пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200622
№22
2006

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

02.08.2006

Комитет ООН по правам человека негативно оценивает американскую практику

   

Комитет ООН по правам человека решительно осудил практику США в области соблюдения Международного пакта о гражданских и политических правах как на национальном уровне, так и при действиях за пределами страны, сообщает Хьюман Райтс Вотч. Правозащитная организация призвала Соединенные Штаты принять к сведению рекомендации Комитета, отражающие все более широкий консенсус в международном сообществе по вопросу о том, что Вашингтон нарушает основополагающие нормы о правах человека.

Комитет призвал США немедленно ликвидировать все места тайного содержания под стражей; обеспечить всем узникам Гуантанамо справедливую возможность оспорить законность задержания; привлечь к ответственности всех лиц – включая гражданских контрактников и старших офицеров, – причастных к недозволенному обращению и пыткам в Гуантанамо, Афганистане или Ираке. Комитет также подверг критике внутреннюю политику США в части обращения с заключенными и лицами, ищущими убежища.

«Ооновский комитет недвусмысленно отверг утверждения администрации Буша о том, что при операциях за пределами национальных границ она не нарушает пакт о гражданских и политических правах, – говорит Элисон Паркер, и.о. директора американской программы Хьюман Райтс Вотч. – Доставляя задержанных в страны, где задержанным угрожают пытки, или изолируя их в секретных тюрьмах, американские агенты нарушают фундаментальные права человека».

Комитет высказал резкую критику в отношении позиции администрации Дж.Буша о том, что американские обязательства по МПГПП не распространяются на лиц, задерживаемых за пределами территориальной юрисдикции США и что действия ЦРУ и гражданских контрактников не подлежат расследованию.

Комитет также осудил США за отказ в праве на убежище лицам, имеющим такое право, но принужденным, даже под угрозой насилия, оказывать «материальную поддержку» боевикам, которых в США квалифицируют как террористов. Комитет выразил неодобрение в связи с массовыми облавами после терактов 11 сентября и продолжительным содержанием под стражей в США иммигрантов и лиц, подозреваемых в связях с террористами. При этом было отдельно указано на проблемы расовой предвзятости и применения избыточной силы со стороны полиции.

Хьюман Райтс Вотч отмечает заключение Комитета о том, что осуждение малолетних преступников на пожизненное заключение без права на условно-досрочное освобождение противоречит договорным обязательствам США. Вашингтону прямо предложено обеспечить полное прекращение вынесения таких приговоров. Следует отметить, что администрация пыталась ввести Комитет в заблуждение относительно масштабов такой практики.

«Администрация Буша утверждала, что пожизненное заключение без права на УДО назначается только самым злостным малолетним преступникам и только в «исключительных случаях», но это просто неправда, – говорит Э.Паркер. – Ооновский комитет подтвердил, что любой такой приговор является нарушением международно-правовых обязательств США».

Комитет подверг критике американскую практику по еще доброму десятку пунктов, включая:

 - Отказ США признавать, что некоторые приемы допроса, в том числе продолжительные стрессовые позы и изолированное содержание, 20-часовые допросы, перегрев или переохлаждение, составляют нарушение запрета жестокого, бесчеловечного или унижающего достоинство обращения. США предписано немедленно прекратить использование таких приемов.

 - Положения Закона об обращении с задержанными, не позволяющие узникам Гуантанамо обжаловать условия содержания в суде.

 - Неоправданно широкое определение терроризма в американском иммиграционном законодательстве.

 - Отказ США реагировать на заслуживающие доверия сообщения о том, что американские власти передают задержанных в страны, где грубо нарушается их право не подвергаться пыткам или иному жесткому, бесчеловечному или унижающему достоинство обращению.

 - Непропорциональное применение смертной казни к представителям этнических меньшинств и малообеспеченных групп населения.

 - Лишение гражданских прав миллионов американцев, осужденных за тяжкое преступление, даже если они полностью отбыли срок или получили условно-досрочное освобождение.

Комитет ООН по правам человека отслеживает соблюдение государствами-участниками Международного пакта о гражданских и политических правах. США ратифицировали МПГПП в 1992 г. Комментарии и заключения Комитета по периодическим докладам государств-участников служат официальным толкованием положений Пакта. Нынешние заключительные замечания и рекомендации были сделаны Комитетом в рамках рассмотрения очередного периодического доклада, представленного Соединенными Штатами с семилетним опозданием.

Нью-Йорк

28 июля 2006 г.)

Політика і права людини

04.08.2006 | Олександр Хоруженко

Urbi et orbi

   

 

Президенту України Віктору Ющенку,

засобам масової інформації,

політичним партіям та громадським організаціям

 

 

 Заява

У зв’язку з напруженою політичною ситуацією, а особливо рішенням Президента Віктора Ющенка від 3 серпня 2006 р. призначити на посаду прем’єр-міністра України лідера Партії регіонів Віктора Януковича, вважаю неприпустимим для себе моє подальше перебування на посаді начальника обласного управління з питань внутрішньої політики, так як це несумісне з моїми політичними та морально-етичними цінностями.

Це першочергова і основна причина.

Більше того, моральний клімат в самій обласній державній адміністрації нагадує війну нервів, на мою думку, за подальше позиціонування керівництва в процесі формування парламентської коаліції, що безумовно впливає на зміст та інтенсивність роботи нашого управління, яке є по суті ідеологічним управлінням і повинно тримати генеральну лінію від президента  до найменшого районного центру. Особисто я є жорстким противником т.зв. «антикризової коаліції», бо стиль та метод її формування ( і головне цінності, які вона  сповідує і буде намагатися впроваджувати в життя) є далекими від тих, яких нагально потребує країна для свого подальшого розвитку.

Також я негативно поставився до публічного схвалення головою облдержадміністрації Ніною Гаркавою цієї коаліції на чолі з прем’єр-міністром Віктором Януковичем за участю фракцій ПРУ, СПУ та КПУ. Почали з’являтися перші фільтри в інформаційних звітах, що складаються управлінням з питань внутрішньої політики і відправляються в Секретаріат Президента. Наприклад, аналітичний звіт про суспільно-політичну ситуацію в Сумській області і прогнозовані наслідки від будь-яких дій президента (розпуск парламенту чи призначення на посаду прем’єра Віктора Януковича) від 25 липня цього року, що пішов у відділ політичного аналізу Секретаріату Президента напередодні проведення загальнонаціонального «круглого столу» переписувався декілька разів. Причому в кабінеті голови адміністрації прибрали інформацію про масові звільнення на СМНВО ім. Фрунзе і про можливі акції протесту; про акцію «Голос громади», в ході якої створення коаліції під Януковича тільки критикували; була прибрана інформація про заяву Охтирської, Великописарівської, Лебединської та Липоводолинської районних рад на сесії обласної ради V скликання про низькі закупівельні ціни на молоко; не пішла інформація і про конфлікт на АТЗТ «Сумський фарфоровий завод». Навіть інформація про неодноразову підтримку головою облдержадміністрації щодо створення коаліції під Віктора Януковича була викреслена чи то самою Ніною Миколаївною, чи її помічником Ларисою Кравченко – це вже немає значення.  В результаті, текст аналітичної довідки був перероблений і пішов в Секретаріат за підписом заст. голови державної адміністрації Олександра Цупра, а не Олега Медуниці та моїм підписом, як це завжди робилося.

Протягом останніх двох тижнів на мою адресу було висунуто декілька ультимативних вимог з проханням піти з цієї посади з різних формальних і надуманих причин.

Все це не сприяє подальшій командній роботі в ім’я тих цінностей, що проголошувалися Вами на сумському Майдані перед 70-тисячним натовпом жителів області напередодні 2 туру виборів в листопаді 2004 р. Вважаю, що зараз відбувається масовий відкат від даних обіцянок, відмова від реформ багатьох галузей суспільного і державного життя, профанація ідеї боротьби з корупцією та того, що на високих державних посадах будуть працювати чесні та високоморальні люди.

Тому вчора, 3 серпня 2006 р. я написав заяву на ім’я голови державної адміністрації в Сумській області Ніни Гаркової заяву з проханням звільнити мене з посади начальника управління з питань внутрішньої політики Сумської обласної державної адміністрації за власним бажанням.

Начальник  управління з питань внутрішньої політики 

Сумської облдержадміністрації

Хоруженко О.О.

4 серпня 2006 р. 

Політика і права людини

06.08.2006 | Інна Сухорукова

„Двоє – в драку, третій – ...”

   

Як добре не любити владу! Повертаєшся, як до дому, в свою рідну дисидентську свідомість. Бо наприкінці 2004 року зі мною трапилось диво. Я вперше відчула в своєму житті щось чудове і несподіване як для мене, так і для моєї родини, що звикла в декількох поколіннях, м’яко кажучи, не любити владу. Раптом я відчула у новій владі своїх однодумців, ледь не друзів (не «любих» – а просто друзів). Нічого такого нова-стара влада про мене, як і про інших чисельних своїх прихильників, звісно, й гадки не гадала, а просто використовувала наші почуття. Не скасована конституційна реформа, яка зовсім відсторонила народ України від влади, за півтора роки довела це. А останні події остаточно відзначили: як були ми інакодумцями в нашій країні – так і будемо. І це теж позитив – і великий.

Тепер щодо нашого геть зовсім недієздатного і навіженого політикуму. Так, щоб без матюків, а по суті «кримінальної» справи. Всі вони, наші політики, хворі на смертельну для державних діячів хворобу. Будемо сподіватись, що саму державу ця доля омине – вона ще й не таких «вождів» бачила. Хвороба ця – повна відсутність того державного імунітету, який зветься «правосвідомість». А вже від цього йде і презирство до суспільства, до громадської думки, до всього, що не є їх власними чи корпоративними інтересами. А це вже – політичний СНІД. І єдина від цього вакцина – невпинний тиск з боку громадськості. Відзначимо найяскравіший прояв цієї хвороби.

За годину приведення до присяги суддів Конституційного Суду, що було прямим обов’язком ВРУ, а не предметом торгів з Президентом, депутати ухвалюють закон, яким забороняють (!) КС переглядати політреформу! А найдемократичніший в світі Президент одразу підписує це нахабство, фактично, погодившись з узурпацією влади з боку ВРУ. Внесення у парламент кандидатури прем’єра, якого не сприймає більшість українців, порівняно з цим свинством – просто дитячі іграшки. Оце така правосвідомість голови держави! Просто правове знепритомлення! І навряд чи раптове. Гарант Конституції не тільки погодився на антиконституційні зміни в Конституції, що було великою помилкою, про яку волали усі півтора роки правники і правозахисники, – він нічого не зробив, щоб КС запрацював.

До підписання «закону», що незаконно обмежує права КСУ, всі стійкі прихильники Президента, хоч і з сумом, вважали, що це є проявом відрази до будь-якого насильства, навіть законного (таку відразу наше суспільство не пробачає політикам в першу чергу, вважаючи її проявом слабкості). І я би так вважала і співчувала би нашому Президентові-вегетаріанцю. Але його підпис під «законом» мене остаточно розвернув на 180 градусів. Спроба протиконституційного обмеження однією гілкою влади іншою вимагало прямо протилежних дій від гаранта Конституції. А його приєднання до обмеження повноважень КСУ нагадало всім відоме дитяче прислів’я: «двое – в драку, третий – ...» Вірно зрозуміли! Саме туди!

Чи знайде в собі мужність третя гілка влади відстояти свою честь і професійну гідність? Чи буде вона здатна не дозволити плювати собі в очі – покаже час. Після всього, що трапилось за останні дні і місяці, здоровий песимізм – єдиний засіб не збожеволіти.

Цікаво, коли політики наші назвали свій документ, який увінчало своїми підписами показово-прозоре, а насправді таємне, збіговисько, – універсалом, вони і справді не пам’ятали, що трапилося з попередніми історичними документами з цією назвою? І до чого це призвело в історії України, яку, за висловом Винниченка, не можна читати без брому? Безвідповідальність еліт, їх схильність до зради і самих себе, і, головне, українського народу, вже коштувало десятки мільйонів життів, Голодомору-Голокосту, бо навіть слова «геноцид» замало, щоб визначити те свідоме знищення носіїв певної унікальної культури, мови, моралі.

Можна поаплодувати всім, без винятку, політичним силам (насамперед в парламенті, але і поза ним), які зробили все, що могли, щоб вбити свою країну, новонароджену силу духа громадянського суспільства, просто розтоптати все це.

Повторюю: справа не в персоналіях: Янукович чи Тимошенко, чи ще хтось. Справа у злочинному нехтуванні правом і мораллю. Мова йде про узурпацію влади в країні за змовою. І, як наслідок, злочинне пограбування українських громадян і суспільства в цілому шляхом прихованого шахрайства і прямого розбійного нападу. У людей відібрали найголовніше – право прямого впливу на владу. І хай не радіють західні політики, це дуже далеко від звичної для них демократії. Ми можемо відрізнити демократію від безсоромного перерозподілу влади між олігархічними кланами.

І от я особисто стверджую: все, що відбувалось в країні в період недієздатності КСУ, є нелегітимним, і тому є великі сумніви щодо чинності рішень, прийнятих у цей період. Я обирала Президента з одними повноваженнями, отримала – з іншими. Я, як і більшість громадян, обирала певну політичну силу, а отримала взагалі бозна що. Тож, як громадянка, маю право сказати: «Любі друзі, гравці в політичний преферанс або в політичного дурника, – я в ваші ігри не граю. І узурповану вами владу – не визнаю.» Не маю сумнівів, що так вважає більшість українських громадян.

Політика і права людини

06.08.2006 | Галя Койнаш

Конституция – Торг здесь неуместен!

   

Я не юрист, и то, что я ставлю под вопрос закон, принятый 4 августа Верховной Радой, и почти немедленно (неслыханная оперативность!) подписанный Президентом Украины, кое у кого вызовет недоумение. Впрочем, юридического образования нет и у подавляющего большинства людей, которые отчаянно пытаются понять, как судьбу страны тасуют, словно колоду карт, кучка политиков, которые и крапленые карты прятать толком не научились.

Впрочем, и большинство депутатов нынешней Верховной Рады, если судить по последнему законодательному спринту, имеет не намного больше юридических знаний, чем я.

Мой вопрос не отличается юридической изощренностью. Хочу просто спросить, как может законодательный орган государства поставить под запрет рассмотрение Конституционным Судом Украины законов и нормативных актов, принятых на территории государства, где «Конституция Украины имеет высшую юридическую силу. Законы и иные нормативно-правовые акты принимаются на основе Конституции Украины и должны соответствовать ей» (Статья 8 § 2)

Закон, предложенный, принятый, подписанный Президентом, да и опубликованный сразу же 4 августа обманчиво краток и вводит в опасное заблуждение. Он намеренно создает впечатление, что новые судьи Конституционного Суда не должны трогать какое-то соглашение, заключенное до их вступления в должность, которое изменило ту Конституцию, чью нынешнюю форму они уполномочены беречь и интерпретировать. Все выглядело бы блестяще, если бы речь шла о каком-то контракте, подписанном физическими или юридическими лицами. Ведь тогда действительно надо заранее обговаривать все правила игры, которые никак не подлежат модификации во время «матча».

Дело в том (а здесь я прошу прощения за констатацию общеизвестных фактов, которые, однако, некоторые предпочитают обходить вниманием), что Конституция Украины не является контрактом (и уж тем более не футбольным мячом!). Она не должна стать «товаром» в закулисных договоренностях, обусловленных желанием урвать как можно больше из «государственного пирога», как бы заманчиво не выглядели лакомые куски власти.

Еще одно: В уме самого далекого от юридических нюансов человека не может не заработать внутренняя сигнализация – какой-то мигающий красный цвет, заставляющий насторожиться при сопоставлении двух периодов времени. Здесь имеются в виду, во-первых, те 9-10 месяцев, когда Конституционному Суду не давали функционировать. Не давали, кстати, отнюдь не какие-то непредвиденные обстоятельства. Да нет, его просто блокировал тот самый законодательный орган, который 4 августа за считанные часы протолкнул «закон», который ограничивает деятельность Суда, уполномоченного интерпретировать Основной Закон государства.

Скрывалась, как и за блокированием, так и за внезапной поспешностью, та же самая «политреформа». Речь идет о внесении изменений в Конституцию Украины, принятом Законом от 8 декабря 2004 г. и вступившем в силу 1 января 2006 г. Данные изменения фактически отобрали много полномочий у Президента Украины, передавая их Верховной Раде, а также ввели систему полного пропорционального представительства.

Суть этих изменений резко критиковали Харьковская правозащитная группа, другие правозащитные организации и много экспертов по конституциональному праву. Сомнения выражались также относительно юридической действительности этих изменений в связи некоторых процессуальных нарушений, да и самих обстоятельств, при которых они были приняты. Очень кратко, вызывают особую обеспокоенность следующие моменты:

i) Вопрос о том, могут ли изменения в Основной Закон государства быть приняты в «пакетном голосовании» вместе с изменениями в обычное законодательство, в данном случае, с изменениями в выборное законодательство. Не стоит забывать, что то самое «пакетное голосование» являлось результатом политических договоренностей в то время когда изменения в законодательство о выборах были необходимы, чтобы избежать вопиющих фальсификаций первых двух туров голосования;

ii) Тот факт, что почти тот самый законопроект отклонила Верховная Рада за 8 месяцев до этого, а согласно Конституции он мог быть заново рассмотрен «не ранее чем через год со дня принятия решения по этому законопроекту» (Статья 158 § 1)

iii) Данные изменения в Конституцию Украины были приняты в начале декабря 2004 г., в разгар событий, которые весь мир знает как «Оранжевую революцию». В статье 157 однозначно написано: «Конституция Украины не может быть изменена в условиях военного или чрезвычайного положения». Учитывая всем известные лингвистические способности некоторых уважаемых депутатов нынешней Верховной Рады, кажется, было бы целесообразно, если бы Конституционный Суд рассматривал вопрос, имела ли место эта норма Конституции в декабре 2004 г.

Это только часть целого ряда вопросов, которые ставят под вопрос юридическую действительности Закона, № 2222-IV «О внесении изменений в Конституцию Украины» от 8 декабря 2004 г.

Все эти вопросы обязательно должны быть рассмотрены Конституционным Судом Украины.

Вспоминая ход событий в Верховной Раде 4 августа 2006 г., трудно игнорировать элемент гротеска и дежа вю. Чувствовалось, что все это уже было, и если «пакетное голосование» не так бросалось в глаза, политическая сделка была налицо. Ющенко соглашается не трогать «политреформу» взамен за возобновление дееспособности Конституционного Суда, в том числе и за судью от «Нашей Украины». Названное, без сомнения, далеко не исчерпывает все договоренности. Это не наивность с моей стороны: наверняка речь шла о куда большем количестве выгодных сделок. Но прозрачность, гласность, не говоря уже о необходимости учитывать волю народа явно здесь ни при чем. Да и, честно говоря, сил уже нет рыться глубже в таком болоте.

В декабре 2004 г. люди стерпели такие закулисные договоренности из-за критической важности момента. Слишком многое было поставлено на карту. А что было поставлено на карту позавчера?

Я считаю, что первоочередной и безотлагательной задачей сейчас является, чтобы 45 народных депутатов Верховной Рады Украины попросили уважаемых судей Конституционного Суда Украины рассмотреть вопрос о том, являются ли следующие законы соответствующими Конституции Украины:

i) Закон Украины № 79-V «О внесении изменения в раздел IV «Заключительные и переходные положения» Закона Украины «О Конституционном Суде Украины», принятый и подписанный Президентом 6 августа 2006 года;

ii) Закон Украины № 2222-IV «О внесении изменений в Конституцию Украины» от 8.12.2004.

И на решение именно этой задачи нужно направить все свои силы правозащитникам и гражданским активистам.

Політика і права людини

11.08.2006
джерело:
«Діловий тиждень»

Політична криза в Україні вплинула на психічне здоров’я нації

   

Психіатри стверджують, що протягом останнього місяця, тобто у період політичної кризи в Україні, різко збільшилась кількість психічних порушень у різних формах та захворювань. І це є світовим рекордом!

Наразі медики порівнюють емоційний стан українців із реакцією людей на вбивство президента Джона Кеннеді, Карибську кризу, смерть принцеси Діани, культурну революцію в Китаї.

А свої висновки щодо психічної нестабільності українців фахівці пов’язують із розчаруванням в політиках, обманом, зрадою та недотриманням принципів.

Політика і права людини

14.08.2006 | Евгений Захаров
джерело: 5nizza.kharkov.ua

НИКАКАЯ КОАЛИЦИЯ НЕ ПОМОЖЕТ

   

Виктор Фоменко: Евгений Ефимович! Вы участвовали в работе круглого стола. Ваши впечатления?

Евгений Захаров: Никогда до этого политическая кухня не была так публично представлена: политики перед камерами говорили о своих предпочтениях, выдвигали аргументы по поводу дальнейшего развития страны, спорили. Мало того, в этом принимали участие люди от политики далекие. В общем, событие неординарное. Страна увидела, как держаться люди, за которых они проголосовали, как представляют их интересы... Да, Универсал не подписан, но это и неудивительно. Различные политические силы в стране совершенно по-разному относятся к основополагающим принципам, на которых строится внутренняя и внешняя политика страны. И мы в этом лишний раз убедились... Вечные русские вопросы, на которые никак не могут ответить – что делать и кто виноват? А знаете, какой извечный украинский? Куда идти? Одни тянут на запад, другие на восток, третьи не хотят ни запада, ни востока, они за то, чтобы быть в своей стране хозяевами, закрыться и не иметь ни с кем никаких отношений. Увы, но этот вопрос нация для себя так и не решила. Это противоречие в ходе данного круглого стола вылезло наружу очень зримо и выпукло. Украинские политические партии договариваться не умеют, они могут только делить людей на своих и чужих... Ющенко понять можно. Попытки организовать дееспособную коалицию остаются безуспешными, он боится раскола страны, боится, что тот или иной вариант коалиции будет означать победу одной части страны над другой, чего он никак не хочет. Он пытался внести какую-то конструктивную струю: «Давайте решим, чего мы хотим». Хотим евроатлантическую интеграцию? Хотим демократию, рынок и права человека?

В.Ф.: А зачем еще раз в этом разбираться? Есть партии, победившие на парламентских выборах. Есть коалиция, организованная этими партиями. Почему Президент ставит под вопрос их правомочность? Почему он тянет и не выносит кандидатуру Януковича на рассмотрение парламента?

Е.З.: Давайте по порядку. Избирателям социалистов в страшном сне не могло присниться, что СПУ войдет в такой блок. Юлия Тимошенко совершенно права, когда говорит, что конфигурация политических сил, сложившаяся в парламенте, не отвечает настроениям избирателей и уязвимая в моральном смысле. Поэтому с моральной точки зрения и возникают разговоры о перевыборах. Теперь, что касается права. Обязан ли Президент вносить в парламент кандидатуру премьера, которую выдвигает парламентское большинство? Мнения самые разные. Одни говорят, что это обязанность Президента, а другие – что право, то есть, он может вносить, а может и не вносить. В Конституции не предусмотрено никаких санкций за то, что Президент не будет вносить. Судьей в этом вопросе должен быть Конституционный Суд, а его нет, причем парламентом это было сделано совершенно намеренно! Парламент ликвидировал дееспособность Конституционного Суда и в некотором смысле узурпировал власть. Поэтому и ответов на вопросы, а была ли отставка правительства 10 января конституционной, а являются ли конституционными обе коалиции, по-прежнему нет. На круглом столе я привел известное определение демократии: это война всех против всех под контролем права. Имеется в виду война интересов. Так вот, война всех против всех у нас есть, а контроля права нет. В отсутствии Конституционного Суда, вообще говоря, даже выборы нелегитимные. Поэтому восстановление КС гораздо важнее, чем избрание правительства. Правительство существует у нас полгода, 10 месяцев, год, полтора года от силы. А конституционных судей избирают на девять лет. КС – это главный гарант стабильности в государстве, арбитр в спорах между политиками и разными ветвями власти. Это вопрос номер один на сегодня.

В.Ф.: Многие ждали от Президента решительных шагов. Ждали, что он распустит парламент и вместо того, чтобы проводить новые выборы, введет прямое президентское правление. Это реально?

Е.З.: Нет. Это действие, противоречащее Конституции, и он этого делать не будет. У нас и так постоянная практика злоупотребления правом. У нас постоянно действуют, исходя из политической целесообразности, но отнюдь не основываясь на принципах права.

В.Ф.: Хорошо. А конституционная реформа была конституционной?

Е.З.: Нет. Я постоянно говорю, что она должна быть отменена. К сожалению, то, что сейчас происходит, это исполнение тех прогнозов, о которых наша правозащитная организация говорила весь 2005 год.

В.Ф.: Получается замкнутый круг. Восстановить конституционность можно только с помощью парламента. Но это противоречит интересам политических сил.

Е.З.: Интересы политических сил – это интересы их руководителей, верхушки. А интересы этой верхушки – это, прежде всего, интересы, связанные с личным обогащением. Причем это справедливо для всех политических сил.

В.Ф.: А что мешает политикам забыть о своих программах и со всем согласиться? Мороз ведь забыл о том, что говорил на выборах – и ничего. Все давно уже поняли, что программы партий – это ерунда, на которую не надо обращать внимание. Они потом переигрываются по 10 раз. План такой: подписать, а потом все сделать по-своему.

Е.З.: Наши политики циничны, но не настолько, чтобы ровно через месяц отказаться от своих предвыборных обещаний. Хотя все это было уже многократно. Кучма обещал сделать русский вторым государственным, а став Президентом, отказался от этого. Для Партии регионов Универсал – это не более чем слова, слова, слова... У них чисто прагматическое стремление достигнуть власти, получить пост премьера и контроль над экономическим блоком в правительстве. А на все остальное они особого внимания обращать не будут. То есть отношение такое же, какое было у советских руководителей. Они подписывали Хельсинские соглашения, абсолютно не собираясь их выполнять.

В.Ф.: Есть мнение, что круглый стол и Универсал нужны были только для одного: ввести в состав коалиции блок «Наша Украина».

Е.З.: Трудно сказать. Мне кажется, что для многих из окружения Президента это была технология. Цель – показать людям, насколько этот парламент неработоспособен в принципе. Его надо распустить и делать новые выборы. Круглый стол еще раз убедительно доказал, что парламентская республика у нас пока невозможна. Надо возвращаться к президентской.

В.Ф.: А что будет со страной, если все останется по-прежнему? То есть, если парламент на основе антикризисной коалиции сформирует правительство и премьером станет Янукович.

Е.З.: Я думаю, что этого не будет. У Президента есть основание распустить парламент: правительство за 60 дней так и не было создано. Пока Ющенко пытается обойтись без выборов, пробует собрать парламентскую массу и сделать из нее нечто новое.

В.Ф.: А если парламент начнет противодействовать Президенту? Такое ведь тоже реально?

Е.З.: Это возможно, но мне кажется, что это не произойдет. Партия регионов не боится новых выборов. В каком-то смысле они ей даже более выгодны. Им просто не очень хочется опять заниматься предвыборной кампанией, тратить деньги...

ВОПРОС ПО ТЕЛЕФОНУ: Как вы считаете, блок «Наша Украина» обречен на раскол?

Е.З.: Это не исключено. Там действительно собрались очень разные люди. Если допустить, что Универсал подпишут, то одна часть «Нашей Украины» пойдет в расширенную коалицию, а другая будет вынуждена уйти из фракции.

В.Ф.: Если объявят перевыборы, будет единый фронт демсил?

Е.З.: Наиболее естественным было бы, если бы блок «Наша Украина» и Блок Тимошенко шли на выборы вместе. В этом случае у них бы был больший шанс эти выборы выиграть. Но я вижу, как они друг с другом спорят... Был такой замечательный украинский ученый Иван Лисяк-Рудницький. По его мнению, Украине в эпоху Богдана Хмельницкого не хватало интеллектуалов, мудрых законодателей и публицистов. Сейчас много публицистов, а с интеллектуалами и мудрыми законодателями по-прежнему большая напряженка.

В.Ф.: Мы говорим о создании коалиции и перевыборах с точки зрения интересов политических сил. А что нужно стране? Какой вариант коалиции является наиболее эффективным и обеспечит стабильное развитие экономики?

Е.З.: Никакая конфигурация коалиции не будет работать в интересах украинского народа. Все они будут вредны. По одной причине: основы украинской политики, закрепленные в конституционной реформе, несовместимы с позитивным развитием. Сама система неверная.

В.Ф.: Ну почему в других странах есть парламентские республики, а нам это противопоказано?

Е.З.: Потому что в других странах к этому шли не 15 лет, как у нас, а столетиями. Потому что там есть настоящий парламентаризм. Потому что там есть правила парламентской процедуры, которые никто не нарушает. Потому что у нас регламент – документ более важный, чем Конституция.

В.Ф.: Вы тоже считаете, что это была спецоперация, которую провернул Леонид Кучма?

Е.З.: Безусловно, конституционную реформу в ее последнем виде Кучма пропихнул намеренно – чтобы закончить революцию и перейти к третьему туру выборов. Это была мина замедленного действия, мина под будущее украинской политики. Эту реформу можно определить как заговор богатых против бедных, так как эта реформа отдает всю власть в стране в руки самых богатых людей. 5-6 человек – собственники фракций – собираются и решают все вопросы между собой. И повлиять на эти решения невозможно.

В.Ф.: Но, как оказалось, чего-то Кучма не учел. Система-то не работает!

Е.З.: Она и не должна была работать по определению. Они не довели эту схему до конца.

5nizza.kharkov.ua

Опубликовано в газете «Пятница», №31, 03.08.2006

Політика і права людини

14.08.2006 | Александр Богданов, Харьков

«НЕТ СЛОВ, ОДНИ ВЫРАЖЕНИЯ…»

   

Как вы, уважаемый читатель, относитесь к ненормативной лексике? Я лично очень даже положительно, особенно в отрицательных, так сказать, ситуациях. Выражаясь по-научному, использование (даже мысленно!) инвективной лексики (язык ругательств) и обсценных (неприличных) слов нередко помогает пережить стресс. Например, при поездках в харьковском метрополитене. Вполне понятно, какие чувства переполняют и какие слова мелькают в памяти, когда навстречу потоку пассажиров, расталкивая всех и огрызаясь на замечания, движется какой-нибудь «пофигист», которому «закон не писан». Примерно, такие же эмоции и словосочетания одолевали автора этих строк на днях при пешем подъёме по неработающему эскалатору.

Думал, ремонт, профилактика или ещё что. Оказалось, заранее запланированная и с иезуитской пунктуальностью осуществлённая акция руководства Харьковского метрополитена. Как сообщили СМИ, в частности местные телеканалы, «в целях экономии» увеличены интервалы между поездами и отключены эскалаторы на многих станциях. Сделано сие, дабы показать харьковчанам, что повышение тарифов неизбежно. По циничному выражению начальника Харьковского метрополитена Сергея Мусеева, «платя 50 копеек, пассажир ездит, как на велосипеде. В скором будущем он будет ходить пешком». (www. atn.kharkov.ua, 12 августа 2006 г., 10.48).

По этому поводу возникает множество размышлений. Аспект первый, так сказать, юридический. Пока существует утверждённый тариф на какую-либо услугу или установленная цена на товар, субъект, оказывающий эту услугу или производитель товара, обязаны осуществлять это в должном объёме, качестве, с полным соблюдением всех необходимых условий. Ведь не будет же, скажем, производитель обуви выпускать её пока без каблуков – в преддверии желаемого им повышения отпускной цены? Почему же Харьковский метрополитен в одностороннем порядке изменяет в худшую для потребителей сторону качество заранее оплаченных услуг? Оплатив проезд, пассажир едет на метро, но по приезде в точку назначения не может воспользоваться эскалатором, а подъём пешим образом ему не позволяет возраст, состояние здоровья или просто нежелание. Ведь его заранее не предупредили, что эскалатор не работает, иначе бы он воспользовался другим видом транспорта. Не будем пока говорить об увеличении интервалов между поездами: на наш взгляд, лишние 3 – 5 минут в конце концов, особой роли не сыграют.

Аспект второй – медицинский. Услугами метрополитена пользуются люди разного возраста, веса, комплекции, и, наконец, состояния здоровья. Некоторым из них подъём по лестнице категорически противопоказан и даже опасен. Многие после этого непростого физического усилия вынуждены немедленно принимать соответствующие лекарства (например, сердечники – нитроглицерин). Некоторым, как свидетельствуют наши наблюдения, уже приходилось обращаться к услугам скорой медицинской помощи. В ближайшее время можно ожидать летальных исходов прямо у неработающих эскалаторов. К сожалению, подобный печальный опыт скоропостижных смертей на станциях нашего метрополитена уже имеется…

Аспект третий – моральный. Судя по внешнему виду, новый метрополитеновский начальник Сергей Мусеев – человек молодой и здоровый. Но «ничто не вечно под луной». Кроме того, у него, наверняка, есть пожилые и даже старые родственники, знакомые, соседи. И они, вероятно, не все практически здоровы или ездят исключительно на «Мерседесах». Как же можно было осуществить вышеописанное преступное мероприятие (иначе не скажешь!) по отношению к ним?

И, наконец, аспект четвёртый – административный. Как говорили в дореволюционное и доперестроечное время, куда смотрят городские власти? Или на обнаглевших и зарвавшихся метрополитеновских чиновников в нашем славном городе уж и управы не сыскать?

В дополнение к уже сказанному. По достоверным слухам, средняя зарплата работников харьковского метрополитена, значительно превышает 1000 гривен. Сравните, уважаемый читатель, эту сумму с собственным жалованьем… И сделайте собственные выводы о своевременности и необходимости повышения тарифов на проезд.

Вибори

02.08.2006

ГПУ передала до суду ще одну справу відносно фальсифікації виборів у м. Мукачеві

   

Генеральна прокуратура України (ГПУ) закінчила розслідування й направила до Мукачівського міського районного суду кримінальну справу з обвинуваченням одного з колишніх керівників УМВС України  в Закарпатській області у здійсненні злочинів, передбачених ч.2 ст.357 (викрадення особливо важливих документів) і ч.3 ст.364 (зловживання службовим становищем, вчинене працівником правоохоронного органа) Кримінального Кодексу України.

Як повідомила прес-службі ГПУ, досудове слідство довело провину цього службовця у викраденні протоколів дільничних комісій про результати й зловживання, пов’язаних з фальсифікацією результатів голосування під час виборів Мукачівського міського голови у квітні 2004 року.

Нагадаємо, раніше в міський районний суд м. Мукачеві була направлена кримінальна справа відносно колишнього голови дільничної виборчої комісії № 32 під час виборів міського голови Михайла Соляника. Він обвинувачується в тому, що за попередньою змовою з колишнім першим заступником голови Закарпатської обласної державної адміністрації Віктором Дядченко вніс до протоколу дільничної виборчої комісії свідомо неправдиві дані й використовував фальшивий виборчий документ. Мукачівський міський районний суд присудив М.Соляника до п’яти років позбавлення волі.

Наш інформ.

02.08.2006

Впровадження норм європейського права

02.08.2006 | Соловйов О.В.

ФАКТИЧНА НОРМАТИВНІСТЬ РІШЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ І ЧИННИКИ, ЩО ЇЇ ОБУМОВЛЮЮТЬ

   

Конвенція про захист прав і основних свобод людини[1] являє собою складний і багатосторонній міжнародний договір. Держави, що входять до складу учасників Конвенції, не набувають у зв’язку із цим певних нових прав, як у звичайних угодах обміну товарами або послугами, а лише зобов’язуються дотримуватися правил поведінки (виконувати певні дії) заради спільної договірної мети – захисту прав людини[2].

Практична значущість Конвенції полягає у запровадженні вперше на європейському континенті регіонального механізму розгляду заяв осіб, що не є оригінальними суб’єктами міжнародного права. Такий механізм реалізовано на базі Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ). Діяльність цього юрисдикційного органу набуває усе більшої актуальності в самих різних сферах суспільних відносин на території нашої країни. Суд у Страсбурзі на практиці стає інстанцією «останньої надії» українських громадян у самих різноманітних категоріях справ: кримінально-виконавчих, трудових, акціонерних тощо[3]. Суттєвою ознакою діяльності ЄСПЛ є те, що цей міжнародний орган не лише оцінює прийнятність рішень, дій або бездіяльності представників публічної влади в світлі матеріальних гарантій Конвенції, але здійснює офіційне тлумачення її норм. Це повноваження випливає безпосередньо зі статті 32 і є повністю закономірним з таких причин.

Конвенція – договір, що координує діяльність суб’єктів міжнародного права у сфері захисту прав людини. Дотримання мети, закріпленої у тексті Преамбули (тобто, об’єктивної мети) – однаковий обов’язок всіх членів Конвенції. Ратифікуючи Конвенцію, окрема держава більше не вправі суверенним чином інтерпретувати юридичний зміст її матеріальних норм, виходячи із власних суб’єктивних цілей і устремлінь [див. 15, С. 101] (таких, як вимоги національної політики, потреби суспільної більшості тощо). Реалізація суб’єктивного підходу у тлумаченні Конвенції виглядає проблематичною також і через багатосторонність та відкритість угоди. Нові члени Конвенції апріорі не можуть бути зв’язані із будь-якими історичними цілями та інтересами укладачів договору, якщо вони не знайшли чіткого відображення у нормативному тексті [16, С. 75]. Перелічені фактори обумовлюють пріоритет об’єктивного підходу у тлумаченні Конвенції, що полягає у логічному, системному аналізі тексту угоди [17, S. 31][4].

Для ефективної реалізації об’єктивного підходу у тлумаченні Конвенції вирішальною є достатня неупередженість суб’єкта тлумачення. Адже необхідно забезпечити єдине розуміння абстрактної мети цього договору всіма його членами. Слід унеможливити будь-яке суб’єктне викривлення об’єктивних цілей міждержавного співробітництва в межах Конвенції. Тому суб’єкти міжнародного права делегували право офіційного тлумачення Конвенції незалежному органу – ЄСПЛ.[5][

 

Страсбурзький суд тлумачить і застосовує Конвенцію, вирішуючи справи за заявами стосовно конкретних держав-членів договору. Разом з тим, серед фахівців рішення ЄСПЛ нерідко позначають терміном «прецедент» (від англ. терміну case-law). Він зустрічається, зокрема, у текстах офіційних зауважень Уряду України, підготовлених Національним бюро у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини Міністерства юстиції України. Він же не рідко зустрічається й у прикладній юридичній літературі [3]. З наукової точки зору такий підхід не можна вважати обґрунтованим. Український дослідник Андріанов, аналізуючи природу рішень ЄСПЛ, дійшов переконливого висновку, що рішення ЄСПЛ не мають статус прецеденту, принаймні, в тому значенні, як його розуміє англійська правова доктрина [1]. В силу ст. 46 Конвенції рішення ЄСПЛ мають виразно казуальний характер. Тобто, de-jure корпус минулих рішень ЄСПЛ (далі – практика ЄСПЛ) не має прецедентного характеру для майбутніх справ. Це визнає й сам суд, відзначаючи, що формально він не є зв’язаний своїми попередніми рішеннями [12, п. 105].

Однак у науковій літературі також відзначається, що правові позиції суддів ЄСПЛ у справах проти одних держав справляють опосередкований тиск на всіх членів Конвенції. Зокрема, Д. Супрун звертає увагу на «феномен фактичного визнання державою, що не є стороною у справі, нормативності рішень ЄСПЛ» [14, С. 142]. В контексті нашого дослідження особливо цінним є такий висновок цього ж автора: «фактична нормативність практики ЄСПЛ» означає не визнання наслідків судового рішення, але визнання принципів, на підставі яких це рішення прийнято» [так само].

Слід уточнити, що феномен, на який звертає увагу Супрун, свідчить не про здійснення ЄСПЛ певної «правотворчості de-facto», а лише про тенденцію визнання державами нормативності, тобто, абстрактного і генерального характеру принципів тлумачення Конвенції у окремих випадках. Наприклад, нашою державою в особі Міністерства юстиції нещодавно передано на розгляд Верховної Ради законопроект про відшкодування шкоди, завданої перевищенням розумних строків провадження у судах загальної юрисдикції. Підставою розроблення зазначеного законопроекту стало рішення ЄСПЛ у справі «Кудла проти Польщі» [11]. У ньому Суд на основі тлумачення статей 6 та 13 вперше визнав такою, що не відповідає Конвенції відсутність ефективних засобів правового захисту у випадку затягування розгляду справ у національних судах. Автори законопроекту, однак, вважають, що результати тлумачення Конвенції у справі проти Польщі обґрунтовують необхідність реформування вітчизняного законодавства вже сьогодні, враховуючи ґрунтовну схожість ситуації в Україні із нашим західним сусідом [2; 13]. Так само і у ряді інших європейських країн, зокрема, Хорватії, Словацькій республіці, Португалії і Фінляндії тривають або вже завершено роботи щодо приведення чинного процесуального законодавства у відповідність із практикою ЄСПЛ щодо ст.ст. 6 та 13 Конвенції в частині запровадження засобів правового захисту від надмірного затягування судового провадження [так само].

Власне, та обставина, що принципи офіційного казуального тлумачення Конвенції завдяки авторитетності ЄСПЛ набувають ознак певного «стандарту» праворозуміння, не є дійсно феноменальним явищем у практиці регулювання міжнародних відносин [див. докладніше 16, C. 52, 54]. Нас натомість цікавить, що саме спонукає членів Конвенції як суверенних суб’єктів визнавати авторитет міжнародного органу у питаннях тлумачення цього договору?

В свій час доволі ідеалістичне пояснення явища фактичної нормативності практики міжнародних органів пропонував радянський дослідник Перетерський. Ним відзначалося: правильне, чесне, таке, що випливає з договору, казуальне тлумачення має відповідний ступінь переконливості й для інших учасників договору [10, C. 141; 16, C. 39]. Однак, навряд чи це можна вважати вичерпною відповіддю на поставлене питання. Очевидно, мотивація держави до визнання нормативності рішень органів міжнародної юрисдикції має дещо більш складний характер, ніж лише «правильність» і «чесність» результатів тлумачення. Фактори, які зумовлюють поведінку держави, її ставлення до міжнародного права і міжнародних правовідносин досить ґрунтовно досліджувалися у науковій літературі післявоєнного періоду, зокрема, цій темі присвячені роботи Р. Бакстера, Сі. Драпера, Р. Фішера, Р. Фолка, Л. Хенкіна, К. Холсті, Д. Прюта, А. Шейха, Д. Шелтона, Дж. Тріскі. Умовно, фактори впливу можна поділити на дві категорії: політичні (дотримання зобов’язань виходячи з потреб внутрішньої політики, економічних умов держави, взаємовигоди тощо) та соціально-психологічні (відчуття задоволення, страху, конформність, інерція, звичка або традиція тощо). Розглянемо їх докладніше.

Насамперед здається очевидним, що саме вимоги внутрішньої політики визначають зовнішню політику держави, в тому числі, в аспекті сприйняття результатів тлумачення відповідних міжнародно-правових зобов’язань [5, C. 77]. З цього погляду держава-член Конвенції мала б визнавати загальний характер лише такого тлумачення Конвенції, яке відповідатиме актуальним засадам економічної, соціальної, культурної політики. У вже наведеному прикладі (рішення «Кудла проти Польщі») передбачення можливості відшкодовування приватною особою збитків, завданих порушенням розумних строків судового провадження з вини органів державної влади, звісно вимагатиме додаткових бюджетних витрат[6]. Уявляється, що в такому випадку реформування процесуального законодавства за результатами казуального тлумачення Конвенції не матиме заперечень в світлі економічної політики лише у країнах з високим рівнем доходів та відносно ефективною системою правосуддя.

Разом з тим, сприйняття державою принципів тлумачення Конвенції, вироблених ЄСПЛ у справах проти інших країн пояснюється не лише внутрішньополітичними факторами. В цьому контексті важливу, а у деяких країнах – основну роль відіграють фактори соціально-психологічного характеру.

Слід відзначити, що звернення до соціальної психології під час дослідження проблем міжнародних правовідносин є вельми обґрунтованим [7, С. 77-95; 4, С. 221, 222]. Як показує досвід міждержавних стосунків, соціально-психологічні чинники в цій сфері мають цілком реальний прояв. Держави як суб’єкти міжнародного права діють через свої органи та через окремих посадових осіб. У цілому, у виникненні, зміні або припиненні міжнародних правовідносин задіяні різноманітні групи індивідів: фізичні особи – носії публічної влади, суспільна більшість в особі народних депутатів, суспільна меншість (опозиція), лобісти, представники місцевого самоврядування тощо. Колективна та індивідуальна свідомість цих осіб значною мірою обумовлюють розвиток міжнародного права, а так само відношення держав до тлумачення, здійснюваного міжнародними органами. Зокрема, правові норми Конвенції, розуміння їх змісту суддями ЄСПЛ, принципи тлумачення і результати вирішення справ щодо окремих країн здатні викликати у держави-члена Конвенції в особі органів влади і посадових осіб певні реакції соціально-психологічного характеру. Тобто, можна припустити, що визнання нормативності рішень ЄСПЛ веде до накопичення державою позитивного соціально-психологічного досвіду, викликає схвальну оцінку серед суспільного загалу, забезпечує легітимацію влади з боку суспільної більшості, спричиняє почуття морального задоволення у зацікавлених осіб тощо.

Однак, що саме потрібно для того, щоб визнання нормативності рішень ЄСПЛ викликало позитивну соціально-психологічну реакцію у суспільстві?

Ми вважаємо позитивність соціально-психологічних реакцій від сприйняття принципів казуального тлумачення Конвенції обумовлена єдністю ціннісних орієнтацій суспільної свідомості країн-учасниць[7]. Тобто, усвідомлення обов’язку забезпечувати якнайширший захист індивідуальних прав відповідно до спільної мети міжнародного договору обумовлює готовність держави акцептувати принципи тлумачення, вироблені у рішеннях ЄСПЛ щодо інших країн. Так, при суспільному верховенстві індивідуальних прав і свобод над колективними інтересами для органу, що здійснює імплементацію Конвенції на національному рівні, не має значення, проти якої країни ЄСПЛ виніс відповідне рішення, адже воно у будь-якому разі сприяє посиленню захисту прав людини. Натомість, у країнах, де суспільна свідомість тяжіє до визнання переваги колективного над індивідуальним, авторитарних або соціалістичних моделей над ліберальними, «чужі» рішення ЄСПЛ і принципи тлумачення, відображені у них, вже не знаходитимуть легкого визнання.

Тепер спробуємо визначити чим зумовлена наявність спільних цінностей у різних країнах. Єдність цінностей можна пов’язати із теорією «інтерпретаційної спільноти» (interpreting society) [19]. Відповідно до постулатів цієї теорії, певна гомогенність поглядів країн-членів міжнародного договору щодо розуміння і тлумачення відповідних нормативних положень можлива, зокрема, тоді, коли договірні сторони виявляють спільність історичного походження, а також консенсус у тому, що слід вважати «істинним» (позначимо його як «ціннісний консенсус») [19, p. 345].

У цьому зв’язку слід відзначити, що склад суб’єктів Конвенції чітко ділиться на дві групи: «старі» члени (країни умовного регіону Західної Європи) і «нові члени» (переважно східно-європейські країни, що приєдналися до договору після розпаду Організації Варшавського Договору і Союзу Радянських Соціалістичних Республік). У контексті першої умови (спільність історичного походження) можна відзначити єдині історико-культурологічні корені країн Західної Європи. Адже відомо, що кожна з цих країн сформувалася на теренах Римської, а пізніше Західно-римської імперії. Що ж до власне ціннісного консенсусу, то країни Західної Європи традиційно поділяють корпус морально-етичних догм католицизму/протестантизму, для яких у цілому є характерним підкреслення великого значення індивіду, індивідуальних устремлінь тощо [9, С. 118-136]. Крім релігійного аспекту, для країн Західної Європи характерний високий рівень політичної культури та спільність ліберальної філософії [6, С. 48]. Не викликає сумнівів, що країни Західної Європи мають спільні погляди й на економічні цінності.

Зрештою, істотну роль у питанні єдності ціннісних орієнтацій відіграє ступінь взаємозалежності держав-членів Конвенції. Вирішальне значення, при цьому, має високий рівень економічної інтегрованості, що, знову ж, є найбільш характерним для «старих» учасників Конвенції, адже паралельно вони входять до складу ЄС. У цілому, в літературі відзначається, що для країн Західної Європи характерне устремління до інтеграції та, відповідно, доволі гнучкий підхід до принципів власного суверенітету. Це пояснюється гірким досвідом двох світових війн, які довели безглуздість політики націоналізму та ізоляціонізму [20, p. 2427].

Таким чином, можна стверджувати, що тенденція визнання фактичної нормативності рішень ЄСПЛ с-поміж «старих» членів Конвенції обумовлена окрім політичних факторів також й позитивними реакціями соціально-психологічного характеру. В свою чергу, позитивність соціально-психологічних реакцій у цих країнах викликана єдністю ціннісних орієнтацій в контексті ролі і значення індивідуальних прав і свобод. Єдність ціннісних орієнтацій пояснюється, по-перше, єдиними історичними коренями країн Західної Європи; по-друге – ціннісним консенсусом в аспекті релігії, політичної культури, філософії; по-третє – високим ступенем економічної і політичної взаємозалежності цих країн.

Разом з тим, у країнах, де верховенство індивідуальних прав і свобод не є очевидним, сама ідея визнання фактичної нормативності рішень ЄСПЛ, здатна викликати соціально-психологічні реакції негативного характеру: почуття обмеження незалежності, визнання своєї слабкості, самоприниження тощо. Але й у цьому випадку не сприйняття нормативного характеру практики ЄСПЛ у конкретній країні може нейтралізуватися дією низки факторів негативної мотивації, пов’язаних з відчуттям остраху, небажанням ізоляції тощо [18, S. 95-97]. Іншим фактором, який безперечно грає певну роль у визнанні нормативності принципів тлумачення Конвенції є звичка акцептувати позиції ЄСПЛ, оскільки жодний інший учасник Конвенції не створив протилежного прецеденту[8]. В цілому, як зазначає українська дослідниця Трагнюк, набуваючи членство у Раді Європи, кожна держава усвідомлює, що вона буде змушена сприймати певну систему ціннісних орієнтації, що панує всередині цієї організації [16, С. 159].

Таким чином, явище визнання фактичної нормативності казуальної практики ЄСПЛ, а точніше, принципів тлумачення Конвенції, вироблених Судом у відповідних рішеннях, можна пояснити впливом сукупності політичних і соціально-психологічних факторів. Перші з них уособлюють актуальні вимоги внутрішньої політки держави в сфері економіки, культури, соціального забезпечення тощо. Друга категорія факторів – це різноманітні соціально-психологічні реакції, як позитивні (задоволення, схвалення), так й пов’язані з негативною мотивацією (острах, небажання), або ж звичка.

 

Література:

1. Андріанов К.В. Правова природа прецедентної практики Європейського суду з прав людини // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – 2001. – Вип. 29. – С. 10-15.

2. Бартовщук О. Судовий розгляд в розумні строки: мрії чи реальність?

http//www.minjust.gov.ua/?do=dr&did=6788&sid=comments.

3. Буроменський М. Звернення до Європейського суду з прав людини: практика Суду і особливості українського законодавства. – Х.: Фоліо, 1999. – 32 с.

4. Курс международного права. В семи томах / под ред. В.Н. Кудрявцева, В.С. Верещетина, Г.И. Тункина и др. – т. 2. – М.: Наука, 1990. – 423 с.

5. Лукашук И.И., Лукашук О.И. Толкование норм международного права. – М.: Nota Bene, 2002. – 432 с.

6. Малевич Ю.И. Права человека в глобальном мире. – М.: АСТ, 2004. – 368 с.

7. Методология исследования теоретических проблем международного права / под. ред. Ю.Я. Баскина. – М.: Изд-во Казанского университета, 1986. – 136 с.

8. Мингазов Л.Х. Правомерное поведение государств – предпосылка эффективности международно-правовых норм // Российский ежегодник международного права. – 1998-1999. – Спб.: Россия-Нева, 1999. – С. 108-130.

9. Павлов С.В., Мезенцев К.В., Любіцева О.О. Географія религій. – К.: Артек, 1998. – 504 с.

10. Перетерский И.С. Толкование международных договоров. – М.: Гос. изд-во юридической литературы, 1959. – 172 с.

11. Рішення у справі Kudla v. Poland від 26.10.2000, Reports…2000-XI.

12. Рішення у справі Mamatkulov and Abdurasulovic v. Turkey від 06.02.2003, Reports… 2003-III.

13. Соловйов О.В. Проблема відшкодування шкоди, завданої перевищенням строку розгляду справ у судах загальної юрисдикції:

Http//www.minjust.gov.ua/?do=dr&did=4306&sid=comments.

14. Супрун Д.М. Організаційно-правові засади та юрисдикційні основи діяльності Європейського Суду з прав людини: Дис. канд. юрид. наук: 12.00.11 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2002. – 219 с..

15. Талалаев А.Н. Венская конвенция о праве международных договоров. Комментарий. – М.: Юридическая литература, 1997. – 336 с.

16. Трагнюк О.Я. Тлумачення міжнародних договорів: теорія і досвід Європейських міжнародних судових органів: Дис. ... канд. юр. наук: 12.00.11. / Нац. юр. акад. ім. Я. Мудрого. – К., 2003. – 205 арк.

17. Bernhardt R. Die Auslegung vцlkerrechtlicher Vertrдge. – Kцln, Berlin: Heymanns, 1963. – 200 S.

18. Blenk-Knocke E. Zu den soziologischen Bedingungen vцlkerrechtlicher Normenbefolgung. Die Kommunikation von Normen. – Ebelsbach: Rolfgremer, 1979. – 312 S.

19. Marmor A. Interpretation and the Legal Theory. – Oxford: Clarendon, 1992. – 190 p.

20. Weiler J. The Transformation of Europe // The Yale Law Journal. – 1991. – Vol. 100. – pp. 2403-2483.



 

[1] Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції. Закон України від 17.07.1997 року № 475-97/ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. -  № 40. -  Ст.  263.

[2] Із тексту Преамбули випливає, що метою міждержавного співробітництва в межах Конвенції є визнання і дотримання індивідуальних прав приватних осіб.

[3] Див. переклади рішень ЄСПЛ у справах проти України на веб-сайті Міністерства юстиції України www.minjust.gov.ua/, веб-сайті ХПГ www.khpg.org

[4] Див. також п. 1 ст. 31 і ст. 32 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.

[5] До складу ЄСПЛ входять судді від усіх держав, що приєдналися до Конвенції, що робить суд формально незалежним від волі окремих членів договору.

[6] Зокрема, у нашій державі з порушенням процесуальних строків розгляду судами першої інстанції та в апеляційному порядку у 2002 році було розглянуто 270900 цивільних та 21500 кримінальних справ, у 2003 році – 307165 цивільних, 21088 кримінальних та 24 господарських справ, у 1 півріччі 2004 року – 168115 цивільних, 10431 кримінальних та 20 господарських справ [2].

[7] Варто відзначити, що за часів «холодної війни» принципова різність ціннісних орієнтацій країн-членів капіталістичного і соціалістичного блоків практично унеможливлювала однакове (об’єктивне) тлумачення і виконання спільних міжнародно-правових зобов’язань. Як відзначав німецький дослідник Бленк-Кноке, в умовах ідеологічного суперництва можливий розвиток лише загальних засад спільної орієнтації, при цьому, зберігається небезпека викривленого сприйняття однією договірною стороною дій інших держав-учасниць [18, S. 98].

[8] На наш погляд цей фактор має особливе значення ще й у тому сенсі, що через нього держава у певній мірі компенсує на соціально-психологічному рівні відсутність прямої вигоди від виконання зобов’язань в межах Конвенції. Тобто, держава акцептує принципи тлумачення Конвенції настільки, наскільки це кореспондується з поведінкою інших держав і цим створюється ілюзія пропорційного розподілу прав і обов’язків – характерної риси взаємних договорів між державами. 

Впровадження норм європейського права

09.08.2006
джерело: www.utro.ua

Ющенко вернул европейскую хартию, так как нет денег

   

Президент Украины Виктор Ющенко вернул в парламент закон «О ратификации Европейской социальной хартии (пересмотренной)», принятый ВР 21 июля, со своими предложениями, сообщает 9 августа пресс-служба президента. Как сообщается, причиной возврата стало то, что ратифицированный парламентом документ предполагает обязанность Украины взять на себя выполнение норм хартии в полном объеме, однако, фактически, финансовые возможности государства не позволяют Украине выполнить все требования.

 

Право на життя

27.07.2006

Россия проигрывает в Страсбурге прецедентное дело по Чечне

   

27 июля 2006 г. Европейский суд по правам человека признал Россию ответственной за насильственное исчезновение и последующее убийство чеченца в феврале 2000 г., сообщает Хьюман Райтс Вотч.

Это решение стало первым по делам о насильственных исчезновениях в Чечне. Суд признал, что федеральная сторона несет ответственность за незаконное задержание 25-летнего Хаджимурата Яндиева, за его предполагаемое убийство, за причинение страданий его матери, которые могут быть квалифицированы как бесчеловечное и унижающее достоинство обращение, а также за непринятие достаточных мер к расследованию исчезновения. Суд единогласно - включая представителя от России - обязал российские власти выплатить матери Яндиева компенсацию за моральный ущерб в размере 35 тыс. евро.

Насильственное исчезновение определяется как ситуация, когда человек задерживается представителями государства, однако власти отрицают его содержание под стражей или скрывают его местонахождение и дальнейшую судьбу, в результате чего задержанный оказывается лишенным защиты со стороны закона. Нередко жертвы насильственных исчезновений также подвергаются пыткам или, как в случае с Яндиевым, внесудебной казни.

"Это решение стало победой не только для семьи Яндиева, но и для тысяч жертв насильственных исчезновений в Чечне, - заявила Холли Картнер, директор Хьюман Райтс Вотч по Европе и Центральной Азии. - Высшая европейская судебная инстанция по правам человека недвусмысленно показала, что намерена считать Россию ответственной за насильственные исчезновения и нежелание властей эффективно расследовать такие дела".

Число "пропавших без вести" в Чечне после задержания федеральными силами или силовыми структурами Чеченской Республики за последние шесть с половиной лет оценивается на уровне от 3 до 5 тыс. человек. В 2005 г. Хьюман Райтс Вотч квалифицировала массовую практику насильственных исчезновений в республике как преступление против человечества.

Российские власти отказываются эффективно бороться с этим видом нарушений и - практически во всех случаях - должным образом расследовать такие дела. До настоящего времени ни один из российских военных не был привлечен к ответственности в связи с насильственным исчезновением. Отчаявшись найти справедливость в рамках национальной правовой системы, сотни родственников "пропавших без вести" подают жалобы в Европейский суд по правам человека с помощью неправительственных организаций, таких как "Российская правовая инициатива" или правозащитный центр "Мемориал".

Хаджимурат Яндиев был задержан федеральными силами в начале февраля 2000 г. в Алхан-Кале, когда выходил из Грозного с группой боевиков. Перед камерами CNN и нескольких российских телеканалов генерал-полковник Александр Баранов подверг его жесткому допросу и приказал прикончить. После того как солдаты увели Яндиева, его больше никто не видел.

Через несколько дней после этих событий мать Яндиева Фатима Базоркина увидела кадры допроса по телевидению и в течение нескольких месяцев предпринимала отчаянные усилия, пытаясь выяснить судьбу сына. Она обращалась в различные инстанции в Чечне и в Москве и объехала целый ряд изоляторов на Северном Кавказе, но так и не смогла получить сколько-нибудь определенной информации о местонахождении Яндиева.

В июле 2001 г., по прошествии почти полутора лет, российская прокуратура все же начала расследование "исчезновения" Яндиева, однако дело практически не двигалось, пока Европейский суд не уведомил российскую сторону о том, что жалоба Базоркиной принята к рассмотрению. Генерал-полковник Баранов был впервые допрошен только в июне 2004 г.

Насильственное исчезновение Яндиева было зафиксировано Хьюман Райтс Вотч в середине 2000 г., и в последующем правозащитная организация неоднократно пыталась привлечь внимание российских властей к этому делу. В 2001 г. при содействии британского адвоката Гарета Пирса мы помогали Базоркиной готовить жалобу в Европейский суд. Позднее, когда при поддержке сотрудников Хьюман Райтс Вотч была создана "Правовая инициатива по Чечне" (ныне - "Российская правовая инициатива"),  представительство интересов заявительницы перешло к этой организации.

В феврале 2005 г. Европейский суд по правам человека вынес решение по трем делам, связанным с обстрелами и бомбежками чеченских населенных пунктов и внесудебными казнями, совершенными военнослужащими федеральных сил. Тогда суд также пришел к заключению, что в отношении родственников заявителей Россией было нарушено право на жизнь и что российскими властями не было проведено надлежащего расследования. В настоящее время своей очереди в Страсбурге ожидают еще по меньшей мере 200 дел о насильственных исчезновениях, пытках или жестоком обращении, внесудебных казнях и незаконных задержаниях, совершенных в Чечне федеральными силами или силовыми структурами Чеченской Республики.

 

Право на свободу та особисту недоторканність

02.08.2006

Лікар з Вінниці Світлана Побережець відстояла в суді право громадянина на приватність. Рішення суду

   

ПОСТАНОВА

Іменем України

№2-А-216-1/06

 

25 липня 2006 року. Печерський районний суд м. Києва у складі:

головуючого – судді Малиніна В.В., суддів: Квасневської НД, Вовк С.В.,

при секретарі – Вовкогон І.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві справу за адміністративним позовом Побережець Світлани Юріївни до Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України про визнання незаконним та невідповідним правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правового акту, –

 

ВСТАНОВИВ:

Побережець Світлана Юріївна звернулася до суду із адміністративним позовом про визнання незаконним та невідповідним правовим актам вищої юридичної сили наступного нормативно-правового акту відповідачів: 

Наказу Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України «Про затвердження зразка, технічного опису листка непрацездатності та Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності» від 03.11.2004 № 532/274/136-ос/1406, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 листопада 2004 р, за № 1454/10053, опублікованого: «Офіційний вісник України» від 10.12.2004 - 2004 p.№ 47, стор. 58, стаття 3111 в частині:

а) затвердження зразка листка непрацездатності;

б) затвердження технічного опису листка непрацездатності;

в) затвердження Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності.

В адміністративному позові позивачкою поставлено питання про визнання судом незаконним та невідповідним правовим актам вищої юридичної сили вищевказаного нормативно-правового акту (з наступним визнанням цього нормативно-правового акту частково нечинним) в частині розміщення в листку непрацездатності інформації про первинний та заключний діагнози особи та код захворювання відповідно до Міжнародної класифікації хвороб та причин смерті 10 перегляду (МКХ-10).

Свій адміністративний позов позивачка обґрунтовує тим, що згідно нормативно-правового акту, що оскаржується, установи охорони здоров’я зобов’язані вказувати в листку непрацездатності інформацію про стан здоров’я (діагноз) особи, яка отримала листок непрацездатності, після чого цей листок непрацездатності подається за місцем роботи особи і таким чином інформація про стан здоров’я особи стає доступною широкому колу осіб за місцем її роботи, така ситуація на думку позивача порушує її права та законні інтереси, зокрема порушується конституційна заборона на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу, встановлена ст. 32 Конституції України. Позивачка також посилається в обґрунтування свого позову на приписи деяких законів України, зокрема Цивільного Кодексу України, Основ законодавства України про охорону здоров’я, Закону України «Про інформацію» тощо, Вважає, що указання діагнозів в листку непрацездатності призводить до фактичного розголошення конфіденційної інформації про особу.

На думку Побережець С.Ю., її конституційне право на приватність, зокрема було порушено, коли вона була змушена подати за місцем роботи листок непрацездатності серії ААЙ № 948052 від 14/12/2005 року, оскільки це призвело до розголошення інформації про її захворювання на гостру респіраторну вірусну інфекцію по місцю її роботи.

На адміністративний позов Побережець С.Ю. до судового засідання, в якому відбувся розгляд справи по суті, поступили заперечення та пояснення від усіх адміністративних відповідачів, також суд ухвалою залучив Міністерство Юстиції України до розгляду справи в якості третьої особи без самостійних вимог, оскільки саме МЮ України було зареєстровано нормативно-правовий акт, що оскаржується.

В судовому засіданні Побережець С.Ю., її представники Гройсман Д.Л. та Якубенко В.М. адміністративний позов підтримали в повному обсязі з підстав, викладених в позовній заяві, доповнивши позовні вимоги вимогою відшкодування судових витрат, пов’язаних із прибуттям позивача та її представника до суду, представивши суду відповідні розрахунки витрат і первинні документи, що підтверджують здійснення витрат позивачем та її представником у зв’язку з їхньою в судових засіданнях.

Представник адміністративного відповідача – Міністерства охорони здоров’я України в судовому засіданні позов визнав частково, запропонувавши змінити формулювання Наказу, що оскаржується, на таке, за яким пацієнтам надаватиметься право вимагати невказання, або заміни діагнозу у тій частині листка непрацездатності, яку належить подавати за місцем роботи. Також представник МОЗ просив розподілити судові витрати порівну між усіма адміністративними відповідачами в разі, якщо суд ухвалить рішення про задоволення адміністративного позову.

Представник адміністративного відповідача – Міністерства праці та соціальної політики України в судовому засіданні повністю заперечувала проти задоволення позову, при цьому зазначивши, що оскаржуваний нормативно-правовий акт видано в межах компетенції, визначеної Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» – (надалі – Закон № 2240). Відповідно до приписів Закону № 2240 при вирішенні питання про виплати з тимчасової непрацездатності членами спеціальних комісій приймаються до уваги діагнози захворювання, їхня відсутність в листкові непрацездатності ускладнить, чи, навіть, унеможливить роботу вказаних комісій. Мінпраці України вважає, що відображення в листку непрацездатності діагнозу є необхідним для здійснення контролю за правильністю його закриття (продовження), оскільки від цього залежить джерело його оплати або відмови в надані допомоги по тимчасовій втраті працездатності. Аналогічні аргументи містяться і в запереченнях на позов Побережець С.Ю., які поступили до суду за підписом Заступники міністра праці та соціальної політики України О.Гарячої.

Представники Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності заперечували в судовому засіданні проти задоволення позову, вважали його безпідставним. На їхню думку існуюча практика оформлення листків непрацездатності існує в Україні протягом десятків років і ніяких претензій не викликала, якщо Побережець С.Ю. вважає, що указання діагнозу у виданому на її ім’я листкові непрацездатності серії ААЙ №948052 від 14/12/2005 року порушувало її права та свободи – вона могла звернутися до адміністрації лікарні або до суду з цивільним позовом і вирішити всі питання. Також представники Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності повідомили, що заборона указувати діагнози в листкові непрацездатності унеможливить контроль за витратами, які передбачені законодавством при настанні відповідних страхових випадків. Крім того представники Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності в судовому засіданні заявили, що п.3.2. Інструкції, що оскаржується, передбачено право лікарів змінювати діагноз в листкові з деонтологічних міркувань. Також вказаний адміністративний відповідач посилається як на підтвердження законності оскаржуваного норматив но-правового акту, на той факт, що вказаний законодавчий акт пройшов реєстрацію в Міністерстві юстиції України, а отже відбулася і експертиза на предмет відповідності проекту Наказу приписам Конституції та законів України і норм законодавства Європейського Союзу. Аналогічні аргументи містяться і в запереченнях на позов Побережець С.Ю., які поступили до суду за підписом Директора Фонду А.М. Міщенко.

Представник адміністративного відповідача – Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України проти задоволення адміністративного позову заперечував, при цьому зазначивши, що нормативний акт є законним, оскільки його зареєстровано Мінюстом України, а отже відбулася і експертиза на предмет відповідності проекту Наказу приписам Конституції та законів Україна і норм законодавства Європейського Союзу. Відповідно до  приписів Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання які спричинили втрату працездатності» – далі Закон № 1105 – передбачено перелік страхових випадків, настання яких тягне виплати з Фонду Фонд має право контролювати правильність видачі листків непрацездатності з приводу відповідних страхових випадків, відсутність діагнозів в листках непрацездатності не дає можливості працівникам Фонду призначати та проводити потерпілим передбачені законодавством соціальні та страхові виплати. Аналогічні аргументи наведені в запереченнях на адміністративний позов Побережець С.Ю., підписаних директором Фонду Л. Новицьким.

Третя особа – Міністерство юстиції України в письмових поясненнях, підписаних представником Мінюсту О.В. Білецьким, зазначає, що наказ, який оскаржується видано в межах повноважень адміністративних відповідачів, зокрема на підставі відповідних законів та Положень. Мінюст підкреслює, що лікарям, які видають листки непрацездатності, надано право змінювати діагнози з деонтологічних міркувань. Міністерство юстиції проти задоволення адміністративного позову заперечувало, оскільки вважає, що нормативно-правовий акт. що оскаржується, було видано в межах компетенції адміністративних відповідачів. В судове засідання представник Мінюсту України не з’явився, справу просив розглянути за його відсутності з урахуванням заперечень на адміністративний позов.

Суд, вислухавши сторони, вивчивши та оголосивши матеріали справи, вважає встановленими наступні факти і відповідні їм правовідносини.

Інструкцією про порядок заповнення листка непрацездатності, що оскаржується, яку також було зареєстровано Міністерством юстиції України за № 1456/10055 від 17/11/2004 року, встановлено, що «Листок непрацездатності (далі – ЛН) – це багатофункціональний документ, який є підставою для звільнення від роботи у зв’язку з непрацездатністю та є матеріальним забезпеченням застрахованої особи в разі тимчасової непрацездатності, вагітності та пологів». Таким чином законодавством офіційно передбачене подання листка непрацездатності особами, яким його було видано, за місцем їх роботи з метою підтвердити наявність причини для звільнення їх від роботи у зв’язку із непрацездатністю та з метою отримання належного матеріального забезпечення застрахованої особи в разі тимчасової непрацездатності, вагітності та пологів  Листок непрацездатності не є документом, який містить лише приватну конфіденційну інформацію про стан здоров’я людини, а є документом, який застосовується як у сфері цивільно-правових правовідносин (є піде ґавою роботодавців для звільнення з роботи), так і у сфері публічно-правових правовідносин (є підставою для відповідних виплат з спеціалізованих Державних фондів соціального страхування). Наведені факти також підтверджуються відповідними графами на зворотному боці листка непрацездатності: так передбачається, що певні частини листка непрацездатності після подання по місцю роботи заповнюються «табельником або уповноваженою особою», «відділом кадрів або уповноваженою особою», «комісією із соціального страхування або уповноваженою особою, на яку покладено призначення допомоги», «бухгалтером/розрахунковою частиною підприємства, установи, організації». Також на зворотному боці листка непрацездатності передбачено підписи Керівника організації-роботодавця та Головного (старшого) бухгалтера, що, очевидно, передбачає, що вказані особи також будуть знайомитися із усіма записами листка непрацездатності включно із інформацією про первинний та заключний діагнози особи. Таким чином нормативно-правовим актом відповідачів, що оскаржується, встановлюється такий порядок, коли інформація про діагноз особи ПОВИННА БУТИ НЕЗАЛЕЖНО ВІД БАЖАННЯ ОСОБИ подана за місцем її роботи.

Вказані вимоги про подання інформації про діагноз особи за місцем її роботи є незаконними, і не відповідають правовим актам вищої юридичної сили, а саме:

Ст. 3 Конституції України встановлено, що «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідне перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Примушуючи людей подавати за місцем роботи інформацію про свої захворювання шляхом встановлення відповідних владних приписів у вигляді положень нормативно-правових актів, адміністративні відповідачі, які є органами державної виконавчої влади, порушили приписи Ст. З Конституції України, оскільки вимога подавати інформацію про діагноз особи з листком непрацездатності порушує конституційний принцип спрямованості діяльності держави на утвердження і забезпечення прав і свобод людини.

Ст. 19 Конституції України встановлено, що «правовий порядок в Україні ґрунтується па засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Таким чином будь-який підзаконний законодавчий акт – не може містити вимог подавати за місцем роботи інформацію про стан здоров’я (діагноз) особи, оскільки це не передбачено в жодному ЗАКОНІ та в Конституції України.

Ст. 21 Конституції України визначене, що «права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними». Вимога подавати за місцем роботи інформацію про стан здоров’я (діагноз) особи є порушенням права людини на повагу до її приватного життя, отже в ситуації, коли таке обмеження права людини на повагу до її приватного життя не ґрунтується на конституційних принципах обмежень прав людини, такі обмеження є незаконними (неконституційними).

Ст. 32 Конституції України встановлено, що: «Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини». Вимога подавати за місцем роботи інформацію про стан здоров’я (діагноз) особи не може бути виправдана міркуваннями безпеки, економічного добробуту та прав людини, тим більше, як уже було вказано вище, така вимога не встановлена законами України і підзаконним нормативно-правовим актом.

Ст. 22 Конституції України зазначає, що «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод».

Вимога подавати за місцем роботи інформацію про стан здоров’я (діагноз) особи звужує зміст та обсяг конституційної заборони збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, встановленої Ст. 32 Конституції України, тим більше. що таке обмеження конституційного права в даному випадку встановлюється не законом, а підзаконним нормативно-правовим актом.

Ст. 8 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Рим 4/11/1950 року), ратифікованої Україною, встановлено, що; «Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб». Суд вбачає у вимозі подавати за місцем роботи інформацію про стан здоров’я (діагноз) особи втручання у сферу приватного життя особи. Практикою Європейською Суду з прав людини відомості про здоров’я особи віднесено до складових особистої ідентичності людини, яка в свою чергу, визнається складовою приватного життя. Так в рішенні «М.С. проти Швеції від 27/08/1997 року Європейський Суд з прав людини вказує: «охорона даних особистого характеру, і особливо медичних даних, має основоположне значення .для здійснення права на повагу до приватного та сімейною життя. Дотримання конфіденційності відомостей про здоров’я становить основний принцип правової системи всіх держав-учасниць Конвенції. Він є важливим не лише для захисту приватного життя хворих, а й для збереження їхньої довіри до працівників медичних закладів і системи охорони здоров’я взагалі. Національне законодавство має забезпечувати відповідні гарантії, щоб унеможливити будь-яке повідомлення чи розголошення даних особистого характеру стосовно здоров’я, якщо це не відповідає гарантіям. передбаченим статтею 8 Конвенції». В іншому рішенні Європейського Суду з прав людини (справа Z проти Фінляндії» від 25/02/1997 року) суд вказує, що «розголошення інформації може мати руйнівні наслідки для приватного та сімейного життя відповідної особи та для її соціального та професійного становища, виставляючи її на безчестя і наражаючи на небезпеку ізоляції».

Суд погоджується з думкою позивачки, яка вважає, що є підстави стверджувати, що положення оскаржуваних нормативно-правових актів адміністративних відповідачів, якими передбачено подання інформації про діагноз особи по місцю роботи в бюлетені непрацездатності, суперечать положенням Ст. 8 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Відповідно до приписів Ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини.» «суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права». Аналогічна вимога встановлена п. 2 ст. 8 КАС України.

Вимога подання інформації про діагноз особи по місцю роботи r бюлетені непрацездатності також суперечить і Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19/11/1992 року, зокрема ст. 4, якою передбачено, що основним принципом охорони здоров’я в Україні є «дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров’я та забезпечення пов’язаних з ними державних гарантій». Суперечить це також і ст. 7 названого закону, якою передбачено «встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров’я». Обов’язок адміністративних відповідачів скасувати нормативні акти, що оскаржуються в частині розміщення в листку непрацездатності інформації про діагноз особи, міститься також і в ст. 8 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», приписами якої встановлено, що у разі порушення законних прав і інтересів громадян у галузі охорони здоров’я відповідні державні, громадські або інші органи, підприємства, установи та організації, їх посадові особа і громадяни зобов’язані вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди».

На рівні закону порядок звільнення осіб від роботи на період хвороби визначається приписами ст. 41 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», якими, зокрема, передбачено наступне: «на період хвороби з тимчасовою втратою працездатності громадянам надається звільнення від роботи з виплатою у встановленому законодавством України порядку допомоги по соціальному страхуванню». Закон не встановлює жодних вимог про подання по місцю роботи діагнозу хворої особи як підстави для звільнення її від роботи та належних виплат.

Приймаючи нормативно-правові акти, що оскаржуються в цьому адміністративному позові, затверджуючи незаконний порядок, яким передбачене подання інформації про діагноз особи по місцю роботи в бюлетені непрацездатності, суб’єкти оскарження вийшли за межі своєї компетенції, встановлені ст. 14 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», якими. зокрема передбачено, що «міністерства, відомства та інші центральні органи державної виконавчої влади в межах своєї компетенції розробляють програми і прогнози в галузі охорони здоров’я, визначають єдині науково обґрунтовані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров’я заселення, формують і розміщують державні замовлення з метою матеріально-технічного забезпечення галузі, здійснюють державний контроль і нагляд та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність у галузі охорони здоров’я».

Подання в листку непрацездатності інформації про діагноз особи створює загрозу порушенню і лікарської таємниці Так, ст. 40 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» передбачено, що «медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків», Необхідно також зазначити, що, хоча Інструкцією про порядок заповнення листка непрацездатності передбачене ситуацію, коли лікар може не вказувати в листку непрацездатності діагноз пацієнта, регламентація цих дій лікаря є такою, що суперечить правам людини. Так приписами п. 3.2. вказаної Інструкції передбачено, що «якщо з деонтологічних міркувань лікар змінює формулювання діагнозу в ЛН, то він зобов’язаний внести в «шифр MKX-10» шифр фактичного захворювання, зробити в медичній карті стаціонарного чи амбулаторного хворого запис, який обґрунтовує зміну діагнозу, за письмовим погодженням із завідувачем відділення». Таким чином можна стверджувати, що: по-перше – автори Інструкції віддають прийняття рішення про невказання діагнозу в листку непрацездатності на розсуд лікаря, а не пацієнта; по-друге – навіть реалізацію права лікаря не вказувати справжній діагноз пацієнта поставлено в залежність від санкції завідувача відділенням, без письмового погодження з яким не вказувати діагноз неможливо.

Щодо необхідності подавати в листку непрацездатності шифр остаточного діагнозу пацієнта відповідно до 10-ої редакції Міжнародної класифікації хвороб та причин смерті (МКХ-10), то суд вважає таку вимогу, встановлену нормативно-правовими актами, що оскаржуються, незаконною з тих самих причин, які зазначені вище відносно неприпустимості вказувати сам діагноз пацієнта в обов’язкових документах публічно-правового та цивільно-правового характеру. Міжнародна класифікацій хвороб та причин смерті (МКХ-10) є відкритим виданням з необмеженим доступом, яке широко представлено в усіх медичних та публічних наукових бібліотеках, в Інтернеті тощо, тому при наявності бажання визначити по коду МКХ-10 відповідний діагноз особи доступно необмеженому і невизначеному колу осіб.

Розміщення в листку непрацездатності відомостей про діагноз особи суперечить також і встановленим законом принципам інформаційних відносин в Україні, зокрема і встановленому Статтею 5 Закону України «Про інформацію» від 02/10/1992 року принципу законності «одержання, використання, поширення та зберігання інформації».

Відповідно до ст. 23 Закону України «Про інформацію» інформацію про стан здоров’я (а інформація пре діагноз є саме такою інформацією) віднесено до персональних даних (інформації про особу). Законом «Про інформацію» передбачено, що «джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім’я документи, підписані нею документи; а також відомості про особу, зібрані державними органами влади та органами місцевого і регіонального самоврядування в межах своїх повноважень. Забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом». У випадку із листком непрацездатності особа не може заборонити вказувати її діагноз, а альтернативи отриманню листку непрацездатності не існує, оскільки законодавством України не передбачено інших документів, які підтверджують поважну причину невиходу на роботу і є підставами для здійснення відповідних соціальних виплат по непрацездатності.

Положення нормативно-правовик актів, що оскаржуються, якими передбачено розміщення в листку непрацездатності відомостей про діагноз особи, прямо суперечать також і Цивільному Кодексу України від 16.01.2003 року. Так. в статті 286 ЦК України встановлено, що «1.Фізична особа мас право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні. 2.Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи».

Аргументи адміністративних відповідачів про те, що заборона вказувати в листкові непрацездатності інформацію про діагноз особи нібито унеможливить здійснення процедури контролю за правильністю призначення та здійснення відповідних страхових виплат, не можуть бути прийняті судом до уваги при прийнятті рішення, оскільки міркування ефективності, доцільності, давнини застосування не є достатніми для заперечення необхідності неухильно дотримувати права людини, встановлені Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України та законами України. З тих самих міркувань суд не враховує і те, що нібито «ніколи раніше ніяких проблем щодо подання діагнозу в листках непрацездатності не виникало».

Щодо аргументації адміністративних відповідачів про те, що, нібито, законність оскаржуваного нормативно-правового акту підтверджується фактом його реєстрації Міністерством юстиції України, то суд не може погодитись з таким твердженням з наступних причин. Кодексом адміністративного судочинства України, а саме ст. 2, визначено: «Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені 6удь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень., дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження». Ст. 4 КАС України визначено, що «Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення» Особливості оскарження нормативно-правових актів під час адміністративного судочинства встановлені ст.171 КАС України. А ні в КАС України, а ні в жодному іншому законі не міститься норми про те. що факт державної реєстрації нормативно-правового акту Міністерством юстиції України автоматично означає законність усіх положень цього нормативно-правового акту і виводить його з-під юрисдикції адміністративних судів.

Оскільки вимоги позивача с законними, обґрунтованими, доведеними в судовому засіданні і навпаки суб’єктами владних повноважень, в порушення ч. 2 ст. 171 КАС України, не надано належних доказів на підтвердження необхідності зазначення в листку непрацездатності попереднього і заключного діагнозу захворювання хворої людини, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання про судові витрати, суд застосовує норми ст.94 КАС України, встановлено, що «Якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України».

Судовими витратами по справі за позовом Побережець С.Ю. є сплачений нею судовий збір за розгляд справи судом, а також надані суду документально підтверджені витрати, пов’язані із прибуттям позивача та її представника до суду.

Порядок компенсації судових витрат визначено приписами Постанови КМУ № 590 від 27 квітня 2006 року «Про граничні розміри компенсації витрат, пов’язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держали». Відповідно до приписів п. 5 Додатку до вказаної постанови в адміністративних справах витрати, пов’язані із переїздом до іншого населеного пункту та за наймання житла стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб’єктом владних повноважень, та її представникові «не можуть перевищувати встановлені норми витрат на відрядження».

Суд постановляє рішення на підставі ст. ст. 3, 19, 21, 22, 32, 55, 64, 68 Конституції України; ст. 8 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод; Ст. 4, 6, 7, 8, 14, 40. 41 Основ Законодавства України про охорону здоров’я; ст. ст. 285, 286 Цивільного Кодексу України; Ст. 23 Закону України «Про інформацію»,

Керуючись ст. ст. 17, 18, 94, 158-163,167,171 КАС України, суд, –

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов Побережець Світлани Юріївни до Міністерства охорони здоров’я, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України про визнання незаконним та невідповідним правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правового акту – задовольнити.

Визнати незаконним та невідповідним правовим актам вищої юридичної сили Наказ Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України «Про затвердження зразка, технічного опису листка непрацездатності та Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності» від 03.11.2004 р. № 532/274/136-ос/1406, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 листопада 2004 р. за № 1454/10053 в частині розміщення в листку непрацездатності інформації про первинний та заключний діагнози та коду захворювання відповідно до МКХ-10 та скасувати його в цій частині.

Присудити Побережець Світлани Юріївні з Державного бюджету України судові витрати у розмірі 177 гривень 22 копійки.

Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення, а в разі складання постанови у повному обсязі, відповідно до ст. 160 цього Кодексу – з дня складання у повному обсязі. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.

Головуючий: підпис

Судді: підписи

 

Право на свободу та особисту недоторканність

10.08.2006
джерело:
ДЗГ МВС

МВС: Дотримання прав і свобод людини в спеціальних установах

   

Міністерство внутрішніх справ приділяє значну увагу дотриманню та забезпеченню конституційних прав і свобод громадян, які тимчасово перебувають у спеціальних установах міліції. У структурі органів внутрішніх справ України функціонує понад 500 таких закладів (ізолятори тимчасового тримання, приймальники-розподільники, спеціальні приймальники). Щоденно в них утримуються майже 7 тис. затриманих і взятих під варту осіб.

Упродовж останніх років в органах внутрішніх справ побудовано та реконструйовано 44 ізолятори тимчасового тримання в Дніпропетровській, Київській, Луганській, Львівській, Одеській, Рівненській, Харківській, Хмельницькій областях. Із 2004 року почали функціонувати 5 сучасних ізоляторів тимчасового тримання (Дніпропетровська, Кіровоградська, Луганська, Полтавська, Миколаївська області), реконструйовано ІТТ в містах Києві та Маріуполі. Умови тримання в зазначених установах відповідають сучасним вимогам. Норма площі на одну особу становить не менше 4 кв.м, у камерах передбачені індивідуальні спальні місця з постільною білизною, умивальники з проточною водою, електричні розетки, телевізори, стільці та столи для харчування, шафи для зберігання індивідуальних речей. Віконні отвори камер забезпечують достатній доступ природного світла та повітря. Утримувані там особи мають можливість протягом дня без електричного освітлення читати газети та журнали. Ці установи обладнано комплексом двориків для прогулянок.

У минулому році на розширеній нараді МВС України за участю Президента України органам внутрішніх справ поставлено завдання привести кожен ізолятор тимчасового тримання у відповідність до міжнародних норм і стандартів. З цією метою впродовж 2005 року Міністерством проведено масштабні реконструкції 35 закладів, продовжено будівництво 13 ІТТ у містах Севастополь, Суми, Херсон, Стаханов, Сєверодонецьк Луганської області, Кременчук Полтавської області та Сарни Рівненської області і ряду інших. Для зазначених потреб із бюджету МВС України було спрямовано 11,5 млн. грн. Це при тому, що Міністерство відповідно до потреб профінансовано лише на 23 відсотки, і коштів не вистачає навіть на покращання матеріально-технічного забезпечення органів внутрішніх справ, придбання пально-мастильних матеріалів тощо.

Ураховуючи значну потребу коштів, МВС України разом з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини звернулися до керівників місцевих органів виконавчої влади про надання відповідної допомоги за рахунок програм соціально-економічного та культурного розвитку регіонів.

Водночас Міністерством розроблено Програму будівництва, реконструкції, ремонтів спеціальних установ міліції на 2006 та наступні роки, яку затверджено наказом МВС України від 15.11.2005 № 1001. Вартість будівельних робіт склала понад 250 млн. грн. Реалізація цієї Програми дає можливість провести ремонти в 98 ізоляторах тимчасового тримання, продовжити будівництво 24 об’єктів у 16 регіонах держави. Із Державного бюджету України в цьому році планується виділити 30 млн. грн., з яких 2 млн. грн. вже спрямовано на будівництво Севастопольського ІТТ. До кінця цього року має завершитися будівництво 7 нових та реконструкція 24 діючих ізоляторів тимчасового тримання.

У березні та липні 2006 року питання приведення умов тримання затриманих і взятих під варту осіб розглядалися на розширених засіданнях колегій МВС України. Начальникам територіальних управлінь поставлені першочергові завдання щодо обладнання в усіх без винятку ізоляторах тимчасового тримання водопостачальної та каналізаційної мережі, проведення ремонтних робіт, придбання комплектів постільної білизни та створення нормальних побутових умов для затриманих і взятих під варту осіб.

Ужиті організаційні заходи дали можливість значно активізувати роботу на цьому напрямку. Лише протягом липня в 295 камерах прокладено водоканалізаційні мережі, установлено 400 індивідуальних ліжок, у 325 установах завершено ремонти, придбано більше 3 тис. комплектів постільного майна. У цілому в країні до встановлених стандартів приведено понад 200 ізоляторів тимчасового тримання.

Незважаючи на вжиті заходи, залишається ряд установ, які ще не повністю відповідають встановленим вимогам. Це пов’язано з тим, що більшість з них перебувають у підвальних приміщеннях і будувалися за часів, коли існували зовсім інші норми та вимоги до установ такого типу. У зв’язку з цим для проведення реконструкції та ремонтів призупинено діяльність 92 таких установ.

Однак завершення в повному обсязі розпочатих у них будівельних робіт залежить від своєчасного фінансування. Відповідно до видатків державного бюджету виділення запланованих для МВС України коштів передбачається лише в четвертому кварталі цього року. Тому на цих об’єктах роботи ведуться з деяким порушенням графіка.

Надіслано департаментом зв’язків з громадськістю Міністерства внутрішніх справ України


Право на справедливий суд

04.08.2006 | Олег Перегон
джерело:
"Вечерний Харьков"

Смерть, жизнь и правосудие

   

Почти два месяца длилось слушание этого дела в Апелляционном суде Харьковской области. Два месяца правосудие пыталось разобраться в витиеватостях семи томов следственных и судебных бумаг, пришедших из Коминтерновского райсуда. В конце концов Фемида оказалась бессильной и отправила дело судмедэкспертам. А некоторые слуги слепой богини в очередной раз «потирали руки». Самое страшное в этой истории то, что она может произойти в каждом доме, в каждой семье...

Страшный праздник – Новый год...

Все случилось в первый день нового, 2003 года. Вернее, в первую посленовогоднюю ночь. В одной из квартир дома №183 на проспекте Героев Сталинграда разворачивалась праздничная вечеринка: подростки с разрешения родителей отмечали Новый Год второй день, так как у них осталась еда с предыдущей ночи. Четверо юношей и одна девушка находились не сами — в квартире были взрослые, но они под вечер отправились спать...

Дальнейшие события заслуживают внимания всех родителей детей подросткового возраста. Да и детям нелишне было бы задуматься над тем, что случилось в ту роковую ночь. Бьюсь об заклад, что ни одна статья, кроме, разве что этой, в средствах массовой информации за последний год не сообщала о вреде вдыхания «Момента» и об опасности, связанной с этой разновидностью наркомании. А вот «плюсов» для детей – сколько угодно: дешево, доступно, нет заметных для взрослых последствий (следов от уколов, запаха изо рта или четко выраженного «похмелья»), а еще – «очень весело». Только веселье это может дорого стоить — один из участников той вечеринки в 2003 году покинул праздник через окно восьмого этажа. У него не было ни одного шанса выжить после падения...

«Момент» истины

Проходя мимо чумазых бродяжек, шляющихся по переходам метро с полиэтиленовыми пакетиками в руках, мы уверены в том, что «клей» – удел детей из неблагополучных семей. Мы просто убеждены, что наши нормально воспитанные ребята никогда не возьмут в руки такую гадость. Уверен, точно так же думали и родители пятерых подростков, собравшихся три года назад в квартире на проспекте Героев Сталинграда. Они были спокойны, ведь на столе у ребят имелась только пластиковая бутылка пива, все остальное спиртное было выпито накануне. Да и дети собрались серьезные – будущие выпускники, гордость школы...

Трое детей на кухне стали нюхать «Момент» – два Димы и Артем, участник похода за клеем. А двое других – парень и девушка (они были старше своих 16-летних друзей на 2 года) – остались смотреть телевизор в комнате у стола, заставленного едой. Вдруг раздался звон разбитого стекла – Дима Субботин ушел навсегда через закрытое кухонное окно.

Ребята вызвали «Скорую», но помочь другу уже были не в силах. На заседаниях Апелляционного суда Харьковской области председательствующий судья Чижиченко один за другим прочитывал документы, приобщенные к делу. Первый из них – протокол осмотра места происшествия судмедэкспертом, который описывал тело сразу же после трагедии. Специалист назвал видимые травмы и продиктовал следователю, как лежало тело погибшего мальчика. А в своих показаниях отметил он и то, что побывал на кухне, откуда выпал ребенок. Там эксперт не нашел ни следов борьбы, ни крови, ни каких-либо иных подозрительных вещей, свидетельствующих о том, что в помещении произошло преступление.

Отвратительное правосудие

Судья Чижиченко раз за разом зачитывал один и тот же текст – перечень травм и ран, обнаруженных экспертами на теле погибшего Димы Субботина. Этот страшный список вызвал настоящий шок у присутствующих. Автор перечня – судмедэксперт Надежда Яковцова, которая проводила вскрытие тела мальчика и две судмедэкспертизы. Ее вывод был однозначным: смерть наступила в результате падения с высоты. Каких либо следов, говорящих о насильственной смерти, обнаружено не было. У специалиста не возникло никаких сомнений в том, что ребенок разбился, самостоятельно выпрыгнув из окна и пробив собой двойное оконное стекло.

Тем временем следователь Коминтерновского РОВД возбудила уголовное дело «О доведении несовершеннолетнего до самоубийства неизвестным лицом». Обычно такие дела сдаются в архив под различными формулировками вроде «ввиду отсутствия состава преступления», поскольку обвинить кого-то по данной статье очень сложно, почти невозможно, – так что чаще всего никто и не пытается. Данный случай был бы погребен под слоем пыли среди десятков подобных, если бы не одно обстоятельство. Отец Димы Субботина не поверил в самоубийство сына. Он стал писать жалобы, возмущаться следственной волокитой, требовать тщательной работы. Когда узнал о клее – не поверил и этому. Через полгода дело передали в Московскую прокуратуру, и правоохранители наконец начали его по-настоящему расследовать. Только теперь уже не как несчастный случай, а как убийство.

Комиссионная экспертиза Харьковского областного бюро судебно-медицинских экспертиз провела эксгумацию трупа погибшего мальчика и обнаружила на его черепе еще один перелом, не замеченный никем ранее. Эксперты пришли к выводу, что этот перелом мог образоваться от удара предметом закругленной формы, напоминающим бутылку из-под шампанского. Суд Коминтерновского района, как говорится, «с плеча» рубанул школьника Зозулю максимальным приговором – 11 лет лишения свободы за убийство.

Казнить, помиловать нужное подчеркнуть...

Если семья Субботиных благодаря «содействию» разнокалиберных доброжелателей приложила колоссальные усилия по данному делу, то усилия семьи Зозуль нельзя не назвать «титаническими». Говорят, отец Димы Субботина ежедневно приходил на прием в прокуратуру Харьковской области и разослал жалобы на некачественное и необъективное ведение следствия во все инстанции. Он действительно добился возобновления следствия и переквалификации дела.

Вадиму Зозуле удалось разорвать порочный круг, найдя выход: оказывается, в нашей стране существует и возможность обратиться к независимым судмедэкспертам. Лучшие специалисты страны (доктора и кандидаты медицинских наук), изучив все материалы дела, пришли к выводу, что все имеющиеся на теле погибшего травмы получены при падении с высоты и нет ни одного основания говорить об ударе по голове какими-то предметами. И вообще, рана, найденная при повторной экспертизе, не ушибленная, а рваная.

Как гром среди ясного неба прозвучали для служителей Фемиды признания эксперта Владимира Фесенко, который возглавлял две из шести экспертиз по данному делу. Специалист и публично через СМИ, и в своем заявлении, приобщенном к делу апелляционным судом Харьковщины, признавал, что экспертизы трупа Димы Субботина грубо сфальсифицированы, что, по его мнению, и привело к предъявлению обвинения старшекласснику Зозуле. Называл эксперт даже конкретную сумму вознаграждения (5 тысяч долларов), которую якобы заплатили за фальсификацию.

Вся эта информация была озвучена на заседаниях Апелляционного суда Харьковской области. В результате суд вынужден был прервать свою работу, приняв определение о проведении очередной экспертизы: на этот раз выводы предстоит делать работникам Головного бюро в Киеве. Их выводы могут стать приговором для харьковских специалистов.

Эксперт слуга Фемиды или человек над законом?

Чтобы разобраться в ситуации, я обратился за разъяснением к председателю ассоциации родных убиенных Алексею Кашубе:

– Алексей Иванович, неужели действительно от того, кто именно проводит экспертизу, могут зависеть ее результаты?

– К сожалению, да. Судмедэкспертиза в Харьковской области, как, впрочем, и во многих других регионах страны, не является точной наукой. В данном деле, например, эксперты установили, что тело погибшего, падая свободно, не могло отлететь от стены дальше, чем на 1-1,5 метров. А при ускорении (в случае самостоятельного прыжка в закрытое окно) – около двух метров. А мой сын, убийство которого произошло в 1995 году, лежал за 10 метров от моста. И это не смутило харьковских экспертов, которые классифицировали дело как самоубийство. Вообще, в тот момент, когда следователь направляет материал экспертам и пишет им задачу, к примеру «доказать самоубийство» или «подтвердить факт убийства тупым тяжелым предметом», – происходит начало фальсификации дела. Когда экспертиза «выполняет поставленную задачу» – все, истину установить уже практически невозможно. Есть множество примеров, когда причиной смерти человека признается «сердечная недостаточность», «ДТП» или «самоубийство», а даже ежу понятно, что человека нагло, безжалостно и абсолютно безнаказанно убили. В данном случае все первичные материалы говорили о том, что мальчик выбросился сам. Получив задачу из несчастного случая сделать убийство – нет проблем, выполнили. Получи они приказ доказать, что он умер среди зимы от жары – и это сделали бы. Меня просто поразило, что, по мнению экспертов, причиной возникновения разрывов на свитере (возникших, скорее всего, во время контакта с оконным стеклом) стали... обычные медицинские носилки, – это заявил эксперт высшей врачебной категории!.. А травма головы признается «результатом удара предположительно бутылкой», хотя на пути полета мальчика был козырек, на котором укреплен ограничитель, имеющий как раз дугообразные формы!

– То есть истину установить невозможно?

– Можно и нужно. Сдается мне, что экспертиза – это именно та отрасль, в которой срочно необходимо наводить порядок: ведь именно из-за нее поломанными оказываются десятки невинных судеб, и в то же время действительно страшные люди – убийцы, насильники, грабители – остаются на свободе...

Прочитайте детям:

Давая экспертные разъяснения по данному поводу на запрос адвоката обвиняемого Димы Зозули Главный токсиколог МОЗ Украины Феликс Шейман сообщил, что примерно в 40% случаев употребления паров клея у токсикоманов возникают галлюцинации более или менее «приятного» содержания – цветные картинки, «мультики» и так далее. Но в 60% случаев галлюцинации носят страшный, агрессивный, пугающий характер – токсикоману кажется, что на него бросаются змеи, хищные животные, человек ощущает угрозу смерти. У токсикоманов со стажем галлюцинации возникают через час-полтора после начала вдыхания клея. У начинающих – почти сразу же. При появлении галлюцинаций люди могут совершать неконтролируемые действия, опасные для их жизни и жизни окружающих.

Право на справедливий суд

04.08.2006 | Евгений Байрамов, Луганское отделение «КИУ»

Продолжается бессрочная голодовка заключенных в Старобельском СИЗО

   

Олег  Капшук и Игорь Зубенко, находящиеся под стражей в СИЗО г. Старобельска, уже 11 дней подряд продолжают голодать.

Как сообщает мать заключенного О. Капшука – ее сын очень сильно похудел; сотрудники Старобельского СИЗО угрожают на 14 день голодовки надеть на ее сына и его товарища смирительные рубашки и кормить их насильно.

Находящиеся под стражей более 2-х лет Капшук Олег Витальевич и Зубенко Игорь Анатольевич объявили с 24 июля 2006 г. бессрочную голодовку. Требование у голодающих одно – право на судебное рассмотрение их уголовного дела.

Уголовное дело в отношении О. Капшука и И. Зубенко четыре раза отправлялось судом на доследование.

Матерью находящегося под стражей О. Капшука были направлены телеграммы об объявлении бессрочной голодовки заключенными Старобельского СИЗО: Президенту Украины, в Минюст и Генеральную прокуратуру.

Право на приватність

10.08.2006
джерело:
ІМІ

Інтернет – «перший крок» до джерела інформації. Перевірка інформації з мережі

   

Законодавство України мало уваги приділяє Інтернету. Ні де-факто, ні де-юре публікацію в Інтернеті не можна вважати заздалегідь достовірною.

На практиці не складно створити Інтернет-сайт і розмістити на ньому неправдиву інформацію. Реального розповсюджувача неправдивої інформації далеко не завжди можна знайти. Коди доступу до сайту можуть мати не лише ті особи, які постійно обслуговують сайт. Потенційна безкарність додає рішучості.

Навіть на досить солідному сайті інформація може виявитися недостовірною. Це зумовлено тим, що процес розміщення інформації в Інтернеті не настільки складний, багатоступеневий, як при подачі новин наприклад у пресі. Наочний приклад – поява «листів Гончарова» на сайті ІМІ завдяки пані Самбур: потрібна лише наявність відповідного тексту в електронній формі; пароль доступу, який дозволяє робити зміни на сайті, відомий доволі широкому колу осіб. Не виключена також помилка в тексті при копіюванні інформації з одного сайту на інший або при перекладі – почасти копіювання інформації, переклад робить лише одна людина, а текст не перевіряється, не вичитується.

В принципі можливий також варіант підробки реально існуючого сайту з розміщенням на такій «фальшивці» недостовірної інформації. Навіть вводячи Інтернет-адресу справжнього сайту користувачі потрапляють на «фальшивий».

Очевидно тому законодавство України не розглядає Інтернет як надійне джерело інформації. Серед підстав звільнення ЗМІ й журналістів можна знайти «дослівне відтворення матеріалів, поширених іншим засобом масової інформації або інформаційним агентством, з посиланням на нього», але Інтернет-сайти не належать до ЗМІ.

Таким чином, наявність інформації в Інтернеті – це лише «крок до джерела» інформації, бо достовірною таку інформацію ще не можна вважати. До слова, у суді дуже скептично ставляться до такого доказу, як роздруківки з Інтернету. Достовірніше виглядають у суді такі докази як свідчення свідка, письмові докази, підписані автором власноручно, різні речові докази, а тим більше офіційні документи.

Інша справа, коли мова йде про порушення авторських прав або подано позов про дифамацію – тут позивачеві лише достатньо довести факт поширення відповідної інформації в Інтернеті (тобто наявність в Інтернеті інформації робить очевидним для суду факт її поширення, але аж ніяк не робить очевидною достовірність інформації).

Щодо перевірки інформації, то наявність її на кількох сайтах підвищує імовірність її достовірності, але за умови, що вона викладена не одними і тими ж фразами на різних сайтах (бо можливе копіювання з одного на інший). Тому варто перевіряти достовірність інформації в Інтернеті за допомогою інших джерел. Але з юридичної точки зору дуже вагомим аргументом буде лише одержання інформації з офіційних джерел (від органів державної влади або місцевого самоврядування, їх посадових осіб при виконанні ними своїх повноважень).

Свобода вираження поглядів

03.08.2006
джерело:
УАВПП

Якою має бути громадянська журналістика: поради для місцевих ЗМІ

   

Посібник «Громадянська журналістика: місцеве самоврядування, участь громадськості і професійні стандарти ЗМІ», який видали в рамках проекту Світового банку/PADCO/МЦПД «Голос громадськості», має допомогти журналістам не тільки краще зрозуміти реалії та проблеми місцевого самоврядування в Україні, а й вдосконалити свою професійну майстерність у висвітленні такої тематики.

Розвиток українського самоврядування залежить не тільки від політичних та економічних процесів, а й від поінформованості та участі в них простого виборця. І тут роль посередника між громадою та владою мають відігравати журналісти.

Суспільство потребує ініціативних, самостійних медійників, які формують власну політику і вміють зацікавити свого читача, слухача чи глядача якісним матеріалом. Журналісти місцевих ЗМІ повинні розповідати своїм аудиторіям речі, які цікавлять їх не просто як громадян України, а і як мешканців певного міста.

Довіра до ЗМІ відчутно зростатиме, якщо журналісти демонструватимуть глибоку обізнаність з реальними механізмами участі громадськості в місцевому самоврядуванні, а також усвідомлюватимуть свою особливу роль у цьому процесі.

Місцеве самоврядування як «криве дзеркало» у ЗМІ. ЗМІ, окрім інформування, забезпечують суспільну комунікацію, формують систему зв’язків між різними суспільними групами та інститутами. Від того, наскільки коректно і повно засоби масової інформації «перепускають» інформацію між цими групами та інститутами, залежить і їхнє взаємне сприйняття. Для місцевих ЗМІ повнота й коректність подання інформації набувають вирішального значення.

Нинішній «вигляд» місцевого самоврядування має багато хиб, передусім через його недосконалість, а також невизначеність з розподілом повноважень внаслідок здійснення політичної реформи. Певних спотворень «вигляду» місцевого самоврядування надають і засоби масової інформації. Такий стан зумовлює, зокрема, надмірна політизація ЗМІ, а отже, і готовність подавати матеріал спрощено, відображаючи позицію певної політичної сили чи політичної персони.

Надто тривалий активний політичний період спричинив до того, що в ЗМІ виробився особливий «слух» на політичні події та гасла, який відповідні замовники заохочують ще й матеріально. За межами політичних дискусій стало важко побачити саму подію, новину чи тенденцію.

Автори посібника переконані, що завдяки відмові ЗМІ від спрощеного підходу до висвітлення міського життя місцева влада матиме привабливіший вигляд в очах громадськості. Адже громада, обізнана з реальною ситуацією, з усією сукупністю проблем і пропозицій щодо їх вирішення, зможе, по-перше, дедалі частіше висувати до влади лише справедливі й обґрунтовані претензії, по-друге, швидше усвідомлювати і свою роль у подоланні цих проблем.

Посібник для місцевих журналістів «Громадянська журналістика: місцеве самоврядування, участь громадськості і професійні стандарти ЗМІ» підготовлено за підсумками двомодульного тренінгового курсу «Громадянська журналістика», який у рамках проекту «Голос громадськості» організували Український освітній центр реформ та Інститут демократії Пилипа Орлика. Виконавці проекту «Голос громадськості» – Світовий банк, компанія PADCО та Міжнародний центр перспективних досліджень. Проект «Голос громадськості», який завершиться 2007 року, працює за фінансової підтримки Канадської агенції міжнародного розвитку (CIDA).

Свобода вираження поглядів

03.08.2006
джерело: www.imi.org.ua

Журналісту з Кременчука погрожують

   

Вже кілька днів редактор газети «Кременчугская панорама» (Полтавська область) Олександр Сновида переховує свою сім’ю від виконання погроз.

«Попереджати» редактора почали після публікації матеріалів його журналістського розслідування. У двох останніх числах «Панорамы» О. Сновида розкрив механізм збагачення керівництва однієї кременчуцької компанії. На початку цього тижня, за словами журналіста, йому зателефонував невідомий і зазначив, що якщо Сновида продовжуватиме публікувати матеріали на цю тему, то йому і його родині «буде дуже погано». Цей дзвінок зафіксований.

Журналіст упевнений, що ініціаторів погроз варто шукати серед «героїв» публікації, оскільки ці люди не вибачають подібних речі.

Свобода вираження поглядів

04.08.2006
джерело:
Інститут масової інформації

В Запорожжі напали на журналіста

   

3 серпня близько 4 години ранку в запорізькому нічному клубі «Революція» відбувся інцидент із нападом на журналіста газети «Зеркало Запорожья», що закінчився стріляниною.

Директор нічного клуба Олег Скрипак разом з охоронцем клуба, знаходячись у стані алкогольного сп’яніння, напав на відвідувача – фотокореспондента щотижневика «Зеркало Запорожья» Олександра Рибаса і почав його бити. Директор клубу мотивував свої дії тим, що «потерпілий сфотографував трьох дівчат з числа відвідувачок».

За словами пана Рибаса, один із нападників – охоронець – схопив його ззаду за руки, а директор наніс кілька ударів кулаком в обличчя. Фотокореспондентові вдалося вирватися і витягти з кишені балончик з перцевим газом «Шок», який він розпорошив у приміщенні. Вибігши разом з нападником на вулицю, Олександр Рибас піддався повторному нападові. Намагаючись утекти, співробітник газети побачив за собою погоню в особі директора клуба і застосував газовий пістолет, після чого викликав міліцію.

Наряд міліції, що приїхав на місце пригоди, доставив потерпілого, двох нападників і трьох свідків у Ленінський райвідділ міліції Запоріжжя, де свідчення всіх присутніх при інциденті осіб були запротокольовані. Директор клубу, що напав на журналіста, пан Скрипак, був госпіталізований. У лікарні йому був поставлений діагноз «хімічні опіки першого ступеня». У потерпілого журналіста зафіксовані гематоми на обличчі й в області шиї.

Свобода вираження поглядів

04.08.2006
джерело:
Незалежна медіа-профспілка

Цензура в «свобідній» країні

   

Презентація документального фільму журналіста і режисера Ігоря Чайки в Київському будинку кіно зібрала нечисленних колег, які ще мають бажання говорити про журналістську свободу в розквіт «джинсових» часів. Принаймні, скидається на те, що окрім колег, що зібралися у залі, таке кіно нікому не потрібне. Наче й проблеми не існує. Про протилежне говорить фільм.

Власне, у центрі картини факти грубого порушення прав журналістів під час останньої парламентської кампанії, що контрастують із заявами Президента про важливість свободи, ролі журналістики, героїзм нашої професії тощо. Глава держави винен в утисках журналістів?! Автор фільму дотримується саме такої точки зору. «Це ж він нам обіцяв свободу, якої сьогодні не маємо», – резюмує Чайка. «Я нічого від себе не додавав, користався лише фактами і коментарями експертів. Мій висновок – від часів Кучми в журналістиці нічого не змінилось. Ті самі тиски, нерозкриті справи, страх… І фільм це доводить». Вікторія Сюмар, виконавчий директор Інституту масової інформації вважає, що після революції свобода в нашій країні якась половинчата. «Я погоджуюсь, свободи стало значно більше. Питання в тому, на якому рівні вона з’явилася, а на якому – ні. Варто говорити, що свобода існує сьогодні на центральному рівні. Там, де вона залежить від Президента – невтручання у діяльність ЗМІ є. Влада справді не втручалася, і може пишатися цим. Але вона не може пишатися тим, що обіцяла і чого не зробила. Як то не сприяла створенню суспільного мовлення». Експерти відзначають, що каталізатором перетворень у ЗМІ має бути політична воля влади, якої наразі немає. Адже і досі лишаються самі розмови про те саме громадське телебачення. А віз і нині там.

Собака гавкає, а караван іде

Картина Чайки, скоріше, про страх від існуючої в нашій країні журналістської «свободи», ніж про користь і її переможну ходу, яку нам обіцяли з високої трибуни під час революції. Сергій Гузь, Голова Незалежної медіа-профспілки пояснює тиски і погрози на адресу журналістів все ще існуючою негласною забороною на деякі теми. Одна з них – статки великих політиків, бізнесменів, їхніх родин. «Якщо хтось з регіональних журналістів хоча б спробує по-справжньому провести розслідування про бізнес мера, чи його родича, йому одразу ж закриють рота. Це навіть більш ризиковано, ніж робити таке розслідування про родину Президента. На місцевому рівні такі розслідування просто можуть бути небезпечними для життя журналіста. І це величезна проблема, бо є, по суті, справжньою цензурою», – каже лідер Медіа-профспілки. Виходить замкнене коло. Журналісти отримали право писати про що хочуть, натомість погрози і великий страх за власне життя і долю близьких не дає можливості професійно займатись журналістикою. Попри це, в пресі з’являються численні публікації про порушення закону посадовими особами, які викликають резонанс у суспільстві. Але належної реакції на ці публікації немає. Законодавство недосконале, суди куплені, політики продажні…

Попередній фільм режисера «Свобода «джинси» телеканали не забажали поставити в свою програму. Поки й не виявляють цікавості до цієї документальної стрічки. Схоже, як в старі й не дуже добрі часи скочуємось до того, що про журналістику говоритимемо здебільшого серед свого кола. І розповсюджувати такі фільми будемо саме так, «із рук в руки». Як колись і «Обличчя протесту». Його також не пускали в ефір, незважаючи на численні підписи журналістів за те, щоб фільм показав якийсь з каналів. Невже це потрібно лише нам?!

Ігор Чайка обіцяє, що через журналістські об’єднання будуть розповсюджені копії цього фільму. «А якщо ним зацікавляться якісь телекомпанії, я із задоволенням надам його для показу на широку аудиторію», – каже Чайка.

Свобода вираження поглядів

04.08.2006 | Наталья Лигачева
джерело:
«Телекритика»

Нас не должны любить. Нас должны остерегаться

   

Нынешняя ситуация «мягкой» цензуры может быть еще более опасной, чем ситуация с цензурой жесткой.

Чем отличается власть Виктора Ющенко от власти Леонида Кучмы в отношении свободы прессы? Конечно, прежде всего, отсутствием «темников» как способа навязывания СМИ тех или иных интерпретаций событий. Но не следует забывать, что «темник» – это, по сути, самый допотопный способ цензуры, его «ценность» была лишь в том, что материально существующие инструкции (даже при условии их распространения исключительно электронной почтой) предполагают возможность системного контроля за их выполнением – и то, как показали события 2002-2004 годов, только при отсутствии организованного и массового сопротивления журналистов.

Но разве отсутствие «темника» означает отсутствие цензуры со стороны власти? Разве не возможна цензура телефонным правом? Личными контактами с редакторами и журналистами? Комбинацией телефонного права и личных контактов?..

На самом деле сегодня, через полтора года после «оранжевой» революции, можно констатировать четыре уровня свободы медиа в Украине.

1-й уровень – полностью свободные от политического влияния и давления власти СМИ, к которым в Украине принадлежат, фактически, только интернет-издания. Да, там попадается немало черного пиара, слива компромата, но не следует забывать, что первые журналистские расследования типа «Сына Бога» или «Мерседеса» Ивченко» появились именно там. Да, пока что интернет не затрагивает куда более значительных – как с точки зрения финансовой стороны, так и с точки зрения социальной значимости, и даже влияния на уровень национальной безопасности – злоупотреблений властью. Но, думается, это не связано с давлением власти – а лишь с уровнем профессионализма журналистов, работающих в интернете, а, шире говоря, профессионализма интернет-СМИ, уровнем их культуры и неразвитостью рынка интернет-СМИ в смысле его качественного форматирования: пока рейтинги посещаемости можно зарабатывать на примитивной «жарености», серьезных журналистских расследований в массовом количестве ждать не приходится.

В какой-то мере к интернет-СМИ приближается телеканал СТБ. Исключительно в силу специфического симбиоза между Виктором Пинчуком, владельцем канала, и руководителем информационной службы СТБ Алексея Мустафина. Мустафин, с одной стороны, имеет возможность некой фронды по отношению к власти в связи с мягкой оппозиционностью к «оранжевым» и своего хозяина. С другой стороны, Алексей имеет достаточный профессиональный вес и достаточный негативный опыт работы в условиях эсдековской цензуры, чтобы достаточно успешно противостоять попыткам прямого влияния собственника на новости в его корпоративных интересах. В результате в новостях СТБ появляется некоторая критичная объективность, по отношению к которой возникает единственный вопрос: надолго ли?

2-й уровень свободы СМИ – печатная журналистика. Самые толковые исследования теневых сторон «РосУкрЭнерго» появились в «Зеркале недели». При этом следует особенно обратить внимание на то, что за полтора года «оранжевой» власти ни один телеканал так и не провел ни одного СОБСТВЕННОГО расследования злоупотреблений лиц из новой власти. Даже СТБ. Все телерасследования (скажем, в «Закрытой зоне» 5 канала) касались только политических конкурентов власти. Да и эти расследования можно пересчитать по пальцам – как для почти десятка претендующих на общенациональное покрытие телеканалов. Не говоря уже о том, что лица, чьи интересы при этом затрагиваются, отнюдь не первого эшелона.

3-й уровень свободы – политически заангажированные телеканалы и пресса. Газета «Сегодня» регулярно поднимает  темы семьи Президента, что потом подхватывает заангажированный командой Ю.Тимошенко интернет-сайт «Обозреватель». Газета «Без цензуры» – пишет о котминальной жизни Донецка.

Телеканалы НТН и «Украина», контролируемые «Регионами», свободно говорят на все возникающие в медиа пространстве темы, касающиеся новой власти, но никогда не смогут себе позволить дать синхрон Виктора Януковича об «Анне Ахметовой». 5 канал с пропагандистской целью дал этот синхрон в предвыборной кампании-2006 несколько раз, что поддерживалось и избирательным штабом «Нашей Украины».

Но при этом ясно, что новая власть имеет рычаги влияния и на НТН, и ТРК «Украина» – к примеру, всегда может пригрозить отобрать квоты на экспорт металла собственникам этих телеканалов. Очевидно, этим да еще диким стремлением регионалов хоть каким-то боком зацепиться за власть, хоть с «оранжевыми», хоть с серо-буро-малиновыми, хоть с самим чертом – и объясняется непродуцирование и этими телеканалами собственных расследований, имеющих качество не «погавкиваний из подворотни» с целью отхватить кусок добычи в политических и финансовых кулуарах, а претендующих на серьезный общественный резонанс.

И, наконец, 4-й уровень свободы прессы – это общенациональные телеканалы Первый национальный, «1+1», «Интер». Здесь влияние власти является наиболее значительным.

Да, «Интер» стоит в этой троице немного особняком, позволяя себе фронду и выпендреж. Правда, пока трудно понять, то ли под внешним влиянием неких оппонентов власти (в том числе через «джинсу»), то ли под своеобразно понимаемыми руководителями ньюз-рума журналистскими стандартами, а иногда, создается такое впечатление – и просто из-за непрофессионализма, при которой расхлябанность порой можно принять за смелость (последний пример – освещение событий в Феодосии вокруг захода американского корабля в итоговых «Подробностях» за 4 мая сего года).

И все же, единство именно трех каналов в освещении важных для «любых друзив» и президентской семьи вопросов – по тому же «РосУкрЕнерго» или скандалу с прокурором Кузовкиным – демонстрирует наличие рычагов влияния со стороны определенных лиц из Секретариата Президента и на этот канал...

В целом же мы имеем нынче в стране «мягко» контролируемые властью общенациональные СМИ и практически не контролируемые ею СМИ региональные. При этом региональные, увы, чаще всего не относятся к независимым медиа – они просто полностью зависят от местных ФПГ, слившихся с местной властью, которая нынче на Востоке и Юге страны – сплошь «бело-голубая».

И самой большой опасностью для принципов свободы прессы в Украине, наверное, является возможность сближения 1-го и 4-го зафиксированных нами уровней. Попытки власти контролировать интернет не прекращаются – как имеет тенденцию к успешному воплощению и ее желание «держать руку на пульсе» ньюз-румов общенациональных каналов.

Впрочем, будем честны и справедливы. Стремление контролировать СМИ всегда было, есть и будет присуще ЛЮБОЙ власти. И «оранжевая» власть в этом смысле и не могла, да и не должна была стать исключением из правила.

Другое дело, что даже немасштабное, но имевшее место быть журналистско-корпоративное движение против цензуры 2002-2004 годов – с одной стороны. А с другой – тот факт, что в это движение большой вклад внесли и тогдашние политики-оппозиционеры, чьи интересы совпадали в те времена с интересами медийщиков – значительно сузили рамки возможностей «оранжевых» «рулить» СМИ после своего прихода к власти.

Украинским журналистам категорически нельзя расслабляться.

Нынешняя ситуация «мягкой» цензуры может быть еще более опасной, чем ситуация с цензурой жесткой. Чем больше и наглее давление – тем сильнее желание ему сопротивляться. Когда же все по-дружески и «по-человечески», исключительно с пожеланиями во благо государства не «раскачивать лодку» (помните ситуацию раннего Кучмы, которому бороться с «реакционным» парламентом помогали мы же, журналисты) – не войти в положение «оранжевых» друзей из власти намного сложнее. Стенания «бело-голубых» и коммунистов о свободе слова и «чистых руках» не могут не выглядеть чистой воды лицемерием, причем нередко – лицемерием с особым цинизмом.

Выход? В одном – в укреплении журналистского сопротивления всем попыткам, как власти, так и оппозиции, в том числе из числа собственников СМИ, влиять на политику СМИ с целью нарушения теми профессиональных стандартов. Власть хочет сблизить по контролируемости два нынешних медийных полюса – интернет-СМИ и общенациональные каналы? Так давайте ответим тем, что в интернете будем прикладывать гораздо больше усилий для проверки информации, а в телевидении не будем избегать острых тем.

Власть и политики, с помощью своих специалистов «по коммуникации», стремятся влиять на СМИ через неформальные контакты с топ-менеджерами и наиболее влиятельными журналистами? Так давайте такие же стойкие и мощные контакты установим между собой и мы, журналисты – с целью согласованных и оперативных действий при любой попытке нажима. И не обязательно только в рамках официальных структур по типу профсоюза – опыт молниеносного ответа журналистским сообществом Президенту в конфликте с Сергеем Лещенко из «Украинской правды» показал, что чаще всего нужна только чья-то активная инициатива…

Власть и политики хотят нам вновь навязать под видом принципов взаимной ответственности СМИ и власти принцип политической целесообразности? Так давайте мы станем жесткими лоббистами формализации в каждом СМИ принципов редакционной политики, которые закрепят на бумаге как ответственность СМИ за сбалансированность, адекватность и достоверность информации, так и ответственность владельцев СМИ за невмешательство в деятельность редакций при условии соблюдения теми журналистских стандартов…

Нас не должны любить – нас должны остерегаться. А мерилом нашей ответственности является только ПРАВДА, которая является таковой только тогда, когда к распространению ее у нас нет иных побудительных мотивов, кроме как рассказать своим согражданам о том, что им НЕОБХОДИМО ЗНАТЬ. Необходимо для того, чтобы, в свою очередь, также быть в полной мере ответственными за будущее свое, своих детей и своей страны.

Свобода вираження поглядів

08.08.2006
джерело: www.liga.net

В течение трех месяцев ГПУ и МВД будут изучать проблему давления на журналистов

   

Национальный союз журналистов Украины предлагает в течение августа-октября рассмотреть Генеральной прокуратуре и Министерству внутренних дел вопрос, касающийся давления на СМИ и журналистов.

Об этом заявил председатель Национального союза журналистов Украины Игорь Лубченко на пресс-конференции во вторник. И. Лубченко отметил, что Национальный союз журналистов Украины предлагает Генеральной прокуратуре и МВД проанализировать в течение указанного периода все случаи разных форм давления на СМИ и журналистов – физических, моральных и материальных. После этого в ноябре-декабре предлагается обсудить результаты этого анализа на коллегии Генеральной прокуратуры и МВД при участии представителей НСЖУ.

И. Лубченко отметил, что, в свою очередь, Союз журналистов открывает специальную страницу в Интернете «Наступление на свободу слова. Хроника преступлений и реакция власти», на которой будут изложены все случаи конфликтов между прессой с одной стороны и властью, бизнесменами и криминалом – с другой.

В свою очередь, заместитель Генерального прокурора Татьяна Корнякова, присутствовавшая на пресс-конференции, заявила, что за 2005-2006 год значительно сократилось количество обращений журналистов в Генеральную прокуратуру по поводу давления на них, по сравнению с 2003-2004 гг. Она отметила, что за два года не совершено ни одного убийства журналистов. При этом Т. Корнякова проинформировала, что все случаи находятся на личном контроле Генпрокуратуры. По ее словам, за указанный период возбуждено пять уголовных дел по факту нарушения прав журналистов во время исполнения их профессиональных обязанностей.

Доступ до інформації

03.08.2006 | Валерий Тырнов
джерело:
«Пятница»

Я к вам пишу…

   

В мае 1989 года я, как и многие тогда, участвовал в общественном контроле за выборами: следил, так сказать, чтобы Виталию Алексеевичу Коротичу не набросали в урны чего-нибудь лишнего. Харьков выбирал своего основного представителя в высшем органе власти СССР – Съезде Народных депутатов – главного  редактора журнала «Огонек», прославившего и себя и журнал острейшими публикациями.

А потом профсоюзы выделили группе поддержки (часть ее получила статус помощников В.А. Коротича) стационарное помещение. Туда из редакции «Огонька» привезли письма харьковчан, адресованные Виталию Алексеевичу. Письмами были плотно, до деревянной твердости забиты мешки, а мешками – «Рафик», из которого предварительно вынули сиденья. Все, кто имел к ним отношение, увидев этот «Рафик», менялись в лице и начинали разговаривать вполголоса. Как будто оказались рядом с открытым гробом. Началась так никогда и не окончившаяся разборка писем. По-моему, Коротичу из Харькова написали тогда все, кто только умел писать.

В этой грандиозной груде писем – мера накопившихся нужд наших горожан, которые они уже не знают, как удовлетворить, мера накопившихся обид на старую власть и, конечно же, мера надежд на новую. «Это для моих друзей строят кабинеты, вот построят, и тогда легче будет жить» – пел о них Булат Окуджава.

Но что мог Коротич, которому тогдашний горисполком выделил то ли две, то ли три квартиры в качестве кости, которую он может бросить своим избирателям – практически всем харьковчанам?

Сейчас ситуация до некоторой степени повторяется. Об этом сообщил журналистам на пресс-конференции начальник отдела Харьковского горисполкома по работе с обращениями граждан Александр Хохлов. Такого количества обращений, какое поступило за второй квартал 2006 года, не отмечалось уже лет 10, сказал он. И дело здесь не в том, по его мнению, что горисполком стал работать хуже и харьковчане усилили критику, и не в том, что горисполком стал работать лучше, и они спешат не упустить момент. По мнению руководителя, у харьковчан сейчас в связи с победой партии регионов на выборах наблюдается большой всплеск надежды на возможность решить свои проблемы. С 19 апреля – первого рабочего дня нового городского головы – 2512 человек обратились в горисполком с просьбами и требованиями о записи на личный прием к нему. Но за 3 месяца он оказался в состоянии принять лишь чуть более 120 человек, так что параллель с Коротичем вполне уместна. Можно было бы добавить: и результат будет тот же – разочарование. Но Михаил Маркович – это голова! И сейчас идет речь о создании в городе сети общественных приемных городского головы, уже определены места их дислокации и кандидатуры специалистов, которые будут в них работать. Расположены эти приемные будут в зданиях райисполкомов, чтобы обеспечить в работе с обращениями более тесный и оперативный контакт с теми, кто будет обеспечивать исполнение принятых решений. Это особенно важно при возникновении экстремальных ситуаций. Кроме того, будут созданы дополнительные приемные в самых населенных районах города – Киевском и Московском.

В первом полугодии 2006 года в горисполком поступило 10580 письменных обращений. По характеру их содержания статистика такова: вопросам жилищного хозяйства посвящено – 3242 обращения, что на 10% больше соответствующего прошлогоднего периода; вопросы коммунального хозяйства – 2223 (прирост 36%); отведение земли под индивидуальное жилищное строительство – 1090 (26%); отведение земли под обслуживание нежилых помещений – 550 (120%); несогласие с отведением земли под строительство и реконструкцию объектов градостроительства – 403 (в прошлом году – 416); охрана здоровья – 316 (15%).  Ну и т.д. Увеличилось число повторных обращений – 342 против 145 прошлогодних. Причем более 80% их ранее рассматривались и по ним были даны соответствующие разъяснения, но они заявителей не удовлетворили. Увеличилось число коллективных обращений – 849, что на 112 больше прошлогоднего. 1430 письменных и 623 устных обращений посвящены вопросам социального обеспечения (кстати, в устной форме в горисполком можно обратиться по телефону 005); поступило 1028 письменных и 403 устных просьб об оказании материальной помощи. Не обходится и без экзотики. В горисполком обратился харьковчанин с просьбой оказать ему помощь на $20 тыс., чтобы он мог вернуться на родину – в Афганистан. Он приехал сюда еще в советские времена и здесь осел, но он ожидал совсем другого сценария развития и теперь чувствует себя обманутым и хочет вернуться. Ему отказали, но дело не в этом. Если уж нашелся человек, рвущийся из Украины в Афганистан, то это хорошо характеризует Украину. Как говорится – и смех, и грех. Материальная помощь была оказана 1801 гражданам на сумму около 210 тыс. гривен. Сколько мне помнится, у Коротича денег не просили.

Какова результативность обращений? Как сообщил А. Хохлов, положительно разрешено более 20% обращений, добавив, что эта цифра касается лишь обращений, взятых на контроль, по остальным же обращениям достоверной статистики нет, а их немало – граждане обращаются не только в приемную горисполкома, но и напрямую в те службы, отделы и управления, от которых зависит разрешение их проблем.  А вообще-то, заметим, степень удовлетворенности граждан властью – в государстве, в городе, в селе – определяется не ее умением «разгребать завалы», а ее способностью так организовывать жизнь, чтобы они не возникали.

Доступ до інформації

11.08.2006
HTH

Мэр Киева Леонид Черновецкий вводит жесткую цензуру

   

Отныне все комментарии представителей Киевской городской государственной администрации, интервью и любая другая информация, которая касается деятельности мэрии, будет распространяться исключительно пресс-службой.

Так городская власть пытается бороться с распространением недостоверной информации. Месяц назад Леонид Черновецкий приказал своим подчиненным ни в коем случае не отказываться от общения с прессой. Сегодня же заместители мэра избегают комментариев относительно нововведения.

Леонид Черновецкий, мэр Киева: «Я не позволю всяким проходимцам распространять информацию, которая противоречит моей идеологии. Есть моя команда, которая преподнесет идеологически правильную информацию».

Соціально-економічні права

04.08.2006
джерело:
АТН

Харьковский мэр нарушил закон

   

Коминтерновский районный суд г. Харькова признал неправомерными действия, а точнее бездействие харьковского городского головы Михаила Добкина.

Речь идет о второй сессии нового созыва, на которой должен был рассматриваться вопрос об отмене предыдущего решения горсовета о выделении «Таргету» участка в районе станции метро «Научная».

Тогда этот вопрос был вынесен на голосование депутатов вопреки тому, что накануне суд вынес определение не рассматривать его.

Владислав Протас, руководитель ТГ «TARGET»: говорит, что на сессии тридцать первого мая Михаил Добкин не проинформировал депутатов об определении суда Коминтерновского района. Оно запрещало выносить на сессию вопрос об отмене выделения земельного участка «Таргету» по проспекту Ленина. В результате депутаты проголосовали. Предложение об отмене землеотвода поддержали. По этому факту обратился в суд один из инвесторов строительства. Он требовал признать действия городского головы незаконными, а также отменить упомянутое решение горсовета. И вот накануне суд удовлетворил иск частично. Решение не отменено, а вот действия мэра признаны противоправными. Теперь Владислав Протас собирается на основании этого решения требовать от прокуратуры возбуждения против Михаила Добкина уголовного дела и снятия его с должности.

Кроме того, таргетовцы намерены требовать возмещения ущерба. Из-за того, что вовремя не приступили к строительству, они потеряли около 90 миллионов гривен.

Владислав Протас, руководитель ТГ «TARGET»: «Уже уплачено порядка 30 миллионов штрафа подрядчикам. И все это будет взыскано с бюджета города Харькова».

В муниципалитете решение Коминтерновского суда комментируют не охотно. Секретарь горсовета Геннадий Кернес говорит, что оно еще не вступило в законную силу. Городские власти готовят апелляцию. Да и удовлетворён иск частично. Основной пункт – об отмене решения предыдущей сессии судьями поддержан не был. Кроме того, давать оценку работы городского головы и снимать его с должности в праве только избиратели, а они видят, что улицы города стали светлее, да и дорог ремонтируется больше, считает Кернес.

Право на охорону здоров’я

03.08.2006 | Юрій Чумак

12 копійок на візит до лікаря

   

За інформацією газети «Комсомольська правда –Україна», у першій половині 2006 року в Харкові на одне відвідування амбулаторно-поліклінічної мережі виділялося з бюджету 12 копійок.

Про це днями розповів виконуючий обов’язки начальника міського управління охорони здоров’я Юрій Сороколат. За його даними, цього року кожен місяць на охорону здоров’я одного харків’янина місто витрачало в середньому 15 гривень 97 копійок. На харчування в міських лікарнях виділялося 93 копійки в день, а на ліки хворим у стаціонарах міста – по 2 гривні 90 копійок у день.  

Як повістив Юрій Сороколат, в останні три роки медики спостерігають постійне погіршення стану здоров’я харків’ян. За цей час на третину збільшилася кількість людей із хронічними захворюваннями серцево-судинної системи, органів дихання, травлення, ендокринної, нервової систем, слуху та зору.

З огляду на таке фінансування системи охорони здоров’я та погіршення екологічного стану довкілля, така ситуація не виглядає дивною.

Екологічні права

09.08.2006 | Олег Петреник
джерело: dozor.kharkov.ua

Свободы у харьковчан не больше, чем у дерева с корнями

   

Лишь 8% территории Харькова покрыто зелеными насаждениями, в то время как по нормативным документам должно быть не менее 10%.

Так утверждает начальник Харьковского городского управления земельных отношений Борис Баронин, Решение этой проблемы Борис Иванович видит в установлении, согласовании и утверждении границ г. Харькова. Чиновник не стал отрицать, что процент земельных насаждений будет повышен за счет близлежащих лесов, которые окажутся в черте города. В частности, лес в районе Белгородской трассы, находящийся в ведомстве Министерства обороны Украины.

Но таким образом можно увеличить территорию зеленых насаждений, допустим, до 15%, а затем без оглядки рубить деревья в центре города и в жилмассивах. Разве харьковчанам от этого станет лучше?

Так, в ближайшее время планируют приступить к строительству жилкомплекса «Парковый» в районе Харьковского тракторного завода. Под «топор дровосека» попадут почти 50 Га (!) зеленых насаждений, отделяющих жилмассив от промышленной зоны. «Насколько мне известно, там планируют высадить не меньшее количество зеленых насаждений, а может быть, и большее», – парировал Борис Баронин. Но сажать деревья уже негде! Или застройщик превратит ХТЗ в Сады Семирамиды – «зелень» будет ниспадать прямо с крыш домов…

Более того, в планах Бориса Баронина установление границ земель рекреационного назначения. По его словам, список зон рекреации станет больше – в него планируют включить такие зеленые насаждения: сквер «Пионеров» (ул. Культуры и пр. Ленина), скверы в районах Академии железнодорожного транспорта, Дзержинского райисполкома и т.д.

Откуда же такая избирательная позиция городских властей? Согласно Земельного кодекса, «земельные участки зеленых зон и зеленых насаждений городов» относятся к землям рекреационного назначения, и предназначены для отдыха населения. На таких землях запрещается деятельность, которая препятствует или может препятствовать использованию их по назначению, а также негативно влияет или может повлиять на природное состояние этих земель. Однако застройщики на ХТЗ, несмотря на протесты жителей, планируют не то, чтобы «негативно повлиять», а вырубить под корень огромную лесополосу…

Міжетнічні взаємини

10.08.2006
джерело: www.kharkivoda.gov.ua

Інформація про етнополітичну ситуацію в Харківській області за I півріччя 2006 року

   

 

І. Організаційна робота

На протязі I півріччя 2006 року до сектору всього надійшло звернень – 22, у тому числі:

звернень від керівників громадських організацій національних меншин області з питань їх діяльності – 19, а саме:

– з питання роз’яснення фінансування заходів національно-культурних товариств у 2006 р.

 – 2;

– з питання надання фінансової допомоги у проведенні заходів – 4;

– з питання надання приміщення з метою проведення заходів – 3;

– щодо сприяння у наданні допомоги щодо вирішення соціально-побутових питань окремих членів національно-культурних товариств на звернення їх керівників – 4;

– з питання нагородження активних членів національно-культурних товариств грамотами і подяками облдержадміністрації – 5;

– щодо отримання рекомендації на участь у конкурсі Міжнародного Фонду Відродження на підтримку ромських громад України – 1;

Звернень від всеукраїнських організацій національних меншин – 2:

– від Всеукраїнської спілки громадських організацій «Конгрес Ромен України» щодо отримання інформації про реалізацію в області Програми соціально-духовного відродження ромів України на період до 2006 року;

– від товариства німців в Україні «Відродження» щодо отримання інформації про участь Харківського обласного товариства німців «Відергебурт» у III з’їзді німців України.

По всіх зверненнях проведено відповідну роботу, позитивні рішення прийняті з усіх питань, крім надання матеріальної допомоги з обласного бюджету у проведенні заходів. Вирішення питань фінансової допомоги відбудеться у разі прийняття Програми підтримки діяльності національних меншин області на 2006 рік сесією обласної ради, розгляд якої винесено на вересень.

Хід розгляду звернень, заяв та скарг громадян, які надходять до сектору, постійно аналізується. Порушення строків розгляду заяв та звернень громадян працівниками сектору не допускається.

Звернення громадян щодо питань, які відносяться до компетенції сектору, з Секретаріату Президента України, Кабінету Міністрів України, не надходили.

Протягом січня-червня 2006 р. розпоряджень голови обласної державної адміністрації з питань діяльності сектору у справах національностей не виходило.

 

II. Міжнаціональні відносини.

 

1. Громадські організації національних меншин.

1.1. – 1.4. На території області станом на 01.01.2006 р. зареєстровано 56 об’єднань культурно-просвітницького спрямування. Взаємодіють з управлінням з питань внутрішньої політики облдержадміністрації 34 та Асоціація національно-культурних товариств України, яка має всеукраїнський статус. У червні до них приєдналося товариство «Білоруський національний центр». Всі інші товариства мають місцевий статус.

Протягом I півріччя 2006 року в області збереглася тенденція до зростання активності національно-культурних товариств в суспільному і культурному житті, щодо зміцнення міжнаціональних контактів, а також у відродженні національних обрядів, святкуванні знаменних подій в історії культур етносів Слобожанщини.

На протязі січня-червня 2006 року національно-культурними товариствами проведено ряд культурно-просвітницьких заходів, звітно-виборчі конференції, збори…

 

2. Забезпечення прав та етнокультурних потреб національних меншин.

2.1.– 2.2. У Харківській області склались сприятливі умови для всебічного розвитку етнічних спільнот, які її населяють. Це стало можливим внаслідок вивірених продуманих дій органів державної влади, а також завдяки активній конструктивній роботі керівників національно-культурних товариств.

Проводилася робота щодо:

– забезпечення національно-культурних товариств приміщеннями;

– безоплатного надання будівель і споруд, що перебувають у державній та комунальній власності, для проведення національно-культурними товариствами культурологічних, освітніх, науково-просвітницьких заходів;

За клопотаннями сектору у справах національностей перед державними установами, були виділені приміщення для проведення заходів…

2.3. Харківська обласна державна адміністрація визначає своє стратегічне завдання у сфері етнополітики «як сприяння повноцінній реалізації інтересів усіх національних груп, проживаючих на території Харківської області, у сферах освіти, культури, засобах масової інформації та інших».

У квітні 2006 року проведено засідання Ради представників громадських організацій національних меншин області. На порядку денному розглядалися питання:

1. Про підсумки соціально-економічного розвитку області у 2005 році.

2. Проблемні аспекти законодавчого забезпечення діяльності національно-культурних товариств.

3. Про стан виконання розпорядження голови обласної державної адміністрації від 19 грудня 2003 року № 459 «Про заходи щодо реалізації в області Програми соціально-духовного відродження ромів України на період до 2006 року».

Засідання проводив Голова Ради представників громадських об’єднань національних меншин Харківської області Ющенко Я. П.

В рамках виконання Програми було зазначено про підтримку місцевої влади: надання земельних ділянок, сприяння у придбанні житла, надання соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям, проведення роз’яснювальної роботи серед ромських сімей щодо їх прав.

 

3. Міжетнічні відносини

3.1.– 3.3. У Харкові та Харківській області на протязі звітного періоду випадків проявів національної нетерпимості, загострення міжетнічних відносин не зафіксовано.

На протязі звітного періоду між національно-культурними товариствами відносини зміцніли і стали більш дружніми, що відстежується у спільно проведених заходах, спільній думці щодо міжнаціональних взаємовідносин в регіоні.

Наведені вище заходи сприяють запобіганню будь-яким проявам розпалювання міжнаціональної та расової ворожнечі. З метою виховання у підростаючого покоління толерантного відношення до представників усіх націй і народностей, які проживають в Україні, продовжено роботу з організації та проведення в середніх загальноосвітніх школах «уроків дружби» із залученням до їх проведення представників НКТ області.

 

4. Етномовна ситуація.

4.1. В області функціонують 974 загальноосвітні школи. Українською мовою навчання здійснюється в 654 закладах, що становить 67%, російською – у 146. Мають класи з українською та російською мовами навчання 174 школи. Всього українською мовою навчаються 202415 учнів, тобто 67%, російською – 115948, відповідно 33% учнів.

У м. Харкові функціонує 181 школа, з них у 46 навчальних закладах навчально-виховний процес здійснюється українською мовою, у 53 – російською, у 82 – двома мовами. З 137608 учнів міста українською мовою навчаються 64436 учнів що становить 50% від загальної кількості учнів (проти 45,7% у 2003-2004 навчальному році).

4.2. Для дітей національних меншин у м. Харкові працюють три школи з поглибленим вивченням корейської (навчально-виховний комплекс № 181 «Дьонсурі» 114 учнів), в’єтнамської (загальноосвітній навчально-виховний комплекс «Спеціалізована школа I ступеня – ясла-садок «МУА-СУАН» з поглибленим вивченням в’єтнамської мови – 72 учні), єврейської мови та культури (спеціалізована загальноосвітня школа №170 з поглибленим вивченням єврейської мови та культури – 401 учень), навчально-виховний комплекс з ліцеєм «Шаалавім» – 154 учні.

В спеціалізованому навчально-виховному комплексі № 181 навчається 114 дітей, які мають можливість вивчати корейську мову. Учні школи мають змогу показати свої знання в олімпіадах з корейської мови. Переможці районного туру неодноразово перемагали у всеукраїнських олімпіадах в м. Києві. На базі школи проходять навчальні семінари для викладачів корейської мови, педагогічний колектив школи проходить навчання на подібних всеукраїнських семінарах.

Біля 15 років працює недільна школа Харківського міського товариства греків «Геліос», де діти мають змогу вивчати новогрецьку мову. Щорічно вихованці школи беруть участь у всеукраїнських олімпіадах з новогрецької мови, історії, культури Греції і греків України, неодноразово виборюючи призові місця.

3 недільні школи обласного товариства азербайджанських жінок «Айнур–Хатун» відвідують 120 учнів, обласної громадської організації «вірменська національна громада» – 100 дітей, які мають можливість брати активну участь в розвитку національної культури, вивченні історії рідного краю, мови, звичаїв.

Вивчення польської мови в недільній школі товариства польської культури дає змогу переможцям олімпіад покращувати рівень знання мови та польської культури практикою в мовних молодіжних таборах Республіки Польща. На протязі звітного періоду був проведений конкурс на краще знання польської мови серед учнів загальноосвітньої школи № 116 м. Харкова та гімназії ім. Г. Семирадського. Переможці отримали цінні подарунки та можливість відвідати Республіку Польща.

Кількість учнів, які вивчають мови національних меншин як предмет, складає в області 420,9 тис., із них вивчають мови:

російську – 137300 учнів, єврейську – 555, польську – 402, німецьку – 45878, корейську – 114, в’єтнамську – 72, англійську – 214547, французьку – 17843, іспанську –150.

4.3. Усього в області працюють 14 недільних шкіл, у яких навчаються 708 дітей, з них:

3 – з вивченням азербайджанської мови, в яких навчаються 235 учнів,

1 – з вивченням новогрецької мови – 45 учнів,

1 – з вивченням польської мови – 121 учнів,

1 – з вивченням німецької мови – 31 учнів,

1 – з вивченням караїмської мови – 15 учнів,

1 – з вивченням татарської мови – 20 учнів,

2 – з вивченням вірменської мови – 105 учнів,

1 – з вивченням грузинської мови – 20 учнів,

2 – з вивченням ромської мови – 95 учнів,

1 – з вивченням осетинської мови – 20 учнів.

4.4. В області кількість вищих навчальних закладів з українською мовою навчання – 62, в них студентів – 90558; російською – 10, в них студентів – 3585.

4.5. Загальна забезпеченість загальноосвітніх навчальних закладів Харківської області підручниками, виданими за рахунок бюджетних коштів, складає 84,7% від потреби.

Учні 1-3 класів забезпечені навчальною літературою на 100%. Разом з тим, забезпеченість підручниками початкової російськомовної школи на даний час складає 78,5%.

Середній відсоток забезпеченості учнів 5-9 класів навчальних закладів з російською мовою навчання – 87,9%, причому учні 5-6 класів російськомовних шкіл забезпечені підручниками повністю.

Заклади з російською мовою навчання забезпечені підручниками для старшої школи на 88,9%.

Досить гостро стоїть проблема забезпечення підручниками недільних шкіл – вірменських, азербайджанських, грузинської.

 

5. Культурне життя національних меншин області.

Всього в області діє 345 аматорських театрів, театрів-студій та театральних труп.

У тому числі в об’єднаннях нацменшин – 3 (аматорський єврейський театр, театр грецького товариства «Маргарита» та національно-культурного російського товариства).

Загальна кількість аматорських хорових колективів – 662.

З них – 4 національно-культурних товариств. Товариства корейської культури, хор «Нігунім» асоціації діячів та друзів єврейської культури, «Сударушка» – російського національно-культурного товариства та польського товариства. А також народний аматорський хор російської пісні Палацу культури «Хімік» м. Первомайський Харківської області.

Налічується 398 аматорських танцювальних колективів.

З них 10 колективів НКТ (два танцювальних колективи товариства польської культури, дитячий танцювальний колектив «Народные миниатюры» російського національно-культурного товариства, товариств: «Белая Русь», корейської культури, греків «Геліос», асоціації діячів та друзів єврейської культури, татар «Дуслик», азербайджанського та дагестанського), а також дитяча студія театру «Очі чорні» обласного культурного центру «Аме рома», танцювальний колектив «Вірменія».

В області працює 123 аматорських музичних ансамблів.

Із них 12 ансамблів НКТ (два ансамблі німецького товариства «Відергебурт», вірменського культурного центру, товариства татар «Дуслик», два музичних колективи асоціації діячів та друзів єврейської культури, три музичних колективи товариства «Русь», два колективи польської культури, азербайджанського товариства).

Протягом звітного періоду в області функціонувало 860 бібліотек.

З них одна – Харківська державна наукова бібліотека ім. В.Г. Короленка – має відділ літератури мовами національних меншин.

Загальний обсяг літератури – 14240,3 тис. примірників, з них:

– українською мовою – 5063,6 тис. примірників,

– російською мовою – 9176 тис. примірників.

Через наявність у книжкових фондах бібліотек незначної кількості видань іншими мовами, їх облік не ведеться.

На Харківщині розташовано 46 пам’ятників історії національних меншин, 26 меморіальних дошок.

Інформація щодо пам’яток історії та культури національних меншин України порівняно з I півріччям 2006 року залишилася незмінною…

 

6. Засоби масової інформації та книговидання в області

6.1. Згідно з інформацією Харківської обласної державної телерадіокомпанії, згідно з законодавством України, мова передач обласних державних телерадіокомпаній – державна, тобто на 100% здійснюється українською мовою.

Ряд національно-культурних товариств області, які співпрацюють з відділом, здійснює випуск періодичних видань…

Практика регулювання етнонаціональних процесів в області свідчить про необхідність продовжувати плідну співпрацю органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, яка сприяє громадсько-політичній консолідації у суспільстві та забезпечує безконфліктну міжетнічну взаємодію.

Начальник управління з питань внутрішньої політики Харківської обласної державної адміністрації Н.Печерська

08 серпня 2006

 

Коментар ХПГ:

По-перше, не можна не відмітити, що останні півтора роки діяльність Харківської облдержадміністрації стала набагато прозорішою та відкритішою в інформаційному відношенні. А інтернет-ресурс ХОДА www.kharkivoda.gov.ua містить у собі чимало новостійних повідомлень, всі розпорядження голови адміністрації, структуру управлінь та відділів ХОДА, графік прийому громадян керівництвом області тощо. Це, безперечно, сприяє забезпеченню права громадян на доступ до інформації.

Сам документ, що публікується вище, викликає подвійне відчуття. З одного боку, не зважаючи на обов’язкову у таких випадках наявність казенних штампів, у ньому міститься доволі змістовна й цікава інформація, що характеризує етнополітичну ситуацію в Харківській області за I півріччя 2006 року. А з іншої сторони, він не позбавлений і деяких помилок та неточностей, на кшталт використання терміну «єврейська мова» (такої в природі не існує, євреї користуються мовами іврит та ідіш). Викликає подив і висновок про те, що «у Харкові та Харківській області на протязі звітного періоду випадків проявів національної нетерпимості, загострення міжетнічних відносин не зафіксовано». Дозволимо собі з цим не погодиться – варто пригадати лише так званий «марш патріотів», що відбувся якраз напроти облдержадміністрації 14 квітня, та супроводжувався ксенофобською риторикою (див. http://www.khpg.org/index.php?id=1145027377).

Отже, слід ще багато попрацювати органам виконавчої влади та місцевого самоврядування, неурядовим організаціям, пресі та громадськості, щоб дійсно забезпечити на Харківщині «безконфліктну міжетнічну взаємодію».

Юрій Чумак

Правоохоронні органи

08.08.2006 | Ольга Тамбиева, Борис Буцевич
джерело:
АТН

Милиционер-убийца ранее неоднократно писал объяснительные по поводу жестокого обращения с задержанными

   

По официальным данным милиции, сержант Леонид Дьячков, психически был абсолютно здоров. Это засвидетельствовали медики центра, где Леонид проходил психо-тесты как при приеме на работу, так и каждый год, как все остальные сотрудники харьковской милиции. Стали известны подробности последнего дня жизни Алины Подпориной, а также некоторые факты, опровергающие официальную позицию харьковской милиции.

Как уже рассказывали новости АТН, трагедия произошла в среду, второго августа. Милиционер метрополитена Леонид Дьячков заступил на ночную смену и, получив табельное оружие, вместо того, чтоб отправиться на станцию Бекетова, где он должен был дежурить, оказался на станции Московский проспект. Там кассиром работала его бывшая подруга Алина Подпорина. Он пытался выяснять с ней отношения, возникла ссора, и он в упор три раза выстрелил в женщину. Двое мужчин бросились ей на помощь. Милиционер в упор расстрелял и их. Артур Рыжиков скончался на месте, его брат Александр находится в больнице скорой помощи и его состояние стабильно тяжелое. Медики говорят, что угроза жизни сохраняется. Сам убийца, выбежав на улицу, застрелился.

О том, что предшествовало трагедии, рассказала подруга Алины Татьяна Никова. Днем они вместе с детьми ходили по магазинам покупать школьные принадлежности. Таня вспоминает, что у Алины постоянно звонил мобильный телефон и Леонид пытался в очередной раз выяснить отношения, хотя с момента их расставания прошло уже 8 месяцев.

Татьяна Никова, подруга погибшей: «Она говорит, что утром в среду он к ней приезжал домой, он слов не понимает, она ему говорила, она ехала на встречу с нами, он увязался за ней, в метро следом ехал. Говорит, я боюсь с таким им, я буду либо битая, либо мертвая».

Подруги говорят, что даже пока Алина и Леонид жили вместе, были случаи, когда он, будучи в состоянии алкогольного опьянения, избивал ее. Из-за вспыльчивого и довольно агрессивного характера у него были проблемы и на службе.

Оксана Бойко, подруга погибшей: «Лёня мне сам говорил, что он неоднократно писал объяснительные по поводу жесткого обращения с задержанными, поэтому назвать его спокойным и уравновешенным человеком можно с натяжкой. Плюс Алина звонила, жаловалась, что он ее оскорблял. Избить, изнасиловать женщину, – я считаю, что это не мужской поступок»

Леонид Дьячков проработал в милиции метрополитена 4 года и, как и все правоохранители, ежегодно проходил психиатрические и психологические обследования. Никаких отклонений врачи у него не заметили.

Анна Чухраева, начальник Центра психиатрической помощи и профессионального психофизиологического отбора: «В случае с Леонидом Дьячковым при анализе материалов приема на работу, дальнейшних экспертиз – психо, нарко, и т.д – отклонений в статусе не было. Не вызывало у нас основания для проведения более глубокого исследования»

Однако знакомые сегодня вспоминают, что прохождение тестов всегда было сложной задачей для милиционера, хотя в Центре Общественных связей харьковской милиции это отрицают.

Оксана Бойко, подруга погибшей: «Алина говорила, что он с первого раза эти тесты не сдавал, что перед тем, как он сдал, она его успокоительным отпаивала, и что у него с первого раза пройти эти тесты не удавалось».

Расследование пока продолжается. Версия милиции – Дьячков стрелял, потому что был в состоянии аффекта. Но в глазах родственников Алины это нисколько его не оправдывает.

Правоохоронні органи

09.08.2006 | Інна Червінчук
джерело:
«33 канал», Вінниця

На День Конституції люди перекривали дорогу… міліціонерам

   

Цей прецедент стався більше місяця тому. За збігом обставин – 28 червня, на День Конституції. Однак тільки після ретельної перевірки заяви громадян про неправомірні дії працівників міліції порушена кримінальна справа, як повідомив прокурор Староміського району м. Вінниці, старший радник юстиції Петро Шишко.

Що ж, власне, тоді було?

– Того дня, – стисло розповів заступник прокурора, молодший радник юстиції Микола Мотрук, який проводить досудове слідство, – близько 14-ї години четверо працівників Староміського райвідділу внутрішніх справ на 1-му Українському провулку безпідставно нанесли тілесні ушкодження двом вінничанам. Як стверджують міліціонери, ті двоє самі спровокували ситуацію – мовляв, порушили правила дорожнього руху, керуючи мотоциклом. Так це було чи ні – наразі з’ясовує слідство. Однак у будь-якому випадку, застосувавши фізичну силу, правоохоронці перевищили свої повноваження.

У ході перевірки з’ясувалося, що один із потерпілих – раніше судимий. Але це не дає підстав так з ним поводитися. За скоєне він вже відбув покарання і на сьогодні чистий перед законом. А навіть якщо порушив правила дорожнього руху, то для цього існує ДАІ. Втім, сьогодні ще рано робити якісь висновки, а хто винен – вирішить суд.

А тим часом свідки «міліцейського «безпредєлу», сусіди 27-річного хлопця, одного з потерпілих, і досі обурюються діями правоохоронців:

– Та таких у три шиї треба гнати з органів! Це ж якісь нелюди у формі...

Щоправда, того дня правоохоронці були одягнені у цивільне. Коли «Жигулі» перегородили дорогу, а потім з машини вискочило четверо і накинулися з наручниками на мотоциклістів, люди одразу і не зрозуміли, що то міліціонери.

– Ті четверо були явно напідпитку, – пригадують свідки. – Били дуже страшно, і руками, і ногами, по голові, інших частинах тіла. (потім у потерпілих виявлять численні забої м’яких тканин, міжтканинні гематоми, садна верхніх та нижніх кінцівок, правої половини тазу, правої половини грудної клітки та шийного відділу хребта – авт.). Матір одного з мотоциклістів спробувала відтягнути від сина «бойовиків», але її з такою силою відштовхнули, що вона відлетіла до гаража і вдарилася головою. Люди, а натовп зібрався чоловік тридцять, почали кричати: «Міліцію викликайте!». І тільки тоді вони сказали: «Ми і є міліція!».

За словами очевидців, наряд міліції таки виїхав на їхній виклик, однак поводився досить мляво, тоді як ті четверо, продовжуючи роздавати штурхани, тягли затриманих до міліцейського «уазика». А потім під’їхала «швидка», однак міліціонери не хотіли давати побитих хлопців лікарям.

– Тоді ми взялися за руки і просто перегородили дорогу, аби хлопцям таки надали медичну допомогу, – пригадують свідки. – Загалом міліцейські «розборки» тривали кілька годин.

...Прецедент на Старому місті наразі ще розслідують. Втім, схоже, «геройський вчинок» вінницьких міліціянтів стане надбанням не лише місцевої прокуратури, а й Генеральної, де потерпілі мають намір відстоювати свої конституційні права.

За словами заступника прокурора Староміської прокуратури м. Вінниці Миколи Мотрука, дії правоохоронців кваліфікуються за ст. 365 ККУ «Перевищення влади, або своїх службових повноважень». Якщо суд визнає їх винними, то їм «світить» покарання на строк від 3 до 8 років з позбавленням права займати певні посади або займатися певною діяльністю до 3 років.

Хотілося б вірити, що даний факт перевищення правоохоронцями своїх службових повноважень – виняток, проте статистика «підкидає» чимало інших подібних випадків, з яких «стражі правопорядку» здебільшого виходять незаплямованими. Як буде у цій ситуації? Важко сказати. Адже свідки стверджують, що міліціонери були п’яні, а тим часом результати експертизи показують, що усі учасники конфлікту були тверезі...

Правоохоронні органи

11.08.2006 | Евгений Байрамов
джерело:
Луганское отделение «КИУ»

Северодонецкий ГО УМВД не прав

   

Суд решил, что Северодонецкий ГО УМВД не прав, и обязал его выплатить компенсацию – за моральный ущерб.

10 августа 2006 года судья Северодонецкого суда Макаренко Инна Геннадиевна частично удовлетворила административный иск Щеглова Игоря Николаевича к Северодонецкому ГО УМВД Украины в Луганской области «О признании действий Северодонецкого ГО УМВД незаконными, и возмещении морального ущерба».

Суд признал действия Северодонецкого ГО УМВД незаконными, и обязал его выплатить 1 500 гривен морального ущерба.

Игорь Щеглов в своем иске жаловался не бездеятельность Северодонецкого ГО УМВД по расследованию уголовного дела, в котором он являлся потерпевшим. В общей сложности уголовное дело расследовалось 3 года и 9 месяцев.

Северодонецкий ГО УМВД иск не признал, хотя его представитель согласился с тем, что: «Определенные моральные переживания истец, из-за действий ГО УМВД, испытывал».

Кримінально-виконавча система

03.08.2006 | Александра Индюхова, Алексей Жучков
джерело:
АТН

Стали известны новые подробности побега из Харьковского СИЗО

   

В ночь с субботы на воскресенье из Харьковского следственного изолятора сбежал 29-летний россиянин, уроженец Воронежа Дмитрий Четвертухин – он с весны находился под следствием и обвинялся в контрабанде наркотиков. Научился летать или проникать сквозь решётки?  

Пребывал он в СИЗО с 6 мая по решению Ленинского суда. Против него было возбуждено уголовное дело по факту контрабанда наркотиков. Побег был совершен около трёх часов ночи. Дмитрия Четвертухина поместили в лазарет по состоянию здоровья. Как говорит первый заместитель начальника УИН Харьковской области Александр Сенин, у сбежавшего были проблемы с желудком. Вместе с ним в палате находились еще 4 человека. Никто из них ничего не помнит, в ночь побега Четвертухина, все спали. Беглецу удалось пролезть через прутья решетки окна на втором этаже. Может ли такое сделать среднестатистический человек – вопрос – явно нужно иметь не среднестатистическую гибкость. Через решетку подследственный проник во внутренний двор СИЗО.

Александр Сенин, 1-й зам. начальника УИН в Харьковской области: «И перелез через забор на Центральную аллею, которая выходит прямо на КПП и через КПП, путем преодоления основного ограждения, через транспортное КПП через верх ушел, пока в неизвестном направлении».

Подследственный сумел перелезть через тюремную стену и преодолеть препятствие из очень надёжной и опасной колючей проволоки «Егоза». Несмотря на то, что правоохранители объявили операцию «Сирена», беглец до сих пор не найден.

Появилась неофициальная информация: источник сообщил, что побег удался, потому что в лазарете СИЗО были сняты решётки, якобы, в соответствии с европейскими нормами. Но в Харьковской правозащитной группе сообщили, что подобных требований в нормах не существует и объяснять побег защитой прав человека безосновательно. Правила содержания заключённых подразумевают только доступ света и воздуха и, в соответствии с этими нормами с окон СИЗО действительно были сняты специальные щиты, а вот решётки и в Европе никто не отменял. Подтвердили существование решёток на окнах лазарета и в самом изоляторе. Но как выяснилось ни эти решётки, не высокие стены и даже крыши не помешали «гутаперчивому» беглецу. Он покинул СИЗО чуть ли не с парадного входа. Не успели среагировать ни автоматчики, ни прибывшая сразу после срабатывания сигнализации резервная группа.

Мотивы побега выяснили в ходе опроса сокамерников.

Александр Сенин, 1-ый зам начальника УИН в Харьковской области: «Он напуган был тем, что его обвинили в контрабанде наркотиков – это большой срок, от 5 до 8 лет».

Как стало известно АТН, весной Четвертухина задержали на Южном вокзале, он приехал из Белгорода. У него обнаружили 9 граммов наркотика, известно, что из разряда легких – возможно, анаша. По решению суда он оказался в СИЗО. Побег подследственного, да еще чуть ли не с парадного входа  – серьезное ЧП. В СИЗО идет расследование. Поиском беглеца занимаются около 100 человек – из СИЗО, милиции, СБУ.

Кримінально-виконавча система

09.08.2006 | Евгения Чабак
джерело:
«Вечерний Харьков»

В. Бутенко: «Украину ждет волна тюремных бунтов»

   

Массовое членовредительство обитателей следственного изолятора, участившиеся случаи самоубийств в колониях, частые жалобы заключенных на насилие со стороны работников исполнительной системы... Бывший начальник Управления по вопросам исполнения наказаний в Харьковской области Владимир Бутенко видит в этом признаки кризиса системы и предупреждает, что в ближайшее время Украину может захлестнуть волна тюремных бунтов. К слову, то, что положение в украинских тюрьмах требует серьезного вмешательства, стало темой номер один на последней коллегии Генпрокуратуры. В ходе этой коллегии прокуроры подвергли уничтожающей критике украинские тюрьмы, такие, какими они есть сейчас.

– Владимир Ильич, что именно вызывает у вас тревогу в украинской системе исполнения наказаний?

– В наших колониях сейчас идет экспансия возврата к гулаговской системе. И, прежде всего, это видно на примере кадровой политики нового руководства. Да, голод на кадры был всегда, и многие из тех, кого мы принимали на работу, оказывались непригодными для работы в колонии. Но мы четко знали: если эти люди дискредитировали систему однажды, с ними нужно расставаться без сожаления. Сейчас же посмотрите, что творится только в Харьковской области. Руководитель колонии № 109 в свое время был уволен с должности начальника СИЗО. При нем в столитровый котел бросали два килограмма крупы и говорили, что это каша. А вместо мяса людям давали костный отвар, причем кости были отполированными до блеска, на них даже хрящей не оставалось. После такого питания в течение одного-двух месяцев человек уходил с загубленным желудком. Еще пример. Был некогда такой заместитель начальника колонии, при непосредственном участии которого осужденного в течение суток забили до смерти! За это двое его соучастников отбывали наказание по 7-8 лет лишения свободы, а ему «позволили уйти». За какие заслуги можно вернуть человека в систему после такого?! Тем не менее, его вначале потихоньку восстановили в одной из колоний на некую деликатную должность, а сейчас готовят к тому, чтобы назначить замом в следственный изолятор.

А кому мешала школа поваров в 18-й колонии? Ателье мод в 54-й женской? Кукольный театр в детской Куряжской? Да, арт-воспитание не предусмотрено законодательством, но люди были заняты делом, они даже отказывались от условно-досрочного освобождения, только бы не пропустить премьеру спектакля! И я уверен, что у таких людей намного меньше шансов вернуться к преступному прошлому. Ничего этого сейчас нет – все проекты закрыты. А ведь давно известно: если мы не найдем осужденному занятие, он найдет занятие для нас.

Мы уже шли к европейскому уровню содержания осужденных. А теперь процесс заморозился. Я верю, что возврата к гулаговской системе не будет, но остановка может нам очень дорого обойтись. Вот уже снова вся информация о происходящем в колониях закрыта, и пресса должна подпрыгивать, чтобы заглянуть через забор и узнать, что там происходит. А с той стороны так же подпрыгивают и пытаются сбросить хоть какие-то сведения.

В нашей исполнительной системе убрали настоящих профессионалов, а на их места пришли или такие, как те, о которых я рассказал, или люди, не имевшие ранее никакого отношения к системе исполнения наказаний. Да, они могут быть толковыми и умными, но пока они войдут в работу, пройдет много времени, а тюремная система не терпит приживалок. Нельзя на высочайшие посты назначать людей «слева». Отсюда и возникают такие ситуации, как массовое членовредительство в СИЗО.

– Правоохранители и правозащитники тогда так и не пришли к единому мнению, были ли это демонстративные самопорезы или попытка массового суицида…

– Могло быть и то и другое. Но дело не в глубине порезов. Заключенные могут пытаться привлечь к себе внимание разными способами: отказаться от приема пищи, от прогулок, забаррикадироваться в камере. Если же они начали резаться, это говорит о том, что они хотят привлечь к себе внимание извне – администрации не доверяют. А это очень серьезный сигнал.

Надо было поговорить со всеми, кто находился в камере, в присутствии адвокатов и в первую очередь – с теми восемнадцатью заключенными, которые не поддержали «акцию». Пусть бы они со стороны рассказали: администрация виновата в происшедшем или осужденные. Между тем и здесь, и во Львове, где через несколько дней заключенные повторили акцию харьковчан, происшедшее пытались скрыть и несколько дней к ним никого не пускали. Это говорит только о том, что все это время шла целенаправленная обработка людей. Необходимо как можно скорее делать существенные выводы, потому что если эти дела не будут рассмотрены, как положено, они приведут к куда более серьезным неприятностям государственного масштаба.

– Что вы имеете в виду?

– Если в ближайшее время ничего не изменится, Украину ждет волна тюремных бунтов, и то, что произошло в Харькове и во Львове, можно считать первым звонком. Недовольство явно назревает. Я предсказываю, что уже через полгода в наших колониях произойдут новые неприятные события массового характера. А осужденные всегда консолидируются и поддерживают акции протеста. Стоит кому-то начать – и волна покатится: Донецк, Луганск, Львов, Житомир, Закарпатье, Черновцы… Это страшное дело, и это очень дорого обойдется обществу. Надеюсь, руководство Департамента спохватится и начнет что-то менять.

– Количество самоубийств в местах лишения свободы в этом году резко выросло. Почему?

– По большому счету, каждый суицид лежит на совести работников системы – не доглядели. Каждый такой факт должен быть предметом серьезнейшего расследования. Вот не так давно в медчасти СИЗО повесился осужденный – наркоман и алкоголик. Списали на алкогольный психоз. Но неужели никто не понимал, что в таком состоянии он способен на неадекватные поступки? С кем его поселили в одну камеру, кто его контролировал? А ведь 99% людей, которые собираются покончить с собой, так или иначе дают об этом знать, и отследить их не составляет особого труда. Главное лекарство для снижения смертности в колониях – это человеческое отношение к заключенным.

– Люди, вернувшиеся из мест лишения свободы, нередко жалуются, что сотрудники колоний регулярно их избивают.

– Это все звенья одной цепи. С точки зрения администрации, заключенный должен быть послушным, запуганным и на все отвечать: «Есть!» А лучшее средство для достижения этого – содержать его в нечеловеческих условиях. Вот, например, следственный изолятор – ворота тюремной системы. Попавшего туда человека, который еще вчера был на свободе, и так колотит, а ему первым делом начинают рассказывать: «Ты здесь никто, ты здесь падла...», – и по почкам... Человек запуганный охотнее несет деньги. Это страшно. Но именно к этому сейчас идет возврат.

Беда в том, что пока люди находятся в колониях, они никому ничего не скажут. Говорят, заключенный может написать прокурору письмо, но его никто не прочитает. Да где, хоть в одной колонии начальник не распечатает пакет, отправленный его подопечным прокурору?! Поэтому и нет официальных писем, а есть «малявы», переданные окольными путями. А потом, когда люди выходят на свободу, доказать что-то уже невозможно.

– Кстати, о насилии. В одном из интервью нынешний начальник Харьковского областного управления по вопросам исполнения наказаний Александр Кизим сказал, что в Полтавской области «спецсредства» применяются значительно реже, чем в Харьковской...

– Как только в Полтавской области появлялся «неудобный» осужденный, высказывавший несогласие с действиями администрации, его очень быстро отправляли в Харьков. Таким образом, в Полтаве все было прекрасно: человек создал проблему – от человека избавились. Харьков всегда был клоакой и отстойником для заключенных, неадекватно относящихся к администрации. Именно здесь сидели все воры в законе.

Я бы хотел, чтобы вернулись к европейской практике: сидеть надо в той области, где совершил преступление. И не надо рассказывать, что родственники могут влиять на отбывание наказания. Это проблемы работников колоний, а не общества.

И еще, что касается Полтавы. Мы все знали, что если из колонии в Полтавской области приходит в нашу больницу человек – это обязательно смертник. К нам оттуда пересылали людей, дни которых были сочтены: больных раком, туберкулезом, ВИЧ-инфицированных... И таких несчастных гнали сюда, чтобы не портить себе статистику. Привозили людей метр восемьдесят ростом, 45 килограммов весом! Зачем мучили этих людей? Зачем их доводили до такого состояния? Зачем их заставляли проводить в пути на этапе те считанные дни, что им осталось жить?!

– В последнее время много говорится о так называемых «пресс-хатах» в СИЗО, где из заключенных выбивают нужные показания. Они существуют?

– Конечно. Суть этих «пресс-хат» в том, что в них людей «прессуют» – заставляют сознаться в преступлениях или о чем-то рассказать. Все просто: достаточно посадить 4-5 доверенных человек из числа заключенных в одну камеру и подселить к ним того, кого нужно «расколоть». Он только переступил порог, а ему: «Здравствуй, дорогой, мы тебя ждали...» И все – этот человек не будет ни спать, ни есть, ни пить, пока не скажет, что надо. По сути, эти «пресс-хаты» достались нам в наследство от тех времен, когда Управление исполнения наказаний подчинялось милиции. Мы не имеем никакого отношения к раскрытию преступлений, это не наша прерогатива, но, к сожалению, все еще идем на поводу. Между тем надо привыкнуть, что уголовно-исполнительная система находится четко в законодательной сфере. Пришел человек – отбывает наказание с соблюдением всех его прав, и никто не может дать команду его «придавить». А для этого нужен, в первую очередь, общественный контроль. Система должна быть открытой, и если человека, попавшего в СИЗО, начали прессовать, он должен в ту же минуту получить адвоката для защиты своих прав.

– Все-таки не верится, что в колониях можно совсем обойтись, скажем так, без физического воздействия, особенно если речь идет о матерых преступниках. Да и их жертвам сложно принять то, что человек, принесший им столько горя, будет отбывать срок в комфортных условиях.

– Я люблю рассказывать, как в одной шведской колонии я хотел встретиться с самым старым человеком, осужденным к пожизненному заключению (ему было 87 лет). Мне ответили: «Это невозможно, он сейчас в отпуске на трое суток». Как в отпуске?! Заключенный-пожизненник? Оказалось, что в свое время он убил доктора, который, по его мнению, поставил ему неправильный диагноз. Свою проблему он решил, и опасности для общества теперь не представляет, агрессии по отношению к остальным людям у него нет, так почему бы не дать человеку раз в год выйти на свободу, проведать могилки родственников, в конце концов? Нужно к людям относиться ин-ди-ви-ду-аль-но! Вот ключ к решению всех проблем.

В свое время я запретил бытующее в колониях правило: когда заключенный идет по коридору, а ему навстречу кто-то из администрации, дается команда: «Лицом к стене». Что это такое? Зачем? Да, это положено по инструкции, но они писались в старое, гулаговское время. Нам говорят: демократизация в наших колониях невозможна, потому что это все убийцы и бандиты. Но ведь плохим отношением мы преступников не исправим. Выйдя на свободу, больной туберкулезом, озлобленный, обесчеловеченный, он найдет, на ком отыграться и принесет в двадцать раз больше горя. Так пусть лучше люди живут в нормальных условиях.

Помню, когда несколько лет назад мы начали устанавливать в женской колонии биде, осужденные девушки в них… умывались и стирали белье. Теперь уже все они знают, что это и для чего, и при выходе на свободу у них будет совсем другое представление об уровне жизни.

Да, у меня тоже идут мурашки от Чикотило и ему подобных, но оценивать его прошлое – не наша задача. Нужно абстрагироваться от совершенного осужденным, увидеть перед собой человека и найти к нему правильный подход. Задача работников колоний – обеспечить изоляцию осужденного от общества. И никто не вправе его избивать, задавливать и запугивать.

Есть такое выражение: «Зэка куда ни целуй, у него везде задница». Но так нельзя говорить. За забором сосредоточена не самая лучшая часть общества, но они такие же люди. От сумы и от тюрьмы не зарекайся.

Сегодня ты на свободе, а завтра можешь оказаться по ту сторону забора. И если, упаси Господь, жизнь приведет меня туда, я лично надеюсь на адекватное к себе отношение.

 

Отклик на интервью Бутенко, написанный бывшим оперуполномоченным СИЗО, см.

http://www.khpg.org/index.php?id=1155122459

Кримінально-виконавча система

09.08.2006 | Владимир Ажиппо, бывший оперуполномоченный СИЗО
джерело:
«Вечерний Харьков»

«Грязное белье» пенитенциарной системы

   

Интервью журналистки Е. Чабак с бывшим начальником Управления по вопросам исполнения наказаний в Харьковской области Владимиром Бутенко (см. http://www.khpg.org/index.php?id=1155120532) людям, сведущим в затронутой теме, показалось столь неоднозначным, что возникла необходимость высказаться. Вместе с тем я не собираюсь расставлять точки над «i», но считаю, что до общественности должна доноситься вся правда. Односторонняя трактовка тех или иных событий хоть в политике, хоть в торговле, хоть в тюремной жизни даже с благими намерениями всегда дает отрицательный результат.

Действительно, в 2005-2006 годах в Харькове в частности, и в Украине в целом, в системе исполнения наказаний проявили себя те или иные ее недостатки. Положение в украинских тюрьмах даже стало темой номер один на последней коллегии Генпрокуратуры, где прокуроры подвергли критике сложившуюся ситуацию и недостатки системы в целом.

И это не удивительно. Независимой Украине досталась советская тюремная система, которая до сих пор радикально не реформирована. Но давайте поставим вопрос: может ли быть реформирована тюремная система, если до сих пор, спустя 15 лет, само украинское общество находится в состоянии перманентной реформы? Ведь тюрьма – это зеркало общества: каковы порядки в обществе, таково положение и в тюрьме.

Если исходить из сказанного, вызывает удивление утверждение генерала Бутенко о том, что Украину ждет волна тюремных бунтов. Если он действительно так думает, тогда ему следовало бы как генералу сказать полную правду: Украину ждет волна не только тюремных бунтов, но и массовых общественных волнений! Предвидеть такое несложно – одновременный рост цен (на электроэнергию, газ, коммунальные услуги, транспорт, продукты питания и т.д.) не может пройти гладко. Так если в обществе кипят страсти, может ли тюремная система остаться островком спокойствия и благополучия? Не может. Но, думаем, останется. При том уровне коррупции, который был «лихо поднят» за семь лет существования департамента исполнения наказаний, все «баррикады» между заключенными и тюремщиками «размыты». Зачем конфликтовать, когда обо всем можно договориться?

Что же касается возможной протестной консолидации преступников, то рабская сплоченность потомственных алкоголиков, наркоманов, психопатов и стукачей вряд ли протянется дальше порезов на руках и истеричных воплей: «Убейте меня!» А те немногие из преступников, кто реально способен на организацию целенаправленного протеста, как раз и не станут этого делать. Им выгодней и привычней достигать своих целей путем подкупа и шантажа администрации.

Давайте посмотрим дальше по тексту, что же еще «пообещал» нам генерал-лейтенант Бутенко В.И.

«В наших колониях сейчас идет экспансия возврата к гулаговской системе», – говорит он. Что такое ГУЛАГ? Всем известно, что это репрессивный аппарат исключительно тоталитарного государства. Возврат ГУЛАГА невозможен так же, как, скажем, Святой инквизиции. Для этого нет ни экономических, ни политических, ни идеологических предпосылок. Следовательно, пугать общество возвратом ГУЛАГА – все равно, что страшить детей Бабой Ягой: ее никто никогда не увидит, но звучит жутко.

Вместе с тем, следует сказать, что ГУЛАГ был великолепно организованной системой. Даже человек, которого невозможно заподозрить в любви к сталинской тюрьме – Александр Солженицын – в первой книге «Архипелага…» пишет: «Безупречную систему портили только ошибки исполнителей». Не рассуждая долго о преимуществах организации той системы, достаточно сказать об одном: при ГУЛАГЕ была невозможна коррупция. Не этим ли ГУЛАГ пугает некоторых чиновников украинской тюрьмы?

Скажем больше. На наш взгляд, стоило бы из ГУЛАГА перенести в современные места лишения свободы два организационных принципа. Если вывести из подчинения начальников исправительных колоний и СИЗО наружную охрану и оперативные отделы, то исчезнет питательный навоз тюремной коррупции – теневое производство, – а традиционная коррупция – предоставление заключенным незаконных льгот – сократится минимум на порядок.

О кадровой проблеме. «В нашей исполнительной системе убрали настоящих профессионалов», – утверждает Владимир Ильич. Кто убрал? Ваш преемник Кизим? Да нет же, и Вы прекрасно знаете, как все происходило! Профессионалов «убрала» сама система, «белокони-левочкины». Думая о себе в первую очередь, с помощью президента, Кабмина и Верховной Рады «отцы» тюремной системы «надули» огромные пенсии себе и правоохранителям. А когда «оранжевое» правительство спохватилось, то не придумало ничего умнее, чем Законом о бюджете на 2006 год сократить эти пенсии практически вдвое. Вот все «профессионалы» и удрали до Нового года, на то они и профессионалы, чтобы правильно ориентироваться и быстро принимать решение.

Вакансии надо заполнять? Надо, а кем? Бутенко должен хорошо знать, что такое кадровый голод. И неудивительно, что новое руководство вынуждено брать в тюремную систему не самых лучших людей. Можно ли обвинять Кизима в том, что, придя на Ваше место, он обнаружил кадровую брешь и вынужден был срочно заполнять вакансии? Позволительно и Бутенко задать вопрос: почему он как главный профессиональный тюремщик не создал кадровый резерв?

О качестве кадров системы исполнения наказаний в Харьковской области можно говорить много. Действительно, «руководитель колонии № 109 был уволен с должности начальника СИЗО. При нем в столитровый котел бросали два килограмма крупы и говорили, что это каша». Действительно, руководитель он никудышный, при нем заключенных кормили отвратительно. Но справедливости ради надо сказать, что его не уволили. Он уволился сам в связи с ограниченным состоянием здоровья. Правда это или нет, но именно так записано в документах, все остальное – сплетни.

Правда и то, что на место этого начальника в СИЗО пришел другой, назначенный Бутенко. При нем в котел стали бросать уже два с половиной килограмма крупы и говорили, что это каша с мясом. В этом он мало чем отличался от предшественника. Но зато он здорово отличился в другом. В следственном изоляторе с его приходом возникло подпольное производство мебели, на котором в течение четырех лет незаконно работали до восьмисот рабов. Много это или мало? Скажем так: не на всякой мебельной фабрике столько рабочих. К тому же в отличие от рабочих мебельных фабрик их труд не нормировался, не оплачивался и не охранялся. Их пальцы, отрезанные на станках, оформлялись как случайно прибитые дверью. Результаты труда тюремных рабов в денежном выражении распределялись между «крышами». Владимир Ильич Бутенко должен знать, кто эти «крыши»…

Еще о кадрах. Бутенко говорит: «Был некогда такой заместитель начальника колонии, при непосредственном участии которого осужденного забили до смерти… а сейчас готовят к тому, чтобы назначить замом в следственный изолятор». Увы, это правда. Более того, этого человека уже назначили первым заместителем начальника СИЗО. В свое время он избежал уголовной ответственности, как говорится, «прошел» по делу свидетелем. Но от моральной ответственности его никто не может освободить. Наверное, это «прокол» Кизима. Как руководитель он должен был бы предвидеть последствия своего шага. А они скоро проявятся. Но Кизима в этом случае можно только пожалеть – «не корысти ради»…

Что же касается самопорезов, то и здесь не все так однозначно, как видится генералу. «99% людей, которые собираются покончить с собой, так или иначе дают об этом знать, и отследить их не составляет особого труда», – считает Бутенко. Это – мнение финансиста, всю службу проведшего в комфорте бухгалтерских и начальственных кабинетов. Профессиональные психологи, во-первых, утверждают, что называть какие-либо проценты здесь вообще неуместно, можно лишь говорить о большинстве случаев. А во-вторых, в преобладающем большинстве случаев люди, собирающиеся покончить с собой, никогда не проявляют явных признаков этого намерения.

Что же касается недавнего самоубийства в медчасти СИЗО, то можно твердо заявить, что еще пять лет назад такое было невозможно. Тогда в подобной камере сидели не меньше пятнадцати человек, из которых всегда два-три не спали, а камера полностью просматривалась из коридора – санузел, или на местном жаргоне «дючка» – не был отгорожен. Теперь же благодаря введенным Бутенко «евростандартам» в камере медчасти только двое заключенных, а санузел – это отдельное непросматриваемое помещение. В этих условиях непрерывно контролировать поведение заключенного невозможно. Разве об этом не знает Бутенко?

Практический опыт свидетельствует, что динамика тюремных самоубийств коррелирует с динамикой суицидов на свободе, а та, в свою очередь, связана с целым рядом факторов, в т.ч. экономической и политической нестабильностью в стране. К примеру, всплеск тюремных самоубийств в новейшей истории пенитенциарной системы пришелся на конец восьмидесятых – начало девяностых годов прошлого века. Это было время наиболее интенсивной гуманизации судебной и тюремной систем государства. А в советских тюрьмах времен застоя, несмотря на жесткий режим и ограничение свобод, самоубийства были редки.

Удивительно слышать от вчерашнего главного тюремщика области и рассуждения о «пресс-хатах». Издеваться в камере над заключенным – значит совершать преступление. Это понимает даже слабоумный. И поручать совершение этого преступления 4-5 доверенным зэкам – все равно, что всему Харькову рассказать про свои дела.

Камерный «пресс» совершается по другим схемам, и пресечь его не составляет никакого напряжения мысли. Пресс-хаты существуют потому, что коррумпированные чиновники тюремного ведомства, исповедуя идеологию барыг, по просьбе «уважаемых людей» инициируют «пресс». То есть, когда в СИЗО попадают люди, от которых очень надо получить показания на политиков или крупных бизнесменов, применяется «пресс». Это когда кому-то хочется прибрать к рукам чужой бизнес (имеется в виду не ларек с мороженым, а например, крупный завод или банк). Такой «пресс» бывает очень редко. При Кизиме его точно не было (слишком короткий срок руководства), а вот при Бутенко – возможно. В СИЗО он возник в начале 90-х годов, когда среди тюремных оперативников стало неприлично получать голую зарплату, и, работая мозгами, раскрывать преступления с помощью оперативно-розыскной деятельности. Прилично стало иметь мало мозгов и много «бабок» – вот тогда и появились пресс-хаты.

Может, поэтому Бутенко утверждает, что «мы не имеем никакого отношения к раскрытию преступлений…»? Очень странно слышать это заявление от генерал-лейтенанта внутренней службы. В соответствии со статьями 1 и 5 Закона Украины «Об оперативно-розыскной деятельности» поиски и фиксация данных о противоправной деятельности – обязанность оперативных подразделений органов и учреждений Госдепартамента исполнения наказаний…

Вообще-то, в интервью еще немало всяких «блошек», но стоит ли занимать место в... Безусловно, разговор полезный, своевременный. Хотелось, чтобы он стал еще и действенным. Хочется также, чтобы в СМИ рассматривались проблемы пенитенциарной системы, а не проблемы взаимоотношений между двумя начальниками – бывшим и нынешним. Потому что когда СМИ погружаются в «грязное белье», они не приобретают аудиторию, а теряют репутацию.

Публикацией этого материала, призываю к тому всех честных журналистов.

Комментарий «ПЛ»:

Можно было б сказать – «милые бранятся, только тешатся», мол, бывший начальник Управления по вопросам исполнения наказаний в Харьковской области выясняет отношения с нынешним, а автор вышеизложенного материала выступает в качестве «общественного адвоката» последнего. В этой полемике вскрываются язвы системы, поразившей Департамент исполнения наказаний.

Но уж больно зловеще звучат из уст бывшего оперуполномоченного СИЗО дифирамбы в адрес советской системы ГУЛАГа. Спасибо хоть на том, что автор «не рассуждал долго о преимуществах организации той системы»...

Юрий Чумак, ХПГ

Кримінально-виконавча система

11.08.2006 | Лариса Холманская
джерело:
«Вечерний Харьков»

По ту сторону правды

   

Александр Кизим – начальник управления Госдепартамента Украины по вопросам исполнения наказаний в Харьковской области – пребывает в новой должности восемь месяцев. До этого шесть лет находился на аналогичной должности, только в Полтаве. О своем предшественнике по службе Александр Алексеевич сейчас говорит неохотно.

Интервью бывшего начальника управления Госдепартамента Украины по вопросам исполнения наказаний в Харьковской области Владимира Бутенко, напечатанное «Вечеркой» (см. http://www.khpg.org/index.php?id=1155120532) вызвало у нынешнего руководителя нескрываемое чувство недоумения и досады.

Разбираться, оправдываться и опускаться до личных разборок Кизим не считает нужным. А вот поставить точки над i по некоторым вопросам, касающимся деятельности учреждений системы органов исполнения наказаний, считает крайне необходимым. Потому что уверен, что в упомянутом интервью бывший начальник управления попытался ввести в заблуждение читателей.

Предсказание бунтов

По утверждению Владимира Бутенко, Украину ждет волна тюремных бунтов.

«Хочу заявить, – говорит Александр Кизим, – что эти утверждения даже не спорные, – они абсурдные. «Предсказания» тюремных бунтов в нашей стране беспочвенны и направлены на дискредитацию и формирование негативного представления об учреждениях исполнения наказаний» и их персонала.

Новый начальник недоумевает: на чем основываются подобные заявления бывшего руководителя? Есть ли у него оперативная информация, конкретные факты? Если он располагает доказательствами, то обязан как бывший руководитель, «знающий систему», патриот Украины, проинформировать соответствующие правоохранительные органы.

Возврат к ГУЛАГУ

– Утверждение о том, что в системе исполнения наказаний идет возврат к гулаговской системе, – продолжает полковник Кизим, – беспочвенно. В свою очередь я могу на конкретных примерах доказать, что никакого возврата к ГУЛАГУ нет и быть не может. Невозможно вернуться в то правовое поле, которое существовало при Сталине. Это историческая объективность. Сегодня мы твердо стоим на позиции, когда в отношении осужденного максимально обеспечивается исполнение закона.

Мы возрождаем принципы, заложенные авторитетными учеными, корифеями в области уголовного права и пенитенциарной науки (такими, как Стручков, Наташев, Артамонов), которые в своих трудах предлагали администрации организовать воспитательный процесс и условия отбывания наказания таким образом, чтобы осужденный четко представлял себе картину своей дальнейшей судьбы в местах лишения свободы. С первой же встречи осужденному дается установка, что он находится в местах лишения свободы временно. С первого дня он должен усвоить и четко представлять, когда к нему возможно применение условно-досрочного освобождения, или перевода в колонию минимального уровня безопасности с облегченными условиями содержания, или другие предусмотренные законодательством льготы.

Например, в колонии № 109 с минимальным уровнем безопасности (т.н. колония поселения) благодаря разумному подходу ее начальника начинает реализоваться следующая норма уголовно-исполнительного законодательства. Осужденным, имеющим положительные характеристики, разрешается приобретать собственное жилье и проживать со своими семьями. Кроме того, если бывший осужденный является высококлассным специалистом и не желает уезжать, он может остаться и работать в учреждении после освобождения. Таким образом, человек адаптируется к нормальной жизни.

И еще несколько слов – об отношении к осужденным. Для меня как для практика, знающего их психологию, это очень важно. Вот мой оппонент спрашивает: «где хоть в одной колонии начальник не распечатывает пакет, отправленный его подопечным прокурору?» Интересно, откуда он об этом знает. По собственному опыту? Я не думаю, что начальник учреждения может опуститься до такого. Начальник учреждения – очень ответственное и серьезное должностное лицо. Наверное, у него есть более серьезные и важные задачи, чем подсматривать в замочную скважину.

Шоу вместо подготовки к новой жизни

Александр Кизим решительно не приемлет то, что активно использовало в своей работе предыдущее руководство: «Я противник подхода, стиля работы, смысл которого заключается в использовании какого-то ноу-хау, каких-то «новых» элементов работы с осужденными». Однодневное шоу в виде показа мод в 54-й женской колонии со взятыми напрокат моделями одежды или одноразовая акция в виде конкурса «школы поваров» в 18-й мужской колонии – все это он считает показухой, рассчитанной на всеядных журналистов, созданием видимости демократизации системы.

– Гораздо разумнее (и сложнее!) научить осужденных шить, готовить пищу, а не заимствовать на один день чужую одежду и показывать это как ноу-хау в системе исполнения наказаний. Мы используем лучшее, что было наработано в пенитенциарной системе в прошлом. Во-первых, это общеобразовательное обучение. Второе – это профессионально-техническое обучение. Лет десять назад в местах лишения свободы были закрыты все ПТУ. Сейчас практически во всех учреждениях, за исключением следственного изолятора, они восстановлены. Нашим ведомственным приказом предусмотрено обучение десятку различных профессий – повара, слесаря, электрослесаря, ремонтника, фрезеровщика, – то есть тем специальностям, которые пригодятся им в жизни. Причем на научной основе, с привлечением квалифицированных преподавателей. По окончании учебы выдается соответствующий документ государственного образца.

О СИЗО

– Из событий, случившихся недавно в СИЗО (следственном изоляторе – прим.ред.) – побег в прошлом году осужденного Ф. и массовое членовредительство в мае этого года, – я как новый начальник извлек горький урок (характерно, что интервью с господином Кизимом было напечатано в «Вечернем Харькове» 2-го августа, и аккурат перед его публикацией их харьковского СИЗО был совершен новый побег – «ПЛ», см. http://www.khpg.org/index.php?id=1154590378). Оказывается, на таком серьезнейшем участке работал плохо подготовленный, зачастую неопытный персонал. В отношении подследственных со стороны оперативных работников допускались случаи беспредела. Некоторые из них считали, что камера – это их вотчина. Чего стоит только безосновательный перевод из камеры в камеру?! Человек только обжился, обустроился, как его переводят в другую камеру, и так далее. Я выяснил, что существовал незаконный, в нарушение всех приказов, вывод людей в учебно-производственные мастерские. Мало того – инспектора передавали подследственным от родственников запрещенные предметы. Вот это действительно ГУЛАГ в квадрате! Неудивительно, что в отношении одного из оперативных работников в начале 2005 года было возбуждено уголовное дело.

Исходя из увиденного, проанализировав обстановку в СИЗО, мы приняли решительные меры и обновили оперативный состав, заменив четырех оперработников. Поскольку многие из них не имеют юридического образования, мы налаживаем систему их обучения. Произведены и другие кадровые перемещения.

О СИЗО можно говорить долго. Интересно отметить, что сложилась практика, когда заместители начальника Управления не влияли на руководство СИЗО и не пытались вторгаться в его «парафию». Я до сих пор пытаюсь разобраться, почему и кому это было выгодно.

Пытки и «пресс-хаты»

Удивила нового начальника управления и ссылка в интервью на существование неких «пресс-хат», в которых заключенных якобы «прессуют», добиваясь какой-то информации или подчинения.

– Насколько мне известно, – а я работаю в системе исполнения наказаний на практической работе уже 34 года, – этот термин витает где-то лет 15-20. То есть о них на страницах печати упоминалось еще с советских времен. Но литературные фантазии пусть останутся для журналистов, а у нас есть прокуратура, правозащитники, адвокаты. Это смелое заявление должно подтверждаться какими-то фактами избиения, применения пыток, фамилиями, номерами камер. А не голословными утверждениями. Если бы появилась такая информация, она в любом случае когда-нибудь стала бы достоянием прокуратуры.

Меня также удивила ссылка на работников правоохранительных органов. Давать оценку сотрудникам чужого ведомства, извините меня, это… мне даже трудно подобрать выражение. Работникам милиции и так нелегко работать в нынешних условиях, а им приписывают комнаты пыток и другие мерзости. Я могу только сказать, что наши формы взаимодействия по розыску преступников и раскрытию преступлений совершенствуются, за что я хочу наших коллег поблагодарить. Они относятся к работе ответственно и серьезно.

Доходяги из Полтавы

В интервью оппонента упоминались случаи перевода «проблемных» осужденных (больных, непокорных) из Полтавы в Харьков. Поэтому Харьков якобы стал «клоакой и отстойником» для таких заключенных.

– Руководитель Полтавской области – не может брать на себя функции руководства Госдепартамента и направлять в соседние области без их разрешения, – возражает Александр Кизим. Все перемещения осужденных основываются на законодательной базе. Без разрешения Киева мы не можем этапировать осужденных ни в Харьковскую, ни в Сумскую, ни в Днепропетровскую область.

Что касается направления в больницу (учреждение № 100 в Харькове) – да, действительно, мы переводили больных. Потому что эта больница закреплена за Полтавской и Сумской областями. Должен отметить, что мы направляли только соматических больных и тех, кто нуждается в проведении плановых операций. А вот больные туберкулезом сюда не направлялись. Они переводились в другое учреждение – № 69 в Кременчуге.

От журналистов не прячемся

«Тюремная» тема – благодатная почва для слухов и сплетен. Что происходит за стенами, волнует не только родственников осужденных и правозащитников, но и журналистов. В интервью упоминалось, что новый начальник закрыт от СМИ.

– Не скрою, я сделал для себя вывод, что нужно активно сотрудничать с журналистами, после инцидента, который имел место 8 мая этого года в СИЗО (случаи самовредительства). После этого я неоднократно приглашал СМИ в гости, чтобы показать, что у нас происходит. Ну, скажем, в той же колонии поселения № 109, где осужденные свободно живут, работают, обрабатывают землю и ухаживают за скотом. Сейчас, кстати, хорошие виды на урожай. Поэтому, пользуясь случаем, приглашаю журналистов посмотреть, как идет уборка урожая.

Я готов на любую форму полемики со своим оппонентом. Не только по вопросам, затронутым в его интервью, но по более широким и серьезным проблемам ведомства.

Я принимал участие в разговоре о реформировании уголовно-исполнительной системы. Я готов еще раз принять участие в подобных дебатах.

 

Читайте также в продолжение темы:

 «Грязное белье» пенитенциарной системы»

http://www.khpg.org/index.php?id=1155122459

Армія

04.08.2006
джерело:
УГСПЛ

Кількість військовозобов’язаних зменшать на 3,5 млн.

   

«З 6 мільйонів громадян України, які перебувають на обліку у військових комісаріатах країни, до кінця цього року буде скорочено до 2,5 мільйонів».

Про це 4 серпня під час брифінгу заявив начальник Головного управління оборонного планування Генерального штабу ЗС України генерал-лейтенант Євген Шелест.

– Зараз готується відповідний наказ Міністра оборони України, в якому, зокрема, буде визначений перелік категорій осіб, які будуть зняті з обліку. Серед таких категорій – особи, які притягалися до кримінальної відповідальності, а також жінки-військовозобов’язані за медичними спеціальностями, які мають двох та більше дітей, – повідомив він.

Стосовно жінок-військовозобов’язаних, генерал-лейтенант Євген Шелест додав, що загалом передбачається зняти з обліку майже 100 тисяч жінок, а всього на обліку у військкоматах їх перебуває до 1 мільйону.

Цікаво, що це питання регулюється виключно законами України. З огляду на це, Міноборони, очевидно, планує подати відповідний законопроект до парламенту.

Армія

10.08.2006 | Мария Поляковская
джерело: www.obozrevatel.com.ua

Дезертир сбежал от армии и следствия, а от любви – не смог

   

В военную прокуратуру Харьковской области явился с повинной бывший военнослужащий Николай П., который два года назад покинул стройные ряды вооруженных сил.

Согласно его показаниям, он ушел из части в «самоволку». По пути украл автомобиль – старые «Жигули» – и уехал на нем до ближайшего населенного пункта. Угнанный автомобиль разобрал и продал на автозапчасти, после чего вернулся в часть.

Когда милиция установила личность грабителя, Николай уже закончил службу в армии и сбежал от следствия в Россию.

Почти два года он провел в России у своих родственников, где заработал деньги и отдал их обворованному владельцу автомобиля – примерно 350 долларов. Вероятно, поэтому хозяин «Жигулей» забрал заявление из райотдела о краже. И только после этого бывший солдат явился в военную прокуратуру.

Явка с повинной была подкреплена рассказом о том, как ему тяжело было в России. В показаниях он написал, что долго думал, как быть. Жизнь в розыске ему была не по душе, потому и решил сдаться. Одному из следователей военной прокуратуры он сообщил, что встретил свою любовь, но девушка потребовала от него «легализации». Мол, если у нас будут дети, то она не готова к тому, что однажды придет милиция и увезет его в тюрьму.

Следователи прокуратуры учли факт «явки с повинной» и предполагают, что наказание будет не таким жестким.

Армія

11.08.2006 | Юрій Чумак, ХПГ

Другий за тиждень смертельний постріл пролунав в українській армії

   

11 серпня з Андрієм Губіним прощатимуться на його батьківщині – у Докучаєвську Донецької області. Це вже другий за тиждень смертельний постріл, що пролунав в українській армії.

Чергове вбивство у лавах української армії трапилося у механізованій частині в Білій Церкві. Напередодні у військовій частині проводили планові стрільби. За попередньою інформацією, 20-річний Денис хотів налякати товариша і спрямував йому в обличчя автомат «АК-74». Потім зняв запобіжник та вистрелив. 18-річний Андрій помер на місці. За фактом вбивства порушено карну справу.

Журналістам потрапити до військової частини неможливо. Командир частини Руслан Хомчак від коментарів журналістам відмовився, посилаючись на те, що він вирушає на батьківщину вбитого Андрія Губіна, щоб взяти участь у церемонії поховання.

За фактом вбивства слідство веде Військова прокуратура білоцерківського гарнізону. Але і там порожньо. А хто залишився на робочих місцях, пояснюють: слідчі на місці подій, а тому говорити про причини та мотиви злочину – зарано.

Водночас у Білоцерківській військовій прокуратурі обіцяють розповісти про попередні результати слідства впродовж найближчої доби. Кажуть, що Андрій Губін, якого застрелив співслужбовець, прослужив лише 4 місяці.

Це вже друге вбивство в українській армії за останній тиждень. Нагадаємо, що 6 серпня у військовій частині Командування сил підтримки ЗС України, що дислокується у с. Селещина Полтавської області, сталася надзвичайна пригода, внаслідок якої загинув рядовий Руслан Пащенко.

Трагедія сталася приблизно о 17.15 біля приміщення чергового військової частини. Попередньо встановлено, що черговий частини майор В. розмовляв з радіотелеграфістом вузла зв’язку рядовим Русланом Пащенком. Під час розмови між ними виникла суперечка. Діставши табельну зброю – пістолет Макарова – майор В. зробив постріл в голову рядового.

Важкопораненого Руслана Пащенка автомобілем швидкої медичної допомоги терміново було доставлено до Центральної районної лікарні смт. Машівка Полтавської області. Під час хірургічної операції від отриманого поранення рядовий помер.

Військовою прокуратурою Полтавського гарнізону відносно майора В. порушено кримінальну справу. Ведеться слідство. За чутками, в момент інциденту майор В. знаходився у стані алкогольного сп’яніння.

Погляд

02.08.2006 | Олександр Северин

Антивізантія

   

Олександр Северин

Що відбувається? Відбувається війна. Холодна громадянська війна. Не між Сходом і Заходом (хоча заперечувати цей конфлікт не можна, попри те, що він дуже великою мірою штучний, рукотворний і інспірований), як між «візантійською» верхівкою і українськими громадянами, котрі мають інше бачення суспільного і державного буття, а насамперед – інше бачення власних свобод, прав та інтересів. І значну кількість громадян ця візантійщина вкрай «дістала», що унаочнив і Майдан – 2004 і підтверджує теперішній рівень «популярности» політикуму і державних інституцій.

Візантійщина полягає не у недорозвинености чи відсутности зовнішніх ознак демократії. Демократія може інституційно оформлюватися як у вигляді сильної президентської влади, так і у парламентарній іпостасі, але ніяк не кореспондується зі страшною відірваністю тих, хто зве себе «елітою» від суспільства, його інтересів та прагнень. Візантійщина – в «охлократії олігархії», себто у «владі натовпу олігархів», розуміючи під олігархами не конче грошові мішки, але і приватизаторів влади. Ці люди ніколи не будуть керуватися національними інтересами, якщо ці національні інтереси бодай на дещицю не співпадатимуть з вектором персональних прагнень до накопичення [грошей, влади, впливу, авторитету серед собі подібних тощо] vulgaris. Ці люди ніколи не погодяться на прозорість і підконтрольність суспільству, це не вкладається в іхніх перегрітих перманентною калькуляцію мізках.

Це патологічне прагнення влади заради більшої влади і більших грошей на сучасному рівні розвитку медицини терапевтичними засобами не лікується. І такий підхід об’єктивно знаходиться у засадничій контроверсії з інтересами нації, котрі (погодьтеся, щоб там не говорити стосовно нюансів) полягають у:

– верховенстві права (втіленого у правовому законі),

– реалізації народного суверенітету, відповідальности держави,

– безумовному забезпеченні особистих прав і свобод кожного громадянина,

– рівних можливостях для вільного розвитку (себто у забезпеченні середовища вільної чесної конкурентности),

– перебуванні бандитів у тюрмах, а грошей – у кишенях тих, хто їх чесно заробив.

Коли людина нездатна уявити себе поза владною верхівкою, її не можна до влади допускати, така проява є суспільно небезпечною.

Коли хтось вважає себе «елітою» – це психіятричне.

Коли навколовладні та периферійні політичні мискоборці не тільки неестетично товкуться біля корита, немилозвучно рохкаючи, але і страшенно свинячать у світлиці, то чи не час суспільству пустити їх на ковбасу?

Наразі я не відаю, чи будуть достроково припинені повноваження «недопарламенту», чи відбудуться, відтак, позачергові вибори. Але аксіоматичним є одне – якщо ми не хочемо гарячої громадянської війни, ми (суспільство, нація) маємо виграти холодну війну з візантійщиною.

У разі створення будь-якої «коаліції» та призначення уряду – і уряд і депутати мають потрапити під тотальний, наджорсткий, щоб не сказати – жорстокий тиск громадян. Посполите рушення, тотальна громадянська офензива.

У разі дострокового припинення повноважень ВРУ (українською – «БРЕШУ») – не менш сильний пресинг для примушення всіх демократичних і національних (принаймні за легендою) політичних сил до:

а) створення єдиного фронту супроти комунобандитського реваншу

на

б) таких програмових засадах, котрі їм продиктує той, кого один час було модно звати «маленьким українцем» і хто насправді є більшим за всіх «керманичів», бо їхню брехню, дурість і ніцість бачить наскрізь. Узгодження і прийняття єдиної виборчої плятформи на базі реальних вимог громадськости має стати (увага!) умовою підтримки на виборах.

Безперечно, у разі перемоги на виборах такого блоку новоутворений ним уряд мусить потрапити під такий саме громадянський тиск, як і вірогідна поки що «ширка». Тільки в умовах постійного полювання народу за політиками та владцями в середовищі політиків та владців відбувається природній відбір.

Будь-яка революція лише тоді чогось вартує, коли вона вміє захищатися – слушно сказав один персонаж, що розумівся на революціях. Те, що ми звемо «Помаранчевою революцією», насправді було тільки «революцією в головах», не затронувши систему і не викинувши на смітник ідейно і морально убогу номенклятуру. Тому власне революція ще попереду – революція Вільної України проти безпросвітного комунопаханату, європейскости як цінністної системи проти візантійщини як системи знецінення негрошових цінностей і перемінення влади на товар. Попереду тотальна (і добре якщо безкровна) війна самозваної, саморобної і саморобленої «еліти» (перефразовуючи Андруховича – «курвобандитів») з тими, кого вони вважають не елітою, а відтак – бидлом. Себто, панове, з нами. Війна за Україну, війна, в котрій навряд чи братимуть у полон.

Перетворивши дискурс державної політики на перманентний заколот у найкращих візантійських традиціях, вони мають отримати перманентну революцію.

29-07-2006

http://maidan.org.ua/static/mai/1154167255.html

Погляд

11.08.2006 | Євген Захаров

„Все будет завтра...”

   

 «Все будет завтра. Верь мне. Завтра.

Все будет завтра. Продержись».

Саме ці поетичні рядки хочеться нагадати, коли читаєш безкінечні волання в статтях і на інтернет-форумах про розчарування, зраду, трагедію, навіть відразу від життя, а поруч – пропасні плани другого Майдану, голодувань, перекриття доріг, тощо. Дорогі друзі й колеги, правозахисники і правонападаючі, активістки та активісти! Давайте насамперед трохи заспокоїмося і спробуємо тверезо подумати, що нам сьогодні слід робити. Але спочатку давайте визнаємо: нічого страшного не сталося. Ніхто не помер насильницькою смертю, нікого не посадили за грати з політичних мотивів, ніхто сьогодні не посягає аж так прямо на нашу свободу. Ми вільні чинити власною долею так, як вважаємо за потрібне. Так, багато хто з нас вважає, що політична еліта України в черговий раз зрадила свій народ, і має в тому рацію. Але не з нас це почалося, і не нами закінчиться, і не будемо робити з цього трагедію. Тим більше, що усе це неоднозначно, і, можливо, через певний час ми будемо дивитися на останні події дещо інакше, ніж зараз. Кінець кінцем, усе владнається більш чи менш погано, як мовляв британський лорд Болінґброк. От і давайте поговоримо, що вдіяти, щоб було «менш», а не «більш».

До речі, окрім безсумнівних моральних втрат, розчарувань, тощо маємо і певні позитиви. Позбавлення ілюзій – це завжди добре, якою б гіркою не виявилася реальність.

На мою думку, головним результатом політичних подій початку серпня є відновлення дієздатності Конституційного Суду (КС). Це значно важливіше, ніж обрання уряду: уряди в Україні існують не більше року-півтора, а суддів обирають на 9 років. За відсутності КС усі рішення органів державної влади були, взагалі кажучи, нелегітимними. І тепер КС теоретично може їх скасувати. Саме панічним страхом перед скасуванням КС так званої «політреформи» і було викликане гальмування його діяльності, що є ні чим іншим, як певною узурпацією влади парламентом. Саме цим страхом можна пояснити наївні міркування, що, мовляв, відповідно до Перехідних положень до Конституції парламент має право її тлумачити за відсутності КС. Саме цим страхом викликане і прийняття закону №1253, яким Конституційному Суду забороняється (!) скасовувати зміни до Конституції, прийняті 8 грудня 2004 року. Знає кішка, чиє м’ясо з’їла! Як на мене, прийняття саме таких абсурдних законів красномовно свідчить про постійне зловживання правом, яке набуло у владному організмі розмірів епідемії. А Президент, який мав би скористатися правом вето, покірно підписує цей закон, який вочевидь порушує Конституцію.

Певен, що КС скасує цей ганебний витвір парламенту. Але сам КС не може розглядати це питання за власною ініціативою, йому необхідно отримати відповідне подання. Подання може зробити Президент (так само, як було з законом про недоторканність депутатів місцевих рад: Президент його підписав, а потім звернувся в КС з поданням про його відповідність Конституції), або група з 45 чи більше депутатів парламенту. І першочерговим завданням свідомих громадян, суспільства в цілому, є, на мою думку, – примусити суб’єктів конституційного подання це зробити.

Наступним кроком має бути подання про конституційність так званої «політичної реформи», цієї змови багатих проти бідних. ХПГ багаторазово публічно заявляла, що зміни, внесені в Конституцію 8 грудня 2004 року, є головною загрозою для прав людини. І просто боляче дивитись, які усі наші сумні прогнози здійснюються з математичною точністю. Карфаген має бути зруйнований! Найпростіший шлях до скасування «реформи» – конституційне подання про тлумачення статей 155 та 157 Конституції: чи передбачає процедура внесення змін до Конституції взаємопов’язане («пакетне») голосування конституційних змін разом з внесенням змін до звичайного закону? Мені важко уявити позитивну відповідь КС на це запитання. Я думаю, що КС раз і назавжди заборонить «пакетне» голосування змін до Конституції.

Скасування змін до Конституції є принциповим питанням: дії українського політикуму необхідно повернути в правове русло. Суб’єктивізм українських політиків, уявлення, що вони можуть робити усе, що їм заманеться, для досягнення своїх цілей, є дуже загрозливим для країни. Що ми і спостерігаємо. Цим грішать політичні сили усіх відтинків, усі гілки влади, насамперед, законодавча та виконавча. Без дотримання принципів верховенства права нічого доброго у нас не буде. Тому, гадаю, зусилля суспільства мають бути спрямовані на повернення поваги до права, дотримання усіх необхідних процедур. Треба «відремонтувати ауру» (згідно з анекдотом – об’ява в газеті: «ложу плитку, починяю ауру»). І першим кроком, як на мене, має бути вимога до політикуму скасувати «реформу» шляхом конституційного подання до КС.

Я думаю, що нам необхідно підтримувати ключові реформи, що вже розпочалися або готуються – судову, правової допомоги населенню, кримінальної юстиції, тощо. Можна чекати, що органи виконавчої влади та управління знову почнуть, як це було за часів Кучми, тиснути на суди для забезпечення своїх кланових інтересів і преференцій для близького для них бізнесу. Судова реформа покликана закріпити незалежність суду, і ми маємо сприяти цьому усіма можливими засобами.

Багато хто вважає, що з приходом нового уряду основні свободи, насамперед, свободи слова і підприємництва, згортатимуться, а державний примус і тиск значно посиляться. На мою думку, ці загрози перебільшені. Нова адміністрація значно обмежена в своїх діях багатьма факторами. Проте певний відкат, мабуть, таки відбудеться, особливо у східних та південних частинах країни. Тут можна чекати повернення старих схем домінування влади над бізнесом. Свобода підприємництва, яка і так є надто обмеженою, тепер серйозно загрожена, особливо може постраждати малий і середній бізнес. Тому громадським організаціям бажано поєднати зусилля з профспілками підприємців і не залишати жодного випадку незаконних дій з боку агентів держави без відповіді: інформування про них, протидія, судові позови. Кодекс адміністративного судочинства є прекрасним інструментом для виховання органів влади та управління, і необхідно навчитися ним користуватися. Те ж саме стосується можливих порушень свободи слова.

Взагалі таке можна сказати про будь-які незаконні дії держави в усіх сферах – усі вони повинні отримати гідну відсіч. Щоб відповідати на них, а ще краще, їм запобігти, необхідний всеосяжний громадський контроль за діями органів влади і управління – як на національному, так і на регіональному рівнях. Щоб він був реальним, а не фіктивним, маємо забезпечити реальну відкритість і прозорість влади, а для цього треба бути поінформованим. Отже, вкрай важливо домогтися прийняття змін до Закону «Про інформацію», які мають забезпечити якомога більшу інформаційну рівність суспільства і держави. За умови доступу до інформації можна впливати на формування та виконання бюджету, знати про рішення органів влади та управління щодо актуальних суспільних проблем, спостерігати за виконанням цих рішень, оцінювати результати, тощо. Зазначимо також, що Кодекс адміністративного судочинства надає можливість оскаржити незаконність нормативно-правових актів органів влади і управління усіх рівнів. Кодекс фактично запроваджує концепцію потенційної жертви: він надає можливість подати позови декільком особам щодо скасування одного й того ж нормативно-правового акту, який може порушити їхні права і свободи. Вимога бути прямою жертвою дії нормативно-правового акта для подання позову щодо його скасування відсутня. Ця концепція може, за умови активних дій громадськості, суттєво змінити картину відносин суспільства з державою.

Як усе це реалізувати? Я пропонував би використати досвід правозахисних організацій щодо створення спеціалізованих мереж громадських інституцій та окремих особистостей, які постійно опікуються утвердженням і захистом певного права чи групи взаємопов’язаних прав і виконують весь комплекс праці щодо проблем зі здійсненням цього права (чи групи прав), які виникають, – захист жертв порушень, інформування, спостереження за змінами нормативно-правової бази і практики, адміністративної і судової, підготовка і лобіювання таких змін в інтересах суспільства. Такі мережі мають включати регіональні інституції, які захищають жертв порушень, збирають інформацію на регіональному рівні і опікуються рішеннями місцевих органів влади і управління; аналітичні центри (їх звичайно називають think tanks), які узагальнюють регіональну інформацію, вивчають зарубіжний досвід, ведуть відповідну дослідницьку працю і орієнтовані на участь у прийнятті рішень на національному рівні; окремі фахівці у відповідній галузі – аналітики, експерти, адвокати, тощо, яких запрошують для виконання специфічної праці для аналізу, вироблення методології, представництва с судах, тощо. Такий підхід, на мою думку, можна застосувати до будь-якої суспільної проблеми, будь то соціальне сирітство, реформа житлово-комунального господарства чи якість середньої освіти. Для будування таких мереж необхідні ефективні засоби комунікації. Я думаю, що найкращий засіб для самоорганізації – це використання таких сайтів, як Майдан, Громадський простір та інших.

Важливим питанням є комунікація з владою. На мою думку, бажано забезпечити постійно діючий (скажімо, раз на місяць) круглий стіл представників влади і громадськості з його трансляцією на загальнонаціональних каналах телебачення і радіо, на кшталт круглого столу 27 липня. Кожне засідання має бути присвячене певній проблемі, і в ньому мають взяти участь фахівці у відповідній сфері – державні службовці найвищого рангу і громадські експерти. Чи погодяться наші політики і урядовці на такий крок – покаже час.

Отже, нам своє робить! І закінчити хочу також цитатою:

«А все же, не так уж важна нам победа,
ведь, все же, сражаемся мы».

Погляд

14.08.2006 | Юрий Фатенко, г. Владимир (Россия)
джерело: www.highway.com.ua

Универсальная вертикаль

   

То, что Майдан породил, Универсал похоронил. Если Майдан в 2004 году пытался разрешить проблемы страны снизу, мобилизовав максимальное число граждан-участников процесса, то выбор 2006 года, напротив, ограничил это число участников.

Выбор развития страны на перспективу в 2006 году был опосредован уже сверху - списками избирательных объединений. В силу чего проблемы решались уже и не сообща, и не наравне со всеми. Право выдвигать своих представителей в органы власти получила лишь часть общества, политизированная его часть, элита.

Соборность (дифференция), таким образом, была унифицирована, принесена в жертву унитаризму. Механизм согласования интересов снизу был подменён перераспределением полномочий сверху – между Президентом и Премьером (политико-правовая реформа).

Универсал эту тенденцию лишь подтвердил и закрепил. Кроме того, Универсал позволил сохранить лицо Президенту. Сохранив, впрочем, и противоречия между унифицированными уровнями власти при дифференцированных её ветвях - системный порок.

Между тем, если в буквальном смысле руководствоваться принципом разделения властей, то логично и очевидно, что такое разделение (властвующих) полномочий необходимо осуществлять не только по вертикали (между ветвями власти), но и между уровнями (по горизонтали). То есть, для России, например, между низовым уровнем – местным самоуправлением, средним – субъектом Федерации, и собственно федеральными полномочиями.

И действительно, древо государства лишь тогда плодоносит благо своим гражданам, когда те делегируют ему свои полномочия/соки от корней к кроне, к ветвям власти.

Так, по Гегелю, «общество – есть дифференция между семьёй и государством». Перефразировав сказанное, Федерацию можно назвать производным от полномочий, делегированных обществом - государству. Федерация есть механизм дифференции интересов низовых своих составляющих.

Издревле пирамида считалась самой устойчивой фигурой/моделью. В отличие, скажем от куба, у пирамиды меньше парусность. Однако, если пирамиду опрокинуть на одну из её боковых граней, парусность со стороны прежнего основания увеличится. Устойчивость фигуры, в свою очередь, уменьшится. Если же и дальше продолжить эксперимент и опрокинуть фигуру на её ребро или вершину (четырехгранным основанием вверх), то устойчивость конструкции вновь измениться. Казалось бы, внешне с пирамидой ничего не происходит. Никаких тебе деформаций, никаких для неё трансформаций. То же положение вертикали – перпендикулярное основанию. Ан нет, в каждом из случаев, будет меняться основание, площадь опоры.

Следовательно, на каждом этапе будут меняться «риски устойчивости». Максимальная устойчивость, как Вы понимаете, будет в случае опоры фигуры на своё основание (четырёхгранник). С опорой на трехгранник устойчивость будет уже ограничена. С опорой пирамиды на свою вершину риски падения конструкции максимально возрастут.

Нечто подобное имеет место быть и в модели государственного устройства. Одно дело, когда регионы делегируют свои полномочия наверх, к вершине власти. Такая ситуация возможна лишь при условии окрепших позиций гражданского общества, при условии всеобщего, равного и прямого избирательного права. И совсем другое дело, когда вершина власти спускает свои директивы вниз, к народу. В этом случае, интересы государства довлеют над интересами гражданского общества. Ибо в этом случае, взаимоотношения общества и государства затеняются, не прозрачны для общества.

В первом случае власть работает в режиме передаточного от народа, его органов (местного самоуправления) механизма. Во втором, в режиме приводного ремня чуждых основанию (т.е. народу) интересов. Между тем, основание, как ни крути, всегда приземлено. Тогда как вершина зависит от положения основания.

Если вы (вы ведь основание, народ), к примеру, считаете, что судьба ваша зависит от Верховной власти, то вы делаете ставку на «профессионализм» ЕЁ Вершины. Риски при этом, увеличиваются. Так как увеличивается цена каждой отдельно взятой ошибки. Ибо УНИВЕРСАЛьная вертикаль, в данном случае, упирается в «величину» переменную.

В ситуации же, когда регионы делегируют те или иные полномочия (права и обязанности) наверх, риски снижаются. Поскольку снижается вероятность совершения одной и той же ошибки во всех регионах одновременно. Универсальная вертикаль опирается, в данном случае, на статичное основание – на граждан.

Погляд

16.08.2006 | Михаил Белецкий

Письмо в редакцию

   

Уважаемый Евгений Ефимович!

Познакомившись с Вашей статьёй «Все будет завтра» на сайте Харьковской правозащитной группы, хочу высказать одно замечание.

Мне представляется, что в названной статье отражаются непомерно большие усилия, предпринимаемые этим изданием и вообще возглавляемой Вами Харьковской правозащитной группой в борьбе против прошедшей в Украине конституционной реформы. Этой теме посвящена большая часть Вашей статьи, где прямо заявлено: „ХПГ багаторазово публічно заявляла, що зміни, внесені в Конституцію 8 грудня 2004 року, є головною загрозою для  прав людини.» Приведенное утверждения является лейтмотивом многих Ваших заявлений последнего времени.

Сам я являюсь сторонником проведенной конституционной реформы, но негативная точка зрения на неё также представляется мне правомерной, заслуживающей внимания и обсуждения.

Однако крайне неправомерной представляется приведенная оценка этой реформы как угрозы, и даже главной угрозы для прав человека. Внесенные изменения в Конституцию в основной части вообще не касаются проблемы прав человека. Я сказал «в основной части», поскольку одно из изменений, второстепенное и не привязанное к её сути, а именно, внесение в полномочия прокуратуры надзора за соблюдением прав человека, действительно, заслуживает пересмотра именно с этой точки зрения. Существо же реформы заключается в ином распределении полномочий между ветвями власти, передачи части этих полномочий от президента парламенту и Кабинету министров. Понимаю, что такая передача полномочий и переход от президентской к парламентско-президентской форме правления может вызвать неприятие, особенно учитывая выраженное Вами восприятие нынешнего президента как «своего президента». Но при чём здесь права человека? Ведь подобное распределение полномочий и подобная форма правления свойственна большинству европейских стран, нигде не вызывая претензий в нарушении прав человека. Не вызвали они возражений и Венецианской комиссии.

На мой взгляд, борьба за или против конституционной реформы есть чисто политическая борьба. Активное участие в этой борьбе правозащитной организации способно только дискредитировать саму эту организацию и отвлечь от действительно правозащитных задач.

Михаил Белецкий, политолог

Погляд

18.08.2006 | Евгений Захаров

Комментарий к письму Михаила Белецкого

   

Политолог Михаил Бежецкий прислал письмо по поводу мой статьи «Все будет завтра…», которое можно найти по адресу

http://khpg.org/index.php?id=1155732938

 Я не могу согласиться с основным тезисом Михаила Белецкого о том, что внесенные в Конституцию изменения касаются прав человека только в части возвращения общего надзора прокуратуры, а борьба за или против конституционной реформы является чисто политической. Права человека – это зоны свободы, которые государство вправе ограничить только на основании закона с ясно определенной целью и само ограничение должно быть необходимым в демократическом обществе. Конституция, по сути, описывает границы этих зон и задает принципы взаимоотношения между различными ветвями власти, а также между государством, обществом и личностью. Непродуманные изменения этих многосторонних отношений могут привести к значительным конфликтам и грубым нарушениям зон свободы. Поэтому изменения Конституции всегда касаются прав человека, поскольку они всегда или увеличивают зоны свободы, или уменьшают их, или же делают значительно менее защищенными от экспансии государства. Правозащитная деятельность как раз и направлена на защиту зон свободы от государства, ее целью является снижения уровня организованного насилия со стороны государства, минимизация его. А поскольку, на наш взгляд, внесенные 8 декабря изменения в Конституцию имеют разрушительный для страны в целом характер (обоснование этого тезиса см. в предыдущих публикациях ПЛ), постольку мы и говорим об этой самой серьезной, на наш взгляд, угрозе правам человека.

Что же касается распределения полномочий между Президентом, правительством и парламентом и оценки Венецианской комиссии, то и здесь на самом деле все гораздо сложнее. ПЛ намерен посвятить этому вопросу вскоре отдельную публикацию.

 

Дисиденти і час

08.08.2006 | Софія Карасик, Харківська правозахисна група. Доповнив і додав бібліоґрафії Василь Овсієнко

8 серпня 2006 року о 7 годині за київським часом у США померла Надія Світлична

   

СВІТЛИЧНА НАДІЯ ОЛЕКСІЇВНА

Світлична Надія Олексіївна народилася 8 листопада 1936 року в с. Половинкине Старобільського району на Луганщині. Померла 8 серпня 2006 року в м. Матаван, штат Нью-Джерсі, США.

Правозахисниця, активний член Закордонного представництва Української Гельсінкської групи (УГГ), редактор-укладач «Вісника репресій в Україні» (США), громадська діячка.

1953-1958 рр. – закінчила філологічний факультет Харківського університету, відділення української мови й літератури. Працювала директором школи робітничої молоді в м. Краснодон, бібліотекарем.

З 1963 оселилася в Києві. Працювала в редакційній групі заочного сільськогосподарського технікуму, редактором видавництва «Радянська школа», науковим співробітником інституту педагогіки і за сумісництвом – учителькою вечірньої школи в Дарниці.

Клуб творчої молоді (КТМ), який відвідувала з братом Іваном Світличним, зіграв величезну роль у житті не тільки «шістдесятників». Там Світлична здружилася з багатьма майбутніми дисидентами, з художницею Аллою Горською.

Після відомого зіткнення 22 травня 1967 біля пам’ятника Т.Шевченку Світличною серйозно зацікавився КДБ. 8 листопада 1967 року Світлична разом із братом, Іваном Дзюбою, Ліною Костенко послала лист-протест П. Шелесту, у якому кваліфікувала процес над В’ячеславом Чорноволом як порушення елементарних процесуальних норм, як «особисту помсту, розправу наділених владою людей над людиною, яка інакше мислить і зважується критикувати дії окремих радянських установ, тобто здійснює своє конституційне право». Була на суді В. Чорновола у Львові 15 листопада 1967 року. 1968 звільнена з роботи.

У грудні 1970 р. у м. Василькові Київської обл. разом з Євгеном Сверстюком знайшла забиту подругу-художницю Аллу Горську, організувала похорон і зведення пам’ятника на її могилі.

Після «січневого покосу» 1972 р. Світличну майже щодня викликали на допити в КДБ у справі брата. Щоразу прощалася зі своїм дворічним сином Яремою, який теж був для КДБ «аргументом» слідства. За місяць до арешту на черговому допиті Світличній оголосили про арешт і зажадали написати доручення, кому вона довіряє виховання дитини. «Були страх, сльози, сумніви, торгівля з самою собою: чи не піти на компроміс задля дитини», – такі думки прийшли в той момент, коли начальник слідчого відділу сумнозвісний Пархоменко заявив: «Ми даємо вам ще добу – подумайте добре». Жодному його слову не повірила. Потім з’ясувалося, що в цей день був арештований Іван Дзюба і проведено багато обшуків, у тому числі й у Світличних. Вилучили працю Василя Стуса «Феномен доби», книжку А. Авторханова «Технология власти», вірші, статті, вирізки, листи – усього 1800 одиниць.

Заарештували Світличну 18 травня 1972 року. Сина з ясел кагебісти відвезли в будинок дитини в м. Ворзель під Києвом. Тільки зусиллями братової Леоніди Світличної родині вдалося забрати його і віддати бабусі на Луганщину.

Майже рік Світлична провела в ізоляторі КДБ на вул. Володимирській, 33. На провокаційні запитання слідчого відповідала: «Я просто людина, життя подарувало мені щастя спілкуватися з широким колом творчих людей, і репресії проти них я сприймаю як репресії проти мене». У протоколах слідства є таке: «Визнаю себе винною в тім, що, маючи вищу освіту, певний життєвий досвід, вірила законам, які не узгоджуються між собою, вважала, що конституція СРСР — це найвищий Закон, а це не так, тому що його постійно порушують. Обіцяю, що коли мене з малою дитиною випустять, не читатиму антирадянську літературу, а зарікатися, що взагалі нічого не читатиму, не можу, тому що я людина письменна і невідомо що є критерієм: що можна читати, а чого — не можна».

23-24 травня 1973 року Н. Світлична засуджена Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») на 4 роки таборів суворого режиму.

Покарання відбувала в сел. Барашево Теньгушовського р-ну, Мордовія, в установі ЖХ-385/3. Разом з іншими ув’язненим жінками брала активну участь у протестах, голодуваннях. За місяць до кінця терміну Світличну повезли в Луганськ вибирати місце проживання, фактично «заслання», але вона твердо вирішила повернутися в Київ.

Повернулася в травні 1976. У прописці відмовили, на роботу не брали, погрожували заарештувати за «дармоїдство». Жила з сином у братової Леоніди Світличної, яку регулярно штрафували за «порушення паспортного режиму». Восени 1976 зважилася надіслати до ЦК КПУ й уряду заяву — відмову від громадянства, мотивуючи цей крок жорстокою розправою над Левком Лук’яненком, Петром Григоренком, В’ячеславом Чорноволом, Василем Стусом, Стефанією Шабатурою та іншими достойними людьми. Свій вибір пояснила так: «Нижче моєї гідності бути громадянкою найбільшого в світі, наймогутнішого і найдосконалішого концтабору».

У 1977 Світличній запропонували вступити в Українську Гельсінкську Групу. Відмовилася, відповівши: «Я роблю для вас усе, що можу, і далі робитиму те, що зможу. Робитиму не для того, щоб десь фігурувати, бо не бачу в цьому особливого сенсу». Один з меморандумів УГГ називався «Про долю Надії Світличної».

1977 вийшла заміж за Павла Стокотельного, прописалася й улаштувалася двірничкою в дитячому садку, але після чергового допиту була звільнена. 30 грудня Світличній пред’явили попередження за Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25.12. 1972.

На «відкритому» судовому процесі в березні 1978 у м. Василькові Київської обл. над Миколою Матусевичем і Мирославом Мартиновичем була свідком. Щодо її показів у ЦК КПУ надійшла така інформація: «Намагалася використати судову трибуну для антирадянської агітації і пропаганди».

У травні 1978, «не порушивши адміністративного нагляду, на власнім кріслі-ліжку вродила козака Івана...»

12 жовтня 1978 року виїхала спочатку в Рим, де її прийняв Папа Римський Павло VI, а 8 листопада того ж року прибула у США. Через 8 років її позбавили  радянського громадянства.

Працювала перекладачкою в Гарвардському університеті.

З 1980 Світлична брала активну участь у роботі Закордонного представництва УГГ, стала редактором-упорядником періодичного видання Представництва. До неї стікалася вся інформація про репресії в Україні. До 1985 регулярно видавала «Вісник репресій в Україні» (коштом української діяспори). 1983-1994 рр. працювала в Українській редакції Радіо «Свобода». Спочатку виходила в ефір епізодично, як правило, у зв’язку з трагічними українськими подіями. Від постійної роботи в редакції спочатку відмовилася, боячись нашкодити братові. Потім зрозуміла, що братові вже неможливо нашкодити: блискучого літературного критика й поета система зробила інвалідом першої групи.

Розшифровуючи і розбираючи передані з таборів матеріяли і перетворюючи їх на брошури і книги, численні радіопередачі, Світлична вчинила справжній подвиг. Це була неймовірно тяжка робота. Саме Світличній ми зобов’язані підготовкою до друку книжки Василя Стуса «Палімпсести». Вона впорядкувала книжки Ярослава Лесіва «Мить», Миколи Руденка «За ґратами», Миколи Горбаля «Коломийка для Андрійка», Гелія Снєгірьова «Твори», брошуру Юрія Литвина.

1990 Світлична приїхала в Київ під час студентського голодування. Щодня приходила інкогніто на майдан, але зізнатися, хто вона, не зважилася. Було незручно: «Я сита з багатої країни, а вони голодують». Тоді ж подумала: «Діти гідно продовжують традиції шістдесятників... Україна прокинулася».

Після смерті брата Івана разом з його вдовою Леонідою Світличною підготувала до друку книжку його віршів «У мене – тільки слово» (вийшла 1994) і книжку спогадів про І. Світличного «Доброокий» (видана в 1998), книжку його листів з табору.

Н. Світлична проживала в м. Матаван, штат Нью-Джерсі, США, працювала в Українському музеї в Нью-Йорку, редагувала жіночий журнал «Віра». Зібрала величезний архівів, який, утім, потребує впорядкування. Збирала кошти на пам’ятник Оксані Мешко та її матері Марії, на Козацький хрест «Убієнним синам України» в урочищі Сандармох (Карелія). 2003 р. була учасницею паломництва в урочище Сандармох та на Соловки. Її присутність в Україні була явною.

Надії Світличній присуджена премія ім. В.Стуса 1992 р. 1994 Надії та Іванові Світличним присуджена державна премія ім. Т.Шевченка. Свою частку премії віддала на створення «Музею шістдесятництва» в Києві. 26 листопада 2005 року нагороджена орденом Княгині Ольги.

Дисиденти і час

08.08.2006

Сьогодні Ларисі Богораз виповнилося би 77 років...

   

Лариса Иосифовна Богораз родилась 8 августа 1929 года в Харькове. Здесь прошли ее детство и юность.

Родители – партийные и советские работники, участники Гражданской войны, члены партии. В 1936 отец Ларисы Иосиф Аронович Богораз был арестован и осужден по обвинению в «троцкистской деятельности». В 1947 году Лариса едет к отцу в ссылку – вопреки запрету матери.

В 1950, окончив филологический факультет Харьковского университета, Лариса работала несколько месяцев в сельской школе учителем украинского языка и литературы. Затем она вышла замуж за Юлия ДАНИЭЛЯ и переехала в Москву; до 1961 работала преподавателем русского языка в школах Калужской области, а затем Москвы. В 1961–1964 – аспирант сектора математической и структурной лингвистики Института русского языка АН СССР; работала в области фонологии. В 1964–1965 жила в Новосибирске, преподавала общую лингвистику на филфаке Новосибирского университета. В 1965 Лариса Богораз защитила кандидатскую диссертацию (в 1978 решением ВАКа была лишена ученой степени; в 1990 ВАК пересмотрел свое решение и вернул ей степень кандидата филологических наук).

Лариса знала о «подпольной» литературной работе своего мужа и Андрея СИНЯВСКОГО; в 1965, после их ареста, она, вместе с женой А.Синявского Марией Розановой, активно способствовала перелому общественного мнения в пользу арестованных писателей. Дело Синявского и Даниэля положило начало систематической правозащитной активности многих из тех, кто принял в ней участие, в том числе и самой Ларисы Богораз.

В 1966–1967 Богораз регулярно ездит в мордовские политические лагеря на свидания к мужу, знакомится там с родственниками других политических заключенных, включает их в круг общения московской интеллигенции. Ее квартира становится чем-то вроде «перевалочного пункта» для родственников политзаключенных из других городов, едущих на свидания в Мордовию, и для самих политзаключенных, возвращающихся из лагеря после отбытия наказания.

Через ее квартиру прошли многие украинские шестидесятники и их родственники. С несколькими украинскими узниками совести  Лариса была дружна и регулярно писала им в лагерь – на украинском языке, разумеется. Особенно близкими были отношения с иваном и Леонидой СВЕТЛИЧНЫМИ. Они подружились семьями еще в конце 50-х, когда Юлий ДАНИЭЛЬ переводил стихи украинских поэтов на русский язык. Богораз переводила многие документы украинского самиздата на русский язык перед отправкой на Запад. Позже именно она вывезла со свидания с Анатолием МАРЧЕНКО информацию о тайнике, в котором были спрятаны номера «Украинского вестника», подготовленные Степаном ХМАРОЙ, Виталием и Олесем Шевченко, поехала во Львов и передала ее Олене Антонив.

 В своих обращениях и открытых письмах Богораз впервые ставит перед общественным сознанием проблему современных политзаключенных. После одного из таких обращений офицер КГБ, «курировавший» семью Даниэлей, заявил: «Мы с Вами с самого начала находились по разные стороны баррикады. Но Вы первая открыли огонь».

Эти годы – период консолидации многих разрозненных ранее оппозиционных групп, кружков и просто дружеских компаний, чья активность начинает перерастать в общественное движение, позднее названное правозащитным. Не в последнюю очередь благодаря «окололагерным» контактам Ларисы, этот процесс быстро вышел за рамки одной социальной группы – московской либеральной интеллигенции. Так или иначе, она оказалась в центре событий.

Поворотным моментом в становлении правозащитного движения стало обращение Ларисы Богораз (совместно с Павлом ЛИТВИНОВЫМ) «К мировой общественности» (11.01.1968) – протест против грубых нарушений законности в ходе суда над Александром ГИНЗБУРГОМ и его товарищами («процесс четырех»). Впервые правозащитный документ апеллировал непосредственно к общественному мнению; даже формально он не был адресован ни советским партийным и государственным инстанциям, ни советской прессе. После того, как его многократно передали по зарубежному радио, тысячи советских граждан узнали, что в СССР существуют люди, открыто выступающие в защиту прав человека. На обращение откликнулись десятки людей, многие из которых солидаризировались с его авторами. Некоторые из этих людей стали активными участниками правозащитного движения.

Подпись Богораз стоит и под многими другими правозащитными текстами 1967-1968 и последующих лет.

Несмотря на возражения со стороны ряда известных правозащитников (сводившиеся к тому, что ей, как «лидеру движения», не следует подвергать себя опасности ареста), 25.08.1968 Богораз приняла участие в «демонстрации семерых» на Красной площади. Арестована, осуждена по ст.ст. 1901 и 1903 УК РСФСР на 4 года ссылки. Отбывала срок в Восточной Сибири (Иркутская область, пос.Чуна), работала такелажницей на деревообделочном комбинате.

Вернувшись в Москву в 1972, Лариса Иосифовна не стала принимать непосредственное участие в работе существовавших тогда диссидентских общественных ассоциаций (лишь в 1979–1980 она вошла в состав Комитета защиты Татьяны ВЕЛИКАНОВОЙ), однако продолжала время от времени выступать с важными общественными инициативами, одна или в соавторстве. Так, ее подпись стоит под т.н. «Московским обращением», авторы которого, протестуя против высылки Александра СОЛЖЕНИЦЫНА из СССР, потребовали опубликовать в Советском Союзе «Архипелаг ГУЛАГ» и другие материалы, свидетельствующие о преступлениях сталинской эпохи. В своем индивидуальном открытом письме председателю КГБ СССР Ю.В.Андропову она пошла еще дальше: отметив, что не надеется на то, что КГБ откроет свои архивы по доброй воле, она объявила, что намерена заняться сбором исторических сведений о сталинских репрессиях самостоятельно. Эта мысль стала одним из импульсов к созданию независимого самиздатского исторического сборника "Память" (1976-1984), в работе которого Богораз принимала негласное, но довольно активное участие.

Изредка Лариса Иосифовна публиковала свои статьи в зарубежной печати. Так, в 1976 она, под псевдонимом «М.Тарусевич», опубликовала (в соавторстве со своим вторым мужем Анатолием МАРЧЕНКО) в журнале "Континент" статью "Третье дано", посвященную проблемам международной разрядки; в начале 1980-х вызвал общественную дискуссию ее призыв к британскому правительству отнестись более гуманно к заключенным террористам Ирландской Республиканской Армии.

Лариса Богораз неоднократно обращалась к правительству СССР с призывом объявить всеобщую политическую амнистию. Кампания за амнистию политических заключенных, начатая ею в октябре 1986 вместе с Софьей КАЛЛИСТРАТОВОЙ, Михаилом ГЕФТЕРОМ и Александром ПОДРАБИНЕКОМ, была ее последней и наиболее успешной «диссидентской» акцией: призыв Богораз и других к амнистии был на этот раз поддержан рядом видных деятелей советской культуры. В январе 1987 М.Горбачев начал освобождать политзаключенных. Однако, муж Ларисы, А.Марченко, не успел воспользоваться этой амнистией – он скончался в Чистопольской тюрьме в декабре 1986.

Общественная деятельность Ларисы Богораз продолжилась в годы перестройки и пост-перестройки. Она принимала участие в подготовке и работе Международного общественного семинара (декабрь 1987); осенью 1989 вошла в состав воссозданной Московской Хельсинкской группы и некоторое время была ее сопредседателем; в 1993–1997 входила в правление российско-американской Проектной группы по правам человека. В 1991–1996 Лариса Иосифовна – руководитель просветительского семинара по правам человека для общественных организаций России и СНГ.

Лариса Богораз – автор ряда статей и заметок по истории и теории правозащитного движения. Последние годы она работала над воспоминаниями, редактировала многие «мемориальские» тексты.

Умерла 6 апреля 2004 г. после тяжелой продолжительной болезни.

Дисиденти і час

08.08.2006 | Євген Захаров

Ювілей Євгена Грицяка

   

 Завтра, 9 серпня, Євгенові Степановичу Грицяку виповнюється 80 років. У день його ювілею в Коломиї відбудеться прем’єра блискучого фільму Михайла Ткачука про Норильське повстання 1953 року. Євген Грицяк керував повстанням в 4-й зоні. Наслідком став другий термін (1959-1964). Його книга „Короткий спогад про Норильське повстання” вийшла друком в Канаді в 1980 році. Знову почалися утиски і загрози. Тоді Євген Грицяк написав відкритий лист Брєжнєву, який ми друкуємо сьогодні на відзнаку дня народження Євгена Степановича. Подробиці його біографії читач знайде за адресою http://www.khpg.org/index.php?id=1057390557

Генеральному Секретареві ЦК КПРС

 Голові Президії Верховної Ради СРСР

Леонідові Іллічу Брежнєву,

товаришеві по фронту, по перу,

по єдиному радянському громадянству.

Відкритий лист з приводу нашої рівноправності

Шановний товаришу Леоніде Іллічу Брежнєв!

"Що це ще за товариш мені об’явився?" - мимохіть запитає­те Ви, коли прочитаєте моє до Вас звернення.

І це цілком природно, адже ж і я сам скоріш назвав би себе Вашим антиподом, аніж товаришем: бо по своїй суті наше товари­шування чисто формальне, а не справжнє.

А почалося воно ще тоді, коли Ви очолювали Політуправління 4-го Українського фронту, а я в складі 265 окремої штрафної роти, того самого фронту, "спокутував свою першу провину перед батьківщиною".

Як бачите, наші життєві шляхи вже тоді не збігалися, а після війни та служби в армії вони розійшлися ще більше: Ви пішли по лінії служіння батьківщині на найвищих і найвідповідальніших пар­тійно-державних постах, а я - по лінії подальшого "спокутування провини перед батьківщиною" в так званих "виправно-трудових таборах". Вас батьківщина відзначила золотими медалями та найвищими повноваженнями, мене - табірним номерним знаком і позбавленням усіх прав. Ваш шлях широкий і світлий, мій - вузь­кий і похмурий.

Але кожній людині, перед закінченням її шляху (яким би він не був), хочеться оглянутися назад, згадати його найголовніші етапи і, якщо є така можливість, зафіксувати їх на папері. І ми обидва це зробили: Ви написали на весь світ відому трилогію спогадів, у якій зафіксували найважливіші етапи Вашого світлого шляху, а я зро­бив мало кому відомий "Короткий запис спогадів", у якому відзна­чив тільки один, але, як на мене, найважливіший етап мого похмурого шляху.

І хоча ми писали свої спогади, виходячи з протилежних пози­цій і на різному рівні, нас усе-таки об’єднує те, що ми обидва писа­ли чисту правду про одне і те саме, тобто про радянську дійсність. Іншими словами, ми описали дві різні сторони одної і тої самої ме­далі. А оскільки ми писали в одному жанрі, я ще відважився назва­ти Вас товаришем по перу.

Третє, і в правовому відношенні найважливіше, наше товаришу­вання полягає в єдиному радянському громадянстві.

Але тут треба зазначити, що я не родився в Радянському Союзі і радянське громадянство отримав усупереч моєму бажан­ню. Тому-то, та й не тільки тому, я вже двічі подавав офіційну за­яву в відповідні органи радянської влади з проханням дозволити мені і моїй сім’ї виїхати з СРСР. Однак отримав категоричну від­мову і до цього часу залишаюся радянським громадянином.

Та, незважаючи на це все, мені таки приємно відзначити, що всі громадяни Радянського Союзу перед законом рівні, і водночас гірко усвідомлювати, що радянська влада не завжди цьому зако­нові підпорядковується. А там, де є можливість не підпорядкува­тися законові або обминути його, значить, що його немає!

Візьмімо для прикладу нас з Вами. Обидва ми рівноправні громадяни Радянського Союзу і, як я вже згадував, обидва напи­сали свої спогади. Ви описали свій шлях, а я - свій. І обидва ми писали про те, що бачили, самі пережили і що найглибше залягло в нашій пам’яті.

Ви опублікували свої спогади в Радянському Союзі і за кор­доном, я - тільки за кордоном. Але Вас не викликають, як мене, в КГБ і не питають, яким шляхом Ви передали за кордон Ваші спо­гади, від Вас не вимагають відречення від Вашої праці, Вам не погрожують судом, на Вас не наставляють провокаційні сильця. Навпаки, Вас вихваляють і Вами захоплюються.

Тепер я хочу запитати Вас, чому то виходить якось так, що дві однакові дії двох рівноправних громадян так неоднаково оцінюються? Чому Ви, товаришу Брежнєв, підписавши заключний акт Гельсінкських Угод, у яких, серед іншого, мовиться, що гро­мадяни всіх країн-учасниць Угод мають право отримувати і поши­рювати інформацію незалежно від державних кордонів, самі користаєте з цього права, а мені, через органи держбезпеки, по­грожуєте судом?

Ось приклад: якось до мене додому в с Устя прийшов пра­цівник оперативного відділу Івано-Франківського УКГБ майор Пе­тренко і каже: "Ну що, Євгене Степановичу, ви напевне гадаєте, що органи притихли і вам усе так минеться? Ні, помиляєтесь, так вам не минеться. Ми вже маємо всі необхідні докази: вашу книж­ку, що вийшла в США, ми вже маємо. Стилістична експертиза встановила, що стиль ваш. І дарма ви не хотіли віддати нам копію вашого рукопису, побоюючись, що він може бути використаний проти вас як речовий доказ. Ваш рукопис ми вже маємо, ну, а ви маєте машинку, звірити не важко. От і все. А може, - продовжує він, - ви розраховуєте, що на Заході зчинять галас через вас, і тому ми вас не зачепимо? І тут ви помиляєтесь. Ми тепер маємо два головні уколи - це Афганістан і Польща, а на такі дрібниці, як ви, ми вже не звертаємо уваги".

Я ніколи не відрікався від своїх спогадів, навпаки, я завжди говорив: "Так, я написав їх і сам пустив на публікацію. Вони видані з мого відома і дозволу".

Тому всі докази, що їх перелічив майор Петренко, я вважаю цілком зайвими, і вони мене аніскільки не цікавлять. Цікавить мене щось зовсім інше: Чому мене збираються судити? Адже Вас ні­хто не судить?!

10 жовтня 1981 року.

Грицяк Євген Степанович

с. Устя Снятинського району

Івано-Франківської області Української РСР.

Дисиденти і час

09.08.2006 | Василь Овсієнко, у минулому політв’язень, лауреат премій ім. Василя Стуса та Івана Огієнка

Убієнним синам України (пам’яті Соловецького етапу)

   

2 липня 1937 року Політбюро ЦК ВКП(б) схвалило постанову П 51/94 «Про антирадянські елементи», якою секретарям обласних, крайових, республіканських організацій та представникам НКВД пропонувалося в п’ятиденний термін створити «особливі трійки» і визначити кількість осіб, що підлягають розстрілу або висланню. Операція розпочиналася 5 серпня 1937 року за наказом НКВД СРСР № 00447 і мала тривати 4 місяці. Насправді ж вона була припинена за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 року. Це була наймасовіша за всю совєтську епоху, «єжовська чистка» суспільства від категорій населення, які, на думку керівництва СРСР, не годилися для будівництва комунізму. За 15 місяців цієї кампанії «особливі трійки» без розслідувань, судів, прокурорів, захисників і здебільшого без самих звинувачених винесли 681.692 смертні вироки, списками. Вироки виконувалися негайно. Цілком у дусі настанови творця радянської держави В.І.Леніна, який учив: «Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини!»

На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І-ю і ІІ-ю категоріями (І – розстріл, ІІ – ув’язнення, співвідношення 3 до 1). «Знизу» посипалися звіти про перевиконання лімітів, розгорнулося соціалістичне змагання за їх перевиконання, прохання й вимоги збільшити їх, особливо за І-ю категорією, висувалися «зустрічні плани». Так, нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський тричі звертався за таким збільшенням, новопризначений у січні 1938 році нарком Олександр Успенський – двічі. І Москва їх задовольняла.

Дія «трійок» поширилася на всі категорії населення. Під репресії потрапили «куркулі», «кримінальники», «контрреволюціонери» різних відтінків, «повстанці», «церковники», «шпигуни», «троцькісти», «диверсанти», «шкідники», «буржуазні націоналісти», тобто й українська інтелігенція, яка, за визначенням Сталіна, «не заслуговувала довір’я»...

Безперечно, репресії зачепили всі народи, що мали нещастя залишитися в російській імперії під новою назвою СРСР. Та все ж чи не найбільше постраждав український народ, бо він, з його глибокою релігійністю, волелюбність, потягом до самостійного господарювання увесь не годився для будівництва комунізму і його слід було замінити.

На виконання згаданої Постанови, «чистка» відбулася і в концтаборах. Так, начальник Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН) Іван Апетер одержав наказ скласти список на розстріл 1825 в’язнів. Одна група, 507 в’язнів, була розстріляна під Леніґрадом 8 грудня 1937 року, 200 (насправді 198) – на Соловках 14 лютого 1938 року. Доля 1116-и, так званого «Соловецького етапу», стала відомою щойно в 1997 році: 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 року капітан Михаїл Матвеєв власноручно розстріляв 1111 соловецьких в’язнів в урочищі Сандармох – «обычном месте расстрелов» на півдні Карелії, неподалік Біломорканалу, там, де в 150 ямах уже покоїлися біля 8 тисяч жертв – будівників Біломорканалу, карелів, фінів. Один помер на етапі, чотирьох відправили в інші місця і теж розстріляли.

До «Соловецького етапу» Іван Апетер дібрав інтелігенцію практично всіх народів СРСР, яка була ув’язнена на Соловках. Серед них 290 українців: у списку «українських буржуазних націоналістів» поет-неокласик професор Микола Зеров, творець театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, Антон, Остап і Богдан Крушельницькі, письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, історики академік Матвій Яворський, професор Сергій Грушевський, науковці Степан Рудницький, Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко, творець Гідрометеослужби СРСР голландець родом професор Олексій Вангенгейм, міністр фінасів УСРР Михайло Полоз... Це були люди, які ще могли б створити неоціненні духовні скарби, володіючи якими, ми, українці, стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Сама присутність таких людей у суспільстві робить його кращим. Але постріли  малограмотного ката Матвеєва – виконавця волі чужої, глибоко ворожої нам російської комуністичної влади – змінили хід нашої історії...

Цей Сандармох знайшли та ідентифікували на місцевості 1 липня 1997 року Карельський та Санкт-Петербурзький «Меморіали», а саме Юрій Дмитрієв, Веніамін Іофе та Ірина Рєзнікова-Фліґе. Уперше 27 жовтня того року загиблі були належно вшановані. Тоді в Сандармох їздили Лариса і Тетяна Крушельницькі, Іван Драч, кобзар Микола Литвин, священик Павло Бохняк. На прохання Євгена Сверстюка художник Микола Малишко за два дні вирубав невеликого дубового хреста з Плужниковими словами «Убієнним синам України». Його Сверстюк привіз у і встановив у Сандармосі. Поруч на галявині вже стоять великі польський та російський хрести, мусульманський пам’ятний знак, а в лісі – з півтори сотні карельських пам’ятних знаків. При вході в меморіал споруджено пам’ятник з написом «Люди, не убивайте друг друга», Санкт-Петербурзький «Меморіал» привіз сюди камінь із Соловків.

Відтоді щороку 5 серпня в урочищі Сандармох та 7 серпня на Соловецьких островах проводяться Дні пам’яті жертв політичних репресій. Збираються нащадки розстріляних, громадськість багатьох країн, приїздять консули Фінляндії, Польщі, Німеччини, України. 2003 року сприяннями блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» у Сандармох і на Соловки автобусом їздила експедиція з 50 осіб, шестеро з них – нащадки там загиблих, багато молоді, журналістів. 2004 року українська експедиція складалася з 11 осіб. Я їздив туди 7 разів – від 1999 до 2005.

Завдяки фінансовій допомозі сина розстріляного в Сандармосі видатного українського мовознавця Миколи Трохименка – Веніаміна Трохименка, який живе нині в США, Наукове товариство ім. Миколи Трохименка, Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих, Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Михайла Бойчука та редакція вісника «Ант» організували відкритий конкурс на проект пам’ятника в Сандармосі. 30 жовтня 2002 року в Інституті ім. М. Бойчука були підбиті його підсумки. Переможцями визнані були проекти лауреата премії імені Василя Стуса художника Миколи Малишка та скульптора Назара Білика. Їм запропоновано було об’єднати свої проекти в один.

Перші внески на майбутній пам’ятник Карельське Республіканське Товариство української культури «Калина» зібрало прямо в урочищі Сандармох 5 серпня 2003 року – в День пам’яті жертв політичних репресій. Та справа зрушилася з місця лишень тоді, коли в березні 2004 року до Києва завітала Голова Правління Товариства Лариса Григорівна Скрипникова. Громадська група підтримки спорудження пам’ятника схвалила тоді ідею спорудження гранітного козацького хреста на могилі з валунів. Ми зі Скрипниковою пішли до лідера блоку «Наша Україна» Віктора Ющенка, і він підтримав цю ідею. «Наша Україна» надала значну грошову допомогу, з якою можна було починати роботу.

За весну й літо 2004 року Микола Малишко та Назар Білик розробили проект. Я написав статтю про задум і закликав збирати кошти на пам’ятник. Її опублікувала українська преса, преса діаспори. Найбільші внески надійшли від п. Веніаміна Трохименка, від української громади Карелії, від блоку «Наша Україна», від Світового Конґресу Українців (завдяки голові Київського «Меморіалу» п. Романові Круцику та Голові Українського Культурного Центру Богданові Федораку), велику суму в Америці зібрали лауреат премії ім. Т. Шевченка п. Надія Світлична, у минулому політв’язень. Доктор Лариса Кий, голова Злученого Українського Американського Допомогового Комітету, теж привезла великі гроші.

Внески українських громадян були скромніші, але нам дорога і «лепта вбогої вдовиці» – бо вносили люди, родичі яких погинули від репресій невідь-де. Може, й у Карелії. Не всі знають, чому Віктор Ющенко так перейнявся цією справою: його батько був у 1937-38 рр. ув’язнений  поруч із Сандармохом – на добудові Біломорканалу.

У спорудженні пам’ятника українська держава участі не брала, хоча Громадська група підтримки зверталася до Держбуду, покликаючись на указ Президента Л. Кучми «Про заходи щодо державної підтримки колишніх політичних в’язнів і репресованих» № 307/2001 від 14 травня 2001 року, що передбачає вшанування пам’яті жертв політичних репресій і на території Росії.

Від одержання ділянки землі 12 грудня 2003 року до спорудження Хреста минуло зовсім небагато часу, а треба ж було організувати роботу, зібрати кошти, роздобути матеріали, транспорт – ці незчисленні турботи впали на плечі Лариси Григорівни Скрипникової та її численних сподвижників з Товариства «Калина». Слід сказати, що п. Скрипниковій багато робіт вдалося організувати добродійно, збити ціни – люди бачили, що їй болить ця рана народна, тому їй вірили і допомагали, бо це справа честі кожної порядної людини, громадянина.

Козацький хрест розміром 3 х 1 х 1 метра був вирізаний механічним способом із брили сірого граніту на заводі в місті Кондопога, що за 60 км від столиці Карелії Петроскої (Петрозаводськ). Від 23 серпня до 14 вересня 2004 року скульптори Микола Малишко та Назар Білик працювали там, вибили напис «Убієнним синам України», групу скульптурних портретів, між яких упізнаються Лесь Курбас, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Антін Крушельницький, Микола Куліш, Марко Вороний... 6 жовтня хрест був установлений у Сандармосі з участю М.Малишка і 9 жовтня в урочищі Сандармох було відслужено літію по убієнних. Цим Карельське Республіканське Товариство української культури «Калина» довершило велику справу. Цей гранітний хрест у Сандармосі – це перший професійний пам’ятник українським політв’язням поза Україною – на території колишнього СРСР, засіяного українськими кістками.

У листі від 9 жовтня 2004 року до мене Юрій Дмитрієв вітає «з перемогою над інтернаціональною російсько-українською бюрократією. Метод народної дипломатії – Хрест стоїть! – набагато успішніший, ніж ламання шапок перед президентами».

Офіційна церемонія відкриття пам’ятника відбулася в День пам’яті жертв політичних репресій 5 серпня 2005 року, в якій узяла участь експедиції з Києва – цілий автобус, оплачений «Нашою Україною», велика делегація з Петрозаводська, Генеральний консул України в Санкт-Петербурзі Микола Рудько, консули Польщі та Фінляндії. Серед нас були нащадки загиблих у Сандармосі Веніамін Трохименко, Валентина Бовсунівська, Тетяна Крушельницька, Елеонора Вангенгейм, Борис Романчук, Олена Кочарян, Євген Червонюк, колишні політв’язні, молодь, журналісти, історики, які висвітлюватимуть цю тему все життя. Освятив хреста протоієрей Володимир Черпак, настоятель Свято-Покровського храму. Він поіменно пом’янув 677 українців і вихідців з України, розстріляних у Садармосі. Їх установив Юрій Дмитрієв.

Українці здійснили тоді паломництво на Соловецькі острови, взяли там участь у Дні пам’яті 7 серпня. Мандри тривали 12 діб.

Щороку в Києві 27 жовтня о 18 годині українська громадськість збирається біля пам’ятника Лесеві Курбасу, який стоїть на перехресті вулиць Прорізна та Пушкінська. Низка громадських організацій, насамперед неформальне Товариство «Українські Соловки», разом з іншими громадськими організаціями, організовують панахиду і скликають мітинг пам’яті Соловецького етапу. Приходимо зі свічками. Хто не може прийти – запалює свічку вдома.

Цього 2006 року з Києва в Сандармох і на Соловки знову вирушила велика експедиція на чолі з головою Всеукраїнського товариства політичних в’язнів та репресованих Євгеном Пронюком та членом Ради Всеукраїнського «Меморіалу» ім.. В.Стуса Валентиною Скачко.

Пам’ятаймо: Сандармох стався тому, що неукраїнський за духом уряд Радянської України у 20 – 30-х роках здав Україну Росії. Він навіть своїх в’язнів не мав права утримувати на своїй території. Дивімося, як би не пішли ми знову тим самим трагічним шляхом національної зради, здаючи одну за одною позиції Росії, яка відверто стала на шлях реставрації імперії. Ми мусимо розказати своєму народові, з якого трагічного кола вириваємося.

Міжнародна політика і права людини

10.08.2006 | Майкл Бехе

В Бейруте

   

В последнее время политики, журналисты и интеллектуалы в Ливане пребывают в состоянии самого большого шока за всю их жизнь. Они, конечно, знали, что Хизбалла создала в нашей стране независимое государство в государстве, государство со всеми министерствами и параллельными институтами власти, дублирующими ливанские государственные структуры. Чего они не знали и что раскрылось только теперь, с началом этой войны, приведя их в состояние ступора от изумления и ужаса, – степени поражения ливанского государства этим фагоцитозом (болезнью, при которой бактерия проникает в кровь организма и разносится по всему телу, поражая здоровые клетки).

Фактически, наша страна стала филиалом Ирана, а наши так называемые политические партии служили политической и военной ширмой для исламистов Тегерана. Мы вдруг обнаружили, что Тегеран завез на нашу территорию более 12000 ракет всех типов и калибров, что они терпеливо и систематически организовывали здесь, при помощи сирийцев, альтернативную силу, которая постепенно, день за днем одну за другой захватывала все комнаты в нашем ливанском доме.

Представьте себе: на нашей территории заготовлены ракеты класса «земля-земля» типа «Зильзаль», и без нашего ведома этими ракетами стреляют, зная, что эта искра может поджечь огонь региональной войны, которая, в конечном счете, может привести к уничтожению Ливана.

Мы знали, что Иран, посредством Хизбаллы, строил у нас на юге практически «линию Мажино», но лишь картины боев в Марун а-Рас и Бинт-Джбейль раскрыли для нас масштабы этого строительства. Это заставило нас понять сразу несколько вещей: что мы больше не являемся хозяевами в своей судьбы. Что мы не имеем самых элементарных средств, чтобы повернуть курс нашей страны в другом направлении, а те, кто превратил нашу страну в форпост их исламской доктрины и основанной на ней борьбы с Израилем, не имеют ни малейшего намерения добровольно отказываться от своего контроля над нами.

Дискуссии о национальном спасении, касающиеся применения резолюции ООН №1559, в которых участвовало большинство ливанских политических движений, были не более, чем спектаклем. Иран и Сирия не для того вложили здесь миллиарды долларов в демилитаризацию Ливана для подготовки его территории к ведению их войны, чтобы теперь просто уступить желанию ливанцев и международного сообщества, упаковать свое оружие и отправиться восвояси.

Кроме того, нерешительность, трусость, разобщенность и безответственное поведение наших лидеров таковы, что они не сделали ни малейшего усилия, чтобы показать свои таланты.

Наша армия была так перестроена сирийцами за годы их оккупации Ливана, чтобы она больше не была в состоянии выполнять свою функцию защиты своей страны. В результат она не смогла противостоять милициям Хизбаллы («Армии Аллаха»). Нашу армию даже опасно призывать на это дело, чтобы не нарушить взрывоопасное равновесие между всеми ее бригадами. Безопаснее уже запереть ее в казармах. Это сила, которая все еще настолько лояльна к своим бывшим иностранным хозяевам, что неподконтрольна. Настолько, что она сотрудничала с иранцами в передаче им наших береговых радарных станций и в установке на них иранских ракет и почти потопила израильский корабль у берегов Бейрута.

Что касается не подчиненных Хизбалле элементов в правительстве, они не в курсе дела относительно наличия на нашей территории ракет «земля-море». Это привело к полностью оправданному разрушению всех наших радарных станций еврейской армией. И мы еще легко отделались.

Теперь нам легко играть роль жертв. Мы хорошо знаем, как вызвать жалость к себе и утверждать, что мы не несем ответственности за все ужасы, творящиеся на нашей земле. Но это чушь! Совет Безопасности ООН проголосовал за резолюцию №1559 – которая требовала, чтобы НАШЕ правительство расквартировало НАШУ армию на НАШЕЙ суверенной территории вдоль НАШЕЙ международной границы с Израилем, и чтобы НАША армия разоружила все милиции на НАШЕЙ земле – 2 сентября 2004 г.

У нас было два года на осуществление этой резолюции, что позволило бы нам гарантировать мирное будущее нашим детям, но мы не сделали абсолютно ничего. Наше величайшее преступление – но не единственное! – не в том, что мы не сумели это сделать, а в том, что мы и не пытались что-то сделать. И вина за это лежит на ливанских политиках.

С самого начала сирийской оккупации наше правительство позволяло ввоз сюда оружия кораблями и грузовиками, даже не трудясь заглядывать, а что там везут. Они ставили под удар все шансы возрождения нашей страны.

Немыслимо, что мы даже не сумели «повесить» Эмиля Лахуда – марионетки Асада, – и он все еще остается президентом того, что некоторые упорно называют независимой республикой.

Все те, на ком лежит ответственность за эту страну, ответственны за эту катастрофу. За исключением тех моих коллег, журналистов и редакторов, кого уже нет в живых, кто был убит сирийскими бандитами, потому что они были менее трусливы, чем те, которые выжили.

Когда я говорю о катастрофе, я не имею в виду действия, предпринятые Израилем в ответ на агрессию против его граждан и его армии, агрессию, которая была совершена с нашей территории, и для предотвращения которой мы не сделали ровным счетом ничего и потому несем за нее ответственность. Любая попытка избавиться от этой ответственности – некоторые у нас не имеют ни малейшего понятия о международном законе, чтобы понять это! – означает, что Ливан как государство прекратил свое существование.

Лицемерие продолжается: даже некоторые редакторы газет приравнивают зверства Хизбаллы к ответным действиям израильтян! Позор! Бесхребетность! А кто же мы в этой сказке? Бедные и несчастные жертвы чужих амбиций?

Политики либо поддерживают эту безумную идею, либо хранят молчание. Те, от кого мы ожидаем, что они заговорят, чтобы спасти нашу репутацию, молчат, как и другие. Я имею в виду Ауна, который мог бы выступить и сказать правду. Даже его враг, Валид Джумбалат, лидер друзов, продемонстрировал большую ясность.

Ливан – жертва? Что за ерунда!

К моменту атаки Израиля Ливана уже не было, это была не более, чем голограмма. Невинные жители Бейрута, такие как я, не имели доступа к некоторым районам своей собственной столицы. Но не только мы – наши полицейские, наша армия и наши судьи тоже не имели туда доступа. Среди этих районов шиитский квартал Гарет Грейк. Площадь шириной в километр, столица внутри столицы, постоянно охраняемая шиитской армией, со своими институтами, школами, судами, радио, ТВ, и – главное – со своим правительством. Правительством, которое само приняло решение – без кукол в ливанском правительстве, в котором Хизбалла также имеет своих министров – напасть на соседнее государство, с которым у нас нет существенных разногласий, и тем самым втащить НАС в кровавый конфликт. И если нападение на суверенное государство на его территории, убийство восьми его солдат и похищение двоих с одновременным запуском ракет по девяти его городам не составляет казус белли, то этот принцип требует срочного и серьезного пересмотра.

Так что почти все эти трусливые политики, включая многочисленных шиитских лидеров и религиозных деятелей, благословляют каждую бомбу с еврейских Ф-16, превращающих позор нашего суверенитета, каковым был Гарет Грейк, в лунный пейзаж. Разве без израильтян мы бы получили такой шанс – которого мы даже не заслужили! – для возрождения нашей страны?

Каждая иранская или сирийская крепость, которую Иерусалим разрушает, каждый исламский боец, которого они уничтожают, несут новую жизнь Ливану! Снова израильские солдаты делают за нас нашу работу. Снова, как в 1982 г., мы наблюдаем со стороны – трусливо, залегши пониже, отвратительно и оскорбляя их при этом – за из героические жертвы, которые позволяют нам сохранять надежду. Без них мы бы не смели и надеяться на восстановление нашей независимости. Если, по окончании этой войны, армия Ливана снова возьмет контроль над своей территорией и избавится от государства в государстве – это будет только благодаря ЦАХАЛу. И все наши слабохарактерные политики – от жулика Фуада Синьоры до Саада Харири и генерала Ауна – все это прекрасно знают.

Что до разрушений – взгляните хорошенько на карту: части Бейрута, которые израильтяне разрушили, это Гарет Грейк – целиком – и жилые дома лидеров Хизбаллы, расположенные в основном в шиитском пригороде Дахайя. Плюс к этому ЦАХАЛ разрушил 9-этажное здание, в котором располагалось командование Хизбаллы, в центре Бейрута, над и чуть левее Гарет Грейк, если смотреть а карте. Это были владения Насраллы в нашем городе, где он укрепился и откуда правил нами. Склад сирийского оружия в порту, два армейских радара, которые шиитские офицеры предоставили в распоряжение Хизбаллы, и грузовик, который подозревался в перевозке оружия в христианском квартале Ашрафие.

Дороги и аэропорт были выведены из строя: они обслуживали Хизбаллу и поставляли ей оружие и боеприпасы. Кроме этого, ЦАХАЛ не разрушил ничего, и все, кто говорят о «разрушении Бейрута», – или просто тут не были, или же лгуны либо иранцы, либо антисемиты. Даже дома на расстоянии одного переулка от цели не задеты, на них нет ни царапины. Когда видишь результаты этой работы, начинаешь понимать смысл понятия «хирургическая атака» и начинаешь восхищаться точностью еврейских летчиков.

Весь остальной Бейрут живет и дышит, как раньше. Все те, кто не поддерживал террористов, знают, что им нечего бояться израильских самолетов, наоборот!

Да, имеется 500 000 беженцев с юга, которые переживают трагедию. Но те, кто не прятал у себя террористов, сможет вернуться в свой дом, потому что их дома не разрушены. Об этом рассказал мне праведник Джин, которому можно верить, каждому его слову, и он заверил меня, что жители Кфар Киле, например, смогут вернуться, как только Хизбалла будет уничтожена, потому что практически все их дома уцелели.

Поражение шиитских фундаменталистов, преданных Ирану, близится. Насралла и ливанский Красный крест публикуют лживые цифры. Из 400 убитых, объявленных Ливаном, только 150 являются случайными жертвами среди мирных жителей. Остальные – боевики Ирана без военной формы.

Насралла потерял не 200 бойцов, как публикует ЦАХАЛ. Это число касается только боев на границе, но и тогда израильтяне его занижают по причине, мне непонятной, по крайней мере на 100 уничтоженных террористов. Общее число уничтоженных террористов – включая Бека, Баальбек и др., их лагеря, ракетные установки и оружейные склады, – достигает не менее 1100.

Как и подавляющее большинство ливанцев, я молюсь, чтобы никто не положил конец израильским атакам до того, как ЦАХАЛ закончит свою работу и завершит уничтожение Хизбаллы. Как и подавляющее большинство ливанцев, я уже приготовил в холодильнике шампанское, чтобы отпраздновать победу израильтян.

Но в отличие от многих, я понимаю, что они борются за нашу свободу не только здесь, но и там, где нас нет. И от имени моего народа я хочу выразить бесконечную благодарность семьям израильских жертв – гражданских и военных – чьи любимые пали за то, чтобы я мог жить, выпрямившись во весь рост. Они должны знать, что я плачу о них.

Что касается жалкой клики во главе моей страны, им пора понять, что после этой войны, когда наши естественные союзники избавят нас от тех, кто мешает нам возродить нашу страну, прекращения огня или перемирия будет недостаточно. Чтобы обеспечить будущее Ливана, пора заключить мир с теми, с кем воевать у нас нет причины. В самом деле, только мир обеспечит мир».

 

Материал подготовила Элеонора Шифрин

In memoriam...

09.08.2006

З ГІДНІСТЮ ЖИЛА І ВІДІЙШЛА

   

Відійшла у вічність НАДІЯ СВІТЛИЧНА на 70-му році життя. Наша вірна і незамінна сестра, порадниця у біді і сподвижниця в роки гонінь та переслідувань за слово. Скромна жінка, яка своєю присутністю визначала значною мірою моральний клімат українського дисидентського середовища у 60-і роки. Без неї важко уявити феномен української жінки, що тихо протистояла лютому комуністичному безуму на нашій землі, зберігаючи звичай у cім’ї і віру в серці. То вона творила стійкий опір здорового організму проти безбожної лихоманки, що перетворювала усе найсвятіше на будівельний матеріал.

Батьки-селяни Старобільського району на Луганщині – в чесній бідності виростили трьох дітей і дали їм вищу освіту. Надійка відразу пішла до другого класу, бо вже вміла написати листа батькові на фронт. Дитинство їй «чомусь забулося». Харківський університет, вчителювання на Донбасі… Подібно, як і Василь Стус, вона приїздить до Києва в 1964 році і потрапляє в культурну оазу. Приїздить до свого брата Івана Світличного. Літературні вечори, співочі гурти на схилах Дніпра, мандрівки у Карпати, де вона відкрила для себе Україну… Але головний зміст життя – в культурно-просвітницькій роботі і в ширенні правдивої інформації. «Самвидав розповсюджували, як могли, і удавали, що ми це робимо легально». Тут виявився її дар невтомної працьовитості і дар служіння та відданості людям. На цьому ґрунті вона зближується з художницею Аллою Горською і навіть працює разом з нею над мозаїками в Донецьку. Вона ж одягає свою подругу в останню дорогу, омиває її рани.

Це були наче дві самаритянки, які, ще не знаючи євангельської науки, звернулися до Христа з проханням води живої.

В трудовій книжці Надії Олексіївни Світличної є понад тридцять записів про звільнення з роботи, що свідчить про рівень безстрашної свободи, до якої піднялася колишня директорка школи з донецького селища Антрацит…

Від свого брата Надія вчилася толерантності діалогу. Вона застосувала цю науку після арешту 1972 і привчала слідчих розмовляти культурною мовою, а також записувати до протоколу відповідь: «На це питання я відповідати не буду з етичних міркувань».

Звичайно, за цю розкіш треба було платити. Її ставили в жорстокі безвихідні ситуації. Від неї відбирали дитину і віддавали кудись в дитбудинок. Після чотирьох років лагерів суворого режиму їй знов погрожували. А коли впевнились, що жодна сила не може зламати сумління, то її викинули з двома малими дітьми без необхідних документів за кордон.

Але там вона зустріла «велику рідню», «дуже багато добрих людей». І взялася за свою звичну справу – єднати порізнених земляків задля визволення рідного краю. Вони оцінили її позицію, не чисто політичну, зате виразну: «Нижче моєї гідності бути громадянкою найбільшого в світі, наймогутнішого і найдосконалішого концтабору».

Вона разом з генералом Григоренком видавала «Вісник репресій в Україні» і поступово ставала культурним аташе репресованої України за кордоном.

Життя Надії Світличної – це передусім постійна безкорислива праця. Розшифровування нелегально переданих лагерних рукописів, упорядкування архівів самвидаву, підготовка до видання рукописів Івана Світличного, Василя Стуса, Миколи Горбаля і багатьох, багатьох – усе це робилося її руками або за її неодмінною участю.

Відомим в усій Україні її ім’я стало від 1982 року, коли на радіостанції «Свобода» їй запропонували серію передач про свою «кримінальну справу». В уявленні деяких людей це була б розширена автобіографія. В розумінні ж Надії Світличної – це розповідь про всю репресовану Україну, про кращих її людей, з якими їй поталанило зустрітися при виборі «дороги вузької». Там вона мала і свій постійний радіожурнал – «Журнал надії», до якого втягнулися в Україні і не в Україні.

Голос Надії Світличної на хвилях «Свободи» лунав дванадцять років, і багато хто не уявляв собі життя без того голосу.

І тут треба підкреслити, що це був проникливий християнський голос надії – оспалим, зневіреним і маловірним, втомленим і спраглим. У ті роки її голос посилав надію і розраду.

До присутності Надії Світличної в етері вже звикли, як до обіцянки змін на краще. Гасло козацького роду Світличних бадьоре: «Дай, Боже, розуму» і «будьмо».

В Україну Надійка приїжджала не до когось окремо, а – до всіх. Вона була поінформована про «усіх своїх», про життя, про здоров’я, про дітей – так, наче вона ніколи звідти не виїжджала.

Це і означає «любити ближнього, як самого себе».

Відходила вона гарно, спокійно і розпорядливо, готуючись до тієї урочої години, як велить звичай. І не втрачала гумору до останку. Прощалась з усіма суворими словами «з Богом», з вірою, що усі ми рівні, а черга – то неістотно.

З Богом, посестро. Царство тобі небесне. А «Вічну пам’ять» ми проспіваємо з певністю у кожному слові.

Сверстюки,
Стуси,
Коцюбинські,
Горбалі,
Горині,
Стокотельні,
Зінкевичі,
Заливахи,
Калинці,
Марченки,
Дзюби,
Костенки,
Овсієнки,
Сугоняки,
Шевченки,
Обертаси,
Проскури,
Розумні,
Дворки,
Одаричі,
Севруки,
Семикіни,
Овдієнки,
Матвієнки,
Плахотнюки,
Лісові,
Довгані,
Захарови,
Кіпіані,
Мариновичі,
Максимчуки,
Антонюки,
Плющі,
Гелі,
Попадюки,
Караванський,
Фішбейни,
Скіпальські,
Шабатура,
Файнери,
Матіоси,
Глузмани,
Файнери,
Гайдамаки

In memoriam...

16.08.2006 | Мирослав Маринович

Слово до земляків за океаном під час прощання з Надією Світличною

   

Дорогі земляки! Вельмишановна українська громадо!

Український звичай велить під час похорону сказати те слово прощання, яке, як можна припускати, сказала б сама покійниця. Вочевидь, ніхто з нас не відтворить тих особливих слів любові, якими обдаровувала нас Надійка, – чар її голосу неповторний. Неповторним є і той слід, який залишила вона в серці й у житті кожного з нас. Проте, перш ніж тіло Надійки на вічний спочинок прийме земля українська – земля зболена й скривджена і водночас терниста і потолочена, – я хотів би сказати слово до землі американської і до тих прекрасних людей, що на ній живуть.

Вітер історії періодично стає буревієм для ніжного українського цвіту й жене його або на Схід, аж до Сибіру й Зеленого Клину, або на Захід, до далеких просторів Америки та Канади. Надійку вітер прибив до того другого берега, і великою ласкою Бога було те, що цей берег став для неї новою гостинною домівкою. Ми всі знаємо, що життя її тут складалося непросто. Однак налагодити потужну, я б сказав, місійну працю для України вона змогла лише тому, що в неї були ви – її велика й надійна опора. Уста Надійки вже замовкли навіки, але ми, її друзі, можемо засвідчити, якою вдячністю повнилося її серце до всіх вас. Це ви зцілили її рани, нагодували вигнанницю і прихистили. Це ви знаходили для неї притулок і ділили з нею свій тяжко зароблений гріш. У вас вона знайшла ту жертовність, якої так бракувало їй в Україні серед її духовно занапащеного народу.

Майже з кожним із вас Надійка встигла попрощатися під час свого мужнього збирання в свій останній на світі етап. Мало хто з людей спроможний піти з життя так гідно і так по-християнськи, як вона! Сьогодні пагінець славного роду Світличних, що всій українській діаспорі був знаний близьким і родинним ім’ям «Надійка», прощається з усіма вами востаннє. Хай же відступлять у тінь усі земні справи, які вас ділили. Хай забудуться ті хвилини, у які голосніше, ніж треба було, промовляла людська природа. Хай прийме Господь її душу вибіленою й омитою нашою любов’ю і доброю пам’яттю, бо всі ми свідчитимемо перед Богом про її воістину гідне й жертовне життя.

Прошу вас: не гнівайтеся, що ми відбираємо у вас Надійку. Вона справді була культурним аташе України, а такого роду дипломати зобов’язані повернутися на рідну землю. Але докладіть до її домовини і грудочку американської землі. Хай буде вона благословенною за те, що прихистила нашу незабутню Надійку!  

Мирослав Маринович

In memoriam...

16.08.2006 | Леонід Плющ, Тетяна Плющ

Прощальне слово до Надії Світличної

   

Надійко, любий друже!

Кожен день я з жахом очікував цієї вістки. Та ось вона прийшла, й нема слів, щоб виказати Тобі гідну Тебе Любов і Пошану!

Ти була для мене – й без сумніву для тисяч людей в Україні та в діаспорі – живою Україною, втіленим нашим сумлінням, нашою совістю.

Ти була і є найкращим в Україні – Честю, добротою, беззастережною відданістю людям й невпинною працею для них, для свободи, незалежності й культури України.

Спокійна, лагідна, Ти завжди була безкомпромісна, нетерпима до опортунізму, безпринципності, фальшу, лицемірства й тріскучого патріотизму. 

Саме тому Ти стала на Заході душею й тверезим політичним розумом української боротьби за права людини й націй, серцем-рушієм цієї боротьби, зокрема праці Закордонного Представництва Української Гельсінської Групи та Спілки.

Твій такт, Твій гумор, Твоя мужність, світло Твоєї цілісної й гармонійної особистості залишиться в наших душах до кінця наших днів.

Вічна пам’ять Тобі і Божий спокій!

 

 

Колишній член Закордонного Представництва УГГ та УГС

Леонід Плющ

Тетяна Плющ 

Бюлетень "Права Людини", 2006, №22

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори