новый главный - «человек не местный», не обременённый какими-либо прежними обязательствами в нашем славном городе, и даже не имеющий в Харькове жилья. Последний факт почему-то особо отметили СМИ, указав, что «новый главный врач будет жить в больнице»!

В последние дни появились сообщения о планируемом в ближайшее время присоединении самостоятельного учреждения - автобазы скорой медицинской помощи, к больнице скорой помощи на правах её подразделения. Эта идея Б. Федака, поддержанная горздравотделом в лице его руководителя А. Галацана и высказанная последним по телевидению, привела в тревожное недоумение многих, кого волнуют проблемы экстренной медицины в нашем городе, и особенно тех, кто мало-мальски профессионально разбирается в её организации и особенностях функционирования.

Снова безудержное стремление к надоевшей всем гигантомании, полностью скомпрометировавшей себя. Практически неуправляемый огромный монстр, состоящий из 1000-коечной больницы плюс выездная служба скорой помощи, являющаяся, как мы уже неоднократно писали, «нелюбимой падчерицей», может вскоре значительно увеличиться за счёт присоединения ещё и автобазы.

В дополнение к более чем десятку заместителей по различным вопросам, у Б. Федака появится ещё один - по автобазе. А руководство больницы скорой помощи, у которого среди множества ежедневных внутрибольничных хлопот до скорой помощи руки практически никогда не доходят, вынуждено будет заниматься ещё и поставками бензина, резины, запчастей, проблемами эксплуатации, ремонта санитарного автотранспорта и т.д.

Вопрос о предполагаемом качестве этой работы вполне риторичен.

Кроме того, мимоходом и как-то даже  стыдливо прозвучала фраза о предполагаемом значительном снижении размера зарплаты водителей скорой помощи. Это уж вообще, извините, «ни в какие ворота не лезет»! Кем надо быть, зная экстремальные условия работы выездного персонала  скорой помощи вообще, а водителей - в частности, чтобы даже заикаться об этом?!

Почему Киевская станция скорой помощи вот уже не один десяток лет является абсолютно самостоятельным медицинским учреждением, не объединённым ни с какими больницами? Ещё со времён бывшего СССР она продолжает оставаться одной из лучших, наряду с Московской и Ленинградской. Её многолетний главный врач Наталья Андреевна Ленгауэр, с которой автор этих строк имел честь быть знакомым, была единственным в СССР врачом скорой помощи - Героем Социалистического Труда…

Прошли десятки лет, давно уж нет ностальгии по бывшему социализму, но успешно работающая модель самостоятельного учреждения скорой помощи прекрасно сохранилась во многих городах, всемерно усовершенствовалась и не нуждается во всяких - разных авантюрных реорганизациях. А в нашем полуторамиллионном городе, вполне сопоставимом со столицей, служба скорой помощи стремительно разваливается…

Почему же новый главный врач  больницы скорой помощи Б. Федак продолжает наступать на те же старые изношенные грабли, способствуя дальнейшей деградации выездной службы? Неужели в Харькове или в Министерстве здравоохранения Украины, некому направить его «новую метлу» в правильном направлении?

Абсолютно целесообразным и настоятельно необходимым является полное отделение службы скорой медицинской помощи от стационара и её преобразование в самостоятельную муниципальную городскую станцию скорой медицинской помощи. Также вполне оправданной была бы передача этой муниципальной службы в ведомство Министерства по чрезвычайным ситуациям (МЧС).

Екологічні права

13.07.2006

Чому «пропадають» документи у Мін’юсті?

   

Починаючи з 17 січня 1995 р. співробітниками Міністерства юстиції України здійснено низку серйозних порушень законодавства та прав громадян, які є членами Української екологічної Асоціації «Зелений світ». Завдяки незаконним діям або проявам бездіяльності Мінюсту, стороння організація – Партія Зелених України – мала змогу безкарно втручатись у діяльність УЕА «Зелений світ». Організацію представляли і розпоряджались її майном люди, не визнані більшістю місцевих осередків «Зеленого світу».

ці порушення супроводжувались неодноразовими «пропаданнями» (можливо – приховуваннями чи ігноруваннями) в Мінюсті ключових документів, які містили докази нашої правоти та неправоти Мінюсту. Цими маніпуляціями нас постійно пускали по колу. Перелік листування за 11 років нараховує вже біля 100 позицій.

Зокрема, нам неодноразово писали «Дані про погодження зразка печатки Ю.Самойленку в Мінюсті відсутні». Ми неодноразово передавали копію власного листа МЮ від 25.09.95 N16-68-50 за підписом Н.Марченко про факт такого погодження та копію листа ГУ МВС у Києві N 1/2545 від 20.09.97, який теж підтверджував цей факт. Останній раз це було зроблено на особистому прийомі Першого Заступника Міністра МЮ І.Ємельянової 19 липня 2005 року. Але ці документи знову «пропали», і Перший Заступник Міністра П.Крупко у відповіді від 19.12.2005 © 32-1-169 на депутатський запит н.д. Ю. Соломатіна знову написав: «Дані про погодження зразка печатки Ю.Самойленку в Мінюсті відсутні».

Щоразу, «згубивши» ці листи, МЮ писав нам, що «не втручається» у внутрішні питання «Зеленого світу». В згаданому листі п.Марченко це цинічно стверджувалось поруч з повідомленням про факт погодження зразка печатки якомусь загадковому «керівництву» УЕА «ЗС». А в листах Заступника Міністра М.Хандуріна (наприклад, від 13.01.97 N16-1832) стверджувалось, що МЮ «Не може надати відомостей про склад керівництва УЕА «ЗС».

У нетрях МЮ «згубились» листи УЕА «ЗС» від 30.12.93 N 436 та відповідь на нього від 28.01.94 N 11-68-1 заступника начальника УОГ (управління об’єднань громадян) Т.Г.Саєнко, лист УЕА «ЗС» від 17.04.94 N 76 та відповідь на нього від 11.05.94 N 11-531 заступника начальника УОГ М.Харченка. Завдяки «пропажам» пишуть – в МЮ немає даних, що Головою УЕА «ЗС» було обрано Миколу КОРОБКА.

«Пропали» в МЮ також листи Контрольно-Ревізійної Комісії УЕА «Зелений світ» від 9.07.96 N115 (отримано МЮ 10.07.96) та від 01.08.96 N136 (отримано МЮ 01.08.96) про неспростовні факти фальсифікації Партією Зелених з’їзду УЕА «ЗС» 3-4.12.94 у Києві. Спочатку на ці листи відповіли, що ці факти не впливають на оцінку МЮ цього «з’їзду». Порадили звертатись по фактах підробок до прокуратури (знаючи, що там пропонували звертатись до міліції, а в міліції – до МЮ), але ці листи УЕА «ЗС» за приналежністю до прокуратури не переслали. Потім листи ці взагалі «пропали» – нам написали, що дані про фальсифікацію в Мінюсті відсутні. Натомість від нас вимагали «НАЛЕЖНО ОФОРМЛЕНИХ» рішень керівних органів Партії Зелених про втручання в справи «Зеленого світу»!

Тим часом невизнаний більшістю місцевих організацій УЕА «ЗС» Ю.Самойленко здобував перевагу з допомогою ПЗУ. Всюду, де були позапартійні організації УЕА «Зелений світ», тобто такі, що не визнавали Ю.Самойленка Головою УЕА «ЗС», він з будь-кого, але насамперед з осередків ПЗУ (інколи простим перейменуванням) створював паралельні організації «Зеленого світу». Для того, щоб місцеві органи юстиції мали змогу легалізувати ці новоутворення поруч з уже існуючими багато років організаціями «Зеленого світу», Ю.Самойленко давав їм довідки про приналежність новоутворення до УЕА «ЗС». Довідки завірялись печаткою – того самого зразка, який начебто «Не погоджувався» Мінюстом.

У деяких випадках місцеві управління юстиції, розгублені появою «дубля», передавали його документи в Мінюст для консультацій (наприклад Миколаївський облюст на початку 1999 р.). А в Мінюсті, побачивши довідку з відбитком печатки і підписом Самойленка, тут же забували, що «не втручаються», що «не знають, хто є керівництвом в УЕА «ЗС», і що начебто «не погоджували» зразка печатки Ю.Самойленку. І схвалювали легалізацію «дублів», хоча документи, завірені незаконно одержаною печаткою, не є дійсними.

У 1998 році ПЗУ оголосила Юрія Самойленка Головою УЕА «ЗС» в своєму партійному списку на парламентських вибори. А Мінюст продовжував стверджувати, що він не втручається і не знає – хто Голова в УЕА «ЗС». І втручання ПЗУ в справи УЕА «ЗС» продовжував «не вбачати».

Коли ПЗУ потрапила в парламент, а Ю.Самойленко – на посаду Голови комітета ВРУ з екополітики, процес створення клонів «ЗС» з допомогою незаконно одержаної печатки був підсилений. 18-19 грудня 1998 року Ю.Самойленко зібрав «9-й з’їзд УЕА «ЗС», де переважали «дублі». Деякі з них навіть ще не були легалізовані (наприклад, новоутворення з Миколаєва, Вінниці, Черкас). Ще перед цим «з’їздом» заступник Голови УЕА «Зелений світ» О.Багін та член КРК УЕА «ЗС» Р.Сотникова направили Мінюсту лист від 7.12.98 N 452 (вх.N20-32-1080 від 10.12.98) про підміну представництва місцевих організацій УЕА «ЗС». У відповіді від 18.01.99 N20-32-1080 за підписом Заступника Міністра Л.М.Горбунової знову йшлося про «невтручання».

Але і лист УЕА «ЗС», і ця відповідь Горбунової знову «пропали» чи МЮ «забув» про них , коли Ю.Самойленко подав документи про внесення змін до Статуту УЕА «ЗС», начебто схвалених вищезгаданим «з’їздом». МЮ при цьому також «забув», що про зміни в статутних документах організація, відповідно до ст.15 Закону «Про об’єднання громадян», мусить повідомити в 5-денний строк, і прийняв документи через півтора року після «з’їзду», погодив зміни в статуті і цим визнав ю.самойленка головою уеа «зс» де-юре. із зо всім новим складом і суттєво зміненим статутом була фактично зареєстрована нова організація, але зі старою назвою, яка по праву має належати людям і осередкам, які створювали УЕА «ЗС» і входили в неї з самого початку.

Для того, щоб остаточно «узаконитись» в ролі Голови УЕА «ЗС», Ю.Самойленку не вистачало оригіналів статуту та свідоцтва УЕА «ЗС», які перебували і досі перебувають у законного Голови УЕА «ЗС» Миколи Коробка. Ю.Самойленко та А.Босак, знаючи про це з 1994 року, подали в Мінюст неправдиві відомості про те, що оригінали цих документів були начебто «втрачені» і що це виявилось у 2000 році.

Мінюст, знаючи історію конфлікту в УЕА «ЗС», не звернувся до М.І.Коробка для перевірки цих тверджень, не поцікавився навіть – яким же чином Самойленко, не маючи оригіналів Статуту та реєстраційного свідоцтва, п’ять років діяв в ролі «Голови», здійснював зміни у складі організації, проводив «з’їзди»? Дублікати Статуту та реєстраційного Свідоцтва були видані, не дослідивши обставин «пропажі» – що не є дивним після стількох «пропаж» у самому Мінюсті.

Все це було зроблено таємно, не повідомляючи про це більшість організацій УЕА «ЗС». А коли ми звернулись до Мінюсту з запитом – чи повідомляв хто-небудь в Мінюст про начебто втрачені Статут та реєстраційне Свідоцтво, Мінюст взагалі відмовився надавати будь-яку інформацію і запропонував звертатись до Самойленка.

Попри зміни в керівництві країни, Мінюст досі продовжує ганебну лінію брехні та фальсифікацій, вчинених проти Української екологічної асоціації «Зелений світ» в кучмівський час за участі спецслужб та їх штатних провокаторів. Пора вже припинити бездарну брехню з «пропажами» важливих документів.

ВИМАГАЄМО:

1. Скласти повний перелік всіх наявних у Мінюсті документів, які безпосередньо стосуються УЕА «ЗС» станом на 4 липня 2006 р. І надати нам офіційно завірену копію цього переліку

2. Відповідно до ст. 18 Закону «Про звернення громадян» надати можливість представникам УЕА «ЗС» та її місцевих організацій брати участь у перевірці цієї заяви, знайомитися з матеріалами перевірки, бути присутніми при розгляді заяви.

3. Скасувати рішення про погодження 30.03.95 (чи 4.04.95) Мiнюстом зразка печатки Української екологічної асоціації «Зелений світ », як безпідставно видане особі, що не представляла органiзацiю в законному порядку

4. Скасувати рішення про видачу дублікатів реєстраційного свідоцтва №371 від 30.12.92 р та статуту УЕА «ЗС», як таке, що ґрунтувалось на неправдивій інформації про втрату документів.

5. скасувати рішення про внесення змін до статуту УЕА «ЗС», як таке, що прийняте з порушенням вимог ст.7 та ст.15 Закону «про об’єднання громадян»

6. Винести попередження ПЗУ по фактах втручання у справи УЕА «ЗС»

7. Провести службове розслідування та притягти до відповідальності осіб, причетних до посадових підлогів, приховування інформації або знищення документів по справі «Зеленого світу».

За дорученнням Голови УЕА «ЗС» Миколи Коробка та Голови Контрольно-Ревізійної Комісії УЕА «ЗС» Валерія Хмельницького –

Керівник інфоцентру Української екологічної асоціації «Зелений світ», Член Громадської Ради при Мін природи

Сергій Федоринчик

Міжконфесійні взаємини

26.07.2006 | Євген Захаров, Харківська правозахисна група

У Харкові почалися міжконфесійні конфлікти. Хто винний?

   

Харків відрізнявся від інших регіонів країни тим, що тут міжетнічні та міжконфесійні відносини завжди були доволі толерантними. Були певні тертя, але за 15 років незалежності не пригадую жодного серйозного конфлікту. Зараз ця рівновага брутально порушена.

Харківська правозахисна група (ХПГ) отримала прохання від громади Церкви Св. Іоанна Богослова (м. Харків,, вул. Котлова, 105а) , яка належить до Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ-КП), бути спостерігачами під час пікету біля будівлі храму. За словами настоятеля храму о. Віктора (Віктора Андрійовича Маринчака), його неофіційно повідомили, що пікет відбудеться 22-23 липня з боку представників Української Православної Церкви Московського Патріархату (УПЦ-МП). Мета пікету – нібито не допустити до Храму патріарха УПЦ-КП Філарета з мощами Св. великомучениці Варвари.

Отримавши таку інформацію, о. Віктор Маринчак 21 липня передав до місцевих органів влади та управління листа, копія якого додається. Насправді Патріарх Філарет не збирався у цей день до Харкова і не мав наміру привозити мощі.

Сам по собі такий пікет є втручанням однієї релігійної організації у діяльність іншої, що заборонено статтею 5 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації». Тобто проведення такого пікету апріорі є незаконним. Проте пікет відбувся. Чи було письмове подання щодо проведення пікету, ким воно розглядалося – наразі невідомо. Міліція не отримала копію заяви про проведення пікету, а мала тільки лист від Ленінського райвиконкому з проханням забезпечити порядок під час пікетування. Порядок охороняли 20 працівників міліції.

Представники ХПГ спостерігали за подіями 22 та 23 липня. Свідчимо про наступне.

Зранку 22 липня в храмі був відключений телефон. Пікетувальники почали збиратися о 6-й годині ранку, їх підвозили автобусами. Окрім харків’ян у пікеті брали участь мешканці Полтави і Краснограду. О 7-00 пікет розпочався. Загалом було приблизно 200 учасників – головним чином літні жінки, якими керували приблизно півтора десятка кремезних чоловіків середнього віку, серед них два священики. Пікетувальники тримали три гасла («Нет расколу на Слобожанщине», «Филарет, покайся, Господь спросит за каждую погубленную душу», «Денисенко, не треба ховатися за національну ідею! Ти блазень, а не патріот!») і співали молитви. Спочатку вони стояли під гострим кутом до провулку Фастовського так, що прохід до храму та проїзд провулком був відкритий. Але о 9-00 вони за командою одного з організаторів перекрили провулок Фастовський, закривши проїзд через нього до закінчення пікету (18.00) і утруднивши прохід до храму. Декілька машин намагалися проїхати провулком, але не отримали такої можливості – пікетувальники їх не пропустили. Працівники міліції не наважилися забезпечити проїзд: агресивні, роздратовані спекою люди здавалися непередбачуваними.

Спілкування з пікетувальниками довело, що ці люди впевнені: приїде патріарх Філарет, і вони мусять його не впустити до храму. Вони говорили, що Філарет захопив храм, і вони будуть стояти в пікеті безстроково, допоки храм їм не повернуть. Мовляв, храм захопили розкольники, а всі віруючі храму потрапили до пастки сатани. Особливо войовничими та агресивними були чоловіки, керівники пікету. «Храм принадлежит Московскому патриархату – и будет принадлежать нам!» – стверджували вони. Ображали вони також і віруючих інших конфесій – католиків («неканонічні!»), особливо греко-католиків («розкольники!)», буддістів («а ці взагалі сатаністи!»), тощо. Стверджували, що їх, як і віруючих храму Св. Іоанна Богослова, треба вигнати із Слобожанщини. Якась дама і зовсім вдалась до езотеричних міркувань про те, що підкова – знак помаранчевих – це від сатани, і хто вішає підкову у себе вдома – той піддається сатані. Отже, недарма Президент підтримує Філарета! А ось священики на пропозицію пояснити, що саме відбувається, побігли від нас, як чорт від ладану.

Внаслідок великої кількості людей у пікеті, багато з яких поводилися агресивно, в храмі Св. Іоанна Богослова були змушені скасувати молебні, які зазвичай проводили щосуботи о 12-00 та 14-00. Вечірню службу о 16-00 провели з великим напруженням.

О 16-00 з’явився начальник відділу у справах релігій облдержадміністрації Віктор Левчук. Почав він з того, що у всьому винний Філарет: не треба було йому приїжджати до Харкова, роздмухувати православних УПЦ-МП. На пряме запитання, чи згодний він, що такі дії порушують закон, пан Левчук відповів, що він проводив бесіди з організаторами пікету, вказував їм на можливі порушення, попереджав, що вони не мають права заходити на територію храму, але рішення про проведення пікету – за межами його компетенції. Дозвіл надав секретар міськради, сказав Левчук. Ми звернули його увагу на відсутність зв’язку, утруднений підхід до храму, перекриття проїзду, агресивність багатьох учасників. І одразу пан Левчук почав діяти. За його дзвінком до Укртелекому в храмі відразу запрацював телефон. Натовп розчистив доріжку шириною півтора метри, щоб можна було пройти до храму, не вступаючи в контакт з пікетуючими.

Було дуже шкода літніх жінок, які простояли на спеці весь день. Не менші співчуття викликали члени громади храму Св. Іоанна Богослова, які були дуже пригнічені і почувалися дуже ображеними. «Таке враження, немовби наплювали в обличчя, – говорила одна жінка. «Розтоптали найсвятіше, що у мене є», – казала інша.

23 липня пікет знову проводився, але учасників було значно менше. У той же час багато віруючих УПЦ-МП намагалися потрапити на недільну службу в храм Св. Іоанна Богослова. Проте працівники храму впускали на службу тільки членів громади, оскільки боялися захоплення храму під час служби.

У той же день віруючі УПЦ-МП пікетували будівлю єпархіального управління УПЦ-КП та другий храм цієї конфесії в Київському районі міста. Там були ті ж самі гасла і приблизно така ж сама кількість пікетуючих.

Мусимо констатувати, що віруючі УПЦ-МП, які брали участь у пікеті, втручалися у справи іншої конфесії – УПЦ-КП (порушення статті 5 Закону про свободу совісті), перешкоджали здійсненню релігійних обрядів в храмі Св. Іоанна Богослова (склад злочину за статтею 180 Кримінального кодексу України), ображали почуття віруючих, членів громади цього храму, умисно розпалювали міжконфесійну ворожнечу – умисел доводять заздалегідь підготовлені гасла, які ображають патріарха УПЦ-КП Філарета (склад злочину за статтею 161 ККУ). На нашу думку, відповідальність за це несуть насамперед організатори пікету, які прекрасно розуміли, що вони роблять, і органи влади та управління, які потурали здійсненню незаконних дій. Вони нічого не зробили, щоб запобігти конфлікту. Більше того, голова Харківської обласної ради Василій Салигін практично підтримав ці незаконні дії, коли в ефірі новин Р-1 звинуватив у всьому Філарета, який, нібито, несе розкол на Слобожанщину. «Мы видим, что верующие заявляют протест против того, что в Харьков рвется Филарет. Мы не допустим раскола на Слобожанщине», – сказав пан Салигін.

Найбрутальнішим порушенням Конституції України, Кримінального кодексу та Закону про свободу совісті ми вважаємо виступ напередодні на телеканалі Р-1 п. Валерія Каурова, який закликав віруючих УПЦ-МП до цієї акції. В прямому ефірі п. Кауров брутально ображав почуття віруючих інших конфесій: католиків, греко-католиків, патріарха Філарета, віруючих храму Св. Іоанна Богослова, Президента України та його дружину. Також він закликав не допускати «розкольника» на Слобожанщину і стверджував, що всі храми належать Московському патріархату. Це був прямий заклик до релігійної ворожнечі. Кауров не вперше виступав з такими заявами, на телеканалах йому постійно дають ефірний час. І наслідки цих закликів ми бачили на власні очі.

Ввечері 23 липня в новинах того ж каналу Р-1 було повідомлення, що в Харкові створено «Комітет захисту канонічного православ’я». Враховуючи події 22-23 липня, призови не впускати на Слобожанщину патріарха Філарета, повернути усі храми УПЦ-КП Московській патріархії, ми не сподіваємося, що дії цього Комітету обмежаться тільки бесідами з віруючими УПЦ-МП.

Що ж далі? Якщо бездіяльність місцевих органів влади та управління і навіть їхнє сприяння ініціаторам конфлікту – православним УПЦ-МП – будуть подовжуватися, то слід чекати нових і більш серйозних зіткнень на релігійному ґрунті. Влада повинна виконувати Закон про свободу совісті і запобігати незаконним діям
Міжконфесійні взаємини

26.07.2006

Лист з приводу проведення пікету бія будивлі храму Св. Іоанна Богослова 22 липня

   

Голові Харківської обласної державної адміністрації

Авакову Арсенові Борисовичу

Харківському міському голові
Добкіну Михайлові Марковичу

Прокуророві Харківської області
Синчуку Василеві Людвиговичу

 Начальнику УСБУ в Харківській області, генерал-майорові
Мухатаєву Андрієві Олександровичу
Начальнику обласного управління МВС в Харківській області
Репешку Ігореві Володимировичу

Голові Ленінської районної у м. Харкові ради
Номеровському Анатолієві Івановичу

За 15 років свого існування релігійна громада святого Іоанна Богослова Української Православної Церкви Київського Патріархату показала себе як спільнота віруючих, об`єднаних любов`ю, що несе мир навколишньому світові. Вона жодного разу не брала участі у релігійному чи політичному протистоянні, а тим більше – не ініціювала подібних протистоянь.

Тепер громаді стало відомо, що на 22.07.2006 (з 8.00 до 18.00) готується проведення пікету безпосередньо біля храму як акції протесту проти приїзду до м. Харкова Святішого Патріарха Філарета.

Між тим візит Святішого Патріарха Філарета до громад Української Православної Церкви Київського Патріархату Харкова та області вже відбувся 13.07.2006 в такий термін і в такому форматі, щоб унеможливити порушення спокою в місті і в житті своїх громад через вияви агресії з боку духовенства і віруючих УПЦ Московського патріархату. Візит, який планувався на 22-23.07.2006, скасовано.

Просимо повідомити про це організаторів пікетів і порадити їм  не проводити пікетування.

В будь-якому разі просимо забезпечити громадський порядок навколо храму, враховуючи, що громада категорично заперечує можливість проникнення пікетувальників на територію, що їй належить.

Повідомляємо також, що через агресивні дії, пікетування, погрози з боку людей, які називають себе захисниками православ`я, скасовано і перебування у нашому місті мощей Святої великомучениці Варвари, яке планувалося на 31.07-03.08.2006. Просимо застерегти  наших опонентів від проведення протестних акцій біля нашого храму і в зазначені дні, і в подальшому.

Вважаємо, що взагалі проведення пікетів безпосередньо біля храму порушує права наших парафіян, є виявленням грубого тиску на них та зазіханням на свободу совісті і віровизнання, на вільний вибір кожною людиною конфесії, релігійної громади чи об`єднання, і є по суті вже не розпалюванням, а брутальним виявом міжконфесійної ворожнечі.

Сумуємо, що Харківська влада припускає саму можливість подібних акцій в Харкові, створюючи таким чином прецедент потурання протистоянню на релігійному ґрунті.

Підкреслюємо, що жодна біляцерковна риторика не може виправдати того, що наші опоненти на пресовій конференції 07.07.2006 за участю В.Каурова, представника Харківської єпархії УПЦ МП о. Александра та інших осіб самі назвали релігійною війною, принагідно погрожуючи насильством і не виключаючи навіть кровопролиття та “визволення з полону” мощей святої великомучениці Варвари.

Просимо вжити відповідних та адекватних заходів для повернення процесів релігійного життя в Харкові в річище права і законності.

Настоятель храма Святого Іоанна Богослова

Протоієрей  Віктор Маринчак

Міжконфесійні взаємини

28.07.2006 | Юрій Чумак, ХПГ

«Ситуація у релігійному середовищі області є стабільною, прогнозованою, кризові та конфліктні явища у гострій формі відсутні»

   

Такий висновок міститься у документі під назвою «Інформація про резонансні події у релігійному житті регіону, що відбулися протягом 21-28 липня 2006 року», підготовленому відділом у справах релігій Харківської облдержадміністрації та розміщеному на офіційному сайті ХОДА 28 липня.

Не знаю, що саме прогнозують спеціалісти облдержадміністрації щодо ситуації у релігійному житті Харківщини у майбутньому, однак те, що відбувалось у Харкові тиждень тому, язик не повертається охарактеризувати як «стабільність та відсутність кризових та конфліктних явищ».

Процитую інформацію з сайту «Релігійно-інформаційної служби України», що постійно займається моніторингом процесів, які відбуваються у релігійному житті країни та займає неупереджену та незаангажовану позицію:

«Беззаконня в Харкові: Місцева єпархія УПЦ МП влаштувала пікетування храмів Київського Патріархату.

22 липня у Харкові місцевою єпархією Московського Патріархату влаштовано пікетування храмів Київського Патріархату – святого апостола Іоанна Богослова та Вишгородської (Володимирської) ікони Божої Матері, а також Харківського єпархіального управління. Пікетники висловлювали свій протест проти самої наявності храмів Київського Патріархату в Харкові та погрожували заблокувати їх з метою не допустити там проведення богослужінь. Але замість того, щоб протистояти беззаконню, місцева влада сама заохочує проведення таких заходів…

На мітингу біля закритого кінотеатру «Юність» (колишній храм преподобного Антонія) виступив голова Харківської облради, представник Партії регіонів В. Салигін. Він пообіцяв, що зробить усе для того, щоб у Харкові діяла «тільки одна законна Церква – Московського Патріархату». Таких самих позицій притримується і його соратник, мер Харкова Михайло Маркович Добкін. Чого ж чекати віруючим Київського Патріархату, коли представники цієї партії прийдуть до влади у масштабі цілої України? Нових гонінь?»

Ці ж події відділ у справах релігій коментує вельми спокійно: «Пікетування відбулося через невдоволення віруючих та священства Української Православної Церкви візитом до м. Харкова Патріарха Української Православної Церкви Київського Патріархату Філарета. Пікетування відбулося у відповідності до вимог чинного законодавства. У пікетуванні взяло участь до 700 чол. Напередодні відділом у справах релігій проведено профілактичну роботу з організаторами пікету. Під час пікетування органи правопорядку забезпечили порядок. Порушень закону не було».

Цікаво, що насправді візиту Філарета до Харкова того дня не було, його скасували. Проте, до нього готувалися місцеві провідники УПЦ Московського Патріархату, які вважають Харківщину своєю беззаперечною вотчиною. Тому акція, заздалегідь підготовлена, таки відбулася, навіть за відсутності особи, яку планувалося пікетувати. Можливо, прямих порушень законодавства щодо організації та проведення масових громадських акцій і не відбулося (тим більше, що в Україні й досі таке законодавство ВІДСУТНЄ, є тільки норми Конституції). Однак, на мою думку, є певні ознаки порушення ст. 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», що містить таку норму: «Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях…» А горе-пікетувальники якраз і намагалися зірвати богослужіння, намагаючись увірватися до храмів УПЦ КП, добре, що хоч правоохоронці не дозволили їм цього зробити.

І, найголовніше, відділ, що повинен спрямовувати свою роботу на запобігання втручанню державних органів та органів місцевого самоврядування у діяльність релігійних організацій та будь-яким проявам релігійної винятковості й нетерпимості, «не помітив» ганебного виступу пана Салигіна. Голова Облради, кабінет якого знаходиться в одному приміщенні з облдержадміністрацією, фактично публічно розпалював релігійну ворожнечу, що, між іншим, прямо заборонено ст. 37 Конституції України. Працівники відділу у справах релігій ХОДА не дали цьому ніякої правової оцінки.

Можливо, бояться, бо влада нині хитка, хто знає, кого зараз можна критикувати, а кого краще не чіпати?

 
Довідка ХПГ:

У Харківській області віруючих – 52-54% населення регіону, що становить близько 1 мільйону 400 тисяч чоловік. Більшість віруючих (приблизно 1 мільйон 300 тисяч чоловік) –  члени громад православних релігійних організацій.

За минулий рік у Харківській області кількість релігійних організацій збільшилась на 3%. Зараз у регіоні нараховується приблизно 740 релігійних організацій різної спрямованості. В Україні ж їхня кількість досягає 30-ти тисяч.

Максимальний приріст кількості релігійних організацій у Харківській області довівся на 2001 рік. Тоді їхнє число збільшилося на 12%. Найбільше представництво в Харківській області в Української православної церкви Московського патріархату: у нашому регіоні існує 265 організацій УПЦ МП.

Правоохоронні органи

19.07.2006
джерело:
Информационное агентство ПРИМА-News

Украинский милиционер осужден за выстрел в спину агитатора

   

Голосиевский райсуд Киева приговорил сержанта милиции Виктора Сыча к четырем годам лишения свободы с двухгодичной отсрочкой исполнения приговора за то, что он ранил из пистолета агитатора партии «Пора» Александра Глобенко.

По решению суда, Киевское управление госохраны, в котором работал милиционер, обязано выплатить потерпевшему шестьдесят тысяч долларов США в качестве компенсации.

Виктору Сычу запрещено после истечения срока наказания работать в правоохранительных органах в течение двух лет.

14 июля корреспонденту ПРИМА-News сообщили в Голосиевском райсуде, что в марте 2006 года сотрудники милиции задержали двух агитаторов «Поры», которые в ночное время расклеивали предвыборные листовки. Милиционеры приняли их за похитителей автомобилей.

Сержант Виктор Сыч повалил 17-летнего Александра Глобенко на землю и начал надевать на него наручники. Милиционер случайно, как посчитал суд, задел пальцем спусковой крючок и прострелил агитатору спину и легкое. Действия Сыча квалифицированны судом как «служебная халатность».

Правоохоронні органи

25.07.2006
джерело: dozor.kharkov.ua

«Дом 3» для сотрудников милиции

   

Харьковские милиционеры – самые прозрачные милиционеры в мире. Об этом свидетельствует последнее новшество в работе правоохранителей Ленинского РО. Недавно там были установлены камеры внутреннего наблюдения за работой и поведением стражей порядка. Подобные камеры грозят появиться в каждом отделении милиции.

Камеры позволят дежурным контролировать действия правоохранителей и возможные нарушения в обращении с гражданами – заявителями и просителями.

Павел Яненко, первый заместитель начальника ГУ МВД Украины в Харьковской области: «Если кто-то из работников погнал кого-то из заявителей, то это будет зафиксировано на камеру. И наоборот: если заявитель какой-то нагрубил, это тоже будет зафиксировано. Сейчас делается всё для граждан, то есть работники милиции с народом».

Милиционерам придется наблюдать за своими же коллегами, которых в последнее время харьковчане все чаще обвиняют в грубости, некомпетентности и ярко выраженном хамстве. Если обижают хулиганы, зовут милицию, а что делать, если обижают милиционеры? Устанавливать камеры? Контроль над контролерами правопорядка, по утверждению сотрудников УМВД, необходим. Вот только он не совсем логичен априори (по определению) для «пересiчних громадян».

Почему бы со всеми техническими ноу-хау харьковским милиционерам не организовать трансляцию записанного видео в реал-тайм на интернет-сайте, дабы любой желающий смог лицезреть их профессионализм?

Армія

19.07.2006 | В. Березин, Эколого-культурный центр «Бахмат»

Что донецкие военные думают про вступление в НАТО?

   

Если российская армия поддерживает боеготовность во время реальных военных действий в Чечне, американская и НАТО «тренируются» в Ираке, Афганистане, иногда в Югославии и других странах, то куда податься нашим солдатам и офицерам?  Где украинцам набираться бесценного опыта настоящей войны? Ведь, тренируясь «на кошках» на наших полигонах или во время редких миротворческих операций, мы существенно отстаем в армейской науке. Военные должны уметь воевать.

Именно с этой неожиданной стороны рассматривалась ситуация «Украина-НАТО» на встрече специалистов и журналистов в Донецком пресс-клубе.

Военных нашей области представлял не боевой генерал, а старший офицер областного военного комиссариата Валентин Колесник. И это не случайно – воинских частей в регионе фактически уже не осталось. Уже несколько лет, как в Донецкой, Луганской, Харьковской областях прекратили нести боевые дежурства. В нашем высокопромышленном регионе действуют теперь только военкоматы, кафедры, представительства и базы.

Может быть, поэтому военком был свободен в своих суждениях и высказался однозначно:  говорить о НАТО нам рано. Предупредив, что он высказывает своё личное мнение, представитель военкомата обосновал свое несогласие с линией руководства Минобороны и страны на вступление в блок тем, что американские военные как базовая сила НАТО во многом показывают себя с негативной стороны. Пример тому – бомбежка Югославии без санкции ООН. Поэтому с НАТО лучше не спешить, т.к. время само расставит все на свои места.

Высказывая такие странные для военных речи, Колесник еще раз акцентировал, что это его личное мнение. На вопрос, все ли так думают в Донецком гарнизоне, он ответил, что не знает, т.к. социологические опросы не проводились, но однозначно уверен, что так думают многие, и далеко не все сто процентов служащих гарнизона поддерживают линию на сближение с НАТО.

Кстати, Валентин Колесник ревностно отнесся к вопросу о профессионализме натовских военных. По его мнению,  армейское руководство области получило военное  образование и закваску еще в СССР, что было не хуже, а во многом и лучше, чем в НАТО.

Да, оказывается, демократия уже дошла и до военных. Люди в погонах стали  задумываться, анализировать, давать свою оценку событиям, а не выражать  «одобрямс» тому, что идет сверху.

Далее выступили два бывших воина, две противоположности, две стороны одной медали, медали за Родину, но разную: Вадим Владыкин – участник боевых действий в Афганистане и Дмитрий Захаров – участник миротворческой операции в Ираке. И речи у них были совершенно разные.  Первый уверял, что наши солдаты для НАТО будут только «пушечным мясом», т.к., по его мнению, военные высокотехнологичных армий Европы и Америки всегда старались воевать чужими руками. Более того, Владыкин убеждал присутствующих в том, что, как и для СССР во время афганской войны, больше всего для такого «мяса» будут использованы ребята из Донбасса.

Второй, Захаров, побывавший в Ираке в качестве военврача, услышав такой «полет военной мысли», сказал, что мнение военных в нынешней ситуации не может быть определяющим, т.к., находясь внутри системы, трудно взвесить все плюсы и минусы. В качестве аргументов «за» НАТО он назвал гарантию национальной безопасности, которая у нас появится после сближения с этим мощным военным блоком и то, что участие в натовских миротворческих операциях даст нам бесценный опыт военной науки. Главный же аргумент «против» он видит в отдалении от России.

Кстати, Вадим рассказал, что в Ираке, общаясь на равных с солдатами и офицерами из стран Североатлантического блока, он ни от кого из них не слышал предложений о вступлении Украины в НАТО. Нас никто туда особенно и  не тянет.

 – Нынешняя ситуация доведена до абсурда и фарса! – начал свою речь следующий участник, директор Института социальных исследований и политического анализа Владимир Кипень. – Сегодня местные органы самоуправления на Донетчине и в других областях, продолжая выборный ажиотаж, устраивают друг перед другом показательные выступления по принятию решений о признании своих территорий «зонами вне НАТО».  Но разве сейчас нас кто-то приглашает в НАТО? Что-то этого не слыхать. Надо думать не об этом, а о том, как нам обеспечить свою национальную безопасность, как нам  гарантировать соблюдение интересов Украины на уровне внешней политики. Взаимоотношения с НАТО – это геополитический вопрос, и районы и города нашей области его не решают. Изображение НАТО в образе монстра-врага на выборах было инициировано целым рядом политических организаций и раскручено по полной программе. Это совершенно виртуальная проблема и постизбирательный синдром! Скажите, отвечает ли национальным интересам Украины сотрудничество с НАТО? Конечно, «да». А с Россией? Точно так же, «да». Именно так надо ставить вопрос.

Социологические исследования, проведенные Институтом, который представляет  Кипень, показали, что треть опрошенных жителей нашей области нейтрально относятся или «за» евроинтеграцию, две трети – за российский вектор украинской политики. Сорок процентов считают политику Украины по отношению к России дружественной, а семнадцать называют нынешнюю политику дружественной по отношению к странам НАТО. Более половины опрошенных донетчан выразили мнение в необходимости «замораживания» отношений с НАТО.

В конце встречи журналисты и военные сошлись во мнении, что в нашем крайне политизированном и расколотом обществе про НАТО на все лады не говорят, разве что в детских садах. Одно упоминание о Североатлантическом блоке действует на раздраженное население нашего региона, как красная тряпка на испанской корриде. Безнравственные политики легко манипулируют нестабильным общественным сознанием, отвлекая население от грустных мыслей по поводу насущных проблем. Что спровоцировало события в Феодосии? На шестьдесят процентов это сознательно созданный конфликт, на сорок – стихийная мобилизация населения.

Чем бы дитя не тешилось… Главное, чтобы за обсуждением виртуальных проблем это дитя не проворонило чего-то жизненно важного для себя. А потом горько не плакало…

У недержавних організаціях

19.07.2006 | Юрій Чумак, учасник Школи, активіст «Порозуміння»

Четверта школа з виборчого права відбулась у Феодосії

   

4 – 11 липня 2006 р. у Феодосії відбулась Четверта літня школа з виборчого права, що проводилась в межах проекту «Сприяння організації виборів в Україні», за підтримки Агентства з міжнародного розвитку США (USAID).

Понад 50 молодих людей з усієї України – студенти, представники громадських організацій, науковці, що цікавляться питаннями права та виборів, – взяли участь у лекційному курсі та круглих столах, семінарах і практичних заняттях Школи.

Як зазначив при відкритті Літньої школи один з її організаторів – народний депутат України ІІ-го скликання, експерт з виборчого права Володимир Ковтунець, цьогорічна Школа є найбільш представницькою серед всіх, що були проведені в Україні в рамках проекту. І не тільки за контингентом учасників, але й по викладацькому складу. Достатньо зазначити, що  перед слухачами виступили такі визнані професіонали, як професор права В. Кампо, члени ЦВК М. Ставнійчук та А. Магера, професор соціології П. Жук, експерт з питань виборчого законодавства С. Кальченко, голова Фонду «Демократичні ініціативи» І. Кучерів, професор Канзаського університету Е. Херрон, міський голова м. Дебальцеве (Донецька обл.) А. Бондарчук, політологи Є. Жеребецький та А. Романюк, експерт з виборчих питань О. Барабаш та інші фахові спеціалісти в галузі права і виборчого законодавства.

Особливістю Школи було те, що заняття проводились у демократичному, плюралістичному дусі, коли всі учасники – і викладачі, і слухачі – мали можливість висловити власну думку з будь-якого питання, обмінятися досвідом, обговорити важливі чинники виборчого права.

В рамках проведення багатоденного тренінгу було організовано обрання кращого учня Літньої школи з виборчого права, яке проводилось у відповідності з механізмом, визначеним Законом України «Про вибори народних депутатів України». Були утворені власні ЦВК, Адміністративний суд та зареєстровано 2 «політичні партії» – «Шанс» та «Порозуміння», лідери яких і взяли участь в інсценованих виборчих перегонах. Проводилась політична агітація, дебати між партійними керманичами, соціологічні опитування та, навіть, місцевий екзітпол. За підсумками голосування, що відбулося в останній день проведення Школи, найкращим учнем було визнано провідника «Порозуміння», молодого аспіранта одного з київських вузів Сергія Зайцева.

Крім того, наприкінці вчення було проведено тестування, за підсумками якого всі слухачі отримали з рук голови ЦВК Ярослава Давидовича та керівника Проекту Яреми Бачинського свідоцтва про успішне навчання у Літній школі з виборчого права.

Молоді люди роз’їхалися по рідним місцям із новим багажем знань, умінь та навичок, маючи адреси нових друзів та однодумців. Хочеться вірити, що, як би не розпорядилась доля, до лав яких політичних сил не потрапили б у майбутньому слухачі Школи, вони, пригадавши все, чому навчались у Феодосії, завжди матимуть можливість використати свій шанс на порозуміння. І наступні вибори відбуватимуться в Україні тільки за нормами закону і права.

 

У недержавних організаціях

19.07.2006
джерело:
Лабораторія законодавчих ініціатив

У Страсбурзі відбувся перший літній університет демократії

   

10 - 14 липня 2006 року у Страсбурзі відбувся перший Літній Університет Демократії – один із головних заходів Ради Європи у 2006 році. Він зібрав близько 500 учасників із 15 держав Європи, у тому числі і делегацію Української школи політичних студій. Це перша подія такого масштабу, що проводиться Радою Європи в контексті підтримки діяльності мережі шкіл політичних студій.

Старовинне місто Страсбург зібрало понад 500 молодих успішних політиків, державних службовців, юристів, журналістів, громадських та наукових діячів, бізнесменів, які є слухачами національних шкіл політичних студій, що діють у 11 державах Європи. З 10 по 14 липня 2006 року учасники мали змогу подискутувати на найбільш актуальні для сучасної Європи теми, поспілкуватися з відомими європейськими політиками, керівниками Ради Європи, відвідати установи Ради Європи та місцеві органи влади. Пленарні засідання та круглі столи Університету були присвячені обговоренню викликів демократії, які стоять перед сучасною Європою, та перспектив її подальшого об’єднання. Як зазначив у ході роботи Літнього Університету Демократії Генеральний Секретар Ради Європи Террі Девіс: «З моменту свого створення школи політичних студій навчали людей, які наважуються думати, наважуються знати, наважуються говорити та наважуються діяти в інтересах демократії, прав людини та верховенства права».

У заході взяли участь: Генеральний Секретар Ради Європи, Заступник Генерального Секретаря Ради Європи, Віце-президент Парламентської Асамблеї Ради Європи, Генеральний директор з питань політичної діяльності Ради Європи, Прем’єр-міністр Болгарії, Комісар із прав людини Російської Федерації, екс-президент Словенії, екс-Прем’єр-міністр Канади та інші високоповажні гості.

Україна на цьому форумі була представлена достойними людьми (всього – 39 учасників), що очолюють адвокатські компанії та телеканали, управляють містами та науковими проектами, працюють в органах державної влади та очолюють громадські організації, викладають в університетах та розвивають українську економіку. Українська делегація складалася з молодих людей, що вже досягли значних професійних та суспільних успіхів, людей, готових давати відповідь на новітні виклики, які стоять перед українським суспільством, людей, що в процесі участі в Українській школи політичних студій розпочали змістовну роботу над проблемою формування сучасної української європейської національної ідеї.

На честь учасників Літнього Університету Демократії Рада Європи та міська влада Страсбургу влаштувала низку культурних подій та прийомів. Постійний представник України при Раді Європи Євген Перелигін на урочистому прийнятті нагородив випускників Української школи політичних студій дипломами Школи. Генеральний секретар Ради Європи Террі Девіс вручив усім членам української делегації сертифікати учасників Літнього Університету Демократії.

Школи політичних студій – це масштабний освітній та комунікаційний проект Ради Європи, започаткований ще у 1992 році, що передбачає роботу із молодою елітою, здатною брати активну участь у розбудові своєї держави. На сьогодні в Європі діє 11 національних шкіл політичних студій і їх кількість буде зростати.

Діяльність Української школи політичних студій (УШПС) забезпечується Лабораторією законодавчих ініціатив. Проект було розпочато 9 листопада 2005 року з нагоди десятої річниці вступу України до Ради Європи.

Детальну інформацію про сесії Української школи політичних студій, про її викладачів та слухачів, тексти окремих лекцій, фотографії та багато іншої інформації можна знайти на веб-сторінці Школи – http://usps.parlament.org.ua.

Надалі випускники Української школи політичних студій продовжуватимуть спілкування у рамках Клубу УШПС та братимуть активну участь у діяльності Школи. А вже восени розпочнеться процес підготовки до наступного навчального року.

Українська школа політичних студій здійснює свою діяльність за підтримки уряду Японії, Ради Європи та Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні. Також ми всіляко заохочуємо українських меценатів та інші донорські установи до приєднання до кола наших партнерів. 

Хто винний?

25.07.2006 | Ольга Тамбиева, Борис Буцевич
джерело:
Агентство Телевидения Новости

Совершено разбойное нападение на координатора и редактора сайта АТН

   

Дерзкое нападение совершено на сотрудника «Агентства Телевидения Новости» (Харьков). 22 июля ночью неизвестный преступник нанёс два проникающих ножевых ранения координатору и редактору сайта АТН Алле Евдокимовой. Сейчас она находится в реанимации.

Трагедия произошла около полуночи. Алла Евдокимова, координатор и редактор сайта АТН, возвращалась с вокзала после отправки кассет с новостийными сюжетами в Киев. Преступник, судя по всему, следил за ней. Напасть решился, когда журналистка свернула на ул. Каширскую, где не было ни одного фонаря.

Николай Евдокимов муж пострадавшей: «Мужчина, говорит, шел сначала сзади, потом обогнал, пошел навстречу, попытался отобрать сумочку, она начала отмахиваться. Говорит, думала отмахаюсь, он два раза ударил ножом в живот, схватил сумку, убежал, она его не рассмотрела, здесь ночью темно, ни одного фонаря на улице нет».

С ножевыми ранениями Алла смогла добраться до дома и позвать на помощь. Её доставили в больницу скорой помощи и прооперировали. По словам медиков, состояние пострадавшей стабильно тяжелое, но угрозы для жизни нет.

Богдан Федак, главный врач больницы скорой помощи: «Была срочно вызвана бригада, проведена экстренная операция по поводу ножевых проникающих ранений брюшной стенки и желудка. Больная переведена в отделение интенсивной терапии в палату политравмы, врачами было сделано все, что в таких случаях делается».

По факту нападения милиция Октябрьского райотдела возбудила уголовное дело, ведется следствие. Как выяснилось, в украденной сумке находилась крупная сумма денег и преступник, возможно об этом знал.

Поиском преступника занимается Октябрьский райотдел милиции. Мэр Харькова Михаил Добкин заявил, что будет проведено тщательное расследование нападения. По его словам, правоохранители приложат все усилия для задержания злоумышленника. Уголовное дело возбуждено по статье 187-й части 4-й – «Разбой, направленный на завладение имуществом в крупных размерах». Данное преступление наказывается лишением свободы сроком от восьми до пятнадцати лет.

Алексей Бойко, начальник криминальной милиции Октябрьского РО: «Крайне дерзкое преступление, мы можем только предполагать мотив – завладение имуществом, предполагаем версию, возможно, лицо, которое употребляло наркотические вещества». По данным милиции, в этом районе с начала года было совершено 59 разбойных нападений, 41 уже раскрыто.

Погляд

12.07.2006 | Микола Горбаль

Зі своєї дзвіниці

   

Російськомовна рекламна газета «Нью Джерси» уже в чотирьох числах друкує серію статей Олександра Бураковського на тему українсько-єврейських стосунків.

Якщо в перших публікаціях ще значиться: «В той же час є абсолютно безпідставно стверджувати, що українці наскрізь просякнуті антисемітизмом», то четверта стаття («Нью Джерси» №372 14 Ияр 5766 г.) закінчується таким висновком: «…український антисемітизм уже, очевидно, нічим не витравити — він у крові. А це означає, що майбутнього в цій країні для євреїв немає». Така сентенція мала б окреслити Україну для цивілізованого світу як такого собі монстра.

Моя теперішня візита до Америки не передбачала ніяких громадсько-політичних жестів у цій країні — приїхав з іншою метою, але названі вище публікації таки змусили взятися за перо. Я щойно з України і добре знаю суспільні настрої в ній; вважаю добір і висвітлення матеріалів Олександра Бураковського на тему українсько-єврейських взаємин упереджено тенденційними, що певною мірою принижують мене як громадянина України і українця.

Щоправда, автор попереджає про свою упередженість: «Я, наприклад, — пише Бураковський, — не можу стояти осторонь, оскільки почуваюся євреєм не лише «за паштортом», а й усією свідомістю своєю, вихованням і світосприйняттям. Ба більше, не хочу і не можу бути ніким іншим — ні українцем, ні росіянином… І завжди (може, це далеко не всім до вподоби) дивлюся на все зі своєї єврейської «колокольні».

Ні, пане Бураковський, мені це якраз імпонує, що Ви хочете бути самим собою; турбує інше, — що Ви виключаєте будь-яке право дивитися мені на ті самі речі і події зі своєї української «дзвіниці».

Ось Ви пишете: «Щойно минуло 60 років після закінчення Другої світової війни, а Європа (в тому числі й Україна) знову стає ареною цинічної політичної боротьби, що дуже нагадує 1933». Маєте на увазі, очевидно, прихід до влади в Німеччині націонал-соціалістів, що спричинило потім жахіття світової війни тощо. А з моєї «української дзвіниці» 1933 рік нагадує передусім про те, що цей рік забрав (не мільйон, не півтора) — сім з половиною мільйонів українців. Чи це не мало б теж жахати світ?

В іншому місці автор натякає, що в Україні навіть ставлять пам’ятники тим, хто вбивав євреїв. І хоч я, киянин, не можу згадати, що це за пам’ятники і де вони стоять, Бураковський зі своєї дзвіниці їх бачить. Я ж зі своєї дзвіниці бачу, що в Києві досі стоять пам’ятники Постишеву, Якіру та іншим більшовицьким вождям, особисто причетним до масового терору й голодомору, і що таких пам’ятників в Україні ще сотні в Донецькій, Луганській, Харківській, Запорізькій та ін. областях. А скільки пам’ятників натхненникові й організаторові терору Леніну? З цього приводу чомусь не видно обурення автора згаданих статей…

Гадаю, Олександрові Бураковському не завадило б прочитати книжку талановитої і чесної американської журналістки Енн Епплбом «Історія ГУЛАГу», де вона однозначно ставить знак рівності між злочинами фашизму і більшовизму.

По мільйонах жертв цих злочинних режимів мав би бути один поминальний дзвін і одна дзвіниця. Але, на жаль, не так воно є…

У статтях Бураковського не видно жодного докору в бік московського тоталітаризму (в усіх єврейських бідах винна Україна), автор цитує лише тих дослідників, які мали б показати, що в Україні для євреїв умови нестерпніші, як у Росії. Наприклад: «До речі, з України емігрувало значно більше євреїв, ніж із Росії (з 1970 до 1977 рр.) із Росії виїхало 308 500 осіб, а з України — 420 000). Цікаво, — пише Бураковський, — що тільки 53 % (євреїв) вважають Україну своєю батьківщиною (Росію — 78 %)». Що, за автором статей, мало б означати: Росія — цяця, Україна — б’яка. Але цього разу дитяча логіка явно підвела автора — він забув уточнити, що 1970—1977 рр. — роки найважчої стагнації совєтського тоталітарного режиму й розгулу КГБ. У той час бути «отказніком», відмовитися від совєтського громадянства і подати заяву на виїзд, вимагало певної громадянської мужности, і це робить честь євреям України — тут сміливих виявилося більше, ніж у Росії. А щодо визнання батьківщини, то Бурковський забув уточнити, що тоді «батьківщина» була одна – Совєтський Союз. А що в Україні знайшлося таких євреїв, хто це імперське утворення хотів би називати своєю батьківщиною, також робить їм честь.  Бураковський цих нюансів не зауважує, і це дає підстави думати, що на той час він був «іскреннє совєтськім гражданіном».

Педалюючи тему «поганої України», Бураковський вириває цитату в іншого історика: «…Адже євреїв, які жили в Україні 1000 років, майже не залишилось». Отака погана, мовляв, Україна.

Певна річ, в Україні, яка після століть колоніяльного гніту щойно починає підніматися з колін, яку, за Шевченком, «в огні, окраденую, збудять», і справді не все гаразд. І тут треба б усією громадою закасувати рукави та братися до роботи. І Бураковського ніхто не виганяв з України, але в час економічної скрути (1994 р.) Америка видалася йому лакомішою. Виявляється, тут, в Америці, за невеликий гонорар і потоптатися по Україні можна в проросійських виданнях. Сказати щось проти Росії ще страшнувато — все-таки імперія! — а Україна стерпить.

Як на мене, сумнівний то підзаробіток — лізти зі шкіри, аби оплюгавити країну і народ, серед якого ти вийшов у люди. Боюся, що це (шпетення України) стане тепер другим фахом Бураковського, де вже не буде ні Сталіна, ні Гітлера, а лише погані українці.

Відстежуючи всі українські видання, які порушують тему єврейства в Україні, Бураковський безоглядно зачисляє їх усі до розряду антисемітських. Наприклад, він пише: «Навіть елітарний журнал «Сучасність» не обминув нагоди сполоскати ноги у «єврейській річці». Спершу на сторінках цього видання почав учити євреїв, як жити, Л. Шульман, відомий астроном і колишній активість НРУ, назвавши свій матеріал «Стандартна помилка соціально-політичної орієнтації євреїв» (№9, 2003). Він висуває повторюване тисячі разів звинувачення євреїв у прислужництві владі, в недружньому ставленні до українців, що, на його думку, й стало причиною всіх єврейських бід (самі, мовляв, винні). «Якщо зібралися емігрувати, — пише Л. Шульман, — не витрачайте часу на антиукраїнську діяльність. Їдьте. Якщо залишаєтесь жити в Україні, то мусите відмовитися від інтернаціоналізму і перейти на націоналістичну платформу. Упередженість українців щодо вас зароблена десятками попередніх генерацій євреїв. Змініть свою поведінку, станьте українськими патріотами».

Як бачимо, Бураковський не лише не збирається стати українським патріотом, а дорікає Шульману за його український патріотизм і загалом трактує його статтю як антисемітську. Щоправда, він забув уточнити, що Леонід Шульман — єврей.

Цей епізод найбільше вразив. За Бураковським виходить, що справжній єврей — це той, хто ненавидить Україну, а якщо українець такого єврея не поважає, то він — антисеміт.

Не хочу радити Бураковському, «члену Союза писателей СССР» (так значиться у довідках про автора перед кожною його статтею в газ. «Нью Джерси». — М. Г.), що йому писати і що досліджувати, але переконаний, що «к вопросу украинско-еврейских отношений», яким він так активно останнім часом переймається, було б корисніше дослідити, за що і яких євреїв в Україні не люблять, а яких і за що поважають і шанують.

Мені завжди були дорогими приятельські стосунки з Романом Корогодським, я глибоко шанував цю людину. Пишаюся товариськими взаєминами з поетом Мойсеєм Фшбейном і правозахисником Євгеном Захаровим. Завжди радий зустрічі з Леонідом Фінбергом, а тепер із винятковою шаною ставлюся і до Леоніда Шульмана, якого донедавна менше знав.

Із киянином Семеном Глузманом нас побратали совєтські концтабори, як і з десятком інших славних і відважних хлопців — євреїв, що тепер в Ізраїлі.

Бураковському цього не збагнути.

Російська імперська пропаганда завжди воліла подавати Україну в непривабливому світлі. Особливо коли йшлося про визвольні процеси. Вона не лише фізично знищувала нашу еліту (так сталося з Коновальцем, Петлюрою, Ребетом, Бандерою; московські агенти знаходили їх на краю світа і вбивали), вони всіляко намагалися дискредитувати національних лідерів — різуни, погромники і т. ін.

Україна вже незалежна, а імперські стереотипи продовжують жити. Прикро за деяку писучу братію. У народі кажуть: «Якщо собака звик бігти за возом, то він і за саньми побіжить». Давно відомо, що Петлюру вбив агент ЧеКа, але світові подано це вбивство як афектну помсту єврея за погроми. І світ це проковтнув. Нібито не було білої гвардії Колчака, а є хороша Росія і погана Україна.

Хоча в уряді УНР було створено спеціальне міністерство з єврейських питань, хоча Петлюра в часи розрухи і бандитизму в Україні видав декілька наказів про суворе покарання за найменшу наругу над єврейським населенням, хоча Петлюра був відомий як гуманіст і юдофіл, хоча Володимир Жаботинський (засновник сіонізму) як сучасник Петлюри висловив бажання: «Коли я помру, я хочу, щоб на моєму пам’ятнику було написано таке: «Тут лежить людина, яка приятелювала з Петлюрою…».

Але стереотип живе інший, імперський. Боюся, що Бураковський належить не до тих, хто готовий ламати імперські стереотипи. Він далі біжить за імперським возом.

Уже на декількох українських інформаційних сайтах пройшла аргументована інформація, що «ідейне подвижництво» Георгія Щокіна (ректора МАУП) інспіроване російськими спецслужбами, але цієї інформації Бураковський ну, ніяк не хоче бачити зі своєї дзвіниці. Чи російськомовній газеті таке не личить писати?

Так, Щокін як лідер УКП (Українська консервативна партія), що постійно педалює єврейське питання в Україні, був зі своєю партією суб’єктом виборчого процесу до Парламенту. І що ж? Скільки ж він набрав голосів? Здається, не нашкріб навіть одного відсотка прихильників. Отут би Бураковському й крикнути на весь світ: «Ось де справжній рівень юдофобії в Україні!»

Але цієї статистики він воліє не зауважити, бо це не вписується в його «літературний» стиль «страшної України». Ще б пак, коли у текстах Бураковського значиться: «Серед євреїв домінує думка, що Україна — оплот антисемітизму», то не писати ж йому, що таку думку формують самі ж бураковські!

Зате про Верховну Раду він напише: «Їм не вистачило 17 голосів, щоб,  по суті, санкціонувати в Україні погроми, прикриваючись гаслом про «свободу слова». Бачите, як страшно? Хоч, як на мене, за такі цинічні «літературні» вихиляси «члену Союза писателей СССР» треба було б «держать ответ» перед українським парламентом.

Для читача уточню, що йшлося там про правомірність закриття судом газети «Сільські вісті». Я ніколи не передплачував цієї газети — не тому, що вже давно не селянин, а тому, що вважав її «колгоспно (читай — рабсько)-комуністичною». І раптом Вадим Рабинович (здається, Голова єврейських організацій в Україні) піднімає галас на весь світ: «Сільські вісті» — антисемітська газета!» (Газета надрукувала статтю, потрактовану як антисемітська).

Очевидно, є речі і теми, від яких редакторам газет варто було б утримуватися. І напевно, мав рацію Мирослав Маринович, виступивши з осудом тієї статті. Можна зрозуміти і його закид: «Мовчанню української інтелігенції, з цього приводу я не знаходжу пояснень».

За всю інтелігенцію не беруся сказати, відповім за себе. Направду, мені також хотілося з цього приводу щось написати, але відчуття, що тим самим стаю на бік Рабиновича, не позволило взятися за перо.

Ніколи не міг змусити себе ставати в один ряд із пройдисвітами чи шахраями. Солідаризуватися ж із Рабиновичем як із колишнім арештантом не дозволив статус: коли нас, дисидентів, арештовували за правозахист або художню творчість (антирадянську), то Рабиновича — за «розкрадання в особливо великих розмірах». І ще одна відмінність — я ніколи не був стукачем.

Так, він сьогодні олігарх. Став фантастично багатим у той час, коли більша частина населення України опинилася на межі крайньої бідности.

Але є вартості, які не вимірюються грішми. Я висловив свою думку щодо цього пана, але хто має очолювати єврейські громади, є справою самих громад.

Гадаю, що з тією газетою більше шкоди наробив сам Рабинович. Народ мудріший, ніж про нього думають, і сам розібрався б, де правда, а де — навпаки. Прочитав би, викинув би. А тут такий галас. Дійшло аж до Верховної Ради.

Кажуть, після того тираж газети зріс.

Наголошу — вживані в моєму тексті означення «шахрай», «пройдисвіт» не мають жодного етнічного забарвлення, ці поняття інтернаціональні.

І ще: не вважаю, що антиукраїнізм чимось кращий від антисемітизму.

Від редакції «ПЛ.»: На додаток до статті ми отримали листа від шановного п. Горбаля:

«Шановний редакторе!

Пропоную до Вашої газети невеликий відгук на серію статей Олександра Бураковського у рекламній газеті «Нью Джерси» (США).

Будь-які скорочення чи редакторські втручання в текст є небажаними без згоди автора.

Мій телефон у Києві: 452-11-57, моб. 8 050 3567139»

Доводка: Інформація про автора: Микола Горбаль — киянин. Колишній політв’язень  совєтських концтаборів. Член Української Гельсінської групи. Відбув 16 років у неволі. Член Українського відділення ПЕН-клубу. Лауреат премії імені Василя Стуса.

Довідка про опонента Олександра Бураковського (з газети «Нью Джерси») Мовою оригіналу.

Александр Бураковский родился в Киеве. Окончил Московский электротехнический институт,

Автор нескольких книг прозы — романов, повестей, рассказов, эссе. Член Союза писателей СССР, один из лидеров еврейского и украинского возрождения. В 1989 году был избран членом ВААДа. Возглавлял Совет национальностей Народного Руха (1990—1993) Украины. В Америке с 1994 года. Последние 7 лет — преподаватель технического института.

P.S. Стаття «Зі своєї дзвіниці» ще  три тижні тому була надіслана в український тижневик «Свобода», але на час мого повернення зі США в Україну (15 червня)вона  так і не була надрукована. Пропоную її Вашому виданню.

З пошаною М. Горбаль

Погляд

24.07.2006 | Галя Койнаш

Как себя вести с журналистами

   

Несмотря на нагромождение громких скандалов, связанных с одним (правда, пока несколько гипотетическим) органом власти, недавнее избиение журналистов  оставалось в центре внимания больше недели.  Напомним: один народный депутат самой большой партии так называемой «антикризисной коалиции», прогуливаясь со сторонниками этой же партии и с охраной, позволил себе избить оператора и нецензурно выразиться в адрес журналистки с телеканала «СТБ», насильно изъяв при этом кассету с видеозаписью.

Какое-то фундаментальное недоразумение.  «Политик явно считал, что «бред» позади, а полная свобода действий восстановлена.  Кстати, не он один впал в такое заблуждение.  За последний месяц зафиксировано ещё два нападения с участием представителей «Партии регионов».

Тем не менее, подумать немножко не помешало бы – хотя бы тем, кто ещё признаёт теоретическую возможность подобного несколько болезненного труда.  

Независимый медиа-профсоюз Украины (НМПУ) и другие медиа-профсоюзы, поддержанные правозащитными организациями и многими общественными деятелями, возмутились и выступили с резкой критикой.  При этом НМПУ подчеркнул, что ввиду серьезности нападения на съемочную группу, выполняющую профессиональные обязанности, журналисты не удовлетворятся одним лишь извинением

Чтобы излишне не помочь тем, кто уже использует возможность получить политические дивиденды от возникшего скандала, ограничусь только последними событиями: возбуждено уголовное дело по факту препятствования работе журналистов и виновник якобы выгнан из Партии (однако, несмотря на заверения, не лишён депутатского мандата). 

Я бы также выделила ОДНО КЛЮЧЕВОЕ РАЗЛИЧИЕ, о котором часто забывают, между тем прошлым, которое пан Калашников так рвётся восстановить и сегодняшним днём.  Два-три года назад Олег Калашников не промахнулся бы.  Его убеждение, что он, да и вся Партия, имеют полную свободу действий, поддержала бы та Партия, и, хотя  прозвучали бы отдельные голоса, осуждающие подобное поведение, было бы немного СМИ, готовых освещать такие события. И уж точно не было бы прокуроров, которые согласились бы возбудить уголовное дело.

Июльские события заставили многих, кому небезразлична  судьба Украины, испытывать бессильную ярость и отчаяние, особенно заметные на фоне явного злорадства тех, кто уверен, что их любимые и весьма прибыльные старые порядки вот-вот восстановятся.

Возможно, нам бы всем стоило побольше и поактивнее шевелить мозгами.  

Безусловно, тех, кто верил, что Оранжевая Революция уберет всех злодеев и поставит на их места благородных героев,  – тех действительность, да и умственные способности, безжалостно подвели. 

Если, однако, мы готовы оставить подобные бинарные понятия добра и зла голливудским кинорежиссёрам, то кое-какие выводы всё-таки напрашиваются.  В то время как обещания, данные народу на Майдане, что бандиты, разворовавшие страну, окажутся за решёткой, вспоминаются сегодня с горечью, нельзя забывать один исключительно важный аспект. Украинцы вышли на Майдан, чтобы не дать себя обмануть, чтобы напомнить о своей роли, закреплённой Конституцией, – носителя суверенитета и единого источника власти в Украине, и чтобы отстоять свои конституционные права. 

С тех пор многое изменилось в стране.  Украинцы перестали бояться воевать за свои права – и во многих случаях им уже удавалось их отстоять.  Правозащитные организации физически не могли делать больше, чем уже делали, но их роль тоже изменилась, и не в последнюю очередь благодаря тому, что с ними стали всё-таки считаться, к их мнению прислушиваться. 

Почти два года назад, в ноябре 2004 года, сурдопереводчица Первого национального телеканала УТ-1 объявила своим зрителям, что всё, что им до этого сообщали – абсолютная ложь.  Отказавшись оболванивать людей и попрощавшись со зрителями, возможно, навсегда, она вышла на студии.  Как оказалось, не навсегда: её поддержали все коллеги, и через пару часов начальство уже вынуждено было официально объявить, что в дальнейшем телеканал будет всячески сопротивляться цензуре.

В свете недавнего скандала (тоже некоего рода «столкновения двух цивилизаций») и моментальной и однозначной реакции на него журналистов и общества в целом,  было бы преждевременно хоронить Революцию. 

Погляд

01.08.2006 | Юрій Чумак, ХПГ

Чим менше – тим краще

   

Дуже цікавою та «пізнавальною» видалася на минулому тижні прес-конференція Харківського міського голови пана Добкіна. В принципі, виглядав мер досить непогано, говорив жваво, місцями навіть жартував. Але...

У своєму виступі Михайло Маркович поскаржився, що це тільки друга «пресуха» за час його мерства, мовляв, ніколи особливо балаканиною займатись, тому що роботи забагато. Проте, здається, є й інша причина того, що не часто жалує Добкін журналістську братію своєю увагою: дуже багато ляпів допускає пан мер, тому ленінське «краще менше, так краще», у даній ситуації перетворюється на добкінське «чим менше – тим краще».

Запам’яталися декілька «опусів» від Михайла Марковича.

Наприклад, людей, що обіцяють захистити підприємців-кіоскерів від «наїздів» міської влади, Добкін обізвав «бритоголовими людьми незрозумілої зовнішності» і заявив, що «ті, хто звернулися до них, витратять даремно нерви та час». Напрошується порівняння з російським офіціозним визначенням чеченських бойовиків – «незаконні збройні бандформування», начебто бувають такі законними. Отож, напевно, з погляду харківського міського голови, варто звертатися тільки до бритоголових людей зрозумілої зовнішності?! Тоді оголосіть, будь ласка, весь список!

Дивною, якщо не сказати більше, виглядає ідея з вирішення житлової проблеми по-добкінські. На думку мера, необхідно знести старі будівлі у центрі Харкова, розбудувати там елітне житло, а за рахунок цього розселити мешканців зі старих будинків на окраїни та ще й на зекономлені кошти збудувати нове соціальне житло. Михайло Маркович хоче, «щоб вартість елітного житла у центрі зросла до 2,5 - 3 тисяч доларів за метр квадратний», тоді його марення про велике переселення стане здійсненим. А от чи спитав хто, чи мріють опинитися де-небудь за 101-м кілометром «ощасливлені» Добкіним харків’яни, які зараз мешкають, хай і у старих, але престижних і дуже дорогих квартирах у центрі міста? І як реалізація цього проекту буде в’язатися із закріпленим Конституцією України правом приватної власності, адже, за словами самого Добкіна, у Харкові вже 83% квартир приватизовано. А ст. 41 Конституції гарантує: «Ніхто не може бути протиправно позбавлений своєї власності. Право приватної власності є непорушним… Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану». Приїхали! Так у Харкові, виходить, надзвичайний стан треба вводити, щоб втілити у життя великі мерські плани?!

Також пан голова убачає, що в нього немає проблем з українською мовою, він користується нею «нормально, хоча й не на 100%», а уживання русизмів у своїй мові вважає проявом місцевого діалекту. Така, знаєте, «харківська мова» виходить ...

А найефектнішою перлиною (от вже поперло, так поперло!) у вустах Добкіна пролунало наступне: «Я Харків люблю, у ньому багато гарних, чудових людей. Але, може, через те, що сюди понаїхали люди з області, стало набагато гірше».

Це вже, як говориться, ні в які ворота. Хочу відзначити, що я теж «понаїхав» у «першу столицю» з області, і знаю ще десятки журналістів, викладачів, лікарів, учених, що родом зовсім не з Харкова, але, завдяки їхній праці, місто, що стало їм рідним, тільки набуло. І хто надав право мерові найбільшого мегаполіса України привселюдно віщати подібні ксенофобські вигадництва?! Якщо так піде й далі, можливо, багатьом харків’янам ще прийдеться пошкодувати, що Михайло Маркович сам сюди повернувся з Києва, ще й «в’їхав» у мерське крісло.

Жертви політичних репресій

22.07.2006
джерело: www.radiosvoboda.ua

У Львові останки жертв репресій НКВД поховають на Личаківському цвинтарі.

   

Сьогодні виконком міської ради ухвалив рішення побудувати у Личаківському заповіднику крипти, де поховають рештки людей, яких замордували у 40-50-х роках НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ, який був перейменований у КДБ).

У криптах мають намір поховати останки 225 людей, в тому числі 80-ти дітей, яких знайшли 4 роки тому у Жовкві, в підвалі монастиря.

За даними експертної комісії, люди стали жертвами радянської таємної поліції. Останки ексгумували, але досі не поховали, вони зберігаються в мішках.

Цього року в подвір’ї храму, у центрі Жовкви, теж виявили людські кості, за попередніми результатами, ці злочини були скоєні НКВС у 50-ті роки. Втім експертизи останків не провели.

Будівництво крипт на Личакові відбувається за державні гроші і це стане місцем пам’яті усіх жертв НКВС Львівщини.

Дисиденти і час

17.07.2006 | Леонід Плющ

Карнавал як катарсис (або „приємно згадати”)

   

Тяжко з діаспори приймати участь в тих подіях, що відбуваються нині. І вік не той, і поради давати соромно, бо нині молодь сама вже енергійна й метикувата, і краще знає ситуацію. І все ж подумалось, коли отримав вітання від Лучів чучхе й прочитав об′явлення пані Тимошенко війни сірості: «А може досвід тієї безнадійної боротьби, що вели дисиденти проти суцільної сірості, можна використати і в нових умовах?». Перемогли ж тоді! Бо не брехали (в сукупності…) Але майже зразу програли, коли почали грати за правилами політичної, подвійної бухгалтерії. І ось пише мені з України молодий друг, з деякою ностальгією за минулим етапом боротьби: «А тут - даже врага нет, остались одни генетические мутанты, не поймешь, какого роду и племени...». Чи усвідомлює пані Юлія, що сірості, пошлості чимало і в її блоці?

Ситуація тієї ж безнадійності, якщо не розуміти, що мова йде про те саме, що й у часи Брежнєва: боротьба за себе, своє право не бути бидлом. Внутрішній катарсис і суспільний. Як провести такий катарсис? Люстрація, каяття? Хто провадитиме? Де ви бачили в нас негідників, що покаялися? Навіть попи-чекісти не покаялися. Є лише (поки) одне: карнавальний вихід за межі правил гри сірих. Сміх. Не ідіотський сміх проффесорів, а серйозний і навіть трагічний. І не треба боятися «бити по своїм». Справжнє від сміху не розвалиться. Розвалиться несправжнє. Щоб не розводити про філософію такої гри, покажу її на прикладах нашої боротьби на Заході. Ми почали операцію «культурний бойкот» в 79-80р, коли вже було ясно, що правозахист протесту проти ГУЛАГу зайшов у тупик. Захід, і лівий, і правий нас зраджує, зі страху, користі, з тупості кремлелогії й політології. Гасло «культурний бойкот СРСР (і др)» означав вимогу бойкоту радянського окозамилювання, локшини, яку нам всім вішають західні, і радянські ЗМІ та уряди. Бойкоту псевдокультури в ім′я культури. Принципова вимога до учасників бойкоту – не хуліганити, провадити всі акції обдумано, обгрунтовано, «культурненько».

Андрюша Вознесенський приїхав у Париж з надією отримати премію Малярме, як майже дисидент. Знаючи нашу силу в громадській думці, підлабузнювався до нас, обіцяючи вчинити акцію протесту проти арештів. Підлабузнювався до комуністів, білогвардійців, імперців, віруючих, бабів… Під час персонального вечора в театрі ми не заважали його виступу. Перед цим поклали на сідала летючки, де пояснили, що тут він не поет, а «гарне» обличчя для морди Брежнєва. Після виступу наші дівчата піднялися з написами «Я – Стефа Шабатура. За живопис – стільки років». «Я – Ірена Калинець, за поезію – стільки». І т. д. Андрюша премію не отримав. Жодна газета нас не засудила. Лише Русмисль обізвала мене хунвейбіном, але потім вибачалася: «Л. І., он такі, дєйствітєльно, оказался падлєц!»

Виставка «Москва-Париж» в тому ж Центрі Помпіду. Виставка чудова. Показали праці розстріляних, замовчаних, емігрантів, праці, що на «Родінє» не виставляли. Перед Помпіду величезна кількість самодіяльних акторів, співаків, малярів… Переважно ліваків і диваків. Ми роздали пояснення. Вся площа замовкла. Наші маляри з «гробом Малєвіча» кілька разів обійшли площу, що вся скандувала наші гасла: «В Помпіду – ГУЛАГ». Делегація пішла до дирекції виставки. Керівники виставки вибачались… Виставка продовжувалась. Газети були з нами…

Українська діаспора добилася від мерії назви «Сквер Шевченка» біля греко-катол. церкви й хотіла поставити Архипенківський пам′ятник Шевченкові. Радянчики добилися від мера Шірака згоди на радянський пам′ятник роботи Лисенка. Очевидно, бездарний. В пресі й летючках ми пояснили, чому ми протестуємо. (Цензура Кобзаря, арешти поетів, заборона греко-катол. церкви, антисемітський пам′ятник Лисенка в Бабиному Яру, нагла русифікація, Архипенко проти бездари тощо). Поліція оточила сквер. Там окрім радянчиків - Драч і Вінграновський, й здається Коротич… Тріо Андрюш. З нами автокефальний митрополит Мстислав (католицькі свящ. не наважились). Раптом дізнаємось, що кілька хлопців приготували пляшки з чорнилом. Слава Богу, Владика вмовив: «Це все ж Шевченко»… Ми в пресі пообіцяли Ширакові вночі зняти блюзнірський пам′ятник. Мер виставив поліцію, що дало можливість подальшої роз′яснювальної кампанії. Обіцянка не означала здійснення!.. В боротьбі часто більш важливий процес, ніж конкретний результат. Бо ж не проти бездарності ми протестували: її вистачає повсюди. Парадоксальний протест українців проти свого кумира дав більше для роз′яснення укрпроблеми, ніж усі конференції й книжки…

Перед Моск. Олімпіадою ми разом з рухом антиспортсменів створили Комітет бойкоту. Головний аргумент – паралель з Берлінською Олімпіадою… Але ми підтримували й тих, хто їхав на Олімпіаду й організував акції протесту в Москві…

Горбачов приїхав в Париж. Бреше, що в СРСР нема антисемітизму. Бреше про Афганістан. Дисидентам негласно заборонено маніфестації. Вговорили… але до мене поліція не зверталася, бо боялася, що зроблю за звичкою галас у пресі. Тому я зміг закликати до демонстрації. Арешт. З воронка кричимо: «Вів ля Франс!». Це й стало гумористичним пуантом телебачення. В воронку поліція знайшла документ члена неонацистської партії. Ми вголос обговорюємо між собою: «Поліція підкинула, треба повідомити пресу». Документ не використали. По телебаченню ми звинуватили Горбачова в брехні щодо антисемітизму і вбивствах (Афган, смерть політв′язнів).

Наш гумористичний підхід в часи Брежнєва сподобався Мішелю Фуко. Коли Жіскар зустрівся з Брежнєвим, Фуко й Елєн Шателєн організували зустріч французької інтелігенції з дисидентською. Нам заборонили в цей день давати прес-конференцію й інтерв′ю. На зустрічі з інтелектуалами ми провели вечір відповідей анекдотами на будь-яке питання про СРСР. Галіч – співав. В інший раз культурно бойкотували «Євгенія Онєгіна», настільки культурно, що радянські актори («втіхую») виявляли нам симпатію. Після нашого арешту в буцигарню прийшов Мішель Фуко з вимогою, щоб і його арештували. Регіт і пиво, що Фуко нам приніс. І українські пісні…

Вже під час перебудови ми розширили й поглибили карнавальну методику. Досить карнавальна італійська партія радикалів (нині транснаціональна транспартійна) висунула мене кандидатом в Європарлмент. Було заздалегідь очевидно, що не пройду. Та не в цьому ж була мета. Це була заява про Україну-Європу: кандидат з Італії від УГС… Місяць мітингів і провокацій. В сенсі: «провокація пологів». Ми називали їх позитивними провокаціями (ось як Монтян спровокувала мораліста з БЮТу). Одна з них – наша демонстрація (2 італійця і я) на нейтральній полосі в Берліні – проти Берлінської стіни, за півроку до її падіння. Очевидне порушення прикордонних правил… Арешт. Нас везуть в Східний Берлін. Допит капітаном їхнього ГБ: «Ви, Захід, живете так, а ми – так… Не втручайтесь». Я настоюю, що я - не Захід, а з такого ж болота, що й він. Обіцяю йому, що скоро його народ сам покаже, чого хоче (не чекав, що так швидко). Він – не чує, що я – «з совєтскіх»… Бо не хотіли питати Москву. Ми - готові в тюрму. Але вони – не готові до цього, бо хтось уже второпав: наша тюрма стане нам трампліном в Європарламент… Се ля ві: так я не попав до європейського корита…

Були провали? Були, коли неточно розраховували ситуацію, гасла. Получався пшик…

Арештували Сахарова. Наші «нові філософи» запропонували демонстрацію біля Совпосольства. Прийшли всі свої. Й несподівано - сіоністи. Поліція нам співчуває, але охороняє посольство. Неочікувано з′являються неонаці. Провокація… Саме те, чого чекають радянчики. Пропонуємо гасла: «Геть КГБ й нацистів із Франції!» Хвілософи бояться: проти таких бабуїнів оця інтелігенщина гнила?... Розходимось… Ідіоти, боягузи, перелякалися, що морди нам поб′ють… Поліція б змушена була хапати їх, а не нас. Та й симпатії преси на нашому боці. Ні, організовувати таке треба нас самим…

Очевидно, ситуація в Україні інша. І сили інші (нас завжди була жменька) і мета не така. Власне, з неї й треба починати… (Не моя справа писати про неї, та й вималюється вона чітко лише в ході боротьби). Якби позиція Ю. Тимошенко була прозора й не залежала від її мети стати прем′єром, вона б теж могла, і то навіть більш ефективно, ніж Альянс Майдан, використовувати карнавальну методу. Чому б Ю. В. не подати в суд на кримський КРОК, збіговисько невігласів, фашистів, 5-колонників, що роздмухують міжнаціональну ворожнечу? Див. http://kro-krim.narod.ru/ І татари підтримали б. В принципі мусіло б підтримати й СБУ…Самі ж кримські регіонали звинувачують в цьому БЮТ (євразієць Свистунов). В суді легко довести нацизм КРОКу і заклик до втручання в справи України чужої держави. Суд не прийме? Провести такий суд в телебаченні. Громадський суд. Ото б був карнавал…Була ось заява про те, що регі пробували купляти бютівців. Чому б не подати в суд? Не з метою добитися чесного вироку (чому б і ні?). Не для піару й політтехнологій. А для очищення. Для гласності, опрозорення. Щоб примусити чути тих, хто не хоче. Нині ситуація й гірша, й краща за 2004р. Преса набагато менш продажна. Зате «свої»… Головна ідея карнавалу – очищення від намулу, що накопичився в душах, бруду на тих мріях, що рухали Майданом в 2004р. Пороху зневіри. І тоді викристалізуються нові гасла й сили для нових виборів. Без цього перевибори приведуть до ще більшої поразки демократичних сил.

Вісті з пострадянських країн

16.07.2006 | Евгений Захаров

Журналист телеканала 1+1 Максим Буткевич задержан в Санкт-Петербурге

   

Обстоятельства задержания журналиста 1+1 Максима Буткевича в Санкт-Петербурге следующие.

Как сообщает "Сеть против Большой Восьмерки" (СПБ8), 16 июля в 8:30 утра около 50 участников СПБ8 блокировали вход в отель Рэдиссон на Невском проспекте 49, в котором проживают участники саммита G8. Они принесли транспаранты, листовки против политики Восьмерки, скандировали лозунги на русском и английском «Нет G8 повсюду», «It’s the end of G8 as we know it». Это была интернациональная акция – в ней принимали участие анархисты и антикапиталисты из различных городов Европы - Москвы, Санкт-Петербурга, Минска, Киева, Кардива, Варшавы, Кишенева и Берлина.

Около 40 участников акции были моментально задержаны. Также арестовывали всех людей с камерами без разбора, достаточно жестко, в том числе журналистов Ассошиэйтид Пресс.

Максим Буткевич, журналист телеканала 1+1, член Украинского отделения Международной амнистии не участвовал в акции, и был схвачен сотрудниками милиции, когда фотографировал жесткие действия ОМОНа. Максим сейчас вместе с другими задержанными в отделении милиции №28 (Адрес: 191119, г. Санкт-Петербург, ул. Марата, 79 тел. (812) 164-28-02) и требует адвоката и защитников, на что ему ответили, что адвокат ему положен только в суде. Он сказал, что знает законы, и опять потребовал адвоката. В ответ ему стали угрожать, что он выйдет последним, что ему дадут самую плохую камеру и т.п.

Защитников из Legal Team и адвоката пока не пускают к ним, не объясняя причин. Срок задержания (3 часа) уже истек. Вход в ОВД охраняется сотрудниками ОМОНа, в т.ч. прапорщиком Болотовым Сергеем Ивановичем. Защитникам не дают даже связаться с дежурным.

Контакты:
Управление внутренних дел (УВД / милиции) Центрального района тел:
(812) 274-01-16, (812) 271-02-02,
Прокуратура центрального района тел: (8-812) 712-02-51, (8-812) 764-26-15

Посольство Украины в РФ:
Москва, Леонтьевский переулок, 18
т. (495) 629 47 04, ф. (495)  629 46 81

Генеральное консульство Украины в Санкт-Петербурге
ул. Бонч-Бруевича 1-В,
г.Санкт-Петербург,
Еmail: gcspb@cons-ua.ru
web-site: http://www.cons-ua.ru/
Tel.: (8 10 7 812) 271 47 77,
  271 27 90
Fax (8 10 7 812) 312 32 10
Генеральный консул – РУДЬКО Николай Александрович

Защити Максима Буткевича! Позвони в милицию и украинскому консулу! 

Вісті з пострадянських країн

19.07.2006
джерело:
"Хьюман Райтс Вотч"

В России накануне саммита «восьмерки» были отмечены попытки подавить инакомыслие

   

Российское руководство должно прекратить попытки подавления гражданского общества и оппозиции, заявила 13 июля  в Москве международная организация «Хьюман Райтс Вотч». В канун прошедшего в минувшие выходные  петербургского саммита «восьмерки» власти пытались помешать проведению в начале недели в Москве форума оппозиции, вплоть до того, что десяткам людей не давали даже добраться до столицы.

«Попытки российских властей не допустить проведения независимого форума говорят о ситуации куда красноречивее, чем их разглагольствования о демократии, - заявила Холли Картнер, директор «Хьюман Райтс Вотч» по Европе и Центральной Азии. - Партнеры Путина по «восьмерке» должны со всей решительностью обратиться к складывающейся в России «потемкинской демократии» и напомнить российскому президенту о его обязательствах обеспечивать демократические свободы, а не блокировать их».

Форум «Другая Россия», проходивший в Москве 11-12 июля, был организован оппозиционными политиками и гражданскими активистами, представляющими самые разнообразные политические направления и области общественной деятельности - от защиты прав человека до защиты прав потребителей.

Перед форумом российские власти предпринимали попытки не дать участникам выехать в Москву. Как сообщают, с этой целью участников вызывали в милицию, требовали дать подписку о невыезде, подбрасывали наркотики и угрожали административным арестом. Отмечены случаи снятия людей с поездов и самолетов в момент выезда в Москву. Некоторые участники непосредственно перед началом работы форума подверглись нападениям неустановленных лиц. Все это противоречит международно-правовым обязательствам России по целому ряду универсальных и европейских договоров в области обеспечения свободы ассоциации и права на свободное выражение мнений и убеждений.

Как сообщил «Хьюман Райтс Вотч» и.о. руководителя калининградской организации Национал-большевистской партии Михаил Костяев,  7 июля - за день до вылета в Москву - его вызвали в милицию. Начальник отдела по борьбе с оргпреступностью заявил ему, что есть «указание из Москвы» не пускать участников форума в столицу и что Костяев должен сдать билет на самолет, иначе его снимет с рейса милиция. На следующий день Костяева действительно сняли с рейса, отобрав при этом паспорт под предлогом обеспечения явки в суд по давнему делу. В итоге Костяеву все же удалось добраться до Москвы - на поезде.

«Это просто абсурд, что меня как гражданина под разными предлогами лишают свободы передвижения», - заявил Костяев в интервью «Хьюман Райтс Вотч».

По данным НБП, по меньшей мере 36 ее активистов в 13 городах подверглись притеснениям со стороны милиции, включая избиения и административный арест, 14 человек не выпустили в Москву. (НБП - радикальная организация левацкого толка, которой власти отказывают в регистрации в качестве политической партии.)

Член оргкомитета «Другой России» Александр Осовцов уже на форуме рассказал участникам о десятках аналогичных случаев, включая ситуацию, когда одной из участниц было даже якобы предъявлено обвинение в терроризме. Среди других, которым не давали приехать в Москву, были руководитель ульяновской молодежной организации «Яблока» Александр Брагин, Витаутас Лопата из калининградского Народно-демократического союза и Иван Тютрин из томского регионального отделения Гражданского фронта. Несколько членов НБП были удалены с форума сотрудниками российских спецслужб.

Неделей ранее российская сторона предупредила Запад, что присутствие на форуме его представителей будет рассматриваться как «недружественный жест».

«Проведение саммита индустриально развитых демократий на таком откровенно недемократическом фоне выглядит просто абсурдно, - говорит Х. Картнер. - Государство обеспечило себе контроль над редакционной политикой большинства независимых радиостанций и телеканалов, фактически сведя на нет возможность реальной общественной дискуссии. У Кремля почти не осталось сдержек и противовесов. В такой системе невозможна свободная реализация даже самых фундаментальных политических прав».

«Хьюман Райтс Вотч» напоминает, что в результате кремлевских политических реформ последних двух лет сформирован ручной парламент, судебная система все в большей степени утрачивает свою независимость, а главы регионов превращены в «вассалов» федерального центра.

В январе В. Путин подписал поправки в законодательство о неправительственных организациях, дающие Минюсту право по собственному усмотрению в любой момент запрашивать любые документы НПО и запрещать - полностью или частично - проекты, не отвечающие национальным интересам России. «Такой уровень вмешательства в деятельность НПО был бы немыслимым в других странах «восьмерки», - заявила Х. Картнер.

В то время как вооруженный конфликт в Чечне скоро разменяет уже восьмой год, федеральный центр не делает практически ничего, чтобы положить конец как насильственным исчезновениям, достигшим уже уровня преступления против человечества, так и пыткам и внесудебным казням. В республике царит всепроникающая атмосфера безнаказанности, которую нарушает лишь едва прослеживающаяся цепочка уголовных дел. Все большее число нарушений совершается силами верного Москве премьера Рамзана Кадырова, но вместо того чтобы требовать от него обуздания подчиненных, Путин присвоил ему звание Героя России.

Российские правозащитные организации уже многие годы говорят об этом, настоятельно призывая лидеров стран «восьмерки» ставить эти вопросы перед российским президентом в рамках двусторонней повестки.

«Сегодня гражданское общество в России расплачивается за молчание Запада, - заявила Х. Картнер. - Партнеры Москвы по «восьмерке» должны выработать такую политику в отношении России, которая не обходила бы стороной путинский отход от демократического курса».

За дополнительной информацией обращаться:

В Москве: Элисон Гилл +7-495-737-8955 (англ., русск.)

Александр Петров +7-916-692-2911 (моб.)

В Нью-Йорке: Рейчел Денбер +1-212-216-1266 (англ., русск.)

Холли Картнер +1-212-216-1288 (англ.)

В Лондоне: Стив Крошоу +44-20-7713-2766 (англ., русск.)

Вісті з пострадянських країн

30.07.2006
джерело: www.newsru.com

Владимир Путин подписал скандальный закон об экстремизме

   

Президент РФ Владимир Путин вопреки призывам ряда общественных и политических организаций всё-таки подписал закон, усиливающий ответственность за экстремистскую деятельность. Ранее этот закон в ускоренном порядке приняли Госдума и Совет Федерации.

Федеральный закон "О внесении изменений в статьи 1 и 15 Федерального закона "О противодействии экстремистской деятельности" направлен на уточнение понятия экстремистской деятельности путем отнесения к экстремистским общественно опасных деяний, за совершение которых установлена уголовная ответственность, сообщает "Интерфакс".

Согласно документу теперь публичная критика в адрес высших государственных чиновников может быть приравнена к экстремистской деятельности. Вне закона могут оказаться любые публичные выступления, которые побуждают людей к экстремизму или допускают возможность его осуществления. Критики документа считают, что закон направлен против оппозиции и против свободной прессы. Об этом, в частности, заявил один из авторов нынешнего закона о СМИ доктор права Михаил Федотов. Он считает, что поправки к Закону бороться с реальным экстремизмом в России не помогут, они предназначены для борьбы с политическими противниками нынешней власти.

Следующим шагом, по мнению Федотова, будет внесение изменений в Уголовный Кодекс - введение за критику госчиновника уголовной ответственности.

Против принятия закона выступала оппозиция, отмечавшая, что нововведения слишком похожи на сталинские статьи про врагов народа. Внушительная доля неприятных высказываний в адрес законодательных инициатив последовала и от журналистов, которые опасаются, что все это приведет к полному прекращению всякой критики власти. Союз журналистов страны призвал Совет Федерации и президента не утверждать этот документ.

По сведениям "Эха Москвы", президента Путина призывали не подписывать закон об экстремизме и зарубежные политики, в том числе в рамках саммита "большой восьмерки" в Санкт-Петербурге. Однако глава государства давлению не поддался.

8 июля 2006 года закон был принят Госдумой, а 14 июля 2006 года одобрен Советом Федерации. Одновременно члены Совета Федерации выразили недовольство тем, что закон ущемляет свободу слова и право граждан на участие в выборах, и поручили двум комитетам подготовить уточнения к закону и осенью внести их в Госдуму.

Как сообщил газете "Коммерсант" источник в Кремле, президент, подписав закон, может согласиться на изменения, не затрагивающие концепции закона. В качестве примера он привел предвыборные дебаты в прямом эфире, на которых прозвучали экстремистские высказывания: "Теоретически тогда претензии можно предъявить телеканалу, и закон ошибочно допускает это".

Представитель президента в СФ Александр Котенков тоже подтвердил, что Кремль может согласиться с изменением закона. "Говорю как представитель президента: закон одобрен Госдумой, содержательных замечаний от имени президента его представители не высказывали, - сказал Котенков. - Но у нас всегда были к этому закону технические замечания, и они сохраняются. Если в законе есть неточности или недоработки, это не значит, что его надо останавливать, потому что тогда государственным бездействием наносится больше вреда, чем пользы. Лучше потом подчистим эту статью, другую. Если не примем закон, за это время будет убито еще несколько иностранных студентов, что несопоставимо по тяжести последствий. Закон надо вводить в действие, но продолжать его совершенствование. Промедление недопустимо. Доработка допустима".

Поправки в закон "О противодействии экстремистской деятельности", в частности, устанавливают, какую организацию можно считать экстремистской: "Это общественное или религиозное объединение либо иная организация, в отношении которых... судом принято вступившее в законную силу решение о ликвидации или запрете деятельности в связи с осуществлением экстремистской деятельности".

Закон также дает определение экстремистской деятельности. Под нее попадает работа общественных, религиозных, иных организаций, редакций СМИ, физических лиц "по планированию, организации, подготовке и совершении действий, направленных на насильственное изменение основ конституционного строя и нарушение целостности РФ, подрыв безопасности страны, захват или присвоение властных полномочий, создание незаконных вооруженных формирований, осуществление террористической деятельности, либо публичное оправдание терроризма, а также возбуждение расовой, национальной, религиозной, социальной розни, связанной с насилием или призывами к насилию, осуществление массовых беспорядков, публичная клевета в отношении должностных лиц при условии, что факт клеветы установлен в судебном порядке, посягательство на жизнь государственного или общественного деятеля, создание и распространение материалов экстремистского содержания, пропаганда и публичное демонстрирование нацистской атрибутики и сходных с этой атрибутикой символов" и т.д.

В законе говорится, что к экстремистским материалам могут относиться "труды руководителей национал-социалистической рабочей партии Германии, фашистской партии Италии, публикации, обосновывающие или оправдывающие национальное и расовое превосходство либо оправдывающие практику совершения военных и иных преступлений, направленных на полное или частичное уничтожение какой-либо этнической, социальной, расовой, национальной или религиозной группы".

Подписан также закон о применении спецназа за пределами РФ

Президент России Владимир Путин подписал сегодня также Федеральный закон "О внесении изменений в отдельные законодательные акты Российской Федерации в связи с принятием Федерального закона "О ратификации Конвенции Совета Европы о предупреждении терроризма" и Федерального закона "О противодействии терроризму", принятый Государственной Думой 5 июля 2006 года и одобренный Советом Федерации 14 июля. Об этом сегодня сообщила пресс-служба главы государства.

Федеральный закон направлен на повышение эффективности правового регулирования отношений в области противодействия терроризму и борьбы с ним.

Федеральным законом вносится в законодательные акты Российской Федерации комплекс взаимосвязанных изменений, касающихся, в частности, деятельности средств массовой информации на территории, в пределах которой введен режим контртеррористической операции, деятельности органов государственной власти субъектов РФ, органов местного самоуправления и органов федеральной службы безопасности, порядка принятия решения о применении за пределами территории РФ формирований Вооруженных Сил РФ и специальных подразделений для борьбы с терроризмом, установления уголовной ответственности за различные проявления терроризма, введения института конфискации денег, ценностей и иного имущества, используемого для финансирования терроризма, как иной меры уголовно-правового характера, возможности заочного осуждения лиц, совершивших тяжкие и особо тяжкие преступления, находящихся за пределами территории РФ и (или) уклоняющихся от явки в суд, а также административной ответственности за нарушение правового режима контртеррористической операции.

Оголошення

17.07.2006

Конкурс досліджень про особливості дотримання прав людини в вашому регіоні

   

Українська Гельсінська спілка з прав людини реалізує проект «Регіональні аспекти дотримання прав людини в Україні». Проект реалізується за фінансової підтримки Швейцарського агентства розвитку та співпраці Посольства Швейцарії в Україні.

Проект спрямований на дослідження регіональних особливостей реалізації й дотримання прав людини та основних свобод в Україні, визначення їх ймовірних причин та можливих наслідків для країни.

Багато правозахисних організацій цього року розробили звіти про дотримання прав людини та основних свобод в Україні у своєму регіоні та володіють великою інформації про порушення прав і свобод у їх регіоні.

УГСПЛ оголошує конкурс досліджень про особливості дотримання прав і свобод в вашому регіоні в 2005-2006 роках. Кінцева дата надсилання досліджень – 15 серпня 2006 року. Максимальний обсяг дослідження – 5 сторінок (формат А4, шрифт Times New Roman, 12).

Під час дослідження основна увага буде приділятися питанням реалізації та дотримання:

·  соціально-економічних прав;
·  права на мирні зібрання;
·  свободи слова;
·  права на доступ до інформації;
·  права на свободу релігій та віросповідання;
·  права на безпечне довкілля;

Крім того, особливу увагу отримає питання діяльності правоохоронних органів, а також вивчення питання про дотримання прав мовних меншин у регіонах.

Дослідження повинно показати позитивні та негативні особливості дотримання прав і свобод саме у вашому регіоні, обґрунтування таких особливостей та їхні можливі наслідки. При дослідженні доцільно відповісти на такі питання:

·  які права і свободи викликають найбільшу соціальну напруженість у вашому регіоні;

·  які права і свободи порушуються найбільш брутально у вашому регіоні у порівнянні з іншими регіонами країни, з чим це пов’язано;

·  які права і свободи дотримуються найкраще у вашому регіоні чи щодо яких прав є позитивний прогрес; які дії влади призвели до цього.

Регіони особливої уваги: Луганська, Харківська, Чернігівська області, АРК Крим, Херсонська область, Донецька область, Львівська область, Рівненська область, Закарпатська область, Вінницька область. Проте конкурс не обмежуються виключно цими регіонами.

Наприкінці серпня УГСПЛ планує провести круглий стіл за участю правозахисників, експертів, науковців, політиків, представників влади та преси, присвячений представленню дослідження про регіональні аспекти дотримання прав людини та вплив цих особливостей на ситуацію в країні, а також можливі шляхи подолання цих проблем. До участі в круглому столі будуть запрошені автори надісланих досліджень.

Окремі дослідження також будуть опубліковані в збірнику, присвяченому регіональним особливостям дотримання прав і свобод.

УГСПЛ сплатить гонорар авторам досліджень, що увійдуть до збірника.

Щодо будь-яких питань з реалізації цього проекту просимо контактувати з Володимиром Яворським, УГСПЛ за тел. (044) 417 41 18 або електронною поштою yavorskyy@helsinki.org.ua. Повна інформація про проект в Інтернеті: http://www.helsinki.org.ua/index.php?r=36.

In memoriam...

14.07.2006
джерело: www.memo.ru

10 июля умерла Дина Каминская

   

Дина Исааковна Каминская родилась 13 января 1919 года в Екатеринославле (Днепропетровске). Окончила Московский юридический институт, член Московской городской коллегии адвокатов.

В декабре 1965 года Каминской не позволили выступить на процессе Синявского и Даниэля в качестве защитника Даниэля, поскольку стало известно, что она намерена требовать оправдательного приговора.

Выступала защитником В. К. Буковского (1967), Ю. Т. Галанскова (1967-1968), А. Т. Марченко (1968), Л. И. Богораз и П. М. Литвинова (1968), М. Джемилева и И. Я. Габая (1969-1970), не допущена к защите В. К. Буковского (1971), С. А. Ковалева (1975) и А. (Н). Б. Щаранского (1975).

В 1977 году Каминская и ее муж, известный правовед К. М. Симис, подверглись допросам в КГБ и под угрозой ареста были вынуждены эмигрировать в США.

В эмиграции написала книгу "Записки адвоката" (1984), была членом Московской Хельсинкской группы, вела передачи на радиостанциях "Радио Свобода" и "Голос Америки".

Правление Международного "Мемориала" выражает глубокую скорбь по поводу кончины Дины Каминской.

Дина Исааковна навсегда останется для нас символом борьбы за Право и Справедливость. Мы никогда не позабудем ее огромную роль в становлении правозащитного движения в нашей стране. Многим из нас не посчастливилось быть лично знакомыми с Диной Исааковной. Но это не мешало нам всем глубочайшим образом уважать и любить ее. Из рассказов друзей, из радиопередач, из мемуаристики (в том числе из ее собственной книги) возник для нас замечательный образ умного, смелого, твердого и необыкновенно обаятельного человека. Очень близкого нам. И этот образ мы постараемся сохранить.

Бюлетень "Права Людини", 2006, №20

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори