пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200725
№25
2007

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

10.09.2007

Заява громадських організацій, громадських діячів, ЗМІ та журналістів з приводу конституційної реформи

   

Необхідність виправлення помилок, зроблених у процесі конституційного становлення української держави є нагальною необхідністю. Від початку передвиборчої кампанії різні політичні сили пропонують різноманітні варіанти проведення конституційної реформи в Україні. Вони включають в себе як різні співвідношення прав і повноважень органів влади, так і різні способи внесення змін до Основного Закону включно з ухваленням цілковито нового документу.

У зв’язку з цим громадські організації та їх лідери з більшості регіонів України звертаються до політичних сил та органів влади із застереженням – ухвалення нової Конституції не може бути справою лише якоїсь однієї партії чи тих людей, для кого політика є професією або сферою занять. Україна потребує нового суспільного договору між громадянами, закріпленого новою редакцією Конституції.

Суспільний договір як комплекс принципів та правил співжиття у суспільстві – це справа самого громадянського суспільства, а влада – система забезпечення погодження, захисту та реалізації інтересів суспільства. Конституцію має ухвалювати громадянське суспільство, а ті громадяни, що беруть на себе виконання політичних функцій у державі, мусять її дотримуватися.

 

Тому ми, представники громадянського суспільства, заявляємо:

 

1.  Саме громадяни України мають бути дійовими особами конституційного процесу, оскільки йдеться про фактичне заснування ними власної держави. Громадяни, як засновники держави, мають виробити правила власної самоорганізації, організації системи управління та умови найму й функціонування менеджерів - політиків.

 

2.  Новообрана Верховна Рада VI-го скликання має ухвалити лише ті зміни до Конституції, що передбачатимуть скликання установчих зборів – Конституційної Асамблеї для прийняття нової Конституції України.

 

3.  Делегати Конституційної Асамблеї мають бути обрані лише громадянами України і не будуть мати права обиратися до будь-яких органів державної влади протягом наступних 10 років.  Вони і ухвалять Основний закон не для себе чи своїх партій, а в інтересах загального блага суспільства й громадян.

 

4.  Ухвалена Конституційною Асамблеєю Конституція після широкого громадського обговорення має бути введена в дію рішенням Всеукраїнського референдуму прямої дії. Після  цього необхідно провести почергово вибори місцевих та центральних органів влади.

 

Будь-які спроби нав’язати суспільству штучну партійно-коаліційну конституцію рішенням парламенту, провести дорадчо-опитувальний, зі спірними питаннями, референдум або винести на всенародне голосування текст, розроблений виключно юристами-конституціалістами – є спробами маніпулювати громадською думкою і приречені на збурення нових суспільних конфліктів. Це означатиме неефективність Конституції через невизнання її частиною суспільства та її тимчасовість, оскільки для руху країни вперед усе одно доведеться повертатися до відправної точки.

 

КОНСТИТУЦІЯ – ЦЕ ЗАНАДТО СЕРЙОЗНО, ЩОБ ДОВІРЯТИ ЇЇ ПОЛІТИКАМ!

 

1.  Комітет моніторингу свободи преси в Криму

 

2.  Донецьке відділення Комітету виборців України

 

3.  Кіровоградська асоціація "Громадські ініціативи"

 

4.  Краснодонська незалежна профспілка гірників шахти ім. М.П.Баракова

 

5.  Луганська обласна громадська правозахисна жіноча організація "Чайка"

 

6.  Український культурологічний незалежний часопис Ї

 

7.  Асоціація платників податків Львівської області

 

8.  Лабораторія соціальних досліджень Центру підтримки приватної ініціативи, м. Львів

 

9.  Громадський форум Львова

 

10.  Газета «Львівська газета»

 

11.  ГО «Ліга жінок-виборців 50/50», м. Львів

 

12.  Львівський обласний осередок ГО «Всеукраїнський проект захисту прав лікарів»

 

13.  Львівський обласний осередок ГО «Експерти України»

 

14.  Об’єднання вільних профспілок медичних працівників Львівської області

 

15.  Український культурний рух

 

16.  Товариство співвласників житла, м. Львів

 

17.  Інтелектуально-фаховий форум, м. Львів

 

18.  Асоціація дитячих екологічних осередків «Довкілля», м. Львів

 

19.  ВГО "Успішна Україна"

 

20.  ГО "Інститут сучасних проблем України", м. Київ

 

21.  Газета "Контраст", м. Київ

 

22.  Газета «Інформаційний бюлетень», м. Кременчук

 

23.  НГО «За права кожного», м. Кременчук

 

24.  Сумське обласне відділення Комітету виборців України

 

25.  Конотопське товариство споживачів і платників податків «Гідність»

 

26.  Сумське міське відділення КВУ

 

27.  Сумський обласний комітет молодіжних організацій

 

28.  Сумська обласна організація «Сумський прес-клуб»

 

29.  Сумський громадсько-політичний  центр «Відкрите суспільство»

 

30.  Еколого-гуманітарне об’єднання «Зелений світ»

 

31.  Харківська правозахисна група

 

32.  Харківське відділення Комітету виборців України

 

33.  Харківська правозахисна організація "Права людини"

 

34.  Херсонський обласний Фонд милосердя та здоров’я

 

35.  Газета «Вгору», м. Херсон

 

36.  Херсонська міська громадська організація  «Розвиток»

 

37.  Громадська організація «М’АРТ»

 

38.  Луганська обласна громадська організація «Наш Вибір»

 

39.  Притула Володимир, Сімферополь,  голова Комітету моніторингу свободи преси в Криму

 

40.  Вольвач Петро, Сімферополь, Кримський Незалежний центр політичних дослідників і журналістів

 

41.  Жих Віктор, Дніпропетровськ, радник з питань маркетингу Української аерозольної асоціації

 

42.  Букалов Олександр, Донецьк, голова ради правозахисної організації «Донецький Меморіал»

 

43.  Ткаченко Сергій, Донецьк, керівник Донецького відділення Комітету виборців України

 

44.  Горбач Володимир, Київ, голова Експертної ради Інституту Євроатлантичного співробітництва

 

45.  Дацюк Сергій, Київ, співорганізатор корпорації стратегічного консалтингу «ГАРДАРИКА»

 

46.  Матвієнко Костянтин, Київ, співорганізатор мережі ліберальних клубів України

 

47.  Пінчук Анатолій, Київ, Президент Українського центру розвитку зовнішньоекономічних відносин

 

48.  Метельова Тетяна, Київ - президент ГО "Інститут сучасних проблем України", головний редактор газети "Контраст"

 

49.  Бойко Юрій, Київ, голова правління ВГО "Успішна Україна"

 

50.  Лук’янцева Любов, Кіровоград, президент Кіровоградської асоціації „Громадські ініціативи”

 

51.  Калітвенцев Дмитро, Краснодон, голова Незалежної профспілки гірників шахти ім. М.П.Баракова, координатор Луганської коаліції  «Громадяни за прозорість дій влади»

 

52.  Заливна Лариса, Луганськ, голова правління Луганської обласної громадської правозахисної жіночої організації «Чайка»

 

53.  Ільченко К., Луганськ, голова правління ЛОГО  «Наш Вибір» 

 

54.  Свєтіков Олексій, Сєвєродонєцк, голова Луганського осередку КВУ

 

55.  Возняк Тарас, Львів, шеф-редактор «Українського культурологічного незалежного часопису Ї»

 

56.  Дяків Теодор, Львів, голова асоціації платників податків Львівської області, депутат Львівської міської ради

 

57.  Марков Ігор, Львів, політолог, директор Лабораторії соціальних досліджень Центру підтримки приватної ініціативи

 

58.  Мацех Олег, Львів, голова координаційної ради Громадського форуму Львова

 

59.  Гулик Ігор, Львів, головний редактор «Львівської газети»

 

60.  Репко Дмитро, Львів, заступник голови вільних профспілок медичних працівників України, координатор медичної секції Громадського Форуму Львова, голова об’єднання вільних профспілок медичних працівників Львівської області 

 

61.  Шуляк Олександр, Львів, голова Львівського обласного осередку ГО «Всеукраїнський проект захисту прав лікарів», голова Львівського обласного осередку ГО «Експерти України», професор кафедри урології ЛНМУ імені Данила Галицького

 

62.  Федина Софія, Львів, президент громадської організації «Український культурний рух»

 

63.  Качмар Люба, Львів, голова ГО «Товариство співвласників житла», координатор секції самоорганізації населення Громадського форуму Львова

 

64.  Попель Олександр, Львів, виконавчий директор ГО «Інтелектуально-фаховий форум», координатор секції освітян та науковців Громадського форуму Львова

 

65.  Горбацьо Іван, Львів, заступник директора Львівської асоціації розвитку туризму, координатор туристичної секції Громадського форуму Львова

 

66.  Кульчицька Дарія, Львів, голова ГО «Ліга жінок-виборців 50/50», координатор гендерної секції Громадського форуму Львова

 

67.  Антахович Ігор, Львів, перший заступник голови асоціації дитячих екологічних осередків «Довкілля», координатор екологічної секції Громадського форуму Львова

 

68.  Гайда Микола, Львів, директор обласного комунального підприємства «Управління і реставрація замками і палацами Львівщини», координатор секції збереження історико-архітектурної спадщини міста Громадського форуму Львова

 

69.  Ніколаєв Мирослав, Львів, директор благодійної установи «Джерело», координатор секції благодійних організацій Громадського форуму Львова

 

70.  Корчинський Андрій, Львів, голова асоціації вільних профспілок автотранспортників України, координатор секції профспілок та правозахисних організацій Громадського форуму Львова

 

71.  Толопило Андрій, Одеса, голова правління Одеської правозахисної групи «Верітас»

 

72.  Штекель Леонід, Одеса, головний редактор газети «Правое дело»

 

73.  Просяник Тамара, Кременчук, головний редактор газети «Інформаційний бюлетень»

 

74.  Фельдман Микола, Кременчук, голова НГО «За права кожного»

 

75.  Пономаренко Володимир, Суми, голова Сумського обласного відділення Комітету виборців України, голова Конотопського товариства споживачів і платників податків «Гідність»

 

76.  Захарченко Олексій, Суми, голова Сумського міського відділення КВУ, редактор газети «Молодь.UA»

 

77.  Сахнюк Григорій, Суми, голова Сумського обласного комітету молодіжних організацій

 

78.  Федорина Алла, Суми, голова Сумської обласної організації «Сумський прес-клуб», кореспондент газети «Україна молода»

 

79.  Черняк Віктор, Суми, голова Сумського громадсько-політичного  центру «Відкрите суспільство»

 

80.  Степаненко Олександр, Чортків, голова еколого-гуманітарного об’єднання «Зелений світ», депутат Тернопільської обласної ради

 

81.  Захаров Євген, Харків, співголова Харківської правозахисної групи

82.  Камчатний Михайло, Харків, голова Харківського відділення Комітету виборців України

 

83.  Чумак Юрій ,Харків, заступник головного редактора бюлетеня Харківської правозахисної групи "Права людини"

 

84.  Бімбірайте Наталя, Херсон, голова виконавчого комітету Херсонського обласного Фонду милосердя та здоров’я, член правління Херсонської міської асоціації журналістів "Південь", редактор газети «Вгору»

 

85.  Тютюнник  Алла, Херсон, президент Херсонського обласного Фонду милосердя та здоров’я, член правління Херсонської міської асоціації журналістів "Південь", письменник (член Національної Спілки письменників України), шеф-редактор газети «Вгору»

 

86.  Буров Сергій, Чернігів, голова координаційної ради громадської організації «М’АРТ»

 

87.  Дерев’янчук Геннадій, виконавчий директор ГО "Львівське Товариство у Києві"

 

 

 

 

Катування та жорстоке поводження

11.09.2007 | Ирина Скачко

Кучерук против правительства

   

Государство виновно. Это вердикт Европейского суда по правам человека. Харьковчанин Владимир Кучерук получит двадцать две тысячи евро за то, что пять лет назад не получил в харьковском СИЗО № 27 медицинской помощи. Тогда ему достались удары резиновой дубинкой и семь дней в наручниках.

 – Кучерук был задержан в апреле 2002 года по подозрению в совершении кражи и хулиганства, – рассказывает адвокат, представлявший его интересы в Европейском суде, правовой эксперт Харьковской правозащитной группы Аркадий Бущенко. – Вопрос задержания Кучерука не оспаривался в Европейском суде. Оно было законным. Проблема состояла в том, что Кучерук в течение нескольких лет был болен шизо­френией. С периодами ремиссии, но диагноз его был установлен, он находился на диспансерном учете. Об этом знали органы власти, следователи и администрация СИЗО. Когда Кучерук поступил в СИЗО, ничего не было сделано для того, чтобы обеспечить ему адекватное его болезни медицинское обслуживание. Мне очень трудно говорить о том, что на самом деле происходило, потому что Владимир действительно серьезно болен и не все может рассказать. Я основываюсь только на документах, которые мне удалось добыть. По всей видимости, у него ухудшилось психическое состояние. Когда следователь его направил на судебно-психиатрическую экспертизу, чтобы установить, был ли он вменяем в момент совершения преступления, эксперты не смогли ничего определить и сказали, что его состояние здоровья ухудшилось, он находится в реактивном состоянии и ему необходимо принудительное лечение, и только после того, как он его получит, можно окончательно решать вопрос о вменяемости. То есть он в середине апреля попал в СИЗО, а 29 мая уже было заключение экспертов, которое говорило о необходимости его лечения. Несмотря на это, в начале июня он был снова переведен в СИЗО и помещен в обычную камеру с другими заключенными. Второго июня в камере произошел инцидент – Кучерук напал на одного из заключенных. И только после этого его перевели в медицинскую часть СИЗО. В это время следователь подал представление в суд о применении к нему принудительных мер медицинского характера. Пятого июля суд принял решение поместить его в психиатрическую больницу для принудительного лечения. А восьмого июля он, находясь в медицинской части СИЗО, начал проявлять признаки заболевания, вести себя возбужденно, беспорядочно перемещаться по камере, выкрикивать угрозы, браниться. Персонал медсанчасти вызвал охрану. Поскольку заключенный находился в невменяемом состоянии, он, естественно, не реагировал ни на какие замечания охраны. Ему приказали заложить руки за спину – он не подчинился этим требованиям. После этого охрана ворвалась в камеру, избила его резиновыми дубинками, надела на него наручники. Начальник СИЗО наложил на Кучерука дисциплинарное взыскание: поместил его в карцер на десять суток.

 – Если решение поместить его в психиатрическую больницу было принято еще пятого числа, почему он оставался в СИЗО?

 – Это сложный вопрос. Его должны были немедленно перевести в больницу, даже ранее, чем было принято решение суда. Ведь у начальника СИЗО есть достаточно полномочий, чтоб это сделать. Но он ничего не сделал. Есть в законе положение, которое дает право на обжалование судебного решения в течение пятнадцати дней. И только спустя этот срок оно вступает в силу. Но ведь Кучерук все равно был переведен в больницу ранее истечения этого пятнадцатидневного срока – семнадцатого июля. То есть с восьмого по семнадцатое июля, в течение девяти суток, он находился в карцере, где не получал ни малейшей медицинской помощи – не только в связи со своим психическим заболеванием, но и в связи с теми повреждениями, которые он получил в ходе избиения охранниками, а также из-за постоянно застегнутых наручников. Из девяти суток семь он провел в наручниках! Семнадцатого июля его перевели в психиатрическую больницу №15, где-то в двадцатых числах матери сказали, где он, она посетила сына и нашла его в очень плохом состоянии: он был избит, не говорил, почти не двигался. Единственное, что он мог сказать, это то, что его сильно били. После этого его состояние ухудшилось: в течение нескольких месяцев он вообще не шел на контакт.

 – Мать Кучерука пыталась разобраться в этом деле самостоятельно или сразу обратилась к правозащитникам?

 – Мать написала заявление в прокуратуру и в другие инстанции, чтобы возбудить уголовное дело, расследовать причины нанесения сыну тяжких телесных повреждений. Поднимала и другие вопросы. Почему он, больной, содержался под стражей? Почему ему не была оказана медицинская помощь? Подавала заявления… Уголовное дело так и не было возбуждено. И до настоящего времени не возбуждено.

 – На каких основаниях?

 – Органы власти считали, что все – и избиение, и содержание под стражей в карцере, и применение наручников – все это было законным. В связи с этим они не находят оснований для возбуждения дела и расследования. Что очень смешно – первые две доследственные проверки (проверки, которые проводятся до возбуждения уголовного дела) – дважды проводил начальник СИЗО.

 – То есть проверял сам себя?

 – Начальник СИЗО дважды отказывал в возбуждении уголовного дела, не находя никаких нарушений. И только после очередного постановления Октябрьского суда дело было подано в областную прокуратуру. Но областная прокуратура тоже ничего не сделала по этому делу. Несколько раз ее постановления обжаловали в суде. И одно из постановлений до сих пор не обжаловано в суде, лежит там с 2005 года. Мама Кучерука обратилась к харьковским правозащитникам еще в конце 2002 года. Я представлял Кучерука и в национальных судах. 29 декабря 2003 года я подал жалобу в Европейский суд по правам человека.

 – Почему в Европейском суде дело рассматривалось так долго?

 – Нельзя сказать, что три с половиной года – это долго. Некоторые дела рассматриваются еще дольше. Это дело очень сложное по обстоятельствам, по многим правовым вопросам. Я не удивлен таким сроком… Решение очень большое, достаточно объемное.

 – С какими сложными правовыми аспектами столкнулся Европейский суд в этом деле?

 – На самом деле, сам вопрос о применении насилия – довольно сложный. Ведь Кучерук действительно проявлял себя не самым лучшим образом. Были вспышки насилия, когда он набросился на своего сокамерника. Все это говорило против него, говорило о том, что государство вправе было применять к нему силу. В принципе, применение силы Конвенция о правах человека не запрещает. Она запрещает применение чрезмерной силы. Достаточно сложно было доказать, что государство, в течение нескольких месяцев зная о том, что он тяжело болен, должно было более тщательно подготовиться и применять более мягкие, адекватные средства для того, чтобы его нейтрализовать. Мы доказывали, что его не надо было помещать в одну камеру с другими заключенными, что государство должно было привлечь специалистов, которые могут обращаться с буйными, психически больными людьми без применения палок, резиновых дубинок и наручников. Мы доказывали, что государство могло с помощью седативных препаратов смягчить проявления его заболевания. И прежде всего, государство обязано было как можно быстрее перевести его под надзор врачей в специализированное лечебное заведение. Из-за того, что оно этого не сделало, оно само создало ситуацию, с которой потом боролось. В совокупности нам удалось доказать, что применение силы было чрезмерным, неоправданным. Вопрос о содержании в карцере в наручниках очень сложный… У государства были аргументы, что это предпринималось для того, чтобы Кучерук не нанес вред себе, окружающим, персоналу. Ну и очень осложняло дело то, что Кучерук не мог сам ничего рассказать. Поэтому нам приходилось опираться только на то, что мы получали из официальных документов, которые составлялись в СИЗО.

 – С их получением возникали какие-то сложности?

 – Администрация СИЗО ничего не скрывала, все было задокументировано. Например, о том, что Кучерук содержался в карцере в наручниках, я узнал только из официальных документов СИЗО. Они настолько были уверены, что действуют правильно, что даже не скрывали этого факта... Возвращусь к сложным правовым аспектам этого дела… Масса сложностей возникла в связи с приемлемостью жалобы. Правительство говорило, что расследование не закончено, поэтому мы рано обратились в Европейский суд. Мы говорили, что расследование никогда не закончится, потому что наши власти не умеют расследовать. Так что решение это достаточно сложное, и я надеюсь, что оно будет знаковым для нашей правовой системы. Потому что насилие, грубость и жестокость персонала в отношении заключенных – это рутинная практика. Многие факты в этом деле нам удалось установить благодаря счастливому стечению обстоятельств. А вообще скрыто в этой системе гораздо больше – то, чего мы не знаем и, быть может, никогда не узнаем. Мы специально занимаемся вопросами пеницитарной системы. Я, например, представляю ряд заявителей в Европейском суде, которые утверждают, что в Изяславской колонии в 2001-2002 году происходило массовое избиение спецназом. Было расследование суда в конце июня этого года. Делегация Европейского суда приезжала сюда, чтобы установить факты.

 – Как часто Европейский суд по правам человека выносит вердикт в пользу украинских граждан?

 – А в отношении Украины почти все решения не в пользу государства. Почти все. За исключением единичных решений.

 – Государство действительно выплачивает компенсации?

 – Да. Что касается выплаты компенсации, я не знаю случаев, когда деньги не были бы выплачены. Гораздо сложнее обстоят дела с изменением ситуации в целом. Государство ведь обязано не только выплатить деньги. Решение Европейского суда – это же не налог на нарушение прав человека. Многие государства с большим удовольствием платили бы и дальше эти деньги, чтобы только не трогали их правовую систему, весьма выгодную для власти. Наше государство выплачивает деньги. Но когда речь идет об изменении правовой ситуации – а Украина обязана сделать все, чтобы такие случаи не повторялись, – это крайне сложно… У нас их десятки, таких дел. Ни одного расследования не было проведено. Почему? Не умеют, не хотят. Может, взятки получают с причастных лиц и на этом успокаиваются… Например, дело Афанасьева, которое касалось избиения в райотделе милиции. В 2005 году было постановление Европейского суда, компенсация выплачена давно и без проблем, но… Прокуратура прекрасно знает, кто избивал этого человека. Насколько я знаю, до последнего времени один из этих людей продолжал работать в милиции, другой работал в налоговой милиции. Расследование по делу Афанасьева так и не закончено до сих пор. Та же история, я так подозреваю, будет и с этим делом.

 – А сам вердикт Европейского суда по правам человека не предусматривает, что виновные должны понести наказание?

 – Это не входит в компетенцию Европейского суда. Он только решает – нарушило ли государство в целом право, предусмотренное Конвенцией. А это уже обязанность государства – принять меры общего характера. Суд не решает вопроса о персональной виновности охранника Петрова, или начальника СИЗО Ткаченко, или прокурора Синчука. Это проблемы нашей внутренней власти. Если прокурор Синчук захочет навести порядок в харьковском СИЗО, он сможет сделать из него блистательное учреждение, куда проситься будут. Если он не захочет этого сделать, все так и останется на своих местах. А кто должен стимулировать прокурора Синчука? Я не знаю: Президент, генеральный прокурор, парламент? Хотя прокуратура – крайне неподконтрольный государственный инструмент, непонятно, кому она отчитывается…

 – Есть статистика, сколько дел, связанных с неправомерными действиями милиции, находятся сейчас в Европейском суде?

 – Нет. Эти процедуры закрытые, даже правительство не знает, какие жалобы есть в Европейском суде. Я знаю, что подавляющее большинство дел касается уголовного процесса. Это применение пыток, использование доказательств, полученных под пытками, незаконные аресты. И очень скоро нас ждет поток решений Европейского суда по правам человека, связанных с уголовными процедурами.

http://www.mediaport.info/gazeta/print.php?gazeta_id=276&material_id=13

Від редакції «ПЛ»: З повним текстом прес-релізу стосовно Рішення Європейського суду усправі Кучерук проти України можна ознайомитися на сайті http://khpg.org/index.php?id=1189521102

 

Захист від дискримінації

13.09.2007
джерело: mignews.com.ua

Европейский суд не признал нарушений при записи имени в украинском паспорте

   

Согласно сообщению суда, Дмитрий Булгаков родился на территории бывшей советской Белоруссии, его свидетельство о рождении было оформлено на русском языке. В 1990 году, когда Булгаков уже проживал на территории бывшей советской Украины, он получил паспорт гражданина СССР, в котором его имя было написано на русском и украинском языках.

В этом паспорте на украинском языке имя было написано как «Дмітрій Владіміровіч». В 1997 году он получил паспорт гражданина Украины, в котором на украинском языке его имя уже было написано как «Дмитро Володимирович». В 1998 году Булгаков решил оформить заграничный паспорт, при этом он должен был указать свое имя на английском языке как «Dmytro», то есть так, как это звучит на украинском языке. В связи с этим он решил оспорить такую украинизацию его имени во внутреннем паспорте и обратился в суд с жалобой на нарушение его права на идентичность имени, требовав выдать новый паспорт, где имя на украинском языке указывалось бы как «Дмітрій Владіміровіч».

Кроме того, он требовал выплатить ему компенсацию в размере 1,7 тыс. грн за нематериальный ущерб. В результате рассмотрения дела в судах Верховный суд АР Крым отказал удовлетворить жалобу истца. Тогда Булгаков обратился в Европейский суд по правам человека, так как считает себя жертвой неправомерного вмешательства в его личную жизнь, а также жертвой дискриминации.

Однако Европейский суд не признал нарушения прав истца. Суд мотивировал своё решение тем, что Булгаков не исчерпал возможности внесения изменений в написание своего имени и не воспользовался существующей для этого процедурой, которую суд охарактеризовал как не слишком сложную.

 

13.09.07

См. сообщение на сайте Европейского суда по правам человека (на англ. яз.) -

http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?item=1&portal=hbkm&action=html&highlight=Bulgakov&sessionid=2157578&skin=hudoc-pr-en

Кримінально-виконавча система

15.08.2007
джерело: www.helsinki.org.ua

Доступ громадськості до місць позбавлення волі постійно обмежується

   

14 серпня громадська організація „Донецький Меморіал” поширила відкритий лист до керівництва Державного Департаменту з питань виконання покарань з приводу постійного обмеження доступу громадськості до місць позбавлення волі. До сьогодні, керівництво цього департаменту ставиться до громадськості, як до „зайвих клопотів”. Тим часом, відсутність відкритого доступу громадськості сприяє росту порушень прав і свобод ув’язнених та персоналу місць позбавлення волі, що постійно утаємничується керівництвом.

В.о. Голови Державного департаменту України

з питань виконання покарань Ільтяю М.П.

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ

Шановний пане Ільтяй!

Громадська правозахисна організація “Донецький Меморіал” звернулася наприкінці червня 2007 р. до Державного департаменту з питань виконання покарань з приводу прийняття розпорядження, згідно якого доступ громадських організацій та журналістів до установ виконання покарань обмежується кількома годинами на тиждень – тільки по суботах та неділях у суворо визначений час. 

У листі-відповіді № 5-3453/Іл. від 01.08.2007 р. Ви повідомляєте, що вказівку, яка суттєво обмежує можливості  відвідин установ виконання покарань громадськістю, прийнято „для додаткового впорядкування доступу до установ представників засобів масової інформації та громадських організацій”.

Звертаю Вашу увагу на те, що доступ до установ представників громадськості врегламентований ст.. 24 Кримінально-виконавчого кодексу України, а будь-які доповнення цієї норми можуть тільки розширювати можливості доступу, а не звужувати їх. Про це Ви можете пересвідчитись, прочитавши ст. 22 Конституції України, яка забороняє при нормотворчості звужувати наявний зміст та обсяг прав. А саме таке звуження передбачає вказівка Департаменту.

До того ж, цю вказівку не можна вважати такою, що відповідає нормі Європейських пенітенціарних правил, яка міститься у п. 90.2, де сказано:

„Пенітенціарне керівництво мусить сприяти скрізь, де це доречно, залученню громадян добровільно працювати в пенітенціарних установах”.

Ваше твердження про те, що „відвідування установ виконання покарань та слідчих ізоляторів потребують додаткових заходів для забезпечення безпеки, що відволікає персонал від виконання безпосередніх обов’язків” свідчить про те, що й досі керівництво Департаменту розглядає  співпрацю з громадськими організаціями як діяльність, яка не входить  до безпосередніх обов’язків персоналу, а є чимось зайвим, другорядним, „додатковим”, не обов’язковим. Такий підхід суперечить процитованій нормі Європейських пенітенціарних правил та п. 4.8 Положення про Департамент, який наголошує, що „Департамент... забезпечує... залучення до виховної роботи представників... громадських організацій”. Натомість обмеження залучення кількома годинами на тиждень не відповідає змісту зазначеного п. 4.8 Положення про Департамент.

Крім того, Ви стверджуєте, що ”скарг та нарікань з приводу перешкоджання у доступі до установ від жодної громадської організації... не надходило.” По-перше, факт відсутності скарг та нарікань не може бути аргументом для впровадження не передбачених законом обмежень для відвідувань установ, які, до речі, не відповідають стандартам діяльності кримінально-виконавчої системи демократичної країни.  

По-друге, Ваше твердження не співпадає з реальністю, оскільки існує чимало прикладів такого перешкоджання. Достатньо згадати численні перешкоди, які давно та регулярно чинить один з керівників Волинського управління Держдепартаменту п. Стфановський у відвідуванні установ заступнику голови спостережної комісії при Волинській облдержадміністрації, активісту благодійного фонду п. Корнієвському Г. З цього приводу п. Корнієвським доправлені численні скарги, проте протиправна діяльність  п. Стефановського не припиняється То ж Ваше твердження про відсутність скарг має причиною скоріше Вашу погану поінформованість у цій сфері, а не бездоганність діяльності Ваших підлеглих.. Що ж стосується заходів реагування з боку вищого керівництва відомства на такі протиправні дії, то керівництво Департаменту нещодавно навіть представило п. Стефановського до нагородження відзнакою Кабміну. Невже працівники, які перешкоджають діяльності громадських організацій та порушують вимоги закону, керівництвом Департаментом особливо цінуються?

До того ж на інших прикладах вже добре відомо, що відсутність скарг у Департаменті на дії його посадовців та персоналу часто є штучною завісою справжніх проблем та слугує викривленню реального стану справ.

Я знову наполягаю на тому, що започатковане обмеження доступу громадськості до установ виконання покарань є невиправданим, не відповідає європейським стандартам відкритості пенітенціарної системи

Таке обмеження доступу до установ суттєво ускладнює роботу із засудженими, яку ведуть громадські організації, звужує їх можливості надання правової, психологічної або іншої допомоги засудженим у робочі дні тижня. Таке обмеження змушує громадські організації та журналістів, які зазвичай працюють, як усі –  за звичайним графіком з понеділка до п’ятниці із вихідними у суботу та неділю, працювати ще й у вихідні дні.

Такі умови відвідин установ громадськістю зводять нанівець можливості для громадського контролю установ виконання покарань. Ці можливості на сьогодні і так вкрай невеликі, а коли громадські організації будуть змушені здійснювати такий контроль за графіком, встановленим Департаментом, та лише декілька годин на тиждень, це стане зовсім профанацією.

Факт впровадження такого розпорядження зайвий раз свідчить про те, що Департамент вкотре за начебто правильними словами  про демократизацію та гуманізацію системи насправді чинить дії, які суперечать цим висловам, максимально обмежує доступ громадськості до установ, що робить систему виконання покарань ще більш закритою

Такий підхід до важливих питань взаємодії з громадськістю дуже турбує, тому що створює умови для широкого порушення прав людини в установах системи.

Я знову наполягаю на якнайскорішому скасуванні вказівки і прошу Вас найближчим часом відмінити її.

Вашу відповідь прошу надіслати за адресою нашої організації.

Голова ради правозахисної

організації „Донецький Меморіал”

голова Пенітенціарного Товариства України

Олександр Букалов

Погляд

23.08.2007 | Євген Сверстюк
джерело: www.forumn.kiev.ua

Захист національної гідності

   

Усі ми тягнемо на собі великий тягар колоніального і тоталітарного минулого. Для свідомих громадян то прикрість і ганьба. Для декого – солодка рабська звичка. Бо раби споконвічно мали нахил до ідолопоклонства і любили насильство.

Як у ХХ ст. руйнували пам’ятники старим ідолам і як будували ще за життя новим вождям – це може стати темою цікавого дослідження. Для руйнування було завжди достатньо аргументів. Але для будування досить було кількох підлабузницьких чи продажних голосів, і ніхто не смів виступити з розважними аргументами. Ця «демократична» рабська традиція – «прислухатися» до голосів «знизу», підказаних хитрунами «зверху», на жаль, жива. Ми від неї не очистилися.

Не важко здогадатися, хто в ХХІ ст. каламутить воду, хто хапається за минуле і хоче воскресити повалених ідолів Російської імперії. Смішно говорити, що хтось хоч трохи обізнаний з особою Катерини ІІ, хоче будувати їй пам’ятник з поваги до цієї особи. Для цього досить було б купити статуетку і поставити у себе на столі.

Але коли ви хочете від нашого імені і для нас воскресити це страховисько, то в цьому не важко побачити лукавий задум – порізнити й посварити людей і пригасити у них прагнення очищуватися від усякої скверни.
Адже досить зібрати про неї думки відомих в Росії людей, висловлених ще за царського режиму, щоб зрозуміти, що демократичним шляхом таких покійників не оживиш. Тільки хитрість і підступність, а також зневага до скривджених нею народів, неповага до Української держави диктує ті голоси, забезпечені фінансовою підтримкою.

Нечисті сили не тільки захищають пам’ятники організаторам большевицького Терору і Голодомору – вони хочуть людям закрити небо ненависними символами насильства, розбою і розпусти. Нас, звичайних людей з нормальними поняттями, мільйони. Але нечестиві були завжди певні, що організована і профінансована група вріжеться в народне тіло, як ніж у спину. А далі вже вступає в дію логіка доконаних фактів.
Цим листом я б хотів закликати своїх співгромадян до очищення – і в тому розумінні, щоб не засмічувати свого довкілля. І в тому розумінні, щоб не отруювати атмосферу співгромадянам недобрими випарами.

Багато людей у нас, і на Заході задумуються над бездарністю політичної еліти, що в такій багатій Україні зуміла організувати таку бідність народу. Але не багатьом спадає на думку придивитися, чим займаються різні гонителі – партійці, нині привілейовані «державотворці». Їхній деструктивний спосіб мислення не змінився. Вони не можуть ще раз депортувати кримських татар, але вони не здатні думати, як повернути людям свободу. У такій голові зароджується темна думка поставити над людськими головами ненависний символ – замість того, щоб побудувати пристрій для перетворення сонячної енергії на електричну.

Якщо не можете любити свого ближнього, то принаймні не травмуйте його насильством, поганими вчинками і паскудними словами. Стан довкілля або добрий для всіх, або поганий для всіх. Як правило, отруїться найперше той, хто довкілля псує. І не буває так, щоб лиходій пожав добрий посів. Ставте собі статуетки царів на столі, крутіть собі попсу у своїх слухавках, але не ганьбіться перед людьми і перед усім світом на площах міст. Люди! Шануйте один одного.

У країні, де немає пам’ятника і навіть немає могил мільйонам наших рідних – жертв державного Голодомору, мільйонам жертв державного Терору, раби будують пам’ятники засновниці кріпацтва!

Чим вона ще запам’яталась в нашому народі? Передусім фізіологічною активністю. Вона, за словами О.С. Пушкіна, «и умерла, садясь на судно». На честь її параші в тюрмах в українському народі називають «катеринками». Вона стала грандіозним символом розпусти. То хіба цього ще мало для увічнення її імені? А посткомуністичні раби і в Сімферополі , і в Одесі хочуть її увічнити в серцях на місці Леніна. Може вони хочуть накинути народам незалежної України думку про вічність кріпацтва?

 

 

Сверстюк Євген Олександрович – відомий український письменник, доктор філософії, колишній політв”язень. Є автором багатьох книг, численних есеїв і статей із літературознавства, психології, філософії та релігії, перекладів із німецької, англійської та російської мов. Лауреат Шевченківської премії та Міжнародної премії ЮНЕСКО. В Україні і на Заході відомий від 60-х рр. як учасник національного опору, один з організаторів “самвидаву”. Відбув 12-річне ув’язнення і заслання у радянських таборах за літературні твори, зокрема за книжку “Собор у риштуванні” (Париж, 1970). Нині редактор всеукраїнської газети “Наша Віра”, Президент Українського ПЕН-Клубу, співорганізатор ВГО “Громадянська Позиція”.

 

Див. також:  http://archive.khpg.org.ua/index.php?id=1113995148

 

Погляд

17.09.2007 | Інна Сухорукова

Яка політика – така й медицина

   

Сюжет цієї статті починається не з політики, і коріння цих подій були зовсім не в політиці. Отож бо і почнемо не з неї.

Я знаю багатьох лікарів, справжніх фахівців і одночасно людей вкрай відповідальних, які пішли з улюбленої роботи. І не тому, що їх не цінували і не поважали колеги, начальство, і, насамперед, їхні пацієнти. Ні, всі вони були лікарями вищої категорії, двоє з них – завідуючі відділеннями в різних медичних сферах.

Мотивація ж була кожний раз однакова: «не можу дивитися на хворого, думаючи про те, чи є в його кишені для мене гроші». І ще: «не можу призначати малозабезпеченим ліки, які їм не напевно не допоможуть, а на інше вони не мають грошей, не можу фахово обстежити пацієнта, бо необхідні дослідження дорого коштують».

Деякі з цих лікарів стали викладачами, деякі – пішли у приватні медичні заклади. Бо там легально – платні медичні послуги. І ніхто туди не йде в надії на «кваліфіковану безоплатну медичну допомогу», як це прописано і в статті 49 Конституції України, і в Основах законодавства про охорону здоров’я. Але тільки в цих законодавчих актах і живе зараз безоплатна медична допомога. Більше вона ніде не існує.

Жалюгідна зарплатня лікарів вражає. Бо в усіх країнах, де політикум і суспільство не так розділені, як в Україні, – і політики, і громадяни однаково розуміють, що від того, наскільки забезпечена коштами медицина, наскільки комфортно почуваються медики, – залежить здоров’я нації. Отже, відповідно й заробітна плата у лікарів в цих країнах чи не найвища серед бюджетників. У цих країнах є й розгалужена мережа приватних лікарняних закладів – страхових компаній, які знаходяться під жорстким державним контролем в сенсі якості надання медичної допомоги. Медики державних і недержавних закладів зазвичай отримують однакову зарплатню, відповідну фаху і кваліфікації.

Лікар-бюджетник в Україні отримує непристойно низьку зарплатню, на яку він і сам не проживе, – не те, щоб прогодувати родину.

Не всі медики можуть і хочуть замість своєї професійної діяльності викладати. Не всі спеціалісти потрібні в приватних поліклініках. Хірурги, акушери-гінекологи, реаніматологи в діагностичних центрах не потрібні. А приватних лікарень дуже мало. От і бідкаються наші лікарі. Працюють, якщо ситуація в лікарні дозволяє, на декількох місцях роботи. Роботу медсестер виконують: то ставлять крапельниці, то за хворими у вільний час доглядають. Можна собі уявити, в якому стані при такому навантаженні вони приходять до своєї лікарні до хворих, чи майбутніх мам, чи дітей. Зарплатня, звичайно, не єдина причина лікарських помилок і порушень прав пацієнтів, але одна з найголовніших

На жаль, партії, що балотуються до Верховної Ради, не мають чіткого розуміння, що і як саме робити з реформуванням медичної галузі. Про що свідчить круглий стіл, який провели кореспонденти «Дзеркала тижня» з представниками провідних партій. Всі розуміють, що потрібне обов’язкове медичне страхування і приватне медичне страхування, але ніхто чітко не розуміє, яким чином його вводити.

Тим часом медики, які, як і вчителі, були і, на жаль, є найзалежнішими бюджетниками, поступово починають розуміти, що їм нічого втрачати. Їх праця, пов’язана з постійним ризиком в умовах епідемії гепатитів, СНІДу і туберкульозу, не годує їх. А нелегальне отримання коштів від хворих дуже небезпечно. Крім того, що сумлінні лікарі ще й не можуть переступити через норми моралі. Будь-якої миті лікар, який не є посадовою особою, може стати об’єктом переслідування з боку правоохоронних органів, власного керівництва, тощо. Ще гірше тим, хто має адміністративну посаду в медичному закладі. За будь-які порушення бюджету,Ю наприклад, мати в лікувальному закладі двох додаткових санітарок замість одного вахтера, він може сплатити не тільки шалений штраф, а й бути позбавленим волі. Медицина – найкорумпованіша галузь в країні, але в цьому винна, насамперед, держава, яка поставила лікарів в принизливе і безвихідне становище.

Таким чином ми плавно «допливаємо» до політичного джерела.

Спершу про контекст події: до Харкова завітав наш прем’єр, пан Янукович. Серед інших установ він мав відвідати й пологовий будинок № 4, і щось там йому, будинку тому, подарувати. Це так повелось у наших перших, других і третіх осіб, кудись приходити (бажано до дітей чи ветеранів) і щось дарувати. На загальному стані справ такі відвідини не відбиваються. Але візити такі дуже в моді. Особливо перед виборами під гаслом «приємні дрібниці».

Лікарі 4-го пологового будинку вирішили використати таку нагоду і розповісти тому прем’єру про свій біль і свої труднощі.

Вони заздалегідь підготували гасла: «Лікарям – статус держслужбовця», «Піклування і зарплатню – лікарям», тощо. Ніякої політики в цих гаслах не було. Але головний лікар пологового будинку № 4 злякалась, мабуть, до полусмерті. Завідуючі відділеннями почали вихоплювати гасла з рук лікарів. А міліціянти, які відділяли пана прем’єра від медичного люду, закривали гасла своїми тілами і пояснювали такі дії тим, що на будівлях є снайпери, які можуть почати в медиків стріляти! Що це за снайпери, від яких треба охороняти електорат – це особливе питання.

А ось неприємності у лікарів почались відразу після відвідин прем’єра. На них почався тиск з боку адміністрації пологового будинку. А до однієї з активісток-лікарів навіть завітала міліція. Прямо до гуртожитку, де вона мешкає із своїм сином. Він був у відпустці, то можна зрозуміти, як злякалась жінка, коли побачила міліціянтів. Вона подумала, що щось трапилось з її сином!

Працівники міліції вимушені були показати документи прискіпливій черговій біля входу. Отже, прізвище одного з них нам відомо. Ми знаємо і райвідділ, в якому він працює.

До серйозних «розборок» з лікарем не дійшло, бо гості запитали, чи вона одна вдома. Але господиня була не одна: у неї працював робітник, який клав плитку в кухні. Як тільки міліціянти про це дізналися, їх як вітром видуло. Скоєння якого саме «злочину» хотіли приписати доблесні правоохоронці жінці-лікарю – невідомо. Зрозуміло лише те, що за присутності «зайвих вух» вони цього робити не насмілилися.

Наразі, ми не можемо напевно стверджувати, що міліціянти приходили через виступ лікарів перед прем’єром. Але погрози адміністрації і збіг у часі є дуже й дуже красномовними.

Ось так! Отримуйте, любі лікарі, жалюгідні копійки – і мовчить собі в ганчірку! Бо політикам не до ваших проблем. Вони впевнені, що їх, якщо треба, полікують у Феофаніі або за кордоном. Це вони даремно так думають. Бо бувають випадки, коли не доїдеш ані до Феофаніі, ані, тим більше, за кордон.

Ось така у нас політика, і така медицина.

14-09-2007

Жертви політичних репресій

05.09.2007 | Оксана Пеленська
джерело: memorial.kiev.ua

Путівник імперією зла – довідник сталінських концтаборів

   

У Празі вийшов «Путівник імперією зла» – перший і єдиний на сьогодні довідник сталінських концтаборів на теренах колишнього СРСР і в країнах-сателітах. Його автор – відомий чеський дослідник Владімір Бистров включив до книжки назви, адреси і докладну інформацію про кількість ув’язнених у 2,100 таборах, у тому числі й у Польщі, Словаччині та Чехії.

«Сіблаґ» – його табори були розташовані на неосяжних просторах між Іртишем та Єнісеєм і за умовами утримання належали до найсуворіших. «Сіблаг» – потужна винищувальна машина – проіснував чи не найдовше – 31 рік, його таборами пройшов 1 мільйон 305 тисяч в’язнів, скільки з них вижило – невідомо. В’язні прокладали дороги в тодішньому Туруханському краї, добували вугілля, працювали на лісоповалах, будували цегляний завод у Міріїнську.

Як зазначає Владімір Бистров, серед них були і чехословацькі громадяни. Сьогодні, на жаль, Європа мало інформована про ці події:

«Ми, звичайно, віримо в досвід, який має Європа з нацистськими таборами, та при цьому ми не усвідомлюємо, що в Радянському Союзі табори – це був окремий світ, який протягнувся на майже одне століття. Табори були частиною життя людей», констатує дослідник.

Ми і вони. Мала зона і велика зона

Після війни досвід радянських концтаборів перетнув кордони колишнього СРСР. З довідника дізнаємось, що серед перших у Чехії в грудні 45 року запрацював табір у Празі, потім у Брно, Бероуні, інших містах, а також у Словаччині, наприклад, у містечку Малацки.

Французький в’язень ґулагу, який написав відому «Енциклопедію Ґулагу» – Жак Россі говорив: в Росії, чи то в Радянському Союзі ходили до табору, як на роботу. «За тих 80 років не було так, як є в Чехії чи в Німеччині, де були «Ми» і були «Вони». Це були тільки ми - громадяни Радянського Союзу, для яких табори складали частину життя. Ось чому до цього не хочуть повертатись. Має прийти нове покоління, яке б не було – «Ми», каже Владімір Бистров.

Чому радянські концтабори не сталу музеями пам’яті?

Нині вже відкрито чимало архівів про кривавий терор в СРСР, але досі жоден з таборів не отримав статусу пам’ятника державного значення ні в Україні, ні в Росії, як, наприклад, Терезін у Чехії чи Освєнцім у Польщі. Чому ?

Минуле компрометує кожну родину, де були жертви, але водночас вони в цьому світі жили, каже Бистров. «Вчора я прочитав, що на кілька десятків мільйонів в’язнів у таборах був мільйон тих, хто за ними наглядав. А навколо них були тисячі інших, хто жив поблизу таборів. Справді, це не був окремий світ, а світ, який проник до всього. В Радянському Союзі говорилось, що табір – це мала зона, а Радянський Союз – це велика зона. Ось чому люди не хочуть про це згадувати. А потім, звичайно, вже буде пізно».

У Чехії пам’ятником національної пам’яті з комуністичної доби є табір «Война» поблизу шахтарського містечка Пршібрам, що належав до найсуворіших.

2.09.07

 

Жертви політичних репресій

12.09.2007

Пам’ять – вічна біль

   

23 серпня 1939 р. міністри закордонних справ Німеччини і Радянського Союзу Ріббентроп і Молотов підписали в Москві, у присутності Сталіна, пакт про ненапад. У відкритому тексті трактату обидві держави зобов’язалися утриматися від взаємних агресивних дій і зберігати нейтралітет у випадку, якщо інша сторона «стала об’єктом воєнних дій з боку третьої держави». Секретний додатковий протокол містив постанову про розділ Польщі з початком воєнних дій (т. зв. четвертий поділ Польщі).

Першого вересня 1939 року на світанку гітлерівська Німеччина без оголошення війни, відповідно до плану «Weіss Fall» напала на Польщу по всій довжині польсько-німецького кордону і з моря, розв’язавши Другу світову війну. Військо Польське чинило ворогові запеклий опір. Особливий героїзм виявили захисники Вестерплятте, Гданьска, Варшави, учасники боїв на ріці Бзурі.

Але 17 вересня 1939 року Радянський Союз зі сходу напав на Польщу, порушивши тим самим договір про ненапад 1932 року між СРСР і Польщею і слідуючи підписаному в серпні 1939 р. пакту Ріббентропа-Молотова. У найкоротший термін, до 29 вересня 1939 р., Робітничо-Селянська Червона Армія зайняла польські східні території практично безперешкодно, оскільки Польща була не в змозі довго відбивати одночасні удари двох могутніх агресорів зі сходу і заходу. 5 жовтня 1939 р. закінчилися майже всі спроби поляків дати відсіч загарбникам. Прийшов час розділу й окупації. Польські військовослужбовці потрапили в неволю, їх чекала гірка доля полонених, поневіряння, і дуже часто – жорстока і нічим не заслужена смерть.

У СРСР було інтерновано і депортовано сотні тисяч польських військовослужбовців. У полоні опинилося від 130 тисяч (за радянськими даними) до 250 тисяч (за польськими даними) солдат і офіцерів. Неподалік від колишнього радянсько-польського кордону (так званого ризького) наспіх було створено 138 пересильних і 8 селекційних таборів. Відповідно до інструкції Наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії від 3 жовтня 1939 року про правила поводження з польськими військовополоненими і критерії їх селекції, польських поліцейських направили в Осташков Калінінської області (Росія), офіцерів – у Старобільськ Ворошиловградскої області (Україна), військовослужбовців нижніх чинів і вихідців з окупованих Німеччиною польських територій – у Козельск Смоленської області (Росія). Польські військовополонені не могли скористатися допомогою Міжнародного комітету Червоного Хреста, оскільки Радянський Союз не підписав Женевську конвенцію 1929 року про поводження з військовополоненими.

Табір у Старобільську розташовувався в колишньому православному жіночому монастирі й у двох будинках по вул. Володарского – там знаходилися генерали, і по вул. Кірова, де перебували полковники і підполковники. Усього в Старобільському таборі містилося більше 3900 ув’язнених, у т. ч. 8 генералів (Леон Біллевич, Станіслав Галлер, Олександр Ковалевский, Казімєж Орлик-Лукоский, Константи Плісовский, Франтішек Сікорский, Леонард Скерський, Петро Скуратович), 380 штабних офіцерів, 3450 офіцерів, 30 підхорунжих, 12 капеланів. Туди привезли майже всіх офіцерів з району оборони Львова, взятих у полон усупереч акту про капітуляцію, який обіцяв їм волю. Інтернували також весь цвіт польської інтелігенції, мобілізованої на початку війни. За даними польських істориків, у Старобільську було більше двадцяти вузівських професорів, біля чотирьохсот лікарів, кілька сотень юристів та інженерів, більше ста вчителів, багато громадських діячів, група літераторів і журналістів, а також священики, у т. ч. Головний рабин Війська Польського Барух Штейнберг.

Побутові умови, особливо на початку існування табору, були дуже важкі – на одного військовополоненого приходилося всього 1,35 метра квадратного площі. Розмістили офіцерів у двох церквах, заповнених знизу доверху багатоповерховими нарами, а також в інших приміщеннях монастиря, у тому числі в підвалах, наметах і навіть землянках. Ці ув’язнені вирізнялися великою дисциплінованістю і почуттям власної гідності. Вони писали листи протесту у вищі інстанції СРСР, організували касу взаємодопомоги, відзначали національні і релігійні свята, потай проводили богослужіння (що було найсуворіше заборонено!), молилися і причащалися. Радянська пропаганда, що проводилася серед офіцерів, не досягла своєї мети. Польські військовополонені не занепали духом і сподівалися на краще майбутнє.

Але доля затриманих у старобільському монастирі, а також бранців Козельська й Осташкова, як і інших військовополонених, що містилися у в’язницях і таборах Західної України і Білорусії, всього 21 000 осіб, вирішилася в квітні-травні 1940 року. Понад 15 тисяч військовополонених були вивезені і передані «у розпорядження» УНКВС Смоленської, Калінінської і Харківської областей.

Це був їх останній маршрут, що закінчився в Катинському лісі під Смоленськом, у районі населеного пункту Мідне (32 км від Твері) і в шостому кварталі лісопаркової зони недалеко від Харкова, під П’ятихатками (тепер лісопарк знаходиться в межах міста).

Операцію передачі польських офіцерів з таборів обласним управлінням НКВС назвали «розвантаженням» таборів: такий туманний евфемізм для приховування злочину, що готувався, використовували в розпорядженнях, які стосувалися долі цих військовополонених. Головне транспортне Управління НКВС склало детальний план-графік вивозу військовополонених, маршрутів їхнього проходження. З 23 березня 1940 р. був підготовлений рухомий склад. Відповідно до цього плану, в’язнів Старобільска повинні були через Ворошиловград чи Валуйки доставити в Харків і передати місцевому територіальному управлінню НКВС.

Підготовчим кроком до «розвантаження» табору була директива Наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії від 8 жовтня 1939 р. про завдання для створених 19 вересня у всіх таборах особливих оперативно-чекістських відділень по «обслуговуванню» військовополонених. Акцентувалася увага на створенні агентурно-інформаційної мережі для виявлення контрреволюційних організацій і з’ясування настроїв військовополонених. Велися багатогодинні допити, складалися різні рапорти і звіти про військовополонених та їх родини.

5 березня 1940 р. Сталін і його найближчі поплічники по політбюро комуністичної партії (Ворошилов, Молотов, Мікоян, Калінін, Каганович) прийняли рішення – за пропозицією Лаврентія Берії – розстріляти польських військовополонених як запеклих ворогів радянської влади.

На початку березня 1940 р. керівництву табору (за домовленістю з німецькою стороною) було доручено терміново скласти списки військовополонених із указівкою місця проживання їх родин. Такі списки були потрібні для запланованої на квітень 1940 р. другої хвилі депортації поляків зі східних районів Польщі. У лютому в Сибір і Казахстан уже вивезли 138 619 осіб, у квітні – близько 60 000. Ці списки придалися також для «Акції А-Б», проведеної на території Генерал-губернаторства іншим загарбником польських земель – Третім Рейхом, що співробітничав у той час зі СРСР. У результаті цієї акції в травні 1940 р. було знищено 3500 діячів науки, культури і мистецтва. Обидва агресори діяли в повній згоді один з одним: і нацисти, і сталіністи спільно знищували керівний прошарок польської інтелігенції, цвіт польської нації.

28 січня 1940 р. надійшли розпорядження голови військової колегії Верховного Суду СРСР Василя Ульріха і виконуючого обов’язки головного військового прокурора Н. П. Афанасьєва військовим прокурорам і головам військових трибуналів військ НКВС про підсудність військовополонених їхнім структурам.

У березні 1940 р. починається інтенсивна підготовка до операцій «остаточного розвантаження» Козельского, Осташковского і Старобільського таборів. Охорона таборів – внутрішня і зовнішня – була значно посилена. У Москву в штаб викликали для інструктування командирів бригад і дивізій, що здійснювали зовнішню охорону. Організацією транспортування ув’язнених в УНКВС Смоленської, Калінінської і Харківської областей займалося Головне транспортне управління НКВС.

16 березня 1940 р. в’язням заборонили листування з рідними, а до 25 березня всі табори знаходилися в повній готовності до операції «розвантаження». З 3 квітня з Москви почали надходити списки військовополонених, складені 1 спецуправліннням НКВС, з розпорядженнями про передачу осіб, що фігурують у списках, управлінням НКВС відповідних областей.

А в’язні зовсім не усвідомлювали тих жахіть, які їх чекали, сподіваючись, що їх відправлять на Батьківщину чи в яку-небудь нейтральну країну. В очікуванні «розвантаження» настрій був піднесеним, звучали заклики: «Триматися міцно за честь польського офіцера, за майбутню велику Польщу! Що б не сталося, Польща була і буде!». Деякі навіть просили... прискорити відправку. Вони напевно не сподівалися участі, яку підготувало їм радянське керівництво.

А тим часом військовополонених почали по залізниці перевозити в Харків, а далі, з Південного вокзалу, у так званих «тюремках» по 15 осіб, відправляти у в’язницю НКВС по вул. Дзержинського (тепер Мироносицька). Офіцерів обшукували, зв’язували за спиною руки і поміщали в камери в підвалах внутрішнього будинку в’язниці. Потім, як зізнався під час допитів у 1990 – 1992 р. тюремний стражник лейтенант Митрофан Сиромятников, військовополонених по одному вводили в камеру, у якій за столом сиділи старший лейтенант НКВС, начальник комендатури УНКВС Харківської області Тимофій Купрій і прокурор. Вони задавали питання, з’ясовуючи особисті дані, допит завжди закінчувався словами: «Можете йти». В офіцера, що повернувся спиною, звичайно стріляв з нагана Купрій. Він же підірвав цей будинок в’язниці в 1941 р., перед тим як у Харків увійшли німці.

Як показали антропологічні дослідження, проведені під час ексгумації в 90-х роках, у Катині і Калініні постріл робився в потилицю, у Харкові ж, у більшості випадків, стріляли в упор, приставивши пістолет до потилиці, на рівні перших трьох шийних хребців. «Достоїнствами» такого методу було те, що череп залишався цілим і рана менше спливала кров’ю.

Розстріли відбувалися пізно ввечері і вночі. Тіла, загорнені в плащі, вантажили в машину і вивозили в ліс за 12 км від центра міста в напрямку на Москву, недалеко від району П’ятихаток. У цьому лісі, поблизу поховань більш ранніх жертв НКВС, заздалегідь були викопані ями, у які скидали мертві тіла. Гадали, що поховані там по ночах останки ніколи не будуть знайдені, а правда про трагічну долю людей назавжди залишиться під покровом забуття.

Катинь, Мєдноє, Харків... Жахливий злочин – убивство 21 тисячі ні в чому не винних польських офіцерів, десятків тисяч громадян колишнього СРСР – забуттю не підлягає. Цвинтар у Харкові – свідчення цьому. Тут поховані не тільки польські офіцери зі Старобільського спецтабору, привезені в Харків навесні 1940 року і розстріляні в підвалах НКВС, але і тисячі інших, частково ідентифікованих, жертв кривавого терору 1937 – 1939 р.

Перші звістки про масові розстріли польських військовополонених навесні 1940 р. з’явилися ще під час війни, навесні 1943 року, коли німцями в Катині були виявлені поховання. Наприкінці квітня 1943 р. Міжнародний Комітет Червоного Хреста організував виїзд у Катинь групи представників судової медицини з нейтральних країн. Була однозначно встановлена дата смерті: березень – квітень 1940 р. Ця дата рівнозначна твердженню, що злочин учинений радянськими органами.

Правда про вчинене поширювалася поступово, істина важко пробивала собі дорогу. Пройшло ще майже півстоліття, і 13 квітня 1990 року ТАРС назвало Катинску справу одним з найстрашніших сталінських злочинів. Президент РП Войцех Ярузельский, що перебував тоді з візитом у Москві, одержав від президента СРСР Михайла Горбачова дві папки документів, що містили складені НКВС іменні списки офіцерів, вивезених зі спецтаборів у Катынь і Мєдноє, а також списки в’язнів Старобільська. Трохи пізніше, 14 жовтня 1992 р., представник президента Росії Бориса Єльцина передав польському президентові рішення політбюро КПРС від 5 березня 1940 р. про розстріл польських військовополонених і інші документи, що раніше мали гриф «Цілком секретно».

У 1989 році по всій Польщі родичі загиблих почали створювати громадські організації «Катинські родини», об’єднані потім у Всепольську федерацію. У період з 25 липня по 7 серпня 1991 року в Харків уперше прибула польська ексгумаційна група, до складу якої входили військові прокурори, експерти судової медицини, антропологи, археологи, фахівці з фалеристики, журналісти. На території VІ кварталу лісопарку під прокурорським наглядом СРСР, у рамках радянського слідства в справі Катинського злочину, була проведена ексгумація, у результаті якої були знайдені три братські могили офіцерів Війська Польського, дві могили радянських громадян. Був визначений спосіб убивства і знайдені речові докази: листи від їх родичів, фрагменти газет, військові нагороди, медалі, особисті алюмінієві медальйони військових, предмети культу, документи. На початку 1993 року біля п’яти тисяч знайдених у могилах речей з Харкова і Мєдного були передані в музей Війська Польського у Варшаві.

Урочисте поховання останків людей по закінченні ексгумації відбулося 10 серпня 1991 року в присутності офіційної польської делегації і родичів загиблих. Дев’ять трун, покритих національним біло-червоним прапором Польщі і стрічкою хреста «Vіrtutі Mіlіtarі», опустили в могилу. Поруч був установлений 7-метровий дубовий хрест.

Ексгумації в Лісопарку продовжувалися в 1994, 1995, 1996 р. Місця поховань визначалися методом археологічного зондування. За ці роки їх було проведено 4673. За п’ять років відкрито 15 польських братських могил. У найбільшій з них довжиною 14 метрів і шириною понад 4 метри спочивали останки 1 025 чоловік. Виявлено також 60 поховань громадян колишнього СРСР різних національностей, у цих могилах знаходилися останки 2098 осіб. Усього було виявлено 75 братських могил.

У вересні 1996 року на кожній польській могилі встановили березовий католицький хрест, на інших могилах – православний. Відбулася урочиста жалобна меса за участю родичів загиблих, які прибули з Польщі, членів ексгумаційної групи, а також людей, котрі доклали багато зусиль для встановлення істини. Продовжувалися двосторонні переговори про створення цвинтаря. Оскільки поховання польських офіцерів і радянських громадян знаходилися поруч, було вирішено створити спільний Цвинтар жертв тоталітарного режиму.

27 червня 1998 року за спільним рішенням Президента України Леоніда Кучми і Президента Польщі Олександра Кваснєвського в Харкові відбулася урочиста закладка освяченого Папою Римським Іоанном Павлом ІІ пам’ятного каменю під Цвинтар жертв тоталітаризму. 17 червня 2000 року в присутності прем’єр-міністрів України і Польщі Віктора Ющенка і Єжи Бузека Цвинтар був урочисто відкритий. На ньому поховано 4300 польських офіцерів, взятих у полон, насильно утримуваних радянським НКВС у 1939 і розстріляних у 1940 році. Лежать тут також 2746 (тільки фактично встановлених) безневинно убитих громадян колишнього СРСР. Це представники багатьох національностей: українці, росіяни, білоруси, поляки, євреї, азербайджанці, вірмени, татари і представники різних конфесій: християнства – православні і католики, іудаїзму, ісламу. Родичі загиблих можуть схилити тут голову в скорботному мовчанні.

Цвинтар у П’ятихатках став місцем, куди приходять не лише родичі похованих там людей. Відвідування цього священного місця стало традицією для численних гостей Харкова. Серед них – польські урядові делегації, родичі загиблих польських офіцерів, об’єднані в організацію «Катинські родини», які приїжджають із усієї Польщі і з різних куточків світу. В урочистих заходах, які проводяться на Цвинтарі, поряд з гостями з Польщі беруть участь і офіційні особи України, представники влади Харкова й області.

Особливо урочисто відзначаються річниці трагічних дат новітньої польської історії: 1 вересня – початок ІІ світової війни і 17 вересня – напад СРСР на Польщу. Присвячуються цим подіям щорічні легкоатлетичні змагання «Біг Свободи», які стали вже традиційними. Організовані громадським об’єднанням «Шостий квартал», вони проводяться з метою увічнення пам’яті про жертви тоталітарного режиму, виховання підростаючого покоління в дусі гуманізму, зміцнення добросусідських відносин між незалежною Україною і Республікою Польща. Це і Міжнародний Катинський моторейд, учасники якого, люди молоді і старші, щорічно, з 2000 року, виїжджають із Польщі на мотоциклах у своєрідне паломництво. Об’єднані однією великою метою, – вшанувати пам’ять польських офіцерів, вони відвідують місця їхнього поховання на території колишнього СРСР. Той, хто хоч раз побував на урочистому покладанні квітів на Цвинтар і на месі, відслуженій ввечері при світлі смолоскипів, ніколи не зможе цього забути.

За матеріалами брошури «Цвинтар жертв тоталітаризму Харків – П’ятихатки», виданої за сприяння Генерального Консульства Республіки Польща у Харкові

 

Дивись також:

Міжнародний Катинський моторейд проїхав Харковом

«Біг Свободи» чекає на харків’ян

Вісті з пострадянських країн

14.09.2007
джерело: www.grani.ru

Боннер: Власти хотят уничтожить премию имени Сахарова

   

Российские власти пытаются уничтожить премию имени Андрея Сахарова "За журналистику как поступок", считает вдова академика правозащитница Елена Боннэр. Об этом она заявила Граням.Ру, комментируя обыск, произведенный на днях в офисе фирмы "Винланд", принадлежащей основателю премии Питеру Винсу.

В ходе обыска сотрудники правоохранительных органов опечатали сейф с деньгами, подготовленными для выплаты зарплаты и личными средствами главы компании, а затем изъяли финансовые документы, печати, восемь компьютеров и серверы. При этом понятые, прибывшие вместе с проверяющими, помогали сотрудникам ОБЭП производить изъятие.

Представители ЗАО "Винланд" направили заявления об обыске генпрокурору, министру внутренних дел, председателю ФСБ и в комиссию при президенте России по поддержке малого и среднего бизнеса.

Питер Винс* еще в СССР занимался правозащитной деятельностью, сидел в тюрьме, а потом был вынужден уехать из страны. Вернувшись в Россию в 90-х, Винс в 2000 году учредил премию имени Андрея Сахарова "За журналистику как поступок" в память о поддержке, оказанной в свое время его семье Андреем Дмитриевичем Сахаровым.

*  см. также http://archive.khpg.org.ua/index.php?id=1113845046

Міжнародна політика і права людини

12.09.2007 | Евгений Захаров

Являются ли права человека приоритетом Европейской политики соседства?

   

Пришло приглашение из Европейской Комиссии на конференцию «Работаем вместе – усиливаем Европейскую политику соседства». Ехать не хотелось – не моя область. Но коллеги убеждали, что поехать надо: необходимо говорить о важности прав человека, о необходимости финансирования Европейской Комиссией правозащитных проектов. Поехал.

Брюссель оказался хорош. Компактный красивый старый город, узкие живописные улочки, веселый фестиваль пива на центральной площади возле ратуши, Латинский квартал с замечательными уличными музыкантами, играющими классическую музыку, и художниками-ремесленниками, продающими свои оригинальные поделки, улыбающиеся, уверенные в себе, доброжелательные кремезные фламандцы,  словно сошедшие с полотен Рембрандта – все радовало глаз и ухо. В таком городе можно было бы жить.

Конференция длилась один день 3 сентября с 9 до 18.  И, увы, разочаровала.

Большой зал  в виде амфитеатра разделен на две части. В передней сидели чиновники Еврокомиссии, представители ОБСЕ, Совета Европы, Всемирного банка и ЕБКРР, инвестиционных компаний, министры иностранных дел государств-членов Европейского Союза, 15 старых и 12 новых, прочих европейских, азиатских и африканских  стран, участвующих в политике соседства. В задней – приглашенные представители неправительственных организаций и журналисты, по нескольку человек от каждой страны-соседки и многих стран-членов ЕС.

Сначала было пленарное заседание: выступили президент Европейской Комиссии Жозе Мануэль Баррозо, европейский комиссар по внешним отношениям и Европейской политике соседства Бенита Ферреро-Вальднер, потом министры иностранных дел стран-членов Европейского Союза и стран, участвующих в политике соседства – Франции, Испании, Германии, Марокко, Грузии, Армении, Азербайджана, Франции, Туниса, Великобритании, Иордании, Израиля, Австрии, Словакии, Палестины, Польши, Италии, Румынии, Португалии, Венгрии, Швеции, Дании, Болгарии, Норвегии, Беларуси... Азербайджанский министр вспоминал об оккупации части территории страны Арменией, палестинский с ненавистью бичевал Израиль, использовал два регламента по пять минут и никак не мог остановиться. Министры стран Западной Европы говорили о том, что политика соседства должна быть дифференцированной, что не означает дискриминации. Но складывалось впечатление, что больше всего их беспокоят проблемы энергетики, возможного отсутствия источников энергии. Белорусский министр призывал к экономической интеграции. Я слушал, слушал и все меньше понимал смысл этой политики. Как можно объединить в одних рамках такие совершенно разные страны? И зачем нас пригласили – слушать министров?

Неоднократно говорилось, что Украина и Марокко – лучшие исполнители своих планов действий в рамках политики соседства. Не знаю, как Марокко, но если Украина – лучшая, то что говорить о других? Например, раздел 2.1. Плана действий Украина-ЕС «Политический диалог и реформирование» практически за два с половиной года не выполнен. И тем не менее Украина, как и Молдова, гораздо ближе к ЕС, чем другие страны-соседи. Непонятно, чем руководствовалась Европейская Комиссия, занеся балканские страны в кандидаты на вступление в ЕС, а Украину и Молдову – в соседи. Польский министр иностранных дел подчеркнула, что необходимо углублять диалог ЕС с Украиной  и Молдовой, а политика соседства должна быть параллельным инструментом. А что же Украина? Наше правительство вообще проигнорировало конференцию. В конце ее выступил Роман Шпек, глава миссии Украины в ЕС, и сказал, что Украина предпочитает двухсторонние отношения. Он сослался на Президента Ющенко, сказавшего, что Европейская политика соседства не может рассматриваться как удовлетворительная позиция для Украины. Нужно новое соглашение, имеющее в виду перспективу членства Украины в ЕС.

После обеда работали три секции: «Управление и стабильность», «Связи между ЕС и странами-соседями», «Связи между соседями». Я было записался в первую, но оказалось, что она рассматривает только инвестиционные проекты, а  с выступлением о правах человека меня послали в секцию «Управление и стабильность». В последней не оказалось свободных мест. Так я попал в секцию «Связи между соседями». Здесь разница между декларациями и реальностью была еще более ощутимой. После выступления женщины из Беларуси, говорившей о разнице в культурном коде Востока и Запада, я попросил слова для реплики на одну-две минуты. И получил его последним. Вот что я сказал.

Я слушал выступления на пленарном заседании, выступления министров иностранных дел и все ждал, когда же начнут говорить о правах человека как той основе, на которой строится европейская политика соседства. Но так и не дождался. Говорили о безопасности, стабильности, экономической интеграции, энергетике, изменении климата, но о свободе как ценности и приоритете политики соседства не было сказано ни слова, о правах человека – тоже. Складывается впечатление, что больше всего европейцев беспокоит возможное отсутствие источников энергии. 

Хотелось бы напомнить, что в 70-е – 80-е годы прошлого столетия Хельсинкское  движение добилось того, что права человека стали важным аспектом международной политики. Результатами этого достижения стали падение Берлинской стены, бархатные революции в странах Центральной и Восточной Европы, создание СБСЕ (позже ОБСЕ). Увы, сегодня это завоевание утрачено. Европейский Союз готов говорить об экономической интеграции, например, с Беларусью, фактически не обращая внимания на то, что в этой стране закрыли практически все неправительственные организации, а журналистов лишают свободы за исполнение своих профессиональных обязанностей.

Я полагаю, что, если Европейский Союз не поставит условием участия в Европейской политике соседства соблюдение прав человека, и не будет реально отслеживать положение с ними, то эта политика обречена на неудачу. На мой взгляд, наша конференция должна была бы со всей ясностью и определенностью заявить о правах человека и основных свободах как основе, на которой будет вестись европейская политика соседства.

Коллеги из неправительственных организаций реагировали одобрительно, а чиновники из Европейской комиссии сидели с кислыми лицами. Впрочем, на пленарном заседании, где резюмировали работу секций, мысль о соблюдении прав человека как залоге успеха политики соседства прозвучала. Но повисла в воздухе. Хотя и оказалась не одинокой – в секции «Управление и стабильность» несколько человек говорили фактически о том же самом – о развитии гражданского общества как о приоритете политики соседства.

Я летел домой и думал о том, как точно сравнение прав человека с иммунной системой. Здоровое общество не подозревает, что его охраняет этот иммунитет. Наше больное общество еще об этом не знает, и все думает, где бы найти нужное лекарство. Но, кажется, начинает понимать, что иммунную систему надо укреплять. Осознали бы это и в Европейской Комиссии!

Бюлетень "Права Людини", 2007, №25

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори