пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200628
№28
2006

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

03.10.2006

Заява Нікопольської міської організації та фракції у Нікопольській міській раді партії «Народний Союз Наша Україна» за фактами спроби вбивства депутата Нікопольської міської ради К.Д. Лященка

   

У суботу 30 вересня близько 21-ї години 30 хвилин, у дворі будинку № 63 на вул. Героїв Чорнобиля, було вчинено зухвалий напад із спробою вбивства депутата міськради, члена Ради Дніпропетровської обласної та Ради Нікопольської міської організацій партії «Народний Союз Наша Україна», керівника фракції партії «Народний Союз Наша Україна» у Нікопольській міській раді Костянтина Дмитровича Лященка. Невідомий злочинець раптово напав на К.Д. Лященка і завдав йому кілька ножових поранень рук, обличчя і живота. Тут варто згадати, що раніше К.Д. Лященко уже зазнавав нападу із спробою вбивства. Тоді, в неділю 25 червня поточного року о 21-й годині 50 хвилин, у дворі того самого будинку, кілька невідомих злочинців його жорстоко побили, зокрема, нанесли йому кілька ударів важким металевим предметом по голові. Після того нападу К.Д. Лященко звертався з відповідними заявами і до Нікопольського міського відділу УМВС України у Дніпроперовській області, і до органів прокуратури різних рівнів, надавши при цьому всі документи медичних обстежень і висновків, які підтверджують факт спроби його вбивства. Проте до сьогоднішнього дня правоохоронні органи відмовляються порушувати кримінальну справу за фактом спроби вбивства К.Д. Лященка. Фракція Політичної партії «Народний Союз Наша Україна» у Нікопольській міській раді та колеги Костянтина Дмитровича по міській партійній організації «Нашої України» пов’язують ці злочини насамперед з політичною та громадською діяльністю Костянтина Лященка, спрямованою на викриття численних фактів корупції та зловживань владою в середовищі нікопольських можновладців. Загальновідомо, що Костянтин Лященко часто виступає на сесіях Нікопольської міської ради та на сторінках газети «Никопольские известия» з оприлюдненням матеріалів, які свідчать про необґрунтованість та незаконність підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги в Нікополі, які і так є одними з найвищих в Україні, численні факти розкрадання коштів міського бюджету, розбазарювання міської комунальної власності та фальсифікації рішення міської ради на догоду сім’ї чинного міського голови Нікополя Сергія Старуна, а також можливої причетності міських високопосадовців до фактичного розтягування міста на металобрухт та до переплавлювання краденого металу на нікопольських промислових підприємствах. Крім того, в червні поточного року К.Д. Лященко очолив спеціальну комісію міської ради з розслідування обставин, пов’язаних з руйнуванням та продажем будівлі колишнього кінотеатру ім. О. Довженка. Також разом із своїми колегами по міській партійній організації «Нашої України» Костянтин Лященко часто офіційно звертається до правоохоронних органів міського, обласного та центрального рівня з вимогами розслідувати та дати належну правову оцінку діям міського голови Нікополя Сергія Старуна, керівників нікопольських комунальних підприємств, прокурора міста Валерія Прихожанова та інших нікопольських посадових осіб, які мають певні виразні ознаки корупції, зловживання владою чи покривання тяжких злочинів проти міської громади. Нікопольська міська організація та фракція у Нікопольській міській раді партії «Народний Союз Наша Україна» вимагають в органів Міністерства внутрішніх справ, прокуратури та Служби безпеки України забезпечити належне розслідування вищезазначених фактів цинічних нападів на Костянтина Лященка, що загрожували життю та здоров’ю відомого депутата Нікопольської міської ради, якнайшвидше знайти та покарати винних у скоєнні цих зухвалих злочинів у відповідності з чинним законодавством. Також нікопольські члени партії «Наша Україна» вимагають у правоохоронців центрального та обласного рівня належним чином розслідувати усі відомі факти, що мають виразні ознаки корупції, зловживання владою та злочинів проти міської громади, до яких причетні посадовці органів державної влади та місцевого самоврядування, а також керівники комунальних підприємств у місті Нікополі. Ми рішуче заявляємо, що подібні зухвалі напади ніколи не залякають, не зламають і не похитнуть нікопольських міських «нашоукраїнців» у їх безкомпромісній боротьбі з корумпованими можновладцями. Наша партійна організація та її фракція у міській раді й надалі буде відстоювати законні права та інтереси мешканців міста Нікополя. Ми й надалі усіма законними способами рішуче домагатимемось перемоги у Нікополі принципів верховенства права, неухильного дотримання всіма посадовцями нашого міста Конституції та законів України, а також притягнення до відповідальності усіх нікопольських можновладних корупціонерів та злочинців. Ми сподіваємось на те, що в цьому нас підтримають усі чесні та порядні городяни, незалежно від їх політичних переконань. І ми впевнені у нашій спільній перемозі над безправ’ям і беззаконням. Ми впевнені в тому, що свавілля часів режиму Кучми рано чи пізно припиниться. Святі принципи та ідеали Майдану – непереможні та нездолані. І всі злочинці, які звикли відчувати свою безкарність, рано чи пізно, – але все одно сидітимуть у тюрмах. Демократія, свобода і права громадян – переможуть.

Інформаційний центр спілки «Громадянський дозор»

Політика і права людини

11.10.2006 | Ігор Гулик

Врятувати омбудсмена!

   

До флотилії «нетонучих» політиків сучасної України, – а їх направду назбирається добра армія, – цілком сміливо можна долучити й депутатку від Партії регіонів Ніну Карпачову. Її життєпис – чудова й переконлива ілюстрація девальвації моральних принципів нинішньої владної еліти, подвійних стандартів, якими так звані «демократичні» провідники намагаються вимірювати найфундаментальніше для цивілізованих народів поняття «права людини». Ба більше, законодавець Ніна Карпачова, як, зрештою, й легіон її колег, може слугувати за взірець банальної вибірковості закону, коли йдеться про потребу моменту й так звану політичну доцільність.

Карпачову на посаді омбудсмена (Уповноваженого Верховної Ради з прав людини) регіонали використали як технологію, коли слід було боронити ув’язненого Бориса Колеснікова від «помаранчевого Марата» Луценка (читачів із куцою пам’яттю скеровую до писань Віктора Януковича «Рік в опозиції», які вийшли тільки тисячним накладом). Тоді ніхто чомусь не зважив, що «найпершіший захисник людських прав» чомусь перебуває на другому місці в передвиборному списку «донецької» партії.

Щодо принциповості омбудсмена, то варто лише поглянути на кількість суперечливих заяв, які вона подала до регламентного комітету Верховної Ради відтоді, як її обрали до парламенту. Перший такий документ стосувався намірів скласти депутатські повноваження й узятися обома руками за правозахисну царину (в якій, очевидно, й кінь не валявся). Відтак до того ж комітету надійшла ще одна петиція від Ніни Іванівни, – цього разу про бажання залишитися в депутатських лавах. Подейкують, що саме тоді перед непевним омбудсменом і просто «вередливою жіночкою» засяяли перспективи обійняти посаду віце-спікера парламенту. Але коли партійні боси вирішили, що серед регіоналів є гідніші та заслуженіші, пані Карпачова написала третій папір: про те, що бути правозахисницею їй сам Бог велів…

Такі політичні маневри омбудсмена, який, за визначенням, мав би бути особою принциповою, ставлять під сумнів однозначність Закону про Уповноваженого з прав людини. Процитую окремі витяги, зокрема, зі статті 8: «…Уповноважений не може мати представницького мандата, обіймати будь-які інші посади в органах державної влади... Він не може бути членом будь-якої політичної партії… Якщо протягом зазначеного строку Уповноважений не виконає встановлених вимог, його повноваження припиняються, і Верховна Рада України зобов’язана звільнити його з посади».

Відомий правозахисник, голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини Євген Захаров, як на мене, дуже влучно визначив причину, яка уможливлює абсолютно неадекватні для правового суспільства вчинки високопосадовців. «Суб’єктивізм українських політиків, уявлення, ніби вони можуть робити все, що їм заманеться, для досягнення своїх цілей, є дуже загрозливим для країни, – пише він у статті «Все буде завтра…» – Цим грішать політичні сили всіх відтинків, усі гілки влади, насамперед законодавча та виконавча». Нагодою «робити все, що заманеться», всупереч законам, а іноді й здоровому глузду, не користається тільки лінивий у нинішній владі. Тотальна корупція перетворила державний механізм на жахливого, всеохопного спрута, щупальця якого сягають усіх гвинтиків і шайбочок. Спроби нейтралізувати це чудовисько відразу після Майдану (пам’ятаєте, «Бандити сидітимуть у тюрмах!») виявилися марними, не останньою чергою завдяки зусиллям таких «омбудсменів», як пані Карпачова.

А скільки злочинів, які розкрила міліція, лягло в довгі шухляди прокурорських столів! Я не кажу, що назавжди, оскільки українське суспільство вже мало нагоду не раз і не двічі переконатися в тому, що забуті папки з компроматом час од часу виринають у цілком прогнозовані хвилі – перед виборами або коли герой цих манускриптів ні сіло ні впало стає некерованим або ж береться за «формування власного політичного іміджу».

Справа Уповноваженого Карпачової має стати пробним каменем не тільки для перших опозиційних кроків «Нашої України» – якщо вона таки прагне набути статусу конструктивної опозиції. Справа омбудсмена – це лакмусовий папірець на зрілість громадянського суспільства, адже саме воно і є найавторитетнішим захисником людських прав. Принаймні мало б таким бути.

11.10.2006

Політика і права людини

13.10.2006 | Євген Захаров

Кому потрібна корупція в Україні?

   

Саме таке питання виникає, коли спостерігаєш процес проходження  в парламенті пакету антикорупційних законопроектів з Концепцією подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності», що були внесені Президентом як першочергові. Бо виникає враження, що дати йому життя парламентська більшість не хоче.

За усі 15 років незалежності корупція поступово все більше і більше ставала системообразуючим чинником нашої державності. Час від часу ініціювалися кампанії боротьби з корупцією, які зводилися до покарання директорів шкіл чи головних лікарів, які витрачали невеличкі готівкові суми для потреб своїх установ. У той же час дії, які у всьому світі визнають корупційними, у нас такими ніхто не вважав. Україна стала однією з найбільш корумпованих країн світу. Це підтверджено авторитетними міжнародними та національними дослідженнями. Це добре відомо кожному українцю.

Під час Помаранчевої революції та парламентських виборів гасло подолання корупції було одним з найпопулярніших. Проте, коли пропонуються реальні кроки на подолання цього явища – включаються гальма.

Що ж відбувається? У вересні Президент схвалив Концепцію і подав шість законопроектів – три з них стосуються ратифікації міжнародних угод (Кримінальної конвенції Ради Європи проти корупції, Додаткового протоколу до неї та Конвенції ООН проти корупції), а ще три визначають загальні засади протидії та запобігання корупції (№2113), вносять зміни до кримінального та адміністративного законодавства стосовно відповідальності за корупційні правопорушення (№2112), регулюють відповідальність юридичних осіб за корупційні правопорушення (№2114). Навіть побіжний огляд цих документів дає підстави стверджувати: автори законопроектів 2112, 2113, 2114 суттєво просунулися в розумінні цього складного суспільного явища і пропонують серйозні зміни у законодавстві, спрямовані на створення умов, які унеможливлюють або зводять до мінімуму певні корупційні дії. Приєднання України до міжнародних договорів переводить країну до стану, коли можливий реальний вплив міжнародних інституцій.

І що ж? Представники всіх парламентських фракцій заявили про підтримку президентських ініціатив, що знайшло відображення у  ЗМІ.  Верховна Рада України жваво взялася за розгляд законопроектів – профільні комітети Верховної Ради підтримали ратифікацію міжнародних антикорупційних конвенцій.  Не менш важливим було втілити ідеї цих актів у національному  законодавстві.  По обіді у вівторок 3 жовтня  відбулось засідання  Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією. Як кажуть депутати, обговорення пройшло досить активно і конструктивно. Більшість виступаючих підтримали законопроекти, пов’язуючи з ними можливість реальних змін в ситуації. Кілька емоційних виступів «проти» скоріше свідчили про необізнаність виступаючого ніж про наявність проблем в самих законопроектах. Проте увечері того ж дня  закінчились повним фіаско спроби створити нову  парламентську коаліцію. Конфлікт політичних сил досяг апогею. Одночасно з’являється рішення про повторний розгляд антикорупційного пакету законопроектів цим Комітетом (нагадаємо, що більшість його членів та  голова належать до  Партії регіонів).

Це засідання відбулось наступного дня. Його результатом стало прийняття протилежного  рішення: законопроекти відхилити, рішення про підтримку ратифікації міжнародних антикорупційних конвенцій – скасувати.  При цьому Комітет не зміг  навести жодного  правового чи соціального аргументу на користь такого рішення. Не зміг Комітет знайти і концептуальних прорахунків в згаданих законопроектах. Він просто послався на висновки Головного науково-експертного управління Верховної Ради України.

Обсяг цих висновків, як з’ясувалося, був визначальним. Орієнтовна кількість зауважень до трьох законопроектів  склала 127, з яких  трохи більше десяти стосувалися власне правового змісту проекту. Решта  – стилістичні та технічні зауваження, т.зв. літературні правки. Хоча у висновках пропонується прийняти законопроекти в першому читанні «за основу», однак «про всяк випадок» вони містять фантастичну кількість зауважень.

Дивує непослідовність авторів висновку. Так, Головне науково-експертне управління вважає (а профільний Комітет це повторює), «що чимала кількість положень зазначених законопроектів має значні змістовні вади і викликає серйозні заперечення». Більше того, «прийняття законопроектів може створити загрози справедливості і принципу верховенства права, порушити права, свободи та законні інтереси окремих фізичних та юридичних осіб».  Як же тоді можна їх брати за основу? 

Якщо ж законопроекти дійсно містять таку загрозу демократичним цінностям, то чому у висновках не можна знайти зауважень, які б підтвердили таку серйозну заяву його авторів. Зауваження, що наведені, носять суто технічний характер або взагалі є спірними чи помилковими. Концептуальні положення (підхід) проектів антикорупційних законів авторами висновку практично не оспорюються.

Водночас низка зауважень свідчить про  нерозуміння авторами висновків запропонованої  проектами  сучасної антикорупційної ідеології та їх небажання відійти від застарілого, репресивного  підходу до шляхів подолання корупції.

Так, запропоноване Головним науково-експертним управлінням визначення поняття «корупція» містить  серйозні принципові помилки.  Можна навести лише один приклад. Пропонується визнати корупцією «надання благ відповідній особі з метою схилення її до протиправного використання нею повноважень та пов’язаних з цим можливостей». А як же бути з такою поширеною ситуацією, коли  чиновник натяками дає зрозуміти, що  бажає або не заперечує незаконно одержати певні блага за виконання чи невиконання якоїсь дії з використанням повноважень та пов’язаних з цим можливостей або взагалі вимагає  надати йому такі блага? За цих умов надання незаконних благ, згідно з Кримінальним кодексом України є даванням хабара. Так чому ж такі діяння слід викреслити з розуміння  корупції?

Інший приклад. Багато паперу у висновку  витрачено на намагання авторів з посиланням на  міжнародні документи довести, що предметом корупції не можуть бути нематеріальні блага. Ця позиція коренями йде ще в  радянське кримінальне право середини минулого століття. Але ж у пояснювальній записці до Кримінальної Конвенції Ради Європи проти корупції  чітко і однозначно вказано і про  нематеріальні блага як предмет корупції, навіть наводяться конкретні приклади. Те саме можна знайти  і в Рекомендаціях  щодо імплементації Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності. Ці документи є у вільному доступі на веб-сайтах відповідних міжнародних організацій.  Отже, якщо Україна хоче рухатися у напрямку світового та європейського правових просторів у визнанні антикорупційних стандартів, то слід визнати ці стандарти і на національному рівні.

Викликає сумнів пропозиція Головного науково-експертного управління щодо створення спеціального державного органу з питань протидії корупції. Навіщо потрібний новий державний орган? Міжнародні угоди створення таких органів не вимагають.

Подив викликає й те, що експерти Головного науково-експертного управління, даючи висновок по проектах антикорупційних законів, інколи керуються далекими від реальності уявленнями про масштаби та форми (прояви) корупції в Україні. Наприклад, вони запитують, як можна займатися науковою чи творчою роботою, медичною практикою через посередників чи підставних осіб? Тут не потрібно довго шукати відповіді. Українське суспільство  давно занепокоєно цією проблемою.  Останнім часом її розглядали у низці публікацій та телевізійних програм, де відомі науковці, державні діячі, журналісти неодноразово обговорювали проблему написання наукових робіт, читання лекцій у вузах тощо підставними особами (один пише, а інший підписується його ім’ям – так зване «наукове і творче рабство»).

18 жовтня антикорупційний пакет має розглядатися на сесії Верховної Ради. От ми і побачимо, чи здатний парламент піднятися над вузькополітичними інтересами, і отримаємо відповідь на питання, винесене у назву цього тексту.

Коментар «ПЛ»:

18 жовтня Верховна Рада не спромоглася проголосувати за антикорупційні закони.. Депутати проголосували за те, щоб три президентські законопроекти щодо боротьби з корупцією відправити на доопрацювання в профільний комітет.

Депутати відправили на доопрацювання проекти законів щодо відповідальності за корупційні правопорушення, засади запобігання та протидії корупції, про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень.

Водночас депутати ратифікували Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції, Кримінальну конвенцію про боротьбу з корупцією та ухвалили в першому читанні Закон про приєднання України до Угоди про привілеї та імунітети Міжнародного кримінального суду.

За словами голови парламенту Олександра Мороза, конвенції вступлять в силу після ухвалення відповідних антикорупційних законів (як на нашу думку - нікогда?).

Ольга Гончарова

 

Армія

13.10.2006 | Інна Сухорукова

Деякі проблеми при проведенні призову

   

За даними моніторингу якості призову, який Харківська правозахисна група провела після призову 2005-2006 р.р. виявлені такі факти:

після осіннього призову 2005 року із Харкова і Харківської області двох призовників було комісовано за психіатричними статтями, 23 юнака віднесені психологами військових частин до групи ризику, бо страждали на різні порушення психіки.

після весняного призову 2006 року: вісім юнаків комісовано за психіатричними статтями, шість із них проходили службу в одній військовій частині. Ще 20 військовослужбовців віднесені психологами до групи ризику (були суїцидальні наміри, вживали наркотики, мали приводи до міліції).

Психічні розлади, які зафіксовані у шістьох призовників-харків’ян призову весни 2006 року, пов’язані, за висновком ВЛК, із проходженням військової служби. Тобто в частині не відбулося адаптації до умов служби, через що юнаки відреагували на стрес психіатричними або неврологічними розладами.

Ми вбачаємо в цьому не випадкові помилки окремих психіатрів, а системне, запрограмоване саме порядком призову, явище.

Почнемо з початку:

Закон «Про психіатричну допомогу», на жаль, не відповідає нашим реаліям, роблячи дитячого лікаря психіатра безпорадним у випадку, коли батьки дитини відмовляються від обстеження та лікування дітей та підлітків до 16-річного віку у психіатра. У розвинутих країнах на допомогу психіатру приходять соціальні служби. Вони мають право ініціювати обстеження особи у психіатра (дитину або дорослого) у випадку необхідності. В разі необхідності соціальні служби у таких країнах роблять це через суд.

У нас відмова батьків від психіатричного обстеження, крім випадків, коли дитина або підліток скоїв карний злочин, є тим бар’єром, який медичні працівники переступити не можуть. Навіть, якщо у школі, при обстеженні психологом, виявили розлади, батьки можуть не допустити психіатричного обстеження. Це відбувається доволі часто через те, що наше населення відноситься до психіатрії з пересторогою. І в цьому Україна теж відрізняється від розвинених країн Європи та Америки. Крім того, така пересторога має соціальне підґрунтя. Зазвичай, і це особливо стосується соціально-незахищених верств населення, наші громадяни лякаються психіатричного діагнозу, передбачаючи, що це не дасть їм можливості отримати в подальшому нормальну роботу, буде заважати навчанню, тощо. У випадках, коли мова йде про хлопчаків, юнаків – така небезпека має сенс.

По-перше, і при приписці, особливо, при отриманні військового квитка хворим юнакам виставляють в військовому квитку шифр хвороби. Це є порушенням ст. 23 «Закону про інформацію», ст.286 Цивільного кодексу України, і, навіть, ст. 32 Конституції України. Бо роботодавцю, як правило, нічого не заважає дізнатись, що ця стаття означає. Тобто, за якою хворобою цей призовник звільнений від військової служби. Результатом чого, теж, як правило, є відмова у наданні роботи. А юнакам, особливо з незаможних родин, треба працювати і заробляти. Дуже часто вони мріють саме про такі роботи, як охоронець чи пожежник, або ж налаштовані служити у міліції. Тобто вони шукають роботу, яка добре оплачується. Саме тому ці юнаки приховують свої скарги, діагнози і довідки, і дуже часто за допомогою батьків. І, якщо, у випадках з роботою, пов’язаною з носінням зброї, роботодавця ще можна зрозуміти, але не підтримати, бо юридичного права дивитись військовий квіток він не має (див. «Положення про медичний огляд працівників певних категорій» законодавства України «Про працю»), то у всіх інших випадках відмови у працевлаштуванні на підставі шифру у військовому квітку суперечить чинному законодавству. Отже, виставлення у військових квитках хвороби юнака, навіть, під шифром, є не тільки прямим порушенням чинного законодавства, але і фактом ризику для ЗС України, бо це призводить до приховування хвороб при призові.

Іншим, не меншим фактором ризику є неотримання медичними комісіями і 2-ми відділеннями РВК необхідної та достатньої інформації про соціально-психологічний стан юнака та його родини.

Юнак видає гостру психічну реакцію на стрес, спричинений його неспроможністю адаптуватись до умов служби в армії в перші місяці перебування у ЗС. Отже, він потрапляє до шпиталів, до психіатричних відділень. І тут з’ясовується, що він з неповної родини, з важкими соціальними проблемами, або що його близькі родичі мали психіатричні діагнози, або що його батьки зловживають алкоголем, а сам він у дитячому чи підлітковому віці мав приводи в міліцію і таке інше.

Як це все може знати психіатр або 2-й відділ РВК?

Зараз, на щастя, до цього привернули увагу в МЗС. В комісії РВК по призову до ЗС введені представники освітніх закладів і психолог з соціальної служби даного району. Але, якщо це буде носити суто формальний характер, справи з отриманням РВК необхідної інформації про призовників не покращаться.

Тому, крім відміни шифру хвороби у військових квитках, треба усім зацікавленим сторонам взяти під контроль підготовку психологів і якість характеристик, що надає учбовий заклад.

Психологам варто пройти спеціальні курси у міських чи обласних психіатричних диспансерах, бо саме психологи мають визначити можливість адаптації юнака в умовах стресу в перші місяці служби, з’ясувати його соціальні і психологічні проблеми, а також мотивацію бажання чи небажання служити у ЗС.

Не менша відповідальність лягає і на освітні заклади. Формальні характеристики, формальні відписки, які надають у військкомати освітяни занадто часто, жодним чином не поліпшують ситуацію з призовом. А психолог, що спілкується з призовниками, повинний мати на озброєнні не тільки тести, про які – окрема мова, а й досить розгорнуту характеристику з освітнього закладу, де призовник навчався, а допризовник навчається. Причому, призовникові така характеристика потрібна і в тому випадку, коли він має неповну середню освіту, (і тоді потрібна ще характеристика з місця роботи), і в тому випадку, коли він змінив заклад навчання.

РВК повинні мати відомості про призовника з усіх шкіл, з усіх освітніх закладів – і це мають бути такі характеристики, які відповідають дійсності. Хто, як не школа, знає своїх учнів?

Ми знаємо випадок, коли психічно хворий призовник потрапив до армії, бо закінчивши школу-інтернат для психічно хворих, влаштувався на роботу і продовжував навчання в ПТУ. З ПТУ він і отримав характеристику. Тобто, ми давно наполягаємо на тому, щоб РВК отримували характеристику від усіх установ, де вчився і працював призовник. І за надання неправдивих або формальних даних ці установи мають нести адміністративну відповідальність.

Є доцільним внести деякі зміни у чинне законодавство.

Закон України «Про психіатричну допомогу» зовсім не відповідає сучасним українським реаліям, стає на перешкоді вчасної діагностики психічно хворих юнаків і дітей, а, також дітей з відхиленнями форм поведінки, бо на обстеження (диспансеризацію, яка проводилась і невропатологом і психоневрологом до прийняття цього закону) треба отримати згоду батьків (опікунів), а наше суспільство, як ми писали вище, неадекватно налаштоване на психіатричну допомогу.

Накази МО №207 та №2 не враховують і не вимагають ретельного зібрання анамнезу. Цивільний Кодекс не передбачає адміністративної відповідальності за ненадання у РВК медичними, учбовими закладами, батьками допризовника чи самого призовника достовірних відомостей щодо його психічного стану.

На наш погляд, ситуацію можуть виправити тільки відповідні зміни до чинного законодавства, а на місцевому рівні – низка спільних заходів психіатрів, освітян, психологів, представників РВК, громадських організацій:

Проведення психіатрами міського і обласного ПНД спільних конференцій (своєрідні навчання) з вищеназваними представниками установ, де психіатри повинні ознайомити психологів і освітян з вимогами до призовників.

Експертиза психологічних тестів для призовників спеціалістами-психіатрами НДІ неврології та психіатрії ім. Протопопова.

Аналіз підсумків призову за рік у відповідних ПНД, з залученням представників вище перелічених установ.

Психічно хворі юнаки, або юнаки з групи психіатричного ризику, створюють велику небезпеку і для себе, і для ЗС, і для суспільства в цілому. Тому, подолати цю проблему можна тільки спільними діями.

Погляд

12.10.2006 | Александр Богданов, г.Харьков

«Об ответственности врача. и не только…»

   

«Каждый должен отвечать за свои
поступки перед Богом и людьми».

«Кому многое дано, с того многое и спросится».

К чему бы эти общеизвестные истины? Тем более, применительно к врачебной деятельности? Дело в том, что в последние годы нашу страну захлестнула волна запретительно-ограничительных законов, правил, распоряжений, различных актов и актиков, часто противоречащих не только здравому смыслу, но нередко и действующему законодательству. Примеров – несть числа.

Пример первый. Весьма много говорили и писали о существующих и постоянно ужесточающихся ограничениях выписки сильнодействующих лекарственных препаратов, обладающих седативным действием, в результате которых, не получая жизненно необходимые лекарства, каждодневно реально страдают (а иногда и погибают!) тысячи отнюдь не наркоманов, а действительно больных людей. Для оформления специального рецепта нужно столько формальностей, что врачи нередко ограничиваются назначением малоэффективных снадобий, типа брома с валерианой.

Пример второй. Закон об оказании психиатрической помощи, направленный на якобы более полное соблюдение прав человека, настолько сложен, противоречив и несовершенен, что делает своевременную госпитализацию даже социально опасных психически больных весьма и весьма трудно выполнимой. Во многом мифическая защита прав и свобод психически больных, совершенно не учитывает право родственников, соседей и просто окружающих людей на спокойную или, по крайней мере, безопасную жизнь.

Пример третий. Выдача пациенту или его родственникам многих медицинских справок часто бывает осложнена требованием, кроме подписи и личной печати лечащего врача, необходимости подписи зав. отделением и главного врача. А иногда и предоставлением соответствующего запроса.

Зачем же сие надобно? Коль скоро врач имеет соответствующий диплом и личную печать, что свидетельствует о его полном и неотъемлемом праве заниматься лечебной деятельностью, почему бы ему не предоставить полное право лично отвечать «за содеянное»: выписку рецептов на все необходимые конкретному больному лекарства, выдачу всех документов, удостоверяющих соответствующие реальные факты (болезнь, нетрудоспособность, наличие показаний для санаторно-курортного лечения, перевода на облегченный труд и т. д. и т. п.)? К чему нужны эти дополнительные подписи и согласования, чаще всего формальные? Ведь каждому вполне ясно, что вышестоящее начальство в огромном большинстве случаев просто «визирует» своей подписью подпись подчиненного, по объективным причинам не особенно вникая в суть. Но при возможном возникновении каких – либо конфликтов (допустим, обнаружения «липовой» справки) – разделяет ответственность подчиненного, выступая как бы в роли «опекуна» несмышленого дипломированного дитяти.

Почему врач-психиатр, имеющий соответствующую подготовку и сертификат о специализации, не может единолично решать вопросы неотложной госпитализации конкретного психически больного?

Ведь водитель, находящийся за рулем транспортного средства, самостоятельно несет полную ответственность за все последствия своих действий, не перекладывая ее, скажем, на завгара. Почему же нельзя доверить ответственность за собственные действия врачу – специалисту, имеющему гораздо более длительный срок профессиональной подготовки?

Да, вы, контролирующие инстанции, тщательно проверьте обоснованность содеянного и, в случае злоупотребления служебным положением, строго спросите, накажите виновного, привлеките, покарайте его, наконец! Но безосновательно не отказывайте врачу в доверии, дайте ему возможность полноценно заниматься лечением больных, а не заполнением вороха бумаг и беготней по кабинетам руководства за подписями и печатями.

В случае действительной практической необходимости почти любой эскулап не преминет возможностью проконсультироваться с более опытными и квалифицированными коллегами, в сложных ситуациях постарается разделить бремя своей ответственности со старшими и начальствующими.

И это все – во благо больных и страждущих, а не в угоду бессмысленным циркулярам, составленным воинствующими чиновниками.

=======================

Коментар «ПЛ»: Я вважаю, що всім хоч трохи обізнаним з сучасним станом нашої медицини, не треба доводити, що він – цей стан – загрожує національній безпеці України. Але чомусь владу, на відміну від громадян, це не турбує. Соціологічні опитування, які проводила громадська організація Альянс Майдан, довели, що майже всі мешканці України, незалежно від того, в якому регіоні вони мешкають – в Донецьку або у Львові – однаково занепокоєні станом медичної допомоги – і це природна реакція. На цьому б згуртувати людей – на природному, близькому кожному українцю.

Але нашій владі вже 15 років не до того. Вона вперто проводить політику «не в житті щастя» – але це для громадян. Як в радянські часи була ковбаса – «для населения» і «для людей» ...

Мабуть, оті радянські хвости і заважають реформам взагалі, і реформуванню медицини зокрема?

Замість цього, гірше, ніж у радянські часи, квітне безвідповідальність лікарів, зростає смертність населення, поширюється туберкульоз та інші соціально небезпечні інфекції. Все менший обсяг медичної допомоги громадянин може отримати безкоштовно, навіть, якщо це за життєвими показниками.

Якщо вже всім очевидно, що пацієнт загинув внаслідок помилки лікаря або просто внаслідок недбальства, то комусь виносять догану. І, як правило, зовсім не тому, хто винний.

Навіть адміністративна, не кажучи вже про кримінальну, відповідальність тих, хто повинен був би відповідати – виняток.

Нереформована, майже зруйнована медична галузь не в змозі ані надавати ефективну лікарську допомогу громадянам, ані переламати загрожуючий для держави стан народжуваності та смертності.

Всі міністри охорони здоров’я за останні 15 років, приходячи до влади, спочатку проголошували про необхідність реформ, але дуже швидко починали робити все, щоб ніякі реформи не відбувалися.

У Верховній Раді , ще з часів минулого скликання десь валяються закони про обов’язкове медичне страхування, але нашим політикам, як завжди, не до цих законів, бо вони не лікуються не тільки в звичайних лікувальних закладах, а, навіть, і взагалі в Україні. І життя і здоров’я громадян їх зовсім не хвилюють. А дарма. Бо, наприклад, туберкульоз або гепатит може підхопити людина незалежно від соціального стану і наявності депутатського посвідчення.

Але, ось що дивно – голови громадян вдається нашим політикам зайняти проблемами НАТО або перебуванням при владі губернаторів «не того кольору», і не думати про більш важливі проблеми здоров’я, які стосуються кожної людини, кожної родини, які будуть давати наслідки на багато років в майбутньому.

Так і живемо, як у Центральній Африці. І чиновників від медицини це повністю задовольняє. А згідно із звичним ритуалом вони волають «про народ», «про реформи».

А ціна – зубожіння народу, висока смертність, зменшення населення України.

Інна Сухорукова
Жертви політичних репресій

11.10.2006

НКВДисти таки вбивали неповнолітніх дітей

   

Основу сайту складають архівні матеріяли НКВД і КГБ, 12 тонн тек у двух контейнерах. З часом цей ресурс стане найбільшим у світі ресурс-архівом концтабірних фотознімків СССР, кажуть фахівці

В інтернеті з’явився перший сайт фото і кіно-документів "ГУЛАГ – с фотокамерой по лагерям", повідомляє Kasparov.ru. Це перший мережевий ресурс великоруською мовою, в якому вивешено фотоматеріяли про дитячі концтабори в СССР, а також судові розправи над малолітніми. Адреса цього фотобухенвальду - http://www.gulag.ipvnews.org

На світлині - ворог СССР, школярка Айлі Юргенсон із Таллінна. Вирок сталінського суду - розстріл. Провина естонської дівчинки доведена - вона осквернила монумент визволителям зі сходу. На момент розправи над Юргенсон їй виповнилося 15 років. Рік народження підлітка чітко позначений на світлині архіву НКВД - 1931. (Світлина 1946 року, ERAF - Філія Естонського Державного архіву).

Це лише один фотодокумент із сайту "ГУЛАГ. С фотокамерой по лагерям". Основу сайту складають архівні матеріяли НКВД і КГБ, 12 тонн тек у двух контейнерах. З часом цей ресурс стане найбільшим у світі ресурс-архівом концтабірних фотознімків СССР, кажуть фахівці.

Автор проекту - колишній член правління Совітського фонду культури, а тепер відомий американський фотомитець Сєргєй Мєльніков. Він сам багато років провів у політичних концтаборах СССР - через заклики до міжнародного суду на КПСС.

Цінність сайту - в дитячій тематиці. А саме - фотодокументи з дитячих концтаборів системи ГУЛАГ. Досі ці установи ховали під словосполученням "дитячі розподільники".

У статті Алєксандра Яковлєва "Дитячий ГУЛАГ" вміщено повний текст наказу наркома Єжова по НКВД СССР № 00486 від 15 серпня 1937 року "Про операцію з репресування дружин та дітей зрадників Батьківщини". Цікава інструкція із організації підневільної дитячої праці, фізичної ліквидації малолітніх "антикомуністів". Промовиста деталь: всі діти - в’язні ГУЛАГ - носили на тілогрійках номери, які відповідали номерам їх матерів-зечок.

Із спогадів калмицького письменника Давіда Кугультінова: «Переступив поріг, — діти. Величезна кількість дітей до шести років. У маленьких тілогрієчках, у маленьких ватних штаненятах. І номери — на спині і на грудях. Як у зеків. Це номери їх матерів. Вони звикли бачити коло себе лише жінок, але чули, що є татусі, чоловіки. І от підбігли до мене, голосять: «Папа, папочка». Це найстрашніше - коли діти з номерами".

На світлинах: підліток з депортованої кавказької родини на спецпоселенні.

http://www.kasparov.ru/material.php?id=45094020BA070

http://www.gulag.ipvnews.org/article20060911.php

Джерело: UGRAINA.org

Вісті з пострадянських країн

03.10.2006 | Евгений Захаров, Харьковская правозащитная группа
джерело: www.proua.com

ДЕЛО ТАРАСА ЗЕЛЕНЯКА: ПОПЫТКА АНАЛИЗА

   

В России судят за оскорбления в адрес русского народа на форуме украинского сайта. Эта новость всколыхнула и российский, и украинский Интернет, породила множество комментариев, бурные дискуссии на форумах украинских и российских сайтов, публикации в украинской и российской прессе. Попытаемся разобраться, что же, собственно, случилось и вызвало такие жаркие споры. К сожалению, я могу опираться только на публикации. Доступа к обвинительному заключению и другим материалам дела у меня пока нет, многие детали остаются неясными, поэтому наверняка утверждать что-либо затруднительно. Тем не менее, некоторые предварительные выводы сделать  можно.

Фабула

36-летний житель Новосибирска Тарас Зеленяк, этнический украинец, сын известного ученого Тадея Зеленяка, выходца из Львова, обвиняется в совершении преступления, караемого первой частью статьи 282 УК РФ «Возбуждение национальной, расовой или религиозной вражды». Максимальное наказание, которое грозит Зеленяку, – лишение свободы сроком до двух лет. В отношении его избрана мера пресечения – подписка о невыезде. 11 сентября в Советском районном суде г. Новосибирска состоялось первое заседание, второе назначено на 4 октября ввиду неявки свидетелей обвинения.

Как утверждает обвинение, Тарас Зеленяк комментировал различные события общественно-политической жизни в России и на Украине на форуме украинского сайта www.proua.com под ником новосибирск2. По мнению прокуратуры, эти комментарии пропагандируют ненависть к русским, утверждают «превосходство украинского народа над русским», к тому же они изобилуют оскорбительными словами «москаль» и «кацап». Как говорится в обвинительном заключении, обвиняемый «использовал в своей речи слова, выражения, сравнения и оценки провокационного характера, не допускающие двоякого толкования и направленные на оскорбление чувства национального самосознания русского человека»

http://www.gazeta.ru/2006/09/11/oa_215536.shtml

Какие же именно выражения инкриминировала Зеленяку прокуратура? Точно на этот вопрос ответить трудно, не видя материалов дела. Но все сообщения, цитирующие обвинительное заключение (см., например, http://www.rg.ru/2006/09/12/zelenyak.html –  «переселим всех кацапов на Новую Землю, я даже готов пинка им под зад отвесить»;

http://www.kommersant.ru/region/novosibirsk/page.htm?year=2006&issue=169&id=177948§ion=3712 – «Кто же будет в мусульманской республике русское свинство терпеть?» и др.), фактически приводят цитаты из дискуссии о конфликте в Чечне на форуме украинского сайта www.proua.com.  Эта дискуссия началась 28 января 2005 года (тема «И еще раз про республику Ичкерия»), длилась четыре дня, была динамичной, заняла на форуме шесть страниц и почти сразу же превратилась во взаимные оскорбления сторонников чеченцев и русских. Страсти разгорелись нешуточные, в чем каждый легко может убедиться, посмотрев все шесть страниц в Интернете:

http://phorum.proua.com/archive/read.php?1,139460,page=1

http://phorum.proua.com/archive/read.php?1,139460,page=2

http://phorum.proua.com/archive/read.php?1,139460,page=3

http://phorum.proua.com/archive/read.php?1,139460,page=4

http://phorum.proua.com/archive/read.php?1,139460,page=5

http://phorum.proua.com/archive/read.php?1,139460,page=6

А уже 1 февраля на форуме новосибирского Академгородка  пользователь, пишущий под ником ringo, возмущенный текстами Зеленяка на форуме ProUA, предлагает найти автора («Поинтересуйтесь, пожалуйста, персонажем под ником новосибирск2»). Ringo снял IP-адрес новосибирска2 и установил, что тот же IP-адрес имеет один из пользователей новосибирского провайдера «Первая миля». Он прямо приводит этот IP-адрес и электронный адрес новосибирска2 с сайта новосибирского провайдера. Найти обладателя компьютера по этим данным уже совсем просто. Сетевые данные новосибирска2 провисели на форуме Академгородка чуть меньше часа и были удалены модератором в связи нарушением правил форума: раскрывать сетевые данные пользователей запрещено.

Уголовное дело против Зеленяка было открыто только через год. Согласно многочисленным публикациям, директор компании «Первая миля» якобы обратился в УФСБ  Новосибирской области (sic!) с жалобой на высказывания своего клиента, и прокуратура возбудила уголовное дело по первой части статьи 282 УК РФ. У Зеленяка был изъят системный блок из домашнего компьютера, на котором обнаружили все комментарии новосибирска2. Филолого-лингвистическая экспертиза подтвердила, что выражения, использовавшиеся Зеленяком, содержат пренебрежительное отношение к русским, хотя нецензурных слов в них почти нет. Кроме того, обвиняемого подвергли психолого-психиатрической экспертизе, которая показала, что он вменяем, но испытывает «постоянное чувство отверженности со стремлением продемонстрировать свою оригинальность».  

Кто автор?

На первом заседании суда 11 сентября Тарас Зеленяк от авторства инкриминируемых ему текстов отказался и заявил, что докажет свою невиновность в судебном следствии. По мнению защиты, доказать авторство можно, лишь изъяв сервер портала proUA. Однако суд отказался удовлетворить это ходатайство.

А ведь на самом  деле доказать авторство Зеленяка непросто. Никаких официальных обращений к администрации украинского сайта из России не было. Любопытно, какие доказательства представит обвинение. Можно попытаться восстановить логику обвинения следующим образом: IP-адрес новосибирска2 на форуме украинского сайта и IP-адрес компьютера Зеленяка, зарегистрированный провайдером  «Первая миля», совпадают (это могут подтвердить и пользователь ringo, и представитель провайдера, вызванные в суд как свидетели), на жестком диске компьютера Зеленяка найдены все комментарии новосибирска2, следовательно, Зеленяк и является автором комментариев.  Но эта логика хромает! Для того, чтобы утверждать, что он является автором  сообщения на форуме, надо сравнивать выходные данные его провайдера с входными данными на форуме, а следствие этого не сделало.

Действительно, ведь под ником новосибирск2 мог писать на форум proUA совсем другой человек. До регистрации на форуме IP-адрес открыт, и мог быть использован кем угодно для того, чтобы писать якобы от имени новосибирска2, используя его IP-адрес. После регистрации последние три цифры IP-адреса закрыты, и их можно узнать только через администрацию форума. Тем не менее, простая операция – изучение открытых входных данных в сообщениях Новосибирска2 – приводит к поразительному результату: под этим ником писало как минимум два человека, зарегистрированный пользователь и незарегистрированный!

Между прочим, Зеленяк еще в конце 2004 года жаловался на форуме, что кто-то «зарегил его ник» (т.е. зарегистрировался под его ником). Сравнив ранние сообщения незарегистрированного пользователя «новосибирск2» с более поздними сообщениями зарегистрированного, можно увидеть, как разнится их стиль. При этом сообщения  именно зарегистрированного пользователя, которые цитируются во всех публикациях, и в частности, из дискуссии о Чечне, были вменены Зеленяку.

Складывается впечатление, что после воровства ника Зеленяк вообще не писал на форум  proUA. Однако на форуме появлялись сообщения как зарегистрированного пользователя, так и незарегистрированного. Как легко можно убедиться, этот, уже третий новосибирск2, был клиентом  московского провайдера!

Таким образом, Тарас Зеленяк, по-видимому, не является автором текстов, которые ему инкриминируют. Суд мог бы убедиться в этом, обратившись к администрации сайта proUA и назначив автороведческую экспертизу c целью установить, принадлежат ли тексты, помещенные на форуме proUA под ником новосибирск2, одному автору. Думаю, что ее результаты свидетельствовали бы о невиновности Зеленяка.

Проблема юрисдикции

Давайте отвлечемся от авторства и поставим другой вопрос: правомерно ли в данном случае уголовное преследование гражданина Российской Федерации за высказывания на форуме украинского сайта? В российском уголовном законодательстве действует принцип гражданства, устанавливающий уголовную ответственность граждан Российской Федерации, совершивших преступление за ее пределами (ч.1 ст. 12 УК РСФСР). При этом совершенное деяние должно быть признано преступлением в государстве, на территории которого оно совершено. Но ведь на Украине никто высказывания Зеленяка преступлением не считает (как не считают преступлением высказывания граждан Украины, оскорбляющих украинцев на форумах всевозможных российских и украинских сайтов). Почему же тогда открыто уголовное дело? По-видимому, потому, что в России считают местом совершения преступления квартиру Зеленяка, где он якобы набирал на клавиатуре своего компьютера тексты, признанные обвинением оскорбительными.

Замечу, что это вопрос контроверсионный, и законом он не урегулирован. Поскольку речь идет о распространении оскорбительных текстов, то естественно было бы считать местом совершения преступления именно место, где эти тексты распространялись. Однако форум украинского сайта открыт для всех пользователей – и российских, и украинских. Если применить аналогию с диффамационными исками, то следовало бы все-таки считать местом совершения преступления Украину: ведь иски о защите чести и достоинства к журналистам и средствам массовой информации всегда подаются по юридическому адресу редакции (или владельца) СМИ. А российские правоохранительные органы к собственникам или администрации сайта proUA вообще не обращались.

В мировой практике однозначного решения проблемы юрисдикции нет. Известно, что США утверждают верховенство своего законодательства над законами любой другой страны. Так, Верховный суд штата Нью-Йорк, где игорный бизнес запрещен, в конце июля 1999 года вынес решение по делу «Народ против World Interactive Gaming Corp.» Ответчик, зарегистрированный в штате Делавэр, организовал Интернет-казино на серверах, расположенных в Антигуа, и там же лицензировал свою деятельность в сфере игорного бизнеса. Тем не менее, решение было вынесено в пользу истца. В своем решении суд указал, что для дела не имеет значения то обстоятельство, что ответчик не нарушал местных законов Антигуа, где такая деятельность разрешена; важно то, что акт участия пользователя в игре происходит в штате Нью-Йорк и работа с серверами в Антигуа осуществлялась с суверенной территории штата. Но вот в деле канадской компании Braintech Inc., которая осуществляла свою деятельность в штате Техас, против Джона Костюка, канадская апелляционная инстанция весной  1999 года отказалась признать решение суда штата Техас по делу о диффамации и провозгласила, что юрисдикция США не распространяется на информационное пространство Канады, где был организован ресурс ответчика.

Таким образом, однозначно утверждать, что юрисдикция определена российскими правоохранительными органами правильно, нельзя. А можно ли вообще считать, что уголовное преследование обосновано? Другими словами, 

Применима ли в данном случае статья 282 УК РФ?

Это вопрос далеко не праздный. Согласно первой части статьи 282:

«действия, направленные на возбуждение ненависти либо вражды, а также на унижение достоинства человека либо группы лиц по признакам пола, расы, национальности, языка, происхождения, отношения к религии, а равно принадлежности к какой-либо социальной группе, совершенные публично или с использованием средств массовой информации, – наказываются штрафом в размере от 100 тысяч до 300 тысяч рублей в размере заработной платы или иного дохода осужденного за период от одного года до двух лет, либо лишением права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью на срок до трех лет, либо обязательными работами на срок до 180 часов, либо исправительными работами на срок до одного года, либо лишением свободы на срок до 2 лет».

В уголовном праве действия могут считаться направленными на достижение преступной цели только при наличии у субъекта прямого умысла. Т.е. автор текстов, обозначивший себя как новосибирск2, должен был осознавать, что совершает указанные в  статье 282 действия и желает этого. Он должен был иметь цель – унизить национальное достоинство русского народа. Если же прямой умысел и осознанная цель как таковые отсутствует, то ответственность может быть связана с наступившим результатом.

Хотелось бы увидеть, как обвинение будет доказывать наличие у автора текстов, кем бы он ни был, прямого умысла и цели. Я не вижу здесь ни цели, ни прямого умысла, ни, тем более, последствий распространения через форум вмененных обвиняемому текстов. Поэтому статья 282 УК РФ, на мой взгляд, не может быть применена.

С точки зрения прав человека

Данное дело является типичным примером коллизии между свободой выражения взглядов и борьбой государства против «речей ненависти» (hate speech). Коллизия разрешена очевидным образом в пользу борьбы с речами ненависти, да еще в виде уголовного преследования. Такое преследование – серьезное ограничение конституционного права на свободу выражения взглядов. Является ли вмешательство государства в данном случае «необходимым в демократическом обществе» и пропорциональным? На мой взгляд, не является, а значит оно представляют собой нарушение статьи 10 Европейской конвенции защиты прав человека и основных свобод. Ведь один из основных принципов, которые лежат в основе решений Европейского суда по статье 10 Конвенции, и который многократно подтверждался Судом, состоит в следующем.

Свобода выражения взглядов составляет одну из неотъемлемых основ демократического общества  и одно из основных условий для его прогресса и самореализации каждого лица. Приемлемыми являются не только информация или идеи, которые воспринимаются благосклонно, или считаются безобидными, или воспринимаются нейтрально, но и также те, которые оскорбляют, шокируют или раздражают. Таковы требования плюрализма, толерантности и широты взглядов, без которых нет демократического общества.

Если все российские судебные инстанции признают вину Зеленяка, и он захочет обращаться в Европейский суд, то, на мой взгляд, его дело будет иметь хорошую перспективу.

Я уже не говорю о вольтеровском – пишу по памяти – «мне противны ваши убеждения, но я готов отдать жизнь за то, чтобы Вы  могли их свободно излагать». К сожалению, в современной России об этих словах стали забывать.

Мне лично не по сердцу русофобские тексты новосибирска2, хоть я и вижу, что они написаны в запале дискуссии в ответ на не менее агрессивные и оскорбительные высказывания (обвинение этого, похоже, совершенно не учитывает). Но я хорошо понимаю, что отвечать на злые слова уголовным преследованием нельзя. Умудренный опытом судья Верховного Суда США Хьюго Блек однажды сказал, что «против злоупотреблений свободой слова  есть только одно средство – еще большая свобода слова». И был, по-моему, прав.

Параллели

Дело Тараса Зеленяка удивительно напоминает диссидентские дела по статье 190’ УК РСФСР, по которой за «распространение заведомо ложных измышлений, порочащих советский государственный и общественный строй, а равно изготовление  и распространение произведений такого же содержания» давали обычно три года лишения свободы. Измышления, порочащие строй, КГБ усматривал в самиздате и тамиздате – книгах и статьях, которые экспертиза признавала антисоветскими. Мне не известен ни один процесс, где был бы доказан факт клеветы, т.е. намеренной лжи. В период т.н. перестройки все эти книги уже перестали быть «антисоветскими» и были опубликованы.

Если предположить, что Интернет является современным аналогом самиздата, и заменить словосочетание «русский народ» на «советский государственный и общественный строй», то получим до боли знакомое дело. Тот же донос  возмущенного антигосударственным поведением сородича, та же экспертиза, то же пренебрежение прокуратуры к деталям в доказательстве факта распространения, тот же... Хотелось бы ошибиться и не написать «тот же суд».

Чуть больше сорока лет назад писатели Андрей Синявский и Юлий Даниэль были признаны особо опасными государственными преступниками и приговорены к 7 и 5 годам лишения свободы за публикацию своих произведений на Западе под псевдонимами Абрам Терц и Николай Аржак. Не правда ли, очень похоже на сюжет с Зеленяком и новосибирском2? Ведь тексты на форумах сродни художественному произведению: их авторы таким образом самовыражаются и самоутверждаются, и самозабвенно играют, придумывая себе разные роли и ипостаси.

То, что в истории, происходит один раз как трагедия, – повторяется затем, как фарс.   

«Глядя на рожу...» 

Давайте оставим все юридические и правовые аргументы и посмотрим на дело Тараса Зеленяка с позиции простого здравого смысла. Чем больше думаешь, тем больше понимаешь, что оно шито белыми нитками и притянуто за уши. Вообще, искусственно создано. Вспоминается гротескный сюжет фильма «О бедном гусаре замолвите слово...» – типологически та же ситуация.

Поражает избирательный характер этого дела. Российский Интернет полон ксенофобских текстов – антиукраинских, антисемитских, античеченских, антимусульманских, антигрузинских... Зачем понадобилось выдергивать именно эти «речи ненависти», да еще с форума украинского сайта? Что, российских мало?

Антиукраинские тексты особенно участились  в российском Интернете в 2005-2006 гг. Одни только названия статей Михаила Леонтьева, Михаила Смолина, Алексея Орлова чего стоят: «Украина как была в заднице, так в ней и осталась», «Идея поиска идиотов, которые зачем-то спасут Украину, глупа сама по себе», «Украинская власть валяется на тротуаре», «Украйна – это не Россия, Украйна – это болезнь» (см.  www.km.ru). А вот еще статьи главного  редактора группы деловых журналов «ИД Родионова» Георгия Бовта «Война с хохлами» и «Хохлы как двигатель прогресса (www.gazeta.ru), статья РИА «Новый регион» «Что сибиряку нипочем, для хохла – смерть» (www.nr2.ru). Общественная организация «Местная национально-культурная автономия украинцев города Новосибирска» обращалась с открытыми письмами по поводу таких проявлений антиукраинского шовинизма и нарушений журналистской этики, предлагала провести кампанию общественного порицания. Да где там! А вот стоило одному пользователю форума Академгородка возмутиться текстами новосибирска2 на форуме украинского сайта, так уже провайдер «Первая миля» пишет жалобу в ФСБ.

Поведение новосибирского провайдера выглядит странным. Если посетители форума спорят друг с другом, и кому-то не нравятся те или иные радикальные или оскорбительные высказывания оппонентов – провайдер никогда не станет кому-то по этому поводу жаловаться, сам разберется. Он может закрыть такому клиенту вход на форум или, в конце концов, отказать в предоставлении услуг, если на него систематически жалуются. Но чтобы писать жалобу в правоохранительные органы за высказывания на чужом форуме, да еще в ФСБ! Это странное поведение провайдера можно объяснить, по-моему, только одним – инициативой ФСБ, заинтересованной в этом деле.

А зачем же ФСБ это дело? Какую угрозу национальной безопасности Российской Федерации создает треп на форуме, причем даже не российского, а украинского сайта? Почему именно уголовное дело – что, нельзя было ограничиться профилактикой? И почему через год? Почему, наконец, российские правоохранительные органы не сделали ничего, чтобы пресечь распространение текстов, якобы унижающих русский народ, – например, не обратились к администрации украинского сайта с просьбой удалить эти материалы? Наоборот, косвенно они способствовали их распространению!

Мне представляется, что ответ на эти вопросы таков. Во-первых, направленность этого дела целиком отвечает логике российской управляемой демократии, сужающей пространство свободы слова подобно шагреневой коже. Во-вторых, ФСБ недвусмысленно показывает этим делом, что оно намерено контролировать российский Интернет и прекратить сегодняшнюю вольницу. В подтверждение см., например, публикацию 29 апреля 2005 года в http://www.babr.ru/news/print.php?IDE=21420 :

Представитель центра информационной безопасности ФСБ России Дмитрий Фролов заявил о необходимости расширения полномочий российских служб по контролю за коммуникационными системами и Интернетом.

Напомним, что в настоящее время Интернет-провайдеры уже находятся под частичным контролем спецслужб, осуществляемым через скандально известную систему СОРМ-2.

По словам Фролова, ФСБ предлагает выработать новые требования к компаниям-провайдерам, «чтобы предотвратить распространение в Интернете экстремистских идей, вести учет нелегальной сетевой активности, а также иметь возможность получать базы данных и регистрации телефонных абонентов с указанием их Интернет-адресов – как статических, так и динамических».

Кроме того, ФСБ предполагает усилить контроль и за операторами мобильной связи в части возможностей выхода в Интернет через сотовые телефоны.

В то же время представитель ФСБ признал, что в России пока отсутствует законодательная база, в соответствии с которой спецслужбы могли бы осуществлять весь комплекс задуманных мероприятий.  

В-третьих, я усматриваю в этом деле желание усилить атмосферу взаимного недоверия в российском и украинском обществе, разогреть еще больше антироссийские и антиукраинские настроения – это целиком в духе схем российских политтехнологов, чья деятельность направлена на Украину. Как будто нарочно, никаких контактов с proUA, а наоборот, привлечение внимания: смотрите, какие эти украинцы агрессивные ксенофобы!

Я был бы рад ошибиться, но иного непротиворечивого и логичного ответа я не вижу.

Украинский ответ

Сообщения о деле Зеленяка вызвали бурную реакцию на Украине. Дело обсуждается на форумах всех популярных сайтов, пишутся многочисленные обращения в международные и украинские правозащитные организации. При этом участники дискуссий на форумах не стесняются в выражениях.

На форуме proUA посетители организовали массовый флэшмоб российского провайдера «Первая миля» (см. http://phorum.proua.com/list.php?1, участники форума называют его «Последняя миля») написавшего на Тараса Зеленяка жалобу в ФСБ, полагая (на мой взгляд, ошибочно), что провайдер занимался перлюстрацией трафика своих клиентов. Их поддержали многие участники форума сайта «Майдан».

На форуме «Украинской правды» рядом со стандартными кнопками форума («Ответить», «Цитировать») решили поставить кнопку «Донос в ФСБ». Почти 90% проголосовавших поддержали эту идею

(http://forum.pravda.com.ua/read.php?2,1350444,page=1).

На сайте «Майдан» www.maidan.org.ua установлена кнопка «Собираем подписи под обращением к омбудсмену Российской Федерации», по которой можно перейти на электронную форму

(http://www.petition.org.ua/?action=view&id=21) сбора подписей под петицией. Обращение к В.П.Лукину подписали сотни человек.

Всеукраинское объединение «Свобода» провело 19 сентября пикеты около российского посольства в Киеве и консульств РФ во Львове, Одессе, Симферополе и Харькове. Пикетчики требовали освобождения Зеленяка (видимо, не знали, что он на подписке о невыезде)  и передали письмо Президенту РФ В.В.Путину, в котором охарактеризовали избирательный арест Зеленяка в качестве свидетельства дискриминации по национальному признаку и грубых действий, направленных на дальнейшее разжигание ненависти в отношении украинцев, которая и без того безгранична. Заканчивалось письмо такими словами: «Нечего прикидываться лекарями от «ксенофобии». Лечитесь сами! Москали! Руки прочь от Зеленяка!» Письмо написано, на мой взгляд, тем же стилем, что и российские тексты, оскорбляющие украинцев.  

Я считаю, что и Тарас Зеленяк, и украинцы не нуждаются в защите в такой форме, как это делает ВО «Свобода». Наоборот, ответ на оскорбления в виде участия в спорах на том же уровне не может быть достойным. Ввязывание в дискуссии в таком тоне – только на руку провокаторам, которые все это и устроили.

Не нужно путать российское государство и русских людей, которые, все же, разные. Есть ведь и другая Россия. И такая реакция у нас на дело Зеленяка, как пикетирование российских консульств объединением «Свобода» и оскорбления русских на форумах,  – это именно то, на что и рассчитывали заказчики дела. Она на самом деле работает на нынешнюю российскую власть и против другой, лучшей России. Не могу удержаться от офтопика и не привести замечательное выступление Сергея Ковалева 10 мая 2006 г.  на конференции, посвященной 30-летию Московской Хельсинкской Группы (МХГ), тем более потому, что оно не было опубликовано.

МХГ часто ассоциируется с некими открытиями. Например, открытие того, что нужно фиксировать нарушения прав человека и обращаться с этим к зарубежной общественности. Но это не совсем так. Систематически фиксировать нарушения начала «Хроника текущих событий», а обратились впервые к мировой общественности Лариса Богораз и Павел Литвинов в 1966 году, затем это было постоянной практикой Инициативной группы по правам человека.

В чем же оказалась МХГ первой? А в том, что она первая осознанно и целеустремленно стала добиваться политического влияния на политические процессы. А самое замечательное то, что она при этом сохранила идеалистические ценности, которые были открыты дилетантами от права – диссидентами, правозащитниками. Вот то главное, что сделала МХГ.

Это завоевание МХГ утрачено. Вчера на ужине я сказал грубую фразу: сейчас самоуважение стоит две копейки. Это была грубость, но это правда. Раньше за самоуважение надо было платить больше.

Вот по этой причине – самоуважение ничего не стоит – этой власти не нужен ни ГУЛАГ, ни Главлит. Они и без того все решат.

Никакого равного партнерства быть не может. Они себя ведут, как хозяева в доме. Но это мы хозяева в доме, а не они!

Сохранение традиции добросовестного оппонирования существующей власти должно состоять вот в чем. Да, мы занимаемся политикой. Мы ищем власти – но не для себя, а для права. Лозунг верховенства права должен быть не лицемерным, а выполняться прямо. У нас есть главный политический приоритет – и он состоит в том, что должна быть прекращена оккупация Кремля КГБ. Мы готовы разговаривать добросовестно и серьезно, и даже долго, но мы не скрываем, что наш главный приоритет состоит в том, чтобы вы ушли. Мы не верим вашим лицемерным уверениям, что вы хотите демократии, верховенства права и соблюдения прав человека.

Выводы

На мой взгляд, признаки преступления в действиях Тараса Зеленяка не просматриваются. Убедительные доказательства авторства текстов, которые ему вменены, отсутствуют,  и, наоборот, есть веские основания считать, что автором этих текстов был другой человек. Статью 282 УК РФ нельзя применить, поскольку у автора высказываний, инкриминируемых Зеленяку, не было ни прямого умысла на оскорбление русского народа, ни соответствующей осознанной цели. Уголовное преследование за подобные высказывания на форуме сайта в Интернете является нарушением конституционного права на свободу выражения взглядов и статьи 10 Европейской конвенции защиты прав человека и основных свобод.

Вісті з пострадянських країн

10.10.2006 | Юрий Самодуров, Евгения Лёзина
джерело: www.hro.org

Памяти Анны Политковской

   

7 октября 2006 года убили Анну Степановну Политковскую. Это убийство направлено против каждого из нас.

8 октября около трех тысяч человек вышли на Пушкинскую площадь в Москве и у многих был в руках плакат с лозунгом, предложенным Львом Пономаревым: "Анна! Мы тебя заменим". Конечно, ни Пономарев, ни кто-либо из нас не думает, что мы заменим Анну в качестве журналиста.

Я полагаю, что смысл этих слов и этого чувства, заключается в том, что в нашей стране надо быть готовым к тому, что тебя убьют, если ты не отказываешься спорить с властью не по пустякам, а в главном, как это делала Анна Степановна Политковская. Я уверен, что Анна Степановна ощущала и не игнорировала угрозу для своей жизни. И я думаю, что она была вынуждена к этой угрозе "привыкнуть", чтобы продолжать жить и работать.

Теперь каждому из нас предстоит "заменить" Анну Степановну лишь в одном отношении, надо привыкнуть (если к этому можно привыкнуть) к мысли, что тебя могут убить, если ты споришь с властью.

О том, кем была Анна Степановна Политковская для нашей страны, написали сегодня почти все крупнейшие газеты России. Отклики на смерть Политковской напечатаны в крупнейших газетах многих других стран мира. К этим откликам трудно что-либо добавить. И все же мне хочется поместить под портретом Анны Политковской (этот портрет был вчера на Пушкинской площади у многих участников пикета и я попросил его для нашего музея ) отклик Евгении Лезиной, бывшей сотрудницы нашего Музея, которая находится сейчас в Италии, где продолжает свое образование.

Юрий Самодуров, директор Музея и общественного центра имени Андрея Сахарова

Анна Политковская - объект моей зависти

Анна Политковская. Я видела ее всего несколько раз, но никогда лично с ней не общалась. Молодая, красивая, ухоженная женщина. 1958 года рождения (в этот же год родилась и моя мама). На вид - очень уверенная в себе. Таких людей, как она, не возможно забыть, потому что первую оценку, которую даешь им при встрече - ЛИЧНОСТЬ. И они навсегда запечатлеваются в памяти.

Я не знаю, можно ли завидовать чьей-то смерти, но, честно говоря, я завидую смерти Анны Политковской. Не потому, что я очень хочу быть убитой подонком в лифте выстрелами в грудь и голову, когда я возвращаюсь из магазина с покупками домой. А потому, что я, как и многие понимаю, что убийство это состоялось потому, что своей деятельностью Политковская не давала покоя тем, кто нарушает в нашей стране все законы правды. А то, что убийство Анны связано с ее профессиональной деятельностью не вызывает сомнения, думаю, ни у кого.

Есть мудрое мнение, что "значимость человека определяется той целью, для которой он живет и ценой, которую он готов платить для достижения этой цели". Отвратительное убийство в подъезде собственного дома стало, похоже, ценой, которую Анна Политковская заплатила за достижение цели своей жизни - говорить правду, во что бы то ни стало, как журналист и как гражданин.

Мне еще не очень много лет и, глядя на пример этой мужественной женщины, я хочу прожить жизнь достойно, как и она. А для этого, как я понимаю, нужно обязательно держаться ближе к правде. Что касается Анны Политковской, то правда, несомненно, была, и навсегда осталась на ее стороне.

До банальности ясно, что убивают или точнее "заказывают" тех, кого боятся. И те, кто пришли к власти в нашей стране на античеченской браваде, готовности ломится в "сортиры" и мочить там мнимых врагов, больше всего на свете боятся озвученной правды о том, чем эта их бравада обернулась. Боятся правды о Беслане и Норд-осте, о гибели мирных жителей, о пытках, зачистках, о многолетней ВОЙНЕ…

Нам всем (как и им), известно, что правду об этом говорила в последние годы, прежде всего, журналист "Новой газеты" Анна Политковская. Говорила, что особенно важно, вразумительно и профессионально. Так, что ее было слышно. Слышно и в России (как всегда, однако, тем, кто имел уши, чтобы слышать), и за ее пределами (во время моей недавней поездки в Лондон, было поразительно видеть книги Анны Политковской на полках во всех книжных магазинах: они там бестселлеры, их знают!).

И конечно же, это раздражало. Раздражало тех, кто войну в Чечне развязал и поддерживал!

Правда, которую говорила Анна, колола глаза им, которые постоянно врали нам, пытаясь держать, как обычно, за дураков!

С каждым днем в последнее время во мне растет чувство стыда за нашу страну и за всех нас - ее граждан. Мне стыдно жить в стране, где у власти люди, лишенные совести и ума, прежде всего, потому что я понимаю, что любой народ достоин своей власти.

С другой стороны, во мне растет надежда, когда я вспоминаю, что в России еще есть ЛЮДИ - такие, как Анна Политковская.

Я искренне завидую ее безграничному таланту в сочетании с высокой нравственностью. Пусть даже эти качества и сделали ее объектом ненависти и заказного убийства.

Я завидую той безграничной смелости и отваге, с которыми она жила и погибла.

Я понимаю, что мелочная и бессовестная власть может бояться только очень большой талант, талант, несущий влияние. Она может ощущать угрозу только от сильной и яркой личности, стоящей за правду, потому что в отношении других ресурсов - такая власть вне конкуренции. Здесь ей опасаться нечего, и она это знает.

Я с горечью осознаю также, что таких, как Анна больше нет и не будет. Каждая личность уникальна, а для развития и воспитания личности требуются годы труда, образования, опыта. Таким, как Анна Политковская, таким, так Галина Старовойтова, - замены просто не может быть, потому что они, неповторимы в своей высокоморальной одаренности, неподражаемы в своей личностной харизме.

Такие звезды загораются как бы случайно, может быть, раз в эпоху, и в окружающей тьме глаза режет от исходящего от них, столь непривычного света. Я знаю точно, однако, что, встретившись однажды с такой звездой и поняв ее значение, уже нельзя жить как прежде. Потому встреча эта делает тьму слишком угнетающе очевидной, а свет, исходящий от такой звезды запечатлевается в памяти навсегда, становясь объектом вечного стремления. А возможно, что даже и зависти!

Евгения Лёзина, студентка

 

Вісті з пострадянських країн

11.10.2006
джерело: www.unian.net

Українські журналісти вшанували пам’ять Анни Політковської

   

Сьогодні на території Російського консульства у Львові представники львівських ЗМІ вшанували хвилиною мовчання та запалюванням свічок пам`ять російської журналістки, оглядача “Нової газети” Анни Політковської, яку 7 жовтня було вбито у Москві.

Як передає кореспондент УНІАН, генеральний консул РФ у Львові Євгеній ГУЗЄЄВ подякував журналістам за те, що вони прийшли розділити з російським народом скорботу за загиблою журналісткою.

При цьому голова Львівської незалежної медіа профспілки Богдан КУФРИК зазначив, що “журналісти Львівщини прийшли до консульства Російської Федерації, оскільки це невеликий клаптик Росії у Львові”. “Маємо надію, що це – останнє вбивство журналіста в Росії. Воно спричинить хвилю протесту російських журналістів. Анну Політковську пов’язувало з нашою державою українське коріння. Її батько родом з Чернігівщини, її дівоче прізвище – Мазепа”, - зазначив Б.КУФРИК.

Як повідомляв УНІАН, сьогодні біля посольства Росії в Києві українці запалили свічки на згадку про вбиту російську журналістку Анну Політковську. О 13.00 за київським часом біля посольства зібралися близько 70 чоловік, здебільшого журналістів.

Вони принесли до посольства квіти і запалили свічки. Учасники акції тримали в руках портрети А.Політковської та її перекладену українською мовою книгу «Друга чеченська». Журналісти прочитали кілька уривків з цієї книги, після чого поклали квіти і поставили свічки до огорожі посольства.

Учасники мітингу-реквієму вшанували пам`ять А.Політковської хвилиною мовчання.

Посольство Росії охоронялося посиленим загоном міліції, але міліціонери не перешкоджали учасникам акції.

Як повідомляв УНІАН, А.Політковська була вбита 7 жовтня в під`їзді свого будинку в Москві.

Сьогодні о 14.30 за московським часом розпочався похорон А.Політковської на Троєкуровському кладовищі в Москві.

Вісті з пострадянських країн

12.10.2006 | Елена Боннэр
джерело: www.grani.ru

Об Анне Политковской и о словах Путина по поводу её убийства

   

Путин осудил честную, бескорыстную, абсолютно человеческую позицию одного из лучших журналистов. Сказать, что ее публикации нанесли урон России, - значит признать, что честность наносит урон России.

Его волнует, что он скажет Бушу, Меркель, ему что-то надо говорить, и в каждом слове он проговаривается. Бушу он обещает расследование, не маме или детям Политковской, не ее коллегам в "Новой газете", которые теряют бог знает сколько уже людей. Он Бушу обещает расследование. Уже одно это - пощечина всей России.

Эпоха получает два лица: лицо человека абсолютной благородности, честности, сострадания и страдания за страну, за народ, за каждого человека - лицо Анны Политковской. И другое лицо: звериное, злое, жестокое и равнодушное - лицо страны, гражданами которой мы с вами являемся. Власть надеется на то, что мы быдло, которое не понимает этого.

Эта смерть - потеря России, а выгодна она всем, кто за счет России создает жизнь только себе.

"Эхо Москвы", 10.10.2006

Бюлетень "Права Людини", 2006, №28

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори