пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200613
№13
2006

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

28.04.2006
джерело: 5tv.com.ua

У Донецьку з’явився проект туристичного маршруту місцями пам’яті Василя Стуса

   

У Донецькій області є багато стусівських місць – будинки, де народився і жив літератор, школа у Горлівці, де працював, гімназія імені Стуса на околиці Донецька та філологічний факультет Національного Університету, де він навчався. Тут навіть є єдина офіційна меморіальна дошка на його пам’ять. Але все це зроблено без допомоги владних структур.

Племінниця Стуса, Тетяна Стус-Чередниченко, нагадує, що її будинок залишився одним з небагатьох місць у Донецьку, де пам’ять поета шанують. Свого часу Донецький краєзнавчий музей повернув родині Стуса всі документи, що були у невеличкій експозиції. Вона й була єдиною офіційною. Тетяна каже, що родина робить усе можливе, але влада поводиться немов випадкові сусіди з вулиці.

Для створення літературно-краєзнавчого маршруту багато зусиль докладає відома у Донецьку громадська діячка Марія Олійник.

Марія Олійник, Всеукраїнське товариство «Просвіта»:

- Весь світ цікавиться життям і творчістю Стуса, а на превеликий жаль, Донеччина цих місць не знає, за винятком тих шкіл, які мають відношення до Стуса, діти навіть не чули про таке ім’я.

У школі, в якій навчався Василь Стус, залишилося зараз усього 26 учнів. Батьки не бажають віддавати дітей до школи, дістатися до якої є проблемою. Не через віддаленість, а через стан доріг. Марія Олійник включила до свого маршруту і цю школу.

Але ремонтувати її нікому. Всього у кількох сотнях метрів від цієї школи є інша. Вона теж стара, але добре відремонтована, тут є комп’ютери, інше сучасне обладнання. Навчається багато дітей. Свого часу в ній навчався теж «славнозвісний» донеччанин - Рінат Ахметов.

Катування та жорстоке поводження

15.05.2006

Заключенные протестуют против жестоких действий администраций СИЗО и колоний (оновлено)

   

Вечером 8 мая в Харьковском следственном изоляторе группа заключенных -  21 человек, все из одной камеры, - протестуя против действий администрации СИЗО,  нанесли себе увечья, перерезав предплечья и вены лезвиями, вытащенными из безопасной бритвы. 13 мая такие же действия совершили несколько десятков осужденных (по одним данным - около 35 человек, по другим - 24), отбывающие наказание в Львовской исправительной колонии №30 среднего уровня безопасности (бывший строгий режим). Точные причины таких действий неизвестны, как неизвестны и последствия травм. По словам администрации Харьковского СИЗО, даже медицинская помощь не потребовалась, а по данным конфиденциального источника 12 человек из 21 находились 10 мая в медсанчасти СИЗО.

 

Сначала и в Харькове, и во Львове представители Государственного Департамента по вопросам исполнения наказаний пытались эти события скрыть. Затем, когда они были вынуждены признать, что такие события произошли, они пытались приуменьшить число участников и привели весьма малоубедительные, на наш взгляд, объяснения причин инцидента. Представители Департамента объясняли действия подследственных в Харькове реакцией на ужесточение режима в праздничные дни и изъятие у подследственных запрещенных  к хранению предметов. Прокурор Харьковской области Василий Сенчук заявил, что прокуратурой уже установлены многочисленные нарушения со стороны

администрации СИЗО и что ведется расследование. Во Львове зам. прокурора области Владимир Гураль сообщил, что заключенные протестовали из солидарности с харьковскими заключенными, а также против запрета курить в коридорах и обязательности физических упражнений. Гураль добавил, что никто из осужденных не будет наказан.

 

В то же время мы получили информацию из нескольких конфиденциальных источников, что и в Харькове, и во Львове заключенные устроили эту акцию в качестве протеста против жестоких действий во время обысков, когда  заключенных били, а их запасы продуктов уничтожались. Осужденные колонии №30 требуют допуска к ним представителей общественных организаций и журналистов, а администрация колонии их не допускает. Как нам сообщили наши источники, в Харькове трое зачинщиков протеста посажены в карцер, а во Львове издали распоряжение о переводе участников акции в другие учреждения, возбуждении против них уголовного дела и последующем увеличении срока наказания по решению суда. Мы пока не имеем возможности подтвердить эти данные.

 

По непроверенным сведениям  в колониях: учреждение №53  строгого режима, город Николаев; учреждение №85 строгого режима, город Буча Киевской области; учреждение №47 особого режима, город Сокаль Львовской области при проведении усиленного обыска силами спецподразделений были массовые избиения заключенных. 

 

Выражаем опасение, что массовые попытки членовредительства (по другим источникам - попытки самоубийства) не будут эффективно расследованы. Также опасаемся, что заключенные, прибегшие к крайней форме протеста для привлечения внимания к своему положению, будут подвергнуты серьезным наказаниям.

 

Катування та жорстоке поводження

16.05.2006 | Олександр Степаненко

Світ номер А 1915

   

Чортківський корпункт бюлетеню «Права людини» в рамках «Кампанії проти катувань та жорсткого поводження в Україні» вже вдруге проводить анонімне анкетування в армійському середовищі. Першу спробу з’ясувати ставлення самих військовослужбовців до проблеми протиправного насильства нами було зроблено 2003 року в авіаційній військовій частині А 4079. На сьогодні її розформовано в процесі скорочення українських Збройних Сил. Красномовно мовчазним пам’ятником безглуздю колишньої мілітаризованої країни стали полишені ангари, понищені штабні та казармені приміщення, кілометри бетонних злітно-посадочних смуг чортківського військового літовища. Усе це раптом стало «непотрібним» державним відомствам, втім – продовжує бути об’єктом «дерибану» для спритників різного роду та рівня...

Та зараз не про це. Перед частиною  А 1915 поки що не стоїть пряма загроза скорочення або розформування. Звісно, у тому сенсі, наскільки дозволяє припускати рівень передбачуваності дій української державної влади. Неформальне спілкування з багатьма військовослужбовцями дозволяє робити висновок, що армійське життя і у цій частині не позбавлене проблем, але погрузло у них не більшою мірою, аніж, приміром, система охорони здоров’я, або освіти. Не кажучи вже про наші органи внутрішніх справ... Тому більшість офіцерів дорожить службою та намагається відповідати її вимогам. Триває процес переходу на контрактну форму служби – на сьогодні вже більшу половину молодшого за званнями особового складу частини А 1915 складають контрактники.  

Нами було проведено анкетування у двох групах військовослужбовців. Перша – офіцерський склад, який все ж таки значною мірою визначає реальний стан правопорядку у частині. Друга – солдати строкової служби – як категорія, що є найбільш вразливою щодо так званих «нестатутних відносин». Варто зауважити, що командування частини не чинило нам жодних перешкод у спілкуванні з солдатами та у проведенні анкетування. Отже, будемо вважати, що перші паростки цивільного громадського контролю над військовою організацією  в сучасній Україні все ж з’являються.

Було опрацьовано 20 спеціальних «офіцерських» анкетних форм.  Половина наших респондентів підтвердила, що їм доводилося стикатися з випадками катувань та інших жорстоких форм поводження у Збройних Силах. Приблизно така ж частка офіцерів особисто зазнавали жорстокого поводження під час служби та вважає це явище важливою проблемою українського війська. Втім, за досвідом опитаних, більшість випадків жорстокого поводження все ж було виявлено та покарано. На запитання щодо головних причин протиправного насильства у Збройних Силах найчастіше зазначалися низький рівень психологічної, інтелектуальної та фізичної підготовки до служби в армії,  історична «традиція» насильства у армії і суспільстві, низький рівень правосвідомості та правової культури, а також безкарність випадків насильства. Питання «Чому, на Вашу думку, випадки жорстокого поводження залишаються нерозкритими і непокараними?» дало наступні найпоширеніші варіанти відповідей: «небажання командира, який виявив правопорушення, домагатися порушення карної справи, тому що в результаті він також буде покараний», «армійські органи правопорядку не аналізують суть проблеми, а лише констатують факт», «їхнім принципом діяльності є покарання, а не захист прав військовослужбовця», «небажання ображеного «стукати», а також патологічна логика «мене били, а тому і я буду бити».

У анкетах було також запитання щодо рівня поінформованості особового складу з нормами національного та міжнародного права щодо катувань та інших форм жорстокого поводження. Тут загальна ситуація виглядає наступним чином: з нормами Кримінального Кодексу України абсолютна більшість офіцерів вважала себе обізнаною. Але у питанні про міжнародні норми, яки є нині частиною національного права, приміром, про норми Конвенції ООН проти катувань, ситуація, на жаль, була протилежною. До речі, при перебуванні у частині неважко зауважити, що більшість інформації зі стендів, де подано витяги з нормативно-правових актів, стосується правопорушень зі сторони військовослужбовців, а не їхніх прав. Тому, мабуть, є сенс і у цьому матеріали ще раз нагадати основні правові формулювання Конвенції ООН проти катуваннь та інших жорстоких, нелюдських та принижуючих гідність видів поводження та покарання від 10 грудня 1984 р. Так, термін «катування» означає «будь-який акт, яким будь-якій особі свідомо спричиня­вся сильний біль або страждання, фізичне та/або моральне, для отримання від неї або третьої особи свідоцтва чи повідомлення, покарати за дії, які здійснила ця особа або третя особа або в здійсненні яких вона підозрюється; а також залякати або примусити її або третю особу». Дещо розмитим у юридичному сенсі є терміни «нелюдське та принижуюче гідність поводження». Європейська комісія з прав людини та Європейський суд з прав людини дають наступні визначення. «Нелюдське поводження або покарання – таке поводження, яке зумисно завдає серйозних мора­льних або фізичних страждань і не може бути виправданим у даній ситуації. Принижуюче гідність поводження або покарання — поводження, яке грубо принижує людину перед іншими і примушує її поступитися своєю волею або совістю».

З 50 розповсюджених «солдатських» анкет нам вдалося отримати заповненими 29. До речі, як засвідчив заступник начальника частини з гуманітарних питань майор С. Ю. Черняк, анонімне опитування за власними анкетними формами проводиться серед солдатів частини вже не вперше.

Узагальнений схематичний портрет солдата строкової служби в/ч А 1915, створений на основі опрацювання анкет, виглядає приблизно так: походить з сільської місцевості або з маленького міста, має спеціальну середню освіту, до призову в армію працював і має намір повернутися до роботи після демобілізації. Призивався на службу, здебільшого керований бажанням отримати професію, що може знадобитися в подальшому житті, а також – перевірити свою здатність виживати в будь-яких умовах.

Відразу зауважу, що найбільш втішним результатом анкетування виявилося вже те, що на запитання «Чи є в частині, у якій Ви служите, дідівщина?» 28 наших респондентів однозначно відповіли «немає», а 29-й зазначив: «дідівщина у нас проявляється у моральній та фізичній підтримці». А тому, попри всю фрагментарність отриманої з анкетних відповідей інформації, можна вважати, що у нашій А 1915 на цей момент склалася загалом нормальна морально-психологічна обстановка.

На пропозицію оцінити за 5-тибальною системою загальні умови життя і служби у частині найвищі бали отримали «товариші по службі» та «якість харчування». Нижчі оцінки – здебільшого «трійки» та «четвірки», але були й «двійки» випали на пункти про умови життя у казармі. Від найвищих до найнижчих різнилися оцінки рівня медичного обслуговування та справедливості командирів. Скарг на погіршення здоров’я у зв’язку з службою солдати не висловлювали, на шкідливі умови праці, як то контакт з токсичними речовинами не вказували. Хоча у грудні минулого року був випадок, коли хлопцям не встигли вчасно видати зимове взуття, через що значна кількість пройшла через смугу застудних захворювань. До того ж, зі слів санітарного інструктора частини, П. Глуговського, медикаментозне забезпечення його служби вкрай недостатнє. Втім,  напівпорожня аптечка медпункту красномовно свідчить про це і без його коментарів. Про сучасні засоби лікування тих же респіраторних вірусних захворювань поки що годі мріяти.

Досить симптоматичним є той момент, що на запитання «до кого Ви звернетеся по допомогу, якщо при проходженні служби у Вас виникнуть проблеми?» більша частина солдатів відповіла: «до товаришів по службі», меншість – «до командира», лише дехто – «до батьків» або «до знайомого з числа старослужбовців» і жоден не згадав психолога або священика. Ми поцікавилися, чи передбачена штатним розписом частини посада практичного психолога. Виявляється, у тому значенні, в якому психолог існує у арміях західноєвропейських країн, тобто як фахівець, що працює за трудовою угодою – ні. Певною мірою функції психолога у  частині виконує заступник командира з гуманітарних питань. Але на наше запитання, чи часто звертаються до нього за порадами солдати строкової служби, майор С. Ю.  Черняк був відвертим: «Не надто часто». І головна причина у тому, що все ще існує психологічна дистанція між ним і солдатом, який все ще сприймає його не як старшого товариша, а як «замполіта», тобто все ж – начальника.

При опрацюванні анкет неможливо не помітити надто частих згадок солдатів про практику «покарання працею» за будь-які порушення дисципліни. Конкретні коментарі наводять на думку, що ота праця переважно є абсолютно невійськовою («принеси-подай-відмий-завантаж-викопай»), а почасти – відверто безглуздою. Зрештою, про поширеність такої практики у армії доводиться чути практично від кожної молодої людини, яка повернулася зі строкової служби, де солдат сприймається у першу чергу, як безкоштовна та знеособлена робоча сила. Звісно, у військовій частині не обійтися без господарських нарядів, але чи може йтися про досконале оволодіння військовою спеціальністю за рік строкової служби, якщо вони займають левову частку часу служби? Чи може йтися про якесь виховання відповідального ставлення до військового обов’язку, якщо оті наряди із «покарання працею» часто-густо роздаються у відверто образливій та принижуючій людську гідність формі? Чого варте лише «вичерпування лайна з туалету за допомогою дірявого відра»! Про цей засіб «трудотерапії», до речі,  згадується чи не у половині солдатських анкет.... 

На запитання «З ким у Вас виникали конфлікти в процесі служби?», більшість солдатів назвали старшину частини старшого прапорщика Ф. І от тут вже наболілі образи, нарікання на грубість та несправедливість останнього, а часом і відверта злість посипалися немов зі скриньки Пандори... Цитую лише деякі: «найголовніша проблема нашої частини –  старшина ст. прапорщик Ф.», «нестерпний старшина частини», «старшині не потрібні причини, він чіпляється без причини», «принижує солдатів строкової служби поганими словами», «він несправедливий!», «якщо хтось не виконує завдання, він наказує весь особовий склад, який не має до того ніякого відношення», «сержанти і прапорщик принижують мою гідність», «перші дні служби були просто ужасні через старшину, і тепер також погані думки про нього – він трошки неправильний», «він сказав, що замучить нас так, що на дембель за КПП вийдемо загнутими», «старшина частини чіпляється до усього», «старшина задовбав!!!»  і т. ін.).

Після проведення опитування учасники «Кампанії проти катувань та жорсткого поводження в Україні» мали кілька зустрічей та розмов з командиром частини полковником В. Ф. Максимчуком та його заступником з гуманітарних питань майором С. Ю. Черняком. На жаль, зустрітися із старшиною частини нам не вдалося. Ми мали також можливість оглянути солдатські казарми, кімнати для занять, ідальню, медпункт. Можу підтвердити, що майже скрізь зустрічали порядок та чистоту, наскільки їх можна забезпечити у старих, зведених ще за австрійського імператора Франца Йосипа, будівлях.  Командири щоразу відзначали, що у цьому є немала заслуга все того ж старшого прапорщика Ф. З усього, справді, виходило,  що старшина цінує господарський порядок – і то, мабуть, добре. Можливо, у стінах казарм не завадив би певний мінімум домашнього затишку. Та було б ще краще, аби усе це досягалося усе це без демонстративного приниження підлеглих. «Головне, що він на солдатів руку ніколи не підіймає. А перебуває він з хлопцями від ранку до ночі. Тож, можливо, інколи вони стомлюються від такої опіки, а він – від їхнього спротиву. Та й деяка  грубість у чоловічому колективі обов’язково присутня», – так вважають командири... Припустимо, що так. Як і те, що неможливо у армії сконструювати середовище, «лабораторно-чисте» від конфліктів. Зрештою, конфлікти у динамічному людському середовищі  до певної міри є нормою. Звісно, якщо їх правильно розв’язувати.

Доводилося також чути думку, що буцімто тепер в українському війську взагалі не служба, а суцільний променад. Справді, наших хлопців тепер сьогодні не кидають під кулі моджахедів, або на боротьбу з аварійним реактором... Тим більш неприпустимими є випадки втрати здоров’я та загибелі солдатів у мирний час. Як от сталося з тернополянином Тарасом Холодинським, який трагічно загинув три роки тому у частині А 0666. Тим наполегливіше варто шукати відповіді на запитання: чому таке стається?...

Можна сперечатися довкола того, у кращий, чи гірший бік змінюється тепер усе наше суспільство. Але воно, поза сумнівом, змінюється. В той же час складається враження, що не завжди  і не усі у армії встигають адаптуватися до цих змін. Та й усі наші силові структури, мабуть, усе ще перебувають «по пояс у сірій сталінській шинелі». Переживають свій час не лише австрійські стіни казарми – залишаються надто живучими прийоми «муштри» та підкорення особового складу, засвоєні ще у радянські часи. Але ж не можна не розуміти, що засоби, які тактично виправдовували себе у радянському минулому, вже не ефективні, натомість нових, таких, що відповідали б сучасному баченню перспектив розвитку армійського середовища, чомусь все ще не створено. Не претендую на безапеляційність у своїх оцінках, але як на мене, тут головна «перспектива» полягає  у тому, що сучасною та боєздатною може бути армія, основу якої становлять особистості – від солдата до генералазі свідомим ставленням до свого права та відповідальності. Якщо ж солдата сприймати, як знеособлену робочу силу, покликану ходити строєм та виконувати різноманітні «принеси-подай», то з ним можна дозволити собі майже усе: брутальну лайку, погрози, привселюдне та винахідливе приниження людської гідності... Можу помилятися, та все ж мені здається, що у такий спосіб можна виховати лише поганого солдата: зламаного, озлобленого, замкненого у своїх проблемах та знівельованого, як відповідальна особистість. Якою буде його цінність у реальному військовому конфлікті?

Вже згадувалося про те, що серед офіцерського складу в/ч А1915 домінує думка, буцімто однією з причин протиправного насильства у армії є низькій рівень підготовки допризовної молоді до несення служби.  Згідно цієї точки зору «дідівщину» провокує поширеність серед солдатів строкової служби носіїв своєрідного «синдрому Васюніна», який характеризується у однаковій мірі фізичною кволістю, інтелектуальною та духовною нерозвиненістю. Певні підстави для таких тверджень, мабуть, таки існують, втім я не певен, що вони є незаперечними. Принаймні, деякі з солдатів у А 1915 навіть мають юридичну освіту. У більшості своїй вони більш-менш вичерпно відповіли (хоча декому, якщо вже бути відвертим,  не вдалося обійтися без орфографічних «ляпів») на запитання нашої анкети, і жоден не зазначив, що вважає себе не готовим до служби з огляду на власні фізичні кондиції. Себе самого, як солдата, майже усі хлопці оцінили на «п’ятірку», або «четвірку». Цікаво, що на запитання «Чого Вам найбільше не вистачає в армії?» більшість солдатів зазначили «справедливості» або ж – «волі», та аж ніяк не «маминих обідів» і навіть не  «коханої дівчини». Чи свідчать відповіді, надані у анкетах, про інфантильне ставлення хлопців до служби? Скоріш за все, ні. Нормальні хлопці, не позбавлені людської довіри, доброзичливості та гідності. Можливо, не завжди ця гідність знаходить прийнятні та адекватні форми для самовираження. Що ж, такими їх робить наше суспільство – далеко не завжди уважне та дбайливе. Що ж до запитання про власну моральну готовність до армійської служби, то тут ствердну відповідь дали лише 20 солдатів. Чому? – більшість відзначила пункт – «армійська дисципліна для мене не є проблемою, але, крім того, що я повинен робити за статутом, до мене висувають інші вимоги». Тому, мабуть, варто залишити відкритим питання, які явища найбільше провокують конфлікти, протиправне насильство та приниження людської гідності: «синдром недорозвиненого солдата», деспотичний та нестриманий прапорщик, чи більш загальні та об’єктивні чинники?..

Останнім пунктом солдатської анкети була пропозиція написати листа-наставляння про службу в армії своєму уявному синові. Вони написали наступне : «Служба в армії – річ хороша, тут зміцнюєш своє здоров’я, здобуваєш знання, які неодмінно пригодяться у цивільному житті. Тому на мою думку служити повинні всі і нести службу потрібно з совістю»... «Розкажу, як служив, щоб в нього не було розчарування про перші дні служби. Служба у Збройних силах України – це є цікаве діло. Тут взнаєш самого себе»...»Сину! Твій татко ідучи до армії, надіявся отримати від служби задоволення, а натомість отримав купу проблем. Але вони (проблеми) мене виховали. І дали мені можливість знайти справжніх друзів. Таким чином я отримав від армії набагато більше, аніж очікував».

І за це хочеться подякувати хлопцям: за щирість (принаймні мені здалося, що вона була), за товариський дух, за не озлобленість та здатність зберігати своє, особисте навіть у похмурих казармених стінах.  Варто подякувати і командуванню частини співпрацювати з нами. Принаймні, ми погодилися, що через півроку повторимо анкетування. Тож, хочеться, вірити, що за цей час ситуація зміниться на краще – принаймні у стилі роботи старшого прапорщика Ф. 

P. S. Проглядаючи черговий раз солдатські анкети, натрапив на чергове нарікання на старшину частини: «натільна білизна, яку він видає, кожного разу має немалі пориви, а він потім вимагає, щоб вона була ціла» і т. д. Ці рядки про рвану білизну залишили по собі враження «дежа вю». Десь я вже читав щось подібне. Лише згодом згадав. Справді, у листі до матері Тараса Холодинського з горезвісної А 0666, були схожі рядки: «За ніч вкрали штани, сорочку, черевики, поміняли футболку на стару, одне, що залишилось — кепка, куртка і ремінь. Прапорщик дав таке дрантя, що все треба було півдня зашивати, а черевики такі, що ледве тримаються купи... І збив з мене ще гроші за це все. Мамо, мені треба віддати йому 40 гривень до 10 травня, я знаю, що у Вас там може немає, я не хотів писати, але змушують обставини...». Так от, скоріше за все Тарас так і не встиг отримати мамин перевод з отими злощасними 40 гривнями. 21 травня 2003 року його не стало. Причиною його смерті було падіння з даху казарми. Обставини, за яких це сталося, не було встановлено. Версію конфлікту з прапорщиком через отой «борг» слідчі військової прокуратури не розглядали. Винних у таємничій загибелі  хлопця так і не знайшли... Хочеться вірити, що бодай якісь висновки з цієї трагедії зроблено.

Свобода совісті

03.05.2006 | Юрій Чумак, ХПГ

Ласкаво просимо, або в’їзд заборонено

   

Громадянин Ізраїлю, палестинець за національністю, Малік Х. приїхав до України отримувати вищу освіту. Захотілось хлопцю стати лікарем. Наша медична освіта вважається якісною, отже - ласкаво просимо до України!

Спочатку Малік навчався у Донецьку, потім переїхав до Харкова. І все було б гаразд, аби не прискіпливі харківські чиновники від релігії, які звинуватили Маліка у незаконній місіонерській діяльності.

Справа в тому, що у 2004 р., під час священного мусульманського місяцю рамазан, Малік прийшов до своїх земляків-студентів у гуртожиток Автошляхової академії. Вони разом молилися, причому, читав Коран саме Малік. Пильні чиновники з облдержадміністрації та Харківського міськвиконкому їх за цією справою «застукали». «Ну то й що», - скаже читач, - «яке ж правопорушення є у тому, що люди віруючі моляться Богу»? А от крючкодери з високих кабінетів вирішили: якщо Малік вів молитву, він - священик, імам, але ж приїхав в Україну під виглядом студента. Отже - порушив існуюче законодавство про міграцію. Те, що в ісламі є релігійним каноном - у випадку, якщо нема священика, віруючі самі вибирають поміж себе «тимчасового імама» на одну молитву (як правило, самого обізнаного у Корані) - для харківських бюрократів-«релігієзнавців» виявилося підставою для звинувачення людини у правопорушенні.

І летить з відділу у справах релігії облдержадміністрації до Відділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УМВС України у Харківській області акт, на підставі якого… Маліку радикально скорочують термін перебування в Україні. Тобто - їдь додому, медична освіта «накрилася».

Збентежений юнак, одначе, з таким розвитком подій не погодився. Він звернувся по правову допомогу до громадської приймальні Харківської правозахисної групи. Там йому надали адвоката, за допомогою якого вдалося відстояти свої права і скасувати необґрунтоване рішення місцевого МВС.

На цьому майбутній лікар не зупинився і вирішив опротестувати в суді сам безглуздий акт, на підставі якого його ледве не вислали з України. Проте, тут почалися дивні речі. Виявилося, що цього документу просто… не існує. У міськвиконкомі такого акту й не було, чиновники облдержадміністрації його не можуть знайти, мало того - за їх словами, до Відділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб вони нічого не надсилали. Цікаво, що в адвоката Маліка є лист з цього відділу, в якому інформується, що рішення про скорочення терміну перебування палестинця в Україні було прийнято на підставі цього сумнозвісного акту. Однак, за запитом суду, той же відділ надав відповідь, що такий папір до них не надходив. Куди подівся документ, на підставі якого Малік ледве не позбувся права знаходженні на території Україні - невідомо. Чудеса, на які не здатен навіть Коперфільд!

Протягом 2005 р. суд з цієї справи проходив мляво, засідання постійно переносилися. А потім справа й зовсім «завмерла».

Однак, головне, що Малік успішно продовжує своє навчання, має всі шанси отримати у Харкові вищу освіту лікаря. Нехай йому щастить! А чиновники нехай «здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України» (ст. 6 Конституції України), а не вигадують неприємностей для інших та пригод на свою голову.

 

Свобода вираження поглядів

27.04.2006 | Юрій Чумак, ХПГ

Вільні ЗМІ - на «вільні хліби»

   

Медіа-група «Об’єктив» іде з харківського телеефіру. Припиняється вихід «Об’єктив-новин» на телеканалі «Simon».

Про це заявив на прес-конференції, що відбулась 26 квітня в Інформаційному агентстві «STATUS QUO» керівник та один із співзасновників медіа-групи Зураб Аласанія. Це пов’язано з тим, що власник ТРК «Симон», який має 75% у статутному фонді медіа-групи «Объектив» бізнесмен Олександр Давтян ввійшов до структур місцевої влади, ставши членом виконавчого комітету Харківської міської ради. Ще один керівник з команди Давтяна, Сергій Маслов - він керує готелем «Харків» - у нову міськраду пройшов по списках Партії регіонів. Аласанія відзначив, що дана ситуація «ставить під сумнів подальшу незалежність редакційної політики медіа-групи».

Сам Аласанія наголосив, що йому «абсолютно плювати на політику», але він не дасть втягнути себе і групу в політику. «Я вважаю: або журналістика, або - політика!» - підкреслив Аласанія.

За словами Аласанії, ситуація навколо МГ «Об’єктив» почала мінятися приблизно 2 місяці тому, ще під час виборів. «Ми збиралися, сперечалися, шукали вихід»…

У зв’язку з цим, відзначив він, колектив МГ «Об’єктив» запропонував Давтяну підписати угоду, в основу якої покладено типовий договір, розроблений Українським центром «Медіа-реформ», про невтручання в редакційну політику. Даній темі було присвячено кілька зустрічей колективу і засновників, остання з яких завершилася у вівторок, 25 квітня, пізно ввечері. Оскільки найбільший акціонер МГ «Об’єктив» відмовився підписати документ, усі 46 співробітників медіа-групи подали заяви про звільнення.

Заради об’єктивності слід зазначити, що інформація про прес-конференцію Аласанії, заплановану на 26 квітня, була оголошена ще на минулому тижні. Отже, скоріше за все, колектив медіа-групи, не дуже й сподівався на успішний результат перемовин, що відбулися 25 квітня…

Відтепер «Об’єктив» перейде в режим роботи продакшн-студії. У колективу, швидше за все, з’явиться новий бренд - «Об’єктив.ua». Інтернет-портал «Об’єктив» напевно продовжить свою роботу в колишньому режимі. Не виключається і продовження випуску газети «Объектив-но», однак назва її, швидше за все, буде змінена. У перспективі, може бути відновлений випуск новин від «Об’єктив.ua» на інших місцевих телеканалах.

Засновниками нової компанії стануть у рівних частках усі 46 співробітників, заявив Аласанія. За його словами, необхідно переходити на ринкові рейки, ЗМІ повинні приносити пристойні гроші. «У мене є певне коло потенційних інвесторів, що готові вкладати кошти у якісний інформаційний продукт. При цьому я, як менеджер, не дозволю нікому втручатися у редакційну діяльність компанії. У менеджерських рішеннях я не є прибічником демократії», - зазначив Аласанія.

Зараз журналісти готуються до виїзду з орендованих приміщень готелю «Харків». Правда, крім архівів і особистих речей, нічого іншого вони не забиратимуть - апаратура теж орендувалася. «Відбувається на здивування цивілізоване розлучення», - підкреслив Аласанія. І журналісти, і засновник сьогодні - сама інтелігентна коректність.

На прес-конференції Зураб Аласанія повідомив, що бренд «Медіа-група «Об’єктив» є не зареєстрованим і його подальша доля - в руках Давтяна.

Сам Олександр Давтян так прокоментував ситуацію: «Зараз, коли медіа в Україні не є для власників бізнесом, а скоріше - щитом для бізнесу основного, власник ЗМІ, що ніяк не впливає на журналістів - це утопія. Раніш моє втручання або невтручання - його теж практично не існувало. Але були якісь моменти, природно, я, як керівник і як власник, давав свої ради директорові»…  

Довідка:

ТОВ «Медіа-група «Об’єктив» зареєстрована 31 серпня 2000 року. Це один з найбільших у Харківському регіоні виробників інформаційних програм: випускає щоденні теленовини, радіоновини, ряд авторських програм, щотижневу газету і підтримує інтернет-портал. Зураб Аласанія є також директором Харківської державної обласної телерадіокомпанії.

Співзасновники МГ «Об’єктив»: Олександр Давтян (75%), Зураб Аласанія (10%), колектив журналістів (10%). 16 жовтня 2000 року МГ «Об’єктив» заснувала суспільно-політичне видання «Щотижневик «Объектив-Но». Середній наклад газети - 5 000 екземплярів. Між МГ «Об’єктив» і ТРК «Симон» укладені договори на виробництво новин теле- і радіо- форматів. Телерадіокомпанія «Симон» розміщувала «Об’єктив-Новини» у режимі прямого ефіру на частотах «Русское радио», «Радіо Шансон», «Радіо Хіт-FM», і на телевізійних частотах (ТРК «S-TET») і (ТРК «Sіmon»). Загальний склад групи - 46 чоловік.

Свобода вираження поглядів

11.05.2006
джерело:
Deutsche Welle

Свобода слова - важливий чинник у боротьбі з бідністю

   

«Існує тісний зв’язок між свободою слова, високими доходами, низькою смертністю немовлят та освітою», вважає Генеральний директор ЮНЕСКО Коїчіро Матсура. Такої думки дотримується і його помічник з питань коммунікацій та інформації Абдул Вахід Хан:

«Якщо ЗМІ ефективно виконують свої функції, то й  ресурси, які держава надає для програм розвитку, будуть використані належним чином і в результаті допоможуть тим  людям, які заслуговують на краще життя, краще харчування, краще житло та одяг для своїх сімей».

Абдул Вахід Хан переконаний, що свобода слова належить до засадничих прав людини. Лише в тих країнах, де преса працює без перешкод, громадськість має змогу контролювати уряд, стримувати корупцію та гарантувати, що держава витрачатиме гроші на тих, хто їх найбільше потребує:

«ЗМІ можуть відігравати надзвичайно важливу роль: по-перше інформувати людей  про те, що держава володіє ресурсами, які можуть позитивно змінити їх життя. По-друге, змусити  уряд відповідально розпоряджатись цими ресурсами. Крім того, ЗМІ можуть запобігти широкомасштабній корупції».

Вільна преса в багатьох куточках світу все ще радше виняток, а не правило. Як повідомляє Міжнародна організація захисту свободи преси «Репортери без кордонів», починаючи з першого січня цього року при виконанні службових обов’язків загинули 16 журналістів, сто дев’ятнадцять працівників ЗМІ нині ув’язнено. Торік було вбито понад шістдесят журналістів, зокрема 24 - в Іраку.

ЮНЕСКО виступає за безпеку журналістів: у програмі організації на наступні два роки пріоритет матиме вільний доступ до інформації. Без нього журналісти не можуть виконувати свої обов’язки, вважає речник  Німецького інституту з прав людини Беттіна Гільдебранд:

«Свобода слова - важливий момент, щоб інформувати суспільства про все, про що їм належить бути поінформованими, а саме про добрі та погані сторони держави чи суспільства. Щоб це належним чином виконувати, ЗМІ потребують свободи слова. Преса повинна завжди бути вільною».

За словами помічника Генерального директора ЮНЕСКО Абдула Хана, ніхто не повинен ризикувати життям заради інформації. «Кожне життя принесене в жертву - це забагато, ніхто не повинен платити таку високу ціну за виконання своїх обов’язків», - говорить Абдул Вахід Хан.

Коментуючи ситуацію зі свободою слова в Україні, представниця «Репортерів без кордонів» Анабель Акрі відзначила позитивні зрушення після «помаранчевої революції». Однак занепокоєння «Репортерів» викликає відсутність результатів розслідування у справі про вбивство Георгія Гонгадзе. Для цього бракує політичної волі української влади, вважає Анабель Акрі:

«Можливо є надія, що вдасться дізнатися, чому цього журналіста вбили і хто відповадальний за вбивство. З іншого боку, з початку року процес декілька разів припинявся. Мабуть у зв’язку з політичною ситуацією в країні - уряд все ще не сформовано - судовий розгляд справи Гонгадзе не може  продовжуватись. Отож ми очікуємо нових змін, які ще не відбулися належним чином».

А зміни просто необхідні. За даними щорічного звіту «Репортерів без кордонів», з початку року на вісьмох українських журналістів здійснили напад. У звіті згадуються окремо імена журналістів Наталії Власової, яку побили у Дніпропетровську та Володимира Лутьєва, якого ув’язнили у Сімферополі. Проте, як говорить Анабель Акрі, ситуація в Україні в порівнянні з іншими колишніми республіками Радянського Союзу не така погана:

«Ми можемо з впевненістю сказати, що це пострадянська країна, яка підтримує свободу слова, тобто, найменш її обмежує. В усіх інших пострадянських державах свободу слова обмежують та пригноблюють набагато більше, ніж в Україні».

Такими країнами є Казахстан, Росія, Туркменістан, Узбекістан та Білорусь, президенти яких увійшли до цьогорічного списку 37 ворогів свободи слова, оприлюдненого організацією «Репортери без кордонів». Нагадаємо, що згідно з «Індексом свободи преси» цієї організації станом на жовтень 2005 року, пострадянські Естонія та Латвія увійшли до першої двадцятки, в той час як Україна посіла 112 місце після Киргизстану.

Свобода вираження поглядів

12.05.2006 | Елена Конопля, главный редактор информагентства "STATUS QUO"
джерело:
«Пятница», Харьков, N 19, 11 мая 2006

Когда же наши органы власти научатся цивилизованно взаимодействовать со СМИ?

   

Самая резонансная новость, огорошившая после праздников – попытка самоубийства тринадцати (по другой версии – двадцати) человек, содержащихся в харьковском СИЗО. Они 9 мая вскрыли себе вены (по другой версии – совершили порезы предплечий) якобы из-за усиления режима содержания в связи с праздниками. Часть заключенных таким образом выразила личный протест, а часть присоединилась к ним из солидарности.

Когда наши журналисты начали выяснять подробности случившегося, наткнулись на «глухую стену», что, в принципе, неудивительно и не впервые. СИЗО – подразделение управления госдепартамента по исполнению наказаний, все начальство которого постоянно либо на совещании, либо в отъезде. Прокуратура и милиция отвечают, что узнать что-либо можно только в этом управлении. Самым информационно открытым оказался вице-губернатор, который и обнародовал информацию об инциденте.

Журналистам, как это часто случается, приходится прибегать к терминам «информированный источник», «по неофициальной информации». Когда же все наши органы власти научатся цивилизованно взаимодействовать со СМИ? Ведь когда журналисты оказываются в информационном вакууме, они все равно будут «копать», пользуясь любыми источниками, и потом их же будут ругать за распространение неподтвержденной информации, как было в случае со взрывами в супермаркетах.

Пообщаться лично с тем или иным начальником, да еще и по не очень приятному поводу – большая удача. Ну, так создавайте пресс-службы, берите на работу пресс-секретарей, которые бы оперативно и квалифицированно реагировали на интерес прессы. Иначе начинаются слухи, домыслы, сразу задумываешься – не зря, наверное, харьковские правозащитники неоднократно поднимали вопрос о нарушении прав задержанных, о переполненности СИЗО, о плохих условиях содержания в нем.

Доступ до інформації

12.05.2006 | Юрій Чумак, ХПГ
джерело: mediapravo.org.ua

Всеукраїнська програма доступу до інформації - в дії

   

Ця впливова громадська організація забезпечує юридичну підтримку журналістам в отриманні та повідомленні громадськості суспільно-важливої інформації про діяльність:

- органів державної влади: міністерств, відомств, судів, правоохоронних органів;

- органів місцевого самоврядування;

- підприємств та організацій усіх форм власності;

- публічних осіб – державних службовців та всіх тих, хто виконує функції, що складають суспільний інтерес.


Асоціація сприятиме медіа шляхом:

- консультацій з підготовки інформаційних запитів;

- оскарження відмови в наданні інформації;

- забезпечення представництва у судових інстанціях;

- супроводу журналістських розслідувань.


Українська Асоціація медіа-юристів пропонує всім ЗМІ повідомляти про випадки порушень прав журналістів, та обіцяє забезпечити необхідну допомогу. Оголошення результатів програми відбувається щорічно, 28 вересня, у Всесвітній день доступу до інформації.

 

Права дітей

12.05.2006 | Юрій Чумак, ХПГ
джерело: www.kharkivoda.gov.ua

Без згоди батьків дитині не будуть проводити щеплень в навчальних та дошкільних закладах

   

Про це під час свого нещодавнього перебування у Харкові заявив перший заступник Міністра охорони здоров’я, Головний державний санітарний лікар України Сергій Бережной. Він повідомив, що батьки мають право відмовитися від профілактичних щеплень та проб Манту своїм дітям, якщо в них на це є аргументи або лікар не зміг переконати батьків, що профілактичні щеплення та пробу Манту варто проводити.

Сергій Бережной визнав, що, на жаль, ця норма закону, яка гарантує права дитини та її батьків, не завжди виконується. Головний державний санітарний лікар України визнає і той факт, що у діючому законодавстві України не виписано, якою має бути згода батьків на проведення профілактичних щеплень чи проби Манту дитині – усна чи письмова. Сергій Бережной вважає, що достатньо і усної згоди: «Якщо ми будемо відбирати письмові згоди, то цей процес може дуже розтягнутись».

В той же час перший заступник міністра охорони здоров’я України висловив думку, що, якщо питання стосується проведення профілактичних щеплень та проб Манту в дошкільних та загальноосвітніх закладах, то форму згоди може обирати дитячий заклад: «Це може бути запис в щоденнику, записка, в якій батьки напишуть, що вони згодні…. Це технологія школи….»

Як повідомила заступник начальника управління охорони здоров’я облдержадміністрації Тетяна Єфименко, управління телефонограмою попередило всіх головних лікарів центральних районних лікарень та міських лікарень про заборону проведення будь-яких щеплень або маніпуляцій дітям без дозволу батьків.

Такі дії обумовлені попередніми висновками комісії МОЗ України щодо причин виявлення нетипових реакцій у дітей на постановку проб Манту в декількох областях України та бажанням нагадати батькам, педагогічним та медичним працівникам про те, що для будь-якого медичного обстеження дитини має бути дозвіл батьків.

Нагадаємо, що 17 квітня поточного року перший заступник голови Харківської облдержадміністрації Людмила Бєлова попередила працівників дошкільних та загальноосвітніх закладів про те, що вчитель має право відпустити дитину з уроку для проведення проб Манту чи будь-яких профілактичних щеплень лише при наявності письмової згоди батьків дитини чи осіб, які несуть відповідальність за дитину. Така форма була обрана в зв’язку з тим, що відповідно до діючого законодавства України, відповідальність за здоров’я та безпеку життя дитини під час її перебування в навчальному дитячому закладі несуть педагогічні працівники цього закладу.

 

Кримінально-виконавча система

01.05.2006 | Геннадий Жердев

Открытое письмо

   

I G F M

Internationale Gesellschaft für Menschenrechte

 International Society for Human Rights · Международное общество прав человека

МТПЛ-УС

МІЖНАРОДНЕ ТОВАРИСТВО ПРАВ ЛЮДИНИ - УКРАЇНСЬКА СЕКЦІЯ

Автономний член МТПЛ-УС Жердєв Геннадій Вікторович

29.04.2006      Евросуд - Павлу Пушкару – досье 7484/06;

  Евросуд - Салли Доле – досье 17674/02, 39081/02;

  Президенту Украины Ющенко;

  Госдепартамент исполнения наказаний

  руководителю Кощинцу В.В.;

  правозащитникам, СМИ

Уважаемые Господа!

Я получил из Госдепартамента по исполнению наказаний (далее Госдеп) письмо от 11.04.2006 №3/4-Ж-1136 за подписью "начальник відділу О.І.Кислов". Я считаю, что это письмо, скорее всего, связано с заявителями в Евросуд, дела которых сейчас там рассматриваются, чтобы дискредитировать меня и заявителей:   7484/06 Bulavko and Others v. Ukraіne;

17674/02 and 39081/02 Druzenko and Others, Davydov and Others v. Ukraіne.

Для начала замечу, что данное письмо, как и все письма Госдепа, Генпрокуратуры и Секретариата Президента Украины, составлено малограмотными и невоспитанными людьми. Я это заявляю, как человек прошедший путь от слесаря на заводе до главного технолога министерства, работавший и в госадминистрации, и ведущим госинспектором Украины.

1. Как всегда в письме Госдепа не указано, о каком моём обращении идёт речь. Их было много, разных! Когда же вы начнёте указывать дату письма, на которое отвечаете? Это тяжело? Этот вопрос ко всем госорганам, включая Президентскую канцелярию. Плохо работаете!

2. Письмо Госдепа начинается с обращения, как к арестованному: "гражданин". Отвечать надо соответственно: "гражданину начальнику Кощинцу В.В."?

3. Как всегда идёт повторение заученных, пустых фраз: "відомості не відповідають дійсності", "неправомірних дій та упередженого ставлення до засуджених з боку адміністрації не виявлено"... О каких сведениях идёт речь? Какие действия, и каких администраций, рассматривались? Сам О.І.Кислов хоть знает о чём именно идёт речь? Из этой "информации" Госдепа также нельзя определить, на какое именно моё обращение он отвечает.

А дальше идёт самая интересная часть, очевидно рассчитанная на Евросуд. Чтобы показать Евросуду, что все заявители и Жердев лживы, и Евросуд должен доверять только Госдепу и его заверениям, что проводились проверки и никаких нарушений не выявлено.

На это рассчитана фраза: "Следует отметить, что Ваши письма содержат исключительно одностороннюю информацию, которую Вы получаете из писем осуждённых. К тому же, с Вашей стороны, как правозащитника, никогда не прилагались усилия для проверки полученных сведений, при этом ни разу с осуждёнными и руководством учреждений Вы не встречались".

Так вот, заявляю Евросуду (а Кислов и Госдеп это и так знают), что всё это ложь!

1. Информация у меня не только по письмам осуждённых, и не односторонняя. Или Госдеп горит желанием узнать моих информаторов? Я, например, знаю, что в центральном аппарате Госдепа разгорается скандал и его сотрудники, выражаясь их сленгом, "закладывают" друг друга, как зеки-"стукачи" в зоне. Или я неправ, господин (простите, "гражданин-начальник") Кощинец?

2. Моей информации от осужденных есть также подтверждение от разных, не связанных между собой, источников во многих СМИ. Там также есть свидетельства о жизни в УИН, в том числе и не от осуждённых.

3. Есть и масса официальных сведений, включая отечественные и зарубежные, государственные и неправительственные, правозащитные организации. Включая доклады Карпачёвой, Европейского комитета по предотвращению пыток, ОБСЕ и многих других. Об этом "море" материалов знаю не только я, но и Госдеп. И они прекрасно коррелируют с тем, что мне пишут осуждённые. Госдеп утверждает, что все эти уважаемые господа тоже лживы?

4. Есть и свидетельства родственников осуждённых, которые на свиданиях видели их избитыми и покалеченными. Знаю случаи, когда, с целью скрыть следы пыток, родственников не пускают на свидания с осуждёнными. Есть и медицинские освидетельствования, как вышедших на свободу, так и ещё находящихся в заключении. Иногда медицинские карточки с такими сведениями "теряются". Например, как у заявителя Давыдова Сергея, при переезде из ЗВК-58 в БВК-70. Все документы на месте, а вот медицинской карточки, с записями врача после пыток спецназа, нет!

Вот простой пример. Связывается со мной мать заключённого туберкулёзной зоны в Харьковской области ЖИК-17, Александра. Его там зверски избили, так, что ноги были полностью синие. Возникла угроза гангрены и ампутации ног. Его пришлось долго лечить. А его и сейчас продолжают терроризировать. Кстати, его матери разрешили свидание, через стекло, естественно. Но когда оператор отошла включить связь по телефону, то Александр быстро поднял штанины спортивных штанов, и она увидела полностью синие ноги от побоев. При этом Александр дал ей знак рукой, чтобы она молчала. Она сама, лично убедилась в том, что ей неоднократно разные люди нелегально передавали о частых избиениях сына.

Это только один пример из множества, как ко мне поступает информация от родителей заключённых. И они боятся разглашать открыто эту информацию, они боятся за жизнь своих детей. Они знают, что в Госдепартаменте звери, а УИН – это гестаповские застенки. А прокуроры по надзору, судьи – те же самые озверевшие нелюди. Так кому родители будут жаловаться на этих фашистских палачей? Кто их защитит? Может президент Ющенко, который стал защитником озверевшего Госдепартамента? Вот потому и боятся родители обнародовать фамилии своих детей. Потому что видят результат расправы над теми, кто не побоялся назвать своё имя. А защиты в Украине, с обнаглевшими и озверевшими чиновниками, нет! НЕ СУЩЕСТВУЕТ!

5. И приезжали ко мне достаточно много освободившихся заключённых, рассказывали о порядках в УИН. Так что это ложь, что я "ни разу не встречался с осуждёнными".

6. Были попытки встреч и в колонии, попытки разговора с руководством УИН. Ездил я пару раз в Бучанскую ВК-85. Так со мной никто не стал разговаривать. Встречу с заявителем Давыдовым Сергеем один раз запретили, а второй раз его просто "не нашли"! Мне ответили, что не знают, есть ли такой заключённый в ВК-85!!! Так какой смысл ездить?

Или, может, Госдеп будет отвергать опять зачастивший ввод войск спецназа в УИН для избиений осуждённых? Например, в УИН 47, 50, 53, 83. И опять избивали по зверски. Я писал 15.04.2006. по электронной почте в 30 адресов, включая СМИ, о вводе спецназа 14.04.2006 в СВК-47. 16.04.2006 СВК-47 уже осаждали родители осуждённых и журналисты. И многих, после избиений посаженных в ШИЗО, пришлось выпустить.

Впрочем, уважаемые господа из Евросуда, Вы и сами прекрасно знаете цену словам чиновников Госдепартамента. Лжецы они! И знаете Вы о докладах международных комиссий о состоянии наших УИН. А ко мне идут уже сотни писем заключённых о зверствах в украинских УИН. И приезжают ко мне осуждённые после освобождения, и масса звонков со всей Украины и встречи с их родственниками. И в свете всего этого, письмо Госдепа выглядит глуповато и по-детски наивно. А может до беспредела нагло, из-за безнаказанности?

А если хотите доказать обратное, господа из Госдепа, то поступите, как обещаете в своём письме - помогите в организации встреч с осуждёнными. Я согласен. Я соберу несколько групп из правозащитников, журналистов и телеоператоров, врачей и юристов. И эти несколько групп (вместе со мной) посетят несколько УИН. Те, которые мы выберем сами. Объявляя о выборе уже после приезда на место. Встретимся там с теми, кого выберем сами, а не с подставными лицами, как для Карпачёвой. И не через стекло по телефону, а заходя в камеры, которые назовём (включая ШИЗО и т.п.). И разговоры, и телесъёмку будем вести, как при представителях УИН, так и наедине с заключёнными. И прошу организовать встречи с группами заключённых в присутствии руководства и некоторых работников УИН, которых мы назовём. Буду рад, если к нам присоединятся и прокуроры по надзору. Послушаем и проведём телесъёмку того, что им будут говорить в глаза осуждённые. И не надейтесь на проведение обычной для вас процедуры запугивания, которую описывают осуждённые туберкулёзной зоны ЖИК-17:

За 2-3 дня до приезда прокурора собрали весь отряд №15 и ясно сказали: "Смотрите твари, прокурор уедет, а вы остаётесь, сдохнете!" Естественно они и "пообщались" с прокурором, и "нарушений нет".

И если вы такие честные, как вы пишете, и вам нечего скрывать, то выполнить своё обещание на предложенных мною условиях, вам несложно.

Так как это письмо будет опубликовано в прессе и в Интернете, то объявляю "конкурс" на участие в любезно предложенных Госдепом встречах с заключёнными. Приглашаю для участия правозащитников, юристов, журналистов, телеоператоров и врачей.

Также и заключённым, читающим это письмо, прошу предлагать для "конкурса" адреса и лиц посещения.

Для связи со мной используйте указанные телефон, электронную почту и моб.тел. 8(067)232-88-45 (желательно SMS, у меня плохой слух). Лучше всего эл.почта. И я сообщу вам о желании Госдепа помочь нам, и другие организационные вопросы. Также принимаю и предложения по организации.

А Евросуд прошу не попадаться на ложь Госдепа в его письмах.

С уважением, Геннадий Жердев.


30.04.2006.  Дополнение к письму Жердева от 29.04.2006г

Отрывок из заявления в Генпрокуратуру заявителя Гоменюка Сергея

(досьеЕвросуда 17674/02 Друзенко и другие)

Я, Гоменюк С.Я., данным заявлением подтверждаю, что обращение Жердева Г.В. о нарушении моих прав на переписку является действительным фактом. За январь этого года к нему не дошло 4 моих письма. За февраль – 3 письма, за март – 2 письма...

Когда вы, прокуратура, перестанете нагло врать в своих отписках, что никаких нарушений не выявляете?.. Когда вы наконец-то заставите администрации колоний и Госдепартамент прекратить нас, осуждённых, регулярно зверски избивать и издеваться над нами?.. В СВК-47 трижды заводили спец. войска в масках и полном обмундировании. Первый раз завели 29.09.2005г, второй раз - 16.01.2006. И третий раз 14.04.2006...

К написанному Гоменюком, о нарушении права на переписку, я, Жердев, добавлю, что Госдепартамент на мои многочисленные обращения не прекратил блокаду переписки заключённых со мной, но ужесточил её. На это жалуются ВСЕ пишущие мне, кому удалось прорваться через эту блокаду нелегальным путём. Иногда и заключённым не отдают мои заказные письма, например в СИЗО-18 Луганской области.

Также замечу, что согласно Закону Украины от 1.12.2005 №3166-IV и соответствующего приказа Госдепартамента от 25.01.2006 (им утверждена Инструкция о просмотре корреспонденции, зарегистрированная Минюстом 11.04.2006), заключённые имеют право отправлять мне корреспонденцию в закрытом виде, и её обязаны без просмотра отправлять мне в течение суток. Однако заключённым, за исключением отдельных случаев в БВК-70 и ЕИК-52, не дают воспользоваться этим правом.

Во всех остальных УИН ссылаются на то, что не знают о таком Законе и приказе, и не знают меня. Хотя письма с моей фамилией почему-то под особым контролем и чаще всего изымаются. Даже Карпачёву так не боятся, хотя у неё намного больше полномочий.

Есть вообще вопиющие случаи. В БВК-70 Булавко Виктор (досье Евросуда 7484/06) 3.04.2006г. отдал Формуляр, и другие документы для Евросуда, для отправки мне в запечатанном виде. Ко мне этот пакет так и не поступил. Это повторная кража администрацией БВК-70 документов для Евросуда от заявителя Булавко. Я уверен, что эти документы, скорее всего, находятся в Госдепартаменте. Госдепартамент – вор документов, предназначенных для Евросуда. Это по его приказу воруются документы, потому что они о преступлениях Госдепартамента.

В ЕИК-52 заявитель Ильченко (досье Евросуда 39081/02) не может переслать мне бумаги для Евросуда. И вообще его блокируют полностью. Только, вот после таких моих писем, как это, ему удаётся отправить мне одно письмо, и опять блокада на долгие месяцы, а было и полтора года!

 

Жалоба группы заключённых СВК-47

Уважаемые правозащитники!

Именно для Вас я сейчас опишу всё более подробно, чтобы Вы сами сделали вывод, правильно ли я называю действия Львовского департамента фашистскими и зверскими.

29.09.2005 и 16.01.2006, а особенно сейчас 14.04.2006, к нам в колонию СВК-47 завели спец. войска с масками на головах, в полном обмундировании: бронежилетах, с дубинками, наручниками, "черёмухой" и т.д.

Этот спецотряд, количеством до 60 человек, возглавляло высшее руководство Львовского департамента. Эти "бойцы", открывая камеры, сразу издавали дикий крик "всем лечь на пол". Когда мы все легли, начали по нас ходить ногами, зверски избивать дубинками и ногами по разным частям тела и по голове. После этого по одному поднимали и приказывали бежать в коридор между рядами выстроившихся "бойцов". И пока мы бежали по коридору между рядами бойцов, нас вновь жестоко избивали дубинками, после чего одних заставляли присесть и заложить руки за голову, других ставили на растяжку "в шпагат".

Несмотря на то, что все подчинялись их приказам, время от времени наносили удары по спине, ногам, а некоторым и по головам. Но этого им показалось мало, и бойцы заставляли нас, чтобы мы ползали по полу, а также ползали по кругу гуськом. Многих заставляли приседать по сто раз и отжиматься от пола. Если кто-то отказывался, то его тут же зверски избивали и тащили в карцер. Дошло до того, что некоторых осуждённых заставляли рыть землю руками и грызть верёвки.

Некоторые, как и я сам, чтобы как-то избежать этот беспредел, перерезали себе вены, но нас всех ещё более зверски избили и бросили в карцера. Это, не смотря на то, что многие потеряли очень много крови и нуждались в лечении. Но вместо лечения в карцере всех ещё раз зверски избили. А потом ещё позаписывали, что мы, якобы, препятствовали обыску.

Но и это ещё не всё.

Пока одна часть "бойцов" нас зверски избивала, то вторая часть, что осталась в камерах, проводила так называемый "обыск", во время которого устроили полный погром и старались как можно больше испортить вещей и продуктов. Сахар и крупы перемешали с табаком и стиральным порошком. Много чая и кофе просто высыпали на пол. Несмотря на то, что нам разрешены календари и плакаты с пейзажами, их в клочья изорвали. Также изорвали и плакат с Юлией Тимошенко и Ющенко.

Кроме этого, многие вещи просто украли: часы, носки, сигареты, зажигалки, жвачки, тушёнку, консервы. Одним словом не брезговали ни чем. Даже посуду - миски, ложки, кружки, и те привели в негодность или украли. Фотографии, и те порвали у некоторых. Даже штаны спортивные и футболки некоторым изорвали.

Как Вы понимаете, всё просто невозможно описать, что нам пришлось перетерпеть и ощутить на себе.

Это если какого-то депутата изобьют, то поднимается шум на весь мир. Потому что у депутата деньги есть. А вот когда избивают сотни заключённых, хотя они по Конституции и имеют такие же права, то для президента и правительства это нормальное явление и никакого преступления они не видят.

И это не пустые слова, а истинная правда. Потому что никого из работников Госдепартамента не привлекли к уголовной ответственности. Хотя описанное преступление происходит регулярно на протяжении многих лет.

Вот хотя бы президентские выборы 2004 года. Сколько нас осуждённых избивали работники Департамента, чтобы мы голосовали за Януковича. И кто из них за это понёс хоть какую-то уголовную ответственность?! НИКТО!

Все они по-прежнему работают на своих местах, а некоторые за это даже получили повышение и по-прежнему продолжают избивать и издеваться. А всему миру говорят, что у нас законность соблюдается.

Неужели это никогда не прекратится? Возьмите даже то, что лично я несу меру наказания лишь только за то, что проголосовал за Ющенко, а не за Януковича, как того требовала от меня администрация 58 колонии. И до сих пор, как самому Ющенко, так и членам его правительства на это наплевать. Хотя я не один такой.

Прошу Вас всех не только от себя, но и от имени сотен осуждённых, примите меры к тому, чтобы нас не избивали зверски, не издевались над нами, к тому же беспричинно. Предотвратите этот беспредел. И мировому обществу поясните, как у нас соблюдается законность в местах лишения свободы.

Осуждённый Гоменюк,  подпись, 20.04.2006г.

Мы, нижеподписавшиеся, подтверждаем всё изложенное Гоменюком:

подписи осуждённых: Власова Б.А., Усовика О.Л., Хивренко А.Л.

Добавляю отрывок из письма Гоменюка к Жердеву:

Сейчас многие хотят подписаться под жалобой. Но мы не собираем много подписей, чтобы не получилось, как в Изяславе, что когда приедут и начнут разбираться, то снова многих запугают и они откажутся от своих подписей. Поэтому подписались лишь мы, а те другие, уже подтвердят, если приедут разбираться.

Кроме этой жалобы у меня, Жердева Г.В., ещё несколько жалоб подобного содержания от осуждённых СВК-47 с подписями по несколько человек. Я их отсылаю по указанным в них адресам в госорганы и правозащитные организации. Хотя понимаю, что в госорганы глупо. Они сами организаторы происходящего! Моя цель - проинформировать мировую общественность.

Кроме писем ко мне также звонили родственники осуждённых, как СВК-47, так и колоний 50, 53, 83. Говорили, что и там произошло подобное.

С уважением, Геннадий Жердев

Кримінально-виконавча система

09.05.2006 | Евгений Захаров

В Харьковском СИЗО подследственные перерезали себе вены

   

Позвонили по телефону, сообщили, что сегодня в Харьковском СИЗО 21 человек перерезали себе вены. Я сразу же позвонил Управление по исполнению наказаний, но в дежурной части Харьковского УИН информацию не подтвердили: "В дежурную часть информация не поступала". В течение двух часов телефон голосил, как оглашенный - звонили журналисты, все спрашивали о том же самом. Всем дежурный отвечал одинаково.

Пришлось звонить официальным лицам. Через некоторое время пришло такое подтверждение: вены перерезали себе 13 человек. Семеро - в знак протеста проттив ужесточения режима в праздничные дни, а еще шестеро - в поддержку этих семи. Проводится служебное расследование.

У недержавних організаціях

05.05.2006

У РІЧНИЦЮ ЧОРНОБИЛЯ РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ НОВИЙ ПРОЕКТ З ДОСТУПУ ДО ЕКОЛОГІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

   

З нагоди 20-ї річниці Чорнобильської аварії ЕкоПраво-Київ (Україна) та «СТАТТЯ 19, Всесвітня кампанія з свободи висловлювання» з радістю повідомляють про новий проект «Розбудова місцевої спроможності сприяння вільному доступу до інформації з екологічних питань в Україні» за фінансової підтримки Європейської комісії.

Через 20 років після катастрофи 30-километрова зона лишається одною з найбільш радіоактивно забруднених територій в світі. Радіаційне забруднення за межами зони продовжує впливати майже на два мільйони українців та жителів сусідніх країн, які страждають від захворювань різних органів. Також спостерігається високий рівень материнської та дитячої смертності, все збільшується рівень захворюваності на рак щитовидної залози. Атомна енергетика — лише один з чинників екологічної небезпеки в Україні. Хімічні та металургійні підприємства також продовжують забруднювати повітря, воду та продукти харчування.

За таких обставин доступ громадськості до надійної та точної інформації має першорядне значення. Спроможність органів державної влади забезпечувати дотримання вимог екологічних стандартів обмежена, тому громадянам не надають інформацію про вплив Чорнобильської катастрофи, інших працюючих АЕС, хімічних та металургійних комбінатів на навколишнє середовище та здоров’я. Рівень поінформованості українського населення про небезпечні фактори забруднення навколишнього середовища, що призводять до зараження харчових продуктів та води і таким чином впливають на здоров’я людей, залишається низьким.

Проведення цього спільного проекту надасть громадському суспільству можливість скористатися правом доступу до екологічної інформації на основі норм національного законодавства та міжнародних стандартів щодо вільного доступу до інформації. Діяльність за проектом допоможе розвинути спроможність відповідних установ працювати прозоріше та розповсюджувати екологічну інформацію громадськості Києва, Донецьку та Львівській області. На території України буде проведено інформаційну кампанію та лобіювання з метою вдосконалення режиму вільного доступу до інформації, що існує сьогодні.

Контактні особи з питань інформації про проект:

в Україні: Борис Васильківський, +380 677 100686, vborys@ecopravo.kiev.ua

у Великобританії: Ануш Бегоян, +44 20 7278 9292, anoush@article19.org

«СТАТТЯ 19» - незалежна неприбуткова організація, що працює у світовому масштабі із захисту та стимулювання розвитку прав свободи висловлювання. Назва організації походить від Статті 19 Декларації прав людини, що гарантує свободу висловлювання.

У недержавних організаціях

16.05.2006 | Татьяна Самойлова, г.Мариуполь

Воплотились в пароходы, строчки…

   

Не будем вдаваться в историю создания и государственной регистрации  историко-просветительского, а позже и правозащитного общества «Мемориал». Начнем с того, что с декабря 1988 года и по сей день общество не просто напоминает о себе властям Мариуполя и горожанам, оно активно и плодотворно работает. Основная деятельность – это изучение истории политических репрессий в Приазовье, Донецкой области. Регион охватывает более 700 тысяч жителей города и близлежащих сел и рабочих поселков.

 В городской газете «Приазовский рабочий» (тираж более 90 тысяч экз.), в заводских и сельских многотиражках постоянно публикуются статьи о безвинно репрессированных жителях Приазовья. Эти статьи – результат кропотливой работы председателя мариупольского общества «Мемориал» Галины Захаровой  в ранее закрытых архивах Службы безопасности Украины по Донецкой области, ФСБ России.

Просветительская работа проводится и через прессу, и с помощью радио, телевидения, городского, областного, всеукраинского.

Совместно с муниципальным телевидением «Сигма» подготовлены сценарии и показаны только за последние два – три года более десятка телефильмов. Они посвящены безвинно расстрелянным директорам мариупольских заводов Виктору Радину и Николаю Липятских, начальнику Азовского госпароходства Владимиру Максимову, капитану порта – Александру Хищенко, главному конструктору двигателя легендарного танка Т-34 – Константину Челпану и другим. Все телефильмы сделаны на основе найденных и изученных председателем общества Галиной Захаровой уголовных следственных дел в архивах СБУ и ФСБ.

К 15-ой годовщине основания общества в ноябре 2004 года был показан телефильм из двух частей о создании и работе общества «Мемориал». Режиссер телефильма – кандидат технических наук, тележурналист, почетный гражданин Мариуполя Сергей Давидович Буров.

Благодаря активным действиям историко-просветительского правозащитного общества «Мемориал» с самых первых дней его создания была начата работа по увековечению безвинно репрессированных мариупольцев не только в строчках газет, а в именах пароходов, в мемориальных досках, и, наконец, в памятнике.

В 1996 году новый теплоход получил имя «Механик Юзвович» в честь бывшего главного механика Азовского морского пароходства, безвинно репрессированного в 1944 году, 10 лет отбывавшего срок на Колыме, одного из активнейших создателей Мариупольского общества «Мемориал» Бориса Марковича Юзвовича.

В 1998 году при спонсорской помощи начальника пароходства А.И.Бандуры была издана книга Галины Михайловны Захаровой «Расстрелянное пароходство» (О репрессиях органов НКВД СССР в Азовском государственном пароходстве в 1937 – 1945 г.г.). В марте 2005 года бывший начальник пароходства Анатолий Иванович Бандура сначала был отстранен от руководства пароходством, а затем был зверски убит под городом Киевом в своем частном небольшом домике. Убийцы до сих пор не найдены. Переиздание книги «Расстрелянное пароходство» состоялось уже при поддержке и участии начальника Мариупольского порта М.М.Дергаусова.

10 лет общество добивалось права увековечить имя бывшего первостроителя, первого директора завода «Азовсталь» Якова Семеновича Гугеля. Ныне в честь Якова Гугеля открыта памятная доска, его именем названа одна из улиц города Мариуполя.

По ходатайству историко-просветительского правозащитного общества были установлены по архивным документам адреса зданий, в которых находилась в 30-е годы греческая газета «Колективистис» и помещался греческий мариупольский государственный театр.

Увековечение имени бывшего главного редактора газеты, поэта и переводчика Георгия Костоправа, безвинно расстрелянного органами НКВД 14 декабря 1938 года, было воплощено в жизнь городским греческим обществом и Федерацией греческих обществ Украины (председатель федерации –Александра Проценко-Пичаджи).

В день 100–летия со дня рождения Георгия Костоправа, 6 ноября 2003 года, на здании бывшей редакции греческой газеты «Колективистис» при участии общества «Мемориал»была открыта памятная доска.

При участии Мариупольского общества «Мемориал» открыта мемориальная доска нашему земляку в городе Харькове. Дело было так. На основе изученного уголовного следственного дела  Константина Челпана, найденного в архивах СБУ по Харьковской области, Галина Захарова написала и издала в Мариуполе книгу «Дело Константина Челпана». Так как книга была издана при спонсорской помощи Федерации греческих обществ Украины, то, естественно, в первую очередь ее раздарили по греческим организациям Украины.

Харьковская городская греческая организация «Гелиос» (председатель Нина Артеменко-Кацаран), получив и изучив книгу, решили в городе Харькове установить мемориальную доску на доме, где жил конструктор К. Челпан, когда работал на паровозном заводе имени Малышева. Именно на этом заводе был создан легендарный танк Т–34, конструктором двигателя которого и был наш земляк – мариуполец.

На открытие мемориальной доски приехали по приглашению два сына Константина Челпана – Ленимир и Эдуард. Их адреса в Москве установила и вела активную переписку с ними Галина Михайловна. Отныне на угловом доме улиц Кольцевой и Ромена Роллана №1/4 в городе Харькове установлена мемориальная доска мариупольцу К.Ф.Челпану( художник Олег Иванов).

Много заслуженных слов благодарности сказали харьковчане на митинге в адрес Галины Захаровой. Кроме книги о Константине Челпане изданы и другие книги: «Мариупольская трагедия», «Всех поименно назвать»,  «Кто он – директор Радин?». Спонсорскую помощь оказали предприятие «Мариупольгаз» (директор – И.Г.Фомиченко), Ассоциация деловых женщин Украины (президент – К.С.Ковалева), Марипольский металлургический комбинат им. Ильича (директор В.С.Бойко) и другие.

Самое активное участие члены общества принимают в издании областной Книги Памяти «Реабилитированы историей» и Книги Скорби, где содержатся сведения о погибших, расстрелянных фашистами в районе Агробазы ( более 15 тысяч еврейского населения), умерших от ран мирных жителях Мариуполя, в том числе, угнанных на принудительные работы в Германию во время Второй мировой войны. Редактором Книги Скорби распоряжением городского головы Ю.Ю.Хотлубея была назначена председатель общества «Мемориал» Галина Захарова. Она блестяще организовала всю работу по созданию Книги Скорби, и 9 мая 2001 года состоялась презентация этой книги в городском Дворце детского творчества.

Все изданные книги о репрессиях в Мариуполе от имени общества «Мемориал» Галина Захарова дарит прежде всего в городскую историческую библиотеку имени Грушевского, библиотекам Дворцов культуры, Централизованным библиотечным системам для взрослых и детей. Всего в городе Мариуполе около 200 библиотек. Книга «Дело Константина Челпана» и пленка с одноименным телефильмом были направлены в дар Музею Великой Отечественной войны на Поклонной горе в Москве. Вскоре председатель общества «Мемориал» получила благодарственное письмо от дирекции этого Музея. В письме есть такие строки: «Ваши материалы – это бесценный дар для научных работников в изучении «закрытых» доселе страниц Великой Отечественной войны…»

Все остальные изданные книги так же направлялись в Российские Национальные библиотеки Москвы, Санкт-Петербурга, библиотеку Международного общества «Мемориал» и Центр «Возвращенные имена» при Российской Национальной библиотеке (руководитель А.Я.Разумов). 

В планах общества «Мемориал»: добиться установок мемориальных досок бывшему директору металлургического оборонного завода Николаю Радину, безвинно расстрелянному органами НКВД в 1938 году, бывшему учителю географии, после освобождения из концлагеря ставшему писателем - Николаю Фененко. Продолжается исследовательская и издательская деятельность. Сколько и простых, и именитых граждан было уничтожено в Мариуполе и Приазовье – не счесть! Поэтому мемориальные доски, как считает Галина Михайловна, можно устанавливать в Мариуполе на каждом шагу. И это будет не лишним для грядущих поколений.

26 ноября 2004 года в Мариуполе на месте закладного камня, некогда установленного силами общества «Мемориал», был открыт памятник из черного и красного гранита. На гранитной глыбе выбиты золотом слова: «Не забудем трагедии прошлого, чтоб не пережить их заново. Жертвам голодомора 1932 -1933 годов и политических репрессий. Общество «Мемориал».

Гранитная глыба для памятника была доставлена из Сумской области. Обработку и установку осуществила фирма «Ираклис». Авторы проекта памятника – мариупольские художники: Сергей Руденко, Юрий Сагиров, Константин Окуленко, архитектор Владимир Земляной.

Создание и открытие памятника стало возможным благодаря усиленным требованиям актива общества «Мемориал» к государственным органам власти. Памятник скромный, но настоящий, и отныне есть место, где могут собираться родственники и близкие всех невинно убиенных органами НКВД мариупольцев.

Галина Захарова изначально, с октября 1988 года, была в организационной группе по созданию общества «Мемориал». В марте 1989 года она возглавила пресс-группу общества, а в сентябре 1991 года Захарова на общем собрании была избрана председателем мариупольского историко-просветительского правозащитного общества «Мемориал». 5 ноября 1991 года на сессии мариупольского городского Совета народных депутатов председатель общества «Мемориал» единогласно избирается председателем комиссии по вопросам восстановления прав реабилитированных граждан. Комиссию Г.М.Захарова возглавляла до мая 2002 года. Опыт работы комиссии был обобщен и предложен для внедрения в работу всех комиссий Донецкой области, а Захаровой была вручена почетная грамота Донецкой областной администрации. За годы работы общества «Мемориал» Галина Михайловна подготовила и опубликовала в различных печатных изданиях более 400 статей.

Оставаясь и по нынешний день председателем общества, она не только организовывает всю массовую работу, но и продолжает устанавливать имена мариупольцев, безвинно уничтоженных органами НКВД СССР, места захоронений тех несчастных, которых уничтожали органы ГПУ – НКВД.

На момент создания общества в 1988 году в Мариуполе было зарегистрировано около 400 человек, которые были осуждены судами и трибуналами, кроме того – раскулаченных, высланных и сосланных по национальному признаку и политической принадлежности более 7 тысяч человек. Ныне в Мариуполе проживает безвинно репрессированных и их вдов, а также детей немногим более 1200 человек. Очень многие - бывшие немцы Поволжья, греки - выехали за пределы Украины.

Для реабилитированных общество организовывает социальную помощь, ежегодную подписку с помощью спонсоров на периодические издания. Добились решения сессии городского Совета о бесплатном пользовании телефоном, радио, коллективными антеннами. Эти льготы не предусмотрены Законом Украины от 17 апреля 1991 года «О реабилитации жертв политических репрессий».

Постоянно оказывается юридическая помощь. Председатель общества ведет по средам еженедельный личный прием граждан. Помещение и телефон выделены городским советом «Мемориалу» совместно с обществом бывших узников нацизма.

Погляд

10.05.2006 | Інна Сухорукова, Харківська правозахисна група

Помаранчева революція – півтора роки потому

   

Той, хто пам’ятає дивовижне піднесення національного духу в Україні восени 2004 р., не може не помітити, що зараз настрій у суспільстві протилежний. У кращому випадку – це апатія і втрата надій. В гіршому – пряме розчарування владою, Президентом, урядом. Реваншу не відбулося, як про це мріяли «біло-голубі». Навіть прискіпливий спектральний аналіз нової Ради доводить перевагу теплих кольорів. Але велика кількість тих, хто голосував за «помаранчеву» команду, підтримали ПРП-ПОРУ, Рух Костенка-Плюща, ще декілька дрібних партій. Якщо додати ці голоси до загальної кількості «помаранчевих» (а таке б відбулося, якби не повна неспроможність інших політиків з розумом домовлятися), то питання реваншу нібито відпадає. Але справа в тому, що завдяки політреформі, яка з самого початку була вибухівкою уповільненої дії для державного устрою країни, перерозподіл голосів за різні політичні сили став суто регіональним.

Ми, майже із самого першого дня прийняття політреформи, намагались достукатись до розумних політиків усіх кольорів і фарб і довести, що ця політреформа, прийнята без будь-якого звернення на думки громадян України, на їх волевиявлення, принесе багато клопоту – в кращому випадку. Політична криза початку квітня це довела, а коаліціада продовжує доводити те, що не видно або сліпим, або надто зацікавленим в недолугих конституційних змінах.

 Демократична влада, яку привів до керма національно свідомий виборець, зробила, погодившись на політреформу те, чого й в думках не було у авторитарного Кучми – сама себе тієї влади позбавила, не облишивши державі не те що чогось кращого, а просто – іншого. Чи не навчили нас постійні спікеріади і безкінечні відставки урядів при усіх президентах, що, на жаль, на сьогоднішній день Україна просто не спроможна бути справжньою парламентською республікою? Вона не має ані сталих політичних партій і блоків з чіткою різницею в економічних і соціальних питаннях, блоків ідеологічних, а не суто ситуативних спільників. Тобто того, що й складає парламентську владу. А реформа виборчого законодавства передбачає ще й вибори за партійними списками в усі місцеві ради. І от ці вибори, можливість 2/3 голосів депутатів облради зняти губернатора, призначеного президентом, взагалі позбавлять центральну владу будь–якого впливу на те, що відбувається в державі. До речі, тієї ж влади геть зовсім позбавлений і парламент. У цьому сенсі шановне депутатське панство у ВР нагадує відомий літературний твір, де вдова унтер-офіцера сама себе посікла різками. ВР, приймаючи політреформу, діяла настільки ж розумно, як людина, що перерізає дріт електричного струму, щоб поліпшити світло у кімнаті. Для держави наслідки ті ж самі.

Особливо гостро ми відчуваємо це в рідному північно-східному великому місті – Харкові. Тільки–но влада почала хоч якось дослухатись до думок громадян, тільки почався, хай слабкий і непевний, діалог між владою і суспільством, як найдемократичніші за усю післярадянську історію України вибори призвели до повного фіаско всіх більш-менш демократичних претендентів на міську і обласну владу. І так по всьому сходу і майже скрізь на півдні країни, виключаючи Херсон, і, як не дивно Кременчуг . Важко спрогнозувати, що відбудеться далі: колапс в економіці, місцевий наступ на права і свободи громадян вкупі з погрозами і тиском на підприємців і пресу, чи, навпаки, сторони забажають злагоди і забуття розподілу по кольорах: «білі і червоні», тобто «помаранчеві та біло-голубі».

Але і зараз доволі зрозуміло, що та модель влади в суспільстві, яку нам запропонували панове депутати, є нежиттєздатною. Вона олігархічна по суті. Бо ані в процесі виборів, ані в змінах до Конституції ніхто не рахувався з думками громадян. Це були суто партійні чвари, сутички, розборки. Зрозуміло – це дуже важливо, до якої партії належить депутат райради (до речі, бідолашне суспільство в Україні утримує стільки депутатів, що вистачило б на три Америки), але більш за все виборця турбує, як швидко вивезуть сміття з його двору, і чи буде у його районі тепло взимку. Тобто вибори за партійними списками, не тільки небезпечні для єдності країни, а ще й нікому, окрім самих партійців не потрібні. І от, народ України, що виборов своє право обирати владу, вкотре знов підступно позбавлений будь-якого впливу на неї.

 Влада у нас замкнена сама на собі, що ніяк не є демократією. Дивно, що цього вперто не хочуть помічати більшість політологів, доказуючи, що таким чином, з політреформою, ми прямуємо в бік Європи з піснями. Але тут, вважаю, діє прислів’я: хто платить – той замовляє музику. Є тільки одна тенденція історії, яка підтверджується часом: події, які вперше відбуваються – як трагедія, вдруге повторюються як фарс. З тією різницею, що фарс інколи обертається трагедією, але в інший спосіб. Фарс чи трагедія те, що за демократичною владою ми, як ніколи наблизились до втрати єдності держави, влади в країні, влади взагалі.

Найдемократичніша влада, як виявилося, не стала перешкодою брутальних порушень прав людини: екстрадиції узбеків, які шукали в демократичній Україні притулку від людожера Карімова, побиття спецназом в’язнів у тюрмах і колоніях, катуванням у міліції тощо. І тим, хто хоч колись вивчав історію, зрозуміло, що сучасні демократії базувались більш за все на повазі до верховенства права і саме на тому базували свою державність. А коли п. Вітренко розповідає, що кримських татар треба вигнати геть з Криму, а також, разом з екстремістами і провокаторами із «Братства» Корчинського, намагаються не пустити у Київ кардинала-католика Любомира Гузара, а так звані правоохоронні органи роблять вигляд, що цього не помічають – то це не демократія, а безвладдя. У КК України є відповідна стаття за розпалювання міжрелігійної і міжнаціональної ворожнечі. І кожен, хто її розпалює, повинен відповідати. Статті про замах на державний лад і територіальний устрій у нас теж не діють, що блискуче довела наша влада, залишивши взагалі безкарними виступи деяких політиків у Северодонецьку. Хоча відповідні статті є. Є і статті КК за фальсифікацію виборів. Але хто і за що у нас відповідає? Як правило найбідніші, найнезахищеніші верстви населення. Для панів чиновників і депутатів законів як не було, так і немає.

Але тільки неухильно дотримуючись законодавства, перед яким повинні бути рівними усі, можна навести лад в країні. І не тільки навести лад, але й об’єднати її. Бо влада, яка ні за що не карає – нікого не захищає. І тоді пересічні громадяни прагнуть захисту сильніших за владу: хто звертається до кримінальних авторитетів, хто до екстремістських чи популістських сил – кому як заманеться. Бо людям здається, що всі вони – сильніші за владу. Справа справжніх демократів, що отримали владу – це примусити суспільство поважати не владу, а закони понад усе, а владу вже як провідника законів. Ми цього за півтора роки від наших наддемократів не дочекалися. А революція (це теж відомо з історії) – дуже серйозний землетрус для суспільства. Після неї воно або поступово і неухильно просувається уперед, або відштовхується на багато кроків назад, в ситуацію значно гіршу для громадян і держави ніж до революції. Дай Боже, щоб ми зараз не опинилися саме в цій ситуації.

Вісті з пострадянських країн

28.04.2006 | Франческа Сфорца (Francesca Sforza)
джерело: www.cmc.com.ua

РУССКИЕ НАЦИСТЫ-СКИНХЕДЫ: С 2005 ГОДА УБИТО 45 ИНОСТРАНЦЕВ

   

Россия окрашивается в черное. Только за последнюю неделю в самом центре Москвы был заколот ножами армянский юноша, таджикский студент был смертельно ранен на окраине, в северном конце города, а молодой индиец чудом сбежал от нападающих на улицах Петербурга. Если посмотреть на хронику городских происшествий за последние месяцы, ситуация усугубится: нападение на группу подростков-рэпперов в Нижнем Новгороде 20 марта, рейд против группы кавказцев в Саратове 12 февраля, нападение на двух тайских юношей в Екатеринбурге 9 января, убийство студента из Перу в Воронеже незадолго до Рождества, засада, организованная на израильского дипломата в Петербурге в октябре, раненый африканец в университете Ростова-на-Дону и избиение молодых мусульман в Москве в том же месяце. Баланс окрашивается в черные траурные цвета: 45 убийств и сотни нападений с начала 2005 года - и в те же черные цвета окрашены флаги, которые развеваются на улицах российских городов и в Интернете после каждого нанесенного удара. «Число нацистов-скинхедов в России продолжает расти, и власти, похоже, ничего не делают, чтобы их остановить», - заявляет Александр Тарасов, преподаватель Московского университета и специалист по экстремистским движениям.

«В городе скинхедов нет. Речь идет об эпизодических проявлениях агрессии, направленных против людей различных национальностей», - заверил глава московской полиции Владимир Пронин, после публикации отчета ассоциаций защитников прав человека, которые, напротив, насчитали их на просторах Российской Федерации 50 тысяч. Слова Пронина немедленно рикошетом отозвались на сайте оппозиции www.antifa.ru: «Какие там нацисты, они марсиане», - гласила подпись к карикатуре, на которой был изображен начальник ГУВД. Рядом был помещен снимок, сделанный в Москве: не менее сотни бритых голов, руки вскинуты в нацистском приветствии, идет манифестация. «Сегодня в России насчитывается не менее 60 тысяч наци-скинов, из них 5,5 тысяч - в Москве», - утверждает Тарасов. - «Пронин прекрасно это знает, но, по всей видимости, он получил сверху указания сместить внимание общественного мнения от крайне-правых группировок к крайне-левым».

Причины, по которым этот феномен получает все большее распространение, - те же, что и на Западе: поколенческая озлобленность, безработица, деградация окраин, жизнь, все в большей степени протекающая на улицах, и во все меньшей степени - в школе. Бросающееся в глаза безразличие российских властей по отношению к преступлениям, жертвами которых становятся иностранцы, и в особенности кавказцы и граждане бывших советских республик, никак не способствуют созданию надлежащего климата, в котором могли бы быть осуждены виновные в нацистских нападениях. После падения крыши на Бауманском рынке, когда погибло 63 человека (азербайджанцы, грузины, таджики и узбеки), мэр Лужков не счел необходимым объявить траур, в отличие от того раза, когда обрушилась крыша аквапарка, год назад. Почему? «Среди жертв не было российских граждан, и у большинства из них не было необходимых документов», - спокойно объясняет официальный представитель городской администрации.

Западные социологи, столкнувшиеся с проблемой нацизма, утверждают, что единственное оружие тут - образование и последовательное уголовное преследование организованных группировок. Но с российской вариацией наци-скинов может произойти по-другому. «Это миф, созданный журналистами, речь идет об обыкновенной мелкой преступности», - уверяет Сергей Жеребин, глава московского Отдела криминальных расследований. Как утверждают некоторые ассоциации борцов за права человека, столь упорное отрицание этого феномена объясняется желанием привлечь эти силы к проправительственным молодежным движениям более ортодоксального свойства. «Движение «Наши» (молодежь, поддерживающая Путина - прим. авт.) черпает своих участников из крайне-правых движений. Они опираются на чувство национальной гордости, на презрение к кавказцам и на широко распространенный антисемитизм, чтобы набирать последователей», - объясняет представитель Human Right Watch. Не для того, чтобы отправлять их в рейды и заставлять участвовать в ночных драках, но чтобы увеличивать число участников манифестаций в поддержку правительства всякий раз, когда левая молодежь - от анархистов-революционеров Эдуарда Лимонова до «Яблока» или «Идущих без Путина» - старается привлечь внимание общественного мнения к проблемам прав или гражданских свобод.

Подтверждением служит учрежденный недавно Комитет политической информации, контролируемый непосредственно из Кремля и имеющий своей целью дать членам «Наших» минимальное гражданское образование. «Они слишком невежественны», - заявил некогда Глеб Павловский, кремлевский политтехнолог. По программе летних лагерей, которые начали устраиваться прошлым летом, молодые люди посещали уроки истории, занимались гимнастикой и придерживались жесткого режима, полностью исключавшего алкоголь. Но остальные - те, кого еще не привлекли к новому государственному обучению и кто пока остается на улице, продолжают ввязываться в драки в городах России.

Первые наци-скинхеды появились в России в начале 90-х годов одновременно с другими молодежными субкультурами западного происхождения - такими, как хиппи, панки и байкеры. В 1992 году, согласно данным российского министерства внутренних дел, в Москве их было около десятка, а в Петербурге - пять. Сегодня речь идет о почти 90 организациях, действующих в крупнейших городах России: «Скин-легион», «Кровь и честь Россия», «Объединенные бригады 88», «Русский кулак», «Ярославские белые медведи»; есть даже женская нацистская группировка под названием «Женщины России». Самые радикальные из них - члены «Славянского союза», более известные как «СС-Москва». На своем сайте они объясняют, где и как достать оружие, и составляют списки наиболее ненавистных этнических групп и религий. Первое место занимают кавказцы («Долой чернож...х из русских городов!»), за ними следуют азиаты, китайцы, евреи и цветные. Директор российского Фонда «Холокост» Алла Гербер считает, что имеет место опасная динамика: «От националистических лозунгов и пропаганды, направленной против иностранцев, происходит быстрый переход к призывам взяться за оружие и открытому подстрекательству к городскому терроризму».


Вісті з пострадянських країн

12.05.2006

Білоруський опозиціонер одержав 2 роки за графіті

   

Як повідомляє агентство «Reuters», районний суд Мінська присудив до двох років виправних робіт опозиційного активіста Артура Финькевича за політичні графіті, відхиливши обвинувачення в псуванні державного майна в особливо великих розмірах, згідно з яким опозиціонеру грозило від 7 до 12 років в’язниці. Про це повідомила присутня в суді представник правозахисної організації Тетяна Ревяко.

А.Финькевичу, що був затриманий 30 січня за нанесення 17 написів «Дістав» і «Ми хочемо нового», спочатку було пред’явлене обвинувачення в злісному хуліганстві і навмисному псуванні майна в особливо великих розмірах на суму більш $15 тисяч, однак обвинувачення змогло документально підтвердити збиток лише на $1 тисячу.

«Суддя відхилила статтю про нанесення збитку в особливо великих розмірах, оскільки ніяких документальних свідчень про цю величезну суму пред’явлено не було, а той збиток, що був доведений, ми вже оплатили», – сказала Т.Ревяко.

А.Финькевич, що знаходиться під арештом з моменту затримання, був звільнений у залі суду і відпущений під підписку про невиїзд, доти, поки влади не визначать для нього місце відбування покарання.

«Звичайно, ми вважаємо, що це політичні вирок, спрямований на те, щоб залякати молодь, для якої сьогодні в наших умовах графіті – один з небагатьох способів висловити своє відношення до політичних процесів, що відбувають у країні», – сказала Т.Ревяко.

Пізніше в Мінську був затриманий лідер опозиційної Об’єднаної цивільної партії Анатолій Лебедько, що направлявся на акцію протесту, присвячену пам’яті зниклого в 1999 році політика Юрія Захаренко.

«На Анатолія накинулося кілька людей, які із застосуванням грубої сили його затримали. Порвали сорочку. Ніяких причин затримання ані йому, ані нам не пояснили», – сказав повідомив заступник Ю.Захаренко Сергій Альфер.

З приблизно 70 учасників протесту, що вишикувалися в ланцюжок на центральній площі міста з портретами Ю.Захаренко в руках, ще п’ятеро також затримані міліцією.

Раніше за порушення при проведенні опозиційної акції протесту 26 квітня лідер об’єднаної опозиції Олександр Милинкевич, лідер Білоруського народного фронту Винцук Вечорко і профспілковий керівник Олександр Бухвостов були засуджені до арештів на 15 діб, а лідер опозиційного Молодого Фронту Дмитро Дашкевич і керівник опозиційної компартії Сергій Калякин – до арештів на 14 діб. Опозиція в Бєларусі протестує проти переобрання на третій термін президента країни Олександра Лукашенко на виборах 19 березня, підсумки яких не були визнані США і Євросоюзом.

11.05.2006

Наш інформ.
Оголошення

27.04.2006
джерело: news.media-objektiv.com

Все украинцы смогут получить консультацию в Министерстве юстиции

   

Как сообщили в пресс-службе Минюста, телефон «горячей линии» - 8(044) 271-17-86. На вопросы граждан будут отвечать заместители министра юстиции с 14.30 до 16.30.


График работы «горячей линии»:

Горбунова Лидия Николаевна (заместитель Министра юстиции Украины) – 26 мая 2006 года.

Котляр Дмитрий Николаевич (заместитель Министра юстиции Украины) – 30 июня 2006 года.

Ефименко Леонид Васильевич (заместитель Министра юстиции Украины) – 21 июля 2006 года.

Емельянова Инна Ивановна (заместитель Министра юстиции Украины) – 18 августа 2006 года.

Котляр Дмитрий Николаевич (заместитель Министра юстиции Украины) – 28 сентября 2006 года.

Емельянова Инна Ивановна (заместитель Министра юстиции Украины) – 20 октября 2006 года.

Горбунова Лидия Николаевна (заместитель Министра юстиции Украины) – 24 ноября 2006 года.

Ефименко Леонид Васильевич (заместитель Министра юстиции Украины) – 15 декабря 2006 года.

Бюлетень "Права Людини", 2006, №13

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори