пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200704
№04
2007

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

07.02.2007 | Юрий Чумак

ЗМІ та судова влада: на шляху до партнерства

   

Цей проект реалізується з метою підтримки зміцненню верховенства права та підвищення рівня обізнаності суспільства про всі аспекти судово-правової реформи. Одним із завдань проекту є сприяння широкому обговоренню реформи судівництва у суспільстві. Для досягнення цієї мети організовано, зокрема, й просвітницьку роботу для журналістів з питань судової системи в Україні та судово-правової реформи.

Семінар, що відбувся у Харкові, проводився для представників ЗМІ з Харківської області та Автономної Республіки Крим. До його програми було включено розгляд таких важливих питань:

-  Огляд системи судів загальної юрисдикції.

-  Термінологія судового процесу. Що необхідно знати репортеру.

-  Розширення кола джерел новин.

-  Проблеми, що виникають у журналістів, які висвітлюють роботу судів.

-  Вимоги суддівської етики та обмеження для суддів.

-  Доступ журналістів до судових засідань.

-  Розмаїття правових джерел.

-  Коли суди хочуть отримати інформацію від репортерів.

На самому початку семінарських занять Олександр Швець – керівник Харківського прес-клубу – організації, що сприяла проведенню заходу, зазначив, що на сьогодні Харків є своєрідною столицею інформаційних матеріалів, які пов’язані з резонансними судовими справами. Але, при цьому, на думку пана Швеця, «деякі журналісти, на жаль, поводять себе в судах, як у церкві». Це відбувається тому, що в них досі недостатній рівень обізнаності з того, якими нормативними актами та правилами поведінки треба керуватись представникам ЗМІ під час судового процесу. Цю прогалину у знаннях і покликаний був виправити семінар.

Тренерами виступили досвідчені фахівці у галузі права та діяльності медіа з України та закордонні спеціалісти: Сергій Кальченко – радник з правових питань проекту, Людмила Опришко – адвокат адвокатської контори «Кононов і Созановський», Віктор Городовенко – голова Апеляційного суду Запорізької області, Наталія Петрова – заступник керівника проекту, Гарі Хенгстлер – директор Національного центру судів та ЗМІ при Національній школі суддів (США) та Тоні Хаусон – журналіст і медіа-експерт Бі-Бі-Сі (Великобританія).

За інформацією соціологічних досліджень, що оприлюднила пані Петрова, для партнерства у взаємовідносинах між ЗМІ та судами в Україні існують певні підвалини, бо в більшості своїй судді доброзичливо та поважно ставляться до роботи журналістів з висвітлення судової тематики.

Зокрема, 40% опитаних суддів довіряють окремим журналістам. 37% – з довірою відносяться до деяких видань, 4% довіряють пресі в цілому. І лише 19% – в цілому не довіряють ЗМІ.

При цьому, 57% суддів визнали право преси на висвітлення роботи судів. 33% – не визнали. А 10% визнають таке право із застереженням, що висвітлення судових процесів у ЗМІ повинно бути об’єктивним.

Слід зазначити, що паралельно з семінаром для журналістів, проект «Україна: верховенство права» проводив 1 лютого такого ж роду захід і для суддів. Отже, ті побажання, зауваження та проблемні питання, що були висловлені працівниками медіа, організатори передали представникам суддівської спільноти. На мій погляд, це дійсно буде сприяти налагодженню дієвого партнерства між судовою гілкою влади та ЗМІ, що справедливо вважаються 4-ю владою. Бо, без забезпечення прозорості та гласності у діяльності судів, будь-які розмови щодо втілення в Україні судової реформи так і залишаться марнослів’ям.

Політика і права людини

02.02.2007

Большевицька відсіч пані Северінсен і пані Вольвенд

   

Прецікавий лист від «антикризової коаліції» до ПАРЕ можна розцінити як лемент людей, що проспали 20 років історії, але й можна сприйняти як стратегію скунса, який своїм запахом відштовхує чужих від «приватизованої» зони.

 

Сталося це 12 січня 2007 року, випадково саме в той день, коли 35 років тому «імперія зла» дала большевицьку відсіч українським дисидентам за їх «зухвалу» вимогу  діалогу з владою.  Нам дали відсіч  за допомогою конвою і концлаґерів, з яких багато не повернулися живими.

За тих 35 років світ змінився.  Але наші комуністи і екскомуністи з «антикризової» коаліції нітрохи не змінилися. Вони зберегли і мову, і  стиль... Вони не люблять діалогу. З  обуренням відкидають листа співдоповідачів Моніторингового комітету. Чому?

Питання змушує мене повернутись  на півстоліття назад до «ідеологічної боротьби двох систем». Що за цим стояло?

Цю пропагандистську формулу ми сприймали за чисту монету. А насправді була тільки одна ідеологічна система. Захід не був ідеологічною системою. Він пропонував демократичні цінності, спільну мову і закон, якого повинні дотримуватися всі задля безпеки в Европі.

Захід організовував Лігу Націй, Декларацію прав людини, Заключний акт Гельсінських угод...

Большевики приймали ті пропозиції лише в тій мірі, в якій їм було корисно. Тобто вони підписувалися під угодами, а потім відкидали вимоги, які треба було виконувати, і називали це «втручанням у внутрішні справи нашої держави». При чому робили це вони не те що без сорому, а навіть зверхньо, з гордістю. І з большевицьким відтінком зневаги.

Про ці угоди повідомлялося в совєтських газетах. Скупо, але повідомлялося. Підписана вождем «Декларація  прав людини» при обшуках у дисидентів вилучалася,  як напівзаборонений документ!

 А от за вимогу виконувати ратифікований в СССР документ нас заарештували як «особливо небезпечних державних злочинців».

Якщо брати питання концептуально, то Захід називали системою «ідеологічною» і «ворожою» по суті за те, що вимагав дотримання закону, рівного для всіх.

Пропаганда, звичайно,  зображувала західних «імперіалістів» як «паліїв нової війни», хоча Кремль ніколи не боявся «агресивного Заходу». Кремль озброювався, і  понад 70% заводів працювало на війну.  Але всі розуміли, що то має бути війна «за визволення людства».

Особливо ворожим для СССР вважалося «втручання в наші внутрішні справи», тобто вимога виконання законів.

За 35 років арсенали зброї перетворилися на непотрібні і небезпечні склади.  Ідеологічна система зогнила,  за винятком гранітних пам’ятників Леніну.  А ідеологічні стереотипи і біси нетерпимості живуть в грудях вчорашніх ленінців, які нічого не забули і нічого не навчилися.

Відомо, що головним для комуністів  було захоплення влади. Нині, звичайно, нема гарантій, що та влада надовго. Але комуніст до влади не допускає нікого. Закон, що обмежує владу, то його ворог.  Справедливість  для комуніста – є  тоді, коли  і прокурор, і  суддя, і уповноважений з прав людини – усі належать до його партії і діють в інтересах партії.

В брежнєвські часи захист прав людини був ахіллесовою пятою влади.  Після падіння цензури упав і тотальний контроль над людиною.  Здавалося б, тут вже треба примиритися і замовчати свій фантомний біль...

20 січня на адресу голови Верховної Ради України надійшов лист співдоповідачів  Моніторингового Комітету ПАРЕ Ганне Северинсен і Ренати Вольвенд у зв’язку з виборами Омбудсмана.

Автори листа пишуть про те, що і сам О. Мороз знає: нинішній Омбудсман, депутат від «Регіонів» – людина партійно заангажована, тоді як нормою передбачається правозахисник політично нейтральний. Можна було б відповісти: «нам це відомо». Можна було подякувати.

Все рівно доведеться співпрацювати з Радою Європи і рахуватися з тим, що Моніторинговий Комітет для того й існує,  щоб допомагати різним країнам  діяти згідно з прийнятими принципами і законами.  І звичайно, дякувати людям, які утверджують авторитет закону і права в інтересах нашої ж країни.

Цих простих речей не розуміє ленінець чи то з КП, чи з соціялістичної партії, чи з партії «Регіонів». Навпаки, вони збираються разом, щоб дати «гнівну відсіч» і звинуватити людей, авторитетних також у посткомуністичних країнах, за їх «брутальне порушення», «намагання скомпроментувати», «нав’язати свою точку зору», «висловити недовіру законодавчим крокам народних обранців».

Безцеремонність і безсоромність цієї заяви, підписаної І. Бокієм, П. Симоненком, Р. Богатирьовою, змусила мене написати це пояснення. Прошу шановних П. Северінсен, П. Вольвенд, а також читачів цього документу, прийняти це моє пояснення як вибачення за нетактовність української сторони.

Президент Українського ПЕН-клубу    Євген СВЕРСТЮК

 

22 січня 2007 

 

 

 

Політика і права людини

07.02.2007

Створена група контролю за діяльністю Омбудсмена

   

5 лютого в Миколаєві відбувся круглий стіл «Суспільний контроль за діяльністю омбудсмена – запорука дієвого захисту прав людини в Україні” Учасники прийшли до загальної думки, що діяльність Уповноваженого з прав людини при ВР та його Секретаріату таки треба контролювати. Громадяни в Миколаєві та області занадто мало знають про корисність для кожного з них персонально такої посадової особи в Україні як Омбудсмен. Насправді, чисельні звернення працівників багатостраждального ЧСЗ не знайшли відповіді від пані Карпачової, і це лише крапля у морі байдужості до потреби захисту прав громадян Миколаївщини з боку українського Уповноваженого.
Отже, 6 НУО створили моніторингову групу, координатором якої зголосився бути Святослав Марченко, керівник найдієвішої у Миколаєві правозахисної групи „Комітету оборони прав людини”. До групи також ввійшли Денис Гусак з Миколаївського регіонального представництва ГМ ОПОРА, громадський діяч та правозахисник Костянтин Соколов, політолог Віра Почтаренко ( фонд „Шлях до спасіння”), еколог Олександр Малицький.
Список організацій, що складають Миколаївську групу суспільного контролю відкритий для приєднання. Контакти тел. 8 0512 48-21-16, nik_monitor@bk.ru

Право на свободу та особисту недоторканність

13.02.2007 | Марина Говорухіна
джерело: helsinki.org.ua

Кожного з нас можуть незаконно утримувати в СІЗО по вказівці робітника прокуратури і без санкції суду

   

Уявіть собі звичайний день з життя українського громадянина. Ось він виходить з дому поспішаючи на роботу, аж раптом біля під’їзду його зустрічає наряд міліції, який відвозить людину до відділку. Працівники ПРОКУРАТУРИ розміщують затриманого у звичайному сирому льоху. Далі, без жодних правових підстав, громадянина тримають під вартою більше 14-и місяців. Приплюсуйте до цього катування та витончені знущання, які призводять до того, що він підписуєте незаповнені листи паперу. Додайте заборону зустрітись з адвокатом. В результаті людина у відчаї намагається покінчити життя самогубством і лише щасливий випадок врятував її від смерті.


Що це? – запитуєте ви, читаючи ці рядки. Новий детектив Марініної, чи ужастик Стівена Кінга? Ні. Історія, про яку піде мова, дійсно сталася в Києві. І може трапитись з кожним. Про неї розповіли на прес-конференції «Колапс правоохоронної системи України» правозахисники, а також сам потерпілий.

Головним героєм справи (звичайно без його на це згоди) став Юрій Мосєєнков, якого затримали по звинуваченню у вбивстві. При затриманні 7 травня 2005 року йому не була надана можливість скористатися послугами адвоката чи іншого захисника. Вся процедура затримання та допиту пройшла без участі адвоката. Після 72 годин, замість призначених 48-ми і при явному порушенні вимог ст. 165-2 КПК України йому була пред’явлена постанова про притягнення в якості звинуваченого.

Перші три доби Юрій провів в офісі Дніпровської прокуратури м. Києва під арештом, де слідчий Тітор Д.П. та трійка оперуповноважених Дніпровського РОВД проводили з затриманим «роз’яснювальну роботу».
Після тривалого і жорстокого побиття, яке проходило по вказівці вищевказаного слідчого і здійснювалось трійкою оперуповноважених, Юрій неодноразово втрачав свідомість. Після цього його кидали в земляний льох, що знаходиться в будівлі Дніпровської прокуратури. Це тривало троє діб. Юрій, кінець-кінцем, «зламався», тобто «визнав свою провину». За проханням слідчих прокуратури він підписав пачку чистих листів, а також «добровільно» написав явку з повинною, де «повністю» і беззастережно визнав свою вину в скоєнні злочину.

В кишені у Юрія була монета, яку він, знаходячись у льосі, намагався заточити об камінь, аби розрізати собі вени. Оскільки більше не міг витримати катування та знущання, які застосовували проти нього прокуратура та міліція Дніпровського району Києва. Дивом цю монетку під час чергового допиту забрав слідчий Скотський В.В., який став свідком того, що відбувалось.

Були і інші факти процесуальних порушень. Зокрема:
– незаконний обшук в квартирі Мосєєнкова;
– справа чотири рази відправлялась районним судом на дослідування, замість того, щоб її закрити (після того як помилка слідства стала очевидною);
– слідчі Дніпровської прокуратури жодного разу не продовжували строки досудового слідства в вищестоящій прокуратурі згідно ст.120 КПК
– слідчий Скотський В.В. протягом більш ніж 50 календарних днів незаконно та безпідставно не допускав захисника до справи;
– захисникам до січня 2007 року не було дозволено жодного побачення з підзахисним;
– захисникам не давали можливість ознайомитись з матеріалами кримінальної справи аж до лютого 2007 року;
– незаконне утримання під вартою обвинуваченого Мосєєнкова більше 14 місяців в Київському слідчому ізоляторі № 13 без санкції суду.

Лише 2 лютого 2007 року Юрій Мосєєнков був нарешті звільнений з-під варти (тобто Апеляційним судом м. Києва щодо нього був змінений запобіжний захід) у зв’язку з закінченням максимальних строків утримання під вартою згідно ст. 165-2 КПК України.

Про те, що Ю. Мосієнко є невинним, свідчить низка фактів, на яких не можна не зупинитися.

По-перше, крім «явки з повинною», що була написана в результаті катувань, у слідчих Дніпровської прокуратури немає інших доказів, що підтверджували б винність Юрія Мосєєнкова у вчиненні вбивства. По-друге – знаряддя вчинення злочину досі не знайдено. Немає в справі і жодних свідків злочину.
Таким чином захисники Мосєєнкова прийшли до висновку про наявні ознаки незаконності порушення кримінальної справи, та утримання Юрія Мосєєнкова в Київському СІЗО № 13 протягом 14 місяців, не рахуючи інших грубих порушень прав підзахисного, і будуть доводити це у суді.


Здавалось би історія дійшла до логічного Happy end-у. Але! На прес-конференції Юрій Мосєєнков заявив, що його свобода та життя все ще під загрозою. «Я боюся виходити на вулицю без матері чи дівчини, – зазначає Юрій. – А в моїй поштовій скриньці я знаходжу вже розкриті кимось листи».

Володимир Чимерис, член Правління Української Гельсінської спілки з прав людини, запевнив, що справа знаходиться під контролем правозахисних організації, які зроблять все можливе, аби попередити подальше порушення прав Юрія Мосєєнкова. Також він зазначив, що подібних справ на Україні є надзвичайно багато. І щоб змінити ситуацію необхідні перш за все системні зміни в роботі Генеральної прокуратури та в роботі правоохоронних органів України

Див. також:   Правозащитники готовы бороться с произволом

 

Кримінально-виконавча система

01.02.2007 | Аркадий Бущенко

С СИЗО взыскан моральный вред за отсутствие надлежащей медицинской помощи

   

Сегодня исполнилось три года со дня смерти в СИЗО № 13 Киева Ольги Биляк. С обстоятельствами этого дела можно ознакомиться здесь .

Как считали все это время ее родственники, Ольга умерла вследствие совершенно бесчеловечного игнорирования администрацией СИЗО своей обязанности заботиться о здоровье заключенных. 27 октября 2006 года, почти через три года после смерти дочери, родственники получили подтверждение тому, что они были правы в своих предположениях.

Адвокат Зоя Карповна Шевченко, которая представляла все время их интересы, добилась установления судом факта ненадлежащей медицинской помощи Ольге Беляк и выплаты компенсации ее родителям и несовершеннолетнему сыну.

Ниже публикуется текст этого важного для нашей страны решения судьи Шевченковского районного суда г. Киева Волковой Л.О. По просьбе родственников мы внесли некоторые редакторские правки, которые не искажают правовой сути этого решения.

Справа 2-197/06

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

27 жовтня 2006 року Шевченківський районний сул м. Києва в складі

головуючого судді Волковой Л.О.

при секретарях Азізовій Д.М., Москаленко Г.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві справу за позовом

Каца Олега Володимировича,

Кац Тетяни Яківни,

неповнолітнього Біляка Станіслава Ігоровича, інтереси якого представляє Кац Олег Володимирович

до Київського слідчого Ізолятора № 13,

Державного казначейства України

про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, –

 

ВСТАНОВИВ:

 

21.07.2004 року позивачі звернулися до суду для вирішення вказаного позову, посилаючись на те, що 01.02.2004 року в Київському слідчому Ізоляторі № 13 (далі СІЗО № 13) померла Біляк О.О., їх донька та мати неповнолітнього Біляка С.І., яка утримувалася там з 22.04.2003 року.

30.04.2004 року прокуратурою Шевченківського району м. Києва, в порядку ст. 97 КПК України прийнято рішення про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом її смерті.

Вважають, що Біляк О.О. померла в ув’язненні внаслідок бездіяльності медичних працівників Київського СІЗО № 13 Державного департаменту України з питань виконання покарань, які без поважних причин не надали їй медичну допомогу. Медичні працівники СІЗО № 13 знали про наявність у Беляк О.О. тяжкого захворювання, оскільки 26.09.2003 року ними була подана заява на ім’я начальника установи з проханням госпіталізувати доньку на стаціонар, чого не було зроблено.

Біляк О.О. не була також госпіталізована до лікарні органів охорони здоров’я після різкого погіршення її стану здоров’я, коли вже вона не могла …

Також вказують, що посадовими особами слідчого ізолятора № 13 допущено бездіяльність, оскільки вони не звільнили хвору Біляк О.О. з-під варти після отримання 30.01.2004 року постанови слідчого про зміну їй запобіжного заходу з утримання під вартою на підписку про невиїзд.

Слідчий прокуратури Шевченківського району м. Києва відмовляючи в порушенні кримінальної справи залишив поза увагою бездіяльність посадових осіб СІЗО № 13, внаслідок чого померла Біляк О.О., не з’ясував, хто спричинив їй тілесні ушкодження.

Вважають, що Біляк О.О., інвалід 2 групи з дитинства за психічним захворюванням, стала жертвою нелюдського поводження, а саме незаконного затримання, арешту та засудження, безпідставного її тримання під вартою після скасування вироку суду, без отримання медичної допомоги при наявності низки захворювань, що загострилися в умовах позбавлення волі.

Вказують, що бездіяльністю посадових осіб їм була спричинені моральні страждання. 02.02.2004 року отримали великий струс від повідомлення про те, що їх донька звільнена ще в п’ятницю. Оскільки додому вона не прийшла намагалися її розшукати, проте марно, але згодом отримали анонімний дзвінок – повідомлення, щоб шукали в морзі.

Зі смертю доньки втратили нормальні життєві зв’язки, є людьми похилого віку, хвилюються про долю онука, сина померлої Біляк О.О. Після перенесеного стресу від смерті єдиної дитини у них загострилися хронічні захворювання, вони втратили спокій і сон. Просять стягнути на їх користь матеріальну шкоду в сумі 2603,59 грн. та моральну шкоду в розмірі 500 000 грн. кожному.

Представник відповідача СІЗО № 13 надав суду письмове заперечення на позов, в якому вказує, що після прибуття Біляк О.О. до СІЗО № 13 був проведений її первинний та лікарський огляд, а також рентгено-флюрографічне обстеження.

В подальшому Біляк О.О. неодноразово оглядалась медичними працівниками СІЗО № 13, як в рамках періодичних медичних оглядів, так і на підставі її звернень за медичною допомогою, і їй призначалось відповідне лікування, що підтверджується записами в амбулаторній картці померлої та журналі реєстрації процедур. Крім цього, Біляк О.О. приховала факт, що вона хвора, а оскільки п. 4.3.4 Наказу № 3/6 від 18.01.2000 року передбачено право добровільного лабораторного дослідження та огляду патологічних ознак, які можуть свідчити про наявність інфекції, і від проведення вказаного дослідження Біляк О.О. відмовилась медичні працівники СІЗО № 13 не змогли вжити заходів, що спрямовані на виявлення інфікованості померлої.

Тому, з приводу такого захворювання диспансерний нагляд за станом здоров’я Біляк О.О. не проводився і діагностування та, відповідно, лікування вказаної особи здійснювалося без врахування впливу хвороби на її організм.

Вказує, що оскільки у довідці інфекційного відділення КМКЛ № 5 було зазначено лише про факт поставлення Біляк О.О. діагнозу та неодноразового лікування її у даному медичному закладі, і не вбачалося медичних показань щодо необхідності направлення її на стаціонарне лікування до даної лікарні, посадові особи СІЗО № 13 не мали підстав для задоволення клопотання Кац О.В.

З метою забезпечення медичного контролю за станом здоров’я Біляк О.О. і – у разі необхідності – проведення щодо неї лікувально-оздоровчих заходів, після надходження заяви позивача від 26.09.2003 року Біляк О.О. була оглянута лікарями СІЗО № 13, що на думку представника відповідача спростовує висновки позивачів про бездіяльність медичних працівників.

Вважає, що дії медичних працівників СІЗО № 13 відповідають вимогам Закону, а посилання позивачів на їх бездіяльність є безпідставним.

Також зазначає, що відповідач міг звільнити арештовану з під варти тільки на підставі постанови органу дізнання або слідчого, які проводять досудове розслідування у справі, прокурора, судді, яка надійшла до СІЗО № 13 після смерті Біляк О.О.

Зазначає, що позивачі по справі не тільки не надали доказів того, що дії (бездіяльність) СІЗО № 13 були неправомірними і що саме такі стали причиною смерті їх доньки, а і того, що вони зазнали майнової шкоди з вини відповідача. Більш того, крім власних посилань позивачі не надали жодних доказів на підтвердження понесення ними витрат та їх розміру і не вказали правових підстав, з яких ці витрати підлягають стягненню на їх користь, посилання ж на Закон України «Про поховання та похоронну справу» є необґрунтованим.

Також вважає, що позивачі проігнорували вимогу законодавства про те, що розмір завданої моральної шкоди має бути доведений та обґрунтований.

Посилаючись на викладене просить відмовити позивачам у задоволенні вимог.

Представник Державного казначейства України також направив до суду заперечення на позов, в якому зазначає, що Державне казначейство України є окремою юридичною особою, самостійно несе відповідальність за своїми зобов’язаннями, ніяких порушень прав та законних інтересів позивачів не допускало, тому вважає вимоги до них безпідставними.

Зазначає, що погашення зобов’язань, які виникли у державних органів, в тому числі, і в зв’язку з завданням шкоди, здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, які обліковуються на рахунках розпорядника бюджетних коштів заподіювача шкоди.

Зобов’язання державних органів при здійсненні своїх повноважень виникають також при заподіянні ними шкоди.

Просить відмовити позивачам у задоволені позовних вимог до Державного казначейства України.

В судовому засіданні представники позивачів підтвердили обставини, викладені в позовній заяві та просили задовольнити вимоги.

Представник Київського слідчого ізолятора в судовому засіданні заперечував проти позову, посилаючись на своє письмове пояснення.

Свідок Ніколаєнко В.М. в судовому засіданні пояснив, що з весни 2003 року Біляк О.О. знаходилась в СІЗО № 13 під наглядом лікарів, він та інші лікарі її оглядали 20.01.2004 року. При надходженні до СІЗО № 13 вона була оглянута черговим лікарем, при цьому повідомила, що вживала певний час наркотики, після огляду лікарів їй поставлено діагноз хронічна наркоманія, пропонувалось обстеження, однак вона відмовилась. Зазначив, що швидку допомогу вони викликають коли є така необхідність, в даному випадку такої потреби не було.

Свідок Борисенко О.В. суду пояснив, що в його проваджені знаходилась кримінальна справа, по якій обвинуваченою була Біляк О. під час слідства вона померла, а справа закрита. Зазначив, що всі документи знаходяться в матеріалах кримінальної справи, оскільки вказані події відбувалися давно, тому не пам’ятає подробиць.

Заслухавши в судовому засіданні всіх учасників процесу, свідків, вивчивши матеріали справи, оглянувши справу № 67/04 за скаргою Кац О.В., Кац Т.Я. на постанову слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом смерті Беляк О.О. суд встановив наступні обставини.

22.04.2003 року Біляк О.О. доставлена до Київського слідчого ізолятора № 13.

З постанови старшого слідчого СВ Солом’янського РУ ГУ МВС України в м. Києві від 19.01.2003 року видно, що слідчим задоволено клопотання Кац О.В. в частині побачення з Біляк О.О. і відмовлено щодо звільнення останньої з під варти.

26.09.2003 року Кац О.В. в своїй заяві, яку письмово підтримує його донька Біляк О.О., просить начальника СІЗО № 13 направити останню на обстеження та стаціонарне лікування у спеціалізоване 3-тє відділення 5-ї інфекційної лікарні м. Києва та запобігти розголосу охоронюваної законодавством України таємниці її захворювання. В додаток до цього листа додає відповідь Київської лікарні № 5 від 25.09.2003 року відносно захворювання та проходження лікування Біляк О.О. у відділенні міської клінічної лікарні № 5.

Начальником Київського СІЗО № 13 та начальником медчастини направлено 03.10.2003 року Кацу О.В. лист, в якому повідомлено, що Біляк О.О. консультована лікарями кардіологом та невропатологом, знаходиться на диспансерному обліку з приводу вегето-судинної дистонії по кардинальному типу, виразкової хвороби шлунку, хронічної інфекції. Загальний стан здоров’я задовільний, стаціонарного лікування не потребує.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25.11.2003 року вирок Солом’янського районного суду м. Києва відносно Біляк О.О. від 27.08.2003 року скасовано, справу направлено прокурору Солом’янського району м. Києва для додаткового розслідування, запобіжний захід – утримання під вартою відносно Біляк О.О. залишено без змін.

Сторонами в справі надано суду для дослідження в судовому засіданні копії витягів медичної документації відносно Біляк О.О., де фіксувався стан здоров’я останньої та надання їй медичної допомоги.

Зокрема, в журналі осіб, які прибули в СІЗО № 13 вказано, що Біляк О.О. поступила 22.04.2003 року, а згідно журналу попереднього запису до лікарів: 18.07.2003 року, 31.07.2003 року, 11.08.2003 року, 18.08.2003 року, 29.08.2003 року, 22.09.2003 року, 28.10.2003 року, 27.11.2003 року, 06.01.2004 року, 12.01. 2004 року є записи прізвища Біляк О.О.

В контрольній картці диспансерного спостереження СІЗО зазначено дату 21.10.2003 року встановлення діагнозу Біляк О.О. – резидуально-органічне ураження ЦНС енцефалопатичного генезу з шизофреноподібною симптоматикою та епісиндромом, а в контрольній картці диспансерного спостереження вказано 06.01.2004 року діагноз хронічний гастрит в стадії помірного загострення.

Згідно історії хвороби (амбулаторної картки СІЗО №13) Біляк О.О. оглядав 18.07.2003 року та 11.08.2003 року лікар – терапевт, 25.09.2003 року лікар – кардіолог, 01.10.2003 року лікар – невропатолог, 21.10.2003 року лікарі терапевт та психіатр, 20.11.2003 року, 06.01.2004 року та 12.01.2004 року лікар – терапевт, 20.01.2004 року лікарі кардіолог, психіатр, завідуючий медичною частиною, 28.01.2004 року, 30.01.2004 року, 01.02.2004 року лікар – терапевт, 21.01.2004 року проведено рентгенологічні обстеження хворої, відібрано аналіз крові.

В журналі процедур під №№ 234, 234, 240, 244, 244, 244, 238, 238, 238, 238 стоять відмітки про призначення лікування Біляк О.О. та їх проведення.

Із журналів обліку надання медичної допомоги ув’язненим в СІЗО № 13 вбачається дати записів на прийом до лікарів, проведення лабораторних досліджень.

В журналі амбулаторних хворих є відмітки про звернення Біляк О.О. 22.04.2003 року, 18.06.2003 року, 31.07.2003 року, 11.08.2003 року, 13.08.2003 року, 05.09.2003 року, 28.10.2003 року, 20.11.2003 року, 01.12.2003 року, 06.01.2004 року, 12.01.2004 року та огляд її лікарем.

Згідно журналу лабораторних досліджень медичної частини СІЗО № 13 20.07.2003 року, 11.08.2003 року. 21.11.2003 року, 20.01.2004 року в лабораторії проводився аналіз крові та сечі Біляк О.О..

За журналом рентгеноскопії 21.01.2004 року у Біляк О.О. виявлено хронічний гастрит, серце та легені в нормі, а в журналі рентгенографії вказано, що 21.01.2004 року у Біляк О.О. легені, органи кишечнику, оглядова черепа в нормі.

В журналі флюорографії зазначено, що 18.12.2003 року в інституті ім. Яновського у Біляк О.О. діагностовано норма.

Зі скарг голові Солом’янського районного суду м. Києва від 04.09.2003 року, від 05.09.2003 року, від 18.09.2003 року, Міністерству охорони здоров’я України від 17.09.2003 року, Апеляційному суду м. Києва від 12.11.2003 року, від 13.11.2003 року, комісії по досудовому та судовому нагляду за веденням слідства від 03.09.2003 року видно, що перебуваючи в СІЗО № 13 Біляк О.О. просить вирішити питання про надання їй медичної допомоги, у зв’язку з погіршенням стану здоров’я та госпіталізацією до медичної установи.

08.12.2003 року Біляк О.О. звертається із заявою до начальника медчастини СІЗО № 13 з проханням надати дозвіл на медичну передачу від батьків, такий дозвіл підтверджується підписом на цій заяві.

В листі № 10/22 від 20.01.2004 року на адресу начальника СІЗО № 13 та слідчого Солом’янського РУ ГУ МВС України Борисенка А.В. адвокат Біляк О.О. Шевченко З.К. просить вирішити питання про зміну запобіжного заходу підзахисної, на що отримала відповідь від начальника СІЗО № 13 про направлення ними листа начальнику Солом’янського РУ ГУ МВС України в м. Києві з проханням розглянути дане питання, у зв’язку з хворобою Біляк О.О.

22.01.2004 року начальник Київського СІЗО та начальник медичної і частини направляють начальнику Солом’янського РУ ГУ МВС України лист № 1441, в якому повідомляють, що стан здоров’я ув’язненої Біляк О.О. різко погіршився, консультована кардіологом, невропатологом, психіатром. На даний час приймати участь у слідчих діях за станом здоров’я не може, просять розглянути питання про зміну запобіжного заходу ув’язнення Біляк І О.О. з утримання під вартою на інший, не пов’язаний з позбавленням волі.

Постановою старшого слідчого СВ Солом’янського РУ ГУ МВС України в м. Києві від 29.01.2004 року обвинуваченій Біляк О.О. змінено запобіжний захід з утримання під вартою в Київському СІЗО № 13 Державного департаменту України з питань виконання покарань на підписку про невиїзд з місця проживання.

30.01.2004 року начальником Солом’янського РУ ГУ МВС України в м. Києві направлено до Київського СІЗО № 13 лист № 50/СВ-210, в якому він просить видати старшому конвою Солом’янського РУ ГУ МВС України в м. Києві з СІЗО заарештовану Біляк О.О. для доставки її в Солом’янське РУ ГУ МВС України в м. Києві, доставку просить забезпечити на 02.02.2004 року.

В журналі реєстрації вхідної кореспонденції СІЗО зареєстрована 30.01.2004 року під номером 2675 від 30.01.2004 року вимога Солом’янського РУ ГУ МВС України в м. Києві про доставку Біляк О.О., а 02.02.2004 року під номером 2954 від 29.01.2004 року постанова Солом’янського РУ ГУ МВС України м. Києва від 29.01.2004 року про звільнення Біляк О.О. з під варти.

Наказом начальника Київського СІЗО № 13 від 18.06.2004 року за неналежне виконання функціональних обов’язків, що виразилось в реєстрації постанови слідчого, яка надійшла 02.02.2004 року, заднім числом, а саме 30.01.2004 року, завідуючій канцелярії СІЗО та друкарці оголошено догану.

Згідно листа прокуратури Шевченківського району м. Києва № 1/172-04 від 14.02.2005 року та свідоцтва про смерть 01.02.2004 року приблизно о 21 год. 50 хв. в камері № 244 Київського СІЗО № 13 Державного департаменту з питань виконання покарань в м. Києві та Київській області померла Біляк О.О., причиною смерті стала двостороння плевропневмонія.

За висновком експертного дослідження від 22.11.2004 року, проведеного спеціалістами в області судової медицини Центру судово-медичних послуг, на підставі доручення адвоката Печерської колегії адвокатів Шевченко З.К., у Біляк О.О. під час перебування в СІЗО № 13 мала місце тяжка інфекція у смертельно небезпечній стадії.

02.02.2004 року Кац О.В. звертається до прокурора Шевченківського району м. Києва з проханням здійснити відповідну перевірку по факту смерті його доньки Біляк О.О.

За поясненням Ніколаєнка В.М. даного ним слідчому прокуратури Шевченківського району м. Києва 11.03.2004 року, згідно медичної картки, Біляк О.О. була доставлена до СІЗО № 13 22.04.2003 року, скарг не заявляла, в цей же день оглянута черговим лікарем, їй встановлено діагноз хронічна наркоманія. 20.01.2004 року він сам оглядав вказану особу, її загальний стан здоров’я був задовільний. Цього ж дня вона оглянута начальником медичного відділу управління ДВВП, якийпоставивдіагноз<…>, гострий бронхіт, наркоманія, анемія, кахексія та порекомендував йому, як начальнику медичної частини написати лист у відповідний орган про зміну Біляк О.О. міри запобіжного заходу.

В рапорті лікаря медчастини СІЗО № 13 Шведова А.С. на ім’я начальника СІЗО № 13 від 12.02.2004 року йдеться про те, що Біляк О.О. прибула до СІЗО № 13 22.04.2003 року, ним оглянута 18.07.2003 року. В подальшому вона оглядалась ним 11.08.2003 року, 01.10.2003 року лікарем-невропатологом, 21.10.2003 року лікарем-психіатром, 20.11.2003 року, 06.01.2004 року, 12.01.2004 року лікарем-терапевтом, 20.01.2004 року лікарем-кардіологом, лікарем-психіатром, начальником медчастини, 28.01.2004 року, 30.01.2004 року лікарем-терапевтом, 22.10.2003 року було проведено обстеження електрокардіограми.

За поясненнями громадян Скворцової Н.І., Танани Л.І., Кацимон В.А., Степанової Л.В., Квачик С.В., Лашкиної Т.В., Сашки О.М., Коваленко О.М. від 12.02.2004 року на ім’я начальника СІЗО № 13 Біляк О.О. знаходилась з ними в одній камері, останній час постійно скаржилась на стан здоров’я, до неї приходив лікар, а 01.02.2004 року їй стало гірше, на що вони викликали лікаря.

Згідно пояснення лікаря терапевта СІЗО № 13 Шведова А.С. слідчому прокуратури Шевченківського району м. Києва від 11.03.2004 року Біляк О.О. доставлена в СІЗО № 13 22.04.2003 року, ним оглянута 18.07.2003 року. В подальшому вона консультована та оглядалась ним 11.08.2003 року, 20.11.2003 року, 06.01.2004 року, 12.01.2004 року, 28.01.2004 року, 30.01.2004 року, а 01.10.2003 року лікарем-невропатологом, 21.10.2003 року лікарем-психіатром, 20.01.2004 року лікарем-кардіологом, лікарем-психіатром та начальником медустанови.

31.05.2004 року Кац О.В. звернувся до начальника Київського СІЗО № 13 з проханням оплатити вартість поховання Біляк О.О., на що отримав відповідь № К-87 від 01.07.2004 року, в якій йому роз’яснюється, що виплата компенсації за поховання особи близьким родичам, яка померла в місцях попереднього ув’язнення Законом України «Про поховання та похоронну справу» не передбачено.

Згідно постанови слідчого прокуратури Шевченківського району м. Києва від 30.04.2004 року в порушенні кримінальної справи за фактом смерті Біляк О.О. відмовлено у зв’язку з відсутністю події злочину.

Прокуратурою м. Києва направлено лист адвокату Печерської колегії адвокатів Шевченко З.К. № 16/586–ш–04-к від 14.06.2004 року щодо зволікання у порушенні кримінальної справи по факту смерті Біляк О.О. у Київському слідчому ізоляторі № 13, відповідно до якого прокуратурою встановлено, що остання утримувалась під вартою з 22.04.2003 року по 01.02.2004 року, при прибутті в СІЗО № 13, Беляк О.О. була оглянута черговим лікарем та на «неї» заведена «медична картка», скарг на стан здоров’я не виказувала. В подальшому, при кожному отриманні повідомлень від заарештованої Біляк О.О. з приводу стану здоров’я, остання оглядалась лікарями медичної частини СІЗО та їй призначалось лікування, яке контролювалось медичними працівниками. Підстав для переведення до медичної частини або на стаціонарне лікування Біляк О.О. не було. При огляді її 20.01.2004 року начальником медичного відділу управління Державного департаменту з питань виконання покарань буввстановленийдіагноз<…>. При цьому адміністрацією СІЗО 22.01.2004 року направлено до Солом’янського РУГУ МВС України в м. Києві лист про вирішення питання щодо зміни запобіжного заходу ув’язненої з утримання під вартою на інший для обстеження останньої та лікування в медичних закладах органів охорони здоров’я. До 20.01.2004 року ніяких підозр та повідомлень від ув’язненої та її родичів, що Біляк О.О. хворіє не було. Під час знаходження в Київському СІЗО Біляк О.О. постійно отримувала передачі від родичів, а 29.01.2004 року слідчим СВ Солом’янського РУ ГУ МВС України в м. Києві винесена постанова про зміну запобіжного заходу ув’язненої Біляк О.О. з тримання під вартою на підписку про невиїзд. Ця постанова надійшла до СІЗО № 13 30.01.2004 року, однак співробітниками канцелярії реєстрація проставлена 02.03.2004 року, за вхідним № 2954 та того ж дня надана керівництву СІЗО, після смерті Біляк О.О. По факту смерті Беляк О.О. прокуратурою Шевченківського району м. Києва проведена перевірка, згідно якої смерть Біляк О.О. настала внаслідок інфекції, ускладненої в своїй течії розвитком розповсюдженої фібріозно-гнійної пневмонії з абсцедірованієм, не є насильницькою та не спричинена діями або бездіяльністю інших осіб. За результатами перевірки 30.04.2004 року винесена постанова про відмову в порушенні кримінальної справи на підставі п. 1 ст. 6 КПК України.

В своїх зверненнях на адресу начальника СІЗО № 13 начальника Державного департаменту з питань виконання покарань від 02.02.2004 року, від 03.02.2004 року, Кац О.В. та адвокат померлої Біляк О.О. Шевченко З.К. просять повідомити місце смерті Біляк О.О., де знаходяться її речі, документи та чи буде здійснено за їх рахунок поховання останньої, на що отримують листи – відповіді № 21-Ш-69 від 24.02.2004 року, № Щ-142 від 21.04.2004 року, № 12.02.2004 року, згідно яких за час утримання в Київському СІЗО № 13 Біляк О.О. неодноразово оглядалась лікарями-фахівцями, отримувала відповідне лікування, з урахуванням стану здоров’я 22.01.2004 року адміністрацією СІЗО № 13 було направлено на ім’я начальника Солом’янського РУ ГУ МВС України в м. Києві лист з проханням розглянути питання про зміну ув’язненій міру запобіжного заходу з утримання під вартою на інший, не пов’язаний з позбавленням волі. Постанова старшого слідчого СВ Солом’янського РУ ГУ МВС України в м. Києві Борисенка О.В. від 29.01.2004 року про зміну ув’язненій Біляк О.О. запобіжного заходу з утримання під вартою на підписку про невиїзд з місця проживання поступила до слідчого ізолятора лише 02.02.2004 року, після смерті останньої. Вказують, що порушень вимог діючого законодавства про охорону здоров’я під час надання медичної допомоги ув’язненої Біляк О.О. та законності утримання її під вартою в Київському СІЗО не встановлено.

Одночасно роз’яснюють, що підстав для поховання померлої Біляк О.О. за рахунок адміністрації установи немає.

В листі від 10.03.2004 року адвокат Шевченко З.К. звертається до начальника управління Департаменту України з питань виконання покарань, в якому просить провести повне та об’єктивне розслідування, встановити осіб, які неналежним чином виконували свої службові обов’язки, що призвело до смерті Біляк О.О.

Постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 16.12.2004 року скасовано постанову слідчого прокуратури Шевченківського району м. Києва від 30.04.2004 року про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом смерті Біляк О.О., матеріали скарги направлені прокурору м. Києва для проведення додаткової перевірки.

Вирішуючи вимоги позивачів про відшкодування моральної шкоди суд виходить з такого.

У відповідності з ст.. 23 Цивільного Кодексу України (далі ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, які фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань. Погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно ст.1167 ЦК моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявністю вини.

Спільним наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров’я України №3/6 від 18.01.2000 року затверджено нормативно правові акти з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та установах виконання покарань Державного департаменту України з питань виконання покарань.

Так, згідно Порядку медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та установах виконання покарань Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі Порядок) медичний контроль за станом здоров’я підслідних та засуджених здійснюється шляхом медичного обстеження під час прибуття підслідних у слідчі ізолятори з метою виявлення соматичних, інфекційних, паразитичних та інших захворювань, проведення медичних оглядів (під час прибуття до установи, вибуття з неї, щорічних профілактичних та цільових оглядів) з метою своєчасного виявлення хворих й осіб з патологічними або перед патологічними станами та розробки щодо них лікувально-оздоровчих заходів, диспансерного нагляду за особами, які мають захворювання.

Під час первинного медичного огляду медичний працівник з прибулим до установи проводить співбесіду з питань профілактики інфекційних захворювань, про що прибулий засвідчує підписом у медичній картці. Медичний працівник повинен проінформувати прибулого про можливість проведення в установі за його згодою консультування та тестування на інфікованість.

Як видно з матеріалів справи, при надходженні до СІЗО № 13 з Біляк О.О. не проводилась співбесіда з питань профілактики інфекційних захворювань, що підтверджується відсутністю її підпису в медичній картці.

Про захворювання останньої начальнику медичної частини СІЗО № 13 стало відомо 26.09.2003 року із заяви Кац О.В., в якій він просить направити його доньку Біляк О.О. на обстеження та стаціонарне лікування у спеціалізоване 3-тє відділення 5-ї інфекційної лікарні м. Києва, а не 20.01.2004 року, як зазначено в листі прокуратури м. Києва на адресу адвоката Печерської колегії адвокатів Шевченко З.К. № 16/586–ш–04 к від 14.06.2004 року.

Згідно п. 6.4.1. Порядку протягом трьох діб від часу прибуття в СІЗО всі прибулі (крім транзитних) проходять лікарський огляд, а також рентгено-флюрографічне обстеження, натомість з медичних документів Беляк О.О. видно, що дане обстеження вона пройшла тільки 18.12.2003 року.

Під час обстеження хворих з метою встановлення діагнозу захворювання лікар медичної частини використовує дані анамнезу, медичні документи, результати огляду, дані лабораторних, рентгенологічних і функціональних методів дослідження. У разі потреби дані про захворювання, що мали підслідні та засуджені, отримують через лікувальні заклади органів охорони здоров’я за місцем їх проживання до арешту та засудження.

Обхід хворих лікарі медичної частини здійснюють щоденно. Записи в щоденниках хворих роблять 1 раз на 3 дні у разі легкого перебігу захворювання і щоденно – у тяжких випадках та випадках середньої тяжкості. Начальник медичної частини повинен оглядати хворих не рідше одного разу на тиждень і в обов’язковому порядку – у перший день прибуття хворого та перед виписуванням.

Особи, які взяті під варту і утримуються у слідчих ізоляторах, для подання їм термінової медичної допомоги направляються до найближчого лікувального закладу, де така медична допомога може бути надана. У разі госпіталізації підслідного до лікарні органів охорони здоров’я про це повідомляється особа або орган, у провадженні яких перебуває кримінальна справа (п. 7.6. Порядку).

Суд вважає, що адміністрацією медчастини СІЗО № 13 були порушені вищевказані норми Порядку, відповідна належна медична допомога Біляк О.О. в умовах її місця знаходження не надавалась, хоча, як видно із її неодноразових записів до лікаря вона її потребувала, також не вирішувалось питання про направлення хворої до лікувального закладу, тому вбачається, що тим самим членам сім’ї та близьким родичам Біляк О.О. заподіяна моральна шкода, яка виразилась у хвилюванні за здоров’я доньки та матері, необхідністю і – поряд з цим – складністю та неможливістю медичного обслуговування, забезпечення її, тому з урахуванням тривалості та обсягу страждань, суд визначає моральну шкоду в розмірі по 20 000 гривень кожному з позивачів.

Слід відмітити, що вказане не свідчить про причинно-наслідковий зв’язок, пов’язаний із смертю Біляк О.О., так як ця обставина в судовому засіданні не встановлена, а на даний час з’ясовується прокуратурою Шевченківського району м. Києва в межах вирішення питання про порушення кримінальної справи по факту смерті Біляк О.О.

Стосовно вимог про стягнення з відповідачів матеріальної шкоди суд прийшов до висновку, що ці вимоги задоволенню не підлягають, виходячи з наступного.

Згідно ст. 1166 ЦК України майнова шкода відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала у разі, коли вона завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю цієї особи.

У відповідності до вимог статей 16, 18 Закону України «Про поховання та похоронну справу» поховання померлих одиноких громадян, осіб без певного місця проживання, громадян, від поховання яких відмовилися рідні, знайдених невпізнаних трупів здійснюється за рахунок коштів відповідних місцевих органів. Поховання померлих осіб, які відбули покарання в місцях позбавлення волі, здійснюється згідно із цим Законом за рахунок коштів установи, де відбував покарання померлий, або за рахунок коштів виконавця волевиявлення померлого чи особи, яка зобов’язалася поховати померлого, за бажанням цих осіб у встановленому порядку.

Відомо, що Біляк О.О. знаходилась у місцях попереднього ув’язнення, а не в місцях позбавлення волі, в той час як названа вище стаття Закону України «Про поховання та похоронну справу» регулює порядок поховання осіб, які відбували покарання, а не знаходились у місцях тимчасового утримання, що має місце в даному випадку.

Крім того, як видне з викладеного вище судом встановлено факт не належного надання СІЗО № 13 медичної допомоги Біляк О.О., але причинно-наслідкового зв’язку зі смертю останньої суд не встановлював, ця обставина на даний час вирішується в прокуратурі Шевченківського району л м. Києва, про що є лист щодо призначення експертного дослідження за фактом смерті Біляк О.О., відповідно вбачається, що вимоги про стягнення матеріальної шкоди з відповідачів на користь позивачів є безпідставними і задоволенню не підлягають.

У зв’язку з наведеним та керуючись ст. ст. 23, 1166, 1167 Цивільного Кодексу України, ст.ст. 16, 18 Закону України "Про поховання та похоронну справу", Порядку медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та установах виконання покарань Державного департаменту України з питань виконання покарань, затвердженого спільним Наказом Державного Департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров’я України № 3/6 від 18.01.2000 Щ року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09 березня 2000 року № 143/4364, ст.ст. 10, 11, 13, 60, 88, 212 – 215, 292, 294 Цивільного Процесуального Кодексу України, суд , –

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги Кац Олега Володимировича, Кац Тетяни Яківни, Біляка Станіслава Ігоровича, інтереси якого представляє Кац Олег Володимирович до Київського слідчого ізолятора № 13, Державного казначейства України про відшкодування матеріальної і моральної шкоди задовольнити частково.

Стягнути з Київського слідчого ізолятора № 13 на користь Кац Олега Володимировича, Кац Тетяни Яківни, Біляка Станіслава Ігоровича, інтереси якого представляє Кац Олег Володимирович на відшкодування моральної шкоди по 20 тисяч гривень кожному з позивачів.

В решті вимог та до Державного казначейства України відмовити.

Стягнути з Київського слідчого ізолятора № 13 на користь держави судовий збір в розмірі 25 гривень 50 копійок.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участь у справі мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду повністю або частково.

Заяву про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції може бути подано протягом десяти днів з дня проголошення рішення.

Апеляційна скарга на рішення подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.

Кримінально-виконавча система

05.02.2007

Залежні особи у в’язницях

   

30 січня 2007 року представник Харківської правозахисної групи Олександр Ігнатов прийняв участь у засіданні круглого столу „Актуальні питання лікування та соціально-психологічного відновлення осіб, залежних від алкоголю та наркотиків, які утримаються в установах Державної кримінально-виконавчої служби України” у м. Львові. Нижче наводиться його коротка розповідь по подію:

Олександр Ігнатов

У засіданні круглого столу взяли участь: депутат Верховної Ради України Катерина Борисівна Левченко, представники керівництва Державного департаменту України з питань виконання покарань, Директор окружного інспекторату тюремної служби Підкарпатського воєводства Республіки Польща – Яцек Кетлінськи, спеціаліст по роботі з узалежненими Фонду Стефана Баторія (Республіка Польща) – Дарек Сковронські, науковці, представники церкви та представники українських громадських благодійних та правозахисних організацій, у тому числі й представники ХПГ.

У своєму виступі К. Б. Левченко навела офіційні дані щодо кількості осіб, що знаходяться на обліку як наркозалежні, кількості таких осіб, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі та зазначила про необхідність вдосконалення нормативної бази щодо лікування та ресоціалізації зазначеної категорії осіб.

Представники Республіки Польща доповіли про успіх спеціальної програми лікування в місцях позбавлення волі осіб, що страждають на алкоголізм та наркоманію. Ця програма реалізується у всіх закладах виконання покарання і є одним з важливих напрямів та невід’ємною частиною діяльності поліції Польщі. На сьогодні в Польщі працює 32 відповідних відділення (20 для алкоголіків та 12 для наркоманів) в установах виконання покарання. Яцек Кетлінськи відмітив, що Польща та Україна успішно співпрацюють в цьому напрямку вже на протязі 5 років. В результаті в Україні були створені 2 відповідні відділення, які успішно працюють. Представники Польщі запросили українських фахівців до навчання до їх країні та запропонували допомогу польських фахівців в якості супервізорів.

Представники Державного департаменту України з питань виконання покарань доповіли про успіхи реалізації програми „12 кроків”, яка спрямована на лікування та соціально-психологічне відновлення осіб, залежних від алкоголю та наркотиків, що знаходяться в місцях позбавлення волі. Відмітили величезну роль, яку грають громадські організації (наприклад, такі як центр духовної і психологічної підтримки та взаємодопомоги на засадах християнської моралі „Дорога”, благодійний фонд „Аванте” та багато інших) у справі реабілітації зазначеного контингенту осіб. Крім того, представники департаменту зазначили низку труднощів, які сьогодні мають місце. Це, насамперед, недостатнє фінансування та нестача кваліфікованих кадрів (так, на сьогодні не має жодного спеціалізованого учбового закладу з підготовки психологів для роботи в установах виконання покарань).

Підсумовуючи результати засідання круглого столу, представники парламенту та Державного департаменту України з питань виконання покарань підкреслили небезпеку існування та масштаби поширення в наший країні таких тяжких хвороб як алкоголізм та наркоманія, зазначили важливість вирішення проблем, пов’язаних з лікуванням та ресоціалізацією хворих на них осіб, у тому числі й тих, які знаходяться в місцях позбавлення волі. Щиро подякували представникам Польщі за плідну співпрацю, наголосили на необхідності її продовження, та ще раз запросили до активної співпраці громадськість.

Громадянське суспільство

10.02.2007 | Олександр Северин, Альянс Майдан :
джерело: www.maidan.org.ua

Виступ на конференції Україна-2007 у Європейському парламенті

   

Шановні пані та панове, щиро дякую вам за запрошення на цю конференцію, але найперше мушу зробити два застереження.
Передусім, зізнаюся, я був здивований з приводу запрошення. Мої шановні українські колеги власними зусиллями великою мірою забезпечили вже визнану наявність в Україні вільної європейської літератури, вільної європейської публіцистики і певною мірою навіть вільної європейської преси. Натомість я, за освітою і за легендою - юрист, наявність в Україні верховенства права чи правової держави геть не забезпечив. Відтак, я говоритиму переважно не про правові матерії, а про громадянське суспільство в Україні і його взаємини з державою.
Звідси - друге застереження: говорячи про громадянську дію, я можу бути суб’єктивним і пристрасним, позаяк репрезентую тут українську організацію громадянської дії. Тож, сподіваюся, у цьому випадку мої колеги мене доповнять, а можливо і відкоригують.

Наскільки я розумію європейську правову і державотворчу традицію, її життєздатність і, я б сказав, життєствердність, забезпечує повага до процедури, непорушність процедури. За таких умов чужинницьке, чужорідне тіло, потрапляючи у коліщатка механізму, або відторгається або переробляється для відповідності усталеній правовій системі.
В державі Україна все трохи не так. Система є базована на візантійсько-московському розумінні влади як не засобу вирішення суспільно значущих питань, а як товару, котрий можна купити і продати. Ця система функціонує не за процедурою, а на особистій чи клановій доцільності та має високу стійкість до зовнішніх подразників, або не пропускаючи всередину себе не заражені тою візантійщиною елементи, чи то досить ефективно знешкоджуючи (упосліджуючи) їх.

Тому коли йдеться про права людини в Україні, слід розуміти дві речі.

Перше. В Україні існує доволі непогана в частині, що стосується прав та свобод, Конституція України, стаття 3 якої, зокрема, декларує: "Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави".
Друге: все це "верхівку" цікавить лише настільки, наскільки використання відповідної риторики є корисним задля отримання, збереження, примноження влади за формулою майже марксовою "Гроші - Влада - Гроші - Влада - Гроші’’ - Влада’’....". Дурна нескінченість.
Система жодним чином не зацікавлена в реалізації людських та громадянських прав і свобод. Радше - зацікавлена рівно настільки, наскільки це потрібно для окозамилення Європі. І якщо можна було б успішно і комфортно вести у кордонах України "натуральне господарство", верхівка (самозвана "еліта") залюбки б відгородилася б від Європи і забула про всі ці незручні для них дрібниці і умовності.

Тому, безперечно, я би міг розповісти вам багато конкретики про випадки порушення прав людини в Україні.
Наприклад, про те, як зовсім нещодавно у колонії № 31 в Ізяславі Хмельницької області в’язнів піддавали тортурам і нелюдському поводженню лише за голодування з вимогою покращення умов утримання та відставки начальника колонії.
Наприклад про те, що смертність у слідчих ізоляторах у 2005 році склала 4,3 на 1000 ув’язнених, а в установах виконання покарань - 1,9 на 1000. При цьому за цей час було 473 скарги на неправомірні дії працівників установ виконання покарань. Але, за офіційними даними, жодна скарга не підтвердилася.
Наприклад про те, що до Міністерства внутрішніх справ: у 2005 році надійшло 4026 скарг громадян на незаконні дії співробітників, за 6 місяців 2006 року - 1546. До дисциплінарної (не кримінальної) відповідальності за неправомірні дії притягнуто всього 61.
Наприклад про те, що з кількасот випадків, коли ми зверталися з інформаційними запитами до центральних органів державної влади, вимогу Закону "Про інформацію" виконали в одному (!) випадку.
Наприклад про те, що коли я звернувся з цього приводу до суду, то той самий суддя з різницею у два дні прийняв два протилежні за змістом рішення в абсолютно ідентичних ситуаціях.
Наприклад про те, як в іншому київському суді під час розгляду справ судді, не криючись, розгадують кросворди.
Наприклад, про дивне розуміння столичною владою права на мирні зібрання.
Наприклад про те, як у столиці комунальні тарифи одного чудового дня було підвищено утричі тільки тому, що такі тарифи заходів, висмоктавши з пальця, без економічного обґрунтування та консультацій з громадою, блаженний мер.

Наприклад про те, як простою регулярною, але не повідомленою суспільству зміною однієї цифри у номерах рахунків для сплати державного мита держава створює перешкоди для реалізації права на судовий захист.
Але чи є мені сенс наразі зосереджуватися на окремих симптомах, якщо треба лікувати хворобу в цілому?
Чи можна очікувати на ефективний захист прав конкретних людей державою, котра не є правовою за визначенням?
Де у підмурки правової системи покладено нелегітимно прийняту, з порушенням процедури і попри волевиявлення народу на президентських виборах, "політичну реформу".
Де законодавчий орган регулярно, постійно, відверто, тупо і демонстративно порушує Конституцію.
Де гарантоване Конституцією право громадянина на оскарження рішень, дій, бездіяльності влади залишається декларацією.

Генеральний секретар Ради Європи пан Тері Девіс наприкінці січня, коментуючи справу Гонгадзе, сказав: "сучасна Україна не виглядає лише в чорних та білих кольорах, як це було раніше, є багато змін у політичному житті". Дозволю собі не погодитися - якщо і змінилося, то лише дві речі.
По-перше, народ добре вчиться відрізняти біле від чорного і розуміти, що у сучасній українській політиці дуже часто превалює просто сіре.
По-друге - рівень свободи преси. Однак збільшення діапазону цієї свободи не супроводжується зменшенням маніпулятивности, громадськість зазвичай не має достовірної інформації про власників ЗМІ. Прозорість у цьому питанні не відповідає інтересам "охлократії олігархії". Втім - рівно як і прозорість взагалі. Таргани світла бояться.
Що стосовно вільних виборів, то за умов широкого застосування маніпулятивних технологій і безмежного цинізму політиків сама по собі відсутність значних порушень виборчого законодавства аж ніяк не забезпечує народовладдя.
Теорія права знає поняття "юридична конституція" та "фактична конституція". Перше - це власне писані конституційні норми. Друге - це ті правила, котрі регулюють суспільні відносини де-факто. В Україні між цим було і залишається величезне провалля. Більш того, якщо за часів президента Кучми можна було казати про існування певних регулятивних норм, хоча і позаправових, а радше навпаки - напівбандитських, званих як "понятія", то зараз, з приходом до влади т.зв. "антикризової коаліції", характер функціонування державного механізму - керований хаос. Безперечно, вічне запитання "qui prodest?" в цьому контексті є вельми актуальним.
Якщо казати про події дворічної давнини, названі Помаранчевою революцією, то це не було революцією в класичному розумінні, не відбулося соціального зламу, демонтажу системи. Напевно, не можна казати і про довершену революцію суспільної свідомості. Так, тоді критична маса кількостей змін індивідуальних свідомостей дала нову якість зміни колективної свідомості, але це радше було дзенське просвітлення, "саторі", котре треба переживати знову і знову.
Події останніх двох років чимдалі більше практично переконують (хоча і поступово і болісно) українське суспільство у необхідності бути суспільством громадянським, здатним до самооборони проти будь-яких загроз своїм правам і свободам, від кого б такі загрози не йшли. Найперше - від держави. У народу зростає розуміння того, що Україна - це наша країна, але "чужа" держава, геть не виповнена змістом, котрий вона мала б мати за красивою легендою, викладеною у Конституції. "Влада собі як влада - суцільні бандити", як написав, не надто, на мій погляд, перебільшуючи, в одному з віршів присутній тут Юрій Андрухович.

На кінець 2005 року, за даними Міністерства юстиції України, в Україні нараховувалось 55014 НУО, з них з міжнародним статусом - 485, з загальноукраїнським статусом - 1774. Практика демонструє зрослу спроможність третього сектору до фахового рівня моніторингу дій влади і лобіювання власних інтересів. Найяскравішим прикладом стала безпрецедентна для України громадянська кампанія на підтримку громадського кандидата на посаду Омбудсмена, що почалася з ініціативи на форумі сайту громадянської дії "Майдан".
17 грудня у Києві Комісар Ради Європи з прав людини Томас Хаммарберг наголосив: «омбудсмен ефективно працює лише тоді, коли він незалежний, включно з незалежністю від політичних сил, оскільки не має права представляти ту чи іншу частину суспільства».На початку січня доповідачки моніторингового комітету ПАРЄ п.Северінсен та Вольвенд звернулися з листом до п.Мороза про необхідність призначення політично незалежного Омбудсмена. Вже наступного для правляча коаліція у совєцькому стилі відповіла грізним риком у бік Європи про "брутальне порушення загальновизнаних принципів міжнародного права, зокрема державного суверенітету та невтручання у внутрішні справи", договорившись навіть до звинувачення доповідачок у "приниженні України та її народу".
Не погоджуючись з наміром правлячої коаліції призначати Омбудсмена безвідносно до громадської думки, бажаючи бачити Омбудсменом не скопрометовану зневагою до закону та політичною заангажованістю депутата від Партії Регіонів Ніну Карпачову, а відомого правозахисника Євгена Захарова, громадськість, за ініціативи Альянсу "Майдан" та громадянської мережі ОПОРА, змогла домогтися офіційного висунення його кандидатури, підтримки двома парламентськими фракціями. На сьогодні на підтримку його кандидатури висловилося близько 330 громадських організацій. Голосування має відбутися завтра, але незалежно від результату (важко сподіватися на прозріння комуністів, вельми специфічних "соціалістів" та "радянських капіталістів" з Партії регіонів, але contra spem spero), сам факт того, що громадянське суспільство змусило "політикум" рахуватися з собою, є беззаперечною перемогою. Крім того, важливо, що безвідносно до того, яку кандидатуру буде затверджено, низка громадських організацій створює коаліцію для моніторингу дій Омбудсмена, що, знов-таки, не має аналогів в історії українського суспільства.
Крім того, серед успіхів третього сектору слід назвати зростаючі інформаційно-координаційні спроможности, передусім, завдяки розвиткові громадянської журналістики та мережевих структур громадянських активістів, одним з найуспішніших прикладів чого є створення у 2001 році сайту громадянської дії "Майдан" і формування навколо нього від гаслом "Вільна людина у вільній країні!" найпотужнішої в Україні громадянської мережевої структури - Альянсу "Майдан", котрий я маю честь тут представляти.

Наскільки я знаю, пан Марек Сівець, віце-президент Європарламенту, нещодавно сказав: "якщо бути відвертим, незрозуміло, хто є українськими партнерами ЄС ні серед персоналій, ні серед інституцій. Дуже важко встановити діалог". Я його розумію. Важко вести діалог, напевно, з політичною силою, лідер якої, задекларувавши річний дохід менше ніж у 8000 доларів, маючи дружину-домогосподарку і не бувши у житті ні дня у бізнесі, наразі гуляє у пальто від "Бріоні" та з годинником "Бланкпен", а інший очільник нещодавно загинув на браконьєрському полюванні, причому спроби його врятування втілилися у фантастичні для простих смертних українців заходи з телепортацією західних лікарів та сумнівної добровільности здачею крови курсантами. Не знаю, чи просто пану Сівецю вести діалог і з нібито колегами по лівому спектру - СПУ, якщо друга особа в партії не тільки теж ходить у "Бріоні", але якось несоціалістично їздить на "Астон-Мартін" мінімум за чверть мільйона доларів. Якою є вірогідність того, що відповідні політичні сили чи то керовані ними державні структури будуть, скажімо, на європейські гроші ефективно боротися з корупцією?... Ймовірно, нелегко спілкуватися і з парламентською опозицією, котра нерідко демонструє дива неспівпадіння слова і діла, виняткову, аж до флюгерности, "гнучкість" стратегічного курсу та нездатність до публічности.
Важко не погодитись з тими ж п.Северінсен та Вольвенд, котрі у своєму проміжному звіті підкреслюють: "новий Кабінет міністрів переповнений чиновниками, які уособлюють корупційне злиття бізнес-інтересів з урядом".

Тому проблему, вербалізовану паном Сівецем, я пропоную вирішити дуже просто: принаймні до наступних виборів, принаймні у тому, що стосується людських прав та свобод, розвитку громадянського суспільства, подолання корупції, шукати українських партнерів ЄС не серед владних інституцій чи політичних сил, а серед організацій "третього сектору". Позаяк єдина справжня опозиція антиправовій системі, котра існує в Україні - це опозиція громадянська. Політики право зватися опозицією мають ще заслужити.
І саме від того, чи зможе ця громадянська опозиція створити механізм виявлення, узгодження і ефективного лобіювання громадського інтересу, себто механізм перетворення громадського інтересу на практичну політику, залежить те, чи матиме Європейський парламент у майбутньому українських партнерів на рівні державному.
Нема нічого актуальнішого в Україні, ніж те, над чим ми працюємо - створення потужної машини для незалежної громадської оцінки діяльності влади, для оскарження рішень, котрі суперечать закону, людським правам та інтересам суспільства, для лобіювання цих інтересів. Ручаюся, це інтереси європейців.

Два роки тому в Україні громадяни перемогли систему в окремому випадку, тепер вони вчаться перемагати її щодня, щоби одного дня перемогти остаточно. Якщо влада це перманентна змова, то їй необхідно протиставити перманентну протидію. Врешті, лише за постійного "полювання" громадян на владців і політиків серед останніх відбувається ефективний природний відбір.
Революція в Україні попереду і ця революція не буде помаранчевою. Це буде боротьба народу за повернення держави собі. Ця революція буде синьо-жовтою, кольорів українського прапору. І мені приємно думати про те, що водночас це кольори об’єднаної Європи. Ми єдині у нашій свободі!

07.02.2007, Брюсель

Міжнародна політика і права людини

05.02.2007 | Інна Сухорукова

До подій в Іраку

   

У новинах відомості про чергові страшні теракти в Іраку.

Страта Саддама Хусейна та його наближених, на мій погляд, остаточно довела, що Захід, в даному випадку США, зовсім не розуміють, з яким історичним явищем вони мають справу. Хвиля терактів в Іраку, хвиля самогубств серед сунітів, які побачили жахливе видовище страти одновірця – це тільки початок.

Безумовно, вирок Саддаму винесли іракські судді, безумовно, за тяжкі злочини. Але хто з мусульман вірить у свободне волевиявлення сусідів в умовах окупації? Отже, ця страшна подія тільки поглибила прірву між Сходом і Заходом. А це «більше ніж злочин – це помилка» – так сказав про політичні події свого часу видатна людина ХХ сторіччя Уїнстон Черчилль.

США і Європа вкотре показали мусульманам право сили, а не силу права, хоча у власних країнах все відбувається навпаки – діє сила права. Чому ж протягом всього ХХ сторіччя в політиці західних країн так впевнено працювали подвійні стандарти? Я не можу вибачити союзникам СРСР у Другій світовій війні  ані видачі людожеру Сталіну власівців, ані видачі на муки і смерть білокозаків, вояків УПА. І от подвійні стандарти перейшли у наші часи.

Чому США шукає такі примітивні схеми боротьби з тероризмом і диктатурою? Чому, якщо Саддам Хусейн  скоїв злочини проти людства, його не судив Гаазький трибунал? Найвищою мірою покарання в Гаазькому суді є довічне ув’язнення – і це перемога цивілізації.

Відмова від смертної кари – одне з найбільших надбань людства. І можна тільки вітати ініціативу італійців, які під впливом Ватикану ініціювали рух за загальносвітову заборону смертної кари через інституції ООН.

Папа Бенедикт XVI найбільш адекватно висловив своє відношення до страти багдадського лідера і його чиновників. Він назвав цю страту трагедією. І це справді трагедія людства, яке знов, як на початку і в середині ХХ сторіччя заганяє себе в глухий кут цивілізаційного протистояння. Реакція країн світу і інституцій ООН на ініціативу італійців щодо всесвітньої заборони смертної кари – лакмусовий папір, який має виявити ступінь життєздатності ООН як гаранта міжнародної стабільності і міжнародного права.

Це змусить і США позбавитись від страшного анахронізму, яким є в цій розвинутій демократії збереження інституції смертної кари. Це нарешті зробить вбивць і вбивства аномалією, а не правом сильного: держави, терориста, злочинця – в кожному випадку це – цивілізаційний нонсенс.

Західні демократії не зможуть довести свою щирість світу, якщо не почнуть кропітку роботу над тим, щоб світове право було гуманнішим. Інакше світ чекають тільки хвилі терору і війни. Не можна одночасно співчувати людожерській політиці Росії в Чечні, Хамазу, що веде війну з Ізраїлем, не можна поділяти людожерів на своїх і чужих. Чому не відповів за свої  злочини проти людства Піночет? Тому що наслідком його правління була прозахідна політика? Але злочини проти людства не залежать від політичного вектора. Отже, і підхід до тих, хто коїв ці злочини має бути єдиним. Всі диктатори повинні відповідати згідно з міжнародним правом. Але це право не повинно включати в себе смертну кару.

Світ зараз стоїть перед прірвою, ім’я якої – цивілізаційна війна.

На мій погляд, ісламський світ знаходиться сьогодні у пошуку своєрідної сучасної системи, як політичної, так і суспільної. Не може традиційне суспільство мавпувати західний взірець побудови демократії. Скоріше, ісламським країнам був би в нагоді досвід Японії, де демократія і традиція переплітаються в унікальний державний устрій.

Але Японія пройшла великий і трагічний шлях побудови своєї держави. Кожне суспільство має це зробити самотужки.

А світова спільнота у вигляді ООН має бути реформованою і готовою для залагодження цивілізаційних конфліктів. ООН має відробити і втілити механізми захисту і Людини, ким би вона не була, і суспільства, традиційне воно чи модернізоване.

Модернізація традиційних  країн має низку ризиків, які світова спільнота повинна усвідомлювати і не віддавати історико-культурологічні і економічні проблеми на розсуд політикам. В процесі  розробки єдиної стратегії світової спільноти для подолання цивілізаційних загроз, повинні брати найактивнішу участь фахівці з історії, геополітики, економіки, релігієзнавства.

Нагальною потребою стає створення при ООН всесвітнього науково-дослідного інституту по вивченню і прогнозуванню цивілізаційних ризиків, а, також по розробці стратегії їх подолання. Бо справжній фахівець з історії, культурології, геополітики чи релігієзнавства, і кожний окремо, і разом, протестували би проти введення американських військових до Іраку, і, особливо, проти страти Хусейна і його чиновників.

Ірак – країна складна. Конфлікт між сунітами, шиїтами і курдами, який не мав вирішення протягом десятиріч, не здолати силою, особливо силою, що сприймається як чужорідна усіма сторонами конфлікту. Отже, та спільнота країни, яка спирається на цю силу, стає чужинцями і зрадниками  для всіх сторін конфлікту. Тому конфлікт, і, як наслідки, теракти, вбивства і жорстка політична нестабільність буде тривати при будь-якій кількості американських військових. Ситуацію може врятувати тільки компромісний варіант виборів з рівним представництвом  усіх конфліктуючих сторін і пошуку компромісної фігури, якій би довіряли всі. Це дуже важко, але прості рішення в складному геополітичному просторі не діють.

Страта Саддама Хусейна і двох його чиновників – черговий крок у прірву. Будь-яка страта людини – це злочин проти людства, яке вже стало досить свідомим, щоб дозволяти собі нелюдяні вчинки.

Страта, яка є черговим шоком для великої частини тієї цивілізаційної групи, яка не має досить потужного, політичного впливу і військової сили, щоб опиратися напряму – буде вдаватися до терористичних дій, бо нічого іншого вона запропонувати не може. І лише гуманітарні зусилля  всього людства можуть виправити вже зроблені помилки (або злочини?)

 

Бюлетень "Права Людини", 2007, №04

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори