пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200717
№17
2007

Бюлетень "Права Людини"

Вибори

27.06.2007

Бандитським способом за вас «вибрали» нелегітимного мера

   

18 червня 2007 року повністю підконтрольна Олегу Бондарю територіальна виборча комісія (ТВК), очолювана Ольгою Олійнич (довірена особа Бондаря на минулих виборах, яка прописалася в Ірпені за два дні до того, як стала головою ТВК), брутально сфаль­сифікувала результати волевиявлення виборців в Ірпені, а члени команди Бондаря ще до дня голосування не приховували, що переможець їм вже відомий.

Я бачила багато способів фальсифікації, але такого витонченого і цинічного «бєспределу», мабуть, Україна ще не знала. За ре­зультатами опитування, що проводилось під час голосування, я перемагала з досить великим відривом на більшості виборчих дільниць. Після обіду почали телефонувати стривожені спостерігачі та повідомляти, що кількість виборців, яка проголосували на певну годину за їх підрахунками та даними дільничної виборчої комісії (ДВК) значно відрізнялись одна від одної.

Що цікаво, спостерігачів від О. Бондаря на дільницях майже не було. Вони були йому не потрібні, оскільки на нього працювали більшість членів всіх дільничних комісій.

Списки виборців були сфальсифіковані. Дехто виявив пропи­саних у своїх квартирах чужих осіб, а багато людей просто не знайшли себе у списках і не змогли проголосувати. Навіть ті, кому принесли додому запрошення для голосування. Особливо це стосувалося людей, які підписалися за те, щоб висунути мене кандидатом у міські голови (я здала до ТВК понад 700 підписів), які були помічені у прихильності до інших рейтингових кандидатів або підчас так званого «опитування», яке ще до виборів робила команда Бондармера, обхо­дячи квартири, сказали, що голосуватимуть не за Бондаря.

Територіальна виборча комісія прийняла небачене в історії України за своїм цинізмом рішення, що спостерігачі не мають права наближатися до членів комісії ближче ніж на два метри як під час голосування, так і під час підрахунку голосів. Я подала до суду, і він заборонив виконувати це рішення, але на це мало хто зважав. На дільницях стали масово з’являтися підозрілі молоді люди. Члени комісії, озираючись, видавали їм бюлетені, проте з відстані двох мет­рів неможливо було побачити, чи дійсно ці «виборці» є у списках та взагалі прописані в Ірпені та селищах.

Багатьом платили по 50 гривень в обмін на те, що вони покажуть відзнятий в кабінці мобільним телефоном бюле гень з позначкою за Бондаря. Особливо це стосувалося Податкової Академії, де студенти групами з мобільними телефонами йшли голосувати, а потім крокували до факультету податкової міліції.

Депутатам Ірпінської міськради, які проголосували за мою відставку, ТВК своїм рішенням дозволила бути присут­німи на дільницях, і вони розподілили їх між собою, щоб слідкувати, аби переміг потрібний їм кандидат. За Законом депутати не мали права там знаходитись, і я виграла з цього приводу суд. Але більшість депутатів все одно зали­шалися на дільницях в якості наглядачів-церберів (більшість членів ДВК є залежними від ради працівниками бюд­жетної сфери або студентами).

Біля деяких дільниць у Коцюбинському бандитського вигляду молодики відверто казали знайомим їм молодим людям, щоб ті голосували заБондаря. У їх супроводі права рука Олега Бондаря Микола Чернявський підпорю мої ро-жував представникам преси розправою. Одна бандитська бригада сиділа в «Заїрі», інша знаходилася у Ворзелі. З ними був автомобіль з номерами Верховної Ради.

Серед бюлетенів, які комісія визнавала недійсними, маса таких, де явно видно, що людина проголосувала за мене. Натомість такі самі бюлетені за Олега Бондаря під сумнів не ставилися. Окрім нас, це зафіксував кореспондент газети «Вечерние вести». Якщо на кожній із 26 дільниць в середньому було б хоча б по 12 таких бюлетенів – це вже більше 293 голосів, які, за даними ТВК, відділяють мій результат від результату Олега Бондаря.

Та все це було квіточками у порівнянні з тим, що сталося на дільниці №5 в Будинку культури на БКЗ. Очевидно, , через пильних спостерігачів і журналістів комісія не змогла виконати поставлене перед нею завдання, а тому просто відмовилася (!) виймати бюлетені із виборчих скриньок та рахувати голоси.

Дані комісії та спостерігачів щодо вкинутих до скриньок бюлетенів сильно відрізнялися. І я впевнена, що вони про­сто не змогли кинути до скриньок ті бюлетені, за які вже розписалися в списках виборців.

Дві години 14 членів комісії не могли вирішити просту шкільну задачу: порахувати на калькуляторі загальну кіль­кість виборців, занесених до списків та тих, хто розписався за отримання бюлетеню. При спробі спостерігачів підійти та перевірити процес підрахунку члени ДВК лягали на списки, не дозволяючи туди заглядати. Звичайні зауваження ти посилання на норми Закону вони трактували як втручання в роботу комісії, хоча, як зазначив один із присутніх там журналістів, ніякої роботи він там не побачив – члени комісії просто сиділи і чогось чекали, періодично погрожуючи вигнати спостерігачів і журналістів. А тим, хто підійшов ближче ніж на два метри до столів членів комісії, офіційно ого­лосили попередження (за два попередження виганяють з дільниці).

Глибокої ночі на дільницю прибули члени територіальної виборчої комісії разом з командою Олега Бондаря, яка більше нагадувала персонажів із серіалу «Бригада». Ми зайшли слідом за ними, і просили членів ТВК вплинути на дільничну комісію, щоб та нарешті почала підрахунок Але все це нагадувало розмову німого з глухим – ніхто і не думав нічого робити.

Натомість на дільницю увірвався Олег Бондар, і голова дільничної комісії Бабенко Алла Володимирівна передала в Територіальну виборчу комісію чомусь через нього, а не через присутніх на дільниці членів ТВК заяву про те, що спостерігачі нібито перешкоджають проведенню підрахунку голосів, а тому на дільниці начебто неможливо встановити результати виборів. І вже о 8-й годині ранку результатом плідної співпраці ДВК №5, Бондаря та ТВК стала незаконна постанова ТВК. про визнання виборів на ДВК №5 недійсними. І знову її привіз на дільницю не член ТВК, а помічник Бондаря, мешканець Боярки Микола Чернявський, який з матюками, розштовхуючи всіх, хто стояв біля входу в дільницю, вламався в приміщення.

Територіальна виборча комісія так поспішала оголосити Бон­даря мером, що вночі з 17 на 18 червня встановила результати виборів, навіть не порахувавши голоси 840 ірпінчан, які про­голосували на дільниці №5. Таким чином, ТВК грубо порушила право на волевиявлення 840 виборців – мешканців району БКЗ, голоси яких не були враховані при встановленні результатів ви­борів. І не просто порушила! Різниця між кількістю виборців, які проголосували за Бондаря і за мене, навіть за даними бондармерівської ТВК, становить всього 293 голоси. І ця різниця повністю могла б бути перекритою на цій виборчій діль­ниці та змінити результат виборів. І щоб орієнтуватися, на якій дільниці і що саме потрібно зробити для перемоги пана Бондаря, замовлявся екзит-пол, коли на виході з дільниць виборців опитували, за кого вони проголосували.

Мабуть, саме з цих міркувань вони «по-безпредєлу» фактично перетворили на сміття ваш час, ваші переконання, ваш вибір. В тому числі і тих виборців, які проголосували за Бондаря. «Тьі что, не понимаешь? Зто все макулатура!», • сказав про заповнені вами бюлетені член територіальної виборчої комісії Олександр Карпенко.

Комітет виборців України оприлюднив цілу низку порушень під час проведення виборів Ірпінського міського голови. «Зважаючи на незначну різницю в кількості голосів, які отримали лідери виборчих перегонів (менше 300), Комітет виборців України вважає, що вище перераховані порушення могли вплинути на результат виборів міського голови Ірпеня. Тому КВУ вимагає ретельного розслідування всіх зафіксованих порушень», – говориться у висновку Комітету. – «Окрім того, під питанням залишається легітимність проведення позачергових» виборів міського голови Ірпеня, оскільки постанову про їх проведення Верховна Рада України прийняла 5 квітня, коли вже діяв Указ Пре­зидента про припинення повноважень Верховної Ради. І якщо прийняті в той період закони були пізніше переголосовані, то постанов ВР ця процедура не стосувалася, що теж може стати причиною визнання виборів недійсними.

«Вибори брудні, недійсні, зухвалі. Про це свідчить і те, що зранку тервиборчком похапцем об’явив перемож­ця, в той час, коли далеко не всі бюлетені були пораховані», – так прокоментував вибори Ірпінського міського голови відомий юрист, народний депутат України кількох скликань Володимир Стретович. – «Людей, які відкрито вислов­лювали свою підтримку Мирославі Свистович, вибілювали зі списків – вони прийшли голосувати, їх не виявилось в списку. Парадоксальні ситуації – в списку виборців є дружина, а чоловіка немає, бо він відкрито висловив свою підтримку одному з кандидатів».

«В цій ситуації не можна визнавати мером того, кого оголосив тервиборчком, а вибори такими, що відбулись демократично – 840 виборцям кидають у вічі, що вони ніхто, і голоси їхні не враховуються. Навіщо нам така де­мократія?», – зазначив В. Стретович.

Але не дивлячись на не пораховані 840 бюлетенів з БКЗ, не зважаючи на те, що я оскаржила результати виборів до суду, ТВК вже 18 червня проголосила Бондаря, в ніч з 18 на 19 надрукували позачерговий спецвипуск «Ірпінського вісника», який роздавався безкоштовно, де оприлюднили це рішення ТВК, а зранку 19 червня депутати зібралися на позачергову сесію, щоб Бондар встиг прийняти присягу.

Бандитський стиль пана Бондаря та його команди проявився Ще до початку голосування, коли голова Територіальної виборчої комісії Ольга Романівна Олійнич разом із комп’ютерницею вирішила вигнати з приміщення ТВК мою довірену особу, інтелігентну тиху жінку, тільки за те, що та задавала питання і фотографувала процес роботи комісії. Поки комп’ютерниця крутила їй за спиною руки, інша забрала з цих рук фотоапарат, щоб вийняти звідти і засвітити плівку. В результаті моїй довіреній особі були нанесені численні тілесні пошкодження та зламано палець.

Можна тільки уявити, що чекає Приірпіння з таким міським головою і такою його командою. Адже на виборах, які знаходяться хоча б під якимсь стороннім наглядом, вони ще дотримувались хоч якихось рамок пристойності, як вони

вважали. Що ж вони творитимуть, коли отримають всю повноту влади? Якими методами вони правитимуть і в що перетвориться Приірпіння?

Я добре знаю і Олега Бондаря, і тих, хто за ним стоїть. Прихід до влади в Ірпені цієї зграї буде трагедією для міста і селищ. Навіть часи Скаржинського, який підтримав Бондаря на цих виборах, здаватимуться раєм.

Тому я закликаю не лише тих, хто голосував за мене, а всіх, незалежно від того, кого б ви хотіли бачити міським головою, не визнавати нелегітимну владу Бондаря і Ко.

Я буду боротися до останнього і не віддам наше з вами Приірпіння в руки бандитам. І в цьому сподіваюся на вашу підтримку. Хто, як не ми самі, повинні навести лад у нашій з вами хаті.

Щиро ваша, Мирослава Свистович

Катування та жорстоке поводження

26.06.2007
джерело: www.maidan.org.ua

26 червня – міжнародний день захисту жертв катувань

   

25 червня 2006 року у прес-центрі УНІАН Харківська правозахисна група (ХПГ) та Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда – Україна» провели спільну прес-конференцію, присвячену Міжнародному дню захисту жертв катувань.
Учасники дали оцінку ситуації та перспектив подолання катувань та поганого поводження і навели конкретні приклади знущань в міліції та установах виконання покарань з боку посадових осіб. Зокрема, була надана інформація про жахливе побиття 22 січня спецназом Департаменту з питань виконання покарань засуджених в Ізяславській колонії №31 та про подібні факти в інших установах, про ненадання медичної допомоги засудженим, про так звані «прес-хати», про факти психологічного катування тощо.
Олег Мартиненко охарактеризував ставлення МВС до проблеми катувань, зазначивши, що Міністерство створює механізми для більшої відкритості діяльності органів внутрішніх справ та запобігання незаконному насильству, такі, як мобільні групи та громадські ради при Міністерстві та обласних управліннях внутрішніх справ. Він навів дані про кількість скарг на незаконні дії працівників міліції і результати розгляду цих скарг. Він також розповів про розгляд Комітетом ООН проти катувань на своїй 38-й сесії 5-тої періодичної доповіді України (О.Мартиненко був членом урядової делегації на сесії).
Євген Захаров поінформував присутніх про те, що одночасно в Хмельницькому йде виїзна сесія Європейського суду з прав людини, яка досліджує обставини справи Друзенко та інші проти України. 15 січня Європейський суд ухвалив рішення про прийнятність заяви 13 засуджених щодо жорстокого побиття їх спецназом в колонії №58 30 травня 2001 року та 28 січня 2002 року. Він стверджував, що система виконання покарань є закритою, засуджені не мають можливості скаржитися на незаконні дії адміністрації, а якщо вони все ж таки намагаються боротися із свавіллям, то піддаються сильному тиску. Він звернув увагу присутніх на зауваження Комітету ООН проти катувань щодо заборони використання антитерористичних підрозділів усередині установ виконання покарань, що зводиться до залякування ув’язнених і поганого поводження з ними. Також він повідомив, що за допомогою Фонду професійного захисту жертв катувань, заснованого ХПГ в 2003 р., більш ніж 100 осіб отримали кваліфіковану правову допомогу. За фінансової підтримки Фонду було підготовлено близько 40 заяв до Європейського суду з прав людини, одна справа виграна, близько 15 справ знаходяться на стадії комунікації із урядом України.
Катерина Левченко розповіла про небажання адміністрації Департаменту з питань виконання покарань розслідувати скарги на незаконне насильство та інші правопорушення і про необхідність створення національних превентивних механізмів попередження катувань відповідно до Факультативного протоколу, які передбачають відвідини місць позбавлення волі незалежними спостерігачами. Вона наполягала на тому, що Департамент має стати цивільною інституцією і підпорядковуватися Міністерству юстиції, а не бути «правоохоронним органом, який знаходиться на передньому краю боротьби із злочинністю», як стверджує голова Департаменту Василь Кощинець
Учасники прес-конференції зазначили, що їхня подальша робота буде спрямована на створення національної системи запобігання катуванням та поганому поводженню. Це передбачає створення державної програми, яка передбачить системні заходи для побудови такої системи. З іншого боку, ефективна діяльність такої системи потребує активної участі громадянського суспільства у її побудові та діяльності.

Прес-конференція проводиться за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

У прес-конференції взяли участь:
- Євген Захаров, співголова ХПГ, голова правління УГСПЛ, співголова Громадської Ради при МВС з питань забезпечення прав людини (ГР);
- Катерина Левченко, доктор юридичних наук, президент Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда – Україна», народний депутат ВРУ 5-го скликання, член ГР;
- Олег Мартиненко, кандидат юридичних наук, радник Міністра внутрішніх справ з прав людини і гендерних питань, полковник міліції, член ГР;
потерпілі від катувань і поганого поводження та їх рідні.

Свобода мирних зібрань

22.06.2007 | Юрій Чумак

Харківський міськвиконком незаконно обмежує право на мирні зібрання

   

6 червня 2007 року рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради за № 543 було затверджене Тимчасове положення «Про порядок розгляду питань щодо організації та проведення зборів, мітингів, походів та демонстрацій у місті Харкові» (надалі – Положення).

Зазначене рішення виконавчого органу місцевого самоврядування майже у всіх своїх пунктах не відповідає (прямо суперечить) правовим актам вищої юридичної сили, а саме Конституції України, Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод (надалі – Конвенція), рішенню Конституційного Суду України від № 4-рп/2001 від 19 квітня 2001 року.

В основі законодавчого врегулювання свободи мирних зібрань в Україні на даний момент лежать лише стаття 11 Конвенції та стаття 39 Конституції України, розтлумачена Рішенням Конституційного Суду України № 4-рп/2001 від 19 квітня 2001 року (справа щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання), а також п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя». Названі статті та положення закріплюють вичерпний перелік підстав для обмеження реалізації цього права, які, що характерно, встановлюються лише судом і відповідно до закону. Однак, навіть побіжний юридичний аналіз цих правовстановлень дає всі підстави для висновку, що Харківський міськвиконком своїм Положенням істотно звузив конституційні обсяги (межі) основоположного і невід’ємного права громадян на мирні зібрання, запровадивши величезну кількість не передбачених нічим обмежень і вимог як до організаторів, так і до учасників, по суті, унеможлививши реалізацію самого права.

Відповідно до ст. 39 Конституції України, обмеження щодо реалізації права громадян на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких вони завчасно сповіщають органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування, «може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей».

Стаття 11 Конвенції, яка з 11 вересня 1997 року набула чинності для України, теж передбачає право на свободу мирних зборів та зазначає, що здійснення цього права «не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які встановлені законом в інтересах національної або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі чи з метою захисту прав i свобод інших осіб i є необхідними в демократичному суспiльствi».

Конституційний Суд України в своєму рішенні № 4-рп/2001 від 19 квітня 2001 року (справа щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання) роз’яснив, що «право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, закріплене в статті 39 Конституції України, є їх невідчужуваним і непорушним правом, гарантованим Основним Законом України. Це право є однією з конституційних гарантій права громадянина на свободу свого світогляду і віросповідання, думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір, права на вільний розвиток своєї особистості тощо… Визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання».

Таким чином, у Харківського виконавчого комітету не було підстав для втручання в права і свободи людини і громадянина, які, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції України, визначаються виключно законами.

Виходячи з аналізу змісту норм ст.ст. 22, 39 Конституції України, обмеження прав і свобод людини є нічим іншим, як звуженням змісту та обсягу прав і свобод, головним елементом яких є можливості особи діяти певним чином або утримуватися від певних дій задля задоволення певних потреб та інтересів, застосовуючи з цією метою певні форми і засоби діяльності.

Аналізуючи оскаржуване Положення, складається враження, що мерія поставила собі за мету створити якомога більше можливостей для того, щоб повністю контролювати реалізацію свободи мирних зібрань на території міста Харкова, впливати на прийняття рішень з цих питань, а також отримати механізм обмеження аж до унеможливлення проведення тих мирних заходів, які в силу багатьох причин можуть бути незручними для нього.

Так, наприклад, п. 2.1. Положення міститься припис, згідно з яким «повідомлення щодо проведення масових заходів подається заінтересованими особами в письмовій формі завчасно – не пізніш як за 10 днів до наміченої дати їх проведення». А п. 4.6. зазначає, що не допускається «проведення масових заходів раніше 7.00 та пізніше 22.00 години».

Однак, виходячи з положень пункту 1 ч. 1 статті 92 Конституції України про те, що виключно законами визначаються права і свободи людини і громадянина та гарантії цих прав і свобод, і що лише судом відповідно до закону може встановлюватись обмеження щодо реалізації права громадян на проведення масових зібрань (частина друга статті 39),Конституційний Суд України у вищеназваному рішенні дійшов висновку, що «визначення строків завчасного сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування з урахуванням особливостей мирних зібрань, їх форм, масовості, місця і часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання».

Пункти 4.1, 4.2, та 4.3 Положення обумовлюють місця на території міста, де, на думку чиновників міськвиконкому, єдино у Харкові можна проводити загальноміські демонстрації, походи та мітинги. При цьому у п. 4.4 зазначається, що «пікетування проводиться в місцях, передбачених схемами, розробленими Департаментом містобудування, архітектури та земельних відносин міської ради і погодженими з ГУ МВС України в Харківській області та відповідними службами міста». Самі ці пресловуті схеми до рішення міськвиконкому навіть не додаються.

П. 2.3 Положення покладає на організаторів масових заходів зазначати у повідомленні таку величезну кількість не передбачених актами вищої юридичної сили відомостей, (наприклад, в ньому необхідно зазначати «форми та методи гарантованого забезпечення заінтересованими особами громадського порядку під час проведення масового заходу, використання звукопідсилювачів, тощо»), що проста неможливість їх виконання може мати наслідком практичну заборону на мирні зібрання в м. Харкові. Адже у п. 3.6 посадові особи Харківського міськвиконкому прямо передбачили, що «за результатами розгляду повідомлення  узгоджувальною  комісією може бути прийняте рішення про неможливість проведення масового заходу, якщо… зміст повідомлення не відповідає вимогам п.2.3. цього положення».

Сумнівною новацією місцевих можновладців стало включення до нового Положення частини 5. «Встановлення тимчасових споруд при проведенні масових заходів» (у старому Тимчасовому положенні «Про порядок розгляду міськвиконкомом питань щодо організації та проведення зборів, мітингів, походів та демонстрацій у місті Харкові» від 07.03.2000 року подібних обмежень не було). У цій частині йдеться мова про те, що «чинним законодавством України не передбачено встановлення будь-яких тимчасових споруд (огорожі, намети тощо) при проведенні масових заходів». Мушу зауважити, що чинним законодавством України не передбачено й НЕВСТАНОВЛЕННЯ тимчасових споруд при проведенні мирних зібрань. Крім того, вирішення питання встановлення тимчасових споруд під час проведення масових заходів Положення пов’язує з необхідністю враховувати вимоги величезної кількості нормативних актів, що регулюють облаштування постійних споруд. У такий спосіб фактично унеможливлюється взагалі використання тимчасових споруд при проведенні масових заходів у Харкові, що є незаконним обмеженням права на мирні збори.

Очевидно, що за вмілого маніпулювання зазначеними вимогами цього Положення, можна унеможливити проведення будь-якого масового заходу, з тих чи інших міркувань не бажаного як для посадовців місцевої влади, так і для органів центральної влади.

Крім того, згідно з ч. 6 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», «рішення виконавчого комітету… підписуються сільським, селищним, міським головою, головою районної у місті ради». Втім, цей припис Закону теж не було дотримано, адже рішення виконавчого комітету Харківської міської ради за № 543 «Про затвердження Тимчасового положення «Про порядок розгляду питань щодо організації та проведення зборів, мітингів, походів та демонстрацій у місті Харкові» було підписано неправочинною особою – секретарем міської ради Кернесом Г.А.

Зазначу, що згідно зі ст. 19 Конституції України, «органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». На жаль, виконавчий комітет Харківської міської ради, приймаючи рішення «Про затвердження Тимчасового положення «Про порядок розгляду питань щодо організації та проведення зборів, мітингів, походів та демонстрацій у місті Харкові» від 06.06. 2007 року, порушив і цю статтю Основного Закону.

Враховуючи вищевикладене, вважаю, що Харківський виконком або міська рада мусять скасувати Тимчасове положення «Про порядок розгляду питань щодо організації та проведення зборів, мітингів, походів та демонстрацій у місті Харкові» (затверджене рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 06.06.2007 року № 543).

Якщо вони цього не зроблять самі, думаю, що суд матиме всі підстави визнати це рішення незаконним та невідповідним актам вищої юридичної сили.

 

Див. також:

Давайте бороться за свои права!

 

Соціально-економічні права

27.06.2007

Виконання Оргуської конвенції Україною – реальність чи знову фарс?

   

Оргуська конвенція займає особливе місце серед міжнародних природоохоронних конвенцій. Наприклад, Генсеком ООН Кофі Аннаном розроблення та початок впровадження Оргуської конвенції було оцінено, як “найбільш значний крок у формуванні світового громадянського суспільства”. Загальновизнано, що її положення відповідають найвищим сучасним стандартам у сфері свободи інформації та демократії участі. Конвенція, як жоден інший міжнародний правовий документ найвищого рівня з питань екополітики, базується на ідеї прав людини та прав громадськості. Вона унікальна також тим, що має процедурний характер і стосується будь-якої сфери, де може бути вплив на довкілля.

Підписанням Конвенції її учасники задекларували: "З метою сприяння захисту права кожної людини нинішнього і прийдешніх поколінь жити в навколишньому середовищі, сприятливому для її здоров’я та добробуту, кожна із Сторін гарантує права на доступ до інформації, на участь громадськості в процесі прийняття рішень і на доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища, у відповідності до положень цієї Конвенції."

Відповідно до Статті 3 Конвенції: "Кожна із Сторін прагне забезпечити умови, аби посадові особи та державні органи надавали громадськості допомогу та забезпечували їй орієнтацію в отриманні доступу до інформації, сприяли участі в процесі прийняття рішень і в одержанні доступу до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища."

Отже, Україна підписала Оргуську конвенцію 25.06.98 року і ратифіковала її Законом № 832-XIV від 06.07.99 року – однією з перших у Європі. Передбачено механізми міжнародного контролю за її виконанням. Відтак Оргуська конвенція розглядалася, як потенційно ефективний інструмент екологізації державної політики. Участь громадськості у прийнятті рішень визначена Оргуською конвенцією у формі громадських слухань, відкритих засідань, участі в екологічній експертизі та оцінці впливу на довкілля, в розробленні екологічних програм, планів, політики, законодавчих та інших нормативно-правових актів, у видачі дозволів на здійснення діяльності, пов’язаної з поводженням з небезпечними речовинами та матеріалами. Формально, громадянин, базуючись на положеннях Оргуської конвенції, може звернутися до судових органів з метою оскарження певного рішення або відновлення порушеного права. Держави-Сторони зобов’язані вживати заходи щодо охорони довкілля, включаючи прийняття рішень про заборону діяльності, яка завдає шкоди довкіллю.

 

Процес впровадження положень Оргуської конвенції в Україні відбувався в традиціях формалізму часів “застою”: було створено окремий підрозділ в Мінприроди, при держуправліннях екології у областях започатковано діяльність т. зв. Оргуських центрів, розроблялися вузьковідомчі документи та процедури. Втім, невдовзі виявилося, що повноцінне застосування Конвенції є неможливим через брак базових нормативно-правових механізмів, перш за все, у сфері діяльності виконавчої влади та місцевого самоврядування.  

На жаль, громадськості довелося три з половиною  роки чекати внесення хоча б мінімальних змін до законодавчих актів України у зв’язку з ратифікацією Україною Оргуської конвенції. Їх все ж було внесено Законом України № 254-IV від 28.11.2002 р. лише до чотирьох Законів України, а саме: "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про екологічну експертизу", "Про місцеве самоврядування в Україні" та до Кодексу України про адміністративні правопорушення. Хоча за деякими оцінками для повноцінного втілення вимог Конвенції відповідних змін потребували  десятки законів та сотні підзаконних актів. Втім, і після внесення згаданих змін до згаданих чотирьох Законів України стан реалізації положень Оргуської конвенції залишається незадовільним. Як уже зазначалося у цій доповіді, навіть після внесення змін окремі законодавчі норми, приміром, у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" не відповідали стандартам Оргуської конвенції. До інших нормативно-правових актів, які вочевидь потребували приведення у відповідність до конвенції, наприклад, до Закону України “Про інформацію”, зміни досі не  внесено. 

Надання інформації за Оргуською Конвенцією - це зобов’язання держави, уособленої Урядом, а не одного лише Мінприроди. Повноваження Кабінету міністрів України в плані зобов’язання власників такої інформації є незрівнянно більшими, аніж повноваження Мінприроди. Але доводиться визнавати, що Уряд України необґрунтовано ухилився від виконання міжнародних зобов’язань, штучно звузив можливості екологічного інформування громадян рамками Мінприроди, а щодо інших Міністерств, відомств та місцевих органів влади - пустив справу на самоплив. До того ж Мінприроди має дуже невелику частину екологічної інформації, наявної в державі. Більша її частина - в інших міністерствах, відомствах, органах місцевої влади, на підприємствах та в установах різних форм власності. Бо екологічна інформація формується повсюдно, де є діяльність, що впливає на стан довкілля, чи приймаються відповідні рішення. І дуже незначна частина цієї інформації потрапляє до Мінприроди. Лише в окремих сферах держава є первинним джерелом екологічної інформації - наприклад, в питаннях формування екологічного законодавства і контролю за його дотриманням.

У 2004 році наказами Мінприроди було прийнято та зареєстровано у Мінюсті "Положення про порядок надання екологічної інформації Мінприроди України" та "Положення про участь громадськості у прийнятті рішень у сфері охорони довкілля". Мінприроди вважає їх механізмами застосування Оргуської Конвенції. Детальний аналіз невідповідності цих положень букві і духу Оргуської Конвенції зроблений Сергієм Федоринчиком в розділі "Право людини на безпечне довкілля" у доповіді правозахисних організацій "Права людини в Україні - 2004 р." Обидва документи не відповідають змісту Оргуської Конвенції, механізмами здійснення якої буцімто мали стати. Авторами згаданих Положень докладено значних зусиль для вихолощування сутності Оргуської конвенції. Зокрема, в самій назві Положення "Про надання екологічної інформації", зверніть увагу: мова йде не про доступ, як у Оргуській Конвенції, а про надання. А це далеко не одне і те ж! Доступ означає і можливість користування систематизованими та узгальненими зібраннями інформації - такі як каталоги, реєстри, списки, архіви, офіційні друковані видання та веб-сайти органів владних повноважень. Надання ж потребує конкретного запиту, і може стосуватись лише окремих конкретних одиниць цих зібрань.

Останніми новаціями законодавства України, прийнятими на виконання положень Оргуської конвенцїї, є Постанова Верховної Ради України “Про інформування громадськості з питань, що стосуються довкілля”  від 4 листопада 2004 року N 2169-IV (http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2169-15) та Доручення  Кабінету  Міністрів  України від  17.11.2004 N 51333/1/1-04. Згаданою Постановою рекомендується Кабінету Міністрів України та обласним адміністраціям забезпечити:

* щорічне інформування  населення  через  засоби  масової інформації  про  100  об’єктів,  які  є найбільшими забруднювачами навколишнього природного середовища;

* щоквартальне інформування  -  про  десять  об’єктів,  які  є найбільшими  забруднювачами навколишнього природного середовища на загальнодержавному рівні за минулий квартал;

* до 1  січня  2005  року розроблення та затвердження положення про  мережу  загальнодержавної  екологічної  автоматизованої інформаційно-аналітичної  системи забезпечення  доступу  до екологічної інформації  та  місцевих  екологічних  автоматизованих інформаційно-аналітичних систем.

Хоча від встановленої дати виконання рекомендацій Постанови минуло 2 роки, можна стверджувати, що їх жодним чином не виконано. У даному випадку знову ж простежується практика, що полягає у свідомому зведенні сфери екологічного інформування до виключної компетенції маловпливового Мінприроди та його обласних управлінь. У такій ситуації інші органи владних повноважень виявляються нібито непричетними до забезпечення доступу до екологічної інформації. Попри те, що у Наказі Міністерства охорони навколишнього природного середовища  від 01.11.2005  N 397 “Про затвердження Положення про щоквартальне інформування населення через ЗМІ про об’єкти, які є найбільшими забруднювачами навколишнього природного середовища” (http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z1510%2D05) йдеться про те, що Державний комітет телебачення та радіомовлення,  обласні, Київська  та  Севастопольська  міські держадміністрації сприяють в оприлюдненні екологічної інформації”, це побажання повсимісно ігнорується місцевими адміністраціями.

У грудні 2004 року Мінприроди оприлюднено на власному веб-порталі для обговорення проект Національної доповіді про стан впровадження в Україні положень Конвенції "Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля”. Прояви формалізму, декларативний характер, свідоме ускладнення структури національної доповіді та подекуди відверта дезінформація у її тексті зустріли критику багатьох громадських організацій України: Національного екологічного центру України (НЕЦУ), БФ “Екоправо-Львів”, “Бюро екологічних розслідувань” та ін.

Приміром, Рада НЕЦУ, розглянувши та обговоривши на своєму засіданні 24.01.2005 р. питання про ставлення до Національної доповіді про стан впровадження в Україні положень Конвенції “Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля” (Орхуська конвенція), з огляду на досвід нашої організації (2001-2004 рр.), заявила про своє категоричне несхвалення положень доповіді та вважає вказану доповідь непридатною для оприлюднення і представлення її Комітетові конвенції.

Станом на початок 2007 року текст Національної доповіді про стан впровадження в Україні положень Конвенції "Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля" був недоступним для перегляду на офіційному веб-порталі Мінприроди. Натомість “прогрес у імплементації Оргуської конвенції в Україні” і досі ілюструється такими ж вичерпними повідомленнями, як наступне: “Progress of the implementation of the Aarhus Convention in Ukraine. May 2002. The first steps to create a public information centre and library in the office of The Ministry of the Environment and Natural Resources have been taken. A homepage about the Aarhus Convention has been established.”

Безперечно, незадовільний рівень дотримання Україною норм Оргуської конвенції добре усвідомлюють і посадовці Мінприроди. Але замість того, аби намагатися наполегливо створювати атмосферу відповідального ставлення усіх без винятку органів влади України до узятих на себе зобов’язань перед власною та міжнародною громадськістю, Мінприроди намагається перш за все уникнути санкцій ЄЕК ООН.

Приміром, 5 червня 2006 року Мінприроди направило листа (№ 4940/04-7) до Комітету Європейської економічної комісії ООН  з питань дотримання Конвенції, у якому інформує, про те що у Міністерстві нарешті (цит.) “створена робоча група з розробки Національної Стратегії імплементації положень Орхуської конвенції до чинного національного екологічного законодавства України. Беручи до уваги вищесказане, Мінприроди просить не приймати жорстких заходів проти України, аж до призупинення прав та привілеїв, що надаються відповідно до положень Конвенції, під час дванадцятої зустрічі Комітету з виконання Конвенції в червні 2006 року”.

Як бачимо, Мінприроди традиційно сприймає міжнародні інституції насамперед в якості караючих органів. Насправді їхні функції значно ширші. А головною метою їхньої діяльності насправді визнається налагодження режиму ефективного діалогу сторін та сприяння виконанню ними міжнародних конвенцій. 

Нарешті, жодної інформації про результати зустрічі Комітету з виконання Конвенції  не було оприлюднено на сайті Мінприроди та у загальнодоступних ЗМІ. Неважко було передбачити, що, вони є маловтішними для України.

Справді, на офіційному веб-порталі ЄЕК ООН[1] у червні 2005 року було розміщено загалом пессимістичні висновки доповіді Другої наради Сторін Оргуської конвенції щодо дотримання її положень. Комітет з виконання конвенції з жалем відзначив, що Україна не забезпечила формат участі громадськості, якого вимагає стаття 6 Конвенції. Не врегульовано порядок надання державними органами екологічної інформації за запитами, як того вимагає пункт 1 статті 4 Конвенції. Тому Комітет пропонує Урядові України нарешті привести своє законодавство і практику у відповідність до положень Конвенції і включити у свою доповідь наступній  нараді Сторін інформацію про заходи, прийняті з цією метою. Україні було також запропоновано не пізніше кінця 2005 року представити комітетові стратегію інтеграції положень Конвенції в національне законодавство і розробки практичних механізмів імплементуючого законодавства, що встановлює чіткі процедури їхнього введення в дію. Втім, досі залишаються не виконаними і ці пропозиції Комітету.

“Лакмусовим папірцем” щодо незадовільного стану з виконання і статусу в державі Оргуської конвенції стала ситуація з будівництвом каналу „Дунай-Чорне море” у 2004 – 2006 роках. Саме на підставі аналізу дій Уряду України у цій справі Комітет з виконання конвенції Конвенції визнав ситуацію з правами громадськості неприйнятною і запропонував Україні терміново її виправити. Свідченням систематичності ігнорування процесіальних прав громадськості є також ситуації з іншими резонансними проектами (приміром, будівництва ТГАЕС, ДГАЕС, КГАЕС), розробленням стратегічних документів, знищенням заплав рік, захопленням берегів морів – у всіх цих випадках позиція громадян та громадських природоохоронних організацій ігнорується, мають місце факти маніпуляції рішеннями чи тиск на опонентів.

Хоча згідно Конституції України, конвенції, ратифіковані Україною, стають частиною національного законодавства, на практиці посадові особи рідко застосовують їхні положення. Це пояснюється незнанням та ігноруванням міжнародних правових актів, а також звичкою діяти не за Конституцією та законами, а майже виключно - “за інструкцією”, що коріниться ще у радянській практиці правозастосування. Відтак необхідно внести відповідні зміни у національне законодавство, допрацювати правові процедури і механізми, які конкретно визначать сферу компетенції усіх органів владних повноважень України щодо взаємовідносин з громадськістю разом з форматом  повноцінної громадської участі у процесах прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля. Віддавна чекають на впровадження плани правової та екологічної освіти з питань Оргуської конвенції для державних службовців, а також представників інших зацікавлених сторін, що беруть участь у процесах прийняття рішень.

 

Підсумовуючи усі вищенаведені факти, слід зробити однозначний висновок, що положення Оргуської конвенції в Україні належним чином не виконуються. Необхідні для повноцінного та ефективного її виконання правові та інституційні передумови все ще не створено. Відтак між правовими деклараціями і реальним життям існує величезна прірва.

Оргуська конвенція все ще не стала дієвим інструментом екополітики і не забезпечила реальної участі громадськості в прийнятті рішень щодо проблем довкілля. Це пояснюється, очевидно, загальним станом правосвідомості суспільства і держави, слабкістю Мінприроди в системі виконавчої влади, неефективністю та корумпованістю правоохоронних та судових органів.

 



[1] http://www.unece.org/env/documents/2005/pp/ece/ece.mp.pp.2005.13.add.3.r.pdf

Соціально-економічні права

27.06.2007 | Богдан Бондаренко

ОСМД – жилищно-коммунальный «пылесос» на принципах коллективной ответственности?

   

Когда в 1990-х начался процесс приватизации жилья, стал подниматься вопрос: кто должен беспокоиться о предоставлении качественных жилищно-коммунальных услуг? И как вариант решения наибольшей проблемы сферы жилищно-коммунальных услуг – содержания домов и придомовой территории, была начата работа по созданию объединений собственников многоквартирных домов. Тем более, что уже был прообраз – жилищно-строительные кооперативы. ОСМД эффективнее распоряжались квартирной платой, так как могли вести более жесткий учет денежных средств. Но, как и все организации отрасли жилищно-коммунального хозяйства, имели свои хронические проблемы. В частности:

- недостаточная капитализация (большинство ОСМД создавалось на базе одного дома);

- сложности в работе с должниками (избираемым самими жильцами органам управления сложнее вести работу с должниками, тем более применять непопулярные меры наложения взыскания на имущество; плюс невозможность содержания юриста в штате);

- полное наплевательство на проблемы ОСМД со стороны власти (большинство местных властей рассматривали, да и сейчас рассматривают ОСМД как способ «спихнуть» на плечи самих жильцов проблемы жилого фонда, выведя его из коммунального сектора);

  В конце 1990-х дошли руки у олигархов и до жилищно-коммунального хозяйства. Все началось в средине 1990-х с приватизации облэнерго. Электроэнергетика не входит в отрасль жилищно-коммунального хозяйства. Но очень сильно связана с ней поставкой электроэнергии населению, предприятиям, освещающим общественные места и водо-канализационными хозяйствами. Украинские олигархи привыкли жить не за счет рентабельности, а за счет оборота. Чем больше оборот у предприятия – тем больше можно похитить, выведя различными путями денежные средства. И даже гигантская убыточность предприятия – не помеха. Соответственно, началась работа с должниками. В том числе и с населением.

  Следующий толчок изменению системы взаимоотношений в жилищно-коммунальной сфере дали большие долги за газ перед Россией и украинская «газовая» мафия. Теплоснабжающие предприятия являются крупными потребителями газа и всегда имеют низкую платежную дисциплину. Соответственно, Киев начал требовать от регионов обеспечения нормальной платежной дисциплины по газу.

  Но собрать 100% оплату ни по одному виду жилищно-коммунальных услуг практически нереально. И в «светлых» головах киевских чиновников родилась идея – вернуться к старой советской системе коллективной оплаты. То есть к единой организации, собирающей все платежи у населения и затем распределяющей их по разным производителям услуг. Такой организацией решили определить предприятия, содержащие дома и придомовые территории. Фактически под красивой идеей реформ в жилищно-коммунальной сфере, стала навязываться неприглядная начинка:

  Предприятие собирает платежи, а затем в первую очередь вынуждено оплатить электроэнергию (освещение домов), теплоснабжение и водоснабжение. Так как будет иметь хозяйственные договора со штрафными санкциями. За счет чего обеспечить платежи? Правильно, дотируя «квартплатой» остальные платежи. И согласие предприятий потом будет не нужно – по приказам Хозяйственных судов государственные исполнители арестуют все расчетные счета.

  То есть была выбрана жертва – предприятия, содержащие дома и придомовые территории. И выбрана, исходя из интересов центральной власти – ей практически плевать на состояние домов. Ее интересуют, прежде всего, платежи за энергоносители.

  Естественно, данные наработки «умников» были оформлены законодательно.

Путем принятия ЗУ «Про питну воду та питне водопостачання» от 10.01.2002 и ЗУ «Про теплопостачання» от 02.06.2005. Второй закон был принят позднее, так как копировал негатив одного подзаконного акта – «Правил поставки тепловой энергии». Принятого в конце 1990-х и прекратившего действие в связи с отменой Минюстом через несколько лет его государственной регистрации. Нужно было время, чтобы страсти по беспределу киевских чиновников утихли и не всплыли в сессионном зале при принятии закона…

  Эти два закона – позорные примеры отраслевого лоббирования. Когда в отраслевом законе прописывается приоритет интересов отрасли над всем остальным – интересами избирателей, правами человека, принципами функционирования рыночной экономики…

  Ситуация с ОСМД в результате принятия этих законов стала еще хуже. Ведь местная власть не собиралась их защищать, в отличие от коммунальных предприятий и коммунального жилого фонда.

  Профильный закон по ОСМД  – ЗУ «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» от 29.11.2001 г. предусматривал несколько моделей взаимоотношений ОСМД и поставщиков жилищно-коммунальных услуг. Предоставляя право ОСМД выбирать ту из них, которая наиболее соответствует его интересам.

  Ясно, что становиться посредником по оказанию услуг централизованного отопления, водоснабжения и водоотведения – не в интересах ОСМД. Так как это наиболее дорогие услуги и наиболее проблемные в вопросе платежной дисциплины. Кроме того, становясь коллективным заказчиком таких услуг, ОСМД фактически вводит принцип коллективной ответственности. Ведь тогда может ставиться вопрос не отключения конкретного должника (со всеми техническими проблемами это сделать!) от услуги, а целого дома. И неважно, что в этом доме есть добросовестные плательщики – важна оплата всего ОСМД как коллективного заказчика.

  Однако на основании ст. 19 ЗУ «Про питну воду та питне водопостачання» и ст. 19, 24 ЗУ «Про теплопостачання» началась работа по превращению ОСМД в коллективного абонента. Эти нормы законодательства явно противоречили ст. 22 ЗУ «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку». Да и здравому смыслу – так как вводили коллективную ответственность членов ОСМД. Фактически приводя реальные правоотношения в противоречие со ст. 61 Конституции Украины: «Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.» О какой индивидуальной ответственности может идти речь, если тебе могут отключить воду за долги соседа, даже если ты все оплачиваешь вовремя?

  Здоровые силы в парламенте попытались внедрить рыночные отношения в жилищно-коммунальный сектор. Приняв закон, регулирующий хозяйственную деятельность в этой сфере – ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» от 24.06.2004. Этот закон вводил несколько иную систему договорных отношений. В частности по участникам: производителю, исполнителю и потребителю. Также он, наконец, вводил в соответствии с ЗУ «Про природні монополії» четкое тарифное регулирование природных монополий в жилищно-коммунальной сфере. Уполномочив на такие действия органы местного самоуправления.

  Однако превратное толкование ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» (производитель не может быть исполнителем!) позволило и дальше навязывать приоритет политики коллективной ответственности (и оплаты энергоресурсов) над правами и интересами граждан, предусмотренной ЗУ «Про теплопостачання» и ЗУ «Про питну воду та питне водопостачання». Что четко видно из сложившейся практики рассмотрения споров по понуждению заключить договора хозяйственными судами.

  Для примера, можно на сайте Высшего Хозяйственного Суда Украины (http://arbitr.gov.ua/index.php ) посмотреть дела № 1/231-06-5703 за 2007 (Одесское ОСМД «Лиман»), № 6/3пд за 2006 (Алчевское ОСМД «Микон»), № 2-1/3143-2004 (Ялтинский горсовет и ПП ВКХ ЮБК).

  Почему водо- и тепло- снабжающие предприятия упорно не хотят работать с простыми потребителями? То есть заниматься маркетингом и продажами в понимании рыночной экономики? Ответ прост – это требует значительных усилий. А зачем напрягаться, если можно навязать коллективную ответственность?

  Что дает передача функций работы с конечным потребителем водо- и тепло- снабжающими предприятиями так называемым «Исполнителям»? Это дает:

- снижение затрат на ведение работы с потребителями (сравните – один хозяйственный договор или 144 договора с собственниками квартир в 9-ти этажном доме);

- введение штрафных санкций за несвоевременную оплату услуг (ЗУ «Про тимчасову заборону стягнення з громадян України пені за несвоєчасне внесення плати за житлово-комунальні послуги» запрещает начислять пеню конечным потребителям – а вот хозяйствующие субъекты между собой это не принимают во внимание);

- упрощение процедуры взыскание задолженности за оказанные услуги (взыскать через Хозяйственный Суд с ОСМД задолженность проще, чем с десятков или сотен потребителей через суды общей юрисдикции);

- отстраненность предприятия от вопросов качества услуг (конечные потребители должны адресовать свои претензии «Исполнителям», а у последних просто нет организационных возможностей спорить с «производителем»);

- субсидирование оплаты их услуг за счет поступлений по квартирной плате (со счета ОСМД списываются все средства во исполнение решений хозяйственных судов, а не дифференцировано, в зависимости от назначения поступлений на счет);

  {Короткое замечание: Почему я рассматриваю проблему через призму ОСМД? Потому что идет политика ликвидации коммунального жилого фонда путем формирования ОСМД. Готовятся даже законопроекты о добровольно-принудительном создании ОСМД во всем коммунальном жилом фонде.

  Ведется такая работа и по инициативе местных властей – к примеру, в г. Луганске предусмотрены бюджетные средства для финансирования процессов создания ОСМД.}

  Для PR-обеспечения политики власти по навязыванию вышеописанной системы отношений, навязываются несколько мифов населению Украины:

- в доме должен быть один хозяин (А за газовые службы забыли – они сами отвечают за свои коммуникации. И на них, как правило, меньше всего нареканий. Газовики ведь отвечают за поставку газа не на подводе к дому, а за нормальное функционирование печек и колонок. Что мешает согласовать вопрос самостоятельного обслуживания внутридомовых инженерных сетей «производителям» услуг? Есть города, где власть думает прежде всего об интересах жителей. И обязала, к примеру, теплоснабжающие организации отвечать не за подвод тепла к дому – а за теплые батареи в квартирах. Правильно истолковав коллизии законодательства. Есть такой город и в Луганской области – г. Рубежное).

- потребителю удобно иметь один договор (Я бы так не сказал – лучше иметь прямые договора со всеми поставщиками жилищно-коммунальных услуг. И с каждого спрашивать за качество его услуг. В том числе – путем неоплаты фактически неоказанных услуг. Ну почему я должен доказывать их некачественность? Пусть поставщик доказывает в суде, что действительно оказал мне качественную услугу – а значит, я должен заплатить за нее. Судебная система не в состоянии справиться с потоком таких дел? Так пусть власть ее реформирует, а не вынуждает подстраиваться под ее возможности. Во всем цивилизованном мире во главу угла ставится уменьшение усилий конкретного человека – поэтому в развитых странах удобно жить. А у нас – наоборот – в сторону облегчения работы предприятий путем усложнения жизни людям).

- квартиры частные, значит, собственники должны сами решать их проблемы (Но зачем подменять содержание утверждения? Разве собственники должны:

- отвечать за других собственников на принципах коллективной ответственности;

- разбираться с непроизведенными в 1980-х и 1990-х плановыми капитальными ремонтами домов;

- оставаться один на один с природными монополиями во всем их всевластии;

- подстраиваться под несовершенную систему жилищно-коммунальных субсидий;

- подстраиваться под недееспособную судебную систему).

  Что делать? Существует три уровня действий.

  Уровень первый – государственный. Необходимо внести поправки в законодательство и ликвидировать ненужного посредника – «Исполнителя услуг». Обязать каждого производителя услуг заключать договора с собственниками квартир и без посредников оказывать эту услугу потребителю. Урегулировать вопрос передачи внутридомовых инженерных сетей соответствующим предприятиям. Увеличить штат и финансирование судов общей юрисдикции ввиду необходимости увеличения в 3-4 раза количества рассматриваемых гражданских дел (если снять искусственное торможение дел по задолженности и по качеству жилищно-коммунальных услуг). Четко прописать на время переходного периода (до полной реорганизации жилищного фонда в ОСМД) равенство прав и обязанностей собственников квартир в коммунальном жилищном фонде и собственников квартир в ОСМД.

  Уровень второй – местная власть. Не ждать «реформ из Киева». А добиваться правильного, не нарушающего права граждан, толкования жилищно-коммунального законодательства. В частности, признать всех производителей услуг и исполнителями, обязав заключать договора с населением. Решить вопрос передачи на техническое обслуживание исполнителям внутридомовых инженерных систем. Требовать индивидуальных санкций за неоплату полученных жилищно-коммунальных услуг (давление через органы защиты прав потребителей). Варианты:

- выделить из местных бюджетов денежные средства на проводку отдельных пластиковых стояков на каждую квартиру (перекрывать в подвале);

- выделить из местных бюджетов денежные средства на установку счетчиков и пломбировать краны в случае задолженности (вопрос допуска в квартиры можно решить согласно ЗУ «Про житлово-комунальні послуги»);

- отстранить «областные» структуры от систем теплоснабжения, в том числе привлечением инвестиций на установку мини-котельных («областные» структуры, как правило, не подконтрольны городским властям и заинтересованы лишь «выкачать» деньги, а не упорно над чем-то работать);

- аналогично провести отстранение «областных» структур в сфере водоснабжения (для примера, укажу построенный в Алчевске завод очистки шахтных вод – он должен заменить покупаемую у Областного коммунального предприятия «Лугансквода» питьевую воду);

  Уровень третий – граждане. Нужно инициировать стратегические судебные процессы, добиваясь выполнения ст. 61 Конституции Украины (индивидуальная ответственность) и ст. 13 Конституции Украины (все формы собственности равны). Пора заставить власть принять меры по защите равенства прав собственников квартир (будь то коммунальный жилой фонд или ОСМД), и самого права собственности (платежи за те самые жилищно-коммунальные услуги). Не должны несколько «бракованных» законов приводить к нарушению конституционных прав и свобод человека!

 

Автор статьи Бондаренко Б. В. является юристом «Восточноукраинского центра общественных инициатив»

Армія

04.07.2007 | Інна Сухорукова, м.Харків

Обговорення звіту за результатами моніторингу осіннього призову

   

На жаль, за результатами моніторингу осіннього призову, ми знов маємо низку комісованих. І знов на першому плані гепатит «С», психіатрія, сукупність хронічних хвороб. Тобто, всі ті проблемні моменти, про які ми пишемо в усі інстанції, і хочемо привернути увагу громадськості, влади, політиків.
Вже після того, як «Звіт» було надруковано, ми отримали додаткові відомості з частини стосовно рядового Б., (Чугуївський РВК), якого було нещодавно комісовано з низкою хронічних хвороб. Тобто він ще при призові мав бути визнаний непридатним навіть через сукупність хронічних захворювань(ст.. 256 Наказу № 2 МО). Крім всього юнак, як зазначено в листі, мав ще незрощений перелам руки, який чомусь не помітили при призові, і високу схильність до суїцидів – теж свідчення «фахової» роботи психолога РВК. Тобто, відсутність необхідних даних щодо визначення стану здоров’я, встановлення невірних висновків призвело до безпідставного призову юнака і, відповідно, до неправомірних витрат, пов’язаних з лікуванням та комісуванням юнака.
Жовтневий РВК, м. Харків, спромігся призвати юнака з важкою психіатричною патологією, що у м. Харкові, при наявності 24 відділення 3 міської лікарні – просто неприпустимо.
До армії було призвано також двох юнаків з гепатитами. Одного з них – з діагнозом гепатит «С», вже комісовано.
Одночасно з підготовкою звіту по моніторингу ми отримали відповідь від Голови Управління охорони здоров’я облдержадміністрації Волоса Б.О., до якого зверталися з приводу обстеження призовників на гепатити та ВІЛ / СНІД. З приводу обстеження на гепатити, пан Волос повідомив нас, що відповідних коштів в бюджеті немає і підтримав нашу ідею створення громадського фонду для обстеження призовників на ці хвороби. Щодо ВІЛ/СНІД – обстеження проводиться тільки добровільно.
На наш погляд, в межах однієї, припустимо, Харківської області, до вирішення цієї проблеми на державному рівні, можна спробувати створити благодійний фонд для обстеження призовників, яких визнано придатними до служби у ЗСУ, на гепатити.
Але це, насправді, проблема всієї країни. Отже, відповідні кошти треба закладати до державного бюджету. Так само нам здається дивним, що флюорографію і інші обстеження на туберкульоз призовник має пройти обов’язково, а на СНІД – добровільно, хоча ВІЛ – інфікований в тісному контакті з співслужбовцями в умовах вельми вірогідних травм чи мікротравм може бути вкрай небезпечним для оточення.
Армія у нас не добровільна, а масова, тому призов до неї передбачає відповідні перестороги. Отже, на нашу думку необхідно надати можливість медичній комісії ОВК обстежувати на ВІЛ/СНІД хоча б тих призовників, які визнані придатними і мають бути відправленими до частини.
З цими пропозиціями ми і звертаємось до МО і МОЗ.

Жертви політичних репресій

21.06.2007
джерело: www.hro.org

Последний бой писателя Шаламова

   

«Под новый год я выбрал дом, чтоб умереть без слез»: Как век избавляется от свидетеля

18 июня, исполнилось сто лет со дня рождения Варлама Тихоновича Шаламова, русского поэта и писателя, узника сталинских лагерей. В январе исполнилось двадцать пять лет со дня смерти Шаламова. В показанном на днях по телевидению сериале похороны проходят летом. На самом деле, это произошло зимой, в январе, и было куда тяжелее. «Смерть Варлама Шаламова» – один из самых тяжелых материалов 64-го выпуска «Хроники текущих событий», – последнего из вышедших в Самиздате.

Смерть Варлама Шаламова

17 января 1982 года автор "Колымских рассказов" Варлам Тихонович Шаламов скончался в доме-интернате для психохроников N 32, куда за три дня до смерти был насильственно перемещен из дома-интерната обычного типа.

Весной 1978г. Шаламов был помещен в дом-интернат для инвалидов и престарелых № 9 Тушинского р-на Москвы. Незадолго перед тем он лежал в невропатологическом отделении больницы, и соседи по квартире, ссылаясь на беспорядок, создаваемый Шаламовым, требовали избавить их от него. В интернате Шаламова поместили в шестиметровую палату на двоих. Ему тогда был 71 год.

К весне 1980 г. Шаламов ослеп, наступило сильнейшее поражение речи. В это время его начал посещать А.А.МОРОЗОВ. Он пишет:

Не с профессионально-врачебной точки зрения Варлам Тихонович выглядел так: он сразу узнал меня (мы не виделись около 12 лет), вспоминал обстоятельства нашего знакомства в доме Н.Я. Мандельштам, на вопросы же отвечал все, хотя и приходилось мучительно разбирать его речь, многократно переспрашивая. О самочувствии говорил неохотно: чувствует себя здесь прекрасно, кормят здесь хорошо, а что нужно – так это посещать.

Но при этом он несколько раз упоминал о «ларьке», куда надо спешить до закрытия. Потом это прошло, но до конца осталось неприятие постельного белья, повязанное через шею вафельное полотенце и другие симптомы лагерного сдвига.

Вообще мне показалось, что он чувствует себя здесь, как если бы он находился в лучшей тюрьме, откуда ни за что не хочет выходить. Так и было: ни на прогулку, ни в ванную комнату В.Т. невозможно было вывести. Любую перемену он воспринимал как ведущую к худшему.

Лечение же требовало больницы. После неоднократных обращений к разным врачам (врачи были именно разные, и не забыть, как один, приглашенный из нужной невропатологической клиники, где он занимал должность заведующего отделением, повернул обратно от ворот Дома инвалидов, сказав, что посещение Шаламова повредит его репутации).

Один врач, наконец, согласился помочь устроить В.Т. в больницу, если только он сам согласится на это. Иначе и быть не могло, но почти год прошел, пока В.Т. не сказал мне однажды, что он согласен... «Но только с вами», – добавил он. Тут подошла угроза другой «больницы», о чем будет рассказано, но пока я поделюсь историей со стихами.

Он начал их диктовать в октябре 1980 г., в первом же стихотворении описал обстановку в Доме инвалидов и сказал, что «мозг работает мой, как и раньше, мгновенно». Около тридцати стихотворений продиктовал он («продиктовал» – не то, конечно, слово), но о главном говорил, что это будет «Неизвестный солдат».

Однако последнее было то, где «мы не самосожженцы и не Аввакумы» и «велика ль Земли забота, я и сам не знаю». В.Т. сам сказал на следующий раз, что это его последнее стихотворение вообще, и попросил сделать подборку из уже имеющихся под названием «Неизвестный солдат» и отнести это в «Знамя», потом в «Юность».

Ни там, ни здесь не принимали завещания Шаламова. В «Юности» было напечатано что-то из его прежних стихов, про эти же заведующий отделом поэзии заявил, что они, конечно же, распад.

Мне эти стихи казались замечательными, каких В.Т. еще не писал, и после тяжелых сомнений, желая, чтобы они были услышаны еще при его жизни, я решился переслать их за границу, где они и были напечатаны в журнале «Вестник русского христианского движения» (N 133). В.Т. узнал об этом от меня и принял, хотя переживал по-настоящему публикации только здесь, августовскую «Юность» с его стихами оставил у себя и заставлял каждый раз читать ему вслух.

Кстати, о премии, данной ему французским Пен-клубом, которая тоже, наверно, повлияла на его конечную судьбу. В.Т. ее требовал, имея в виду, вероятно, какой-то жест ее получения. Когда же я заговорил о возможных деньгах, какое было бы его распоряжение, он равнодушно заявил: «Государству – так все делают».

С весны 1981 г. В.Т. вместе со мной стали посещать еще Лена Хинкис и – с лета – Таня Уманская (внучка того Уманского, про которого рассказ «Вейсманист»). С этого времени мы взяли весь уход за В.Т. на себя: приносили и меняли одежду, мыли в комнате и т.д.

Вокруг В.Т. обстановка была неважной: ему ставили миску, обыкновенно почему-то без ложки, но плохо было с водой – кран отключали, а подносить не трудились, и В.Т. иногда громко кричал на всю больницу. Среди персонала считалось, что к нему подходить опасно – может чем-нибудь бросить, ударить. Речь шла о прикованном к месту, незрячем человеке.

Впрочем, до туалета В.Т. добирался сам, цепляясь за стенку, сам ложился и вставал. Выглядел он предельно истощенным. Врач сказал: «Полный авитаминоз», хотя ел В.Т. при нас много.

Но при этом телесно («соматически») он был здоров, и при нас перенес в несколько дней тяжелое простудное заболевание с высокой температурой. Врачебной помощи фактически не было, если не считать вкалывания аминазина (сведения противоречивы). От Литфонда его иногда навещали официальные представители, но раз он плохо принял двух явившихся дам, может быть, почувствовав, что они брезгают пожать ему руку.

Зато повестки на разные профсоюзные собрания и газета «Московский литератор» поступали регулярно, и только раз, кружным путем, пришло настоящее письмо от одного поклонника со словами о «великом русском писателе» и пр. В письме, между прочим, приводились такие строки В.Т.:

 

Должны же быть такие люди,

Которым веришь каждый миг,

Должны же быть такие Будды,

Не только персонажи книг.

 

Всех, кто приходил к В.Т. после меня, он встречал хорошо, благодарил, а еще раньше стал спрашивать у меня и потом у других: «Когда вы еще придете?», сам считая дни. Слухи, что он никого якобы не принимал и потому к нему никто не ходил, – неверны.

В последних числах июля 1981 г. Хинкис случайно узнала из разговора медсестер о принятом решении перевести Шаламова в специализированный дом для психохроников.

Главный врач интерната Б.Л.Катаев подтвердил, что решение принято, обосновав его, во-первых, диагнозом «старческое слабоумие», поставленным Шаламову на бывшей незадолго перед этим консультации, и, во-вторых, заключением санэпидемстанции об антисанитарном состоянии его палаты.

Катаев сказал, что Шаламов «социально опасен» и представляет угрозу для персонала, т.к. способен, например, опрокинуть тумбочку или бросить в медсестру кружкой. Хинкис напомнила Катаеву о недоброй репутации домов для психохроников. Катаев воскликнул:

– Да что вы! Это совсем не так страшно.

– Когда предполагается перевод?

– Завтра-послезавтра.

– Что же, не приди я сегодня, о переводе никто бы и не узнал?

– Нет, почему же, мы собирались звонить в Союз писателей.

Хинкис просила отсрочить перевод. Катаев поинтересовался, на какой срок («Хотя бы недели на три», – сказала Хинкис), но не ответил ни да, ни нет.

Хинкис сразу пошла к директору интерната Ю.А.Селезневу, который забеспокоился, едва услышал имя Шаламова.

– Кто вы такая, – спросил он. Хинкис объяснила.

– Вы что, считаете, что он действительно поэт? Хинкис сказала, что этому есть доказательства. Тут же Селезнев обнаружил, что знает об этом и без доказательств, и даже осведомлен о самых недавних фактах, связанных с Шаламовым. Он заявил, что вокруг Шаламова «развели шум», «печатают его», «дали премию», «появляются какие-то юнцы с магнитофонами» и «уже звонил Евтушенко».

– Чего вы хотите? – спросил он наконец.

Хинкис призвала проявить гуманность и неформальный подход к судьбе Шаламова.

– Я бы рад подойти неформально, – сказал Селезнев. – Мне лично все равно, останется Шаламов или будет переведен, но товарищи из ГБ этим уже заинтересовались.

Хинкис спросила, кто проводил консультацию и нельзя ли попытаться пересмотреть диагноз. Оказалось, что слабоумным признали Шаламова консультанты из психоневрологического диспансера N 17, курирующего дом-интернат, в штате которого нет своих психиатров. Окончился разговор невнятно выраженным согласием Селезнева на попытку добиться переосвидетельствования Шаламова.

В ближайшие за этим дни удалось связаться с заведующей диспансером N 17, и Хинкис, неожиданно легко, по телефону, условилась с ней о повторной консультации. 14 августа Хинкис встретила у ворот интерната двоих консультантов и проводила их к главврачу. Тут же появилась старшая сестра и еще несколько лиц из персонала. Казалось, что о предстоящей консультации в интернате знали заранее, хотя в известность о дне и часе Хинкис никого не ставила.

Все вместе поднялись к Шаламову. Он сидел на стуле, поглощенный питьем чая. Хинкис поздоровалась – Шаламов ответил. Консультанты здороваться не стали. Помолчав, один из них, очевидно, старший, сказал:

– Патологическая прожорливость.

Молчание. Потом спросили у Шаламова, какой нынче год. Шаламов сказал:

– Отстаньте.

Молчание. Спросили, почему на койке не видно постельного белья. На это ответила Хинкис, упомянув о лагерном прошлом Шаламова. Молчание.

– Ну, ладно, – сказал, наконец, старший, – будем описывать по статусу (что означало: больной недоступен контакту и заключение выносится на основании визуального наблюдения).

– Так что же? – спросила Хинкис у консультантов уже в коридоре.

– А ничего, – ответил старший, – это, конечно, слабоумие. Можете пригласить хоть сто психиатров, никто диагноз не изменит.

Вся консультация продлилась несколько минут.

Пытаясь все-таки изменить диагноз, обратились к главному психиатру Литфонда Дашевскому. Он обещал посмотреть Шаламова, но вскоре взял обещание назад, дав понять, что этот случай – вне медицинской компетенции.

Врач, осмотревший Шаламова частным образом, не считал, что его переход в «психохронику» оправдывается клинической картиной, однако соглашался заявить свое мнение не иначе как официальной и полномочной комиссии экспертов. В первой декаде сентября последовало заверение Союза писателей в том, что Союз берет на себя контроль над ситуацией и без ведома Союза Шаламова никуда не переведут.

Шаламова перевели 14 января 1982 года. Но еще в октябре одна из почитательниц запросила в Мосгорсправке его адрес и получила листок с адресом дома-интерната для психохроников N 32. А после смерти Шаламова по штампу в его паспорте узнали, что еще в конце июля 1981 года он был уже выписан из дома-интерната N 9.

О самом переводе узнали так. Шаламов давно просил Хинкис позвонить от его имени И.С.Исаеву, редактору, на помощь которого он рассчитывал, собираясь готовить книгу стихов к своему 75-летию. Хинкис позвонила как раз 14 января. Исаев разговаривал сухо, помощи не обещал и только под конец разговора сообщил новость:

– Его уже перевели. Мне позвонила какая-то женщина.

Этой женщиной была работник ЦГАЛИ И.П.Сиротинская, которой, по ее словам, Шаламов завещал свой литературный архив.

17 января утром Хинкис приехала в дом-интернат для психохроников N 32. Дежурный врач сказал ей, что Шаламов «очень тяжелый». Кто такой Шаламов, врач не знал. В палате на восемь человек Шаламов лежал и хрипел; врач предполагал пневмонию. Медсестра сказала:

– Его такого и привезли. Вставать уже не мог.

Никакого ухода за ним в эти дни не было. Шаламов узнал пришедшую, обрадовался, но уже ничего не говорил. Он оставался в сознании почти до самого конца. Смерть наступила около шести часов вечера.

Последняя запись в истории болезни Шаламова:

«Крайне бестолков, задаваемых вопросов не осмысливает. Пытался укусить врача».

19 января в помещении секретариата СП обсуждался вопрос о похоронах шаламова. Представители Союза склоняли друзей покойного «похоронить его по-хорошему», т.е. перед кремацией выставить тело в ЦДЛ и провести гражданскую панихиду. Согласились и на церковные похороны, но тогда уже без панихиды в ЦДЛ и «чтобы не было речей».

Поэт В.Костров отлучился на полчаса и вернулся, окончательно уладив дело с секретарем правления СП Ю.Верченко. Союз обеспечивал автобусы и место на кладбище. Прощаясь, КОСТРОВ выразил удовлетворение тем, что «большой русский поэт будет похоронен достойным образом», и прибавил, что ни он сам, ни другие представители Союза писателей «по понятным причинам» присутствовать в церкви не смогут.

21 января утром состоялось отпевание Варлама Тихоновича Шаламова в церкви Николы в Кузнецах и затем похороны на Кунцевском кладбище. Присутствовало около 150 человек. А.Морозов и Ф.Сучков прочитали стихи Шаламова...


Варлам Тихонович Шаламов родился 18 июня (1 июля) 1907 в Вологде в семье священника, человека прогрессивных взглядов. В 1914 г. поступил в гимназию, но завершал среднее образование уже после революции. В 1923 г., после окончания вологодской школы 2-й ступени, приехал в Москву, работал дубильщиком на кожевенном заводе в Кунцеве. С 1926 по 1929 г. учился на факультете советского права МГУ.

19 февраля 1929 г. Шаламов был арестован за участие в работе подпольной университетской типографии и осужден на три года лагерей. Отбывал наказание в Вишерском лагере (Северный Урал). В 1932 г. он вернулся в Москву, начал печататься в московских изданиях как журналист, опубликовал также несколько рассказов.

В самом начале 1937 г. Шаламова вновь арестовали за «контрреволюционную троцкистскую деятельность». Он был осужден на 5 лет лагерей и провел этот срок на Колыме. 22 июня 1943 г. его повторно осудили на 10 лет за антисоветскую агитацию.

В 1951 г. Шаламов был освобожден из лагеря, но поначалу не мог вернуться в Москву. До 1953 г. оставался на Колыме. Затем жил в Калининской области, в Подмосковье. Результатами репрессий стали распад семьи и подорванное здоровье.

После освобождения Шаламов начал работу над первым сборником «Колымских рассказов» (всего 6 сборников; окончены в 1973; в СССР в основном опубликованы в 1988—90). Он встречался с Б. Л. Пастернаком, который высоко отзывался о стихах Шаламова. Позже, после того, как Б.Пастернак отказался принять Нобелевскую премию, их пути разошлись. Завершил сборник стихов «Колымские тетради» (1937—1956).

В 1956 г. он был реабилитирован; с 1956 г. жил в Москве, сначала на Гоголевском бульваре, с конца 1950-х в одном из писательских деревянных домов-коттеджей на Хорошевском шоссе (д. 10), с 1972 г. — на Васильевской улице, 2, корпус 6.

Печатался в журналах «Юность», «Знамя», «Москва», много общался с Н. Я. Мандельштам, А. И. Солженицыным; частым гостем был в доме известного специалиста по французскому языку профессора В. Н. Клюевой (улица Арбат, 35). И в прозе, и в стихах Шаламова (сборник «Огниво», 1961, «Шелест листьев», 1964, «Дорога и судьба», 1967, и др.), выразивших тяжкий опыт сталинских лагерей, звучит и тема Москвы (стихотворный сборник «Московские облака», 1972). В 1960-х познакомился с А. Галичем.

Последние месяцы жизни Шаламов провел в интернате для инвалидов и престарелых.


Варлам Шаламов

Под Новый Год

Под Новый Год я выбрал дом,

Чтоб умереть без слез.

И дверь, окованную льдом,

Приотворил мороз.

И в дом ворвался белый пар,

И пробежал к стене,

Улегся тихо возле нар

И лижет ноги мне.

Косматый пудель, адский дух,

Его коварен цвет,

Он бел, как лебединый пух,

Как новогодний дед.

В подсвечнике из кирпича,

У ночи на краю,

В углу оплывшая свеча

Качала тень мою.

И всем казалось — я живой,

Я буду есть и пить,

Я так качаю головой,

Как будто силюсь жить.

Сказали утром, наконец,

Мой мерзлый хлеб деля:

— А может, он такой мертвец,

Что не возьмет земля?

Вбивают в камни аммонал,

Могилу рыть пора,

И содрогается запал

Бикфордова шнура.

И без одежды, без белья,

Костлявый и нагой,

Ложусь в могилу эту я —

Поскольку нет другой.

Не горсть земли, а град камней

Летит в мое лицо.

Больных ночей, тревожных дней

Разорвано кольцо.

Под Новый Год я выбрал дом,

Чтоб умереть без слез.

И дверь, окованную льдом,

Приотворил мороз.

 

 

 

Опубликован 18.06.2007

Бюлетень "Права Людини", 2007, №17

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори