пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200728
№28
2007

Бюлетень "Права Людини"

Вибори

03.10.2007 | Євген Захаров

Дострокові вибори до парламенту 2007 року. Загальна оцінка

   

Вже є загальним місцем твердження, що вибори 2007 року були демократичними, прозорими, чесними і справедливими: масових і систематичних фальсифікацій не відбулося, політичним силам вдалося уникнути зіткнень і скандалів, а ті інциденти, які все ж таки мали місце, не вплинули на кінцевий результат. Загалом погоджуючись з цією оцінкою, звернімо увагу на недоліки цих виборів, які були наслідком недосконалого закону, і яких тому важко було уникнути як в 2006 році, так і на цих дострокових виборах.

По-перше, це стосується дискримінаційної норми щодо голосування виключно за місцем реєстрації. Побоюючись фальсифікацій з відкріпними посвідченнями, законодавець у 2006 році значно обмежив, а у 2007 році взагалі заборонив їхнє використання. Отже, велика кількість людей, які мешкають і працюють не за місцем реєстрації, могли проголосувати, тільки спеціально поїхавши на день виборів у відповідне місто чи село. Скільки таких людей? Тільки в Києві, за різними оцінками, таких мешканців від чотирисот до вісімсот тисяч. Звичайно, левова частина таких виборців не проголосувала.

По-друге, втратили право голосу ті, хто, не маючи роботи в Україні, був змушений виїхати за кордон на заробітки і не перебуває на консульському обліку, тобто нелегальні трудові мігранти. Чекати, що хтось з них спеціально поїхав додому, щоб взяти участь у виборах, не доводиться. А таких українців – мільйони. За даними, оприлюдненими МВС, з 2003 року по середину вересня 2007 з України виїхали и не повернулися приблизно 3.3 млн. громадян.

По-третє, багато хто не зміг проголосувати, якщо виїхав за кордон після 1 серпня цього року. Відповідно до п.9 статті 102-3 Закону «Про вибори» органи державної прикордонної служби “за три дні до виборів подають до окружних виборчих комісій відомості про осіб, які зареєстровані в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці, фактично перетнули державний кордон України і на момент подання відомостей відсутні дані про їх повернення на територію України”. Але що робити тим, хто повернувся додому після 26 вересня? Закон про них не подбав і фактично позбавив права голосу. Оскільки окружні комісії викреслили цих людей із списків, і поновити себе в них вони вже фактично не мали можливості. І таких людей було доволі багато – за оцінками спостерігачів, у Львівській області – до 50 тисяч, у Луганській та Харківській областях – до 40 тисяч виборців, тощо. У деяких прикордонних районах таких було до половини, як, наприклад, в м. Берегово Закарпатської обл. Багато людей не знайшли себе в списках, хоча повернулися в серпні або в першій половині вересня. Крім того, прикордонники, порушуючи цю норму закону, надсилали дані раніше, ніж за три дня до виборів. Так, дані на 4842 виборця до окружної комісії виборчого округу №173 були надіслані 23 вересня. Подружжя П. повернулося до Харкова з відпочинку 24 вересня, 26 вересня перевірило, що вони присутні в списках на своїй дільниці №44, а 30 вересня в списках їх вже не було. На цій дільниці виборців, яких викреслили із списків за даними прикордонників, було 19, і 10 з них зустрілися в Дзержинському районному суді м. Харкова. Але суд відмовив їм у проханні поновити їх у списках. І таких прикладів можна навести багато. Частими були випадки, коли були відсутні в списках виборці, що повернулися до України в середині вересня або в серпні. У деяких місцевостях окружні виборчі комісії складали додаткові списки, щоб надати можливість проголосувати тим, хто був викреслений із списків на підставі даних прикордонників, але прийшов на дільницю в день голосування. Наприклад, окружна комісія виборчого округу №109 (місто Сєвєродонецьк) ще 30 вересня дозволила 6 тисячам виборців, яких виключили зі списку виборців згідно з інформацією прикордонної служби, проголосувати, якщо вони з’являться на дільниці. Проте Луганський окружний адміністративний суд визнав незаконною цю постанову, правда, вже після виборів.

По-четверте, якість списків була вкрай низькою, вони були складені значно гірше, ніж у 2006 році. За оцінками Комітет виборців України, через недоліки у складанні списків виборців могли бути позбавлені права голосу близько 1.5 млн. громадян (включно з тими, хто викреслений із списків за даними прикордонної служби). Це пов’язане з тим, що робочі групи з обліку виборців, утворені при органах місцевого самоврядування та райдержадміністраціях, брали за основу старі списки 2006 року або навіть 2004 року. Внаслідок цього в списках було багато “мертвих душ” – померлих, людей, які змінили місце проживання тощо, а також були відсутні молоді люди, яким виповнилося 18 років. Крім того, багато проблем із списками виникло внаслідок використання неверіфікованого програмного забезпечення, за допомогою якого намагалися скласти щось на кшталт електронного реєстру виборців, і недостатньої кваліфікації працівників. Комп’ютерна програма часто ідентифікувала дані одного і того ж виборця як різні, в результаті чого у списках виявилося велика кількість двійників. Так, в Харківській області було виявлено 94 тис. двійників, в тому числі в Харкові – 44 тис. (близько 4%), в Севастополі – понад 5 тис. двійників (близько 3%). У 2006 році ці помилки виправлялися в ЦВК і в обласних комісіях, а на виборах 2007 року ця невдячна праця випала на долю окружних та дільничних комісій. А далі все залежало від бажання і старанності членів цих комісій. Значну кількість найбільш грубих помилок в списках вдалося виправити, але значна кількість помилок лишилася. Були й анекдотичні наслідки некваліфікованої праці із списками: в Харкові виявилося більше 2 тис. виборців, які мали 107 років внаслідок цього, що їм поставили замість відсутньої дати народження 1 січня 1900 року.

В результаті в день голосування дуже велика кількість людей так і не змогла проголосувати. Якщо порівняти дані ЦВК щодо голосування на виборах до парламенту 2006 та 2007 р., то виявляється, що в 2007 році кількість українців, що взяли участь у виборах, зменшилася на 1,775 млн. (порівнювалися дані на момент закінчення голосування). На нашу думку, левова частка цього зменшення виникла саме внаслідок системних недоліків Закону про вибори. 

Як і в 2006 році вибори продемонстрували велику кількість технічних помилок членів виборчих комісій, які в цілому не змогли впоратися з усіма деталями виборчого закону. Наслідками цього стали дуже напружені стосунки між членами комісій, які представляли різні політичні партії, взаємні підозри і обвинувачення в фальсифікаціях, і навіть бійки.

Таким чином, можна зробити висновок, що намагання творців законопроекту надати достатні юридичні гарантії захисту від фальсифікацій і забезпечити прозорість виборів привели до надмірної складності Закону про вибори – детальної регламентації виборчих процедур, складної структури протоколів виборчих комісій тощо. Закон розрахований на досвідчених бюрократів, а не на волонтерів політичних партій, які через низку об’єктивних і суб’єктивних причин не змогли повністю опанувати складними процедурними моментами. І на виборах 2006 року, і на дострокових виборах це призвело до плутанини при заповненні протоколів, спровокувало необґрунтовані підозри у корумпованості персоналу комісій, змусило оскаржувати результати виборів на багатьох дільницях в суді. У загальному масштабі намагання уникнути фальсифікацій призвело до втрати права голосу мільйонів виборців. Мусимо констатувати, що виборча система в цілому побудована на взаємній недовірі суб’єктів виборчого процесу, і ця тенденція ускладнення  законодавства призводить тільки до подальших втрат і росту цієї недовіри. На нашу думку, необхідно змінити парадигму виборчого законодавства, основними рисами якого мають стати гарантії свободи, демократії і довіра до людини. Тільки таким чином можливе об’єднання окремих особистостей в політичну спільноту. А гарантії проти зловживань мають забезпечити якісний електронний реєстр виборців і розвинені  процедури його перевірки.

Соціально-економічні права

15.10.2007 | Георгій Кобзар

Стратегічна мета – досягнення високих стандартів життя

   

14 жовтня – Всесвітній день стандартів. Саме в цей день 1946 року в Лондоні у приміщенні Інституту цивільних інженерів відкрилась конференція національних організацій зі стандартизації. 25 країн, включаючи колишній СРСР, були представлені 65 делегатами. Результатом їхньої роботи стало заснування нової Міжнародної організації зі стандартизації – ISO.

У 1970-му Президент ІSО пан Фарук Сунтер (Туреччина) запропонував 14 жовтня відзначати Всесвітній день стандартів, аби підкреслити важливість стандартизації для всієї світової економіки, активізувати її роль як основного помічника не тільки промисловості, торгівлі, а й урядів та споживачів усього світу.

Цього року Всесвітній день стандартів проходить під гаслом – «Стандарти і громадяни: внесок у суспільство». Глобальний світ дає широке коло прав і обов’язків своїм громадянам, в тому числі права на безпеку, захист, охорону здоров’я та доступ до інформації. Обов’язки охоплюють збереження довкілля і повагу до безпеки, власності та приватного життя інших. Стандарти допомагають громадянам реалізувати ці права та обов’язки.

Світ без стандартів був би приречений зупинитися. Транспорт і торгівля виявилися б паралізованими. Інтернет просто не зміг би функціонувати. Сотні тисяч систем, що залежать від інформаційних і комунікаційних технологій, зруйнувалися б – від урядових органів і банківської справи до охорони здоров’я, керування повітряним рухом, швидкої допомоги, допомоги у катастрофах і навіть міжнародної дипломатії. Так багато аспектів сучасного світу тісно пов’язані зі стандартами.

Ми живемо в глобальному світі, тому маємо добре  розуміти, що сфера технічного регулювання є частиною цієї глобалізації. Світова спільнота не сприймає, а точніше цілком заперечує можливість існування систем технічного регулювання, які не відповідають міжнародним нормам і стандартам.На цьому ще раз наголосила 30-а Генеральна асамблея ISO, в роботі якої нещодавно взяла участь українська делегація. Ішлося про надзвичайну важливість міжнародних стандартів для розвитку бізнесу, захисту прав споживачів, міжнародної торгівлі.

Одним з ключових стратегічних напрямів ISO є розуміння і передбачення потреб ринку. З огляду на занепокоєність громадян як розвинених країн, так і тих, що розвиваються, стосовно чесності дій корпорацій на ринку, ISO вважає пріоритетним питанням розроблення міжнародних стандартів щодо соціальної відповідальності.Активну участь у цьому процесі беруть національні органи з стандартизації Японії, Ізраїлю та Великобританії. Держспоживстандартом України підписано Меморандум про співпрацю з  Ізраїльським інститутом стандартів (SII), яким передбачено вивчення досвіду Ізраїлю щодо впровадження стандарту про соціальну відповідальність компаній перед суспільством.  Проект відповідного національного стандарту розробляється.

Україна взяла також участь у розгляді стратегії ISO на 2005-2010 роки та надала пропозиції під час обговорення та вироблення консолідованої думки щодо стратегії ISO на період 2011-2017 рр. (наприклад, щодо нових тем для розроблення стандартів; навчання розробників стандартів; удосконалення електронних послуг, веб-сайтів).

Перехід нашої держави до сучасної моделі економіки на основі інноваційно-інвестиційного розвитку, намагання стати членом СОТ та інтегруватися в ЄС, зберігаючи пріоритет національних інтересів, зумовлюєнеобхідність у стислі термінивдосконалити систему технічного регулювання та захисту прав споживачів відповідно до досвіду розвинених країн.

У свою чергу це вимагає проведення адаптації українського законодавства до європейського, гармонізації нормативної бази з міжнародними і європейськими стандартами, поступового переходу від обов’язкової сертифікації до оцінки відповідності за вимогами технічних регламентів, зміцнення та розвинення спроможності українських інституцій у сфері ринкового нагляду на основі досвіду держав-членів ЄС.

Для практичної реалізації цих завдань у середньостроковій перспективі Держспоживстандарт  розробив Стратегічний план трансформації своєї системи на 2007 – 2010 рр. Результатом реалізації Стратегічного плану має стати досягнення конкретних цілей: налагодження діалогу «громадянин – влада», підвищення якості та конкурентоспроможності вітчизняної продукції, збільшення обсягів її реалізації та зменшення від’ємного сальдо, покращення якості води та продуктів харчування, зокрема дитячого, якості пального – насамперед з точки зору зниження канцерогенних викидів у навколишнє середовище, а також забезпечення балансу співвідношення ціни та якості при визначенні тарифів у житлово-комунальному господарстві, сфері перевезень, продукції будівництва тощо. Інакше кажучи, головна мета усіх цих заходів – реальне поліпшення якості життя громадян України.

Стратегічною метою є створення протягом 2007-2010 років ефективної системи технічного регулювання та захисту прав споживачів, адаптованої до вимог СОТ та ЄС із збереженням пріоритету національних інтересів України.

Серед глобальних викликів для суспільства – продовольча криза і необхідність розроблення стандартів в сфері харчових продуктів. Дуже важливий напрям – розвиток інформаційних технологій.

Всі ці питання є актуальними для України і підтверджують необхідність трансформації до міжнародних умов.

 

Право на охорону здоров’я

02.10.2007 | Інна Бойко, Вікторія Бондар

Відсутність лікування ВІЛ/СНІДу в умовах тимчасового затримання загрожує національній безпеці України

   

На прес-конференції «Чи стане можливим доступ до лікування СНІД для ВІЛ-позитивних затриманих в Україні?»МБФ «Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні»  та партнерські організації закликали урядові структури якнайшвидше затвердити міжвідомчу інструкцію, яка визначить порядок поводження із затриманими особами, які приймають антиретровірусні препарати (АРВ-препарати). Неурядові організації, що надають послуги з догляду та підтримки ВІЛ-позитивним особам, фіксують випадки, коли при затриманні співробітники міліції вилучали у ВІЛ-інфікованої особи життєво необхідні АРВ-препарати.

У подібну ситуацію потрапив ВІЛ-позитивний Максим, якого було затримано працівниками міліції. Максим приймає антиретровірусну терапію (АРТ) і повинен строго дотримуватись режиму, оскільки навіть найменше відхилення негативно позначається на його здоров’ї та самопочутті. Потрапивши у районний відділ, хлопець не мав можливості слідкувати за часом і тому, щоб прийняти необхідну дозу препарату, був змушений протягом 2-3 годин стукати у двері камери, аби привернути до себе увагу чергових і отримати життєво необхідні ліки. Зі слів Максима стало відомо, що про його ВІЛ-позитивний статус знали всі, навіть практиканти. Слід взяти до уваги, що випадок з Максимом стався у Києві. Важко уявити наскільки ситуація загострюється у малих містах, де люди майже всі одне одного знають та інформація поширюється миттєво. Протягом останніх дев’яти місяців було зафіксовано 6 подібних випадків працівниками ВІЛ-сервісної організації МБФ «Вертикаль», яка працює при Київському міському центрі профілактики та боротьби зі СНІДом.

На неприпустимості порушення режиму прийому АРВ-препаратів хворими на ВІЛ-інфекцію/СНІД наголошує заступник директора Українського центру профілактики та боротьби зі СНІДом Людмила Сторожук: «Якщо ми будемо допускати переривання АРТ під час тимчасового затримання наших хворих, які отримують цю терапію, ми можемо призвести до того, що в Україні розповсюдяться резистентні штами ВІЛ, тобто штами, які стійкі до наявних сьогодні АРВ-препаратів. І це вже буде загрожувати не тільки економіці держави, а навіть національній безпеці. Усі дії, які будуть призводити до розповсюдження резистентних форм ВІЛ, збільшуватимуть витрати держави на лікування ВІЛ/СНІДу». При цьому слід враховувати, що курс лікування ВІЛ-інфекції для одного пацієнта коштує від 300 доларів США до 5 тис. доларів США на рік.

У червні 2007 року МБФ «Вертикаль» в рамках адвокаційного проекту ініціював створення міжвідомчої робочої групи при Міністерстві охорони здоров’я України, яка розробила проект Інструкції «Про порядок поводження з особами, які приймають антиретровірусні препарати, під час їх затримання та арешту (взяття під варту)». Наразі цей проект перебуває на узгодженні в МОЗ України, після чого його мають підписати керівники Міністерства охорони здоров’я та Міністерства внутрішніх справ та зареєструвати у Міністерстві юстиції України.

На думку менеджера програм з політики та адвокації МБФ «Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні» Павла Скали: «Підписання наказу дасть змогу уникати у подальшому ганебних випадків, коли в результаті неправомірних дій правоохоронців ВІЛ-позитивні люди зазнають нелюдського поводження та знущань, переривають АРТ-лікування та вимушені розголошувати свій діагноз, щоб врешті повернути свої ліки».

 

 

Екологічні права

10.10.2007 | Оксана Нестеренко

Екологічна інформація – маємо право знати

   

6 – 7 жовтня у с. Язловець Бучацького району Тернопільської області відбулася робоча зустріч учасників проекту «Реалізація права на доступ до екологічної інформації».

На робочу зустріч прибули ті громадські активісти, що найбільш завзято працювали на першому його етапі та вчасно подали звіти, а також експерти та технічні виконавці проекту – загалом 10 чоловік.

У роботі взяли участь: Олександр Степаненко – керівник проекту «Реалізація права доступу до екологічної інформації», ЕГО «Зелений Світ» (м. Чортків); Сергій Федоринчик – Інформаційний центр УЕА «Зелений Світ» (м. Київ); В’ячеслав Якубенко – адвокат проекту (м. Київ); Олена Устич – ВЕГО «МАМА-86» (м. Київ); Ольга Лящук – ММГО «Екоклуб» (м. Рівне); Юрій Бабінін – Спілка «Громадянський дозор» (м. Нікополь); Надія Самардак – ММГО «МАРТ» (м. Чернігів); Володимир Приступа – АДЕО «Легіони Землі» (м. Львів), Оксана Нестеренко – Харківська правозахисна група (м. Харків ); Андрій Оленюк – «Гельсінська ініціатива – ХХІ» (м. Чортків); Богдан Магомет – ЕГО «Зелений Світ» (м. Чортків).

Учасники зустрічі обговорили питання: про узагальнення результатів моніторингу дотримання права на доступ до екологічної інформації у 2007 році; про структуру та зміст моніторингової доповіді «Реалізація права на доступ до екологічної інформації»; про розподіл функцій у процесі написання та видання моніторингової доповіді; про можливості реагування на випадки ненадання органами влади екологічної інформації; інші можливі заходи за проектом (можливість внесення змін до проекту Закону України «Про інформацію», участі громадськості у процесі підготовки Національного звіту України з виконання положень Оргуської Конвенції, а також перспективи звернення до Комітету ЄЕК ООН з питань дотримання Оргуської конвенції.

Під час зустрічі була проаналізована ситуація з доступом до екологічної інформації, зокрема інформації щодо використання коштів обласних бюджетних Фондів охорони навколишнього природного середовища, інформації щодо нагляду органами прокуратури за додержанням екологічних прав громадян та статистики кримінальних справ за злочинами проти довкілля, інформації щодо виконання Постанови Верховної Ради України «Про інформування громадськості з питань, що стосуються довкілля», інформації про екологічні та медичні наслідки Чорнобильської катастрофи, інформації щодо підприємств – основних забруднювачів довкілля.

Аналіз стану дотримання права на доступ до екологічної інформації показав, що в Україні одержати екологічну інформацію майже неможливо, відповіді на інформаційні запити надаються не завжди й більшість з них носить формальний характер та не містять запитуваної інформації.

На думку учасників заходу порушенню права на доступ до екологічної інформації сприяє недосконале законодавство в цій сфері, а також низький рівень правової культури посадових та службових осіб їх небажання надавати екологічну інформацію.

Також була обговорена подальша стратегія дій, всі учасники зустрічі погодились щодо необхідності подальшого тісного співробітництва правозахисних та екологічних організацій, оскільки лише спільні зусилля здатні змінити ситуацію з поінформованістю громадськості на краще.

Була розроблена система заходів щодо боротьби з порушеннями органами державної влади права на доступ до екологічної інформації.

 

У недержавних організаціях

12.10.2007
джерело: maidan.org.ua

У Львові надаватимуть правову допомогу громадському сектору

   

Проект «Громадський моніторинг та консультування з питань державної реєстрації та відносин громадських організацій, релігійних організацій, профспілок, благодійних організацій з контролюючими органами влади як передумова реалізації та захисту права громадян на об’єднання» реалізується Товариством українсько-польської співпраці у галузі юридичної освіти і науки у партнерстві із Інформаційно-правовим Центром «Наше право» та Інтернет-виданням «Юриспруденція оn-line» за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження».

У рамках проекту передбачено надання безкоштовної правової допомоги для:

– осіб, які мають намір створити та зареєструвати громадську, благодійну, релігійну організацію чи профспілку,

– громадських організацій, у тому числі молодіжних та дитячих громадських організацій,

– благодійних організацій,

– професійних спілок,

– релігійних організацій,

– громадян щодо реалізації та захисту права на об’єднання.

Правова допомога включає:- надання консультацій щодо порядку державної реєстрації чи легалізації громадської, благодійної чи релігійної організації, профспілки,

– надання типового «пакету документів» для реєстрації чи легалізації, консультування щодо складання документів,

надання консультацій щодо правових положень діяльності громадської, благодійної чи релігійної організації, профспілки,

– правова допомога у конфліктах і «проблемних ситуаціях» відносин громадської, благодійної чи релігійної організації, профспілки із органами влади щодо реалізації прав об’єднання громадян та повноважень контролюючих органів,

– надання витягів із нормативно-правових актів,

допомога і складання процесуальних документів для захисту права громадян на об’єданння та свободу віросповідання, благодійництво та благодійну діяльність,

– представництво і захист порушеного права у судах,

– консультування новостворених громадських організацій, благодійних організацій та профспілок у налагодженні ділової документації та поданні звітів у контролюючі органи.

Правова допомога надається: за телефоном «гарячої лінії»: (032) 297-54-27 за допомогою електронного листування: [email protected] on-line в Інтернет-виданні «Юриспруденція on-line»: www.lawyer.org.ua у консультаційному пункті: м. Львів, вул.. Сніжна 6 офіс 5, каб. 2

Проект також передбачає:

– здійснення громадського моніторингу порядку держаної реєстрації і надання консультацій щодо державної реєстрації громадської, благодійної чи релігійної організації, профспілки, оприлюднення результатів,

проведення журналістських розслідувань практики державної реєстрації об’єднань громадян у Києві, Львові і Донецьку,

– видання електронного правового дайджесту для об’єднань громадян,

– видання посібника «Державна реєстрація громадських організацій, релігійних організацій, профспілок, благодійних організацій в Україні: від А до Я»,

– проведення опитування представників об’єднань громадян щодо проблем відносин із органами державної влади та органами місцевого самоврядування,

– здійснення моніторингу нормотворчих ініціатив щодо регулювання реєстрації та діяльності об’єднань громадян,

– порівняння польського та українського законодавства про об’єднання громадян,

– переклади і узагальнення рішень Європейського Суду щодо статтей 9,11 Конвенції,

– підготовка рапорту порівняння і моніторингів,

– проведення семінару для представників об’єднань громадян щодо європейських та міжнародних стандартів захисту права на об’єднання громадян, рішень Європейського Суду з прав людини, механізмів захисту цього права за допомогою механізмів адміністративної юстиції та звернення до міжнародних інституцій.

11-10-2007

Погляд

10.10.2007 | Олександр Северин
джерело: maidan.org.ua

Шляхом народовладдя чи знову по граблях?

   

Ви хотіли б самі визначати, скільки податків вам сплачувати? І коли? І чи сплачувати взагалі? Я б теж хотів, чесно кажучи. Але, погодьтеся, є в тому щось збочене чи, як той сказав би, переверзійне, коли суб’єкт правовідносин сам собі повновладний та волюнтаристський регулятор обов’язків. Щоправда, подібне збоченство в теперешній Україні – не дивина, часто-густо органи державної влади, котрі, за конституційною легендою (ст.6, ст.19 Основного закону) мали б керуватися винятково Конституцією та законами України, мало того, що діють відповідно до сумнівної правової якости нормативно-правових актів, та ще і самі собі їх пишуть. Зручно? Найвищою мірою. Тільки не для суспільства.

Це був ліричний відступ, тепер – до теми. Тема полягає у початку нового конституційного процесу (втім, це некоректно – будь-який процес у правовій державі має бути конституційним, а не якимось іншим), що про нього довго теревенили і наші вітчизняні "більшовики" і "меншовики" (хоча хто з них є хто, вже і не розбереш), на чолі з самим гарантом Конституції. Тепер нібито доходить до діла, що днями озвучила заступник глави секретаріату (відмовляюся писати це слово з великої літери і нікому не раджу того робити) Президента України Марина Ставнійчук. За її словами, Віктор Ющенко планує провести підготовку нової редакції Конституції вже протягом першого півріччя 2008 року, причому для тієї благословенної справи має бути створено (гарантським указом) Національну конституційну раду. Конституційна рада, як каже пані Ставнійчук, має діяти, очолювана Президентом, весь період підготовки і прийняття змін до Основного закону, складаючись з 75-100 осіб, що "віддзеркалять всі інститути громадянського суспільства". Виконувати функцію віддзеркалення мають "представники парламентських політичних сил, громадськости та регіонів, провідні фахівці з конституційного права, державні діячі тощо". На цьому місці мені дуже хочеться сподіватися, що наведена цитата – це тільки і ніщо інше, як витвір секретарсько-президентського канцеляриту, а не власне позиція п.Ставнійчук чи, збав Боже, Президента. Адже, "державних діячів тощо" важко, за будь-яких намагань, віднести до інститутів громадянського суспільства, а хто такі "представники регіонів" і чим вони різняться від "представників громадськости" – геть невідомо. Але мова навіть не про це.

Мова про те, що, як кажуть Президентські "секретарі" на офіційному сайті глави держави, очікуваним указом має бути затверджено і положення про роботу Ради і її склад. І тут конституційний корабель потрапляє у класичну ситуацію поміж Сцилою та Харибдою, най їм грець обом. Сцила – то загроза того, що склад Ради буде сформовано чиновництвом "за власним взірцем і подобою" чи то принаймні – за власними вподобаннями і, таким чином, до "віддзеркалення громадянського суспільства" буде як до вступу до Європейського союзу за прем’єрства Януковича. Неблизько себто. Харибда проклятуща – велика вірогідність того, що новпостала за Указом Рада зусиллями того ж чиновництва буде винятково дорадчим органом, який можна буде очолити, послухати, пороздивлятися, покритикувати, похвалити, подякувати і забути, благополучно вписавши до Конституції те, що захоче власне держава і "представники парламентських політичних сил". Тобто станеться саме те, про що я казав вище – держава і "представники" самі визначатимуть свій правовий статус, права і обов’язки. А це, як ми з’ясували вище – суть збочення. А збочення – це не гарно. Тим більш, крім формального боку, очевидно, що бачення окремих моментів конституційного регулювання (власне – майже всіх моментів) цими суб’єктами може, м’яко кажучи, суттєво відрізнятися від бачення "інститутів громадянського суспільства" і мало відбивати інтереси народу – суверена. Тому реальна, а не декоративна, участь громадськости у конституційному процесі, насамперед, щодо положень, присвячених правам та свободам людини і громадянина, їхнім гарантіям та механізмам захисту, а також щодо засад взаємовідносин між народом-сувереном та державою-найманим менедженом, є питанням принциповим. Інакше нема чого городити город – його витопчуть "державні діячі та представники парламентських політичних сил", перетворивши на класичне вітчизняне [псевдо]правове поле, рясно всіяне грабельками різного калібру і вражаючої дії.

Не думаю, що багато громадян стануть гаряче заперечувати, що оптимальним варіантом була б розробка та прийняття нової Конституції спеціальною конституантою – Конституційною Асамблеєю, Національними зборами тощо – представницьким органом, скликаним спеціально для цієї місії, складеному з "найкращих з найкращих" – моральних авторитетів суспільства та правників, кваліфікація та репутація яких не викликає сумніву. На жаль, на сьогодні наши вимоги (http://maidanua.org/static/mai/1191574734.html , http://maidanua.org/static/mai/1190544574.html ) держава не чує, бо за звичкою згорнула вуха трубочками, а ті трубочки встромила напевно у гучномовці "представників парламентських політичних сил". Почує? Contra spem spero. Не почує – тоді суспільство має використовувати інститут Ради, але зробивши його не ляльковим театром для нормотворчих розваг та ігрищ т.зв. "еліти", а інструментом реального втілення своїх інтересів. Інакше і новий Основний закон стане в найкращому випадкові – контроверсійним і тимчасовим компромісом "представників та діячів" (трясця їм), а в гіршому – нормативним виправданням чи то авторитаризму чи то олігархату чи то гібриду першого з другим, що найвірогідніше.

Тому громадянське суспільство знову не має права змарнувати можливостей (останнім часом цю тезу доводиться використовувати часто). Нам слід домогтися (спонукати, змусити тощо) принаймні наступного:

а) очікуваний Президентський Указ про створення Конституційної ради має передбачати чіткий механізм її роботи, узгодження позицій, вироблення та прийняття остаточних рішень, спаскудити які до моменту перетворення у законопроект не міг би жоден владоможець (і можновладець теж);

б) до Ради має бути включено не тих, хто є зручним для влади за посадою, поглядами, характером тощо, а тих громадян, тих справді достойників, котрі на практиці можуть наповнити нову Конституцію Правом. Саме Правом, а не непотребом в юридичній обгортці. Ті, кого висуне власне громадянське суспільство, а не згадає з якихось причин вельмишановний секретаріат Президента. Приклади? Правозахисник Євген Захаров, конституціоналіст Всеволод Речицький, суддя Конституційного Суду Україні Віктор Шишкін. Запрошую продовжувати список.

І от тоді і тільки за таких умов відбудеться "зміцнення статусу України як демократичної і правової держави" і "встановлення засад забезпечення участі України в процесах світової та європейської інтеграції" і, найголовніше, "створення системи справжнього, а не формального гарантування реалізації права громадян на управління державними справами", до чого, як запевняє пані Ставнійчук, так сильно прагне Віктор Андрійович. Вірю. Але пропоную тест. Умови тесту прошу читати вище.

10 жовтня 2007

Погляд

12.10.2007 | Інна Сухорукова

Виборчі перегони, перегони… Хто ж кого переміг і як само?

   

Як повелося з 2000 року – демократичні сили (за їх самоназвою). Але як завжди не дуже сильно, всього на декілька відсотків. Отже, радіти зарано. Але все ж таки підстави для радощів є.

«Якщо ми не знаємо, хто виграє вибори – то демократія в нас є», – сказав мій колега, відомий фахівець з конституційного права Всеволод Речицький.

Може, тому і радію? Бо демократія на теренах колишнього СРСР чомусь не приживається. Як оте заморське чудо-дерево. Грунт не той. Тому навіть така слабка і невпевнена в собі демократія, як в нас – це самоцінно.

Але – ближче до справи – тобто до результатів виборів.

Якщо дивитися на відсотки, що здобули партії на перегонах-2007, здається ситуація мало змінилася. На першому місці – Партія регіонів, на другому БЮТ, на третьому – блок НУ – НС. Комуністи трошки набрали собі відсотків. Замість соціалістів в Раду потрапив блок Володимира Литвина. Здається, крім появи блоку Литвина, прогнозованих змін в парламенті не сталося.

Але подивимось як виглядають результати виборів в абсолютних цифрах:

Партії та блоки

2006 рік

2007 рік

Партія регіонів

8 148 745

8 013 918

Блок НУ-НС

 

3 539 140

3 301 012

БЮТ

5 652 876

7162 174

КПУ

929 591

1 257 397

 

З цієї таблиці видно, що Партія регіонів втратила частину виборців, але дуже небагато – приблизно 135 тисяч. Дещо втратила НУ-НС – приблизно 240 тисяч – і це, не зважаючи на появу нових молодих облич в п’ятірці лідерів. Але більш ніж на 300 тисяч збільшився рейтинг комуністів – частину цих виборців, безумовно, становлять ті, хто розчарувався в обіцяному ПР покращенні життя вже сьогодні.

Але є ще цікаві цифри, які теж треба враховувати. Це виборці, які проголосували «проти всіх». Відсоток цих громадян зріс з 1,77% в 2006 році до 2,73% в 2007. Це означає, що на дострокових виборах-2007 близько 640 тисяч людей тільки тому й прийшли на виборчі дільниці, щоб сказати владі «ні». Владі в цілому – з її чварами, недолугістю, зловживанням правом, нехтуванням мораллю, тощо. Це свідомий, сформований протестний електорат

А є і не такий свідомий електорат. Це ті виборці, хто на вибори не пішов взагалі. З тих 38% виборців, які не прийшли на дільниці, щоб проголосувати, теж велика доля протестного електорату. Скільки – ми не знаємо. Бо серед цих відсотків багато людей, які не знайшли себе в списках. Недолугість закону про вибори відібрала можливість проголосувати у багатьох заробітчан, як тих, хто працює в великих містах без реєстрації, так і в тих, хто нелегально працює за кордоном. А це здебільшого ті, чиї електоральні уподобання були на боці помаранчевих.

До того ж дії прикордонників відібрали можливість голосувати навіть у багатьох з тих, хто повернувся за 10-15 днів до дня виборів. Виборці навіть перевірили себе в списках, а 28 вересня їх викреслили. Скільки таких? Статистика ЦВК не дає відповіді на це запитання…

І все ж таки більшість з цих 38% – це теж протестний електорат, люди, які просто не стали витрачати свій час.

І, якщо всі вони прийшли б на дільниці, як свідомі 2, 73%, то чи не виявилося б, що протестний електорат  – найпотужніша в країні партія? І про це конче потрібно замислитися всім гравцям в політичний футбол на електоральному полі.

Якщо, як і після виборів 2006 року, почнуться безкінечні намагання створити коаліцію, якщо не будуть змінені правила гри, а саме: Конституція України, Закон «Про вибори», податкові закони та ін.

якщо партійні еліти і далі будуть поводитися як небожителі – соціальний вибух неминучий. Необов’язково це буде революція – можливо просто ігнорування чергових виборів більшістю населення.

Я не маю можливості спостерігати за перегонами на Заході України та в Центрі. Хоча знаю, що зазвичай в цих регіонах значно більше людей бере участь в голосуванні, ніж це сталося на цих позачергових виборах. Але на Сході, зокрема в Харков,і відбулися значні зміни. По-перше, значно зменшився відрив ПР від другої за рейтингом партії – БЮТу. По-друге, активність мешканців міста була такою, що в день голосування в окружкомах довго були сумніви, що чисельність виборців перевищить 50%. По-третє, на багатьох дільницях, особливо у віддалених районах, більшість тих, хто голосував, близько 70% були пенсіонери, люди дуже похилого віку, інваліди. За декілька днів до виборів Партія регіонів знову організувала автобуси та мікроавтобуси, щоб привезти виборців на дільниці. І за звичкою пояснювали громадянам, як вона піклується про них. І більшість цих виборців віддали свої голоси Партії регіонів або комуністам чи вітренківцям. А молодь на цих виборах була майже відсутня – мабуть дуже сильним є розчарування за ті два роки, які бездарно втрачені після Майдану.

І якщо врахувати ще голоси виборців, які голосували за так звані «малі партії», прекрасно розуміючи, що вони не отримають бажані 3%, то, наприклад, у Харкові протестний електорат зросте до 40%.

На це є свої причини. Харків’яни роздратовані місцевою владою, яка поводить себе у місті як пахани в зоні.

Дратує харків’ян і те, що суттєвого опору і, на жаль, серйозної альтернативи існуючій міській владі, вони не бачать. В Харкові не видно сумлінної роботи провідних партій з виборцями, а є окремі особистості, як губернатор Арсен Аваков, які виглядають поодинокими вояками, а не представниками потужної опозиційної сили.

Спілкування з виборцями дає змогу виділити ще низку болючих питань, через не вирішення яких довіра до влади в цілому є дуже низькою. Це і проблеми ЖКГ, з якими в Харкові відбувається бо зна що, і постійні конфлікти навколо незаконних забудов, що ведуться в місті не тільки без врахування думки місцевих мешканців, а й з грубими порушеннями будівельних та екологічних норм. До цього ж дратують громадян і проблеми з медичним обслуговуванням, а саме низький рівень послуг і невиправдано високі ціни.

Можна звичайно  піти шляхом пошуку ворогів, наприклад, в особі пана мера і секретаря міської ради, тим більш, що їх дії та поведінка нічого, крім огиди, не викликають. Але, що буде робити наступний мер Харкова з усіма проблемами, які накопичуються у місті, ніхто поки що не переймається.

Партійні вибори на місцевому рівні – це повне безглуздя, яке дає можливість потрапляти на посаду мера особам тільки за партійною приналежністю, а не завдяки особистим здібностям керувати містом і забезпечувати нормальне життя територіальній громаді. Мер, обраний за партійною приналежністю має безсловесну, знову ж таки партійну більшість в міській раді, яка автоматично голосує за зовсім безглузді рішення, але до цього їх зобов’язує партійна дисципліна. Але ми ж це все проходили в епоху КПРС. І що, до речі, і призвело не тільки до повного маразму цю партію, а й стало причиною розвалу Радянського Союзу. Крім того, існування вже зовсім непотрібних структур районних рад і відповідно виконкомів у великих містах. Взагалі, в незалежній Україні кількість чиновників зростає не відповідно зростанню (а точніше зменшенню) населення і, здається, найближчим часом цей чиновничій монстр зжере і населення і, можливо, самого себе.

Дай Боже, щоб ті, хто відносить себе до демократичних сил, знайшли в собі мужність відмовитися від партійних виборів на місцевому рівні, скоротили кількість обраних територіальною громадою депутатів. Якщо цього не станеться, нічого доброго чекати не доводиться. І, як ми бачимо, дуже велика частина виборців нічого і не очікує.

Якщо додати до загального сумного пейзажу не реформоване судочинство і свавілля правоохоронних органів – залишається тільки дивуватися, що протестний електорат не є стовідсотковим. Але час плине і наступні вибори можуть і зовсім не відбутися, бо виборці просто проігнорують їх…

Отакі невеселі думки серед загального позитиву, що все ж таки демократія в нашій країні є (аби не зурочити).

Дисиденти і час

12.10.2007

100-річчя з дня народження генерала Петра Григоренка

   

Народився в селянській сім’ї. Працював слюсарем, зчіплювачем вагонів, кочегаром, машиністом паровоза. Був активістом комсомо­льського руху. Один з організаторів комсомольського осередку у своєму селі (1922), делегат з’їзду (1930) і член ЦК Комсо­молу України (1929-1931). У 1927 вступив у Комуністичну партію. У 1929 закінчив робітфак, вчився на інженерно-будівельному факультеті Технологічного інституту в Харкові (1929-1931).

З 1931 – фаховий військовий. Закінчив Військово-інженерну ака­демію ім. Куйбишева, у 1934-1937 служив на командних посадах у Білоруському військовому окрузі, потім був слухачем академії Ґе­нерального штабу. У 1939-1943 служив на Далекому Сході, учасник боїв на р. Халхин-Гол (1939). У 1944-1945 – на фронтах Великої Віт­чизняної війни, двічі поранений. Закінчив війну в званні полковника на посаді начальника штабу дивізії. Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орде­ном Вітчизняної війни і шістьма медалями. У грудні 1945 – вересні 1961 – на викладацькій і науковій роботі у Військовій академії ім. М.В.Фрунзе. Кандидат військових наук (1948), автор 83 праць із вій­ськової історії, теорії і кібернетики. З 1959 – начальник кафедри опе­ративно-тактичної підготовки, генерал-майор. У серпні 1961 захис­тив докторську дисертацію.

Після XX з’їзду КПРС, критично переглянувши сформовану в СРСР політичну систему, прийшов до висновку про її невідповід­ність ідеалам ленінізму. Вирішив відкрито виступити з викладом своїх поглядів, використавши для цього обговорення проекту Про­грами КПРС, яке проходило влітку і восени 1961. «У моїй душі царю­вав розлад. Мені важко було мовчки терпіти лицемірство правителів, та одночасно я розумів, що виступ буде коштувати мені способу життя, що цілком мене влаштовував, (...) з особливою силою навалилася на мене думка, що давно вже переслідувала мене: «Треба виступати. Не можна мовчати».

07.09.1961 Григоренко виступив на партконференції Ленінського району м. Москви із закликом «підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями. Вилучити всі умови, які породжують порушення ленінських принципів і норм, зокрема, високі оклади, незмінюваність». На наполегливу вимогу представників ЦК КПРС, що були присутні на конференції, був позбавлений депу­татського мандата з формулюванням «за політичну незрілість». Негайно був усунутий від викладання в Академії, одержав сувору догану по партійній лінії і був переведений на службу в Далеко­східний військовий округ.

В Уссурійську «до літа 1963 року я проробив ідейно-теоретичну роботу і зміцнився в думці, що з керівництвом КПРС треба вступати в боротьбу», – писав Григоренко.Почав із того, що написав і послав у газету критичний памфлет. Восени 1963, знаходячись у відпустці в Москві, організував підпільну «Спілку боротьби за відродження ленінізму» (до неї ввійш­ли сини Григоренка і декілька їхніх друзів – студентів і офіцерів). Написав сім листівок, які були поширені в Москві, Владимирі, Калузі, у війсь­ках Ленінградського і Середньоазіатського округів (деякі тиражем до 100 екз.). Їхніми темами були бюрократичне переродження радян­ської держави, її каральна політика стосовно робітників (приду­шення заворушень у Новочеркаську, Темиртау і Тбілісі), причини продовольчої кризи в країні.

01.02.1964 Григоренко був затриманий органами КГБ в аеропорту Хаба­ровська, доставлений у Москву і поміщений у внутрішню в’язницю КГБ. На першому допиті він відхилив пропозицію голови КГБ В.Семичастного «покаятися», щоб уникнути арешту і суду, після чо­го був звинувачений за ст. 70 КК РРФСР («антирадянська агітація і пропаганда»), а потім направлений на судово-психіатричну експертизу в Інститут ім. Сербського. Експер­тиза визнала його неосудним (19.04.1964) із діагнозом: «Паранойяльний розвиток особистості, що виник в особистості з психопатични­ми рисами характеру». (На думку Григоренка, рішення про визнання його душевнохворим було прийняте членами Політбюро ЦК КПРС). Інші члени «Спілки» були визнані слідством «такими, що потрапили під вплив душевнохворого», і піддалися позасудовим переслідуванням.

17.07.1964 ухвалою Військової колеґії Верховного Суду СРСР Григоренко був направлений на примусове лікування в Ленінградську спеціальну психіатричну лікарню, а 29.08.1964 постановою Ради Міністрів СРСР розжалуваний у рядові. Останнє рішення показало, що влада роз­глядала Григоренка не як хворого, а як політичного злочинця. Під час ув’яз­нення Григоренко познайомився з Олексієм Добровольським.

Незабаром після звільнення з керівних посад М.Хрущова, який був основним об’єктом критики й ініціатором постанови Ради Міні­стрів, Григоренко був звільнений із лікарні (22.04.1965) як такий, що одужав. Працював сторожем, екскурсоводом, вантажником у магазинах, майстром у будівельному управлінні.

Навесні 1966 О. Добровольський познайомив Григоренка з Володимиром Буковським, який ввів його в коло московських дисидентів. Його близькими друзями стали старий більшовик, ініціатор викриття ка­ральної психіатрії в СРСР Сергій Писарев, письменник Олексій Костерін. Від них Григоренко став одержувати самвидав; дізнавшись про проблему репресованих за Сталіна народів, активно включився в боротьбу кримських татар за повернення на історичну батьківщину.

Восени 1967 Григоренко написав історико-публіцистичний памфлет «Приховування історичної правди – злочин перед народом!». У цій праці Григоренко зробив детальний аналіз причин поразок Червоної Армії в початковий період війни і вказав на безпосередніх винуватців – Сталіна і його воєначальників. Памфлет поширився в самвидаві, приніс його автору популярність і зробив його однією з помітних фігур у дисидентському співтоваристві.

У 1967-1968 Григоренко – один з організаторів і активний учасник пети­ційної кампанії навколо процесу Гінзбурґа – Ґаланскова. Він висту­пав також на захист Анатолія Марченка, Ірини Бєлогородської та інших дисидентів.

Разом із Костеріним адресував Консультативній Нараді кому­ністичних і робітничих партій у Будапешті (лютий 1968) заяву, в якій висловлювалось прохання дати їм виступити на цьому форумі. Не отримавши відповіді, автори написали «Звернення» до комуністів Радянського Союзу й інших країн, у якому говорилося про сталінізм як «смертельну для комунізму хворобу».

У період «празької весни» Григоренко підтримав демократичні перетво­рення в Чехословаччині, був одним з авторів відкритого листа «До членів Комуністичної партії Чехословаччини, до всього чехословаць­кого народу», у якому віталися зміни, що відбувалися в цій країні. Він також написав листа Олександрові Дубчеку з порадами щодо можливої оборони країни у випадку радянської інтервенції і передав його в чехословацьке посольство в Москві. Виступив на захист учас­ників «демонстрації сімох» на Красній площі проти окупації Чехословаччини, закликав громадян СРСР домагатися ви­ведення  військ із Чехословаччини.

Наприкінці 1968 Г. написав працю «Про спеціальні психіатри­чні лікарні (дурдоми)», що ввійшла складовою частиною в книжку Наталії Горбаневської «Полудень»: «Обстановка будинку для душев­нохворих, повне безправ’я і відсутність реальної перспективи виходу на свободу – ось ті страшні чинники, з якими зіштовхується кожний, хто потрапляє в СПЛ. Треба боротися за корінну зміну системи екс­пертизи й  утримання хворих у СПЛ, за надання громадськості спра­вжньої можливості контролювати умови утримання і лікування хво­рих у цих умовах».

Починаючи з 1968 Григоренко ініціював дискусії про необхідність надати дисидентському рухові, що виникав, організаційної форми. Був гаря­чим прихильником створення правозахисного комітету, ідея якого була реалізована у формі створення Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР уже після його арешту.

Постійно допомагав кримським татарам, став неформальним лідером їхнього руху за повернення в Крим. Виступив на бенкеті, влаштованому представниками кримськотатарського народу в од­ному з московських готелів на честь 72-річчя Костеріна, з промовою: «Перестаньте просити! Поверніть те, що належить вам по праву, але незаконно у вас відібрано”. 17.05.1968 був присутній на демонстрації кримських татар на Старій площі перед будинком ЦК КПРС і зажа­дав, щоб його затримали разом із ними. Влітку 1968 збирав дані про порушення прав кримських татар, які намагалися повер­нутися в Крим із місць заслання, підготував інформацію про це для західних кореспондентів.

Був організатором жалобного мітингу на похороні Костеріна, що став одним із перших опозиційних маніфестацій у Москві, виголосив там промову, присвячену його нам’яті, закінчив її словами: «Свобода буде! Демократія буде! Твій прах у Криму буде!», став упо­рядником самвидавського збірника «Памяти А.Е. Костерина» (лис­топад 1968). Написав коментар, спрямований проти фальсифікації радянськими слідчими органами даних про втрати кримськотатар­ського народу після депортації.

Влада намагалась припинити контакти Григоренка з кримськотатарсь­ким рухом: 19.11.1968 за ордерами, виданими узбецькою прокурату­рою, у московській квартирі Григоренка був проведений багатогодинний об­шук, під час якого був вилучений весь його архів. Навесні 1969 на прохання кримських татар Григоренко почав готуватись до суду над учасни­ками Чирчикських подій у ролі їхнього громадського захисника. Не­зважаючи на погрози КГБ, вилетів у Ташкент, підготувавши про­мову для процесу «Хто ж злочинці?»

07.05.1969 Григоренко був заарештований у Ташкенті і до жовтня того року знаходився в СІЗО КГБ Узбекистану. Йому було пред’явлене обвинувачення за ст. 70 ч.1 КК РРФСР. З 13 до 28 червня він голоду­вав на знак протесту проти незаконного арешту, піддавався приму­совому годуванню, побиттю і знущанням. Його тюремний щоден­ник, переданий на волю, був опублікований в «Хронике текущих событий». Судово-психіатричною експертизою в Ташкенті Григоренко був ви­знаний осудним. Це рішення не влаштовувало владу, і в жовтні 1969 він був етапований у Москву, де психіатри Інституту ім. Сербсько­го визнали результати попередньої експертизи помилковими.

04.12.1969 Григоренко знову був переведений у Ташкент, де в міському суді слухалася  його справа. Ухвалою суду від 27.02.1970 Григоренко був спрямований на примусове лікування в Черняховську спецпсихлікарню (Калінінградська обл.).

З моменту арешту Григоренка в СРСР і за його межами почалася енер­гійна кампанія за його звільнення. Кримські татари пікетували Ташкентську в’язницю, вимога звільнення Григоренка була одним із гасел демонстрації кримських татар 06.06.1969 у Москві на площі Маяковського. Під зверненнями на захист Григоренка були зібрані сотні підписів. У самвидаві з’явилися дві значні праці, присвячені Григоренку: «Світло у віконці» Анатолія Левітіна (Краснова) і «До арешту генерала Григоренка» Бориса Цукермана. 06.10.1969 у московському магазині ГУМ два скандинавських студенти, прикувавши себе до огорожі, розкидали листівки на захист Григоренка. У січні 1970 у Москві та Ленінграді відбулися аналогічні акції норвезьких, італійських і бельгійських правозахисників. З виступу на захист Григоренка почалася регулярна правозахисна активність академіка Андрія Сахарова. У самвидаві була поширена анонімна «Психіатрична заочна експертиза у справі Григоренка», відпові­дальність за неї згодом узяв на себе Семен Ґлузман. Після того, як Володимир Буковський у 1971 передав на Захід історії хвороб декількох дисидентів, визнаних неосудними, у тому числі і Григоренка, міжнародна медична громадськість стала натискати на радянських психіатрів. У 1973 на Заході вийшов збірник публіцистики Григоренка «Думки душевнохворого», куди ввійшли його тюремні щоденники, у тому ж році за цією книгою в Англії був знятий фільм.

19.09.1973 Григоренко був переведений у психіатричну лікарню загального типу в Підмосков’ї. 24.06.1974 (напередодні візиту президента США Ричарда Ніксона в СРСР) Московський міський суд виніс ухвалу про припи­нення примусового лікування.

Через декілька днів Григоренко був звільнений і незабаром відновив правозахисну діяльність. Він виступав на захист Мустафи Джемілєва, підписав колективну заяву, у якій був виражений протест проти цькування А.Сахарова в радянській пресі після присудження йому Нобелівської премії Миру. Підписав «Відкрите звернення» до  делегатів і гостей XXV з’їзду КПРС із закликом до загальної політичної амністії в СРСР та інших країнах Східної Європи. Влітку 1977 підписав лист у Політбюро ЦК КПРС із критикою проекту Конституції СРСР, що закріплює «партократичний» характер влади.

Був членом-фундатором Московської Гельсінської групи, підписав більшість її документів, випущених у 1976-1977, став одним з ініціаторів створення при МГГ Робочої комісії з розслідування використання психіатрії в політичних цілях. Приїздив у Київ до Миколи Руденка в серпні 1976 р., був ініціатором і брав участь у створенні Української Гельсінської групи (УГГ), увійшов у число її членів-засновників. Виступав на захист заарештованих членів Гельсінкських груп Олександра Гінзбурґа, Юрія Орлова, Анатолія  Щаранського, Володимира Слєпака, Миколи Руденка, Олекси Тихого, Звіада Ґамсахурдія. У лютому 1977 склав брошуру «Наші будні» про боротьбу КГБ проти Гельсінкського руху в СРСР. Продовжував боротьбу за відновлення прав кримських татар, був одним з ініціаторів прийняття документа МГГ, що починався словами: «Дискримінація кримських татар продовжується».

05.12.1976 брав участь у традиційній правозахисній демонстрації в Москві на Пушкінській площі, де виголосив стислу промову: «Спасибі всім, хто прийшов сюди вшанувати пам’ять мільйонів безневинно знищених людей! Спасибі усім вам і за те, що ви своєю присутністю тут висловили солідарність із в’язнями сумління!».

У листопаді 1977 Григоренко одержав дозвіл на піврічну поїздку у США для лікування і 30.11 виїхав з СРСР. Під час перебування у США не робив політичних заяв, проте Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13.02.1978 був позбавлений радянського громадянства «за дії, що ганьблять звання громадянина СРСР». Дізнавшись про це, дав у Нью-Йорку прес-конференцію, де сказав, що це – найсумніший день у йо­го житті: «Мене позбавили права померти на Батьківщині».

У США в 1978 Григоренко був на його прохання підданий психіатричній експертизі, її висновок гласив, що ознак психічного захворювання в Григоренка не виявлено: «Всі риси його особистості радянськими діагностами були деформовані. Там, де вони знаходили нав’язливі ідеї, ми побачили стійкість. Де вони бачили марення – ми виявили здоровий ґлузд. Де вони вбачали нерозсудливість – ми знайшли ясну послідовність. І там, де вони діагностували патологію, – ми зустріли щиросердечне здоров’я». Продов­жував брати участь у правозахисній діяльності: був закордонним пред­ставником Української Гельсінкської Групи, виступав на Сахаровських слуханнях у 1979 у Вашинґтоні. В еміґрації остаточно відмовився від комуністичних поглядів, став членом української общини у США, православним віруючим. Зустрічався з лідерами держав, брав участь в альтернативній Мадридській нараді НБСЄ, поставив перед ООН питання про деколонізацію СРСР. Читав лекції, писав публіцистичні статті, які виходили багатьма мовами, мав величезну популярність у світі як людина сумління, як кришталево чиста, гранично чесна особистість. Григоренко був не бунтівник, а стратег, що свідомо і цілеспрямовано боровся проти Імперії Зла – і переміг її. Він відкривав і вказував іншим дорогу до добра.

На початку 1980-х рр.. вийшли його спогади – російською, українською, французькою, німецькою мовами, що стали дуже популярними.

Похований на українському цвинтарі Баундбрук біля Нью-Йорку (штат Нью-Джерсі, США) з військовими почестями, з участю людей багатьох національностей і конфесій.

Указом Президента Російської Федерації в 1993 Григоренко посмертно відновлений у званні генерал-майора. З 1990 книги і статті Григоренка друкуються на батьківщині.

У листопаді 1991 медична комісія, створена з ініціативи Головної військової про­куратури СРСР, провела посмертну психіатричну експертизу і ви­знала Григоренка здоровим.

У 1997 Григоренко нагороджений (посмертно) відзнакою Президента Украї­ни – орденом «За мужність» І ступеня. У Криму декілька вулиць носять його ім`я. У Києві є проспект П.Григоренка.

5.03.2007 Президент України В.Ющенко підписав Указ про відзначення 100-річчя П.Григоренка. У подячному листі його син Андрій написав: «Покійний генерал був і залишається символом толерантності, символом істинного патріота, який не тільки не забуває про біль свого народу, але так само безкорисливо відгукується на біль інших народів. Саме такий взірець так гостро потрібен сьогодні не тільки українському народові, але і цілому світу, світу, що захльостується отруйною хвилею релігійної і національної нетерпимості.»

У день народження П.Григоренка вшанують у Симферополі. У Києві 17 жовтня о 17 годині у видавництві «Смолоскип», яке готує книжку його творів, відкриється фотовиставка (вул. Межигірська, 21), 18 жовтня, в четвер, у Будинку вчителя (Володимирська, 57) розпочнеться о 19 годині вечір його пам`яті. Виступлять його син Андрій, Леонід Плющ, Раїса Руденко, Мустафа Джемілєв, Семен Ґлузман, Осип Зінкевич, представники Міноборони.

 

Бібліографія:

І.

П. Григоренко. Мысли сумасшедшего. Избранные письма и выступления. – Амстердам: Фонд им. Герцена, 1973.

П. Григоренко. Сокрытие исторической правды – преступление перед народом! Открытое письмо в редакцию журнала «Вопросы истории». – Лондон, 1973.

П. Григоренко. В подполье можно встретить только крыс... – США: Детинец, 1984.

П.Григоренко. Спогади / Переклад О.Кислиці. – Детройт: Вид-во „Українські вісті”, 1984. – 751 с.

П. Григоренко. В подполье можно встретить только крыс... / Предисловия Григоренко А.П.; Ковалева С.А. – М.: Звенья, 1997.

П.Григоренко. Без друзей за друзьями иду. Из воспоминаний генерала Петра Григорьевича Григоренко. – газ. 30 октября, 2001, № 17. – С. 8-9.

II.

Буковский В.К. И возвращается ветер. – М.: Демократическая Россия, 1990.

Евграфов Г. Каждый торит свой собственый путь // Горизонт. – 1990. – №1. – С.23-24.

Евграфов Г. Разжаловать в рядовые!, или история о том, как один генерал стал диссидентом // Театр. – 1990. – №12. – С.68-86

Кто такой П.Г. Григоренко? // Военно-исторический журнал. – 1990. – №10. – С.87-90.

Орлова Р., Копелев Л.  Генерал // Огонек. – 1990. – №50. – 18-25 дек. – С.11-13

Храбровицкий А.В. Григоренко // Советская библиография. – 1990. – № 4. – С.142-144.

Левин М. Честь сумасшедшего генерала // Новое время. – 1991. № 44. – С.39.

Штурман Д. Воин без страха и упрека // Время. – 1993. – 9 дек.

Бахмина Т. Пять вечеров // Русская мысль. – 1993. – 23 дек. – № 4010. – С.10.

Поляновский Э. Мятежный генерал // Известия. – 1994. – 30 мая – 1 апреля. – № 59-61.

Бессмертие Петра Григоренко (Обзор писем).  // Известия. – 1994. – 27 июля.

Бобков Ф.Д. КГБ и власть. – М.: Ветеран, 1995. – С. 254-255.

Дон-Кихот XX века: генерал Григоренко // Кентавр. – 1995. – № 4.

Сахаров А.Д. Воспоминання. – М.: Права человека, 1996. – Т. 1.

Алтунян Г.О. Петр Григорьевич Григоренко. Очерк. – Харьков: РА-Каравелла, 1997. – 20 с.

Поляновский Э. Улица Петра Григоренко должна появиться в Москве // Известия. – 1997. – 14 окт.

Петровский Л.П. Генерал, победивший Андропова // Вечерний клуб. – 1997. – 16 окт. – С. 15.

Феофанова Алла. Песня судьбы (Генерал Григоренко. Доктор Глузман) // Зеркало недели, 1997. – 5 квітня.

Прорив до волі. Інтерв’ю В.Овсієнка з М.Руденком. – Народна газета. – 1997. – № 41 (322). – Жовтень.

Ланда М. Петр Григоренко (1907-1987): Факты биографии // Правозащитник. – №4. – С. 93-107.

Руденко М. Найбільше диво – життя. Спогади. – Київ–Едмонтон–Торонто: Таксон, 1998. – С. 411-443.

Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: В 4 т. – Т. 1.: Особистості / Харківська правозахисна група; Упорядник Є.Ю.Захаров; – Харків: Фоліо, 2001. – С. 67 – 73.

Зубарєв Дмитрій І., Кузовкін Геннадій В. (Москва). Доповнив В.Овсієнко.

 

Дисиденти і час

16.10.2007 | Рефат Чубаров

Пам’ять - доля гордих та вільних людей

   

"Він перестав бути марксистом тому, що звик домислювати все до кінця" (Сергій Ковальов)

16 жовтня 2007 року виповниться 100-років з дня народження Петра Григоровича Григоренка - людини, чиє ім’я назавжди вписано в історію боротьби кримськотатарського народу за повернення на свою батьківщину та відтворення його прав.

Петра Григоренка, який народився в селі Борисівка Приморського району Запорізької області у сім’ї українського селянина, не оминули всі перипетії, пов’язані з крахом Російської імперії і становленням Радянської влади. Комсомолець, член ВКП(б) з початку 30-х років, учасник Великої Вітчизняної війни (командир дивізії), з 1945 року – на викладацькій роботі у Воєнній академії ім. Фрунзе, завідувач кафедрою. Після виступу в січні 1961 р. на партійній конференції Ленінського району Москви з вимогою демократизації внутрішньопартійного життя, був усунений від викладання в Академії, отримав сувору догану і був переведений для подальшої служби на Далекий Схід.

Восени 1963 р., знаходячись у відпустці в Москві, організував підпільний "Союз боротьби за відродження ленінізму" (до нього увійшли сини П.Григоренка та декілька їх друзів – студентів та офіцерів). Написав сім листівок, які були поширені в Москві, Володимирі, Калузі, серед військових Ленінградського і Середньоазіатського округів (деякі тиражем до 100 примирників). Їх темами були бюрократичне переродження радянської держави, його каральна політика по відношенню до роботників, причини продовольчої кризи в країні.

У 1964 р. Григоренко був позбавлений звання, нагород, пенсії, а потім неодноразово піддавався арештам і примусовому ув’язненню в спеціальні психіатричні лікарні. Знаходячись в Ленінградській психіатричній спецлікарні, він познайомився з Володимиром Буковським, який згодом ввів його в коло дисидентів. Виступав на захист "Празької весни" та заарештованих в СРСР О. Гінзбурга, Ю. Галанського, А. Марченка, демонстрантів, що вийшли 26 серпня 1968 р. на Червону площу і інших інакодумців. До цього ж часу відноситься його знайомство з кримськими татарами, що прибували до Москви за дорученням національного руху. Як людина надзвичайно сумлінна, він не тільки співчуває трагедії кримських татар, але і безпосередньо включається в їх боротьбу за відновлення прав. Його виступ 17 березня 1968 року на банкеті в ресторані "Алтай", що був влаштований представниками кримськотатарського народу в Москві на честь письменника Олексія Костеріна з нагоди його 72-річчя, став помітною подією не тільки в дисидентському русі колишнього СРСР, але і в кримськотатарському національному русі. Через обмеженість журнальної площі наведемо лише уривки з цього виступу (цитується за виданням – Петро Григоренко. "Думки божевільного", вибрані листи і виступи Петра Григоровича Григоренка. Фонд імені Герцена, Амстердам,1973):

<...> Тепер дозвольте мені коротко висловити наші з Костеріним погляди щодо актуальних проблем вашого руху. Скоро виповниться чверть століття з того часу, як ваш народ був викинутий з власних домівок, вигнаний із землі своїх предків і загнаний в резервації, в такі умови, в яких загибель всієї кримськотатарської нації здавалася неминучою. Але витривалий і працелюбний народ подолав все і вижив на зло своїм ворогам. Втративши 46% свого складу, він почав поступово набирати сили і вступати в боротьбу за свої національні і людські права.

<...> Але, не дивлячись на це, права ваші зневажаються. Чому?! Нам здається, що головна причина цього полягає в тому, що ви недооцінюєте свого ворога. Ви думаєте, що вам доводиться спілкуватися тільки з чесними людьми. Але це не так. Те, що зробили з вашим народом, робив не один Сталін. І його співучасники не тільки живі, але і займають відповідальні пости. Вони бояться, що якщо вам повернуть те, що незаконно відняли, то їм доведеться з часом відповідати за свою участь у свавіллі. <...>

<...> Починайте вимагати. І вимагайте не частини, не шматочка, а всього, що у вас незаконно відняли — відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки! (Бурхливі оплески, вигуки: "Хай живе Кримська АССР!","Ура!")<...>

<...>В своїй боротьбі не замикайтеся у вузько національну шкаралупу. Встановлюйте контакти зі всіма прогресивними людьми інших націй Радянського Союзу, перш за все, з націями, серед яких ви живете, з росіянами і українцями, з націями, які піддавалися і піддаються таким же приниженням, як і ваш народ.

Не думайте, що ваша справа тільки внутрішньодержавна. Звертайтеся за допомогою до світової прогресивної громадськості і до міжнародних організацій. Те, що з вами зробили в 1944 році, має цілком певну назву. Це чистісінької води геноцид — "один з тяжких видів злочину проти людства..."

<...> Як бачите, міжнародне право теж на вашому боці. (Бурхливі оплески) І, якби вам не вдалося вирішити питання усередині країни, ви маєте право звернутися в Організацію Об’єднаних Націй і в Міжнародний трибунал.

Перестаньте просити! Поверніть те, що належить вам по праву, але незаконно у вас відняте! <...> І запам’ятаєте: у цій справедливій і благородній боротьбі не можна дозволити ворогові безкарно вихоплювати бійців, що йдуть в перших шеренгах вашогоруху.<...>

<...> Я піднімаю свій келих за сміливих і непохитних борців за національне рівноправ’я, за одного з найбільш видатних бійців цього фронту, за письменника, більшовика, інтернаціоналіста Олексія Костеріна, за здоров’я кримськотатарського народу! Я бажаю вашому народові повного успіху в його справедливій боротьбі! За зустріч в Криму, дорогі друзі, на території відновленої і відродженої Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки!!! <...>

 

"Щури добилися вигнання мене з Батьківщини...

Але майбутнього у щурів немає"

Ці слова - з книги Петра Григоренка "В підпіллі можна зустріти тільки щурів", що вперше побачила світ в Нью-Йорку у 1981 році. Видалений за межі своєї Батьківщини, Петро Григорович не втрачає властивого йому оптимізму, завершуючи свою книгу твердженням: "Ми повернемося на Батьківщину і побачимо наш звільнений від щурячої напасти народ!". Шкода, йому не довелося дожити до краху тоталітарної системи і радіти разом з кримськими татарами їх поверненню на свою землю. Йдуть з життя його найближчі соратники. Генріх Алтунян, який помер у червні 2005 року, в одному із своїх останніх інтерв’ю сказав: "Я нічого не боюся. Мені сімдесят років, як кажуть, вже "з ярмарку". Я все побачив. Думаю, що нічого гіршого, ніж багатоденне сидіння в карцері Чистопольської в’язниці я особисто вже не побачу. Я боюся за країну, в якій я живу, і за майбутнє моїх близьких. Ще Бруно Ясенський закликав боятися байдужих. Дай Бог, щоб наш народ таким не став".

Мустафа Джемілєв, ще один з довголітніх соратників і друзів Петра Григоренка, вирішив дати шанс своїм колегам по парламенту не тільки відректися від стереотипів минулого, але і продемонструвати свою відповідність високому статусу парламентарія Української держави. Не вдалося, оскільки значна частина народних депутатів України відмовила у визнанні заслуг однієї з тих легендарних особистостей, хто віддав своє життя за незалежність країни, парламентаріями якої вони обрані…

Хто звинуватить мене, якщо я назву таку поведінку нікчемною і, услід за Петром Григоренком, повторю – "майбутнього у щурів немає"?

"За зустріч в Криму, дорогі друзі!"

Слава Всевишньому, світ тримається на людях сумлінних і справедливих, вдячних і таких, що пам’ятають. Сьогодні в Криму і за його межами живі сотні і сотні соратників Петра Григоренка. Завдяки їх зусиллям в Сімферополі, всупереч протидії місцевої влади, встановлений бюст Петра Григоренка, його ім’ям названі вулиці в селищах кримських татар і один з проспектів Києва. У мене немає сумніву, що ювілейні заходи на честь 100-річчя з дня народження Петра Григоровича Григоренка в Криму будуть проведені повсюдно. Гарантом цьому виступить кримськотатарський народ на чолі з Меджлісом. Можливо, на той час одумаються і ті, кому ще Михайло Булгаков поставив точний діагноз – "розруха в головах".

Петро Григоренко ні на йоту не сумнівався в тому, що боротьба кримськотатарського народу завершиться його поверненням на свою Батьківщину.  "За зустріч в Криму!" - напучував він при прощанні зі своїми соратниками - кримськими татарами. І сам він рвався на Батьківщину до останньої миті…

Петро Григоренко покоїться в далекій Америці. На його могилу часто приходять поклонитися люди різних національностей: кримські татари, українці, євреї. .. .

Поклонитися Людині, що самовіддано любила людей! Бо пам’ять – доля гордих і вільних людей!

 

(При підготовці статті були використані матеріали видань різних років, розміщені на сайті Міжнародного історико – просвітницького правозахисного і благодійного товариства "Меморіал", - http://www.memo.ru/)

 

За люб’язною згодою автора ми наводимо скорочену версію статті. Повний текст можна знайти тут: 

http://www.cidct.org.ua/uk/studii/1-2(07)/4.html

Вісті з пострадянських країн

05.10.2007
джерело: www.grani.ru

Зачистка прошла – пятно осталось

   

Европейский суд по правам человека обязал Россию выплатить 200 тысяч евро в качестве компенсации трем чеченским женщинам, сообщает "Эхо Москвы". Жители Грозного Елена Гончарук, Хейди Махаури и Питимат Гойгова требовали выплаты компенсаций и расследования обстоятельств зачистки в столице Чечни.

Федеральные силы провели зачистку в Старопромысловском районе Грозного 19-21 января 2000 года. У одной из женщин во время зачистки были убиты мать и брат. Остальные рассказали, как прямо у них на глазах российские военные расстреливали мирных жителей.

Cуд признал, что в отношении пострадавших было нарушено сразу несколько статей Европейской конвенции, в частности о праве на жизнь, на эффективную правовую защиту и справедливый суд. Как отмечает радиостанция, сумма компенсации является рекордной для подобных дел.

Правозащитники из "Мемориала", представлявшие интересы двух заявительниц, отмечают, что после блокирования Грозного федералами осенью 1999-го российские военные первым взяли под контроль именно Старопромысловский район. В январе 2000-го там были убиты десятки жителей, которые оставались в своих домах. Уехать из города люди не могли, поскольку все дороги были под обстрелом.

Российские власти уверяют, что никаких доказательств того, что убийства совершили именно федералы, нет. Однако адвокаты потерпевших говорят, что к тому времени Старопромысловский район полностью был в руках российских военных.

Вісті з пострадянських країн

15.10.2007

Українська бібліотека як Fata-morgana

   

Звільнення Юрія Кононенка – факт знаковий. Розгром Бібліотеки української літератури триває. Хоча ні, термін не зовсім правильний. Розгром (шляхом реорганізації) саме не вийшов. Іде руйнування бібліотеки. Поки тільки кадрове.

Дозволю собі ліричний відступ. Я познайомився з Юрою в минулому ще тисячоріччі – наприкінці 1999 року, коли тільки приїхав до Москви. Наша Бібліотека тоді тіснилася на Автозаводськiй. Ця людина відразу викликала довіру – що називається, «людина на своєму місці». Чому? Через блиск в очах, з яким він розповідав про книги та авторів, через особливу ніжність, дбайливість, з якою справжні книголюби перебирають книги...

Взагалі, ніде правди діти, все частіше виникає думка: а може, не варто було з’їжджати з тих тісних кімнаток на Автозаводськiй. Ми, українська читаюча громада, тоді були бідні, але горді. І, що саме головне – непомітні. Ну, зібралася в районній бібліотеці компашка божевільних «хохлів», ну, збирають свої незрозумілі книги, ну проводять суботники. Хто їх бачить? Кому вони заважають? Ніхто й нікому.

Таке враження, що з переїздом у простору і добре обладнану бібліотеку змінилося занадто багато чого. Помітними стали! Облагодіяними! Тобто отут вже автоматично виходив варіант, зворотний колишньому. Хлопці, якщо ви не «бідні, але горді», то, стало бути, «багаті, але покірні». Так що будьте ласкаві відставити убік свої штучки. Українську історію розглядайте, як частину великоросійської історії. Українську культуру – як бічну гілочку великоросійської. І все, крапка. Звичайно, прямо ніхто так не сказав і не скаже. Але цього і не потрібно, коли під рукою є «місцеві» підмосковні хунвейбіни. Пікети, провокації... І як відповідь на вимоги малограмотних квасних патріотів – апаратні чиновницькі рішення.

Спрогнозувати, що буде далі, неважко. Насамперед, жорсткість цензури. Повна відмова від непростих тем української історії, української культури, складних вузлів україно-російських взаємин. Замість цього – гламуризація, гопак, шаровари, «садок вишневий коло хати», «гандзя-птичка» і «розпрягайте, хлопцi, коней».

У випадку дрібних затримок із цим процесом, якогось опору йому, відразу продовжиться повзуче кадрове руйнування Бібліотеки. Людей, які не з чуток знають про українську культуру, говорять українською мовою, замінять «ручні», ряженні українці, що вивчали українську історію на бігу, за мозаїками на станціях метро «Київська». Не можна виключати, що спливе з коридорів апаратної пам’яті і варіант повного розгрому бібліотеки з розформуванням або розчиненням її фондів.

Саме образливе, що цього за великим рахунком ніхто не помітить. Ні в Москві, ні в Росії, ні в Києві, ні в Україні. Обговорювати будуть куди більше захоплюючу і головне – розкручену тему: про утиски російської мови на Україні. І це абсолютно справедливо. Тому що ми, українська діаспора, не можемо домогтися того, щоб нас помітили, поважали і до нас прислухалися. А виходить, кращого ставлення до себе просто не заслуговуємо.

Що ж залишається? Читайте класику: «Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум». Однак, боюся, багато хто не зрозуміють, що це, звідки і про що (і з кожним днем таких нерозуміючих тепер буде більше). Тому висловлюся простіше, у дусі нових віянь, протягів і вітрів, що дують навколо нашої (поки ще) Бібліотеки: «Розпрягайте, хлопцi, коней!»

Олег Кудрін, журналіст, літератор, відповідальний редактор журналу «Имена», Москва

[email protected]

Бюлетень "Права Людини", 2007, №28

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори