пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200720
№20
2007

Бюлетень "Права Людини"

Катування та жорстоке поводження

28.07.2007 | Євген Захаров

Жорстоке побиття засуджених в Ізяславській колонії №31 (попередній аналіз)

   

Вже сьомий місяць ця історія міцно тримає мене в полоні. Якщо дуже стисло, то сталося таке. 

14 січня 2007 року майже всі засуджені Ізяславській колонії № 31 (більше 1200 чоловіків) оголосили голодування на знак протесту проти свавільного накладення дисциплінарних стягнень, побиття і принизливого поводження з боку персоналу, поганого харчування і медичного обслуговування. Однією з вимог ув’язнених було відсторонення від керування колонією її начальника, його першого заступника і заступника з режиму. У той же день в колонію приїхала комісія Державного департаменту з питань виконання покарань, і вже ввечері голодування було зняте. А 22 січня 2007 року в колонію був уведений спеціальний підрозділ у масках і в бойовому спорядженні. Вони жорстоко побили більше 40 в’язнів, яких спеціально для цього привели до штабу, – саме тих, хто заявив комісії про вимоги засуджених. У результаті побиття засуджені одержали тілесні ушкодження: перелами ребер, кісток, носів, вибиті зуби тощо. Одразу після цього їх розділили на дві групи і перевезли в Рівненське та Хмельницьке СІЗО, буквально в тому одязі, в якому вони були, усі їхні речі залишилися в колонії. В СІЗО в’язнів знову жорстоко били. У подальшому вони були етаповані в інші колонії продовжувати відбуття покарання.

Працівники Департаменту спростовують твердження про голодування і побиття і кажуть, що 40 засуджених перевели в інші колонії, оскільки установа №31 була переповнена. На скарги засуджених та їхніх батьків до прокуратури та інших органів влади надійшли відповіді, що дії працівників Департаменту були правомірними.

Наступний текст – це спроба з’ясувати, що все ж таки трапилося у січні в колонії №31 і як реагували на ці події органи влади.

 

Висвітлення подій та джерела інформації

 

Слід зауважити, що інформація про події в Ізяславській колонії одразу почала поширюватися в ЗМІ. Терміновий приїзд в неділю 14 січня (наступний день після Старого Нового року!) першого заступника керівника Департаменту генерала Миколи Ільтяя з кількома підлеглими також свідчить, що в Департаменті знали про підготовку акції протесту. Знали про голодування і в Харківській правозахисній групі (ХПГ), куди надзвонили кілька стурбованих подіями батьків засуджених. Ці ж батьки звернулися до журналістів 5-го каналу і каналу „1+1”. Те ж саме трапилося після побиття засуджених. Відомості про це протягом дня поширилися в ЗМІ, а ХПГ надіслала звернення до Генеральної прокуратури України й у міжнародні організації. Аналогічні звернення надіслали наші колеги з інших правозахисних організацій. Тим не менше працівники Департаменту намагалися зробити вигляд, що голодування не було, побиття не було, спецназ до колонії не вводився. Саме так 16 та 29 січня в прямому ефірі заявив кореспонденту ТСН  студії „1+1” в.о. начальника колонії Андрій Божко. І весь наступний період йшла боротьба за те, щоб стала доступною справжня інформація про події. Оскільки система виконання покарань залишається закритою, перевірити безпосередньо інформацію неможливо – її треба було збирати крупицями з різних джерел. Я надсилав інформаційні запити з цього приводу до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини і Генеральної прокуратури і отримав відповіді; зустрічався з працівниками Генеральної прокуратури і Департаменту виконання покарань, з п’ятьма засудженими із 40, які були етаповані 22 січня із колонії; зібрав відеозаписи усіх телесюжетів, присвячених подіям, – 5-го каналу, „1+1”, ICTV, з люб’язної згоди телекомпанії „Студія 1+1” отримав відеозапис повного інтерв’ю трьох засуджених, які звільнилися з колонії №31; отримав письмові свідчення про події від чотирьох засуджених, етапованих 22 січня із Ізяслава, копії скарг батьків засуджених до прокуратури Хмельницької області, Генеральної прокуратури, парламентського Уповноваженого з прав людини, Департаменту з питань виконання покарань, Міністерства юстиції, Президента України, Кабінету міністрів і відповідей на ці скарги; багато спілкувався з батьками засуджених, які вже побували на побаченні із своїми дітьми в нових місцях відбування покарання. Зведення і співставлення усіх цих відомостей дає можливість реконструювати картину подій.

 

Голодування

 

Колонія № 31 – мінімального рівня безпеки, колишній загальний режим. Тут утримується приблизно 1200 в’язнів віком переважно від 18 до 23 років, поділені на 8 загонів. Усі вони вперше позбавлені волі, переважна більшість має першу судимість.

Усі засуджені, які свідчили про події, назвали такі причини голодування.

1. Побиття, приниження гідності. Більшість з засуджених згадували добрим словом колишнього начальника установи Олександра Поворознюка – мовляв, не було безпідставних покарань, засуджених не били. Поворознюк був справедливим і вимагав те ж саме від персоналу. Але коли його з якоїсь причини зняли з посади, виконуючим обов’язки начальника став Андрій Божко. І почалося – побиття, образи, безпідставні покарання… Наприклад, засуджений М. отримав 7 діб перебування в штрафному ізоляторі тільки за те, що переліг на інше місце. Кожен, хто свідчив, наводив яскраві приклади свавільних і насильницьких дій щодо себе – і керівництва колонії, і середнього й молодшого персоналу. Зокрема, багато хто свідчив, що кожного дня отримували удари гумовими кийками по сідницям. 

2. Порушення умов праці.

Усі засуджені скаржилися, що тільки одиниці отримували отоварку, тобто тільки невеличкій частині працюючих, не більше 10%,  нараховували заробітну платню, і вони отримували можливість купувати продукти в магазині в колонії. Левовій частці працюючих зарплатня не нараховувалася. Пояснювалося це тим, що зароблені в’язнями кошти спрямовуються на оплату харчування та комунальних послуг. Але ж, як слушно зауважив один з засуджених, це фактично означає, що кожен, хто реально працював і не отримував отоварку, за документами не працював – і виникають усі підстави для покарання. 

3. Побутові умови

У середньому в кожному бараку було приблизно 150 засуджених, хоча, як стверджують засуджені,  норма складає 60-70 місць. У бараку 8-го загону на 160 засуджених в робочому стані було тільки 2 умивальника, під час обіду навіть не було де вимити руки. В магазині давали прострочені продукти – були навіть консерви 1979 року випуску у скляних банках. У медсанчастині – прострочені ліки, медична допомога вчасно не надавалася. Засуджені згадували про в’язня-сироту, який повністю втратив зір, оскільки йому попала металева стружка в око, почалося запалення, воно перейшло на друге око, а його вчасно не почали лікувати. Другий засуджений відморозив ноги, і це кінчилося ампутацією кінцівок обох ніг внаслідок ненадання медичної допомоги. Перевірити ці свідчення важко, оскільки цих інвалідів перевели до інших установ.

На всіх засуджених тільки один телефон, але при цьому законне право на дзвінок ще треба заслужити.

Усі засуджені скаржилися на погану якість води.

4. Неможливість оскаржити дії адміністрації. 

Засуджені стверджують, що неодноразово зверталися із скаргами до Хмельницького обласного управління Департаменту виконання покарань, на адресу Департаменту в Києві, до органів  прокуратури різного рівня та інші органи влади, але ці скарги не вийшли за межі колонії. Так, один з засуджених свідчить про наступне:

У квітні 2006 року ми дізналися, що в нашу колонію їде комісія Департаменту. Ми написали колективну скаргу, і я особисто передав її в руки голові комісії, а через деякий час був вміщений в ДІЗО, мовляв, за порушення режиму. Там я  був побитий прапорщиками, після чого мене доставили до кабінету першого заступника начальника колонії Лисака, який тримав нашу скаргу і пояснив мені, що мене посадили в ДІЗО не за порушення, а за скаргу, і що ніхто мені не допоможе. Після цього мені заборони телефонувати додому, листи мої до батьків не доходили, а коли вони подзвонили до спецчастини, то їм сказали, що отакий у них недбайливий син. 

Ця сукупність причин поступово привела засуджених до масового голодування. 14 січня вся колонія (окрім одного засудженого) не вийшла до харчоблоку на сніданок. Засуджені висунули такі вимоги: зняти з посади в.о. начальника колонії Божка, в.о. першого заступника начальника колонії Бондарчука, заступника по режиму Яцкова і ще деяких працівників, припинити побиття в’язнів, створити умови утримання, які відповідають людським нормам, привезти нормальні продукти і медикаменти тощо.

У той же день до 31-ї колонії приїхала комісія Департаменту на чолі з першим заступником  голови генерал-майором Ільтяєм. Комісія виявила прострочені медикаменти і консерви (засуджені стверджують, що персонал сховав ці консерви, але один з засуджених назвав комісії місце, де вони заховані – за це він з того часу не вилазить з ШІЗО і ПКТ).  Ільтяй зустрівся із засудженими (з кожного загону на зустріч привезли приблизно по 30 в’язнів), вислухав їх претензії, пообіцявши виправити ситуацію. Після цього засуджені припинили голодування і вийшли на вечерю. 15-16 січня до колонії привезли свіжі продукти і нові ліки. Але образи і погрози з боку адміністрації колонії  продовжувалися, незважаючи на присутність  працівників центрального апарату Департаменту, зокрема, начальника відділу з питань нагляду майора Олександра Кислова. В.о. начальника колонії Андрій Божко заявив в прямому ефірі, що голодування не було, а просто декілька засуджених отримали добрі передачі під свято, – і не вийшли на сніданок. Тому 17 січня частина засуджених знову оголосила  голодування. Вони зняли його за два дні після спілкування з працівником Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Сергієм Кудруком, який пообіцяв розібратися в проблемах 31-ї колонії.

Департамент події 14-21 січня в колонії №31 бачить зовсім інакше. Молодий керівник установи Андрій Божко не зміг владнати проблеми колонії, а „неформальне керівництво колонії” знахабніло і бажало само вирішувати, хто і як буде керувати установою, які тут мають бути правила поведінки. Тому вони і організували цю акцію. Ніяке це не голодування, оскільки його рахують тільки тоді, коли засуджений напише особисто заяву про відмову приймати їжу, а жоден засуджений особисту заяву ані 14, ані 17 січня не писав. Засуджені отримали дуже добрі посилки з дому під Новий рік, і могли собі дозволити такий тиск на адміністрацію. Така поведінка засуджених загрозлива для порядку в колонії, і організаторів цієї акції треба покарати.

Покарання не забарилося.

 

22 січня

 

У цей день до колонії був уведений спецназ в масках і в бойовому спорядженні. Вони дуже жорстоко побили більше 40 засуджених і вивезли їх – побитих, скривавлених, напівроздягнених, багато хто навіть без капців – до Хмельницького та Рівненського СІЗО, де їх продовжували ще жорстокіше катувати оперативники СІЗО. Звернемося до свідчень засуджених. Наводимо фрагмент із заяви засудженого К.

Я и еще трое осужденных находились в медсанчасти на лечении. В 900 подъехала машина. В медсанчасть зашли около 20 человек, в том числе представитель из Киева Кислов, 1-й заместитель начальника Управления исполнения наказания Хмельницкой области Шутяк, начальник оперативной части Управления Шацкий, и.о. начальника ВК-31 Божко, 1-й заместитель начальника ВК-31 Бондарчук. Нас четверых вызвали в кабинет начальника медсанчасти, там находились все эти люди.

Через 1-2 минуты в кабинет ворвались примерно 10 человек в масках, сбили нас с ног, застегнули наручники на руки за спиной и начали бить лицом об пол. Потом они провели нас сквозь строй вышеуказанных работников управления и колонии, которые били нас ногами. Люди в масках вбросили нас в машину штабелем друг на друга лицом вниз. Примерно 20 минут они избивали нас ногами по телу и голове. Когда машина подъехала к пропускному пункту из промзоны колонии в жилую зону, нас выбросили из нее. Там стоял «живой» коридор из прапорщиков и офицеров колонии с дубинками. Когда меня выбросили, сразу же сбили с ног и забивали дубинками и ногами.

Я потерял сознание (после этих побоев у меня остался шрам на подбородке).

Очнулся я в другом помещении на обыске. Обыск проходил с избиением. После этого застегнули наручники за спиной и прогнали через строй с дубинками. Снова потерял сознание. Очнулся в автозаке, там уже было около 20-ти заключенных. Все были избиты, окровавлены, многие без обуви и раздеты. У меня была разорвана фуфайка и ботинки.

Машина подъехала к выезду из колонии а затем вернулась. Нас выбросили из машины, прогнали через строй (били те же и тем же). Затем забросили в автозак и повезли в Хмельницкий СИЗО. Там нас встречал начальник режима Хмельницкого управления исполнения наказаний Злотенко с группой быстрого реагирования.

Неоднократно проводили сквозь строй, что сопровождалось жестоким избиением дубинками, затем бросили в транзитную камеру. В течение недели по 3-4 раза в день выводили по одному из камеры в кабинет СИЗО и группа быстрого реагирования жестоко избивала нас. Всем этим руководил Злотенко. Нам набрасывали на лица мокрые полотенца, от чего мы задыхались, били дубинками по пяткам, ладоням, ягодицам, спинам, ногам, голове. От побоев я потерял сознание. Злотенко угрожал, что когда родители приедут на свидание, им подбросят наркотики, и они тоже окажутся за решеткой.

Физическим и моральным давлением добывались заявления, что я не имею претензий к администрации ВК-31 и Хмельницкого управления исполнения наказаний, что физические воздействия на меня не оказывали

Написанные мною в тот период заявления прошу считать недействительными.

Ось уривок із свідчень засудженого А.

22 января около 10 часов утра меня и еще одного осужденного  вызвали в штаб.

Начальник колонии Божко приказал пройти в помещение, где находилось около 20 человек других заключенных, сесть и ожидать.

После к нам зашел майор Кислов  и сообщил, что все просьбы, которые излагались осужденными после голодовки начальнику областного департамента, по мере будут выполнены.

Сразу после этого в комнату вошел полковник (фамилии я не знаю) и по телефону отдал приказ: «Делайте свою работу».

К нам ворвались спецвойска в масках, надели на нас наручники, бросили на пол и начали избивать ногами и дубинками. После этого всех забросили в «воронок», где Тимощук С. П. провел перекличку по фамилиям и спустя 5 минут нас начали вытаскивать из машины и люди в масках поволокли заключенных в душевые промзоны.

В душевых с нас сняли наручники и сорвали одежду для обыска, обнаженных поставили на растяжку и начали наносить удары дубинками и ногами в область почек и печени. Тем, кто кричал от боли, заклеили рот липкой лентой. После, не дав толком одеться, застегнули наручники и полуголых снова потащили через строй спецназа в «воронок».

Через полчаса нас снова выбросили из «воронка» и опять сделали перекличку, а также предупредили, что если в дороге будут разговоры, по нам  будут стрелять и травить собаками и на это право им дал Президент.

Все эти зверства продолжались до 17.00, после чего нас всех отвезли в Хмельницкое СИЗО.

Більше 20 побитих засуджених відвезли до Рівненського СІЗО. Про події там розповідає засуджений В.

Въехал воронок в конверт Ровенского СИЗО. Открываются двери воронка, команда 4 человека на выход. Слышно, как их снимают по одному, слышны звуки ударов. Доходит очередь до меня, спрыгиваю с воронка на землю, получаю пару профилактических ударов, меня подхватывают под руки 2 человека в штатском и тащат в здание. Уже на пороге здания я понял – «маски» не такие уж и плохие парни. Обрушился шквал ударов ногами – в лицо, в пах, в живот. Куда-то тянут дальше. Кидают на пол какого–то кабинета, в нем человек шесть-восемь. Серия ударов ногами, и дают возможность встать. Снимают наручники, я вижу свои кисти и пугаюсь – синие, распухшие. Левая вообще распухла как боксерская перчатка, видимо, перелом. Еще на ВК-31 когда проводили «личный досмотр» прикрывал руками лицо от сапог. Тогда и не заметил, как сломали. Так вот. Стоит фельдшер, тычет тебе бумагу на подпись о том, что физически ты здоров и претензий к конвою, администрации ВК-31 и Ровенского СИЗО не имеешь. Подписываешь – иначе убьют. Еще раз уточняют твою фамилию, сверяют с бумажками на столе, и поехали… Шквал ударов, бьют все, кто в кабинете. Когда устают бить руками и ногами, кладут тебя животом на пол, растягивают конечности в форме звезды ( на каждую конечность по одному человеку), 2 человека становятся по бокам, берут в руки дубинки (при этом переворачивая их руками вперед) и начинают лупить по заду, спине, ногам. Теряешь сознание – отливают водой, и опять. При этом тебе задается ряд вопросов. Видимо, процедура называлась «сбор оперативной информации». На ногах и заде лопалась кожа, те места тоже поливались водой. На тот момент желание было одно – скорее умереть. Вопросы задавались именно те, на которые ты знал ответы. И они знали, что ты знаешь. И добивались, очень добросовестно. Бьют, бьют – потом стоп. Ну что, не вспомнил? – Нет! В том кабинете я понял, что никакой Житомирский «Титан» не сравнится с этими операми, режимниками Ровенского СИЗО.

Через отакі катування усіх засуджених примусили підписати заготовлений папірець, що вони не мають претензій до адміністрації установи №31 та СІЗО. А потім так само під загрозою тортур (а хто відмовлявся –через них) примусили написати заяву, датовану 21 січня, з проханням  перевести в іншу колонію для подальшого відбуття покарання. Засуджені свідчать, що вони ще довго мочилися кров’ю і більше місяця не могли рухати кістьми рук внаслідок застосування наручників.

 

Реакція на події

 

Як уже зазначалося, ХПГ зверталася з приводу цих подій до Генеральної прокуратури та парламентського Уповноваженого з прав людини, батьки засуджених і деякі самі засуджені писали заяви до різних органів влади. Подаємо узагальнення відповідей. 

Департамент з питань виконання покарань так і не визнав, що 22 січня засудженим були нанесені тілесні ушкодження і що пропали їхні речі. В усіх відповідях стверджується, що дії працівників Департаменту були правомірними. Секретаріат Уповноваженого переслав скарги батьків і засуджених до органів прокуратури і до того ж Департаменту (!), хоча працівники Секретаріату особисто були у колонії №31. На інформаційний запит з проханням надати доступ до результатів їхнього розслідування мені відповіли, що Уповноважений не зобов’язаний давати пояснення по суті справ, які закінчені або перебувають у його провадженні. Усі органи прокуратури різного рівня так само відмовили в порушенні кримінальної справи за відсутності в діях службових осіб складу злочину. Щодо втрати речей прокуратура Хмельницької області стверджувала, що речі перевезені разом з засудженими, кошти на їхніх особових рахунках були передані і використані на потреби Ізяславської ВК №31 за письмовими заявами самих засуджених. 

Відповідь Генеральної прокуратури України (ГПУ) заслуговує на окремий розгляд. На відміну від Департаменту вона визнала, що 22 січня до засуджених застосовувалися заходи фізичного впливу. Слідчий ГПУ зустрічався з засудженими 2 лютого, вже після того, як вони підписали папери про відсутність претензій. За листом ГПУ, у той же день було проведене судово-медичне обстеження 8 засуджених, і у 6 з них були встановлені легкі тілесні ушкодження. Але всі ці засуджені написали, що вони чинили фізичний опір обшуку. А оскільки жоден із засуджених, як стверджується в листі, на особистому прийому у слідчого не скаржився на незаконні дії працівників кримінально-виконавчої системи, то було прийняте рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Одночасно були внесені акти прокурорського реагування на порушення кримінально-виконавчого законодавства щодо матеріально-побутового та медико-санітарного забезпечення засуджених в ВК №31. Усно мені сказали, що було подання на звільнення в.о. начальника колонії Андрія Божка. Проте він і зараз працює на цій посаді.

У листі ГПУ зазначено, що «необхідність уведення [спеціальних підрозділів] викликана ускладненням оперативної обстановки, підбурюванням особами негативної спрямованості інших ув’язнених від прийому їжі, до проявів непокори, нахабного поводження, опору представникам адміністрації…» Перелічені мотиви введення припускають, що метою дій цих підрозділів було залякування ув’язнених. 

Події 22 січня стали предметом уваги Комітету ООН проти катувань, який 8-9 травня на своїй 38-й сесії розглядав 5-ту періодичну доповідь уряду України про виконання Конвенції ООН проти катувань. На питання експертів Комітету, що трапилось в Ізяславі, урядова делегація відповіла, що підрозділ спеціального призначення був уведений для придушення бунту. В Україні така причина не називалася. У „Висновках і рекомендаціях” Комітет зазначив, що він „стурбований відомими фактами використання антитерористичного підрозділу в масках усередині в’язниць (наприклад, в Ізяславській виправній колонії в січні 2007 року), що зводиться до залякування ув’язнених і поганого поводження з ними” і прямо вказав, що „держава-учасник повинна забезпечити, щоб антитерористичний підрозділ не використовувався усередині в’язниць і тим самим запобігти поганому поводженню з ув’язненими і їхньому залякуванню”.

Проте 7 червня, за нашими даними, спецназ Департаменту знову був уведений на територію колонії №85 в Буче Київської області і протягом години жорстоко катував деяких засуджених, які перебували в дільниці посиленого контролю. Проте перевірити ці дані неможливо внаслідок суцільної закритості Департаменту. На днях його голова Василь Кощинець своїм наказом обмежив перебування в колоніях представників громадських організацій тільки суботою і неділею.

Пан Кощинець часто повторює, що Департамент – це правоохоронний орган, який знаходиться  на передньому краю боротьби із злочинністю. Але в усьому світі система виконання покарань є  цивільною службою. І в Україні ця система потребує докорінного реформування. Необхідно справді створити такі умови утримання, які б забезпечили повагу до гідності засуджених, мінімізувати негативні наслідки ув’язнення та ліквідувати величезну різницю між життям в установі виконання покарань і на волі, підтримувати та посилювати ті зв’язки з рідними та зовнішнім світом, що якнайкраще слугують інтересам в’язнів та їх родин.

Я вважаю, що був скоєний жахливий злочин. Але він поки що залишився непокараним, оскільки фактично відсутня система розслідування скарг на катування. Адже прокуратура, з одного боку, погоджується порушити кримінальну справу тільки за наявності заяв жертв катувань, а з другого – не докладає жодних зусиль для забезпечення їхньої безпеки. А вони знаходяться під повним контролем своїх катів, які через ті ж такі катування примушують їх відмовитися від звернення до прокуратури. Отже, необхідні інші механізми запобігання катуванням та розслідування цих злочинів.

 

02.07.2007

Право на приватність

20.07.2007

Доповідь Венеціанської комісії: відеоспостереження - загроза основним свободам

   

Європейська комісія Ради Європи за демократію через право (Венеціанська комісія*) обнародувала свій звіт стосовно питання про сумісність практики відеоспостереження, здійснюваного державними службами в громадських місцях, із принципами захисту основних прав і свобод.

 

Європейська комісія Ради Європи за демократію через право (Венеціанська комісія) обнародувала свій звіт стосовно питання про сумісність практики відеоспостереження, здійснюваного державними службами в громадських місцях, із принципами захисту основних прав і свобод.

 

Венеціанська комісія дійшла до висновку, що така практика являє собою загрозу основним правам, що стосуються поваги приватного життя й свободи переміщення, і торкається конкретних питань захисту одержуваних таким шляхом відомостей особистого характеру.

 

Указавши на можливість існування інтересів суспільної безпеки, Комісія призвала держави-члени Ради Європи вжити наступних заходів:

- ввести систему позначення зон, у яких ведеться відеоспостереження;

- на національному рівні створити незалежні органи, що гарантують правомірність установки подібного встаткування відповідно до вимог Європейської конвенції про права людини й міжнародно-правових документів, що стосуються збору й захисту даних.

 

Венеціанська комісія розглядає відеоспостереження, здійснюване приватними операторами, як погрозу свободі особи й рекомендує, щоб будь-якій особі, що стала його об’єктом, був дозволений доступ до зібраного в такий спосіб інформації, й щоб особа була проінформована про те, яким чином дана інформація буде використана. Устаткування, використовуване для такого відеоспостереження, повинне бути відкрито для контролю з боку влади.

 

*Венеціанська комісія складається з незалежних експертів й є консультативним органом Ради Європи по конституційних питаннях, у який входять 48 держав.

Матеріал надіслала Людмила Коваль

Свобода вираження поглядів

27.07.2007
джерело: www.imi.org.ua

Результати моніторингу: Влада в регіонах стає толерантнішою до медіа

   

Органи влади стали більш толерантними до критики в медіа, а власники приватних ЗМІ не припинили лобіювати свої інтереси через інформаційний простір. Такі висновки регіонального моніторингу Лабораторії законодавчих ініціатив, Громадянської мережі ОПОРА та Комітету виборців України, що здійснювався за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Про це 25 липня повідомив Ігор Когут, голова Ради Лабораторії законодавчих ініціатив, під час презентації результатів моніторингу.
Проект «Україна: рік після виборів. Моніторинг регіонів» здійснювався у 10 регіонах: Волинській, Львівській, Вінницькій, Одеській, Донецькій, Сумській, Чернігівській, Черкаській, Харківській та Херсонській областях. Моніторинг медіа проводився за такими напрямами: структура медіа-ринку (власність ЗМІ), особливості інформаційного простору, відносини влади і ЗМІ, система ринку, плюралізм ЗМІ, наявність впливових Інтернет-видань.
«Слово «незалежні» не варто застосовувати до наших медіа, оскільки вони всі залежать від органів влади або фундаторів”, - підкреслив пан Когут. За його словами, попри певний плюралізм у медійному просторі, власники не припиняють утручатись у роботу ЗМІ.
У звіті за результатами моніторингу йдеться про те, що у більшості досліджуваних областей з’явилася тенденція до роздержавлення ЗМІ. «Однак доводиться визнати, що роздержавлення відбувається вкрай повільно. Найбільше проблем, пов’язаних із перебуванням у комунальній власності, виникає у сфері друкованих засобів масової інформації. У такому випадку газети фінансово та ідеологічно залежать від органів місцевої влади», - йдеться у звіті.
Так само, за цією ж інформацією, є свої проблеми і у недержавних ЗМІ, перебування певних медіа у приватній власності створює ризик їхньої заангажованості, що особливо помітно на Донеччині, де у власності місцевої еліти перебувають найбільш впливові ЗМІ регіону. А у Львові, приміром, популярна і впливова газета «Поступ», фактичним власником якої був міський голова Львова А. Садовий, припинила свій вихід одразу після завершення успішної для власника виборчої кампанії. Також, за словами Ігоря Когута, відчутною стає популярність Інтернет-видань.
Щодо тиску органів влади на ЗМІ, то місцеві органи влади є засновниками багатьох друкованих засобів масової інформації, саме тому й мають суттєвий вплив на редакторів та журналістів. Особливо посилюється тиск на ЗМІ під час виборчих кампаній.
За інформацією моніторингу найбільш помітною ця тенденція є на Харківщині. «Наприкінці січня з’ясування стосунків між місцевою владою та журналістським колом набуло кримінального відтінку: згорів автомобіль головного редактора газети «Пятница», депутата облради Піддубного (БЮТ). За висновками МНС, це був підпал. Сам Піддубний вважає цей злочин безпосередньо пов’язаним зі своєю професійною діяльністю, оскільки на сторінках свого видання він досить гостро критикував окремих посадових осіб за зловживання владою», - йдеться в тексті звіту за результатами моніторингу. Також проблемою більшості регіонів є низький професіоналізм журналістів та відсутність серйозної аналітики.

Право на охорону здоров’я

05.07.2007 | Інна Бойко, Вікторія Бондар

Хто заважає боротьбі з ВІЛ/СНІДом в Україні?... Міліція?!

   

На сьогоднішній день ще не існує препаратів, які виліковують від ВІЛ-інфекції, але у 2004 році в Україну з’явилася антиретровірусна терапія (далі АРТ), яка дає можливість прожити більш довге і здорове життя людям, які зіткнулися з проблемою ВІЛ/СНІДу. В Україні основна частина коштів на закупівлю антиретровірусних препаратів надається за рахунок міжнародної допомоги. ВІЛ-позитивні особи отримують таке лікування безкоштовно через  всеукраїнську мережу центрів по боротьбі з ВІЛ/СНІДом.

Особливістю АРТ є те, що це лікування призначається на все життя, і вимагає строгого дотримання режиму прийому препаратів, призначених лікарем. Тільки у такому разі можна сподіватися на позитивний ефект від препаратів. Лікування пригнічує вірус в організмі і він втрачає здатність розмножуватися далі. Пропуск прийому препаратів більше двох разів спричиняє нечутливість вірусу до дії ліків. Ця проблема може вирішитися тільки через заміну схеми прийому препаратів, що у свою чергу може призвести до появи різних побічних ефектів у ослабленому організмі.

Як відомо, існує три основні шляхи передачі ВІЛ: статевий, ін’єкційне споживання наркотиків та передача від матері до дитини. В Україні офіційно зареєстровано 85 006 хворих на розлад психіки та поведінки внаслідок вживання психоактивних речовин, на обліку Державного департаменту по боротьбі з незаконним обігом наркотиків МВС України перебувають 124 805 споживачів наркотиків (станом на 01.01.2005)[1]. Ці офіційні дані показують лише розмір лише тієї частити зазначеної групи, яка виходить на контакт з певними офіційними структурами, вони не є повними, не відбивають загальну картину. За нещодавно розрахованими оцінними даними (МОЗ України, Український центр профілактики та боротьби зі СНІДом, ЮНЕЙДС і ВООЗ, 2006 р.) в Україні налічується мінімум 325 000 СІН, із числа яких, за оцінками, 144 183 вже інфіковані ВІЛ[2].

Представники цієї соціальної групи часто контактують з працівниками міліції внаслідок свого способу життя. Затримуючи ВІЛ-позитивну особу, у якої терапія знаходиться з собою, міліція часто її вилучає за підозрою, що це наркотик. В результаті людина пропускає прийом ліків в призначений час, що украй негативно позначається на її здоров’ї та загрожує її життю. Перерви у прийомі тривають від кількох годин до декількох днів, залежно від тривалості затримання.

Нижче наведено історії ВІЛ-позитивних людей, у яких при затриманні АРВ-препарати або були вилучені, або доступ до них не був наданий. 

Олексій П., учасник лікування антиретровірусною терапією:

«Увечері стояв на зупинці. Під’їхали люди в штатському, не на службовій машині. Представилися, що вони з міліції, почали обшукувати мене. Потім заштовхнули в машину і привезли до Святошинського РВВС. Мене утримували сім діб і весь час знущалися. Довелося підписатися, що поширював наркотики. До цього моменту я у них ні по яких паперах не проходив, мені постійно про це говорили і таким чином залякували, що зроблять зі мною все, що завгодно, а доказів не буде. Коли виявили АРВ-препарати, їх просто забрали і все! Прийом препаратів перервався  на 7 днів. У мене четверта стадія раку. Після «розмов» з ментами почалося загострення, температура підскочила до сорока градусів. Лікуюся досьогодні».

Володимир Д., учасник лікування антиретровірусною терапією:

«...до мене підбігли. Збили з ніг, з криками і лайкою втоптали в багнюку. Били півтори години прямо на вулиці. Це був «Беркут», потім мене заштовхали в машину. Ніяких понятих не було. Особистий огляд був проведений прямо на вулиці. Препаратів АРТ на момент затримання у мене з собою не було. Я неодноразово говорив ментам, щоб подзвонили мамі, оскільки мені потрібно приймати ліки, щоб вона їх привезла.  Мене затримали в 9.30 ранку, а мамі подзвонили тільки пізно вночі. Привезені ліки відразу випити не дали. Тричі я пропустив прийом.»

Євгеній Д., учасник лікування антиретровірусною терапією:

«На наші запевнення, що у нас ВІЛ  і необхідні препарати, міліція не реагувала. Коли дозволили зв’язатися із соціальним працівником і той привіз нам  АРТ, вони не взяли у нього ліків. Друг сильно простудився і у нього загострився туберкульоз. Ми просили про меддопомогу, але ніхто нам її не надав. Після побоїв і простуди друг ліг в лікарню з туберкульозом. Ми 2 дні пропустили прийом АРТ.».

Це витяги з форм, у яких проводиться фіксація випадків вилучення антиретровірусних препаратів працівниками міліції у ВІЛ-позитивних осіб, що заповнюються співробітниками проекту  «Адвокація прав ВІЛ-позитивних осіб, які є учасниками програм лікування антиретровірусною терапією» Міжнародного благодійного фонду «Вертикаль». Імена клієнтів змінені з метою дотримання принципу конфіденційності. З початку реалізації проекту, а саме з січня 2007 року таких форм було заповнено чотири. Це реальні приклади не тільки жорстокої і аморальної поведінки міліції із затриманими, але і зниження ефективності лікування антиретровірусною терапією, що відбувається з вини державного органу. Невже міжнародні організації, які надають АРВ-препарати для українських громадян безкоштовно, більше зацікавлені у запобіганні епідемії ВІЛ/СНІДу в нашій країні, ніж представники української влади? 

Розібравшись в причинах проблеми більш предметно, доводиться констатувати низьку поінформованість працівників міліції щодо лікування і профілактики ВІЛ/СНІДу, а також недосконалість національного законодавства, де відсутній механізм забезпечення медичною допомогою тимчасово затриманих. Отже, логічним кроком є розробка відсутнього механізму забезпечення затриманих ВІЛ-позитивних людей АРТ, який раз і назавжди закриє питання про зниження ефективності лікування АРТ через дії працівників міліції. Міжнародний добродійний фонд «Вертикаль» на даний момент здійснює діяльність з розробки Інструкції, що регламентує порядок поведінки працівників міліції з ВІЛ-позитивними людьми, що приймають АРТ. На початку реалізації цього проекту було поставлено за мету об’єднати зусилля таких організацій, як: Український центр профілактики та боротьби зі СНІДом, ВООЗ, ЮНЕЙДС, Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), Всеукраїнської мережі ЛЖВ, Всеукраїнської організації зменшення шкоди, Коаліції ВІЛ-сервісних організацій для звернення до МВС України та МОЗ України щодо вирішення описаної проблеми. У результаті МОЗ України погодився на створення робочої групи з розробки Інструкції і вже підписав Наказ Про створення робочої групи з питань розробки Інструкції про порядок поводження з особами, які отримують АРТ, під час їх затримання та арешту (взяття під варту) № 169-Адм від 07.06.2007, а МВС України відгукнувся на дану ініціативу і надав експерта для участі у робочій групі з Департаменту по боротьбі з незаконним обігом наркотиків. 

Ми сподіваємося, що наказ, який затвердить Інструкцію на рівні Міністерств допоможе звести проблему нанівець, оскільки буде обов’язковим до виконання по всій території України. Отже, це стане відчутним кроком до запобігання епідемії ВІЛ/СНІДу в нашій країні, оскільки ВІЛ-позитивний споживач наркотиків, який приймає АРВ-препарати і його лікування є ефективним, стає безпечнішим для суспільства, оскільки вірогідність інфікування від такої людини зводиться до мінімуму.

 

Коментарі експертів

Олександр Стрільців

Начальник наукової лабораторії

Київського національного університету внутрішніх справ

Дійсно проблема свавілля міліції не нова, тим більше в розрізі дотримання прав та свобод осіб, які є споживачами наркотиків і тим більше є ВІЛ інфікованих. Причини цього відсутність відповідної політики Департаменту боротьби з незаконним обігом наркотиків МВС України (надалі – ДБНОН МВС України), яка б ґрунтувалась не на принципах караності наркоспоживачів тільки за те, що він допускає не медичне споживання наркотиків, а на толерантному ставленні до них та сприймання наркоспоживачів як хворих людей. Ситуація ускладнюється тим, що на превеликий жаль, після кількох зарубіжних відряджень керівництво ДБНОН МВС України не має політичної сили проголосити стандарти роботи поліцейських, які вони вивчали. Таким чином, страх перед побаченою правдою, яку необхідно доводити оперативному складу підрозділів БНОН, які навіть не знають яким стандартам вони повинні дотримуватись, робить свою негативну справу. Ті, хто хоче щось змінити на позитивне в структурі МВС України не знаходить відповідної підтримки вже серед керівництва МВС України.

Тому рушійною силою, яка здатна зрушити це повинні бути недержавні громадські організації, які повинні взяти ініціативу у свої руки та через себе ініціювати МВС розробляти відповідних нормативні акти, які сприяли б захисту прав і свобод ВІЛ інфікованих осіб.

Крім того, недержавним громадським організаціям необхідно приймати більш активну участь у створених при МВС, а також при ДБНОН МВС України спостережних громадських радах, під  час засідань яких лобіювати свої інтереси.

 

Павло Скала

Керівник програм з політики та адвокації

Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні

 

Сьогодні в Україні понад 5 тисяч пацієнтів  мають змогу отримувати високоактивну антиретровірусну терапію, яка  реально зберігає життя ВІЛ-позитивним людям. Лікування це досить коштовне, навіть  держава не бере  увесь цей тягар на себе. Три чверті усіх пацієнтів забезпечуються ліками за рахунок Глобального фонду для боротьби зі СНІДом, туберкульозом і малярією.

Проблема незаконного відбору АРТ-препаратів дійсно існує. Особливо актуальна вона для наркозалежних ВІЛ-інфікованих.  Наведені приклади ілюструють ситуацію лише на рівні столиці. У віддалених регіонах більшість працівників міліції навіть гадки не мають про АРТ та її життєву цінність. Проте з кінофільмів усім відомо, що відбувається з людиною, хворою на діабет, коли вона позбавлена інсуліну.

Тобто мова йде про конституційно гарантоване невід’ємне право людини на життєве необхідне лікування, якої її позбавляють лише через те, що міліція не дуже освідчена у цих питаннях і немає відповідної інструкції.

Будемо сподіватися, що завдяки активності неурядових ВІЛ-сервісних організацій відповідний документ врешті буде розроблено і доведено до відома усіх правоохоронців і ми вже скоро ми позбавимося ганебних прикладів призупинення АРТ-лікування через  їх неадекватні дії.

 



[1] Оцінка чисельності груп підвищеного ризику інфікування ВІЛ в Україні/ Балакірєва О. М. (гол.ред.), Гусак Л. М., Довбах Г. В., Лаврєнов О. О., Паніотто В. І., Петренко Т. В., Погоріла Н. Б., Салюк Т. О., Сидяк С. В., Хуткий Д. О., Шамота Т. С. – Київ: МБФ “Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні”, 2006. – 48 с.

 

[2] Дорожня карта щодо розширення універсального доступу до профілактики ВІЛ/СНІДу, лікування, догляду та підтримки в Україні до 2010 року: квітень 2006 р. / Звіт підготовлено міжсекторальною робочою групою  з питань універсального доступу; документ ґрунтується на результатах трьох національних консультативних нарад і підготовлений за підтримки Об`єднаної програми ООН з ВІЛ/СНІД (ЮНЕЙДС).

 

Громадянське суспільство

27.07.2007
джерело: www.telekritika.kiev.ua

Євген Захаров: Інтерв’ю Телекритиці про Громадянську асамблею України

   

24 липня у Києві відбулася Громадянська асамблея України, яка зібрала делегатів понад 300 вітчизняних громадських організацій. Форуму передувало активне обговорення в регіонах причин політичної кризи, що охопила центральні органи влади. Делегати асамблеї звернулися з резолюцією до представників влади, у якій висунули ряд вимог, в тому числі щодо необхідності перегляду Конституції України. Член оргкомітету асамблеї, співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров сподівається, що влада дослухається до заяв громадських організацій. Але головним досягненням форуму все ж вважає те, що активісти громадськості відчули себе спільнотою.

- Пане Євгене, чи зміцнів з часів Помаранчевої революції громадський сектор в Україні?

- Думаю, так. Відповідно, зміцніло й громадянське суспільство. Хоча на це питання можна відповісти і «так», і «ні», й навести досить переконливі аргументи. Це нормально для посттоталітарного соціуму. Я вважаю, що громадянське суспільство є доволі серйозною силою, з якою мають рахуватися політики, але воно ще не настільки зміцніло, щоб змусити політичні сили виконувати свої вимоги. Але цей процес триває. Наприклад, я часто виступаю публічно на громадських слуханнях, круглих столах. Майже все, що пропонувалося, згодом реалізується міністерствами, Президентом або його Секретаріатом – отже, вони прислухаються і враховують думки громадськості, але не в повному обсязі. Справа в тому, що демократія має не креативну, а селективну функцію. Вона дає можливість вибирати на ринку зразків той, який найбільш прийнятний для даних конкретних умов. І не завжди найкращий варіант вважається політиками найбільш прийнятним.

- Зміцнення громадянського суспільства має йти з регіонів чи з центру?

- Усе залежить від того, що являють собою організації. Британський вчений, який досліджував громадянські рухи в різних країнах, дійшов висновку, що 80% організацій, які себе позиціонують, як захисники суспільних інтересів, насправді не є такими, а створені бізнесом, урядом тощо.  Тобто тільки 20% громадських організацій справді захищають суспільні інтереси. Для України така класифікація цілком прийнятна. Наприклад, у нас є так звані «ґрантоїди» - організації, для яких кошти, які вони отримують, значно важливіші, ніж та робота, яку вони роблять. Вони можуть відмовитися від виконання якоїсь роботи, бо вважають, що їм мало платять…

Що являє собою громадянське суспільство? Це суспільство, яке сповідує такі цінності, як свобода, солідарность, взаємодопомога, взаємоповага, взаємодовіра, індивідуалізм, приватність тощо. Громадські організації, які сповідують саме ці цінності, працюють не тому, що хтось змушує працювати, а в силу того, що вони хочуть бути такими, якими вони є, природніми.

- Що ви скажете з приводу останніх роликів політичних сил на телебаченні?

- Мені жоден не подобається. В них відображається той самий примітивізм, який я вбачаю в нашому політичному житті. У всіх абсолютно – страшенний популізм. Вони ніяк не можуть зрозуміти, що треба бути толерантними, вміти домовлятися, і постійно хочуть одне одного знищити. Бажання мати остаточну перемогу – дуже негативне. Треба зрозуміти, що наша країна дуже велика і різна. В людей різна історична пам`ять, вони шанують різні ідеали, тож не можна всім нав`язувати одне й те саме. Це ж наруга над свідомістю людей, коли їм такі речі показують по телебаченню. Інтелектуали та аналітики повинні шукати шляхи подолання таких тенденцій.

- Що, на вашу думку потрібно зробити, щоб захистити свободу слова, яка, за словами деяких політиків, стала на ноги після Помаранчевої революції?

- Свобода слова справді стала на ноги після Помаранчевої революції. Припинився зовнішній тиск на ЗМІ з боку влади, але тиск із боку власників залишився. Тут усе залежить від особистості власника: наскільки він цивілізований і розуміє, що не можна тиснути. Також не відбулося інституційних змін. Не прийнятий закон про суспільне телебачення, не пройшло роздержавлення ЗМІ. На мій великий подив, журналісти натомість, щоб вимагати скасування пільг для журналістів державних ЗМІ, почали вимагати таких самих для себе…

Взагалі, чесно кажучи, я вважаю, що багато в чому винні самі журналісти, які не підтримують на належному рівні етику взаємовідносин і не мають солідарності. Деякі поводять себе так, що я маю побоювання, що вони не зможуть протистояти погіршенню ситуації зі свободою слова. Кількість журналістів, які здатні протистояти тискові, дуже невелика. Дехто навіть хоче, щоб повернулися старі часи, коли їм замовляли матеріали, за які потім платили. Тобто не відбулося змін на інституційному рівні (в плані законодавства) і не відбулося змін у свідомості журналістів.

Треба було прийняти абсолютно новий Закон «Про інформацію». Є повністю готовий наш проект, були й інші. Але зараз новий заступник міністра юстиції Інна Богословська готує черговий новий проект, замість того, щоб скористатися наробленим матеріалом, який не раз обговорювався.

- Ви щойно згадували про замовні матеріали. Як боротися з «джинсою» в Україні?

- Поки не буде загального ставлення до таких речей, як до чогось відразливого, «джинса» залишатиметься і нікуди не дінеться.

- Як часто звертаються до вас, як до правозахисника, з приводу порушень свободи слова, тиску на ЗМІ?

- Останнім часом майже не зверталися. Це якщо порівнювати з періодом кінця 90-х –початку 2000-х. Тоді за часів Кучми дуже часто зверталися з приводу позовів щодо захисту честі і гідності, переслідувань, наклепу, неможливості друкувати наклади, коли всі друкарні відмовляли. Після Помаранчевої революції кількість таких випадків різко зменшилася, але багато звернень надходить щодо доступу до інформації. Скоро у нас вийде велика книжка, в якій узагальнені матеріали загальнонаціональних проектів, які досліджували доступ до інформації на центральному та регіональному рівні. Наприклад, до центральних і регіональних органів влади надсилалися запити з однаковими запитаннями. А потім можна було перевірити, як органи влади виконують законодавство про доступ до інформації. Крім того, можна порівняти, який орган є більш відкритим. Цей проект у нас триває постійно протягом трьох років. Тепер у нас є дуже багато конкретного матеріалу, пов`язаного з причинами відмов. Цікаво подивитись, як органи державної влади чи місцевого самоврядування намагаються не дати інформацію, пишуть відписки. Зібраний матеріал допоміг нам у написанні проекту Закону «Про інформацію».

- А що ви можете сказати з приводу тиску на місцеві ЗМІ?

- Протягом останнього року таких прикладів побільшало. Тиск відбувається в усіх регіонах країни. Це також пов`язано з примітивізацією політичного життя. Оскільки власники (засновники) місцевих ЗМІ тісно пов’язані з регіональною політикою, вони хочуть, щоб про них писали тільки позитив, а коли журналісти чи редактори відмовляються, на них починають тиснути. За останній рік ситуація погіршилася. Ми про це написали у «Звіті про порушення прав людини в Україні за 2006 рік» (розділи «Про право на доступ до інформації» та «Свобода вираження поглядів»). Цю збірку, де наведені конкретні приклади, отримали всі делегати та гості

- Охарактеризуйте основну мету Громадянської асамблеї України.

- Як на мене, основна мета зібрання – надати активістам громадянського суспільства можливість публічно висловитися щодо політичної кризи та її причин, загроз і викликів, які вона несе, можливих шляхів її подолання. Учасники асамблеї сформулювали вимоги до політиків, які мають врешті-решт припинити руйнівні дії, які вони вчиняють. Бо це може призвести до доволі серйозних наслідків, які можуть бути ще масштабнішими, якщо так триватиме й надалі.

Ми маємо після битви політиків дуже сумний пейзаж: скомпроментовані практично всі інститути влади, а деякі просто вщент зруйновані. І далі так не може тривати. На регіональних засіданнях громадянської асамблеї взяли участь представники 318 організацій, обговорювалося три питання: загрози і виклики, які несе політична криза; вимоги до політиків у зв’язку з цим; завдання організацій громадянського суспільства для подолання кризи. У доповідях представлені узагальнення результатів обговорення в усіх областях країни. Я вважаю, що зроблений аналіз є доволі грунтовним і переконливим: з його результату випливає, що посилюються тенденції зловживання правом, які набули ознак майже невиліковної хронічної хвороби, утвердження дуже примітивної політичної культури, коли все вирішують декілька лідерів політичних сил, а решта – грають роль статистів. А також відсутність реалізації пасивного виборчого права, коли право бути обраним фактично ліквідоване. Оскільки, щоб потрапити до будь-якого списку в парламент чи місцеві ради, треба бути членом партії, або кланятися партійному лідеру, який часто виявляється дуже далеким від розуміння проблем суспільства. Таким чином, політичне життя дуже примітивізується. Всі партії, які сьогодні є, схожі на КПРС, бо в них панує демократичний централізм.

Все це може призвести до руйнівних наслідків. Крім того, реформа Конституції, яка була прийнята в грудні 2004 року, власне і стала причиною теперішньої системної кризи На асамблеї були названі її наслідки: це створення двох центрів прийняття рішень в межах виконавчої гілки влади, роз’єднаність внутрішньої та зовнішньої політики, корумпованість суду загалом і Конституційного зокрема тощо. Було також зазначено, що самі по собі вибори нічого не вирішують, треба змінювати засади української політики, змінювати Конституцію. Найкраще було б написати принципово новий Основний Закон. Це мають робити не політики, не депутати, а спеціальний орган – Конституційна асамблея, делегати якої не будуть мати права обиратися до будь-яких органів державної влади протягом 10 років. Тоді вони створять конституцію не для себе, а для всіх громадян України. Власне, сьогодні можна сказати, що регіональне обговорення і узагальнення регіональних проблем, дає врешті повну картину того, що відбувається в країні.

- На який результат ви найбільше сподіваєтесь після проведення Громадянської асамблеї?

- Більше за все я сподіваюсь, що громадські організації відчують, що вони не самі. Що нам є куди рухатися, рости і розвиватися. Для мене це головне. Думаю, що політики все ж будуть дослухатися до нашої думки, але поки що громадянське суспільство неспроможне їм щось диктувати. Ми вимагатимемо змін до законодавства України, які передбачатимуть створення ефективних інструментів впливу громадян на органи влади та контролю громадян за їх діями та діями посадових осіб, повернення громадянам права прямої участі у виборах без посередництва партій, запровадження системи відкритих регіональних списків або часткового повернення мажоритарної виборчої системи (в першу чергу - при формуванні органів місцевого самоврядування), створення дієвих механізмів відповідальності представників влади, які обираються громадянами. Щоб люди могли за невиконання та недотримання передвиборчих програм вимагати позбавлення мандату чи відставки тощо.

- Отже, не головне, щоб вас політики почули?

- Головне, щоб нас почуло суспільство в цілому, і політики зокрема, і щоб організації, які беруть участь у форумі, відчули себе спільнотою. Такі зібрання дуже сильно сприяють загальному поступу.


http://telekritika.kiev.ua/articles/123/0/9561/zaharov_int/

Громадянське суспільство

28.07.2007
джерело: maidan.org.ua

Резолюція Громадянської Асамблеї України

   

Ми, учасники Громадянської Асамблеї України, яка репрезентує близько 350 громадських об’єднань, констатуємо, що політична криза 2007 року була невідворотною і визначалася низкою політичних, юридичних, соціальних та культурних чинників.
Політична криза в Україні почалася не 31 березня 2007 року і вона не завершиться проведенням виборів 30 вересня. Сучасна політична криза це не лише провал конституційної реформи, сумнівної легітимності, розвал конституційного судочинства, політична корупція, розпуск парламенту та позачергові вибори. Це лише результати процесу державотворення без опори на громадянське суспільство й без врахування політичних, економічних та соціальних інтересів більшої частини громадян. Це наслідок неспроможності політичної еліти сформувати чітку стратегію розвитку України в конкурентному світі, що стрімко глобалізується. Це наслідок успадкованої радянської форми української державності, нерозуміння взаємопов’язаності власних та національних інтересів, а також ігнорування державою першочерговості реалізації прав людини та громадянина. Усе це і є корінними причинами сучасної української кризи. Ця криза є викликом не лише для влади й політичних середовищ. Це виклик для всього суспільства і, в першу чергу, для нас, представників сотень громадянських організацій з усіх регіонів України.

Головна небезпека теперішньої політичної кризи – відсутність правил гри, які поділяються усіма громадянами і яких дотримуються усі політики. На рівні центральної влади відбулася фактична руйнація правового поля, а відповідно, правового каркасу держави, яким є Конституція, відбулось повне відчуження влади від громадян, перетворення влади на товар.

Тому ми, учасники Громадянської Асамблеї України, усвідомлюючи відповідальність перед усіма громадянами України, розуміючи особливість історичного моменту наближення позачергових парламентських виборів та необхідності перегляду Конституції України, заявляємо:

Конституція – це основні правила, що схвалюються й дотримуються суспільством, та на базі яких розвивається держава. Україна потребує нової Конституції – не компромісу еліт чи кланів, а справжнього нового суспільного договору.

Нова Конституція має реалізувати запит громадян на становлення й розвиток української держави. Саме тому Конституція має бути розроблена не секретаріатом Президента і ухвалена не Верховною Радою чи маніпулятивним референдумом, а виключно Конституційною Асамблеєю – установчим органом, який фактично засновує нову республіку, державу громадян.

Ми вимагаємо від Президента України, інших посадових осіб та провідних політичних сил:


1. Проведення чесної, прозорої та демократичної виборчої кампанії на основі конкуренції програм, а не спекулятивних чи маніпулятивних технологій, а тим більше тих, що спрямовані на розкол суспільства.
Для інформування виборців про реалістичність передвиборчих обіцянок і наявність детальних програм розвитку країни доручаємо оргкомітету ГАУ провести опитування (анкетування) учасників виборчого процесу та порівняльний аналіз і проінформувати громадськість про його результати. Звертаємось до ЗМІ з проханням сприяти оприлюдненню цих результатів.
2. Ухвалення змін до Конституції, які, передбачатимуть скликання установчих зборів – Конституційної Асамблеї для прийняття нової Конституції України, делегати якої не будуть мати права обиратись до будь-яких органів державної влади протягом 10 років і ухвалять основний закон не для себе чи своїх партій, а для громадян держави.
У випадку невиконання цієї вимоги ми будемо ініціювати проведення референдуму прямої дії згідно ст. 72 Конституції України, щодо зміни ст. 155, 156 Конституції України для запровадження інституту Конституційної Асамблеї.
3. Проведення громадських обговорень концепцій і проектів Конституції України та підготовки нової конституції як нового суспільного договору між громадянами України та ефективної моделі державного управління, яка здатна забезпечити успішний саморозвиток українського суспільства та конкурентноздатну економіку.
4. Впровадження змін до законодавства України, що передбачатимуть:

* Створення ефективних інструментів впливу громадян на органи влади та контролю громадян за їх діями та діями їх посадових осіб, зокрема через ухвалення нової редакції Закону «Про об’єдання громадян».
* Повернення громадянам права прямої участі у виборах без посередництва партій, запровадження системи відкритих регіональних списків або часткового повернення мажоритарної виборчої системи (в першу чергу при формуванні органів місцевого самоврядування), скасування партійного імперативного мандату.
* Створення дієвих механізмів відповідальності представників влади, що обираються громадянами, за невиконання та недотримання передвиборчих програм, включаючи позбавлення посади чи мандату.
* Реформу системи публічної адміністрації, розбудову системи незалежного судочинства, забезпечення незалежності спеціальних органів державної влади, які мають забезпечувати реалізацію прав громадян, свободу слова та баланс між владою і опозицією.

Як активісти громадських організацій України ми будемо:

* здійснювати широкі просвітницькі заходи з метою інформування українського суспільства про загрози, що існують перед ним, та пропозицій щодо їх подолання;
* проводити кампанії громадського впливу з метою ухвалення змін до законодавства України, перелічених у п. 4, скликання Конституційної Асамблеї, створення й реалізації стратегії розвитку України.
* активізувати участь громадян в суспільному житті та в управлінні громадою, регіоном, країною;
* виступати ініціатором партнерства між різними інституціями та пропонувати ефективні моделі вирішення місцевих, регіональних та національних проблем, у тому числі у вигляді конкретних законотворчих та нормотворчих пропозицій;
* контролювати дії органів влади та політичних сил з боку суспільства;
* захищати права громадян України на всіх рівнях;


Співгромадяни! Наша з Вами небайдужість, активність та послідовність є запорукою виведення України з кризи та побудови успішної української держави з опорою на інтереси громадянського суспільства.


24 липня 2007 року, м. Київ

Жертви політичних репресій

17.07.2007 | Василь Овсієнко

Рік Великого Терору

   

21 травня Президент України підписав Указ № 431/2007 «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937–1938 років». Указ підписаний на підтримку ініціативи громадськості «з метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам’яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства».

Президент зобов`язав Кабінет міністрів затвердити в місячний строк план заходів. Поки що про такий план нічого не чути. Але Український інститут національної пам`яті та Всеукраїнський «Меморіал» ім. В.Стуса виконують один із пунктів Указу: готують експедицію на місце розстрілу Соловецького етапу в урочищі Сандармох (південь Карелії) та на самі Соловецькі острови. Починаючи з 1997 року громадськість як уміла робила це щороку 5 – 7 серпня, а тепер має робити це на державному рівні. Є надія, що туди поїде й сам Президент. Він має на це й особистий привід: за 11 км від урочища Сандармох починається Біломорканал, де в 1937-38 рр. працював його ув`язнений батько. Ціна Біломорканалу – 100 тисяч людських життів…

«Тридцять Сьомий — це гігантський масштаб репресій, що охопили всі реґіони й усі без винятку верстви суспільства, від вищого керівництва країни до безмежно далеких від політики селян і робітників, – сказано у Тезах Міжнародного «Меморіалу, який проводить 4 серпня у Медвежогорську наукову конференцію. – Упродовж 1937–1938 за політичними звинуваченнями було заарештовано більше 1,7 мільйона осіб. А разом із жертвами депортацій і засудженими «соціально шкідливими елементами» кількість репресованих перевищує два мільйони».

…На початку 30-х років упокорена репресіями та голодом Україна вже лежала під чоботом Сталіна. Ще треба було позбавити її голови.

Скориставшись убивством 1 грудня 1934 року С.М.Кірова, Сталін особисто підготував, а ЦВК СРСР схвалив постанову “Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів”. Згідно з нею, на все “слідство” відводилося 10 діб. Участь захисника, прокурора, а часом і самого звинуваченого, оскарження вироку та клопотання про помилування не передбачалися, а вирок виконувався негайно після його винесення.

Цілком у дусі настанови творця радянської держави В.І.Леніна, який учив: “Будьте примерно беспощадними... Расстреливать.., никого не спрашивая и не допуская идиотской волокиты”. (В.И. Ленин, ПСС, Москва, Политиздат, 1981 г., т. 50, стор. 165). І відповідно до настанови «любимца партии и народа» Кірова, який учив «карать по-настоящему, чтобы на том свете был заметен прирост населения, благодаря деятельности нашего ГПУ» (Промова з нагоди 15-річчя ГПУ, цит. за кн.: Сергій Шевченко. Архіпелаг особливого призначення. – К.: Фенікс, 2006. – С. 21).

Уже 4 грудня 1934 року газета “Правда” повідомила про викриття “терористів”. Негайно розпочалися арешти інтелігенції, зокрема, української, яка, за висловом Сталіна, “не заслуговує довір’я”. Інститут шляхетних панянок, більше знаний у Києві як Жовтневий палац, а тепер Міжнародний центр культури та мистецтв (отой, що надвисає над Майданом Незалежности), вже приступив до виконання нових функцій після переведення столиці з Харкова в Київ. (Доти ГПУ/НКВД діяв на вулиці Рози Люксембурґ, нині Липська, 16, де тепер Фонд культури та Український інститут національної пам`яті. Там усі двори начинені трупом…). Уже 15 – 17 грудня 1934 року були розстріляні як «терористи» письменники та діячі української культури Григорій Косинка-Стрілець, Дмитро Фальківський, Олекса Влизько, Кость Буревій, брати Іван і Тарас Крушельницькі – усього 28 осіб. Косинка, збагнувши, куди завело українську інтелігенцію загравання з більшовизмом, тяжко лаявся і відбивався. Його оглушили чимось по голові і так розстріляли. Ліна Костенко звідкись знає: “Передсмертно лаявся Косинка, Курбас ліг у цю промерзлу землю…” Місце поховання київських «терористів» вказала вдова Косинки, Тамара Мороз-Стрілець: на краю Лук`янівського кладовища, біля дільниці №7. (Див.: Л.Проценко, Ю.Костенко. Лук`янівське цивільне кладовище. Путівник. – К.: Інтерграфік, 2001. – С. 156–158). Тепер там, за кілька метрів від дерев`яного хреста, встановленого братством Андрія Первозанного 18 грудня 1994 року, ведеться якесь будівництво. Є небезпека, що й цю могилу затопчуть, як затоптали поховання 25–30 тисяч в`язнів, закопаних просто на алеях кладовища.

“Українізація” захлинулася в крові. Наївні її провідники, що посміли уявити собі український варіянт комунізму, пішли “українізовувати” Соловки, Сибір і Колиму. І той світ.

2 липня 1937 року під бравурні марші на честь “найдемократичнішої в світі Сталінської Конституції” Політбюро ЦК ВКП(б) схвалило протокол П 51/94 “Про антирадянські елементи”, яким секретарям обласних, крайових, республіканських організацій та представникам НКВД пропонувалося взяти на облік усіх “куркулів та карних в’язнів”, які повернулися з заслання та ув’язнення, з тим, щоб найбільш ворожих із них заарештувати і розстріляти в порядку адміністративного переведення їхніх справ через “трійки”, а решту вислати у вказані НКВД місця. “ЦК ВКП(б) пропонує в п’ятиденний термін подати в ЦК склади трійок, а також кількість осіб, що підлягають розстрілу, так само кількість осіб, що підлягають висланню”. (Цит. за кн.: Иван Чухин. Карелия-37: Идеология и практика террора. – Петрозаводск, 1999. – С. 17).

Наймасовіша за всю радянську епоху “чистка” суспільства від елементів, непридатних для будівництва комунізму, яку теоретично обґрунтував новий нарком НКВД Ніколай Єжов і зредагував та схвалив сам Сталін, розпочалася за наказом НКВД СРСР № 00447 5 серпня 1937 року і мала тривати 4 місяці. Насправді ж вона була припинена за постановою Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 року, тобто тривала понад 15 місяців.

На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і ІІ категоріями (І – розстріл, ІІ – ув’язнення, співвідношення 3 до 1).

“Знизу” посипалися звіти про перевиконання лімітів, розгорнулося соціалістичне змагання за їх перевиконання, прохання й вимоги збільшити їх, особливо за І категорією, висувалися “зустрічні плани”. Так, нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Мойсейович Леплевський тричі звертався за таким збільшенням – 5 і 29 вересня та 11 грудня 1937 року. Після його усунення в січні 1938 року (і розстрілу) новопризначений в.о. наркома Александр Іванович Успенський – двічі: 17 лютого і в травні 1938. (Сергій Білокінь. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.). Джерелознавче дослідження. – К.: Київське наукове товариство ім. Петра Могили, 1999. – С. 291).

Дія “трійок” поширилася на всі категорії населення. Окрім “куркулів та кримінальників”, під репресії потрапили “контрреволюціонери” різних відтінків, “повстанці”, “церковники”, “шпигуни”, “троцькісти”, “диверсанти”, “шкідники”, “націоналісти”... Усього під час кампанії до розстрілу з політичних мотивів були приречені 681.692 особи, з них 631 897 – позасудовими “трійками”. (Борис Соколов. Наркомы страха. Ягода. Ежов. Берия. Абакумов. – М.: АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2001. – С. 130).

На виконання згаданої Постанови, «чистка» відбулася і в концтаборах. Так, начальник Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН) Іван Апетер одержав наказ скласти список на розстріл 1825 в’язнів. Одна група, 507 в’язнів, була розстріляна під Леніґрадом 8 грудня 1937 року, 200 (насправді 198) – на Соловках 14 лютого 1938 року. Доля 1116-и, так званого «Соловецького етапу», стала відомою щойно в 1997 році: 1111 в`язнів СТОНа були розстріляні в урочищі Сандармох на півдні Карелії 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 року. З них 290 – з України. У списку «українських буржуазних націоналістів» поет-неокласик професор Микола Зеров, творець театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, колишній міністр освіти УНР Антон Крушельницький та його сини Остап і Богдан (дочка Володимира, теж соловецька в`язенка, розстріляна під Леніградом), письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, історики академік Матвій Яворський, професор Володимир Чехівський, професор Сергій Грушевський, науковці Степан Рудницький, Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко, творець Гідрометеослужби СРСР голландець родом професор Олексій Вангенгейм, міністр фінансів УСРР Михайло Полоз... Більшість українців розстріляні 3 листопада.

Це були люди, які могли б створити неоціненні духовні скарби, володіючи якими, ми, українці, стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Сама присутність таких людей у суспільстві робить його кращим. Але постріли малограмотного, але кваліфікованого розстрільника капітана Михаїла Матвеєва – виконавця волі чужої, глибоко ворожої нам комуністичної влади – змінили хід нашої історії...

Серед тих, чия остання адреса – Сандамох, були знаменитий адвокат росіянин Александр Бобрищев-Пушкін (захисник Бейліса й Пурішкевича), московський літературознавець Ніколай Дурново, засновник удмуртської літератури Кузебай Герд, білоруський міністр Флеґонт Волинець, татарський громадський діяч Ізмаїл Фірдевс, голова московського циганського табору Ґоґо Станеско, грузинські князі Ніколай Ерістов та Яссе Андронников, католицький адміністратор Грузії Шио Батмалашвілі, професор історії ВКП(б) єврей Пінхус Ґлузман, черкеський письменник князь Холід Абуков, корейський діяч Тай До, православні єпископи Алексій (воронезький), Даміан (курський), Ніколай (тамбовський), Петро (самарський), лідер баптистів СССР Василь Колесников, отець Петер Вейґель – посланий Ватіканом для перевірки даних про переслідування віруючих в СССР... Закоцюблий від холоду (швидше б кінець!), в одній білизні ступаючи останні кроки, зачерхлим мозком згадуючи слова молитви, він на власному прикладі переконався, що потрапив у царство Сатани, в Імперію Зла...

Смертника ставили на коліна – і капітан Матвеєв стріляв з револьвера в потилицю. Декого добивав якоюсь залізною колотушкою. Забитого підручні скидали в яму. Трупи присипали вапном і засипали. Так що їх тепер не ідентифікувати. Так скріплювалася „дружба народів” напередодні 20-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Цей Сандармох знайшли за документами та ідентифікували на місцевості 1 липня 1997 року Карельський та Санкт-Петербурзький “Меморіали”, а саме Юрій Дмитрієв, Веніамін Іофе та Ірина Рєзнікова-Фліґе. Там споруджено пам’ятник «Люди, не убивайте друг друга», Санкт-Петербурзький “Меморіял” привіз сюди камінь із Соловків, стоять великі польський та російський хрести, мусульманський пам’ятний знак, а в лісі – з півтори сотні карельських пам’ятних знаків. Бо тут приблизно 150 ям, де покоїться біля 9 тисяч людей. Це було в 30-х роках «обычное место расстрелов» на півдні Карелії… 2004 року з ініціативи американського громадянина Веніаміна Трохименка, батько якого, відомий мовознавець, розстріляний у Сандармосі, стараннями українців усього світу, насамперед Товариства української культури Карелії «Калина», яке очолює велика подвижниця Лариса Скрипникова, там побудовано пам`ятник – гранітний Козацький хрест «Убієнним синам України» (автори Микола Малишко та Назар Білик).

Кількість жертв репресій, депортацій і голоду в Україні не піддається підрахунку. Це була приблизно третина українського народу. У результаті «чистки», яка тривала весь радянський період, ми залишилися без своєї національної провідної верстви, як отара овець – без пастирів. Ми залишилися нацією з неповною соціальною структурою. Панівна верства в Україні була – і досі залишається – неукраїнською або надійно денаціоналізованою. Бо вступити в комунізм українцем не можна було в принципі. Американський дослідник української трагедії Джеймс Мейс писав, що нинішня Україна – це соціологічно випалена земля, де “на нашій – не своїй землі” (Т.Шевченко) українці опинилося в ролі національної меншини, хоча вони становлять майже 80% населення.

Сандармох – це один з відомих тепер епізодів Великого терору. А скільки їх невідомих…У результаті маємо фізично та духовно витолочену Україну, де нащадки чекістів-енкаведистів, та й колишні кагебісти, досі почуваються господарями становища, а недобитки українського народу – затюканими та упослідженими.

Як кажуть, люби, Боже правду: пора вже називати речі своїми іменами, інакше ми психологічно ніколи не виберемося з полону. Керівна комуністична верства в Україні в своїй більшості з самого початку була неукраїнською. На час створення в Москві КП(б)У (5 – 12 липня 1918 року, з тактичних міркувань, щоб підняти повстання проти німецької окупації України) – як складової (і невід’ємної!) частини РКП(б) в Україні діяло всього 4.364 большевики (Історія Української РСР, т. 6, вид. “Наукова думка”, 1977, с. 306), і то, в основному, в промислових районах Сходу та Півдня. Перегляньмо прізвища большевиків, які згадуються хоч би в тій “Історії...” – там лише зрідка трапляються українські. У складі КП(б) /КПУ українці почали становити більшість щойно в середині 50-х років. А Першим секретарем ЦК Компартії України українець став аж у 1953 році – Олексій Кириченко. Доти її очолювали неукраїнці Георгій П’ятаков, Серафима Гопнер, Еммануїл Квірінґ, Станіслав Косіор, Вячеслав Молотов, Дмитрій Мануїльський, Лазар Каганович, Микита Хрущов, Леонід Мельников. (Див.: Виталий Врублевский. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы. – К.: Довіра, 1993. С.9). Хрущов, присланий в Україну в січні 1938 року, пізніше писав: “По Україні ніби Мамай пройшов... Не було... ні секретарів обкомів партії в республіці, ні голів облвиконкомів. Навіть секретаря Київського міськкому не було... Людей тоді просто “тягнули” у “вороги”. (Цит. за кн. “Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії. Том 2“. Вид-во “Сфера”, Київ, 1998, с.14). Не згадав Микита Сергійович, що й він на Вкраїні поводився як у завойованій країні. А Лазар Мойсейович Каганович усерйоз вимагав, щоб його називали вождем українського народу – недарма навіть прапор Української РСР, затверджений по війні, за його правління, був “лазурово-червоний”, а не блакитно- чи синьо-червоний.

Національний склад керівних органів ЧК-ГПУ-НКВД УРСР був поспіль неукраїнський (Див.: “Штатний розклад НКВД УРСР на 1937 рік” у книзі С.Білоконя “Масовий терор...”,  с. 346-359). Репресивні органи очолювали неукраїнці Всеволод Балицький, Ізраїль Леплевський, Амаяк Кобулов, Александр Успенський, Іван Сєров (усі, крім останнього, теж розстріляні, але нам від того не легше).

Скажіть, якби в Україні була українська (хай найгірша!) влада – хіба вона так безбожно нищила б свій народ? Тодішній уряд України був звичайною окупаційною адміністрацією. Погляньмо на сучасний уряд України: чи багато знайдемо там українців? Та це майже така само «сборная СРСР», ціль якої не інтереси українського народу, а панування над українським народом. Бо Україна для них не батьківщина, а територія і населення, над яким хочеться попанувати. А українцям – лише популярна пісенька: «Запануємо ми, браття, у своїй сторонці».

Вважається, що народ, який утратив 2-3% найактивніших людей, – переможений. Ми в ХХ столітті втратили чи не третину населення, причому найактивнішого. І саме в 30-х роках нам було завдано удару, від якого ми не оговталися досі. Джеймс Мейс нинішній період історії України визначав як “постгеноцидний”. Процесу інтелектуального і морального занепаду українського суспільства та подальшого російщення не змогло зупинити навіть проголошення незалежности. Усі наші сучасні біди – це наслідок сатанинської селекції, під час якої була фізично знищена найкраща частина українського народу.

Тарас Шевченко, спираючись на свій історичний досвід, ще ген коли спостеріг підміну свідомости поневоленого народу:

Ляхи були – усе взяли,
Кров повипивали!
А москалі і світ Божий
В путо закували.
  (Поема «Невольник»)

Що після геноциду 30-х років Шевченко сказав би про своїх зачарованих на зорі Кремля нащадків, які досі не мислять себе поза російським політичним простором? Може, те, що безпросвітну совєцьку епоху сказав Василь Стус:

А де ж Україна? Все далі. Все далі…

Така сумна перед нами руїна. Але не впадаймо у відчай. Ніщо само собою нам не зробиться. Маємо мирний час. Він працює на нас. Маємо свободу слова: стань на белебені і говори, що хочеш. І «ніхто не поведе тебе в кайданах». Тяжко, поволі, але українство відроджується й опановує Україною. Українців стає все більше в порівнянні з нащадками чекістів-енкаведистів і хохлами. Маємо під боком ослаблену Росію, яка ближчим часом не піде на нас війною. Тож закачуймо рукава і працюймо насамперед на звільнення свого духа. Раз Господь вихопив Україну з-над самісінької прірви – то ми Йому для чогось потрібні. Ми таки станемо повновартим народом, якому національний геній недарма пророкував роль творця нової цивілізації, де пануватиме Правда:

...Встане Україна

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить.

16 липня 2007 року.

Бюлетень "Права Людини", 2007, №20

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори