пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200602
№02
2006

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

17.01.2006 | Віктор Колісник, Федір Веніславський, Віктор Кичун

Парламент не може скасувати свою Постанову про відставку уряду?

   

 

У зв’язку з прийняттям Верховною Радою України 10 січня 2006 року Постанови № 3295-ІV “Про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України”, в засобах масової інформації почалося активне обговорення можливих шляхів її відміни чи скасування. Усі висловлені ідеї та пропозиції фактично зводяться до трьох можливих варіантів вирішення цієї проблеми.

Перший полягає в пропозиції не визнавати цю Постанову Верховної Ради України взагалі, оскільки її було прийнято з порушенням встановленої Конституцією України процедури. Ця позиція вже 10 січня була висловлена Президентом України В.Ющенком та повторена Прем’єр-міністром України Ю.Єхануровим.

З цього приводу ми вже висловили свою позицію (див.: www.khpg.org та www.maidan.org.ua), яка зводиться до того, що з формальної юридичної точки зору Постанова Верховної Ради України “Про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України” № 3295-ІV від 10 січня 2006 року з моменту набуття нею чинності підлягає безумовному виконанню. Визнати цю Постанову такою що не відповідає Конституції України (визнати її неконституційною) на підставі того, що була порушена встановлена Конституцією України процедура її розгляду та ухвалення, може лише Конституційний Суд України. А до моменту прийняття такого рішення Конституційним Судом України жоден інший орган не може скасувати Постанову, прийняту Верховною Радою України 10 січня 2006 року, оголосити її неконституційною, ігнорувати її або закликати до її нехтування.

Другий варіант вирішення цієї проблеми полягає в реалізації відповідними суб’єктами (зокрема, Президентом України, не менш як 45 народними депутатами України) свого конституційного права на звернення до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо визнання Постанови Верховної Ради України “Про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України” № 3295-ІV від 10 січня 2006 року такою що не відповідає Конституції України.

При цьому усі розуміють, що цей шлях є малоймовірним в зв’язку з відсутністю конституційного складу Конституційного Суду України і малоймовірністю приведення до присяги суддів Конституційного Суду України найближчим часом. Разом з тим саме на цьому напрямку, на нашу думку, мала б зосередитися активність і глави держави, і глави парламенту, і народних обранців, і Міністерства юстиції (а не на політичних звинуваченнях одних інституцій іншими, політичному красномовстві та коментарях ситуації, що склалася).

Особливу увагу слід звернути на ту обставину, що приведення суддів Конституційного Суду України до присяги є не правом, а обов’язком відповідних державних органів та посадових осіб. Юридичне значення цієї процедури полягає в тому, що саме вона є тим останнім юридичним фактом, з яким законодавство пов’язує вступ судді Конституційного Суду на посаду, і, отже, набуття ним повноважень. Саме з дня складання присяги на суддю Конституційного Суду у повному обсязі поширюються приписи Закону України “Про Конституційний Суд України” та Регламенту Конституційного Суду України.

Зазначена спеціальна процедура приведення судді Конституційного Суду до присяги має забезпечити правонаступність у діяльності Конституційного Суду України. Ні Конституція України, ні поточне законодавство не передбачають можливості призупинення діяльності Конституційного Суду. Це означає, що він має діяти безперервно. Тому усі органи та посадові особи, на які законодавство покладає обов’язок формування Конституційного Суду України та приведення суддів Конституційного Суду до присяги повинні узгоджувати свої дії та зобов’язані взаємодіяти між собою незалежно від політичних уподобань, політичних прогнозів та власного бачення політичних перспектив.

Відповідно до ч. 3 ст. 17 Закону України “Про Конституційний Суд України”, суддя Конституційного Суду України “складає присягу на засіданні Верховної Ради України, яке проводиться за участю Президента України, Прем’єр-міністра України, Голови Верховного Суду України, не пізніше як через місяць після призначення суддею Конституційного Суду України”. Це означає, що Голова Верховної Ради України зобов’язаний був завчасно погодити з зазначеними особами дату проведення такого спеціального засідання парламенту з тим, щоб воно не збіглося з їх офіційними візитами та внести це питання до порядку денного засідань Верховної Ради України, а також завчасно офіційно запросити вказаних посадовців на таке засідання.

Бездіяльність Голови Верховної Ради України та його заступників, з одного боку, не може бути виправдана ніякими припущеннями щодо ймовірності використання Конституційного Суду України певними політичними силами для “блокування” політичної реформи шляхом визнання Закону України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року неконституційним, а з другого – може бути розцінена як неналежне виконання посадовою особою своїх службових обов’язків або, навіть, як халатність чи зловживання владою. Отже, приведення суддів Конституційного Суду України до присяги не може бути результатом політичних забаганок, пристрастей, політичної упередженості та політичної заанґажованості.

Більше того, згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 17 жовтня 2002 року № 17-рп/2002 “Верховна Рада України правомочна приймати закони і реалізовувати інші конституційно визначені повноваження за умови присутності на її пленарних засіданнях на момент голосування не менше тієї кількості народних депутатів України, яка згідно з Конституцією України необхідна для прийняття відповідного рішення (частина четверта статті 89, стаття 91, частина четверта статті 94, частини друга, п’ята, шоста статті 111, частина перша статті 135, стаття 155, частина перша статті 156)”. Але оскільки жодного рішення з приводу приведення суддів Конституційного Суду до присяги парламент не приймає, то можна зробити висновок, що таке спеціальне засідання парламенту буде правомочним незалежно від кількості народних депутатів України, які з тих чи інших причин були відсутні на ньому. Будь-які спроби перешкоджання проведенню засідання Верховної Ради України, присвяченого складанню присяги суддями Конституційного Суду України, мають кваліфікуватися як перешкоджання здійсненню влади та посягання на основи конституційного ладу.

Однак, на думку більшості політиків, правознавців та публіцистів найбільш реальним, а тому й найбільш прийнятним, є третій варіант, який полягає у відміні Верховною Радою України своєї власної Постанови № 3295-ІV від 10 січня 2006 року “Про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України”. Саме на цьому сьогодні наполягає Президент України В.Ющенко, який вже звернувся з відповідною вимогою до Верховної Ради України.

Зважаючи на ці обставини, вважаємо за необхідне здійснити конституційно-правовий аналіз юридичних підстав для реалізації на практиці останньої пропозиції.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України “Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”. Це конституційне положення означає, що державні органи не мають права діяти на власний розсуд, так, як їм заманеться. Вони можуть приймати лише ті рішення, які прямо передбачені Конституцією та законами України.

Детальний аналіз конституційних повноважень Верховної Ради України свідчить про те, що відповідно до п. 12 ч. 1 ст. 85 Конституції України парламент має право лише вирішувати питання про відставкуПрем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України. Право ж відміняти своє власне рішення про відставку Прем’єр-міністра України та членів уряду в українського парламенту відсутнє. Жоден інший закон України також не закріплює такого права. Виходячи з цього можна зробити висновок, що Верховна Рада України не може відмінити свою власну постанову про відставку уряду.

Теоретичні передумови такого висновку студенти-юристи вивчають на першому курсі юридичного навчального закладу, розглядаючи підстави виникнення, зміни та припинення правових відносин. Кожен юрист знає, що такими підставами є юридичний факт (або їх сукупність), який може бути правоустановлюючим, з яким право пов’язує виникнення правовідносин, правозмінюючим, з яким право пов’язує зміну існуючих правовідносин та правоприпиняючим, з яким право пов’язує, відповідно припинення існуючих правових відносин. Аналізуючи з таких позицій формальне юридичне значення Постанови Верховної Ради України “Про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України” № 3295-ІV від 10 січня 2006 року можна легко прийти до висновку, що вона є саме правоприпиняючим юридичним фактом. З моменту набрання чинності цією Постановою уряд безумовно вважається таким, що перебуває у відставці, але відповідно до частини 4 ст. 115 Конституції України продовжує виконувати свої повноваження.

Змінити правовий статус цього складу уряду з “виконуючого обов’язки” на повноцінний конституційний статус Кабінету Міністрів України, Верховна Рада України може лише одним єдиним шляхом – пройшовши усю передбачену Конституцією України процедуру призначення нового складу Кабінету Міністрів України. А зробити це легітимно в умовах, коли з 1 січня 2006 року набрав чинності Закон України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року неможливо аж до моменту набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2006 році, оскільки у Президента України відповідних повноважень вже немає, а у Верховної Ради України їх ще немає.

Для того, щоб ці юридичні нюанси стали зрозумілими для широкого загалу можна провести аналогію між процесами відставки уряду та розірвання шлюбу між подружжями. Усім зрозуміло, що з моменту, коли шлюб між чоловіком та жінкою припинено у встановленому законом порядку, сім’я юридично перестала існувати. І для того, щоб знову утворити цю сім’ю, необхідною є не відміна рішення про розрив шлюбу (в добровільному порядку це легітимно зробити взагалі неможливо), а проходження усієї процедури реєстрації шлюбу у відповідних державних органах.

Таким чином, Кабінет Міністрів України буде “виконуючим обов’язки” до моменту формування Верховною Радою України нового складу Уряду або до визнання Постанови Верховної Ради України “Про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України” № 3295-ІV від 10 січня 2006 року Конституційним Судом України неконституційною.

Доктор юридичних наук, професор   Колісник В.П.

Кандидат юридичних наук, доцент  Веніславський Ф.В.

Кандидат юридичних наук, доцент  Кичун В.І

Коментар ПЛ. Пропонуючи цю статтю широкому загалу для обговорення, ми хочемо висловити свою незгоду з основною її тезою щодо неможливості скасування парламентом своєї постанови про відставку уряду. На нашу думку, парламент може скасувати свою постанову, оскільки вона була прийнята з порушенням передбаченої Конституцією процедури відставку уряду, і самому парламенту про це добре відомо. Наявність порушень ті ж самі автори днями переконливо довели в іншій своїй статті. Можна навести інші приклади для ілюстрації нашої незгоди. Скажімо, прийняте рішення про надання громадянства, а опісля виявилося, що подані документи були фальшивими. Що ж рішення про надання громадянства неможливо скасувати? Чи, наприклад, суддя виніс вирок, а пізніше з’ясувалося, що свідки дали неправдиві свідчення, і необхідно вирок скасовувати. Що ж вирок має бути залишений у силі? Порушення процедури прийняття рішення має бути підставою для скасування цього рішення. Отже, парламент дійсно не може скасувати законну постанову про відставку уряду – тут з авторами можна погодитися, але він може скасувати свою ж незаконну постанову.

Редакційна Рада

Політика і права людини

17.01.2006 | Всеволод Речицький, конституційний експерт ХПГ

УКРАЇНА: ЗНОВУ НА РОЗДОРІЖЖІ?

   

 

Чергова конституційна (політична, парламентська, урядова) криза в Україні співпала цього разу з Новим Роком. Тож люди святкували, сподіваючись попри всі негаразди. А негараздів наразі накопичилося чимало. Напруження бюджетне, газово-енергетичне... Проте все це в політичному сенсі – евфемізми, за якими стоїть відносно проста й зрозуміла річ – українське прощання з імперією, тоталітарною свідомістю й посткомунізмом надміру розтягнулося.

Власне, в економічному чи політичному сенсі тоталітаризму в Україні вже давно не існує, проте залишився посткомунізм – психологічний, ментальний, морально-етичний. Проявів саме такого побутово-психологічного посткомунізму маємо доволі, причому майже на всіх соціальних щаблях та рівнях. Але більше, ніж деінде, він проявляється у загальній політичній демагогії, яка ніби ковдрою вкрила собою країну. Посткомунізм в Україні все ще живий, ми бачимо його в політичній істериці маргінальних партій, „веселому” пануванні доцільності над законністю, відвертому егоїзмові найвідоміших політичний фігур.

Зовні виглядає так, що організована вільними ЗМІ громадська дискусія обертається довкола ніби класичних тем: конституціоналізм, демократія, вигоди парламентаризму, недоліки президентської республіки, чесні та прозорі вибори. Проте глибше, так би мовити, в логічному підтексті йдеться про щось цілком відмінне, інше. Зокрема, за лаштунками організованої соціальної комунікації знову й знову прозирає всім знайоме питання: говорити й діяти чесно, чи й надалі замилювати всім довколишнім очі? Політична нещирість стала нашою національною проблемою. Нещиро говорять і діють практично всі жителі наших горішніх поверхів.

Нещирими є судді, офіційні правозахисники й члени ЦВК, які подалися у партійні виборчі списки, нещирими є мільйонери й мільярдери, які заради всезагального добра залишили свій бізнес, нещирим є Володимир Литвин, який з міркувань забезпечення політичного „спокою” і „стабільності” не приводить до присяги конституційних суддів. Всюди наша політична еліта промовляє альтруїстично, а думає корисливо й відверто прагматично. Як у свій час зазначив віконт Генрі Сент-Джон Болінгброк, корупція – це просто відсутність громадянських чеснот. Корумпована людина зайнята собою і байдужа до блага нації. Такий занепад моральності особи, таке виродження всього – починаючи від фундаментальних засад і закінчуючи суспільним життям – призводить до занепаду держав.[1]

До того ж, цієї весни верхівка українського істеблішменту має наново здертися високо нагору. Як свого часу описав цей феномен Дмитрій Пісарєв, „обитатели нижних этажей знают, что на антресолях жить очень весело; поэтому во всей пирамиде господствует неистовое желание карабкаться кверху; кверху лезут и гастрономы, и честолюбцы, и тщеславные посредственности; но туда же лезут и замечательные таланты и люди, безукоризненные в нравственном отношении, потому что только в верхнем этаже можно найти умственную деятельность и некоторую степень нравственной самостоятельности. Красота, ум, талант, богатство, железная воля – все, что в каком-нибудь отношении составляет силу человека, все это употребляется на переправу в верхний этаж. Внизу остаются только те, которых природа и обстоятельства лишают всякой возможности подняться».[2]

В процесі переміщення на верхню палубу колишній прем’єр несподівано відкриває в собі прихильника „канцлерської” республіки, а суддя Верховного Суду та парламентська уповноважена з прав людини – прикрашають своїми титулами проблемні виборчі п’ятірки. Виглядає так, що штучна мотивація й аргументація сягнула нині навіть рівня наукової теорії. В країні, де в гуманітарній сфері вже низку років мало хто серйозно й по-справжньому вчиться, політологи й конституціоналісти переконують громадський загал у принадах парламентаризму. Бо ж нібито вся Європа – це букет із парламентських республік. Чомусь при цьому забувають, що Європа до того ще й монархічна. Бельгія, Сполучене Королівство, Данія, Нідерланди, Норвегія, Швеція... Чого б Україні, наприклад, не стати монархією? Тим більше, що колись цим вже переймалися Хмельницький, Самойлович і Розумовський. Чи ж нам бракує родових ліній і прізвищ?

Президентську республіку наші в усіх сенсах розбещені політичні еліти чомусь вважають уособленням авторитаризму. Проте цілком успішними президентськими республіками були й продовжують бути Аргентина, Бразилія, Сполучені Штати, Філіппіни, Грузія та почасти Франція. В США президентська республіка постала ліберально-демократичною від самого початку. Вже третє століття поспіль там обирають сильного президента з широкими виконавчими повноваженнями, але ніхто при цьому не може навести жодних суттєвих прецедентів авторитаризму. З іншого боку, світ знає понад 700 вдалих військових переворотів, вчинених у таких країнах як Алжир, Нігерія чи Пакистан Як на мене, ця статистика свідчить лише про одне – в кожному конкретному випадку суттєвою є не конституційна схема, а її семантичне наповнення, рівень національної політико-правової культури. Саме останньої нам справді гостро бракує.

Отже, в будь-якому випадку навряд чи можна вважати, що парламентаризм стане панацеєю від невигод українського політичного парубкування. Відомо, писав свого часу Теодор Дезамі, що колегіальна тиранія не тільки можлива, але й реально існує – чим ширші права народних обранців, тим важчим є кайдани політики для простих смертних: замість одного хазяїна у них тепер сотні.[3] Золоте правило: “Vox Populi – Vox Dei”[4] є популярним, писав Джон Локк, проте „я не можу пригадати жодного випадку, коли б Бог провіщав свої заповіді вустами натовпу, а природа свої істини – меканням отари”.[5]

Відтак, питання конституційної реформи в Україні за будь-яких обставин не є питанням юридичної оболонки, форми. Чи є Україна органічно парламентською, чи вона більше тяжіє до президентської республіки – було і залишається питанням вільного народного вибору. Неприпустимою, однак, є відверта спекуляція на юридичних схемах і структурах. Адже, щоб там не стверджували наші казенні ідеологи, на політичному просценіумі все більш рельєфно проступає геть примітивна за композицією картина. Український нобілітет – власники, багатопартійна номенклатура й просто нувориші усіма правдами й неправдами намагаються сформувати такий собі приватний салон, клуб-казино для мільйонерів під вивіскою „Верховна Рада України”. Принагідно ця інституція має виконувати публічні функції парламенту.

Якщо до клубного членства додати ще й депутатські повноваження, а до останніх – всі законні пільги та гарантії, то вже весною будівничі здадуть під ключ на Грушевського такий собі Disneyland для дорослих. Столичні апартаменти й міністерська зарплата на кишенькові витрати прикрасять скромне державницьке побутування. Службові чи дипломатичні паспорти пом’якшать візове перетинання кордонів. Чим не перший український десант в об’єднану Європу? 80-90 відсотків достойників становитимуть потомствені й пожалувані кияни – ці „римляни” обдертої і занехаяної України.

Схоже, що ніхто в нашому парламенті, як свого часу в старій Югославії, не хоче вертикальної циркуляції кадрів. Та й навіщо спускати поважних осіб з гори на долину, якщо вони зручно обертаються за принципом револьверного барабана? До того ж і журналістам простіше. Давно апробовані ідеї, стиль, краватки. На більшість запитань вже готова ґрунтовна відповідь. Головне – що всі переймаються благом України. А що передвиборних програм у нас вдвічі більше, ніж сюжетів у світовій літературі, то кого це обходить? Нащадки трипільців можуть утнути й не таке.

Чи була відставка уряду Юрія Єханурова законною? Якщо не рахувати грубих порушень конституційної процедури, то так. Та й кого, зрештою, у нас серйозно цікавлять питання юридичного процесу? Якщо ж аналізувати не процедури, а саму відставку, то слід визнати, що на даний випадок в нашому Основному Законі залишилися не відміненими й не застереженими практично всі необхідні для неї норми. Стаття 87 Основного Закону дозволяє чинному парламенту розглянути питання про урядову відповідальність, а пункт 12 частини 1 статті 85 Конституції – вирішити проблему призначення на посаду будь-якої із запропонованих Президентом кандидатур. Що ж стосується Президента, то на основі пункту 9 частини 1 також не відміненої і не застереженої статті 106 Конституції він має внести в парламент кандидатуру Прем’єр-міністра за поданням коаліції фракцій. А те, що такої коаліції реально не існує, довести неможливо. Внутрішні парламентські пертурбації у нас регулює Регламент, з яким „простіше”, бо це не закон. Врешті-решт, будь-якій конституції не під силу спинити політичне життя. Якби уряд став, не приведи Господь, жертвою теракту, його б все одно довелося якось замінити.

Таким чином, коли Міністр юстиції Сергій Головатий упевнено констатує незаконність дій нашої чи то судової, чи то законодавчої гілки влади, йому можна лише поспівчувати. З іншого боку, саме в формальному сенсі в Україні ще якось намагаються додержуватися нормативних приписів. Справді ж серйозною юридичною проблемою України є свідоме й відверте зловживання правом. Прикро, але вже нікого не дивує, що в стінах Верховної Ради голосують не депутати, а відібрані (!) у них партійними босами магнітні картки. Що конституційних суддів просто не обирають через депутатську відразу до бюлетенів. Що кандидатами у народні депутати реєструються судді, член ЦВК і відомі на весь світ бізнесмени. Кажуть, ніби все це наше законодавство формально дозволяє. Але будь-який пристойний суд визнав би подібне застосування права звичайнісіньким зловживанням, тобто використанням закону у протилежності до його мети.

Таким чином, криза в Україні полягає не тільки в тому, що Конституція і закони погано виконуються, але й у тому, що дуже часто вони виконуються суто для проформи. В результаті, можемо зробити висновок про те, що в Україні залишається несформованою елементарна юридична й політична культура. Право, як відомо, починається з перед-правової матерії: свободи договору, вірності раз даній обіцянці, таємниці кредитів і запозичень, забезпеченого закладу. Проте в українській державотворчій реальності посадовці й політики тільки тим і займаються, що укладають все нові й нові коаліції, розриваючи при цьому щойно укладені угоди. Все це, зрештою, нагадує підлітків, які сіли грати в „Монополію”. Найчастіше типова для цієї гри череда обіцянок і зрад завершується оголошенням її правил геть застарілими.

На превеликий жаль неповажливе ставлення до Конституції, законів та власної політичної позиції вже давно характеризує українську політичну надбудову. Ще гірше те, що про цю рису національної вдачі тепер також знають на Заході і Сході. Чи є подібний стан речей кризовим? Спробую відповісти, спочатку розділивши питання. По-перше, чи є наша криза конституційною? По-друге, чи є вона також політичною? Правильна відповідь, на мою думку, є суперечливою: і так, і ні.

Бо ж і досі на теренах України вирішуються не стільки юридичні чи політичні питання, скільки питання геополітичного, історичного значення та змісту. Не треба спеціально вивчати дипломатію, щоб зрозуміти, що українська Конституція деформується й ламається у нас на очах не щирими прихильниками європейського парламентаризму, а щирими прибічниками пан-слов’янського „універсалізму”. Звісно, що це робиться також і комерційними газовими цінами. Адже вся політична та зовнішньоекономічна діяльність нашого північного сусіда є уособленням чергового об’єднального мета-проекту.

Певно, що для всіх було б краще, якби українські політики та експерти говорили про це відверто. Проте вони вважають за краще й далі грати в ігри із своїм електоратом. Не викликає сумніву, що українські художньо-театральні кола, студентство, професори і журналісти хочуть якнайшвидше пересунути на Схід кордони об’єднаної Європи. Проте чи хочуть цього українські бізнесмени – залишається не риторичним питанням. Більшість із них вважають себе європейцями, багато хто вчить дітей в західних університетах. Проте, на відміну від представників національної інтелігенції, бізнесмени хочуть й можуть увійти до Європи, так би мовити, не гуртом, а особисто. В політико-економічному сенсі Європа їх не дуже цікавить, бізнес поки що простіше робити з Росією.

Але чи вигідне демократичній Україні повернення в дружні обійми північного сусіда? Світ об’єктивно не є безмежним, а природно-енергетичні ресурси росіян вражають уяву. До того ж, Росії належить грандіозний культурній спадок. Існують також інші причини, через які російське питання залишається для українців неоднозначним. Але якщо це так, то українські березневі вибори – не просто черговий шанс сказати „так” або „ні” партіям різного політичного спрямування. Подобається це нам, чи не дуже, але весною ми мусимо складати черговий національний іспит на суверенітет та глибину своєї укоріненості в свободі. Колись російський аристократ Пьотр Кропоткін писав про те, що головні повстання й революції в світі відбувалися з метою захисту людських прав, тобто з метою захисту свободи. Тому боротьба за свободу завжди була масштабнішою від змагань за підвищення зарплати.[6] Інший російський анархіст Міхаїл Бакунін констатував, що якщо раніше французький пролетаріат погоджувався обмінювати принади свободи на вигоди матеріального добробуту і комфорту, то тепер цього немає.

Чи спокусяться наші сучасники на „вино, чай, большие рыбы” (Васілій Розанов) росіян – ми знатимемо вже ближчим часом. Помаранчева Революція беззаперечно довела, що українська нація до змагань за свободу готова. Стратегічним запитанням, однак, залишається відсоток такої нашої готовності. Українці мали рівно рік, щоб зробити важливі кроки назустріч свободі. І схоже на те, що саме для укріплення свободи цей рік нами було витрачено неефективно.

Цілком природно, що голоси політичних сирен лунають сьогодні на всій довжині наших північно-східних кордонів. До того ж „комфорт” – це не тільки дешева російська нафта і газ, безмежні території і майже всі кліматичні зони. Це також потужна культура, спільна історія і мова, яку не треба спеціально вивчати. Свобода ж, як конкурент, прекрасна тим, що її зміст передбачити неможливо. Свобода нічого не обіцяє, але має звичку дарувати більше сподіваного. І хоча свобода саме сьогодні не дуже спокушає наш гаманець, вона навертає нас до щирості та людяності. А цього українцям зараз якнайбільше бракує. Свобода, говорив Вацлав Гавел, сприяє відродженню справедливості, здатності бачити світ не тільки своїми очима. Свобода – це мудрість, що уособлює в собі почуття смаку й віру у важливість конкретних вчинків. Але свобода ніколи й нікому не пропонує універсальних рецептів порятунку.

Щоб зрозуміти свободу і скористатися з її можливостей, треба мати не лише інстинкт, але й знання, освітні технології, окремий інструментарій. Технологіям свободи корисно вчитися на Заході, й це значно важче нині зробити вдома. Бо спочатку ми мусили б повернути належну повагу до вчителя. Віктор Ющенко обіцяв послати тисячі українських студентів в країни, де вже давно й надійно перемогла свобода. Але сталося так, як завжди, і за українські гроші на Заході майже ніхто не вчиться. Провінційний учитель так само живе на невеличку зарплату, а в райцентрах давно вже обходяться без книжкових магазинів.

Отож виглядає так, що відживлення функцій української свободи знову проходитиме без анестезії. Ми знову трапили на роздоріжжя, причому наш депутатський корпус вочевидь прагне стати ближче до „мати”, ніж до „бути”. Нещодавно Президент виголосив перед журналістами прагматичну промову щодо перспектив України. Проте сьогодні не просто передбачити, як саме відгукнуться на березневий виклик свободи українські люди. До певної міри можна сказати, що вони в черговий раз були зраджені національною елітою.

Як зазначив зовсім недавно Збігнев Бжезінський, якщо українці не хочуть назавжди забути про поступ, їх лідерам треба звернути більше уваги на принципи. Цілком ймовірно, що саме принципів нам нині якнайбільше бракує. Принаймні видно, що цією принадою в Україні не спокусилася поки що жодна політична сила. І, все таки, нам доведеться їх якось застановити...



[1] Енциклопедія політичної думки. – Київ: Дух і Літера, 2000. – С. 38-39.

[2] Писарев Д. Исторические эскизы. – М.: Правда, 1989. – С. 194.

[3] Дезами Т. Кодекс общности. – М.: Изд-во АН СССР, 1956. – С. 413.

[4] Голос народу – голос Божий (лат.).

[5] Локк Д. Сочинения. В 3-х т. Т. 2. – Мысль, 1985. – С. 240-241.

[6] Кропоткин П. Хлеб и воля. Современная наука и анархия. – М.: Правда, 1990. – С. 388.

Катування та жорстоке поводження

25.01.2006

Європейське рішення Деснянського районного суду м. Чернігова

   

30 грудня 2005 року суддею Деснянського районного суду м. Чернігова було винесене рішення по справі за позовом начальника Чернігівського міського відділу міліції Едуарда Альохіна проти пенсіонера Михайла Коваля. Без перебільшення можна сказати, що це рішення найвищого юридичного ґатунку: справедливе по суті і досконале за змістом і формою. Дослідивши докази по справі, суд відмовив Альохіну Едуарду Володимировичу в задоволенні позову пославшись не тільки на вітчизняні закони, а й на міжнародні законодавчі акти, зокрема на рішення Європейського Суду з прав людини та Конвенцію ООН проти катувань, які є частиною українського законодавства. Інтереси Михайла Коваля представляв адвокат Чернігівського громадського комітету захисту прав людини Олександр Трофимов.

«Справа Коваля» – це справа про катування в міліції. Вона тягнеться вже 5 років. Справу то закривають, то відкривають знову. На сьогодні досудове слідство ще не закінчено. За цей час пану Ковалю підставив своє плече не тільки український, а й міжнародний правозахисний рух, зокрема міжнародна неурядова організація «Міжнародна амністія».

На прес-конференції «Міжнародної амністії», що відбулася в Києві 27 вересня 2005 року, було оприлюднено щорічний звіт щодо катувань в Україні. Запрошений до участі в цієї прес-конференції Михайло Коваль, дав інтерв’ю декільком національним телеканалам. Нинішній начальник Чернігівського міськвідділу УМВС в Чернігівській області, підполковник міліції Едуард Альохін образився на висловлювання Михайла Коваля на свою адресу і подав відповідний позов.

Посилаючись на норми національного та міжнародного законодавства, суд роз’яснив, що у пана Коваля відповідно до ст. 1 Конвенції ООН проти катувань були достатні підстави вважати себе жертвою катувань. Суд у рішенні навів пояснення Коваля щодо того, що він давав інтерв’ю в рамках міжнародної дискусії, присвяченої застосуванню катувань працівниками міліції і висловив своє категоричне неприйняття цієї практики.

Зокрема в рішенні суду зазначено: «Відповідно до Європейської конвенції з прав людини кожна людина має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів.

В рішенні у справі «Хендісайт проти Сполученого Королівства» від 07.12.1976 року Європейський суд з прав людини зазначив: «Право поширювати інформацію та ідеї стосується не тільки інформації та ідей, які сприймаються позитивно або розглядаються як необразливі й незначні, а й таких, які ображають, обурюють і викликають неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких неможливе демократичне суспільство «.

В своєї практиці Суд розрізняє факти та оціночні судження, оскільки існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного ст.10 Конвенції (рішення Суду у справі «Лінгес проти Австрії від 18.07.1968 року).

Відповідно до ст. 47-1  Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлювання оціночних суджень. При цьому закон визначає, що оціночними є судження які не містять фактичних даних.

Оскільки висловлені відповідачем судження не містять конкретних даних, вони вважаються оціночними, що відключає  можливість  їх  спростування  та  притягнення відповідачів до відповідальності.»

Керуючись ст.ст. 10, 208, 209, 212 – 215, 294 ЦПК України, ст. 1 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання, ст. 10 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, ст. 47-1 Закону України «Про інформацію, рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Хендісайт проти Сполученого Королівства» від 07.12.1976 року, рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Лінгес проти Австрії» від 18.07.1968 року, Деснянський районний суд м.Чернігова вирішив в задоволенні позову Альохіна Едуарда Володимировича до Коваля Михайла Петровича, ТОВ «Телестудія «Служба інформації» про захист честі, гідності, ділової репутації відмовити.

Ми аплодуємо Високому Суду за професіоналізм, справедливість і незалежність у винесенні цього рішення. Воно захистило право людини на власну громадянську позицію. Рішення було винесено з застосуванням 3-складового тесту, коли суспільна користь від піднятої проблеми виявляється вищою за можливі неприємні наслідки для окремої особи. Врешті, це рішення вчить розрізняти за наведеними в ньому підставами «оціночні судження» і «твердження про факт».

Хочеться вірити, що логіка винесення рішень Європейським судом з прав людини засвоєна переважною більшістю суддів Чернігівської області. Принаймні тих, хто протягом 2-х років був постійним учасником семінарів за темою «Впровадження норм європейського права в судочинство України», що проводилися Апеляційним судом Чернігівської області спільно з Чернігівським громадським комітетом захисту прав людин
Доступ до інформації

03.02.2006
джерело: maidan.org.ua

Хто володіє ефіром – той володіє Україною?

   

Українська Гельсінська спілка з прав людини в процесі реалізації проекту Фонду стратегічних справ, що фінансується Міжнародним Фондом «Відродження», дійшла висновку, що на сьогодні громадськість України позбавлена можливості отримати з офіційних джерел інформацію про засновників телерадіокомпаній. Такі відомості відмовляються надати громадянам України самі ТРК, органи державної статистики, Національна рада з питань телебачення та радіомовлення, державні реєстратори. Правозахисники вирішили змінити ситуацію й представляють перший в України список справжніх власників телеканалів.

«Ми провели це дослідження не з простої цікавості, громадяни мають право знати власників усіх ЗМІ, щоби забезпечити плюралізм думок та уникнути висвітлення новин під одним кутом зору. Нам відмовили в отриманні цієї суспільно-важливої інформації в усіх органах влади, що показує той факт, що органи влади приховують справжніх власників ЗМІ,» – зазначає Володимир Яворський, директор програм Української Гельсінської спілки з прав людини.

Відмовляючись надавати інформацію, державні реєстратори прямо порушують ст. 20 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», який набув чинності 1 липня 2004 року. Ми оскаржили в судах усі незаконні відмови в отриманні інформації, проте ми бачимо, що ці суди затягуються на місяці.

Відповідно до Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи № R(94)13 1994 року, громадськість повинна мати доступ до основної інформації про власників ЗМІ, щоб сформувати думку про те, яку цінність має поширювана ними інформація. Чинне законодавство України гарантує інформування громадськості про засновників лише друкованих засобів масової інформації.

Зважаючи на викладене вище та з метою забезпечення права громадян на інформацію про власників електронних засобів масової інформації напередодні виборів, керуючись ст. 30 Закону «Про інформацію», УГСПЛ нижче наводить отримані з різних джерел відомості щодо засновників 10 ТРК:

1) Акціонерне товариство закритого типу «Українська незалежна ТВ – корпорація» (телеканал «Інтер»):

– Громадське російське телебачення (Росія),

– Українська асоціація економічного співробітництва та розвитку

«Діловий світ»,

– ТОВ «Пегас Телебачення»

2) Телекомпанія у формі товариства з обмеженою відповідальністю «Студія 1+1»:*

– Олександр Роднянський,

– «Іноземне підприємство «Інтер Медіа» (резидент України).

3) Товариство з обмеженою відповідальністю Міжнародна комерційна телерадіокомпанія (ICTV):*

– Підприємство з іноземними інвестиціями «Роял Капітал»,

– ТОВ «Центральний Московський депозитарій» (Росія),

– Дочірнє підприємство «Промідія»,

– Дочірнє підприємство «Агентство інформаційних технологій»,

– Не ідентифікована юрособа з ідентифікаційним кодом 13418356.

4) Закрите акціонерне товариство «Новий канал»:*

– Підприємство з іноземними інвестиціями «ІННОТЕХ»,

– ЗАТ «НК-ХОЛДІНГ».

5) Закрите акціонерне товариство «Міжнародний медіа центр – СТБ»:*

– ЗАТ «Міжнародний медіа центр»,

– Компанія «Шачар ентерпрайзес інк.» (США),

– Корпорація «Інтерньюз нетуорон «k» (США).

6) Закрите акціонерне товариство «Телекомпанія ТЕТ»

– Ігор Суркіс,

– ТОВ «Інвестпроект»,

– ТДВ «ОМЕТА private»,

– Компанія «Suniflеon Holding Limited»,

– Компанія «Shonest Investments Limited»

(дві останні зареєстровані за однією адресою на острові Тортола (Британські Віргінські острови).

7) Товариство з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Експрес-інформ» – «5 канал»:

– ЗАТ «Український промислово-інвестиційний концерн»,

– Дочірнє підприємство «Експресінформ-студія».

8) Підприємство з іноземними інвестиціями у формі товариства з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «НБМ» – «5 канал»:

– Приватна компанія «Какао енд Шугар Інтернешенал» (Бельгія),

– ТОВ «Трансат-Брок»

9) Товариство з обмеженою відповідальністю «Телестудія «Служба інформації» – канал НТН:

– ТОВ «Капіталінвест»,

– Не ідентифікована юридична особа з ідентифікаційним кодом 32727508

10) Закрите акціонерне товариство «Наше радіо»:

– Компанія «INTERUKY HOLDINGS LIMITED» (Кіпр),

– Андрій Олегович Волков,

– Не ідентифікована юридична особа з ідентифікаційним кодом 23512955.

УГСПЛ володіє також інформацією про частки кожного з названого вище засновника у відповідній телерадіоорганізації. Ми все ж сподіваємося, що власники ТРК поступово самі вживатимуть заходів, спрямованих на забезпечення прозорості медіа власності, розуміючи суспільну відповідальність цього бізнесу. Ми також звертаємося до них з пропозицією оприлюднити засновників і власників компаній, що виступають засновниками телерадіоорганізацій.

Слід зазначити, що нещодавно прийнятий парламентом Закон України «Про телебачення і радіомовлення» тільки заплутує ситуацію з власниками телерадіоорганізацій та, додатково, знімає обмеження на участь іноземного капіталу в українських телерадіоорганізаціях.

24-01-2006
Соціально-економічні права

18.01.2006 | Юрій Чумак

Чугуївці домоглися того, чого не спромоглися (поки що) харків’яни!

   

Рішення Чугуївського міськвиконкому «Про затвердження максимальних тарифів базових послуг по утриманню житлового фонду» від 17 листопаду 2005 р. скасовано на сесії міської ради, що відбулася 27 грудня. Громадськість міста виступила проти драконівського рішення виконкому, що підвищував так звану «квартплату» у Чугуєві майже в 2,5 рази.

Відразу після ухвалення рішення виконкому про підвищення тарифів на оплату житла (яке повинно було набрати чинності ще з 1-го грудня 2005 р.), Чугуївська міська організація Соціалістичної партії України звернулася до депутатів міськради з вимогою скасувати дане рішення як таке, що суперечить інтересам громади міста Чугуєва та веде до зубожіння його жителів. Але більшість депутатів зволіли відмовчатися.

Тоді була організована активна громадська кампанія, спрямована проти спроб місцевого виконкому перекласти тягар матеріальної відповідальності за власну безпорадність і безгосподарність у комунальній сфері на жителів міста.

1-го грудня в Чугуєві пройшло пікетування міськвиконкому з вимогою скасувати рішення по підвищенню тарифів на оплату послуг по утриманню житлового фонду. В акції протесту тоді взяло участь більше 60 чоловік. Пікет проходив під гаслами: «У ЖКГ порядку немає, хто буде відповідь тримати?», «Смітники переповнені, бродячі собаки - за!», «Пів-Чугуєва продали, а тепер - грошей немає?». Але Чугуївський виконком відмовився скасувати своє рішення, посилаючись на те, що підвищення тарифів - єдиний шлях для виведення житлово-комунального господарства міста з кризи. При цьому і працівники ЖКГ, і співробітники міськвиконкому визнавали, що підвищення оплати за житло навряд чи приведе до поліпшення якості комунальних послуг. З такою постановкою питання жителі міста категорично не погодилися. Платити за послуги, що практично не надаються, та ще і по тарифах, встановлених виконкомом самоправно, без проведення широкого громадського обговорення, чугуївці відмовилися.

27 грудня, під час розгляду на сесії питання про скасування горезвісного рішення виконкому, біля будинку Чугуївської міськради зібралося близько 150 чоловік, що прийшли з вимогою до депутатів стати на сторону народу. Жителі міста вважають, що підвищувати тарифи на житло потрібно не замість, а після наведення порядку в міському житлово-комунальному господарстві. Тоді й підвищення це буде виправданим і не настільки відчутним для кишень городян. В даний час, коли гроші, що збираються за квартплату, витрачаються невідомо куди, коли в комунальній сфері процвітають недбалість, безгосподарність, нецільова витрата коштів, корупція і кругова порука, підвищувати тарифи на житло - означає, потурати всім цим негативним явищам, породжувати соціальну напруженість у місті.

Пікетники вирішили стояти до переможного кінця і чекати рішення сесії міськради. Вони не тільки вигукували критичні гасла на адресу виконкому. Була включена музика і, прямо в центрі міста, на очах у здивованих співробітників міськвиконкому, люди співали та танцювали. А депутати в цей час голосували. Усі - «за» скасування рішення виконкому про підвищення тарифів. Лише один «народний обранець» проголосував «проти», але потім виправдувався, говорив, що «не вчасно» руку підняв ...

Характерно, що міський голова Чугуєва Галина Мінаєва на сесії міськради була відсутня. Останнім часом уже стало традицією: як тільки виникають гострі питання, мер Чугуєва «терміново відбуває у відрядження»…

А поки хочеться привітати чугуївців з першою перемогою - їм удалося домогтися того, що не змогли (поки що) харків’яни! І нехай у Новому 2006-м році жителі самого революційного міста в Харківській області так само непохитно і послідовно відстоюють свої соціальні інтереси, і нехай їх супроводжують удача і щастя!
У недержавних організаціях

26.01.2006 | Людмила Клочко

Звіт громадської приймальні Харківської правозахисної групи (За період з 01.01.04 по 31.-12.05)

   

За звітний період роботу громадської приймальні Харківської правозахисної групи було суттєво реорганізовано. По-перше, у приймальні з’явилося нове окреме приміщення, що дало можливість забезпечити більш високі стандарти прийому громадян: повну конфіденційність, більшу довіру між громадянами й консультантами. По-друге, встановлені часи прийому, запис на прийом по телефону. Все це дозволило упорядкувати роботу консультантів і провести більшу спеціалізацію прийомів.

Прийом громадян здійснюють адвокати А. Бущенко, В. Нестеренко, І. Перепелиця, І. Блага, Ю. Плетньова, а також консультанти С. Карасик, М. Крюкова, М. Недайвода. У роботі приймальні також брали участь волонтери: студенти-юристи й психологи. Надавалися медичні консультації лікарем-терапевтом і лікарем-психіатром. Приймальня ХПГ співпрацює з адвокатами в м. Харкові й інших регіонах України, а також з іншими громадськими організаціями.

За звітний період до громадської приймальні ХПГ звернулося 989 осіб.

З них:

487 –- звернулися до приймальні особисто

374 – письмово

 12 – електронною поштою

 89 – телефономфаксом

 27 – справ передано з інших організацій

З минулих періодів залишилося у провадженні або на контролі 211 справ


Соціальний склад громадян, що звернулися до приймальні

Таблиця №1

Характеристика осіб, що звернулися до бюро

Характер звернення

Кількість звернень

 

а.о.

%

 

 

 

Особи, що відбувають покарання та їх родичі

Скарги на вирок, соціальні питання, скарги на порушення під час суду й слідства, скарги на неправомірні дії працівників слідства, дізнання та персоналу закладів відбування покарань

397

40.15

Особи, що перебувають під слідством, їх родичі та свідки

Прохання про захист під час слідства, скарги на незаконне затримання, неправомірні дії міліції

123

12.44

Військовослужбовці, їх родичі

Скарги на нестатутні відносини, соціальні питання

30

3.04

Пенсіонери, інваліди та інші соціально незахищені особи

Цивільні справи, соціальні питання, питання надання медичної допомоги

283

28.61

Одинокі та розлучені матері

Соціальні питання

19

1.92

Жертви злочинів

Допомога під час слідства й суду

17

1.71

Інші

Різні питання

120

12.13

РАЗОМ

989

100


 

Установи, на які скаржаться

Таблиця. 2

Суди

Порушення у ході судового процесу, надто суворі вироки, судова тяганина

329

33.26

Міліція

Незаконне затримання й арешт, катування й жорстоке поводження, відсутність реагування на скарги

134

13.54

Прокуратура

Відсутність реагування на скарги

79

7.98

УВП

Неналежні умови утримання, жорстоке поводження

15

1.52

Армія

соціальні питання

30

3.04

Органи місцевої влади

відсутність реагування на скарги, соціальні й побутові питання, оскарження рішень

174

17.6

Адміністрація підприємств усіх форм власності

Порушення трудового законодавства, незаконне звільнення

79

7.99

Медицина

Неналежне надання медичної допомоги, недостатнє обстеження призовників

43

4.35

Інше

Соціальні питання, сімейні відносини, різні скарги

106

10.72

Усього

989

100



Консультантами приймальні надано понад 1000 консультацій і порад (за деякими зверненнями потрібні були дві й більше консультацій), підготували більше 200 процесуальних документів (позови, скарги), у 120 випадках зверталися до державних установ в інтересах клієнтів, у 78 випадках представляли інтереси у судах і органах виконавчої влади, надсилали спостерігачів в судові засідання у 18 справ. Подано скарг до Європейського суду з прав людини –- 13. Передано іншим організаціям 3 справи, подано заявки до Фонду професійної допомоги жертвам катувань – 12 справ. Одмовлено в допомозі 15 особам.

Саме у звітний період Європейський суд з прав людини прийняв рішення поти України за скаргою п. Афанасьєва, що була підготовлена адвокатом Бущенком. У жовтні прийнято рішення проти України по групі заявників з м. Чугуєва, яким консультанти ХПГ у 2003 році допомагали у підготовці скарги до Європейського суду про невиплату заробітної плати. Всі заявники отримають сатисфакцію, яка перевищує суму заборгованості в середньому у 5-6 разів. Ще декілька справ Європейський суд направив на комунікації з урядом.

Надання адвокатської допомоги у перші години затримання у міліції дало змогу затриманим ефективно реалізувати своє право на захист. Завдяки чому у деяких випадках кримінальне звинувачення не висувалося (7 випадків).

Вдалося поновити розслідування по справі за смертю жінки похилого віку, яка за місяць до смерті написала заповіт на працівника ЖЕКу.

За заявою ХПГ вдалося направити С., що відбуває покарання, на лікування.

Збільшилася кількість звернень, що стосуються незаконної перебудови у старих будинках центру міста, або зі скаргами на порушення їх прав при наданні дозволів на будівництво у районах старої забудови. Так мешканці будинків по вул. Данилевського звернулися до суду зі скаргою на рішення міської ради про надання ділянки під забудову. Суд першої інстанції відхилив скаргу. Забудовник у свою чергу подав позов до мешканців дому на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої відстрочкою початку будівництва через розгляд у суді їх скарги, а у забезпечення позову, у порядку досудової підготовки, просив накласти арешт на майно відповідачів. Суд виніс відповідну ухвалу. Виконавча служба, яка не звикла поспішати з виконанням рішень про виплату зарплат чи пенсій, в цьому випадку проявила непритаманну їй швидкість – і на майно скаржників, що стали відповідачами, було накладено арешт. Мешканці будинку були украй схвильовані й звернулися до приймальні ХПГ. У справу вступив адвокат ХПГ і домігся перемоги – у позові будівельній компанії відмовлено. Змога залякати людей, що намагаються відстоювати свої права, не вдалася.

Погляд

17.01.2006 | Константин Днепров

Заметки к Указу № 1694 / 2005

   

Судьба наша – жить на окраине цивилизованного врачебного мира. Идут годы, сменяются правительства. А я психологически все так же ощущаю себя в переходном периоде от весьма развитого социализма к чему-то европейскому. И НИЧЕГО в моей работе врача-специалиста с 35-летним стажем не меняется. Все та же зависимость от начальства. Зависимость от энтузиазма «своих» больных, которая и формирует мой образ жизни. Нет законов, регулирующих деятельность системы здравоохранения, нет бесплатной медицины. Нет некриминальной медицины как таковой – это весьма удобная для очень узкого кругу крупных медицинских бюрократов модель. Особенно в условиях отсутствия партконтроля. Она позволяет очень быстро лично преуспеть и держать под угрозой применения закона практически каждого нормально питающегося врача.

Откуда взяться изменениям? На них нужно решиться, нужна политическая воля!

Все силы нашего медицинского и обновленного парамедицинского руководства должны быть направлены на создание СИСТЕМЫ оказания медицинской помощи населению. Кстати, была хороша и советская, бесплатная. Ее очевидной практически единственной слабостью было – плохое финансирование. Могут быть и другие СИСТЕМЫ, придумайте или подсмотрите где-нибудь какую-нибудь. До моего пенсионного возраста..

Идея «семейной медицины». является сублиматом, иллюзией, фальсификацией решения стратегических медицинских проблем

История врачебной деятельности прошла многовековой путь, уверенно сформировав множество внутриврачебных специальностей и направлений.

Хорошо помню ужас, не покидавший меня первый год работы в селе. Я точно знал, что каждому больному по каждому поводу можно было помочь специалистом на совершенно другом уровне знания и умения. На то он и называется специалист, чтобы быть лучше других. Семейный врач может быть замечательным специалистом по семейной медицине. Лет через 20 учебы и практики при наличии упорства, таланта, заинтересованности и хороших учителей. Семейный врач, таким, как его представляют наши отцы-организаторы, такой же штучный товар, как хирург-окулист, делающий 15 успешных операций в день. Или кардиолог, удерживающий в голове результаты 128 главных многоцентровых исследований последних лет. В массовом масштабе, как его ни назови, произвести СПЕЦИАЛИСТА по семейной медицине просто невозможно.

Решение проблемы улучшения медицинской помощи сельскому населению не в переименовании участкового врача и не в переподготовке (очень приветствую любую подготовку). А в улучшении социальной сферы на селе. Транспорт, дороги, крепкие районные многопрофильные(!) больницы (имеющие в штате ведущих специалистов, оснащенных транспортом), динамичное аптечное обслуживание, повышение образовательного культурного, материального уровня населения, и пр. и пр. Тоскливо, долго, дорого, но нет другого пути. Его нужно пройти. Желательно более быстрыми темпами. И, прежде всего, у сельского врача должна быть очень хорошая машина и очень хорошая зарплата, чтобы не принуждать его заниматься подсобным хозяйством для прокорма.

Итог моего многолетнего личного врачебного опыта (в нескольких областях медицины) привел, как я считаю, к значительному результату. Я почти всегда знаю, к какому специалисту нужно обратиться моему больному. Весьма горжусь этим завоеванием.

Убежден, что многие опытные врачи согласны со мной.

И еще! Очень хотелось бы прочесть о наших стратегических планах и перспективах, обсудить публично. Почему реформа здравоохранения делается отдельно от врачей, почему важные решения принимаются без обсуждения, а врачей ставят перед фактом?  Думаю, что при обсуждении прозвучит много здравых мыслей.

Погляд

26.01.2006 | Марія Шутальова

Верховна Рада підтвердила не тільки свою повну недієздатність, а й неготовність нашої країни до справжнього парламентаризму

   

На жаль, моє улюблене новорічне свято було зіпсовано. Газом, Росією, нав’язливою рекламою «Регіонів», де до політиків, яких мені ні за що поважати, раптом підключилась п. Карпачова, чим викликала у мене відчуття зневіри в будь-яку патріотичну налаштованість головної правозахисниці. Але те, що взагалі відбувалось потім, взагалі мене вразило. «надпатріотична» Юлія Володимирівна, що жорстко критикувала Президента за Меморандум, підписаний разом з Януковичем, долучилась до відставки уряду, хоча це вочевидь було вигідно тільки проросійським силам: регіоналам, комуністам тощо. Тобто, політики, які роблять вигляд, що представляють наші інтереси у Верховній Раді, насправді піклуються лише про свої власні політичні зиски. Я впевнена, що справа йде про навмисне порушення державної безпеки України, і все це робиться під диригуванням нашого північного сусіда. Історія з маяками тільки підтверджує відверту спробу Росії дестабілізувати політичне становище у країні напередодні виборчих перегонів.

Я переконана: наша Верховна Рада підтвердила не тільки свою повну недієздатність, а й неготовність нашої країни до справжнього парламентаризму. Ось чому більшість депутатів волає про недоцільність референдуму: як би не налаштовані були наші громадяни до Президента і уряду, а рівень довіри до ВР, мені здається вкрай низьким. Недарма останній політичний анекдот, що я чула є відбитком останніх політичних подій: «Де найхолодніше місце у світі? – У ВР України: 250 нижче 0».

Хто і як буде захищати наші інтереси у майбутній ВР, коли маємо справу з антидержавною коаліцією, яка вже здала нас Росії, а патріотичні сили розпорошені, і деякі з них не мають шансів потрапити до парламенту? Невже такі політики, як п. Костенко, не розуміють, що мають об’єднатись заради України. Чи історія України вчить нас тільки тому, що історія нічому не вчить?
Погляд

03.02.2006 | Александр Богданов

Кое-что о страховой медицине

   

Многочисленные разговоры о страховой медицине давно набили оскомину. Только ленивый об этом не говорит, но зато «все хотят».

Как же выглядит страховая медицина «там, у них», т.е. за рубежом? Моделей страховой медицины много, но нижеследующий алгоритм примерно одинаков. Каждый гражданин страны, только родившись, становится членом страховой больничной кассы. Ежемесячно на его счет поступают деньги, выплачиваемые сначала родителями, потом им самим, работодателями и т. д. Эта оплата ежемесячная, зависящая от размера заработка и доходов, но ни в коей мере не зависящая от количества обращений за медицинской помощью. В случае визита к врачу, все затраты на обследование, лечение, медикаменты, госпитализацию, операцию и т. д. оплачивает страховая больничная касса. Еще бы: к моменту обращения к врачу (заболевания) на персональном счету у каждого имеются десятки тысяч долларов.

Этого обычно достаточно даже для самого дорогостоящего лечения. Доктор часто не задумывается сам и не ставит в известность больного о том, что то какое-то обследование стоит тысячи долларов: нужно и все! Следовательно, будет сделано, несмотря на материальное положение пациента, если он своевременно вносил все полагающиеся взносы.

Естественно, что страховая больничная касса – организация коммерческая и работает не в убыток. Подсчитано, каков должен быть размер ежемесячного взноса для различных категорий пациентов, ориентировочная частота наступления «страхового случая» (болезни, травмы и т. д.), средние затраты на этот «случай», причем так, чтобы и прибыль (немалая!) оставалась. Вот примерная схема функционирования страховой медицины.

О каком же срочном введении страховой медицины в нашей стране может идти речь? Где этот «первоначальный капитал», из которого будут оплачиваться многомиллионные затраты? Правильно, этот капитал надо сначала накопить. Для этого необходимо ввести обязательное медицинское страхование, но с поэтапным расширением спектра медицинских услуг в рамках возможного на данный момент. Следует четко объяснить людям, чего конкретно они могут ожидать и требовать от учреждений здравоохранения на данном этапе.

Например, член больничной кассы на первом году страхования вправе дополнительно не платить, скажем, за осмотр врача общей практики, врачей-специалистов поликлиники, флюорографию, маммографию, общеклинические анализы мочи, крови, мокроты, электрокардиографию, измерение давления. А вот УЗИ, электроэнцефалография, биохимические и гормональные обследования, консультации «экзотических» специалистов, скажем, сосудистого хирурга или сексопатолога, он должен оплачивать по определенному тарифу. Тариф должен быть доступным, отнюдь не запредельным. Естественно, член больничной кассы должен иметь право скидок на эти дополнительные исследования, в отличие от совсем «не члена».

По мере накопления «страхового капитала» количество «бесплатных» услуг должно постепенно расширяться: так пациенту должно быть известно, что после, например, одного года членства, он имеет право еще на то-то и то-то.

Естественно, каждый пациент заинтересован в расширении количества и качества медицинских услуг, поэтому досрочные дополнительные взносы на медицинское страхование, вносимые работодателями, всемерно улучшат объем гарантированной медицинской помощи.

Определенное материальное значение должен иметь и образ жизни больного. Должно быть «не выгодно» болеть! Например, человек, не прошедший своевременно без уважительных причин бесплатный профилактический осмотр, лишается «в случае чего» части страхового возмещения. Получивший травму или заболевание вследствие алкогольного опьянения может лишиться страхового возмещения вообще, оплачивая лечение из собственного кармана. Необоснованный вызов скорой помощи также не подлежит оплате больничной кассой.

«Это негуманно!» – скажет кое-кто. – «У нас должно быть бесплатное здравоохранение!». Придется еще раз вспомнить о бесплатном сыре из мышеловки. Гуманно ли и справедливо государству (или кому бы то ни было) оплачивать тысячи необоснованных вызовов (допустим, с похмелья) скорой помощи и участковых врачей в ущерб действительно тяжелобольным и жертвам дорожно-транспортных происшествий?
Вісті з пострадянських країн

24.01.2006
джерело: www.hro.org

Руководители Московской Хельсинкской группы и Фонда "Евразия" о шпионском скандале

   

Виктор Нехезин: Шпионский скандал. ФСБ России утверждает, что в конце прошлого года раскрыла группу британских шпионов, работавших под прикрытием посольства Великобритании. Подробности операции спецслужб были показаны по телеканалу "Россия" в передаче Аркадия Мамонтова "Специальный корреспондент" вчера. В этой передачу фигурируют четыре британских дипломата, упоминается и второй секретарь посольства Марк Доу. Авторы программы утверждают, что Марк Доу был куратором некоторых российских неправительственных общественных организаций, речь идет о неких суммах, переданных Московской Хельсинкской группе и Фонду "Евразия".

Корреспондент Радио Свобода Максим Ярошевский связался с обеими этими организациями. И я представляю фрагмент его беседы с Ириной Акишиной, директором Московской региональной корпорации Фонд "Евразия".

Ирина Акишина: Говорить о том, что я удивлена, было бы банально. Потому что, наверное, очень много подобных заявлений. Тем не менее, мое заявление имеет место, поскольку Фонд "Евразия", его московское представительство, которое действовало на территории России, с 1 октября 2004 года было принято решение о том, что Фонд "Евразия" прекращает грантодающую деятельность, и, соответственно, было закрыто саратовское отделение Фонда "Евразия", и ни одного соглашения с тех пор не было заключено ни на выдачу грантов, ни на получение. Являясь директором московского представительства с 1 января 2005 года, я могу подтвердить, что мы, действительно, не заключали соглашения с этого времени.

Возможно, речь идет о другом каком-то фонде, а возможно, это просто ошибка. Потому что, насколько я поняла, там называется конкретное число - 18 января 2006 года, и какая-то сумма указывается, и есть лицо, которое подписало. Совершенно не имею представления, с чем может быть связано подобное заявление. К московскому представительству это не имеет отношения совершенно однозначно.

Видела на сайте сейчас информацию о том, что есть некий Марк Доу. Насколько я помню, не знаю я подобного человека. Я думаю, что это связано с общей кампанией, которая проводится, начиная еще с прошлого года, и связана с тем, как понимается подготовка законопроекта. И одновременно с подготовкой законопроекта делались какие-то заявления в прессе, и заявления о том, что это шпионские организации - все неправительственные организации. Либо это непонимание самих журналистов, либо это непонимание тех, кто осуществляет какую-то проверку.

Виктор Нехезин: А вот что заявила в интервью Радио Свобода Людмила Алексеева, руководитель Московской Хельсинкской группы.

Людмила Алексеева: Передача эта, мягко говоря, делается для малограмотных и очень доверчивых людей - так сформулирую вежливо. Неужели сам Мамонтов думает, что в наш электронный, спутниковый век шпионы по-прежнему в какие-то камни где-то на бульваре прячут микрофоны? Или уж я не знаю, что они там прятали. Это какая-то уже неуважительная по отношению к зрителям ерунда.

Что касается того, что он приплел в эту шпионскую передачу, в этот шпионский сюжет Московскую Хельсинкскую группу, причем довольно ловко... Там не сказано, что Московская Хельсинкская группа выполняла для Доу шпионские задания, потому что он понимает, что на такие вещи я тут же подам и выиграю этот суд даже в России, где суд называют не независимым, а "басманным".

Для этой публики, которая смотрит всю эту ерунду, сам факт появления в канве этой передачи бренда Московской Хельсинкской группы - это вещь наглая.

Это грустная клеветническая кампания против правозащитников, широко задуманная, и не Мамонтовым задуманная. Мамонтов выполняет задание. И это делается по всем государственным каналам: про Благовещенск было две передачи с клеветой на правозащитников, и вот эта передача.

Это будет продолжаться и дальше, потому что, насколько я понимаю, идея такая: подготовить общественное мнение к разгрому правозащитного сообщества, наиболее активной и наиболее независимой части третьего сектора и гражданского общества в России.

Идея в том, чтобы, подавив правозащитников, после и гражданское общество затоптать, чтобы молчали все к 2007-2008 году и дальше. И вместо раздавленного гражданского общества представить изумленному человечеству Общественную палату в качестве муляжа гражданского общества.

Вот я представляю себе таким образом генеральный план, задуманный где-то очень высоко.

Что касается самого документа, показанного по Второму каналу вчера, это какая-то фальшивка. Я не знала вчера, я думала, может быть, и есть какой-то документ, подписанный Доу, поскольку по его должности это вполне было возможно. Московская Хельсинкская группа имела два гранта, сейчас не имеет, от посольства Великобритании. Но я проверила: оба гранта подписаны не Доу. То есть это фальшивка - то, что они показали. Нас связали с этим человеком искусственно. И я этим займусь, я потребую, чтобы мне представили этот документ, показанный по телевидению доверчивому зрителю, и потребую извинений и опровержений.

Опубликован 23.01.2006

Вісті з пострадянських країн

26.01.2006
джерело: www.hro.org

Как Вован и Сеч «шпионскую сеть» разоблачали

   

(Вован – прозорливый руководитель – заранее все знал; Сеч – главный разоблачатель шпионских сетей)

Сеч: ( Гордо ) Шпионскую сеть разоблачили!

Вован: Молодец! Давно пас этих гадов?

Сеч: Нет, практически случайно раскрыли, во время морозов.

Вован: Разветвленная сеть?

Сеч: Камуфлировались под бродячих собак. Прекрасная легенда – бегай хоть по военным объектам, хоть по Лубянке.

Вован: ( С сомнением ) И доказательства шпионской деятельности есть?

Сеч: С поличным взяли. Во время акции «Будем людьми в год собаки», ели прямо с рук главного английского резидента, а на наших сотрудников злобно лаяли, суки.

Міжнародна політика і права людини

03.02.2006

Правозащитники подали в суд на Агентство нацбезопасности США

   

Одна из ведущих американских правозащитных организаций, Американский союз гражданских свобод, подала во вторник, 17 сентября, иск против Агентства национальной безопасности (АНБ) США. Это было сделано, чтобы прекратить шпионаж за гражданами страны, осуществляемый по приказу президента Джорджа Буша.

Иск подан в окружной суд восточного Мичигана от имени журналистов, ученых, юристов и некоммерческих организаций, которые часто пользуются телефонной связью для контактов с людьми, проживающими в ближневосточных странах. Ответчиком по иску выступает директор АНБ генерал-лейтенант Кайт Александер.

Истцы требуют от суда признать программу шпионажа за гражданами США незаконной и немедленно запретить ее выполнение. Они также утверждают, что данная программа нарушает права американцев на свободу слова и на частную жизнь, изложенные в первой и четвертой поправках к конституции США.

Кроме того, правозащитники обвиняют президента Джорджа Буша в том, что он превысил свои служебные полномочия, нарушив принцип разделения властей. К иску, поданному Американским союзом гражданских свобод присоединились также экологи из Greenpeace и Совет американо-исламских отношений.

Уши повсюду

В декабре газета New York Times опубликовала статью, в которой говорилось, что Агентство национальной безопасности (АНБ) США подслушивает переговоры «сотен или даже тысяч людей», не имея на это соответствующих ордеров.

Вскоре Буш публично признал, что в интересах борьбы с международным терроризмом разрешил сотрудникам АНБ следить за переговорами и перепиской по электронной почте с зарубежными странами. Он выразил мнение, что подобный контроль является «вполне легальным».

АНБ добилось от телекоммуникационных компаний доступа ко всем каналам связи и получило возможность прослушивать как местные телефонные переговоры, так и международные. Прослушивались и записывались разговоры тысяч людей, в то время как ранее представители агентства утверждали, что технические возможности позволяют прослушивать не более 500 абонентов одновременно. Особый интерес представляли телефонные переговоры из США с Афганистаном, а также Ближневосточными странами.

Председатель сенатского юридического комитета сенатор-республиканец Арлен Спектор подтвердил, что в начале февраля возглавляемый им комитет начнет специальные слушания в целях расследования правовой основы программы АНБ по прослушиванию, осуществляемой с санкции Белого дома.

Ожидается, что на слушаниях дадут показания министр юстиции США Альберто Гонзалес, а также руководители ряда американских спецслужб, включая главу АНБ и руководителя электронной разведки США генерал-лейтенанта Кейта Александера.

Сенатский комитет по разведке также рассматривает сейчас возможность проведения за закрытыми дверями отдельных слушаний по этой проблеме.

Арлен Спектор также не исключил возможности импичмента Джорджа Буша, если его вина будет доказана.

Сам президент США, а также другие высокопоставленные лица в Белом доме настаивают на том, что программа АНБ по прослушиванию необходима для эффективной борьбы с терроризмом и что она осуществляется строго в соответствии с конституцией страны, а также на основании полномочий, которые в рамках борьбы с терроризмом конгресс США предоставил главе исполнительной власти.

17.01.06

Бюлетень "Права Людини", 2006, №02

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори