пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200632
№32
2006

Бюлетень "Права Людини"

Конституція і права людини

28.11.2006
джерело: www.unian.net

Студент через суд добився, щоб у Луганську його навчали українською мовою

   

Жовтневий районний суд міста Луганська задовольнив позов студента Сергія Мельничука і зобов’язав Східноукраїнський національний університет ім. Володимира Даля здійснювати навчання цього студента українською мовою.

Як передає кореспондент УНІАН, також суд зобов’язав університет сплатити С.Мельничуку 1 тис. грн. відшкодування моральної шкоди.

Згідно з постановою суду, копія якої є у розпорядженні УНІАН, С.Мельничук 12 грудня 2005 року звернувся до суду зі скаргою про порушення в університеті конституційного права, зокрема, на всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України, оскільки в університеті викладання здійснюється російською мовою.

С.Мельничук до 27 лютого поточного року був студентом першого курсу заочного відділення Східноукраїнського національного університету ім.Володимира Даля за спеціальністю «журналістика», а з 1 вересня 2006 року він студент першого курсу Навчально-наукового інституту права і історії Східноукраїнського національного університету ім. Володимира Даля.

Політика і права людини

22.11.2006 | Андрей Станиславский

Хельсинкские комитеты подводят итоги и строят планы защиты прав человека

   

С 16 по 19 ноября в столице Болгарии Софии проходила Генеральная ассамблея Международной Хельсинкской федерации по правам человека (МХФ). Образованная в 1982 году, МХФ – это единственное в своем роде сообщество, объединяющее более чем 40 Хельсинских комитетов, которые следят за соблюдением прав человека в соответствии с принятым в Хельсинки в 1975 году Заключительным актом Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе. В 2005 году Украинский Хельсинский союз по правам человека (УГСПЛ), объединяющий более 20 правозащитных организаций Украины, получил статус ассоциированного члена МХФ. В этом году УГСПЛ представляли Владимир Яворский и Андрей Станиславский.

Открыл встречу исполнительный директор МХФ Аарон Родс. Он вручил Почетную грамоту МХФ московскому адвокату Карине Москаленко за ее вклад в дело защиты прав человека в России. Аарон Родс напомнил собравшимся, что г-жа Москаленко представляет интересы пострадавших во время антитеррористической операции в Московском театральном центре на Дубровке («Норд-Ост») и жертв милицейского штурма захваченной террористами школы в дагестанском городе Беслане.

Затем Ульрих Фишер (Немецкий Хельсинкский комитет) провел семинар «Права человека и борьба с терроризмом: преследование мусульман и безусловный запрет пыток», подводящий итог одноименной Годовой кампании МХФ 2005-2006. Выступившие на семинаре подчеркнули, что начавшаяся после 11 сентября 2001 года т.н. «война с терроризмом» размывает «дух и букву» безусловного запрета пыток, а также отрицательно влияет на положение мусульман в Европе, Средней Азии и Северной Америке, и предложили стратегии, каким образом гражданское сообщество этих стран может изменить ситуацию.

В рамках Ассамблеи также состоялось обсуждение положения с правами человека в странах-членах ОБСЕ, во время которого выступил представитель Бельгии в ОБСЕ Посол Бертран де Кромбрюгге. Ему пришлось ответить на несколько «неудобных» вопросов о том, какие конкретные шаги предпринимаются ОБСЕ и странами Европейского Союза, чтобы противодействовать систематическому нарушению прав человека в таких «проблемных» странах, как Беларусь, Узбекистан, Туркменистан и Россия.

Озабоченность ситуацией в названных регионах выразилась в том, что свою Годовую кампанию 2006-2007 МХФ решила посвятить Беларуси, Средней Азии и России / Северному Кавказу. Так, в Беларуси планируется организовать систематическую поддержку местным правозащитникам и, в частности, Белорусскому Хельсинкскому комитету, которому местные власти угрожают закрытием, и провести ряд обучающих семинаров для белорусских правозащитников за пределами страны. Поддержка правозащитников будет приоритетным видом деятельности МХФ и в странах Средней Азии. Также предполагается наладить сотрудничество между правозащитными организациями региона и их сотрудничество с западными партнерами. МХФ собирается продолжать свою деятельность по информированию международной общественности о положении на Северном Кавказе, в частности, об исполнении решений Европейского Суда по правам человека по Чечне, а также будет помогать правозащитникам, преследуемым российскими властями.

Встреча в Софии была важна еще и тем, что на ней должна была рассматриваться заявка УГСПЛ о приеме в полноправные члены этого авторитетного международного объединения, а также предложение УГСПЛ о проведении Генеральной ассамблеи МХФ 2007 года в Киеве. Участники единогласно проголосовали за принятие УГСПЛ в члены МХФ. Решения же о месте проведения следующей Генеральной Ассамблеи принято не было. Из трех предложенных городов – Бишкек, Киев и Хельсинки – рейтинговым голосованием были определены две «кандидатуры» – Киев и Хельсинки. Однако в ходе дополнительного голосования ни один из городов не получил необходимого для принятия решения количества голосов. Место проведения встречи 2007 года определит избранный в Софии новый состав Исполнительного комитета МХФ. Будем надеяться, что аргументы, приведенные украинской делегацией во время обсуждения, будут учтены, и это важное международное мероприятие впервые пройдет в столице Украины, что, безусловно, привлечет внимание наших государственных органов и широкой общественности к проблеме защиты прав человека в Украине и в других странах.

Політика і права людини

23.11.2006

Звернення Громадянського форуму України до Верховної Ради України, громадськості та політичних сил

   

17 листопада Верховна Рада достроково зупинила повноваження Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (далі – Омбудсмана) Ніни Карпачової. Тепер громадськість має подбати про те, щоб усі кандидатури, які будуть висунені на посаду Омбудсмана, відповідали необхідним для цієї посади критеріям та вимогам. 

Громадянський форум України вважає, що найважливішим у цьому процесі є відмова парламенту від партійного квотування цієї посади. Збереження цієї практики, без сумніву, спричинить подальші торги у Верховній Раді, сприятиме заангажованості Омбудсмана (що неприпустимо з точки зору закону), і відповідно поставить під сумнів сам інститут Омбудсмана.

Людина на цій посаді, окрім великого досвіду в правозахисній діяльності, повинна відповідати таким основним критеріям, як позапартійність, політична незаангажованість, бездоганна репутація, авторитет у суспільстві. Ми вважаємо, що члени Громадянського форуму України Алла Тютюнник та Євген Захаров відповідають усім перерахованим вимогам та є гідними кандидатами на цю посаду.

Тому звертаємося до Голови Верховної Ради України та народних депутатів України з пропозицією винести на розгляд Верховної Ради кандидатури Алли Тютюнник , письменника (члена Національної Спілки письменників України), президента Херсонського обласного Фонду милосердя та здоров’я, члена правління Української Гельсінської спілки з прав людини, шеф-редактора газети "Вгору", нагородженої орденом княгині Ольги, та Євгена Захароваспівголови Харківської правозахисної групи, голови правління Української Гельсінської спілки з прав людини, члена правління міжнародного товариства «Меморіал» на посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

ГФУ свідомо пропонує дві кандидатури, чим не дає підстав для підозр у лобіюванні конкретної особи. Ми переконані, що кандидатури Алли Тютюнник і Євгена Захарова є рівнозначними у сенсі дотримання згаданих вище критеріїв, і свідомі того, що будь-хто з наших кандидатів гідно виконуватиме обов’язки правозахисту в умовах сучасної України.

 

  22 листопада 2006р.

Члени Громадянського форуму України:   

1.  Притула Володимир,  голова Комітету моніторингу свободи преси в Криму

2.  Жих Віктор, радник з питань маркетингу Української аерозольної асоціації

3.  Коробко Микола,  голова Криворізького міського об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, голова Української екологічної асоціації «Зелений світ»

4.  Букалов Олександр,  голова ради правозахисної організації «Донецький Меморіал»

5.  Рогалін Яків,  директор Донецького міського благодійного фонду  ДОБРОТА

6.  Ткаченко Сергій,  керівник Донецького відділення Комітету виборців України

7.  Бондаренко Володимир,  керівник Секретаріату громадського об’єднання "Голос громади Києва"

8.  Горбач Володимир,  голова Експертної ради Інституту Євроатлантичного співробітництва

9.  Дацюк Сергій ,  співорганізатор корпорації стратегічного консалтингу "ГАРДАРИКА"

10.  Доній Олесь,  голова Центру досліджень політичних цінностей

11.  Матвієнко Костянтин,  головний консультант Комітету Верховної Ради з питань державного будівництва та місцевого самоврядування

12.  Пінчук Анатолій,  президент Українського центру розвитку зовнішньоекономічних відносин

13.  Уколов Віктор,  провідний експерт Центру досліджень політичних цінностей

14.  Чемерис Володимир ,  член правління інституту "Республіка", член правління української Гельсінської спілки з питань прав людини

15.  Лук’янцева Любов,  президент Кіровоградської асоціації „Громадські ініціативи”

16.  Калітвенцев Дмитро,  голова Незалежної профспілки гірників шахти ім. М.П.Баракова м. Краснодон, координатор Луганської коаліції  «Громадяни за прозорість дій влади»

17.  Заливна Лариса,  голова правління Луганської обласної громадської правозахисної жіночої організації "Чайка", секретар Луганської коаліції "Громадяни за прозорість дій влади"

18.  Козирєв Микола,  голова Луганського Громадського Комітету захисту конституційних прав і свобод громадян

19.  Возняк Тарас,  шеф-редактор "Українського культурологічного незалежного часопису Ї"

20.  Дяків Теодор,  голова асоціації платників податків львівської області, Депутат міської ради

21.  Марков Ігор,  політолог, директор Лабораторії соціальних досліджень Центру підтримки приватної ініціативи.

22.  Мацех Олег,  голова координаційної ради Громадського форуму Львова

23.  Гулик Ігор,  журналіст, прес-секретар Громадського форуму Львова

24.  Федина Софія,  президент організації "Український культурний рух"

25.  Толопило Андрій,  голова правління Одеської правозахисної групи «Верітас»

26.  Фельдман Микола,  голова НГО "За права кожного"

27.  Краплич Руслан,  президент Західноукраїнського центру соціального партнерства

28.  Захарченко Олексій,  голова Сумського міського відділення КВУ, редактор газети "Молодь.UA"

29.  Медуниця Олег,  голова Молодіжного націоналістичного конгресу

30.  Сахнюк Григорій,  голова Сумського обласного комітету молодіжних організацій

31.  Федорина Алла,  голова Сумської обласної організації "Сумський прес-клуб", кореспондент газети "Україна молода".

32.  Черняк Віктор,  голова Сумського громадсько-політичного  центру "Відкрите суспільство"

33.  Захаров Євген,  співголова Харківської правозахисної групи, голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини, член правління міжнародного товариства «Меморіал»

34.  Камчатний Михайло,  голова Харківського відділення Комітету виборців України

35.  Качанова Наталія, президент Благодійного фонду «Громадські ініціативи»

36.  Маслак Святослав,  голова Харківського обласного Товариства захисту прав споживачів

37.  Чумак Юрій,  заступник головного редактора бюлетеня Харківської правозахисної групи "Права людини"

38.  Агаркова Оксана,  член правління Херсонського обласного центру "Успішна жінка"

39.  Бімбірайте Наталя,  голова виконавчого комітету Херсонського обласного Фонду милосердя та здоров’я, член правління Херсонської міської асоціації журналістів "Південь", редактор газети "TV Вгору".

40.  Тютюнник  Алла,  президент Херсонського обласного Фонду милосердя та здоров’я, член правління Херсонської міської асоціації журналістів "Південь", письменник (член Національної Спілки письменників України), шеф-редактор газети "Вгору".

41.  Буров Сергій,  голова координаційної ради громадської організації "М’АРТ"

42.  Ломако Олександр,  член Центральної координаційної ради Громадянської мережі «ОПОРА»

Політика і права людини

27.11.2006

Відкритий лист Д. В. Табачнику, віце-прем’єру з гуманітарних питань Уряду України

   

Наш народ, охайний і здоровий з природи, не любив крайнощів. Чи ви чули в порядній селянській сім’ї, щоб насміхалися з синагоги чи костелу? Траплялися окремі особи, що звертали розмову на слизьке, але вони радше слугували повчальним застережливим прикладом. Люди мали звичай приховувати сором. Сьогодні щораз більше їх провалюються у стан цілковитої безсоромності. Зважитись на безсоромність стало навіть модно. Що ж, екології культури повезло ще менше, ніж екології довкілля: її не рятує жоден Ґрінпіс.

Радіоканал «Культура» веде цікаві інформативні бесіди, але якийсь пан М. вривається зі своїм антисемітським запитанням, всю культуру псує, і люди кажуть, що культура – з антисемітським душком. Часом цей душок програмується, як начинка. Наприклад, в програмах МАУПу є обов’язкові дози. Часом із запахом арабської нафти, часом – із неприхованим тавром ФСБ. Безсоромність доходить до того, що навіть національну катастрофу – геноцид 1933 р. – використовують для звинувачення жидомасонів. Коли ж усе це перемішується з поганими приправами жовтої преси, то висновок стає загрозливо очевидним: культурна атмосфера в Україні забруднена і за своїм духом – антиукраїнська.

І є дуже погані симптоми: зараза перекидається на публічних осіб, які в кожному нормальному суспільстві є еталоном добропристойності. Совєтський режим був антиукраїнським, але чиновник надягав інтернаціональну маску, приховував свій сором і стримував свій душок. Нині загальне здичавіння доходить до патології, і те, що по ринку вештається українофоб чи юдофоб, нікого особливо не тривожить. Мовляв, є ж люди недобрі, є збочені, є просто хворі...

Ілюстрація граничного отруєння культурного довкілля є інтерв’ю, яке дав віце-прем’єр з гуманітарних питань Дмитро Табачник скандальному журналістові О. Бузині, який, як відомо, зробив собі зі своїх слабкостей професію. Зокрема, йдеться про програмове кредо високого чиновника від культури: «Нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем».

Має рацію Віктор Андрійович: ми таки справді унікальна держава. Бо в будь-якій іншій державі після подібної фрази віце-прем’єра з гуманітарних питань піднявся б такий скандал, що чиновник змушений був би негайно подати у відставку (достатньо уявити собі, як свого часу сприйняли б ізраїльтяни слова свого міністра: «Не можна вести культурну політику лише в інтересах вузького прошарку інтелігенції, яка домагається відродження івриту»). У принципі, для відставки було б досить протесту акад. Івана Дзюби, який поставив віце-прем’єрові декілька запитань, на які той, бачиться, не спроможний відповісти. Проте зневажливе мовчання п. Табачника не знімає з порядку денного самої проблеми: особа, яка дозволяє собі висловлюватися таким чином, не має права обіймати будь-який пост в Уряді України. Ми взяли б на своє громадянське сумління великий гріх, якби не заявили відкрито й публічно: ми вимагаємо від Уряду України негайно відправити п. Табачника у відставку.

Вимога ця не є такою радикальною, як може видатися на перший погляд. Передбачити, що Уряд України, скоріш за все, проігнорує цю вимогу, насправді неважко. Так само неважко було передбачити далекого 1976 року, що уряд СРСР проігнорує вимоги членів Української Гельсінкської Групи, ювілей якої п. Табачник хоче сьогодні запізніло відзначити. Проте і тоді, і тепер суспільству важливо обкладати свої уряди системою тестів, на яких вони виявляють свою справжню сутність. Отож, у випадку п. Табачника від Уряду залежить, у який колір забарвиться наш простенький лакмусовий папірець.

Кілька думок ми хотіли б спрямувати й безпосередньо самому віце-прем’єру. Якщо для Вас, п. Табачник, прошарок україномовної інтелігенції завузький, то поверніть нам легіони тих, що упродовж 70 років повставали в обороні людини проти насильства і навальної русифікаці, а тоді приносились в жертву ідолу до кожних чергових роковин «великого жовтня». Якщо Ви, п. Табачник, хочете чесного змагання з українством, то не лукавте самі й відміряйте бігунам однакові дистанції. Адже людина Вашої освіченості не може не знати принципу «позитивної дискримінації» на користь переслідуваних, на якому тримається західна цивілізація прав людини. Якщо Ви, п. Табачник, хочете справедливості, то думайте над лікуванням душі, над звільненням українського народу від жахіть, викликаних Голодоморами й ҐУЛАҐами, бо саме жах, а не вищість російської культури, штовхав зневажених Вами земляків до «мови великого Леніна». Нерозуміння або ігнорування цих речей просто несумісні з перебуванням на державній посаді в Українській державі.

Ваше єврейське походження мало б зробити Вас зваженішим. Адже, висловлюючись згаданим чином, Ви зробили прекрасний дарунок юдофобам усіх мастей, які скористаються з нагоди поєднати Вашу погорду на адресу «вузького прошарку української інтелігенції» з Вашим етнічним походженням. Тому Ваша фраза має не лише антиукраїнське, а й антиєврейське звучання. Бо так було завжди: юдофобія одвіку отруювала долю українців, українофобія – завжди боляче вдаряла по євреях. Негативний посів отруює атмосферу для всіх.

Нинішній стан українства, без сумніву, тривожний, і то саме через брак доброї волі людей, що мали б ту волю втілювати. Саме Вам – віце-прем’єру з гуманітарних питань – було довірено не допускати гуманітарної катастрофи. Втім, найважливішою проблемою України є не поділ за мовами – шкода, що Ви не помічаєте, як у російськомовному середовищі визріває незнане Вам, але щораз відчутніше українське національне почуття! Справжнім цивілізаційним викликом для України є невміння розрізняти добро і зло, яке набуває воїстину апокаліптичних розмірів. Ілюстрацією цього служить все, з чим асоціюється Ваша особа: тексти промов, які Ви писали і пишете; дарунки, які даруєте власть імущим; накази, які віддаєте ОМОНові щодо учасників похоронної процесії; нехтування Інститутом національної пам’яті; врешті-решт обставини, за яких Ви повернулись на урядові орбіти. Але Вам, як історику, має бути добре відомо: відставка, в яку відправляє людей історія, є найстрашнішою. Чи пам’ятаєте Ви, хто відповідав за гуманітарні питання в команді Кагановича? Ми також не пам’ятаємо...

Мирослав Маринович 
Євген Сверстюк

Право власності

21.11.2006 | Дмитрий Юровский

Земельный вопрос и вропейский ответ на из-вечную тему

   

“Ох земелько, свята земелько, божа ти дочечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки... Приобрітав би тебе без ліку. Легко по своїй власній землі ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє: там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла вже пшениця і колосується жито; і все то гроші, гроші, гроші...”

(І. Карпенко-Карий “Сто тисяч”)

Всегда и во все времена самым ценным имуществом у славянских народов считалась земля. Самые кровопролитные войны на земле случались из-за земли, люди гибли за землю даже больше чем за металл, и из-за любви! Вот о любви к земле и о праве на нее, а также о любви к праву эта статья посвящается.

Земельный вопрос настолько неудобен, сложен и актуален, что большинство украинских юристов стараются его избегать, как бы не обращая внимание на существующие сегодня земельные проблемы в Украине … И чем острее эти проблемы, тем меньше желающих этот вопрос исследовать, хотя, по логике вещей, все должно быть как раз наоборот. Возможно здесь сказывается ставшая притчей во языцах инертность юристов, а может, свойственное всем украинцам ожидание «куда ветер подует» или «чего изволите» – многолетняя советско-марксистская привычка на каждую проблему смотреть «диалектически», – то есть как власть прикажет, так и будет, – а обоснование мы как-нибудь придумаем, – на то и высшее юридическое образование и научная степень! Как бы там ни было, пока одни ждут перемены ветра, другие эти перемены создают …

Марксистская теория права, главенствовавшая на одной шестой части суши с 1917 года, признавала источником права только закон, т. е. власть наделяла своих подданных правами, отрицая концепцию естественных неотчуждаемых прав и судебный прецедент как источник права. Т. е. государство нам давало права, следовательно, чего в сфере права государство не дало, того у граждан как бы и не было, т. е. в государстве царил произвол законодателя. Касательно прав, закрепленных в Конституции, то бытовавшая в те времена концепция гласила, что нормы Конституции являются по сути декларативными и нуждаются в дополнительном урегулировании на законодательном уровне, – раз нет закона, значит нет и права. Эта концепция, по сути оставляла права, закрепленные в основном законе государства без возможности их реализации в жизни. В таких традициях были воспитаны и все советские и украинские граждане (в т. ч. и юристы). За годы независимости ситуация в Украине поменялась кардинально.

Как говорил профессор Преображенский из известного романа Михаила Булгакова главная разруха у нас в головах. Головы часто не успевают за меняющимися правовыми нормами и правовыми принципами, – если система положительного права (законодательства) в Украине, регулирующего земельное право, в целом начала приближаться к Европейской модели (учитывая новый Земельный кодекс Украины), то правоприменительная практика и практика принятия решений местными органами власти (городскими советами), и судебная продолжают отставать. Мы уже 16 лет находимся в процессе трансформации правовой системы нашего государства, – трансформации куда? Вот в чем вопрос для большинства наших сограждан, государственных чиновников, прокуроров, судей! Что в Украине в сфере права занимает главенствующее положение, а что подчиненное, – до сего года это был вопрос вопросов, но сейчас мы можем ответить на него однозначно, – прецеденты Европейского суда по правам человека! Итак, вопрос о правовой концепции Украины наконец-то усилиями многих моих коллег наконец-то разрешен!

Несмотря на это, большинство наших сограждан, предпринимателей, юристов, политиков всеукраинского и местного масштаба продолжают исходить из принципа позитивизма, – из того, что источником права является закон и иные нормативно-правовые акты (будь то кодекс, принятый Верховной Радой, или решение горсовета – в данном случае не принципиально), а это не отвечает избранной в 2006 году Украиной правовой модели.

В Украине существует либеральная правовая система, основанная на принципе естественных неотчуждаемых прав и признающая Европейские институты по защите этих прав от вмешательства властей.

А как же формируется система прав и обязанностей, если закон имеет подчиненное положение? – спросит читатель. Отвечаю, но учитывая наше исторически сложившееся трепетное отношение к позитивизму, начну с того, что укажу на нормы законов Украины, закрепляющие принцип либерализма:

1. В 1996 году в Украине принята Конституция, закрепляющая либеральную правовую концепцию и приоритет естественных неотчуждаемых прав: ст. 8 Конституции Украины «В Украине признается и действует принцип верховенства права», ст. 21 Конституции Украины «Права и свободы человека являются неотчуждаемыми и нерушимыми», ст. 22 Конституции Украины «Права и свободы человека и гражданина, закрепленные настоящей Конституцией, не являются исчерпывающими», ст. 64 Конституции Украины «Конституционные права и свободы человека и гражданина не могут быть ограничены кроме случаев, предусмотренных Конституцией Украины», ст. 19 Конституции Украины содержит ключевой принцип либерализма, касающийся взаимоотношений государственных органов и человека – «Правовой порядок в Украине основывается на принципах, в соответствии с которыми никто не может быть принужден делать то, что не предусмотрено законодательством. Органы государственной власти и органы местного самоуправления, их должностные лица обязаны действовать только на основании, в пределах полномочий и способом, предусмотренным Конституцией и законами Украины»;

2. 17.07.1997 Украиной ратифицирована Конвенция о защите прав человека и основных свобод;

3. 23.02.2006 был принят, а 30.03.2006 вступил в силу Закон Украины «Об исполнении решений и применении практики Европейского суда по правам человека», который на законодательном уровне закрепил приоритет принципов либеральной демократии, приоритета естественных и неотчуждаемых прав и прецедентов (судебных решений) Европейского суда по правам человека в Украине, – ст. 10 Закона установлено, что при вынесении Европейским судом по правам человека решения, в котором указывается на нарушение Украиной Конвенции о защите прав человека и основных свобод (которая является частью законодательства Украины), в качестве дополнительных (к выплате заявителю присужденной Судом компенсации) мер индивидуального характера применяются следующие: восстановление настолько, насколько это возможно, предварительного юридического положения, которое Заявитель имел до нарушения Конвенции (повторного рассмотрения дела судом, повторного рассмотрения дела административным органом); меры, указанные в решении Суда о дружественном урегулировании также должны быть выполнены, – контроль за этими мероприятиями осуществляет Правительственный уполномоченный по делам европейского суда по правам человека[1], который в том числе определяет органы, ответственные за исполнение дополнительных мер индивидуального характера, контролирует выполнение данными органами решений Суда. Ст. 17 Закона предписывает что «суды применяют при рассмотрении дел Конвенцию и практику Суда как источник права» (имеется в виде Европейский суд по правам человека).

Итак, Украина – либеральное демократическое государство, признающее верховенство и приоритет прав человека! Как свидетельствует практика автора, украинские суды уже начали использовать практику Европейского Суда по правам человека в качестве источника права, – и это только начало…

А теперь к существу украинского земельного вопроса через призму европейского права.

Имеет ли право местный совет отменить собственное решение о выделении земельного участка в пользование (аренду, собственность) и какие юридические последствия это за собой повлечет? Имеет ли право местный совет отказать в надлежащем оформлении земельного участка (аренда, пользование, собственность) лицу, купившему здание (сооружение) на земельном участке продавца, использовавшего участок на законных основаниях?

Законодательство (положительное право) Украины хотя прямо и не предусматривает права местных советов на отмену своих решений о выделении земельных участков в пользование (аренду, собственность), но такую возможность допускает: п. 1-5 ст. 149 Земельного кодекса Украины, ст. 144 Земельного кодекса Украины, ст. 143 Кодекса, ст. 141, 140 Кодекса, ст. 122, Кодекса, ст. 12 Кодекса и некоторые другие, а также п. 34 ст. 26, ст. 33 Закона Украины «О местном самоуправлении в Украине», – кстати, в большинстве указанных норм Кодекса содержится прямое указание на то, что при наличии спора относительно прекращения прав на земельный участок, они разрешаются в судебном порядке, – т. е. соответствующий орган местного самоуправления при наличии несогласия землепользователя по законодательству Украины должен обратиться с иском в суд, и действовать в соответствии с судебным решением.

Судебная практика административных судов по отменам соответствующих решений местных советов по «земельному вопросу» существует, однако крайне незначительная, – таких исков заявляют в Украине мало, поэтому говорить о сформировавшейся судебной практике нет оснований.

А вот Европейский суд по правам человека за более чем полувековую историю наработал большую практику по данному вопросу, суммируя которую можно сделать следующие основные выводы:

1. Пользование землей (аренда земли), как и собственность на землю, относятся к праву «владения своим имуществом», который защищает ст. 1 Первого протокола к Конвенции о защите прав человека и основных свобод[2], – следовательно, такие дела соответствуют критерию «приемлемости» заявлений в Суд. Решение Европейского суда по правам человека по данной категории дел относительно их приемлемости нашло свое отражения в делах Sporrong and Lonnroth v. Sweden, Gaygusuz v. Austria, Tre Traktorer Aktiebolag v. Sweden, отдельные посылы к такому утвержджению существуют и в деле Совтрансавто Холдинг против Украины. Судом недвусмысленно было признано, что выгоды, которые субъект хозяйствования получает или планирует получать от разрешений, выдаваемых государственными и местными властями, тоже составляют «имущество», – дело Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece .

2. Право собственности и права субъекта частного права по «мирному владению», которое в практике Суда включает в себя и пользование, владение и распоряжение иными вещными правами, для Суда не ограничивается квалификацией этого понятия в национальном законодательстве, а рассматривается в каждом конкретном контексте отдельно в соответствии с международными принципами, которые содержатся в практике Суда. Например, дело Gasus Dosier und Fordertechnik GmdH v. The Netherlands. Суд однозначно определил, что принцип нерушимости права «мирного владения» может быть нарушен и при отсутствии непосредственного вмешательства в право собственности лица, а может иметь форму любого какого бы то ни было лишения или ограничения возможности мирно использовать собственность (в т. ч. лишения права использовать земельный участок), – особенно четко это видно в деле Sporrong and Lonnroth v. Sweden.

3. Суд также изучает, было ли лишение права осуществлено в соответствии с наработанными судебной практикой принципами и осуществлялось ли согласно всем трем таким принципам, не был ли нарушен хотя бы один из них: преследовало ли лишение собственности общественный интерес; была ли эта мера пропорциональна преследуемым целям; были ли такие меры правомерными. Например, в деле Hentrich v. France, когда налоговый орган республики Франция воспользовался установленным национальным законодательством принципом преимущественного права купли земельного участка, и заменил покупателя такого участка, данное законное по законодательству Франции решение налогового органа Судом было признано не соответствующим принципу «пропорциональности», Суд констатировал нарушение прав человека и обязал Францию выплатить заявительнице справедливую компенсацию, по законодательству Франции. По результатам такого решения Суда стороны должны быть приведены в первоначальное положение. То есть, Суд, как правило, не рассматривает правильность применения национальными органами национального законодательства Заявителя, придерживаясь классической позиции о нежелании становиться «следующей инстанцией» относительно национальной судебной системы.

Отсюда следует два серьезных аспекта: первое – лишение прав собственности должно происходить в соответствии с международными, определенными Судом правилами вне зависимости от норм национального законодательства; национальное законодательство, регулирующее вопросы лишения права собственности, должно отвечать принципам, установленным Судом в его практике.

Суд также неоднократно указывал, что «должно быть обоснованное соотношение пропорциональности между применяемыми мерами и преследуемою целью, которую стремятся достичь путем лишения лица его собственности» (решение по жалобе James and Others v. United Kingdom ), – это наиболее сложное обстоятельство, которое вызывает и, безусловно, будет вызывать наибольшие споры между Заявителем и Государством в Суде.

Не вызывает сомнений, что большинство приверженцев правового позитивизма не вполне разделяют высказанные в данной статье тезисы, и, к сожалению, на сегодняшний день в Украине их большинство, – но на страже ПРАВА и СПРАВЕДЛИВОСТИ стоят весьма могущественные силы, – силы всей Европы и ее правозащитных органов, которые, уж коль скоро Украина объявила своим вектором развития интеграцию в Европейское сообщество, будут определять правовые принципы в Украине!



[1] Постановление КМУ от 31.05.2006г. «О мерах по реализации Закона Украины «Об исполнении решений и применении практики Европейского суда по правам человека».

[2] «Статья 1. Защита права собственности.

Каждое физическое или юридическое лицо имеет право мирно владеть своим имуществом. Никто не может быть лишен своей собственности иначе как в интересах общества и на условиях, предусмотренных законом и общими принципами международного права.

Однако предыдущие положения никаким образом не ограничивают право государства вводить в действие такие законы, которые оно считает необходимыми, для осуществления контроля за использованием имущества в интересах общества или для обеспечения уплаты налогов и других сборов или штрафов».

Соціально-економічні права

29.11.2006
джерело: www.helsinki.org.ua

Звернення Української Гельсінської спілки з прав людини щодо реформи системи надання субсидій громадянам

   

Прем’єр-міністру Україну В.Януковичу
Голові Верховної Ради України О.Морозу
Головам політичних фракцій
у Верховній Раді України

Звернення Української Гельсінської спілки з прав людини

щодо реформи системи надання субсидій громадянам

УГСПЛ розуміє необхідність підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги, хоча й відзначає, що вони формуються не прозоро, а якість цих послуг не відповідає в багатьох містах жодним прийнятним стандартам. При цьому, держава фактично самоусунулася від стимулювання енергозберігаючих технологій.

Одним з аргументів вищих посадових осіб країни стало те, що держава не повинна дотувати заможних українців.

Проте, держава не підготувала необхідний захист для бідних українців, оскільки система надання державних субсидій населенню є не прозорою, не чіткою, не зрозумілою звичайному громадянину, а процедура отримання субсидій принижує людську гідність. Із-за цього, тисячі людей, котрі мали б отримувати субсидії за рівнем своїх фактичних доходів – їх не отримують.

Система субсидій є не прозорою та незрозумілою українцям, тому що:

-  правове регулювання субсидій здійснюється щонайменше 77 правовими актами, при цьому дана процедура не регулюється жодним законом, а лише Постановами Кабінету Міністрів України та іншими підзаконними актами;

-  у законодавстві відсутні чіткі і зрозумілі критерії надання субсидій;

-  виходячи з попереднього, звичайний пересічний українець не розуміє своїх прав і не знає чи має він право на субсидію.

Процедура отримання субсидій є принизливою: від людини вимагають безліч довідок, вона витрачає години в чергах на їхнє отримання. Ситуація ускладнюється необхідністю проходити всю процедуру отримання субсидій щорічно, замість того, щоб впровадити обов’язок повідомляти про зміни у вже поданих даних.

Крім того, насправді тисячі людей мають право на отримання субсидії за рівнем доходів, але позбавлені можливості його реалізувати через нормативні обмеження, що не враховують об’єктивні обставини їхнього життя.

З огляду на це УГСПЛ рекомендує парламенту та Кабінету Міністрів України:

1)  Розпочати розробку та прийняти нормативні документи, що забезпечували б конкурентне середовище в сфері житлово-комунального господарства, створювали би чітку систему ціноутворення, що базується на кількості фактично наданих послуг. При цьому необхідно системно стимулювати впровадження енергозбереження та економію природних ресурсів.

2)  Розробити та прийняти в найкоротші строки єдиний закон, що визначав би підстави та порядок отримання державних субсидій населенню. Субсидія повинна покривати лише життєво необхідний мінімум комунальних послуг та проведення заходів з ресурсозбереження (встановлення лічильників, ремонти-реконструкції).

3)  Спростити процедуру отримання субсидій, зокрема, зменшити перелік необхідних документів, забезпечити систему єдиного вікна та ліквідувати порядок щорічного підтвердження свого права на субсидію принаймні для пенсіонерів та інвалідів 1 та 2 груп.

4)  Збільшити мінімальний розмір доходів, що дозволяє отримання державних субсидій; збільшити щонайменше в двічі мінімальні нормативні стандарти, що дозволяють отримувати субсидії, зокрема, щодо розміру житлової площі на одну особу, володіння земельною ділянкою.

5)  За участю фахівців, науковців, НДО вивчити практику щодо рішень з відмови в отримані субсидій, внести зміни до нормативних актів, розширити права органів місцевого самоуправління щодо вирішення питань надання субсидій у особливих індивідуальних обставинах.

6)  Визначити в якості одного з пріоритетів влади в галузі житлово-комунального господарства кампанію по інформуванню населення щодо права отримувати житлові субсидії.

Без реформи системи надання державних субсидій, підвищення тарифів призведе до збільшення бідного населення серед українців щонайменше на 10-20 %. За даними Держкомстату на кінець минулого року за межею бідності (дохід до 325 гривень на місяць) знаходилося 28 % українців. І як результат, підвищення оплати житлово-комунальних послуг найбільше „вдарить” не по людях, які живуть в достатку, а саме по людях, які знаходяться найближче до межі бідності, тим самим поглиблюючи той розрив між бідними і багатими, що існує в Україні.

Українська Гельсінська спілка з прав людини

Для інформації:

Євген Захаров, Голова Правління УГСПЛ, тел.. 050 4024064

Володимир Яворський, Виконавчий директор УГСПЛ, тел. 4174118, 066 2926536

Українська Гельсінська спілка з прав людини (УГСПЛ) – всеукраїнська асоціація правозахисних організацій, що об’єднує 23 українські громадські організації. УГСПЛ продовжує діяльність Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, що була утворена в листопаді 1976 року. УГСПЛ є членом Міжнародної Гельсінської Федерації за права людини, що об’єднує понад 40 гельсінкських комітетів у Європі.

www.helsinki.org.ua

Право на охорону здоров’я

20.11.2006
джерело:
Газета Семь дней №44 (260), м.Чернігів

Сахарный диабет: несладкая жизнь

   

В ІІІ-м веке до нашей эры римский врач Аретеус так писал об этой болезни: "... ужасное страдание, не очень частое среди мужчин, растворяющее плоть и конечности в мочу. Пациенты не переставая выделяют воду непрерывным потоком, как сквозь открытые водопроводные трубы. Жизнь коротка, неприятна и мучительна, жажда неутолима, прием жидкости чрезмерен и несоразмерен огромному количеству мочи из-за еще большего мочеизнурения. Если ненадолго они отказываются от приема жидкости, у них пересыхает во рту, кожа и слизистые становятся сухими". Каждый 50-й украинец болен сахарным диабетом.

И еще столько же людей подвержены этой болезни, но даже и не догадываются о ней. Чуть меньше половины больных являются инсулинозависимыми. Государство взяло на себя обязанность обеспечения их препаратами, но, как и в большинстве случаев, эти люди стали заложниками у чиновников, распоряжающихся их судьбой. И если американцы считают, что это не болезнь, а образ жизни, то у нас же диагноз "сахарный диабет" воспринимают как приговор.

В редакцию позвонила пожилая женщина, фактически доведенная до отчаяния. Являясь инвалидом II-й группы и страдая от сахарного диабета, она столкнулась с проблемой обеспечения инсулином - жизненно важным препаратом для категории таких больных. Согласившись на беседу, она хотела остаться инкогнито. - Вы поймите, что если вы напишете мое имя в газете, в поликлинике меня просто "съедят", я этого не переживу, - так объяснила она свое пожелание. На протяжении 3-х месяцев Анна Михайловна (так мы назовем нашу собеседницу) не может получить от своего лечащего врача необходимое лекарство. Хотя еще в 1999 году, после Указа Президента Украины № 545/99 от 21.05.1999 г. о комплексной программе "Сахарный диабет", государство возложило на себя задачу обеспечения инсулинозависимой категории населения необходимыми препаратами. А учитывая, что доза и сам препарат подбираются каждому больному индивидуально, то переход со "своего" вида на "чужой", т.е. замена препарата, является довольно проблематичным. - Когда врач подбирал мне тип инсулина, меня уверили, что проблем с обеспечением не будет. Я не понимаю, почему необходимо выпрашивать лекарство у врачей? Это унизительно! Ведь государство взяло на себя обеспечение больных диабетом инсулиновыми препаратами. На всех уровнях утверждают, что средства на закупку лекарств есть, но почему-то самих лекарств нет! Мне, после долгих хождений по кабинетам, вместо "Фармасулина" выдали "Хумодар", а мне плохо от этого лекарства. У меня "подскочил" сахар в крови, я три недели не могу ничего есть, сижу на одной овсянке. В областной больнице мне советуют покупать лекарство в аптеке, но ведь оно очень дорогое. И что можно купить на 370 грн. пенсии? Я не знаю, к кому мне обращаться за помощью. Я звонила и в городской отдел здравоохранения, и главе обладминистрации – нигде начальства нет! Или на совещании,  или позвоните после двенадцати,

потом – после двух... Кругом - глухая стена непонимания.

То, что она рассказывала, никак не совпадало с заверениями руководителей различных уровней. Ведь не прошло и пары месяцев с тех пор, как на областном уровне отчитались о контроле за выполнением программы "Сахарный диабет". На уровне государства с обеспечением инсулиновыми препаратами вообще никаких проблем не наблюдается!

Главный эндокринолог Министерства здравоохранения профессор Владимир Паньков в своем выступлении заявлял, что "С инсулином все в порядке!" - Должен заметить, что реализация программы "Сахарный диабет" находится под личным контролем президента Украины - Виктора Ющенко, - отмечает профессор.

-Могу сказать, что сейчас инсулиновая проблема в Украине решена –государство централизованно обеспечивает инсулинами потребности всех регионов (на 85-90%, остальное - за счет местных бюджетов). Более 2 млн. жителей Украины больны сахарным диабетом; Более 7000 больных сахарным диабетом проживает в Чернигове; На диспансерном учете в Черниговской области находится 21376 больных сахарным диабетом. От СД не застрахован никто. Заболевание не зависит ни от возраста, ни от национальности, ни от партийной принадлежности... Если диабет уже развился, то восстановить клетки, вырабатывающие инсулин, невозможно. Попытки пересадки поджелудочной железы (или только клеток, вырабатывающих инсулин) проводятся, но пока эту операцию назвать успешной нельзя. Поэтому главными компонентами лечения пациента с диабетом на протяжении всей жизни являются диета и введение инсулина.

На сегодняшний день остается загадкой, почему разрушаются клетки поджелудочной железы, почему это наблюдается у одних и никогда не происходит у других. Конечно, наследственность играет определенную роль в развитии диабета 1-го типа, но заболевание от родителей к детям напрямую практически не передается. Поэтому больные диабетом (или люди, имеющие родственников, болеющих сахарным диабетом) могут иметь детей, Людмила Захаревич, областной детский эндокринолог:

Проблема обеспечения инсулином не коснулась детей и беременных женщин. Все 192 ребенка и 8 беременных женщин медпрепаратами обеспечены. У каждого из них есть средства самоконтроля и по две шприц-ручки для ввода лекарства. В детской областной больнице работает "Школа сахарного диабета", где детей в игровой форме обучают, как жить с этой болезнью. Уже с 6 лет дети самостоятельно контролируют содержание сахара в крови и делают инъекции. Людмила Борисовна считает, что детям о заболевании надо рассказывать и обучать их. Контроль состояния - важный момент в лечении болезни. - Если не будешь рассказывать, то через пару месяцев больной попадет к тебе опять, только уже в горизонтальном положении! Запущенная болезнь дает осложнения на сердце, глаза,  ноги, почки, может вызвать гипогликемию или диабетическую кому – и без инсулина здесь не обойтись.

А вот что говорит по  этому поводу главный эндокринолог области Вера Войнилович:

- Люди и плачут, и рыдают, и клянут, и все, что угодно... Ситуация с обеспечением больных инсулином сегодня сложилась тяжелая. Закупки препарата взяло на себя министерство, но проведенный тендер отменяется уже в третий раз! Сказать, что инсулина вообще нет - нельзя. У нас есть еще месячный запас. И даже, если тот инсулин, который мы можем выдать, отличается от того, к которому привыкли больные, это не означает, что он плохой – инсулин соответствует стандарту. Государство обеспечивает больных инсулином на 80%, остальные 20 обеспечивают местные бюджеты. Все районы закупают инсулиновые препараты, но у Чернигова на эти цели денег нет! Никогда такой ситуации в городе не было. Город всегда имел деньги, имел дотации. И такая ситуация сложилась впервые. Все-таки я надеюсь, что ситуация в ближайшее время улучшится. В субботу 28 октября я еду в Киев. Нас собирает министр и, наверное, какое-то решение будет принято. Ведь так дальше продолжаться не может!

Когда верстался номер.

Ситуация по обеспечению инсулином осталась неразрешенной. Если по "детскому" инсулину министерство вопрос "закрыло", то для взрослых - сроки закупок остаются в тумане. Проводимые тендеры заканчиваются судебными спорами и разбирательствами. Для решения проблемы Областная больница решила самостоятельно объявить тендер на закупку инсулина...

01.11.2006

Погляд

24.11.2006 | Інна Сухорукова
джерело: www.highway.com.ua

Трагічна історія України вимагає покаяння (роздуми до річниці Голодомору)

   

17 листопада 2006 року увійде в українську історію як одна із найганебніших дат в сучасній історії.

Як передає кореспондент УНІАН, у порядку денному парламенту розгляд цього законопроекту було передбачено після законопроекту «Про внесення змін до закону «Про телекомунікації» (щодо переліку загальнодоступних телекомунікаційних послуг). Але, саме перед цим законопроектом парламент прийняв рішення про розгляд різних питань, коли народні депутати виступають із заявами та інформацією.

В порядку денному законопроект про Голодомор йшов із приміткою «для включення до порядку денного та прийняття рішення» тобто, якщо б парламент підійшов до розгляду цього питання, то спочатку він мав би проголосувати за включення його до порядку денного.

В інтерв’ю журналістам лідер фракції СПУ Василь Цушко зазначив, що різним політичним силам необхідно узгодити свої позиції з розгляду законопроекту про Голодомор, оскільки не можна «танцювати по могилах мертвих».

Антикризовики невдоволенні президентським законопроектом і пропонують свій варіант, вони замінили слово «геноцид» на «трагедію народу України». Комуністи тим часом не визнають ані геноциду, ані голодомору. Вони стверджують, що сплановано українців ніхто не нищив, а мільйони людей загинули через неврожай.

Перед початком засідання в парламенті біля трибуни розкидані брошурки «Міф про голодомор – винаходи маніпуляторів свідомістю». Хто розповсюджує терористичну антиукраїнську мерзоту? Екстремісти-українофоби безкарно розпалюють антиукраїнську міжнаціональну ворожнечу в стінах вищого законодавчого органу.

Українофобська брошурка написана «доктором філософських наук, професором» Г.Ткаченком. Брошурка видана російською мовою.

Ні, коаліція комуністів та капіталістів не відхилила законопроект Президента, а просто відклала його прийняття на невизначений час. Вивчати ж треба!

І це не зважаючи на те, що ще під час ІІІ-ої сесії 14 травня 2003 року відбулося Спеціальне засідання Верховної Ради України з метою вшанування пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років, на якому було прийнято Звернення до українського народу учасників Спеціального засідання. У тексті звернення, зокрема, сказано, що кваліфікація цієї катастрофи української нації як геноциду має принципове значення для стабілізації суспільно-політичних відносин в Україні, є важливим чинником відновлення історичної справедливості, морального зцілення кількох поколінь від страшного соціального стресу, незаперечним доказом незворотності процесів демократизації суспільства, суворим застереженням від спроб встановити в Україні нову диктатуру, нехтувати найголовнішим правом людини – правом на життя.

До панів депутатів КРС в мене навіть претензій нема. Моя зневага до антикризової коаліції така, що я нічого людського чи просто логічного від них і не очікую. Не кажучи вже про те, що без рішення Конституційного Суду стосовно конституційної реформи, я не вважаю цей парламент ані легітимно діючим, ані легітимно обраним, бо не тільки зміни до Конституції України, внесені в грудні 2004 р., а й зміни до Закону України «Про вибори народних депутатів» Конституційний Суд не перевіряв.

Є у парламенті окремі особистості, яких я поважаю – і їх немало, але крім щирого співчуття мені нема чого їм висловити. Ганебна пляма зради не тільки залишиться в історії, а ляже тінню на їх репутацію.

А от до п.Президента в мене є питання:

 – Шановний пане Президенте, ви й досі сподіваєтесь на злагоду в суспільстві, допустивши до влади антидержавницькі, антиконституційні, антиукраїнські сили? Ви сподіваєтесь, що, не зважаючи на помаранчеву революцію, можна було віддати владу комуністам і вважати, що це ваша благородна місія, яка в історичному контексті має хоч якийсь сенс?

Після розвалу СРСР і Варшавського договору країни, які бажали побудувати нормальні, цивілізовані держави, займати достойне місце в цивілізованому світі в майбутньому, починали з того, що забороняли компартії як такы, а деякі ще й провели люстрації.

У нас, звичайно, ніхто на таке не зважиться, бо навіть зараз лідери партій, які проголошують себе не комуністичними, не тільки схожі одна на одну, а й складаються або з колишніх комуністів, або комсомольських діячів. Тобто, ми маємо не політикум, а скоріше – паноптикум, для учасників якого держава Україна – це, в кращому випадку, пустий звук, а для декого як червона ганчірка для бика.

Всі країни, які хотіли стати дійсно незалежними державами, вшанували своїх героїв, які боролися за незалежність, вшановують пам’ять загиблих воїнів, які боролися і проти фашистського, і проти радянського поневолення. А в Україні державні службовці дозволяють собі публічно називати вояків УПА «недобитими»

І ніхто, крім окремих громадян, не звертає на це уваги. А як нам всім розуміти, якщо це говорить державний службовець – це що, загальна позиція держави?

До Помаранчевої революції в Україні панував сталий і огидний посткомуністичний режим, в створенні якого звинувачували, перш за все, Кучму. На мій погляд, саме тому і сталася Помаранчева революція, що цей режим своє віджив. Ми мали надію на те, що після помаранчевих подій, приходу до влади Президента Віктора Ющенко, країна піде шляхом наших сусідів по комуністичному співіснуванню, наших співв’язнів.

Але всі ці надії, Ви, пане Президенте, поховали через дивне ставлення до своєї історичної місії, як миротворця та об’єднувача «земель руських». Та не були ніякі землі України роз’єднані до виборів 2004 р., поки російські політтехнологи не завезли до України технологію роз’єднання. І об’єднувати людей з різних земель України потрібно на природних інтересах: поліпшенні економічного стану, збагачуванні бідніших за рахунок багатих, як це робиться в цивілізованому світі, і запровадженні ефективної медицини, освіти, тощо. Ці пріоритети ті самі ы для Донецька, і для Львова.

Пропорційну систему виборів треба було вводити поетапно, створюючи партії знизу, зважаючи на досвід наших сусідів. Але запроваджувати таку систему потрібно було обережно, щоб захистити суспільство від того, щоб йому на голову сіла зграя нахабних, жадібних до влади кланів.

Тоді і не набралися б ми такого, і не отримали б чергового ляпасу 17 листопада. Коли зграя ситих йолопів потоптала на радість комуністам пам’ять жертв Голодомору, жертв комуністичної ідеології та комуністичної системи. Соромно…

Я живу на Сході України і переважно спілкуюся російською мовою, хоча, як всі нормальні громадяни України, знаю, люблю і поважаю українську – мову моєї країни. І я наочно бачу, наскільки штучно і підступно роздмухуються мовні, релігійні проблеми.

А от історія у всіх нас спільна, і це не штучна вигадка.

Моя родина пережила Голодомор на Полтавщині, де існувала переважно хуторська Україна, заможна й і хазяйновита. Вижили мої старші родичі завдяки тому, що дід – сільський інтелігент – був завзятим рибалкою і мисливцем. Мав право на зберігання мисливської рушниці, мав зоотехнічну освіту. І саме тому він, на відміну від інших селян, не боявся стріляти ворон, знаючи, що ці птахи, які їдять мертвих, безпечні для вживання людиною. В селі, де я виросла, всі знали, що Голодомор – штучний голод, а моя родина ще й була переконана, що це найстрашніший злочин проти людства, не менш страшний ніж Холокост.

Але в Єрусалимі є Яд-Вашем – національний музей Холокосту. Є Праведники миру, які рятували євреїв під час Голокосту. І, до речі, серед них багато українців.

А що є в нас такого масштабу, що зроблено на державному рівні?

В старших класах школи, в інституті, коли я вже переїхала до Харкова, мене вразило те, що мої товариші, навіть з освічених родин, нічого не знають про Голодомор, вважають, що був він внаслідок «неврожаю» і перехідного періоду. Так само були налаштовані їх діди та бабусі, батьки, саме на юність яких цей голод і впав. Саме так викладали нам ті події і історики. Тобто ми завжди мали різну історію. Одну для мешканців промислових міст, іншу для селян. Одну для родин репресованих, іншу для всіх, кого це лихо оминуло. То чи не в створенні спільної історії єдиної країни полягає справжня місія політиків, яким владу дав народ?

Після розповідей старших я не могла не вважати комуністів злодіями, дії яких повинен розглядати суд на кшталт Нюрнберзького трибуналу. 13 років в нас панував посткомуністичний режим з усіма його потворними рисами – підконтрольна преса, підкилимова політика, шахрайство і корупція зверху донизу.

Потім сподівання на нормальне існування в нормальній європейській державі…

А далі… Чвари в помаранчевій команді, облуда і невміння поступитися особистими амбіціями заради загальної справи і, як апофеоз цього – антикризова коаліція «радетелей народних» – комуністів, регіоналів та соціалістів. Такий собі «союз труда и капитала»…

Про перших нема чого казати, бо заборона КПРС та її спадкоємиці КПУ, на мій погляд, повинна була бути проголошеною, пане Президенте, першим Вашим Указом. Не вистачило сили і мужності? Бо документів стосовно антидержавницьких дій цієї політичної сили вдосталь. Можливо, тому, що вони не можуть бути вагомими супротивниками на виборах? Але, на мою думку, найогідніше в політиці – це принцип доцільності – принцип будь-якої тоталітарної держави.

Комуністичну партію треба було заборонити за безліч злочинів перед українським народом. А те, що вони тепер ще й опинилися при владі – це просто брутальна наруга не тільки над пам’яттю жертв, а й над усіма нами – тими, хто знає свою історію.

Друга сила в коаліції – соціалісти. Для них, мені здається, можна згадати тільки принцип «ubi bene, ibi patria (де добре, там і батьківщина).

Що до Партії регіонів – там люди різні. Не виключаю, що серед них є і патріоти України, але здається, вони ні на що не впливають.

А от такі моральні потвори, як народний депутат Болдирєв, який на конгресі співвітчизників в Санкт-Петербурзі запропонував російським чиновникам завозити до Сибіру житомірян та волинян, як це робили у царські часи для того, щоб «… всячески поддерживать этнический баланс в России своими людьми»

(http://www.proua.com/print.php?p=accent/2006/10/31/165849.html) не отримав ніяких заперечень з боку своїх однопартійців. На жаль, і депутати всіх інших фракцій, начебто його опоненти, проковтнули це мовчки. Як же нас ще треба принизити, щоб ми погнали всю цю наволоч – може, і справді саме їх вивезти до Сибіру?

Пане Президенте, в Вашому патріотизмі ніяких сумнівів ні у кого нема. Тоді чого Ви чекаєте? На що сподіваєтесь? Що особисто Вас до Сибіру не зашлють? Та невже? Марні сподівання. Як показав досвід і з виконанням Універсалу, і з ставленням та обіцянками Голови Верховної Ради і депутатів стосовно прийняття Закону про Голодомор – це наївні сподівання.

А чи може Голова такої непростої держави, як Україна, дозволити собі бути наївним? І таким занадто добрим? Таким собі непротивленцем злу.

Коли такі принципи стосуються Вас як особистості, вони викликають повагу. Але за Вами країна і держава, живі люди, які почувають себе вже вкотре зрадженими і покинутими, то це вже зовсім по-іншому виглядає.

І, якщо за Вами понівечена історія – вибачайте – але цього не можна пробачити ані в сучасності, ані в майбутньому.

Донбас на грані колапсу

Віктор Геварін

Свого часу ідеологам Партії Регіонів вдалось відтіснити ці проблеми нагнітанням місцевого «ура-патріотизму» та дикого шовінізму. Але то були тимчасові міри, що аж ніяк не вирішували ні економічних, ні тим більш політичних проблем. Напроти, заганяючи їх в глибину, ще більш загострювали. Першим серйозним попередженням нинішнім хазяїнам як Донбасу, так і Кабінету міністрів стали події, що передували прийняттю бюджету в першому читанні. Донецьк, Луганськ, Запоріжжя і весь Донбас повстали проти прийняття проекту бюджету на 2007 рік.

Пенсіонери, шахтарі, гірники, ветерани Афганістану, регресники та інші стояли і виборювали своє життя під Верховною Радою. Приїхали вони туди не для того, аби підтримати якогось кандидата, та й не політичні сили організовували цю демонстрацію. Привело їх сьогоднішнє прийняття проекту бюджету. З Києва, Білої Церкви, Черкащини, Донецька та Донбасу приїхали ті, хто зміг залишити свою роботу, шахту заради подальшого існування цих підприємств. Були, в основному, пенсіонери, адже, в першу чергу, новий бюджет б’є по їх кишенях. Згідно із майбутнім бюджетом, пенсіонери вже не зможуть працювати на шахтах та отримувати пенсію. Вони мають вибрати щось одне. В’ячеслав Кириленко сказав: «Було б зрозуміло, якби депутати сказали, що у зв’язку з тяжким економічним станом в країні ми на кілька років приберемо ці пільги, але й собі їх обмежимо. Так вони ж за собою залишили купу пільг і це при тому, що майже всі вони – мільйонери. На мою думку, прийняття цього бюджету буде лебединою піснею для Партії регіонів». А от думка голови спілки незалежних профспілок, народного депутата фракції БЮТ Михайла Волинця: «Я думаю, що люди, які сьогодні приїхали до Верховної Ради, абсолютно нічого не зможуть зробити, та й вплинути не зможуть. Вони – у меншості. Нема загальнонаціонального протесту. Вони поки що не усвідомлюють, що сталося. От коли їм прийдуть перші платіжки, коли вони отримають меншу пенсію – тоді будуть шукати, до кого б приєднатися, аби висловити свій протест, але буде вже пізно. Не можна за людей зробити те, чого вони не хочуть. Не можна їх захистити, якщо вони самі цього не бажають».

По-друге, Партія Регіонів панічно боїться бунту у власній вотчині. Звідси репресії проти керівників вугільних підприємств. Фактично зміщені всі генеральні директори вугільних об’єднань, що не побажали підтримати партію Януковича на виборах. Порушено кримінальні справи проти керівників вуглевидобувних підприємств Донбасу. Генеральна прокуратура повідомила про виявлення численних фактів зловживання службовим становищем керівниками вуглевидобувних підприємств у Донецькій і Луганській областях. Зокрема, держпідприємств «Артемвугілля», «Красноармійсквугілля» й «Ровенькиантрацит». Треба помітити дивну географію тих кримінальних справ. Під них не потрапив майже жоден з активних прибічників Партії Регіонів.

В цих умовах лідери Партії Регіонів не знайшли нічого кращого, як почати кампанію по нагнітанню політичного та соціального напруження в області. Прокуратура Донецької області початку всерйоз «шерстити» громадські організації регіону. Правоохоронні органи мають намір з’ясувати, чи не є робота міжнародних фондів підтримуваних ними громадських діячів Донеччини втручанням у внутрішні справи України.

Один з лідерів місцевих «яструбів», керівник так званого «Комітету виборців Донбасу» Олександр Хряков заявив, що саме громадські організації стали основним інструментом втручання у внутрішні справи України під час президентської кампанії 2004 року, і саме на «третій сектор» (так позначається комплекс громадських організацій в американській класифікації структури держави) лягли основні функції організації Майдану. Щось подібне, заявив Хряков, зараз активно готується в Донецькій області. Він пророкує, що «Майдан-2» відбудеться восени наступного року. Врешті, це не виключено, хоча б з тих причин що міста області стануть вже в січні місяці десятками заморожених примар, на фоні яких Алчевськ здаватиметься тропіками. Та Олександр Хряков говорив не про те. Він заздалегідь, виконуючи високе замовлення, спробував перевести майбутній соціальний вибух в ранг штучно створеного замовного з закордону виступу, який не підтримуваний населенням. Він також обвинуватив у співучасті в майбутньому «путчі» донецьку владу всіх рівнів, починаючи з губернатора області Володимира Логвиненко й закінчуючи мером Донецька Олександром Лукьянченко, секретарем міської ради Миколою Левченко й начальником управління по зв’язках із громадськістю тієї ж міськради Максимом Ровинським. Губернатор виявився винуватий у тім, що включив у Громадську раду при ОДА «представників прозахідних організацій». Влада міста допомагала «революції» тим, що дозволяла тим же організаціям розміщати свої інформаційні повідомлення на офіційному сайті Донецького міського голови, у такий спосіб сприяючи новому Майдану. З цього можна зробити висновок, що верхівка Партії Регіонів» заздалегідь призначила «козлів відпущення» з власних рядів, які будуть віддані на розтерзання.

Звичайно, на перший погляд всі ці заяви Хрякова здаються маячнею випускника психоневрологічного диспансеру, якби не деякі тривожні факти. А саме репресії проти інакомислячих (на всіх рівнях з органів влади витісняються інакомислячі), початок переділу власності (і вбивство директора Дебальцевського машинобудівного заводу Бистрякова – не єдиний факт), та різке падіння рівня життя основної маси населення донецької області. Та основним все ж є прагнення «донецьких» до захоплення власності. Не дивно, що одне з перших вето Президента Ющенко прийшлось на прийняті поправки до закону про акціонерні товариства із змішаною формою власності. І стосувалися вони зменшення кількості акціонерів на зборах в акціонерних товариствах. Це давало змогу фактично накласти лапу на всю державну та колективну власність , що ще залишилась в державі. Як не дивно й соціалісти й комуністи дружно проголосували «за».

Коли нашим «улюбленим керманичам» нема чим похвастатися, вони починають говорити «в нас «стабілізація». І цим словом прикривають всі власні поразки й негаразди… Врешті, всі розуміють, що серйозним випробуванням буде нинішня зима. Чи впорається існуючий уряд з опалювальним сезоном; з керівництвом промисловістю, в умовах нових цін на газ; наскільки буде активне населення, коли зрозуміє підвищення тарифів, цін і зниження соціальної захищеності людей; наскільки далеко підуть апетити в переділі економічної власності?

Жертви політичних репресій

20.11.2006
джерело: www.kharkivoda.gov.ua

Страшній правді голодомору присвячується…

   

20 листопада 2006 у Харківському історичному музеї розпочала роботу виставка «Свіча скорботи», присвячена Дню пам’яті жертв голодомору і політичних репресій. Враховуючи, що для нашого народу ця тема була закритою протягом років радянської влади, виставка, за словами начальника управління культури та туризму Ніни Супруненко, не претендує на широкий показ цієї страшної трагедії в історії українського народу.

Тож експозиція обмежена матеріалами по Харківщині із фондів історичного музею і матеріалами, наданими Київською міською організацією «Меморіал» ім. Василя Стуса. Але навіть в такому обсязі виставка дасть можливість відвідувачам музею уявити страхіття однієї із найтрагічніших сторінок в історії українського народу, в історії Харківщини.

Протягом ХХ сторіччя народ України тричі переживав тяжку трагедію голодомору : у 1920 – 1921 роках, у 1932 – 1933 роках, у 1946 – 1947 роках. За різними оцінками науковців і дослідників, втрати населення України від голоду становлять від 3 до 10 мільйонів осіб, понад третину загиблих становили діти – майбутнє нації. Однозначно встановлено, що причиною голоду було не стихійне природне лихо, а фізичне знищення українських селян штучним голодом. Причини і наслідки трагедії голодомору в Україні встановлені громадськістю і визнані Українською державою.

Голодомор на Харківщині, особливо 1932 – 1933 років, мав досить серйозні наслідки, які в тій чи іншій мірі зачепили всі сфери суспільно-економічного і культурного життя області та знайшли відбиття на морально-психологічному стані населення. За неповними даними в нашій області загинуло від голоду близько 2 мільйонів харків’ян.

Саме цій темі був присвячений і круглий стіл «Страшна правда голодомору», який розпочався після відкриття виставки. В роботі круглого столу взяли участь члени громадських організацій області, співробітники науково-видавничої редакції Харківського тому книги «Реабілітовані історією», наукові працівники Державного архіву Харківської області та Харківського історичного музею.

Жертви політичних репресій

29.11.2006

Виступ на вечорі-реквіємі «Народ мій є!», присвяченому Дню пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій

   

Мойсей Фішбейн, член Українського Центру Міжнародного ПЕН-клубу та Національної спілки письменників України, лауреат премії імені Василя Стуса

 

Високошановний пане Президенте!

Високоповажні пані й панове!

Друзі!

Українська нація вбивана й не вбита, винищувана й незнищенна. В українців забирали землю, мову, культуру, історію, волю, саме життя. Винищували під корінь українську інтеліґенцію, українську еліту. Ув’язнювали й розстрілювали. Винищували цвіт української нації – українських хліборобів. Висилали в Сибір. Убивали голодом. Чинили геноцид. Ті, хто сьогодні сміє заперечувати, що Голодомор 1932 – 1933 років був геноцидом української нації, не бояться й не знають Бога. Вони знають і бояться лише пахана й кілерів. Вони пахолки. «Раби, підніжки, грязь Москви». Вони не українці. Вони україноподібне чортовиння. Вони виплодки народовбивць. Із тими, хто сміє заперечувати, що Голодомор був геноцидом, мають розмовляти не публіцисти, не політологи, не політики, а українські слідчі (я наголошую: українські слідчі). Щойно український Президент України (я наголошую: український Президент України) зробив кроки назустріч не абстрактним людям, а українській нації, щойно він на повен голос назвав Голодомор геноцидом – україноподібне чортовиння заволало. «Нє нужно слова «ґєноцид», можно назвать іначє», – заволав один. «Он роєт ров мєжду славянскімі народамі!» – заволав інший. Рів було вирито 1933 року. Величезний рів. Величезну яму. Величезну українську могилу. В неї лягли не десятки, не сотні, не тисячі, не десятки тисяч – мільйони українських селян: діти, жінки, чоловіки… І не було їм допомоги. Праведників народів світу поруч не було. Панове, чи знаєте ви, як погибало, як конало з голоду українське село в центрі Європи? Спочатку їли рештки картопляного лушпиння. Потім жолуді. Потім бруньки. Потім коріння й листя. Їли собак, котів, горобців, хробаків, шкіру, підошви. Потім село перетворилося на пустелю. Діти вночі кричали, хлібця в мами просили. В мами хлібця не було. Потім дитячих голосів було вже не чути. Потім село починало жалібно вити. Потім тихо стогнало. Потім замовкало й перетворювалося на кладовище. А держава хліб мала. Це було народовбивство. Це був геноцид. Я знаю про Голодомор не від істориків, не від публіцистів, не від письменників. Я знаю про Голодомор від моєї мами. Моя мама, Сара Аронівна Матусовська, 1932 – 1933 років була вчителькою ук­раїнської мови та літератури в селі Горожено на Миколаївщині. Додатково її «навантажили» уроками співів. Діти попухли з голоду. Засинають на уроках. Буває, й не прокидаються. А за шкільною програмою — співи. Співи! Навесні почали їсти траву. Йшли на цвинтар — на цвинтарях завжди пишне зело. Сусідський хлопчик вийшов із хати. Ледь доплентав­ся до цвинтаря. Знесилений, упав у траву. Мати чекає — нема. Почала шукати. Знайшла-таки. Раптом побачи­ла — когось ховають. Підводить хлопчика, тягне за руку:

— Синочку, он ховають когось. Уже й могилка гото­ва є. Ходім, я тебе туди покладу. Все одно тобі не жити. Я скоро помру, хто ж тебе тоді поховає?..

Ледве люди відборонили дитину. За кілька днів по­мерли і мати, й хлопчик. Люди їх поховали.

Скільки ж їх, трагічних безіменних горбочків в Украї­ні? Забутих. Незабутніх. Коли ж судитимуть катів? Коли? Я чекаю.

Вічна пам’ять убієнним.

25.11.2006

Вісті з пострадянських країн

28.12.2006

Дело Александра Тютчева в Краснодаре передано в суд

   

В начале ноября 2006 г. прокуратура Прикубанского округа Краснодара передала в суд уголовное дело в отношении Александра Тютчева, 31-летнего местного жителя, обвиняемого по статье 282 УК РФ («возбуждение национальной, расовой или религиозной вражды»).

Александра Тютчева обвиняют в том, что в 2005 г. он публично допускал высказывания «разжигающие религиозную рознь» под ником «Мародер» и «Гражданский» на форуме одного из популярных информационно-развлека­тель­ных сайтов Краснодарского края в рубрике «Политика».

В июле 2006 г. личность пользователя установили сотрудники спецслужб, после чего было возбуждено уголовное дело. 13 июля 2006 года Саша Тютчев был арестован, а 5-го октября 2006-го года ему было предъявлено обвинение по статье № 282 части 1 УК РФ, с формулировкой «возбуждение национальной, расовой или религиозной вражды».

В прокуратуре округа сообщили корреспонденту журнала «Ъ»: «В ходе расследования доказано, что данный гражданин публично допускал высказывания, содержащие признаки понятия «религиозная вражда». Эти высказывания, по мнению следствия, являются пропагандой неполноценности граждан по признаку их отношения к религии» «Неполноценными», согласно высказываниям «Мародера», представлялись атеисты.

Ниже мы приводим высказывания Александра Тютчева, которые стали предметом уголовного разбирательства и преследования Александра:

 – «атеист, как и сатанист. согласно Исламу – вообще не человек, он хуже даже неверного, атеист или сатанист – слуга шайтана-раджима, поэтому он должен быть уничтожен» и как можно скорее!;

 – «атеист-отступник от Бога, которых предписано уничтожить. Не специально охотиться, конечно, но во время джихада атеисту рассчитывать не на что. И я считаю, что атеизм-это опасное извращение, вроде гомосексуализма.»

 – «атеисты отрицают существование Всевышнего, что куда хуже поклонения ложным идолам! Атеизм-сатанизм. Отрицающий бога служит его врагу-Сатане. Неверного или язычника можно обратить в истинную веру,

отрицающий же Бога в принципе – только уничтожить. ибо он слуга Сатаны...»

Т.е. следствие инкриминирует ему высказывания, сделанные не от первого лица, т.е., не его мнение, а его пересказ Корана, или, как он его понял. В ходе следствия сам Тютчев своего авторства на интернет-форуме не отрицает, но, по его словам, делал он это просто ради беседы, сообщает kuban.INFO.

Явным нарушением является то, что прокуратура опубликовала данные по данному делу, хотя судебное разбирательство только начато, и решения суда еще нет.

Нужно ли говорить, что органы правосудия не имеют права публично обвинять человека иначе, чем по решению суда? Эти действия направлены, прежде всего на то, чтобы вызвать у общественности негативное мнение о персоне «Гражданского» и оправдать любые решения.

В настоящее время Александр Тютчев проходит психологическо-психиатрическую экспертизу и следствие пытается доказать, что он психически болен.

Наш.информ.

Бюлетень "Права Людини", 2006, №32

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори