пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200713
№13
2007

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

07.05.2007 | Всеволод Речицький

Юридичний коментар до Указу Президента України «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів” від 26 квітня 2007 року

   

Як відомо, 2 квітня 2007 року Президент України В.Ющенко оприлюднив Указ „Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України” № 264, який констатував й водночас суттєво підсилював ситуацію гострої політичної кризи в Україні. Саме ці обставини спричинилися до першого юридичного аналізу президентської ініціативи. Минуло зовсім небагато часу й Президент України вдався до повторної спроби розв’язати у правовий спосіб політичне протистояння. 26-го квітня В.Ющенко оприлюднив другий Указ про розпуск Верховної Ради України та призначення позачергових виборів в парламент.

Як зазначається в Указі Президента № 355 (далі – Указ), „відмова Кабінету Міністрів України забезпечити відповідне фінансування та фактична бездіяльність Центральної виборчої комісії унеможливлюють проведення позачергових виборів до Верховної Ради України 27 травня 2007 року.” Тому „з метою створення належних умов для всіх суб’єктів виборчого процесу та зважаючи на те, що відповідно до частини другої статті 77 Конституції України дата проведення позачергових виборів прямо пов’язана з днем опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України, Указ Президента України від 2 квітня 2007 року № 264 <...> необхідно визнати таким, що втратив чинність.”

При цьому не лишилося непоміченим, що новий Указ не став юридичною калькою з першого – вкрай невдалого в юридичному сенсі – документу про розпуск Верховної Ради. Черговий Указ не тільки призначив нову дату позачергових виборів, але й суттєво змінив весь ланцюг юридичного обгрунтування дій Президента.

На відміну від першої спроби глави держави, другий Указ про розпуск парламенту містить в собі важливе посилання на пункт 1 частини другої статті 90 та частину шосту статті 83 Основного Закону. Обидва посилання є не просто важливими, а й необхідними, оскільки пункт 8 частини першої статті 106 Конституції України, що містить в собі перелік президентських повноважень, імперативно й беззастережно стверджує, що Президент України „припиняє повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених цією Конституцією” (виділено мною – В.Р.). В юридичному сенсі це означає, що Президент може розпустити Український парламент виключно на підставі трьох груп обставин, послідовно перерахованих в окремих пунктах частини другої статті 90 Основного Закону. Вчинити по-іншому йому забороняє також і стаття 19 Конституції України.

Саме статті 19 та 106 Основного Закону унеможливлювали розпуск Верховної Ради Президентом безпосередньо на основі частини 2 статті 102 Конституції – драматичний висновок, з яким багато симпатиків Президента намагалося полемізувати в національних ЗМІ та Інтернеті. В цьому плані найбільш помітними стали аналітичні розвідки та інтерв’ю М.Рябчука, Б.Футея, О.Мережка, Н.Петрової, О.Северина та Ф.Веніславського.

Натомість в новій спробі Президента логіку юридичного обгрунтування змінено на суттєво більш дієздатну. Так, в другому Указі стверджується, що „11 липня на пленарному засіданні Верховної Ради України було оголошено про формування коаліції депутатських фракцій, до складу якої були включені народні депутати України, які не входили до депутатських фракцій, що сформували цю коаліцію. У березні 2007 року така практика набула масштабного характеру. Тим самим виникли передумови реалізації права Президента України достроково припинити повноваження Верховної Ради України на підставі пункту 1 частини другої статті 90 Конституції України у зв’язку з тим, що коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України була сформована не відповідно до статті 83 Конституції України.”

Дійсно, відповідно до пункту 1 частини першої статті 90 Конституції „Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради, якщо: 1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до статті 83 цієї Конституції.” Тобто для виконання вимог пункту 1 частини першої статті 90 Основного Закону необхідним є попереднє виконання всіма належними суб’єктами вимог частин шостої та сьомої статті 83 Конституції України. Зважаючи на те, що норми Конституції часто діють відразу цілими групами (ансамблями), подібний стан юридичної взаємопов’язаності слід визнати природним, органічним.

Якщо ж проаналізувати загальний зміст статті 83 Конституції, то неважко дійти висновку про те, що її положення утворюють конституційний інститут. У правовому сенсі це означає, що окремі частини даної статті виступають як самостійні нормативні приписи, які хоча й не мають автономних санкцій, проте оснащені власними диспозиціями та гіпотезами. В перекладі з мови права це означає, що головні матеріальні та процесуальні моменти формуваннякоаліції депутатських фракцій в парламенті України вичерпно описується в частинах шостій та сьомій статті 83.

Зокрема, частина шоста статті 83 стверджує, що „у Верховній Раді за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.” В арифметичному плані це означає, що критичним для створення та належного функціонування коаліції депутатських фракцій є число 226. Причому даний кількісний показник досягається способом групового членства.

У свою чергу, частина сьома статті 83 Конституції говорить про те, що „коаліція депутатських фракцій формується протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання Верховної Ради України, що проводиться після чергових або позачергових виборів Верховної Ради України, або протягом місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України.”

З правової точки зору саме ці положення є ключовими для формування доказової бази, загальної юридичної обґрунтованості другого президентського Указу. Бо хоча частина дев’ята статті 83 Конституції й говорить про те, що „засади формування, організації діяльності та припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України  встановлюються Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України,” проте Конституційний Суд при вирішенні питання конституційності президентського Указу буде вимушений керуватися не Регламентом, а виключно положеннями українського Основного Закону.

Таким чином, з логіки Конституції випливає, що коаліція депутатських фракцій має бути остаточно сформованою на протязі місяця, причому її виключними суб’єктами повинні стати депутатські фракції. При цьому загальна кількість депутатів у фракціях, які вирішили увійти до складу коаліції, не може бути меншою за 226. Фактично тільки про це говорить національний Основний Закон. Все інше є юридичною атрибутикою Регламенту, тобто волевиявленням більшості народних обранців, яке не вимагає (бо Регламент – не закон) офіційної згоди Президента.

Можливо, саме тому Український парламент пішов вільним (відтак – неконституційним) шляхом створення коаліції депутатських фракцій на основі не тільки групового, але й персонального членства, розтягнувши при цьому час її формування на невизначений термін. Простіше кажучи, Верховна Рада України, сформувавши первісну депутатську більшість на протязі місяця, свідомо забула після цього зачинити коаліційні двері. Даний крок, як ми знаємо, призвів до перманентного поповнення депутатського складу коаліції за рахунок подальших – індивідуальних та групових – надходжень.

На перший погляд, подібна практика виглядає досить невинною, проте у своєму юридичному підтексті вона містить потенційну загрозу для політичної стабільності в країні. Адже якщо вважати, що коаліція є постійно діючою й постійно відкритою, то постійно відкритим для відставок і перепризначень опиняється сформований нею уряд. Припустимо, що у певний відрізок часу склад перманентно діючої й відкритої коаліції становить – 226-227 депутатів. Тоді національний уряд може в будь-який момент впасти через ситуативний вихід з коаліції навіть найменшої з фракцій.

Крім того, якщо двері коаліції залишаються постійно відкритими, то чи можна взагалі вважати її юридично сформованою? Тобто сформованою в тому сенсі, який передбачається частинами шостою та сьомою статті 83 Конституції? Будь-яке збільшення коаліції за межами місячного строку, відведеного Конституцією для її утворення, свідчить про те, що вона перебуває в стані постійних пертурбацій. Адже якщо до коаліції можна в будь-який момент вільно увійти, то так само вільно з неї можна вийти. Останнє ж означає, що коаліція може розпадатися чи складатися незалежно від терміну, відведеного Основним Законом для її організаційного укомплектування.

Хоча саме з цього приводу чинна Конституція нічого не говорить, доречно припустити, що намір її творців не був аж таким легковажним. Адже, що б там не говорили політики на столичних майданах, постійно діюча й відкрита на вхід і вихід коаліція нагадує постійно відкриту для переобрання Верховну Раду. Тому більш логічним здається припустити протилежне: за логікою національного Основного Закону народ обирає парламент раз на п’ять років, а парламент раз на п’ять років створює за посередництвом коаліції відповідальний уряд.

Крім того, якщо коаліція є постійно діючою й до неї можна входити персонально, то так само персонально з неї можна виходити. А це автоматично призводить до того, що доля уряду опиняється в руках не тільки найменшої з коаліційних фракцій, але й будь-якої двійки-трійки народних обранців. Причому обранців як у складі коаліції, так і в складі опозиції, тобто з назовні. Чим це не класичний сюжет для політичного шантажування? Різниця між депутатами-перебіжчиками в даному випадку полягатиме лише в тому, що одні з них будуть суб’єктами, а інші – об’єктами відчайдушних політичних авантюр. Якщо склад коаліції становитиме 226 народних депутатів, а входити і виходити з неї можна кому і коли завгодно, то це означатиме відновлення польського liberum veto в українському варіанті. В реаліях сьогодення подібна схема може призвести до таких корупційних схем, які нам досі ще й не снились.

Хоча прямої заборони для депутатів вільно входити або виходити з коаліції Конституція не містить, вона не містить в собі також і дозволу на подібні переходи за межами місячного терміну, відведеного на її формування. Причому подібного дозволу не передбачається ні для окремих парламентаріїв, ні для депутатських фракцій. Як відомо, на основі статті 19 Конституції всі органи державної влади та їх посадові особи в Україні не мають суттєвої, тобто стратегічної свободи. Національний Основний Закон свідомо не передбачає справжніх дискреційних повноважень для урядовців і парламентаріїв.

Принаймні, доктринальний аналіз положень Конституції України свідчить, що її логіка є саме такою. В питанні ж створення коаліції вона полягає в тому, що коаліція депутатських фракцій створюється за нормальних обставин лише один раз і лише на протязі місяця, після чого коаліційні двері закриваються на весь термін повноважень новообраної Верховної Ради. Поточне ж переформування коаліції може мати місце лише у випадку, коли кількість народних обранців у її складі стане меншою від 226-ти через настання органічних причин. Тобто законне зменшення кількісного складу коаліції може мати місце не через довільний вихід з її складу окремих фракцій чи поодиноких депутатів, а виключно через настання передбачених статтями 81, 87 та 115  Конституції України причин.

Обставини такого роду можуть виникнути внаслідок складання повноважень народними депутатами за особистою заявою; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо окремих депутатів; визнання депутатів судом недієздатними або безвісно відсутніми; припинення депутатами українського громадянства або їх виїзду на постійне проживання за межі України; порушення депутатами конституційних вимог щодо несумісності; виходу народних депутатів із складу своєї фракції, а також в разі їх смерті. Крім того, коаліція депутатських фракцій підлягає переформуванню внаслідок примусової (частина перша статті 87 Конституції), або добровільної (частина друга статті 115 Конституції) відставки Кабінету Міністрів України.

Більше того, слід звернути увагу на те, що за Конституцією коаліція депутатських фракцій створюється Верховною Радою лише як засіб формування національного уряду – Кабінету Міністрів України. Про інші функції чи можливі застосування коаліції Основний Закон нічого не говорить. Звичайно, критики даної точки зору можуть послатися на Регламент, який приділяє коаліції суттєво більше уваги, ніби розширяючи тим самим коло її можливих застосувань. Проте насправді ми не знаємо, чи є Регламент саме в цій частині конституційним. Хоча Регламент Верховної Ради України – це не закон, проте на основі пункту 1 частини першої статті 150 Основного Закону він також може перевірятися на конституційність.

Дехто може послатися також на те, що згідно з частиною восьмою статті 83 Конституції України „коаліція депутатських фракцій <…> вносить пропозиції щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України.” А це, мовляв, означає, що поодинокі заміни міністрів у складі уряду на протязі всієї каденції Верховної Ради відбуваються за посередництвом парламентської коаліції.

Проте до спеціального роз’яснення даного питання Конституційним Судом можна наполягати й на тому, що поодинокі заміни у складі Кабінету Міністрів відбуваються не на основі статті 83, а на основі частини четвертої статті 114 Конституції України. Остання ж говорить, що „кандидатуру для призначення на посаду Прем’єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій,” а „інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем’єр-міністра України.”

Отже, є підстави вважати, що за Конституцією коаліція депутатських фракцій вносить пропозиції щодо заміщення посад „ординарних” міністрів Прем’єр-міністру України, а щодо заміщення посади Прем’єр-міністра – Президенту України. Але навіть і в цьому випадку не існує переконливих причин щоб стверджувати: пропозиції стосовно окремих міністрів коаліція може робити також і за межами „шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України” (пункт 2 частини другої статті 90 Конституції України). А це може свідчити про те, що за часовими рамками, відведеними Основним Законом для формування уряду, коаліції в конституційному сенсі взагалі не існує. Якщо це так, то неконституційними слід визнати будь-які зміни її складу за межами часу, відведеного Конституцією для її формування.

Дуже сумнівною виглядає теза про постійно діючу коаліцію і з огляду на частину другу статті 80 Основного Закону. Якщо «народні депутати не несуть юридичної відповідальності за результати голосування <…> у парламенті та його органах», то про яку коаліційну єдність, а, відтак, і коаліцію в цілому, можна говорити?

Не виключено, що саме тому Конституція України не вимагає дострокового складення повноважень Прем’єр-міністром або Кабінетом Міністрів України у випадку органічного (на основі статті 81 Конституції) зменшення кількості депутатів, що утворили коаліцію фракцій, нижче критичної межі.

Звісно, в більшості випадків серйозна криза парламентської більшості призводить до відставки уряду на основі вотуму недовіри. Проте, хоча частина сьома статті 83 Конституції України зобов’язує формувати коаліцію депутатських фракцій не після відставки уряду, а „протягом місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України,” насправді ми не знаємо, чи в даній нормі йдеться про припинення діяльності постійно діючої коаліції, чи мається на увазі лише криза парламентської більшості, яка виникла на основі прийняття парламентом резолюції недовіри Кабінету Міністрів України.

Так або інакше, вищенаведене свідчить про те, що другий Указ Президента створює реальну інтригу для професійної роботи Конституційного Суду України. Сам по собі зміст Указу не передрікає судового висновку на користь Президента В.Ющенка, так само як і на користь його опонентів. Проте він дозволяє побудувати конституційний аналіз президентської ініціативи на серйозних аргументах pro і contra. І це суттєво відрізняє нинішню юридичну ситуацію від політичної ситуації з першою спробою В.Ющенка розпустити Верховну Раду України.

Політика і права людини

15.05.2007

Можливі шляхи подолання сучасної політичної кризи: думки експертів

   

3–5 травня 2007 р. Фонд «Демократичні ініціативи» провів експертне опитування, в якому взяли участь 14 експертів. Опитування було присвячене єдиному питанню: «Як подолати політичну кризу?» Усі питання були відкритими, тобто, експертам не надавалися певні відповіді для оцінок, а вони самі висловлювали пропозиції.

 

1. Що в принципі слід зробити і кому?

 

Ключовими словами у відповідях експертів були «компроміс» і «повернення у правове поле». Експерти одностайно вважають, що розв’язати кризу можна лише завдяки переговорному процесу між сторонами, які перебувають у стані конфлікту. Аналітики визначають їх або як «провідні політичні сили (ПР, БЮТ, НУ та СПУ)», або як гілки влади (Президент, Уряд, Верховна Рада) та опозиція, або ж більш особистісно — як «Ющенко та Янукович». Основна вимога до всіх учасників конфлікту — повернути їх у правове поле, якому неодмінно має передувати досягнення між ними політичних домовленостей та скасування тих рішень, які призвели до виникнення кризи («парламент має скасувати Закон про Кабінет Міністрів та усі ухвалені акти після уходу опозиції і відмовитися від зміни формату коаліції, Президент — два попередніх Укази про дострокові вибори»).

Предметом переговорів, на думку опитаних, мають стати такі питання:

§  політична угода, де був би закріплений шлях до подолання кризи і план дій;

§  законодавче та організаційне забезпечення проведення парламентських виборів;

§  порядок та принципи роботи над змінами до Конституції та іншими законодавчими актами (закон про вибори, закон про статус народного депутата, про уряд, про бюджет-2007), які покликані врегулювати стосунки між гілками влади; а також над судовою реформою, зміною складу ЦВК та програмою подолання корупції;

§  розбудова цивілізованих відносин між усіма політичними силами та підвищення якості майбутнього депутатського корпусу.

Результат цих перемовин експерти бачать по-різному, але майже всі погоджуються на необхідність провести нові парламентські, а дехто навіть і президентські, вибори за умови попереднього перегляду та внесення змін до чинного законодавства.

 

2. Що повинен зробити Президент?

 

Узагальнено думки експертів щодо дій Президента можна представити як дві альтернативні пропозиції: перша — компромісна, друга — силова:

1) Визнання президентом власної відповідальності за ситуацію в країні та ініціювання переговорів з політичними опонентами — повернення всіх учасників конфлікту до правового поля, вдаючись до певних поступок (наприклад, можлива згода на проведення після парламентських дострокових президентських виборів), забезпечення виконання власного Указу про дострокові вибори, визнання необхідності внесення змін до Закону про вибори та раціоналізації політичної реформи та реформи системи юриспруденції, ініціювання розробки проекту нової Конституції України через ініціативу конституційних зборів та її ухвалення референдумом.

2) Введення прямого президентського правління із можливим застосуванням сили у разі саботажу Конституції, а саме невиконання Указу.

 

3. Що повинна зробити коаліція більшості у Верховній Раді?

 

Від коаліції більшості у Верховній Раді експерти очікують: визнання своєї частини провини за ситуацію в країні; визнання невідворотності позачергових парламентських виборів та започаткування підготовки до них; скасування усіх постанов, проголосованих картками більшості після 2 квітня; зміни виборчого закону із запровадженням виборчої системи регіональних відкритих списків кандидатів та передбаченням права громадян на самовисування; раціоналізації після виборів політичної реформи на основі домовленостей з Президентом і прем’єром.

Щоправда, деякі експерти вважають, що коаліція вже пішла на всі можливі поступки Президентові.

 

4. Що повинна зробити опозиція?

 

Головне, що має зробити опозиція, на думку більшості експертів, — продемонструвати готовність до співпраці з рештою політичних сил. Насамперед мається на увазі повернення опозиції до сесійної зали, з тим аби спільно працювати над змінами до законодавства та ухваленням закону про розв’язання політичної кризи. При цьому вона може запропонувати свій пакет законопроектів, необхідних для проведення перевиборів, і показати приклад формування партійних списків відкрито і публічно, а також вимагати кримінальної відповідальності посадовців, що порушують виборче законодавство. Крім цього, вона не повинна припиняти тиск на владу з метою проведення дострокових виборів.

Деякі експерти висловили дещо інше ставлення до опозиції, яка, на їхню думку, повинна «подорослішати», «виконати роботу над помилками» та «не втручатися у процес суперечок, а використати можливості правового та демократичного розв’язання проблеми».

 

5. Що має зробити прем’єр-міністр?

 

Основні пропозиції експертів щодо дій прем’єра Віктора Януковича стосувалися необхідності досягнути домовленостей з Віктором Ющенком, а також забезпечити проведення дострокових парламентських виборів. Причому на час виборчої кампанії прем’єр не повинен забувати про економіку і підтримувати економічну стабільність. Окрім того, експерти покладають на прем’єра як на лідера Партії регіонів обов’язок забезпечити підтримку компромісу з боку очолюваної їм партії.

 

6. Хто ще може щось зробити і що саме для розв’язання політичної кризи?

 

Як потенційних суб’єктів, що можуть конструктивно вплинути на розв’язання політичного конфлікту, експерти назвали ще:

–  ЄС, ПАРЄ та країни-гаранти України, які можуть сприяти переговорному процесу та стати гарантами виконання ухвалених домовленостей;

–  Громадські організації та незалежні ЗМІ, які повинні домагатися дострокових виборів та сприяти тому, щоб «країна в новій ситуації не поділилася на два табори, а громадяни мали б більше можливостей відстоювати свої інтереси і змусили політиків рахуватися з ними»;

–  Великий бізнес, що фінансує політичні сили, які протистоять одна одній, має вести власні домовленості між собою;

–  Експерти та фахівці з конституційного права можуть розробити збалансований проект змін до Конституції чи проект нової Конституції;

–  Генпрокуратура, яка може порушити справи за фактами саботажу Конституції та законів посадовими особами, та СБУ, що може передати матеріали розслідування у суд за фактами корупції посадових осіб, суддів та політичних лідерів.

 

15 травня 2007 р.

Прес-реліз підготували Ірина Бекешкіна та Марія Діденко.

Опитування експертів провела Анна Журавльова.

Список опитаних експертів

 

  1. Володимир Ар’єв
  2. Ігор Бураковський
  3. Олександр Вишняк
  4. Олексій Гарань
  5. Олександр Дергачов
  6. Євген Захаров
  7. Володимир Ковтунець
  8. Євген Копатько
  9. Максим Лациба
  10. Юрій Луканов
  11. Сергій Макєєв
  12. Василь Стоякін
  13. Анатолій Ткачук
  14. Роман Чайка
Катування та жорстоке поводження

07.05.2007 | Євген Захаров

«Причини тортур - і в законодавстві, і в усталеній практиці діяльності правоохоронних органів»

   

8-9 травня на сесії ООН буде заслухано п’яту періодичну доповідь України щодо заходів, спрямованих на виконання Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих гідність видів поводження та покарання. Харківська правозахисна організація підготувала доповідь, альтернативну урядовій. Чим викликана підготовка такого документа? На це та інші запитання нашого кореспондента відповідає співголова Харківської правозахисної організації, голова Української Гельсінської спілки з прав людини Євген ЗАХАРОВ.

 

- Найперше, будь-ласка, кілька слів про саму процедуру розгляду звіту.

- У кожної з шести основних Конвенцій з прав людини є відповідний орган, який слідкує за виконанням її положень. Якщо це Міжнародний пакт про громадянські і політичні права - то це Комітет з прав людини ООН, якщо Міжнародний пакт про права соціальні, економічні ТА культурні, то це Комітет ООН з відповідною назвою, якщо Конвенція з прав дитини, то це Комітет з прав дитини, і так далі. Є відповідний комітет по контролю і за виконанням Конвенції проти катувань – Комітет ООН проти катувань. Механізм цього контролю наступний: раз на чотири роки кожна країна-учасниця Конвенції має підготувати офіційний звіт про заходи, які вжито її урядом на виконання положень міжнародного документа. Аби мати більш об’єктивну оцінку ситуації, Комітет поряд з офіційним звітом заохочує підготовку незалежних доповідей неурядових організацій щодо цього питання. І розглядає їх спільно з доповіддю урядовою. За роки незалежності України такі звіти уряду розглядалися Комітетом у 1992, 1997 та 2001 роках, а ось тепер подано черговий звіт. Розгляд п’ятої періодичної доповіді України буде 8-9 травня в Женеві на сесії Комітету проти катувань.

Але ж українська  доповідь була підготовлена ще на початку 2004 року…

 Так, і саме тому ми взялися її, так би мовити, доповнити, використовуючи нові дослідження. Вважаємо, що така альтернативна доповідь є вкрай необхідною, оскільки донині доповіді, підготовлені урядом, не відображали в усій повноті ті, проблеми про які йдеться. Особливо я б сказав «парадними» були третій та четвертий звіти. А що стосується п’ятого, то він дуже обмежений за своїм змістом, оскільки в основному стосується виконання тих рекомендацій, які надав Комітет проти катувань після розгляду четвертої доповіді, не враховано у ньому останніх змін до законодавства і практику його застосування. Уряд, в принципі, може уточнити свою доповідь, розширити її, але цього, на жаль, зроблено не було.

Навіть ми, насамперед критикуючи уряд, відзначили в нашій доповіді більше позитивних зрушень у правовій системі, ніж це є в урядовій версії.

Маю також сказати про те, що, на жаль, ці доповіді готувалися урядом практично без обговорення громадськості, келійно, він навіть не надавався депутатам парламенту. Зрозуміло, що рекомендації Комітету, підготовлені на такому матеріалі,  не могли повною мірою відповідати всьому спектру тих проблем, які накопичувались в українському суспільстві щодо означених питань. На сучасному етапі ситуація дещо змінилась. Зокрема, Міністерство юстиції на сайті оприлюднило на своєму сайті документ, який стосується звіту України щодо виконання мовної хартії Ради Європи. Будемо сподіватись, що подібна практика буде застосовуватись і щодо інших документів.

Наша організація питанням катування займається доволі давно – з 1996 року. І просто не могла не використати такого ефективного інструмента, як звіт, щоб привернути увагу до проблеми. Ми вже готували альтернативні звіти у 1997 році і 2001. Нинішній базується на аналізі законодавства і практики його застосування, а також на матеріалах досліджень нашої організацій, повідомленнях наших партнерів – недержавних організацій. Це також повідомлення у пресі, матеріали звернень до нашої організації та Фонду жертв катувань, заснованого нашою групою у 2003 році.

 

- На яких основних проблемах зосереджено увагу в альтернативному звіті?

 

- Найперше треба сказати, що ми обмежили подачу окремих фактів (вони виступають лише як ілюстрація до проблем), а вдалися до системного аналізу ситуації, оскільки вважаємо, що проблема з катуванням залишається доволі гострою і має системний характер. Причини її - і в законодавстві, і в усталеній практиці діяльності правоохоронних органів. І це, по суті, і створює основну проблему - недостатній захист права на свободу не тільки ув’язнених, а й тимчасово затриманих, й тих, котрі перебувають під слідством. Як результат - це робить можливим поширення застосування катувань до широких верств населення.

Що найперше впадає в око на основі зібраних нами даних – так це те, що все більше отримуємо інформації про жорстоке поводження у місцях відбування покарання. Кілька років тому, якщо така інформація і просочувалась, то вона носила разовий характер. Зауважте, йдеться не власне про збільшення таких випадків (вочевидь, вони не занадто відрізняються від того, що було рік чи два тому) - а саме про надходження інформації, тобто, можна говорити про те, що все ж прорвано оцю своєрідну інформаційну блокаду.

Саме дякуючи цьому прориву, ми змогли отримати інформацію, що в багатьох закладах Департаменту виконання покарань застосовується досить цинічна і жорстока форма залякування засуджених - приблизно раз на місяць у колонії з’являються так звані антитерористичні спецпідрозділи у повній бойовій готовності і повному обмундируванні (маски, бронежилети і  тому подібне). Для чого вони вводяться? Одні працівники установ кажуть - що для підвищення їх кваліфікації, інші їх колеги - що для проведення обшуків у камерах. Але обидві ці версії видаються нам, м’яко кажучи, надуманими. Оскільки ці підрозділи якраз добре навчені для того, щоб боротись із терористами чи виручати заручників, однак професійно провести обшук вони не можуть. Отож, ми дотримуємось думки, що узаконена практика введення спецпідрозділів застосовується виключно для залякування, психологічного тиску на ув’язнених і підтримки порядку в колонії. Зрозуміло, що така ситуація жодним чином не відповідає вимогам Конвенції проти катувань.

 

Оскільки, як ви сказали, інформаційна блокада в системі відбування покарань прорвана, чи можна говорити, що скарги ув’язнених потрапляють і до прокуратури для відповідного реагування?

-  На жаль, в Україні практично не діє ефективна система розслідування заяв щодо катувань. Хоча таких заяв у органи прокуратури (в Україні це єдиний орган, який може розслідувати скарги про катування) і справді останнім часом надходить багато, але до обвинувачення, а тим більше, до передачі справи до суду доходять одиниці і дуже мало виноситься обвинувальних вироків. Прокуратура не хоче і не вміє розслідувати такі заяви. Отож і продовжується практика застосування катувань і в системі Міністерства внутрішніх справ, і в Департаменті з виконання покарань. Складається враження, що їх посадові особи отримали своєрідну індульгенцію від держави і можуть що завгодно робити із затриманими та засудженими, добувати у них зізнання будь-яким способом, бо, опинившись за гратами, ці люди вже ніби стають другосортними, навіть якщо вина їх ще й не доведена.

Треба сказати, що у нас дещо викривлено уявлення про право на свободу, оскільки на практиці немає виконання гарантії прав затриманих. Скажімо, права на адвоката, на повідомлення родичам. А ось доступ до лікаря взагалі не передбачений законодавством і людині потім важко довести, що вона потрапила до міліцейського відділку без фізичних ушкоджень, а отримала їх тут. Порушуються права громадянина і у випадку так званого невизнаного затримання. – Що це означає - невизнане затримання?

- Людину затримують, доставляють у відділок, проводять допит, але це ніде не фіксується, і навіть якщо в такому випадку до людини застосовуються якісь тортури, то вона не зможе довести, що ушкодження вона отримала саме тут – її перебування у відділку офіційно ніде не зафіксоване! По суті, таке затримання граничить зі зникненням - якщо не викраденням - людини.

- Очевидно, подібні «ноу-хау» застосовуються, щоб вибити з людини якісь свідчення?

- О, зізнання та явка з повинною - це взагалі окрема історія. Так, це доказовий, корисний для розслідування справи, але дуже небезпечний інструмент. Оскільки дуже часто вона здійснюється під значним тиском, який ставить під сумнів будь-яку добровільність. І ми в нашому звіті наводимо подібні факти не тільки фізичного, а й психологічного тиску. Цю проблему, в принципі, можна було б зняти «одним розчерком пера» - закріпити на законодавчому рівні норму, що такі свідчення, добуті під тиском чи із застосуванням тортур, не беруться до уваги судом (як це, зроблено, скажімо, у Туреччині - визнається лише зізнання, отримане під час розгляду в суді).

Тобто, кажу про те, що потрібне нове процесуальне законодавство, потрібна зміна судової практики, потрібні нові судді, які будуть знати, що таке доказове право і що такі докази недопустимі. А щодо міліції, то, не виправдовуючи їх поведінку, маю сказати - вона діє так не тому, що міліонери жорстокі, якісь садисти, а тому, що їм просто потрібно розкрити злочин, отримати докази, щоб покарати злочинця. Інша справа, що не завжди вистачає терпіння, чи вміння, а й чи просто хочеться скоротити час: один удар кулака - і можна уникнути усілякої рутинної роботи, як то експертизи, тривалих допитів, слідчих експериментів…

І до речі, про відповідальність, про яку ми з вами говорили вище – внесені на початку 2005 року зміни до Кримінального кодексу передбачили і відповідальність посадових осіб за катування. І в тому ж році з’явилась і судова практика – за катування було засуджено 15 осіб, в минулому – 25, є вже і факти цьогорічні, які ми наводимо у нашому звіті (в урядовому документі цих матеріалів, зрозуміло, немає з об’єктивних причин). Отож, можна сказати, що стаття запрацювала, і, сподіваюсь, що, прислухаючись до рішень суду, правоохоронці, працівники закладів виконання покарань будуть більш обачно поводитись із затриманими та ув’язненими.

- На Вашу думку, чи працюють на означене Вами покращення ситуації з катуваннями мобільні групи в системі МВС?

 

- Незважаючи на те, що ми постійно критикуємо владу і правоохоронні органи, вважаємо, що в міліцейському відомстві є розуміння проблеми і є готовність брати участь у її вирішенні. Одним з таких кроків у її вирішенні й справді є мобільні групи, які перевіряють дотримання правоохоронцями законності. Практично, ми єдина в Європі країна, де, завдяки таким групам, представники неурядових організацій отримали доступ до райвідділів міліції, до ізоляторів тимчасового тримання, де утримуються затримані. Цей проект започаткований у 2004 року зусиллями Національного університету внутрішніх справ у Харкові. Зараз цей досвід вже розповсюджений на всю країну, є відповідна нормативна база. Зрозуміло, що, як і в усякій новації, є тут організаційні та кадрові проблеми, але головне, що цей процес розвивається.

Подібне, до речі, намагаємось ввести і в системі Департаменту з виконання покарань. Однак ми вже говорили про закритість цього відомства – діє вона і в цьому випадку. Хоча ніякої небезпеки (у чому вже мала змогу переконатись міліція) такі заходи не несуть, а, навпаки, приносять користь і самій міліцейській системі, оскільки результати моніторингу мобільних груп йдуть і на стіл до міністра внутрішніх справ. І він може більш об’єктивно оцінити те, що діється на місцях.

 

- Щодо судового захисту жертв катувань, то тут, очевидно, доречно сказати і про звернення громадян України Європейського суду з прав людини …

 

-  У минулому році таких рішень проти України щодо катувань було одинадцять. Наша організація подала більше 40 скарг до Європейського суду щодо порушень статті 3 Конвенції, жодна з них не відхилена, в одній скарзі вже прийнято позитивне рішення, 14 перебувають на комунікації. Разом з тим, хотів би сказати, що в Україні дуже мало людей, які можуть кваліфіковано написати скаргу до Європейського суду. А це одна з вагомих підстав того, що скарга буде прийнята до розгляду. На мою думку, враховуючи те, що, очевидно, кількість справ до Європейського суду буде збільшуватись, слід подбати, щоб мати для процедури підготовки скарг  та їх супроводу і кваліфіковані кадри. Апарат урядового уповноваженого – очевидно, цього недостатньо на сьогоднішній день. До речі, Україна вже досить яскраво представлена у складі Європейського суду - у секретаріаті працюють десять юристів, в тому числі два колишні співробітники Харківської правозахисної організації. Днями буде обрано нового суддю від України.

- На Вашу думку, якими будуть рекомендації Комітету проти катувань?

 

- Сподіваємось, що рекомендації Комітету ООН співпадатимуть з нашими – тобто: створити національну інтегровану систему попередження катувань, привести кримінальне законодавство у повну відповідність до вимог Конвенції, забезпечити ефективне розслідування заяв про катування. Потрібно також внести до українського законодавства положення про неприпустимість будь-яких недобровільних заяв обвинувачених, забезпечити контроль за перебуванням затриманих в органах міліції і скоротити терміни такого перебування.

Загалом же, проблема досить вивчена. Потрібна лише політична воля, аби сприйняти її з усією серйозністю

Розмову вела Галина Макаренко

Юридичний Вісник України, № 18(618), 5-11 травня 2007 року

Свобода вираження поглядів

04.05.2007
джерело: imi.org.ua

10 країн, де свобода друку погіршилася

   

Нічого не може бути простіше, ніж відібрати у суспільства свободу друку та інші громадянські свободи, як то доказує останній звіт щодо стану свободи слова, що його видав Комітет захисту журналістів(CPJ), правозахисна організація у Нью-Йорку.

Комітет захисту журналістів надрукував перелік 10 країн-ренегатів, де стан свободи преси погіршився упродовж останніх 5 років. Три країни, де справи перебувають у гіршому стані – Ефіопія, Гамбія та Демократична республіка Конго. Лідером у переліку є Ефіопія, де влада жорстоко переслідує приватну пресу, закриваючи газети та кидаючи за грати редакторів. Далі йдуть африканська країна Гамбія та Демократична республіка Конго, а також Росія та Куба.  

«Демократичний фундамент у Африці обмежений, коли йдеться про свободу друку», – каже виконавчий директор CPJ Джоел Саймон. – «Ці три африканські країни, наскільки вони є різними, заслуговували на позитивну оцінку в часи переходу до демократії, але зараз вони рухаються у зворотному напрямку у питаннях преси. Журналісти у Ефіопії, Гамбії та ДРК ув’язнюються, на них здійснюють напади, їх піддають цензурі, картина набагато більш гірша ніж та, що ми бачили декілька років тому».  

Комітет привертає увагу до того, що за цей рік стан свободи преси зазнав погіршення, і це матиме свій ефект на довгий строк.

Замикають перелік «10 країн-ренегатів» Пакистан, Єгипет, Азербайджан, Марокко та Таїланд. Усі ці країни-ренегати являють собою суміш відносно відкритих країн, де зараз вживають все більш репресивних засобів, та країн, де заборони є традиційними, де стан у якому працюють ЗМІ, значним чином погіршився. Країни, як Таїланд, Марокко вважалися лідерами у галузі свободи ЗМІ у своїх регіонах, але за п’ять останніх років ситуація погіршилася. Інші країни, як Куба, здавна були відомі, як країни де свобода друку утискалася, але останнім часом обмеження поширилися ще більше, ув’язнення, вигнання та переслідування стали широко розповсюдженими.

«Образ дій в усіх цих країнах викликає глибоке хвилювання, але швидкий регрес у країнах, де ЗМІ процвітали, показує лише, як легко можна відняти засадниче право на свободу друку», – додав Саймон. 

Влада замовчує критику, ув’язнюючи журналістів. Куба та Ефіопія є країнами, де журналістів більш за все кидали за грати упродовж останніх п’яти років. Марокко, країну, котру раніше у регіоні називали взірцем щодо дотримання свобод журналістів, зараз наближується до Тунісу, де більш за все порівняно з арабськими країнами засуджують журналістів до тюрми. Жорстокі напади на журналістів залишаються безкарними у більшості цих 10  країн. У Пакистані 8 журналістів було вбито за п’ять років, і лише у одній справі було проведено арешти за засудження винних. У Росії 11 журналістів було вбито за ці п’ять років, але жодна справа не була розкрита.  Судове переслідування стає все більш поширеним методом утиску свободи друку в більшості з цих 10 країн. У Єгипті проти журналістів було відкрито 85 кримінальних справ з 2004 по 2006. У ДРК та Азербайджані все більш випадків судового переслідування (що має на увазі кримінальну відповідальність) за наклеп. У Марокко судові процеси, що мають політичне підґрунтя, значним чином скоротили кількість відверто критичних ЗМІ.

Цензура та суворе медіа законодавство існує в більшості з цих країн. У Таїланді нова військова хунта видала вказівки, що застосовують широкомасштабну цензуру проти теле- та радіомовників. В Росії президент Путін підписав закон, що дорівнює критичне висвітлення до «екстремізму». Напади на пресу з боку влади частішають у Марокко та Єгипті.

 

1. Ефіопія. Політичний лідер: прем’єр-міністр Мелес Зенаві. Показники: кількість ув’язнень підвисилася з двох до 18. Десятки журналістів примушені втекти з країни. Лише у 2006 році влада заборонила 8 газет, примусила залишити країну двох іноземних журналістів, та заблокувала критичні веб-сайти. Ключовий факт: Лише декілька приватних газет виходять зараз друком. Усі вживають серйозну самоцензуру. 

2. Гамбія. Політичний лідер: Президент Яхія Джаммех. Показник: Редактора Дейду Хідара вбито у 2004 р. Редакція провідної газети «Independent» була жертвою підпалу, згодом закрита владою. Встановлено кримінальне переслідування за наклеп. Ключовий факт: 11 журналістів кинуто за грати у 2006 р.

3. Росія. Політичний лідер: президент Владимир Путін. Показники: Усі три загальнонаціональних телеканала зараз під державним контролем. 11 журналістів вбито за 5 років, жодної справи не розкрито. Кількість ув’язнених журналістів зросла з 1 до 3.Ключовий факт: Новий закон визначає як «екстремізм» публічну критику відносно осіб, що виконують державні обов’язки.

4. Демократична республіка Конго. Політичний лідер: президент Жозеф Кабіла. Показники: двох журналістів вбито з 2005 р. Напади стали частішими. Кількість карних процесів за наклеп – 9. Журналістів, котрих ув’язнили – 11.Ключовий факт: Лідери правозахисної організації «Журналісти у небезпеці» примушені переховуватися.

5. Куба. Політичний лідер: генерал Рауль Кастро Рус. Показники: 29 журналістів ув’язнено в 2003 році. 4 іноземних журналіста вигнали з території країни, після висвітлювання мітингу опозиції у 2005 р. Іншим 10 заборонили в’їзд до країни з часу, коли стан здоров’я Фіделя Кастро погіршився. Ключовий факт: Упродовж минулого року кількість випадків переслідування преси з боку влади помножилася.

6. Пакистан. Політичний лідер: президент Первес Мушарраф. Показники: 8 журналістів вбито за п’ять минулих років. Як найменш 15 журналістів було викрадено за цей час. Урядова служба безпеки допитує репортерів, котрі робили інтерв’ю з лідерами талібів. Ключовий факт: Є підозри, що саме управління розвід служби має відношення до цих викрадень.

7. Єгипет. Політичний лідер: президент Хосні Мубарак. Показники: Представники влади нападають на репортерів, що висвітлюють демонстрації. Редактор Реда Хелаль зник у 2003 р. Перший автор блогу засуджений до ув’язнення. У 2004 викрадено та вбито редактора Абделя Халіфа Канділя. Ключовий факт: Єгипетська організація захисту прав людини зазначає, що у період з 2004 по 2006 роки було відкрито 85 кримінальних справ проти преси.

8. Азербайджан. Політичний лідер: президент Ільхам Алієв. Показники: Редактора Ельмара Гусей нова вбито у 2005 р. Кількість кримінальних справ за наклеп зросла до 14. Ув’язнених журналістів – 5. Два провідних журналіста викрадено у 2006 році. Ключовий факт: Редактор Ейнула Фатулаєв отримав погрози, що його вб’ють, якщо він не припинить розслідування смерті Гусейнова.

9. Марокко. Політичний лідер: король Мохамед VI. Показники: Марокко наближається до Тунісу, країни, де журналістів кидають за грати більш, ніж в інших країнах в арабського світу. У Марокко трьох журналістів  засудили до ув’язнення. Влада не дає працювати трьом провідним журналістам, розпочавши судові процеси проти них, процеси мають політичне підґрунтя. Державні ЗМІ та влада закликають протестувати проти незалежної преси. Ключовий факт: Головному редактору Алі Лмрабету на 10 років заборонили займатися професією.

10. Таїланд. Політичний лідер: прем’єр-міністр Сураюд Чуланон. Показники: Нова військова хунта націоналізувала єдиний приватний телеканал та наказала радіоканалам транслювати новини, що їх підготували військові. Іноземні мовники не можуть згадувати колишнього прем’єра. Ключовий факт: Складено нову конституцію. Свободи журналістів не є гарантованими.

 

Комітет захисту журналістів, переклад ІМІ

 

Соціально-економічні права

02.06.2007 | Олексій Свєтіков , м.Луганськ
джерело: maidan.org.ua

«Не було б щастя...»

   

Наприкінці вісімдесятих – початку дев’яностих у київських «коридорах влади» легко було зустріти високопоставлених колишніх луганчан. Наприклад, у Раді Міністрів, яку до 1988 року очолював уродженець селища Родакове Олександр Ляшко, а з 2000 по 2002 роки – Вітольд Фокін, котрий до того багато років керував вуглевидобувними підприємствами Луганщини. На жаль, сьогодні прізвища подібного рівня популярності залишилися ... тільки в складі громадської організації «Луганське земляцтво» (http://www.lz.org.ua/).

Причини такої метаморфози відомі, хоча про ний і рідко говорять. Перші десять років незалежності України в регіоні домінували радикальні комуністи. Як наслідок, регіональна еліта значну частину своїх сил витрачала на боротьбу з «буржуазною» центральною владою України. Особливо цим переймалися народні депутати, обрані від Луганської області. Особисто мені досі пам’ятається перший виступ на сесії ВР в 1994 році сьогоднішнього киянина (а тоді лисичанина) Єгора Аннєнкова. З рукою в гіпсі та з революційним запалом.

Зрозуміло, що подібний радикалізм не сприяв просуванню вихідців з Луганщини в кабінети на Печерському та інших київських пагорбах.

Домінуючі політичні кольори істотно вплинули й на економіку регіону: місцева влада боролася з буржуазією, що зароджувалася, активною протидією реформам, що проводилися в ті роки в Україні. І з людьми, які накопичували в ті часи первісний капітал. Це (плюс деякі суб’єктивні фактори) привело до того, що в регіоні так і не сформувалися власні фінансово-промислові групи. На відміну від сусідніх Донецької, Дніпропетровської й Харківської областей. Звернули увагу, що в рейтингу цього року «100 самих багатих людей України» немає жодного луганчанина? І це в області, що посідає третє місце в Україні за обсягом промислового виробництва.

Природно, що при відсутності в регіоні власного великого капіталу він зазнавав перманентної економічної експансії з боку сусідніх областей.

За таких обставин управлінська еліта регіону, що не мала реальної підтримки в Києві, і до того ж не опиралася на великий капітал, змушена була гуртуватися для захисту своїх інтересів від погроз із зовні. Це стосувалося перш за все тієї частини еліти, що обиралася під час місцевих виборів, а не призначалася з Києва.

Подібні об’єктивні для формування на Луганщині впливового самоврядування фактори наприкінці 90-х доповнилися суб’єктивним фактором в особі Віктора Тихонова. Не відомо, як розвивалися б події в регіоні, якби в 1998 році той погодився із пропозицією очолити облдержадміністрацію. Але Віктор Миколайович обрав не посаду формального «хазяїна» області, а досить сумнівні в реаліях України повноваження голови обласної ради. І... став центром консолідації регіональної еліти. Насамперед – міських, селищних і сільських голів. І тих голів райдержадміністрацій, які були обрані головами райрад на виборах 1994 року й перейшли в кабінети голів РДА згідно Конституційному договору. Тому була причина: завдяки особливим відносинам з колишнім Президентом України Леонідом Кучмою голова облради Віктор Тихонов дійсно мав можливість забезпечувати (і забезпечував) інтереси територіальних громад Луганщини. І не тільки територіальних громад.

У результаті сам він став визнаним неформальним лідером області, а органи місцевого самоврядування регіону (і обласна рада – насамперед) відчули себе досить впливовими у відносинах з регіональними й місцевими органами виконавчої влади. На нашу думку, це було великим успіхом, що виділив Луганщину в ряді інших областей у цій сфері.

Проте, зовсім не це (або не тільки це) дозволило Вікторові Тихонову стати у 2003 році формальним лідером комунального руху всієї України. А, знову ж таки, особливі його відносини з Леонідом Кучмою. Плюс, інтереси останнього. Пов’язані з бажанням контролювати бурхливе співтовариство лідерів місцевого самоврядування.

16 липня 1999 року відбувся установчий з’їзд Союзу лідерів місцевої й регіональної влади України (http://www.spilkalideriv.kiev.ua/), головою Ради якого було обрано Віктора Тихонова. На той момент в Україні існували три провідні асоціації органів місцевого самоврядування: асоціація міст України, Асоціація сільських, селищних і міських рад і Українська асоціація місцевої та регіональної влади. Однак нова структура явно була в привілейованому положенні: на її з’їзді був присутній Президент, а в числі делегатів крім голів облрад і міських голів були й народні депутати. Включаючи голову профільного комітету ВР. Саме з новою структурою, очолюваною Віктором Тихоновим, 27 вересня 1999 року Президент Кучма підписав двосторонню декларацію про стратегічні принципи нового підходу держави до регіонів.

Після виборів 2002 року Віктор Миколайович перебрав на себе лідерство ще у двох об’єднаннях органів місцевого самоврядування національного рівня.

15 квітня 2002 року було створено Конгрес місцевої й регіональної влади України (http://www.alau.org.ua/congress.php/), співголовою якого (і головою палати регіонів) став Віктор Тихонов. А потім настала черга Української асоціації місцевої й регіональної влади, що існувала з 1991 року, але після виборів 2002 року «осиротіла» (колишній її президент і колишній голова Харківської облради Володимир Тягло перейшов на дипломатичну роботу). 14 червня 2002 року Президентом цієї асоціації став Віктор Миколайович.

Після обрання Тихонова президентом Української асоціації місцевої й регіональної влади й утворення Конгресу потреба в Союзі лідерів перестала бути явною, і він перестав з’являтися в новинах. Але, скоріш за усе, таки існує. І очолює його, ймовірно, все той же Віктор Тихонов (хоча устав об’єднання вимагає переобрання Ради кожні два роки).

А ось Асоціація дійсно одержала серйозний імпульс розвитку. Зросла кількісно, перетворившись у найбільше в Україні об’єднання місцевих рад – в Асоціації налічується більше 1,5 тисяч членів. І тільки Луганщина на 11.07.2003 делегувала в цю структуру 346 членів з 353 існуючих в області рад (майже усі вони набули членства на протязі одного року). Крім того, асоціація набула регіональну структуру й працездатний секретаріат, інформаційний сайт (http://www.alau.org.ua) і газету «Воля-Регіон» (видавалася з 2003 по осінь 2006 року).

У такий спосіб на протязы трьох років Віктор Тихонов став не тільки визнаним вождем керівників місцевого самоврядування Луганської області, але й формальним лідером комунального руху України. Багато років він є членом Конгресу місцевої й регіональної влади Ради Європи. А структури, які він очолює, безпосередньо займаються імплементацією Україною зобов’язань, прийнятих при ратифікації Хартії місцевого самоврядування. Більше того, Конгрес місцевої й регіональної влади України має мандат Ради Європи щодо моніторингу цього процесу. І один такий звіт навіть було підготовлено (Розвиток місцевого самоврядування в Україні: правовий моніторинг і правова політика. 2002-2003 рр. /Доповідь Моніторингової і Правової комісій Конгресу місцевих та регіональних влад України на пленарному засіданні третьої сесії Конгресу місцевих та регіональних влад України 5-го грудня 2003 р./ Наукова ідея В.М. Кампо / За заг. ред. В.М. Тихонова. – К., 2003. – 70 с.).

Підкреслимо, що особисті погляди Віктора Тихонова щодо розвитку місцевого самоврядування в Україні, які він регулярно озвучував, на нашу думку, відповідають духу Хартії. Принаймні такі тези, як скасування повноважень держадміністрацій по формування бюджетів і планів соціально-економічного розвитку регіонів і районів, створення виконавчих органів районних і обласних рад, проведення адміністративно-територіальної реформи для забезпечення достатнього рівня життєздатності територіальних громад, здійснення бюджетної реформи для більшої незалежності місцевих бюджетів від державного тощо.

На жаль, це не стосується ряду ідей, прихильником яких Віктор Тихонов став уже після 2004 року (див. напр., «Маніфест федералізму»). Не можна погодитися, що ідеї «федералізації» нібито виникають із Хартії місцевого самоврядування. Та й сам Тихонов зовсім недавно (але при Кучмі) говорив (Доповідь Голови Національної Ради Спілки лідерів, голови Луганської обласної ради В. М. Тихонова, на Раді Регіонів при Президенті України 24 грудня 1999 року) про «значне збільшення унітарності державного устрою» у випадку розумної регіональної політики. Та й принцип «посилення регіонів» не має нічого спільного із принципами субсидіарності та вимогою щодо збільшення територіальних громад заради забезпечення їхньої життєздатності. На нашу думку, всі ці нові ідеї більше спрямовані на те, що б де-юре забезпечити те, що в часи Кучми в регіональної еліти було де-факто. Тобто необмежену владу в регіоні.

Зазначимо, що крім Тихонова значну роль у поширені права самоврядування на Луганщині відіграв колишніх мер Алчевська Микола Кириченко. Саме він очолював Луганське регіональне відділення Асоціації міст України до 2006 року. І саме Алчевськ у ті часи був добре відомий у муніципальному русі Україні великою кількістю досягнень у сфері розвитку місцевого самоврядування. Насамперед – застосування різноманітних форм безпосереднього самоврядування.

Сьогодні, на наш погляд, значну роль у розвитку самоврядування на Луганщині відіграє міський голова Луганська (і, одночасно, новий голова правління Луганського регіонального відділення Асоціації міст України) Сергій Кравченко. За рік роботи його команда чимало зробила для вдосконалювання системи місцевого самоврядування в обласному центрі. Наприклад, з міськвиконкому в районні ради міста була передана частина повноважень у наданні послуг населенню (ЖКГ, освіта тощо). Було зроблено і те, про що багато говорили попередні адміністрації обласного центра: укладені угоди із приватними фірмами про надання житлово-комунальних послуг, прийнятий устав територіальної громади, розроблена стратегія розвитку міста, сформована громадська рада (яку тут назвали громадською комісією). Істотно більше, ніж раніше, проводиться громадських слухань та інших акцій безпосереднього самоврядування громади.

Один з висновків нашого моніторингу: ситуація із впровадженням європейських стандартів місцевого самоврядування в Луганській області краща, ніж у середньому по Україні. Це не означає, що тут немає проблем. Вони є. Їх багато. Але більша частина їх – це не специфічні проблеми регіону, а похідні загальнонаціональних проблем.

Але про це – у наступному узагальненні нашого моніторингу. 
Право на охорону здоров’я

25.04.2007 | Інна Сухорукова

Сучасне дикунство чи не сприйняття всього нового в медицині (оновлено)

   

За повідомлення Медіа групи «Объектив» (http://www.objectiv.tv/140407/1685.html) Ленінський суд Харкова виніс вирок у безпрецедентній для України справі: незаконної трансплантації людських тканин. Операцію із вживляння плаценти людині, харківський медик провів менше, ніж за півгодини в кімнаті для маніпуляцій п’ятого родильного будинку

За його словами, – це процедура нескладна. Але результати можуть бути дуже корисними для пацієнта: оздоровлення організму, омолодження й навіть зниження рівня цукру в крові. Правоохоронці затримали медика, який провів незаконну операцію. Прокуратура порушила кримінальну справу. Ленінський районний суд визнав лікаря винним. Подібні справи ще не розглядалися в нашій країні.

Інформацію про незаконні операції з використанням людських тканин співробітники Управління СБУ в Харківській області одержали в середині минулого долі. Разом з міліцією встановили, що один з працівників кафедри акушерства й гінекології  Харківського медичного університету робить незаконні операції по трансплантації препаратів плаценти.

Безпрецедентне для України справа закінчилася обвинувачувальним вироком. Згідно з частиною першої сто сорок третьої статті кримінального кодексу України – порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини. (http://www.objectiv.tv/140407/1685.html)

Повідомлення засобів масової інформації про вирок Ленінського районного суду м.Харкова в цій справі, м’яко кажучи, є дивними. Недарма журналісти називають і сам процес, і вирок безпрецедентним. Харківський лікар отримав три роки умовно, і тільки враховуючи його пенсійний вік, перебування в місцях позбавлення  волі йому замінили на штраф. І всі це за нібито не законну трансплантацію людських тканин.

До того ж, лікаря ще й звинуватили в проведенні незаконного експерименту над людиною.

Дуже хотілося б побачити заяву потерпілого. Адже, зазвичай ті 25-30 років, протягом яких харківські науковці НДІ кріомедицини й кріобіології роблять такі підсадження плаценти, ця процедура вже давно втратила ознаки експерименту, як і ознаки інновації.

Вирок безпрецедентний ще й тому, що багато років працюючи в галузі захисту пацієнтів і лікарів, мі ще не бачили суднового розгляду з відповідним покаранням за найбрутальніші помилки лікарів, навіть, у тому випадку, коли внаслідок цих помилок пацієнт помер. А вже випадки неуважності лікарів, відмови оказати медичну допомогу безкоштовно взагалі не привертають уваги правоохоронних органів. Найсуворіша міра, яка може бути застосована до недбалих медиків – це звільнення з роботи. А зазвичай їх після бурхливих суперечок правозахисників, юристів, родичів загиблого пацієнта з медичним начальством всі завершується суворою (або не дуже) доганою

Дуже рідко після довгих судових позовів, родичам постраждалих пацієнтів, суд може призначити невеличку грошову компенсацію. Але доказати, що пацієнта заразили, наприклад, гепатитом під година операції, або застосували невідповідний наркоз дуже важко, а найчастіше – неможливо.

Наша медицина – найбезвідповідальніша державна система, про що ми пишемо, звертаємося до всіх і вся – але марно. І внаслідок неуваги до проблем пацієнтів, як зворотній бік цієї проблеми, зросла хвиля насильств проти лікарів. Тепер вже волають медики, вимагаючи додаткового захисту лікарів з допомогою міліції.

І ось такий вирок… Всі живі, маніпуляція (бо назвати операцією підсадку плаценти не назвеш) – доволі часто зустрічається в практиці лікарів різних спеціальностей: і ендокринологів, і психіатрів, і офтальмологів. Декому з хворих допомагає, декому – ні, але відмовлятися від цього методу лікування не варто.

На наших очах відомо, що співробітники НДІ кріобіології, разом з нейрохірургами обласної клінічної лікарні врятували життя військовослужбовцю, який був важко поранений при виконанні службових обов’язків, зробивши йому підсадку стовбурових клітин

Харківська медицина, як і взагалі медицина всієї України, потерпає від нестачі коштів, від мізерної зарплатні лікарів. За останніми даними міського управління охорони здоров’я на відвідування поліклініки одного хворого виділяється 7 копійок! Високотехнологічні розробки інституту кріобіології чи не єдине, що залишилося від могутньої науково-дослідної бази медичних інститутів та харківської наукової медичної школи. Можливо, ще медико-генетичний центр та інститут мікробіології ім. Мечникова.

І ось останнім часом, навколо кріобіологічних досліджень почалася дуже підозріла метушня, яка, на превеликий жаль, наводить на думку, що хтось з високих медичних чиновників бажає «прибрати до рук» не тільки високотехнологічну галузь медицини, а й високодохідну галузь. От і відбувається дивні події: то академіка Української академії наук, високошанованого В.І.Грищенка – організатора і директора НДІ кріобіології і кріомедицини звинувачують в злочинах, пов’язаних із використанням стовбурових клітин, то некомпетентні особи, але з неймовірною пробивною силою, повідомляють всю Європу про крадіжки новонароджених, навмисному убивстві малюків, щоб забрати у цих новонароджених якісь органи і тканини. На думку цих осіб, для використання в дослідах над людьми! І, на жаль, журналісти з радістю друкують і передруковують цю «інформацію», ні на хвилину не замислюючись, що органи немовлят не можуть бути пересадженими дорослій людині, або навіть, дітям певного віку. Ми що живемо серед племені Мумбу-Юмбу, ми віримо шаманам, які виють в наших засобах масової інформації?

І хіба наші журналісти не знають, що вихідного (тобто абортивного) матеріалу, на жаль, в нашій країні більш ніж достатньо для виготовлення препаратів для біологічної стимуляції. І, до речі, для багатьох пацієнтів ці препарати просто необхідні.

Що стосується даного випадку, то згідно з Законом України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» плацента взагалі не є органом( ст.19) і не підпадає під дію статей 22, 23 цього закону. Так, стаття 19 цього закону встановлює, що «Фетальні матеріали для трансплантації можуть надавати акредитовані  в установленому порядку заклади охорони здоров’я, які проводять операції штучного переривання вагітності (аборти) з дотриманням умов і порядку проведення таких операцій, встановлених законодавством України.

Фетальні матеріали надаються за згодою жінки, яка прийняла остаточне рішення щодо штучного переривання вагітності (аборту), та за умови збереження конфіденційної інформації про неї.

На осіб, фетальні матеріали яких надані для трансплантації, не поширюються норми частини другої та третьої ст.22 і ст.23 цього Закону».

За ст. 22 цього закону донор, який надає згоду на взяття гомотрансплантанту має засвідчити це в письмовому вигляді і може відмовитися від своєї згоди у будь-який час. А ст.23 передбачає соціальний захист донора чи членів його сім’ї, але ці норми також не розповсюджуються на випадки використання плаценти.

Отже, до історії засудження харківського лікаря не можна застосувати ні одної із норм Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини».

Якщо в нашому суспільстві переможе саме таке ставлення до нових методик використання досягнень біологічної науки в медицині, до розробки передових методів лікування і взагалі розвитку медичної науки, то Україна ризикує повторити помилки Радянського Союзу, коли кібернетика і генетика вважалися лженауками. От і відстали всі держави колишнього Союзу від всього цивілізованого світу на десятиріччя, а може і століття…

Коментар "ПЛ":  Попри серйозний опір консерваторів, Європарламент дозволив використовувати людський матеріал у галузі охорони здоров‘я. При цьому депутати відхилили так звані "етичні поправки", згідно з якими, видавати дозвіл на лікування методами біоінженерії мав би єдиний для всієї Європи орган. Втім, парламент урахував побажання правозахисників і заборонив лікарям використовувати ембріони. Натомість дозволено отримувати стовбурові клітини з навколоплідної рідини вагітних жінок. Методи біоінженерії можуть допомогти при лікуванні опіків шкіри, хвороби Альцгеймера, раку, діабету та травм спинного мозку. Проте етичний аспект використання зародкових клітин у медицині створив цій науці скандальну репутацію. У багатьох країнах такі розробки перетворилися на предмет політичних дискусій.

 

Ольга Гончарова

26.04.2007

 

Права дітей

03.05.2007 | Георгій Кобзар

І знову діти на Майдані

   

Про факти організованого вивозу луганських дітей на Майдан для участи в акціях на підтримку коаліції повідомляють луганські правозахисники.

Так, за словами Ольги Михайлівни М., поїздки учнів луганського СПТУ № 45 в Київ організовує особа з керівництва кам’янобрідської районної в м. Луганську профспілки освіти і науки. Групи формуються з учнів старших курсів (16 років). Виїзд проводиться щоденно. Їдуть під наглядом вчителів того ж 45-го ПТУ. За одноденну поїздку пропонується 130 грн. Вже вишикувалась «шалена черга бажаючих як серед учнів, так і серед педагогів».

Схожа інформація поступає також і з інших міст Луганської області. Принаймні знайомі з Краснодону, Свєрдловська та Антрациту розповідають, що з цих міст також щоденно відправляються автобуси до столиці з «протестантами». Не всі, але багато хто з них є неповнолітніми.

Права жінок

14.05.2007

Ні намаганням Уряду Януковича скасувати пільги для працюючих вагітних жінок

   

Президенту України В.А.Ющенку,

Голові Верховної Ради України О.О.Морозу,

Прем’єр-міністру України В.Ф.Януковичу,

Міністру України у справах сім’ї, молоді та спорту В.П.Коржу,

Міністру праці та соціальної політики України М.М. Папієву,

Генеральному прокурору України   С.М. Піскуну,

Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини Н.І.Карпачовій,

Народним депутатам України V скликання,

Національному кореспонденту Міжнародної організації праці в Україні В.І. Костриці,

Координатору програми рівних можливостей Програми розвитку ООН в Україні Л.С. Кобилянській.

Заява Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда – Україна» проти позиції Уряду щодо звільнення з роботи вагітних жінок

 

Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда – Україна» виступає проти пропозицій Уряду України внести зміни до Кодексу законів про працю з тим, щоби дати можливість роботодавцю звільняти вагітних працюючих жінок з роботи.

Мова йде про статтю 184 Кодексу Законів про працю «Гарантії при прийнятті на роботу і заборона звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей», відповідно до якої «звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов’язковим працевлаштуванням»

Запропонувавши норму щодо звільнення вагітних жінок з роботи, Уряд тим самим порушує права жінок, а також діє всупереч взятим на себе Україною зобов’язанням при ратифікації низки міжнародних документів з прав людини, в тому числі Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, яка пропонує державам застосовувати механізми позитивної дискримінації задля захисту та забезпечення прав жінок (стаття 4). Крім того такий крок суперечить Конституції України, стаття 22 якої забороняє вводити норми, які погіршують або зменшують рівень правового захисту різних категорій населення, звужують зміст та обсяг існуючих прав і свобод.

Позиція жінок на ринку праці України є гіршою, порівняно з позицією чоловіків. Роботодавці, особливо приватні, вимагають від жінок брати зобов’язання не вагітніти або навіть не заводити родину. При встановленні факту вагітності жінок, їх звільняють з роботи без пояснень та компенсацій. Така розповсюджена, але латентна практика є прямою дискримінацією жінок, особливо молодих.

 При такій фактично існуючій системі, отримання так званих «законних» підстав для звільнення вагітних жінок призведе до погіршення ситуації з їх працевлаштуванням, а це означає, що і з рівнем матеріального добробуту їх самих, їхніх родин, дітей, яких вони виховують.

Натяки на недисциплінованість вагітних жінок, які мають звільнятися на загальних засадах є ширмою. Статистика з цього приводу не ведеться. Але добре відомо, що жінки тримаються за свою роботу, і факти порушення з їх боку виробничої дисципліни є поодинокими, які не вимагають для реагування на них таких кардинальних законодавчих змін.

Нескладно прогнозувати, що запропоновані Урядом зміни призведуть до значного погіршення ситуації з працевлаштуванням жінок, ще більшим порушенням їх прав. Крім того, такі зміни суперечать деклараціям про підтримку сім’ї, демографічну політику, спрямовану на збільшення населення України, деклараціям про пріоритетність прав людини для нинішніх урядовців.

Внесення таких важливих змін в законодавство України, які стосуються великої частини населення України без попереднього обговорення з громадськими організаціями, експертами в галузі прав людини, гендерної політики, трудового законодавства є яскравим прикладом закритості та непрозорості в діяльності урядових структур України, ігноруванні думки громадськості, а головне - ігноруванні прав та законних інтересів працюючих громадян України.

Ми вимагаємо від Уряду України, Міністерства соціальної політики та праці зокрема, відмовитися від ідеї щодо внесення змін до Кодексу законів про працю, які погіршують становище жінок на ринку праці.

Замість цього вимагаємо здійснення жорстокого контролю за працедавцями в частині припинення дискримінації жінок та інших груп населення на ринку праці, вирішення проблем з дискримінаційними оголошеннями про працевлаштування, які містять в собі вимоги щодо обмеження за статтю або віком, що суперечить законам України, діяльності по формуванню та реалізації реальної соціальної політики.

Замість скасування пільг для вагітних жінок – скасуємо пільги для чиновників та депутатів!

 

 

Президент Центру «Ла Страда-Україна»,

народний депутат України  К.Б. Левченко

 

11 травня 2007 р.

Жертви політичних репресій

12.05.2007 | Галя Койнаш

Якщо не зараз, то ніколи ...

   

До дев’яностої річниці Жовтневого перевороту  цілком передбачуваний черговий сплеск інтересу в ЗМІ неоднозначна позиція кремлівської влади і всілякі мітинги за участю  в основному людей похилого віку  в багатьох містах колишнього Радянського Союзу. 

Є, звичайно, й інша річниця. Але вона для багатьох, мабуть, занадто особиста, хвороблива, та й для тих, хто печеться про рейтинги, незручна.

Ті з нас, однак, у кого немає ні могил, ні фотографій, а тільки законом установлене право ознайомитися з пожовтілою «Справою» НКВД, ту «доленосну» дату звикли відзначати тільки скорботним мовчанням. 

Пройшло 70 років з початку хвилі арештів, судилищ і розстрілів, що історики називають Великим Терором. У країнах колишнього Союзу, щоправда, довго ще можна буде обходитися без назв – Тридцять Сьомий, і все ясно.

Дуже багато написано на тему Великого Терору, у тому числі, і в недавно виданих тезах «Меморіалу»  (http://khpg.org/index.php?id=1175772127) . Мені нема чогось додати. Не знайду ні мудрих слів, ні розумних пояснень.

У мене,  власне, нічого немає, крім потреби сформулювати питання, що не дають мені спокою. Таких питань багато. Вони в основному сугубо особистого плану, але один, мабуть, набагато ширше.

В Україні, Росії й інших країнах, по яких прокотилися хвилі збожеволілої ненависті і різанини,  лежать останки наших дідів у незнайдених чи просто нічим непозначених місцях поховань. 

Чи не час нам усерйоз думати, у цьому просоченому страшними річницями 2007-м році, про увічнення пам’яті всіх безвинних жертв?  Чи не час нам відшукати всі місця, де лежать останки наших батьків і дідів, ушанувати їхню пам’ять?

На сайті українського товариства «Меморіал» (www.memorial.kiev.ua) ставлять запитання: чи потрібно шукати правду?  Результат мало кого здивує – усі одностайні, що треба. Але чому ми, українці, так мало робимо для цього пошуку правди? Чому недавно створений Інститут Національної Пам’яті ніяк не почнуть підтримувати, як слід?

У своїй книзі про звільнення з Освенцима «Якщо не зараз, то коли?»  Примо Леві пише:

Людина входить у свій будинок, вішає свій одяг і свої спогади. А ти де вішаєш свої спогади, Мендел, син Нахмана?

А де ми будемо вішати свої спогади, якщо упокоримося зі зручним забуттям?

Украй важливо, на мій погляд, щоб ми усі об’єднали зусилля в пошуках правди, щоб ми усі брали участь у роботі по-справжньому народного Інституту Національної Пам’яті.  Це і наведення ладу у наявних меморіальних заповідниках, і пошуки поховань.  Це може бути і просвітницька робота, і лобіювання, і пошуки фінансування для дійових заходів щодо увічнення пам’яті всіх убитих. 

Способів багато, а з часом не так щедро. 

Якщо не зараз, то ніколи…

Жертви політичних репресій

20.05.2007
джерело: www.unian.net

Україна вшанувала пам’ять жертв сталінського режиму.

   

Президент України Віктор Ющенко планує підписати указ про день вшанування жертв комуністичного режиму. Про це він сказав під час виступу на церемонії вшанування пам’яті жертв сталінського режиму на території Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили».

Як передає кореспондент УНІАН, Президент України розповів, що в указі буде визначена дата – третя неділя травня. Він пообіцяв, що такий указ буде підписано найближчими днями.

Глава держави наголосив, що не розуміє, чому до сьогоднішнього дня вільному народу, нації дехто намагається заборонити говорити про жертви політичних репресій, голодомору. „Чому ми так мало знаємо правди про комуністичний, тоталітарний режим? Бо я переконаний, що дуже багатьом політичним гравцям та історична правда буде колоти очі, оскільки з такою політичною історією їм не має місця в сьогоднішньому політичному житті, немає жодної політичної перспективи”, - сказав він.

Говорячи про жертви Биковні, В. Ющенко підкреслив, що він не виходить з якоїсь політичної доцільності. „Я перш за все виходжу з нашої християнської моралі”, - наголосив він, додавши, що українці обов’язково докопаються до історичної правди.

Президент приділив увагу необхідності добудови повноцінного національного заповідника в Биковнянському лісі, його належного фінансування, формування спостережної ради. В.Ющенко пообіцяв, що заповідник буде добудований. Водночас, він зауважив, що на політичному рівні важко даються рішення про створення заповідника: „ми його створюємо роками і воно постійно, постійно торпедується, постійно є бажання привести нас до забуття, зробити так щоб наші діти, наші правнуки не знали цієї події. Точно такі події відбуваються і коло великого голоду, точно такі події відбуваються і коло жертв колективізації, точно такі події стосуються 20-х років”, - сказав В.Ющенко, висловивши жаль, що ми живемо ще в такий час, коли нація не може відповісти на запитання скільки вона втратила людей в 20-30 роках, а також у воєнні та післявоєнні роках.

„Ми говоримо про це не для того, щоб роз’ятрить серце, я переконаний, що говорити про майбутнє життя можна тільки через призму правди, якою б вона не була”, - сказав він

Він подякував всім, хто кожного травня приходить вшановувати пам’ять жертв комуністичних репресій. Він підкреслив, що приходити сюди потрібно, щоб пам’ятати історію, і як наслідок не повторити її помилок, по-друге, для влади і політичного порядку: „щоб нам не здавалось за байдуже, які дебати сьогодні ідуть у владі, що це не стосується нас, нашого життя, що це є другорядне, жила б економіка, рухались ділові справи. Політика нас не чіпає. Насправді, коли ми забуваємо говорити про політику, політика починає говорити про нас і вирішувати наші долі і тоді десятки, сотні тисяч людей несуть цю тяжку історичну плату, безвинно”.

„Хотів би сказати, звертаючись до кожного з вас, надзвичайно важливо, говорячи про минулу історію, усвідомлювати для чого ви це робите – я переконаний, що із тих 120 тисяч (розстріляних в Биковнянському лісі - УНІАН) жодної винної людини в цьому піску не зарито. Сьогодні жодна людина, яка дізнається про Биковнянську трагедію не може пояснити своїм онукам, чому тут був розстріляний, закопаний їхній дід чи їхня бабуся – не було цієї причини...”, - наголосив Президент, - що тодішній владі не подобалось, що хтось був священиком чи просто українцем. „Головним винуватцем цієї трагедії була, безумовно, влада – був той політичний порядок, який був у той час”, - сказав глава держави.

На завершення Президент оголосив Хвилину мовчання.

Вісті з пострадянських країн

08.05.2007
джерело: 5tv.com.ua

За підрахунками правозахисників, в Росії існує понад сімдесят тисяч скінхедів

   

За останні два роки їх стало на двадцять тисяч більше. Такі дані наводить Олександр Брод, голова Московського бюро з прав людини, яке опікується переважно проблемами боротьби з фашизмом та ксенофобією.

Юрист наголосив, що ці цифри є лише оціночними. Водночас голова прес-центру російського МВС Олег Єльников заявив, що міністерство не має достовірних даних про кількість скінхедів у країні, оскільки цей рух не лише не оформлений юридично, а й немає ані структури, ані лідерів. Тому міліція бореться виключно з окремим правопорушеннями, а не з організованим угрупованням. За словами Єльникова, чимало скінхедів – неповнолітні, і тому їх не можна затримувати за дрібні правопорушення. А от правозахисники переконані – російська держава значною мірою потурає збільшенню кількості скінхедів та посиленню ксенофобії у суспільстві. Попри це від початку 2007-го року російські суди винесли 21 обвинувальний вирок за злочини на ґрунті національної ненависті, Олександр Брод переконаний – у Західній Європі реакція на такі злочини швидша та адекватніша.

Бюлетень "Права Людини", 2007, №13

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори