пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200723
№23
2007

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

27.08.2007 | Аркадій Бущенко
джерело: www.unian.net

Ви ще не багаті? Ви просто не читаєте сайт Мін‘юсту

   

«Давайте знизимо потреби, і всім буде добре»

М.Жванецький



Яке відчуття викликало б у читача повідомлення на сайті міністерства м`ясної і молочної промисловості приблизно такого змісту:

«Потреба населення в молоці різко знижується

Впродовж останніх трьох років наші жителі мають меншу потребу в молоці, внаслідок чого споживання молочних продуктів з 2005 по 2007 рік знизилося на третину. Про це повідомив міністр м`ясної і молочної промисловості, посилаючись на звітність міністерства про виробництво молока. Міністр відзначив, що ці дані є достатньо об`єктивним показником, оскільки надої фіксуються документально і перевіряються незалежними експертами».

Приблизно таке по логіці повідомлення на сайті Мін‘юсту 31 липня 2007 року під заголовком «В Україні зменшується кількість малозабезпечених громадян, що потребують безоплатної адвокатської допомоги». За повідомленням послідувала стаття Романа Романова в «Українській правді» «Уроки арифметики від міністра Лавриновича», де автор спробував показати, що висновки міністерства про зниження потреби в безкоштовній правовій допомозі (БПП), щонайменше, скороспішні. За цим негайно послідувала роздратована реакція міністра юстиції, що вилилася в декілька «Уроків правового лікнепу для фонду «Відродження» .

В «Уроках лікнепу» міністр вустами свого прес-секретаря повчає, що Мін‘юст повідомляв лише про суми компенсації і ні про що більше. Це неправда: Мін‘юст повідомив саме про зниження потреби в БПП, а не про суми компенсації або ступеня (не)виконання державної програми. У цьому кожен може переконатися, перечитавши заголовок повідомлення і перший абзац. Про це говорить і те, що дані про скорочення виплат розглядаються лише як «надійний показник» зниження потреби в БПП.

Наступний «урок лікнепу»: Мін‘юст не має ніякого відношення до (не)виконання державної бюджетної програми, а це об`єктивна тенденція, яка не залежить від того, хто «керує Мін‘юстом» і, напевно, від Мін‘юсту взагалі.

Звичайно, стаття пана Романова виходить з інших уявлень про роль Мін‘юсту у формуванні правової політики, у тому числі і системи БПП. Я до роз`яснення в «уроках лікнепу» теж вважав – і, не дивлячись на «уроки», вважаю, – що у Мін‘юсту в системі БПП вище і складніше завдання, яке не зводиться тільки до оплати по рахунках.

Дані про (не)виконання бюджетної програми давали можливість Мін‘юсту сказати про, м`яко кажучи, недосконалості існуючої системи БПП і про свої плани по реформуванню цієї системи. Можна було чекати, що Мін‘юст заговорить про реалізацію міжнародних стандартів безкоштовної правової допомоги, про те, що розвинена система правової допомоги – це потреба будь-якої цивілізованої країни.

На це тим більше можна було розраховувати з огляду на те, що Мін‘юст є відомством, відповідальним за формування цієї системи і має певні програми в цьому напрямі. Проте Мін‘юст вважав за краще представити справу так, ніби проблема БПП поступово «розсмоктується».

Саме така позиція не могла не справити гнітючого враження на будь-кого, хто займається проблемами БПП, оскільки такий висновок відкидає дискусію про це на багато років назад і знижує сам рівень цієї дискусії.

Наприклад, у третьому «уроці» міністр дає директиву розрізняти поняття «обвинуваченого» і «затриманого в райвідділах» і вивчати Кримінально-процесуальний кодекс. Це, мабуть, стосується того місця, де пан Романов говорить про «кількість затриманих, яка вимірюється числами з багатьма нулями».

Як не нудно повторювати затерті теми, мені доведеться зупинитися на цьому «уроці», оскільки міністр вважає цю відмінність критичною для верховенства права в Україні, і висловити деякі сумніви в правильності позиції міністра.

Якщо пересічному співробітнику міліції дозволено дивитися в одні святці – Кримінально-процесуальний кодекс (або в Статут патрульно-постової служби), то від Міністра юстиції логічно чекати ширшого обхвату правового матеріалу, включаючи, наприклад, статтю 14 Міжнародного Пакту про цивільні і політичні права і статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод. Тоді стало б ясно, що, наприклад, судді Європейського суду також виявляють «критичне неволодіння матеріалом», «незнання профільних законів» і «банальну професійну непридатність».

Ось який «сумбур» міститься в практиці Європейського суду із цього приводу: «Текст статті 6 § 1 – як і текст статті 5 § 2 – використовує термін «обвинувачення» в дуже широкому значенні». «Обвинувачення», для цілей статті 6 § 1 може бути визначено як офіційне повідомлення особи компетентною владою про припущення, що вона вчинила кримінальне правопорушення».

Поки ці міркування не відрізняються принципово від того сенсу, який вкладається в поняття «обвинувачення» нашим Кримінально-процесуальним кодексом. Проте, оскільки Європейський суд вважає, що «Конвенція повинна гарантувати не теоретичні або ілюзорні права, а права практичні і ефективні», то суд бере до уваги не наявність формального повідомлення, а дійсну ситуацію, в якій опинилася людина і те, чи [її] «зачіпала ця ситуація істотним чином».

Затримання є класичним випадком, коли – принаймні у Європейського суду – не виникає сумнівів, що ситуація «істотно торкнулася людини» і, отже, покладений початок «обвинуваченню». Наприклад, «в рішеннях у справі Wemhoff і Neumeister від 27 червня 1968 року, а потім в рішенні у справі Ringeisen від 16 червня 1971 року за відправну крапку прийнято – відповідно – момент арешту, момент, коли особа була офіційно повідомлена про переслідування проти неї і момент, коли було відкрито попереднє розслідування».

Є і інші випадки, коли, всупереч відсутності формального повідомлення, суд визнавав, що людина «обвинувачена». Можна припустити, що людина, яка «обвинувачена» і є «обвинувачена» в сенсі статті 6 Конвенції, як би вона не називалася профільними законами і міністром юстиції.

І тому саме з моменту «затримання» («доставлення» або іншого виду позбавлення волі) особа має право на допомогу адвоката і, якщо вона не в змозі оплатити адвоката, на надання адвоката за рахунок держави.

Далі «сумбур» посилюється. Європейський суд говорить, що правопорушення, які національний закон не відносить до «кримінальних», можуть вважатися такими з точки зору статті 6 § 1 Конвенції, якщо взяти до уваги «характер правопорушення» і «суворість покарання». І тут величезна кількість адміністративних правопорушень, за які люди «затримуються райвідділами», перетворюється на «кримінальні». А це означає, що до них теж повинні застосовуватися гарантії статті 6 § 3 Конвенції, а серед них – право на адвоката, зокрема, на адвоката за рахунок держави. І виявляється «сумбур» пана Романова цілком узгоджується з «сумбуром» Європейського суду, коли, оцінюючи потребу в правовій допомозі, він посилається на «так звані адміністративні затримання».

Далі – більше. Виявляється, держава не тільки зобов`язана «призначити захисника», але і забезпечити реальну «допомогу». «Стаття 6 § 3(с) говорить про «допомогу», а не про «призначення». Знову ж таки, просте призначення не забезпечує ефективної допомоги, оскільки призначений адвокат може померти, серйозно захворіти, не мати можливості діяти тривалий час або ухилятися від виконання своїх обов`язків».

Цей кошмарний «сумбур» постійно в тій або іншій формі повторюється Європейським судом і перетворився на послідовну практику, обов`язкову до застосування в Україні.

Спеціальні зобов`язання держави відносно БПП містить стаття 5 Конвенції. Своєчасного надання захисника вимагає і виконання гарантій, передбачених статтею 3 Конвенції. Щоб не натомити читача, який, на відміну від міністра, не зобов`язаний знати тонкощі міжнародного права у сфері прав людини, я просто пошлюся на неодноразові доповіді Європейського комітету з попередження тортур, який, наприклад, в останній доповіді за підсумками візиту до України в 2005 роки написав:

«Доступ до адвоката є постійним предметом занепокоєння для комітету з часу його першого візиту до України сім років тому. Ситуація, яку ми спостерігали на місці в 2005 році, все ще незадовільна. Дуже небагато підозрюваних в кримінальних злочинах, опитаних делегацією, мали доступ до адвоката. Велика їх кількість заявили, що їм перешкоджали в доступі або вимагали від них підписати відмову від цього права, або говорили, що адвокат їм не потрібний. Особи, затримані відповідно до Кодексу про адміністративні правопорушення, все ще не мають ніякого доступу до адвоката під час перебування в міліції». А ось що говорить комітет трохи раніше, ніби передбачаючи наступаюче 31-го липня 2007 року «зниження потреби» в БПП: «Комітет нагадує, що він надає особливе значення трьом правам [зокрема]... праву на доступ до адвоката. Слід підкреслити, що ці права повинні бути надані не тільки підозрюваним в кримінальних злочинах, але всім категоріям осіб, незалежно від їх легального статусу, з самого початку позбавлення волі, тобто з моменту, коли особа зобов`язана залишатися з правоохоронним органом». За вухо і геть – пасти гусаків разом з паном Романовим з таким «критичним неволодінням предметом», а не робити візити в країни, де розуміння відмінності між «затриманим» і «обвинуваченим» складає наріжний камінь верховенства права.

А якщо вийти за межі практики Європейських інституцій і серйозно віднестися, скажімо, до рекомендації Комітету ООН проти тортур 2007 року, в яких він «виражає стурбованість у зв`язку з труднощами, яких зазнають окремі люди або групи людей, намагаючись, потерпівши від тортур, скористатися своїм правом подати скаргу і отримати відшкодування і адекватну компенсацію. Держава-учасник повинна забезпечити ефективну систему безкоштовної правової допомоги для людей, які знаходяться в небезпеці або належать до вразливих груп. Вона повинна забезпечити цю систему адекватними ресурсами, щоб усі потерпілі від тортур могли скористатися своїми правами за конвенцією». Абсолютний «сумбур» і «некомпетентність».

Я не торкаюся ще складніших питань БПП в цивільних справах. Хоча це не менш актуальна проблема для України, оскільки парламент прийняв не один десяток законів, що надають право на безкоштовну правову допомогу. А недавнє рішення КСУ від 9 липня 2007 року дало достатні підстави для судових позовів про стягнення з держави компенсації за правову допомогу, не дивлячись на відсутність в бюджеті фінансування на ці цілі.

Ось якби Мін‘юст оцінив об`єм зобов`язань за наданням БПП, виходячи з цих показників, тоді можна було б вести серйозну дискусію: і про проблему адміністрування системи, і про проблему поєднання державного фінансування і збереження незалежності адвокатів, що діють в такій системі, про забезпечення якості і, знову ж таки, про незалежність адвокатів, про моделі побудови системи БПП і про її фінансування.

Безумовно, це настільки ускладнює проблему безкоштовної правової допомоги і роботу Мін‘юсту в цьому напрямі, що мимоволі виникає спокуса за допомогою незатійливого софізму «вирішити» проблему. «Не має потреби наш народ в безкоштовній правовій допомозі; ось ми три роки даємо, а він бере все більш неохоче». Чи не в цьому сенс повідомлення Мін‘юсту від 31 липня 2007 року?

Безумовно, система, яка діє зараз, нікуди не годиться, і не дивно, що вона «швидше мертва, ніж жива». Тому що для будь-якого адвоката витрати (тимчасові і моральні) отримання від держави компенсації за надання безкоштовної правової допомоги перевищують суму компенсації. Без сумніву, така архаїчна система БПП, яка (не) діє в Україні, не може відповідати сучасним – правовим, політичним і економічним – умовам.

Але якщо забився водопровід, це не означає, що потреба у воді зникла. Якщо діюча (не)система БПП погана, то це не означає, що суспільство не потребує ефективної системи БПП. Адже не створивши систему БПП, ми можемо забути про забезпечення змагального судочинства, без якого неможливе справедливе правосуддя. Особливо це стосується кримінального судочинства, де переважне число обвинувачених (у широкому значенні статті 6 Конвенцій) – люди, не здатні заплатити за якісний захист.

Ефективно працююча система БПП – це відчутна частка в бюджеті країни. Наприклад, у Великобританії на БПП витрачається близько 0,5 % загальнонаціонального бюджету. Від кого, як не від Мін‘юсту можна було б чекати обґрунтування необхідності і неминучості збільшення фінансування (одночасно зі зміною структури адміністрування) системи БПП? На цьому фоні повідомлення Мін‘юсту, яке, безумовно, дає привід учасникам бюджетного процесу говорити про скорочення і без того мізерного державного фінансування, звучить, щонайменше, недоречно.

Хотілося б сподіватися, що Мін‘юст повернеться до рівня дискусії про реформування БПП і до активної участі в діяльності Координаційної ради по реформуванню системи БПП. Хотілося б також сподіватися, що критика з боку людей, що віддають багато часу і сил програмам створення і розвитку сучасної системи БПП в майбутньому не викликатиме роздратовану реакцію з боку міністра. Програма, що реалізовується в рамках Концепції формування системи БПП, тільки почала розвиватися і такі «заморозки» як повідомлення Мін‘юсту від 31 липня 2007 року можуть украй згубно позначитися на перспективах програми.

Аркадій Бущенко, адвокат, член Координаційної ради при Мін‘юсті по реформуванню системи БПП, координатор пілотних офісів в Україні, м. Харків

Політика і права людини

06.09.2007 | Сергій Бунін

Свастика на стадіонах. Що далі?

   

Під час футбольного матчу «Динамо» – «Карпати», який відбувся 19 серпня у Києві, на гостьовому секторі, де знаходилось близько двохсот львівських уболівальників, був розгорнутий нацистський прапор. Через декілька хвилин людей, що тримали його, було виведено поза межі арени завдяки зусиллям фан-секь’юріті «Динамо». Щоправда їх не було затримано і не було встановлено їх особистості. На цьому цей безпрецедентний випадок в історії українського футболу не закінчився, оскільки з подібними проявами фашизму вимагає жорстко боротися ФІФА. Ситуація також ускладнюється тим, що все це відображається на іміджі нашої держави, яка сумісно з Польщею отримала право на проведення у 2012 році чемпіонату Європи з футболу.

Львів’яни негайно повідомили, що до цієї брутальної витівки не мають жодного стосунку. «Хто, як і навіщо вчинив цю провокацію належить з`ясувати органам правопорядку та правосуддя України», – стверджується в офіційній заяві ФК «Карпати». Пізніше генеральний директор львівського клубу Олександр Єфремов наголосить на тому, що провокацією керував активіст УНТП Євген Герасімов. Тим не менш, ГО «Карпати» від імені справжніх фанів команди принесло свої вибачення перед мешканцями міста-героя Києва.

За словами виконавчого директора Професійної Футбольної Ліги Анатолія Попова, у разі того, що люди, які підняли свастику є фанами «Карпат», то львів’ян покарають штрафом у розмірі 15 тисяч умовних одиниць та трьома домашніми матчами при порожніх трибунах. Якщо не буде цього доведено, те саме покарання отримає ФК «Динамо».

Довгоочікуване засідання бюро ПФЛ відбулося 28 серпня, на якому після довгої наради одноголосно була прийнята пропозиція юриста ПФЛ Валентина Скворцова передати цю справу до МВС для додаткового розслідування, оскільки наразі не існує можливості прийняти об’єктивне рішення. На думку Скворцова, цей інцидент підпадає під дію статей УК 161 (Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії) і 296 (Хуліганство)

У будь-якому випадку, постраждав український футбол і держава в цілому. Навіть, якщо знайдуть людей, причетних до цього випадку, їм буде тяжко пред’явити обвинувачення, оскільки в нашій державі пропаганда фашизму фактично є безкарною. Очевидці події наголошують на тому, що появу свастики на трибунах зустрів нацистським привітанням «Зіг Хайль» не тільки фан-сектор «Карпат». Взагалі, вже давно не новина, що ультраправі настрої популярні серед футбольних фанатів. Можливо, гарячі хлопці вважають, що скандування нацистських лозунгів сприяють побудові сильної нації? Що можна завжди керуватись правом на свободу вираження своїх політичних поглядів, яке захищене Конституцією? Невідомо, чи отримала б наша країна єврофорум, якби цей інцидент відбувся не зараз, а в минулому році. Увесь світ здригнувся, коли наші колишні конкуренти за Євро-2012, хорвати під час міжнародного поєдинку утворили велику «живу» свастику з 200 фанатів на трибунах. Невже і в нас нацизм оживе у буквальному сенсі?

 

 

Вибори

30.08.2007 | Галя Койнаш
джерело: www.telekritika.kiev.ua

Запахи избирательного застолья

   

Пусть своеобразным антидотом для всех упавших духом украинских демократов послужит сравнение двух избирательных процессов - в России и в Украине.  В обеих странах идёт подготовка к приходу избирателей, и готовится для них, так сказать, избирательное застолье.  В одном случае стол красиво украшен, но нет никакой надобности в меню, поскольку блюдо всего одно.  Другой стол прямо ломится под тяжестью хаотичной мешанины всяческих блюд и угощений.

На втором столе избиратели найдут, чем подкрепиться и приподнять свой несколько поникший дух. Тем не менее, во избежание всяких расстройств и неприятных ощущений, мы бы советовали соблюдать некую осмотрительность. 

Для собак всё конечно просто – обнюхивают каждое блюдо, прежде чем брать в рот.   Никаких неожиданных последствий, проглотили и всё.

У людей нюх не тот, да и вонь от «испортившихся» политических блюд, к сожалению, совсем другого рода. 

Поэтому нам важно знать, что меню можно доверять.  Пусть не обидятся наши уважаемые «повара», но нам желательно получить независимую оценку. И давайте не забудем, что собаки обнюхивают не только еду, но и незнакомых людей.  Раз рискованно рассчитывать только на чутьё, мы вправе выдвигать кое-какие требования к тем, кто нам рассказывает подробности о меню.

. Нам надо знать, кто подаёт информацию, почему она подаётся именно сейчас, а иногда –  почему она всё равно подаётся, хотя и дураку ясно, что блюдо несъедобно. 

Вроде бы всё ясно, да и законодательство все разжевало: что такое агитация,  что только по договору (хочется написать – сговору) с политической силой и можно что-то написать. Только, к сожалению, уже месяц как от многих сообщений в разных средствах массовой информации, скажем так, пованивает.

Приведём один показательный пример*.   В ходе мониторинга теленовостей редакция журнала и сайта «Телекритика» обратила внимание на «подозрительные сюжеты, подписанные незнакомыми нам Ириной Бойко, Иваном Дригайло и Татьяной Кудиенко»,  Шеф-редактор «Телекритики» Наталия Лигачева  обратилась поэтому к генеральному продюсеру информационных программ «Студии «1+1». В своём письме она выразила желание «познакомиться с Ириной, Иваном и Татьяной и представить их своим читателям».  Господин Карташков ответил устно, что «право прибегать к псевдониму – это право журналиста. Если автор счел в данных обстоятельствах это сделать, я не вправе навязывать ему свою волю и заставлять его делать так или иначе». Наталия Лигачева  отмечает, что читатели могут сами «сделать вывод об убедительности ответов топ-менеджера одного из главных каналов страны» 

Мы уверены, что читатели сделают свой вывод Мониторинг «Телекритики» можно только приветствовать. 

Тех, кто знаком со штатом телеканалов и прессы, с именами и репутациями разных «экспертов» и «социологических служб», действительно трудно ввести в заблуждение. Но они, сожалению, в меньшинстве. 

Белый халат на рекламе зубной пасты убеждает многих из нас, что милому стоматологу с белозубой улыбкой просто невозможно не доверять. Когда различие между разными тюбиками зубной пасты заключается скорее в упаковке, мириться с таким обманом, пожалуй, можно.  Но здесь, извините, наш выбор не может зависеть от белозубых улыбок!

Каждую неделю нам подают результаты исследований тех или иных социологических служб.  Нам редко объясняют подробно, что это за служба, какая у неё репутация и стаж работы и т.д., и те данные, которые приводят, очень мало нам говорят.  Тем не менее, заголовки обычно представляют такие «результаты» как факт.

В последнее время встречаем также сообщения, которые ссылаются на «правозащитников».  Никаких имён или названий организаций, но такие сообщения всё равно перекочевывают с одного сайта на другой.  Если Харьковская правозащитная группа, Украинский Хельсинский союз по правам человека или другие солидные организации выступают по любому вопросу, касающемуся прав человека, то они это делают открыто и не прибегают к анонимности.  Журналисты должны понимать, что расплывчатые ссылки на «правозащитников», «экспертов» или на любые другие невидимые существа допустимы в заголовках, но в тексте просто обязательно давать уточнение.

Обеспокоенность также вызывает «миграция» всяких сообщений.  Всё меняется очень быстро, и нереально было бы требовать, чтобы каждое средство массовой информации проверяло все сообщения, которые передаёт.  Однако, где передаёт, не проверив, то обязательно нужно дать ссылку на первоисточник. Маршрут миграции обычно теряется где-то между второй и третьей, в лучшем случае, четвёртой «остановками».

Стоит отметить, что в последнее время участились и случаи, где информация исходила вовсе не из штаб-квартиры какой-то партии или блока, а как раз из источников, от которых мы вправе ожидать самой объективной информации.  С конца июля Минюст два раза** поместил на свой официальный сайт бравурные выводы о переменах к лучшему. об уменьшении объема бесплатной правовой помощи и уменьшении числа решений европейского суда по заявлениям против Украины.)  Такие выводы основаны на иногда ошибочной и всегда неполной информации, которая истолковывается способом, вызывающим сомнения относительно профессиональной квалификации авторов, если бы другие подозрения так громко не давали о себе знать.

Огорчительно очень, что такие сообщения тоже проглатывают, не жуя (и уж точно не обнюхивая!), многие украинские СМИ. 

На протяжении последних двух с половиной лет Украина добилась определённых успехов в сфере свободы слова и прессы.  Такие успехи особенно ценишь, когда видишь, что происходит в соседних России и Беларуси.  Большая свобода несёт с собой и больше возможностей манипулировать сознанием людей и, к сожалению, возможностей привлекать людей, в том числе и журналистов, к такому грязному делу.

Самое главное, она несёт и обязанности. Та свобода и право на информацию, которые отстаивали – и отстояли! – на Майдане, не должны стать заложниками продажных журналистов и всяческих «экспертов».

Законодательные гарантии существуют, но и ими можно при желании манипулировать.  Можно при желании или ради своих корыстных целей угробить все выстраданные Майданом достижения. 

Я бы очень просила всех журналистов, на чей профессионализм и добросовестность мы вправе рассчитывать, добровольно отказаться от псевдонимов, от всякой «джинсы» и т.д. – от  всего, что их позорит и ставит под сомнение честность и справедливость освещения избирательной кампании.

 

Галя Койнаш

Харьковская правозащитная группа

 

*   подробнее об этом можно узнать на сайте «Телекритика»:   http://www.telekritika.kiev.ua/articles/174/0/9703/kartashkov/ .

**  http://www.minjust.gov.ua/0/10465   иhttp://www.minjust.gov.ua/0/10557

Права біженців

08.09.2007 | Юрій Шеляженко
джерело: human-rights.unian.net

Чи стане заручником «конвеєру екстрадицій» чеченський біженець?

   

16 червня 2007 року на залізничному вокзалі Київ-Пасажирський було затримано 23-річного біженця з Чечні Льому Лечієвича Сусарова. Його родич Арбі, за даними міжнародної інформаційно-аналітичної агенції «Європейська хвиля», бере активну участь у «чеченському спротиві». Враховуючи поширену на Кавказі практику взяття заручників, жити на батьківщині юнаку було небезпечно.
Наприкінці 2005 року громадянин Росії Льома Сусаров утік з Чеченської республіки, де проживав в селі Самашки, до Азербайджану. У 2006 році представництво Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) в Баку визнало його біженцем і зареєструвало під номером 6030.
Реєстраційний номер 6032 отримав його односелець Руслан Елієв. У Баку вони проживали в одній квартирі. Увечері 9 листопада 2006 року Елієв був викрадений невідомими. Побоюючись за власне життя, Сусаров виїхав до України, а в кінці березня поточного року на сайті «Кавказ-центр» з`явилося повідомлення про те, що понівечений труп Руслана Елієва був скинутий в мішку з російського гелікоптера поряд з селом Самашки. Отже, побоювання Сусарова за своє життя виявилися обґрунтованими.
Загадковість цієї історії починається вже з обставин затримання біженця на території України. Офіційна позиція правоохоронних органів полягає в тому, що Сусарова затримала міліція 17 червня. Однак в листі Генеральної прокуратури Російської Федерації № 81/3-383-07 від 20.06.2007 до Генпрокуратури України стверджується, що Сусарова затримала Служба безпеки України 16 червня.
Олег Левицький, адвокат чеченського біженця, розповідає його версію:
– Льома Сусаров був затриманий 16 червня в касовому залі станції Київ-пасажирський невідомими в цивільному. Точніше, на нього вчинили раптовий напад сім-вісім незнайомих йому осіб. Надягнувши на його голову мішок, вони провадили Сусарова до автомобіля. Потім його відвезли в невідомому напрямку, піддаючи побоям та погрожуючи віддати на розправу „майору ФСБ». Його намагалися примусити зізнатись у причетності до терористичних актів. Зі спілкування з цими людьми у мого підзахисного склалася думка, що вони є співробітниками Служби безпеки України. Характерно, що всі свої незаконні дії та розмови з Сусаровим документувалися самими викрадачами на диктофон. Ввечері Сусарова доправили до відділка міліції, де він без законних підстав утримувався до 25 червня замість передбачених українським законодавством 72 годин.
Оголосивши Сусарова в міжнародний розшук, російська сторона протягом тривалого часу не могла надати інформацію, який злочин йому інкримінується. Лише недавно стало відомо, що проти Сусарова була порушена кримінальна справа за нібито крадіжку телефонних карток на суму $220. Сусаров заперечує свою причетність до цієї крадіжки. Більше того, оголошена російськими «правоохоронцями» жертва крадіжки – мешканець селища Семашки Руслан Джебраїлов – помер 1 серпня 2004 р. під час «зачистки» Семашок російськими силовиками. Про смерть Руслана Джебраїлова є довідка державної установи «Администрация с. Семашки» Ачхой-Мартанського району Чеченської республіки № 8090 від 7 серпня 2007 року.
20 липня 2007 року Солом’янський районний суд м. Києва санкціонував утримання біженця під вартою. 27 липня Генеральна прокуратура України ухвалила рішення передати Сусарова російським силовим структурам. 6 серпня Апеляційний суд Києва ухвалив рішення залишити його під вартою «до вирішення питання про екстрадицію». 23 серпня Печерський суд відмовив адвокатові ув’язненого у розгляді його скарги на рішення Генпрокуратури. За словами адвоката Олега Левицького, захист Сусарова оскаржуватиме це рішення у суді вищої інстанції.
Тим часом Льома Сусаров залишається ув’язненим у Київському слідчому ізоляторі. 27 липня 2007 року під час особистого прийому в’язнів Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини Ніною Карпачовою він звернувся до неї по допомогу.
– Я був змушений залишити свою родину, двох малолітніх дітей, виїхати з території Росії та одержати статус біженця ООН у зв’язку з переслідуванням за політичними мотивами. Вважаю, що екстрадиція на територію Росії становить загрозу моєму здоров’ю та життю, – цитує Льому Сусарова прес-служба омбудсмана.
Вислухавши заявника та вивчивши процесуальні документи, на підставі яких Льома Сусаров перебуває під вартою на території України, Уповноважений з прав людини дійшла висновку, що рішення про його екстрадицію підлягає негайному зупиненню – і Ніна Карпачова звернулася з відповідним листом до генпрокурора Олександра Медведька.
Льома Сусаров має статус біженця prima facie («на перший погляд» – лат.) представництва Управління Верховного Комісара ООН в Баку у справах біженців, який отримано в Азербайджанській Республіці. Це підтверджено представництвом Управління Верховного Комісара ООН в Україні у справах біженців. Відповідно до статті 33 Конвенції «Про статус біженців» 1951 року, забороняється висилати біженців або примусово повертати їх в країни, з яких вони прибули. Ця стаття передбачає, що держави-учасниці не будуть жодним чином висилати або повертати біженців до кордонів країни, де їхньому життю чи свободі загрожуватиме небезпека через їхню расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи або політичні переконання.
Уповноважений з прав людини з’ясувала, що заарештований Сусаров всупереч статті 59 Конституції України та пункту 13 статті 20 Закону України «Про біженців» протягом значного часу не мав можливості реалізувати своє законне право на вільний вибір захисника. На думку Ніни Карпачової, проведення його екстрадиції без рішення Апеляційного суду міста Києва є брутальним порушенням вимог частини 3 статті 129 Конституції України, яка передбачає забезпечення права кожної людини на апеляційне оскарження рішення суду.
Під час розмови з Уповноваженим з прав людини Льома Сусаров звернувся з проханням щодо надання йому в Україні статусу біженця, а також поскаржився на незадовільний стан здоров’я. Після звернення уповноваженого до адміністрації слідчого ізолятору Сусарова було переведено до медичної частини для обстеження та надання необхідної медичної допомоги.
Під час відвідання Ніною Карпачовою заарештованих, в тому числі Сусарова, було встановлено, що камера, де він знаходився, є занадто тісною (менше ніж 2,5 квадратних метра на людину) і не пристосована для одночасного перебування трьох людей. Це є порушенням санітарних норм, які регламентують порядок тримання арештованих.
23 серпня 2007 року Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців в Україні підтвердило чинність попереднього рішення і визнало Льому Сусарова біженцем відповідно до мандату УВКБ ООН. На даний момент УВКБ ООН в Україні знаходиться в процесі пошуку третьої безпечної країни для переселення Сусарова (це може бути, наприклад, Турція) і заперечує навіть теоретичну можливість законності його повернення до Росії. Принцип невислання (non-refoulement) біженців у країну, де їх життя знаходиться під загрозою, передбачений Конвенцією «Про статус біженців» 1951 року, Конвенцією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання від 1984 року, Європейською Конвенцією про видачу правопорушників від 1957 року (Україна взяла на себе зобов’язання додержуватись цих міжнародно-правових документів), є обов’язковим для всіх держав. Це фундаментальна і непорушна норма міжнародного права.
31 серпня під Генеральною прокуратурою України відбувся мітинг на захист Льоми Сусарова, учасники якого вимагали скасувати рішення про його екстрадицію. До учасників мітингу вийшов начальник міжнародно-правового відділу ГПУ Віталій Касько.
– Фактично передача Сусарова правоохоронним органам Росії призупинена. І це зробила Генеральна прокуратура України за власною ініціативою ще 10 серпня поточного року, і це не є сенсацією. Тому що пан Сусаров відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має право на судове оскарження рішення ГПУ про екстрадицію. Судом першої інстанції у задоволенні скарги Сусарова і його адвоката відмовлено, зараз питання буде розглядатись в апеляційному порядку. Є лист від УВКБ ООН в Україні, який надійшов до нас по факсу вчора, про те, що УВКБ ООН поширило дію попереднього рішення УВКБ ООН в Азербайджані на Сусарова. Однак всі ці питання потребують детального вивчення, оскільки мова йде про осіб з різними прізвищами і анкетними даними. Нам повідомили, що Сусаров жив в Азербайджані під іменем та прізвищем Магомадов Рустам, – заявляє пан Касько.
Скандал навколо екстрадиції Льоми Сусарова – не перша історія такого роду.
У лютому 2006 року українська влада видала узбецьким спецслужбам 11 шукачів політичного притулку з Узбекистану, які шукали захисту в української влади. Пізніше стало відомо, що їх засуджено до ув’язнення на терміни від 3 до 13 років.
У серпні 2006 року до Російської Федерації було видано чеченця Беслана Гадаєва, якого розшукували за кримінальними звинуваченнями, так само як Льому Сусарова. Його історія є характерною і описана в останній, не закінченій статті російської журналістки Ганни Політковської, яка була вбита в Москві за таємничих обставин. Стаття зветься «Назначаем тебя террористом». Ось уривок листа Беслана Гадаєва від 29 серпня 2006 року, процитованого в ній:
«…После того как меня экстрадировали с Украины в Грозный, меня завели в кабинет и сразу же спросили, убивал ли я людей из семейства Салиховых, Анзора и его друга, русского «камазиста». Я поклялся, что никого я не убивал и ничью кровь не проливал, ни русского, ни чеченца. Они сказали утвердительно: «Нет, ты убивал». Я опять стал это отрицать. После того как я ответил им второй раз, что я никого не убивал, они сразу же стали меня бить. Сначала меня два раза ударили кулаком в область правого глаза. Пока я приходил в себя после этих ударов, они скрутили меня и нацепили на меня наручники спереди, и между ногами сбоку просунули трубу, для того чтобы я не смог шевелить руками, хоть я и был в наручниках. Затем они взяли меня, а точнее, эту трубу за концы, которая была закреплена на мне, и подвесили меня на близстоящие две тумбочки, высотой примерно с 1 метр.
Сразу же после того, как они меня подвесили, они стали прикреплять на мизинцы рук провода. Пару секунд спустя меня начали бить током и одновременно били меня резиновыми дубинками, куда только могли. Не выдержав боли, я стал кричать, произнося имя Всевышнего, моля их прекратить это. В ответ на это, чтобы не слышать и не слушать, как я кричу, они надели мне на голову черный пакет.
Сколько это продолжалось, точно не помню, но я стал терять сознание от боли. Увидев, что я теряю сознание, сняли с меня пакет и спросили, буду ли я говорить. Я ответил, что буду, хотя не знал, о чем им говорить. Я так ответил, чтобы хотя бы на время избавиться от пытки.
Затем они сняли меня с подвесного состояния, сняли трубу и швырнули меня на пол. Сказали: «Говори». В ответ на это я сказал, что мне нечего им говорить. На мои слова они ответили мне тем, что ударили меня той же трубой, на которой меня подвешивали, в район того же правого глаза. От этих ударов я упал на бок и почти в бессознательном состоянии ощущал, как они стали бить меня куда попало. …Меня снова подвесили и повторили то же самое, что и до этого. Сколько это продолжалось, я не помню, меня снова и снова обливали водой.
На следующий день они меня искупали, мазали на лицо и по телу что-то. Примерно в обеденное время ко мне зашел оперативный работник в гражданке и сказал, что пришли журналисты и что мне надо будет взять на себя три убийства и разбой, пригрозив тем, что, если я не соглашусь, они все повторят, а также опустят меня, применив ко мне издевательство сексуального характера. Я согласился. После того как я дал интервью журналистам, они, также пригрозив этим же издевательством, заставили меня дать показания, что все те побои, которые я получил от них, которые они мне нанесли, я получил якобы при попытке к бегству…».
Читаючи ці приголомшливі рядки, жодна цивілізована людина не побажає такої долі навіть ворогу. Саме тому є неприпустимою видача біженців у країни, де життя і гідність людини нічого не варті для влади, а «правоохоронні органи» катують і беруть в заручники невинних громадян. Якщо Україна забезпечить справедливий розгляд справи Льоми Сусарова і відмовиться від його екстрадиції до змученої війною та кривавими «зачистками» батьківщини, це буде свідченням зрілості нашої правоохоронної системи.

Погляд

16.08.2007 | Олексій Свєтіков

Що таке «грантоїдство»: приватна думка

   

Три випадки, що трапились зі мною за останній місяць.

На громадській асамблеї в Києві голова правління Луганської обласної організації «Зелений світ» Валерій Денщик висловив Євгену Захарову думку про «неправильне поводження» Свєтікова, який на асамблею не приїхав. Валерій Анатолійович навіть наполягав, щоб Захаров передав мені цю думка.

Прес-конференція, присвячена початку виборчої кампанії в Луганській області. Після мого повідомлення, що КВУ буде проводити навчання членів дільничних виборчих комісій у Луганській області, голова правління Луганської обласної правозахисної організації «Чайка» Лариса Заливна кидає: «Ми сподіваємося, що спочатку Ви зберете нас (представників НДО – О.С.). І послухаєте, що треба говорити членам ДВК».

Після підписання мною листа на підтримку Катерини Левченко відразу кілька керівників НДО розпачали кампанію засудження цієї дії, а голова правління Вінницької правозахисної групи Дмитро Гройсман навіть «стукнув» у КВУ – може теж засудять? І вживуть заходів реагування?

Тенденція, як бачимо. У деяких громадських діячів Україні вже нормою стало повчати інших громадських діячів, що тим робити чи не робити. Повчати прилюдно, демонстративно.

Я думаю, що кожен має право мати власну думку, чи нормальною є ця тенденція. Але я так само впевнений, що подібна тенденція є досить шкідливою в суспільному русі й повинна обговорюватися привселюдно.

На мою думку дії, описані вище, є нецивілізованим способом конкуренції. А саме тим, що називають «штовханням ліктями». На зразок: «Змушені підказувати цим «казлам», що потрібно робити їх організації, щоб бути суспільно корисними. І чому їм гранти дають?». І хоча жодна із зазначених вище трьох НДО не може вважатися грантоїдською, але тенденція повчання інших з’явилася в Україні (за моїм переконанням) саме з ним.

Після виключення мене із ВЛКСМ в 1976 році (тоді мені було 20) я не займався громадською діяльністю до 1990 року. Коли прийшов у створену в 1987 році Сергієм Камишаном з товаришами по НПО «Імпульс» северодонецку екологічну асоціацію «Зелений світ». Прийшов з високо задертим носом: молодий кандидат наук, фахівець в області технічної екології.

Тоді в «Зеленому світі» про гранти ще не чули. Більше того, до 1992 року члени асоціації платили членські внески. Була загальна мета (зараз говорять на західний манер – місія) – поліпшити довкілля. Сєверодонецьк дійсно мав високий рівень забруднення атмосфери (тут був найбільший хімкомбінат України) і пов’язану із цим високу захворюваність.

Перша (своєрідна) акція, яку провели молоді сєверодонецькі зелені (комсомольці) ще в 1988, було саботування «комсомольськой стройки» – будівництва нового виробництва себацинової кислоти на місцевому «Азоті». На яку «добровільно» залучали комсомольців міста. Потім було багато інших акцій, які шокували владу. Але були й регулярні контакти із владою. І поступки з боку влади. Так, у Сєверодонецьку вперше в Україні почали друкувати в місцевій газеті дані про забруднення атмосфери – тоді ця інформація ще вважалася ДСК.

В 1990 році до складу сєверодонецького ЗС входило близько 150 чоловік.

Зрозуміло, що й тоді були люди, які говорили: «Замість того, щоб протестувати, краще б дерева посадили». Але то були прихильники КПРС, із середовища екологічних організацій у той час подібне не могло пролунати в принципі. Ми відслідковували, що робили інші екологісти, переймали або не переймали їхній досвід. Але жодній НДО тоді б не прийшло у голову повчати іншу НДО – це робіть, а це не робіть. То були «брати по екологічному руху». І кожному спасибі, хто ніс свою частину загальної ноші. Ту частину, котру сам вважав потрібним нести.

З 90-го року почалося швидке погіршення рівня життя, падіння виробництва й, одночасно, поліпшення стану навколишнього середовища. А природозахисний рух – це все-таки рух ситих. Чисельність ЗС стала стрімко скорочуватися, і до 1998 року в організації залишилося близько 30 чоловік. Та й то скоріше формально. Людей, які продовжували щось робити в галузі охорони природи – було в межах десятка. Зрозуміло, що скоротилася активність. І результативність.

В 1998 році СМЕА «ЗС» отримала перший свій грант (ПРООН), що дозволило виконати проект, який без цих грошей не був би зроблений: зняти й показати по місцевому телебаченню кілька роликів про безпечне (для навколишнього середовища) використання пестицидів на садових ділянках. І паралельно розмістити кілька статей у регіональних газетах про теж.

Я не впевнений, що таку роботу має робити громадська організація. Для доцента кафедри екології, котрим я тоді працював, це дійсно було частиною професійної діяльності, а от для члена екологічної громадської організації? Сумніваюся, що більшість сєверодонецьких зеленосвітовців добре розуміли, чому в рекомендаціях ЗС були виписані ті чи інші технічні процедури, очевидні для фахівців-екологів.

Для України професіоналізація НДО благом не є. Точніше, квазіпрофесіоналізація, оскільки в діяльності НДО в будь-якому випадку немає обов’язкових для професійних установ елементів. А ось здатність НДО виконувати свою місії, а саме лобіювати, домагатися від влади змін, спрямованих на задоволення якогось суспільного інтересу, квазіпрофесійна структура навряд-чи здатна ефективно. Оскільки лобіюватися в цьому випадку буде вже не суспільний інтерес, а інтерес своєї професійної діяльності.

Луганське КВУ створювалося в 1999 році активістами СМЕА «ЗС» саме під грантову програму КВУ, внаслідок чого у нас вперше з’являлися структурні гроші – на оренду офісу, зв’язок, зарплату бухгалтера тощо. Сьогодні такого вже немає, а тоді це було істотною обставиною, яка дозволила нам знову почати діяти ефективно. І у тих же стратегічних напрямках, у яких ми діяли з 1990 року. Це виявилося можливим робити навіть в умовах перманентного протистояння із владою, що для громадських діячів, які походять з кінця вісімдесятих, є природним станом.

Наприклад, коли в 2001 року (формально у зв’язку із закінченням строку контракту, а де-факто на прохання можновладця) мене звільнили з роботи вузівського викладача, завдяки наявності в наших організацій грантів це не привело до важких матеріальних наслідків для моєї родини. Більше того, це дозволило мені істотно збільшити ефективність моєї громадської діяльності. Замість щоденного графіка 6 годин викладання в інституті + 6 годин роботи в КВУ я став працювати за графіком 12 годин роботи в офісі КВУ.

При цьому приблизно 50% мого часу витрачалося на роботу над проектами (за що мені, властиво, і платили зарплату) і 50% часу на роботу з напрямків, які не мали у той час фінансування, але були частиною стратегії діяльності ЛОВ КВУ.

На мою думку, грантова структурна підтримка українських НДО дуже важлива. Вона дозволяє їм діяти незалежно від влади й олігархів. І домагатися змін, потребу в яких має та чи інша соціальна група.

Але є нюанс. Коли з’являються гроші для структурної підтримки НДО, з’являються й бажаючі ці гроші одержувати. Тут мова не про конкуренцію, яка завжди є благом. Мова про заробітчанство, коли НДО розглядається не як засіб досягнення соціально значимих змін у суспільстві, а як місце, де можна заробити. І якби мова йшла лише про конкретного менеджера. На жаль, сьогодні групи молодих активних людей часом створюють НДО саме з метою отримання грантів, які забезпечать їм дохід.

У моїй присутності молодий лідер однієї їх луганських НДО, що виграла грант, дзвонить додому: «Мама, я знайшов собі ще одну роботу». Інший молодий громадський діяч, що не має відношення до журналістики, запитує, де можна публікувати замітки. Я, розуміючи, що мова йде про гонорарну роботу зі ЗМІ, відповідаю, що я особисто гонорарів не отримую, а численні мої повідомлення й статті, що друкують луганські регіональні ЗМІ – це частина моєї громадської роботи. ГРОМАДСЬКОЇ. Яка повинна бути безкоштовною. Парубок дивиться на мене пильно («дядько, а ти не вішаєш мені локшину на вуха»?), а потім говорить: «Так, це американська концепція громадської діяльності».

Коли я кажу про грантоїдство, я маю на увазі саме це. Коли метою діяльності НДО є головним чином «захист» матеріальних інтересів своїх членів. Шляхом одержання грантів.

Якість виконання проектів значення тут не має. Кращі грантоїдські НДО не тільки подають прекрасні заявки й звіти, вони дійсно блискуче організовують заходи. І їм це легше зробити: не болить голова про те, яку думку повинні винести із заходу учасники, які зміни мають відбутися в голові присутніх чи причетних чиновників. Головні питання, що вирішують грантоїди: число телекамер, якість кофе на брейку, посадовий склад запрошених. Тощо.

Грантоїдство в Україні давно вже стало професійною сферою діяльності. Зі своєю методологією. Один з методів боротьби за гранти – указувати іншим НДО, що їм робити або чого не робити. Указувати голосно, привселюдно. Тим самим даючи явний сигнал грантодавцяв, хто більше гідний їхньої прихильності.

 

 

Дисиденти і час

24.08.2007
джерело: www.universum.org.ua

Одвічне прагнення до справедливості

   

Пане Маринович, Ви належите до засновників Української Гельсінкської Групи, якій нещодавно виповнилося тридцять років від дня заснування 9 листопада 1976 року. Розкажіть, як виникла УГГ. Що було тим рушійним чинником, який дав поштовх до широкомасштабного руху спротиву щодо потужної ще тоді тоталітарної системи?

Передусім нас об’єднувало відчуття, що неможливо більше жити без протесту. Несила вже було терпіти лицемірство влади й те, що вона змушувала (і дуже чітко це контролювала), щоб у всіх можливих життєвих ситуаціях ти декларував лояльність до неї. Усе це переходило всяку міру. І тут раптом Брежнєв від імені Радянського Союзу на Нараді з питань безпеки і співробітництва в Європі в Гельсінкі 1975 року підписує її Заключний Акт, де, серед іншого, зобов’язується дотримуватись Загальної Декларації прав людини. Він, очевидно, навіть не здогадувався, що знайдуться люди, які потрактують підписані ним права і свободи серйозно.

І триматимуться цих слів Заключного Акта.

Так, і тим самим стануть таким собі лакмусовим папірцем, який покаже всьому світові: «Ось дивіться! Радянський Союз підписав цей міжнародний документ, але наш простенький тест — діяльність людей, які інформують західне суспільство про порушення Декларації прав людини і Гельсінкських угод, — свідчить, що радянська система є антидемократичною, і підписи Брежнєва нічого не варті!»

Ваш виступ у цій ролі був своєрідною самопожертвою.

Ми добре усвідомлювали, що довго нам працювати не дадуть. Коли Оксана Яківна Мешко розказала нам з Миколою Матусевичем, що організовується Гельсінкська Група і яка її мета й запропонувала увійти до неї, ми зрозуміли, що рано чи пізно це закінчиться арештом. Але нам дуже імпонувала ідея цієї Групи — ідея відкритого протистояння, відкритої декларації своїх намірів і переконань. Нам подобалось те, що це не підпільна група, а відкрита організація. Ми підписали Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, поставивши свої прізвища та вказавши свої адреси і номери телефонів (ті, хто їх мав). У ній ми висловили свою думку як громадян України про стан із дотриманням людських прав у нашій країні і заявили про своє прагнення відстежувати, як виконуються Гельсінкські угоди на території України. Також ми висунули кілька конкретних вимог до радянського уряду, зокрема про вільний доступ до інформації та про відкриття у Києві консульств іноземних держав та акредитацію іноземних журналістів.

Ставши на цей шлях, ми не могли вже від нього відмовитися. Якщо я відмовлюся, це означатиме, що я зневажатиму сам себе. Якщо я сам боюся обстоювати свою гідність і боротися за свої права, тоді чого мені вимагати від інших, щоб вони боролися і зробили моє життя кращим? Мені було тоді 28 років. Втратити самоповагу в такому віці означало б перекреслити своє життя, перейти на рівень рабського існування, цілковитої покори. Людина, яка зневажає себе, вже не може бути повноцінним громадянином. Особливо це виявляється у чоловіків. Брак самоповаги найчастіше руйнує саме їх.

Я щасливий від того, що у той складний час зробив правильний вибір. Жодного дня, навіть у найгірші часи переслідувань, я не шкодував про свій вибір. А тепер — тим більше!

Відомо, що до Української Гельсінкської Групи увійшли люди з високими моральними засадами, певним досвідом політичної боротьби, підвищеним почуттям справедливості, які хотіли кращого життя для народів СРСР, а не рабського животіння в «імперії зла», як у свій час назвав Радянський Союз президент США Рональд Рейган. Яким було основне гасло на початку діяльності УГГ?

Головним гаслом був захист прав людини. У нашій першій Декларації ми не ставили питання про політичний устрій Радянського Союзу. Ми — правозахисники і свідчили про конкретні порушення прав людини.

Якщо ми писали про те, що, скажімо, всупереч статтям Загальної Декларації прав людини або Гельсінкських угод про вільне переміщення осіб, вільний рух ідей чи інформації, в Радянському Союзі садять до тюрми українського літератора за те, що його твори були опубліковані на Заході, то й так ясно, що це тоталітарний устрій.

Що ж стосується досвіду членів Групи та підготованості до політичної боротьби, то в нас були різні люди. Левко Лук’яненко, наприклад, уже мав за плечима 15 років таборів. Як відомо, він був засуджений ще раніше за розробку ідеї легітимного відокремлення України від Радянського Союзу. Це був в очах тодішньої радянської влади «злочин», який карався розстрілом. Такий вирок і отримав Лук’яненко.

Були також люди з непростою біографією, як Микола Руденко — засновник групи. Він колись був політруком, переконаним комуністом, в якому переважало ідеалістичне начало. Коли облуда в тодішньому Радянському Союзі стала відвертою, цей його внутрішній ідеалізм уже не міг миритися з нею і спонукав його до того, щоб поставити під сумнів легітимність цієї влади з людської точки зору.

Напевно, генерала Петра Григоренка саме ці причини теж змусили стати на боротьбу за права людини?

Безперечно. Перехід Миколи Руденка та Петра Григоренка з одного способу життя в інший став для нас прикладом моральної поведінки.

Але разом з тим були в УГГ й такі, я сказав би, політично недосвідчені хлопці, як Микола Матусевич і я. Під словами «політично недосвідчені» не мається на увазі, що в нас не було політичних ідей чи переконань. Ні, ми їх мали в силу родинного виховання, але не мали якоїсь причетності до політичного життя на професійному рівні.

На мою думку, не стільки політичний вишкіл керував членами УГГ, скільки одвічне прагнення до справедливості, яке керувало й раніше вчинками багатьох українців. Ідея справедливості у всі часи змінювала людей.

Чи у цій боротьбі за високі людські ідеали не виникало міжнаціонального тертя між представниками російського крила та борцями за права людини інших національностей? Адже загальновідомо, що російський демократизм завжди закінчувався там, де починалося питання української незалежності.

Певною мірою маєте рацію, російська демократія загалом такою і є. Справді, як тільки почала зменшуватися територія Росії, то відразу зменшився і їхній демократизм. Але зовсім інша справа з тими російськими демократами, які мали безпосередні контакти з українськими дисидентами. Мушу сказати, що ми багато завдячуємо саме російській, точніше Московській Гельсінкській Групі. І це особливо було підкреслено під час 30-ліття ювілею УГГ, яке нещодавно відзначали у столиці України. На цю зустріч із Москви приїхала член тодішньої Московської Гельсінкської Групи Людмила Алексєєва. І ви би бачили, яким теплом обдарували її усі члени УГГ!

Члени Московської Групи — це були надзвичайні люди. У той час вони реалізували найвищу відданість демократії: навіть якщо вони вважали, що заанґажованість українських членів Гельсінкської Групи в національне питання є надмірною, на шкоду суто демократичним ідеям, вони ніколи не робили спроби перешкодити нам у наших контактах з іноземними представниками. Навпаки, вони робили все для того, щоб ці контакти налагодити, надавали свої квартири і для таких зустрічей, і для проживання членам родин репресованих, які їхали через Москву до своїх близьких і рідних, що перебували в таборах. Як розповідала в Києві Людмила Алексєєва, вони зрозуміли, що якщо в Москві влада ще давала дисидентам якусь можливість існувати, то українські дисиденти — це просто камікадзе, які свідомо йшли на жертву. Вони там, у Москві, щиро переживали за нас. Цю сердечність не можна забути чи применшити, тому так гаряче і такими світлими словами ми говорили про це на відзначенні ювілею.

З ким із відомих політичних борців різних національностей зводила Вас доля у таборах і тюрмах?

Таких особистостей було чимало. Недарма ж радянські табори називали IV Інтернаціоналом. Я завдячую їм багатьма цікавими знайомствами з естонськими, литовськими, латвійськими, вірменськими та грузинськими дисидентами...

Якщо ж говорити про росіян, то це насамперед Сергій Ковальов і Віктор Нєкіпєлов (російський поет, нині вже покійний), разом з якими я провів у карцерах багато діб. Ці двоє росіян означали для мене дуже багато. Сергій Ковальов мав надзвичайне правозахисне відчуття, він дуже добре орієнтувався в механізмі захисту прав людини. Я прислухався до його порад і рекомендацій. А поет Віктор Нєкіпєлов, який жив в Умані якийсь час тому, добре знав українську проблематику, завжди дуже тепло говорив про українські справи.

У таборі росіянам навіть часом доводилося захищати українську національну справу. Мені довелося бути свідком того, як Сергій Ковальов у присутності багатьох інших в’язнів сперечався з місцевим табірним оперативним працівником. Той переконував його, що воїни УПА — це злочинці, а Ковальов доводив йому, що це нормальні борці за свободу. Чути це з уст не українця, а москвича —вагомий аргумент у необхідності такої боротьби.

Можна уявити собі шок цього працівника каральних органів, який чув слова на підтримку збройної боротьби українського народу проти комуністичного режиму.

Справді, «опер» так і не зміг цього зрозуміти. Як, зрештою, не міг зрозуміти, що поєднувало єврея Семена Глузмана з воїнами Української Повстанської Армії... Табір допоміг усім тим групам, які нібито інерційно були настроєні одна проти одної, почути аргументи одне одного. Вперше українці слухали євреїв, а євреї слухали українців, причому сприймали аргументи іншої сторони, старалися знайти раціональне зерно, пошанувати одне одного. Те саме стосується і взаємин між росіянами та українцями.

Табір створював часом дивні ситуації. Наприклад, в одному таборі були українські націоналісти і, скажімо, російський монархіст Огурцов. Зрозуміло, що якщо людина виступає за ідею російського царизму, це означає, що вона не думає про можливість від’єднання України, яка була своєрідним діамантом у царській короні. А тут, у таборі, націоналісти відкрито декларують потребу від’єднання України від Росії. Однак табір ставить усіх на одну платформу: і одні, й другі є гнаними, в’язнями. І ця спільна платформа змушує тебе до певної толерантності, до вміння прислухатися до аргументів опонента, який пішов у табори за свої переконання.

Цей факт спільного страждання за свої переконання був дуже важливим. Коли якийсь російський монархіст, живучи на Заході в гарних умовах, бавиться ідеєю царизму, — це одне. А коли людина переходить через табори з вірою в те, що вона думає правильно, коли вона платить за це своєю свободою, то це вже зовсім інше. Тоді я шаную цю людину. Так, я думаю інакше, але ця людина платить стражданнями за свої переконання, і я приймаю її.

Табір навчив нас дуже багато. Це була прекрасна школа життя, школа пошанування гідності людини в іншій особі. Це був другий університет.

На превеликий жаль, сьогодні ми, іноді, забуваємо про це пошанування.

Продовжуючи свою думку, хочу сказати, що ця школа дала свої плоди на початку 90-х років, після розвалу Союзу, коли дехто намагався спекулювати на національній тематиці і провокувати міжнаціональні сутички. Саме завдяки нашому таборовому досвідові нам вдалося разом з нашими єврейськими друзями організувати кілька спільних конференцій в Україні, а згодом в Ізраїлі, на яких ми вперше за довгий час ставили на обговорення дражливі питання минулої історії й шукали спільне розв’язання їх. Це були справді чудові конференції, і нам тоді вдалося вийти на досить добрий рівень порозуміння. На жаль, тепер в Україні ентузіазм згас, тому можна говорити про нарощення нових проблем.

Чи всі засновники Української Гельсінкської Групи витримали шалений тиск і репресії режиму, чи були й такі, що зламалися, в силу певних обставин, і зрадили свої ідеали?

Серед нашої десятки засновників був лише один такий випадок — Олесь Бердник. Він уже відбував покарання, але довго не витримав. Він каявся, казав, що ті, хто ще лишається в УГГ, «одурманені Заходом» тощо, — і це показували по телебаченню на всю країну. Крім того, у всіх таборах до українців приходили оперативні працівники з текстом його заяви-зречення і показували зі словами: «Бачите? Зробіть так само, це приклад для вас«. Це було дуже боляче слухати. Я не розумів, чи він лише відробляє помилування, повторює нав’язане йому, чи в ньому справді відбулась якась трансформація. Пригадую, що я написав тоді вірш «Межа»: він цю межу перейшов — межу допустимого.

Щоправда, сьогодні, коли згадую про ці події, я, хоч і засуджую його вчинок, оскільки він таки був для нас дуже болісним, та водночас розумію, що величезний репресивний прес цілої держави на одну людину чи небагатьох людей витримати справді було дуже важко. Олесь Бердник мав сім’ю. Він думав, певно, не лише про себе, а й про своїх дітей.

Хоч мушу сказати, що я знаю людей, які цей прес все ж витримали. Якось кадебісти викликали до табірного начальства Олеся Шевченка (а перед тим він дуже довго не отримував листів з дому) і кажуть йому: «Ваша дружина смертельно хвора. Їй залишилося жити кілька тижнів. Ви маєте зараз вирішити долю ваших дітей. Якщо вона помре, ми їх віддаємо до дитячого будинку. Інша справа — якщо ви розкаєтесь... Право вибору — за вами». Я пригадую, як він мучився, приймаючи своє рішення. Подумки він умирав разом з дружиною і прощався з дітьми. Та все ж він утримався від каяття, не здався. А потім виявилося, що все це — кадебістська провокація. Фактично він пожертвував дітьми, бо не знав, як було насправді...

Розумієте, в таких випадках людині бути суддею важко. Я можу лише сказати, що цей вчинок Олеся Бердника був для нас дуже болісним, але хай уже Господь визначає міру добра і зла у ньому.

Чи доводилося Вам у таборі зустрічатися з Валерієм Марченком?

Так, ми з Валерієм Марченком були разом у 36-му Кучинському таборі приблизно півроку, хоч перебували в різних бараках (а потім, до речі, і в тому самому казахському селі на засланні, хоч і не в один час). Тому наше спілкування було дещо обмеженим, але я досить добре його пізнав і можу сказати, що це була дивовижна людина. Розповім один епізод, який запам’ятався багатьом із нас.

Одного разу ми запланували провести голодівку до певної дати і почали до неї готуватись. За кілька днів до неї Валерія, який мав тяжку хворобу нирок, забрали з табору до лікарні в Пермі, і він перебував за межами досяжності табірної інформації. Не пригадую вже, що змінилося в поведінці місцевої адміністрації, але табір вирішив замінити голодівку на якусь іншу форму протесту. Через якийсь час повертається з лікарні Валерій і запитує нас: «Як провели голодівку?» Ми остовпіли, дивимося на нього. А він перепитує: «Хіба ви не проводили голодівку?». Знітившись, ми починаємо пояснювати, що змінилися обставини, й ми замінили форму протесту. А Марченко каже: «А я голодував, ми ж домовилися».

Ви знаєте, ми були в жахливій ситуації. Ми забули про те, що він знає про плановану голодівку. І ми навіть не подумали, що людина такої чесності, такої внутрішньої порядності, як Валерій Марченко, вважатиме своїм обов’язком голодувати навіть тоді, коли ніхто про це не знає. І навіть дуже хворим. Такі речі просто неймовірні, у цьому проявляється дивовижна гідність людини; від такої моральної висоти просто дух захоплює... Це лише один штрих до портрета Валерія Марченка.

Пане Маринович, для величезної кількості людей в Україні символом борця-патріота, принаймні в кінці 80-х та у 90-х роках минулого століття, був В’ячеслав Чорновіл. Чи зводила з ним Вас доля у таборах? Як Ви думаєте, чи змогла б його присутність сьогодні як активного гравця на українському політичному полі принести кращі результати для демократичного табору?

Ні, я не був в одному таборі з ним. Хоч, звичайно, це прізвище для мене означало дуже багато — і до мого арешту, і під час арешту, і після.

Відповісти на ваше запитання можна лише в умовний спосіб, адже, на превеликий жаль, В’ячеслава Чорновола немає з нами вже майже дев’ять років. Складно відповісти на нього ще й тому, що я довіряю Господньому Провидінню. І якщо Воно допустило, щоб забрати Чорновола від нас, то це могло б означати, що, можливо, народ потребує знайти джерело своєї надії у собі самому, а не в харизматичному лідерові.

Тобто це свого роду виклик, випробування для народу?

Можливо, тому, що ми, українці, звикли до повстання, яке має виразного ватажка. Це є звична для нас форма реагування на якісь проблеми. Але ми не маємо досвіду утримування здобутої влади. Народ не може здобути таке вміння в кабінеті або в читальному залі бібліотеки — його можна здобути лише на власному досвіді.

Я маю певний жаль до соратників Чорновола. Пригадую, як я чув від багатьох людей, що причиною бід у нашому демократичному таборі є те, що Чорновіл своїм блиском усіх затьмарює. І що ж: не стало Чорновола — де є той політикум, який мав би після цього спалахнути міріадами зірок на українському політичному небі? Нема його. Ми бачимо різні прояви політичної сірості й кон’юнктурності. Наша постчорноволівська еліта навчилася дрібного політичного вовтузіння, але ніхто з них не виявив чорноволівської мужності, відваги, якоїсь тільки йому притаманної безстрашності. Чорновіл ішов на прю, не думаючи про те, що з ним буде. Він думав про Україну.

На президентських виборах 1991 року Україна очікувала, що від демократичного табору буде єдиний кандидат, але так не сталося. У підсумку — п’ятнадцять років тому Чорновіл набрав 24,5 %, а його друзі-соратники разом ще близько 20 відсотків. На моє глибоке переконання, якби демократичний табір був одностайним і якби український народ відчув, що єдиним виразником його інтересів є опозиційний до комуністичного режиму кандидат (як це мало місце тоді у Польщі та Чехії), то до загальних 45 % демократичних голосів ще у першому турі знайшлися б потрібні 5 %, і першим президентом міг стати представник демократичних сил.

Ваші міркування слушні: нашому політикуму дуже важко дається вміння мислити стратегічно... Повертаючись до В’ячеслава Чорновола, я не скажу, що він був безпомильним, але я шаную його за те, що він не боявся приймати рішення, які потім хтось називав помилковими. Як багато ми маємо зараз людей, які уникають приймати відповідальні рішення... Дуже прикро за те, що ми втратили Чорновола.

Я вважаю, що цей «зеківський генерал», як його назвав Михайло Хейфец, був важливий не тільки в таборі. Він справді був генералом, я б навіть сказав — фельдмаршалом, у час боротьби за незалежність. Його постать була символічною. Він був душею всіх мітингів. Жодна інша політична фігура України не мала такого харизматичного впливу, як він.

Мені особисто дуже бракує його сьогодні, коли так потрібен талант приймати правильні політичні рішення блискавично. Як мені розповідали, в таборі в’язні не встигали ще навіть обміркувати проблему з усіх сторін, а він уже пропонував рішення, яке потім, після обговорення, виявлялося наймудрішим. Те саме було й пізніше, у Верховній Раді. Це був блискучий політичний талант, самородок із центру України, який у стражданнях, у борні за свою ідею став відшліфованим політичним діамантом.

Пане Маринович, тривалий час Україна перебуває у стані очікування на зміни в політичному, економічному, духовному житті. На жаль, зміни відбуваються не з тією швидкістю, якої нам хотілося б. Чи не може знову настати такий момент, що народу набридне чекати, і він знову вибухне своїм протестом, як це було два роки тому під час президентських виборів? І чи не відкине нас в еволюційному розвитку цей народний гнів?

Я думаю, що повторення не буде. І якби зараз Україна спробувала повторити Майдан, то я майже впевнений, що він був би якось пов’язаний з агресією, а не був би таким піднесеним і світлим. Майдан 2004 року був унікальним, неповторним.

Натомість ви маєте рацію, коли говорите про якусь пульсарність нашого розвитку. За останні 15 років Україна продемонструвала світові два прекрасні моменти, два спалахи свого духу: здобуття Незалежності 1991 року і Помаранчеву революцію. Це потужні пасіонарні спалахи, які задавали парадигму пізнішого життя. Ставши президентами незалежної держави, і Кравчук, і Кучма змушені були вже виступати в ролі незалежних лідерів. Але Майдан я не скидав би з рахунку і не назвав би його безплідним; він теж задав парадигму, бо плоду його є багато. Взяти хоча б той факт, що Янукович недавно, можна сказати, просто співав арії з опери «Помаранчева революція». Він озвучував майданні гасла «Схід і Захід разом!» тощо. Так що заслуга Помаранчевої революції полягає хоча б у тому, що на Сході України (я маю на увазі Януковича, Ахметова та інших) мусять із нею рахуватися.

Як відомо, після кожного спалаху настає спад. Але зауважте, що спад іде не до попередньої межі, а зупиняється все-таки на вищому рівні, тобто щоразу збільшується рівень свободи в Україні.

Справді, ми терпимо значно довше, ніж інші народи. Не кажу вже про британців чи французів, але навіть поляки не витримали б того, що витримує Україна (взяти хоча б нинішнє знущання над українською мовою і культурою в незалежній Україні). Але я вірю в те, що й зараз настане момент спротиву, що український народ не дасть цій силі, яка повернулася до влади, підімнути себе цілковито. Я думаю, що дух Помаранчевої революції живе в нас, просто народ поки що все «мотає на вус» і придивляється. Але все одно він своє остаточне слово ще скаже. Думаю, що ми не будемо повторювати Майдан, але хочу, щоб ми повторили ненасильницький характер нашого протесту. Не хочу, щоб ми перейняли російський, сліпий, кривавий бунт. Я хочу, щоб цей бунт був світлим — таким, яким він був уже двічі. Незалежність ми обрали демократичним, світлим шляхом, і Майдан провели так само. Ми утвердились у нашій свободі дуже-дуже гідно!

Пане Маринович, ставка на молоді кадри повинна виправдати себе у майбутньому, але ті комсомольці 80-х, які є сьогодні в бізнесі, а також у командах президента і прем’єр-міністра, на думку громадськості, досягли своїх капіталів не завжди чесним способом. Якої Ви думки про це?

Якщо ці люди мали талант до економічного розвитку, то нехай вони будуть в економіці. Мене турбує не джерело походження їхнього багатства (я розумію, що партійні чи комсомольські гроші були просто привласнені), але, разом з тим, я не закликав би до експропріації експропрійованого, бо інакше ми просто знищимо державу.

Чого мені бракує — так це реалізації того механізму, коли після первинного накопичення капіталу в наступних поколіннях постала б вишколена еліта, яка працювала б на інтереси свого народу. Проте у нас, на жаль, відтворюється російський поміщицький приклад, який полягав у тому, що вони визискували темний кріпосний народ задля власного збагачення, але при цьому користалися благами західної цивілізації для своїх дітей та внуків: посилали їх учитися в західних університетах, самі їхали до Монте-Карло прогулювати набуті тяжкою працею селян і робітників гроші.

І все ж я бачу перші ластівки — таких молодих і заможних людей, які використовують капітал для блага української культури й духовності, зокрема, у нас в Галичині. Їм нелегко, бо їх намагаються винищувати, навіть фізично.

Чому Ви обрали для праці саме Український католицький університет, адже різних пропозицій щодо працевлаштування в роки Незалежності, напевно, Ви мали більш ніж досить? Що саме і хто привабив Вас ідеєю праці у цьому богословському вищому навчальному закладі?

Пригадую нашу (покійного Зиновія Красівського, Євгена Сверстюка і мою) розмову 1988 року на тему: що нам робити? Ішла перебудова, з’являлися нові можливості проявити себе. Я не хотів бути причетним до політичної діяльності, тому що органічно не довіряю політикам. А ще тому, що через ув’язнення я не був зі своїм народом протягом десяти років. Це хіба що такий політичний діяч, як В’ячеслав Чорновіл, не втратив відчуття свого народу, а я такого відчуття не мав. Мені треба було знову прислухатися до людей, щоб зрозуміти, якими є їхні очікування. А крім того, я скептично ставився до надії побудувати якісно іншу державу в Україні в той час, коли в наших головах зберігаються старі моделі життя. Для мене первинною є не політика, а людська ментальність, тому найважливішим шляхом творення нової України я вважаю шлях зміни ментальності. (І це згодом отримало своє підтвердження на Майдані).

Я шукав можливості вийти на те, що твориться в людських головах, дійти до умів і сердець людей. І робив це впродовж семи років, працюючи журналістом у «Галицькій зорі» в Дрогобичі (бо жив тоді в цьому місті): намагався у своїх статтях роз’яснювати людям багато речей. Мої статті друкувала й центральна преса, я досить багато писав у той час. А з 1997 року й дотепер я працюю в Українському католицькому університеті, де маю доступ до молодих голів і намагаюся через освіту також змінити людську ментальність.

Тобто Ви працюєте з молодими людьми, які мають світлий, незакостенілий розум, без заіржавлених стереотипів.

Так, вони вдячно відгукуються на нові ідеї.

Мушу сказати, що коли свого часу мені пропонували переїхати до Києва і стати заступником голови Комітету у справах церков та релігійних організацій, я відмовився в одну мить, бо чітко розумів, що це не мій шлях. Так само я рішуче відмовився балотуватися у Дрогобичі в кандидати на народного депутата до Верховної Ради під час кількох виборчих кампаній, хоч міг тоді однозначно перемогти у виборах.

І навпаки, коли отець Борис Гудзяк запропонував мені створити Інститут релігії та суспільства при тоді ще Львівській богословській академії (тепер УКУ), я відразу ж погодився. Це мій шлях — те, з чим я відчуваю духовне споріднення. Жодного дня я не пожалкував, що пристав на цю пропозицію. Я щасливий від цієї праці і вважаю, що то якась Господня компенсація за роки, проведені у таборах (хоч не вважаю, що і там був духовно окрадений, бо мене Господь щедро обдарував важливим духовним досвідом). Тут, у нашому університеті, добра атмосфера і колектив, хоч не святий, але гарний. Звісно, ми всі є живими людьми. Але нормою в Українському католицькому університеті є те, що мене вдовольняє і чого немає в інших організаціях навіть у Львові, я вже не кажу про Україну загалом. Часом я навіть відчуваю якийсь культурний шок, коли після довгого перебування в УКУ переходжу в іншу організацію і бачу те, що там вважається нормою.

А ще мене тішить в УКУ співпраця з людьми, які зростали не в Україні, тому не несуть на собі тавра «гомо совєтікуса». Я дуже чітко усвідомлюю величезне значення для України таких людей, як отець Борис Гудзяк, Марта Богачевська-Хом’як чи Марта Коломиєць. Ці та подібні до них українці, вишколені на Заході, здобувши освіту в Гарварді чи інших високих університетах західного світу, ніби місіонери, приїхали в Україну для того, щоб задавати нам нові моделі буття. Без цих людей ми не змогли б розгорнути становлення якісно іншої інституції.

В незалежній Україні нові університети почали творитися, як гриби після дощу. Однак чи є вони якісно іншими? В одному я твердо переконаний: університет, який твориться під орудою отця Бориса, не просто 107-й числом університет в Україні — це якісно інший університет. Мабуть, не перший такого типу, бо треба віддати належне новій Києво-Могилянській академії. Пальма першості у творенні якісно іншого вищого навчального закладу належить саме їм. А ми — другі.

В Українському католицькому університеті за 12 років зросла ціла плеяда молодих талановитих науковців, яких охоче запрошують викладати в інших навчальних закладах та виступати на конференціях. Кого Ви могли б назвати із цього грона та в якій царині вони працюють?

Щоб відповісти на це запитання конкретно, треба було б підготуватись. Але відразу мені спадає на думку ім’я Олі Босак — випускниці нашого університету, яку особисто Віктор Ющенко запросив працювати у Секретаріаті Президента. Вона працювала там успішно. А зараз змінила місце праці і працює у Віри Нанівської, яка очолює цікаву освітню установу. Віра Нанівська тривалий час і дуже наполегливо боролася за те, щоб Оля Босак працювала саме з нею, цінуючи її вишкіл, який вона отримала в УКУ.

Наші випускники часто доповнюють свою освіту за кордоном, але не лишаються там (хоч їх також часто запрошують там працювати), а повертаються, працюють у нас викладачами, очолили різні відділи нашого університету. Для прикладу, Тарас Добко й Володимир Турчиновський, здобувши докторати в Ліхтенштайні, стали членами ректорату УКУ. Це наші молоді кадри, наша надія, нове покоління українських богословів, філософів, істориків, філологів і соціальних працівників.

Наведу ще такий факт. Серед докторантів Біблікуму — інституції в Римі, яка на найвищому рівні в Католицькій Церкві займається дослідженням Біблії, — до недавніх пір не було жінок. Після того, як Ватикан дозволив жінкам-богословам навчатися й захищати докторати в цій інституції, серед 20 докторанток з усього світу п’ятеро чи шестеро були з УКУ. Цей факт промовисто свідчить про те, що ми надаємо якісну богословську освіту. Це відзначають і багато наукових інституцій світу, де наші випускники продовжують своє навчання. Важливо й те, що ми надаємо освіту жінкам, — явище, яке в католицькому світі не дуже поширене. Як бачите, і в цьому сенсі Український католицький університет доволі революційний.

У вашому університеті працюють викладачі з різних країн світу. Чи швидко їм вдається адаптуватися до місцевих умов та знаходити спільну мову з колективом?

Так, безумовно. Це насамперед Джеффрі Виллс, професор із Гарварду, який надзвичайно допоміг нам при становленні, та й досі є для нас світилом і просто улюбленцем університету. Це Роберт Тафт із Ватикану, о. Юрій Аввакумов з Німеччини і дуже багато інших професорів, які зробили помітний внесок в атмосферу УКУ та розвиток знань і світогляду наших студентів...

Але я хотів би тут сказати про двох священиків українського походження з Канади — отців Андрія Чировського та Петра ґаладзу, які приїжджають до нас на виклади і, зокрема, подають нам приклад священика, ще не дуже звичного для нашого релігійного контексту. А саме священика, який не тільки добре відправляє релігійні треби, а й є живою людиною, з якою цікаво спілкуватися, з гумором і жертовністю, який запалює людські серця, поглиблює в них відчуття Божої присутності. Свіжий приклад: ці двоє отців улітку провадили богословську школу в Унівській лаврі для наших викладачів і працівників, які не мають богословської освіти. Відверто кажучи, майже половина учасників цієї школи їхали до Унева лише з почуття обов’язку, але повернулися звідти переродженими. Вони отримали від цих отців не просто богословські знання, а й духовне наповнення. Це та модель, якої ми прагнемо у богословській освіті: не просто давати знання, а наповнювати його моральними засадами.

В Україні з цим проблема. Наведу приклад Дмитра Табачника, нинішнього віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань. Якщо говорити про його освіту чи інтелектуальний вишкіл — я не маю претензій. Це чоловік освічений, він уміє говорити цікаво. Але з мораллю він має велику проблему. Причому я маю на увазі не традиційне розуміння моралі, яке мають люди, скажімо, на селі (наприклад, скочив у гречку — значить, ти вже аморальна особа). Я маю на увазі те, що ця людина є носієм принципу — моральне те, що вигідно мені. І саме ця викривлена моральність, яка штовхнула його до висловлювань, які є образливими щодо українського народу, і спонукала нас із Євгеном Сверстюком виступити з вимогою, щоб уряд відправив його у відставку як людину, що не має права працювати на державній посаді з гуманітарних питань в Україні. На цьому прикладі я хотів показати, якої шкоди може завдати суспільству освічений інтелект, не огранений моральними засадами.

Я гадаю, що Дмитра Табачника ставили на цю посаду з певним умислом. Представники уряду Віктора Януковича, які сьогодні святкують своє повернення на вулицю Грушевського, не приховують, що їм потрібні саме такі кадри, які навіть не маскують своїх антиукраїнських настроїв. І віце-прем’єр-міністр із гуманітарних питань Табачник є уособленням неприязні до всього українського, національного. А чи відчуваєте ви з боку світської влади якусь настороженість чи несприйняття? Як вона до Вас ставиться?

Певні зміни у ставленні влади до нас помітні. З 1994 року, коли Львівська богословська академія відновила свою діяльність, ми добивалися в Міністерстві освіти України, щоб богослов’я було визнане як вузівська дисципліна. І ми якось почули там від одного з чиновників «крилату» фразу: «Ну, знаєте, можливо, теологію ми ще колись і визнаємо, але богослов’я — ніколи!» Цей «освітянин» не знав, що теологія і богослов’я — це одне й те саме. Ось із чого ми починали... Сьогодні богослов’я в Україні визнане — передусім завдяки зусиллям Українського католицького університету, але також і завдяки політичній волі Віктора Ющенка. Так що є певна динаміка.

Сьогодні слова «католицький» чи «релігійний» вже не діють на людей, як червона ганчірка на бика. Звичайно ж, є люди типу Наталі Вітренко та її «сотоваріщей», які можуть сприймати релігію тільки у зв’язку з Московським патріархатом. Отже, залишаються певні групи інерційного ставлення до релігійного поля України, але все ж країна разюче змінилася порівняно з кінцем 80-х років у кращий бік, особливо після Помаранчевої революції. Свобода віросповідання в Україні таки виявилася захищеною чи не найсильніше на пострадянському просторі. Загалом українці розуміють право іншої людини вірити по-своєму. Це настільки прижилося, що зараз викликає здивування, коли хтось ставить під сумнів чуже право думати чи вірити в Бога інакше. Я вважаю, що ця психологія увійшла в плоть і кров усього народу. Це підтвердження того, що український народ увібрав у себе принципи свободи на досить доброму рівні.

На завершення нашої розмови я хотів би пригадати цікаву дискусію, яку мали українські дисиденти з Л. Алексєєвою, яка приїхала до Києва з Москви на святкування 30-річчя Української Гельсінкської Групи. Ми говорили про те, що в нас стало усе погано: мовляв, наші політики знову все завалили, розтринькали капітал Помаранчевої революції й так далі. А Людмила Алексєєва лише усміхалась: «Що ви мені кажете? Я можу, звичайно, припустити, що ви кажете правду, але мене більше переконують деталі, які ваше око навіть не помічає, бо ви вже до них звикли. А моє око — людини, яка приїхала з Росії, — ці деталі дуже тонко помічає. Мій висновок такий: рівень свободи, який маєте ви, незрівнянно вищий за рівень свободи в Росії».

Звичайно, було приємно почути такі слова. Хоч ми й не думали відмовлятися від критики того, що у нас відбувається. Та при цьому важливо усвідомлювати, що ми, громадяни України, повинні критикувати наших правителів, це є наш обов’язок (тим більше, що вони часто роблять очевидні помилки), але разом з тим ми не можемо гнівити Бога надмірною критичністю, тому що маємо такі здобутки, які відібрати від нас уже дуже важко. І заслуга Помаранчевої революції в цьому — просто величезна!

Пане Маринович, якою є Ваша заповітна мрія?

 На це запитання відразу навіть важко відповісти. Напевно, усе, про що ми з Вами говорили, вкладається у цю мрію. Я не хочу бути банальним, кажучи про такі очевидні речі, як наповнення української незалежності важливим змістом. Скажу так: я вірю у нове пробудження мого народу, в утвердження ним своєї свободи. І твердо вірю в те, що він більше ніколи не допустить наруги над собою! А моя мрія полягає в тому, щоб усе це відбулося знову з великою гідністю і без насильства!

Дуже дякую Вам, пане Маринович, за розмову і бажаю від імені читачів часопису міцного здоров’я та творчих успіхів на плодючій освітній ріллі.

Розмову вів Володимир ПАВЕЛЧАК,
головний редактор тижневика «Час і події» (Чикаго).
http://www.universum.org.ua/

 

Див, також:  http://archive.khpg.org.ua/index.php

Бюлетень "Права Людини", 2007, №23

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори