пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200735
№35
2007

Бюлетень "Права Людини"

Конституція і права людини

28.12.2007

Заява Громадянського Конституційного Комітету

   

Громадянський конституційний комітет вітає наміри Президента України вирішити у наступному році проблему конституційної кризи через підготовку та ухвалення нової редакції Конституції України.

Сьогодні провести успішну конституційну реформу без широкого громадського обговорення та безпосередньої участі політично незаангажованих експертів неможливо. Адже саме громадяни мають сформувати суспільне замовлення на нову Конституцію. Нову редакцію Конституції мають створити не політики, а громадянське суспільство через своїх повноважних представників. Саме громадяни України мають бути дійовими особами конституційного процесу, саме вони, як засновники держави, мають зафіксувати свої права й обов’язки, виробити правила власної самоорганізації, принципи організації системи управління державою та загальні рамки для діяльності політиків. Тільки у такому разі Конституція буде ефективною – її будутуть дотримуватися усі, і політики, і громадяни.

Разом з тим, заявлені плани Президента щодо Національної конституційної ради  можуть викликати непередбачену реакцію політичних опонентів. Щирість намірів Президента може потрапити під підозру громадськості через плутанину й принципове не розрізнення конституційної комісії (ради) і конституанти (асамблеї). Національна конституційна рада, уповноважена Президентом на розробку тексту проекту нової редакції Конституції, не просто не зможе, але й не повинна підміняти собою конституанту – орган установчої влади, прямо уповноважений для цього народом. Національна конституційна рада за своїм форматом не може взяти на себе роль конституанти, яким би не було в ній представництво, оскільки вона буде лише дорадчим органом при Президенті. Під критику не змістовного, а політично заангажованого характеру потрапить і текст проекту Конституції, яким би чудовим він не був.

Безумовно, мета Президента - ухвалення нової редакції Конституції України в інтересах суспільства - правильна, але, на наш погляд, запропонований шлях проведення конституційної реформи не зможе забезпечити досягнення цієї мети. Замість подолання конституційної кризи ми можемо отримати політичне протистояння на рівні конфлікту різних текстів проектів Конституції України й різних способів її ухвалення, та  в кінцевому рахунку загострення конституційної кризи. Натомість продуктивним шляхом для України у даній ситуації може бути співпраця Президента України з громадянським суспільством для реалізації ідеї установчої влади народу через Конституційну асамблею.

Ми вважаємо, що Президент України може виступити із законодавчою ініціативою  внесення змін до нині чинної Конституції України щодо виключного права народу на ухвалення нової редакції Конституції України через скликання установчих конституційних зборів – Конституційної Асамблеї. Отже метою діяльності Національної конституційної ради має бути вироблення механізму реалізації установчої влади народу при ухваленні нової редакції Конституції України.

Ухвалення Конституції через механізми Конституційної асамблеї та референдуму має виключити конфронтацію між коаліцією та опозицією у Верховній Раді України, оскільки це дозволить їм зберегти своє політичне обличчя перед виборцями, адже у цій справі немає переможців та переможених, але є нові однакові для всіх правила політичної діяльності. Це складний шлях, але він вже довів свою спроможність у багатьох країнах за різних історичних обставин.

Звертаємося до громадян України із закликом взяти найактивнішу участь у новому конституційному процесі. Конституція – це занадто важливо, щоб довіряти її лише політикам!

 

Члени Громадянського конституційного комітету:
Олексій Гарань, Володимир Горбач, Євген Захаров,
Юрій Збітнєв, Ігор Когут, Ігор Коліушко, Віктор Мусіяка,
Анатолій Пінчук.

Контакт: 80674465363, [email protected]

Політика і права людини

27.12.2007
джерело: www.helsinki.org.ua

Десять кроків, спрямованих на покращення стану із правами людини в Україні

   

Шановна пані Прем’єр-міністр! Шановні члени Кабінету Міністрів України!

 

Українська Гельсінкська спілка з прав людини вітає Вас із вступом на посади і пропонує здійснити низку конкретних кроків, спрямованих на захист, повагу і забезпечення прав людини і основоположних свобод в Україні:

 

1. Вжити заходи для зменшення рівня бідності.

Для цього насамперед необхідно ефективно використовувати результати економічного росту та реформувати систему соціального захисту за рахунок чіткого визначення цільового спрямування пільг, зменшення їх кількості, чіткого розмежування соціального захисту і соціального страхування, усунення дискримінації при нарахуванні пенсій та інших заходів.

 

2. Оприлюднити незаконно утаємничені Постанови і Розпорядження Кабінету Міністрів із грифом «не для друку», прийняті в минулі роки

Саме в цих документах містяться дані про корупційні дії, незаконні пільги, привілеї та інші преференції для вищих посадових осіб держави. Зокрема, йдеться про такі акти Уряду:

- Постанова № 1210 від 06.08.03 "Про обслуговування будинками відпочинку "Конча-Заспа" та "Пуща-Водиця" окремих категорій осіб та пенсіонерів".
- Постанова №838 від 05.07.04 "Про затвердження переліку підприємств, що звільняються від сплати земельного податку у 2004 році, і розмірів їх земельних ділянок" (з усіма подальшими змінами і доповненнями).
- Розпорядження №688-р від 12.12.02 "Про безоплатну передачу цілісного майнового комплексу колишнього аеродрому військової авіації у с.Гавриші".
- Розпорядження №131-р від 12.03.03 "Про передачу цілісних майнових комплексів військових санаторіїв".
- Розпорядження № 196-р від 04.04.03 "Про виділення коштів на добудову рефрижераторних суден".
- Розпорядження №372-р від 20.06.03 "Про реалізацію нерухомого військового майна СБУ".
- Розпорядження №480-р від 06.08.03 "Про митне оформлення та реєстрацію тракторів, що надійшли на адресу санаторію-профілакторію ЗАТ "Золоті Піски".
- Розпорядження №543-р від 27.08.03 "Про дозвіл на вивезення за межі України автомобіля.
- Розпорядження №22-р від 20.01.04 "Деякі питання оплати праці суддів".
- Розпорядження №23-р від 20.01.04 "Деякі питання оплати праці прокурорів і слідчих органів прокуратури".
- Розпорядження №196-р від 11.03.04 "Про передачу Державному управлінню справами повноважень з управління пакетом акцій ВАТ "Готель "Дніпро".
- Розпорядження №397-р від 18.06.04 "Про передачу конфіскованих за рішенням суду транспортних засобів".
- Розпорядження №694-р від 08.10.04 "Про передачу об’єктів оздоровчого призначення".
- Розпорядження №931-р від 22.12.04 "Про передачу державних резиденцій №6 і 8".

Повний список назв 295 таких актів уряду за 2001-2005 рр. можна знайти за адресою:

http://www.khpg.org/index.php?id=1145621740

 

3. Внести до комп’ютерних правових систем назви актів Уряду, що мають гриф ДСК, та проаналізувати обґрунтованість їхнього засекречування.

 

4. Створити реєстри нормативних актів, ухвалених Кабінетом Міністрів України та органами центральної виконавчої влади, доступні для громадськості.

 

5. Внести на розгляд Верховної Ради України законопроект про зміни та доповнення до Закону України «Про інформацію», який гарантував би доступ до інформації відповідно до міжнародних стандартів свободи інформації.

Такий законопроект був розроблений правозахисними організаціями спільно з Міністерством юстиції ще у 2004-2006 рр., але замість його внесення Уряд у 2007 створив концепцію нового Закону «Про інформацію», яка не витримує критики.

 

6. Внести на розгляд Верховної Ради України законопроект про проведення мирних зібрань, розроблений правозахисними організаціями, у якому враховується практика Європейського суду з прав людини

За відсутністю закону органи державно влади та місцевого самоврядування і суди досі використовують нормативні акти колишнього СРСР, які суперечать статті 39 Конституції України.

 

7. Скасувати Постанову Кабінету міністрів №858 від 26 червня 2007 р. «Про затвердження технічного опису та зразка бланка паспорта громадянина України для виїзду за кордон та внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України», яка передбачає оформлення закордонних паспортів тільки нового зразку.

Ці паспорти містять чіпи, на яких зберігається біометрична інформація громадян та інші їхні персональні дані: фактично держава вирішила "поділитися" всією приватною інформацією про громадян з іншими країнами, котрі отримають всю інформацію про особу при перетині кордону. Новий порядок видачі закордонних паспортів, запроваджений МВС, мав наслідком монополізацію виробництва і видачі паспортів приватною корпорацією «ЄДАПС», яка тепер контролює реєстр громадян України з усіма персональними даними, що порушує право на приватність та є неприпустимим у демократичному суспільстві. Усі перелічені функції повинні виконувати виключно органи державної влади. Самі ж паспорти не відповідають вимогам Європейського Союзу щодо машинозчитувальних документів, і їх все одне необхідно буде замінити до 2010 року.

 

8. Скасувати Постанову Кабінету міністрів №11698 від 26 вересня 2007 р. «Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації».

Сьогодні дії оперативних підрозділів щодо контролю комунікацій (прослуховування телефонів, мобільних телефонів, відстеження електронних повідомлень, контроль за трафіком в мережі Інтернет) є значною мірою незаконними, оскільки в жодному законі не існує чіткої процедури надання і перегляду санкції на здійснення таких оперативно-розшукових заходів, терміну таких дій, правил використання отриманої інформації. Крім того, наявні гарантії законності при здійсненні таких заходів явно недостатні. Внаслідок цього вказана постанова є незаконною. Необхідно підготувати необхідні зміни до законодавства, які передбачають незалежний контроль за діяльністю органів, що здійснюють зняття інформації з каналів зв’язку.

 

9. Реформувати Державний департамент з питань виконання покарань в цивільну службу, яка має бути структурним підрозділом Міністерства юстиції України, із збереженням усіх пільг для персоналу Департаменту.

 

10. Негайно скасувати Наказ Державного департаменту з питань виконання покарань № 167 від 10 жовтня 2005 года.

Згідно з цим Наказом у складі Департаменту функціонує спецпідрозділ для боротьби з тероризмом, який використовується для проведення обшуків засуджених і приміщень установ виконання покарань та слідчих ізоляторів, а фактично – для залякування позбавлених волі. Наказ є незаконним.

 

Українська Гельсінкська спілка з прав людини висловлює свою готовність до ефективної взаємодії з новим урядом для виконання вказаних вище завдань.

 

Водночас ми будемо й надалі допомагати жертвам порушень прав людини і критикувати уряд, якщо в Україні триватиме нехтування правами людини й основоположними свободами та принципами верховенства права.

 

 

Євген Захаров,

Голова правління УГСПЛ

 

Катування та жорстоке поводження

21.12.2007

При такой работе Департамента исполнений наказаний Европейский суд по правам человека без работы не останется

   

Харьковская правозащитная группа сообщала о массовом избиении заключенных спецподразделением Государственного департамента по исполнению наказаний, которое произошло 22 января 2007 года в Изяславской колонии № 31. Впоследствии ХПГ оказывало правовую помощь некоторым из них, в том числе и при обращении в Европейский суд по правам человека.

У нас появилась информация о предвзятом отношении администраций некоторых колоний к заключенным, переведенным из колонии № 31. Поэтому 8 ноября 2007 года ХПГ обратилась в Государственный департамент и в колонии, в которых отбывают наказание осужденные, переведенные в январе 2007 года из Изяславской ИК-31, с письмом. В письме мы сообщали, что ХПГ берет на себя обязательство обеспечить правовую помощь каждому из указанных осужденных, если администрация сочтет необходимым наложить на него дисциплинарное наказание или предпринять другие действия, которые ухудшают положение заключенного. В тех же письмах мы просили уведомить заблаговременно Харьковскую правозащитную группу о любом дисциплинарном производстве в отношении вышеуказанных заключенных, чтобы наш адвокат имел возможность обеспечить эффективное юридическое представительство такого осужденного.

Администрация Первомайской колонии № 117 (Харьковская область) не сообщила нам о нескольких дисциплинарных производствах в отношении одного из заключенных - Анзора Товсултанова. С середины ноября до 18 декабря 2007 года он дважды помещался в дисциплинарный изолятор. Немедленно после освобождения из дисциплинарного изолятора 18 декабря 2007 года он был тут же помещен в помещение камерного типа сроком на 3 месяца. Несмотря на то, что наши адвокаты в течение ноября и декабря 2007 года несколько раз посещали заключенных в колонии № 117, мы ни разу не были уведомлена о предстоящей дисциплинарной процедуре, чтобы иметь возможность предоставить Товсултанову правовую помощь.

Таким же образом ведут себя и некоторые другие колонии, в которых содержатся заключенные, переведенные из Изяславской колонии № 31, к которым применяют достаточно серьезные дисциплинарные наказания. Более того, не было сообщено ХПГ также о том, что некоторым из них предъявлено уголовное обвинение в злостном нарушении режима содержания, что грозит дополнительным сроком наказания для обвиняемых.

Харьковская правозащитная группа не находит каких-либо убедительных причин, которые бы могли оправдать решение администраций колонии лишить заключенных правовой помощи, которая обеспечивалась на безвозмездной основе. Такое поведение персонала Государственного департамента только подтверждает заявления многих заключенных о том, что наказания применяются в отместку за попытки заключенных обжаловать действия администрации, в частности за то, что некоторые из заключенных, избитых в январе 2007 года в Изяславской колонии № 31, подали жалобы в Европейский суд по правам человека.

Такое поведение персонала Государственного департамента является достаточно веским доказательством нарушения государством статьи 34 Европейской конвенции, гарантирующей, что Государство не будет препятствовать заявителям эффективно использовать  свое право на подачу индивидуальной жалобы в Европейский суд.

Харьковская правозащитная группа еще раз подтверждает свое обязательство, которое она взяла на себя, направив письмо от 8 ноября 2007 года. Мы подтверждаем, что любой факт дисциплинарного наказания без предоставления указанным заключенным возможности воспользоваться правовой помощью, будет использован для обоснования практики нарушения статьи 34 Европейской конвенции.

21.12.2007

Наш корресп.

Доступ до інформації

20.12.2007 | Богдан Бондаренко

Луганский горсовет: кому землю отвели – никому не скажем мы

   

В данной статье я хочу рассказать об одном интересном судебном процессе в г. Луганске, который, возможно, создаст важный прецедент. Так как касается доступа к решениям органов местного самоуправления по земельным вопросам.

Все началось с группы запросов в Управление Луганского городского совета по вопросам регулирования земельных отношений, направленных в декабре 2006 г, в которых я просил предоставить информацию по ряду крупных промышленных предприятий г. Луганска, а именно:

- владеет ли предприятие землей, на котором оно расположено;

- если нет – то на какой срок заключен договор аренды на эту землю;

- прорабатывался ли вопрос выкупа этих земель предприятием;

- какова рыночная стоимость этой земли.

Запрос касался: ГХК «Лугансктепловоз», ГП «Луганский станкостроительный завод», ОАО «Луганскмлин», ГП «Луганский авиаремонтный завод», ЗАО «Луганский завод коленчатых валов», ОАО «Луганские аккумуляторы», ЗАО «Луганский машиностроительный завод имени А. Я. Пархоменко».

Суть идеи этих запросов:

Крупные промышленные предприятия или приватизированы в 1990-х гг. (за сертификаты или путем выкупа за «копейки») или управляются государством, не принося особой прибыли и «кормя» контролирующие его бизнес – группировки. Проводить реприватизацию в Украине – это утопия. Стать реальностью которой не позволят ни наши олигархи (контроль СМИ и политических структур), ни международное сообщество.

Но слабое место есть – когда предприятия приватизировали, никто не думал о покупке земли. Когда «земельный вопрос» в Украине обострился, эту ошибку устранили. Прописав в ЗУ «О Государственном бюджете Украины на 2007 год» полномочия Фонда государственного имущества Украины распоряжаться землей под приватизируемыми предприятиями, продавая ее вместе с предприятием. Однако это не касается ранее приватизированных предприятий.

Получается, олигархов теперь можно заставить заплатить «справедливую цену» за свои предприятия. Тем более, они за многие годы накопили за счет теневой прибыли предприятий хорошие капиталы. Достаточно просто выставить эти земли на свободные аукционы. С возможностью конкурентам купить землю под предприятием и предложить пожадничавшему собственнику «урегулировать» вопрос землепользования или освободить от своих строений занимаемую землю.

В итоге могут поступить просто бешеные вливания в бюджеты на решение проблем ЖКХ, здравоохранения и чего еще угодно. Не захотят собственники платить – заплатят конкуренты, заинтересованные в устранении их бизнеса.

Кто-то считает провоцирование такого передела собственности несправедливым? А покупать предприятия за копейки было справедливо? А продавать металл по европейским ценам, платя украинские зарплаты и покупая газ по российским ценам, вдобавок минимизируя налогообложение сверхприбылей – это тоже «верх» справедливости?

Кроме того, земля – один из двух основных и ограниченных ресурсов государства (второй – люди и их интеллект). Она должна использоваться эффективно, принося максимальную отдачу. Ее никто не должен использовать за «копейки».

 

Ответ Управления Луганского городского совета по вопросам регулирования земельных отношений меня сначала рассмешил своей «наивностью»:

«Ваші звернення від 23.12.2006 року стосовно володіння деякими юридичними особами міста Луганська земельними ділянками, на яких розміщені їхні підприємства, розглянуті Управлінням Луганської міської ради з питань регулювання земельних відносин в межах повноважень, визначених Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні».

З цього приводу повідомляю, що згідно ч. З ст. 9 Закону України «Про інформацію» кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України.

Оскільки реалізація права на інформацію вказану у ваших зверненнях від 23.12.2006 року може призвести до порушення свобод, прав та законних інтересів юридичних осіб та враховуючі те, що Управління Луганської міської ради з питань регулювання земельних відносин не є власником необхідної Вам інформації, задовольнити запити не уявляється можливим.»

 

Понимая, что никто не собирается мне давать информацию, я начал готовиться к судебном процессу. Направив повторный запрос с более «удобными» вопросами для судебного процесса:

«23 декабря 2006 года я направил информационный запросы с просьбой предоставить следующую информацию...

Однако ответом за исх. № 0079 от 18.01.2007 года мне фактически отказано в удовлетворении моего информационного запроса. При этом указывается, что его удовлетворение может привести к нарушению прав и законных интересов юридических лиц. Каких именно законных прав и интересов – не указано. Не указана норма законодательства, позволяющая на этом основании отказывать в доступе к официальной информации. Ссылка в ответе на ч. 3 ст. 9 ЗУ «Об информации» вообще непонятна – там отсутствует указание на нормы других законов («…крім випадків, передбачених законами України»). То есть мне фактически незаконно и немотивированно отказали в доступе к официальной информации...

Согласно п. 11 ст. 59 ЗУ «О местном самоуправлении в Украине»:

«11. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування доводяться до відома населення. На вимогу громадян їм може бути видана копія відповідних актів органів та посадових осіб місцевого самоврядування.»

Согласно ст. 5 ЗУ «О борьбе с коррупцией»:

«Державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права: г) відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію.»

Учитывая вышеизложенное

ПРОШУ:

1.  Предоставить мне копии решений Луганского городского совета и Исполнительного комитета Луганского городского совета, которыми выделялись в пользование, в собственность или аренду земельные участки следующим юридическим лицам (см. выше – прим. ред. ПЛ)...

  2. Предоставить соответствующие действующему законодательству Украины ответы на мои запросы от 23.12.2006 в отношении земельных участков.

  3. Ответ на мой информационный запрос прошу направить по адресу:…»

 

Я в принципе ожидал очередной «хохмы» от «прозрачной и открытой» местной власти. Получив ее, смеялся не только сам. Текст ответа:

«На Ваші звернення від 18.02.2007 року та додатково від 23.12.2006 року з приводу землекористування деякими юридичними особами повідомляю, що інформація про надання якої порушується питання у вказаних листах може становити комерційну таємницю.

Розголошення подібного виду інформації відповідно до положень ст. 36 Господарського кодексу України не допускається без згоди суб’єкта господарювання відносно якої витребується ця інформація.

З урахуванням вищевикладеного, керуючись ч. З ст. 32 Конституції України, яка встановлює, що кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею, з метою запобіганню порушення свобод, прав та законних інтересів юридичних осіб від неправомірного втручання в їх діяльність, прошу надати згоду від перелічених у Ваших зверненнях суб’єктів господарювання на отримання Вами необхідної інформації.»

 

Может быть, мои обращения вызывали у чиновников стойкую ассоциацию с Иванушкой-дурачком? Которого можно попросить принести «согласие» от субъектов хозяйствования на создание им в будущем серьезных проблем через привлечение внимания общественности к землепользованию? Или я похож на того, кому можно отказать, ссылаясь на то, что «может составлять коммерческую тайну» (а может и не составлять)? Или что я имею по Конституции право знакомиться только с информацией о себе лично (мягкий намек не лезть в чужие дела)?

Вообще отписка по-своему гениальная – жаль, Верховная Рада Украины не додумалась в свое время сделать ограниченный доступ к законам, типа ЗУ «Про особливості приватизації пакета акцій, що належить державі у статутному фонді відкритого акціонерного товариства «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча» или ЗУ «Про особливості приватизації підприємств Державної акціонерної компанії «Укррудпром», мотивируя тем, что они могут  содержать «коммерческую тайну» или еще что-либо. Можно было бы потом эту логику распространить почти на все законодательство, чтобы наши граждане не знали того, что их прямо не касается.

В общем, ничего не оставалось, как обратиться в суд. Первоначально я, исходя из предписаний нормы п. 1 ст. 19 КАС Украины, послал исковое заявление в Ленинский районный суд г. Луганска, на территории которого находится Луганский городской совет (и его Управление). Судья Ленинского районного суда г. Луганска думала иначе, и, по-видимому, дабы не рассматривать это анонсированное в СМИ дело, указала, что нужно руководствоваться п. 2 ст. 19 КАС Украины. На основании этого определения и запрета споров о подсудности (п. 6 ст. 22 КАС Украины), я обратился в Жовтневый районный суд г. Луганска.

У судей Жовтневого районного суда г. Луганска видимо тоже нет желания открывать производство по делу и выносить какое-либо решение. Так как:

- первый раз иск оставили без движения и без рассмотрения (причем тихо и быстро), так как не был приложен оригинал квитанции об уплате судебного сбора (я решил не обжаловать – а сдать иск заново с оригиналом квитанции, чтобы не терять полгода на апелляцию);

- второй раз судья точно так же поступил, хотя у меня есть на руках копия ходатайства о приобщении оригинала квитанции к делу в пределах срока на устранение недостатков (оригиналы документов не отправляю по почте с иском – так как легко суду «договориться» с почтальоном о составлении акта, что конверт пришел «пустой» и «разорванный» – поэтому всегда потом приношу оригиналы в суд лично).

После второго «прикола» судей, я подал жалобу в Совет Судей Луганской области. Так как:

- я приобщил к делу в канцелярии суда оригинал квитанции об уплате судебного сбора в пределах срока на устранение недостатков – значит, судья обязан был вынести определение о начале производства по делу (п. 2 ст. 108, п. 2,4 ст. 107 КАС Украины);

- в высланных материалах дела отсутствовало определение о возврате искового заявления и прилагаемых материалов (согласно п. 4 ст. 108 КАС Украины) – судья лишил меня процессуальной возможности обжалования действий о возврате искового заявления.

Третий раз я направил в Жовтневый районный суд г. Луганска административное исковое заявление 6 ноября 2007 года на той же почте, на которой обслуживается этот суд. Пока что – «ни ответа, ни привета». Придется еще одну жалобу готовить…

В случае победы (пускай даже частичной) в этом судебном процессе, я ожидаю:

- появления судебного прецедента, дающего возможность получать копии решений о выделении земельных участков и другим земельным вопросам (сейчас такие решения невозможно получить – информация по земле охраняется лучше государственных тайн);

- привлечение внимания общественности к вопросам эффективности землепользования в г. Луганске  и др. населенных пунктов на фоне хронической «нищеты» местных бюджетов.

Если дело не удастся выиграть в украинских судах из-за «большого» объема поставленных вопросов, я отправлю его в Страсбург – разбираться со справедливостью украинского правосудия. И буду вынужден инициировать другое дело, в котором буду требовать предоставить официально лишь одно конкретное решение.

Есть четкая и конкретным норма п. 11 ст. 59 ЗУ«О местном самоуправлении в Украине», которая гласит: «На вимогу громадян їм може бути видана копія відповідних актів органів та посадових осіб місцевого самоврядування». Пора нашим чиновникам не придумывать свое толкование нормам законодательства, а неукоснительно их реализовывать!

 

P.S. Могу привести пример, подтверждающий «расщепление сознания» (по-гречески – шизофрения) наших чиновников в этом вопросе. В находящемся в 40 км. от Луганска г. Алчевске, почти все решения Алчевского городского совета по земельным вопросам выкладываются на сайт без купюр (то есть с указанием даже идентификационного номера и других данных получателя земельного участка).

Адрес сайта: http://www.al.lg.ua/ И никто на Алчевский горсовет за разглашение «коммерческой информации» или «конфиденциальной информации о лице» в суд не подавал.

Правда, есть в Алчевске своя «изюминка», о которой я расскажу как-нибудь в следующей статье. А именно – о «секретности» информации о выделении и использовании земли двумя промышленными гигантами – ОАО «Алчевский металлургический комбинат» и ЗАО «Алчевсккокс» (в 1990-х и начале 2000-х гг.). Даже сверхоткрытый по сравнению с г. Луганском в земельной сфере город утаивает информацию о землепользовании промышленных гигантов...

Так что есть определенный смысл в моей идее «земельной реприватизации предприятий». И опасения «Индустриального Союза Донбасса», контролирующего местную власть г. Алчевска и местные промышленные гиганты, это подтверждают.

Бондаренко Б. В.,

Юрист Восточноукраинского центра общественных инициатив

 

Погляд

24.12.2007 | Олександр Северин
джерело: maidan.org.ua

Грантожерам – бій!

   

Істинно, істинно кажу Вам: дайте мені стипендію!

– А знаєш, як по-еспанськи буде х..?

– Як, Ваша Милосте?...

– Пінґа!

Юрій Андрухович, «Московіада»

Спочатку – щось на кшталт аперитиву.

Декілька років тому почалися наполегливі та при тому доволі неоковирні спроби запустити в «суспільно-політичний» термінообіг штучне і рукотворне слово «грантоїд» – на означення громадських організацій, котрі, мовляв, живляться, підлі, за рахунок фінансування від фондов-донорів, передусім – іноземних чи то міжнародних. Мовляв, їдять вони, гади, тії гранти «халявні», жирують по-буржуїнськи і при тому встромляють палки в колеса державі на світлому шляху до омріяної, перепрошую панства на слові, стабільности, повної і остаточної як епітафія. Замовність такого «мислевірусу» є очевидною – потужні громадські організації є для непрозорої, корумпованої і недемократичної влади чи не найматеріальнішим втіленням її метафізичних страхів перед розвиненим громадянським суспільством.

Пропоную невеличкий екскурс у дитинство. Пам’ятаєте, декого з неслухняних в дітсадковому періоді лякали бабаєм, бабою-ягою, сірим вовком чи там змієм-гориничем? Найбільш акселерованих – дядею-міліціонером. Аналогічну природу має і зловісно-знущальне слівце «грантоїд» – сімбіоз сірого вовка та змія горинича; дядя-яга і баба-міліціонер для непорядного, несумлінного владця чи політика, не настільки страшне щоб перелякати насмерть, але достатньо знущальне, щоби той страх трохи нівелювати.

Але згадайте й інше, з тієї ж дитячої опери чи то пак казки: «хто як обзивається, той так і називається», таке собі психологічне айкідо, завдяки якому вербальний агресор потрапляє у власну ж пастку – щось таке халепно сталося, наприклад, з однією політичною силою, деякі особливо просунуті прихильники якої по-підлітковому намагалися образити прихильників європейського вектору словом «лібераст», не допетравши своєчасно перекласти англійською назву своєї високодостойної партії. Буває...

Так от. Якщо вірити (а чому ж не вірити?) англо-українському словникові, то «grant» перекладається, зокрема, як «дар», «субсидія», «стипендія». І от я питаю, хто така держава, хто така влада, хто така хронічно правляча верхівка, «політікум», як не грантожер vulgaris? Не кажучи вже про бюджетофаг insatiabilis.

От не треба було їм лаятися, не подумавши... Зараз прелюдія закінчується і перейдемо власне до справи.

Певний час тому мені довелося попрацювати в одній з авторитетних організацій-донорів, що шляхетно взяла на себе неабиякий клопіт заопікуватися фінансуванням проектів організацій громадянського суспільства (прошу принагідно звернути увагу – йдеться завжди про адресні кошти на конкретні суспільно-важливі дії, а не «просто так» чи то за «карі очі, чорні брови»). Той досвід дав мені вельми цікаве знання про процедуру та критерії здійснення/нездійснення фінансування конкретних проектів, що його просять надати організації-заявники.

Звертаючись до потенційного донора, заявник пише письмову заявку за певною формою з конкретними обов’язковими позиціями, чіткі відповіді на які він має надати. Якщо стисло і схематично, то заявник має надати і послідовно вибудувати й обгрунтувати ланцюжок: «суспільно-важлива проблема – мета в контексті проблематики – пропоновані дії для досягнення мети – необхідні для цього ресурси – конкретні суспільно-важливі параметризовані (тобто такі, що можна легко оцінити за конкретними показниками) результати». Логічно? На мій погляд, ще і як, якщо йдеться про кошти котрі, самі розумієте, нізвідки не беруться, а от в нікуди, бува, ще й як зникають. І якщо цей ланцюжок буде розірвано чи він виглядає в цілому чи в окремих ланках непереконливим (ба більше – вар’юватим), рада, що складається з представників таких саме громадських організацій, гранту не дасть. Нема раціонально обгрунтованої довіри – нема коштів. Зась.

Повернемося до наших політичних грантоідів, укупі з бюджетофагами, котрі завдяки безмежному популізму та не меншому цинізму паразитують на нашій (виборців) довірі, на наших (платників податків) коштах і, врешті, на наших життях, позаяк порахувати, скільки електоральних циклів вкладеться у середньої тривалости українське життя, нескладно (хоча і дещо сумно).

Постає питання: чому якась умовна громадська організація з умовного ж Мухосранська, за нездатности просто, чітко, максимально конкретно, переконливо і прозоро довести майбутню суспільну користь від запропонованого для підтримки проекту, отримає відкоша (себто – дулю), а умовна політична партія «Стабільна Україна» – владу. Тільки за вправне «блаблаблабла» і під імена чи то пак мармизи лідерів. До речі, на початку минулої парламентської кампанії я розучлився, прочитавши в «оновленому» виборчому законі, що тепер виборча агітація, друкована державним коштом, не містить програмних положень політичних сил, а натомість містить фото лідерів. Це ж, холера, все ж таки вибори, а не національний конкурс «miss’ок». Принаймні за легендою. Голосування за щоки Януковича чи то за косу Тимошенко чи то «беріївські» окуляри Луценка, а не за обгрунтовані, параметризовані та ретельно препаровані виборцем програми – хіба то є усвідомлений вибір і громадянська позиція? Радше – фетишизм, вигідний винятково щасливим власникам і апостолам щок, коси та окулярів тощо. Нерозуміння цього перетворює вибори на «лохотрон», а виборця – у становище того самого упослідженого (в усіх сенсах) «лоха». «Розвести» якого, як підтвердить кожен «пацан» – не «западло».

І от я собі думаю, якщо вибори – це, властиво, великий політичний тендер, на якому владолюбні заявники домагаються нашої довіри та наших коштів (трасту, відповідно, та гранту), то з якого щастя суспільство не має права вимагати від кожного з аплікантів надання того самого ланцюжка «суспільно-важлива проблема – мета в контексті проблематики – пропоновані дії для досягнення мети – необхідні для цього ресурси – конкретні суспільно-важливі результати (параметризовані)»? У письмовому (і дуже широко оприлюдненому) вигляді, за єдиною законодавчо визначеною стандартною формою. За підписом «вождя» і партійною печаткою. У самісінькому прямому-найпрямішому сенсі. І жодних «блаблабла» та мармиз – політичну рекламу у теперішньому локшинновушному та гав-гавному вигляді можна навіть і заборонити. Ви що, за нею дуже шкодуватимете? Не вірю.

І лише скурпульозно проаналізувавши всі подані за стандартною формою «тендерні заявки», отримавши, за необхідности, вичерпні пояснення заявників і вислухавши опонентів, суспільство, попередивши апліканта про відповідальність за порушення умов, може надати грант – державне кермо на певний термін.

А якщо ні – то прошу дивитися епіграф.

Довідково: Якщо комусь здалося, що я жартую, то це не так.

23-12-2007

Дисиденти і час

08.01.2008

Згадуючи Вячеслава Чорновола…

   

24 грудня виповнилося б 70 років Вячеславу Чорноволу. Пропонуємо увазі читачів вступ до першого посмертного видання творів Вячеслава Чорновола «Пульс української незалежності». Книга була видана Всеукраїнським історико-культурним правозахисним товариством «Меморіал» імені Василя Стуса у 2000 році.

Слово забирає Вячеслав Чорновіл

Лесь Танюк

Від Тебе
до мене
Сонце заходить.
Край неба –
Кривавий шрам.

Атена Пашко «На перехрестях»

Я пишу не спогади про мого товариша, а передмову до збірки його статей, до книжки, підготовленої видавничим центром «Меморіалу» імені Василя Стуса. І заздалегідь перепрошую Тебе, читачу, за те, що в мою передмову постійно вриваються особисті інтонації. Два роки тому я розпочав серію книжок «Парастас» —розповіді про людей, яких добре знав – Іван Світличний, Алла Горська, Володимир Глухий, Мар’ян Крушельницький, – з якими дружив, перед світлою . пам’яттю яких всі ми в боргу. Сьогодні мені випав тяжкий обов’язок долучити до них Вячеслава Чорновола, з яким був пов’язаний дружбою і долею більше як тридцять п’ять років. Я неодмінно виконаю цей свій обов’язок перед людьми і Богом, хоч усе в мені ще по-живому противиться писати про Славка, про Вячеслава, про Вячеслава Максимовича у минулому часі. Прошу всіх, хто читатиме ці сторінки, згадати все, що вас із ним пов’язувало, – і написати про нього, якщо ви його знали. Доки ми живі, мусимо по крихті зібрати ще не зібране, всі його листи й публікації, все, чим він жив, що йому боліло, що він зробив і чого не встиг втілити. Чорновіл перейшов багатьма дорогами, зустрічався з сотнями тисяч людей, і не один з них завдячує йому допомогою, визнанням, підтримкою. Звертаюсь не лише до друзів, а й до недругів Чорноволових – знайдіть час по-новому подумати про нього й про себе. Бо ніщо на цьому світі не пропадає і все нами пережите – наша власність й рівночасно набуток майбутніх Генерацій, і рано чи пізно воно до нас повертається. Повертається і Вячеслав Чорновіл... Пошануймо його хоче б після смерті, якщо вже не спромоглося нам воздати йому за життя.

Але я пишу не спогади – передмову...

Передмову до збірки статей журналіста.

Цю книжку, читачу, Ти прочитаєш, я переконаний, з неослабною увагою. Передусе тому, що все це – про нас, про Україну, про наші біди й сподівання, про нашу тривогу й віру, про те, як ми жили, страждали й раділи, чого прагнули, чим можемо пишатися, а що мало би пекти наші душі соромом.

Видавничий центр «Меморіалу» імені Василя Стуса склав цю книжку з «колонок редактора». Щотижня у ніч з понеділка на вівторок, відклавши силу інших нагальних справ, Вячеслав Чорновіл сідав за «колонку редактора», котра відкривала черговий випуск спочатку його газети «Час/Тіте», а потім, коли фінансова скрута не дозволила випускати 16-сторінкове видання, – газети «Час», яких він був засновником і шеф-редактором. Ці матеріали були і його спонтанними враженнями від перейденого тижня, і спробою діалогу з читачами, і – стратегією Народного Руху. Проте значення їх багато ширше: за ними можна простежити сам процес творення української незалежності, биття її серця, картину становлення нашої демократії, нових цивілізаційних норм.

Редакторська колонка В. Чорновола – літопис сучасної політичної і громадської думки, глибоко особистий щоденник Чорноволового бачення й відчуття українського поступу. З осені 1998 року після вимушеної перерви В. Чорновіл всупереч усім спротивам відновив вихід своєї газети. Він спав по п’ять годин на добу і працював як віл. Для мене він таким і лишився – чорний віл прогресу, людина чорного хліба і чорної ріллі, важкої буденної праці. Якби свого часу сталося так, що ми обрали б його на Президента, я не маю сумніву, що сьогодні картина українського життя була б інша. У ньому нуртував потужний розум і могутній дух, і Ти, мудрий мій читачу, відчуєш це зі сторінок цього видання. Я назвав би цю книжку підручником політичного життя, насамперед для рухівців – у найширшому, звісно, розумінні цього вагомого і суперечливого слова.

Для багатьох моїх сучасників, опонентів та й навіть деяких колег Вячеслава Чорновола, те, що я скажу зараз, суперечливе: він не є і не був просто актуалізованим політиком партійної конкретики. А саме таким його сприймали, саме за це з ним воювали, саме на тому стояла його популярність. Це лише одна й далеко не найвизначніша іпостась Вячеслава Чорновола. Насправді від нас пішов стратегічний ґеній українського національного самоусвідомлення, структурований практикою філософ дисидентства, людина вершинної суспільно-демократичної думки XX століття, український демократичний «фундаменталіст». І Ти, уважний читачу, ознайомившись із зібраними докупи його публіцистичними окрушинами, відчуєш навіть за цією фрагментарною добіркою вдачу глибоку, людину потужної культури й розумної напруги, Людину на всі часи.

Немає нічого випадкового в тому, що Чорноволів товариш по ув’язненню Михайло Хейфец, автор книжки «Вячеслав Чорновил –  зєжовский генерал», ще там, у Мордовії, двадцять п’ять років тому, відзначаючи «дирижерские чертьі» Чорновола, записав:

«Наблюдая за ним со сторони, я сопоставлял его с Ганди, Перу, Кениатой, Нкрумой; зто именно подобньій им тип национального вожака».

І далі, ніби злякавшись власного відчуття, зауважив у дужках:

«Я не сравниваю здесь масштаби дарований, но общее направление души».

Сьогодні, по тих двадцяти п’яти роках, які вивели Вячеслава Чорновола на новий виток будівництва української державності, політики й світорозуміння, можемо говорити не лише про загальне спрямування душі, а саме про сумірність масштабів. Мова йде саме про масштаб. Щоб осягнути масштаб Чорновола, потрібен час. І Чорновіл уже вийшов на історичну дистанцію.

Він не став Президентом України. Але став її Національним Героєм – посмертно. Його вбили в русі – у дорозі, по шляху до тієї, іншої України, за яку він платив здоров’ям і життям.

Ця рана ніколи не загоїться. Вячеслава Чорновола було вбито жорстоко й підступно, після тривалої психологічної облоги, після масового творення облудної громадської думки.. Вбито наприкінці тисячоліття, кривавого й загрозливого для України. Вбито, як убивали всіх її національних провідників – від Івана Мазепи до Хмеля, від Симона Петлюри до Грушевського, від Тараса Шевченка до Франка, від Степана Бандери до Василя Стуса та Івана Світличного. Вбито, як було вбито й потоптано Андрія Сахарова, генерала Петра Григоренка, Галину Старовойтову; а ще раніше —Аллу Горську, Тихого й Литвина, Валерія Марченка, Оксану Мешко...

На Чорновола полювали все життя. Затуляли рота, виривали з рук перо, арештовували, морили голодом, паплюжили плітками, погрожували. Напевне, ні про кого не наплела компартійна і посткомпартійна пропаганда стільки дурниць, як про нього. Найогидніше, що деякі з цих міфів згодом почали повторювати й ті, кого він вважав за своїх прихильників, на чию допомогу розраховував. Стрільбу вели з різних боків. Спочатку це була Система. Але й після того, як вона впала, нападів, хоч як це парадоксально, не поменшало. їх було безліч, мисливців: від садистів-слідчих до макабричних табірних наглядачів; від штатних провокаторів з постійно мінливими фізіономіями до заздрісних і лукавих «однодумців»; від ексцентриків лівої політики до перефарбованих у жовто-блакитне сталінців; від затятого бюрократа до амбітних сутенерів української національної ідеї, котрі страждали від того, що поруч з Чорноволом виглядають хіба що політичною карикатурою. Під завісу долучилися сюди й колишні соратники, які постійно закидали йому винятково помилки й прорахунки, позаяк не бачили далі власної амбіції. «А велике й суттєве, – як писав сам В. Чорновіл, – видно тільки з історичної відстані». Між: тим декого з захисників народних інтересів потягло – під виглядом нового бачення стратегії і тактики – на смачне й вигідне. І залізо втомлюється, виправдовувалися вони, не можна ж розвивати рухівську ідею лише на ентузіазмі! Так і життя мине – за що ж тоді боролися ? Один із них заявив, що не пошкодує й мільйона доларів, аби усунути Чорновола з Руху, а інший – інтелігентно пояснював з трибуни з’їзду, що, на жаль, і знамена доводиться іноді топтати, війна є війна, і якщо Чорновіл став у Русі гальмом, нічого не вдієш – «треба переступити через нього – і йти далі...» Мені так і не вдалося переконати цього любителя лунких афоризмів, що армія, яка топче власні знамена, рано чи пізно перетворюється на зграю мародерів...

Коли з трибуни парламенту цей афористичний депутат виступив на всю Україну з проголошенням групової анатеми Чорноволові, комуністи в залі – уперше за десять років! – аплодували Рухові. Втім, помиляюсь, – не Рухові, а тому, що від нього лишилося по той бік здорового глузду. «Дожилися!» – мовив блідий Чорновіл...

Дожилися...

Та хіба тільки ліві?

«Своєрідно відзначили День міста луганські крайні праві, – повідомила газета «Ракурс"у літо прийняття Конституції. – Вони провели на вулиці КІМ, 46 змагання з стрільби з пневматичної зброї. Мішенями слугували портрети лідера Народного Руху України Вячеслава Чорновола».

Казус нової демократії? Я показав Вячеславові цю газету (за 18 вересня 1997 року). Він лише посміхнувся своєю звичною ніяково-дитячою усмішкою:

 – Не бери в голову. І не таке було. Що візьмеш з дурного? Та й скільки їх там отаких... Вони й стріляти як слід не вміють...

Жарт не дуже вдався, і вже з гіркою, чисто чорноволівською інтонацією він завершив:

 – Господи, ну й Україну ми збудували!

Помилився. Стріляти вони навчилися влучно.

Тепер Чорновола немає. А його, м’яко кажучи, опоненти – живуть і процвітають. І намагаються заробити на його смерті дивіденди. (Звичайно ж, я не про тих, до кого давно постукало у двері каяття і в кого немає з певного дня душевного спокою.)

Віднині між: ними й Вячеславом Чорноволом лежить важка й непрониклива завіса історії. Йому – роковано йти у вічність. Вони – одійдуть у неславу і небуття. Або, в кращому випадку – у постійну гризоту. Просто сьогодні вони ще цього не знають. Або талановито вдають, що – не знають.

Як і Андрій Сахаров, Чорновіл був дуже довірливий і часто помилявся в людях. Від бажання бачити їх кращими. Помилявся, вірячи, що висока ідея – ушляхетнює.

Як і Андрій Сахаров, Чорновіл намагався нести в політику мораль. І вже тому він був приречений.

Приречений на безсмертя.

Про Чорновола-політика написано багато. Менше – про Чорновола-журналіста. А між: тим він був природжений полеміст, майстер гострого слова, публіцист від Бога. Всебічно обдарований, він до всього мав апетит і бажання, хотів усього спробувати. У майстерні Зарецького й Горської намагався, як він сам казав, «експериментнути « («експеримент втнути «) – бавився пензлем. Якось приніс народну витинанку з паперу – вигадливе мереживо власної роботи, показав і довго ним пишався. Писав вірші – добре було б пошукати їх сліди. А в театрі, який я створював тоді при Клубі Творчої Молоді у Жовтневому палаці, Славко репетирував (у чергу з секретарем райкому комсомолу Ігорем Безгіним, удовою Остапа Вишні актрисою Варварою Маслюченко і Юрком Крітенком) роль українського футуриста поета Ілька Юги з тоді ще забороненої «Патетичної сонати» Миколи Куліша. І це в нього непогано виходило! А ще починали робити телефільм про Софію Караффу-Корбут, якою опікувався Богдан Горинь, і Чорновіл поводився як справдешній оператор. У тому не було нічого дивного: золотий медаліст, він закінчив факультет журналістики Київського університету, і гострити майстерність його було послано до Львова, у редакцію молодіжних програм.

Є гарні спогади Людмили Бараневич про те, як Вячеслав Чорновіл керував відділом у київській газеті «Молода гвардія». На той час це був один із кращих колективів, газета дозволяла собі говорити не лише офіційне... Порушником спокою був, звичайно, Вячеслав Чорновіл.

4 вересня 1965 року він виступив разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом у кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму Параджанова й Ільєнка «Тіні забутих предків» – з протестом проти арештів української інтелігенції. Далі, звичайно ж, – безробіття, обшуки й допити.

А з наступної газети – «Друг читача» – Чорновола звільняють за те, що він у квітні 1966 року на закритому політичному процесі відмовився свідчити проти братів Горинів і назвав злочинцями суддів та прокурора.

Чи почував він тоді страх перед усемогутністю Системи? Гадаю, ні. Репресії лише посилювали в ньому міру опору: звільнення з роботи прискорило працю над документальним дослідженням «Правосуддя чи рецидиви терору?» У травні 1966 року його було оприлюднено. Це був, мабуть, один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики: платою став суд і вирок – примусові роботи. Наступний вирок у листопаді 1967 року – суворіший: три роки ув’язнення в таборах суворого режиму. Причиною і цього разу виявилась журналістика: Вячеслав Чорновіл уклав документальну збірку «Портрети двадцяти «злочинців» («Лихо з розуму»), де подав матеріали про арештованих у 1965 році шістдесятників. Назвемо їх поіменно – Ярослав Геврич, Іван Гель, Ігор Герета, Богдан і Михайло Горині, Микола Гринь, Панас Заливала, Мирослава Зваричевська, Дмитро Іващенко, Святослав Караванський, Євгенія Кузнецова, Олександр Мартиненко, Михайло Масютко, Ярослава Менкуш, Валентин Мороз, Михайло  Озерний, Михайло Осадчий, Іван Русин, Мефодій Чубатий, Анатолій Шевчук. Після того, як книжку було надруковано за кордоном, міжнародна громадськість піднесла голос на захист ув’язнених, і брежнєвські холуї змушені були на це зважати. Отож:, дехто з тоді арештованих завдячує Чорноволові життям; і це не метафора. За свої книжки Чорновіл отримав премію для кращих журналістів світу, що боронять права людини; а від Радянського Союзу – нове тюремне ув’язнення.

Слово було його зброєю, обеззброїти Чорновола не могли навіть за гратами. Могутнім потоком пішли звідти на волю його заяви й протести, публіцистичні статті, аналітика, звернення, меморандуми – блискучі документи опору й захисту прав людини.

1970 року Чорновіл починає випуск підпільного журналу «Український вісник» який друкує матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву. Він – його організатор, редактор і видавець. Під час відомої страхітної загальноукраїнської «зачистки» 1972 року його арештовують знову – 12 січня, суд і вирок: 6 років таборів і три роки заслання. Це знову суд над журналістом, суд над Словом: Мордовія, Якутія, Чаппанда, боротьба за статус політв’язня, підпільна публіцистика й новий, ще потужніший виток спротиву.

1978 року Вячеслава Чорновола приймають у члени Міжнародного ПЕН-клубу. А в квітні 1980 – новий арешт – за вигаданим звинуваченням і новий суд: 5 років ув’язнення. Вижив у нелюдських умовах. До початку горбачовської «лібералізації» працює кочегаром в Якутії.

Повернувшись у травні 1985 року до Львова, він уже за три місяці відновлює тут видання «Українського вісника». Незалежна Україна відзначить Вячеслава Чорновола Державною премією імені Тараса Шевченка за кращі зразки політичної журналістики. Авжеж, краще пізно, ніж: ніколи... Може, й не слід згадувати, що слава – це сонце мертвих?..

Такою є зовнішня канва хроніки його життя. Чорновіл почав його як журналіст і з цього шляху не зійшов.

Про Вячеслава Чорновола та про його феномен ще напишуть десятки книжок. Вийдуть друком його статті, політичні звернення, есеї та монографії, унікальне листування. Створено фонд Вячеслава Чорновола, президентом якого обрано його дружину й соратницю відому українську поетесу Атену Пашко. Фонд розпочав роботу над підготовкою Повного зібрання творів, а це десяток томів. Одне з чільних завдань Фонду – сприяння розвиткові української журналістики, захист свободи друку, виховання нових талантів, чиїм покликанням стане українське слово, українська преса, українська телевізія.

Його талант шліфували мордовські табори. Там він став філософом і стратегом. І все одно найважливіше: він був не з бронзи і не з мармуру. Він був весела й жива людина, з усіма вадами живої людини; вони лише відтіняли його масштаб, його дар схоплювати проблему зразу і в цілому, його вміння передбачати й вести...

А ще він любив декламувати вірші. Знав їх безліч – Шевченка й Франка, Сосюру, Хікмета, Малишка, Маяковського, Ліну Костенко, Василя Стуса, Вінграновського, Івана Драча, Бориса Нечерду, Мамайсура, Атенині поезії, Ірину Жиленко, Світличного, Калинця. Пригадую один вечір 1964 року, коли він читав – у невеличкому товаристві – Драчеве:

Перо, мій скальпелю вогненний,

Ти мій жорстокий лиходій,

Мій дикий поклик цілоденний,

Первоцвіт мій, перволюб мій!

... Читав з болем і мукою, але без пафосу; і мені раптом подумалось, що робить він це якось не по-виконавськи: читає як автор, а, може, і як пророк... Й ота його фінальна, майже приречена інтонація, – теж. неначе пророцтво:

Перо – це наша спільна доля –

Все обійти і все знайти,

Аж поки в головах тополя

Не прошумить за два хрести.

Чорноволова тополя в головах прошуміла у березні 1999 року. Майже через 35 років після того читання. Він уже там, в інших вимірах, дивиться на нас очима людині з іншої держави, де розуміють без слів. «Лише прапам’ять долітає звідти, перемиває золотий пісок « (Ліна Костенко). А тут, в Україні – могутнє відлуння його невитраченого таланту, випромінена ним потреба духовного піднесення.

Лишилась Україна – одна на цілому світі.

Лишився в пам’яті він – її трагедійної долі «Український вісник», вісник її майбутнього.

Читаймо його, читаймо уважно, з олівцем, – і ми, сьогоднішні, багато що переосмислимо.

І в багатьох випадках знайдемо відповідь на те, як жити далі, куди прямувати, чого стерегтися. У нього про це сказано, треба тільки хотіти це побачити.

У вступі до так званого «нульового» числа газети «Час/Тіте» Вячеслав Чорновіл писав:

«На закінчення – трохи особистого. Мені довелося бути серед тих, хто ніколи не мирився з комуністичною монополією на слово і ще в першій половині шістдесятих і пізніше пускав у люди підпільну публіцистику виразного антитоталітарного спрямування. В період найпохмурішої реакції мені понад два роки судилося видавати нелегальний часопис «Український вісник» (1970-1972рр.) – захалявне видання, що за кордоном дублювалося ще й англійською мовою. Мій концтабірний приятель Михайло Хейфец, дисидент з Ленінграда, у виданій на Заході наприкінці 70-х років книжці «Українські силуети» згадував про те, що в холодному мордовському карцері, де щодня проблемою було саме фізичне виживання, я мріяв у майбутній вільній українській державі бути не президентом чи прем’єром, і навіть не головою облради чи депутатом парламенту, а тільки редактором серйозної незалежної газети.

То ж хай «Час» стане реалізацією тієї давньої невільницької мрії, продовжувачем традицій української демократичної преси, які ніколи не переривалися. І нехай допоможе нам Бог!»

Вячеслав реалізував цю свою мрію. Бог йому допоміг. А в редакторській колонці сотого, ювілейного числа «Час/Тіте» Чорновіл, його незмінний редактор, додав ще один штрих, вельми показовий для його журналістського буття:

«У книзі мого колишнього мордовського однокамерника Михайла Хейфеця «Українські силуети», написаній майже двадцять років тому під свіжими тюремними враженнями, я знайшов розповідь про епізод з далекого вже 1977 року, про який, признатися, забув. Наведу повністю:

«Гебісти повсякчас до мене чіпляються: яку міністерську посаду я маю намір одержати в незалежній Україні! скаржився Чорновіл. Я сам чув, як за дверима карцерної камери майор Пікулін запитував про це у Вячеслава, і той не витримав: «Громадянине начальнику, у вільній Україні я буду займати тільки одну посаду – редактора опозиційної газети». – «А-а-а, – вигукнув начальник зони, – ось яка ви страхітлива людина, Чорноволе! Ви навіть у незалежній Україні будете опозиціонером!» Вячеслав уточнив: «Це обмовка, я хотів просто сказати – редактором газети... «Але Пікулін ревів на увесь коридор: «Це дуже характерна обмовка...»

То справді була дуже характерна обмовка, яка з головою видала його вроджену непідлеглість, інстинкт і феномен чесного пера. Журналіст Вячеслав Чорновіл став втіленням істинно незалежного журналіста. Хоч би що там вигадували його недоброзичливці справа і зліва, його газета подавала наш час таким, яким він є, яким він був, у всій неприкрашеній правді важкого процесу становлення України, – незалежно від того, подобалося це комусь чи ні.

Чорновіл ніколи не співав з чужого голосу, нікому не підспівував; писав, що думав, – думав, що писав. Він був і залишився опозиціонером до всього, що гальмувало шлях до незалежності України, до Моральної Людини, до Бога; і там, у таборах, і тут, у новій і ще не оформленій реальності.

«Ви вийшли на світанку й відразу почали співати, – сказано було про одного поета, який передчасно пішов з життя. – А день великий – чи вистачить вас?»

День Чорновола великий, і нам сьогодні тільки розвиднюється.

Отож:, нехай Бог допоможе і нам з Тобою, славний мій читачу, – допоможе зрозуміти Вячеслава Чорновола.

Себто зробити те, що нам не вдалося зробити за його життя.

Зрозуміти, осягнути, – а після того вже не розлучатися з ним ніколи.

Вісті з пострадянських країн

23.12.2007
джерело: www.hro.org

Оправдание палачей порождает новых

   

Вспоминая о времени Большого Террора [1], говорят, как правило, о его жертвах, "забывая" о тех, кто их пытал и расстреливал...

C Алексеем Бабием беседует Валентина Майстренко, "Сегодняшняя газета" [2]. - Алексей Бабий родился в 1954 году в Читинской области, окончил Красноярский государственный университет в 1976-м. Председатель Красноярского историко-просветительского и правозащитного общества "Мемориал" [3].

К архивам не допущены

- Алексей Андреевич, я не раз думала о том, что у каждой невинной жертвы репрессий был свой стукач и свой палач. О жертвах мы говорим, увековечиваем их в Книге памяти, а почему молчим об их палачах?

Есть расхожая фраза: половина страны сажала, половина страны сидела. Я с нею не согласен. Да, было массовое развращение людей. Да, доносительство поощрялось властями, стимулировалось, но полстраны никак не могло участвовать в этом. Обычно пытали одного "врага", выясняли у него круг знакомых и друзей и составляли список потенциальных "врагов". Доносы, конечно, были, но не всегда. Руководствовались стукачи зачастую самыми гнусными меркантильными побуждениями: кто-то таким образом решал квартирный вопрос, кто-то благодаря этому делал карьеру, кто-то сводил счеты с соперником.

Что касается палачей. Далеко не полный пофамильный перечень тех, кто арестовывал, допрашивал, выбивал признательные показания, мы смогли разместить на своем сайте в Интернете (www.memorial.krsk.ru [4]). В двух первых томах, выпущенных в 2004-05 гг. "Книги памяти жертв политических репрессий" упоминались и фамилии сотрудников НКВД, участвовавших в репрессиях, но, начиная с третьего тома, - они исчезли.

Более того, с 2006 года доступ к интересующим нас архивам для "посторонних лиц", в том числе и для нас, членов общества "Мемориал", запрещен специальным приказом по МВД и ФСБ. Только родственники могут получить разрешение на знакомство с делом. Да и тем показывают далеко не всё.

- Интересный разворот с нашей гласностью. Значит, вы в год 70-летия Большого Террора не имеете права познакомиться с архивными делами 1937 года?!

- Не имеем. Теперь только по истечении 75 лет посторонние могут получить разрешение на работу в архивах. Поэтому нам сейчас доступны документы только по 1932 год, и только через пять лет мы доберемся и до 1937-го.

Имена, которые должны остаться в истории

- Возвращаясь к разговору о палачах, хочу спросить, а кто препятствует тому, чтобы их имена остались в истории?

- Это государственная политика. Когда принимался закон о монетизации, был изменен и Закон о реабилитации жертв политических репрессий. В том числе из него "незаметно" исчезла фраза о публикации списков лиц, виновных в фальсификации дел, применении незаконных методов расследования, преступлениях против правосудия.

После этого силовики и стали вычеркивать фамилии сотрудников НКВД из публикуемых документов. Это больной вопрос. Мы конструктивно работаем, без партнерства с ними не мог бы выйти ни один том "Книги памяти". Сведения предоставлены региональным управлением ФСБ, и именно благодаря сотрудникам этой службы восстановлено честное имя тысяч жертв политических репрессий.

А вот относительно тех, кто эти репрессии осуществлял, наши взгляды расходятся. "Зачем обижать ветеранов?" - говорят нам. Или ссылаются на закон об охране личной тайны. А то и оправдывают действия своих предшественников: "А что вы хотите? Люди исполняли свой служебный долг. Если б воспротивились, их бы так же расстреляли".

- Но, оправдывая палачей, мы тогда оправдываем и репрессии!

- В том-то и дело. Мы публикуем эти фамилии не для сведения счетов. Оценка прошлого важна для настоящего. Либо нынешние спецслужбы считают себя продолжателями традиций НКВД, либо безоговорочно их осуждают. У силовиков нелегкая служба, они всегда перед нравственным выбором. Мы надеемся, что, глядя на эти списки, они много раз подумают, прежде чем пойти на сделку с совестью. Кстати, в годы репрессий бывало, что некоторые чекисты кончали жизнь самоубийством, не желая участвовать в беззаконии.

Обнаженный меч пролетариата

- Мужественный шаг, потому что они предпочли казнить себя, а не других, ни в чем не виновных людей.

- Есть люди, которыми можно гордиться. Например, начальник Тасеевского РО УНКВД Василий Егорович Спиридонов, который в разгар репрессий 1937 года отказался фабриковать дела на невиновных людей. И был расстрелян.

Но бывало и наоборот. Имя одного человека, подвергшегося репрессиям, а потом реабилитированного, мы не включили в Книгу памяти. Это - начальник Минусинского оперсектора НКВД А.С. Алексеев. Прославился он сугубой жестокостью. За один только год было расстреляно 1500 человек. Алексеев лично участвовал в расстрелах, а поскольку не все с первого раза погибали, он давал приказ добивать заключенных ломами. В целях экономии патронов.

В 1938 году Алексеева арестовали, навесили ему антисоветскую агитацию, участие в повстанческой организации, правда, упомянули и о превышении должностных полномочий, отправили в лагерь.

Но уже через три года выпустили, а еще через два - сняли судимость. Включать его имя в список жертв наравне с именами тех, кого он добивал ломом, мы не стали, хотя в 2002 году он был реабилитирован по статьям 58-2, 11: ни в какой повстанческой организации он не участвовал и антисоветскую агитацию не вел.

- Часто говорят и пишут с большой любовью о начальнике Норильлага Завенягине. Он на самом деле был такой душка?

- Он вытащил с общих работ и взял в управление Норильлага немало специалистов. А что такое общие работы? Это верная смерть. Сравните с другим лагерным начальником - Гараниным, начальником СВИТЛ, который был царь и бог на Колыме. Встанет с похмелья, выстроит заключенных, и если выражение чьего-то лица не понравилось - тот получает пулю в лоб. По сравнению с Гараниным, Завенягин душка, да. Но лежат под горой Шмидтихой в Норильске тысячи расстрелянных, погибших от голода и холода людей. И этого тоже из истории не выбросишь...

Орден за "поимку" одноклассника

- Самое печальное, что, прикрывая палачей, мы обманываем народ, он так и не знает всей правды.

- Да уже и не прикрывая, а представляя их героями. Недавно одна красноярская газета напечатала интервью с бывшей чекисткой на целую полосу, где с величайшим почтением к ней корреспондент спрашивает, за что та получила орден Красного Знамени. Она отвечает: мол, за одно дело, по которому обвинялся мой одноклассник Туговиков, махровый антисоветчик. Мы подняли нашу базу данных: Алексей Прокопьевич Туговиков, зав. радиоузлом в пос. Маклаково, осужденный в 1943 году на 10 лет ИТЛ, реабилитирован за отсутствием состава преступления еще в 1965 году.

Невинного человека спустя 60 лет опять назвали врагом народа. И по сей день не извинились перед ним. Пусть хоть через "Сегодняшнюю Газету" будет восстановлена справедливость.

Дело не в этой старушке, ее награды никто отбирать не будет. Дело в другом. Мыслима ли была такая публикация еще десять лет назад?

А вот и президент Путин одобрительно отозвался об учебном пособии для школ, где Сталин назван эффективным менеджером, а о репрессиях сказано вскользь - незначительный, получается, такой эпизод из жизни страны.

Недавно один депутат краевого Законодательного Собрания сказал: о чем, мол, печалиться, всего-то репрессировали тысяч семьсот.

Вранье! Это только расстрелянные, и только за один год - тридцать седьмой. А еще зэки, раскулаченные, депортированные... Только ГУВД по Красноярскому краю выдало более полумиллиона справок о реабилитации за последние годы. В прессе иногда впадают в другую крайность и называют заоблачные цифры, вроде 100 миллионов жертв репрессий, но в последнее время чаще норовят занизить цифру, а то и вовсе замолчать репрессии... Тенденция, однако!

- Народ всё с большим благоговением говорит о вдохновителе этих "побед"- Иосифе Сталине. Почему это происходит?

Этому есть объяснение. Кстати, есть объяснение и причинам укрывания тех же стукачей и палачей. Но это уже другой разговор.

- Надеюсь, он состоится, если ничего не случится...

И я надеюсь. До встречи.

[1] http://www.hro1.org/node/92
[2] http://www.sgzt.com
[3] http://www.memorial.krsk.ru/
[4] http://www.memorial.krsk.ru

Бюлетень "Права Людини", 2007, №35

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори