пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200726
№26
2007

Бюлетень "Права Людини"

Конституція і права людини

25.09.2007 | Олександр Северин

Вільна людина у вільній країні

   

Настав час писати «Біблію».

Подібно до того, як Святе Письмо є наріжним каменем християнської віри, як фізичні закони впорядковують навколишній світ, а закони економічні великою мірою визначають, подобається це комусь чи ні, світові тренди, так і конституція тієї чи іншої країни визначає і обличчя країни і сутність держави. Попереджаючи посилання на совіцькі псевдоконституційні казочки, що мали мало спільного з реальним станом речей, поясню (а чи нагадаю), кожна держава має дві конституції:

Перша – конституція формальна – писаний закон, чи то у кодифікованому вигляді (Україна, США і безліч інших державних утворень) чи у некодифікованому (наприклад – Велика Британія).

Друга – конституція фактична – ті правила (писані чи неписані, правові, квазіправові чи відверто позаправові), що реально, на практиці, регулюють суспільні відносини. Наприклад – революційна доцільність, фундаменталістські релігійні переконання або бандитські «понятія».

Очевидно, що держава, яка претендує бути власне державою (організацією публічної влади), а не замаскованим під державу чимось іншим, має прагнути до відповідности першого і другого. Ще більш зацікавленим у тому самому є громадянське суспільство, бо саме така і лише така держава може мати для громадянського суспільства цінність. «Може» – оскільки другою необхідною вимогою визнання суспільством такої держави «cвоєю», себто легітимізації держави в очах народу, є соціальна та правова сутність і конституції і, відтак, власне держави.

Навряд чи хтось сперечатиметься, що сенсом держави слід вважати саме її соціальну цінність, а така цінність не є можливою без втілення у законі та безумовного дотримання Права – свободи, справедливости і рівної міри першого та другого для всіх.

Тому, говорячи про вимоги, котре українське громадянське суспільство має висувати до нової Конституції України, найперше необхідно згадати її правове наповнення, тобто забезпечення максимальної відповідности Конституції як права-явища (писаного Основного Закону) праву-сутности (тобто тим самим ідеалам свободи, справедливости і рівної міри, меті досягнення рівноваги між особистою свободою і суспільним благом).

Крім того, Конституція повинна мати «людське обличчя». Практично всі Основні закони сучасних демократичних країн є «законами Людини», приділяючи першочергову увагу людським та громадянським правам і свободам. Вважається (мною теж), що Українська Конституція назагал відповідає цим стандартам і що практична проблемність зі станом дотримання тих прав і свобод великою мірою має інші причини, як то тотальний правовий нігілізм владоможців, породжений совково-кримінальним походженням псевдоеліти, відповідними інстинктами і рефлексами та – з іншого боку – низька правова обізнаність громадян, відсутність традицій і практичних навичок самооборони прав,свобод, інтересів.

Водночас вважається, причому з набагато більшою впевненістю, що по-перше, досконалости нема меж, а по-друге, що якісний текст Конституції істотно зменшує можливости для правопорушень (передусім – з боку держави та її «уповноважених»). Тому громадяни не повинні легковажити нагодою удосконалити відповідні конституційні положення, звівши тим самим додаткові мури довколо власних прав, свобод і інтересів, розширивши при цьому площу всередині цих мурів.

Таким чином, ми закладаємо перший камінь у підмурок Конституції вільного суспільства.

У цьому контексті, на мій погляд, доречно, зокрема:

– Детально виписати в окремому розділі Конституції інститут Омбудсмена (до речі, термін «Народний правозахисник», як виглядає, більше передає [бажану] сутність, ніж «уповноважений Верховної Ради України з прав людини», хоча це і не є конче принциповим), для мінімізації можливости подальших викривлень в спеціальному законі. Збільшити повноваження Омбудсмена та ввести «напрямкових» представників Омбудсмена з конкретних прав та свобод;

– Запровадити інститут конституційної скарги, уможлививши звернення громадян до Конституційного суду з питань неконституційности правових актів (у зв’язку з конкретними судовими справами), передбачити можливість визнання правового акту недійсним з моменту прийняття, з відповідним відшкодуванням державою шкоди, заподіяної дією відповідного акту;

– Зафіксувати в тексті Конституції основні принципи її тлумачення. Найперший – пріоритетність прав, свобод та інтересів людини і громадянина над raison d’etat (інтересом держави), чим слід керуватися у всіх випадках неоднозначного тлумачення, контроверсійности тощо;

– Чітко зазначити (як то передбачає ст.35 Конституції Швейцарії), що кожен державний службовець має дотримуватися прав людини та громадянина і максимально сприяти їхній реалізації. Таке положення сприяло б формуванню відповідної судової практики та відповідальности (у всіх відношеннях) чиновництва;

– Звірити конституційні норми з відповідними нормами основних міжнародних конвенцій, Хартією Європейського Союзу про права людини;

– Передбачити, що будь-які постійні чи тимчасові обмеження (винятки тощо) прав і свобод людини та громадянина мають (окрім того, що встановлюватися винятково законодавчим актом відповідно до Конституції) бути необхідними і виправданими у вільному та демократичному суспільстві;

– Однозначно зафіксувати у тексті загальновизнані принципи приватного і публічного права – що «громадянинові дозволене все, що прямо не заборонене Конституцією та законами України» та, навпаки – «державі та органам місцевого самоврядування, їхнім посадовим особам дозволено тільки те, що прямо передбачено Конституцією та законами України»;

– Гарантувати право громадян на отримання у будь-який законний спосіб будь-якої інформації про діяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб (зокрема – тієї, що міститься у правових актах), котра не є визначеною законодавчим актом державною таємницею.

Другим наріжним каменем Основного закону є регулювання права власности. Посилити і розширити конституційні гарантії цього права – найнагальніше завдання, надто – враховуючи всім відомі прояви брутальних правопорушень – від магнатських наїздів за «правом сили», чомусь сором’язливо названих «рейдерством», до ганебного «хронічного» мораторію на купівлю-продаж землі сільськогосподарського призначення і до законопроектних депутатських збочень (як то http://maidanua.org/static/mai/1181048410.html). Всім, хто має сумніви шодо необхідности особливої уваги до регламентаці на конституційному рівні питань власности, нагадую, що: «Той, хто першим вбив кілок у землю і сказав: «Це – моє» – був справжнім засновником громадянського суспільства». Це не я сказав, Руссо сказав. Хоча я, слід відмітити, повністю погоджуюсь.

Принагідно, на мій погляд, варто поставити додатковий запобіжник на шляху «азарівщини» та перманентної «енкаведизації» процесу адміністрування податків та відповідних девіацій самих податкових органів, передбачивши право платників податків мінімізувати податки у будь-який спосіб, не заборонений законодавчими актами, що кореспондуватиме і з вищезгаданими «приватним» та «публічним» принципами.

Третє. Впорядкування державного механізму, себто системи (відчуйте різницю з простою сукупністю) органів, що здійснюють публічну владу, реалізують функції держави. Насамперед – ліквідація наслідків правової катастрофи імені «найморальнішого Юди», без чого годі казати про щось інше і конструктивне.

Безперечно, саме навколо принципів і тонкощів побудови та функціонування державного механізму розгорнеться боротьба різнокольорових політичних сил і навколополітичних чинників. Але принаймні вимагати взяття під контроль законности і прозорости цього процесу, убезпечивши його від перетворення на класичне вітчизняне борюкання бульдогів (чи то свиней) під килимом та вплинути на розстановку основних віх, наприклад – щодо форми правління (президентська чи парламентська) – свята громадянська справа.

Особисто я не маю жодних сумнівів, що, з огляду на внутрішні та зовнішні виклики і на, скажімо так, постсовєцьку та напівкримінальну специфіку функціонування вітчизняного «парламентаризму», оптимальною формою правління є президентська. Але у будь-якому вигляді необхідно усунути теперішню невизначеність, роздвоєність та, як наслідок – неадекватність і безвідповідальність. Що, врешті, і є вигідним теперішнім, перепрошую на слові, очільникам.

Серед практичних заходів можна запропонувати (з-поміж іншого, адже, як погодиться кожен читач «Майдану», роботи – неоране поле):

– Передбачити (принципово, для регламентації у Кримінальному Кодексі), введення кримінальної відповідальності за видання, застосування чи звернену до громадян чи юридичних осіб вимогу виконання нормативно-правових актів, що суперечать Конституції чи законам;

– Встановити, що будь-які зміни до Конституції, які стосуються повноважень та/або строку повноважень Верховної Ради України або Президента України, набувають чинности не раніше дати початку, згідно з Конституцією України та законами України, повноважень нового складу Парламенту чи новообраного Президента;

– Встановити, що органи державної влади та місцевого самоврядування, державні посадові особи не вправі змінювати свою компетенцію чи порядок її реалізації власними ж рішеннями;

– Скасувати депутатську недоторканність, позбавити депутатський корпус прав збільшувати собі платню (тільки для наступного скликання, за аналогією з 27-ю поправкою до конституції США) і встановлювати пільги та привілеї;

– Позбавити парламент права видавати постанови не з питань кадрових призначень відповідно до Конституції та законів;

– Ввести прокуратуру до складу Міністерства юстиції (як то є, наприклад, у США, Польщі, Франції), залишивши за нею тільки функції підтримання державного обвинувачення і представництва держави в суді, передавши слідчі функції спеціальному органу;

– Передбачити персональне голосування депутатів парламенту з дактилоскопічною авторизацією (простіше кажучи, використання єдино власних депутатських «пальчиків» для уможливлення волевиявлення). На той випадок, якщо на етапі обговорення це буде визнано «технічно неможливим», пропоную елегантне, як той казав, рішення – британський варіянт з «голосуванням ногами», коли парламентарі висловлюють свою волю самим фактом заходження у відповідні кімнати («за» чи «проти»). І жодного шахрайства, єдино спритність ніг. До речі, тут – жодних жартів;

– Змінити порядок формування Конституційного Суду України (як варіянт – винятково з числа суддівського корпусу), запровадивши обов’язкове затвердження кандидатур (чи рейтинговий відбір) всенародним голосуванням.

І, врешті, четверте – процедура прийняття. Неправові дії у процесі прийняття нового Основного закону стануть (як то було і з вар’юватою «політреформою») юридичною бомбою, автоматично ставлячи під сумнів її легітимність та авторитет, не кажучи вже, що маючи сумнівної легітимности Конституцію, якось важко прищеплювати у суспільстві повагу до права і неприйняття правового нігілізму. Тому мене здивував пасаж шановного академіка Ігоря Юхновського (котрий був залучений секретаріатом Президента до роботи над драфтом нової Конституції) про те, що, мовляв, «треба укласти конституційний договір, щоб поправки до Конституції, прийняті на початку першої сесії парламенту нового скликання, набрали чинності відразу, до офіційного затвердження їх на другій сесії» («Україна Молода»,число від 18.09.07). Пробі! Актуальне законодавство України не знає поняття «конституційний договір». Натомість існує ст.19 чинної Конституції, відповідно до якої органи державної влади та посадовці мають діяти винятково на підставі і у межах Конституції та законів. Потрібні ще якісь аргументи? Менше з тим, якщо СП (чи ще хтось) піде цим шляхом, то офіційно вимагаю залучити як сторону того договору і мене особисто, адже, не будучи не державним органом ні посадовцем, громадянин має навіть більше підстав до участи у подібних витівках. Жартую. Хоча....

Оптимальним (і єдино по-справжньому правовим) алгоритмом народження легітимної в очах суспільства Конституції є прийняття Верховною Радою VI скликання змін до чинного Основного закону стосовно скликання Конституційних Зборів для розробки і ухвалення Конституції нової – для її остаточного затвердження національним референдумом. Такі Конституційні Збори (чи Асамблея тощо – для подобних інституцій використовується загальний термін «конституанта») мають бути максимально вільними від партійних та кланових впливів, будучи обраними громадянами з числа моральних авторитетів нації та професійних юристів. На мій погляд, питання є принциповим і у разі відмови «політикуму» та владців від такого шляху громадянське суспільство має вживати належних заходів. Яких саме? Належних – хай наразі кожен сам подумає, що можна вкласти в це поняття.

Ще дещиця – про засадниче. З огляду на вкорінену (і важковикорінювану) практику вихолощувати конституційні норми у законах ба навіть і у підзаконних актах, спотворювати сенс конституційних положень чи тлумачити як Бог (радше – дідько) покладе на душу – Конституція має бути досконалою з погляду юридичної техники, попереджаючи довільне (і подвійне) тлумачення і, разом з тим – більшою за обсягом, детальнішою, попереджаючи у такий спосіб своїми нормами найвищої сили та прямої дії ймовірні спроби спотворити зміст Основного закону нормотворенням нижчого рівня. Першою чергою це стосується прав і свобод людини і громадянина – основоположних умов і чинників гідного існування та нормальних взаємовідносин суспільства і держави; умов і чинників, відсутність яких позбавляє країну права зватися цивілізованою.

І наостаннє. Низка конституцій усталених демократій містять у собі своєрідні слогани – девізи держави та нації (для прикладу у Франції – загальновідоме «Свобода, рівність і братерство»). Візьму на себе нахабність запропонувати такий девіз для України. Мені це просто робити – я не автор. Цей девіз є простий, чіткий і всеосяжний водночас. Ви, як читачі сайту «Майдан», його знаєте і без мене. Вільна людина у вільній країні!

Олександр Северин, к.ю.н.,

Поставити свій підпис під зверненням з приводу конституційної реформи ви можете тут:

http://www2.maidan.org.ua/news/index.php3?bn=maidan_petit&key=1189426175&action=view

Політика і права людини

25.09.2007 | Олександр Хоруженко, директор Центру досліджень регіональної політики
джерело: rama.com.ua

Кому потрібний політичний second hand?

   

Спробую проаналізувати сильні та слабкі сторони цієї передвиборчої кампанії, відразу зазначивши, по-перше, що останніх, як на мене, набагато більше, а по-друге, я сам ще не визначився за кого буду голосувати.

Технологічно ці вибори є калькою ще президентської виборчої кампанії 2004 року. Такий собі політтехнологічно вживаний і непридатний до подальшого використання second hand. Можливо, на це вплинула короткостроковість самої кампанії, бо на побудову позитивної технології, яка б дала ефективний результат, потрібно три-чотири місяці. Повністю відсутні конкурентні механізми в основних підходах до економіки та соціальної політики.

Я виборець. Переконайте мене, чому я за вас повинен проголосувати? Боріться за мій голос! Ніхто робити цього не буде – я не бачу конкурентності програм розвитку. Для мене важливим є перспектива мого розвитку, добробут моєї сім’ї та реформи для моєї країни. І поки що я не побачив ту силу, яка a priori, зараз не набрехавши мені, зможе сприяти цим самим розвитку, добробуту та реформам.

Говорити про системність в ситуації штучної боротьби за вдаване лідерство на цих дострокових виборах неможливо, адже з точки зору живого виборчого процесу нічого не відбувається.

Три основні політичні сили, три основні гравці всім давно і добре відомі. Вони дуже персоніфіковані і мають більш-менш рівномірний маніпулятивний вплив на виборців. Характер цієї кампанії прозорий, а результат завідомо визначений ще до підписання указу президентом, тому що три основні гравці… є єдиним політичним організмом. Але ніхто з них не може сказати, що буде після виборів. І це величезна помилка. Грубо кажучи, у виборах приймають участь один 30-процентний проект, один 20-процентний проект і один 10-процентний проект. Похибка вибірки може коливатися в межах 3–4%. Сумщина в даному випадку є традиційним виключенням із давніми протестними настроями, тому тут принцип той же, але гравці міняються ролями.

Недоліки ведення агітації є у всіх. Вони ведуть кампанію на протистоянні: або ми, або вони. При цьому ж один одного обливають брудом практично за межами дозволеного. Це також недолік всіх політичних сил. Ніхто із них не презентував свою політичну ідеологію – якою вони бачать країну, скажімо, через 20 років. А для мене і моєї сім’ї це важливо. Вони не змагаються за можливість впроваджувати свою систему розвитку держави, а змагаються за те, щоб сформувати більшість, щоб зайняти посади, а що потім робити – ніхто зараз не говорить. Точніше, знають, але не говорять. Ми ж це також знаємо, правда?

Де ж вихід? Адже без нього не можна. Людям завжди треба залишати частку надії, особливо це важливо для молодшого покоління.

Зараз та політична сила, яка має в своєму активі не просто адміністративний і кадровий ресурс, а має ресурс моральний, авторитетний, політично-впливовий, може мати серйозний результат, в тому числі й в Сумській області. На цих дострокових виборах гроші та візуальна реклама мають значення, але не таке визначальне, як раніше. Партіям, поки ще не пізно, потрібно використовувати справжні методи public relations – систему активних комунікацій з тим середовищем, яке вони самі вважають середовищем свого впливу. Це спілкування, інфраструктура, організації, авторитети і набір інструментів, де реклама важливий, але не вирішальний інструмент. І не забувати, що за обіцянками наступить час, коли ми – виборці – запитаємо у них, що вони зробили для країни.

Чомусь маю переконання, що ці вибори не будуть останніми достроковими. І в цьому немає нічого поганого. Тільки от немає впевненості, що у випадку частих виборчих кампаній вдасться знайти виборців, бажаючих прийти на дільниці. Ми з вами, що б там не думали про нас політики, вміємо думати, читати, осмислювати та робити висновки.

20.09.2007

Вибори

28.09.2007

Про розпалення ворожнечі політичними партіями - Заява незалежної експертної ради «З питань діяльності мас медіа під час виборів»

   

Незалежна експертна рада з питань діяльності мас-медіа під час виборів відзначає, що ближче до дня виборів політичні партії знову повернулися до практики розміщення політичної реклами, що містить ознаки розпалення національної ворожнечі. Прикладом такого розпалення експерти вважають телевізійний рекламний ролик Комуністичної партії України, що демонструється зараз на загальнонаціональних телеканалах.

 

Відеоролик КПУ хронометражем 30 секунд має такий сюжет. Ролик починається із зображення юнака, що стоїть з букетом троянд біля «вічного вогню». Голос за кадром починає говорити: «Хто ти? Духовний нащадок Ватутіна і Ковпака?». Картинка на екрані змінюється чорно-білими кадрами вибуху снаряду, палаючих хат, жінок що ридають, зображенням Гітлера і військових маршів та кадрів інших воєнних хронік. Диктор продовжує: «Чи Бандери і Шухевича? Нащадок тих, хто прислужував нацистським злочинцям, ­– чи тих хто врятував людство від коричневої чуми?». На екрані виникає зображення того ж юнака поряд поруч з ветераном радянської армії. Юнак кладе квіти до вічного вогню. Голос за кадром: «Пам’ятай ім’я своє! Бережи Батьківщину!». Кінцевий кадр ролику містить логотип на назву партії та надпис що озвучується «Наш номер у виборчому бюлетені – 13».

 

Експерти вбачають в цьому ролику ознаки порушення ч.5 ст. 71 Закону України «Про вибори народних депутатів України», а саме ознаки розпалення національної ворожнечі. Рекламний ролик формує думку, що лише ті виборці, які підтримають комуністів будуть позитивними героями – „нащадками Ковпака і Ватутіна”. Тоді як ті, хто не підтримає Комуністичну партію, мають вважатися „нащадками тих, хто прислужував нацистським злочинцям”. Рекламний ролик не містить політичного діалогу, не дискутує щодо історичних фактів, він просто нав’язує негативний образ українських виборців, які є духовними нащадками „Бандери і Шухевича”, „нащадками тих, хто прислужував нацистським злочинцям”. Негатив образу підсилюється відео кадрами війни, Гітлера, військових маршів, жінок, що плачуть.

Показ таких роликів на загальнонаціональному телебаченні на думку експертів формує вороже ставлення однієї частини українського суспільства щодо іншої. Рекламний ролик не містить чіткої прив’язки нащадків прислужників фашистів до конкретних учасників виборчого процесу. Він лише мобілізує електорат комуністів, які намагаються залучити на свою користь додаткових виборців через формування у них ненависті до прибічників опонентів. Ролик протиставляє не стільки позиції різних політичних сил, скільки зіштовхує між собою громадян України. Ролик не містить дискусії щодо гострого питання, яке турбує українське суспільство: а лише ділить громадян на чорних та білих.

 

Незалежна експертна рада з питань діяльності мас медіа закликає політичні партії утримуватися під час виборчого процесу від політичної рекламу, прямим наслідком якої є розпалення національної ворожнечі і так само закликає засоби масової інформації не транслювати вищезгадані матеріали. 

26 вересня 2007 року

Голова Незалежної експертної ради

з питань діяльності мас медіа під час виборів Тарас Шевченко

 

 

Члени ради, які підтримали заяву:

Тарас Шевченко

Катерина М’ясникова

Павло Моісеєв

Вікторія Сюмар

 

Василь Самохвалов

Ігор Розкладай

Віталій Замніус 

Костянтин Квурт

 

 

 

 

 

Окрема думка проф. В.Ф.Іванова щодо заяви

 

 

Вважаю заяву по ролику КПУ по суті невірною. Виходячи з логіки авторів заяви, треба заборонити майже всю антирекламу, а також суспільну дискусію з усіх питань, що бентежать громадян України. За формою рекламний ролик КПУ, що за думкою експертної ради підлягає забороні, значно м’якше, аніж інші подібні ролики, фільми та висловлювання з приводу історичної ролі Української повстанської армії та Червоної армії. Пояснити заборону правовими причинами неможливо, бо аргументація заборони не витримує жодної критики. Причина, швидше за все, лежить в політичній області. Експертам не подобається КПУ і вони вважають за можливе позбавити цю політичну силу можливості агітації з спірних питань. Вважаю, що такий підхід суперечить основним принципам демократії. Ніхто не може вирішувати, що краще, а що гірше для народу, окрім нього самого. Електорат має право знати позиції основних політичних сил щодо широкого кола питань, в т.ч. і тих, які викликають суперечку в суспільстві. Народ має ПРАВО ЗНАТИ (прибічники КПУ мають знати за кого вони голосують, а противники, чому не голосують). Заборона на висвітлення позиції КПУ з приводу гострих питань суттєво шкодить демократичному процесу в Україні.

Я згоден, те що духовних нащадків „Бандери і Шухевича” називають „нащадками тих, хто прислужував нацистським злочинцям” викликає збурення, образу та негативне сприйняття у частини населення. Але такі вислови знаходяться під захистом Європейської конвенції з основних прав та свобод людини і є нормальним елементом суспільної дискусії. Протистояння по лінії Ватутін-Ковпак і Бандера-Шухевич, тобто Червона армія vs УПА давно вже є предметом суспільної дискусії, і рекламний ролик КПУ фактично є частиною цієї дискусії (нічого, відзначимо, принципово нового до неї не додаючи).

Фактично, заява ради є актом політичної цензури, що заборонено ст. 15 Конституції України. Встановлювати істину шляхом заборон, а не вільної дискусії неприпустимо, бо це прямий шлях повернення України до тоталітаризму! Сила демократії в тому, щоб народ міг вільно обговорювати різні ідеї та приймати усвідомленні рішення. Ніхто не має обмежувати потік ідей, навіть якщо вони комусь здаються кривдними, обурюючими та шкідливим. Не слід вважати, що народ глупий і потребує мудрого управління інформацією, що до нього надходить, тобто що хтось має вирішувати, що для народу корисне, а що ні. Подібні випадки в історії чисельні, але нікому не прийде в голову називати суспільства, в яких вони практикувалися, демократичними.

Таким чином, вважаю, що заява Незалежної експертної ради носить не правовий, а політичний характер. Цей висновок підтверджується і тим, що вперше за час свого існування рада діє за своєю ініціативою, а не за запитом якогось медіа чи іншої структури.

 

Свобода вираження поглядів

21.09.2007
джерело: www.unian.net

21 вересня - день загиблих за Правду

   

У березні 1997 р. до столиці з Луганська приїхав власний кореспондент газети “Киевские ведомости” Петро Шевченко. Колезі, який зустрів його на вокзалі, він сказав, що перебуває під “ковпаком”, у нього є справи у місті, а до редакції приїде після 14 години. Але так і не приїхав...  Петра Шевченка знайшли повішеним у занедбаній котельні поблизу аеропорту «Жуляни». Офіційна версія – самогубство. Виходить, що він спеціально їхав до Києва, віз мотузку і шукав глухий закуток, щоб вкоротити собі віку? Справу було закрито поспіхом, з матеріалами не були ознайомлені навіть родичі. Дружина, побоюючись за життя сина Юрія, емігрувала до Канади. Петро Шевченко загинув у неповні 43 роки... Незадовго до загибелі Шевченко опублікував у “Киевских ведомостях” цикл з шістьох матеріалів про корупційні дії керівництва області, про спроби звільнити з посади тодішнього мера Луганська Олексія Данилова та про втручання у цей процес луганської СБУ і міліції.

За останнє десятиліття 630 працівників друкованих і аудіовізуальних ЗМІ багатьох країн світу загинули у “гарячих точках” і від рук найманих убивць. За роки незалежності в Україні під час виконання своїх професійних обов’язків загинуло близько 40 журналістів. Першим був тележурналіст, народний депутат Вадим Бойко, який збирав матеріали про те, як народжувалася в молодій державі мафія, шукав документи, де взяли гроші скоробагатьки. Потім Юрій Османов, Володимир Іванов, Ігор Грушецький, Анатолій Танадайчук, Борис Дерев’янко, Георгій Гонгадзе, Ігор Александров, Олексій Терещук, Норік Ширин... Цей мартиролог можна продовжувати і далі, але краще сподіватися, що він більше не поповниться жодним ім’ям.

Національна спілка журналістів України закликала всіх працівників газет, журналів, телебачення, радіомовлення, інформаційних агентств, Інтернет-видань відзначити у третю п’ятницю вересня (цього року – 21.09) День пам’яті українських журналістів, які віддали своє життя за Правду. Нагадаємо, що 16 вересня на Майдані Незалежності пройшла акція “День пам’яті Георгія Гонгадзе”, де також вшанували і пам’ять інших загиблих журналістів. Але не можна говорити, що це була альтернативна акція, просто вона була інша. Як зауважив Голова Національної Спілки журналістів України Ігор Лубченко, акція, запропонована Спілкою, не прив’язана ні до кого з журналістів. “Чим гірші від Георгія Гонгадзе Борис Дерев’янко, Вадим Бойко, Ігор Александров?” – наголошує Ігор Федорович. Пам’ять всіх журналістів, які загинули, виконуючи свій професійний обов’язок, повинна бути однаково вшанована.

Українські правоохоронці усі смерті журналістів, як правило, зводять до побутових випадків чи проблем зі здоров’ям -  загорівся телевізор, схопило серце, послизнувся на дорозі...Позиція Спілки щодо таких "правоохоронних" заяв незмінна: вважати нерозслідувану загибель кожного журналіста вбивством за професійну діяльність, доки у судовому порядку не буде встановлене інше. 

За словами Лубченка, вони розіслали прохання всім релігійним конфесіям, які представлені в Україні, провести молебень. На це прохання одразу відгукнувся Верховний Архієпископ УГКЦ Любомир Гузар і закликав всіх мирян в цей день помолитися за журналістів. «Доцінюючи вартість жертви тих, які віддали своє життя, сповняючи професійний обов`язок та зважаючи на надзвичайно важливу роль журналістики в житті суспільства, яке прагне жити згідно з засадами демократії, дуже радо пристаю до цієї ініціативи. 21 вересня 2007 р., крім того, що воно є для нас днем, коли святкуємо великий церковний празник Різдва Пресвятої Богородиці, Матері Того, Хто також віддав своє життя за правду, нехай стане для нас також, а особливо для журналістів, нагодою замислитися над професією, яку віддавна називають «четвертою владою», – сказано у зверненні Патріарха.

Анна Ященко

Кримінально-виконавча система

27.09.2007
джерело: helsinki.org.ua

Відкритий лист Української Гельсінської спілки з прав людини до Президента України

   

Прес-служба Президента України 23 вересня на офіційному сайті повідомила про намір Президента «ближчим часом підписати Указ щодо Концепції реформування Державної кримінально-виконавчої служби України». Ми звертаємося до Президента з вимогою відмовитися від підтримки запропонованої Концепції реформи Державної кримінально-виконавчої служби (далі – ДКВС).

Слід зауважити, що проект Концепції містить деякі корисні ідеї та заходи, наприклад, щодо реформування кримінально-виконавчої інспекції, але в цілому Концепція потребує корінної переробки. Огляд її проекту дає підстави для висновку, що вони є концептуально неприйнятними і повинні бути повністю перероблені, оскільки дані заходи взагалі не можна назвати «реформою». Основними недоліками Концепції, на нашу думку, є:

– опора на хибне розуміння мети покарання і, відповідно, ролі, функцій і повноважень Кримінально-виконавчої служби;

– не бажання здійснювати повний перехід до побудови цивільної, а не правоохоронної служби;

– відсутність чіткого визначення місця ДКВС в органах державної влади.

Фактично проект Концепції закріплює і консервує сьогоднішній стан кримінально-виконавчої системи, яка залишається великою мірою радянським ГУЛАГом, а ДКВС, що є ще одним правоохоронним органом, який має навіть свій власний спеціальний підрозділ для боротьби з тероризмом(!). Проте кримінально-виконавча система має бути реформована до гнучкої тюремної системи, а ДКВС має стати цивільною службою і підрозділом Міністерства юстиції, як це було зроблено в усіх посттоталітарних країнах Центральної та Східної Європи. Звісно, при цьому не мають бути зменшені рівень оплати та пільги для персоналу ДКВС, які є сьогодні, враховуючи важкий характер цієї роботи. А от чого немає в цих країнах – відомчого навчального закладу для підготовки персоналу пенітенціарної системи. Хибна головна ідея Концепції породжує хибні заходи щодо підготовки і навчання кадрів, які суперечать загальним принципам професійної освіти, існуючим у світі.

Слід зауважити, що Кримінально-виконавчий кодекс (далі – КВК) значно ширше визначає цілі покарання, ніж Кримінальний кодекс України (далі – КК). Так, згідно зі ст. 50 КК України цілями покарання є кара, виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. А ч. 1 ст. 1 КВК стверджує, зокрема, що кримінально-виконавче законодавство України є засобом досягнення «мети захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення й ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами». Очевидно, що «захист інтересів особи, суспільства і держави» і «ресоціалізація», незважаючи на усю свою привабливість, є сторонніми серед цілей, названих у ст. 50 КК.

Український законодавець, визначаючи мету «захисту інтересів особи, суспільства і держави» як єдину мету кримінально-виконавчого законодавства, тим самим фактично знову впроваджує у національне законодавство концепцію захисту суспільства від злочинців, що була основою ВТК РРФСР (1924 р.) і ВТК УРСР (1925 р.). Підміна сформульованої в ст. 50 КК України мети кари «захистом інтересів особи, суспільства і держави» є не чим іншим, як прагненням відмовитися від поняття покарання, виробленого наукою кримінального права України, розмити чіткі межі реальної кримінальної відповідальності, відкинути основні положення теорії виконання покарань, що зрештою здатне привести до деюридизації діяльності органів та установ виконання покарань.

Відповідно, головні ідеї Концепції, що «ресоціалізація засуджених є головною кінцевою метою функціонування пенітенціарної системи», а «кара за вчинений злочин є лише однім із рівноправних завдань у реалізації покарання» і «виправлення та ресоціалізація конкретного засудженого є такими ж обов’язковими, як і кара» є, на наше переконання, хибними. Метою покарання має бути лише виконання комплексу правообмежень, який накладається вироком суду, а діяльність ДКВС має бути спрямована на забезпечення цього комплексу. Функції виховання і ресоціалізації засуджених є непосильними і неприйнятними для персоналу ДКВС. Виховувати і забезпечувати ресоціалізацію засуджених має усе суспільство в цілому – громадські організації, просвітяни, релігійні громади тощо – за сприяння кримінально-виконавчої служби. Для цього система виконання покарань має бути значно більш відкритою, ніж зараз.

В Україні існує надзвичайно негативна тенденція, коли реформу міністерств і відомств готують ці ж органи самі для себе. У такому випадку через особисту зацікавленість, жодний орган влади неспроможний об’єктивно визначити шляхи свого реформування. Таким чином, виходять не концепції реформування, а плани діяльності цих органів, котрі насправді не забезпечують впровадження в країні міжнародних стандартів, зокрема, з прав людини. Ми вважаємо, що відсутність в країні реформ значною мірою зумовлюється такими прикладами самореформування.

З повагою,

Євген Захаров,

Голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини

27.09.2007

Погляд

26.09.2007 | Анна Юдковская
джерело: maidan.org.ua

Настоящий адвокат – всегда правозащитник

   

1. ВСЕГДА ЛИ НЕОБХОДИМО УЧАСТИЕ АДВОКАТА ДЛЯ ЗАЩИТЫ ЖЕРТВЫ НАРУШЕНИЯ ПРАВ ЧЕЛОВЕКА?

Я сторонник профессионализма в любой сфере деятельности. Если речь идет о конкретном судебном процессе, а не о проблеме в целом, только юрист-профессионал может и должен заниматься восстановлением нарушенных прав и свобод. Это не означает, что роль правозащитных организаций минимизируется, наоборот, опыт показывает, что когда к рассмотрению дела привлекаются НПО со всем доступным им арсеналом средств, шансы на успех значительно возрастают. По своему опыту знаю, что поведение судьи в процессе существенно меняется, если на слушании присутствуют журналисты, а серьезная общественная поддержка создает благоприятный для исхода дела климат. Это, безусловно, плохо – в идеале суд не должен подвергаться никакому влиянию, включая общественный резонанс. Но в наших условиях это необходимо – пока правосудием движут, в том числе, политические и финансовые интересы, оно должно видеть и отношение общества к той или иной проблеме. И если присутствие прессы является единственным стимулирующим фактором для судьи соблюдать нормы процесса – значит, адвокату приходится идти и на это. Поэтому определенные случаи требуют объединения усилий адвокатов и правозащитников.

2. В ЧЕМ СХОДСТВО И В ЧЕМ РАЗЛИЧИЕ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ АДВОКАТА И ПРАВОЗАЩИТНИКА?

Это интересный вопрос. Больше ста лет назад А. Кони так сформулировал роль адвоката в обществе: "Защита есть общественное служение». В идеале, функции правозащитника как раз и должен выполнять адвокат – в нормальной системе справедливого судопроизводства человек, чьи права нарушены, обращается в суд и пользуется помощью адвоката. Настоящий адвокат – всегда правозащитник, потому что им движет, в первую очередь, профессиональный интерес восстановления справедливости. Прекрасный пример правозащитной деятельности адвоката – работа «по назначению», это как лакмусовая бумажка: если адвокат работает бесплатно точно с такой же отдачей, как и за деньги – значит он Профессионал с большой буквы.

Но цели и методы профессионального адвоката и правозащитника зачастую отличаются.

Для первого важнее интересы конкретного клиента, и при необходимости он будет готов договориться, пойти на компромисс. Примером компромисса является отправление дела на дополнительное следствие вместо вынесения оправдательного приговора. Адвокат понимает, что оправдательный приговор – редчайшее исключение, абсолютно неприемлемое для большинства судей. Поэтому он согласится на дополнительное следствие с последующим закрытием дела. Для правозащитника любой компромисс – девальвация идеи, потому что его цель – искоренение порочных моментов судопроизводства. Поэтому адвокат и правозащитник могут действовать как в связке, прекрасно дополняя друг друга, так и быть противниками с различным подходом к делу. Защищая клиента, адвокат апеллирует к закону, а правозащитник – к совести, порядочности, справедливости.

Адвокат, ежедневно сталкивающийся с болью и горем других людей, учится не пропускать эту боль через себя – эта защитная реакция, которую Генри Резник называет «профессиональной мозолью», необходима для спокойной квалифицированной работы, ведь возмущение и гнев не лучшие советчики в выборе позиции по делу – здесь нужен трезвый рассудок, холодная голова (но не сердце!). Сильная сторона правозащитника – возможность быть эмоциональным, употреблять эпитеты, иногда декларации – то, что не может себе позволить адвокат.

3. ЧЕМ ОБЪЯСНИТЬ НАЛИЧИЕ РУБРИКИ "ПРАКТИКА ПРАВОЗАЩИТЫ" НА ВАШЕМ САЙТЕ?

Страничку «Практика правозащиты – процессуальные документы» – я сделала для молодых адвокатов, у которых еще нет своих собственных наработок, и которые составляют свои документы, жалобы и речи по образцам, существующим в различных книгах и на сайтах. Я хотела поделиться тем, что для меня является «наследством Гинзбурга» – он научил меня очень скрупулезно подходить к составлению документов, не упускать деталей, выстраивать логику размышлений в речах. Конечно, такой подход всегда базируется на доскональном знании материалов дела – это еще один залог успеха, понимание которого он мне прививал: если ты владеешь материалами дела лучше, чем представитель обвинения – ты всегда в выигрыше. Сейчас Союз Адвокатов Украины готовит к изданию сборник процессуальных документов Григория Исааковича – это будет уникальный учебник стратегии и тактики защиты. Что касается моих документов, как я написала на сайте, я ни в коем случае не настаиваю на их безупречности – это обмен опытом. К сожалению, это лишь небольшая часть, которая сохранилась (у меня дважды «сгорали» компьютеры), и я буду рада, если кто-то почерпнет в этих документах что-нибудь полезное для своих дел.

4. ВАША ОЦЕНКА КОЛИЧЕСТВА И СУТИ ЗАЯВЛЕНИЙ В ЕВРОПЕЙСКИЙ СУД ПРОТИВ УКРАИНЫ И ПРИНЯТЫХ СУДОМ РЕШЕНИЙ В СОПОСТАВЛЕНИИ С РЕАЛЬНЫМ ПОЛОЖЕНИЕМ С ПРАВАМИ ЧЕЛОВЕКА В УКРАИНЕ

Начиная с января 1998 года, против Украины было подано около 19,000 заявлений, из них около 9,000 были признаны неприемлемыми, по 330 заявлениям были приняты решения по существу (причем подавляющее большинство решений – 241 – было принято в 2005-2006 годах). И хотя количество «качественных» жалоб – грамотно составленных и вовремя представленных – возрастает с каждым днем, оно, тем не менее, на мой взгляд, все равно остается низким. Огромный массив решений по сути, вынесенных против Украины, касается трех основных проблем – неисполнения судебных решений, вступивших в законную силу; нарушение «разумного срока» рассмотрения дел в суде; пересмотра окончательных судебных решений, т.е. нарушение принципа res judicata. Означает ли это, что указанные проблемы являются основными для Украины? Безусловно, нет. Количество случаев применения пыток или незаконного содержания под стражей вряд ли меньше количества неисполненных судебных решений, однако, решений Суда по статьям 3 и 5 Конвенции, вынесенных против Украины, на сегодняшний день единицы. В первую очередь, это связано с очень слабой подготовкой таких жалоб, включая недостаточную работу на стадии рассмотрения дела в национальных инстанциях, отсутствие доказательств, неисчерпание внутренних средств защиты. Все это темы для целого ряда больших лекций. И виновными в такой недоработке, на мой взгляд, являются в первую очередь адвокаты. Предъявлять к ним какие-либо претензии сложно, потому что юрист, проработавший всю жизнь в системе континентального права, не всегда адекватно понимает, как работает право прецедентное. Решения Суда надо изучать в комплексе, понимая основные принципы и развитие их применения. Прочитав 3-5 и даже 10 решений, например, по статье 5 Конвенции, нельзя стать специалистом по этой статье. Одна из распространенных адвокатских ошибок – попытка втиснуть факты своего дела, как в прокрустово ложе, в обстоятельства дела, по которому существует решение Суда. Это, как правило, ни к чему хорошему не приводит, потому что «уши вылезают». То есть изучение Конвенции и практики Суда требует системного подхода, для которого, в том числе, необходимо владение одним из официальных языков Суда. Поэтому адвокатов, составляющих грамотные заявления в Европейский суд, в Украине сегодня очень мало. Они с удовольствием проводят семинары, конференции, издают книги и делятся своими знаниями, но этого недостаточно. Я бы рекомендовала привлекать таких адвокатов к составлению заявлений, особенно если посредством этих заявлений можно поднять вопросы, связанные с системными нарушениями прав человека. И здесь как нигде требуется объединение усилий правозащитников и адвокатов, специализирующихся на Конвенции.

5. КАК СУДЬЯ ЕВРОПЕЙСКОГО СУДА МОЖЕТ ПОВЛИЯТЬ НА СОСТОЯНИЕ С ПРАВАМИ ЧЕЛОВЕКА В СВОЕЙ СТРАНЕ?

Этот вопрос пересекается с предыдущим – Суд работает ровно с теми заявлениями, которые к нему приходят, и ровно в той степени, в которой они представлены сторонами.

У судей, рассматривающих дело, есть в распоряжении аргументы сторон, представленные на одном из официальных языков суда, и убедительность каждой позиции абсолютно очевидна. Поэтому попытка «вытянуть» откровенно плохо представленное дело, апеллируя к важности поставленной проблемы, выглядела бы, мягко говоря, непрофессионально. В то же время от национального судьи ждут разъяснений реалий правовой системы государства, и позиция, которую он занимает в деле, очень важна – будучи наиболее близким к ситуации, зная и понимая истоки проблемы, именно он может склонить мнение коллег в пользу того или иного аргумента, привлечь внимание к существующему в его стране дефекту правовой системы. Но бывают и случаи, когда мнение большинства судей расходится с мнением национального судьи.

Вне рамок рассмотрения дела, мне кажется, очень важной является просветительская функция – лекции, статьи, конференции – любая форма диалога с судьями, работающими в Украине, разъяснение им принципов, разработанных Европейским судом: доступ к суду как возможность обжаловать в суде решение любого административного органа; равенство сторон как, в том числе, необходимость, предоставить адвокату на стадии избрания меры пресечения доступ к документам, которые существенны для вопроса законности содержания под стражей его клиента; право не свидетельствовать против себя как, в том числе, невозможность использовать в качестве доказательств показания лиц, допрошенных как свидетели на предварительном следствии, если они впоследствии были привлечены в качестве обвиняемых; и т.д – таких примеров несоответствия украинской практики европейским стандартам великое множество. Когда судьи начнут применять эти принципы в своей работе, поток жалоб в Европейский суд снизится. В докладе Группы Мудрецов по реформированию работы Суда содержалось предложение о предоставлении Европейскому суду по правам человека полномочий давать консультативные заключения по просьбе национальных судов. Безусловно, такое нововведение требует тщательной проработки и обдумывания всех деталей, но в целом мне эта идея представляется очень привлекательной для динамики улучшения ситуации с защитой прав человека в Украине.

6. КАКОВЫ ОСНОВНЫЕ ПРОБЛЕМЫ УКРАИНСКОЙ АДВОКАТУРЫ И КАК ОНИ МОГУТ БЫТЬ РЕШЕНЫ?

Проблемы украинской адвокатуры такие же, как и проблемы украинской судебной системы в целом. Нельзя ожидать эффективности адвокатуры в условиях тотальной коррупции правосудия. Широко распространенная практика сделок и договоренностей с судами и правоохранительными органами имеет своих потребителей с обеих сторон. Пока существуют судьи и прокуроры, берущие взятки, будут существовать и адвокаты, которые эти взятки дают. Проблема посредничества – одна из самых глобальных в сегодняшней адвокатуре. Спрос рождает предложение – сегодня люди не верят в справедливость судов, а поэтому предпочитают искать не грамотного профессионала, а того, кто может «решить вопрос». Обо всем этом адвокаты и правозащитники уже много лет кричат на всех углах, и ничего нового я не добавлю. При том, что большинство адвокатов остаются честными и профессиональными людьми, борющимися до конца за восстановление справедливости в деле, это как раз ситуация с «паршивой овцой». Я бы также отметила достаточно низкие требования, предъявляемые к сдающим квалификационный экзамен на право на занятие адвокатской деятельностью – это открывает двери в адвокатуру некоторым не совсем порядочным и грамотным юристам, и не может не сказываться на общем падении престижа адвокатской профессии.

Борьба с коррупцией и отсутствием правосудия – комплексная задача. Что характерно – на неправосудные судебные решения жалуются в Европейский суд практически все, а вот аргументированных заявлений – единицы. Поэтому я всегда обращаю внимание адвокатов, с которыми общаюсь, на необходимость убедительных доказательств того, что суд предвзят. Возьмите ваши аргументы, изложенные в исках, апелляционных и кассационных жалобах, и наглядно продемонстрируйте, что суды их просто проигнорировали (как, например, в решении по делу Пронина против Украины). Право на справедливое судебное разбирательство, гарантированное статьей 6 Конвенции, предполагает и обоснованное судебное решение. Это, конечно, не означает, что суды обязаны отвечать на все аргументы заявителя, во всем должна быть соблюдена разумная пропорция. Недавно было вынесено интересное решение о предвзятости суда и его председателя, получавшего безвозмездные услуги от ответчика по делу, в котором заявительница выступала истцом (Белуха против Украины). Чем больше будет таких дел, тем, хочется надеяться, быстрее пойдет процесс возвращения справедливости в наши суды.

6. С КАКИМ ОБРАЗОМ У ВАС АССОЦИИРУЕТСЯ СОСТОЯНИЕ ЗАЩИТЫ ПРАВ ЧЕЛОВЕКА В УКРАИНЕ?

Не буду оригинальной – скорее с авгиевыми конюшнями в момент захода туда Геракла. Роль Геракла здесь, в первую очередь, отведена правозащитным организациям.

7. ВАШИ ТРИ СОВЕТА ПРАВОЗАЩИТНИКАМ И АДВОКАТАМ?

Три совета правозащитникам:

1. Повышайте свой профессиональный уровень и привлекайте к работе профессионалов. Совместные усилия общественных организаций и квалифицированных юристов могут сломать любые преграды.
2. Берегите репутацию. Звание «совести нации» налагает огромную ответственность, его легко потерять, включаясь в сомнительные проекты или раздавая награды сомнительным личностям.
3. Объединяйтесь, поддерживайте инициативы друг друга. Распри внутри правозащитной среды губительны для ее деятельности в целом.

Три совета адвокатам:

1. Беритесь за дела любой сложности. Проигранные дела, если вы честно и грамотно сделали все возможное – это отнюдь не минус вашей репутации, наоборот – ведение только легких и заранее выигрышных дел – первый шаг к потере квалификации и профессиональному разложению.

2. Стремитесь к самосовершенствованию. В условиях ежедневно меняющегося законодательства необходимо стараться все время оставаться «в теме», а это означает постоянное чтение специальной литературы, использование Интернета, участие в конференциях и т.д.

3. Гордитесь своей профессией. Наряду с профессией врача она – самая благородная, невзирая на то, что сегодня это звание иногда носят люди, чей моральный облик и квалификация далеки от истинного предназначения. Давайте вместе работать над тем, чтобы адвокатура вернула себе славу достойнейшего сословия юристов.

25-09-2007

Погляд

01.10.2007 | Александр Копелиович
джерело: maidan.org.ua

Конституция: о вреде прописей

   

Должен сразу признаться, что являюсь совершенным дилетантом в вопросах государства и права. Но, вращаясь в политических средах, давно поражаюсь неосновательности суждений на эти темы как у политической публики, так и среди специалистов. Бытуют общераспространенные заблуждения, которые считаются аксиомами; попробуй, возрази. Перед принятием Конституции в 1996 году нередко слышал в обсуждениях вопрос: а какая форма демократичнее? Мало кому приходило в голову, что соревнования в степени демократичности для нас смерти подобны, что нам нужна та форма демократии, которая имеет надежду выжить именно у нас. Уверен, что сочетание инфантильности мышления одних и своекорыстной лжи других и привело к тем непреодолимым недостаткам Конституции 1996 года, а особенно поправок к ней, принятых в 2004-м, которые сделали необходимыми принятие Конституции новой. По-этому, рискуя услышать обвинения в невежестве, считаю своим долгом покуситься на священных коров.

Глубоко уважаемый мною журналист Сергей Рахманин озаглавил свою статью в «Зеркале недели» (№34, 15 сентября) «Конституция: не делайте под себя». Верно, слышали мы уже где-то, что демократия – это не личности, а процедуры, что Конституция должна создаваться на века и поэтому конкретная фамилия Президента для нее не существенна. Но не по вопросу ли фамилии Президента вспыхнула наша Оранжевая революция? Так давайте же откроем глаза и поймем: мы живем во времена в высшей степени трудного, местами революционного становления в нашей стране начал демократии и законности. Поэтому лицемерны попытки перещеголять лучшие европейские образцы. Поэтому если бы удалось создать и принять Конституцию, наилучшим образом подходящую под наличных сегодня лидеров, то, действуй она хоть только пять лет их каденции, она в громадной степени послужила бы продвижению и, возможно, спасению нашей демократии и государства. Сегодня рассуждения типа, а если под каждого Президента…, совершенно неуместны. Когда оперируют опасно больного, на время забывают, что лучшей гарантией здоровья является правильное питание и спорт. И от личности врача зависит слишком много.

К «аксиомам», оказавшим трагически вредное влияние на общественное сознание, я отношу чуть ли не общее суждение о том, что преступления режима Кучмы явились прямым следствием слишком больших полномочий, определенных Президенту Конституцией 1996 года. Во-первых, не было слишком больших полномочий. Та Конституция избавляла Президента от прямой ответственности за исполнительную власть, чем Л. Кучма постоянно и пользовался, нещадно ругая поставленных им пре-мьеров, сам оставаясь, как бы в стороне. А полномочий «папы» Конституции не дают, режимы возникают вопреки Конституциям. И вот, возмущение преступлениями этого режима вылилось в убеждение, что нам необходимо, беря пример с Европы, двигаться в сторону большего парламентаризма. Отсюда проистекли поправки к Конституции, поддержанные всеми, кроме БЮТ, политическими силами. И что же, получилось, как в Европе?

Бытуют и всеми признаваемые прописями лжепрописи. Как общее место повторяют, что президентская форма правления – это диктатура. К этому приводят сильные доводы: в Европе чисто президентских республик почти нет, а примеры России и Беларуси говорят сами за себя. Но пусть меня кто-нибудь убедит в том, что в США диктатура. А что говорит классическая теория? По Ш.Л. Монтескье тирания – это правление по произволу одного лица вместо правления по закону. Законным может быть признано то правление, при котором имеет место разделение властей на законодательную, исполнительную и судебную ветви. Так в какой из демократических систем классический принцип разделения властей реализован более четко, чем в президентской республике? В парламентской законодатели сами из себя формируют исполнительную ветвь, то есть, фактически, имеют место непрямые выборы главы исполнительной власти. Так что демократичнее, где ветви власти независимее? Кроме того, в президентской республике Президенту может противостоять большинство парламента, если большинство в нем принадлежит не президентской партии; в парламентской же системе премьер-министру оппонирует меньшинство законодательного органа.

А у нас в Украине принцип сдержек и противовесов доводят до абсурда: противовесы вставляются внутрь исполнительной ветви. Вероятно, составителям украинских Конституций очень хочется видеть благостную картину: Президент вместе с премьер-министром и со всей Верховной Радой собираются, мирно обсуждают и к общему согласию решают все вопросы. А на деле случаются столкновения силовых структур, разделенных между Президентом и правительством. Насколько нужно было быть безответственным, чтобы отделять силовые структуры от других органов исполнительной власти и не понимать последствий!

Я совершенно согласен с Ю. Тимошенко, что самыми гибельными для Украины являются смешанные конституционные системы. Они предполагают высокую способность представителей власти договариваться друг с другом, а что видим в родном отечестве? Так что предлагаю выбирать между надежно испытанными чисто президентской и чисто парламентской формами. Определенно предпочитаю президентскую для Украины. Но прежде чем говорить о преимуществах, необходимо сказать о еще некоторых въевшихся представлениях, препятствующих наиболее эффективному для Украины выбору.

Иногда кажется, что составители наших Конституций не желают, чтобы власти могли что-либо решать, особенно не терпят решений единоличных. Отсюда следуют все эти многочисленные процедуры: одни решают, другие подписывают и непонятно, обязаны подписать или нет. Как-то закрепилось в сознании, что если решает один – это самодурство. Но ведь личный элемент по необходимости обязан присутствовать в исполнительной власти – этой ветви должна быть присуща оперативность принятия и исполнения решений. Кроме того, курс исполнительной власти должен быть цельным и последовательным (хотя бы на период жизни Кабинета), а эти качества воплощаются только личностью. Почему же у нас так любят коалиционные правительства? По-моему, для Украины хуже не придумаешь. Разумный премьер (или Президент в чисто президентской системе) посоветуется с министрами, а примет решение сам. И горе тому народу, у которого отдельные министры из своих партийных соображений будут проводить собственную политику.

Проанализируем недостатки парламентской системы, имея в виду местные условия и обычаи. У нас ведь во все времена власть олицетворяет «Главный» независимо от его титула; наличие нескольких Главных приводит к раздвоению народного сознания и чувству нестабильности. Конечно, Главным может быть и премьер-министр. Но создание парламентской коалиции, ставящей премьера, и в странах устоявшейся демократии представляет собой торг. В наших же условиях это торг в буквальном смысле слова, еще и с элементами предательства. Будет ли созданное торгашами-предателями правительство пользоваться авторитетом у народа, будет ли оно устойчивым?
Для меня очевидно, что в тот исторический период, когда народ еще не определился в отношении перспектив развития своей страны, когда почти равные его части желают двигаться в почти противоположных направлениях, государственный курс должен осуществлять Президент, получивший на это мандат всего народа. Пусть даже его перевес на выборах был бы незначительным, но определенность и последовательность действий лучше, чем метания из стороны в сторону. Если Президент, глава государства, является одновременно и главой исполнительной власти, то Кабинет министров – это и есть администрация президента и исчезает все это дублирование-противостояние. Повторяю, не означает президентская система единовластие в стране – парламент остается единственным органом, издающим законы, и уже эта функция парламента делает его мощным противовесом Президенту.

Понимаю и опасности большой власти Президента для Украины: у нас на популистских обещаниях к власти может прийти ловкий демагог, свою ошибку народ поймет только после выборов. Имею для этого случая предложение, не обычное для существующих Конституций. Почему Президента можно отстранять от должности только в случае совершения им преступлений (в порядке импичмента)? А если парламент четко осознал опасность для страны проводимого им курса? Парламент должен получить возможность отстранять Президента по решению квалифицированного большинства депутатов, но эта возможность должна дорого стоить парламенту. После выражения недоверия проводится референдум, который поддержит одну из сторон конфликта, полномочия же другой будут досрочно прекращены. Естественно, симметричным правом должен обладать и Президент. Вот так, хочешь устранить оппонента, ставь на кон и свою судьбу.

Понимаю значительную трудность прохождения проекта президентской республики – мы идем в Европу, а там такого нет. Вот и еще одна «аксиома»: идем в Европу, а почему не в Америку? Сознание бывшего советского человека уже почти смирилось с той истиной, что Европа – это даже неплохо; но, вот, Америка… Между тем, по ряду параметров нам ближе должен быть опыт Америки. США как государство и демократия моложе многих демократий Европы. Европейский парламентаризм постепенно внедрялся в борьбе с властью королей, в этих реалиях трудно себе представить еще и фигуру сильного Президента. В Украине короля нет, а необходимость сильной исполнительной власти налицо. И избирательная система США кажется мне наиболее удачной сейчас для Украины (только право выдвижения кандидатов нужно бы четко закрепить за партиями). Думаю, что успешно действующая президентская форма демократии не явится для Европы серьезным препятствием для принятия Украины в ЕС.

В чисто президентской республике премьер-министра нет, Президент лично руководит Кабинетом. Нужен ли этот пост Украине? Не постесняюсь примерить эту проблему к известным в Украине личностям. Президента Тимошенко откровенно боюсь несмотря на поддержку мною многих ее хороших идей. Президент Ющенко нередко проявляет нерешительность и непоследовательность. На мой взгляд, лучшей моделью было бы их сотрудничество, ведь была же плодотворна их совместная деятельность в правительства Ющенко в 1999 г.! Поэтому хотелось бы предусмотреть в Конституции возможность для Президента иметь или не иметь премьера, но в любом случае вся ответственность за исполнительную власть должна лежать на Президенте.

Прописи, они для первых учеников, а такие часто оказываются неспособными действовать в предлагаемых жизнью обстоятельствах.

17.09.07

Жертви політичних репресій

25.09.2007
джерело: hro.org

«От нас останутся пуговицы...»

   

Главная проблема фильма Анджея Вайды "Катынь" – историческая правда и жизнь во лжи – абсолютно актуальна не только для поляков, но и для русских – говорит председатель правления Международного общества "Мемориал".

Марцин Войцеховский: Вы состоите в обществе «Мемориал», которое занимается исследованием и увековечением памяти о сталинских преступлениях. Анджей Вайда пригласил вас на премьеру фильма о Катыни. Я видел ваше волнение, слезы, сжатые скулы. Но вы специалисты. А будет ли этот фильм понятен для обычных россиян?

Арсений Рогинский*: – Будет ли фильм доступным для россиян, это зависит прежде всего от людей, занимающихся распространением фильма. С массовым распространением могут быть проблемы. Речь не идет о политической цензуре, потому что сегодня в России официальной цензуры нет. Наибольшей проблемой, препятствующей распространению «Катыни», может быть пропасть между историческим сознанием поляков и русских. Слово «Катынь» присутствует в сознании почти каждого поляка. Один знает об этом больше, другой меньше, но каждому это слово о чем-то говорит. В то время как в России о Катыни не говорят ни школьные учебники, ни популярная историческая литература. Наш взгляд на Вторую мировую войну сильно отличается от польского. Многие сцены из фильма Вайды будут непонятны российскому зрителю.

Например, какие?

Например, недоверие, окружающее Ежи, чудом уцелевшего в Катыни, когда он после войны возвращается в Краков в мундире майора, но без орла в короне. Россиянам трудно будет понять, почему польская армия, пришедшая вместе с Красной Армией, была принята у вас неоднозначно. У нас образ воина-освободителя, к тому же офицера, который чудом пережил войну, однозначно положительный. Другая проблема – это способ, которым зритель узнает, что польские офицеры расстреляны НКВД. Об этом говорят сообщения немецкой пропаганды в окупированной Генеральной Губернии. Российский зритель, не знающий деталей истории, наверняка посчитает, что это не заслуживающая доверия информация. Объясняющая все сцена казни польских офицеров, совершенная НКВД, показана только в конце фильма.

Нужен более широкий исторический контекст?

Чтобы россиянин полностью понял «Катынь» Анджея Вайды, он должен перед тем, как пойти в кинотеатр, знать: что польские офицеры были арестованы после 17 сентября 1939 года; что их содержали в лагерях; что НКВД их расстреляло весной 1940 года по приказу Политбюро, что весной 1943 г. немцы провели первые эксгумации в Катыни, объявив об этом в Польше; что после 1943 г. советские власти пытались приписать это преступление немцам. Эту информацию можно было бы написать в начале фильма. Иначе русским зрителям будет трудно проникнуться атмосферой фильма.

Значит, в России нужно рассчитывать скорее на образованную публику, чем на массового зрителя?

Если речь идет о массовом распространении, то это определенно польский фильм. Он будет полностью понятен в Польше, и, возможно, в Западной Украине и Белоруссии, где сохранилась память об этих событиях. Другой проблемой может быть совершенно разный образ оккупации в наших странах. Для российского зрителя образ вдовы польского генерала, которая ждет мужа в роскошной и чистенькой квартире в Кракове, будет невообразимым. Зритель задумается, как это возможно, что немцы оставили ее в покое. Непонятной для российского зрителя может быть также приятельская беседа немецких и советских офицеров после 17 сентября. Наши учебники пишут о пакте Молотова-Риббентропа, но в таком духе, что он был необходим, чтобы оттянуть неизбежную войну СССР с Германией. У нас не пишут, что было дальше, нет ни слова о советско-немецком сотрудничестве в 1939-41 годах. Советский офицер, приветствующий немцев где-то в восточной Польше осенью 1939 года, может вызвать культурный шок у нашего зрителя.

Диана Сорг**: – Не могу с этим согласиться. Я юрист, а не историк, я человек, далекий от катынского дела. Но для меня ясно, что поскольку существовал советско-германский договор 1939 г., о котором ведь известно, то должны были быть какие-то контакты, общие комиссии, принимающие решения, кто должен жить на восточной, а кто на западной стороне Буга и Сана, как провести границу и как ее контролировать.

Елена Жемкова***: – Я больше всего опасаюсь, что массовый российский зритель не поймет религиозных сцен, которых довольно много в фильме. Дело не в том, что у нас страна в основном православная, а не католическая, а в существенной атеизации нашего общества. Боюсь, что ожидание первой звезды в сочельник будет совершенно непонятным. Это не критика в адрес фильма, но в нем много символов, которые имеют смысл только для поляков, а для русских могут быть неясными. Обычный россиянин не знает, что в Польше во время войны было две армии, два подполья, что идейный конфликт между ними продолжался ещё долго после 1945 года.

А что будет понятно?

Арсений Рогинский: – Фильм Анджея Вайды – это мощное художественное видение максимально честной исторической правды. Огромное впечатление производит история дневника, в котором главный герой фильма описывает по горячим следам свою участь почти до последней минуты перед казнью. Такие дневники действительно были найдены в могилах. Не могу также забыть слов, произнесенных в начале одним из героев: «От нас останутся пуговицы».

Несколько лет назад к нам обратилась в Москве дочь женщины, которая во время большого террора потеряла мужа – советского офицера. Взамен на подписание отягчающих признаний следователи согласились, чтобы перед казнью жена постирала мундир мужа. На последнем свидании он сказал ей: «От меня останутся пуговицы». Жена выстирала мундир, но обратила внимание, что пуговицы пришиты необычно крепко. Догадалась, что должно быть муж спрятал там письмо. В пуговицах были записки на бумаге от папирос. Стирка смыла чернила. Только недавно мы прочли эти записи благодаря новым технологиям. Офицер описывает следствие, пытки, угрозы, что, если не признает вину, то репрессиям подвергнется вся семья. От него тоже остались только пуговицы...

Алексей Памятных****: – На меня большое впечатление произвела сцена казни. Я занимаюсь Катынью 20 лет, вроде все знаю, присутствовал при эксгумациях, ко многому привык. Но увидеть собственными глазами, как на самом деле выглядели там казни, это совершенно другое. Выходил из кинотеатра на ватных ногах.

Вы восприняли этот фильм как антироссийский?

Арсений Рогинский: – Вовсе нет. Этот фильм не антироссийский. Нет в нем ни капли польского национализма или истеричного подхода, что поляки были исключительно жертвами, и все вокруг их уничтожали.

Алексей Памятных: – Согласен, фильм Вайды не антироссийский. Хотя такой подход встречается, к сожалению, во многих польских публикациях, касающихся Катыни, на памятниках и памятных досках, особенно установленных в эмиграции.

Похоже, что россиянам трудно понять значение Катыни для поляков. Они удивляются, как можно так горько оплакивать 20 тысяч человек, когда в СССР жертвами сталинских репрессий пали миллионы.

Арсений Рогинский: – Так нас приучили думать. Катынь была страшной, но единовременной акцией. Во время большого террора 1937 года было арестовано 1,7 млн человек, из которых расстреляно более 700 тысяч. До этого был голод, другие виды террора. Государство применяло насилие, хотя, конечно, и в разных масштабах, в течение всего времени существования СССР. Прошло 70 лет. Мы не в состоянии разобраться с преступлениями, которые наша власть совершила против собственного народа. Поэтому неудивительно, что у нас проблемы с признанием репрессий в отношении других народов. Это очень трудно. В 90-тых годах осмысление террора отошло на второй план. Были более важные дела: экономические реформы, построение независимого государства, защита слабой демократии, отношения с постсоветскими соседями. Новая власть уже несколько лет пытается создать новую российскую идентичность. Не советскую, а российскую.

На чем она основана?

На убеждении, что прошлое России было героическим и славным. Такой подход продвигает президент Путин и его «Единая Россия». В этой концепции почти нет места для советского террора и репрессий. Вроде они есть, но сдвинуты на задний план, потому что не подходят к общему историческому образу.

В этом смысле фильм Вайды – и о нашем терроре. Его показ в России может стать неповторимым поводом к возобновлению публичной дискуссии о сталинских репрессиях. Ведь в Катыни и Медном были расстреляны также десятки, если не сотни тысяч советских жертв. И нужно прямо сказать, что их памятники и кладбища не появились бы, если бы не желание поляков почтить память своих жертв. Вайда рассказывает историю не только о поляках, но и о нас.

По-моему, это хорошо, что в фильме не говорится о решении Политбюро, не объясняется детально, почему Сталин приказал расстрелять польских офицеров. Возникает впечатление, что их скосила какая-то жатва. Та же самая жатва пала и на нас. В этом смысле фильм Вайды абсолютно универсален для поляков и русских. Символом этой жатвы становится огромный портрет Сталина, висящий над столом, где проверяют личность приговоренных к смерти. Таким же способом, абсолютно незаконно, без соблюдения даже видимости законности, были убиты сотни тысяч советских людей.

Начиная разговор с темы Катыни, мы можем говорить и о репрессиях в отношении россиян. Думаю, что к этому наше общество лучше готово, чем к разговору исключительно о случае польских офицеров.

Алексей Памятных: – Исполнивший в фильме Вайды роль советского офицера известный актер Сергей Гармаш очень справедливо заметил, что «Катынь» – это реквием не только по полякам, но и по нашим жертвам сталинизма.

Кто лучше примет этот фильм – молодежь или россияне старшего поколения?

Арсений Рогинский: – Наверняка будут высказаны такие упрощения, что фильм – для старшего поколения, а молодые россияне его не поймут. Но это неправда. Я в молодости смотрел «Пепел и алмаз» Вайды. Я не имел понятия, чем Армия Крайова отличается от Армии Людовой, но фильм произвел впечатление. Магия искусства в том, что эмоции, показанные в фильме, понятны даже без знаний. Надеюсь, что так же будет и с «Катынью». Нам будет трудно понять, что немцы почтой присылали из концлагерей деревянные ящики с вещами убитых. Наверняка многие россияне подумают, что у вас была другая оккупация, более мягкая, а у нас хуже, настоящая. Но это детали. С точки зрения эмоций этот фильм у нас будет понят полностью, потому что это выдающееся произведение искусства.

Поможет ли этот фильм окончательно уладить катынский вопрос между Польшей и Россией?

«Мемориал» несколько раз получал сигналы – « не поднимайте катынской темы», мол, власти договорятся между собой без нас, а мы только напрасно разжигаем страсти... Для закрытия катынского дела достаточно рассекречивания документов российского следствия и публичное принятие одной, максимум двух политико-юридических деклараций. Больше противоречий нет. Говорят, что мы недооцениваем наши власти, и, может быть, это правда. Часто слышу, что не надо вмешиваться в это дело, потому что президенты в конце концов договорятся. «Мемориал» не хочет вмешиваться в политику. Пусть президенты договариваются между собой. Нас интересует другое.

В Польше снят фильм, поднимающий тему исторической правды и жизни во лжи. Эта тема важна и актуальна как для поляков, так и для русских. Если мы можем что-то сделать, чтобы благодаря фильму вызвать дискуссию также и в России, то мы должны это сделать.

Три года назад Анджей Вайда рассказал в «Известиях», что собирается снять фильм о Катыни. Газета поместила интервью с ним на первой странице, добавив от себя, что он наилучшая кандидатура, который сделает это так, чтобы россияне приняли этот фильм. Это до сих пор актуально?

Именно так. Вайду любят в России, ценят как выдающегося творца мирового кино. Он смог создать фильм на такую трудную тему, который не только не стал антироссийским, но и вообще не направлен против кого бы то ни было. Конечно, солдаты НКВД не вызывают симпатии, так же как и показанные в фильме немцы. Но в сущности фильм о другом.

О чем?

– О жизни во лжи. Проиллюстрирую это примером. Я учился на историка в Эстонии. Большинство моих товарищей по учебе были эстонцы, родители которых были вывезены после войны в Сибирь или сами родились в ссылке. Потом вернулись. Каждый из них знал, чем была депортация, и как выглядела советская оккупация. Но после возвращения они должны были как-то жить. Вступали в комсомол, многие в партию, делали карьеру. Я был один из немногих на курсе, кто не состоял в комсомоле. Они были более советскими людьми, чем я, полностью осознавая правду, которую не могли говорить вслух. Осознавали также неправду, в которой участвуют. Как могли с этим жить? Какую имели мотивацию?

Меня потрясло заявление одной из героинь фильма Вайды: «Хотите, чтобы вас всех расстреляли? Кто в таком случае будет жить, кто восстановит Польшу?» И ещё одно: «Независимой Польши не будет никогда». Офицеры, допрашивающие девушку, которая пыталась установить на кладбище табличку с названием Катынь, тоже хорошо знали, кто совершил это преступление. Все знали правду, но все говорили неправду. Это самое важное послание фильма Анджея Вайды.

Очень легко вытащить Катынь или Варшавское Восстание и сказать, что это – фундамент нашей истории. Это, конечно, правда. Но есть и 50 лет, когда эту правду скрывали, выкручивались, пытались жить рядом с ней. Были и такие, кто не хотел так жить и платил за это самую высокую цену. Что Вайда тоже показывает. Если забудем об этих нюансах, у нас будет очень упрощенное видение истории. Это измерение очень важно не только для Польши. Мы – сегодняшние россияне – тоже дети и внуки раскулаченных, арестованных, расстрелянных. Как-то, однако, мы пережили эти 70 лет.

Что за это время стало с людьми? Что стало с общественной моралью? Фильм Вайды заставляет задуматься об этом. Он универсален для всего посткоммунистического, посттоталитарного мира.

Вайда ставит вопросы, но не отвечает на них...

Он так делал всю жизнь во всех своих фильмах. Не Вайда должен отвечать на эти вопросы. На них должны ответить себе мы – в Польше, на Украине, в России, в восточной Германии. Фильмом «Катынь» Вайда закрывает круг своего творчества. Остальное зависит от нас...

* * *

Дискуссия происходила 17 сентября 2007 года в редакции «Газеты Выборчей».

Беседовал Марцин Войцеховский.

Перевод с польского – Алексей Памятных.

* Арсений Рогинский, историк, председатель правления Международного общества "Мемориал".

** Диана Сорг, известный московский адвокат, юрист «Мемориала»

*** Елена Жемкова, исполнительный директор «Мемориала»

**** Алексей Памятных, физик и астроном, с конца 80-тых годов исследовал катынское дело, помогал польским группам проводить там эксгумации, последние несколько лет живет в Польше.

Бюлетень "Права Людини", 2007, №26

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори