пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200714
№14
2007

Бюлетень "Права Людини"

Вибори

15.05.2007 | Всеволод Речицький, Конституційний експерт Харківської правозахисної групи

Десять тез про українську виборчу систему

   

Весна 2007 року подарувала Україні політичну несподіванку. Вже вдруге в країні позачергові парламентські вибори стають нагальною проблемою. Чи готова Україна до нових виборів, і чи дійсно Верховна Рада в новому форматі має шанси стати кращою за свою попередницю, покаже час. Проте вже тепер можна сказати, що виборча система України, попри порушення традиційного графіку її використання, сама перебуває в кризовому стані. Якщо праведну ціль можна осягнути лише достойними засобами, то подолати політичну кризу, не позбавившись головних недоліків національної виборчої системи, буде важко, якщо взагалі можливо.

Так склалося, що при спробі окреслити реальний стан українського виборчого законодавства та практики його застосування, коментар та основні застереження органічно склалися у десять тез. Тому даний аналіз української виборчої системи побудовано у вигляді відносно автономних за змістом констатацій.

 

1. Перш за все, не можна оминути увагою ту обставину, що засади української виборчої системи викладено у статтях 69-74 національного Основного Закону, які утворюють окремий інститут під назвою „Вибори. Референдум”. Даний інститут охоплює весь Розділ ІІІ Основного Закону, який, відповідно до статті 155 Конституції, віднесено до норм підвищеного захисту та стабільності. Простіше кажучи, будь-яка спроба вилучити чи модифікувати конституційні статті про вибори і референдум вимагала б обов’язкового застосування того ж таки референдуму як форми прямої демократії. Як стверджує стаття 155, розділи I, III та XIII Конституції України змінюються в особливому порядку, який вимагає ускладненої юридичної процедури.

В то й же час, попри захищеність основ виборчої системи України юридичними гарантіями найвищого рангу, на практиці ніщо в вітчизняному публічному праві не міняється так швидко й часто, як поточні виборчі закони. Майже кожні чергові вибори до Верховної Ради України та місцевих рад від часу набуття Україною державної незалежності проводилися на основі нових або суттєво оновлених виборчих законів. Те саме мусимо сказати й про вибори Президента.

Якщо не рахувати Конституції, то виборче законодавство України складається із законів: „Про вибори Президента України” № 474 – XIV від 05.03.99 р. у редакції Закону № 1630-IV від 18.03.04 р.; „Про особливості застосування Закону України „Про вибори Президента України” при повторному голосуванні 26 грудня 2004 р.” № 2221-IV від 8.12.04 р.; „Про вибори народних депутатів України” № 1665-IV від 25.03.04 р. у редакції Закону № 2777-IV від 07.07.05 р. та Закону № 3368-IV від 19.01.06 р.; „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” № 1667-IV від 06.04.04 р. із змінами, внесеними відповідно до Кодексу адміністративного судочинства № 2747-IV від 06.07.05 р., а також законів № 3253-IV від 21.12.05 р., № 3368-IV від 19.01.06 р., № 3437-IV від 09.02.06 р., № 3519-IV від 14.03.06 р.

Крім того, після прийняття Закону № 2766-III від 18.10.01 р. „Про вибори народних депутатів України” Конституційним Судом України були ухвалені рішення щодо конституційності його окремих положень. Зокрема, йдеться про Рішення КСУ № 1-18/2002 від 30.01.02 р. та Рішення КСУ № 13-рп/2003 від 03.07.03 р., які також слід вважати частиною виборчого законодавства.

Якщо ж говорити про стратегію розвитку національної виборчої системи, то спочатку Україна мала мажоритарну систему виборів до всіх без винятку рад, потім – мажоритарно-пропорційну для виборів у парламент, і мажоритарну – для виборів місцевих рад. Нарешті, під тиском найкращих очікувань і сподівань, а також внаслідок політичної реформи 2004 року змішану систему парламентських і мажоритарну – місцевих виборів було змінено на чисто пропорційну.

На хвилі ентузіазму ініціативу довели до логічного кінця. Віднині лише сільські та селищні ради обираються в Україні не за партійними списками... В результаті, задекларована у Конституції стабільність виборчої системи на практиці обернулася безпрецедентною рухливістю поточних виборчих законів. Сьогодні динаміка виборчого законодавства за своєю рухливістю уподібнилася до ртуті.

Як відомо, у 2004 році Закон про вибори Президента був коригований прийнятим перед останнім туром голосування законом про особливості застосування першого закону. Відомо, що позачергові вибори до Верховної Ради 2007 року планується провести на основі пакету законодавчих поправок. Йдеться, зокрема, про доцільність відміни права голосувати за відкріпними посвідченнями.

 

2. Виборчі системи, що використовуються в сучасному світі, бувають не лише мажоритарними, пропорційними або змішаними. Незалежно від традиційної класифікації, їх можна вважати також відносно простими або відносно складними. Навіть якщо вибори відбуваються у формі голосування поштою (Європа) або натискання кнопок чи важелів на електронному пристрої (США), їх можна віднести до першої або другої групи. Зокрема, українські вибори шляхом голосування паперовими бюлетенями можна вважати відносно простими.

Мовою математики українську систему народного волевиявлення можна було б назвати „арифметичною” – на відміну від тих систем, які цією ж мовою можна було б назвати „алгебраїчними,” тобто не зовсім простими. Звертає на себе увагу факт, що Україна від самого початку модифікує просту систему підрахунку голосів, хоча фахівці в ділянці конституційного права та виборчих систем знають, що чим складнішою є виборча система, тим адекватніший до настроїв і уподобань електорату результат вона дає. Звичайно, за умови, коли складність відповідає рівню підготовки виборців та виборчих комісій.

Але якщо на виборах забезпечується врахування індивідуальних преференцій (зміна позицій кандидатів у виборчих списках), або використовуються інші складні в математичному чи організаційному відношенні системи, то це вимагає освіченого активу, спеціально підготовлених виборчих комісій. У цьому випадку волонтерів необхідно спеціально підбирати, заохочувати та тренувати. Можливо, саме тому в Україні уникають технологій, що вимагають застосування складних виборчих формул.

Втім, навіть при спрощених обчислювальних моделях мало не кожні вибори в Україні нагадують політичний аврал. Нерідко трапляється, що активістів для роботи в дільничних комісіях підбирають в останній момент. Не дивно, що у такому випадку їх недостатньо інструктують. Їх також недостатньо заохочують – невідповідно  до їх реальної ролі, відповідальності і затрачених зусиль. Не дивно, що на останніх парламентських виборах незалежні спостерігачі констатували велику кількість помилок при складенні виборчих протоколів.

 

3. Окрему проблему виборчої системи України становить використання пропорційної моделі на місцевому рівні. За винятком мажоритарних виборів сільських і селищних рад, решта органів місцевого самоврядування обирається в Україні за пропорційною системою на основі партійних списків. При цьому всі зареєстровані Міністерством юстиції та Центральною виборчою комісією партії і блоки діють на основі загальнонаціональних програм. Такою є стандартна вимога Закону „Про політичні партії в Україні” № 2365-III від 05.04.01 р.

Згідно із законодавством, партійні програми і статути в Україні мають уособлювати загальнонаціональний інтерес. Це, в свою чергу, означає, що на виборах органів місцевого самоврядування відбувається фактичне перенесення централізованого політичного світобачення на місцевий рівень. Проте інтереси місць і регіонів часто органічно не співпадають з інтересами центру. Відтак, вони далеко не найліпшим чином вкладаються у рамки партійних програм.

Подібні протиріччя виникають і підсилюються ще й тому, що в Україні визнається й реально застосовується громадівська теорія місцевого самоврядування, згідно з якою первинними суб’єктами самоврядування вважаються громади – автономне  джерело публічної влади, яка не належить державі, а є самостійною (муніципальною). За такого підходу місцеве самоврядування та його органи вирішують питання лише місцевого значення, а здійснення повноважень державної влади покладається на місцеві органи державної влади (державні адміністрації).[1]

Згідно з частиною першою статті 140 Конституції України територіальна громада розглядається як первинний суб’єкт місцевого самоврядування, що відповідає саме громадівській концепції місцевого самоврядування. Таким чином, місцеве самоврядування в Україні обмежується самостійним вирішенням питань місцевого значення в межах Конституції і законів України і зосереджується в селах, селищах та містах.

Вочевидь суперечить цій системі партійно-імперативний мандат на місцевому рівні. В результаті, депутатські фракції в обласних і районних радах опиняються під подвійним тиском. З одного боку, ними керує політичний центр, погано обізнаний з реальним станом речей на місцях. З іншого, – навіть безпартійні депутати місцевих рад опиняються під тиском фракційної дисципліни, яка подекуди вже призвела до утворення справжніх авторитарних сект – структур самодостатніх, проте не надто корисних для здійснення місцевої політики.

Таким чином, перенесення політичної централізації та фракційної дисципліни на місцевий рівень створює не найкращу робочу атмосферу в обласних та районних радах. Надміру консолідоване за партійною належністю голосування, розшарування депутатського корпусу на непримиримі політичні угруповання є наслідком хибної конструкції української виборчої системи.

 

4. Крім того, місцевий імперативний мандат відсторонив від участі в управлінні державними і громадськими справами незалежних думкою і політичною позицією особистостей. За діючим законодавством про вибори подібним людям в місцевих представницьких органах і парламенті України просто не знаходиться місця. В результаті, далеко не всі політично сильні особистості можуть повноцінно увійти в публічний простір, доступитися до ЗМІ.

Щойно інтелектуально розвиненому, самодостатньому індивіду схочеться прислужитися своїй громаді, як він мусить схилятися перед місцевим партійним функціонером. І це при тому, що масштаб його особистості часто-густо є не до порівняння ширшим за масштаб фігури партійного активіста. Честолюбство офіційного лідера входить у суперечність з „егоїзмом” новоприбульця, що залишає останнього за межами політичного процесу. Так або інакше, індивідуалізм, як типовий атрибут ліберального суспільства, в Україні повноцінно не прижився. Натомість маємо оновлену версію українського „демократичного централізму”.

Що при такій системі залишається робити автономним особистостям, наразі не зрозуміло. Їх інтелектуальний, організаційний потенціал не використовується, що суттєво підсилює стан політичної фрустрації в суспільстві. Прикро, але в модерній Україні не тільки лідер опозиції Ю.Тимошенко, але й Президент країни В.Ющенко підтримують ідею імперативного мандату. І хоча Парламентська Асамблея Ради Європи намагається відучити українських політиків від надмірного адміністрування, національна виборча система вперто вкладає оригінально мислячих людей в прокрустове ложе партійних програм і програмок. Ще й досі не особистість прикрашає собою партію або фракцію в Україні, а приналежність до спілки забезпечує публічний простір „гвинтику” особистості.

 

5. Перехід від мажоритарної виборчої системи до системи змішаної, а від неї – до пропорційної із закритими списками, перетворив українські вибори на голосування за партійними етикетками. Зовні все виглядає так, ніби політична реформа 2004 року запровадила універсальний лозунг: голосуйте за партію – партія владнає все.

Останнє призвело не тільки до надмірного політичного впливу центру на місцях. Нерідко імідж молодих партій дискредитується недосвідченістю або малою чисельністю їх провінційних еліт. Це, в свою чергу, провокує у виборців підозру в тому, що й на загальнонаціональному рівні партія є неперспективною.

Голосування виключно за партійними списками на місцевому рівні вимагає, щоб виборці розумілися на нюансах політичної гри. Проте саме такого розуміння в сучасній Україні, за винятком столиці, поки що бракує. Таким чином, пропорційна система вимагає пристойної політичної освіти в провінції. Освіта ж вимагає добробуту, якого людям поки що бракує в українських селах та містечках.

Невміння пересічних виборців розібратися у процесах, які протікають за партійними лаштунками, уже призвело до того, що в Україні почала відроджуватись цензова демократія. Віднедавна державне управління і місцеве самоврядування все більшою мірою нагадує правління власників від імені власників та в інтересах власників.

 

6. Нині в Україні точаться дебати про доцільність імперативного мандату. При цьому йдеться не про класичний імперативний мандат (залежність депутатів від електорату, наказів виборців), а про жорстку фракційну дисципліну, політичний централізм в його пострадянському варіанті. На жаль, виборча система України поки не спромоглася стати демократичною і відкритою. Сталося так, що піраміда великого тоталітаризму розпалася у нас на маленькі пірамідки авторитаризму місцевого рівня. Замість однієї „керівної і направляючої” сили українці мають півтори сотні партій, проте демократія у кожній із них залишається на характерному для комуністичних часів рівні. За свідченням науковців, право вирішувати в українських партіях належить елітам, які складаються з... трьох-чотирьох осіб.

Подібна система не рахується з тією обставиною, що в сучасному світі все частіше виникає ситуація, коли кожен є правим по-своєму. З іншого боку, чим складнішою є політична проблема, тим меншим є число осіб, які здатні її залагодити. Все це свідчить про нагальну потребу усвідомити цінність індивідуального початку у поєднанні з терпимістю та плюралізмом. На жаль, індивідуалізовані підходи до оцінок і розв’язання проблем в Україні не заохочуються й спостерігаються рідко.

Політичні еліти України демонструють невисоку готовність до розуміння того, що в стратегії розвитку країни може існувати декілька рівноцінних варіантів. Тобто політики сприймають мозаїчність українського суспільства у якості, що не призначається для практичного застосування. Багато з них продовжує сповідувати ксенофобію в стилі радянських часів. Саме в радянських історичних нашаруваннях бере свій початок імперативний мандат, остракізм інакомислячих, закриті для загалу виборчі списки, ідеологічна непоступливість у поєднанні із здатністю до шантажистського голосування.

 

7. Реальне життя є строкатим та гнучким, проте негнучкою залишається українська політична система. В Україні спостерігається дивне поєднання політичного плюралізму з жорсткістю партійних ідеологій. При цьому кількість політичних партій в країні у багато разів перевищує кількість сюжетів світової літератури.

Багато партій відзначає перебільшене уявлення про свою значущість. Хоча стратегії політичного розвитку в світі є відносно обмеженими (праві, ліві, центр, радикальне крило, «зелені»), амбіції політичних еліт України погано корелюються з рейтингами їх популярності. Останнє не дивує, бо навіть мінімальна легітимація дозволяє українському політику стати на чолі Верховної Ради.

При цьому партії, що прикрасили виборчі списки прізвищами колишнього спікера, голови Верховного Суду або президента не змогли подолати прохідного бар’єра. Актуальні симпатії українських виборців суттєво контрастують із самооцінками колишніх керманичів країни. З одного боку, в Україні швидко змінюються політичні уподобання електорату, з іншого – для протидії цьому влада вдається до перманентних переробок національної виборчої системи.  

 

8. Уваги заслуговує також криза пасивного виборчого права, започаткована конституційними змінами в грудні 2004 року. Запровадивши пропорційну виборчу систему, політична реформа підірвала пасивне виборче право як конституційну гарантію політичної свободи народу.

Кількість депутатських місць є обмеженою, проте це не повинно впливати на можливість українських громадян брати участь у виборах в якості кандидатів. На основі статті 38 Основного Закону „громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевому референдумах, вільно обирати і бути обраними (виділено мною – В.Р.) до органів державної влади та органів місцевого самоврядування”.

Насправді в оновленій виборчій системі України саме вільного доступу громадян до пасивного виборчого права більше не існує. Парадокс, але в Україні склалася ситуація, коли обиратися на пост Президента можна через грошову заставу і самовисування, а стати кандидатом у депутати районної ради можна лише через включення у партійний список.

 

9. Чинна редакція Закону про вибори до Верховної Ради була розроблена спеціально для парламентських виборів 2006 року. В той час творці законопроекту ставили собі на меті подолання недоліків попереднього закону, який не передбачав, як вони вважали,  достатніх юридичних гарантій захисту від фальсифікацій та забезпечення прозорості народного волевиявлення.

Оновлений закон відрізнявся детальною регламентацією виборчих процедур, зокрема, складною структурою протоколів виборчих комісій. На жаль, на практиці процедурні гарантії не змогли запобігти елементарній купівлі-продажу місць у виборчих списках.

Не менш важливим недоліком закону стала його надмірна складність. Законодавець намагався забезпечити ефективні вибори, проте в своєму прагненні до досконалості втратив почуття міри. В результаті, юридична атрибутика великого за обсягом нормативного акту зробила його не стільки законом, скільки інструкцією для ідеально вишколеного персоналу, „бюрократії за М.Вебером”.

Проте саме за даним законом склад дільничних виборчих комісій мав формуватися із волонтерів, які через низку об’єктивних і суб’єктивних причини не змогли повністю опанувати складними процедурними моментами його положень. Це призвело до плутанини при заповненні протоколів, спровокувало необґрунтовані підозри у корумпованості персоналу комісій, змусило оскаржувати результати виборів на багатьох дільницях в суді.

 

10. У виборчих системах різниця між корисним і шкідливим дуже часто проходить на рівні правових нюансів. Тому вибори вимагають граничної збалансованості процедур, розумної послідовності дій виборців і персоналу комісій. Причому дана вимога є справедливою як для виборчої дільниці, так і для ЦВК.

Якщо під цим кутом зору подивитися на вибочу систему України, то стане зрозумілим, що вона залишається побудованою на принципі взаємної недовіри суб’єктів виборчого процесу. Саме тому виборча система України в її нинішньому варіанті приречена на поразку. Навпаки, лише довіра до „політичної людини”, підкріплена належними гарантіями свободи, здатна об’єднати окремі особистості в політичну спільноту.

Принаймні, на цій аксіомі побудована мораль сучасного конституціоналізму. І саме тому не тільки демократія і свобода, але й довіра до людини має стати метою подальшого розвитку українського виборчого законодавства.

 

 

 



[1] Див. докладніше: Конституційне право України. – Київ: Видавничий дім „Ін Юре”, 2002. – С. 488-489.

Вибори

17.05.2007
джерело: www.unian.net

КВУ: політики ставлять вибори на межу профанації

   

Комітет виборців України висловлює своє занепокоєння деякими пропозиціями політиків щодо зміни виборчого законодавства. Про це йдеться у переданій УНІАН заяві КВУ щодо переговорів про зміни до закону про вибори народних депутатів.

Найбільше КВУ обурює той факт, що обговорення таких важливих речей, як зміни до закону про вибори народних депутатів, ведуться без залучення представників громадських організацій та експертного середовища. А окремі пропозиції політиків щодо змін виборчого законодавства виглядають як відверта спекуляція і, у разі їх втілення, можуть поставити під загрозу повноцінну організацію виборчого процесу та встановлення результатів виборів.

КВУ звертає увагу, що вимога деяких політичних сил створити за кілька місяців єдиний реєстр виборців лише профанує саму ідею реєстру. Комітет виборців вже понад п‘ять років наполягає на створенні в Україні реєстру виборців і вітає прийняття Верховною Радою України відповідного законодавства. Але, якщо діяти у відповідності до прийнятого закону і ставитись відповідально до формування реєстру, то для належного створення реєстру виборців необхідно не меншу року, переконані у Комітеті.

КВУ вважає, що для проведення позачергових виборів вже зараз необхідно відновити діяльність робочих груп з обліку виборців, які, уточнюючи списки зразка 2006 року, підготують нові списки виборців. Також роботі таких груп мають максимально сприяти по отриманні достовірної інформації місцеві підрозділи міністерства внутрішніх справ, освіти та житло-комунального господарства. Як відомо, ці міністерства очолюють представники коаліції, що унеможливить фальсифікації списків виборців, зазначається у заяві комітету.

Також КВУ закликає повернути у виборче законодавство норму, згідно з якою в день виборів можна вносити зміни до списків за рішенням окружної виборчої комісії або суду.

Крім того, КВУ вважає спекулятивною пропоновану норму, згідно з якою вибори визнаються такими що відбулись, якщо в них взяли участь більше 51 відсотка виборців. Всі соціологічні опитування свідчать, що проблема явки виборців не є зараз актуальною, а у дострокових виборах готові взяти участь від 70 до 80 відсотків виборців. В той же час, встановлення такого порогу може призвести до спроб штучного їх зриву.

Також КВУ не розуміє логіки тих, хто закликає відмовитись від використання на дострокових виборах електронної системи «Вибори». КВУ наголошує, що офіційні результати волевиявлення встановлюються на підставі офіційних протоколів виборчих комісій, а електронна система показує лише попередній результат. В той же час, за відсутності оперативного електронного підрахунку, в окремих окружних комісіях може виникнути спокуса сфальсифікувати дані офіційних протоколів.

Відтак КВУ закликає представників політичних сил підійти максимально виважено до змін виборчого законодавства і не підмінювати сьогоденну політичну доцільність турботою про чесні і справедливі вибори.

Катування та жорстоке поводження

01.06.2007 | Юрій Чумак

Погодженої державної політики щодо запобігання катуванням в Україні не існує…

   

8-9 травня на своїй 38-й сесії Комітет ООН проти катувань розглянув п’яту періодичну доповідь України щодо заходів, спрямованих на виконання  Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих гідність видів поводження та покарання. Харківська правозахисна група підготувала розлогий коментар до урядової доповіді. Один з авторів доповіді ХПГ, адвокат Аркадій Бущенко, був присутнім на сесії Комітету. Він розповів кореспонденту "ПЛ" про те, яким чином відбувалося слухання п’ятої періодичної української доповіді у Женеві.

За день до розгляду Комітетом урядової доповіді, його члени зустрічаються з представниками неурядових організацій відповідної країни та міжнародних правозахисних організацій, щоб почути їх думки щодо документу, який буде представляти держава. Ця процедура має назву «брифінг». Цього року на брифінгу НГО України репрезентували саме А. Бущенко та директор програми «Верховенство права» Міжнародного Фонду «Відродження» Роман Романов, який сам багато років займався цією тематикою.

Відкриваючи брифінг, доповідач Комітету пані Фєліс Гаер зазначила, що українська «тіньова» доповідь, підготовлена правозахисниками, є однією з найкращих з усіх країн за всю історію існування Комітету ООН проти катувань. У ній є все необхідне: правова аргументація, опис ситуації, виклад конкретних випадків порушень та конструктивні рекомендації.

Протягом півгодини А. Бущенко та Р. Романов мали можливість висловити членам Комітету своє бачення проблем. Українські правозахисники акцентували увагу на тих питаннях, що викликають найбільшу занепокоєність.

Предмет особливої стурбованості – стан осіб, позбавлених волі. Прокуратура, як правило, не діє й не піклується про безпеку ув’язнених, які заявили скарги на катування. Більше того, є свідчення, що прокуратура та апарат парламентського Уповноваженого з прав людини повертали до Департаменту виконання покарань скарги, що поступали до них від ув’язнених – жертв катувань, розкриваючи при цьому імена скаржників, що неприпустимо, та межує зі ЗРАДОЮ інтересів тих, чиї права були порушені. Можна тільки уявити, як потім адміністрації колоній «розбиралися» з тими, хто наважився оскаржувати їх незаконні дії!

Також ставилось питання про існування в Україні так званих загонів «швидкого реагування» у системі Департаменту. Вони створені як «антитерористичні підрозділи» (на випадок, що хтось тюрму захопить? – Юрій Чумак). Їх завдання – це попередження терористичної діяльності, придушення бунтів, звільнення заручників, тобто – дії у надзвичайних ситуаціях. Але ці загони поширено використовують для «підтримання дисципліни у розумінні Департаменту», що виявляється у залякуванні ув’язнених, проведення обшуків тощо. Дії спецпідрозділів навіть отримали таку специфічну назву як «маски-шоу», через те, що їх бійці, оснащені озброєнням, у масках вриваються у камери та чинять масові побиття. Правозахисники вважають неприпустимим, щоб у підпорядкуванні Департаменту виконання покарань були такі загони.

Оцінюючи доповідь, підготовлену урядом для розгляду в Комітеті, з якою правозахисники заздалегідь ознайомились, А. Бущенко зазначив, що вона неадекватно відображає ситуацію про дотримання Україною Конвенції ООН проти катувань, оскільки була підготовлена на початку 2004 року і не відображає змін у законодавстві і практиці, які відбулися в 2005-2006 рр. Ця ситуація, на думку Бущенка, значно краща, ніж можна дійти висновку, читаючи доповідь уряду. У доповіді неправильно розставлені акценти, бо вона повинна бути звітом про роботу, яка проведена у відповідному напрямку, а не чиновницькою відпискою. Складається уявлення, що уряд не розуміється на тому, де досягнення, а де – прорахунки.

Характерно, що нічого цього українські урядовці не чули, адже… не були присутніми на брифінгу, а з’явилися у Женеві лише наступного дня. Виглядало так, що їм нецікаво те, що українські правозахисники думають стосовно цієї проблематики. Така позиція викликала певне здивування з боку членів Комітету.

Коли ж урядова делегація прибула до Швейцарії, на представників Комітету чекало нове здивування: у її складі було й три представники офісу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, яких, за логікою їх місії, скоріше треба було б чекати серед правозахисників на брифінгу днем раніше, а не серед самих УРЯДОВЦІВ.

Доповідь уряду для звіту перед Комітетом ООН проти катувань була підготовлена ще у 2004 р. До речі, доповідач Комітету оцінила її на брифінгу, як «написану в агресивно-заперечуючому стилі»: з її тексту виходить, що, мовляв, ця проблема в Україні не стоїть гостро. Минулого року українські урядовці отримали запитання Комітету щодо цієї доповіді, письмова відповідь на які була надана членам Комітету лише 5 травня і… російською мовою (якою серед них розуміється лише один – представник Росії), отже, члени Комітету фактично не мали змоги з ними попередньо ознайомитись.

Саме ці відповіді викликають в українських правозахисників змішане відчуття, бо представляють собою компіляцію звітів багатьох відомств, «зшиті» з різних шматків різної якості. Наприклад, матеріали, надані Міністерством оборони та МВС, добре написані, інформативні, а Генпрокуратурою – крім «голосних фраз» нічого у собі не містять. До речі, за словами Бущенка, саме так представники ГПУ поводили себе й на сесії Комітету – не наводячи відповідної аргументації, хотіли, щоб їм повірили на слово.

Під час виступу урядовців на сесії Комітету неприємно вразили українських правозахисників такі моменти:

1. Коли знову піднялось питання щодо висилки на початку 2006 р. 11 узбецьких громадян з України (а ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих гідність видів поводження і покарання забороняє видачу громадян до тих країн, де їм загрожує застосування катувань), зі слів урядовців виходило, що вони й досі вважають, що при цьому не було порушень з боку держави.

2. Уряд висунув нову (вже третю) версію щодо січневих подій в Ізяславській колонії. Відтепер українські чиновники заявляють, що причиною застосування тоді сумнозвісних спецзагонів був бунт ув’язнених. Хоча, на думку правозахисників, немає ніяких підстав трактувати мирний виступ в’язнів, які оголосили голодування проти застосування жорстоких методів тиску на засуджених з боку адміністрації колонії, як бунт.

3. У вересні 2007 р. спливає термін, протягом якого Україна, у відповідності з Факультативним протоколом до Конвенції ООН проти катувань, повинна була сформувати національні превентивні механізми запобігання катуванням, створивши й відповідні органи. Втім, виходить так, що урядовці вважають таким органом прокуратуру, тому й жодних конкретних кроків зі створення незалежних від уряду установ вони робити не збираються.

На думку А. Бущенка, членами урядової делегації, які дійсно розуміються у проблематиці, яку вони представляли, були заступник міністра юстиції Валерія Лутківська та радник міністра внутрішніх справ з прав людини Олег Мартиненко. Щоправда, з огляду на своє недавнє призначення, вони була змушені представляти доповідь, на складання якої впливу не мали.

Підсумовуючи свої враження від цьогорічної української доповіді перед Комітетом, пан Бущенко зазначив, що погодженої політики у сфері запобігання катуванням у держави дотепер немає. Існують лише окремі потуги у цьому напрямку.

Як немає в українського уряду і стратегії у відносинах з міжнародними органами, що опікуються правами людини. Задача Комітету проти катувань – не покарати уряд за недоліки, а допомогти сформувати національну політику із запобігання тортурам. Проте, у наших чиновників немає відчуття причетності до державних інтересів, вболівання за власну країну. Немає прозорості у діяльності урядових установ, які займаються імплементацією міжнародних угод з прав людини, ратифікованих Україною. До міжнародних зобов’язань слід ставитися більш серйозно та відповідально. Бо від цього залежить реноме держави на світовому рівні.

У демократичних країнах існує усталена практика доручати підготовку подібних урядових доповідей не чиновникам, а незалежним експертам, які можуть надати більш об’єктивну оцінку стану справ у царині прав людини.

На думку Аркадія Бущенка, вже давно настав час для українських урядовців переглянути свої позиції у цьому питанні та перейти до конструктивного співробітництва з представниками незалежних правозахисних НУО. Замість того, щоб вбачати у них конкурентів та опонентів, чиновникам необхідно навчитися сприймати правозахисників як партнерів. Міністерства юстиції і оборони та МВС вже це усвідомили. А от органи прокуратури і Департамент з питань виконання покарань – ні. 

Соціально-економічні права

21.05.2007 | Вячеслав Эпштейн

Образование: здравый смысл и реальность

   

На фоне ярких событий политической жизни современной Украины, проблемы образования кажутся оазисом постиндустриальной действительности. На фоне всеобщей переменчивости лишь система образования уже много лет сохраняет преемственность содержания и формы. Народ Украины никак не определится с вектором экономического и политического развития. А вот Европейский выбор реформирования образования сделан раз и навсегда. Болонский процесс и вся Европейская риторика составили прочную основу для формирования стратегических документов Министерства Образования и Науки. Двенадцатилетняя школа с двенадцатибальной системой оценивания, гуманизация и гуманитаризация, компьютеризация, приоритет ценностей индивидуальных перед коллективными и, наконец, внешнее независимое тестирование. Вот этапы большого пути. Того пути, которым Украинское образование двинулось аккурат с началом формирования государственных институтов.

Впрочем, речь идёт о движении в виртуальном пространстве. Бытие отечественной системы образования к декларированным принципам практически отношения не имеет.

 

1. Два в одном

 

Первая (и самая важная) особенность украинской (да, пожалуй, и любой другой) школы состоит в наличии рыночной и внерыночной компоненты. Этим составляющим соответствуют вариативная и инвариантная часть школьной программы. Вариативная часть формируется под влиянием реальных (или, точнее, выражаемых в явном виде) запросов населения. Вариативная составляющая является элементом рыночной экономики, определяется соотношением предложения и спроса, характерными инерционными колебаниями, кризисом перепроизводства, стабилизирующими действиями государства, ограничением ресурсов и пр. Содержание вариативной программы является предметом острых дискуссий, т.к. затрагивает сферу личного интереса. Между тем, важнейшей частью программы является инвариантная часть.

Инвариантная часть – неотъемлемый элемент национальной культуры. Общество с помощью известных механизмов поручает просвещённому меньшинству (назовём это так), т.е. органам исполнительной и законодательной власти, решать вопрос о качестве населения. Иными словами, решается вопрос о том, какими знаниями, умениями и навыками должны обладать все здоровые граждане. Пользуясь этим самым делегированным правом, наша интеллектуальная элита (а как ещё следует называть руководящие кадры системы образования?) уже не интересуется мнением отдельных учащихся по поводу необходимости изучения ангидридов, пестиков с тычинками или, скажем, центростремительных ускорений. Государственный механизм создаёт условия, в том числе и элементы принуждения, для реализации Закона об обязательном среднем образовании. Главным средством его реализации является сертификат – аттестат зрелости. Наличие и качество (т.е. стоящие в аттестате отметки) этого документа содействует продвижению гражданина по социальной лестнице. А это значит, что алгоритм формирования аттестата зрелости является важным элементом государственности. Принципиальным здесь является то обстоятельство, что в той части, которая фиксирует усвоение элементов инвариантной программы, процедура формирования документа может находиться в радикальном противоречии с индивидуальными интересами части учащихся (и их родителей).

Ситуация напоминает производство денежных знаков или взимание налогов. Попытки уклонения от налогов или фальсификации государственных документов (от проездных до денежных) общественное сознание не относит к элементам маргинального поведения. Государство же, наоборот, может весьма сурово наказывать своих граждан за такие проступки, защищая себя от самого себя. Сфера образования даёт, однако, серьёзную отличительную особенность. Если, даже нарушая законы, граждане (в подавляющем большинстве) признают необходимость налогов или денежных знаков, то жизненную необходимость усвоения обязательной программы средней школы граждане (в подавляющем большинстве) не признают.

 

2. Щёлкни кобылу в нос – она махнёт хвостом (К. Прутков)

 

Конфликт интересов, как уже было указано, характерен для системы образования различных стран. Реакция может быть разной (в США, к примеру, действует следующий принцип: доля соответствующей части школьной программы определяется долей финансирования (федерального, регионального, местного). Действия отечественных властей следовало бы назвать «гибкими». Будучи глубоко (и лично) заинтересованными в реализации «европейского вектора», органы управления образованием принимают многие атрибуты западных демократий. Упомянутые органы, однако, не могут действовать в противоречие с коренными интересами граждан Украины (а, фактически, все граждане Украины так или иначе причастны к системе образования). Интересы же эти состоят в получении сертификата высокого качества (т.е. к примеру, аттестата с высокими отметками) с минимальными трудозатратами (а, следовательно, и с минимальными знаниями).

Тот факт, что население Украины мало озабочена глобальными проблемами культуры и, наоборот весьма озабочено хлебом насущным, свидетельствует о наличие у населения (слава Богу) здравого смысла. В том состоянии, в котором находится экономика державы, иного настроения ожидать не приходится.

В то же время, контраст между содержанием министерских документов и менталитетом отнюдь не указывает на то, что правительство наше (со времён Петра) – единственный европеец.

Скорее, содержание правительственных документов связано с особым источником финансирования многих программ. Каковой и определяет упомянутый интерес.

«Гибкость» нашего управления образованием состоит в установлении и неукоснительном поддержании значительной дистанции между словом (формой) и делом (содержанием). Чиновники образования никоим образом не покушаются на священное право населения НЕ ПОЛУЧАТЬ образование. Благодарное население никоим образом не покушается на священное право чиновников вкушать блага цивилизации.

Итак, действия сторон лишены элементов таинственных и укладываются в простые причинно-следственные схемы.

 

3. Дымовая завеса внешнего тестирования

 

Яркой демонстрацией «мирного сосуществования» такого рода является внедрение «внешнего независимого оценивания знаний», одному из «пріоритетних напрямків державної політики розвитку освіти в Україні, входження України у світовой простір» (см. Приказ МОН №409 от 17.07.02).

Декларированной цели внешнего тестирования (мониторинг знаний, борьба с коррупцией) отвечает определённое состояние дел. Предполагается, что вследствие коррупции, учащиеся, демонстрирующие высокий уровень знаний, не имеют возможность получать высшее образование (в учебных заведениях, финансируемых государством), в отличие от богатых бездельников. Предполагается, что отметки в соответствующих документах (дипломах и аттестатах) ни в коей мере не отражают уровень знаний учащихся.

Смею утверждать, что первое из этих предположений не имеет отношения к действительности. И вот почему.

Уровень среднего образование столь низок, что (за редкими исключениями) руководители ВУЗов буквально гоняются за толковыми студентами. Разумеется, вся система образования пропитана коррупцией. Речь, однако, идёт о тех, кто учиться не хочет (или не может). Иными словами, с помощью взяток решается вопрос о том, какие именно бездельники займут места в престижных ВУЗах. Чем и кому может помочь внешнее тестирование в указанных условиях?

Представим себе на минуточку, что содержание и процедура проведения тестирования предельно хороши (представить себе это достаточно трудно). Низкие результаты (а других никто не ожидает) заставит вузы предельно понизить планку проходного балла. Не более того. (Не следует, по-видимому, ожидать логического следствия – кардинального сокращения государственного финансирования высшего образования за счёт сокращения количества студентов.)

С объективностью оценивания вообще очень интересно получается. Некоторые документы министерства предполагают системное занижение отметок недобрыми учителями. И предлагают средства для противодействия (например, запрет итоговых контрольных работ, возможность пересдачи учебного материала и пр.).

Факты, однако, свидетельствуют, наоборот, о системном и значительном завышении отметок. После проведения независимого тестирования в 2006 году была возможность документального подтверждения (или опровержения) этого обстоятельства. Для чего, наряду с результатами тестирования, следовало бы провести анализ отметок в аттестатах зрелости. Это не было сделано. Свидетельств, однако, достаточно. В интервью корреспонденту «ЗН» (№ 45 (573)) ректор Харьковского экономического университета привёл результаты тестирования абитуриентов по математике: отметки в аттестате в два раза выше (в среднем), чем отметки тестирования. Поясняю: это означает, что вместо «12» («идеально»), следует, оказывается, ставить «6» («удовлетворительно»), а вместо среднеаттестатных 7 – 8 («хорошо»), следует ставить «плохо». О том же, на мой взгляд, свидетельствует и другая публикация. В недавней статье «ЗН» (№ 15 (644) 21 — 27 апреля 2007, «Дымовая завеса внешнего тестирования») авторы убедительно демонстрируют, что низкие отметки прошлогоднего тестирования следует откорректировать. При этом отметки станут ещё ниже (т.к. баллы необходимо отсчитывать не от нуля, а от уровня угадывания).

Внешнее тестирование, действительно, может положить конец безумному «рисованию» высоких отметок. Применять это оружие, на мой взгляд, не имеет никакого смысла.

Действительно. Высокая стоимость тестирования обусловлена двумя обстоятельствами. Во - первых, массовым охватом учащихся. И, во-вторых, антикоррупционными мероприятиями. Но дело в том, что результат можно получить и мониторингом (на представительной выборке учащихся). Причём серьёзных попыток «взломать» систему мониторинга ожидать не приходится: результат никак не влияет на отметку в сертификате (можно осуществлять мониторинг безлично - без указания имени автора).

 Представим себе, что мониторинг проведен. И результат чрезвычайно низок (а я думаю, что результат мониторинга таких дисциплин, как физика или химия, будет намного ниже, чем результат мониторинга математики (который, однако, тоже весьма низок)). Зачем, же, спрашивается, проводить тестирование? И не следует ли немалые средства, направляемые на установление уровня знаний, использовать более эффективно? На совершенствование, к примеру, способов получения знаний? Или на разработку адекватной учебной программы?

Указанная выше «гибкость» управления образованием проявляется в следующем. «Пугая» население немедленным внедрением тестирования, руководящие работники «успокаивают» то же население законотворчеством по ленинскому принципу «шаг вперёд – два шага назад».

Пример. Постановление КМ от 25.08.04 №1095 устанавливает этапы внедрения тестирования. В частности, МОН предписывается «забезпечити, починаючи з 2009 року повний перехід» на это самое тестирование при поступлении в вузы и определении отметок в аттестате зрелости. А уже 25.11.05 другое постановление КМ меняет формулировки радикально. В частности, из соответствующего пункта дата полного внедрения исчезает. А целью работы в 2006 году объявляется «отработка технологии тестирования», каковая технология должна быть использована в тестировании 2007 года.

Возникает естественный вопрос. Если в 2006 году отрабатывалась технология тестирования, то что отрабатывалось в 2003, 2004 и 2005 годах?? Реальные трудности внедрения этой непопулярной процедуры начнутся тогда, когда будут затронуты реальные интересы широких слоёв населения. А это произойдёт не раньше того момента, когда альтернативы тестированию не будет. Напомню, что в этом году учащиеся могут итоговую государственную аттестацию проходить любым из трёх способов (или всеми тремя): в ВУЗах, внешнем тестированием или в школах.

4. Выводы

 

Образование Украины находится в состоянии системного кризиса. Для выхода из кризиса нужна политическая воля. Скажем, для того, чтобы решить проблему содержания инвариантной части школьной программы, необходимо, чтобы чиновники, которым общество делегировало право решать, были интеллектуальной элитой не по занимаемой должности, А НА САМОМ ДЕЛЕ. Увы! Вместо решения реальных проблем, стороны имитируют деятельность. За «дымовой завесой» этой деятельности проглядывают реальные интересы граждан. Всё это, в совокупности, означает, что в Украине нет государственной политики в области образования. Ибо государственная политика в этой сфере состоит именно в том, чтобы определять перспективу развития общества. А отсутствие государственной политики в области образования означает, автоматически, отсутствие перспективы.

Отнюдь не предлагая никакого плана выхода из создавшегося положения (это – предмет отдельного обсуждения), я предлагаю первое действие ЛЮБОГО ПЛАНА. А именно:

·  Произвести мониторинг уровня знаний по всем предметам в выпускном классе средней школы (на представительной выборке, с предварительным обсуждением содержания и формы проведения такого мониторинга)

·  Ознакомить широкую общественность с результатами мониторинга.

·  Начинать думать о том, что со всем этим делать…

 

 

Міжетнічні взаємини

15.05.2007 | Максим Буткевич
джерело: maidan.org.ua

Ініціатива «Без кордонів»: Ксенофобські та расистські прояви в Україні

   

Ввідні зауваження:

1. Даний перелік у жодному разі не є вичерпним, і відбиває, за наявною інформацією, лише невелику частку реальної картини.

2. Оскільки для єврейських організацій України проводився більш детальний моніторинг антисемітських інцидентів – такі випадки висвітлені більш повно, ніж інші ксенофобські прояви.

3. Слід мати на увазі, що деякі випадки, розцінені ЗМІ як такі, що стосуються ксенофобії, були інакше розцінені співробітниками МВС.

4. Крім кількох винятків, до переліку не внесено випадки відкритих проявів расизму та ксенофобії у Криму – на нашу думку, вона має розглядатися окремо - через, зокрема, специфіку ситуації повернених кримських татар.

5. Деякі організації, які дотримуються вимог конфіденційності й суворої приватності (як-от УВКБ ООН в Україні), не оприлюднювали окремих випадків – але повідомляли про зростання випадків насильства щодо їхніх клієнтів протягом останніх двох з половиною років.

6. До переліку також внесено випадки нападів на представників молодіжних субкультур, вчинені способом, який вказує на можливу причетність до них неонацистських угруповань і підпадає під розуміння «ксенофобії».

7. Перелік складено наприкінці квітня – на початку травня 2007 р.

 

5 травня 2007 р. – у Києві представники крайньо правих угруповань спробували провести зірвати проведення т.зв. «Маршу Свободи» – акції, присвяченої необхідності змін у наркополітиці та поширення толерантності. Своїх прихильникам представники неонацистів заявили, що заявку на контр-акцію подала українська Консервативна Партія (УКП), організована керівництвом МАУП. Водночас, за іншою інформацією подібної заявки ніхто не подавав. Близько 150 опонентів Маршу, переважно націоналістів, наци-скінхедів та футбольних хуліганів провели контр-акцію, однак зірвати сам Марш не змогли, в т.ч. – завдяки діям міліції. За різноманітні провокації чи насильницькі дії затримано, за різними даними, від 7 до 12 людей.

28 квітня 2007 р. – у Києві неонацисти висловили намір провести марш зі смолоскипами, присвячений пам’яті вояків Дивізії СС «Галичина». Організаторами виступило угруповання УНТП. Представники проросійських організацій заявили про намір перешкодити маршеві. Суд заборонив проведення акції, а міліція затримала понад сімдесят людей, яких підозрювала у намірі взяти в акції участь. Більшість затриманих звільнили через чотири години, - крім тих, у кого виявили холодну зброю. Організаторам подібного маршу в м. Чернівці – представникам угруповання „Патріот України” – її проведення заборонив суд.

27 квітня 2007 р. – у Хмельницькому пошкоджено пам’ятник на місці колективного поховання вісьмох тисяч євреїв, убитих нацистами протягом Другої Світової війни. Зокрема, від пам’ятника відломано і розбито меморіальну дошку.

23 квітня 2007 р. – у Голосіївському районі Києва група невідомих напала на громадянина Республіки Корея, і завдала йому важких тілесних ушкоджень. За інформацією посольства Республіки Корея в Україні, по тому потерпілий перебуває у лікарні у стані коми; лікарі твердять, що він не має шансів на повернення до нормального життя. На запити журналістів вранці 24 квітня прес-служба ГУВС м. Києва повідомляла, що жодних інцидентів, які стосуються іноземців, у м. Києві попереднього вечора та ночі не сталося.

22 квітня 2007 р. – у м. Київ, на Подолі, розмальовано свастикою тимчасову вірменську каплицю на Подолі, її замок пошкоджено. Міліція називає причиною конфлікт між місцевими мешканцями, які не бажають будівництва храму на місці скверу, і вірменською громадою. 2005 року подібним чином пошкодили вірменський собор у м.Львів.

20 квітня 2007 р. – у Симферополі троє неонацистів пошкодили вісім будинків, що їх будують кримські татари. Одного з нападників спіймали та передали міліції, яка висловила сумнів, що напали саме неонацисти. За тим самим повідомленням, пізніше у тому самому місті вчинили напад на студентів з Індії. За словами повідомлення, це – «третій такий інцидент за останні три місяці» в Симферополі.

Середина квітня 2007 р. – у м. Тернопіль на кількох вихідців з арабських країн напала група неонацистів, завдавши їм тілесних ушкоджень.

14 квітня 2007 р. – у Києві, на Борщагівці, на підлітка-громадянина України, сина українки і вихідця з однієї з країн Африки, напала група молодих людей, завдавши йому численні поранення холодною зброєю. Потерпілого у тяжкому стані доправлено до лікарні.

14 квітня 2007 р. – у м. Київ від 50 до 100 людей взяли участь в організованому об’єднанням «Патріот України» т.зв. «Маршеві проти нелегальних мігрантів». Протягом маршу використовувалися ксенофобські та расистські гасла. Марш було дозволено міською владою, міліція підтримувала лад.

14 квітня 2007 р. – у центрі Києва сталася бійка між чотирма молодими алжирцями і молодими місцевими мешканцями. Міліція заявила про побутовий характер інциденту.

12 квітня 2007 р. – у м. Чернівці, на старому єврейському цвинтарі, невідомі здійснили акт вандалізму. Зі свого місця скинуто близько сімдесяти надгробків, три з них розбито.

2 квітня 2007 р. – у м. Київ двоє молодих людей напали на громадянина Ірану і жорстоко побили його. Нападників затримано.

31 березня 2007 р. – на вулиці Дніпровського району м. Київ невідомий завдав ножові поранення громадянину Бангладеш Абу Бакару. Потерпілий помер у лікарні.

21 березня 2007 р. – у м. Київ, під час проведення прес-конференції організаторів т.зв. «Маршу проти расизму», у Сандея Аделаджу, вихідця з Нігерії, «журналіст» крайньо правих переконань, причетний до неонацистських кіл, кинув зв’язкою бананів, супроводжуючи це расистськими висловлюваннями. Особу, яка це скоїла, затримано і присуджено до кількох діб адміністративного ув’язнення.

20 березня 2007 р. – стало відомо про акт вандалізму в м. Калуш (Івано-Франківська обл.). На тамтешньому єврейському цвинтарі було намальовано свастику та пошкоджено меморіал жертвам Голокосту.

18 березня 2007 р. – у м. Харків організація «Патріот України» провела ходу зі смолоскипами до гуртожитків, де проживають іноземні студенти. Формально організатори заходу вимагали рівних умов проживання іноземних та українських студентів. Під час заходу використовувалися ксенофобські та расистські гасла. Захід був дозволений владою і відбувався за присутності співробітників міліції.

17 березня 2007 р. – у м. Київ, біля ст. метро «Лук’янівська», невідомий неспровоковано завдав шість ножових поранень гр-ну України Олександру Алаверанову, сину іранця та українки. О.Алаверанов, попри лікування, у квітні помер у лікарні. За його свідченнями та словами свідків, які наводять ЗМІ, нападник виглядав як скінхед-неонацист. На думку потерпілого, він став жертвою нападу через свою виразну «азійську» зовнішність. Водночас, міліція твердить, що затримала підозрюваного, і ним виявився місцевий чоловік, залежний від вживання наркотиків. Зовнішність затриманого не збігається зі змалюваннями, наданими свідками.

14 березня (за іншими даними – 14 квітня) 2007 р. – у центрі Києва група молодих людей напала на радника посольства Арабської Республіки Єгипет в Україні Халеда Надера і завдала йому ушкоджень. Посольство підтвердило цю інформацію, як і те, що українському МЗС було заявлено формальний протест. МЗС і МВС заперечили наявність будь-якої інформації про це. Міжнародні інформагенції ідентифікували нападників як «неонацистів».

10 березня 2007 р. – у Львові та Харкові відбулися закриті концерти неонацистських музичних гуртів з України та Росії. На львівський концерт було також запрошено словацький гурт, який не потрапив до України.

10 березня 2007 р. – у Житомирі на молодого ортодоксального єврея-хасида вчинено напад групою наци-скінхедів. Потерпілий приїхав до Житомира у складі делегації ізраїльських студентів.

9 березня 2007 р. – у м. Симферополь восьмеро молодих людей напали на п’ятьох студентів-медиків з Індії (чотирьох хлопців і дівчину). Один зі студентів, який вже був раніше жертвою расистських нападів, мав при собі скальпель і застосував його для самооборони. Одного з нападників поранено.

7 березня 2007 р. – стало відомо про акти вандалізму в м. Бердичів (Житомирська обл.) і м. Александрія (Кіровоградська обл.). В останній на пам’ятнику жертвам Голокосту намалювали свастику.

7 березня 2007 р. – група з 14 молодих людей, які назвали себе «скінхедами», напали на бразильського футболіста у центрі Києва. Використавши газовий балончик, вони побили його ногами.

3 березня 2007 р. – у Києві група молодих людей напала на громадянина Китаю, який втік від нападників до найближчого «МакДональдсу». Переслідуючи його, вони завдали травм і йому, і охоронцеві та менеджерові закладу. Кілька нападників затримано.

3 березня 2007 р. – у Києві кілька десятків представників націоналістичних та неонацистських угруповань провели акцію протесту проти існування ринку біля ст. метро «Шулявська» і роботи там іноземців. Використовувалися расистські та антисемітські гасла.

Лютий 2007 р. – з джерел, які заслуговують на довіру, надходила неповна інформація про щонайменше три напади на іноземних громадян у м. Київ, два – на вихідців з країн Африки (зокрема, про побиття одного з них на Печерську), і ще один – на вихідця з Куби.

18 лютого 2007 р. – у м. Львів кілька десятків неонацистів зі Львова та Києва напали на відвідувачів рок-концерту у клубі «Лялька», де виступали антифашистські рок-гурти. Завдяки опору антифашистів, серйозних жертв вдалося уникнути. Кримінальну справу не відкривали.

Ніч на 18 лютого 2007 р. – у трьох з чотирьох районів м. Одеса осквернено кілька сотень могил на єврейському цвинтарі, два пам’ятника жертвам Голокосту і меморіальну дошку єврейського письменника. На них було намальовано свастики та написи «С праздником Холокоста!» На початку березня міліція повідомила про затримання трьох підозрюваних у скоєнні цього злочину, яких звинуватили за статтею 297 КК «вандалізм». Водночас, на думку спостерігачів, для проведення такого масштабного заходу потрібні були кілька груп загальною кількістю в кілька десятків людей.

17 лютого 2007 р. – у м.Київ розбито і пошкоджено понад сорок надгробків на Лук’янівському військовому цвинтарі й розбито табличку на пам’ятнику «Менора» у Бабиному Яру. 20 лютого затримано двох підозрюваних, які, за інформацією ЗМІ, зізналися, що скоїли злочин з антисемітських мотивів. Оскільки на військовому цвинтарі над могилами відсутні хрести – вони вирішили, що воно є єврейським.

16 лютого 2007 р. – у Києві, за повідомленням газети «Комерсант-Україна», убито громадянина Грузії Моріса Югашвілі. Згідно з повідомленням ЗМІ, брат загиблого заявив, що на пана Югашвілі напали невідомі, схожі на скінхедів. Водночас, міліція заявила, що загибель стала результатом побутової сварки.

Бл. 3 лютого 2007 р. – у м. Симферополь невідомі напали на студентку-медика з Індії, яка внаслідок побиття втратила свідомість. Інцидент згадано у статті кримської преси як лише один із численних нападів на студентів-іноземців.

21 січня 2007 р. – у м. Київ відбулася т.зв. «акція протесту футбольних фанатів» під назвою «Захистимо наш футбол». Кількасот учасників акції висунули низку вимог, яка стосувалася полегшення доступу до вболівання у дні матчів, зміни поведінки правоохоронних органів стосовно вболівальників. Однак поміж вимогами були також пункти, в яких організатори вимагали максимально обмежити кількість легіонерів в українських футбольних клубах та «заборонити натуралізацію і заявки до всіх збірних команд гравців неукраїнського походження». Організаторами акції виступили ВО «Свобода», «Патріот України», УНА-УНСО та УНТП. Учасники акції, поміж іншими, несли расистські гасла та використовували нацистський салют.

15 січня 2007 р. – у м. Маріуполь, на будівлі колишньої синагоги, виявлено антисемітські написи.

12 січня 2007 р. – у Києві, на Хрещатику, ввечері група молодих людей кількістю близько 20 осіб напала на трьох громадян Ірану, щонайменше один з яких був студентом музичного училища ім. Глієра, і, вигукуючи націоналістичні та расистські гасла, завдали їм тілесних ушкоджень. Щонайменше один з потерпілих потрапив до лікарні.

9 січня 2007 р. – у м. Харків, на будівлі колишньої синагоги, невідомі розбили меморіальну дошку пам’яті жертв Голокосту і намалювали дві свастики.

2 січня 2007 р. – у Харкові, на фасаді благодійного фонду єврейської громади «Єврейський культурний центр Бейт Дан», намальовано свастику.

28 грудня 2006 р. – у Києві, поблизу гуртожитку НАУ, розташованого на вул. Ніжинській, студент третього курсу НАУ Ламін Жаржу з Гамбії отримав смертельне ножове поранення. Міліція відкидає версію расистського вбивства, тоді як однокурсники жертви повідомили про постійне залякування з боку груп молодих людей і недостатнє патрулювання студмістечка.

Ніч на 27 грудня 2006 р. – невідомі підпалили будівлю греко-католицької церкви у с. Безрадичи Києвської обл. Пізніше було поширено інформацію про причетність до підпалу членів Євразійського союзу молоді.

20 грудня 2006 р. – у м. Донецьк напередодні офіційного відкриття осквернено пам’ятник єврейським жертвам фашизму.

16 грудня 2006 р. – на Подолі, у Києві, поблизу синагоги близько десятьох молодиків, вигукуючи антисемітські вислови, напала на трьох релігійних юдеїв у характерному одязі. Двом вдалося втекти, одного було побито. Також було атаковано і перехожого, який намагався зупинити побиття.

2 грудня 2006 р. – у Києві, на Софійській площі, представники т.зв. УДПНИ («Украинского Движения Против Нелегальной Иммиграции») провели мітинг, на якому виступали за звільнення свого товариша, затриманого за підозрою у причетності до вбивства у м.Києві громадянина Нігерії 25 жовтня, та проти присутності в Україні мігрантів з інших країн. На день раніше представники тієї самої організації роздавали біля агенції новин УНІАН, де відбувалася прес-конференція представників нігерійської громади, листівки, які провокували расову ненависть.

Друга половина листопада – з гідного довіри джерела надійшла інформація про побиття групою молодих людей у м. Київ вихідця з однієї з африканських країн. Побиття супроводжувалося вигукуванням расистських гасел. Потерпілого забрано до лікарні.

18 листопада 2006 р. – у м. Харків ввечері відбувся неонацистський марш зі смолоскипами під ксенофобськими та расистськими гаслами, організований угрупованням «Патріот України». Перед маршем місто було заклеєне листівками та плакатами ксенофобського та погрозливого змісту.

Жовтень 2006 р. – у м. Глухів (Полтавська обл.) невідомі зруйнували 18 пам’ятників на місцевому єврейському цвинтарі.

31 жовтня 2006 р. – у центрі Полтави, близько 19:00, група невідомих побила студентку з Ірану. Постраждалу було доправлено до лікарні.

25 жовтня 2006 р. – у Києві, біля ст. метро «Позняки», внаслідок завдання ножових поранень загинув громадянин Нігерії Кунуон Міеві Годі. Нападники, за словами свідків, вигукували расистські гасла. Одного із затриманих прокуратура м. Києва звинувачує за ст.115 «Навмисне вбивство», ще двох затриманих – за ст.161, яку вперше застосовано в Україні у справі про вбивство. На момент написання довідки, суд ще не розпочався.

19 жовтня 2006 р. – у м. Київ, у МАУП, виступив з лекцією Девід Дюк – колишній один з лідерів американського «Ку-Клукс-Клану». Як у лекції, так й у творах Дюка висловлюються антисемітські, і подекуди – расистські погляди. МАУП – видавець його творів російською - надала Д.Дюку титул «почесного доктора» цього закладу. За наявними даними, візити Д.Дюка до України є регулярними. Вимоги деяких громадських організацій заборонити Д.Дюкові в’їзд до України залишилися без результатів.

22 вересня 2006 р. – у Житомирі невідомі кинули каменем у вікна єврейської освітньої установи.

18 вересня 2006 р. – у центрі м. Одеса група невідомих побила юнака-єврея.

Ніч на 18 вересня 2006 р. – у м. Чернівці невідомі розбили кілька вікон у місцевій синагозі.

14 вересня 2006 р. – в м. Одеса після футбольного матчу між місцевою та тель-авівською футбольною командами було побито ізраїльських болільників.

14 серпня 2006 р. – у м. Київ, бл.17:00, група невідомих за допомогою бейсбольних біт розгромила «Східний бар», розташований неподалік від ст.метро «Політехнічний інститут». Власник бару, виходець з Ірану, повідомляє, що при цьому нападники вигукували расистські гасла.

Кінець липня 2006 р. – у м. Житомир камінням розбито вікна у приміщенні єврейського благодійного центру.

15 липня 2006 р. – у м. Київ осквернено і пошкоджено пам’ятний знак жертвам Голокосту в Бабиному Яру.

Червень 2006 р. – осквернення пам’ятника жертвам Голокосту в м. Севастополь.

23 червня 2006 р. – у м. Кировоград закидано камінням місцеву синагогу. За словами представників єврейської громади міста, це стало п’ятим подібним випадком від початку 2006 р.

5 червня 2006 р. – стало відомо про осквернення єврейських могил у Житомирі. Тими ж днями стіни житомирської синагоги розмальовано свастиками.

Середина травня 2006 р. – у м. Дніпропетровськ місцеву синагогу розмальовано свастикою. Підозрюваного затримано.

9 травня 2006 р. – у м. Бердичів, на єврейському цвинтарі, розбито десятки надгробків.

6 травня 2006 р. – у м. Київ неонацисти разом з крайно правими націоналістами зірвали, за пасивного сприяння міліції, «Марш Свободи», учасники якого виступали за декриміналізацію легких наркотиків та зміни в галузі державної наркополітики. Опоненти «Маршу Свободи» використовували, поміж іншими, антисемітські та расистські гасла. Увечері того ж дня, за повідомленнями, сталося кілька нападів на представників деяких молодіжних субкультур.

Близько 1 травня 2006 р. – за інформацією ЗМІ, у Києві протягом перших днів травня сталися сутички між наци-скінхедами і «антифа». Відомо про двох поранених з боку «антифа»; про інший повідомлень немає.

1 травня 2006 р. - у м. Київ відбувся т.зв. «Марш проти нелегальної міграції». Офіційно заявлений до проведення УНА-УНСО, він, крім членів цієї організації, зібрав неонацистів з угруповання «УНТП», крайньо правих футбольних хуліганів, представників організації «УДПНИ» і партії ВО «Свобода». Під час маршу та мітингу по ньому використовувався нацистський салют, лунали расистські гасла, заклики «очистити» Україну від «чужорідного елементу».

Ніч на 1 травня 2006 р. – у м. Симферополь невідомі закидали камінням місцеву синагогу. Також пошкоджено камери зовнішнього спостереження.

Ніч на 20 квітня 2006 р. – у м. Одеса намальовано свастику та антисемітське гасло на меморіалі Голокосту.

20 квітня 2006 р. – у м. Дніпропетровськ на молодого юдея Хама Гоброва, який виходив із синагоги, напала група молодих людей. Х.Гобров отримав ножове поранення і важку травму голови. За кілька днів до цього на центральній площі Дніпропетровська на чотирьох єврейських підлітків напала група неонацистів.

14 квітня 2006 р. – у м. Харків організація «Патріот України» провела у центрі міста т.зв. «Марш проти нелегальних мігрантів». Під час маршу використовувалися ксенофобські гасла.

1 квітня 2006 р. – у Гостомелі, що під Києвом, відбувся закритий («лише для своїх») концерт нацистських команд з України та Росії. Близько двох сотень слухачів.

23 березня 2006 р. – у м. Севастополь осквернено пам’ятний знак жертвам Голокосту. На знакові намальовано неонацистські та антисемітські гасла, в т.ч. характерні для субкультури наци-скінхедів.

22 березня 2006 р. – у м. Київ кілька молодих людей зупинили біля синагоги молодого юдея і почали погрожувати йому, висловлюючи антисемітські заяви. Одного з них затримано.

5 березня 2006 р. – у метро Києва троє молодих людей напали на студента юдейського релігійного закладу Азарію Менакера. А. Менакер вже раніше зазнавав антисемітських нападів, тож мав при собі пневматичну зброю, яку застосував. Одного з нападників поранено.

3 лютого 2006 р. – у м. Київ до Центральної синагоги прийшов чоловік, озброєний холодною зброєю, який вимагав зустрічі з головним рабином. Затриманий міліцією, він не приховував своїх антисемітських переконань.

До цієї хронології включено також кілька найбільш гучних расистських та ксенофобських інцидентів 2005 р.:

19 листопада 2005 р. – у м. Київ близько півсотні неонацистів, озброєних холодною зброєю і важкими предметами, напали на відвідувачів рок-концерту, на якому виступала антифашистський литовський гурт «Торо Браво». Багатьох людей забрано до лікарні, деяких – у важкому стані. Кілька людей отримали тяжкі тілесні ушкодження, у т.ч. – каліцтво на решту життя. Попри попередження про можливий напад, співробітники органів внутрішніх справ прибули на місце подій запізно. Наступного дня – 20 листопада – за повідомленнями ЗМІ, було скоєно напад на музикантів з «Торо Браво» та організатора концерту.

11 вересня 2005 р. – у Києві, на території Національного комплексу «Експоцентр України» кілька підлітків напали на двох громадян Ізраїлю, батька-раввина Міхаеля Меніса та його сина Мордехая. Міліція затримала нападників; двом із них висунули звинувачення у «хуліганстві».

28 серпня 2005 р. – у м. Київ на двох студентів юдейського навчального закладу напала група наци-скінхедів, які жорстоко побили своїх жертв, вигукуючи антисемітські висловлювання. Один з жертв, Мордехай Моложенов, внаслідок нападу опинився у стані коми. Трьох затриманих підозрюваних звинуватили у «хуліганстві».

26 лютого 2005 р. – у м. Київ група наци-скінхедів напала на Роберта Сіммонса, співробітника посольства США афро американського походження, якого було побито. Його білого супутника не чіпали. Посольство США заявило офіційний протест.

Використано, поміж іншими, матеріали В’ячеслава Лихачова (зокрема, звіти для єврейських моніторингових організацій); Української асоціації «Міжнародна Амністія»; повідомлення ЗМІ, дані з Інтернет-блогів, повідомлення джерел в етнічних громадах Києва.

 

Жертви політичних репресій

30.05.2007
джерело: www.memorial.kiev.ua

Звернення з приводу саботажу створення і діяльності Національного заповідника Биківнянські могили

   

Звернення Київської міської організації Товариства “Меморіал імені В. Стуса до Президента України Віктора Ющенка з приводу саботажу створення і діяльності Національного заповідника «Биківнянські могили»

Демократична громадськість України із занепокоєнням та обуренням спостерігає, як виконавчі структури Кабінету Міністрів України та Київської міської державної адміністрації з підкресленою байдужістю ставляться  до виконання Постанови Кабінету Міністрів України „Про створення державного історико-меморіального заповідника „Биківнянські могили” та Указу Президента „Про надання заповіднику статусу Національного”. Вже більше як 6 років тривають урядові листування та безрезультатні наради, які ще глибше штовхають у безвихідь виконання Постанови та Указу. А тим часом Державна Міжвідомча комісія по вшануванню пам’яті жертв війни і політичних репресій (голова Комісії віце-прем’єр-міністр України Д. Табачник) без належного дозволу, без поновлення кримінальної справи, як за місцем злочину, ігноруючи Закон України „Про охорону культурної спадщини”, здійснює у заповіднику несанкціоновані розкопки, результатом яких є намагання поділу жертв Биківнянських поховань за національною ознакою.

Виконавча влада своїм вибірковим ставленням до жертв репресій ділить їх на кращих і гірших, на своїх і чужих. Ще одне місце страшного злочину - Бабин Яр - нарешті постановою КМУ №308 від 1 березня 2007 проголошено державним заповідником. І навіть авансом з 1 січня передбачено 1,2 млн.грн. на утримання його дирекції. Ми підтримуємо утворення заповідника „Бабин Яр”. Боляче і незрозуміло, чому так різниться ставлення до Биківнянського заповідника і заповідниув Бабин Яр. Адже там і там знищено тисячі людей. І в Бабиному Ярі, і в Биківні  нелюдською смерть гинули українці, євреї, росіяни, поляки, роми та представники інших національності. Чи це вже така практика у сьогоднішніх можновладців - ділити не тільки Україну, народ України на своїх і чужих, але й жертви. на кращих і гірших?

Заявляючи про свою глибоку стурбованість таким глумлінням над пам’яттю десятків тисяч невинно закатованих громадян, звертаємось до Вас, пане Президенте, та просимо Вашого втручання у остаточне вирішення проблем Національного історико-меморіального заповідника «Биковнянські могили».

Ухвалено конференцією Товариства 26.05.2007

Депортовані народи

18.05.2007
джерело: www.unian.net

У центрі Сімферополя запалили сотні свічок у пам`ять про депортацію кримських татар

   

Активісти Кримськотатарського молодіжного центру організували сьогодні ввечері на головній площі Сімферополя траурну акцію "Запали вогник у своєму серці" у пам’ять про масову депортацію кримських татар з Криму в травні 1944 року.

Як передає кореспондент УНІАН, на площі Леніна зібралося близько 500 осіб (безпосередньо учасники акції і глядачі) - переважно молодь. Акція "Запали вогник в своєму серці" почалася близько 20.00. З настанням сутінків учасники акції запалили на площі сотні маленьких свічок.

Вогниками свічок вони виклали карту Кримського півострова, в центрі якої була складена цифра "63" - 18 травня 2007 року виповнюється 63-я річниця депортації. Крім того, зі свічок був викладений напис "No discrimination" ("Ні дискримінації"), а також символіка прапора кримськотатарського народу.

В акції взяли участь не тільки молоді кримські татари, а й жителі автономії інших національностей.

Як повідомлялося, в травні 1944 року Сталін підписав підготовлене НКВС рішення "Про виселення кримських татар з Кримської АРСР до Узбецької РСР".

18 травня 1944 року почалася депортація кримських татар з Криму, за різними даними, депортації зазнали від 180 тис. до 191 тис. осіб.

Процес повернення до Криму почався наприкінці 80-х - початку 90-х років. Нині населення Криму перевищує 1,9 млн. осіб, з них більше 260 тисяч - кримські татари.

Бюлетень "Права Людини", 2007, №14

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори