пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200722
№22
2007

Бюлетень "Права Людини"

Вибори

15.08.2007 | Тарас Возняк
джерело: zaxid.net

Львів і вибори: будьмо уважні!!!

   

Однією з сучасних визначальних рис як народу України в цілому, так і значною мірою галичан та львів’ян є спочатку неусвідомлювана, а потім й чітко артикульована відраза до всього, що пов’язане з політикою. Причиною цього є як завищені очікування, спричинені помаранчевою революцією, так і жорстке розчарування в її лідерах, які просто не спромоглися бути на висоті становища.

Опинившись як сміття на гребені її подій, вони чомусь уявили, що є творцями цього політичного зриву. Однак після того, як хвиля спала, раптом всім став очевидним їх справжній масштаб.

Народ неначе зробив вже все, що можна було зробити. Тричі проголосував за ті зміни, які мали б відбутися в країні, тричі відстояв свій вибір і таки змінив керманичів, які мали б виконувати те, чого хотів народ і чому такі «гіганти» політичної думки та волі як Кінах чи Рибачук (про інших – потім) підспівували.

Думаю, що не менше розчарування спіткало й гарячих прихильників опонентів «помаранчевих». Особливо після останніх парламентських виборів. Щоправда, для лідерів «синього» спектру нашого політикуму – це не перешкода. Як голосуватимуть «їхні» регіони насправді – їх не цікавитиме.

Найбільшою проблемою буде решта України, де таки може відбутися щось на кшталт виборів. Тут все ж рахуватимуть голоси. І тільки це ще може вплинути на конфігурацію майбутньої влади.

Однак, тут я ловлю сам себе на слові – а чи дійсно що-небудь насправді ще може вплинути на конфігурацію майбутньої влади? Мені здається, що майже ні.

Три головні політичні гравці – Партія регіонів, Наша Україна, БЮТ – насправді зробили все, щоб ніхто інший на політичному обрії України не з’явився. Всім вже стало очевидним, що головною причиною політичної корупції у Верховній Раді, а потім й у всіх інших (без винятку) гілках влади є засаднича порочність виборчого закону. Корупція почалася не тоді, коли людці з мораллю, яка завжди була нижче плінтуса, почали продаватися «регіоналам». Корупція почалася тоді, коли продавалися місця у прохідному списку БЮТ та «Нашої України». І якщо Юлія Тимошенко та Віктор Ющенко скажуть, що вони не в курсі, то я дозволю собі у цьому засумніватися.

Однак, що було, те було. Кажуть, що за одного битого двох небитих дають. Та не в Україні. Другий і третій раз наближаючись до граблів, ми просто починаємо скиглити – бо ж буде боляче... Зауважте, як тихенько наші політичні партії та блоки знову сформували прохідні списки (так і хочеться сказати – прохідні писки). По-суті, знову залізли під ковдру і «все поділили», як ті «шарікови».

Ніхто з них так і не зробив висновку з цієї справжньої катастрофи для української державності. Бо ж у результаті ми знищили законність в Україні як таку, коли кожна гілка влади і кожен її орган діє абсолютно автономно, і тільки змагаються один з одним у тому, хто вульгарніше потопчеться по закону.

Знову запускаються виборчі кампанії, які щораз більше нагадують дешеві наперсткові забави. Треба вгадати – під яким з трьох наперстків цього разу опиниться почесний львів’янин і БЮТівець, колишній громадянин Кабо-Верде пан Володимир Зубик.

Знову нам втуляють Нострадамуса, який «прозоро» натякає на даму в білому, яка приїде на білому коні і т.д., і т.п.

Чи показують дитячий «єралаш» з набором інфантильних і кволих карликів, які махаючи дитячими кулачками, і самі в це не вірячи, попискують, що вони «зможуть, будуть і хочуть...». Сміх тай годі...

«Лохотрон» запущено!!!

І головні персональні справи вже вирішені. Залишилося тільки, щоб рішення директорів партій, які «височайшою волею» вже зробили свій вибір, хто буде, а хто – ні депутатом, легітимізував народ. І він легітимізує. Бо ж ми знаємо свій народ.

І тут ми підходимо до того, а який інтерес, умовно кажучи, львів’ян у всіх цих мишачих забавах.

Ми можемо виходити з двох засад. Перша полягає у тому, що маючи певніміркування щодо своєї особистої долі, долі своєї родини і дітей, ми якоюсь мірою проектуємо і своє бачення майбутньої України, в якій ми мали б її реалізовувати. Ну, наприклад, я не хотів би, щоб мрією моїх дочок було вийти заміж за престарілого німця чи італійця, як це є для багатьох теперішніх галичанок. Чи – виїхати до Чехії на будову, як це є для багатьох галицьких хлопців.

Наприклад, я хотів би, щоб це була в міру заможна (будьмо реалістами), відкрита для інших і відкрита до інших (з відкритим європейським кордоном) країна, країна з великим середнім класом (а не потужними олігархами), країна безпечна (схована під парасолькою НАТО), з діючими законами (бо тепер ніщо нас не може захистити, навіть гроші, судочинство – це абсолютна сваволя) і т.д., і т.п.

Свого часу всі ці мрії були висловлені на Майдані. Тисячі разів... Що ще кому не зрозуміло, чого хоче народ?

Однак після фіаско помаранчевих лідерів, розколу в їх рядах, зрад різного роду морозів та кінахів, постає запитання – а хто зможе забезпечити виконання цієї програми? Причому зауважмо – від 2004 року вона не змінилася.

Сьогоднішні лідери БЮТу та «Нашої України» неначе пропонують нову програму.

Добре. Принаймні не посилаються тупо на Нострадамуса.

Однак насправді програма вже була сформульована у 2004-му. Хто відповість зі всією щирістю – що вдалося, а що – ні? І з якої причини? Бо ж насправді, будьмо щирими, не все залежало тільки від нікчемності певних осіб. Росія та ЄС теж доклали рук, щоб нівелювати здобутки Помаранчевої революції. З кого спитати, і як та хто відзвітує?

Пропонуючи нову програму, не відзвітувавши про виконання попередньої, ми починаємо нагадувати Брєжнєва, який, не виконавши попередньої програми, на черговому партійному з’їзді пропонував нову. Однак там ми знали ціну цим партійним програмам. Тай нам було байдуже. Ми за неї не голосували. А тут вимагають, щоб ми таки голосували. І є можливість реально проголосувати.

Отож, хто реально береться і може забезпечити виконання, чи принаймні просування у напрямку СОТ, НАТО, ЄС? Хто реально може опиратись черговому «закатуванню» нас у консервну банку через введення на наших кордонах шенгенського режиму? Хто реально подолає політичну корупцію (а партійні списки до болю такі ж самі, як були – «знакомые все лица»). Хто відновить конституційність та законність в країні?

Ви вірите, що це зроблять ті самі «наші» репрезентанти, що були у попередній Верховній Раді?

Але візьмемо до уваги інший аспект. БЮТ і НУ на цей момент разом трішечки не дотягують до того результату, який має Партія регіонів. А є ще комуністи зі своїми кількома процентами. Якщо пропорція збережеться, то БЮТ і НУ як політичні сили, які могли б реалізовувати попередньо окреслену мною програму, будуть у меншості, а, отже, в опозиції. Тобто, ця програма – не виконуватиметься. У неї немає шансів. Однак шанси є в «Нашої України». Вона може бути в більшості. І, звичайно, ж з регіоналами. Однак яку програму виконуватиме таке об’єднання? Я думаю, що і далі розбудовуватиме ніяку, дезорієнтовану, аморфну, проте олігархічну Україну – «страну победившего олигархата».

Тобто, все буде і далі гнити так, як гнило... Як то кажуть – куди не кинься, всюди кут...

І останнє. Верховна Рада має представляти народ України, всі його регіони та міста. Вже стало банальністю повторювати, однак ще і ще раз повторю, – сьогоднішня Верховна Рада на 70% складається з репрезентантів двох міст – Києва та Донецька! І так буде й після цих виборів! Такий закон зробили під себе панове, що сидять під кришталевим куполом українського парламенту.

Отож, насправді у нас є мало шансів, щоб ми як Львів, як Галичина були справді адекватно представлені і у цій Верховній Раді. Мені можуть заперечити і подати низку прізвищ людей – «віртуальних львів’ян», які вже по 15 років мешкають у Києві, а колись мешкали у Львові. Однак подивіться у їх паспорти – там давно вже київська прописка, вони вже давно живуть в іншому світі, де наші проблеми просто неістотні. Для мене львів’янин – це той, хто живе з нами і з нашими проблемами.

Інша проблема – це львів’яни, включені у прохідні місця політичними партіями. На прямих виборах вони не набрали б у Львові і кількох тисяч голосів... Кого вони репрезентують, дорогі наші партійці? Ви скажете – такий закон. Але ж у результаті половина міської та обласної рад заповнені людьми, які не набрали б на прямих виборах і десятка голосів. Кого вони репрезентують? Свій бізнес. А ми тут при чому? Здається, ні при чому...

Отож, хто винен – зрозуміло. Це все ті ж, які знову зібралися нас дурити. Може не зі зла. Але для своєї користі.

Що робити? Думати. І пильнувати свого інтересу. Не даватися розводити себе черговий раз. Львів’янам нарешті треба протверезіти.

 

Вибори

10.09.2007 | Олександр Северин
джерело: maidan.org.ua

Коли розриваються лайномети

   

Якщо у вас удома є телевізор і ви все ще використовуєте його з метою отримання інформації чи то просто вмикаєте його для утворення звукового фону, то ви, напевно, вже неодноразово бачили та/чи чули передвиборчі «очорнялки». «Така-то політична сила напаскудила тут....», «Такі-то діячі рясно нагадили там....», «такий-то – ворог народу і просто повзучий гад....», а «така-то – літає на мітлі» тощо. Втім, даруйте, щодо мітли, кажуть, не все так просто. Кажуть, є свідки....Але то таке, окрема тема...

Навряд чи хтось візьметься аргументовано заперечувати, що взаємопоборюючі сили так званого українського політикуму, розігруючи перед нами «герць на дроті», роблять ставку не так як на власний креатив (прости, Господи) та донесення до виборця чітких та реальних планів задоволення інтересв виборця, як на просте, як собача буда, «гав-гав», де переможець той, хто бреше галасливіше і в кого слина летить далі.

Той, хто дав собі клопіт прочитати програми, наприклад, основних політичних гравців:

НУ – НС: http://razom.org.ua/ua/static/programme/

БЮТ: http://www.byut.com.ua/ukr/news-4342

ПР:http://www.partyofregions.org.ua/pr-east-west/46b4844cddc5c/ ,

– той мабуть не стане сперечатися, що з усіх трьох джерел тією чи іншою мірою ллє вода. «Море розливанне». Чи то є чисте джерело а чи каналізаційні стоки – про те наразі не будемо, бо то є, врешті, за великим рахунком, справа смаку.

На форумі сайту «Майдан» я був запропонував тамтешньому товариству проаналізувати на предмет «білих» чи то «сірих» плям програму політичної сили, за яку голосуватиму, з тим, щоби у подальшому офіційно звернутися за письмовими роз’ясненнями відповідних тез. Але, як виявилося, марні «надії живлять» не тільки юнаків, але і представників електорату середнього віку – після предметного аналізу того документу мені залишилося тільки вибачитися – пояснення вимагає майже все. Ознайомившись з двома іншими програмами «важковаговиків», я взагалі занудьгував. Туман. Смог.

Повна нездатність чи то красномовне небажання політиків, політиканів та політиканчиків викласти програму нормальною українською мовою і у чіткому вигляді: «проблема – дія – результат» (що тільки і може взагалі-то бути підставою проведення чесного і прозорого громадянського електорального тендеру як чинника суспільного і державного поступу) якраз і спричиняється до вибору політиками у якости основної зброї лайнометів великого калібру та килимового охоплення. Навіть попри те, що такі метальні пристрої є небезпечними для оточуючих, маючи здатність часом розриватися і пуляти у зворотньому до бажаного напрямку.

Тому, як казав спритник поміжкрапельного ходіння – маємо те, що маємо. Не запропонувати суспільству той шлях поступу, а влаштувати «шляк» своєму опоненту стає пріоритетним напрямком передвиборчої агітації. Воно б і нехай, але ж амбре...

Відтак я приготував для майстрів гавканини невеличку жахалочку.

Жила-була така собі Політична Сила. Не якась там трансцедентна, а вельми матеріяльна, юридично оформлена, а також розпальцьована, говірка і на язик не стримана. І повела вона передвиборчу агітацію через різні ЗМІ, друковані, яко же й електронні, саме у чарівному стилі «гав-гав», до чого мала і хист і кошти.

Але сталася з Силою халепа – раптом в останні дні перед виборами усі ЗМІ, через які вона встигла вербально нагидити, почали чи не безперервно транслювати меседжі опонентів, причому такі, що тую Політсилу розривали «на британський прапор» достеменно як

а) Тарзан – куфайку,

б) Бобік – ганчірку,

в) мавпа – газету.

А Політсила навіть гавкнути у відповідь не змогла.

І при підбитті підсумків сіла ця Сила у велику і брудну калюжу. А все тому, що хотіла не чесно працювати «за Україну, її волю, за честь, за славу, за народ», а прагнула залякати опонентів тим, чим якраз у калюжу і сіла. І думала теж тим самим. І не читала пункту 12 ст.71 Закону України «Про вибори народних [так у тексті – О.С.] депутатів України»:

«Партія (блок) – суб’єкт виборчого процесу, кандидат у депутати мають право звернутися до засобу масової інформації, що оприлюднив інформацію, яку партія (блок) або кандидат вважають недостовірною, з вимогою опублікувати їх відповідь.

Засіб масової інформації, що оприлюднив відповідний матеріал, не пізніш як через три дні після дня звернення з вимогою про відповідь, але не пізніш останнього дня перед днем виборів зобов’язаний надати партії (блоку), кандидату у депутати, щодо яких поширено недостовірну інформацію, можливість оприлюднити відповідь: надати такий самий ефірний час відповідно на телебаченні чи радіо або опублікувати в друкованому засобі масової інформації наданий партією (блоком) чи кандидатом матеріал, який повинен бути набраний таким самим шрифтом і розміщений під рубрикою «відповідь» на тому ж місці шпальти в обсязі не меншому, ніж обсяг повідомлення, що спростовується.

Відповідь повинна містити посилання на відповідну публікацію в друкованому засобі масової інформації, передачу на телебаченні, радіо та на інформацію, що спростовуються. Відповідь, опублікована в останній день перед днем виборів, не повинна містити прямих закликів до голосування за або проти певної партії (блоку). Відповідь має бути оприлюднена без додатків, коментарів та скорочень і здійснюватися за рахунок засобу масової інформації. Відповідь на відповідь не надається».

Звичайно, газета чи то телеканал можуть спробувати попручатися і відмовити. Але хто дасть гарантію, що тоді відома тітка, що полюбляє з зав’язаними (часто-густо – про око людське) очиськами махати мечем і щось там вимірювати на вагах, мечем таки не вцілить?

Тому, дорогі (для бюджету) політики, краще «дайте си на стриманнє», як радять іноді розумні люди. Shut up! Пишіть розумні програми, працюйте з людьми. Не здіймайте гівнохвиль і не будете у них же втоплені.

 

Впровадження норм європейського права

12.08.2007 | Галя Койнаш

Статистика в преддверии выборов

   

Бывает же в жизни, что кто-то при нас ляпает что-то до того безграмотное и глупое, что не знаем, куда глаза девать от неловкости.  Кивать головой никак нельзя, но делать из человека посмешище уж больно некрасиво.

Когда же, однако, такие нелепости исходят из Минюста и ставятся на официальный сайт министерства, некое недоумение, по-моему, вполне уместно. А когда это второй раз за совсем маленький промежуток времени, и когда этот промежуток совпадает с первыми неделями предвыборной кампании, то уж извините, смущение смущением, но отводить глаза мы уже никак не можем.

Напомним про первый шедевр. В конце июля Министр Юстиции Александр Лавринович заявил, что количество малообеспеченных граждан в Украине снизилось.  К такому несколько неожиданному выводу его привела статистика о числе людей, получивших правовую помощь в уголовных делах за государственный счёт.  Мы уже об этом писали здесь (http://khpg.org/index.php?id=1185960216 ), да и уточнение принёс также Роман Романов, чью статью можно найти на сайте УП:  http://pravda.com.ua/ru/news/2007/8/10/62462.htm  Мы бы советовали Александру Владимировичу ознакомиться с этими материалами. Он много полезного узнает, да и заодно увидит совсем другой способ обращаться со статистикой. 

А нас здесь интересует ещё одна попытка министерства использовать статистику, мягко говоря, не по назначению. На этот раз речь идёт о Европейском суде по правам человека и решениях против Украины.

Начнём с первого бравурного заявления, что:

»Практика Європейського суду свідчить, що кількість порушень прав людини в Україні складає лише трохи більше 1 відсотка від загальної кількості порушень прав людини, зафіксованих Євросудом в інших європейських країнах.»

Что это за статистика, не совсем ясно – идёт ли речь о конкретном периоде или о периоде существования Суда?  Если последнее, то всё ясно – ведь Украина совсем новичок – она присоединилась к Европейской конвенции защиты прав человека и основных свобод только 10 лет назад.  Зато для новичка она весьма активно даёт о себе знать.  На 1 января 2007 года она занимала четвертое место по количеству заявлений среди 46 стран-членов Совета Европы. Больше подали только против России, Турции и Румынии

Здесь и дальше Минюст явно предпочитает нарисовать общий, так сказать, фон, а не возиться с мелкими деталями.  Такое себе светлое настоящее сквозь утреннюю дымку.

Не будем же цепляться за каждую фактическую ошибку. Их слишком много,  и главное не в этом. 

Важнее обращать внимание на кое-какие прямо поразительные утверждения. 

«Наприклад торік, з понад 8,5 тисяч рішень винесених Європейським судом, лише у 120 рішеннях суд констатував порушення прав людини з боку держави Україна. При цьому, зазначив Олександр Лавринович, дуже рідко позови проти України задовольнялися судом у повному обсязі, і, нерідко, зовсім не в тій частині позову, яка фігурувала як визначальна.»

Так и хочется просто отвести глаза от этого бреда, но мы не можем этого сделать по одной предельно простой причине.  Не могут же в Минюст не понимать, насколько всё это нелепо.  Кому, как не Министру знать, как трудно грамотно писать заявления в Европейский суд?  Кому, как не ему, знать, что правовая помощь в суде, в нарушение Конституции, оказывается  (и то не всегда) только в уголовных делах?  А если заявитель просил 50 тысяч Евро, а Европейский Суд обязал Украину выплатить ему компенсацию в меньшем размере, то это ведь тоже удовлетворение требований заявителя не в полном объёме. Но хвалиться здесь особенно нечем. 

Чем дальше, тем хуже. Утренняя дымка не только не рассеивается, но превращается в самый настоящий туман.

Возьмём, скажем, следующее утверждение:

«З початку року кількість скарг, що надсилалася українцями до Європейського суду, зменшилася на третину. А кількість рішень, винесених судом проти України у січні – липні 2007 року, становила 63.

Це, за словами Міністра юстиції, безсумнівно свідчить про прагнення держави забезпечувати права своїх громадян.»

Опять таки, кому, как не Александру Владимировичу, знать, что решения в этом году приняты главным образом по жалобам, поданным в 2001-2003 годах? 

Такие цифры, оказывается, свидетельствуют не только об этом.  Читаем дальше:

«А також, про намагання держави системно виправляти недоліки, що призводять до порушень Конвенції про захист прав та основоположних свобод …»

Ну что ж, если упустили из виду такие целеустремлённые усилия государства по устранению изъянов и введению правовых механизмов, которые бы эффективно защищали задержанных от пыток, обеспечивали своевременное выполнение решений суд и т.д. и т.п., то приносим извинения.  Будем признательны, если Минюст предоставит нам и всем гражданам страны информацию о таких достижениях. Но на этот раз просим подробнее и без фактических ошибок. 

В противном случае будем вынуждены придти к выводу, что такие тексты ставят на сайт Минюста вовсе не для того, чтобы в соответствии с Конституцией, Законом «Об информации» и другим законодательством Украины, информировать граждан, а для того, чтобы дезинформировать людей и использовать официальный сайт в пропагандистских целях накануне выборов.  И в этом случае будем вынуждены принимать соответствующие меры.

Галя Койнаш

Харківська правозахисна група

Катування та жорстоке поводження

06.08.2007 | Валентина Доброта, Володимир Остапенко
джерело: www.1plus1.net

Матері в Шостці заявляють, що їх синів під тортурами змусили зізнатися у вбивстві

   

Актом самоспалення погрожують дві жінки на Сумщині. Вони вже розпочали безстрокову акцію протесту на центральній площі у рідному місті Шостці. Матері вимагають створити спеціальну комісію для розслідування фактів катувань та тортур у шосткинській міліції, яким, буцімто, піддали їхніх синів.

Наметовим містечком проти свавілля місцевої міліції - мешканці Шостки, родичі засуджених, таким чином домагаються перегляду кримінальних справ. Поки в їхньому протистоянні єдина зміна - на площі посилено міліцейське патрулювання.

Вийти на вулиці людей змусило горе. Їхні сини за ґратами. Матері вважають - безневинно. А взяти на себе провину за чужі гріхи їх нібито змусили в міліції: „Будем стоять, пока правда не восторжествует. Это наше средство общения, потому что ответа нам не дают”.

Її сина звинувачують в убивстві тренера з плавання. На четвертий день після повернення з армії він потрапив до міліції, бо вилаяв охоронців порядку. Звідти так і не вийшов. Зізнався в убивстві.

Нібито в ізоляторі і піддавали тортурам затриманих. Мама іншого засудженого каже, що її сина били в кабінеті слідчого в неї на очах. А після побиття з’явилося зізнання у вбивстві: „Сына вели с туалета, он блювал, а его били. Я схватила, посадила, он говорит: мамочка, я ни в чем не виноват, меня бьют. Привязали руки до сейфа и начали бить, одевали противогаз, - ты меня прости, я не мог не подписать, нам давали чистые листы бумаги, и я подписивал.

Шостка ще за радянських часів вважалась криміногенним містом. Тут тоді працювало чимало колишніх в’язнів. Те, що оперативна обстановка у місті й нині складна, в міліції не заперечують. Утім, категорично проти обвинувачень у свавіллі та застосуванні тортур: „Таких фактов у шосткинской милиции нет, это совсем другой подход к работе. Я только одно могу пояснить: это позиция подозреваемых, это их линия защиты выбранная”.

Начальник міліції про дещо змовчав, оскільки один міліціонер - таки фігурант кримінальної справи. Співробітника карного розшуку звинувачують у побитті затриманих: „Он отстранен от занимаемой должности до вынесения решения судом, в этой ситуации суд поставит точку. А если действительно виновен, будет нести ответственность”.

Тим часом наметове містечко розростається. Тут буде штаб - збиратимуть у населення факти про аналогічні випадки: „Много людей подходит, інтересуються, спрашивают, „я с вами”. Раньше бандитов боялись, а тепер милицию”.

Місцева прокуратура досі не знайшла підтвердження словам цих жінок про побиття у міліції. Їм тепер обіцяють перевірку з Києва: „Генпрокурор дав доручення провести перевірки за фактами застосування незаконних методів розслідування, в тому числі й тортур”

Жінки вже нікому не ймуть віри. Шлють телеграми до президента: „Я сильно боюсь за життя свого сина”.

Дев’ять гривень сімдесят дві копійки - така вартість звернення до Гаранта Конституції. Недорого. Та чи ефективно - питання.

04.07.2007

Право на справедливий суд

13.08.2007 | Роман Романов, Директор програми «Верховенство права» Міжнародного Фонду «Відродження»

Погана арифметика міністра Лавриновича

   

Даремно вважають, що багаторазове повторення слова «халва» не приносить солодких відчуттів. Масована політична реклама, виявляється, діє. Наскільки населення України відчуло покращення життя «вже сьогодні», стане відомо, очевидно, наприкінці вересня. Проте, члени уряду впевнено публічно рапортують про те, наскільки масштабними є зміни, що відбулися у державі.

Так, 31 липня на офіційному сайті Міністерства юстиції України було розміщено повідомлення прес-служби Мінюсту, у якому, із посиланням на Міністра юстиції України Олександра Лавриновича, стверджується наступне:  «в Україні зменшується кількість малозабезпечених громадян, що потребують безоплатної адвокатської допомоги». 

Що ж, дійсно, добра новина, проте, на чому ж базуються такі висновки Міністра? Як підказує елементарна логіка, це може означати, що, або зменшується кількість правових проблем, або значно збільшився рівень доходів населення.

Але, виявляється, єдиною підставою для гучного висновку є «звітність Міністерства юстиції щодо компенсації державою безоплатної правової допомоги в кримінальних справах за бюджетною програмою 3601160 «Надання громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави».

Цифри, як завжди, переконливі: із передбачених у держбюджеті 1 960 900 грн., Мінюстом за цією статтею видатків використано у 2005 році 233 700 грн., у 2006 році 163 700 грн., а за першу половину 2007 року лише 48 600 грн. Отже, зменшення реальних видатків є очевидним. Зменшується і кількість кримінальних справ, участь захисника у яких була оплачена за рахунок коштів державного бюджету: 1827 у 2005 році, 1591 у 2006 році та 512 за 6 місяців 2007 року. Дійсно, немовби дуже переконливі дані, проте, чи дійсно вони свідчать про різке зменшення кількості малозабезпечених осіб, які потребують правової допомоги? Адже кількість невикористаних коштів вже за рік при такій динаміці витрат має досягти 100%, а кількість кримінальних справ дорівнювати нулю. Про такі результати могли мріяти лише творці ідеї світового комунізму, як ідеального суспільства, де злочинності не може бути просто за визначенням. 

Щоб переконатися у тому, що заява Міністра є як мінімум перебільшенням успіхів, достатньо відвідати будь-який райвідділ міліції.

Переважна більшість затриманих осіб є малозабезпеченими. Кількість затримань в Україні значно перевищує середньоєвропейські показники (особливо, якщо брати до уваги і так звані адміністративні затримання).  Якщо порівняти статистику МВС зі статистикою Мінюсту щодо кількості малозабезпечених, які опиняються у сфері кримінального переслідування, стає очевидною відмінність, яка вимірюється числами з багатьма нулями. Так, у травні 2007 року Начальник обласного управління МВС України у Хмельницькій області (до речі, далеко не найбільшої в Україні як за кількістю населення так і за кількістю скоєних злочинів) звернувся із листом до Голови Хмельницької обласної державної адміністрації, у якому, зокрема, повідомив: 

«При провадженні досудового слідства у кримінальних справах чимало проблем виникає при залученні адвокатів до слідчих дій, особливо у випадках де участь aдвокaтiв (захисників) обов’язкова (cт.44-45 КПК України). Протягом першого кварталу 2007 року слідчими підрозділами області до кримінальної відповідальності було притягнуто 1053 особи, які на момент скоєння злочину не мали своїх доходів і не могли оплатити послуги захисників. Таким обвинуваченим забезпечити право на захист згідно з чинним законодавством зобов’язані слідчі. Як наслідок, значну частину свого робочого часу вони витрачають на пошук (безкоштовного) захисника, що нерідко призводить до порушення прав обвинувачених і потерпілих, унеможливлює провадження слідчих дій у справі та породжує написання скарг у різні інстанції. Право обвинувачених на захист блокується позицією самих адвокатів, які є приватними і безоплатно у кримінальну справу вступати не бажають, а кошторисом МВС не передбачено видатки для оплати їх послуг... «

Отже, маємо 1053 особи лише за квартал і лише у одній області України, щодо яких порушено кримінальні справи і які не мають власних доходів. Це за даними МВС. Водночас, маємо 512 справ за 6 місяців і по всій Україні. Це вже за даними Мінюсту. Здається, тут самий час поставити запитання. А їх не мало і перш за все до Міністерства юстиції. Ну, наприклад, наступні.

Яким чином забезпечується участь захисника для осіб, поза тими 512 справами, щодо яких документи надані адвокатами Мінюсту? Чи цікавить Мінюст якість допомоги, наданої  адвокатами, участь у справі яких забезпечують слідчі, що, водночас, збирають докази проти тієї самої затриманої особи? Чи вважає Мінюст адекватною оплату роботи захисника у кримінальній справі у розмірі 15 гривень за день, з якого ще треба вирахувати сплату податків, та йому самому витратити час на збирання документів, підтверджуючих його, адвокатську, участь у справі? Чому Мінюст, який безпосередньо відповідає за питання надання правової допомоги малозабезпеченим, робить фактичними заручниками своїх паперових «успіхів» МВС та адвокатуру? 

У 2006 році Українсько-американським бюро захисту прав людини  за сприяння Державного департаменту з питань виконання покарань та Міжнародного Фонду «Відродження», було проведено моніторинг стану дотримання прав ув’язнених та засуджених осіб в Україні. Дослідження, зокрема, містить такі висновки:

 

1)  збільшилася кількість підсудних, які взагалі захисника у судовому процесі. Якщо у 2000 році таких було 40,2 відсотка, то у 2006-му – вже 47.

2)  послуги призначених державою адвокатів для малозабезпечених клієнтів зменшилися майже вдвічі, що є наслідком об’єктивних причин:

·  як правило, такі адвокати мають низьку кваліфікацію;

·  тільки починають свою кар’єру – їм потрібна практика і налагодження контактів у судах для подальшої приватної діяльності, а формальний трудовий стаж і напрацювання «контактів» не пов’язані з успіхом або провалом захисту клієнта;

·  за робочий день держава сплачує адвокату за призначенням мізерні кошти.   

 

Значно зменшилася кількість респондентів, які змогли зустрітися з адвокатом одразу після затримання (втричі), до першого допиту (вдвічі). Кількість респондентів, які вперше побачили адвоката на суді, збільшилася в 4,5 рази.

 

Відмінність наведених оцінок від звітів Міністерства юстиції є очевидною. Як показує проведене дослідження, правова допомога у кримінальних справах є недоступною для майже половини (!) підсудних. Отже, що, насправді, приховується за заявою Мінюсту про зменшення потреб у правовій допомозі малозабезпеченим? Перш за все –- неспроможність організувати систему правової допомоги, яку дійсно потребує суспільство. Замість ефективного вирішення проблеми, міністерство обрало інший і надзвичайно хибний шлях – глузливого заперечення її існування.

Правова допомога малозабезпеченим є складним питанням для вирішення у більшості країн. У кожному суспільстві є велика різниця між невеликими доходами значної частини населення і постійно зростаючими ринковими апетитами представників вільної професії – адвокатів. Наприклад, у досить розвинутій європейській країні – Королівстві Нідерланди, 49% населення мають право на повністю або частково безоплатну правову допомогу. Щорічні витрати складають близько 400 млн. євро. Лише протягом останніх 2 місяців спеціальні закони про безоплатну правову допомогу, були прийняті у Молдові та Грузії. Закони акумулювали кращий світовий досвід з організації системи безоплатної правової допомоги.

Ще рік тому такою ж реалістичною виглядала і реформа системи в Україні. Вироблена Радою з координації реформи безоплатної правової допомоги при Міністерстві юстиції України «Концепція формування системи безоплатної правової допомоги» була схвалена Указом Президента України №509/2006 від 9 червня 2006 р. Концепція визначає, що обмежений доступ до безоплатної правової допомоги, низький рівень оплати праці адвокатів та неефективний порядок проведення оплати, відсутність ефективного управління у сфері надання безоплатної правової допомоги – головні причини незадовільного стану надання безоплатної правової допомоги в Україні, який не відповідає європейським вимогам забезпечення доступу до правосуддя. Вирішити ці проблеми планується створенням системи безоплатної правової допомоги, яка включає взаємопов’язані складові: безоплатну первинну та безоплатну вторинну правову допомогу, забезпечення належного рівня та оптимального порядку оплати правової допомоги за рахунок Державного бюджету, встановлення чітких критеріїв доступу осіб до безоплатної правової допомоги, створення ефективної моделі управління системою безоплатної правової допомоги та її фінансування.

   На підтримку спільних намірів уряду та Президента України щодо формування нової ефективної системи безоплатної правової допомоги, восени 2006 р. Міжнародний Фонд «Відродження» та Благодійний Фонд Віктора Пінчука розпочали фінансування першого пілотного проекту з надання безоплатної правової допомоги малозабезпеченим у кримінальних справах в м.Харкові.  Адвокати були залучені на добровільних конкурсних засадах. Укладена угода з обласним управлінням МВС про інформування кожної затриманої особи, про доступ адвоката до кожної затриманої особи, про цілодобові чергування адвокатів. З лютого 2007 р. аналогічний проект за підтримки тих самих донорів розпочався у м. Біла Церква Київської області.

Ідея розпочатих ініціатив полягає у тому, щоб перевірити на практиці можливості побудови ефективної системи правової допомоги в Україні, побачити її вплив на усю систему кримінальної юстиції. Сьогодні можна вже зробити деякі висновки. Так, лише один Комінтернівський райвідділ м.Харкова щомісяця потребує участі адвокатів на безоплатній основі, в середньому, у 30 кримінальних справах. Правова допомога з моменту затримання особи (як це визначено положеннями Закону України «Про міліцію») призводить до різкого зменшення кількості затримань осіб працівниками міліції (у м. Біла Церква Київської області цей показник за 2 місяці роботи адвокатів зменшився у 5 разів(!)). Зменшуються можливості для застосування протизаконного насильства над затриманими.ю

Перебування у полоні ілюзії, створеної звітами та цифрами, оприлюдненими міністерством, є небезпечною хворобою, здатною змарнувати час і знівелювати добрі наміри. Стосується це, на жаль, не лише нинішнього Міністра юстиції. Попередник Олександра Лавриновича пан Роман Зварич, перебуваючи на посаді Міністра юстиції України, у свою чергу зробив заяву про те, що взагалі надання безоплатної правової допомоги має бути проблемою виключно адвокатури. Мовляв, вони ж такі статки мають, що просити кошти у держави їм взагалі нема чого. Тому, здається, нерозуміння важливості реального доступу до ефективного захисника є проблемою не лише одного теперішнього міністра. Чи можна сподіватися, що, нарешті, після виборів, завершиться час парадних звітів про успіхи, й наступить час реформ, які конче потрібні для реалізації прав людини в Україні. Питання, боїмося, риторичне.

 

Право на приватність

02.08.2007 | Олексій Свєтіков

Нас чекає тотальний державний контроль?

   

Одна з найбільш стресових для політиків із Партії регіонів проблем виборів 2004 року потенційно може бути вирішена до дня голосування на позачергових виборах. Проте навряд чи буде. А ось що нас чекає після досягнення чи навіть недосягнення цієї мети, так це вірогідний тотальний контроль держави за місцем нашого знаходження.

Проблема, про яку йшлося вище – це участь у виборах заробітчан із західних областей України. У виборчих штабах регіоналів вважають, що людей на Галичині майже не лишилося, і високий рівень участі у виборах забезпечується неодноразовою участю в голосуванні тих, хто вже не здатний їхати за кордон.

Саме цією обставиною, на нашу думку, викликана поява в Законі України «Про вибори народних депутатів України» норми частини дев’ятої статті 102-3. А саме, що органи державної прикордонної служби за три дні до дня виборів подають до окружних виборчих комісій відомості про осіб, які зареєстровані в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці, фактично перетнули державний кордон України й на момент подання відомостей  відсутні дані про їх повернення на територію України.

Ця норма була прийнята та набула чинності 1 червня поточного року, а вже 27 червня Кабмін спромігся прийняти постанову №885, що має на меті удосконалення системи обліку громадян. І який заслуговує на те, щоб звернути на нього увагу перш за все правозахисників.

Згідно цієї Постанови виділяються кошти на створення трьох нових електронних баз даних фізичних осіб. Згідно пункту сьомого Постанови 16 млн. грн. виділяється за бюджетною програмою 1001020 “Створення та функціонування Державної  інформаційної  системи  реєстраційного обліку фізичних осіб та їх документування” (пп. 4 п. 7 Постанови). Ще 8,96 млн. грн. мають бути витрачені за бюджетною програмою 5341080  “Створення автоматизованої інформаційної системи перетину державного кордону України і банку даних міжвідомчого користування” (пп. 1 п. 7 Постанови). Ці кошти передбачалися в бюджеті, проте Постановою змінено строк їх надання із четвертого кварталу на червень.

Додатково до передбачених у бюджеті коштів Кабмін вирішив надати 4,160 млн. грн. Адміністрації Державної прикордонної служби для створення підсистеми “Вибори” Центральної інтегрованої інформаційно-комунікаційної системи. (пп. 2 п. 7 Постанови). І, крім того, Мінфіну доручено забезпечити фінансування заходів Міністерства юстиції щодо створення Державного реєстру актів цивільного стану громадян (пп. 5 п. 7 Постанови).

Крім того, Міністерствоу оборони запропоновано у місячний термін створити відомчу систему електронного обліку громадян, що тимчасово перебувають у відповідних військових частинах, закладах, підприємствах, установах та організаціях, (пп. 3 п. 2 Постанови).

Проте не створення нових баз даних є найбільш цікавим у зазначеній Постанові, а саме система обміну цими даними, ключовим гравцем у якому стає служба громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Міністерства внутрішніх справ. Саме сюди мають надавати свою інформацію Міністерство оборони (пп. 2 п. 2 Постанови), Адміністрація Державної прикордонної служби - щодо осіб, які перетинають кордон (пп. 2. п. 1) та Мін’юст - щодо осіб, які змінили прізвище чи померли (пп. 2 п. 3 Постанови).

У свою чергу підрозділи МВС мають надавати свої дані в Пенсійний фонд та в Державну податкову адміністрацію для перевірки їх по базах даних, що маються в цих установ (п. 6 Постанови). Таким чином, у розпорядженні державних органів можуть з’явитися інтегровані бази даних, що містять інформацію про кожну особу в державі. І не лише про місце проживання чи знаходження особи, але й інформацію про її закордоні поїздки, доходи тощо. Можна вважати, що на питання, чи відповідає така діяльність (Уряду України) обов’язку, передбаченому статтею 8 Римської конвенції, має бути надана негативна відповідь.

Проте найбільш турбує наступна норма зазначеної Постанови (щодо зобов’язань, покладених на МВС): “провести в червні - серпні 2007 р. вибіркові перевірки із залученням дільничних інспекторів міліції стану дотримання порядку виконання  громадянами обов’язку з реєстрації місця проживання (перебування), у тому числі тими, що тимчасово виїжджають за межі України”.

Можна поглузувати й сказати на зразок: “Що у політтехнолога-регіонала на умі, то в Уряду професіоналів у Постанові”. Бо важко уявити, які обов’язки з реєстрації міста проживання чи перебування виникають у громадянина України під час тимчасового виїзду за кордон. Тобто коли пан Цушко поїхав лікуватися у Німеччину, навряд чи його підлеглі зареєстрували його місце перебування в Хільдесхаймі. Чи припинили реєстрацію місця його проживання в Києві.

Але користуючись такою Постановою який-небудь міліцейський лейтенант може з’явитися до мене додому й запитати в моєї дружини: “А з якою метою та на який термін Свєтіков поїхав за кордон?”

Зазначимо, що Уряд досить серйозно ставиться до особливої місії МВС щодо подібного контролю над громадянами напередодні виборів. Так, міліції доручено інформувати один раз на тиждень Кабінет Міністрів України про хід виконання цієї Постанови, подати узагальнені матеріали до 15 серпня 2007 року (пп. 4 п. 1 Постанови).

Але скоріш за все, міліція не зможе виконати передбачене Постановою №885 у встановлений строк. По-перше, вона для цього недостатньо кваліфікована. По-друге – недостатньо консолідована. По-третє, занадто довго високопоставлені міліціонери чули про права людини, щоб так швидко почати здійснювати надмірне втручання в сферу приватного.

Хоча “перспектива” у нас дійсно є. Якщо дозволимо.

Соціально-економічні права

10.08.2007 | Богдан Бондаренко
джерело: totalaction.iatp.org.ua

Депутатская безответственность: Пробел правового регулирования или эффективный механизм крупномасштабного разбазаривания ресурсов?

   

Первопричина проблемы – резкий скачек в последние годы цен на землю и недвижимость. Что позволяет бизнесу получать баснословные прибыли при застройке территорий городов. А должностным лицам, имеющим распорядительные полномочия в этой сфере – получить значительный коррупционный доход. Из-за которого чиновники органов местного самоуправления готовы систематически нарушать действующее национальное законодательство Украины, права и законные интересы простых жителей.

Анализ процедуры выделения земельных участков под застройку и согласования застройки показывает, что ключевое полномочие в этой сфере – у местных советов депутатов. Так как это получается наиболее проблемным звеном для бизнеса. Остальные звенья процедуры согласования можно (даже в случае отказа чиновников от взятки) пройти через суд.

Но суд не может обязать депутатов местного совета принять решение о выделении конкретного земельного участка под застройку (по крайней мере, такие опасные прецеденты мне еще не известны). Такое положение имеет и свои минусы, ведь ограничивает конкуренцию в бизнес-среде. Так как только приближенные к большинству в совете бизнесмены могут получить земельный участок.

Однако общественников интересует другой аспект – как создать заградительные барьеры в будущем для де-факто имеющихся массовых нарушений прав и законных интересов жителей при застройке территорий города. По изложенным выше соображениям, таким барьером могли бы стать местные советы депутатов. Которые формально должны опекать интересы этих жителей города. Действуя не в интересах финансово сильного меньшинства (бизнеса), а политического большинства (жителей – избирателей).

К сожалению, здесь и проявляется во всей «красе» проблема депутатской безответственности. Так как отсутствуют реальные механизмы, позволяющие простым избирателям добиться реального представительства их интересов депутатами. Ситуация усугубляется пропорциональной системой – теперь депутаты деперсонифицированы. Им не нужно лично добиваться доверия избирателей для победы на выборах. Достаточно получить проходное место в списке популярной в регионе политической партии. И все. Никакой привязки к избирателям, территории, никаких обязательств. Только обязательства перед руководящей верхушкой партийной ячейки. В основном финансовые – партийная верхушка конвертирует влияние в деньги, а также использует денежные средства на нужды партии (PR; финансовая поддержка инициатив центральных органов; кадры на выборах).

А где же здесь интересы простого избирателя – жителя города? Ему ведь не отчисления партийным бонзам за возможность постройки бизнес-центра перед окнами нужно. А наоборот – защита от бизнеса, теряющего меру в погоне за сверхприбылью.

Исходя из принципа реальности «спасение утопающего – дело рук самого утопающего», проанализируем законодательство на предмет того, может ли избиратель как-то понудить депутата реально защищать его интересы. А также на предмет того, несут ли какую-либо ответственность депутаты местных советов за принимаемые решения.

Первый закон, который по идее должен прийти на ум – ЗУ «Про статус депутатів місцевих рад». По содержанию закона видно – в нем реально не предусмотрено раздела или отдельной статьи по ответственности депутата. Лишь указаны некоторые обязанности, без привязки к каким-либо четким санкциям. Конечно, их можно теоретически использовать в интересах избирателей. Обжалуя действия или бездействия в порядке Кодекса об административном судопроизводстве Украины. А получив вступившее в силу решение суда – добиваться его исполнения ввиду наличия уголовной ответственности за его умышленное неисполнение.

Однако я сомневаюсь в универсальной эффективности такой стратегии. Ведь и обязанности прописаны не очень детально, и украинские суды имеют весьма специфическую судебную практику (с ориентацией на конкретные предписания законодательства, а не на реализацию принципов и законных прав и интересов). Частично мою точку зрения подтверждает отсутствие громких судебных прецедентов. Ведь если бы суд был эффективен, то бизнес впереди паровоза его бы использовал в борьбе с недружественным депутатским большинством.

С другой стороны – согласно ст. 55 Конституции Украины, права человека защищаются судом. Поэтому суды не смогут заявлять, что им неподведомственны такие споры. Другой вопрос – чего можно таким путем добиться?

Также в законе предусмотрен такой правовой институт, как отзыв депутата местного совета. По логике вещей, этот механизм должен быть той самой санкцией за отсутствие реальных действий по защите прав и законных интересов избирателей. Но дееспособность этого института в условиях пропорциональной избирательной системы у меня, как у юриста, вызывает сомнение. Ведь механизм отзыва прописан под избирательные округа. И привязка депутата к конкретному округу решением совета – не основание для его отзыва жителями этого округа. А отзыв депутата в масштабах всего населенного пункта – скорее утопия, чем реальный механизм. Что-то вроде института импичмента Президенту – теоретически есть, а практически не может быть применен.  

Но нас интересует больше вопрос ответственности за голосование депутата на пленарных заседаниях совета. По этому поводу закон гласит:

Стаття 19. Права депутата місцевої ради у раді та її органах.

1. «Депутат місцевої ради користується правом ухвального голосу з усіх питань, що розглядаються на засіданнях ради та її органів, до складу яких він входить. Депутат місцевої ради набуває права ухвального голосу з моменту визнання його повноважень.

Кожний депутат місцевої ради у раді та її органах, до складу яких він входить, має один голос. Депутат місцевої ради, який не входить до складу відповідного органу ради, може брати участь у його роботі з правом дорадчого голосу.»

Нет такого прямого указания, как у народных депутатов Украины в ст. 80 Конституции Украины:

«Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.»

А согласно ст. 92 Конституции Украины, юридическая ответственность может быть установлена лишь законом. И больше никаким другим нормативно-правовым актом. Закон Украины «Про статус депутатів місцевих рад» не предусматривает ответственности за результаты голосования депутатом.

Остается проанализировать Уголовный кодекс Украины и КоАП Украины. По идее, раз депутаты имеют что-то вроде коллективной распорядительной функции, то законодатель должен был распространить на них ответственность за должностные преступления. В особенности – за халатность (что часто имеет место при голосовании по решениям о выделении земельных участков под застройку). Но, к сожалению, уголовная ответственность на них не распространяется. Согласно примечанию к Разделу XXVII УК Украины «ЗЛОЧИНИ У СФЕРI СЛУЖБОВОЇ ДIЯЛЬНОСТI»:

«П р и м і т к а. 1. Службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням.

2. Службовими особами також визнаються іноземці або особи без громадянства, які виконують обов’язки, зазначені в пункті 1 цієї примітки.»

Ввиду отсутствия прямого указания на депутатов местных советов и отсутствия у конкретных депутатов распорядительных функций (они имеются лишь у всего депутатского корпуса при принятии решений на пленарных заседаниях), они не являются субъектами уголовной ответственности за должностные преступления.

Не предусмотрена и какая-либо ответственность за голосование депутатами местных советов в КоАПе Украины (то есть административной ответственности тоже нет). Получается – голосуй как хочешь, ответственность отсутствует.

Согласно ст. 56 Конституции Украины:

«Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.»

То есть законодательство предусматривает определенную материальную ответственность. Но вся фишка в том, что ее несут не лично депутаты – а органы местного самоуправления. То есть жителям города удар наносится два раза:

- первый – когда принимается решение, нарушающее их законные права и интересы;

- второй – когда после длительной судебной волокиты они получают компенсации (при этом бюджет расходуется не на определенные нужды города, а на компенсацию вреда вследствие действий депутатов).

Самый важный ресурс, которым сейчас распоряжаются депутаты местных советов – земля. И чтобы остановить его разбазаривание, необходимо срочно менять действующее законодательство Украины. В частности – ввести уголовную ответственность депутатов местных советов за халатность при голосовании за проекты решений о выделении земельных участков. То есть – если проголосовал, поленившись перепроверить документацию, а потом суд установил факт нарушения пожарных, санитарных или других норм, или законных интересов соседей – такой депутат несет уголовную ответственность за халатность.

Внедрение такого предложения в жизнь может парализовать процесс выделения земельных участков возле многоэтажных жилых домов. Из-за страха депутатов. Но это даже к лучшему – пусть формируют инфраструктуру и застраивают пустыри. А не «уплотняют» города.

Такое предложение в современных условиях вряд ли пройдет, так как сформировались четкие партийно-коррупционные связи. И центр (партийные верхушки в КМУ и Верховной Раде) не сдаст основной источник благосостояния сателлитов (депутатов в городах и районах) – право распределять земельные участки.

Но что-то же нужно делать, чтобы остановить земельный дерибан!

 

Право на охорону здоров’я

02.08.2007 | Юрий Федченко, Инна Захарова

Бесплатная медицина

   

Совершенно случайно, перебирая старые материалы, я обнаружила эти статьи в газете «Об’ектив–Но” от 4 июля 2002 года. Перечитав их, я поняла, что за последние 5 (пять)! лет ничего не изменилось. Ничего. Ни на копейку.

Года летят, а мы на месте……. И 5 лет назад, и сейчас, и, скорее всего, следующие пять лет принесут нам такой же результат, если отношение всех наших власть имущих к одной из самых главных жизненно важных для людей областей взаимоотношений человека и государства будет так же игнорироваться всеми ветвями власти.

Больше пяти лет ряд законопроектов об обязательном медицинском страховании бродят в недрах Верховной Рады. Депутаты занимаются чем угодно, но только не вопросами, касающимися каждого из нас.

Так что же нужно сделать, чтобы хоть как-то сдвинуть с места эту неповоротливую машину нашего бюрократизма, нашего наплевательского отношения к людям? Нашим людям. Кто скажет…

Инна Захарова

 

 

1. МНЕНИЕ ЧИНОВНИКА

Юрий ФЕДЧЕНКО, начальник управления охраны здоровья Харьковской облгосадминистрации

 

Я 6ы не сказал, что трактовка Конституционного Суда явилась для меня лично и для нас неожиданностью. В 49-й статье Конституции все четко написано. По большому счету, мы соблюдали эту статью, и каких-то кардинальных изменений в нашей деятельности не наступает. Платные услуги в госбюджетных медицинских учреждениях запрещены, и, не нарушая эту статью Конституции, платные услуги государственные медицинские учреждения не оказывают.

  Частичное финансирование медицинской помощи идет сегодня по трем каналам. Это благотворительные фонды — есть Закон о благотворительных фондах, и 49-я статья никоим образом этому не противоречит. Существует добровольное медицинское страхование и такая его разновидность, как больничные кассы, которые создаются на основе Закона об общественных объединениях граждан. И, наконец, речь может идти о добровольном медицинском страховании через страховые компании — опять-таки, есть Закон о добровольном страховании. Эти способы частичного финансирования разрешены законом, и решение Конституционного Суда никоим образом их не отменяет.

  Мы можем декларировать, конечно, то, что медицинская помощь у нас бесплатная, но на самом деле сегодня здравоохранение финансируется на 30-40% от 5 минимальной потребности. Сегодня мы финансируем медикаменты на один койко-день на 1 гривню 32 коп., и сюда входят не только медикаменты, но и пленка, спирт, кислород, перевязочные материалы... Давайте реально посмотрим: сколько стоит в аптеке один шприц, сколько стоит таблетка, ампула и т. д. Мы можем говорить все, что угодно, но экономика есть экономика, и из 30-40% мы никак не сможем сделать 100%. На эти 30-40% мы должны обеспечить ургентную помощь. Медики уже давно говорят, что под выделяемые средства нужен перечень гарантированных медицинских услуг и гарантированной медицинской помощи. Однако зарубежные специалисты, с которыми я встречался, говорят о том, что это как раз и является самым трудным вопросом. Легче сказать, чего не оказывают на эти средства. А что гарантировано, – невозможно и сформулировать: и то нужно, и то... Ну что – иммунопрофилактика не нужна? Нужна. Туберкулез, ВИЧ — тоже надо. Разве мы не обязаны оказывать помощь пенсионерам, инвалидам, нуждающимся, бедным людям? Ни одно государство не может сформулировать этот гарантированный перечень, чаще говорят о том, что не делается бесплатно.

  Если государство строит рыночную экономику, то здравоохранение все равно должно каким-то образом адаптироваться к рынку. Государства с развитой рыночной экономикой эти вопросы решают путем страхования, обязательного или добровольного. Многие считают, что в США существует закон об обязательном медицинском страховании. Ничего подобного, там все осуществляется на основе закона о добровольном медицинском страховании. Так что, и мы могли бы, пользуясь Законом о добровольном медицинском страховании, уже сегодня решать эти вопросы. В 13-ти районах области уже созданы больничные кассы, есть и областная больничная касса. Граждане на добровольных началах создают эти общественные организации, вступают, определяются с размером взноса — скажем, 5 грн. в месяц или, скажем, процент от зарплаты, но не превышающий 15 грн.

  Верховная Рада приняла во втором чтении Закон об обязательном медицинском страховании. Мы ожидаем его введения, но для того, чтобы этот Закон заработал, нужно принять еще более сорока различных законодательных актов. И опыт России и стран Балтии показывает, что нужно порядка трех лет для того, чтобы этот закон заработал по-настоящему. Но и тогда проблемы останутся.

  При введении закона бюджетное финансирование уменьшится, поскольку средства начнут поступать немного по другим каналам. Опыт России показал, что за счет обязательного медицинского страхования удалось привлечь 17% средств от минимальной потребности здраво охранения. Но валовой внутренний продукт в России на душу населения в 2-3 раза выше, чем в Украине. То есть, можно предположить, что сумма, которую у нас удастся привлечь таким образом, окажется меньше 17%. И наверно, будут иметь право на существование и добровольное медицинское страхование, и иные формы участия населения в оплате медицинской помощи. Сегодня мы должны привыкать к тому, что если мы хотим, чтобы медицинская помощь была на современном уровне, какой существует в развитых странах, то на такую медицинскую помощь каждый из нас все-таки должен копить деньги. В тех же США каждый человек по добровольному медицинскому страхованию отчисляет в месяц 300 долларов, семья — в среднем 700 долларов. Кто это платит — решается при заключении трудового контракта. В одном случае это полностью берет на себя работодатель, в другом — сам гражданин, а чаще всего — где-то 50 на 50. Мы понимаем, что не можем автоматически перенести любую существующую модель на свою жизнь, поскольку у нас совсем иной уровень заработной платы. К сожалению, мы уже приближаемся или приблизились к мировым ценам на разные услуги, даже порой их превышаем, а заработная плата остается на том уровне, когда она не предусматривала расходов ни на здравоохранение, ни на образование, ни на отдых, ни на культуру. Наверно, сейчас нужны и иные принципы формирования заработной платы...

 

2. МНЕНИЕ ПРАВОЗАЩИТНИКА

Инна ЗАХАРОВА, редактор бюллетеня «Права людини», Харьковская правозащитная группа

К сожалению, многие врачи не знают, что с прошлого года нарушение права на бесплатную медицинскую помощь влечет за собой уголовную ответственность — раньше ее не было. В новом Уголовном кодексе есть статья 184, по первой части которой — «незаконное требование оплаты за предоставление медицинской помощи в государственных или коммунальных органах здравоохранения» — предусмотрен штраф в размере до ста необлагаемых налогом минимумов или лишение свободы на срок до 6 месяцев. Вторая часть — «незаконное сокращение сети государственных и коммунальных органов здравоохранения» — карается штрафом до 1 тыс. необлагаемых налогом минимумов от доходов граждан или исправительными работами на срок до двух лет. Есть и статья, предусматривающая ответственность за ненадлежащее выполнение медицинским или фармацевтическим работником своих обязанностей. Если это привело к тяжелым последствиям для больного, то карается лишением права занимать определенные должности, заниматься определенной деятельностью на срок до пяти лет, или исправительными работами до двух лет, или ограничением свободы на срок до двух лет, или лишением свободы на тот же срок. 

До сих пор я не слышала о применении этих статей: люди на медицину в суд подают в последнюю очередь. Но эти статьи начнут работать: в странах, где подобные нормы были введены раньше, иски к врачам и медучреждениям подаются — только в Санкт-Петербурге в судах сейчас находится около семисот исков против медучреждений. Причем «крайними» обычно оказываются не начальники, а рядовые врачи. И прежде чем требовать с больных деньги, им следовало бы подумать, что первыми за это отвечать будут они сами — даже если действуют по негласному приказу начальства. 

Понятно, что медучреждениям не хватает денег, и они просят их у больных. Но врачи должны знать, что те же благотворительные взносы законны, только если они внесены добровольно и если это подтверждено написанным от руки заявлением больного с его подписью, а не какой-то квитанцией или корешком... Нищий врач не может вылечить нищего больного, поскольку он вынужден назначать больному не то, что поможет, а то, что тот в состоянии оплатить. В нескольких поликлиниках мне жаловались, что не было медикаментов для ургентной помощи больным — заставляли родственников идти за медикаментами. Если подойти в психдиспансер после 10-го числа, то вы увидите толпу разъяренного народа, которому не выписывают лекарства, потому что денег на бесплатные медикаменты для психических больных хватает только на первые десять дней месяца. А ведь это — один из самих бедных контингентов, особенно если инвалиды... 

Ситуация со здравоохранением такая, что без решительных, очень жестких мер ее не исправить. Депутатам Верховного Совета я бы советовала немедленно браться за закон о страховой медицине. Бесплатной медицины быть не может, ее нигде в мире нет. Есть страховая медицина, можно воспользоваться опытом ближайших соседей. Пока же все тихо разваливается, и кому-то выгодно наблюдать за этой агонией — на любом хаосе растут какие-то «левые» деньги. Плюс наше государство отличается тем, что ему «не до того», что является основными приоритетам в Европе и в Америке, где на первом месте здравоохранение, образование, экономическое развитие.

 

Право на охорону здоров’я

03.08.2007 | Інна Сухорукова

Чи може хворий мати доступ до інформації про стан свого здоров’я?

   

В Інтернет-виданні Medicus Amicus з’явилась стаття юриста п. Гревцової Р. Ю.  „Врач, пацієнт и... Гражданский кодекс”. П. Гревцова пропонує медичним працівникам ознайомитись з деякими новелами Цивільного кодексу України, щоб будувати свої відносини з пацієнтами на правових засадах.

Безперечно, медикам, як і пацієнтам, треба знати відповідні розділи ЦКУ, як і відповідні законодавчі акти, що стосуються медичної допомоги, прав і обов’язків лікарів і пацієнтів. Але... В нашому заплутаному вітчизняному законодавстві без „але” не обійтись.

Як бути з тим, що деякі положення ЦКУ, що стосуються прав лікарів і пацієнтів та їх взаємовідносин, прямо  суперечать іншим законам України, а іноді і Конституції України?

По-перше, ми вважаємо абсолютно безглуздою норму ст. 284 ЦКУ України, за якою чотирнадцятирічний підліток без згоди батьків (піклувальників) може вільно обирати лікаря, методи лікування, і медична допомога надається йому тільки за його згодою.

Ця стаття суперечить ст. 6 п. 1,2 Сімейного кодексу України, а також ст. 154 Сімейного кодексу. Більше того, ст. 284 ЦКУ суперечить ст. 32 цього ж Кодексу. Крім того, вона суперечить ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров’я.

У цих законодавчих актах зазначається, що батьки (піклувальники) є законними  представниками своїх неповнолітніх дітей. І всі правові дії щодо дітей відбуваються за їх згодою. З 14 років неповнолітнім надається право оскаржувати рішення батьків (піклувальників) у суді і в Опікунські ради, якщо вони незгодні  з рішенням батьків.

Але найбільші заперечення викликають положення ст. 285 ЦКУ України. Обмеження права на інформацію пацієнта чи його законних представників немовби для їхньої безпеки, містить суперечливі, розливчасті формулювання, які не підлягають однозначному трактуванню. Але суть залишається: право пацієнтів і їх законних представників на інформацію суттєво обмежується, що суперечить ст. 39 Основ законодавства України про охорону здоров’я, де обмеження в інформації в „благородних” цілях родичів чи законних представників не передбачається.

А головне – це положення ЦКУ прямо суперечить ст. 23 Закону України „Про інформацію”. Більш того, було винесено рішення Конституційного Суду України у справі Устименка від 30. 10. 97 р про тлумачення ст. 23 Закону України „Про інформацію”, яке прямо вказує, що кожна особа має отримати інформацію про себе. Таким чином, всі законодавчі норми стосовно права на отримання медичної інформації мають бути узгоджені з цим рішенням, і жодним чином не можуть йому суперечити. Ст. 23 Закону України „Про інформацію” не встановлює жодних обмежень на право пацієнта чи його законних представників на повну і правдиву інформацію про хвороби, методи і форми медичного втручання, тощо.

А свої висновки КС зробив на підставі ст. 32 Конституції України, де зазначено: „Кожний громадянин має право бути ознайомленим в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не містять державної чи іншої захищеної законом таємниці”.

Ми вносили свої пропозиції про зміну ст. 285 ЦК України і узгодження її із ст. 23 Закону України „Про інформацію”, яка вже була розтлумачена Конституційним Судом України. Однак політична криза, нехтування усіма гілками влади України проблемами медичної галузі не дає можливості синхронізувати законодавство.

Отже, ми були б вдячні, якщо б фахівці із Medicus  Amicus відповіли нам на запитання: на які саме правові акти повинні посилатись, з їхньої точки зору, і лікарі, і пацієнти.

Жертви політичних репресій

06.08.2007 | Василь Овсієнко

Вшанування жертв політичного терору в урочищі Сандормох

   

70 років тому, 5 серпня 1937 року, на виконання постанови Політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 року П 51/94 “Про антирадянські елементи», за наказом НКВД СРСР № 00447 в СРСР розпочалася наймасовіша за всю радянську епоху “чистка” суспільства від «антирадянських елементів». Її теоретично обґрунтував новий нарком НКВД Ніколай Єжов і зредаґував сам Сталін.

ЦК ВКП(б) запропонував подати в ЦК склади позасудових органів – «трійок», а також кількість осіб, що підлягають розстрілу та висланню.

У кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і ІІ категоріями (І – розстріл, ІІ – ув’язнення, співвідношення 3 до 1).

«Трійки” поєднували в собі слідство, обвинувачення, суд і виконавця вироків. На все “слідство” відводилося 10 діб. Участь захисника, прокурора, а часом і самого звинуваченого, оскарження вироку та клопотання про помилування не передбачалися, а вирок виконувався негайно після його винесення. Цілком у дусі настанови творця радянської держави В.І.Леніна, який учив: “Будьте зразково нещадними... Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини” (В.И. Ленин, ПСС, Москва, Политиздат, 1981 г., т. 50, стор. 165). І відповідно до настанови «любимца партии и народа» Кірова, який учив «Карати по-справжньому, щоб на тому світі був помітний приріст населення, завдяки діяльності нашого ГПУ» (Промова з нагоди 15-річчя ГПУ, цит. за кн.: Сергій Шевченко. Архіпелаг особливого призначення. – К.: Фенікс, 2006. – С. 21.

Тридцять сьомий рік — це гігантський масштаб репресій, що охопили всі реґіони й усі без винятку верстви суспільства, від вищого керівництва країни до далеких від політики селян і робітників. Це колосальні фальсифікації звинувачень. Це безпрецедентна плановістьтерористичних «спецоперацій»: «чистки» не міг уникнути ніхто. За 15 місяців кампанії за політичними звинуваченнями в СРСР було заарештовано більше 1,7 млн. (одного мільйона семисот тисяч) осіб. А разом із жертвами депортацій і засудженими так званими «соціально шкідливими елементами» кількість репресованих перевищує два мільйони (Тези Міжнародного товариства „Меморіал”).

Усього під час Великого Терору до розстрілу з політичних мотивів були приречені 681.692 (шістсот вісімдесят одна тисяча шістсот дев`яносто дві) особи. (Борис Соколов. Наркомы страха. Ягода. Ежов. Берия. Абакумов. – М.: АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2001. – С. 130).

«Чистика» тривала понад 15 місяців і була офіційно припинена за постановою Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 року, хоча репресії тривали й далі.

Її результат – девальвація цінності людського життя і свободи, повне зруйнування громадянського суспільства – громадських і політичних організацій, громад, церкви, навіть сім`ї. Кожна людина залишалася сам-на-сам з молохом терористичної держави.

Кількість жертв репресій, депортацій і голоду в Україні 30-х років не піддається підрахунку. Це приблизно третина українського народу. Американський дослідник української трагедії Джеймс Мейс писав, що нинішня Україна – це соціологічно випалена земля. Нинішній період історії України він визначав як “постгеноцидний”. Процесу інтелектуального і морального занепаду українського суспільства та подальшого російщення не змогло зупинити навіть проголошення незалежности.

Усі наші сучасні біди – це наслідок сатанинської селекції, під час якої була фізично знищена найкраща частина українського народу.

Сього року річниця Великого Терору вперше відзначається в Україні на державному рівні: 21 травня Президент України Віктор Ющенко підписав Указ № 431/2007 «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937–1938 років».

4 серпня експедиція української громадськості з 32 осіб – нащадків репресованих, представників громадських організацій, науковців, журналістів – прибули у місто Медвежогорськ, що на півдні Карелії. Вони взяли участь у науковій конференції, організованій Міжнародним «Меморіалом», відвідали Біломорканал, на будівництві якого загинуло біля 100 тисяч в`язнів.

Сьогодні, 5 серпня, о 12-й годині на місці масових розстрілів в урочищі Сандармох, відбувся жалобний мітинг з участю громадськості країн пострадянського простору. Там виступили консули України, Польщі, Литви, Фінляндії. Біля пам`ятника «Убієнним синам України» протоієрей Володимир Черпак справив панахиду, пом`янувши майже 700 українців, у тому числі «Соловецький етап», розстріляний тут восени 1937 року, і всіх жертв репресій. Тут було зачитано послання Президента України, виступили голова Української Всесвітньої Координаційної Ради Дмитро Павличко, голова Товариства української культури Карелії Лариса Скрипникова, дочка репресованого Президента Української Головної Визвольної Ради Наталка Осьмак.

Сьогодні експедиція вирушить своїм автобусом далі на північ, щоб 7 серпня взяти участь у відзначенні Дня пам`яті на Соловецьких островах.

Цю експедицію спорядили Український Інститут національної пам`яті та Всеукраїнський «Меморіал» імені Василя Стуса.

5 серпня 2007

Вісті з пострадянських країн

07.08.2007
джерело: news.bbc.co.uk

Огромный крест - в память о жертвах сталинского террора

   

Огромный крест в память жертв сталинских репрессий доставлен кораблем в Москву с Соловецких островов, где когда-то находился концентрационный лагерь. Крест будет установлен на бывшем полигоне для расстрелов на окраине столицы. По оценкам, в 1937-1938 годах на полигоне в Бутово было расстреляно 20 тысяч человек, в том числе 1 тысяча верующих-христиан.

Крест из сибирского кедра имеет высоту 12,5 метров и ширину 7,6 метров. Он отплыл с островов 25 июня; маршрут частично пролегал через «Беломорканал», сталинскую стройку, которая унесла жизни тысяч заключенных. Изготавливался крест в Соловецком монастыре в течение шести месяцев.

Правозащитники считают, что российские власти не чтят память о ГУЛАГе и о сталинских репрессиях как следует, и память о жертвах этих преступлений может быть утрачена для будущих поколений.

- У нас новый режим, и ему нужны не жертвы, а герои, - заявила агентству новостей AFP исследователь правозащитной организации «Мемориал» Татьяна Воронина. - Они предпочитают праздновать победу во Второй мировой войне. Трудно испытывать гордость, когда знаешь, что это сделали ваши же люди.

Бюлетень "Права Людини", 2007, №22

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори