пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200716
№16
2007

Бюлетень "Права Людини"

Катування та жорстоке поводження

07.06.2007 | Олександр Букалов

Чи є у нас громадський контроль? (нотатки до засідання Комітету ВР з питань законодавчого забезпечення)

   

Важливим елементом громадянського суспільства вважається наявність громадського контролю влади, зокрема, правоохоронних органів. Стало вже банальністю твердження, що в Україні громадський контроль правоохоронних структур фактично відсутній. Натомість розгляду причин такого стану бракує, що ускладнює вжиття дієвих заходів  для поліпшення ситуації. Як висновок, виглядає логічним твердження, що великою мірою саме тому, що громадськість з різних причин не контролює ці органи, в країні тривають порушення прав людини з боку цих органів, катування, тортури, а порушники не караються. Поодинокі випадки покарання порушників лише підтверджують правило.

Натомість, у свою чергу представники органів влади часто стверджують, що громадський контроль в країні начебто є, і як доказ наводять наявність законодавчих положень, які цей громадський контроль регламентують.

Для більш уважного аналізу ситуації розглянемо наявність громадського контролю на прикладі кримінально-виконавчої системи.

Є стаття 25 Кримінально-виконавчого кодексу, яка покладає такий контроль на спеціально утворені спостережні комісії. Їх склад має бути наполовину з представників громадських організацій. До речі, саме це надає голові Департаменту з питань виконання покарань підставу наполягати на існуванні громадського контролю. Є ще й Закон «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією та  правоохоронними органами держави»,  про який рідко згадується, але який теж у ст. 19 надає право громадянам у рамках здійснення громадського контролю звертатися до владних структур «як через громадські організації, членами яких вони є, через депутатів представницьких органів влади, так і особисто».

Не варто забувати, що до цього всього є ще Уповноважений Верховної Ради з прав людини, який теж контролює, точніше – мусить контролювати правоохоронні органи, установи та органи кримінально-виконавчої системи зокрема. 

Та чомусь порушення прав людини в країні тривають, прогресу не спостерігається, почастішали випадки надзвичайних подій в установах Департаменту, в’язні голодують, спробують порізати вени  тощо...

То в чому полягає проблема?

Спробуємо знайти відповідь на питання: яким же є сприйняття громадського контролю з боку представників НУО? Яким воно є з боку органів влади? Я хотів би коротко поділитися своїм уявленням про таке сприйняття.

Перш за все, як ставляться до громадського контролю неурядові організації? В цьому сенсі неурядові організації можна умовно поділити на дві категорії.

Перша – це ті неурядові організації, які не бажають, а часто й не здатні перейматися проблемами громадського контролю. Вони з установами виконання покарань співпрацюють, виконують проекти, проводять тренінги для засуджених, допомагають, як можуть. Але цураються будь-якого натяку на контрольні функції. Причиною цього є переконання, що як тільки вони візьмуться «контролювати» дотримання прав людини в установах – для них двері цих установ зачиняться.

Друга категорія НУО бажає та часто і здатна контролювати установи. Але їх для цієї мети до установ не пускають. А до спостережних комісій вони не входять, отже законних можливостей долучитися до здійснення громадського контролю не мають. То ж відмова їм з боку керівництва органів системи або адміністрації установ у здійсненні контролю начебто і не є порушенням закону. У деяких випадках, коли члени таких організацій все  ж таки входять до складу спостережних комісій, керівництво все одно може їм відмовити у допуску до установ, як це було, наприклад, у Волинській області. Очевидно, що боязнь одних громадських організацій займатися контролем та відсутність можливостей та важелів впливу на стан дотримання прав людини в установах для інших громадських організацій суттєво звужують реально поле громадського контролю.

А яке ж сприйняття владою, працівниками та керівниками системи громадського контролю?

Як правило, перше, що вони відмічають – це існування великої кількості контролюючих організацій. Потім вони додають, що контроль існує, бо ж у Кримінально-виконавчому кодексі записано, що мусять бути спостережні комісії. Іноді навіть лунають думки, що оскільки прокуратура вже здійснює контроль за дотриманням прав людини в установах, то навіщо дублювати (та навіть «підміняти») її діяльність? Загальний висновок таких позицій: нема чого особливо турбуватися, адже контроль існує та працює.

Варто спробувати визначити, а що ж таке взагалі «контроль»?

Не зазіхаючи на точність та повноту визначення, можна сказати, що «контроль» – це спосіб перевірити правильність діяльності установи чи працівників, відповідність їх дій нормам та правилам, вимогам законодавства та міжнародних стандартів у цій сфері, а також сприяння усуненню виявлених порушень, визначення шляхів та заходів, які б унеможливили їх повторення.

«Громадський контроль» відрізняється від інших суб’єктом контролю, тобто має ту особливість, що він здійснюється представниками громадськості, «не влади», недержавної інституції. До того ж важливою особливістю такого контролю є інформування громадськості про його результати. Контроль стає «громадським» не тоді, коли представник громадськості дізнається про певні порушення, а тоді, коли він цю інформацію оприлюднює, повідомляє суспільству.

І нарешті, невід’ємним елементом контролю, який може зробити його дієвим, а не декларативним – є реагування органів влади на виявлені порушення, їх усунення та недопущення надалі.

Я також хотів би підкреслити, що контроль мусить передбачати конструктивне партнерство органів влади та громадськості, спрямоване на виявлення порушень, їх причин, та на пошук шляхів виправлення становища. Він не має бути деструктивним, він має бути максимально конструктивним. Покарання винних у порушеннях не мусить бути його головною метою, хоча і має бути невідворотним.

Хто знайомий зі стилем діяльності Європейського Комітету із запобігання катуванням, той може сказати, що я просто переповідаю принципи роботи цього Комітету. Так, це вірно.

Проте вважаю необхідним наголосити, що я не згадав про ще одну особливість контролю, про неї рідко згадують взагалі, особливо самі неурядові організації. Це – компетентність та фаховість «контролерів».

Якщо перевірку здійснює ЄКПП, то це роблять виключно фахівці своєї справи. Якщо перевіряє прокуратура – то теж робить (або принаймні, мусить робити) це фахово. Будь який контроль, в тому числі громадський, мусить передбачати, що той, хто контролює, достатньо розуміється на діяльності тієї структури, яку він перевіряє, та на її проблемах.

Якщо з урахуванням сказаного звернути увагу на спостережні комісії як контролюючий орган, то неважко зрозуміти, що у 99,9% там відсутні фахівці, які розуміються на діяльності пенітенціарних установ. Це переважно працівники райдержадмінстрацій або органів місцевого самоврядування. Призначення голови спостережної комісії – як правило, це заступник керівника місцевого органу влади – залежить від результату чергових виборів до органів місцевого самоврядування, ця посада тепер змінна. Майже всі члени спостережних комісій далекі від сфери, яку вони мусять контролювати, не мають відповідних знань. В країні робилися недолугі спроби ґрунтовно «навчати» членів спостережних комісій, надавати їм знання з основ кримінально-виконавчого законодавства... При цьому до уваги не бралося те, що, як правило, ці члени комісій мають інші професії, працюють зовсім в інших сферах, за що й отримують гроші, до того ж у будь-який момент ці люди можуть змінити своє місце роботи, що не зашкодить їм бути фахівцем своєї справи на іншому робочому місці, а до комісії прийде нова людина....  Чи здатні люди при такому механізмі потрапляння до спостережних комісій не тільки, наприклад, механічно підписувати погодження подань адміністрації установ на умовно-дострокове звільнення, а й ще фахово «контролювати» діяльність установ кримінально-виконавчої системи, перевіряти «дотримання прав людини»? Пікантність ситуації додає те, що майже всі члени комісій – представники органів влади, тобто джерела порушень прав людини. До того ж варто врахувати, що виконувати цю відповідальну роботу посадовець мусить задарма, безкоштовно. Чи можна такий контроль вважати громадським?

Звичайно, ні.

Хто може бути зацікавлений у тому, аби зберігалося існуюче становище, фактично – імітація контролю громадськості? Очевидно, лише ті, хто підлягає «контролюванню», тобто кримінально-виконавча система, її керівництво. Тому абсолютно не дивно, що у жодному виступі вищих керівників Департаменту за останній час я не чув бодай натяку на неефективну діяльність (дуже часто фактично – бездіяльність) спостережних комісій.

Ситуацію з якістю роботи комісій могли б поліпшити представники громадських організацій, яких, згідно з Положенням про спостережні комісії, має бути не менш, як половина у складі комісій. Але фактично вони складають ледве 5-7 %, нерідко взагалі жодного немає у складі комісії. Але постає питання – а представники НУО мають достатній фаховий рівень, аби здійснювати громадський контроль? Треба визнати, що таких організацій в Україні небагато. До речі, саме представників цих організацій керівництво відомства полюбляє не допускати до здійснення контролю. Якщо припустити, що головним мотивом та пріоритетом для керівництва є не дотримання прав людини в установах системи, а власне самозбереження на посадах, то тоді такі його дії стають зрозумілими.

Основний висновок – спостережні комісії за механізмом свого утворення, за принципами формування та підбором складу для здійснення громадського контролю у сучасному вигляді не годяться. Вони лише імітують такий контроль. Ці комісії можуть бути непоганим інструментом постпенітенціарної системи у країні, надавати допомогу звільненим особам. Такому профілю діяльності комісій відповідає і фактичний їх склад, але контрольні функції для цих утворень великою мірою штучні, а тому й вторинні.

Разом з тим, громадські організації, які саме й можуть бути основними суб’єктами громадського контролю, часто не мають достатньої компетентності, фаховості, для його здійснення. Проте навчання їх членів – на відміну від навчання представників органів влади – виправдане, бо ж зазвичай у громадській організації людина працює набагато довше, ніж у спостережній комісії, а характер діяльності, як правило, набагато ближчий до «громадського контролю».

В контексті розгляду питання створення превентивних механізмів попередження катувань в установах виконання покарань, можна зауважити, що на сьогодні ця діяльність покладена на інститут Уповноваженого з прав людини. Але силами тільки працівників цієї інституції охопити контролюючою діяльністю всі установи кримінально-виконавчої системи неможливо. Беручи до уваги стиль та частоту інформування суспільства Уповноваженим з прав людини в останні роки, а також пам’ятаючи про її здобутки на ниві виявлення порушень прав людини, не можна бути впевненим, що ця інституція самотужки зможе виконувати завдання, передбачені Факультативним Протоколом до Конвенції ООН проти тортур, а суспільство вчасно та достатньо повно буде інформуватись про стан справ з дотриманням прав людини в установах виконання покарань. А без постійного інформування суспільства про результати громадського контролю називати його громадським можна буде лише умовно.

Відсутність на сьогодні громадського контролю великою мірою обумовлена тим, що Україна не дотримується міжнародних стандартів у сфері моніторингу незалежними органами відомства, а його керівництво іноді просто перешкоджає ініціативам громадських організацій. Керівники Департаменту часто посилаються на думку експертів Ради Європи, проте дій на виконання рекомендацій уникають. Наприклад, в Європейських пенітенціарних правилах, п. 93.1, стверджується:

93.1.  Умови утримання ув’язнених та поводження з ними мусять бути предметом моніторингу з боку незалежного органу або органів, які публічно оприлюднюють результати моніторингу.  

А ось що радили у своєму Звіті у пункті 5.19 експерти Ради Європи:

«Ми рекомендуємо:

  - створити, як тільки це дозволять ресурси, інспекційний орган, який має координуватися з центрального рівня, бути незалежним і мати у своєму розпорядженні обласні групи, що включають досвідчених працівників пенітенціарної системи, представників інших громадських організацій, включаючи неурядові організації;

  - скасувати після створення незалежного інспекційного органу інспекційні функції прокурора;

  - здійснювати повну інспекцію кожної установи якнайменш один раз на рік;

  - подавати письмову доповідь про кожну інспекцію відповідному міністру;

оприлюднювати доповіді про кожну інспекцію разом з відповіддю міністра, за винятком додатку, що містить конфіденційну інформацію;

керівникові інспекційного органу раз у два роки надавати парламентові письмовий звіт про здійснену роботу та встановлені факти (див. ЄВП, правило 4 і пункт 4 Пояснювальної доповіді).»

На сьогодні – за дев’ять років існування Департаменту – ніякого інспекційного органу не створено

До того ж, у згадуваному Факультативному Протоколі мова йде не про один інспекційний механізм, а про механізми, а отже обмежуватися сподіваннями лише на активність Уповноваженого з прав людини – не варто та й не виправдано. Виконання зазначених у Протоколі функцій силами лише однієї інституції фактично стане продовженням відсторонення громадських правозахисних організацій від діяльності, яка насправді є однією з їх головних функцій. Навпаки, залучення у будь-який спосіб їх до діяльності в рамках Протоколу сприятиме підвищенню їхнього рівня компетентності і фаховості, а також їхньої відповідальності за свою діяльність. 

Виходячи з необхідності створення незалежного превентивного механізму попередження тортур,

Беручи до уваги, що здійснювати інспекційні візити до будь-якої установи виконання покарань бажано принаймні раз на рік,

Вважаючи обов’язковою участь громадськості у діяльності такого механізму, як можливий, але не єдиний, варіант імплементації Положень Протоколу пропонується наступний:

Для здійснення моніторингових візитів до установ кримінально-виконавчої системи у рамках Факультативного Протоколу у країні створюється 8-12 моніторингових груп чисельністю від 5 до 8 членів кожна. До їх складу включаються представники Мінюсту, Мінохорони здоров’я, найбільш досвідчені члени спостережних комісій з числа громадських організацій, науковці. Кожна така група здійснює протягом року 4-5 візитів тривалістю тиждень-півтора. За кожний візит відвідується 3-4-5 установ. Після кожного візиту протягом 1-1,5 місяців готується звіт та оприлюднюється

Що цим досягається?

Запропонований алгоритм дозволяє за рік охопити всі установи виконання покарань. До участі в національному механізмі контролю залучається громадськість з числа обізнаних представників громадських організацій, великою мірою завдяки їх участі у роботі спостережних комісіях, тобто ці комісії стають своєрідними структурами з підготовки  експертного ресурсу для превентивного механізму. Суттєвими та важливими елементами діяльності цих груп мають стати - публікація щороку та поширення збірника звітів за підсумками візитів, аналітична обробка зібраної під час інспекційних візитів моніторингових груп інформації та фактів, вироблення рекомендацій з покращання стану дотримання прав людини в установах системи.

Вважається, що аналогічну групам роботу виконує й Бюро Уповноваженого з прав людини, й спостережні комісії, тобто цей механізм діє поряд з діяльністю Уповноваженого з прав людини та спостережними комісіями. Висновки та результати цих інституцій, їх порівняння надасть можливість оцінити об’єктивність отриманих результатів, перешкоджатиме ангажованості будь-якої інституції і фактично сприятиме суттєвому підвищенню рівня незалежності перевіряючих структур.  

Фаховість, компетентність та незалежність членів моніторингових груп досягатиметься за рахунок того, що частина їх членів набуватиме досвід, працюючи у спостережних комісіях, для складу цих груп має передбачатися ротація, а також навчання, періодичний обмін досвідом.

Наведений підхід до організації превентивного механізму попередження тортур відповідатиме згадуваним вимогам ЄПП та рекомендаціям експертів РЄ.

Пропоную обговорити цю пропозицію, надати заперечення та зауваження, бажано, з  відповідними аргументами.

Право на справедливий суд

18.06.2007

Скандал в Апеляційному суді Харківської області

   

14 червня журналісти бюлетеню «Права людини» Харківської правозахисної групи Юрій Чумак та Інна Захарова  за редакційним дорученням були присутні в Апеляційному суді Харківської області на слуханні резонансної кримінальної справи лікаря Д. Демиденка за апеляційною справою прокуратури Харківської області, яке мало відбутися о 10.00.

Суддя Панченко оголосив, що справа повертається до суду першої інстанції – Ленінського районного суду м. Харкова через допущені цим судом процесуальні порушення. Суддя заявив, що з відповідною постановою можна ознайомитись у канцелярії суду.

Але працівник канцелярії, до якої звернулись обвинувачений та його адвокат, не  надала їм документів для ознайомлення, посилаючись на те, що справа вже переслана до Ленінського райсуду.

Журналісти Юрій Чумак та Інна Захарова, представившись та пред’явивши редакційні посвідчення, спитали у працівника канцелярії про причину ненадання Д. Демиденку та його адвокату документів для ознайомлення. На що вона попросила їх зачекати, зазначивши, що спитає про це у помічника голови суду.

Але через декілька хвилин, приблизно о 10.45, працівник канцелярії повернулась і, не пояснюючи нічого, привела з собою міліціонера-охоронця. Він у брутальній формі почав вимагати, щоб журналісти негайно покинули приміщення, «вийшли на хрєн», «підірвались», погрожував, що «викине їх за шкварник», «закриє у суді на ніч» тощо, звертався до них на «ти». 

Кореспонденти бюлетеню «Права людини» роз’яснили, що вони є журналістами, продемонстрували свої посвідчення та попросили міліціонера представитись та пояснити, за чиїм наказом та на яких підставах він їх виганяє. На що працівник міліції зухвало відмовився називатись та заявив, що його попросили втрутитись «люди, яким заважають працювати». На жаль, з’ясувати, хто є тими людьми, журналістам так і не вдалося.

Через деякий час до кімнати судової канцелярії прийшов працівник суду (за свідченням деяких присутніх – помічник голови Апеляційного суду), після чого і він, і міліціонер вийшли з приміщення. Ніхто журналістам так і не пояснив, чим було викликане грубе й дикунське поводження горе-правоохоронця, ніхто перед ними не вибачився.

Харківська правозахисна група звернулася  до голови Апеляційного суду  та до начальника ГУМВС у Харківській області з проханням провести службове розслідування і покарати винних. Пропонуємо увазі відвідувачів сайту аудіозапис розмови кореспондентів ПЛ з охоронцем та працівниками суду.

запис   »»

Свобода вираження поглядів

07.06.2007
джерело: www.telekritika.kiev.ua

Медіа-профспілка просить прес-служби не тиснути на журналістів

   

Київська незалежна Медіа-профспілка зазначає, що останнім часом виникла низка конфліктів, які затьмарюють співпрацю між нами – журналістами і працівниками прес-служб та закликає колег у прес-службах співпрацювати, а не тиснути. 

"Друзі і колеги! Не забувайте про свою професію. Навіть перебуваючи на державній посаді, ви залишаєтеся в журналістиці. Ми всі – представники одного цеху і, якщо й стаємо чиновниками, то лише на деякий час» - наголошується у повідомленні.

Так, 15 травня прес-секретар Президента Ірина Ванникова розкритикувала журналістів газети «Сегодня», звинувативши їх у тому, що, беручи інтерв’ю із Володимиром Сацюком, автор ставив за мету «відволікти увагу слідства від пошуку об’єктивної істини» в справі отруєння Ющенка.

28 травня прес-служба Генеральної прокуратури звинуватила «5 канал» в упередженому висвітленні діяльності Генпрокуратури і прокурора Святослава Піскуна та в «моральному тиску» на слідчі органи.

5 червня прес-служба Соцпартії висунула претензії до «Дзеркала тижня», звинувативши тижневик в розміщенні "антисоціалістичних матеріалів", завдання яких - переконати виборців у політичній та електоральній неспроможності СПУ".

Тому, вітаючи всіх зі святом, Медіа-профспілка «просить прес-служби пам’ятати, що українські ЗМІ мають право на незалежну редакційну політику і закликає утриматися від будь-яких форм тиску на журналістів».

«Ми переконані, що День журналіста – наше спільне свято! Будьмо!»

Доступ до інформації

05.06.2007 | Олексій Свєтіков

Сутінкові зони української регіональної влади

   

Інформаційно найбільш закритими є регіональні органи влади Києва й східних областей України. Проте, і на Заході ситуація не багато краща. Але причини такої закритості, схоже, сильно різняться по регіонах.

Такий висновок може бути зроблений за результатами першого етапу проекту, що виконує група із 23 екологічних громадських організацій, під час виконання якого були подані інформаційні запити в облдержадміністрації, апеляційні суди й державні судові адміністрації у всіх областях України (крім Кіровоградської). А також у республіці Крим (включаючи Раду Міністрів) і в місті Києві (включаючи міськадміністрацію). Проект здійснюється за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

У апеляційних судів запитували відомості про перегляд в апеляційному порядку адміністративних справ, які є звітною інформацією й включаються в обов’язкову державну статистичну форму 22-А. У судових адміністрацій запитували аналогічні відомості, але стосовно розгляду адміністративних справ у місцевих судах (у відповідності до статформи 2-А). Судова статистика була потрібна для досягнення однієї із цілей проекту: для підготовки незалежного (від державних органів) експертного висновку про ефективність адміністративної юстиції України як засобу захисту прав людини. У тому числі - прав екологічних. Зрозуміло, що в розрізі регіонів.

У облдержадміністрацій запитували узагальнені дані про звернення громадян, що надійшли в 2006 році в ці органи, з групуванням їх за предметами звернень. Це теж є звітною інформацією, її не може не бути в наявності. У проекті на підставі цих відомостей передбачалося підготувати експертний висновок про загальну кількість суперечок, що виникають у сучасному українському суспільстві, і дотичних прав людини. Включаючи екологічні права.

У запитах пропонувалося надати інформацію письмово або електронною поштою. В останньому випадку гарантувалося, що держорган отримає письмове підтвердження, що запитана інформація надана.

Зміст інформзапитів, які подавалися в регіональні органи влади різних областей, був однаковим. І те, що результати реагування на них були різними, свідчить лише про різне відношення до законів України з боку високопоставлених регіональних посадовців.

Усього було спрямовано 74 інформаційні запити.

На 44 з них (59,5 %) були отримані відповіді, що містили усю запитану інформацію. У тому числі в 41 випадку були отримані (звичайною або електронною поштою) копії відповідних статистичних форм або їх компіляція,  у двох - посилання на офіційні Інтернет-сайти, що містили запитані дані. А з Луганської  облдержадміністрації зателефонували й продиктували дані звіту зі звернень громадян.

В 7 відповідях (9,5 %) містилися не всі запитані, а лише окремі дані. Або інші відомості, а не ті, які запитувалися. Що не дозволяло використовувати їх для експертних висновків. Унікальною була відповідь, отримана з апеляційного суду Донецької області: статформа 22-А, що спеціально була змінена шляхом вилучення з неї частини інформації. А саме відомостей про кількість суддів, чиї рішення були скасовані апеляційним судом. Про вилучення цієї інформації організацію-заявника повідомили в супровідному листі.

Було отримано також 6 відповідей (8 %), у яких органи влади відмовили надати інформацію, що запитувалася. З різною аргументацією. Всі такі відповіді прийшли з апеляційних судів. Нарешті, в 17 випадках держчиновники скористалися найбільш традиційним для бюрократії прийомом - не відповіли на запити зовсім.

Більше інших використовують останній прийом чиновники київського обласного й міського рівнів, які на 6 запитів у сумі підготували єдину змістовну відповідь. Інші - проігнорували. Правда, голова апеляційного суду Київської області особисто зателефонував в організацію, що запросила інформацію (інформцентр УЕА «Зелений світ»), і чесно сказав: «Відповіді не чекайте».

Ухиляння як засіб спілкування зі співгромадянами залишається досить популярним і серед чиновників західноукраїнських областей: кожний третій посланий їм запит залишився без будь-якої відповіді. Зате з 16 відповідей, які були отримані, 15 були повними. Точніше, в усіх випадках були прислані копії статформ. Причому в 5-ти випадках найпростішим шляхом - по e-mail. І лише відповідь із Тернопільської облдержадміністрації була результатом особистої творчості. Правда, стосувався не тієї інформації, яку запитували. У цілому регіональні влади Західної України не дуже законослухняні при наданні громадянам інформації про свою діяльність, було задоволено лише 63 % запитів.

Ще гірше ситуація на сході, де на 15 відісланих запитів було отримано тільки 7 змістовних відповідей (47 %). І хоча місцеві чиновники проігнорували тільки один запит (Харківська облдержадміністрація), однак в 4-х випадках у відповідях містилася відмова  надати інформацію (Луганський, Дніпропетровський, Харківський та Запорізький апеляційні суди) і ще в 3-х випадках (Донецька й Запорізька облдержадміністрації та Донецький апеляційний суд) були надані не ті відомості, що запитувалися.

Зазначимо, що з 25 регіональних центрів на 5 східних довелося 4 з 6 випадків офіційної відмови в наданні інформації, і 3 з 7 випадків надання не тієї (або не повної) інформації, що запитувалася. А оскільки запитувалася звітні дані, що маються в наявності, то підготовка відповідей з неповною інформацією вимагає багато більше часу й сил, ніж просте копіювання й відсилання наявних статформ. Що дає підставу для висновку про різну природу інформаційної закритості Заходу  й Сходу України.

Якщо на Заході інформацію на запити не надають через традиційне чиновницьке нехлюйство (плюс явне зловживанням правом на інформзапити з боку третього сектору, коли такі запити подаються виключно з мотивів відпрацювання грантових коштів), то на Сході в такий спосіб «регулюють» інформаційні потоки. Представники східних еліт готові витрачати додаткові час і ресурси, щоб тільки відомості про їхню діяльність або не потрапляли в третій сектор, або надходили туди в «потрібному» вигляді.

Найкраща в Україні ситуація з доступом громадськості до інформації була зафіксована в даному проекті для областей півдня (82 % змістовних відповідей) та центра (67%) України. Серед регіонів повні відповіді на всі три інформзапити були отримані від органів влади Сумської, Хмельницької, Чернівецької, Херсонської й Вінницької областей, а також республіки Крим. Жодного відповіді на запити не надійшло з Київської області.

У Луганській області було отримано дві повні  відповіді на інформаційні запити Сєверодонецького «Зеленого звита». Але ... з певним примусом. Так, Луганське теруправління судової адміністрації спочатку в наданні інформації відмовило, і надало її тільки після скарги екологістів у Київ. Облдержадміністрація інформацію надала після тижневих переговорів за телефоном. Відмовили в наданні інформації в апеляційному суді Луганської області, з останнього випадку подані судові позови.

Свобода мирних зібрань

11.06.2007

Правозахисники домоглися скасування з 5 червня Положення про масові заходи у Дніпропетровську

   

Апеляційний адміністративний суд Дніпропетровської області 5 червня розглянув скаргу Дніпропетровського міськвиконкому (ДМВК) на рішення Бабушкінського районного суду міста. Раніше цей районний суд за позовом члена громадської ради УМВС м.Дніпропетровська, голови місцевої громадської організації “Республіка” Андрія Шуляка визнав неконституційним Положення ДМВК про масові заходи.

Апеляційний Суд залишив скаргу ДМВК без задоволення і залишив рішення Бабушкінського суду в силі.

Таким чином, з 5 червня Положення про масові заходи у Дніпропетровську (найбільш “драконівське” з усіх подібних положень в Україні) втратило чинність.

Це важливий прецедент і перемога правозахисників.

У справі оголошено поки що резолютивну частину. Звісно Дніпропетровський міськвиконком швидше за все подасть касаційну скаргу на це рішення апеляційного суду, проте воно не має багато шансів на успіх.

Володимир Чемерис,

Інститут „Республіка”

Право власності

06.06.2007 | Олександр Северин
джерело: maidan.org.ua

Дєрібан з особливим цинізмом

   

Якщо хочуть знищити народ, найперше намагаються відібрати йому мову. Прагнучи зробити громадян невільниками, рабами системи та безправними кріпаками олігархату, не в останню чергу намагаються позбавити їх права власности. Навіть не власности як такої – адже вільним можна бути і з діркою у кишені, а саме права на власність, що є одним з чинників відчуття незалежности, автономности, свободи і самоповаги.

Від того якими методами це робиться – чи то прямо і брутально, по-большєвицьки, а чи закамуфльовано-сором’язливо (про що далі), змінюються побічні наслідки, але не змінюється сенс. Бо сенсом є безправ’я і приниження тих, хто не належить (за народженням, завдяки спритности, завдяки підлости, дякуючи сотні разів зробленому у потрібний час потрібним людям «ку») до кола, що вони самі його звуть «елітою», а мені хочеться назвати по-іншому, але доводиться зважати на неоднорідний віковий та гендерний склад шановного читацтва «Майдану».

Отже, 19-го квітня цього року [недо]розпущена Президентом Верховна Рада прийняла в цілому законопроект №2141 «Про організаційно-правові засади вилучення (викупу) земель права приватної власности». Законопроект став вислідом законотворчих потуг блискучої депутатської четвірки у складі В.Бевзенка (ПРУ), О.Парубка (КПУ), В.Сільченка (СПУ) та примкнулого до них бютівця І.Кириленка (це, до речі, зайвий раз доводить, що коли справа йде про певні питаннячка, заспівати спільну партію для нардепів є простішим за просте). При голосуванні законопроект підтримали 252 мандатоносця, себто, перепрошую, 252 картки (http://gska2.rada.gov.ua/pls/radac_gs09/g_frack_list_n?ident=3671&krit=66). Для історії запишемо, що примкнулий бютівець на той час у сесійній залі був відсутній. Чи, можливо, просто добре заховався.

Якщо вірити преамбулі законопроекту, він нібито «визначає правові, організаційні та фінансові засади регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі вилучення (викупу) земельних ділянок, що перебувають у власності громадян або юридичних осіб, для суспільних потреб та з мотивів суспільної необхідности». Але це саме той випадок, коли поспішно вірити власним очам є шкідливим для своїх громадянських прав та інтересів. Отже, не поспішаймо, а звернемося до засадничого.

Конституція України (акт найвищої юридичної сили і прямої дії) наголошує, що «право приватної власности є непорушним» і що «ніхто не може бути протиправно позбавленим права власности» (частина третя ст.41), гарантуючи при тому рівність всіх суб’єктів права власности перед законом (частина четверта ст.13). Аналогічно, i загальна Декларація прав людини передбачає, що «ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна» (п.2 ст.17).

Відповідно до частини п’ятої тієї ж ст.41 Конституції «примусове відчуження об’єктів права приватної власности може бути застосовано лише як виняток з мотивів суспільної необхідности, на підставі і у порядку, встановлених законом, та за умов попереднього і повного відшкодування їх вартости». Отже, примусове відчуження, за Основним Законом, заперечувати який не може ніхто і ніщо, можливо тільки за наявности водночас чотирьох обов’язкових умов:

Винятковість обставин.

Наявність суспільної необхідности.

Наявність підстав, встановлених законом і відповідного порядку (процедури).

Попереднє повне відшкодування вартости.

Будь-які дії, що цим умовам не відповідають, є найтяжчим правопорушенням – порушенням Конституції.

Відповідні норми містяться, зокрема, і у ст.146 Земельного кодексу України (на що, до речі, вказало і головне науково-експертне управління Верховної Ради України у своєму висновкові) і у пункті 3 ст.321 Цивільного кодексу України. Той самий Цивільний кодекс знов-таки каже і про суспільну необхідність як умову примусового відчуження об’єктів права власности і про непорушність цього права і про рівність суб’єктів права власности перед законом і про забезпечення їм рівних умов здійснення цього права. Окремо слід звернути увагу на те, що відповідно до п.5 ст.350 Цивільного кодексу «до викупної ціни [земельної ділянки – О.С.] включаються ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та збитки, завдані власникові у зв’язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі». Відтак, маємо вельми суттєве, щоб не сказати – принципове, доповнення до четвертої умови примусового відчуження – сума «попереднього повного відшкодування» не може бути меншою за ринкову вартість об’єкта приватної власности, на який покусилося-спокусилося суспільство у стані, наголосимо, необхідности, а не чого ще.

Перепрошую читачів за такий чималий аперитив, але тепер, після нього, розгризти, скуштувати і виплюнути з огидою страву від чарівних нардепів нам не складе зусиль. Бо страва та вся суцільно складається з деталей, у яких ховається лукавий.

По-перше, замість «суспільної необхідности» законопроект підсовує нам термін «суспільна потреба», без тіні сумніву заносячи до неї свербіж зводити «будівлі і споруди органів державної влади та... місцевого самоврядування, будівлі, споруди та інші виробнічі об’єкти комунальної власности тощо». Погодьтеся, що «необхідність» і «потреба» – поняття далеко нетотожні. І якщо у якогось чиновника чи державного чи місцевого органу є потреба, байдуже – мала чи велика, це ще зовсім не значить, що така потреба є суспільною необхідністю.

І як бути з рівністю суб’єктів права власности, між іншим? Якого це дідька бажання якогось «прісідатєля», міністра (а хоч і «прімєр-міністра») чи то депутатів звести саме на моїй приватній земельці якийсь, скажімо, Орган чи комунальний (за легендою) заводик має пріоритет щодо мого приватного бажання мати там і ставок і млинок і – я не жартую – вишневенький садок?

По-друге, ви, напевно, будете сміятися (а можливо – лаятися) але на думку тих, хто цю законопроектну каламуть написав і тих, хто її підтримав, визначення «суспільних потреб» не потребує, власне, участи самого суспільства чи громад. Ви не знайдете у тексті жодного натяку про врахування громадської думки, не кажучи вже про конкретний механізм такого врахування. А між тим я переконаний, що вашій територіальній громаді, наприклад, буде рішуче «по цимбалах» «потреба» місцевої ради звести якусь адмінбудівлю саме на місці вашої укоханої діляночки, а не де-інде. По цимбалах – це у найкращому для зазначеної ради випадку.

І, врешті, по-третє. Провівши, шляхом нескладних маніпуляцій з «Word’ом», пошук у тексті законопроекту принципових для всякої нормальної людини (не кажучи вже про нас, куркулів) слів «ринкова вартість», ви їх там геть не знайдете. З тієї простої причини, що їх там нема у жодному відмінку. Натомість є пречудовий пасаж, котрий вартий таки бути процитованим дослівно: «визначення вартости земельної ділянки здійснюється відповідно до експертної грошової оцінки, яка проводиться у порядку, визначеному законом. Суб’єкти оціночної діяльности для проведення такої оцінки визначаються органом державної влади чи органом місцевого самоврядування [тобто ініціаторів примусового відчуження – О.С.], а вартість послуг таких суб’єктів оціночної діяльности сплачується за рахунок коштів відповідних бюджетів». Ви не пам’ятаєте, хто зазвичай замовляє музику?

А тепер, на десерт – «кампот», як сказав би Подерв’янський. Цитата зі ст.18 законопроекту без коментарів. Sapienti Sat: «У разі, якщо потреба у використанні земельної ділянки для суспільних потреб зникає, колишній власник...має право на її повернення у власність....Якщо колишній власник...відмовляється від свого права на повернення ділянки у власність, органи державної влади чи органи місцевого самоврядування можуть прийняти рішення про передачу такої ділянки іншій зацікавленій особі». Фокусник вклоняється публіці. Завіса.

Підсумовуючи: поки «еліта» влаштовує нам про око людське «зрєліщє» – декоративні «бої без правил» (котрі, як відомо, є властиво шоу, а не справжньою бійкою), вона, як на мою думку, водночас готується поцупити нашу власність. Дуже-дуже приватну і рідну. Наші діди у таких випадках бралися за обріза чи машингвера. Їм не має бути соромно за нащадків.

P.S. На момент написання тексту авторові нічого не відомо про підписання Президентом цього «закону», ухваленого розпущеною ним (Президентом, а не автором) Верховною Радою. Тому його і названо законопроектом.

Автор дякує Gunslinger за привернення уваги до питання

Соціально-економічні права

13.06.2007 | Богдан Бондаренко

Возможности правовой защиты от соседства с недружелюбным бизнесом

   

Развитие малого и среднего бизнеса в городах ведет к освоению первых этажей многоэтажных домов. На всех центральных улицах они массово переоборудуются в офисы, парикмахерские, отделения банков, кафе и т. п. При этом производится перевод квартир в статус нежилых помещений и соответственная перепланировка. Эта перепланировка часто приводит к конфликтным ситуациям с соседями. Причем, вполне обоснованно.

Предприниматели утверждают, что при открытии офисов и заведений сферы услуг они не причиняют окружающим никакого вреда. А наоборот – благоустраивают город, и соседи им должны быть благодарны за это. Приблизительно такой же точки зрения придерживаются и органы местного самоуправления, которые заинтересованы в поступлениях в городские бюджеты. Однако, существует и другая точка зрения, которую стараются не упоминать. А именно: что такой перевод квартир в нежилую собственность ухудшает соседнее жилье. Основные причины:

- сокращение зеленой санитарной зоны вокруг дома (когда вместо лужаек прокладываются дорожки и ступеньки, строятся пристройки);

- воздействие строительных работ (часто кратковременное, но все равно негативное – шум, пыль, строительный мусор);

- появление нового пейзажа у второго-третьего этажа (часто неубираемая крыша, на которой накапливается листва, окурки и т.п.);

- повышение опасности краж и необходимость «зарешечивать» окна и балконы (из-за тех самых крыш-пристроек);

- повышение внимания к жилью посторонних лиц (даже непроизвольно человек смотрит на окна, когда идет в организацию на первом этаже – а при большом потоке это мало приятно);

- шумовое воздействие в случае размещения кафе или игровых автоматов (не всем нравится постоянная, пусть и негромкая музыка);

- сокращение жилой площади дома (что при нынешней системе тарифообразования может привести к росту удельных тарифов на жилищно-коммунальные услуги – затраты производителя услуг останутся практически прежними, но тариф рассчитывается исходя из жилой площади, поэтому производитель получит выгоду за счет платежей этих нежилых помещений по более высоким ставкам, а жильцы убыток – за счет роста себестоимости услуг на жилую площадь. Впрочем, в большинстве городов Украины эту проблему тарифообразования при «первых этажах» стали учитывать);

- увеличение нагрузки на инфраструктуру (больше поток людей – больше мусора на газонах и отходов в контейнерах, больше припаркованных машин, больше энергопотребление и водопотребление с вводов в дом);

- ночное освещение под окнами (те самые вывески – а свет тоже своего рода экологический загрязнитель, как и шум, и газы, и твердые бытовые и промышленные отходы – попробуйте заснуть при ярком мерцающем свете в окнах);

- сокращение социальной инфраструктуры (уменьшение жилой площади на 20% для пятиэтажных «хрущевок» ставит вопрос о необходимости функционирования рядом расположенных школ, садиков, больниц – с их закрытием и переводом в другие, более отдаленные места);

- отвращение от некоторых объектов (кто захочет жить с детьми возле стоматологического кабинета, компьютерного клуба или игральных автоматов? Еще хуже – возле дешевой пивнушки, которая вечером собирает «сброд» – идешь, а к тебе пристают);

Я указал не все факторы. Да и не все из вышеуказанных негативных факторов имеют место в каждой конкретной ситуации. Соответственно, желание соседей получить компенсацию – вполне обоснованно и справедливо. По принципу: ухудшаете качество жилья и инфраструктуры – предоставьте справедливую компенсацию.

Способы компенсаций бывают разными. Например, в одном объединении собственников многоквартирного дома (ОСМД) г. Алчевска открывающийся в двухкомнатной квартире салон мобильной связи «КИЕВСТАР», заменил во всех четырех подъездах этого девятиэтажного дома систему водоснабжения, канализации и водоотведения на пластик (что, кстати, спасло дом при известной Алчевской аварии от необходимости полной замены труб – полузамерзшая вода выбила пробки, но трубы остались целыми).

Известны случаи и выплаты денежных компенсаций владельцам соседних квартир за согласование проекта перевода в нежилое помещение (как правило, в сумме нескольких тысяч долларов каждому). Требуют компенсации и городские службы, в виде более высоких ставок тарифов на содержание домов, вывоз мусора, водоснабжение и централизованное отопление. А также – благоустройство прилегающей территории: выложить тротуарную плитку, покрасить стены домов, посадить деревья и т. п.

Однако не всегда бизнес понимает свою социальную ответственность и обязанность компенсировать ухудшение качеств чужой собственности. Иногда попадаются частные предприниматели, которые считают, что если раздали взятки соответствующим службам органов местного самоуправления, то они ничего теперь соседям не должны. И по-хамски ведут себя, усложняя жизнь соседям. Причем такое поведение базируется на ошибочном мнении «все схвачено – за все заплачено». А зря! Потому что ниже я покажу юридические нюансы, которые просто обязывают бизнес дружить с соседями.

Согласно действующему Жилищному кодексу Украины (точнее УССР):

«Ст. 7 …Непридатні для проживання жилі будинки і жилі приміщення переобладнуються для використання в інших цілях або такі будинки зносяться за рішенням виконавчого комітету обласної, міської (міста республіканськогопідпорядкування) Ради народних депутатів…;

Ст. 8 … Переведення придатних для проживання жилих будинків і жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду в нежилі, як правило, не допускається. У виняткових випадках переведення жилих будинків і жилих приміщень у нежилі може здійснюватися за рішенням органів, зазначених у частині другій статті 7 цього Кодексу…».

Вы много слышали о решениях исполнительных комитетов областных советов о переводе жилых квартир в нежилые помещения? Я – нет. И закон, кстати, не предусматривает делегирования полномочий городским советам. Поэтому массовый перевод первых этажей в нежилые помещения, в общем-то, нарушает действующее законодательство.

Да, действующий Жилищный кодекс безнадежно устарел. Но это не значит, что он не подлежит применению. Да и принятие нового Жилищного кодекса не освободит хозяев таких помещений от соблюдения охраняемого Европейской конвенцией о защите прав человека и основных свобод (а значит и Европейским Судом по правам человека) права собственности соседей. И соответственно, право на компенсации вследствие ухудшения характеристик их жилых квартир – то есть собственности.

Кроме того, сложившаяся судебная практика позволяет найти управу на горе-предпринимателей. Путем обжалования решений исполкомов городских советов о согласовании перевода квартир в нежилой статус. В Вестнике Верховного Суда Украины №2/2007 (доступен на сайте Верховного Суда Украины: http://www.scourt.gov.ua/) опубликовано извлечение из Определения коллегии судей Палаты по гражданским делам от 20 сентября 2006 года. Его юридическая суть такова:

«Відповідно до статей 4, 5, 7, 8 ЖК України переведення придатних для проживання жилих будинків і жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду у нежилі допускається у виняткових випадках за рішенням виконкому обласної, міської (у містах республіканського підпорядкування) ради».

Согласитесь, что те, кто переводил в нежилой статус свои квартиры на первых этажах Решениями исполкомов городских советов городов областного подчинения, должны задуматься над этой ситуацией. И особенно над тем, не нарушают ли они интересы соседей.

Краткое изложение обстоятельств дела:

«Владелец соседней квартиры с вновь оборудованным стоматологическим кабинетом обжаловал в суд Решение исполкома Прилуцкого городского совета Черниговской области от 19 августа 2003 года. Суд первой инстанции обязал отменить решение, а владельца стоматологического кабинета восстановить жилую планировку (снести ступеньки, восстановить стену и вернуть внутреннюю планировку квартиры). Суд апелляционной инстанции отменил решение суда первой инстанции частично. Он обязал лишь снести ступеньки, признав Решение исполкома Прилуцкого городского совета законным. А Верховный Суд Украины отменил решение суда апелляционной инстанции, оставив в силе решение суда первой инстанции. То есть, признав Решение исполкома Прилуцкого городского совета о переводе в нежилой статус незаконным и обязав владельца стоматологического кабинета вернуть свою квартиру в жилой статус путем сноса ступенек и восстановления старой (жилой) планировки квартиры».

Что касается сроков исковой давности, то на мой взгляд имеются основания для продления. Ведь о конкретном решении Исполкома человек может узнать, лишь начав ходить по инстанциям. Дата получения копии решения может фигурировать (при соответствующем обосновании) в административном исковом заявлении в качестве даты, с которой начинается течение срока исковой давности.

Таким образом, пострадавшие от соседства с офисами могут юридическими методами помочь бизнесу становиться социально-ответственным. И научить предпринимателей простой жизненной мудрости: «Скупой платит дважды». Так что не верьте в сказки: «Все схвачено – за все заплачено!». Всем не заплатят. Заплатили здесь – используем инстанции области или Киева.

 

Примечание "ПЛ": Бондаренко Б. В. является юристом проекта «Городской монитор» (www.totalaction.iatp.org.ua), осуществляемого Восточноукраинским центром общественных инициатив.

 

Армія

01.07.2007 | М.Крюкова, М.Шутальова

Звіт за результатами моніторингу якості осіннього призову 2006 року

   

Звіт за результатами моніторингу якості осіннього призову 2006 року

Починаючи з 2000 року, Харківська робоча група МТПЛ-УС разом з підрозділом правового захисту ХОССМ проводить моніторинг якості призову. Мета цього моніторингу – дослідження роботи призовних медичних комісій, якості обстеження юнаків у спеціалізованих медичних закладах.

Через місяць після проведення призову ми розсилаємо листи – запити до військових частин, де проходять службу мешканці Харкова та Харківської області.

В осінній призов 2007 року було направлено 68 листів, отримали 28 відповідей.(41%). Загалом до лав Збройних Сил України було направлено 1677 юнаків з Харкова і області. Такий відсоток відповідей можна пояснити тим, що велика кількість юнаків потрапляє до учбових частин (в даному випадку їх було 18, це 26,47% від всієї кількості частин), а лише потім проходить службу у військових частинах, нової адреси яких ми не знаємо, і відповідно, запитати їх ми наразі не можемо. Кількість юнаків, яких направляють до навчальних частин – 273 чол., що становить 16,28 % від загальної кількості.

Частина командирів (8 відповідей-листів, що становить тільки 11,76 % від загальної кількості листів) відмічає, що «доказом якісної підготовки до служби, позитивні мотивації харків’ян до оволодіння військовими знаннями, порядності і надійності є той факт, що 90% харків’ян пройшли відбір і за своїми морально-психологічними, діловими якостями, станом здоров’я будуть допущені та виконуватимуть обов’язки по несенні служби зі зброєю». Звертається увага на те, що «чисельне збільшення у кожному підрозділі військовослужбовців за контрактом, в особливості при комплектуванні контрактниками сержантських посад – позитивно впливає на морально-психологічний клімат та стан військової дисципліни у військовому колективі».

Кількість військовослужбовців, щодо яких ведеться аналіз, складає 506 осіб, тобто 30,17 % від загальної кількості призваних (або 36,03% , якщо не враховувати кількість юнаків, направлених до учбових частин).

В перші місяці до шпиталю потрапили 54 (10,67%) юнака з різними захворюваннями. Слід зауважити, що деякі командири не повідомили нас про діагнози, через які юнаки потрапили до шпиталів, а лише вказали на загальну кількість хворих. Тому наші висновки не є 100% репрезентативними через нестачу інформації. А така інформація, що ми маємо, свідчить про те, що знову є випадки загострювання хронічних хвороб, які були приховані під час призову, або юнаки не були обстежені належним чином.

Незважаючи на наші неодноразові і багаторічні вимоги щодо обстеження придатних юнаків на такі небезпечні хвороби, як гепатит на ВІЛ/СНІД, це не робиться, і восени 2006 року знов було призвано двох юнаків, хворих на гепатит. Одного з них, військовослужбовця К. І.С.., було комісовано з діагнозом хронічний гепатит С, на підставі ст.55-Б, гр.II Наказу МО України № 2 від 1994 р. Діагноз другого, С. В.В., призваного Харківським ОВК – гепатит та пневмонія, нам відомий, але чи комісовано його – нам ще не відповіли. Звичайно, ми повторно зробимо запит і дізнаємося, яким чином вирішена справа цього юнака.

Слід зазначити, що діагноз «гепатит С» у військовослужбовця К. був виявлений під час донорської здачі крові у частині, яка належить до МНС. На наш додатковий запит ми отримали роз’яснення з військової частини, що «...під час добровільної здачі крові на Полтавській обласній станції переливання крові було виявлено носійство вірусу гепатиту С.» Військовослужбовець був призваний до лав Збройних Сил Первомайським ОМВК Харківської обл. 06. 11. 06 р.

Як зазначає командир цієї військової частини «На думку медичних працівників ввіреної мені частини є абсолютно доцільним проведення обов’язкового вірусологічного обстеження призовників на носійство вірусу СНІДу та гепатитів». Це ще раз підтверджує доцільність наших вимог щодо проведення такого обстеження, тому що воно ґрунтується на безперечних та неодноразових фактах.

До армії був призваний юнак Л. М.М., Куп’янсько – Шевченківський – Двурічанський ОРВК, який, за словами командира військової частини, приховав при призові ЧМТ, яку він отримав у ДТП. ТВО командира військової частини повідомив нас про те, що «під час проходження медичних комісій лікарі не звернули уваги на скарги, а працівники районного та обласного військкоматів умовили Луніна не розповідати про черепно-мозкову травму представнику частини при відборі. Крім того, вже у військовій частині у нього виявлено порушення норм поведінки, схільність до суїциду. На даний час солдат Лунін скаржиться на сильні головні болі, неможливість переносити фізичні навантаження, сумує за домівкою, виявляє бажання служити рядом з домом». На наш додатковий запит Харківський ОВК відповів, що «призовник Л. до призову у ЗС України на диспансерному обліку в лікувальних закладах не перебував. В листі вивчення повідомлень про ЧМТ немає. Скарг на стан здоров’я не заявляв. При проходженні приписки до призовної дільниці, при призові восени 2006 р. на районній медичній комісії та обласній медичній комісії також скарг не мав, про що свідчать записи в медичних документах».

На жаль, це не поодинокий випадок, на який ми постійно звертаємо увагу, що в медичних картках відсутні повні дані про стан здоров’я юнаків, а лікарі не звертають увагу на скарги юнаків.

Двох юнаків призвали до армії з незадовільною нервово-психічною стійкістю. Один з них, рядовий Б. М.О., призваний Чугуївським ОРВК, має НЦД по кардиальному типу, пролапс митрального клапану. Другий, рядовий П.О.Ю., призваний Московським РВК м. Харкова, крім того, мав гигрому правого плеча. Обидва не мають бажання служити, висловлювали суїцидальні думки. Обом заборонено несення вартової та патрульної служби. На час отримання нами відповіді з військової частини, готувалися документи на ВМК з метою визначення придатності військовослужбовця Бруснікіна до проходження служби. На наш додатковий запит стосовно військовослужбовця Пєнкіна ми відповіді не отримали. Згідно з отриманими нами відомостями, схильність до суїциду висловили 12 осіб, що становить 2,3 % від кількості обстежених.

Нажаль, і у цьому призові були юнаки, яких було комісовано у перші місяці проходження служби. Так, було комісовано С.Д. В.. який був призваний 02. 11. 06 р. Куп’янско – Шевченківським – Двурічанським ОРВК, а звільнено 20. 12. 06. з діагнозом: гіпертонічна хвороба І ст., міокардичний кардіосклероз СН – 0. Хронічний гастродуоденіт в фазі ремісії. Вегето – невротичний стан, соматогенно зумовлений у особистості з незначно вираженою інтелектуальною недостатністю.

Було комісовано: Є.В.О., призваного Жовтневим РВК з діагнозом психопатія, шизоїдна форма, стан нестійкої компенсації; К., призваного Первомайським РВК з хронічним гепатитом «С»; як зазначено вище, на момент одержання відповіді, готувалися документи на Б., призваного Чугуївським РВК.

Порівняно з призовом осені 2005 слід визначити, що кількість призовників, що потрапили до шпиталю в перші дні служби, незначно збільшилось(8,34 % – у 2005 р., 10,6 – у 2006 р.). Переважає адаптаційний синдром у вигляді нейроциркулярної дистонії – 4 особи; загострення хронічного гастродуоденіту-2 особи; 2 юнака госпіталізовані з діагнозом: пролапс мітрального клапану, цей діагноз часто є спірним при обстеженні призовників і потребує більш детального медичного обстеження.

Позитивним є відсутність госпіталізованих із патологією опорно-рухового апарату, порівняно з попередніми призовами. Головною патологією, яка проявляється на початку служби, залишається розлад психіки військовослужбовців, а саме:

відхилення форм поведінки – 6 осіб,

нервово-психічна нестабільність –3 особи,

схильність до суіціду –12 осіб.

Причиною цієї ситуації є неякісна робота психіатрів та психологів призовних комісій.

7 років поспіль, з 2000 року, ми неодноразово ставили питання якості роботи психіатричної служби та психологів, які не враховують особисті риси та можливості особистості юнаків, не отримують повну інформативну характеристику зі шкіл та інших загальноосвітніх закладів.

Тому ми в черговий раз надаємо свої пропозиції для удосконалення якості призову і пропонуємо:

·  Проведення обов’язкового вірусологічного обстеження призовників, придатних до військової служби, на носійство вірусу СНІДу та гепатитів.

·  Проводити більш ретельне обстеження допризовників та призовників невропатологом та психіатром. Особливу увагу звертати на тих, хто не бажає служити, бо під небажанням можуть ховатися хвороби, через наявність яких юнак розуміє, що не зможе адаптуватися і проходити військову службу.

·  Більше уваги приділяти особистості юнаків, виявляти їх можливість в подальшому безболісно адаптуватись до нових умов життя, пов’язаних з підвищенним фізичним та психологічним навантаженням.

Голова Харківської робочої групи МТПЛ-УС  М.Крюкова

Координатор проекту  М.Шутальова

 

Погляд

08.06.2007 | Владимир Чистилин
джерело: www.5nizza.kharkov.ua

Размышления ко Дню журналиста

   

В Харькове в последние годы «пациент скорее мертв, чем жив». И хотя в городе творят еще несколько десятков матерых гидр пера, журналистика как явление сегодня у нас дышит на ладан.

Не сомневаюсь, что большинство моих коллег после прочтения этой публикации непременно обидятся и заклеймят меня позором, но кто-то должен сказать правду! Извечная дилемма между четвертой властью и второй древнейшей профессией как-то незаметно разрешилась у нас сама собой. Тотально заангажированные СМИ, продажные журналисты, беззубые и поверхностные материалы, отсутствие корпоративной солидарности, катастрофическая нехватка ярких личностей и новых проектов – все это лишь видимая часть айсберга кризиса харьковской журналистики. Проблема, к сожалению, гораздо глубже. Выросло целое поколение приспособленцев, ментально не понимающих суть понятия «свобода слова».

Просматривая сегодняшние газеты и телепередачи, даже не верится, что еще недавно именно наш город был законодателем медийного процесса на просторах большой Родины. Разве не в Харькове началось вещание первого независимого телевидения Союза, смакующего нынче мультики о тараканах и братьях «Шпротасах»? Сейчас программы одного из его основоположников Сергея Потимкова снимаются с эфира даже без объяснения причин. Не у нас ли зазвучала первая на Левобережье негосударственная радиостанция? Назовите сегодня, кроме «Новой волны», хотя бы одно местное FM-радио, достойное внимания. Кто-то вообще помнит, что именно в нашем городе выходило первое в СССР независимое издание «Ориентир», еженедельно печатавшееся в… Эстонии! В начале 90‑х Александр Волосов получил за него 4 года исправительно-трудовых работ и запрет заниматься профессиональной деятельностью. Не забуду, как в августе 1991‑го на площади Дзержинского за газетой, призывавшей оказать сопротивление путчистам, выстроилась длинная очередь.

У нас отличная школа, и сегодня найдется немного столичных изданий, где не работали бы бывшие харьковчане. Приятно видеть репортажи из Киева еще недавно наших корреспондентов «1+1» и «Интера», наблюдать за творчеством земляков из редакций журнала «Футбол», газеты «Экономические известия» или ток-шоу «Свобода слова». Вопреки стараниям университетского журфака, каждый год в местных медиа появляются молодые таланты. Но они или вовремя уезжают в поисках лучшей доли в столицу, или окунаются в удушливую атмосферу провинциальных харьковских СМИ.

Не секрет, что в нашем городе нет ни одного не заангажированного издания или телеканала. Не понаслышке знаю, как в разной степени в редакционную политику вмешиваются Кернес и Протас, Давтян и Аваков, Субботин и Фельдман. Относительно независимым можно быть лишь, освещая харьковскую жизнь для киевских СМИ. В противном случае журналист, желающий вещать правду, не прокормит семью или будет безжалостно уволен. Юридической управы на олигархов нет никакой, поэтому беспринципность и конформизм стали неотъемлемой составляющей большинства акул пера и микрофона. Сотрудникам «Городских дозоров», «Защиты» и всевозможных предвыборных проектов за черный пиар платят на порядок больше. Как следствие, целая армия молодых и не очень коллег давно не утруждает себя качественной публицистикой, деградируя творчески и морально.

Без гендерного шовинизма замечу, что на корреспондентские зарплаты все меньше идет в журналистику мужчин, что, кстати, тоже сказывается на ее качестве. Так было некогда с профессией педагога. Еще сто лет назад дама-преподаватель в школе была редким явлением. Сегодня нацию воспитывают почти поголовно учительницы. Помню, как Елена Райгородецкая рассказывала, что в первом призыве «Тониса» она была единственной женщиной. Сегодня на пресс-конференциях иногда ловишь себя на мысли, что попал на конкурс красоты. Но даже это не мешает чиновникам по-хамски себя вести, посылать репортеров в известном направлении и на вопрос корреспондентки – что вы подарите мэру на день рождения? – реагировать в духе Кернеса: «А у вас есть любовник?». В любой стране журналисты давно бы уже объявили бойкот, потребовали извинений, проявили корпоративную солидарность. У нас только после лишения аккредитации и бросания в фонтан следуют адекватные действия. До этого мы молчим или робко огрызаемся в своих материалах. Поэтому-то нас так легко используют, «кидают» с зарплатой или, попирая закон, не предоставляют информацию.

Не пора ли начинать акции журналистского неповиновения? Например, во Львове представители СМИ блокируют сессию горсовета, в Киеве освистывают депутата Калашникова. Почему после нападения нардепом Дмитрием Шенцевым на фотокорра Андрея Авдошина мы не защитили своего товарища? Отчего от пресс-служб, содержащихся за наши налоги, нельзя ничего добиться? Чем вообще занимается у нас Союз журналистов, что делает недавно созданный в городе независимый медиапрофсоюз?

В принижении профессии виноваты мы сами. Куда делся драйв 90‑х, с качественной аналитикой и оригинальной подачей? Кто может припомнить хоть одну публикацию в местных СМИ, вызвавшую скандал или судебный иск? Почему, поддавшись на политическую конъюнктуру, мы и ныне делим друг друга по цветам их флагов? Ведь это уже давно не наша война! Нам так и не удалось создать в Харькове независимую, в хорошем смысле желтую газету, которая бы «мочила» всех поголовно. А ведь в ней можно было бы публиковать скандальные фотоснимки, стебовый текст и упражняться в правде не только на форумах. Увы, пока не придут на наш медиа-рынок зарубежные инвесторы, мы и дальше будем прибывать в иллюзиях свободы слова, собственной значимости и общественной полезности. На самом деле харьковские СМИ – давно уже не бизнес, а средство манипуляции. Можно ли этому что-то противопоставить? Для начала надо просто не лгать. Прежде всего, самим себе!

 

Жертви політичних репресій

14.06.2007
джерело: www.bbc.co.uk

Суперечка про Музей радянської окупації в Україні

   

Голова державного комітету архівів України Ольга Гінзбург висловилася за закриття доступу до документів, що стосуються комуністичних репресій.

Вона сказала, що оприлюднення імен тих посадовців, які були причетні до репресій, зокрема Голодомору 30-х років, може негативно відбитися на їхніх нащадках.

Ольга Гінзбург також заявила, що не має наміру передавати архівні документи до київського Музею радянської окупації, оскільки вважає його непотрібним для України.

Нещодавно в музеї було побито вікна, зіпсовано стенд і викрадено книгу Колгоспне рабство. Кореспонденти писали, що пропажа виявилася після того, як в музеї побували прогресивні соціалісти на чолі з Володимиром Марченком, близьким соратником і заступником глави ПСПУ Наталії Вітренко.

7 червня делегація ПСПУ відвідала музей, сфотографувалася на тлі експозиції з своїми гаслами і залишила різкі відгуки в книзі для гостей. В ніч з четверга на п’ятницю, 8 червня, в музеї побили вікна. Працівники музею вважають, що це теж справа рук прогресивних соціалістів.

У свою чергу, заперечують факт крадіжки книги і биття вікон. За їх словами, вони прийшли до Музею для того, щоб висловити своє негативне ставлення до творців музею.

Назву "музей радянської окупації" отримала експозиція "Забуттю не підлягає", яку в Києві у приміщенні Товариства "Меморіал імені Стуса” було відкрито ще в 2001 році.

Експозиція присвячена комуністичним злочинам, вчиненим на території України впродовж 1917-1991 року. Головний архівіст країни заявила, що не бажає передавати архівні документи до цього музею:

"Такого музею не повинно бути у нас в країні взагалі, тому архіви не давали матеріалів для цього музею. Якщо вони будуть звертатися, то я поставлюсь до цього абсолютно негативно. Кому це треба? Моєму поколінню це не треба. Якому поколінню треба розказувати про комуністичну окупацію?"

Лише 3% архівних документів в Україні залишились засекреченими, решта – відкриті до доступу.

Представники Меморіалу висловлюють побоювання, що плани керівництва Держахіву засекретити документи комуністичних злочинів можуть призвести до їх знищення. Нагадуючи, що за радянських часів з 17 по 91 роки силами НКВС і КДБ було знищено десятки мільйонів українців.

Директор Київського Товариства "Меморіал" Роман Круцик сказав Бі-Бі-Сі, що відмова представниці комуністів передавати матеріали Музею радянської окупації зумовлені комуністичною ідеологією приховування злочинів.

Пан Круцик також виступає за проведення люстрації, як це було в деяких європейських країнах, вважаючи, що в іншому випадку ніякої реабілітації жертв комуністичних репресій фактично не відбувається:

„Очевидно, при цій владі нам не вдасться, але ми маємо на меті показати не лише жертви, а й виконавців. Ми маємо приклади в Німеччині і Польщі, де проведена люстрація, і нікому це з родичів тих, хто чинив злочини, це не зашкодило. Виходить, що, по суті, у нас не відбувається реабілітація жертв репресій, якщо ми не оприлюднюємо списки тих, хто скоїв злочини. На жаль, у нас ще сильна п’ята колона. У нас будуть політичні кризи і надалі, якщо ми на державному рівні не скажемо правди і не осудимо той період.”

Пан Круцик також вважає, що, попри заклики лівих сил закрити Музей радянської окупації і агресивні напади на нього з побиттям вікон, руйнуванням стендів і викраденням документів музей, як незалежна громадська організація, буде існувати і розповідати правду.

Посол Росії Віктор Чорномирдін вже заявив, що створення Музею є образою для російського народу.

Президент Віктор Ющенко, промовляючи у середу у Києві, фактично підтримав створення Музею радянської окупації, пообіцявши передати цьому закладу і свої власні архівні документи , які торкаються злочинів проти українського народу.

Музеї радянської окупації були відкриті свого часу в Криму і Рівному. Подібні заклади існують в Тбілісі, Вільнюсі і Талліні. Промовляючи на відкритті пам’ятника жертвам комунізму у Вашингтоні президент Джордж Буш назвав цю ідеологію вбивчою, а серед постраждалих від комунізму народів назвав і українців.

 

Жертви політичних репресій

15.06.2007
джерело: www.radiosvoboda.org

Ще одна братня могила в Одесі. У сталінські часи кожен десятий одесит був репресований#

   

В Одесі виявили масове поховання політрепресованих. Про це сьогодні під час засідання виконкому міськради повідомив Одеський міський голова Едуард Гурвіц. Він запевнив, що міська влада зробить все необхідне для вшанування пам’яті жертв політичних репресій.

Виявлене поховання - на околиці причорноморського міста на шостому кілометрі “Овідіопольської дороги”.

3,000 -- 6,000 жертв

За даними, якими володіє державна комісія з увічнення пам’яті жертв війни і політичних репресій при Кабміні, у братській могилі - тіла від трьох до шести тисяч розстріляних у часи сталінських репресій мешканців Одеси і області. Приблизна територія масового захоронення сягає 180 на 110 метрів і 6 метрів у глибину.

З’ясувати, що тут були поховані саме політичні репресовані вдалося активістам товариства Одеський меморіал та організаціям, які об’єднають колишніх репресованих. Вони збирали свідчення, вивчали архівні матеріали. За їхніми даними, масові розстріли відбувалися у 1937 році. У сталінські часи репресований був кожен десятий одесит. (А це і розстріли, і заслання до Сибіру).

Овідіопольська дорога – дорога смерті

Укладач “Одеського мартиролога”, присвяченого пам’яті жертв репресій у часи радянської влади Георгій Разумов каже, що у тридцяті роки минулого століття розташована на околиці Одеси “Овідіопольська дорога” перетворилася у справжню “дорогу смерті”. Саме цією дорогою з Одеси вивозили трупи страчених людей. Їх ховали на 6-му кілометрі Овідіопольської дороги.

За розпорядженням мера Одеси Едуарда Гурвіца, впорядкуванням території, де виявлене масове поховання, опікуватиметься генеральний директор Міжнародного аеропорту “Одеса” Світлана Кобилянська, бо саме на території цього комунального підприємства і виявили людські рештки.

Нині міська влада вивчає можливість перепоховання тіл на Західному цвинтарі Одеси, або після завершення ексгумації та впорядкування території на шостому кілометрі Овідіопольської дороги встановлення тут меморіального комплексу.

У разі проведення ексгумації тіл жертв полі репресій вона, за словами фахівців, триватиме до трьох місяців.

Жертви політичних репресій

15.06.2007 | Галя Койнаш

А кому не нужна правда, тов. Гинзбург?

   

Назначения на разные должности при «Антикризисной коалиции» настолько поражали своей неуместностью, что за кажущейся нелепостью легко разглядеть вполне продуманные и зловещие замысли.  Как показали события вокруг недавно открывшегося Музея советской оккупации, надо быть начеку и везде..

Одним из тех далеко не случайных  шагов коалициистало назначение на пост председателя Государственного комитета архивов Украины экс-народного депутата  от Компартии Ольги Гинзбург.  По отношению к таким должностям как-то непривычно звучат обвинения в конфликтах интересов, но основания, похоже, есть.

В телевыступлении на этой неделе Ольга Гинзбург заявила, что надо засекретить документы, касающихся коммунистических репрессий.

Она также обрушилась с критикой на  Музей советской оккупации, созданный Киевским отделением Мемориала им. Василя Стуса.  Цитирую:

«Кому это надо? Моему поколению это не надо. Какому поколению надо рассказывать о коммунистической оккупации?»

Не принято, конечно, спрашивать о возрасте. С другой стороны, когда кто-то выступает якобы от имени целого поколения, потребность в уточнении всё-таки испытываем.

Тем более, когда  подозреваю, что даже если мы с Ольгой Петровной  не ровесницы, то разница в возрасте вряд ли существенная. 

Но это исключительно всё, что нас объединяет.

Расходимся уж точно относительно того, что нужно нашему поколению.

Ольга Петровна  спрашивает, кому нужна память о прошлом.

Мне она нужна, тов. Гинзбург.  Я представитель Вашего поколения, но я не Ваш человек, и не принимаю Вашего мира.

В моём мире были жертвы. И есть вопросы. На них я уже требую ответа.

Вы спрашиваете, какому поколению надо рассказывать о коммунистической оккупации.  Употребляю слово «спрашивать» весьма условно.  Ваши не хотят вопросов, да и никогда не хотели. Такие риторические вопросы сводятся, в конце концов, к одному – спрашивать нельзя.

Но те времена уже минули, тов. Гинзбург.  Пора Вам это понять. Пора Вам всем понять то, что Вашим коллегам-палачам было недоступно.  Уничтожать людей легко, да  – это Ваши товарищи быстро усвоили.

Однако вопросов не удастся уничтожить. Придёт новое поколение, а потом ещё одно. Лишённые могил, прошлого, памяти о родителях, дедах, прадедах, они будут спрашивать, почему.

Всем поколениям надо знать правду, тов.  Гинзбург.

Это их право. Это их – и наш – долг.

За нашу и их свободу. 

Бюлетень "Права Людини", 2007, №16

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори