пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200701
№01
2007

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

09.01.2007
джерело: www.sq.com.ua

Около 2 тыс. чел. получили помощь Харьковской правозащитной группы в рамках кампании против пыток и жестокого обращения

   

Около 2 тыс. чел. получили помощь Харьковской правозащитной группы (ХПГ) в рамках кампании против пыток и жестокого обращения. Об этом 9 января в пресс-центре информагентства "STATUS QUO" сообщил правовой эксперт ХПГ Аркадий Бущенко.  

По его словам, эта кампания была инициирована в 1996 г. сопредседателем ХПГ Евгением Захаровым, кандидатура которого выдвинута на пост уполномоченного Верховной Рады по правам человека. 40 жалоб харьковчан по поводу пыток и жестокого обращения находятся в Европейском суде по правам человека. Всего же более 100 чел. получили бесплатную юридическую защиту ХПГ в судах и несколько тысяч - бесплатные консультации. Также А.Бущенко сообщил, что изданная ХПГ книга о насилии в правоохранительных органах изменила отношение к этой проблеме высшего руководства МВД (например, создана система мобильных групп МВД для предотвращения пыток и других злоупотреблений).

Виктория Тютюнник

Політика і права людини

29.12.2006 | Юрій Чумак, ХПГ

Для подолання політичної кризи у країні КВУ пропонує провести дострокові вибори до усіх органів влади

   

КВУ вважає за необхідне провести дострокові вибори в усі органи влади, щоб перебороти політичну кризу в Україні. Про це 28 грудня в прес-центрі інформагенції «STATUS QUO» повідомив голова Харківського обласного відділення КВУ Михайло Камчатний. 

На початку прес-конференції пан Камчатний звітував про роботу, проведену Харківським обласним відділенням КВУ протягом цього року. Він розповів про здійснену програму спостереження за перебігом парламентських та місцевих виборів навесні 2006 року. Також зусиллями Харківського КВУ було організоване навчання членів дільничних виборчих комісій від різних політичних партій – всього було проведено 77 тренінгів, в рамках яких навчено біля 8500 працівників ДВК. Крім загальнонаціональних програм під час виборчих перегонів ХОВ ВГО КВУ реалізовувало й 2 місцеві проекти: «Правові засади діяльності ЗМІ під час парламентських виборів 2006 року», посібник до якого було підготовлено за участі співголови Харківської правозахисної групи Євгена Захарова; та «Ми знаємо, кого обираємо», який допоміг мешканцям міст обласного значення Харківської області оцінити діяльність їх мерів за 4 роки головування.

Протягом липня – жовтня здійснювався проект «Активізація громадянських ініціатив у Харківській області», до реалізації якого були залучені громадські організації та ініціативні групи з Балаклеї, смт. Есхар, Ізюму, Куп’янська, Лозової, Люботина та Чугуєва.

Також харківські КВУ-шники допомагали проводити кампанію моніторингу за позачерговим виборами міського голови м. Полтава і здійснювали протягом року прийом у своїй громадській приймальні.

Втім, не тільки діяльності власне харківського осередку організації була присвячена прес-конференція. Значну увагу приділив Михайло Камчатний і резонансній заяві, що була напередодні прийнята загальноукраїнським офісом КВУ. У ній, зокрема, говориться: «Минулий рік продемонстрував повний параліч всіх галузей влади й системну політичну кризу в Україні. Невиправдано довгі й болісні коаліційні переговори, формування більшості у Верховній Раді на безідеологічній, кон’юнктурній основі, постійна боротьба за повноваження між галузями влади, невмотивовані призначення й відставки посадових осіб, прийняття бюджету, що став заручником соціального популізму одних і корпоративних інтересів інших, – це зовсім не те, за що голосували українські виборці на президентських виборах в 2004 р. і на парламентських у 2006-му». 

Для подолання кризи КВУ запропонував провести позачергові вибори президента, народних депутатів і місцевих рад, розвівши ці виборчі кампанії в часі. Організація вважає за доцільне внести відповідні зміни у виборче законодавство, урахувати вартість цих виборів у новому бюджеті й провести широку кампанію з уточнення списків виборців. Також, на думку КВУ, необхідно прийняти нове законодавство про проведення загальнонаціональних і місцевих референдумів. 

Одночасно, на думку Михайла Камчатного, слід організувати Конституційну Асамблею, до складу якої залучити фахових спеціалістів у галузях конституційного права, а не нардепів, що відстоюють лише власні політичні інтереси. За результатами роботи Асамблеї розробити новий, виважений та органічний проект Конституції, який, в обов’язковому порядку, затвердити на всеукраїнському референдумі.

Також вибори до місцевих рад на пропорційній основі призвели до повної безвідповідальності обраних депутатів, тому необхідно корегувати законодавство щодо місцевих виборів та статусу депутатів місцевих рад.

Пан Камчатний відзначив, що перевибори в місцеві органи влади сьогодні вигідні, насамперед, Партії регіонів, у якої «поки ще досить високий рейтинг». За його словами, «нинішній Кабінет Міністрів у змозі знайти кошти для виборчої кампанії, переправивши вручну бюджетні ресурси на вибори».

Торкаючись безпосередньо харківської проблематики, Михайло Камчатний заявив, що зрив зборів ініціативних груп з проведення референдуму про відставку Харківського міського голови – це порушення конституційних прав харків’ян. «Якщо влада ініціює такі дії, виходить, її представники не впевнені в тому, що, у випадку плебісциту вони залишаться при влади», – відзначив він. Камчатный висловив думку, що громадській організації «Міська варта» буде складно провести референдум, тому що міська територіальна виборча комісія, яка підкоряється міській владі, «буде всі рішення зводити на нуль». Щоправда, і з самим референдумом голова Харківського КВУ радив би не поспішати, наголошуючи на тому, що «Добкіну необхідно дати 1 рік». Коли ж хтось із журналістів вигукнув: «за що?», – Камчатний пояснив, що 1 рік необхідний для того, щоб мати змогу об’єктивно оцінити діяльність нового мера, порівняти його передвиборчу програму з тим, як він її виконує.

Від себе добавлю: або ж – не виконує.

Політика і права людини

10.01.2007

Звернення представників «Міжнародної Амністії» до Голови Верховної Ради

   

Від редакції «ПЛ»: Директор Напрямку Європи та Центральної Азії «Міжнародної Амністії» Нікола Дакворс направив спікеру Верховної Ради Олександру Морозу листа, в якому висловлює свою стурбованість питанням призначення омбудсмена в Україні. Нижче публікуємо текст цього листа.

Вих. номер: TG EUR 50/2007.001

Олександру Олександровичу Морозу

Голові Верховної Ради

вул. Михайла Грушевського, 5

Київ 01008

Україна

9 січня 2007 року

Шановний пане Мороз,

Звертаюся до Вас з приводу обрання Уповноваженого Верховної Ради з прав людини (Омбудсмена), яке відбудеться 11 січня. Напередодні цього важливого рішення, ми хотіли б нагадати депутатам Верховної Ради деякі з відповідних міжнародних стандартів, особливо Рекомендацію №1615 Парламентської Асамблеї Ради Європи й Принципи ООН щодо статусу національних інституцій захисту та сприяння правам людини (Паризькі принципи). Виходячи з власного досвіду, Міжнародна Амністія констатує, що інституції, які функціонують відповідно до цих принципів користуються більшою довірою та можуть бути ефективнішими у наданні допомоги жертвам порушень прав людини.

Унікальне місце омбудсменів поміж судовою та виконавчою функцією держави дозволяє їм бути посередниками між державою і приватними особами у випадках, коли мають місце порушення прав людини. Вони мають повноваження розслідувати та виступати засобом захисту прав окремих жертв порушень, а також відзначати загальні тенденції і надавати уряду поради щодо політики у сфері прав людини. Надзвичайно важливо, щоб омбудсмен обирався на підставі відповідної кваліфікації, знань та досвіду у сфері сприяння і захисту прав людини. Крім того, для забезпечення ефективності діяльності та довіри до цієї інституції дуже важливі такі принципи:

Безсторонність

Омбудсмен та працівники його апарату мають бути людьми, відомими за свою чесність та безсторонність. З тим, щоб гарантувати безсторонність, Рада Європи рекомендує, щоб омбудсмен не брав особистої участі у політичній діяльності. У статті 8 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» зазначається, що Уповноважений не може бути народним депутатом та членом політичної партії.

Незалежність

Омбудсмен має діяти незалежно від суб’єктів розслідування і це має включати можливість ініціювати власні розслідування на відміну від перекладення цієї роботи на ймовірних порушників чи інших відповідних органів розслідування. Закон України про Уповноваженого дозволяє створення консультативної ради, що може включати експертів для проведення наукових досліджень.

Плюралізм

Паризькі принципи вимагають, щоб штат апарату інституції із захисту прав людини, яким є офіс омбудсмена, відображав розмаїття поглядів й інтересів у суспільстві та працював у тісному контакті з недержавними організаціями з тим, щоб бути обізнаними із різними потребами соціальних та національних груп суспільства.

Підзвітність

Омбудсмен має бути підзвітним за свою діяльність та публічно представляти результати своєї роботи. Рекомендація ПАРЄ №1615 вимагає, щоб омбудсмен представляв щорічну доповідь парламентові, а також доповіді з питань особливої уваги. Стаття 17 Закону України про Уповноваженого також передбачає подання щорічних та спеціальних доповідей.

«Міжнародна Амністія» просить народних депутатів України пам`ятати про зазначені принципи під час голосування та закликає їх додержуватися Закону України про Уповноваженого.

З повагою,
Нікола Дакворс
Директор Напрямку Європи та Центральної Азії

Політика і права людини

11.01.2007 | Євген Захаров

Жага свободи

   

12 січня — сумна 35-та річниця початку другої (після 1965 року) операції КГБ проти української інтелігенції.

Репресіям передували рішення вищих партійних органів про руйнування вільного слова і вільної думки в СРСР. 28 червня 1971 року ЦК КПРС ухвалив таємну постанову «Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів», яку через місяць продублював ЦК КПУ, додавши «місцевого матеріалу». Політбюро ЦК КПРС 30 грудня 1971 постановило розпочати всесоюзну кампанію проти самвидаву з метою зруйнувати інфраструктуру його виготовлення та розповсюдження. В Україні ця кампанія набула рис шпигунського детективу.

4 січня 1972 р. був заарештований Ярослав Добош, молодий громадянин Бельгії, українець за етнічним походженням. У нього конфіскували великий «кримінал» — словник рим української мови політв’язня Святослава Караванського. Як з’ясувалося пізніше, Добоша примусили виголосити легенду, що він був зв’язковим між емігрантськими антирадянськими центрами та їхньою «агентурою» в Україні. Це й стало підставою арештів. 12 січня були заарештовані в Києві Зиновій Антонюк, Микола Плахотнюк, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Стус, Зеновія Франко та інші, трохи пізніше, 15 січня, — Леонід Плющ, у Львові — Іван Гель, Михайло Осадчий, Ірина Стасів-Калинець, В’ячеслав Чорновіл, Стефанія Шабатура. Загалом у січні заарештували близько 20 дисидентів, а впродовж півтора року — близько ста.

Суспільна атмосфера стала гнітючою. Усіх, хто виказував симпатію до арештованих, відмовлявся давати свідчення на них, чекали адміністративні репресії: їх звільняли з роботи, відраховували з вузів, перед ними закривалися будь-які можливості службової кар’єри та публічної творчої реалізації (припинялися публікації, виставки тощо). Було проведено тисячі обшуків, десятки тисяч людей були стероризовані допитами як свідки. Майже всі провідні шістдесятники дістали максимальний реченець — 7 років ув’язнення та 5 років заслання. Їхні «злочини» полягали в бажанні вільно висловлювати свої думки рідною — українською — мовою. Це бажання було визнане націоналізмом і підлягало покаранню. Якщо відродження 20-х років називають розстріляним, то відродження 60-х стало — задушеним.

З 1975 року, з ініціативи В’ячеслава Чорновола, 12 січня стали відзначати в таборах як День українського політв’язня. В цей день політв’язні подавали заяви на знак протесту проти репресій і оголошували одноденне голодування. А 11 січня 1981 року Сергій Набока, Лариса Лохвицька, Інна Чернявська, Леонід Мілявський та Наталка Пархоменко розклеїли в Києві декілька примірників листівки: «Співвітчизники! 12 січня — День українського політв’язня. Підтримаймо їх!» Усіх їх було затримано, і перші четверо поплатилися за цей «злочин» трьома роками ув’язнення.

«Злочинні» дії, за які тоді жорстоко карали, сьогодні вже не є такими. Ми маємо хоч і обмежену, але все ж таки свободу вільно збиратися, молитися, висловлюватися, друкувати те, що хочемо, — аби тільки кошти були, тощо. Ми можемо сьогодні цілком легально захищати нашу свободу від зазіхань держави. Навіть подати на державний орган до суду і виграти цей процес. Але держава значною мірою залишається такою ж антилюдяною і байдужою, як і раніше. Про це, зокрема, свідчить її ставлення до соціально слабких — інвалідів, пенсіонерів, багатодітних і неповних родин тощо — досить лише подивитися на бюджет 2007 року. Залишається жорстокою кримінально-правова політика, гальмується судова реформа, а правоохоронні органи, як і раніше, хочуть контролювати геть усе і за всім стежити. Одне слово, наочно підтверджується давнє правило: держава робить із людьми все, що вони дають із собою робити. Отже, єдиний засіб — перестати бути смиренним ягням на заклання, знати свої права і відстоювати свою свободу.

Якщо в Радянській Україні не можна було і думати про створення правозахисної організації, то на сьогодні виросла, практично з нуля, правозахисна спільнота, яка успішно виборює права людини. Я міг би годинами розповідати про успіхи моїх колег.

Стійке уявлення, що права людини в Україні сьогодні не захищені, пояснюється тим, що ці, навіть значні, успіхи губляться у величезній масі порушень прав людини, і тому успіхів просто не помічають. Не залишається нічого іншого, як рости, вчитися, міцніти і кількісно, і якісно, впливати на державу та її агентів, привчати і державу, і суспільство до думки про неможливість порушення прав людини. Важливу роль у цьому може і повинен відіграти уповноважений Верховної Ради України з прав людини (омбудсмен), тобто вища незалежна публічна посадова особа, діяльність якої має бути спрямована на утвердження і захист прав людини та основоположних свобод, а також на громадський контроль за реалізацією режиму їх гарантування державними органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами. Ця посада — дуже важлива для громадянського суспільства, громадських правозахисних організацій, і тому вони — такі активні в лобіюванні кандидата на цю посаду від громадського сектора.

З часу утворення в Україні інституту омбудсмена минуло вісім років. Весь цей період незмінним уповноваженим Верховної Ради з прав людини була Ніна Іванівна Карпачова. Слід віддати їй належне за зроблене в часи становлення інституту омбудсмена. Враховуючи непрості умови, в яких пані Карпачовій доводилося здійснювати свої функції, можна з певністю говорити про її значний внесок у справу захисту прав людини в Україні.

Але час не стоїть на місці, і сьогодні він вимагає реформування інституту омбудсмена, внесення системних змін у правозахист. Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини має бути представник громадянського суспільства — дієва, толерантна, незалежна від партійного впливу людина, котра має великий досвід правозахисту і не пов’язана з жодною політичною силою. Політика і правозахист — речі несумісні: політики прагнуть влади для своєї політичної сили, а правозахисники — виключно влади права.

Одним із головних ресурсів підвищення ефективності інституту уповноваженого є його співпраця з недержавними правозахисними організаціями (НПО). Якщо порівняти функції і повноваження уповноваженого і НПО, можна вважати уповноваженого частиною системи правозахисних організацій, тільки такою, яка діє від імені держави в межах визначених законом повноважень. При цьому необхідно делегувати повноваження на регіональний рівень, створюючи інститут регіональних омбудсменів. Уповноважений має призначити своїх представників у 24 областях, містах Києві та Севастополі, Автономній Республіці Крим з числа осіб, які живуть у цій місцевості, мають досвід правозахисної діяльності і високий суспільний авторитет. Вони мають працювати на постійній основі, співпрацювати з НПО, оцінювати стан дотримання прав та свобод на підвідомчій їм території, виявляти порушення прав людини і основоположних свобод, доповідати про них уповноваженому, в окремих випадках — подавати йому скарги щодо порушення прав людини та основоположних свобод. Потребує розвитку також інститут спеціалізованих омбудсменів. В Україні треба ввести посади трьох таких уповноважених: із прав дитини, прав меншин і доступу до інформації та захисту персональних даних. Вони мають очолити відповідні департаменти в секретаріаті уповноваженого ВРУ. Необхідно забезпечити також делегування повноважень від уповноваженого до трьох спеціальних уповноважених, передбачивши процесуальну незалежність останніх.

Оскільки омбудсмен одержує величезну кількість скарг, яких його апарат не в змозі вчасно і всебічно розглянути, НПО могли б виступити в ролі своєрідних фільтрів, що виділяли б із усього потоку скарг ті, котрі справді пов’язані з порушенням прав людини і котрі омбудсмeн повинен розглядати відповідно до своїх повноважень. Крім того, омбудсмeн і його представники могли б розглядати звернення про порушення прав у конкретних випадках безпосередньо від НПО.

Для ефективнішої праці із заявами, надісланими до омбудсмeна, необхідно створити електронний архів заяв. Створення внутрішньої мережі в офісі омбудсмeна дасть можливість за лічені секунди отримати інформацію з будь-якого комп’ютера в мережі про зміст і стан розгляду будь-якої заяви. Для підвищення ефективності захисту прав та свобод доречно було б створити спеціальний фонд омбудсмeна (за рахунок недержавних благодійників), кошти якого спрямовувалися б на оплату праці адвокатів у стратегічних справах. Потребує розвитку і комунікація омбудсмeна з суспільством, яку можна було б покращити, щоденно оновлюючи сайт омбудсмeна, створивши відповідну англомовну версію, регулярно видаючи бюлетень з описом і аналізом порушень прав людини та основоположних свобод, описом успішних прецедентів захисту прав людини, створивши телепередачу на одному з національних телеканалів із прямим контактом омбудсмeна з телеглядачами.

Омбудсмeн і НПО могли б об’єднати свої зусилля для підвищення поінформованості влади і суспільства про права людини, для освіти у сфері прав людини і виховання прав людини. Вони могли б спільно підготувати серію просвітницьких листівок «Ваше право», до якої ввійшли б апробовані фахівцями й підписані омбудсмeном положення законодавства про права людини у конфліктних ситуаціях, що трапляються найчастіше. Це можуть бути такі листівки, як, наприклад, «Ваші права при затриманні й арешті», «Ваше право на захист честі і гідності», «Ваше право на допомогу при народженні дитини», «Ваше право на одержання житлової субсидії», «Ваші права при відключенні від енерго-, тепло-, водо- чи газопостачання» і т.д. Ці листівки, завірені підписом омбудсмeна, НПО могли б друкувати масовими тиражами і розповсюджувати серед населення на різних публічних заходах, у навчальних установах, підприємствах та організаціях. Доцільно готувати, видавати й розповсюджувати не тільки друковані, а й аудіо-, фото- та відеоматеріали з прав людини. Надзвичайно важливо інформувати професійне середовище про міжнародні механізми захисту прав людини. Дуже актуально ознайомлювати суддів, адвокатів, працівників правоохоронних органів із європейськими правовими принципами, нормами та стандартами, зокрема практикою Європейського суду з прав людини, стандартами Європейського комітету запобігання катуванням та жорстокому поводженню, директивами Європейського Союзу й ін. Спільна підготовка уповноваженим, науковцями та НПО перекладів і дайджестів рішень Європейського суду з прав людини, видання і розповсюдження відповідних збірників були б дуже корисними для зміни правосвідомості у професійному середовищі.

Не менш важливе виховання прав людини в дитячому і молодіжному середовищах: моніторинг навчальних програм та посібників для середньої і вищої школи, що стосуються прав людини, проведення під егідою уповноваженого конкурсів, інших заходів, присвячених Дню прав людини, Дню захисту дітей тощо. Доцільно створювати робочі групи з досвідчених представників НПО і представників відповідних департаментів секретаріату уповноваженого для постійного моніторингу реалізації певних прав. Ці робочі групи будуть відстежувати зміни в законодавстві та практиці, ініціювати зміни законодавства і впливати на практику його застосування. Річні аналітичні звіти про результати моніторингу стануть складовими частинами річних доповідей Уповноваженого.

Важливе завдання омбудсмена — створення спільно з НПО національних превентивних механізмів запобігання катуванням із метою виконання Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань. На мою думку, мають бути створені окремі механізми для МВС, Державного департаменту з питань виконання покарань, Збройних сил та інших державних органів, які утримують місця позбавлення волі. Для забезпечення відкритості і прозорості діяльності уповноваженого мають оприлюднюватися відомості про штатний розклад, виконання бюджету, річний звіт про діяльність уповноваженого та його секретаріату тощо.

Потребує змін закон про уповноваженого. Бажано підвищити роль інституту омбудсмeна і значення його рішень. Для цього доцільно передбачити в новій редакції закону додаткові права:

• ініціювати зміни до законодавства в інтересах забезпечення прав людини та основоположних свобод;

• звертатися до передбачених законом інстанцій із рекомендаціями щодо перевірки судових рішень, які набули законної сили, за наявності даних, що в ході судового розгляду було допущено істотні порушення прав людини, які вплинули на прийняте судове рішення;

• робити попередження посадовим особам, які припустилися порушень прав людини;

• ініціювати скасування актів, якими порушуються права людини, зокрема шляхом звернення до суду із власної ініціативи;

• порушувати в державних органах та органах місцевого самоврядування процедуру накладення стягнень, передбачених чинним законодавством про працю, на посадовців, котрі припустились порушень прав людини;

• вносити подання до державних органів та органів місцевого самоврядування про усунення з посад осіб, які припустилися неодноразового або грубого порушення прав людини та основоположних свобод;

• інформувати громадськість через ЗМІ про факти порушення посадовцями прав людини та неналежну реакцію на подання Уповноваженого. Необхідно також підсилити гарантії діяльності омбудсмeна: по-перше, законодавчо зобов’язати державні органи й органи місцевого самоврядування та їх посадових осіб розглядати в місячний термін подання уповноваженого і надавати письмову відповідь щодо вжитих заходів для відновлення порушених прав або обґрунтовувати причини невиконання його рекомендацій, а по-друге, передбачити адміністративну (а в разі потреби — кримінальну) відповідальність посадових осіб за умисне або неодноразове (систематичне) ігнорування запитів уповноваженого щодо надання йому матеріалів, документів, інформації або пояснень. Слід також обмежити перебування однієї людини на посаді Уповноваженого двома термінами підряд.

І насамкінець. Нещодавно я подивився чудовий документальний фільм Михайла Ткачука «Загадка Норильського повстання». Переважна більшість учасників цього повстання були українцями. У фільмі дуже виразно проявилися «вірус непокори», спрага свободи, бажання вільно розпоряджатися власною долею, що такі сильні саме в українців. Цей «вірус» надихав шістдесятників, саме він, зрештою, вивів людей на Майдани восени 2004 року. І я добре усвідомлюю глибинний зв’язок сучасного правозахисту з тим самим прагненням свободи, «нашого одвічного гріха і нашої одвічної гордості». І радий, що мої молоді друзі та колеги вважають своїм давнє європейське гасло «За нашу і вашу свободу!»

Право на справедливий суд

10.01.2007
джерело: pravda.com.ua

Минулого року «найгуманніші» українські суди принесли збитків на 3 мільйони

   

Протягом 2006 року Україна сплатила понад 2,8 мільйонів гривень відшкодувань за рішеннями Європейського Суду з прав людини.

Про це сказано у повідомленні секретаріату уповноваженого у справах Європейського суду Міністерства юстиції.

Загалом, протягом 2006 року статусу остаточного набуло 172 рішення Євросуду, ухвалених у справах проти України.

Переважна більшість цих справ стосувалися невиконання в Україні рішень національних судів.

У цих справах, окрім суми відшкодування, встановленої Європейським судом, Україна також виплатила заявникам понад 5,563 млн. гривень, належних їм за рішеннями українських судів.

Як повідомляє секретаріат уповноваженого у справах Європейського суду, станом на 31 грудня 2006 року Україна у повному обсязі виплатила відшкодування по 159 рішеннях Євросуду, які мають статус остаточних.

Ще 13 рішень, які Євросуд надіслав в Україну під кінець року, перебувають на виконанні і плануються бути виконаними у строк.

Разом з тим, у 2006 році Україна також заплатила понад 3,5 тис. гривень пені за несвоєчасну сплату 34 заявникам грошових коштів.

Найбільше пені Україна сплатила у справах «Терем ЛТД проти України» – 1,612 тис. гривень, «Агротехсервіс проти України» – 0,457 тис. гривень та у справі «Гонгадзе проти України» – 0,229 тис. гривень.

10.01.2007

Право на справедливий суд

21.01.2007 | А. Сергеев, г.Константиновка

Константиновский суд решил взыскать тысячу гривен с пенсионера за правду

   

Накануне Нового года в Константиновском районном суде завершился необычный процесс. Директор константиновского АТП 11409 Вячеслав Залевский постановил взыскать с пенсионера и известного городского защитника малоимущих Павла Руденко 1000 грн.
Процесс стал этапом многолетнего противостояния этих людей. Его предметом являются льготы пенсионерам на проезд в городских автобусах. Взгляды на их соблюдение у оппонентов, мягко говоря, расходятся. В былые годы Павел Руденко неоднократно подавал иски на водителей и предприятия - автоперевозчиков. Они касались несоблюдения бесплатности провоза пенсионеров. Как только его ссаживали с автобуса ввиду отказа уплатить, правозащитник подавал в суд. Поскольку законодательство, действительно, регламентирует льготы для пенсионеров, Павел Руденко неизменно выходил победителем. Много раз он взыскивал с ответчиков крупные суммы денег и стал для них ненавистен. Дошло до того, что в июне 2004 г. около 50 водителей подали на него жалобу в горотдел за то, что он их «терроризирует», однако милиция ее отклонила.
В немалой степени, благодаря действиям Павла Руденко, проезд для льготников стал бесплатным не два дня в неделю, а все семь. Говорят, что Константиновка – единственный город на Украине, в котором практически единственным транспортом является автобус, на котором все категории льготников ездят бесплатно.
Однако, летом прошлого года автобусное лобби в горсовете предприняло попытку возобновить ограничения. Предлогом для этого стало недофинансирование госбюджетом дотаций автоперевозчикам на покрытие стоимости провоза пенсионеров. Одним из инициаторов явился директор АТП 11409 (и держатель крупного пакета акций) Вячеслав Залевский. Как известно, депутаты не поддержали ни одну из предложенных схем урезания льгот.
В ходе дискуссии по данному вопросу Павел Руденко опубликовал в местной газете «Провинция» статью под названием «Кто хочет подставить городского голову?» Вкратце ее сюжет был таков. В предвыборных тезисах мэр города Юрий Роженко обещал сохранить льготы на проезд в полном объеме, а Вячеслав Залевский, агитируя за их ограничение из-за неполного финансирования местным бюджетом, тем самым мэра «подставляет».
Именно это определение явилось поводом для подачи иска директором АТП против пенсионера. Вячеслав Залевский усмотрел в слове «подставить» (к тому же вынесенного в заголовок) оскорбительность. Понесенный им моральный ущерб он оценил сначала в 10 тыс. грн., но потом снизил сумму до тысячи. Судебный процесс длился полгода с переменным успехом и 25 декабря закончился полной победой директора АТП.
Комментируя данный факт, Павел Руденко считает, что судья В.А. Чернецкий проявил явную пристрастность, если не сказать заангажированность. Над ним явно довлел авторитет Вячеслава Залевского – уважаемого в городе человека, депутата горсовета нескольких созывов и одного из лидеров и начальника штаба на выборах партии регионов.
Кроме того, автору этих строк некоторые судьи из этого суда не без радости сообщили, что может быть теперь этот бешеный Руденко оставит суд в покое.
Пенсионер твердо намерен подать апелляцию в Донецк, и будет стоять на своем.
От себя добавлю, что впервые вижу, когда судья так легко взыскивает моральный ущерб, тем более с малоимущего пенсионера, тем более на довольно дискуссионной основе ( если слово «подставить», синоним «подвести», является оскорблением, то такими оскорблениями можно назвать пол словаря!).
Например, харьковский губернатор за то, что его оскорбили в газете, просто потребовал извиниться на ее страницах.
Пенсионеры в городе ропщут – был один возмутитель спокойствия, который заступался за всех, а теперь и того съели.
Материал прислал Николай Козырев

Міжетнічні відносини

29.12.2006
джерело: www.sq.com.ua

Харьковская правозащитная группа начала расследование случаев притеснения в Харькове иностранных студентов

   

Харьковская правозащитная группа (ХПГ) начала расследование случаев притеснения иностранных студентов в Харькове. Об этом 28 декабря на заседании Харьковского пресс-клуба сообщил сопредседатель ХПГ Евгений Захаров.

По его словам, точно обстоятельства дела еще не выяснены. Толчком к началу расследования стали жалобы иностранных студентов на то, что во второй половине 2006 г. их начали «системно преследовать на расовой почве», им стало страшно ходить по улицам (раньше случаи преследований были единичными). Кроме этого, в ноябре 2006 г. 2-3 субботы подряд возле студенческих общежитий на ул. Целиноградской прошли ночные марши молодых людей. Они держали в руках свечи, скандировали «Украина для украинцев!», общественный порядок охраняла милиция. После того, как марши заканчивались, милиционеры заходили в общежития и предупреждали, что на улицу лучше не выходить, так как могут быть эксцессы. Участники маршей расходились группками и избивали попадавшихся им иностранцев. Имеются показания индусов и африканцев, которые описали такого рода эксцессы, а также представили видеозапись (плохого качества). Проблема в том, что люди, давшие показания ХПГ, боятся обращаться в милицию и просят не называть их, что затрудняет разбирательство, – отметил Е.Захаров. Известно, что 25 ноября был избит иностранный студент из Национального фармуниверситета. Декан факультета, где учится студент, написал заявление в милицию и виновные были найдены. Сейчас они ожидают суда. Университет полностью оплатил лечение этого студента. «Если бы все студенты активнее себя вели и жаловались, то было бы лучше, так как милиция искала бы виновных», – отметил Е.Захаров.

По имеющейся информации, акция возле общежитий на ул. Целиноградской была организована студенческой организацией, чтобы продемонстрировать, что условия жизни у наших студентов хуже, чем у иностранных. «Но я не верю, что можно найти общественную организацию, и студентов-энтузиастов, которые будут в полночь ходить просто так», – отметил Е.Захаров. «Боюсь, что в этом деле должно разбираться СБУ. То есть, это какая-то заказная акция, и кому-то очень хочется, чтобы мы вот так выглядели нехорошо, такое складывается впечатление», – заявил Е.Захаров.

Кримінально-виконавча система

03.01.2007
джерело: www2.dw-world.de

Розслідування справи про зловживання у Львівському СІЗО затягується

   

Адвокат потерпілих у справі екс-керівника Львівського слідчого ізолятора Василя Романишина заявляє, що судове розслідування навмисно затягують. Галицький місцевий суд відправив справу Романишина на дорозслідування. Детальніше - Галина Стадник:

Василя Романишина звинувачують у завданні тілесних ушкоджень підлеглим офіцерам та у службовій недбалості. Втім, суд погодився, що права підсудного в процесі досудового слідства було порушено, тому справу скеровано на дорозслідування. В інтерв’ю “Німецькій хвилі” адвокат потерпілих Наталія Крісман заявила, що за її інформацією на рішення суду вплинули особи з вищих судових інстанцій. До того ж, каже Крісман, потерпілих постійно залякують: “Впродовж слідства і в суді були погрози учасникам процесу і мені особисто. Зараз у справі могло фігурувати більше свідків, але шляхом тиску на них, у багатьох, вибачте, виникла амнезія”. Адвокат додала, що потерпілі не вимагають суворої кари, нехай найпоблажливіше, умовне покарання, але іменем України - це важливо, каже Крісман. Романишин не визнає своєї провини і називає справу сфабрикованою. Рішення щодо дорозслідування справи прокуратурою вже оскаржено в Апеляційному суді Львівської області. Справа щодо екс-керівника львівського СІЗО триває вже понад рік.

Кримінально-виконавча система

12.01.2007
джерело: news.mediaport.info

Во многих изоляторах райотделов МВД в области нет канализации и водоснабжения

   

В изоляторах временного держания в Изюмском, Лозовском и Купянском горрайотделах ГУМВД прокуратура области обнаружила массу нарушений содержания задержанных и осужденных.

Об этом сообщил Олег Гандзя, начальник отдела надзора за соблюдением законов при исполнении судебных решений в уголовных делах, а также при применении других мер принудительного характера, связанных с ограничением личной свободы граждан, прокуратуры Харьковской области.

По информации Олега Гандзи, камеры не оснащены системой видеонаблюдения, в них недостаточное естественное природное освещение. Системы канализации и водоснабжения либо находятся в ненадлежащем или нерабочем состоянии, либо попросту отсутствуют. В изоляторах отсутствует пожарная сигнализация, не соблюдены установленные нормы жилищной площади, в Купянском и Лозовском изоляторах большая часть людей не обеспечена личным спальным местом. В Изюмском изоляторе задержанным не выдают постельное белье и матрацы, здесь, также как и в Купянском, осужденных содержат вместе с несудимыми.

Более того, прокуратура выявила нарушение требований закона в отношении содержания больных туберкулезом. В Лозовском изоляторе нарушают Закон «О предварительном заключении», не выводя заключенных на прогулки, поскольку в изоляторе нет прогулочного двора.

Как сообщает Олег Гандзя, поскольку начальники этих отделов игнорируют прокурорские акты, прокуратура направила представление начальнику ГУМВД Украины в Харьковской области.

// 12.01.2007 12:49

Адрес новости:

Армія

15.01.2007 | В Харута

Как нам обустроить нашу армию?

   

Я отец погибшего в 1986 году при исполнении служебных обязанностей курсанта ХВВАУЛ Харуты Владислава (он погиб в воздушном учебном бою).

За моими плечами остались 30 календарных лет воинской службы. Служил я в «несокрушимой и легендарной…», а уволился уже из армии независимой Украины. На моих глазах происходил процесс деградации и развала армии, об этом больно и неприятно вспоминать. Жизнь в армейской среде мне известна не по сводкам и рассказам, которые преподносились угодниками от армии своим государственным и политическим покровителям, а из реальной жизни. Потеряв сына, я узнал еще одну сторону реальной жизни, безразличие и жестокость со стороны государства и общества новой, независимой формации - Украины. Но это тема особого разговора. Работая по созданию и формированию Харьковского областного союза солдатских матерей (ХОССМ), я провел анализ причин гибели военнослужащих во время службы в армии. Наряду с так называемой гибелью военнослужащих при исполнении служебных обязанностей, поражает процент гибели (смерти) от заболеваний и самоубийств, что, по сути, тоже заболевание. Каждый десятый погибший военнослужащий умирает в период от 1-го до 3-4-го месяцев службы. Почему этот вопрос никого не насторожил, в чем причина такой трагедии в армии? Можно обвинять медкомиссии в плохом отборе призывников, и это факт, но есть и другой момент, который может вполне здорового юношу привести к смертельному исходу. Самый тяжелый период службы молодого воина – это первые полгода. Юношу отрывают от привычного уклада его жизни, от родных, от друзей. Кто сейчас попадает на службу в Вооруженные Силы Украины? Те, кто не сумел «увильнуть» от службы и лишь немногие идут добровольно, в надежде после армии найти свой путь в жизни. В бытность СССР, служба в СА для простых парней считалась неизбежным и необходимым элементом их жизни. Воспитанные на примере предыдущего поколения, подвиг которого воспевался в литературе, в кинофильмах, песнях, в рассказах фронтовиков. Сейчас же к вопросу службы в армии подход совершенно иной. Каждый родитель мечтает и постоянно мыслит о том, как защитить сына от службы в армии, которая потеряла не только престиж воина, но и сам смысл ее назначения. Во имя чего служить, кого и от кого защищать?

В государстве разгул беззакония, сплошное воровство и коррупция, сплошная ложь и беспредельщина. И самое страшное в том, что и армия поражена той же болезнью взяточничества, невежеством, некомпетентностью в военных вопросах и т.д. и т.п.

Но парня все же призвали на службу. С первых же дней между призывниками идет естественный раздел на «крутых» и «лохов». В разряд «лохов» попадают те, кто скромен, наивен, не научился лжи и наглости, туда же попадают и юноши с каким-либо физическим недостатком. По прибытии в воинскую часть, слава «лохов» за ними сохраняется. «Старики» начинают учить молодежь уму-разуму, «крутые» сразу же становятся «шестерками» стариков и в угоду им начинают издевательство над теми, кто показал им свою слабинку. «Лохи» становятся изгоями, жизнь становится невыносимой, на них ложится двойная, а порой и тройная нагрузка выполнять работы за себя и тех парней, они становятся рассеянными, неопрятными, за что и получают от тупоголовых командиров взыскания и подвергаются дополнительному моральному унижению. В итоге, не видя выхода из сложившейся ситуации, устав от физического и морального издевательства, они идут на крайние меры и пополняют ряды самоубийц. Те же, кто не решается на такой шаг, изможденные, попадают в лазареты, санчасти с «сопроводиловкой», что это сачок и разгильдяй, «волынящий» от службы. Как итог, они умирают от побоев, заражений, истощения, осложнений.

Виновных в их смерти, как правило, нет! Винить личный состав – это, значит, винить себя, а какой командир пойдет на это? Кто признается, что он не способен навести порядок в своем подразделении?

Я думаю, что подобные мысли уже не раз приходили к вышестоящим отцам – командирам. Но им ведь тоже нет смысла открыто говорить об этом, ведь могут неправильно понять и турнуть с насиженного, с таким «трудом» добытого места. Уж лучше пусть родители забирают прах своего ребенка, а наш мундир с «позолотами» останется чист. А совесть и честь командира поменяем на «доляры» в виде должностных окладов.

Если у вас хватило терпения прочесть все изложенное выше, у меня после долгих раздумий над проблемой повышения уровня нравственной, физической и, главное, душевной адаптации призывников, родилась идея, с которой я хочу с вами поделиться и думаю, тот, кто искренне хочет помочь молодым воинам, найдет в ней крупицу, достойную внимания. Суть вот в чем.

Для выявления среди призывников ошибочных заключений медкомиссий районных и областных военкоматов необходимо время для наблюдения и проверки призывников на способность переносить нагрузки воинской службы, необходимо время для их закалки в физическом плане и контроля за их психическим и моральным состоянием. Необходимы меры пресечения попыток наносить моральные и физические травмы. Необходимо знать индивидуальные возможности каждого призывника, его положительные и отрицательные стороны, его склонности и его нравственность. Необходимо четко представлять, на что, к какой службе готов тот или иной призывник, и только после этого отправлять его в войска для прохождения службы, к условиям которой он больше всего пригоден. На первый взгляд все это понятно и «бобику», вопрос только в том, как это осуществить? На мой взгляд, довольно просто. После «капитальной перестройки» в Вооруженных силах Украины, которая длится и по сей день, у Минобороны имеются все еще не »приватизированные» полигоны, казармы, военные городки. На одном из таких объектов в областных центрах или вблизи от них возродить жизнь, подчинить их облвоенкоматам, и направлять туда всех призванных на службу в армии призывников. Там они должны пройти курс молодого бойца под пристальным надзором медиков, психологов и других специалистов, а не штатных единиц, которые не только проконтролируют их состояние, но и помогут им адаптироваться к условиям армейской службы, научат их азам армейского быта.

Изобилие боеприпасов дает возможность научить призывников обращению с оружием всех видов, произвести пробные стрельбы, «обкатать» взрывами боевых снарядов на полигонах (меньше будут взрываться на складах), дать им ощутить рев и мощь танков, самолетов, боевых машин и тому подобное. Разумеется, за месяц этого всего не проделаешь. Значит, пребывание молодого солдата в «учебке» должно длиться ровно столько, сколько потребуется для подготовки парней к армейской службе. И только после всего этого, отбраковав непригодных к службе по тем или иным параметрам, после принятия военной присяги, молодых воинов направлять в воинские части для прохождения срочной службы, учитывая индивидуальные способности каждого призывника. Возникает вопрос о средствах на содержание школ призывников. А разве каждая воинская часть не предоставляет помещения, медпункты, столовые и людей на проведение курса молодого бойца? Предоставляет, но результат, как это всем известно, от таких курсов весьма плачевный. Как правило, курс молодого бойца заключается в использовании их, как дармовой рабочей силы для командиров всех рангов. В итоге – цинковые гробы родным.

Лучшие, наиболее подготовленные, могут быть по разнарядке оставлены в школе для подготовки младших командиров. Это обломает в какой-то мере зубы «старикам», подготовленные ребята смогут защитить свою честь и достоинство. Кроме того, они более квалифицированно будут обучены армейскому делу и, даже если они в дальнейшем по месту своей службы будут видеть свое табельное оружие только во время чистки, у них будет опыт его применения, пусть малый, но все же опыт.

Возможно, подобная подготовка потребует увеличения срока службы на месяц или два, но любая мать согласится ждать своего сына дольше на месяц или два, лишь бы он вернулся домой здоровым, как телом, так и душой.

И еще одно, школа призывников не должна быть политизирована под какую-то партию, стоящую у власти. Воины должны воспитываться на патриотических подвигах героев войны, а не тех, кто стрелял им в спину со всевозможных схронов и засад. Предательство, во имя чего бы оно ни осуществлялось, всегда остается предательством, в какую бы форму и окраску оно не облачалось.

Ветеран Вооруженных Сил, Отец погибшего военнослужащего В Харута  

Коментар «ПЛ»: Ознайомившись із статтею п. Харути, я умовно поділила її на дві частини: проти першої частини повстала уся моя сутність, моя душа.

А от з другою частиною, стосовно підготовки солдат я цілком погоджуюсь. Заслуговують на увагу пропозиції п. Харути щодо спостереження за новобранцями протягом кількох місяців з метою більш якісного відбору та контролю за станом їх не тільки фізичного, але й психічного здоров’я, здатністю адаптування, тощо.

Так, це дуже слушна думка, бо в результаті цього додаткового ретельного і більш фахового спостереження, юнак або буде комісований, якщо з’ясується, що він має хвороби, які приховав при призові (про причини такого явища ми вже неодноразово писали), або він виконуватиме таку роботу, на яку він здатен. В усякому разі, до звичайної частини потраплятимуть не жовтороті пташенята, а солдати, які, принаймні, вже ознайомлені з солдатським побутом, трохи звиклі до служби, до труднощів.

Я цілком підтримую таке нововведення в армії і вважаю, що Міноборони варто би звернути увагу на пропозицію пана Харити та втілити її у життя.

Марія Шутальова

Погляд

12.01.2007 | Олександр Северин
джерело: maidan.org.ua

Основний інстинкт. Діагностика

   

В Україні не існує ні опозицій ні коаліцій. Все це омана. Всім нам підло набрехали. В Україні існує конфлікт, котрий чекає на своє вирішення.

Цей конфлікт не є протистоянням між політичними силами. Такого кшталту протистояння, властиво, у нормальних правових державах та за умов розвиненого громадянського суспільства і гарантованої демократичности виборів, вирішуються саме виборами. До того ж, це є радше не засадничою контроверсією, а чинною демонстрацією єдности і боротьби протилежностей, суть вагомого чинника суспільного прогресу, як той казав.

Але то - у нормальних державах, тоді як у нас держава ненормальна: геть розкоординована та інтоксикована отрутою зовнішнього походження і надлишком місцевого гівна. Причому схильна до явно садистичних проявів стосовно того, кому б вона за поширеною легендою, мала б слугувати. Про правову державу нема і мови. Але то - за розвиненого громадянського суспільства (самоусвідомленої, самодостатньої та безкомпромісно вільної-у-собі нації).
Але то - за демократичности виборів. Перепрошую, але твердження про підсумкову демократичність виборів-2004 та майже повну демократичність виборів – 2006 – то суцільно від лукавого. У першому випадку – тому що побічним вислідом тих перегонів стала збочена “політреформа”. У другому - позаяк кожен може покласти руку на серце (наприклад) і з усією суворістю спитати собе, а чи можна визнати цей виборчий процес (втім, як і попередні) функціонуванням механізму перетворення інтересів громадян на політику? Себто на політики: на державному та місцевому рівнях? Принаймні сумнівно, чи не так?

Відтак, мусимо з глибоким сумом емпірично констатувати, що єдиним реальним, постійним і поки що неуникненним вислідом дійства під кодовою назвою “вибори в Україні” є переміна декорацій, колооберт персонажів у середовищі скурвленої номенклатури (цікаво, до речі, а буває номенклатура нескурвлена?). І то – все.

І всі смикання політиків і дрібних політиканчиків, всі ці взаємні звинувачення, фонтани пристрасти, фейерверки патетики, депутатські членоушкодження, шизофренія політреформи і юродива блаженність меморандумів та універсалів, карколомні політоборудки, підкилимні домовлености, залаштункові фракційні злягання, ритуальні танці навколо трибуни, тотальна зрада всіма усіх, купи остогидлого компромату – то все лайно. “Блядство всьо ето”, - як казав персонаж з “Московіади” Андруховича. Попса. Декорація. Локшина. Фанера. Мило. Зрєліщє для тих, хто поки що має трохи хліба. Камуфляж для використання в умовах громадянської війни. Нас беруть на понт. Щоби ми не вийшли на барикади, нам показують лялькову виставу з барикадами з пап’є-маше. Чи пластиліну.

Отже, наявний невирішений конфлікт – це виборостійка контроверсія між поділеним на автономізовані клани ко[д]лом владоможців (як посадовців, так і “тіньовіків”, наразі йдеться не про формальности, а про можливости впливу) і громадянами, котрі теоретично є сувереном, а на практиці “еліта” на них “оперлася”. І дарма, що ми ще не повністю усвідомили і цей воєнний стан і свій неуникненний статус сторони цього конфлікту, його глибину та екзистенційність. Хто ще “не вкурив” як слід сюрреалістичного амбре суміши (бодяги) важкого донецького самосаду з єнакієвськими кізяками та відверто галюциногенного хоружівського меду – тому невдовзі допоможуть. Мало не буде.Але ж дія породжує протидію.

І тому, давно обсервуючи (раніше – з драйвом уболівальника, потім - з інтересом дослідника, а все частіше – з поки що стриманою огидою) вар’ят-шоу “Малоросійський політикум”, я врешті сформулював до його персонажів вельми актуальне запитання. І це не про рецидиви совісти чи то розміри і конкретний різновид персональної “жаби”. Це про наявність інстинкту самозбереження. Або про безваріантне домінування в якости основного інстинкту нічим не стриманої ненажерливости.
В останньому випадку згадується одна з екстремальних версій причини вимирання бронтозаврів, титанозаврів, птеродактилів та інших диплодоків. Вони вчаділи власними випарами.

12.01.2007

Жертви політичних репресій

10.01.2007 | Василь Овсієнко

12 січня – День українського політв’язня

   

Нещодавно віце-прем`єр з гуманітарних питань Дмитрій Табачник ошелешив українське суспільство цинічною фразою: «Нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем». Доктор історичних наук, автор двох дисертацій про репресії в Україні в 20–40-х роках не може не знати, де тоді поділася українська інтеліґенція і хто працював у ЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. Мав би знати й про долю ближчої за часом української інтеліґенції, шістдесятників. Зараз справляємо Різдвяних Василів – поминаємо Стуса, який загинув у концтаборі 47-ми років, Симоненка, якого побили міліціонери і він помер 28-ми років, Чумака, розстріляного у 18 років. Наведу лише один приклад: з того, що написав в останні 5 років свого життя вдруге ув`язнений 1980 Василь Стус, збереглося лише 45 листів до рідні та 16 дрібно списаних клаптів, які тепер публікуються під назвою «З таборового зошита». Про долю збірки віршів «Птах душі», де мало бути до 300 віршів і стільки ж перекладів, російська влада відповідає вдові та синові, що з ліквідацією табору всі папери знищені. Я читав цю збірку в лютому-березні 1984 року, коли сидів зі Стусом в одній камері, але через тяжкий фізичний свій стан не спромігся вивчити жодного з написаних верлібром віршів. Досі картаю себе за це. «Творчість Василя Стуса – дерево з обрубаною вершиною», – каже Михайлина Коцюбинська. Це ще один злочин російського імперіялізму проти української культури. Тим часом Леонід Бородін, останній співкамерник В.Стуса, а нині головний редактор журналу «Москва», опублікував усе, що написав у неволі. Чому б тепер віце-прем`єрові на державному рівні не звернутися до російських властей, щоб старанніше пошукали рукопис Стуса? Хай спитають пермських кагебітів Афанасова, Ченцова, Васілєнкова. Хай сам спитає Василя Івановича Ільківа, який ще недавно працював в СБУ. Хай пообіцяє велику винагороду тому, хто, може, не спалив рукопис, а приберіг його до ліпших часів. Адже такі випадки траплялися. Наприклад, один кагебіст спалив тільки перших 25 сторінок спогадів Бориса Антоненка-Давидовича, а решту згодом продав родині за 1000 доларів. Але пан віце-прем`єр зацікавлений не у зміцненні конкурентоспроможності української культури у позвах з рідною йому російською, а якраз навпаки, в подальшому ослабленні її. Він, наприклад, вважає непотрібним дублювати фільми українською мовою, бо це, бачте, економічно невигідно.  

З цієї нагоди саме в ці дні годиться згадати, що 35 років тому, 12 січня 1972 року, в Україні здійнялася була нова хвиля арештів української інтеліґенції. За ґратами тоді опинилися лідери шістдесятництва Іван Світличний, Євген Сверстюк, В`ячеслав Чорновіл; цього ж дня були заарештовані Василь Стус, Зіновій Антонюк, Данило Шумук, Іван Коваленко, Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Олесь Сергієнко, згодом Іван Дзюба, Надія Світлична, Семен Ґлузман, Василь Лісовий, Євген Пронюк, Валерій Марченко – в Києві; у Галичині Іван Гель, Ірина та Ігор Калинці, Михайло Осадчий, Стефанія Шабатура, Зорян Попадюк, Василь Романюк, Богдан Ребрик, Оксана Попович, Ірина Сеник, Василь Долішній, група Володимира Мармуса; у Харкові Анатолій Здоровий, Ігор Кравців; в Умані Кузьма Матвіюк, Богдан Чорномаз; у Черкасах Василь Захарченко; ще в кінці 1971 в Одесі були заарештовані Ніна Строката, Олекса Різників... Список сягнув сотні осіб. За цим стояли сотні обшуків; тисячі людей були стероризовані допитами.

Це не були ані підпільники, ані якимось чином організаційно пов’язані між собою люди. Вони діяли на основі міжособистих контактів. Та коли докупи сходиться так багато таких розумних, талановитих, добрих, славних людей – то щось із цього мало бути, сказав якось Євген Сверстюк. Після десятиліть сатанинської селекції – фізичного і морального винищення всього найкращого, що було в українському народі – поява цього покоління видається майже дивом. Уже фактично існувала інфраструктура виготовлення та розповсюдження позацензурної літератури – самвидаву, особливо з появою 1970 року машинописного журналу «Український вісник» (його редагував В’ячеслав Чорновіл). У самвидаві переважно не ставилось питання про зміну ладу. Але, діючи в рамках існуючої системи, шістдесятники відновлювали суму соціяльно-психологічних якостей інтеліґенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, неприйняття несправедливості, повагу до етичних норм, до права й законності. У цьому середовищі панувала висока культурна і моральна атмосфера, чутливість до нових ідей. Воно протистояло як офіційній тоталітарній ідеології, так і примітивізмові. Воно об’єднувало людей різних поглядів і національностей, які, однак, ніколи не оголошували один одного ворогами, тому що в той час усім однаково потрібна була свобода, а державна незалежність України уявлялася ймовірним ґарантом такої свободи. Епоха старанно культивованої безликої маси і тотального страху поволі відступала – відроджувалась Особистість. «Ти знаєш, що ти – людина?» – спитав Василь Симоненко ще не початку 60-х. Культурницькі вимоги Особистості неминуче переростали в рух політичний, антиімперський, оскільки колоніяльне становище було основною причиною нищення української культурної самобутності. Поезія В. Симоненка була, можливо, найпершим виразним свідченням цього доростання до політичних вимог: «Народ мій є. Народ мій завжди буде. Ніхто не перекреслить мій народ». Це був моральний, етичний спротив блискучої когорти непересічних особистостей, які вже здатні були розгорнути великий національно-визвольний рух. Це розуміла й колоніальна влада – з цієї точки зору удару по шістдесятниках вона завдала дуже вчасно.

Український самвидав перетинав кордони. Він звучав по радіо «Свобода», виходив іншими мовами. Він розхитував російську імперію, яка вже не витримувала ідеологічної, економічної та військової конкуренції з демократичним Заходом і мусила втягуватися в процес «відпруження». Тому ЦК КПРС 28 червня 1971 року ухвалив таємну постанову «Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів», а Політбюро ЦК КПРС 30 грудня постановило розпочати всесоюзну кампанію проти самвидаву з метою зруйнувати інфраструктуру його виготовлення та розповсюдження. Для українського руху було розіграно окремий, «шпигунський детектив». 4 січня 1972 року на кордоні в Чопі було затримано громадянина Бельгії туриста Ярослава Добоша, члена «Спілки Української Молоді». Він після належної «обробки» показав, що зустрічався у Львові та Києві і «обмінявся інформацією» з кількома шістдесятниками. Примітивна авантюра зі «шпигунськими» пристрастями закінчилася прес-конференцією Добоша 2 червня, після чого його видворили за межі СРСР. У Бельгії на першій же прес-конференції для західних журналістів Добош заявив, що свідчення в Києві він дав під примусом, і відмовився від них. Проте «справа Добоша» виконала свою роль і поклала початок «ґенеральному погрому» 1972-73 рр.

Нікому з заарештованих не інкримінувати «зради батьківщини», тільки «антирадянську агітацію і пропаганду» (ст. 62 КК УРСР). Але майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний реченець – 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання – й етаповані за межі Батьківщини – в Мордовію та Пермську область Росії, потім у Сибір та в Казахстан. Найупертіші були запроторені у психіятрички.

Суспільна атмосфера після арештів 1972 року була гнітючою. Поодинокі спроби протестувати проти арештів присікалися щонайжорстокіше. Заява блискучого перекладача іноземної літератури Миколи Лукаша, що він готовий сидіти замість Івана Дзюби, обернулася йому фактичним домашнім арештом і забороною публікуватися. 5 липня 1972 року філософ Василь Лісовий відніс у ЦК КПУ свій «Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України», який закінчувався так:

«Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується «справою Добоша», після подання цього листа я безперечно опинюся в числі «ворогів». Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а «справа Добоша» — це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така «справа» дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи — ось чому прошу мене також заарештувати і судити». Його «прохання» було задовільне наступного дня…

Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи, викидали з черг на квартири, їх самих або їхніх дітей не допускали до вищої освіти або виключали з інститутів, їм закривалися будь-які можливості службового зростання і творчого оприлюднення (друк, виставки тощо). Як відродження 20-х років справедливо називають розстріляним, так відродження 60-х – задушеним. Хто хотів вижити – мусив принизливо каятися (Зіновія Франко, Микола Холодний, Леонід Селезненко, Василь Захарченко), інші – криводушно писали пасквілі на своїх недавніх друзів або закордонних «українських буржуазних націоналістів – найманців іноземних розвідок», вичавлювали з себе фальшиві оди на честь душителів своєї батьківщини (Іван Драч, Дмитро Павличко), окремі не витримували задушливої атмосфери і спивалися (Михайло Чхан), накладали на себе руки (Григір Тютюнник), найстійкіші – надовго йшли у «внутрішню еміґрацію» (Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Валерій Шевчук), або й справді еміґрували в Росію (Лесь Танюк, Павло Мовчан).

Фізично розгромивши шістдесятників, Москва розгорнула безпрецедентну експансію на Україну, прагнучи цілковито ліквідувати її мовну, культурну та історичну національну ідентичність. Робилося це через знищення україномовної системи освіти, газет та журналів, політичні чистки. Унаслідок цього величезні маси української людности у своїй національній і людській самосвідомості опустилися нижче нуля: вони стали соромитися й цуратися свого українства. Ще одне таке покоління – і рятувати Україну вже не було б кому і для кого...

Назагал же покоління шістдесятників не осоромило свого козацького роду. Випадки морального падіння і каяття, щоб купити свободу, попри шалений тиск, були вкрай рідкісними. Тут слід віддати належне КГБ: воно добирало в табори – на цю новітню Січ Запорозьку – високоякісні кадри. Шістдесятники продовжили свою боротьбу і в неволі, пишучи й там самвидав, борючись за статус політв’язня, захищаючи свою честь – а отже й гідність цілої нації. Зокрема, з ініціятиви «зеківського ґенерала» Вячеслава Чорновола вони з 1975 року починаючи відзначали 12 січня – День українського політв’язня – голодівками і протестами. Їх підтримало старше покоління – повстанці, які чесно досиджували 25-літні терміни і мали в таборах авторитет найстійкіших борців. Шістдесятники заслужили моральної підтримки демократичного світу. Через них світ довідався про Україну, яка бореться, – і став їй допомагати. Світ поважає країни, які засвітилися духовними проявами. Незалежність не впала нам з Неба. Це шістдесятники, а через 5 років після їх арешту Українська Гельсінкська Група, поставили українське питання у контекст протиборства тоталітарного СССР і демократичного Заходу – і разом з ним подолали Імперію Зла, здобули свободу і незалежність. Ще 1981 року відомий дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницький відзначив:

«...підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше».

Ці останні слова стосуються Тебе, молодий сучаснику. Чи скористаєшся Ти здобутою свободою, чи готовий Ти прийняти естафету особистого прямостояння і самонаповнення України українським змістом? Бо нинішня влада, зокрема, в особі віце-прем`єра Табачника, пропонує Тобі жити в Україні – але без України...

Ще нагадаю молодим людям, що ввечері 11 січня 1981 члени Київського демократичного клубу Сергій Набока, Лариса Лохвицька, Інна Чернявська, Леонід Мілявський та Наталка Пархоменко, яким було тоді трохи за 20 років, розклеїли в Києві кілька екземплярів листівки: «Співвітчизники! 12 січня — День українських політв’язнів. Підтримаймо їх!». Усі були затримані поблизу ст. метро «Більшовик», четверо перших ув’язнені на три роки.

Тепер за українство «ніхто не поведе тебе в кайданах» (Т.Шевченко). Але я вийду на вулицю – і не бачу, не чую українців. Почуваюся, що я в Києві – національна меншина. І так буде, доки Ти не станеш поводитися як українець.

Бюлетень "Права Людини", 2007, №01

При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль