пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200702
№02
2007

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

24.01.2007 | Олег Задорецький

Чому Україні потрібен незалежний Омбудсмен

   

Громадська кампанія з висунення політично незалежного кандидата на посаду Уповноваженого ВР з прав людини вступила в завершальну фазу – одразу після повернення народних депутатів з парламентських канікул 6 лютого відбудеться таємне голосування у Верховній Раді, яке вирішить, хто захищатиме права громадян України на найвищому правозахисному посту в державі протягом наступних п’яти років.

Претендентів на посаду Омбудсмена залишилось всього два – кандидат від урядової «Партії регіонів» Ніна Карпачова та безпартійний харківський правозахисник від громадськості Євген Захаров, чию кандидатуру висунули опозиційні фракції БЮТ та «Нашої України». На перший погляд може видатися, що правлячій коаліції вигідніше віддати цей пост «своїй» людині, однак більш детальний аналіз ситуації свідчить на користь призначення Омбудсменом партійно незаангажованого кандидата.

Традиційно інститут Омбудсмена в переважній більшості країн Європи очолюється людиною з репутацією безпристрасного правового арбітра, який виступає гарантом дотримання прав і свобод людини в стосунках між державою та громадянином, а також забезпечує ведення діалогу між ними виключно в правовому полі та правовими методами. В умовах українського політикуму, що характеризується гострим протистоянням у владі, в призначенні незалежного Омбудсмена повинні бути зацікавлені всі без винятку політичні сили, включно з провладними, адже жодна з них не може бути впевненою в тому, що ніколи не опиниться в опозиції та не зазнає переслідувань з боку влади, як це часто траплялося в попередні роки.

Саме нинішня опозиція в особі БЮТ та «Нашої України» першою прислухалася до думки громадськості та, незважаючи на всі протиріччя між своїми парламентськими фракціями, усвідомила необхідність призначення на посаду Омбудсмена незалежного кандидата. Адже саме представники цих політичних сил під час авторитарного президентства Кучми зазнавали порушень своїх елементарних прав, гарантованих їм Конституцією та міжнародними домовленостями України. З їхнім приходом до влади в 2004 році ситуація змінилася в протилежну сторону – про утиски своїх прав та переслідування почали на весь голос заявляти представники колишніх провладних партій – головним чином, СДПУ(о) та «Партії регіонів», які раптово опинилися в опозиції. На офіційному сайті «Партії регіонів» навіть з’явилася відповідна рубрика під назвою «Утиски та переслідування», де наводилися конкретні приклади порушення прав членів цієї партії за їхні політичні погляди. «Партія регіонів» звинувачувала «помаранчеву» владу в необґрунтованому кримінальному переслідуванні своїх лідерів Бориса Колесникова та покійного Євгенія Кушнарьова, чиї кримінальні справи велися з численними процедурними порушеннями. Показовим в цій ситуації було те, що тодішній Омбудсмен та член «Партії регіонів» Ніна Карпачова жодним чином не змогла вплинути на ситуацію, що склалася.

Причиною безпорадності Карпачової був брак довіри до апарату Уповноваженого ВР як до незалежної правової інстанції з боку громадськості, владних посадовців та міжнародної правозахисної спільноти в зв’язку з приналежністю Омбудсмена до однієї з політичних сил. Натомість, призначення Омбудсменом безпартійного високоморального правозахисника призведе до деполітизації інституту Уповноваженого ВР з прав людини, наслідком чого стане підвищення рівня довіри громадян до влади загалом, частиною якої він є, незалежно від їхніх політичних поглядів, та відповідно, зміцнить взаємодію інституту Омбудсмена з іншими органами влади.

Ці обидва чинники, в свою чергу, збільшать кредит довіри до українського Омбудсмена з боку європейської спільноти. У підсумку, Україна не лише позбудеться ганебного моніторингу ПАРЄ над ситуацією з правами людини в країні, а й отримає репутацію правової держави, де закон стоїть понад політикою та меркантильними інтересами окремих осіб і фінансово-промислових груп. Парламентська Асамблея Ради Європи в листі до спікера ВР Олександра Мороза вже висловила своє бажання бачити на посту Омбудсмена в Україні політично незалежну фігуру. Нехтування цим бажанням може призвести до суттєвого погіршення стосунків між українською владою та демократичними європейськими урядами, що, насамперед, не вигідно вітчизняному великому бізнесу, левова частка продукції якого експортується в країни Заходу. Перш за все, це стосується великих підприємств важкої промисловості, більшість з яких перебуває у власності представників урядової «Партії регіонів».

Невдовзі українське суспільство дізнається, чи рахуються з його думкою «народні обранці». Кандидатура безпартійного Євгена Захарова здобула широку підтримку серед громадських організацій всієї України, більшість з яких, до речі, представляє східні регіони, в яких Захаров широко відомий своєю правозахисною діяльністю і які на даний момент є електоральним полем правлячої коаліції. Вже тепер очевидним є той факт, що політична незалежність інститутів, покликаних захищати права громадян (зокрема, інституту Уповноваженого ВР з прав людини), є шляхом до об’єднання країни та створення правового суспільства, в якому одні громадяни не є «рівнішими» перед законом за інших.

Політика і права людини

29.01.2007 | Зиновій Антонюк
джерело: www.maidan.org.ua

Щоб справді “по-українськи” не скотитися в дикунство...

   

“Газета по-українськи” була в числі нормальних, нових, сучасних ЗМІ. І це втішало. Втішало донедавна. До відомих, вочевидь кимось скоординованих, антисемітських публікацій у кількох ЗМІ з приводу чисто спонтанного, громадського, і то по усіх регіонах України, висунення Євгена Захарова на посаду уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Публікацій цілком у стилі дикунських на російських антисемітських сайтах.
Зопалу мені здалося, що “gpu” теж може піддатися впливові цього сповзання в антисемітизм. Це й зумовило мою першу недостатньо коректну реакцію. Саме через боязнь можливого сповзання.
Сьогодні я уважніше переглянув матеріали з “gpu” і побачив, що наявні факти ще не означають такого її сповзання в антисемітське русло, хоч суспільна небезпека такого залишається, коли бачиш, як навіть старих твоїх знайомих вражає той вірус. Тому і виникає запитання: чому за останнє десятиріччя так активізувався цей вірус людиноненависництва?
Вочевидь, що від нашого легковаження факторами зниження моральнісного тонусу в суспільстві. Від безкарності проваджених упродовж кількох років цинічно-відвертих огидних антисемітських провокацій злопам’ятного “триликого, клонованого “по-українськи”, Януса”(“Персонал”-“МАУП”- “українська консервативна партія”). І не без підтримки певних персоналій у владі, що досі для продовження владного панування принаймні потурають розпалюванню ксенофобії в Україні для гальмування процесів творення громадянського суспільства. Сьогодні цей “Янус” працює формально в режимі антимемітизму “по-українськи”. Хоч розпочинав він на початку української незалежності з відвертого україножерства. Коли відверте україножерство стало малоефективним, - а нова-стара влада зуміла підмінити вітчизну-суспільство-державу на державу-владу і себе в якості єдиного репрезентанта нової держави, - тоді і відбувся камуфляж старого проімперського україножерства під фальшивий “український патріотизм”, зокрема у вигляді антисемітизму.
Всяка ксенофобія неминуче руйнує моральнісні підвалини суспільства. Але особливо - антисемітизм, - бо з євреями пов’язана сама доленосна Моральнісна Угода Авраама “як батька множини народів” з Богом, яка заклала ті духовні основи, на яких виросла нинішня могутня європейська цивілізація. Антисемітизм руйнує моральні підвалини кожного суспільства, яке дозволяє йому в ньому розвинутися. Руйнує моральнісно-правові підвалини кожної держави навіть тоді, коли вона антисемітизмові лише потурає. І скільки б не намагалася колись радянська влада свій антисемітизм прив’язувати переважно до українства, він у першу чергу ударяв по підвалинах самої радянської держави, ставши одним з вирішальних факторів її руйнування.
Дивно, що так “по-простяцьки” легковажно приєднуються до полку антисемітів молоді журналісти навіть у нових ЗМІ. І часто це робиться під облудним гаслом “думати по-українськи!”. Не по-європейськи, по-сучасному, морально-віповідально, у здоровому глузді, а саме “по-українськи”. А насправді це означає, що можна як-небудь, чи й просто погано...
Колись, сорок, тридцять чи двадцять років тому, і не лише у політичних зонах, чинити “по-українськи” означало щось зовсім інше. Тоді імперська влада теж постійно провокувала ксенофобські настрої. Але тоді бути свідомим українцем і чинити по-українськи означало солідарно всебічно підтримувати інших, відчуваючи відповідальність за всіх, що поруч. Зокрема і євреїв, - як тих, що хотіли виїхати з України, так і тих, що хотіли залишитися на місці рівноправними громадянами. Бо було глибоке усвідомлення непроминальної сили та актуальності історичного гасла: “За вашу і нашу свободу!”
Тоді діяти по-українськи означало солідаризуватися з усіма в Україні: з росіянами, євреями, поляками, вірменами, грузинами чи кримськими татарами. Саме завдяки тому, що ці солідарні флюїди панували тоді в українському суспільстві, і вдалося у Верховній Раді України прийняти епохальну для постімперського менталітету ухвалу про скасування злопам’ятної, притаманної лише радянському імперському лукавству, так званої 5 графи.

Відчуття громадянської солідарності тоді справді було панівним. У суспільстві воно є й сьогодні, але ті “нові українці”, що нав’язують суспільству “модель пахана”, мало чутливі до моральнісного феномена, вважаючи достатнім задекларувати себе і свої вчинки у власному розумінні “по-українськи”. Не усвідомлюючи, що їхнє розуміння всього “по-українськи” стає розумінням “по-дикунськи”. Не помічаючи, як кожне антисемітське “по-українськи” з неминучістю перетворюється на - “по-антиукраїнськи”?
ЗМІ, що втягнулися у цю антисемітську кампанію, будуть заперечувати наявність у тих своїх матеріалах щодо Євгена Захарова не лише наміру антиукраїнського, але навіть антисемітського, бо мовляв, мають право на “інший погляд”, саме такий погляд, щодо цієї кандидатури на омбудсмена. Але якщо у персоналій таких виправдань є хоч крапля інтелігентності, то вони не можуть не усвідомлювати якщо не дикунства, то принаймні браку розуму у таких підходах до Захарова, до будь-якого суспільно важливого питання. Навіть якщо справді їм дуже чомусь не подобається чийсь “занадто рельєфний ніс”.

Євгена Захарова я особисто знаю давно, з 1992 року, з часу, коли активно обговорювалася дуже актуальна для пострадянського суспільства проблема створення ефективних громадських правозахисних структур, їх поєднання “знизу” у демократично скоординовану між собою та тісно пов’язану із суспільством мережу.

Добре пам’ятаю, з перших кроків, увесь важкий шлях дивовижно самовідданої реалізації того дуже амбітного і справді чисто громадського задуму. І виключної ролі Євгена Захарова в успішному втіленні його в життя навіть професійний антисеміт заперечити не зможе. Як і набутого ним за ці роки справді величезного практичного досвіду правозахисної діяльності. Не згубивши й крихти неймовірної особистої толерантності і доброзичливості до людей. До друзів і супротивників. Не згубивши вродженої здатності аналітично та відповідально мислити. Величезний досвід правозахисної діяльності Євгена Захарова і глибоке розуміння специфіки проблем правозахисту в Україні по-справжньому цінується не лише в громадських структурах правозахисту в Україні, але також і в Європі, Росії та Північній Америці. Дуже цінують це і міждержавні європейські структури у цій галузі.
Загалом, як на мене, ситуація довкола чисто громадського висунення Євгена Захарова в кандидати на омбудсмена України гранично випукла.

Насправді суть не в тому, що якісь завірусовані антисемітизмом ЗМІ не хочуть бачити його на посаді уповноваженого Верховної Ради України, уповноваженого, висунутого не політичною силою чи партією, а тим реальним, що вже є після Майдану, як моральнісно-світоглядного феномена, громадянського суспільства.

Його насправді не хочуть бачити на цій посаді саме в ролі представника української громадськості. Коли б він був представником якоїсь політичної сили, то все було б нормально: бо він залишався б так чи так чутливим на впливи чи тиск політичної сили. Не хочуть Євгена Захарова бачити в ролі незалежного, саме громадського(а не партійного!), представника на цій посаді ті персоналії старої-нової влади, що хочуть зберегти монополію виступати від імені народу. А ЗМІ, що причетні до брудної кампанії з маячними випадами проти Євгена Захарова, - хто свідомо, хто неусвідомлено, - дали себе використати тим силам, можливо навіть не розуміючи, що це занурення у антисемітське багно їм так просто не минеться. Славу примітивного антисеміта кожен ЗМІ, кожен журналіст сам собі завжди забезпечує.

Головне, щоб свободи вибору було дотримано... Щоб не було чого євреїв у тому дурному власному виборі звинувачувати. Бо “дурь каждого должна быть видна”, - як казав колись відомий всім нам Петро Перший.

Зиновій Антонюк, Товариство політв’язнів і репресованих.

Політика і права людини

31.01.2007
джерело: www.ukranews.com

Співдоповідачі моніторингового комітету ПАРЄ Северинсен і Вольвенд вважають, що влада України не спроможна забезпечити верховенство права

   

Співдоповідачі моніторингового комітету Парламентської асамблеї Ради Європи по Україні Ханне Северинсен і Рената Вольвенд вважають, що влада України не спроможна забезпечити верховенство права й прозорість управління на всіх рівнях.

Про це сказано в їхньому звіті.

Доповідачі ПАРЄ вказують на непрозорість, з якою більш ніж півроку велися переговори щодо створення коаліції, а також «темні» угоди, внаслідок яких виникла короткострокова «широка коаліція».

«Новий Кабінет Міністрів переповнений чиновниками, які персоніфікують корупційне злиття бізнес-інтересів з урядом. Народ, зрештою, не знає, за кого він голосував», – зазначають доповідачі ПАРЄ.

Крім цього, на їхню думку, конфронтація, що триває між Президентом Віктором Ющенком і прем’єр-міністром Віктором Януковичем, перешкоджає прийняттю стратегічних рішень і прискоренню вкрай необхідного процесу реформ.

«Універсал Президента Ющенко лише дав можливість Партії регіонів прийти до влади й здійснювати її без якої-небудь оглядки на його положення», – сказано у звіті.

Северинсен і Вольвенд також вважають, що внаслідок введення нової політичної системи Україна піддалася тривалому конфліктному розподілу влади.

Вони також зазначають, що статус політичної реформи до цього часу викликає сумніви.

«Рамки й необоротність реформи до цього часу залишаються постійним джерелом конфлікту й плутанини. З самого початку головним питанням на кону в цій реформі був не «баланс влади», а контроль влади», – сказано в доповіді.

На думку доповідачів, перший досвід застосування недосконалих поправок до Конституції поставив ряд питань, зокрема, чи підходить пропорційна система закритих списків для молодої нестійкої демократії, яким чином має відбуватись призначення і звільнення міністрів, які чіткі підстави повинні бути для розпуску парламенту, чи повинна Конституція регулювати процедуру створення коаліції, чи необхідний імперативний мандат для парламентаріїв.

Северинсен і Вольвенд також зазначають, що такий важливий інструмент парламентського контролю, як слідча комісія, залишається в Україні без належної правової бази, яка б визначала обсяг її повноважень і спосіб діяльності.

Як повідомляло агентство, Северинсен і Вольвенд мають намір відвідати Україну в березні.

31.01.2007

Катування та жорстоке поводження

29.01.2007 | Євген Захаров

Озвіріння триває. Хто наступний?

   

26 січня Майдан-Інформ вже повідомляв про звіряче побиття засуджених, які утримуються в колонії №31 в Ізяславі Хмельницької області, спецназівцями в масках. Побитих вивезли невідомо куди.
26 січня Майдан-Інформ вже повідомляв про звіряче побиття засуджених, які утримуються в колонії №31 в Ізяславі Хмельницької області, спецназівцями в масках. Нагадаємо, що 13 січня левова більшість засуджених (більше 1000 з 1200) не вийшли на сніданок до харчоблоку, протестуючи проти жорстокого поводження. Їхні вимоги – заміна начальника установи, першого заступника і заступника по режиму, перевірка санепідстанцією якості води і продуктів, покращення харчування і медичного обслуговування. За повідомленнями батьків засуджених, засуджені стають інвалідами внаслідок хвороб. Так, одному хлопцю під час праці в око потрапила стружка. Почалося запалення, яке перейшло на друге око, і він втратив зір. Стверджують, що ніякої допомоги йому не надавали. Другий засуджений відморозив ноги, і це кінчилося ампутацією обох ніг внаслідок ненадання медичної допомоги. Перевірити ці свідчення важко, оскільки цих інвалідів щойно перевели до інших установ.
Комісія на чолі з першим заступником начальнику Державного департаменту з питань виконання покарань генералом Ільтяєм зустрілася з засудженими з усіх 8 загонів, перевірила якість продуктів (виявилося, що продукти в ларьку, які купували засуджені, мали прострочений термін придатності), обіцяла, що приїде санепідстанція, обіцяла зміни керівництва. Вже 14 січня ввечері засуджені припинили голодування.
І ось яку реакцію вони отримали! Спецназ в масках влаштував справжнє побиття. Зараз його з колонії вже вивели. А найбільш покалічених – вибиті зуби, переламані кістки, ребра тощо – вивезли невідомо куди. За різними свідченнями, вивезли від 35 до 60 засуджених. І тепер батьки засуджених не знають, де їх покалічені діти.
Отака жорстка відповідь на мирну ненасильницьку акцію протесту. А Департамент скаже, що все законно! Це вже чули багато разів: спецназ був введений для проведення профілактичних заходів у зв’язку з порушеннями режиму утримання, порушників перевели до інших установ.
Перевірити інформацію неможливо: система залишається закритою.
Харківська правозахисна група направила до Генеральної прокуратури України лист з вимогою провести своє розслідування в колонії.
Просимо всіх, хто має можливість звертатися до ГПУ й Департамент виконання покарань з відповідними запитами.
29 січня 2007

Свобода вираження поглядів

30.01.2007

Заявление союза «Гражданский дозор» о нарушении свободы слова в Никопольском городском совете

   

26 января 2007 года во время оглашения депутатом Никопольского городского совета, председателем союза «Гражданский дозор» Юрием Бабининым заявления организации в защиту экологических прав никопольчан, никопольский городской голова Сергей Старун грубо его прервал и с помощью действующего на основе партии Регионов большинства, лишил слова и закрыл сессию.

Основываясь на том, что в соответствии с п.4 ст.19. Закона Украины «О статусе депутатов местных советов» депутату предоставлено право объявлять на заседаниях совета или его органов тексты обращений, заявлений, предложений граждан или их объединений, имеющих общественное значение, союз «Гражданский дозор» расценивает циничный и беспардонный факт нарушения прав депутата и свободы слова в стенах городского совета как грубое попрание демократических прав и свобод, норм законности и элементарной нравственности, как открытое проявление нетерпимости к альтернативным или критическим мнениям общественности.

«Гражданский дозор» заявляет о недопустимости утверждения в Никополе тоталитарных тенденций и беззакония как со стороны городского головы С.Старуна так и со стороны депутатских фракций, забывших свои намерения служить интересам демократического развития территориальной громады, сеющих глубокое недоверие общества к обещаниям своих политических лидеров.

Мы требуем соблюдения законности и правопорядка в работе городского совета, уважения к правам человека и мнению общественных организаций, мы призываем все демократические силы, представленные в никопольском горсовете, осудить факт ограничения свободы слова и доступа к общественному мнению, как противостоящий потребностям созидания гражданского общества и правового государства.

Информационный центр союза «Гражданский дозор»

 

Громадянське суспільство

01.02.2007

Влада намагається «приручити» громадськість?

   

У Львові, 30 січня 2007 р., в приміщенні «Світлиці» (вул. Дорошенка, 14), відбувся круглий стіл на тему: «Громадські слухання: підготовка, методика проведення, результати». Організаторами виступили: Львівське представництво Громадянської мережі ОПОРА, Інформаційно-правовий Центр «Наше право» та Секретаріат Львівської міської ради.

Актуальність заходу зумовлена тим, що протягом 2006 року у Львові відбулося близько тридцяти громадських слухань. Це дуже високий показник в порівнянні з попередніми роками. Загалом цей несподіваний факт варто трактувати не як виняток з правил, а як тенденцію, що в найближчому майбутньому буде зберігатися.

Із доповідями виступили Ярослав Жукровський (почесний голова Центру «Наше право»), Олександр Неберикут (член коордради ЛП ГМ ОПОРА), Віталій Ілик (представник Спілки консультантів «Експерт-група») та Юрій Лукашевський (в. о. начальника відділу громадського партнерства Секретаріату Львівську міської ради).

Олександр Неберикут (ГМ ОПОРА) зазначив у своєму виступі: «Те, що називали «громадськими слуханнями» у Львові в більшості випадків було «бесідами на тему», з більш чи менш вдалою імітацією інституту громадських слухань. І якщо процедурну частину можна унормувати на підставі прописаних законодавчих гарантій, то змістова частина і надалі нагадуватиме «бесіди», якщо у місцевих чиновників не вистачатиме бажання і політичної волі в конкретний спосіб враховувати пропозиції громадських слухань.»

Представник влади – Юрій Лукашевський загалом проаналізував український досвід розвитку інституту громадських слухань. За його словами в Україні лише в одному обласному центрі затверджена повна нормативна база, що регулює проведення громадських слухань – в Херсоні. Цікаво порівняти цей факт із наступною статистикою: за 2006 рік в Києві проведено 186 громадських слухань, у Львові – 25, в Харкові – 2 і в Херсоні всього одні громадські слухання (за даними офіційних сайтів міськрад вказаних обласних центрів). Також пан Юрій заявив, що відтепер проведення громадських слухань органами підпорядкованими ЛМР координуватиметься окремим відділом, який він очолює.

Також під час обговорення секретар ЛМР Володимир Квурт твердив, що міська влада намагається йти на зустріч громаді. Зокрема, за його словами регламент ЛМР гарантує розгляд на сесії міської ради місцевих ініціатив від громадськості. Натомість представник ОПОРИ Тарас Гаталяк у відповідь розповів про те, що досі не розглянуто на сесії ЛМР місцевої ініціативи громадських організацій щодо тарифів на теплопостачання та підігрів води, хоч  ця ініціатива була офіційно подана в листопаді минулого року.

ГМ ОПОРА запропонувала міській владі продовжити діалог громади та влади в напрямку з’ясування наступних питань:

Яким має бути юридичний механізм проведення громадських слухань?

Чи готова влада законодавчо впровадити в життя цей механізм запропонований громадськими організаціями?

Чи готова влада гарантувати дієвість цього механізму?

Загалом підсумовуючи обговорення круглого столу «Громадські слухання: підготовка, методика проведення, результати» можна сказати, що найбільшою проблемою в цій сфері є врахування владою пропозицій громадськості поданих в результаті слухань. Хоча підставою для оптимізму може бути те, що на відміну від попередніх років міська влада почала сама ініціювати громадські слухання. Не виключено, що не останню роль в цьому зіграли радикальні акції ОПОРИ минулого року на площі Ринок, адже цим акціям передували круглі столи та громадські слухання. Однак тоді влада проігнорувала пропозиції до діалогу і ОПОРА була змушена вдатись до рішучіших дій. Виглядає на те, що міська влада вирішила діяти за принципом: «якщо процес не можливо зупинити, то його треба очолити». ЛМР почала активно проводити громадські слухання, проте резолюції цих слухань абсолютно не впливають на рішення влади.

Наразі є сумніви, що така політика міськрада довго витримає. Про це свідчить та ж ситуація із тарифами на теплопостачання та підігрів води. Восени минулого року було проведено 3 громадські слухання щодо цієї проблеми. Тоді пропозиції громадських організацій та незалежних експертів були проігноровані владою. Відтак ОПОРА вдалась до акцій протесту, які тривали весь листопад та грудень. Лише під тиском цих акцій, які по суті ще раз висловлювали пропозиції слухань, створено спеціальну комісію ЛМР з вивчення економічного обґрунтування тарифів на теплопостачання та підігрів води. Члени цієї комісії визнали, що ці тарифи антисоціальні та економічно необґрунтовані і відповідно все частіше лунають заяви депутатів міськради про необхідність відміни нововведених тарифів – тобто те саме, про що представники ОПОРИ говорили ще в жовтні минулого року. Сподіваємось, що ця ситуація змусить зрозуміти львівську владу одну просту річ – потрібно рахуватись із позицією громадськості.

Отож, якщо влада не прислухається до порад львівської громади на громадських слуханнях, то львів’яни просто змушені вдаватись до радикальніших засобів впливу. Мабуть міській владі слід всерйоз задуматись над питанням: краще вирішувати проблеми за круглим столом громадських слухань чи знову розводити руками, коли під ратушею збирається обурений натовп?

Прес-центр ЛП ГМ ОПОРА

 

Погляд

30.01.2007 | Інна Сухорукова

Становище з охороною здоров’я є драматичним...

   

Трагічна смерть відомого в Україні політичного діяча, народного депутата від Партії регіонів Євгена Кушнарьова відразу викликала низку дуже болісних для нашого суспільства запитань. Незрозумілі обставини інциденту, нечіткі, заплутані та різні коментарі влади викликають підозри громадян України. Звісно, сподіватися на те, що ми колись дізнаємося про обставини того, що сталося, хоча б приблизно до реальних, наївно. Але є питання, які вже зараз українські можновладці повинні почути і відповісти на них.

Залишимо політику. По-перше, про померлого або добре, або нічого… Як і кожна людина, депутат має рідних та близьких – і ми щиро їм співчуваємо.

Несподівано виявилося, що народний депутат, хоча і вважається «небожителем», але є звичайною людиною, і так само як звичайна людина може захворіти, потрапити в аварію, отримати тяжкі травми. І це не залежить ні від Голови Верховної Ради, ні від Кабміну. Можуть виявитися марними гроші, що призначені на лікування так званої «еліти» у Феофаніі, можливість привезти лікарів з Європи і т.ін. І, на нашу думку, найкращим вшануванням пам’яті народного депутата було б не перейменування вулиць та міст, а, наприклад, оснащення хоча  б однієї ЦРЛ, укомплектування її кадрами та постійна підтримка лікувального закладу – от тоді і назвати : лікарня им. ЄП.Кушнарьова. Бо досвід харків’ян свідчить, що в нашому місті вулицю Сумську вже називали і ім’ям Карла Лібхнехта, і Лаврентія Берії, а вона живе собі як Сумська і маємо надію, що з такою назвою і залишиться. Та й міста Зінов’євськ і Ворошиловград вже були, а Харків – він і є Харків.

А от зробити певні висновки з цієї трагедії ми повинні обов’язково.

І частина цих висновків стосується стану нашої медицини. Ще до трагедії в Ізюмі, я пояснювала журналістам, чому саме в Україні такий жахливий стан медичного обслуговування. Я не згадувала любов наших нардепів до полювання, а просто сказала, що, зважаючи на те, як багато нашим депутатам доводиться їздити на авто  шляхами України, то народним обранцям всіх кольорів та барв слід хоча б приблизне мати уявлення, повз яких лікарень вони проїжджають, і який стан цих лікарень. Бо всі ми створені однаково і, взагалі, людина дуже тендітне створіння, і хвороби можуть спіймати будь-кого, у будь-якому місці. І депутатам вже давно час займатися нагальними проблемами, робити свою безпосередню роботу – на законодавчому рівні реформувати застарілі інституції нашого суспільства. І, перш за все, реформувати медицину. Не знають, як це робити, не вміють – тоді потрібно залучити спеціалістів, навіть із-за кордону, які щось розуміють в цих проблемах.

Я тоді сказала, що будь хто не застрахований від автокатастрофи, проїжджаючи, наприклад, шляхами між Харковом і Полтавою. І отримавши травми, які унеможливлюють транспортування постраждалого, нардеп буде змушений отримати «повний» спектр медичних послуг відповідної якості, які отримують прості смертні. Потрапляє у Центральну районну лікарню і далі – все справа долі.

Я не поділяю думку заступника Міністра охорони здоров’я В.Івасюка стосовно того, що постраждалому Є.Кушнарьову не надавалася адекватна медична допомога. Я знаю багато лікарів-харків’ян, щоб отримати інформацію про надану допомогу з перших рук. І можна не сумніватися, що і найкращих лікарів, і необхідні ліки з Харкова привезли для постраждалого депутата.

Але, перепрошую, навіть, хірург – супер-зірка з Німеччини не замінить систему штучної вентиляції легенів. І ніхто з медичних геніїв не є ходячою штучною ниркою. А чи має звичайна районна лікарня таку апаратуру – питання зайве. Навіть у Харкові таких систем не вистачає. А районні лікарні катастрофічно не укомплектовані сучасним реанімаційним обладнанням і, відповідно, лікарями-реаніматолагами. У радянські часи траплялося, що багаті підприємства, як той же ізюмський оптичний завод, матеріально допомагали лікарням, виділяли кошти на оновлення і підтримку районної лікарні. Зараз всі ці заводи ледь жевріють, і ні про яку допомогу лікарням і не мріють.

Тобто, наші можновладці, не піклуючись про матеріальний стан наших лікарень, не тільки не піклуються про звичайних громадян, а й про себе теж. І не змінивши ставлення до охорони здоров’я, до відповідного фінансування цієї сфери, ми завжди будемо жити в джунглях. Невідомо, чи вижив би Євген Кушнарьов після такого важкого поранення, якби потрапив до сучасно обладнаної лікарні, з наявністю сучасних засобів реанімації. Але, хоча б був можливим шанс.

А от те, що більшість ЦРЛ перетворюються, якщо казати прямо, у морги чи богадільні – це ми знаємо не за чутками, а за численними скаргами, за деякими даними моніторингу, який проводять експерти ХПГ разом з групою МТПЛ-УС протягом багатьох років. Цей моніторинг – хоча і передбачає дослідження досить вузького прошарку суспільства – юнаків-допризовників та призовників, дає можливість зробити висновки про рівень обладнання та забезпеченість ліками і кадрами наших районних лікарень. І висновки досить невтішні.

За нашою інформацією, в Дворічанському районі, до багатьох селищ взагалі не може доїхати машина швидкої допомоги – і через бездоріжжя, і через брак машин. Отже, працівників фельдшерсько-акушерських пунктів (ФАП), якщо родичі хворих не мають власного авто або не можуть витратити кошти на бензин, фельдшер дістається на терміновий виклик пішки або на велосипеді. Теж саме ми почули і від лікарів Ізюмської «швидкої» – в ефірі 5-го каналу вони розповіли на всю Україну, що машина в них одна, стара, і в морози, взимку, не їздить взагалі. Отже, якщо б на місті п. Кушнарьова був пересічний громадянин, то виходить, що навіть потрапити до лікарні в умовах нормальної зими він би не зміг?

А хто б привіз з Харкова кров та плазму, якщо б було необхідно? А імпортні ліки, які коштують не сотні, а тисячі гривень? А взагалі, чи викликали б до нього лікарів, хай не з Німеччини, а просто з Харкова? Запитання зайві….

І лікарі не винні в тому, що держава всі п’ятнадцять років нашої незалежності ставить їх в дуже незавидне становище. Відповідати за життя vip-персони, навіть, районного рівня – це звичайна справа . Я ще дивуюсь, як в лікарів вистачає сміливості цих «vip-ів» лікувати. А от на пересічного громадянина в ЦРЛ мало що залишається. Навіть, коли мова йде про призов до армії. Як відомо, у випадку призову до лав армії на строкову службу хворого юнака шалені кошти втрачає, перш за все, держава. Юнака потрібно лікувати у шпиталі, потім комісувати. Але, на жаль, депутати не вміють ані цінити людське життя, ані рахувати витрати державних коштів. Майже рік сваряться: хто головний у державі.

Але головне – ті, хто потрапляє у владу, весь час щось вигадують для себе самих, і, мабуть, вважають, що для них медицина знайдеться. Не знайдеться – коли-небудь обов’язково зловить у пастку, бо всі ми живемо поряд з хворими на туберкульоз, кожний може потрапити в якусь халепу, при тому далеко від Феофанії або льотної смуги.  

Що стосується справжніх, а не фальсифікованих змін, то їх немає. Наприклад, у Харківській області бюджетом на охорону здоров’я на 2007 рік передбачено близько 1 млрд. гривень. За повідомленнями голови постійної комісії обласної ради з питань охорони здоров’я Володимира Святаша, це на 163 млн. гривень більше, ніж у 2006 році. Якщо згадати правила арифметики, то, знаючи про різке підвищення комунальних тарифів в декілька разів, подорожчання ліків, підвищення фінансування приблизно на 20% просто призведе до повного зубожіння лікувальних закладів в області. Добре, що хоча б сам голова комісії сам це розуміє, бо він додав до цієї «оптимістичної» цифри, що недостатньо виділено коштів на закупівлю ліків, які до речі теж подорожчали, а на харчування одного пацієнта передбачається 4,95 грн. на добу.

Харківська правозахисна група, здійснюючи моніторинг надання послуг закладів охорони здоров’я, найближчим часом має наміри з’ясувати: чи дійсно є прозорими фінансові потоки для забезпечення ЦРЛ, яким сучасним обладнанням оснащені ЦРЛ, чи існують в ЦРЛ бригади та авто «швидкої допомоги» і які можливості дістатися медикам до кожного селища, чи мають ЦРЛ необхідні запаси препаратів крові.

Якщо ми отримаємо відповіді на ці питання від Харківської обласної адміністрації та Міністерства охорони здоров’я, ми оперативно оприлюднимо ці дані.

Тоді можна спрогнозувати, на який рівень медичного обслуговування може розраховувати пацієнт, який терміново потрапив до ЦРЛ і якого не можна транспортувати до обласного центру.

А зараз повернемося до «наших баранів», тобто до депутатів. За своїми безсоромними чварами вони за всі 15 років так і не спромоглися прийняти сучасні закони, які б дійсно покращили стан охорони здоров’я. Бо ці всі псевдореформи, на кшталт введення інституту сімейних лікарів, призвели тільки до того, що система дільничних лікарів була порушена, а інститут сімейних лікарів так і не запрацював. Серед великої кількості законопроектів про обов’язкове медичне страхування деякі були доволі розумними. Наприклад, законопроект депутата попереднього скликання п.Марковської. Тоді цей закон був незручним для чиновників від медицини, які мали чималенькі прибутки і від видачі ліцензій на приватну медичну діяльність, і особливо від співпраці з фармацевтичними компаніями, бізнес яких вимагає не тільки лобіювання та забезпечення тендерів, а й законодавчої «криши».

То й зараз політичні сили при владі не переймаються болючими проблемами охорони здоров’я. Хоча, депутатами Бахтеєвой Т.Д. (ПР), Червонопиським С.В. (соцпартія), Григорович Л.С. (НУ) та ін. поданий законопроект № 2192 про фінансування охорони здоров’я та медичне страхування. На нашу думку, цей закон є черговою спробою надурити суспільство, зберегти тіньові схеми у медичній сфері, узаконити оплату медичних послуг, що надаються поза ситуаціями, які в законопроекті визначені як «життєзабезпечуючий рівень надання медичної допомоги».

Головне, що невідомо, яку частину коштів страхові компанії повинні передавати медичним закладам за надані пацієнтам медичні послуги.

Зауважимо, що ні в одній європейській країні немає таких непрозорих схем отримання та використання грошових коштів як в законопроекті № 2192. В європейських країнах влада намагається зробити зрозумілим і прозорим для суспільства механизм фінансування і використання медичного страхування, забезпечити рівний доступ громадян до медичних послуг. Як правило, в країні існують декілька страхових компаній, які конкурують між собою, і громадяни мають змогу обирати компанію добровільно. При цьому оплата страхових послуг певною мірою залежить від доходів громадян, але є чітко визначений перелік безкоштовних послуг, є пільги на ліки, особливо в тих країнах, де існують високі соціальні стандарти.

Нічого подібного депутати не запропонували. Тобто: або це просто буде узаконений спосіб збирати з громадян додаткові кошти, а у випадку необхідності медичного втручання громадянин знову буде сплачувати свої кошти за лікування, та ще й безпосередньо медичному персоналу, або до цього закону потрібно прийняти ще цілу низку законів. Тоді, можливо, якось ця система запрацює. Але тоді потрібно розглядати і аналізувати всю законодавчу базу для медицини в комплексі.

Вже зараз у суспільстві відчувається певний скептицизм стосовно цього законопроекту. Про це пишуть і журналісти, і фахівці, які аргументовано доказують, що в такому вигляді цей закон не принесе користі.

Але ми добре знаємо: якщо хтось з чиновників хоче, щоб якась нісенітниця мала статус закону – це буде прийнято, і народні обранці скоріш за все підтримають закон, запропонований соціально близькими їм начальниками.

А громадяни України залишаться на тих же позиціях – це у кращому випадку, а у гіршому – будуть порушуватися не тільки норми Конституції (ст. 49), а й міжнародне законодавство – стаття 2 Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

І хоча і норми Конституції, і норми Конвенції є нормами прямої дії, громадянину України практично неможливо довести у суді, що в медичному закладі його право на медичну допомогу, право на життя було порушено. Бо судмедекспертиза в нашій державі – а це є абсолютний нонсенс – знаходиться у підпорядкуванні Міністерства охорони здоров’я. Тому значно простіше притягнути до відповідальності навіть правоохоронні органи, ніж безвідповідальних або непрофесійних медиків.

З великої кількості скарг на неадекватні медичні послуги, що надходять до правозахисних організацій, довести хоча б до адміністративної відповідальності вдається 3-4 справи на рік. І, перш за все, це пов’язано з відсутністю чіткої системи розподілу відповідальності в медицині та забезпечуючих медицину галузях.

Хто, наприклад, проаналізував негативні наслідки існування Закону «Про обіг наркотичних речовин та прекурсорів», запровадження якого призвело до того, що неврологічні відділення деяких медичних наукових закладів позбавлені права  виписувати пацієнтам, яких вони продовжують лікувати і консультувати після курсу стаціонарного лікування, ампульований сібазон? А інколи це єдиний препарат, який в змозі зняти епілептичний напад. Навіть, пігулки сібазону або реланіуму виписують на рецептурних бланках суворого обліку. І цей Закон допомагає, перш за все, не боротися з наркоманами, а підтримувати і розвивати «чорний ринок» ліків.

У сусідній Росії, всі дії якої нинішня влада намагається сліпо копіювати, рецепт на прекурсори, літнім людям та інвалідам виписують на місяць, та ще й на звичайному бланку.

«Чорний ринок» ліків – це пастка для хворих. З одного боку, багато пацієнтів, які стоять на обліку у психоневрологічних закладах і мають право на безкоштовні ліки, отримують їх і відразу несуть перекупщикам на ринок – і залишаються без лікування. З іншого боку, для хворих, які купують ліки на ринку, завжди існує небезпека придбати підробку, або ліки, термін вживання яких закінчився. Закон не тільки загрожує здоров’ю громадян, а й їх життю, бо якщо не зупинити епілептичний напад – хворий може взагалі втратити життя.

Редакція «ПЛ» анонсує зараз низку статей, присвячених цим питанням. І ми запрошуємо колег-правозахисників до обговорення і дискусії з цих питань.

І наголошуємо, що потрібно негайно реформувати медичну галузь, але з урахуванням світового досвіду і українських реалій.

Інакше ніхто і ніщо не допоможе хворому громадянину України – незалежно від його соціального стану – якщо він у трагічній ситуації потрапить до звичайної української лікарні. Шановним депутатам варто замислитися над цим після трагедії в Ізюмі.

 

Погляд

31.01.2007 | Александр Мережко
джерело: www.svoboda.com.ua

Кто несет ответственность за Голодомор?

   

Подводя итоги минувшего года, Президент В. Ющенко в числе главных достижений 2006-го назвал признание общественностью Голодомора в Украине начала 1930-х годов геноцидом.

Действительно, это важное событие, которое имеет не только серьезные политические, но и юридические последствия для украинского народа. Несмотря на это ни Президент, ни правительство, ни Верховная Рада после признания голодомора геноцидом не предприняли никаких действенных мер, которые по логике вещей должны были неизбежно последовать. По всей видимости, они всего лишь ограничились ни к чему не обязывающей констатацией совершенного преступления, абсолютно забыв, что преступление неизбежно предусматривает ответственность. Причем здесь речь идет об особо тяжком международном преступлении.

Осознавая тот факт, что вопрос о причинах и субъектах ответственности за голодомор в украинском обществе чрезвычайно политизирован, попробуем максимально абстрагироваться от политики и перевести этот вопрос в сугубо юридическую плоскость. Иными словами, сформулируем его так: кто сейчас должен нести юридическую ответственность за геноцид, совершенный на территории Украины, в плане возмещения за вред, причиненный жертвам голодомора?

Несмотря на то, что до сих пор остается спорным вопрос, насколько украинский голодомор соответствует легальной дефиниции геноцида, сформулированной в статье 2 Конвенции 1948 года о предупреждении геноцида и наказании за него, для нас важен сам факт признания государством Украина данного преступления. Дело в том, что в области права (если мы говорим о совершенном правонарушении) всегда неизбежно возникает вопрос относительно возмещения вреда, причиненного вследствие определенного правонарушения. Как говорили древнеримские юристы, “где правонарушение, там и возмещение”.

Так кто же должен сейчас возместить вред, причиненный голодомором? К кому конкретно могут обратиться за компенсацией жертвы голодомора и их наследники?

С юридической точки зрения, ответ на этот вопрос вполне ясен и не вызывает сомнений: возместить вред, причиненный голодомором, обязано именно Украинское государство, причем как материальный, так и моральный.

Тем не менее люди, не сведущие в области права, могут быть озадачены вопросом: как это так? Ведь в начале 30-х годов Украина фактически не была независимым государством, а являлась частью СССР. Стало быть, ответственность и должен нести СССР, которого уже нет, а значит компенсировать вред, причиненный жертвам голодомора, некому.

Однако на самом деле с юридической, а не фактической точки зрения на момент голодомора Украина являлась государством, поскольку как субъект международного права существует еще с 1917 года, т.е. с возникновения УССР, а не с 24 августа 1991 года, как ошибочно представляет себе часть населения нашей страны. Достаточно хотя бы вспомнить, что Украина являлась одним из государств — основателей ООН в 1945 году. Важно также иметь в виду, что с точки зрения международного права государство в качестве субъекта этого права как триединство территории, населения и публично-правовой власти продолжает свое существование несмотря на смену политических режимов, Конституции, правительств и даже названий. А раз так, то оно несет ответственность за то, что происходит на его территории.

Но имеется еще один интересный юридический момент, связанный с правовой спецификой СССР как федерации особого типа, в состав которой входила Украина и которая была создана на основе международного договора, заключенного с участием Украины в 1922 году. Вот что сказано по этому поводу в первом томе Курса международного права, опубликованного в 1989 году: “Только федерация в целом выступает на международной арене в качестве единого субъекта международного права. Советский Союз — федерация иного рода. Конституция СССР отражает особенности устройства СССР как единого союзного многонационального государства, образованного на основе принципа социалистического федерализма, в результате свободного самоопределения наций и добровольного объединения равноправных советских социалистических республик. В Советском Союзе суверенными являются как федерации в целом (Союз ССР), так и входящие в его состав союзные республики”. И далее: “Таким образом, и Союз ССР в целом, и каждая входящая в его состав союзная республика являются субъектами международного права”.

Что из этого следует? А то, что, согласно Конституции СССР и международному праву, Украина являлась суверенным государством, ибо любое государство по определению суверенно, по крайней мере в юридическом смысле. Что же касается СССР, то Украина является по отношению к нему государством-правопреемником.

Итак, подведем итог: поскольку на момент голодомора Украина как государство существовала, именно она теперь должна нести юридическую ответственность за это преступление, причем такая ответственность по отношению к жертвам голодомора и их наследникам должна найти выражение в справедливой, адекватной, полной и своевременной компенсации.

С этой целью Верховная Рада обязана в самое ближайшее время разработать и принять специальный закон, а также предусмотреть в бюджете соответствующие статьи. И важно поторопиться, поскольку с каждым днем лиц, переживших голодомор, становится все меньше. В упомянутый закон необходимо включить положение о том, что на справедливую компенсацию могут рассчитывать наследники жертв голодомора.

Принятие закона послужит двум целям: во-первых, только таким образом государство может искупить свою вину перед народом и доказать, что официальное признание голодомора геноцидом для него — не просто политическая игра или пропагандистский трюк; во-вторых, процесс разработки соответствующего законопроекта и голосование за него в Верховной Раде наглядно продемонстрируют, какие политические партии на деле, а не на словах отстаивают интересы народа.

К тому же раз государство уже признало голодомор геноцидом, это дает полное юридическое основание жертвам голодомора и их наследникам уже сейчас обращаться в украинские суды с исками о компенсации.

Что касается размеров возмещений, то следует взять за основу те суммы, которые выплачивает Германия жертвам Холокоста. Здесь важно, чтобы чиновники из правительства в очередной раз не обманули народ под предлогом нехватки денег в бюджете. Одним из источников компенсационных выплат могут стать средства, вырученные от приватизации. Кроме того, жертвы голодомора и их наследники должны получить право на уменьшение коммунальных платежей. Следует также воспользоваться опытом США, которые по-своему сейчас пытаются искупить вину перед потомками американских индейцев за совершенный геноцид. Так, например, лица, в жилах которых хотя бы на четверть течет индейская кровь, имеют ряд существенных льгот, включая преференции при поступлении в университеты. Одним словом, в современных условиях единственным доказательством того, что государство серьезно настроено на преодоление последствий голодомора, является разработка масштабной и реальной государственной программы.

18-01-2007

Жертви політичних репресій

22.01.2007 | Ірина Рапп, Василь Овсієнко

Олекса Тихий, Громадянин України

   

Недавно пресу обійшло повідомлення про наругу над меморіальною дошкою Олекси Тихого на Дружківській міській бібліотеці. Аж ось із села Олексієво-Дружківка надходить лист від Євгена Шаповалова:

«Я предприниматель, занимаюсь производством мелкосортных мозаичных ж/б изделий. Смотрел я на все это, что происходит вокруг Тихого, и так стыдно стало за всех нас, за наш Донбасс. А это и моя родина, я ее люблю, как любил Донетчину и Олексу. И вот я сделал ему памятник и установил. А они, власти, пусть теперь объясняют, что произошло. Пусть присвоят себе все заслуги. Это не главное. Главное, что в школе стоит памятник Тихому, память Правде, память Украине, и дети каждый день будут это видеть. А дети – это будущее. Может, они хоть немного будут лучше».

Підприємець надіслав знімок пам`ятника: це розкрита книжка з портретом О.Тихого та його словами. І смолоскип. Відкриття пам`ятника призначене на 11 годину 26 січня в Олексієво-Дружківській школі, яку 1943 року Тихий закінчив, а 1954-56 рр. вчителював у ній. Цю добру справу підтримують школа, селищна рада, міськвно, журналісти.

27 січня минає 80 років з дня народження Олекси Івановича Тихого – послідовного і безкомпромісного борця проти русифікації України, педагога, правозахисника, члена-засновника Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод. Він народився на хуторі Їжівка Костянтинівського району Донецької області, а загинув 6 травня 1984 року в тюремній лікарні в місті Перм на Уралі. Усім пам’ятне тріумфальне його повернення в Київ 19 листопада 1989 року разом з Василем Стусом і Юрієм Литвином: на перепоховання «особливо небезпечних державних злочинців, рецидивістів» зібралися тоді десятки тисяч людей з усієї України.

Олекса Тихий закінчив філософський факультет Московського держуніверситету, а до цього навчався в Запорізькому сільгоспінституті та в Дніпропетровському інституті інженерів транспорту. Вчителював у школах Приазовського р-ну Запорізької обл. і Костянтинівського р-ну Донецької (тоді Сталінської) обл., потім працював на будівництві, учителем (викладав фізику й математику, українську мову), пожежником та ін.

Уперше був заарештований 1948 р. за критику виборів, де був єдиний кандидат у депутати. Після “профілактики” відпущений.

Другий арешт – 15.01.1957 за лист до ЦК КПРС із протестом проти окупації Угорщини військами країн Варшавського договору, а також за звинуваченням у проведенні "антирадянської агітації" та зведенні "наклепів на КПРС і радянську дійсність" (ст. 54-10 КК УРСР), за критичні висловлювання про радянську школу. 18.05.1958 Сталінським облсудом засуджений до 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. поразки в правах. Покарання відбував у Мордовії, ст. Явас Зубово-Полянського р-ну, ЖХ-385/11. У зоні працював столяром на пилорамі. Спілкувався з композитором Василем Барвінським, знавцем лікарських рослин Володимиром Кархутом, з Левком Лук`янеком, з митрополитом Йосифом Сліпим. Звільнений у 1964.

Тихий написав кілька статей про русифікацію Донбасу, про жалюгідне становище української мови й культури на Донбасі, статті з проблем українського села (у відповідь на статтю про сільські проблеми в "Литературной газете"), у якій, віддавши перевагу колективному способові господарювання, пропонував усе-таки надати більше свобод селянину.

Оскільки Тихого до роботи за фахом не допускали, він працював монтажником, пожежником, випалював цеглу. Працюючи позмінно, мав можливість їздити до друзів по ув’язненню і правозахисників. Поширював літературу самвидаву.

О.Тихий уклав посібник для вчителів – збірку висловлювань видатних людей "Мова народу. Народ", яка дістала схвальну оцінку наукових установ, а також склав словник покручів українських говорів Донбасу. Сам Тихий був зразковим носієм української літературної мови. Говорив правильно, обдаровуючи співрозмовника лагідною усмішкою. При цьому був людиною залізної волі, рідкісної толерантності, доброзичливості і виняткової терпимості.

15.06.1976 під час обшуку в Тихого був вилучений машинопис збірки “Мова народу. Народ.” Дві доби його тримали під вартою “за підозрою в пограбуванні магазину”.

У листопаді 1976 Тихий приїхав до Л.Лук`яненка в Чернігів, де якраз був Микола Руденко, підписав установчі документи Української Гельсінкської Групи і став її членом-засновником. Заарештований 05.02.1977 за звинуваченням у проведенні "антирадянської агітації і пропаганди" за ст. 62 ч. 2 КК УРСР і "незаконному зберіганні зброї" (ст. 222 КК УРСР): хтось ще під час війни заліпив глиною на горищі сараю стару німецьку ґвинтівку. Суд у справі Олекси Тихого і Миколи Руденка відбувся 23.06. – 1.07. 1977 у м. Дружківка Донецької обл.. Тихому інкримінували статті "Українське слово", "Думки про рідну мову", "Сільські проблеми", "Роздуми про українську мову та українську літературу на Донеччині", текст Декларації УГГ, Меморандум Групи та ін.. Суд не довів жодного факту наклепу на радянський суспільний і державний лад у статтях і висловленнях Тихого, обмежившись лише констатацією, що у своїх працях він вказує на "нібито русифікацію в Донбасі" і т.п., не кажучи вже про недоведеність мети підірвати існуючий лад. За вироком Тихий дістав 10 р. таборів особливого режиму і 5 р. заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Місцем покарання був визначений табір особливого режиму ЖХ-385/1, сел. Сосновка в Мордовії, звідки він був етапований до лікарні в м. Нижній Тагіл.

Тихий брав активну участь в акціях протестів ув’язнених. Так, він 52 доби тримав голодівку, розпочату в квітні 1978. Улітку 1978 з’явився документ Олекси Тихого і отця Василя Романюка (майбутній Патріарх Київський і всієї України-Руси Володимир) “Історична доля України. Лист українських політв’язнів. Спроба узагальнення", у якому автори проголошують вищим принципом загальнонародного і загальнонаціонального співіснування Загальну декларацію прав людини ООН, відмежовуються від політики і практики КПРС у національному питанні, від її трактування поняття демократії. У розділі "Історична доля України" досліджуються наслідки приєднання України до Росії і висловлюється побажання в майбутньому незалежності України.

У розділі "Можливі форми опору" автори задля порятунку від духовного і культурного знищення пропонують, зокрема, такі норми поведінки для українців:

“– Уживати тільки рідну мову на рідній землі і цим зміцнювати себе і свій народ.

– Не віддавати дітей на науку до дитячих садків і шкіл з російською мовою навчання, добиватися шкіл і до­шкільних установ з рідною мовою або вчити дітей самим.

– Відмовлятися від навчання в школах та інших навчальних закладах з російською мовою навчання, добиватися шкіл, технікумів, вузів з рідною мовою і вчитися самостійно, складаючи екзамени екстерном.

– Спілкуватися рідною мовою не тільки в колі сім’ї, але й на роботі, у громадській діяльності, на вулиці.

– Стримуватися від горілки, лихослів’я, куріння тютюну.

– Відмовлятися від роботи в установах, навчальних закладах, громадських організаціях, де гребують українською мовою, традиціями народу, правами людини.

– Відмовлятися від служби в армії поза межами України і від командирів, котрі не говорять українською мовою.

– Не виїжджати на роботу поза межі України.

– Захищати своє право, право інших людей, свободу, честь, гідність, відстоювати суверенітет України.

– Виявляти і розголошувати які б то не були порушення закону, від кого вони не виходили б”.

На жаль, ніщо з цих слів не проминуло і не застаріло. Рекомендації, як вижити українцем в Україні, залишаються актуальними, бо українство й надалі залишається на значних територіях України у становищі національної меншини. “Але де ж, коли була без жертв здобута воля? Хіба пристойно жити тремтячою твариною, турботами шлунку, вирощувати дітей – безрідних дітей ХХ сторіччя?”, – питали автори.

У жовтні 1978 Тихий розпочав нову голодівку і був посаджений у камеру-одиночку. Лікар відмовився його лікувати.

18.04.1979 на 17-й добі чергової голодівки в Тихого почалася виразкова кровотеча. У лікарню його перевели аж через 18 годин з тиском 70/40. Начальник табору майор Некрасов сказав, що це симуляція. Хірург Скринник перед операцією запропонував Тихому письмово зректися колишньої діяльності, у відповідь на що Тихий звинуватив його в шантажі. “Жити будете недовго і в муках”, – пообіцяв лікар. Після операції Тихий отямився через тиждень. Шлунок був зшитий у вигляді піскового годинника: рух їжі спричинював біль. Виникли спайки кишок. Внутрішні шви на тілі розійшлися – утворилася ґрижа, але Тихий знову відмовився подавати покаянну заяву. 10.05 розпочався перитоніт. Був зроблений розтин і промивання черевини. Того ж дня Тихому перед операцією надали побачення на 2 години з синами Миколою та Володимиром. Лікарі подали документи на актування Тихого з огляду на його загальний тяжкий стан, після чого суд міг звільнити його. Але за межі лікарні ці документи не вийшли.

13.07.1979 Тихого відправили етапом у лікарню м. Нижній Тагіл, хоча вона нічим не відрізнялася від мордовської. Етапом же повернули в сел. Сосновка.

У січні-лютому 1980 Тихий провів у штрафному ізоляторі (ШІЗО) з невеликими перервами близько 40 діб. Карали його за те, що він, за словами адміністрації, зриває нагрудний знак, не встає, коли заходить начальство, відмовляється від роботи, погано впливає на оточення. Писати про здоров’я Тихому не дозволяють, однак стало відомо, що в нього відкрилися рубці на легені.

27.02 – 1.03. 1980 р. всіх в’язнів особливого режиму, в тому числі й Тихого, етапували на Урал, у сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. По дорозі один в’язень помер. У таборі ВС-389/36-1 Тихого неодноразово карали за невиконання норми виробітку, відмову збрити вуса, голодівки протесту та інше. Його кинули на 6 місяців у ПКТ (приміщення камерного типу) «за порушення режиму». Тримав голодівку.

У 1982 р. у США вийшла книжка: Олекса Тихий. "Роздуми". У січні 1983 якийсь Вадим Зуєв у статті “Гримасы лицемерия” (журнал “Донбас”) цинічно писав: «И только когда логическое развитие антинародной закваски и Копелева, и Тихого привели их – через выезд в Израиль – на задворки Западной Европы, когда, следуя жестоким законам предательства, подписались они под сионистским воззванием в защиту польской контрреволюции, всем стало ясно, какие лютые враги нас окружали».

У цей час “на задвірках Східної Європи” від виразки дванадцятипалої кишки, атеросклерозу, анемії, гепатиту й інших тяжких хвороб, можливо, й раку, політв’язень Тихий швидко втрачав вагу (при зрості 178 см наприкінці 1981 він важив 41 кг). Тричі його возили до тюремної лікарні ВС-389/35 (ст. Всехсвятська), двічі він був оперований на виразку дванадцятипалої кишки – востаннє на початку 1984. На останнє сорокахвилинне побачення з сином Володимиром 19.04.1984 Тихого ввели попід руки, у нього навіть облазили нігті, він не міг сидіти – одні маслаки– але посміхався, був милостивим, згадував Нагірну проповідь Ісуса Христа. Цей, за висловом Євгена Сверстюка, Дон Кіхот ХХ століття з обличчям европейського президента пішов на смерть так, як його предки йшли на палю.

Синові Володимирові не дозволили забрати тіло батька: “Якщо будете наполягати, то результати бактеріологічного аналізу можуть показати гепатит, і тоді не заберете його ніколи”.

Указом Президента України № 937/2006 від 8.11.2006 р. за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод Олекса Тихий нагороджений Орденом «За мужність» І ступеня (посмертно).

Вісті з пострадянських країн

18.01.2007
джерело: newsru.com

Им все неймется: снова о восстановлении памятника железному Феликсу на Лубянке

   

С очередной инициативой восстановить памятник председателю ВЧК Феликсу Дзержинскому на Лубянской площади в Москве выступил 17 января 2007 года на заседании парламента зампред комитета Государственной Думы по безопасности Виктор Илюхин (фракция КПРФ).

Он напомнил, что в этом году исполняется 130 лет со дня рождения Дзержинского, и что тот внес большой вклад в борьбу с беспризорностью, с коррупцией и другими болезнями общества, передает агентство "Интерфакс".

Илюхин предложил поручить соответствующему комитету запросить в правительстве, на основании каких документов был демонтирован памятник Дзержинскому в Москве в начале 90-х годов, а также выяснить, в каком состоянии сейчас он находится и какова возможность его восстановления.

Напомним, что в 2003 году в ответ на аналогичную инициативу мэра Москвы Юрия Лужкова комиссия по монументальному искусству Мосгордумы приняла решение, что памятник не будет возвращен на Лубянскую площадь. Члены комиссии обосновали свой отказ тем, что возвращение памятника "будет

символизировать террор, образование первых лагерей и высылку интеллигенции".

В 2002 году памятник хотел "усыновить" бывший разведчик, глава Национального резервного банка (НРБ) Александр Лебедев. Он предложил установить памятник в головном офисе банка. Также на памятник претендовал создатель группы "Ласковый май" Андрей Разин, который хотел выкупить его и установить на Ставрополье, где возглавлял Фонд культуры Ставрополя.

Восстановление памятника председателю ВЧК также не входит в планы проектировщиков гигантского подземного паркинга на Лубянской площади. Согласно проектным предложениям, трехуровневый подземный

многофункциональный комплекс предусматривает от 700 до 900 машино-мест - в зависимости от того, какую площадь под землей займут ларьки и магазины.

Проекты замещения памятника другими сооружениями пока что остались без внимания. В частности, не получил поддержки властей проект художника Фарида Богдалова, который предлагал установить в Москве на Лубянской площади на месте, где стоял памятник Феликсу Дзержинскому, стеклянные песочные часы. По замыслу художника, эти часы должны были бы объединить россиян, а Лубянская площадь - стать местом массовой встречи Нового года.

Зато в 2004 году новый памятник Дзержинскому установили в подмосковном городе, носящем его имя. На небольшом постаменте возвышается бронзовый памятник - Дзержинский в долгополом пальто сжимает в опущенной руке головной убор.

Памятник Дзержинскому был демонтирован в 1991 году после неудачной попытки отстранить от власти в СССР тогдашнего генерального секретаря ЦК КПСС и президента страны Михаила Горбачева группой государственных деятелей. В настоящее время монумент установлен в парке скульптур возле Центрального дома художника на Крымском валу.

Между тем, бюст Дзержинского во дворе здания МВД (Петровка, 38), который был также демонтирован в 1991 году, вернули на место в 2005 году по решению ветеранов московской милиции, поддержанному главой столичной милиции Владимиром Прониным.

Оголошення

01.02.2007

Харківська правозахисна група та Українська Гельсінська спілка з прав людини оголошують конкурс на участь у річному навчальному курсі «Використання національних і міжнародних механізмів для захисту прав людини в стратегічних справах»

   

Навчання в ході курсу спрямовано на вивчення концепції, типів і стратегій, а також освоєння практичних навичок по використанню юридичних процедур, пов’язаних із захистом прав людини на національному та міжнародному рівні.

Особлива увага в ході курсу приділяється процедурам у Європейському суді з прав людини, вивченню стандартів прийнятності заяв, практики Суду, практичним питанням підготовки скарг, використанню термінових процедур Суду. Також буде вивчатися використання різних механізмів у системі Організації Об’єднаних Націй.

У ході курсу будуть обговорюватися можливості різних національних процедур для захисту прав людини, особливо процедур Кодексу адміністративного судочинства України.

Курс передбачає дві п’ятиденні сесії і дистанційне навчання за допомогою Інтернету. Сесії розраховані на інтенсивну роботу учасників під час лекцій, обговорень і тренінгів. Тренерами будуть залучатися фахівці, що мають багаторічний практичний досвід у використанні міжнародних механізмів і національних процедур для захисту прав людини.

У період між сесіями учасники будуть одержувати завдання від тренерів, а також брати участь в обговоренні в електронній розсилці. У ході дистанційного навчання групою будуть обговорюватися конкретні справи, над якими працюють окремі учасники. У період між сесіями буде проведений навчальний судовий процес у Європейському суді по правах людини, що закінчиться усними слуханнями під час другої сесії.

Одним з обов’язкових елементів курсу є участь у справах, що підтримуються Центром правової допомоги жертвам жорстокого поводження (Харківська правозахисна група) і Фондом стратегічних справ (Українська Гельсінська спілка з прав людини).

Участь у тренінгу безкоштовна. Організатори забезпечують проїзд, проживання й харчування учасників під час сесій. По закінченні курсу успішні учасники отримають сертифікати про закінчення курсу. Випускники курсу одержать також можливість брати участь у стратегічних справах, підтримуваних Харківською правозахисною групою і Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Заявки приймаються від адвокатів й юристів неурядових організацій.

Обов’язкові вимоги:

- наявність доступу до електронної пошти;

– можливість бути присутнім на тренувальних сесіях;

- можливість брати участь, принаймні, в одній справі, підтримуваній

організаціями (участь у справі оплачується).

Перевага буде віддаватися кандидатам, які співпрацюють із неурядовими

організаціями, та володіють англійською мовою.

Кандидати повинні подати заявку, резюме, лист із викладом мотивів участі

в курсі (мінімум два й максимуми три сторінки), рекомендацію від

неурядової організації або адвокатського об’єднання.

Місце і дати проведення курсу:

1.  Перша сесія відбудеться в кінці березня – на початку квітня 2007

року;

2.  Дистанційне навчання: квітень – грудень 2007 року;

3.  Друга сесія відбудеться в кінці грудня - на початку січня 2008 року.

Про дати і місце проведення сесій організатори повідомлять учасників додатково.

Заявки просимо надсилати електронною поштою на адрес [email protected]

Кінцевий строк подання заявок: 26 лютого 2007 року.

Контактний тел./факс: 8044-4174118

Про Харківську правозахисну групу ви можете одержати інформацію тут

http://www.khpg.org .

Про Українську Гельсінську спілку з прав людини ви можете одержати

інформацію тут http://www.helsinki.org.ua/

 

Бюлетень "Права Людини", 2007, №02

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори