пошук  
№04
2001

Свобода Висловлювань і Приватність

СВіП в Україні

04.12.2001 | Євген Захаров

Свобода вираження поглядів в Україні в 2001 р.

   

Передмова

Увазі читача пропонується звіт Харківської правозахисної групи про результати моніторингу інформаційних конфліктів у 2001 р. Моніторинг проводився на підставі отриманої нами офіційної інформації, аналізу українського законодавства, судової й адміністративної практики, досвіду роботи ХПГ по наданню допомоги журналістам і ЗМІ, чиї права порушувалися, повідомлень кореспондентів періодичних видань ХПГ "Права людини" і "Свобода висловлювань" про порушення в інформаційній сфері України, повідомлень і періодичних видань інших неурядових організацій України, що опікуються захистом свободи слова (Програма правового захисту та освіти ЗМІ IREX ПроМедіа, Інститут масової інформації, Європейський інститут ЗМІ, Кримський Центр незалежних політичних дослідників і журналістів, Полтавський обласний медіа-клуб та інші), і публікацій у пресі. Огляд цих джерел інформації приведений у доповненні до звіту, виданому окремою книгою "Огляд повідомлень про конфлікти в інформаційній сфері України (2001 г)".

Ми щиро вдячні всім колегам, що збирають і поширюють інформацію про стан свободи вираження поглядів в Україні.

•  Загальні зауваження

У відповідності зі статтею 10 Європейської конвенції захисту прав людини й основних свобод право на свободу вираження поглядів включає "свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів". Таким чином, стаття 10 захищає одночасно свободу думок, свободу слова і свободу інформації. Очевидно, право на свободу вираження поглядів має багато аспектів. У даному звіті наведена спроба аналізу і класифікації інформаційних конфліктів в Україні в 2001 р. При цьому багато в чому використаний підхід, запропонований Фондом захисту гласності (Росія, Москва).

У 2001 р. нами було зафіксовано 315 конфліктів, у тому числі 172 конфлікти, у яких, на наш погляд, порушувалася свобода вираження поглядів, і 143 конфлікти, у яких журналісти і/чи ЗМІ обвинувачувалися в порушеннях законодавства (одним з основних джерел були дані Програми правової захисту та освіти ЗМІ IREX ПроМедіа про 98 конфліктів в інформаційній сфері). У 6 випадках журналісти і/чи ЗМІ відносяться і до потерпілих, і до порушників. На наш погляд, ці дані ніяк не можна вважати вичерпними: насправді конфліктів було набагато більше. Але багато з них з різних причин не попадають до публічної сфери. Зокрема, судова статистика не обліковує окремо судові процеси за участю журналістів і/чи ЗМІ в якості однієї зі сторін, і про численні судові процеси стає відомо пост фактум. Наприклад, у поле зору суспільства потрапило лише кілька кримінальних справ про наклеп (стаття 125 КК України в редакції 1961 р.), тоді як за даними Міністерства юстиції в 1998-2000 р.р. і перші 6 місяців 2001 р. за наклеп засуджено 372 чоловік, у тому числі 8 осіб були позбавлені волі.

Слід зазначити, що друковані ЗМІ значно більш конфліктні, ніж ЗМІ електронні: останні були учасниками всього 29 конфліктів (не враховуючи злочинних зазіхань на журналістів і ЗМІ), причому 10 з них пов’язані з ліцензуванням, а інші майже цілком відносяться до Національної телерадіокомпанії України, що одержала чимало обґрунтованих, на наш погляд, цивільних позовів, та радіо "Свобода", ретрансляція передач якого в минулому році була блокована в деяких областях. У цілому ж електронні ЗМІ (крім Інтернет-видань) набагато більш слухняні і дисципліновані, ніж газети, що пов’язано з їхньою більшою залежністю від власників і від органів влади і більшим ступенем контролю за їх роботою.

З ким же виникають конфлікти у журналістів і ЗМІ? Найбільш напружені їх відносини з органами влади, насамперед виконавчої. Саме органи виконавчої влади найчастіше порушують свободу вираження поглядів, вони ж частіше висувають претензії до журналістів і ЗМІ (62.5% від загальної кількості конфліктів, не враховуючи злочинні зазіхання на журналістів і ЗМІ, в підрахунках до органів виконавчої влади віднесені також органи прокуратури і СБУ). На другому місці – приватні особи (10.1%), на третьому – депутати різних рівнів (8.9%), далі йдуть – адміністрація ЗМІ (4.8%), представники опозиції і бізнесу (по 4.4%), партії (2.9%) і судді (2%).

Розподіл конфліктів по регіонах України представлений в табл.1.

Табл. 1

№ п/п Назва регіону Число конфліктів
1 Київ 87
2 Одеса 32
3 Луганськ 21
4 Полтава 19
5 АРК 14
6 Донецьк 14
7 Львів 13
8 Запоріжжя 11
9 Миколаїв 11
10 Дніпропетровськ 10
11 Харків 9
12 Херсон 8
13 Суми 7
14 Черкаси 7
15 Луцьк 6
16 Кіровоград 6
17 Севастополь 5
18 Тернопіль 5
19 Вінниця 4
20 Закарпаття 3
21 Рівне 3
22 Чернівці 3
23 Івано-Франківськ 3
24 Хмельницький 3
25 Житомир 2
26 Чернігів 2
27 Київська область 1


Абсолютним рекордсменом по числу конфліктів є столиця, це легко пояснити тим, що саме в Києві зосереджені телерадіокомпанії, що вищають на всю Україну, левова більшість всеукраїнських друкованих видань, більша частина опозиційних газет і т.д. Значна кількість конфліктів в Одесі пов’язана з великою кількістю позовів до ЗМІ про захист честі і гідності, торік відбулося 20 судових процесів. Багато які з цих позовів виникли ще як наслідок боротьби за посаду губернатора між Едуардом Гурвіцем і Русланом Боделаном. Аналогічна причина – політична боротьба, пов’язана зі зняттям колишнього луганського мера Анатолія Ягофєрова – пояснює зростання числа конфліктів у Луганську. Зростання напруги у взаєминах між полтавською владою і декількома ЗМІ, пов’язане із загостренням протистояння між Президентом і опозицією. Саме в Полтавській області були обрані народними депутатами України кілька відомих опозиціонерів, такі, як Григорій Омельченко, Анатолій Єрмак та інші, тому опозиційні ЗМІ тут змогли зберегтися.

Розподіл кількості конфліктів у часі не відрізняється великими піками і западинами. Деяке збільшення кількості конфліктів у лютому-квітні пов’язане по-перше, з діями опозиції і відповідними ударами влади, зокрема, події 9 березня стали джерелами декількох конфліктів, а по-друге – з проведенням конкурсу ліцензування каналів і частот.


•  Порушення свободи вираження поглядів

У 2001 році було зафіксовано 172 конфлікти, що відбулися внаслідок порушення свободи вираження поглядів. У табл. 2 наведений розподіл конфліктів за типами порушень. Сума в стовпці 3 перевищує 100%, оскільки багато які конфлікти можна віднести до декількох типів порушень одночасно.

Табл. 2

Типи порушень Кількість %
Злочинні зазіхання на журналістів і ЗМІ 77 44.8
Переслідування з політичних мотивів 39 22.7
Перешкоджання виробництву і поширенню ЗМІ 28 16.3
Втручання в професійну діяльність журналістів і редакцій 28 16.3
Обмеження доступу до інформації 14 8.1
Судові процеси, у яких журналісти/ЗМІ були позивачами 14 8.1

Звертає на себе увагу невелике число повідомлень про обмеження доступу до інформації, причому всі вони стосуються обмеження права на відвідування і присутність в органах державної влади (не пускали представників преси на свої засідання депутати Луганської і Харцизької міської, Кіровоградської і Миколаївської обласної рад, вкрай ускладнена процедура проходження журналістів у приміщення Луганської, Полтавської і Рівненської облдержадміністрацій і т.д.). Повідомлень про обмеження, зв’язаних з акредитацією, про необґрунтовані відмови в наданні інформації й обмеженні права на доступ до відкритих документів не було зовсім. Залишається припустити, що або українські журналісти вкрай недопитливі і не запитують про те, про що запитувати не прийняте (ну, наприклад, куди подінеться вилучений на митниці контрабандний товар), або не хочуть афішувати відмову і конфліктувати через це, маючи надію в майбутньому все-таки одержувати потрібну інформацію.

Майже нічого не було чути і про судові позови журналістів і ЗМІ з метою захистити свої порушені права, хоча приводів для цього було вдосталь. Це свідчить про те, що в журналістів практично відсутнє бажання боротися за свої права на правовому рівні, вони віддають перевагу влаштовуванню публічних акцій, голосних й іноді істеричних, а іноді таких, що тільки імітують боротьбу за свободу слова. Та й у тих 13 зафіксованих випадках звернення до суду найчастіше це трапилось тому, що, як говориться, відступати було нікуди: чотири позови було подано телерадіокомпаніями, яким відмовили у видачі ліцензії, шість позовів були пов’язані з незаконним звільненням з роботи, один – з незаконними діями працівників міліції. Тому підкреслимо важливість прецеденту, створеного газетою "Мелитопольские известия": вона виграла позов про захист ділової репутації до міського голови Віктора Сичова у зв’язку з його заявою, що газета нібито відмивала гроші в ході передвиборної кампанії 1998 р.


•  1. Злочинні зазіхання на журналістів і ЗМІ

Кількість злочинних зазіхань на журналістів і редакції ЗМІ істотно зросла порівняно з 2000 р. И хоча більша частина нападів на журналістів, очевидно, не пов’язана з їхньою професійною діяльністю, таке збільшення злочинів проти журналістів насторожує. Суспільство як би привчається до замахів на життя журналістів як до чогось цілком звичного. Зауважимо, що нами зафіксовані далеко не всі подібні інциденти: у середині вересня зам. начальника слідчого управління МВС Віктор Захаров говорив, що з 99 злочинів, скоєних проти журналістів у поточному році, розкрито 60.

Зросла і кількість загиблих журналістів. Якщо протягом 1996-2000 р. було вбито сім журналістів і четверо вмерли через нанесення тяжких тілесних ушкоджень, то в 2001 р. загинуло шість чоловік – Ігор Александров, Олег Бреус, Юрій Гончар, Анатолій Коваленко, Віктор Овсієнко, Олег Черняк. Очевидно, тільки смерть Ігоря Александрова прямо пов’язана з його роботою журналістом.

Звертає на себе увагу збільшення в порівнянні з 2000 роком кількості нападів на офіси редакцій ЗМІ – зафіксовано шість таких випадків ("Товариш", "Європа-Центр", "Панорама Севастополя", "Людина і світ", "Антена", "Цілком відверто"). Але впевнено говорити про політичне підґрунтя цих нападів підстав немає.

Деякі напади на журналістів, можливо, були викликані політичними причинами, втім, ні прямих, ні опосередкованих переконливих доказів немає. Однак сумніви залишаються, оскільки самі журналісти і їхні редакції пов’язують напади зі своєю професійною діяльністю. Мова йде про дорожньо-транспортний випадок з редактором газети "Інформаційний бюлетень" Тамарою Просяник, напади на черкаську журналістку Валентину Васильченко, журналістку "Голосу України" Людмилу Коханец (невідомий підкараулив її в під’їзді власного будинку і схопив за горло зі словами "тебе більше нічого не повинно цікавити в цій справі" – журналістка висвітлювала "справу Гонгадзе"), тернопільського журналіста і публіциста Ярослава Демидася, директора луцької корпорації "Аверс" Олега Величко (один з тих, що нападали, сказав йому: "Як ти нас дістав!"), кореспондента кіровоградської "Вечірньої газети" Юрія Мативоса, спробі вибуху у квартирі директора телекомпанії "Одеса Плюс" Михайла Коломея й деякі інші злочини проти журналістів.

Інциденти з десятьма журналістами, на наш погляд, пов’язані з їхньою професійною діяльністю, і повинні бути віднесені до переслідувань з політичних мотивів.


•  2. Переслідування з політичних мотивів

До цього розділу ми відносимо всі конфлікти в інформаційній сфері, що мають виразне політичне забарвлення, щодо яких мається достатньо, на наш погляд, підстав вважати, що ці конфлікти пов’язані з порушеннями свободи вираження поглядів, ініційованими органами влади і місцевого самоврядування.

Такими є, на нашу думку, побиття, залякування та інші "заходи впливу" у відношенні журналістів, залучених у протистояння різних політичних сил, або тих, хто намагається інформувати суспільство про зловживання посадових осіб, про відношення опозиції до того, що відбувається в країні і т.д. Так, був побитий співробітник дніпропетровської опозиційної газети "Лица" Ігор Марков – автор ряду критичних статей стосовно голови обласної держадміністрації Миколи Швеця. Напередодні біля Маркова зупинилася машина, і незнайомий чоловік сказав: "Забагато пишеш". Павлоградський журналіст Валерій Лебедик, що протягом багатьох років висвітлює корупцію в Дніпропетровській області в газеті "Слово ветерана" і "Дніпровська правда", двічі звертався до Президента Леоніда Кучми зі скаргою на те, що йому і його родині погрожують розправою працівники прокуратури м. Павлограда. Раніше Лебедик звертався до Генерального прокурора Михайла Потебенька, але відповіді так і не одержав. У грудні 2000 року журналіст був побитий невідомими. А двадцять четвертого травня спалахнув його будинок – після всіх скарг. Мукачівському журналісту Степану Сикорі, власному кореспонденту закарпатської газети "Старий замок", дошкуляли анонімними телефонними дзвінками. Невідомі пропонували журналісту "угамуватися" і припинити публікацію журналістських розслідувань і викривальних критичних матеріалів. У противному випадку вони загрожували фізичною розправою, такою, яку застосували до Гонгадзе. Викликала це озлоблення серія матеріалів про хвилю невдоволення жителів Мукачівщини бездіяльністю керівництва району. У Луганську побиття і погрози фізичної розправи зазнали редактор газети "ХХІ вік" Юрій Юров, співробітники телеканала "1+1" Сергій Ємел’янченко й Олег Притикін, співробітники телеканала "Ефір-1" Олексій Мовсисян і Ольга Кузнєцова та інші. Усі ці факти, а також інші події, пов’язані з газетою "ХХI вік" і закриттям телеканала "Ефір-1", без сумніву, пов’язані з боротьбою за посаду мера Луганська (див. підрозділ 5.1.3. книги "Огляд повідомлень про конфлікти в інформаційній сфері України (2001 р.)").

Коли ніякими способами не вдається змусити журналіста замовчати, його убивають. Така, на нашу думку, причина смерті Ігоря Александрова, який писав про корупцію в донецькому регіоні. Версія слідства про те, що Александрова побили помилково, здається нам непереконливою і суперечливою (див. підрозділ 5.1.2. книги "Огляд повідомлень про конфлікти в інформаційній сфері України (2001 р.)").

Широкий арсенал засобів "політичної боротьби" з журналістами, які підтримують опозицію, і навіть тими журналістами, що просто вважають своїм обов’язком інформувати суспільство про публічні акції опозиції. 2 березня при розгоні наметового містечка на Хрещатику міліція застосувала силу проти кореспондентів УНІАН, кореспондента львівського "Поступу" Дмитра Шурхала побили за спробу взяти коментар у людей у цивільному щодо дій співробітників міліції проти учасників акцій "За правду" 9 березня, забрали документи і диктофон і присудили 15 діб адмінпокарання. Завдяки втручанню Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової, він відсидів 5 діб з 15. Застосовуються до небажаних і заходи адміністративного впливу. Адміністрація Волинського державного університету попередила кореспондента радіостанції "Свобода" у Луцьку Андрія Криштальского, який є, крім того, і редактором університетської багатотиражки, про неповну службову відповідність. Причиною послужив його репортаж, що пролунав на хвилях радіо "Свобода", з масового мітингу "На захист Конституції", на який, як з’ясував журналіст, учні, студенти, викладачі і держслужбовці міста були зібрані по рознарядці можновладців. А от автора суспільно-політичної програми "Аудиторія" Аллу Маргуленко ("12 канал", Львів) просто звільнили з роботи після передачі, присвяченої "касетному скандалу". Застосовуються і відверті провокації. Наприклад, у Києві поширювався сфальсифікований екземпляр опозиційної газети "Грані", у якому писали про продажність опозиції і замовлений характер її дій.

Опозиційні видання нескінченно перевіряють різні відомства, їм відмовляють у печаті друкарні, зокрема, наймогутніше видавництво "Преса України" ("Грані", "Резюме", "Свобода", "Інформаційний бюлетень" й інші видання). Державне підприємство "Преса" зриває підписку, відмовляє в поширенні через свою мережу. Газета "Свобода" (її аркуші скріплюють вручну степлером) пробилася в систему централізованого поширення тільки через виграний проти "Преси" судовий процес. Деякі опозиційні газети розсилають свої тиражі самі і вказують у вихідних даних фіктивні друкарні, порушуючи законодавство, тому що в іншому випадку вони не змогли б виходити зовсім. Мали місце також факти вилучення готових тиражів.

Особливо ретельно охороняється від представників опозиції теле- і радіоефір. Так, наприклад, жоден загальнонаціональний канал не знімає Юлію Тимошенко й Олександра Мороза. Усі загальнонаціональні канали відмовили виборчому блоку Юлії Тимошенко в співробітництві під час виборів. Якщо ж такі передачі в провінції все ж таки відбуваються, то наслідком є негайні санкції. З початку 2001 р., начебто з технічних причин, припинила трансляцію черкаська телерадіокомпанія "Альт", що передала інтерв’ю з Олександром Морозом відразу після його сенсаційного виступу у Верховній Раді, а пізніше залучила до передачі "Медіа-клуб" Григорія Омельченка. В Одесі популярні ведучі телепрограми "Око" Ігор Гринштейн і Сергій Ковалинський пішли у вимушену відпустку після виступу в ефірі депутатів Верховної Ради Юрія Кармазіна і Віктора Шишкіна, а потім їм узагалі запропонували звільнитися. Чотири кабельні телеорганізації Полтави припинили ретрансляцію програм телерадіокомпанії "Юта", що намагалася розповісти про факти зловживань полтавських чиновників, виявлених ГоловКРУ. У цьому ж ряду припинення трансляції програм радіо "Свобода" у Донецькій і Миколаївській областях. Журналісти "Свободи" стверджують, що деякі передачі глушили навіть у Києві, а також у Західній Україні і Харківській області. Політичним тиском багато спостерігачів пояснюють також виставлення на конкурс Національною радою з питань телебачення і радіомовлення частоти, на якій п’ять років веде радіомовлення радіо "Континент". Адже саме "Континент" транслює передачі Бі-Бі-Сі, "Голосу Америки" і "Німецької хвилі".

До порушень свободи вираження поглядів з політичних мотивів також відноситься примусова підписка на підконтрольні владі видання. Такі факти зафіксовані в Чернівцях і Миколаєві, але приходилося усно чути те ж саме й про інші регіони України.


•  3. Перешкоджання виробництву


•  поширенню ЗМІ

До перешкоджання виробництву і поширення ЗМІ відносяться зазначені в попередньому підрозділі факти закриття телекомпаній, припинення трансляції передач радіо "Свобода", відмовлення друкарень виготовляти тиражі опозиційних видань, вилучення тиражів деяких газет. До цієї ж категорії порушень відносяться рішення керівництва телекомпаній про зняття з тих чи інших причин окремих програм. Наприклад, у травні-червні 2001 р. на Львівському обласному державному телебаченні перестали виходити в ефір програми "Аудиторія", "День за днем", "Панорама тиждень", "Політична шахівниця", "Кава по-львівські". Це дало привід львівським громадським організаціям говорити про встановлення керівництвом ЛОДТ своєрідної "комерційної цензури" на деякі сюжети суспільної тематики. На миколаївському радіо була знята з ефіру передача голови обласного НРУ Юрія Діденка, присвячена проблемам реформування аграрного сектора в регіоні.


•  4. Втручання в професійну діяльність


•  журналістів і редакцій

Не інакше, як втручанням в професійну діяльність редакцій ЗМІ, можна розцінити деякі рішення і дії місцевих органів влади. Прес-служба Донецької облдержадміністрації заздалегідь роздає журналістам листочки з заготовленими питаннями для прес-конференції голови облдержадміністрації Віктора Януковича. Депутати Новомосковської міської ради заборонили місцевій газеті коментувати свої виступи на сесіях. У райцентрі Петропавловськ Дніпропетровської області представники влади мали намір перевіряти зміст районної газети перед здачею номера в друкарню.

Зафіксовані також факти втручання керівництва теле- і радіокомпаній у роботу редакцій передач. Один зі співробітників Луганського обласного телебачення заявив, що генеральний директор примушував його однозначно негативно висвітлювати діяльність луганського мера Анатолія Ягофєрова. Втручалося у творчу роботу співробітників також керівництво Львівського обласного телебачення. Про подібні дії на адресу президента НТКУ Вадима Долганова висловлювалися деякі співробітники НТКУ, після чого вони були змушені звільнитися. Популярний телеведучий Микола Вересень звільнився зі студії "1+1" через введення цензури на його програми після передачі "Без табу" 2 листопада, присвяченій проблемі катувань і жорстокого поводження.

Нерідкі факти грубого поводження представників влади з журналістами, особливо це характерно для Криму. В Алупці заступник голови міськвиконкому образив редактора газети "Алубика", кинувся на нього, вихопив з рук диктофон і викинув у шухляду для сміття. Міський голова м. Саки Володимир Швецов, незадоволений критичним матеріалом кореспондента "Кримської газети" Михайла Шишляннікова, багаторазово загрожував журналісту в грубій, образливій формі по телефону фізичною розправою. Журналіст записав кілька розмов на диктофон і звернувся до суду. В.о. віце-прем’єра Криму Володимир Тутеров викликав "на килим" шефа-редактора програми "12 хвилин" Олену Рожен і вчив її "фільтрувати базар", тобто відсівати непотрібну інформацію. Одночасно він загрожував "закрити рота" відомій кримській журналістці Лілі Буджуровій за поставлені нею запитання на прес-конференції, які йому не сподобалися.


•  Порушення, в яких обвинувачують журналістів і ЗМІ

У 2001 р. нами зафіксовано 143 конфлікти, в яких журналістам і/чи ЗМІ інкримінувалися порушення. Розподіл конфліктів за типами порушень наведений в табл. 3.

Табл. 3

Типи порушень Кількість %
Порушення правил реєстрації, ліцензування й інші адміністративні порушення 10 7.0
Судові позови про захист честі, гідності ділової репутації 111 77.6
Вторгнення в приватне життя 5 3.5
Попередня заборона публікацій 1 0.7
Імунітет журналістських джерел 1 0.7
Порушення авторських прав 2 1.4
Інші судові процеси по цивільних справах 4 2.8
Кримінальне переслідування за наклеп 4 2.8
Розголошення державної таємниці 1 0.7
Інші кримінальні справи 4 2.8

На наш погляд, багато які з цих порушень вигадані, а обвинувачення в здійсненні правопорушень – необґрунтовані. У багатьох випадках такі обвинувачення є нічим іншим, як продовження політики переслідування небажаних журналістів і ЗМІ, але іншими методами. Проведений нами аналіз конфліктів показав, що журналістів обвинувачували у вигаданих правопорушеннях не менш, ніж у 30% випадків, що претензії до ЗМІ були справедливі в не більш, ніж у 25% випадків, а щодо інших конфліктів зробити висновок про вину або невинуватість журналіста і/чи ЗМІ важко.

До останнього виду конфліктів відноситься кримінальна справа за фактом розголошення державної таємниці на сайті Олега Єльцова "Україна кримінальна". Це, до речі, перший зафіксований нами інформаційний конфлікт на правовому рівні, пов’язаний з Інтернетом, але, зважаючи на все, далеко не останній, якщо згадати рішення СНБО від 31 жовтня, Указ Президента від 6 грудня, проект Інформаційного кодексу і т.і. Важко повірити, що Єльцов не розумів, що робив, коли вміщував на сайт документи з грифом "цілком таємно". В той же час опублікована ним інформація представляє безсумнівний суспільний інтерес, і, на наш погляд, розголошення цієї інформації наносить меншу шкоду, ніж приховування цієї інформації.

Усі чотири кримінальних справи за обвинуваченням у наклепі носять чисто академічний характер, якщо врахувати, що відповідна стаття (наклеп) у новому Кримінальному кодексі відсутня. Зауважимо, що у всіх чотирьох випадках потерпілі – держслужбовці високого рангу: в.о. прем’єр-міністра на момент публікації статті і начальник обласного управління МВС; мер мільйонного міста; голова обласного суду; суддя міського суду обласного центра. Журналісти ж, судячи з усього, свято вірили в те, що вони писали, тобто говорити про наклеп підстав, власне кажучи, не було.

Кримінальні справи проти журналістів – Руслана Антоника і Сергія Потаманова – широко висвітлювалися в пресі. Обидва журналіста були засуджені, і обидва вироки піддавалися сумніву. Третя кримінальна справа зв’язана з майновою суперечкою в газеті "Тижневик Галичини", четверта – з конфліктом одеських журналістів газети "Порто Франко" із суддею.

Майже всі інформаційні конфлікти, пов’язані з ліцензуванням, були викликані конкурсом на перерозподіл каналів і частот. Для того, щоб судити, чи обґрунтовано були позбавлені ліцензії декілька регіональних каналів – ТРК "Іштар" (Вінниця), ТРК "Амідас" (Севастополь), ТРК "ЮНГКОМ-ЮГ" (Одеса), ТРК "5-й канал" (Нікополь), радіо "Континент" (Київ), необхідна додаткова інформація. Зазначимо, однак, що право на позбавлення ліцензії має тільки суд.

Переважна більшість претензій до журналістів і ЗМІ виражаються у формі судових позовів про захист честі, гідності і ділової репутації. 73% позивачів відносяться до публічних осіб (депутати різних рівнів, посадові особи, юридичні особи, що відносяться до виконавчої влади, партій і громадських організацій), 18% – до приватних осіб, 9% – до бізнесу. Таким чином, левова частка тих, хто відстоював свою честь і гідність – публічні політики. Як наслідок, слід відзначити, що поширена думка про те, що ЗМІ в таких процесах завжди програють і навіть розоряються, – помилкова. Так, наприклад, було відмовлено в позові начальникам управлінь МВС Одеської області і м. Севастополя Іванові Григоренко і Вівату Бєлобородову, народним депутатам України Василю Червонію і Ганні Антоньєвій і іншим іменитим позивачам. У той же час дружина Сергія Іванченка, засудженого на 15 років позбавлення волі за організацію замаху на Наталю Вітренко, виграла позов у газети "Факти". Крім цього, суди все частіше стали звертатися в аргументації своїх рішень до практики Європейського суду з прав людини за статтею 10. Велику роль тут зіграла постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 травня по цій категорії справ і планомірна цілеспрямована робота Програми правового захисту та освіти ЗМІ IREX ПроМедіа.

Має великий інтерес справа про імунітет журналістських джерел. 9 травня в Тернополі відбулося зіткнення між групою комуністів і представників молодіжних праворадикальних організацій. Наступного дня в редакцію газети "Тернопільська газета" надійшло звернення слідчого УМВС у Тернопільській області з проханням надати фотоплівку, на якій було зафіксоване зіткнення. Крім того, слідчий просив головного редактора газети повідомити йому анкетні дані журналіста і фотокореспондента, що висвітлювали зіткнення на місці події, у зв’язку з необхідністю допитати їх як свідків. Після відмови редактора надати фотоплівки й анкетні дані працівників, слідчий викликав на допит як свідка самого головного редактора. Повторну повістку на допит головний редактор "Тернопільської газети" одержав після того, як редакція роз’яснила представникам МВС, що вони можуть використовувати в інтересах слідства опубліковані в газеті матеріали, оскільки журналісти перебували в гарячій точці як працівники газети, а не як учасники подій.

Уперше, за нашими спостереженнями, було прийнято судове рішення про попередню заборону на публікацію. Щотижневик "2000" почав публікацію матеріалів про фінансові махінації керівників "Даміана-банк" у Швейцарії. Вони обвинувачувалися у фальсифікації документів і зловживанні довірою, внаслідок чого в 1994 році були викрадені і переведені на валютні рахунки за кордон 19.9 млн. доларів США, що належать державному концерну "Агротехсервіс". Швейцарський суд виніс обвинувачувальний вирок. Проте, Печерський місцевий суд м. Києва, одержавши позовну заяву про захист честі, гідності і ділової репутації президента банку Юрія Сидоренка, виніс постанову про заборону публікації. Щотижневик "2000" вийшов із пропуском у смузі, де було зазначено, що стаття заборонена цензурою. Пізніше суд дозволив публікацію.

Слід зазначити невелике число позовів до журналістів і/чи ЗМІ про захист недоторканності приватного життя. На наш погляд, поняття privacy поки що не затвердилося в свідомості, тому і публікації в пресі часто грішать у цьому плані, і позовів небагато.

Слід зазначити також, що в 2001 р. був поданий тільки один позов до журналіста і ЗМІ в зв’язку з ксенофобією. Хоча приводи для цього були. Наприклад, у телепрограмі "Сім днів" (4 березня, 21-00, УТ-1) проводилося опитування глядачів з такого питання: "чи бажають громадяни України, щоб на вулиці Хрещатик і далі залишався бомжацько-циганський табір?" Крім того, 5 березня в програмі "Акценти" її ведучий В. Лапікура назвав представників громадськості, що знаходилися в наметовому містечку на Хрещатику, "політциганами". У відкритому листі на адресу президента Національної телекомпанії України Вадима Долганова роми Закарпаття заявили рішучий протест проти "образливого використання назви ромської національної меншості" у програмах Першого національного каналу телебачення і вимагали, щоб журналісти УТ-1 "принесли вибачення ромській громаді привселюдно". Але вибачень, ми, на жаль, не почули.

У цілому можна вважати, що законодавство дозволяє ефективно захищати права журналістів і ЗМІ, якщо в їх діях не було злого умислу. Наприклад, газета "Свобода" (раніше "Політика") мала більше 20 судових процесів за останні роки, і більшу частину з них виграла. 14 з 15 позовів виграла за останні кілька років і така опозиційна газета, як "Інформаційний бюлетень", і тільки один позов до газети був частково задоволений.
Судова практика

04.12.2001

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 20 листопада 2000 року у справі за позовом ДАТ "Чорноморнафтогаз" до редакції "Української інвестиційної газети"

   

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ ІМ’ЯМ УКРАЇНИ

20 листопада 2000 року                 Шевченківський районний суд м. Києва


У складі:

Головуючого-судді: Васильєвої Т.М.
При секретарі: Рузіній І.В.
За участю адвоката: Полудьонного М.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві справу за позовом ДАТ "Чорноморнафтогаз" до редакції "Української інвестиційної газети", Ляшенка Ігоря Володимировича, Алленової Олени Геннадіївни, Капустинського Олексія Валериевича про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди, суд –


В С Т А Н О В И В:

15 вересня 1998 року в "Українській інвестиційній газеті" за № 155 була опублікована стаття Олексія Капустинського та Олени Алленової "И с нами дядька Черномор, или почему "Черноморнефтегаз" не хочет в НАК "Нефтегаз Украины".

Ільницький Микола Карлович, ДАТ "Чорноморнафтогаз" звернулись до суду з позовом про захист честі, гідності, ділової репутації та стягнення моральної шкоди з відповідачів.

В обгрунтування позову позивачі послались на те, що в зазначеній статті частково, необ’єктивно і в викривленому вигляді показані дії ДАК "Чорноморнафтогаз" і його керівництва при реформуванні нафтогазового комплексу України, у відношеннях з НАК "Нафтогаз України", у співробітництві з РАТ "Газпром" і потенційними іноземними інвесторами, а також у тій політиці, що проводиться в освоєнні нафтогазових ресурсів шельфу України. Публікація статті з такою дивною і неадекватною назвою "И с нами дядька Черномор (...), вважають відповідачі, з інформацією, яка не відповідає з окремих питань дійсності, спричинила значну матеріальну шкоду ДАТ "Чорноморнафтогаз" та керівнику – Голові правління Ільницькому М.К. Моральна шкода, на думку позивача, полягає в наступному: для ДАТ "Чорноморнафтогаз" як юридичної особи – це шкода діловій репутації підприємства, погіршення відносин з діловими партнерами і потенційними інвесторами, зокрема, з РАТ "Газпром", звуження можливостей подальшого розвитку, загроза зниження обсягів виробництва, скорочення штатів і нарощення напруги в трудовому колективі; для Ільницького М.К. – в постійній тривозі за долю підприємства більш ніж трьохтисячного трудового колективу і власну кар’єру, шкоді особистій репутації напередодні призначення на посаду Голови правління, яке повинно було відбуватися на той час.

Тому відповідачі мають нести відповідальність, передбачену статтями 47-49 Закону України "Про інформацію", у вигляді відшкодування моральної шкоди в сумі 5 млн. грн. на користь ДАТ "Чорноморнафтогаз" та 5 тис. грн. на користь Ільницького М.К. в залежності від ступеню вини кожного з відповідачів.

Судом встановлено, що позовна заява Ільницького М.К. подана з порушенням вимог ст. 137 ЦПК України, оскільки в ній: 1) не вказано місце проживання позивача; 2) не надані докази, що стверджують позов; 3) не конкретизовані позовні вимоги (які саме вислови та твердження є посяганням на честь, гідність та ділову репутацію позивача, якими саме висловами та твердженнями позивачу заподіяно моральну шкоду, в чому вона полягає, не надані докази, що підтверджують розмір моральної шкоди); 4) не надано копій позовної заяви по кількості відповідачів. Крім того, позивачем Ільницьким М.К. не сплачено державне мито за звернення з вимогою про захист честі, гідності та ділової репутації, а також державне мито за стягнення моральної шкоди. Ухвалою суду від 6 жовтня 2000 року позовну заяву Ільницького М.К. було залишено без руху, позивачу встановлено строк для усунення недоліків до 18 жовтня 2000 року з роз’ясненням, що в разі невиконання ухвали в зазначений строк його позовна заява буде вважатись неподаною та повернута йому.

Позивач Ільницький М.К. у встановлений судом строк ухвалу суду від 6 жовтня 2000 року не виконав, через що 20 жовтня 2000 року судом постановлено ухвалу, якою, відповідно до правил ст. 139 ЦПК України, визнано позовну заяву Ільницького М.К. такою, що не подано, та її повернуто Ільницькому М.К.

В судовому засіданні адвокат Полудьонний М.М., який представляє інтереси відповідача Капустинського О.В., заявив суду клопотання про зобов’язання позивача усунути порушення процесуального закону, допущеного ним при поданні позову. Зазначене клопотання було задоволене. Ухвалою суду від 6 жовтня 2000 року позивача – ДАТ "Чорноморнафтогаз" до 10.00 24 жовтня 2000 року було зобов’язано: 1) конкретизувати, які саме вислови і твердження є посяганням на честь, гідність і ділову репутацію позивача; 2) якими саме висловами та твердженнями позивачу заподіяна шкода, в чому вона полягає; 3) з яких міркувань виходив позивач, визначаючи розміри шкоди, та докази, які це стверджують. Крім того, ДАТ "Чорноморнафтогаз" було зобов’язано сплатити державне мито за вимогу щодо стягнення моральної шкоди – в розмірі 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Позивач ухвалу суду від 6 жовтня 2000 року виконав – представив докази сплати державного мита та доповнення до позовної заяви від 9.10.2000 № 16/3535. В зазначеному доповненні позивач конкретизує, які саме відомості, поширені газетою, він вважає такими, що не відповідають дійсності, підриває ділову репутацію підприємства, ображає честь і гідність М.К.Ільницького та всього колективу підприємства. Як зазначено в доповненні до позовної заяви, після опублікування статті РАТ "Газпром" з позивачем більше не співпрацює, а до членів колективу і керівника адресуються питання, пов’язані з недостовірними фактами в статті, що призвело до негативних емоцій у багатьох в колективі, в тому числі у Ільницького М.К. Через це приходиться пояснювати, виправдовуватись, звертатись до сулу.

Відповідачі позов не визнали і проти нього заперечують.

Представник "Української інвестиційної газети", І.Ляшенка та О.Алленової І.Боженко зазначив, що будь-який засіб масової інформації призначений для інформування населення. Стосовно розповсюдженої інформації, позивач не представив жодних доказів, які свідчили б про наявність та розмір ніби-то спричиненої йому шкоди. Не доведено також факт зниження ділової репутації.

Відповідач О.Капустинський зазначив, а його адвокат М.Полудьонний (в дебатах) підкреслив, що журналістом при підготовці оспорюваних матеріалів у повній мірі були дотримані вимоги Законів України "Про інформацію" та "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" щодо розповсюдження достовірної та об’єктивної інформації, як цього вимагає, зокрема, стаття 5 Закону "Про інформацію", статті 3, 26, 37 Закону "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні". При підготовці матеріалів до публікації журналістом було зібрано достатньо матеріалів: спірна стаття ґрунтується на матеріалах прес-конференції 18.08.1998 року, на якій М.К.Ільницький відповідав на запитання преси, матеріалах ЗМІ та офіційних документах. Так, зокрема, наявні два протоколи, підписані ДАТ "Чорноморнафтогаз" та РАТ "Газпром" про створення спільного підприємства. Інформація щодо цього, розповсюджена в інших засобах масової інформації, позивачем не оспорювалась. Що стосується співробітництва позивача з британською компанією, то до справи долучені всі документи, які стали джерелом інформації. До речі, в спірній статті викладена точка зору ДАТ "Чорноморнафтогаз" на саму можливість такого співробітництва та його перспективи.

При підготовці оспорюваної статті відповідачем неухильно дотримано вимог статті 5 Закону України "Про інформацію" щодо об’єктивності вміщеної в ній інформації: в статті представлено точку зору більш, ніж однієї сторони. Обсяг і кількість джерел дозволяють журналісту висловити певні оціночні судження. Саме оціночні судження, які за своїм характером є нейтральними (не критичними), позивач і вимагає спростувати. Крім того, на думку співвідповідача та його адвоката, позивач, не будучи в змозі логічно обґрунтувати вимогу про спростування суджень журналіста, визначених ним як неправдивих, сам перекрутив їхній зміст, вдався до їх тлумачень і, фактично, вимагає спростувати власне тлумачення. Про це свідчить той факт, що відомості, взяті з оспорюваної статті, подані позивачем не в цитатах, а у власній вільній інтерпретації.

Слід також враховувати той факт, що підняті в спірній статті питання представляють значний суспільний інтерес як для жителів Криму, так і для населення всієї України. Тому, в контексті дотримання вимог статей 15, 34, 43, 48 Конституції України спірна стаття не лише могла, а й повинна були бути опублікована відповідачами саме в інтересах суспільства. А це, в свою чергу, за умови дотримання принципу об’єктивності, унеможливлює відповідальність за її публікацію.

Тому відповідач і його адвокат вважає, що в діях журналістів, які виразились в написанні спірної статті, та в діях редакції газети з її редагування та опублікування немає складу правопорушення, передбаченого ст.ст. 47 Закону України "Про інформацію" та 7 Цивільного кодексу України, отже – нема підстав для відповідальності газети, її головного редактора та журналістів у вигляді відшкодування нематеріальної шкоди юридичній особі, яка навіть не довела її наявність та розміри.

Диспозиція статті 7 ЦК України встановлює, що спростуванню підлягають лише відомості. Тобто інформація (в широкому розумінні цього слова). Аналогічний об’єкт спростування встановлює і стаття 32 Конституції України і статті 1, 47 Закону України "Про інформацію".

Причому, зазначені відомості повинні обов’язково відповідати певним умовам: ці відомості порочать честь, гідність цих осіб чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам. Отже, конструкція складу правопорушення визначена як матеріальна, що включає в себе протиправне діяння, шкоду та причинно-наслідковий зв’язок між першими двома елементами. Склад правопорушення в діях відповідачів відсутній через відсутність протиправного діяння – розповсюдження відомостей, що не відповідають дійсності або викладених неправдиво.

Натомість право на наявність і можливість висловлювання власного судження, оцінки, думки, що, власне, було зроблено, гарантоване статтею 10 Європейської конвенції з прав людини і основних свобод, яка, відповідно до статті 9 Конституції України, є частиною національного законодавства України. Це право закріплене і в статті 34 Конституції України. Оцінка є ставленням особи до певного явища або події, висловленням її поглядів та/або переконань. З огляду на це, висловлення оціночних суджень, не може бути визнано проявом неправомірної поведінки.

Звідси, – на відповідачів в цілому і на О. Капустинського, зокрема, не може бути покладений обов’язок доказування правдивості зроблених ними оцінок, припущень, висловлених переконань. Примушення до доказування оціночного судження порушило б конституційне право на свободу думки. Відповідно до рішення Європейського cуду з прав людини по справі "Лінгенс проти Австрії"(1986 р.) вимогу доведення правдивості оціночних суджень неможливо виконати і така вимога є порушенням самої свободи поглядів, яка є основною складовою права, гарантованого статтею 10 Європейської конвенції з прав людини. Крім того, позивач, як юридична особа, не може мати таких якостей як честь і гідність, що притаманні лише людині як соціальній істоті. Тому, відповідно, позивач не може ставити вимогу про їх захист. Позивачем не подано доказів як зниження рівня ділової репутації внаслідок розповсюдження спірних публікацій, так і наявності такої репутації взагалі. Отже, – в діях відповідачів відсутній склад правопорушення, передбаченого статтею 7 ЦК України, що унеможливлює цивільно-правову відповідальність.

Вислухавши пояснення представників сторін та дослідивши докази по справі, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

15 вересня 1998 року в "Українській інвестиційній газеті" за № 155 була опублікована стаття Олексія Капустинського та Олени Алленової "И с нами дядька Черномор, или почему "Черноморнефтегаз" не хочет в НАК "Нефтегаз Украины".

Ільницький Микола Карлович, ДАТ "Чорноморнафтогаз" звернулись до суду з позовом про захист честі, гідності, ділової репутації та стягнення моральної шкоди з відповідачів. Ухвалою від 20 жовтня 2000 року позовну заяву Ільницького М.К. в порядку ст. 139 ЦПК України визнано такою, що не подано, та повернуто позивачеві. Виконуючи ухвалу суду від 6 жовтня 2000 р. ДАТ "Чорноморнафтогаз" уточнило свої позовні вимоги шляхом подання доповнення до позовної заяви, в якому зазначено відомості, які на думку позивача не відповідають дійсності і мають бути спростовані судом:

1) "ГАО "Черноморнефтегаз" не хочет в НАК";

2) "Газета утверждает, что в июне 1998 года "Черноморнефтегаз" и РАО "Газпром" создали СП "Черноморнефтегазшельф" и что российских партнеров не зря допустили к добыче газа на святая святых шельфа месторождения "Штормовое";

3) "Газета делает выводы из беседы с Н.К. Ильницким, что в области разведки и разработки нефтегазовых месторождений на шельфе предприятие уподобилось "собаке на сене";

4) "В газете указано, что "...Вот этой инвентаризации "Черноморнефтегаз" больше всего и страшится, взывая о помощи к крымским властям".

5) "Сам заголовок газеты "И с нами дядька Черномор" оскорбителен для коллектива, предприятия".

В процесі судового розгляду представник позивача відмовився від вимоги про спростування заголовку статті (п.6 доповнення до позовної заяви, а.с.169.).

Зазначена інформація, вважає позивач, підриває ділову репутацію підприємства, ображає честь і гідність всього його колективу. Позивач стверджує, що після опублікування статті РАТ "Газпром" з позивачем більше не співпрацює, а до членів колективу і керівника адресуються питання, пов’язані з недостовірними фактами в статті, що призвело до негативних емоцій у багатьох в колективі. Через це приходиться пояснювати, виправдовуватись, звертатись до суду, тобто позивач вважає, що факту опублікування спірної статті слідує негативний результат для самого позивача, який виразився у названому вище.

В якості доказу розповсюдження недостовірної, на думку позивача інформації, ним суду були надані ксерокопії відповідного числа номерів газети.

В обґрунтування свого права звертатись до суду з певною вимогою, позивач посилався на ст. 37 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" та ст. 47-49 Закону України "Про інформацію". Разом з тим, з суті позовних вимог, а також форми звернення (позовна заява, а не скарга) випливає умисел позивача на розгляд справи в порядку позовного провадження на підставі ст. 7 ЦК України .

Відповідно до статті 7 ЦК України, цивільно-правова відповідальність за цією нормою у вигляді покладення обов’язку спростування, на якому наполягає позивач, та відшкодування моральної шкоди настає лише за наявності одночасно трьох складових правопорушення: наявності інформації, що не відповідає дійсності, або викладеної неправдиво, факту її розповсюдження та наслідків розповсюдження такої інформації у вигляді опорочення честі, гідності, ділової репутації особи або завдання шкоди її інтересам. Пункт 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 р. № 7 (з наступними змінами та доповненнями), зобов’язує суди встановлювати наявність всіх трьох складових такого правопорушення: "При розгляді цивільних справ, порушених в порядку ст. 7 ЦК, суди повинні з’ясувати, чи поширені відомості, про спростування яких пред’явлений позов, порочать вони честь, гідність або ділову репутацію позивача та чи відповідають вони дійсності." Сам склад правопорушення, визначений ст. 7 ЦК України, є матеріальним. Тому повинен існувати причинно-наслідковий зв’язок між протиправним винним діянням та негативними наслідками.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 ЦК України об’єктом протиправного посягання виступають невідчужувані особисті немайнові права: право на наявність та захист честі, ділової репутації, право на повагу до гідності. З буквальним філософським тлумаченням понять "честі" як суспільної оцінки соціальних, моральних і духовних якостей людини та "гідності" як самооцінки особою своїх соціальних, моральних якостей як члена суспільства погодився і позивач. Отже, ці права виникають внаслідок оцінки суспільством або самооцінки якостей та діяльності лише фізичної особи і не можуть бути притаманними юридичній особі. Тому суд вважає, що заявлена в цьому позові вимога про захист честі та гідності "Чорноморнафтогаз" не може бути задоволена судом у зв’язку з відсутністю об’єкту посягання.

Суд відзначає, також, що позов по даній справі заявлений юридичною особою Державним акціонерним товариством "Чорноморнафтогаз". У відповідності до ст. 4, 104 ЦПК України трудовий колектив означеного підприємства, за умови дотримання процедури, встановленої його установчими документами і ЦПК України, не позбавлений права звернутися з позовом до суду. Повноважень на представництво інтересів трудового колективу ДАТ "Чорноморнафтогаз", оформлених згідно з вимогами глави 12 ЦПК України, позивач суду не представив. Отже, трудовий колектив ДАТ "Чорноморнафтогаз" не уповноважував позивача виступати від його імені. Тому твердження позивача про те, що оспорювані позивачем публікації зачіпають честь і гідність трудового колективу ДАТ "Чорноморнафтогаз", не можуть бути взяті судом до уваги як такі, що висловлені не уповноваженою на це особою.

Стаття 30 ЦПК України встановлює обов’язок сторони довести суду наявність тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог. За диспозицією ст. 7 ЦК України на відповідача покладається лише обов’язок довести правдивість розповсюдженої ним інформації. Щодо обов’язку доведення інших обставин, які свідчать про наявність чи відсутність правопорушення, закон виключень не встановлює. Отже, в даному випадкові, обов’язок довести наявність факту посягання на ділову репутацію позивача законом покладений саме на нього.

Відповідно до спільного наказу Фонду державного майна України та Державного комітету України з питань науки і технологій № 969/97 від 27.07.95 р. ділова репутація (гудвіл) належить до нематеріальних активів об’єктів права користування економічними, організаційними та іншими вигодами. Отже, її вартість та зниження її вартості мають бути визначені в балансі підприємства як вартість (зміна вартості) нематеріальних активів.

Позивачем суду не представлено доказів зниження рівня ділової репутації внаслідок оспорюваної публікації. В судовому засіданні представник позивача, стверджуючи про посягання відповідачами на ділову репутацію ДАТ "Чорноморнафтогаз", натомість, заявив, що не може подати суду будь-яких доказів своїм твердженням. Сума відшкодування моральної шкоди визначалась, виходячи з мінімального рівня, який би міг задовольнити трудовий колектив.

Виходячи з наведеного, суд вважає, що публікація оспорюваної статті або будь-яких її частин жодним чином не вплинула на рівень ділової репутації позивача. За цих умов, суд приходить до висновку, що в діях відповідачів з підготовки та опублікування (розповсюдження) спірної статті відсутній склад правопорушення, передбачений статтею 7 ЦК УРСР. Отже, відсутні і підстави для притягнення їх до цивільно-правової відповідальності у вигляді зобов’язання спростування спірної статті або будь-якої з її частин та відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Частиною першою статті 7 ЦК України встановлено, що спростуванню можуть підлягати лише відомості, тобто інформація. Зазначена норма встановлює обов’язок відповідача довести правдивість саме інформації. Під інформацією ст. 1 Закону України "Про інформацію" розуміє "документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі".

Суд вважає, що за своїм змістом оспорювані позивачем речення є оціночними судженнями і думками (висновками) журналіста, правдивість яких не може бути доведена, як того вимагає ст. 7 ЦК України. Підґрунтям до надання журналістом таких оцінок стали інформація та судження, викладені М.К.Ільницьким на прес-конференції 18.08.98, офіційні документи, матеріали преси тощо.

Відповідно до статті 34 Конституції України та статті 10 Європейської конвенції з прав людини і основних свобод, яка, згідно зі статтею 9 Конституції України, є частиною її внутрішнього законодавства, право на оприлюднення поглядів, оцінок, думок, суджень має будь-яка особа. З огляду на це, висловлення оціночних суджень, якщо вони не містять елементів образи фізичної особи, не може бути визнано проявом неправомірної поведінки. Тому опублікування журналістом О.Капустинським оспорюваних позивачем суджень не може бути розцінено судом як порушення обов’язків журналіста, передбачених ст. 26 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні".

В даних умовах суд приходить до висновку, що примушення до спростування оціночних суджень порушило би гарантоване Конституцією України, міжнародно-правовим актом право на вираження думок і поглядів та призвело би до встановлення опосередкованої цензури, забороненої статтею 15 Конституції України.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 15, 32, 34 Конституції України, ст. 10 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, ст.7 ЦК України, сі .ст. 15, ЗО, 62, 202,203 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Київського міського суду через районний суд протягом 10 днів.
СВІП та доступ до архівної інформації

04.12.2001 | Ганс Пітер Буль

Доступ до інформації: юридичні аспекти.

   

Увазі читачів пропонуються переклади декількох матеріалів літньої школи Центрально-Європейського університету 2000 року по доступу до інформації і доступу до архівів, підготовлені Харківською правозахисною групою, у яких викладені сучасні підходи до законодавчого регулювання і практики доступу до архівної інформації, зокрема архівних джерел, пов’язаних з політичними репресіями за часів тоталітарних режимів. Розглядається майже весь спектр проблем – методи та загальні принципи регулювання, балансування дотримання права на приватність та реалізації права знати зміст відомостей, що зберігаються, доцільність зберігання в архівах персональних даних, реалізація доступу до них, процедурні гарантії доступу до архівних даних, особливості законодавства та практики доступу до архівів служб безпеки колишніх тоталітарних режимів. Обговорюється роль архівів для реалізації колективних і індивідуальних прав, необхідність зберігання архівів репресивних режимів, розголошення інформації про них і створення відповідної законодавчої бази, Етичний Кодекс архівного працівника і багато інших важливих питань. На мою думку, вони вкрай актуальні для сьогодення і майбутнього нашої країни, вивчення її новітньої історії.

Як казав Володимир Буковський, комунізм у СРСР не був переможений, він зруйнувався від власної ваги. Тому в Україні не було процесу декомунізації на зразок польського, чеського чи угорського. Серед вищих посадових осіб держави чимало людей, причетних до переслідувань правозахисників за тоталітарного режиму. Це обумовило досить таки утруднений доступ до архівних джерел, що стосуються політичних репресій. Наприклад, доступ до архівно-слідчих справ реабілітованих можливий тільки для самих реабілітованих або їх нащадків, або дослідників за згодою реабілітованого чи його родини. Архівно-слідчі справи тих, хто не реабілітований, охороняються як відомості, віднесені до державної таємниці. Але, як стверджують дослідники, навіть маючи дозвіл на вивчення архівно-слідчої справи чи відповідну форму допуску до відомостей, що складають державну таємницю, все одно дістатися до архівних матеріалів важко. Що ж стосується справ оперативного обліку, то, як відомо, ще в 1989 році було прийняте рішення про їхнє знищення. Хтось скаже: кому потрібні сьогодні оперативні розробки дисидентів, докладні секретних агентів КДБ, дані зовнішнього стеження, записи телефонних розмов тощо? Проте, достатньо навести тільки один приклад, щоби стало ясно, чого нас лишили: остання книга поезій і перекладів Василя Стуса "Птах душі", написана під час перебування в спецполітзоні в Кучино в останні роки життя, мабуть, знищена разом з його справою оперативного обліку. На нашу думку, необхідно ретельно облікувати архівні джерела, пов’язані з політичними репресіями, розробити нормативні акти щодо зберігання і доступу до цих даних, забезпечуючи баланс можливості доступу дослідників і захист приватності жертв політичних репресій.

Щоправда, архіви СБУ копіюють деякі документи для публікацій, друкується фаховий журнал "З архівів ВЧК-ГПУ-НКВД-КГБ", ведуться певні наукові дослідження по історії політичних репресій. Але стан з доступом до архівних даних про репресії і загалом доступом до архівів, як на мене, не можна визнати задовільним. Певною мірою це пов’язане з прогалинами в законодавстві, зокрема відсутністю закону про захист персональних даних. Сподіваємося, що висвітлення досвіду більш успішних країн приверне увагу громадськості до цієї проблеми й стимулюватиме зміни в законодавстві і практиці України.

Євген Захаров


Ганс Пітер Буль

Доступ до інформації: юридичні аспекти

Нове законодавство щодо архівів як продукт сучасної юридичної думки: баланс свободи інформації і захисту даних

Свобода інформації і доступу до архівів не є традиційним предметом законодавства. Про неї не згадується ні в Десяти заповідях, ні в національних конституціях. Насправді, до останніх років були лише закони, які стосувалися створення чи організації архівів. Доступ до архівів регулювався лише внутрішніми нормами; загалом архіви могли самостійно визначати зв’язки з користувачами.

Однак вимога відкритості й, у широкому значенні, свободи інформації, яка виразно постала за останні десятиліття, спричинила прийняття нового законодавства в багатьох країнах. Уряди змушені були відповісти людям, які хотіли знати, що відбувається за лаштунками. Не лише архіви були примушені відкрити свої досьє, але також діючі державні органи влади були змушені відкинути традицію офіційної таємності. Таким чином, доступ до інформації і через це –– доступ до архівів стали питанням громадського інтересу і, в результаті цього, предметом законодавства. Декілька країн ввели детальні закони про свободу інформації. Інші – мають лише проекти нормативних актів про відкритість і право особи бути інформованою щодо спеціальних категорій даних. Таке законодавство розглядається як індикатор ступеня політичної свободи і демократії, впровадженої в країні; чим менше обмежень накладено на вільний доступ до архівів, тим більше можливі політичні дискусії і тим більший рівень участі в них.

Потрібно нагадати другу причину створення і, до певної міри, модифікації нового законодавства щодо доступу до інформації і архівів: динаміка приватності і захисту даних. З моменту розуміння того, що збір і обробка даних за допомогою комп’ютерів може нести ризик правам та інтересам особи, законодавці в усьому світі прийняли закони про захист даних і створили відповідні органи влади спеціально для того, щоб перевіряти і наглядати за інституціями, які обробляють дані. Для архівів це може призвести до проблем з агенціями й іншими органами влади, які збиралися передати свої досьє і записи до архівів, і з особами, згадуваними в збірках інформації. Захист даних, здається, має за мету захист таємниць, які закони про свободу інформації покликані знищити, але обидві позиції може бути, до певної міри, гармонізовано, і вони повиннібути зроблені сумісними. Проблема полягає у збалансуванні інтересів тих, хто вимагає інформацію, і тих, хто покладається на конфіденційність. Цей баланс можна досягти у щоденній адміністративній практиці, але він також вимагає законодавчих рішень. Уряди в цілому і архіви зокрема потребують моральної довіри від широкої публіки як основи їхньої діяльності, і її може бути збільшено засобами належного застосування справедливих норм.

У цій роботі розглядаються засади і принципи, сформульовані в міжнародному праві та елементи їх реалізації в національному законодавстві різних країн.

Міжнародні юридичні рамки

Загальна декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН, надає кожному право шукати, отримувати і розповсюджувати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від кордонів (стаття 19). На додаток до цього, кожний має право вільно брати участь у культурному житті суспільства, насолоджуватися мистецтвом, брати участь у науковому прогресі і користуватися його благами (п.1 статті 27). Архіви є важливим засобом інформації і їхнє використання складає частину культурного життя кожної спільноти.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року повторив статтю 19 Загальної декларації прав людини приблизно тими ж словами (п.2 ст.19), але припустив, що здійснення цього права може підлягати певним обмеженням, якщо вони передбачені законом і є необхідними для поваги прав чи репутації інших, чи для захисту національної безпеки, громадського порядку, суспільного здоров’я або моралі. Це ж право гарантується Європейською Конвенцією прав людини 1950 року (п.1 стаття 10). У відповідності до п.2 здійснення цих свобод може підлягати формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду, і є необхідними в демократичному суспільстві. З іншого боку, Європейська конвенція також підтверджує право особи на приватність (стаття 8) з майже таким же положенням про вилучення, як і в статті 10. Ці статті описують конфлікт інтересів і позицій, який потрібно враховувати у процесі створення законів про архіви.

Американська Конвенція з прав людини (результат Конференції, що проходила у Сан-Хосе, Коста-Ріка, у 1969 році) підтверджує свободу шукати, отримувати і передавати інформацію та ідеї всіх видів, незалежно від кордонів... (ст.13). Цікаво, що ця конвенція також встановлює право на відповідь: будь-хто, кому було завдано шкоди неточними чи образливими твердженнями чи ідеями, поширеними серед громадськості, через юридично регламентовані засоби комунікації мають право відповісти чи внести виправлення, використовуючи той самий засіб комунікації, в відповідності до тих умов, які закон може встановити. Хоча архіви не є засобами комунікації у строгому значенні, ідея, яка призвела до цієї статті, може бути передана до них: не виправлення, а відповідь чи доповнення до вмісту архівів могло б бути більш адекватним рішенням для обох сторін, тобто і для архівів, і для осіб, яких це стосується.

На завершення, держави-учасниці Організації Африканської Єдності уклали Африканську Хартію з прав людини і народів у 1981 році. Тут також закріплюються право отримувати інформацію (ст.9), як і право брати участь у культурному житті суспільства (п.2 ст.17).

Європейський парламент і Рада Європейської Спільноти встановили зобов’язання для країн-учасниць щодо обробки персональних даних у Директиві 95/46/EC (від 24 жовтня 1995 року). Країни повинні гарантувати, що ці дані збираються з точно визначеними, явними і законними цілями і що надалі обробки даних способом, несумісним з цими цілями, не буде. Крім того, обробка даних з історичною, статистичною чи науковою метою не визнається несумісною передбачаючи, що країни-учасниці забезпечать відповідну охорону для такої обробки (п.1b ст.6) чи для довготривалого зберігання з метою історичного, статистичного чи наукового використання (п.1e ст.6). Ці захисні заходи повинні, зокрема, виключити використання даних для мети підтримки заходів чи рішень стосовно будь-яких особливих персон (виклад фактів №29).

Національне законодавство:

методи і принципи

Методи регулювання

Існують різні традиції законодавства і нормотворчості. У країнах загального права суди відіграють найбільш важливу роль у створенні права; в інших юридичних культурах на більшість юридичних питань дає відповідь законодавство, яке можна охарактеризувати як більш абстрактне у порівнянні з прецедентним правом. У сфері права про дані та інформацію обидві моделі сходяться; ми часто знаходимо комбінації системних законодавчих конструкцій і додаткового прецедентного права. Часто спеціальні аспекти виражені точно і конкретно, але загальні і більш абстрактні норми змішуються з тими, що необхідні для використання правниками їхнього професійного досвіду з тим, щоб знайти прийнятні рішення щодо обговорюваних справ. Крім того, адміністративні керівні вказівки пишуться для допомоги правникам-практикам, щоб вони могли діяти згідно з чинними нормами права.

Разом з тим існує ще альтернативний шлях досягнення балансу між таємністю і відкритістю: саморегуляція тими, хто зберігає і використовує дані та їхніми професійними асоціаціями (напр. Етичні кодекси).

У відповідності до європейської юридичної традиції, адміністративні керівні роз’яснення і саморегуляція є недостатніми для визначення й обмеження індивідуальних прав людини стосовно офіційних органів, на кшталт державних чи муніципальних архівів. Фактично, тільки несуттєві питання (напр. плата і витрати на використання архівних документів) можуть бути врегульовані цим способом. Але, звичайно, повинні поважатися юридичні традиції кожної країни.

Загальні принципи

Відкритість проти таємності. Ні повна відкритість, ні цілковита таємність не були б розумними, і жодна країна у світі не зайняла одну з цих крайніх позицій. Може бути поставлене лише питання про те, якої відкритості і якої таємності ми потребуємо. Це означає: які типи даних повинні зберігатися в таємниці, згідно з якими обставинами і на який період, з яких причин і в інтересах якої особи чи інституцій. Законодавство про доступ до архівів зустрілося з викликом, кинутим йому фундаментальним правом особи знати, і це приводить нас до питання: наскільки відкритість можлива, і наскільки таємність необхідна. Ось чому державна традиція таємності поступово відходить у минуле; arcana imperii[Т аємниця імперії(лат.) ]більше не сприймається як нормальний феномен у демократичному суспільстві.

Ми припускаємо, що це відбувається не скрізь. Але політичні революції, що змінили юридичні структури багатьох країн протягом останніх кількох років, також вплинули на місце архівів у цих країнах і на доступ до них. Наприклад, Албанія внесла зміни до законодавства про архіви у 1993 році: до цього часу воно було надзвичайно заполітизоване і антинаукове і дотримувалося принципу таємності без обмеження у часі. Тепер воно визнає документи у звичайній справі вільними для доступу через 25 років після їхнього створення.

Умови оприлюднення


•  Період закритості


Законодавство про архіви в усьому світі містить різні періоди закритості, під час яких документи можуть бути відкритими у відповідності до спеціальних обмежувальних умов (наприклад, для використання органами, що їх створили). Ці періоди можуть коливатися від 25 до 50 років після року, в якому ці документи були створені; видається, що стандарт становить 30 років. Файли і документи, які стосуються приватних осіб, звичайно, зберігаються у таємниці протягом 30 років після смерті особи, якої це стосується, але в декількох країнах, за певних обставин, зберігаються і до 150 років після смерті особи.


•  Законні інтереси


У деяких країнах потенційні користувачі повинні довести свій законний інтерес щодо згаданих документів, а найбільш ліберальні законодавці надали доступ кожному тільки на основі заяви, без будь-якої перевірки. Інший спосіб врегулювати доступ –– визначити певні цілі, для яких документи можуть бути відкриті (напр. наукова, технологічна, культурна чи економічна діяльність –– як це зробила Польща, декілька земель Німеччини та інші).


•  Винятки


Навіть у цьому випадку потрібно розглянути винятки. Типовими і найбільш часто згадуваними причинами зберігання файлів і документів у таємниці є наступні: (а) національна безпека, оборона й іноземна політика; і (б) приватність, торгові інтереси та інші законні інтереси третіх осіб.

Крім того, мета запобігання –– зберегти архівні документи фізично і знизити адміністративні зусилля щодо нагляду за документами. Виразити словами це можна по-різному, але переважно майже всі існуючі закони про доступ до архівів зосереджуються на двох вищезгаданих сферах, у тому числі –– положення про повний захист інтересів особи (що стосується, наприклад, комерційної та фінансової інформації, кримінальних справ і медичних карток) та публічних інтересів (наприклад, правоохоронна діяльність і розвідка). Статті загального характеру іноді використовують для охоплення як приватних, так і публічних інтересів тоді, коли таємність необхідна через спеціальну природу справи (Данія).

Обмеження в інтересах захисту авторських прав, права на використання та інших приватних прав, що стосуються даних, взагалі рідко або, наскільки нам відомо, ніколи не забезпечується конкретними статтями законодавства про архіви. Ці інтереси гарантувались на більш ранній стадії процесу, яка настає тоді, коли дані передаються до архіву. Тоді можуть бути укладені приватні договори для захисту цих прав (напр., шляхом продовження терміну закритості, обмеження права архівів приймати рішення і впровадження положень, що обмежують доступ до файлів для певних категорій громадськості). Наприклад, у відповідності до закону Франції "Адміністрації, які на це вповноважені, зобов’язані дотримуватись умов збереження та оприлюднення, які можуть бути надані власником (ст. 10)".

Ми повинні розрізняти закони, які точно передбачають винятки, і ті, які уповноважують самих міністрів чи архіви розглядати спеціальні справи щодо розкриття чи нерозкриття (напр., Данія, Росія і Польща). Звичайно, суперечка між заявниками і архівами може постати навіть тоді, коли сам закон визначає умови та обмеження відкритості; у цьому випадку наступним питанням є те, чи заявники можуть звертатися до суду і чи має він владу зобов’язати архіви.

Дуже часто ми знаходимо комбінацію статей про винятки і періоди закритості, результатом яких є певні категорії даних, особливо щодо вразливої персональної інформації, які підлягають обмеженням на довший період, ніж звичайні дані (наприклад, у Данії, Франції, Португалії і Росії). Так, Данія дозволяє архівам встановлювати період закритості довший ніж 30 років, коли вони вважають, що це необхідно для захисту "основних інтересів, на кшталт національної безпеки чи оборони держави, захисту звинувачених осіб, свідків чи будь-яких інших осіб, втягнутих у кримінальні справи чи дисциплінарні провадження." На противагу цьому Чеська Республіка зайняла протилежну позицію, заборонивши архівним працівникам скорочуватиперіод закритості, коли національна безпека чи інтереси особи можуть бути піддані небезпеці.

Спеціальні категорії даних

Ми вже згадували, що спеціальні категорії персональних даних трактуються по-різному. Європейський Союз наказав своїм країнам-учасницям заборонити обробку персональних даних, що розкривають расове чи етнічне походження, політичні погляди, релігійні чи філософські переконання і членство в профспілці та обробку даних стосовно здоров’я чи статевого життя.

Повинні передбачатися особливі заходи охорони для обробки даних, пов’язаних з правопорушеннями, кримінальними вироками чи заходами безпеки (Європейська Директива Захисту Даних п.п.1 і 5 ст.8). Національні закони про захист даних, загалом, гарантують сильніший захист для цих видів інформації, ніж для інших. Але цей принцип не спрацьовує щодо архівів. Вони повинні бути зацікавленими у збереженні такої інформації для майбутньої наукової, журналістської чи особистої оцінки, таким чином, щоб конфліктуючі інтереси були гармонізовані. Цього можна досягти суворим дотриманням періоду закритості – можливе його продовження – та додатковими застереженнями, і, перш за все, обережною перевіркою і збалансуванням інтересів. Європейська Директива дозволяє винятки із заборони (п.1 ст.8) з причини суттєвого публічного інтересу (п.4 ст.8), але не згадує архіви в цьому контексті.

Федеральна Республіка Німеччини повинна подолати особливу проблему, підняту її об’єднанням з Німецькою Демократичною Республікою (НДР) – а саме делікатний спадок від колишнього Міністерства Державної Безпеки (Штазі): сотні тисяч досьє, що містять приватну, часто невизначену, інформацію про осіб, вироблену в процесі масового нагляду цією величезною організацією внутрішньої розвідки, яка була інструментом придушення. Ці документи отримали за законом спеціальний юридичний статус, і вони управляються агенцією, очолюваною незалежним уповноваженим, який був видатним дисидентом у НДР. Доступ до цих документів надається для історичних досліджень і людям, яких переслідували при комуністичному режимі, для щоб переглянути їхню персональну інформацію. Крім того Федеральним архівом було засновано фонд управління комуністичними архівами та архівами інших масових організацій у НДР. Тридцятилітній період закритості не застосовується щодо того, що зберігається у цьому фонді.

Право на доступ до приватних архівів

У Нарисі Стандартів Європейської Політики про доступ до архівів, що був підготовлений Міжнародною радою архівів, справедливо стверджується, що у правовій системі, яка гарантує приватну власність, роль держави стосовно захисту приватних архівів (напр. ділових, родинних архівів чи архівів об’єднань громадян або релігійних груп) є необхідно обмеженою у підтримці і сприянні, і що закон може ясно зв’язати виплату публічних субсидій власникам приватних архівів з їхньою згодою на норми доступу, співставні з тими, які застосовуються у публічних архівах (p.5 no.7). Звичайно, публічні архіви повинні намагатися (і повинні бути в змозі), набути приватні збірки, які представляють загальний інтерес, для того, щоб відкрити ці документи громадськості (порівняйте ICA Principles for Archives and Current Records Legislation, Ottawa 1996, p.3 no.5).

Конфлікт між вилученням і збереженням персональних даних

Закони про захист даних звичайно вимагають, щоб персональні дані, які зберігаються публічними органами влади чи приватними компаніями, але більше не потрібні для первинної адміністративної чи приватної мети, того, хто їх створив, були знищені чи, принаймні, заблоковані. Але вони не повинні призначатися для наголошення на знищенні всієї персональної інформації такого роду, замість передачі їх до архівів. Таке законодавство про захист даних призвело до проблеми: як здійснити обов’язок знищити інформацію, яка не є необхідною (і полегшити зберігання даних діючих організацій), і у той же час набути відповідного матеріалу для архіву. Архіви як пам’ять націй і суспільств не може обмежити себе неперсональними даними. Вони потребують більше ніж специфічного вилучення персональних даних, тому що сучасні соціальні дослідження та, імовірно, майбутні соціальні дослідження вимагають значних обсягів даних для того, щоб зуміти використати статистичний та інші подібні методи. У відповідності до федерального права Німеччини, норми права, що встановлюють обов’язок знищити документи, вважаються не чинними (у зв’язку з наявністю обов’язку передати документи до Федерального архіву), але право земель дещо відмінне.

Ми повинні трактувати цей пункт навіть більш загально і відзначити зв’язок між колом документів, які повинні бути передані до архівів, і ступенем відкритості, наданої архівами громадськості. Ті, хто відповідальний за документи, будуть неохоче передавати їх до архівів, якщо архіви юридично зобов’язані відкрити свої двері першому-ліпшому. Приватні особи, а також державні органи влади, які стурбовані, що таємні файли можуть стати публічними, дуже рано намагатимуться уникнути поширення такого матеріалу. Знищення документів –– згідно з положеннями про захист даних чи без такого юридичного підґрунтя –– може бути вчинене для того, щоб захистити приватність осіб, завдаючи шкоди архівам. Щоб запобігти цьому, закон Німеччини "Про архіви" говорить, що з моменту, коли документи передано до Федерального архіву, архів повинен поважати законні інтереси осіб, яких вони стосуються, такою ж мірою як і агенцій, які їх передали. Зокрема, архів повинен дотримуватися положень про обробку і забезпечення безпеки персональних даних, які застосовуються до агенцій, що їх передають (п.4 ст.2). Очевидно, що конфлікт між знищенням і збереженням персональних даних залишається головною проблемою і дуже важко знайти задовільні правила для збалансування залучених у справу інтересів.

Привілеї публічних посадовців

Як підтвердив Нарис, публічні посадовці не можуть запобігати доступу до публічних документів, вироблених у процесі виконання їхніх адміністративних обов’язків, на основі вимоги поважати їхню власну приватність (p.4 no.2 iv; дивися також Principles p.2, no.3). У цьому контексті цікаво відзначити, що, згідно з правом Німеччини, період закритості може бути скорочено, якщо особи, що представляють публічний інтерес або публічні посадовці виконують свій обов’язок (п.5, ст.5, 4-те речення).

Індивідуальні права зацікавлених осіб (інформація, доступ до власних даних, виправлення)

Багато законів про захист даних визначають право зацікавлених осіб (суб’єктів даних) бути інформованими щодо збирання і зберігання їхніх персональних даних. Європейська директива з захисту даних конкретизує, які види інформації країни-учасниці Європейського Союзу повинні забезпечити суб’єктам даних: інформацію, коли дані збираються у суб’єкта даних (ст.10); і інформацію, коли дані не збиралися від суб’єкту даних (ст.11). Архівів стосується п.2 ст.11. Він містить виключення з цього зобов’язання, коли (особливо із статистичною метою, чи з метою історичних або наукових досліджень) забезпечення такої інформації підтверджує неможливість чи, ймовірно, втягнення непропорційних зусиль, чи якщо запис або розголошення чітко передбачено законом. У цих випадках країни-учасниці повинні забезпечити відповідні заходи безпеки.

Більше того, суб’єкти даних загалом мають право доступу до їхніх власних персональних даних. Це право складає основний елемент законодавства захисту даних в усьому світі і може бути використане у підготовці до можливого внесення змін і знищення даних. Ст.12 Європейської директиви встановила серед інших індивідуальне право суб’єктів даних отримувати від контролерів даних:

–– оброблену інформацію про себе та її джерела; і

–– в залежності від обстановки право на виправлення, знищення чи блокування даних, що обробляються, які не відповідають статтям Директиви, особливо через неповноту чи неточну природу даних.

Використання цих прав – особливо права на виправлення – може призвести до конфлікту з філософією, згідно з якою архіви повинні зберігати інформацію, навіть якщо інформація, що міститься в них, є неправильною чи недостовірною. Але, наскільки ми бачимо, законодавство про захист даних і архіви стосовно цього все ще потребує гармонізації. Європейська Директива дозволяє країнам-учасницям ЄС обмежити сферу цих зобов’язань і прав, щоб гарантувати деякі цілі (напр., національну безпеку), але історичні дослідження, – що відрізняються від наукових досліджень – не згадуються у цьому списку (ст.13). Так що обговорення повинно бути продовжене. На наш погляд, було б можливим знайти альтернативні рішення (напр., право додати пояснення до документа, яке б зберігалося разом з ним) (Gegendarstellung, порів. Закон Баварії про архіви п.3 ст.11).

Процедурні гарантії доступу до архівів

Принципи, що супроводжують Нарис Стандартів Європейської Політики про доступ до архівів справедливо вказують, що особи, які вимагають доступу до архівів, повинні мати можливість подавати апеляцію на негативні рішення (p.6 no.14). У цьому ж розумінні Нарис вимагає, щоб особи мали право апелювати до вищої адміністрації тієї служби, яка заборонила доступ, і до суду у випадку відмови вищою адміністрацією (p.8, no.13). Питання, чи такі права надаються відповідним національним законодавством, залежить від того, як загалом відправляється правосуддя, і до якої міри поважаються права людини в країні. Багато країн встановили чітку систему судового нагляду.

Висновки

Цей огляд показав, що законом може бути врегульовано і фактично врегульовано багато аспектів архівної роботи, але багато інших відкрито для подальшого обговорення і внесення у законодавство. Ми поділяємо думку Міжнародної ради архівів, що повинно бути сформульовано таку сукупність принципів, які б підтверджували демократичні ідеали, були сумісними із стандартами моралі всіх країн, та, імовірно, надихали політику країн-учасниць стосовно доступу до архівів. Ми сподіваємося, що наші примітки зроблять внесок у ці зусилля.

СВІП та доступ до архівної інформації

04.12.2001 | А.П. ван Влієт

ПРАВО ЗНАТИ, ПРАВО ЗАБУТИ? ПЕРСОНАЛЬНА ІНФОРМАЦІЯ В ПУБЛІЧНИХ АРХІВАХ.

   

Архіви колишніх спецслужб

Архіви є безцінним джерелом для вивчення й осмислення минулого будь-якого народу. Це особливо важливо у випадку тоталітарних режимів з лівим ухилом або вкрай консервативних режимів, оскільки при цих режимах спецслужби були для уряду єдиним достовірним джерелом інформації про суспільну думку і стан в державі. Інші джерела менш повні, оскільки такі режими переслідували будь-які прояви відкритого і плюралістичного мислення і наукового аналізу. Тепер, після повалення таких режимів, стан і вміст архівів викликає, природно, великий інтерес до архівів з боку істориків, соціологів і журналістів. Крім того, політики намагаються використовувати їх у політичних цілях. Архіви повинні задовольнити всім цим потребам, однак, закон обов’язково повинний гарантувати нерозголошення конфіденційної інформації, особливо про жертви режиму.

Крім політиків, істориків, юристів і організацій, що поєднують жертв репресій, вплив у цьому питанні повинні мати також професійні архівісти. На конференції 1993 року в Мехіко Міжнародна Рада по архівах (ICA – International Council for Archives) ухвалив створення групи експертів для підготовки звіту по архівах репресивних режимів і розробки рекомендацій з роботи з цими архівами.

Поняття "репресивні режими" викликає гостру дискусію серед фахівців. Це поняття повинне включати всі режими, яким не вистачає законних демократичних основ і які змушені прибігати до різних поліцейських обмежень для збереження влади. Таке визначення, однак, неприйнятне для архівістів, істориків і правозахисників, наприклад, із прибалтійських держав, які стверджують, що правління в їхніх країнах німецьких нацистів і радянських комуністів у 1940-1991 роках було, по суті, окупацією. Тобто, режими були не тільки злочинними, але й іноземними. Це також відноситься до режимів Східного Тімора (індонезійська окупація) і Тібету (китайська окупація). З іншого боку, поняття "репресивний режим" добре відображає ситуацію в країнах третього світу, особливо в Латинській Америці, де вкрай консервативні режими існують десятиліттями.

Проект ICA, що фінансується ЮНЕСКО, має своєю метою забезпечувати архівістів у країнах, що скинули ярмо диктатури, інформацією про найкращі способи збору і виявлення документів, створених при репресивному режимі.

У лютому 1994 р. ICA були призначені сім експертів-архівістів з Чилі, Іспанії, Німеччини, Південно-Африканської Республіки, Росії і США. Головою був призначений Антоніо Гонзалес Квінтана, глава Мадридського Військового Архіву (і начальник Відділу Громадянської Війни Національного Історичного Архіву Саламанки в 1984-1994 р.р.). Експерти добре усвідомлювали особливу делікатність документів, з якими працюють архівісти. Унаслідок цього, при роботі з такими документами, архівісти повинні керуватися спеціальним кодексом, проект якого був у свій час підготовлений.

Щоб зосередитися на останніх подіях, питання про архівізацію і виявлення документів, створених фашистськими режимами першої половини цього століття, не розглядалося.

Фахівці, що працюють над проектом ICA, вирішили, що термін "репресивні інститути" варто використовувати стосовно до:


•  служб розвідки і контррозвідки;


•  воєнізованих організацій;


•  спеціальних судів;


•  концентраційних таборів;


•  спеціальних в’язниць;


•  центрів психіатричного перевиховання.

Крім того, репресивні структури можуть входити до складу таких традиційних суспільних інститутів, як:


•  армія;
•  поліція, у тому числі таємна поліція;
•  звичайні суди;
•  інші адміністративні органи.

У цей список, всупереч запереченням двох архівістів з колишніх комуністичних країн, не включений самий головний, на мій погляд, репресивний інститут у нашому регіоні – Комуністична партія і партійний апарат. Крім того, спеціальної уваги заслуговують архіви іноземного відділу. У таких країнах, як Польща, більшість дій дипломатичної і консульської служби були спрямовані проти груп політичних емігрантів, що відігравали важливу роль в опозиції й антикомуністичному опорі. Архіви таких "дипломатичних" служб також варто розглядати як архіви спецслужб.

Першою організацією, що практикувала масові репресії для збереження влади і для боротьби із супротивниками, була іспанська інквізиція. Архіви, що стосуються цієї організації, є моделлю, яку можна використовувати при роботі з документами, що залишилися від тоталітарних і автократичних режимів другої половини нашого століття. Документи Верховної й Універсальної рад інквізиції, а також велика частина документів її районних трибуналів, що зберігаються в Національному Історичному Музеї в Мадриді, є безцінними джерелами не тільки для вивчення способів підтримки королівської влади в той час, але і для розуміння менталітету і культури Ренесансу в Європі. Це доводить необхідність дбайливого збереження такого роду документів для майбутніх поколінь істориків архівістами з посттоталітарних країн Центральної та Східної Європи кінця 80-х.

* * *

Як показує досвід, архіви спецслужб дуже багато значать для таких організацій. Це ясно видно з архівів східнонімецької Штазі (дванадцяте управління). Якими би секретними не були їхні дії і як би вони не хотіли сховати свої злочини, збільшені і сильно бюрократизовані інститути цих служб не могли протистояти спокусі реєструвати і записувати кожен крок.

Усе йде добре, поки беззаконна держава, жертви якої із захопленням перемелюються спецслужбами, знаходиться в повному розквіті. Ситуація може драматично змінитися ще до реального падіння режиму, коли посадові особи спецслужб намагаються не тільки уникнути відповідальності, але і знайти зручну фінансову позицію в новій обстановці.

Ми занадто рідко усвідомлюємо, що у вирішальні моменти нашого життя дані архівів (особливо офіційних архівів) можуть відігравати велику роль у долі кожного з нас. Це стає особливо ясним у ті моменти історії нації, коли беззаконна держава валиться, і люди одержують можливість ознайомитися хоча б з частиною документів, зібраних спецслужбами полеглого режиму. Важливість архівів складається не тільки в їхній корисності для вивчення і розуміння сучасної історії, а також у їхній ролі в захисті прав людини. Наприклад, у згаданому вище Архіві Громадянської Війни, що зберігається в Саламанці, містяться десятки тисяч досьє на республіканців, що переслідувалися режимом Франко. Іншим прикладом можуть служити 65.000 судових рішень про реабілітацію жертв комуністичних репресій у Польщі, прийнятих після 1988 р. Така реабілітація була б неможлива, якби документи про репресії не збереглися. Усі зацікавлені особи добре знають, яке значення може мати посвідчення статусу жертви сталінських репресій при одержанні допомоги: ці посвідчення видаються на підставі документів, що збереглися в російських архівах.

Експерти ICA провели в десятку країн, у тому числі в Польщі, соціологічне дослідження. Архів Польського Міністерства Внутрішніх справ запитальник не повернув. У кінцевому рахунку, звіт був складений на підставі відповідей, отриманих із Бразилії, Чилі, Іспанії, Литви, Латвії, Німеччини, Парагваю, Португалії, Південно-Африканської Республіки, Росії, Угорщини і Зімбабве. Зібрані матеріали були використані в документі "Огляд архівів колишніх репресивних режимів у нових демократичних країнах (1974-1994)". Перша зі згаданих дат (квітень 1974 р.) – час падіння режиму Салазара в Португалії; друга дата (квітень 1994 р.) – час, коли чорношкіра більшість перемогла в загальнонародних виборах у Південно-Африканській Республіці. Звіт був довершений у грудні 1995 року.

* * *

Майбутнє архівів у більшості випадків залежить від того, як репресивний режим заміняється правовою державою. Навіть у випадку "м’якої революції" чи при прагненні до "національного примирення", аргументи про компенсацію збитків жертвам повинні мати пріоритет при рішенні долі архівів. У деяких випадках це має більше значення, ніж з’ясування імен осіб, винних у політичних репресіях, і осіб, що передали владу в перехідний період. У такій ситуації ситуація з архівами буде залежати від того, чи зберегли представники колишнього режиму політичний вплив.

Перше питання, яке повинне виникнути щодо архівів колишніх спецслужб після падіння диктатури, такий: що робити з цими архівами? Це, звичайно, відноситься тільки до тих режимів, документи про діяльність спецслужб яких збереглися. Може статися і зворотне: так, DINA і CNI, яка замінила її, – чилійські спецслужби періоду диктатури Піночета – стверджують, що вони знищили усі свої архіви ще до того, як у країні був організований цивільний уряд. Комісія зі Справедливості і Примирення, створена тут у 1990 році, зіштовхнулася з проблемою відновлення 15 років національної історії, що включає кілька тисяч політичних убивств, за повідомленнями і спогадами окремих осіб. В міру усвідомлення масштабів репресій DINA, виявлення винних у цих звірствах здається майже неможливим. Додаткових труднощів додає той факт, що Чилі пробиває шлях до демократії через примусове національне примирення, гарантоване законом, створеним Піночетом і його оточенням, що також забезпечили для себе закони, які їх амністують. Це сильно ускладнює всяку ідентифікацію осіб, винних у злочинах. Ситуація в Південно-Африканській Республіці аналогічна. Дотепер невідома доля архівів іспанської SD, однієї з місцевих спецслужб. В Родезії, у 1979-1980, перед переходом влади до чорношкірих, місцеві спецслужби знищили усі свої архіви.

Подібні спроби знищити документи, що свідчать про беззаконня і репресії, були розпочаті спецслужбами комуністичних країн у період переходу до демократії. Багатьом з них удалося знищити частину даних, що відносяться до найбільш ганебних випадків.

Однак, можливо тільки часткове знищення документів. Архіви були занадто великі, щоб можна було організувати їхнє швидке знищення, не привертаючи уваги громадськості. Громадськість Східного Берліна організувала активний захист місцевих архівів; однак, незважаючи на це, багато архівів Штазі, що зберігаються в столицях земель Східної Німеччини, були знищені. Ці дії східних німців були викликані усвідомленням важливості архівів у справі переслідування нацистських злочинців і реабілітації їхніх жертв. У Польщі відомості про спалення документів працівниками комуністичних спецслужб, у той час ще функціонуючих, стали відомі узимку 1989/90 р., що дозволило зупинити знищення цих документів.

Падіння репресивної системи відбувається не моментально. Звичайно йому передує безліч симптомів. І, звичайно, найкраще про ці симптоми бувають інформовані працівники спецслужб. Крім того, між переходом влади до політиків-демократів і встановленням контролю над спецслужбами проходить кілька місяців. Протягом цього досить тривалого періоду офіційні особи можуть спробувати вилучати з архівів деякі документи. Будучи викраденими, такі документи можуть у майбутньому захистити цих осіб від судового переслідування, а також можуть бути використані для шантажу колишніх співробітників з метою одержання економічної чи політичної вигоди. Це відбулося в Польщі, Чехії й Угорщині.

Зовсім інша ситуація спостерігається в Прибалтиці й Україні. Уже наприкінці вісімдесятих років центральні органи комуністичної влади почали вилучати документи з місцевих архівів КДБ і КПРС і перевозити їх у Москву. Таким чином, ці нації були позбавлені можливості зберегти документи про найбільш трагічний період своєї історії, а жертви злочинів комуністів – надії одержати хоча б часткову компенсацію. Тому серед перших законів, створених урядами незалежних Балтійських країн, були постанови про захист збережених залишків місцевих архівів партії і КДБ.

Ситуація в Москві нагадує ситуацію, наприклад, в Аргентині. КДБ був органом незалежної держави. Перед переходом влади його працівники подбали про власну безпеку. Їхнє положення було набагато більш вигідним у порівнянні з положенням працівників таємної поліції при інших латиноамериканських репресивних режимах. Падіння комуністичного режиму відкрило широкі можливості для безкарного розграбування величезної державної власності. У цій своєрідній приватизації брали участь працівники КДБ, партійні і комсомольські діячі і лідери організованих злочинних груп. Це сильно збільшило шанси КДБ на збереження колишніх привілеїв. Таким чином, діють два фактори: у минулому працівники КДБ мали привілеї, оскільки вони працювали на державу, а в сьогоденні вони стали керівним класом. Тому не було необхідності знищувати або вилучати документи.

* * *

Що стосується поводження з архівами колишніх спецслужб, то двох однакових чи хоча б схожих рішень не існує.

Найчастіше архіви, що залишилися від колишніх спецслужб, зберігаються. В іншому випадку, такі документи знищуються після їхнього використання в адміністративних цілях (ідентифікації, реабілітації і відшкодування збитку жертвам).

Це останнє рішення було прийнято в Греції, де законодавці зневажили історичною цінністю архівів, мотивуючи своє рішення знищити ці архіви необхідністю захисту жертв режиму чорних полковників. Можливість такого рішення обговорювалася також в Іспанії. Після одного інциденту (у Мадридському аеропорті був арештований депутат-комуніст, досьє на якого містилося в старих архівах і було використано поліцією), кортесами обговорювалася пропозиція знищити всі архіви режиму Франко. У кінцевому рахунку, іспанські депутати ухвалили вилучити з поліцейських архівів усі згадування про соціально-політичних активістів, що діяли проти режиму Франко, а також передати всі документи політичної поліції, що відносяться до цього періоду, у Національний Історичний Музей. Це було почато по взаємній згоді міністрів внутрішніх справ і культури.

Необхідно розуміти, що, у випадку скинення правлячого режиму, дані архівів спецслужб можуть бути використані для репресій. Крім того, оскільки невідомо напевно, які документи були знищені (і чи знищувалися вони взагалі), а також хто володіє документами, що залишилися, такі документи в будь-який час можуть стати інструментом беззаконня. Тому не слід знищувати або розосереджувати архіви колишніх спецслужб: їхнє збереження в архівах, окремо від поточних архівів спецслужб, повинне визначатися законом і контролюватися професійними архівістами. Це – єдиний спосіб гарантувати при новому політичному ладі права жертв репресивних режимів, включаючи індивідуальну амністію, законну реабілітацію, відновлення власності і компенсацію збитку. Чесне дотримання цього правила доводить поступове зближення влади закону і плюралістичної демократії.

Досвід показує, і Іспанія є тільки одним прикладом, що найбільш ефективним способом захисту прав жертв є законна ізоляція архівів спецслужб і їхня передача незалежним від цих служб професійним архівістам. У світлі звіту ICA, професіоналам повинні передаватися документи, створені спецслужбами, розвідкою і контррозвідкою, а також досьє щодо політичних справ, що велися таємною поліцією. Перераховані вище служби повинні якомога швидше передати документи в національні архіви чи в спеціальні архіви, що займаються реабілітацією.

Закон про передачу документів колишніх спецслужб повинний гарантувати збереження цих архівів як частини культурної спадщини нації.

* * *

На думку міжнародних суспільств архівістів, істориків і захисників прав людини, основні принципи законів, що відносяться до архівів, у яких зберігаються документи, створені спецслужбами репресивних режимів, такі:


•  Кожна нація має право пам’ятати свою історію в такому вигляді, як вона записана в документах. Документи, по суті, є історичною спадщиною.


•  Кожна нація має право на правду. Громадяни мають право на максимум інформації (наскільки це можливо) про діяльність скинутого режиму.


•  Кожна нація має право на ідентифікацію осіб, винних у порушеннях прав людини. Це право не залежить ні від яких політичних рішень, що стосуються цих осіб, у тому числі можливості їхньої подальшої участі в суспільному житті. Політика помилування й амністування осіб, винних у порушеннях прав людини, проводилася в деяких молодих демократичних країнах з метою сприяння національному примиренню. Однак у демократичній правовій державі право знати імена осіб, відповідальних за порушення прав людини, повинне бути збережено, щоб ці особи не могли використовувати своє минуле для отримання політичної вигоди. Це рішення було прийнято в Німеччині, де архіви Штазі використовуються суспільними і приватними організаціями для з’ясування ступеня відповідальності різних органів і осіб за їхні зв’язки з колишнім режимом ГДР. Це робиться, щоб не допустити ситуації, коли працівники і співробітники комуністичної таємної поліції, як і раніше, будуть займати керівні посади. З іншого боку, німецьке законодавство обмежує термін такого використання архівів Штазі п’ятнадцятирічним періодом (до 2006 р.).


•  Кожна особа має право знати, яка стосовна до нього інформація міститься в архівах спецслужб (якщо така є). Це право називається " правом на знання особистістю архівних даних про себе". Це право дозволяє жертві спецслужб довідатися, до якого ступеня політичні, ідеологічні, етнічні чи расові упередження вплинули на її особисте, сімейне і професійне життя. Таке ж право доступу до своїх досьє мають працівники колишніх спецслужб.


•  Кожна особа має право на проведення наукових пошуків в архівах колишніх спецслужб. У цьому випадку право доступу до архівів обов’язково повинне розглядатися з обліком права на недоторканність приватного життя жертв репресій. Крім того, права третіх осіб, що згадуються в документах, також повинні бути захищені. Постраждалі особи повинні зберігати право доступу до їх документів, що стосуються, протягом часу, визначеного законом. Такі особи також повинні мати право вносити виправлення в ці документи, однак, зміна їхнього основного змісту повинна бути заборонена.


•  Кожна жертва має право на законну реабілітацію, на відшкодування збитків, понесених в результаті дій працівників колишніх спецслужб, а також на відновлення конфіскованої власності. Свідчення, необхідні для таких компенсацій, містяться в документах, створених спецслужбами.


•  Кожна особа має право наводити довідки про долю своїх родичів, що пропали в результаті діяльності спецслужб.


•  Кожна жертва має право знати імена осіб, що брали участь в її переслідуваннях.

* * *

Моральний кодекс архівістів, що працюють з документами колишніх спецслужб:


•  документи про репресії є частиною національної спадщини. Усі ці документи повинні бути збережені як нагадування про нетерпимість, расизм, а також політичний й ідеологічний тоталітаризм;


•  архівіст є виконавцем волі нації в період переходу до демократії;


•  права жертв політичних репресій превалюють над історичними дослідженнями;


•  архіви колишніх спецслужб не повинні відбиратися ні за яким критерієм, крім критерію історичного дослідження;


•  архівіст – не цензор; поняття архівних даних і процедура їх розкриття визначені законом;


•  якщо вказівки закону недостатньо точні, архівіст може інтерпретувати їх у світлі офіційних думок фахівців із суспільних законів. У випадку виникнення конфлікту між правом особи на недоторканність приватного життя і правом на проведення історичних досліджень, рекомендується створення копій документів з вилученими з них іменами жертв чи третіх осіб;


•  архівіст зобов’язаний задовольняти всі запити жертв репресій чи інших осіб на створення копій чи документів підтвердження дійсності документів;


•  архівіст зобов’язаний організувати систему контролю, що забезпечує захист документів, які містять конфіденційні дані. Документи про репресії повинні зберігатися в спеціальних, ізольованих відділах національних архівів, їхня безпека повинна ретельно дотримуватися. Доступ до таких документів можуть мати тільки працівники архівів.

СВІП та доступ до архівної інформації

04.12.2001 | Анджей Жеплінський

Право на знання архівних даних про себе. Архіви колишніх спецслужб.

   

Архіви колишніх спецслужб

Архіви є безцінним джерелом для вивчення й осмислення минулого будь-якого народу. Це особливо важливо у випадку тоталітарних режимів з лівим ухилом або вкрай консервативних режимів, оскільки при цих режимах спецслужби були для уряду єдиним достовірним джерелом інформації про суспільну думку і стан в державі. Інші джерела менш повні, оскільки такі режими переслідували будь-які прояви відкритого і плюралістичного мислення і наукового аналізу. Тепер, після повалення таких режимів, стан і вміст архівів викликає, природно, великий інтерес до архівів з боку істориків, соціологів і журналістів. Крім того, політики намагаються використовувати їх у політичних цілях. Архіви повинні задовольнити всім цим потребам, однак, закон обов’язково повинний гарантувати нерозголошення конфіденційної інформації, особливо про жертви режиму.

Крім політиків, істориків, юристів і організацій, що поєднують жертв репресій, вплив у цьому питанні повинні мати також професійні архівісти. На конференції 1993 року в Мехіко Міжнародна Рада по архівах (ICA – International Council for Archives) ухвалив створення групи експертів для підготовки звіту по архівах репресивних режимів і розробки рекомендацій з роботи з цими архівами.

Поняття "репресивні режими" викликає гостру дискусію серед фахівців. Це поняття повинне включати всі режими, яким не вистачає законних демократичних основ і які змушені прибігати до різних поліцейських обмежень для збереження влади. Таке визначення, однак, неприйнятне для архівістів, істориків і правозахисників, наприклад, із прибалтійських держав, які стверджують, що правління в їхніх країнах німецьких нацистів і радянських комуністів у 1940-1991 роках було, по суті, окупацією. Тобто, режими були не тільки злочинними, але й іноземними. Це також відноситься до режимів Східного Тімора (індонезійська окупація) і Тібету (китайська окупація). З іншого боку, поняття "репресивний режим" добре відображає ситуацію в країнах третього світу, особливо в Латинській Америці, де вкрай консервативні режими існують десятиліттями.

Проект ICA, що фінансується ЮНЕСКО, має своєю метою забезпечувати архівістів у країнах, що скинули ярмо диктатури, інформацією про найкращі способи збору і виявлення документів, створених при репресивному режимі.

У лютому 1994 р. ICA були призначені сім експертів-архівістів з Чилі, Іспанії, Німеччини, Південно-Африканської Республіки, Росії і США. Головою був призначений Антоніо Гонзалес Квінтана, глава Мадридського Військового Архіву (і начальник Відділу Громадянської Війни Національного Історичного Архіву Саламанки в 1984-1994 р.р.). Експерти добре усвідомлювали особливу делікатність документів, з якими працюють архівісти. Унаслідок цього, при роботі з такими документами, архівісти повинні керуватися спеціальним кодексом, проект якого був у свій час підготовлений.

Щоб зосередитися на останніх подіях, питання про архівізацію і виявлення документів, створених фашистськими режимами першої половини цього століття, не розглядалося.

Фахівці, що працюють над проектом ICA, вирішили, що термін "репресивні інститути" варто використовувати стосовно до:


•  служб розвідки і контррозвідки;


•  воєнізованих організацій;


•  спеціальних судів;


•  концентраційних таборів;


•  спеціальних в’язниць;


•  центрів психіатричного перевиховання.

Крім того, репресивні структури можуть входити до складу таких традиційних суспільних інститутів, як:


•  армія;
•  поліція, у тому числі таємна поліція;
•  звичайні суди;
•  інші адміністративні органи.

У цей список, всупереч запереченням двох архівістів з колишніх комуністичних країн, не включений самий головний, на мій погляд, репресивний інститут у нашому регіоні – Комуністична партія і партійний апарат. Крім того, спеціальної уваги заслуговують архіви іноземного відділу. У таких країнах, як Польща, більшість дій дипломатичної і консульської служби були спрямовані проти груп політичних емігрантів, що відігравали важливу роль в опозиції й антикомуністичному опорі. Архіви таких "дипломатичних" служб також варто розглядати як архіви спецслужб.

Першою організацією, що практикувала масові репресії для збереження влади і для боротьби із супротивниками, була іспанська інквізиція. Архіви, що стосуються цієї організації, є моделлю, яку можна використовувати при роботі з документами, що залишилися від тоталітарних і автократичних режимів другої половини нашого століття. Документи Верховної й Універсальної рад інквізиції, а також велика частина документів її районних трибуналів, що зберігаються в Національному Історичному Музеї в Мадриді, є безцінними джерелами не тільки для вивчення способів підтримки королівської влади в той час, але і для розуміння менталітету і культури Ренесансу в Європі. Це доводить необхідність дбайливого збереження такого роду документів для майбутніх поколінь істориків архівістами з посттоталітарних країн Центральної та Східної Європи кінця 80-х.

* * *

Як показує досвід, архіви спецслужб дуже багато значать для таких організацій. Це ясно видно з архівів східнонімецької Штазі (дванадцяте управління). Якими би секретними не були їхні дії і як би вони не хотіли сховати свої злочини, збільшені і сильно бюрократизовані інститути цих служб не могли протистояти спокусі реєструвати і записувати кожен крок.

Усе йде добре, поки беззаконна держава, жертви якої із захопленням перемелюються спецслужбами, знаходиться в повному розквіті. Ситуація може драматично змінитися ще до реального падіння режиму, коли посадові особи спецслужб намагаються не тільки уникнути відповідальності, але і знайти зручну фінансову позицію в новій обстановці.

Ми занадто рідко усвідомлюємо, що у вирішальні моменти нашого життя дані архівів (особливо офіційних архівів) можуть відігравати велику роль у долі кожного з нас. Це стає особливо ясним у ті моменти історії нації, коли беззаконна держава валиться, і люди одержують можливість ознайомитися хоча б з частиною документів, зібраних спецслужбами полеглого режиму. Важливість архівів складається не тільки в їхній корисності для вивчення і розуміння сучасної історії, а також у їхній ролі в захисті прав людини. Наприклад, у згаданому вище Архіві Громадянської Війни, що зберігається в Саламанці, містяться десятки тисяч досьє на республіканців, що переслідувалися режимом Франко. Іншим прикладом можуть служити 65.000 судових рішень про реабілітацію жертв комуністичних репресій у Польщі, прийнятих після 1988 р. Така реабілітація була б неможлива, якби документи про репресії не збереглися. Усі зацікавлені особи добре знають, яке значення може мати посвідчення статусу жертви сталінських репресій при одержанні допомоги: ці посвідчення видаються на підставі документів, що збереглися в російських архівах.

Експерти ICA провели в десятку країн, у тому числі в Польщі, соціологічне дослідження. Архів Польського Міністерства Внутрішніх справ запитальник не повернув. У кінцевому рахунку, звіт був складений на підставі відповідей, отриманих із Бразилії, Чилі, Іспанії, Литви, Латвії, Німеччини, Парагваю, Португалії, Південно-Африканської Республіки, Росії, Угорщини і Зімбабве. Зібрані матеріали були використані в документі "Огляд архівів колишніх репресивних режимів у нових демократичних країнах (1974-1994)". Перша зі згаданих дат (квітень 1974 р.) – час падіння режиму Салазара в Португалії; друга дата (квітень 1994 р.) – час, коли чорношкіра більшість перемогла в загальнонародних виборах у Південно-Африканській Республіці. Звіт був довершений у грудні 1995 року.

* * *

Майбутнє архівів у більшості випадків залежить від того, як репресивний режим заміняється правовою державою. Навіть у випадку "м’якої революції" чи при прагненні до "національного примирення", аргументи про компенсацію збитків жертвам повинні мати пріоритет при рішенні долі архівів. У деяких випадках це має більше значення, ніж з’ясування імен осіб, винних у політичних репресіях, і осіб, що передали владу в перехідний період. У такій ситуації ситуація з архівами буде залежати від того, чи зберегли представники колишнього режиму політичний вплив.

Перше питання, яке повинне виникнути щодо архівів колишніх спецслужб після падіння диктатури, такий: що робити з цими архівами? Це, звичайно, відноситься тільки до тих режимів, документи про діяльність спецслужб яких збереглися. Може статися і зворотне: так, DINA і CNI, яка замінила її, – чилійські спецслужби періоду диктатури Піночета – стверджують, що вони знищили усі свої архіви ще до того, як у країні був організований цивільний уряд. Комісія зі Справедливості і Примирення, створена тут у 1990 році, зіштовхнулася з проблемою відновлення 15 років національної історії, що включає кілька тисяч політичних убивств, за повідомленнями і спогадами окремих осіб. В міру усвідомлення масштабів репресій DINA, виявлення винних у цих звірствах здається майже неможливим. Додаткових труднощів додає той факт, що Чилі пробиває шлях до демократії через примусове національне примирення, гарантоване законом, створеним Піночетом і його оточенням, що також забезпечили для себе закони, які їх амністують. Це сильно ускладнює всяку ідентифікацію осіб, винних у злочинах. Ситуація в Південно-Африканській Республіці аналогічна. Дотепер невідома доля архівів іспанської SD, однієї з місцевих спецслужб. В Родезії, у 1979-1980, перед переходом влади до чорношкірих, місцеві спецслужби знищили усі свої архіви.

Подібні спроби знищити документи, що свідчать про беззаконня і репресії, були розпочаті спецслужбами комуністичних країн у період переходу до демократії. Багатьом з них удалося знищити частину даних, що відносяться до найбільш ганебних випадків.

Однак, можливо тільки часткове знищення документів. Архіви були занадто великі, щоб можна було організувати їхнє швидке знищення, не привертаючи уваги громадськості. Громадськість Східного Берліна організувала активний захист місцевих архівів; однак, незважаючи на це, багато архівів Штазі, що зберігаються в столицях земель Східної Німеччини, були знищені. Ці дії східних німців були викликані усвідомленням важливості архівів у справі переслідування нацистських злочинців і реабілітації їхніх жертв. У Польщі відомості про спалення документів працівниками комуністичних спецслужб, у той час ще функціонуючих, стали відомі узимку 1989/90 р., що дозволило зупинити знищення цих документів.

Падіння репресивної системи відбувається не моментально. Звичайно йому передує безліч симптомів. І, звичайно, найкраще про ці симптоми бувають інформовані працівники спецслужб. Крім того, між переходом влади до політиків-демократів і встановленням контролю над спецслужбами проходить кілька місяців. Протягом цього досить тривалого періоду офіційні особи можуть спробувати вилучати з архівів деякі документи. Будучи викраденими, такі документи можуть у майбутньому захистити цих осіб від судового переслідування, а також можуть бути використані для шантажу колишніх співробітників з метою одержання економічної чи політичної вигоди. Це відбулося в Польщі, Чехії й Угорщині.

Зовсім інша ситуація спостерігається в Прибалтиці й Україні. Уже наприкінці вісімдесятих років центральні органи комуністичної влади почали вилучати документи з місцевих архівів КДБ і КПРС і перевозити їх у Москву. Таким чином, ці нації були позбавлені можливості зберегти документи про найбільш трагічний період своєї історії, а жертви злочинів комуністів – надії одержати хоча б часткову компенсацію. Тому серед перших законів, створених урядами незалежних Балтійських країн, були постанови про захист збережених залишків місцевих архівів партії і КДБ.

Ситуація в Москві нагадує ситуацію, наприклад, в Аргентині. КДБ був органом незалежної держави. Перед переходом влади його працівники подбали про власну безпеку. Їхнє положення було набагато більш вигідним у порівнянні з положенням працівників таємної поліції при інших латиноамериканських репресивних режимах. Падіння комуністичного режиму відкрило широкі можливості для безкарного розграбування величезної державної власності. У цій своєрідній приватизації брали участь працівники КДБ, партійні і комсомольські діячі і лідери організованих злочинних груп. Це сильно збільшило шанси КДБ на збереження колишніх привілеїв. Таким чином, діють два фактори: у минулому працівники КДБ мали привілеї, оскільки вони працювали на державу, а в сьогоденні вони стали керівним класом. Тому не було необхідності знищувати або вилучати документи.

* * *

Що стосується поводження з архівами колишніх спецслужб, то двох однакових чи хоча б схожих рішень не існує.

Найчастіше архіви, що залишилися від колишніх спецслужб, зберігаються. В іншому випадку, такі документи знищуються після їхнього використання в адміністративних цілях (ідентифікації, реабілітації і відшкодування збитку жертвам).

Це останнє рішення було прийнято в Греції, де законодавці зневажили історичною цінністю архівів, мотивуючи своє рішення знищити ці архіви необхідністю захисту жертв режиму чорних полковників. Можливість такого рішення обговорювалася також в Іспанії. Після одного інциденту (у Мадридському аеропорті був арештований депутат-комуніст, досьє на якого містилося в старих архівах і було використано поліцією), кортесами обговорювалася пропозиція знищити всі архіви режиму Франко. У кінцевому рахунку, іспанські депутати ухвалили вилучити з поліцейських архівів усі згадування про соціально-політичних активістів, що діяли проти режиму Франко, а також передати всі документи політичної поліції, що відносяться до цього періоду, у Національний Історичний Музей. Це було почато по взаємній згоді міністрів внутрішніх справ і культури.

Необхідно розуміти, що, у випадку скинення правлячого режиму, дані архівів спецслужб можуть бути використані для репресій. Крім того, оскільки невідомо напевно, які документи були знищені (і чи знищувалися вони взагалі), а також хто володіє документами, що залишилися, такі документи в будь-який час можуть стати інструментом беззаконня. Тому не слід знищувати або розосереджувати архіви колишніх спецслужб: їхнє збереження в архівах, окремо від поточних архівів спецслужб, повинне визначатися законом і контролюватися професійними архівістами. Це – єдиний спосіб гарантувати при новому політичному ладі права жертв репресивних режимів, включаючи індивідуальну амністію, законну реабілітацію, відновлення власності і компенсацію збитку. Чесне дотримання цього правила доводить поступове зближення влади закону і плюралістичної демократії.

Досвід показує, і Іспанія є тільки одним прикладом, що найбільш ефективним способом захисту прав жертв є законна ізоляція архівів спецслужб і їхня передача незалежним від цих служб професійним архівістам. У світлі звіту ICA, професіоналам повинні передаватися документи, створені спецслужбами, розвідкою і контррозвідкою, а також досьє щодо політичних справ, що велися таємною поліцією. Перераховані вище служби повинні якомога швидше передати документи в національні архіви чи в спеціальні архіви, що займаються реабілітацією.

Закон про передачу документів колишніх спецслужб повинний гарантувати збереження цих архівів як частини культурної спадщини нації.

* * *

На думку міжнародних суспільств архівістів, істориків і захисників прав людини, основні принципи законів, що відносяться до архівів, у яких зберігаються документи, створені спецслужбами репресивних режимів, такі:


•  Кожна нація має право пам’ятати свою історію в такому вигляді, як вона записана в документах. Документи, по суті, є історичною спадщиною.


•  Кожна нація має право на правду. Громадяни мають право на максимум інформації (наскільки це можливо) про діяльність скинутого режиму.


•  Кожна нація має право на ідентифікацію осіб, винних у порушеннях прав людини. Це право не залежить ні від яких політичних рішень, що стосуються цих осіб, у тому числі можливості їхньої подальшої участі в суспільному житті. Політика помилування й амністування осіб, винних у порушеннях прав людини, проводилася в деяких молодих демократичних країнах з метою сприяння національному примиренню. Однак у демократичній правовій державі право знати імена осіб, відповідальних за порушення прав людини, повинне бути збережено, щоб ці особи не могли використовувати своє минуле для отримання політичної вигоди. Це рішення було прийнято в Німеччині, де архіви Штазі використовуються суспільними і приватними організаціями для з’ясування ступеня відповідальності різних органів і осіб за їхні зв’язки з колишнім режимом ГДР. Це робиться, щоб не допустити ситуації, коли працівники і співробітники комуністичної таємної поліції, як і раніше, будуть займати керівні посади. З іншого боку, німецьке законодавство обмежує термін такого використання архівів Штазі п’ятнадцятирічним періодом (до 2006 р.).


•  Кожна особа має право знати, яка стосовна до нього інформація міститься в архівах спецслужб (якщо така є). Це право називається " правом на знання особистістю архівних даних про себе". Це право дозволяє жертві спецслужб довідатися, до якого ступеня політичні, ідеологічні, етнічні чи расові упередження вплинули на її особисте, сімейне і професійне життя. Таке ж право доступу до своїх досьє мають працівники колишніх спецслужб.


•  Кожна особа має право на проведення наукових пошуків в архівах колишніх спецслужб. У цьому випадку право доступу до архівів обов’язково повинне розглядатися з обліком права на недоторканність приватного життя жертв репресій. Крім того, права третіх осіб, що згадуються в документах, також повинні бути захищені. Постраждалі особи повинні зберігати право доступу до їх документів, що стосуються, протягом часу, визначеного законом. Такі особи також повинні мати право вносити виправлення в ці документи, однак, зміна їхнього основного змісту повинна бути заборонена.


•  Кожна жертва має право на законну реабілітацію, на відшкодування збитків, понесених в результаті дій працівників колишніх спецслужб, а також на відновлення конфіскованої власності. Свідчення, необхідні для таких компенсацій, містяться в документах, створених спецслужбами.


•  Кожна особа має право наводити довідки про долю своїх родичів, що пропали в результаті діяльності спецслужб.


•  Кожна жертва має право знати імена осіб, що брали участь в її переслідуваннях.

* * *

Моральний кодекс архівістів, що працюють з документами колишніх спецслужб:


•  документи про репресії є частиною національної спадщини. Усі ці документи повинні бути збережені як нагадування про нетерпимість, расизм, а також політичний й ідеологічний тоталітаризм;


•  архівіст є виконавцем волі нації в період переходу до демократії;


•  права жертв політичних репресій превалюють над історичними дослідженнями;


•  архіви колишніх спецслужб не повинні відбиратися ні за яким критерієм, крім критерію історичного дослідження;


•  архівіст – не цензор; поняття архівних даних і процедура їх розкриття визначені законом;


•  якщо вказівки закону недостатньо точні, архівіст може інтерпретувати їх у світлі офіційних думок фахівців із суспільних законів. У випадку виникнення конфлікту між правом особи на недоторканність приватного життя і правом на проведення історичних досліджень, рекомендується створення копій документів з вилученими з них іменами жертв чи третіх осіб;


•  архівіст зобов’язаний задовольняти всі запити жертв репресій чи інших осіб на створення копій чи документів підтвердження дійсності документів;


•  архівіст зобов’язаний організувати систему контролю, що забезпечує захист документів, які містять конфіденційні дані. Документи про репресії повинні зберігатися в спеціальних, ізольованих відділах національних архівів, їхня безпека повинна ретельно дотримуватися. Доступ до таких документів можуть мати тільки працівники архівів.

СВіП у світі

04.12.2001 | Борис Захаров

Тоталітаризм і свобода вираження поглядів у Північній Кореї

   

За угодою союзних держав, СРСР і США розділили Корею на зони військової відповідальності, їх війська повинні були прийняти капітуляцію японських збройних сил на півострові. У якості тимчасової демаркаційної лінії була намічена 38-а паралель. На південь від неї дислокувались війська США, а на північ – війська СРСР. Фактично це був поділ Кореї на сфери впливу між Радянським Союзом та Сполученими Штатами. В результаті утворилися дві держави.

15 серпня 1948 року на південь від 38-ї паралелі була проголошена Корейська республіка. А на півночі 9 вересня 1948 року перша сесія Верховних народних зборів Кореї проголосила створення Корейської Народно-демократичної Республіки (КНДР). Кабінет міністрів КНДР очолив Кім Ір Сен.

Південна Корея пішла західним шляхом розвитку, а у Північній Кореї був встановлений тоталітарний режим.

На думку автора [ Захаров Б. Порівняльний аналіз двох стадій радянського тоталітаризму – класичної та загниваючої. – Харків, ХДІК, 1994 г. – с.12 ], тоталітаризм – це суспільно-політична та культурно-ідеологічна система, що передбачає:

•  Юридично закріплену або фактичну однопартійність [Чернявский Г. Націонал-соціалізм і більшовизм: порівняльний аналіз двох форм тоталітаризму. – Харків: ХДІК, 1993. – С. 58];

•  Ідеологію на озброєнні [Бжезинський З. Великий провал. – Нью-Йорк: IMCA-PRESS, 1992 – С. 85], що проникає в усі сфери життя людини й суспільства.

•  Ідеологічну індоктринацію з використанням усіх сучасних засобів масової інформації (ЗМІ), за якими держава встановила повний контроль.

•  Монополію держави на професійну й економічну діяльність людини.

•  Державний апарат контролю, нагляду і придушення.

•  Масовий державний терор як засіб досягнення цілей.

Північнокорейська модель тоталітарного режиму цілком підпадає під це визначення: трудова партія Кореї – єдина в КНДР; ідеологія Чучхе, що нав’язується усіма ЗМІ країни; адміністративно-командна система керування економікою; силові структури, спрямовані на боротьбу як із "зовнішніми" ворогами, так і з "внутрішніми"; масовий терор тощо.

З 1958 року Північна Корея розпочала реалізацію програми поділу громадян на три основні класи – стрижневий, хитливий і ворожий, що, у свою чергу, поділяються на 51 категорію, хоча Пхеньян ніколи не визнавав це відкрито.

У правовому аспекті на Сході і на Заході режими виявляються по-різному. Основна відмінність східних режимів від західних – відсутність верховенства права.

У нацистській Німеччині були прийняті антилюдські закони, яким підпорядковувалося все суспільство з верху до низу. Законослухняні німці були засуджені на Нюрнбергском процесі, що, на думку Кроніда Любарського [ Любарський К. Історія розвитку правозахисної ідеї. //У зб. Історія і філософія правозахисної діяльності. – М.: "Московська Гельсінкська ], свідчить про пріоритет природного права над позитивним.

У КНДР законодавство абсолютно декларативне. Конституція 1948 року і нова Конституція 1972 року містять низку демократичних статей, виконання яких неможливо за тоталітарного режиму.

Стаття 53 Конституції КНДР 1972 року декларує: "Громадянам гарантується свобода слова, преси, зборів, об’єднань і демонстрацій. Держава гарантує умови для вільної діяльності демократичних політичних партій і громадських організацій".

Проте південнокорейський "Політичний словник" говорить: "Свобода вираження може бути широко гарантована тільки під керівництвом партії і контролем держави". [Політичний словник. – Пхеньян: "Суспільні науки", 1973, с.1306-1307]

Культурологічною основою тоталітаризму є спроба переривання природних культурних традицій і створення на базі культурологічних підмін і фальсифікацій нової, особливої, агресивної субкультури, що претендує на тотальність.

На зміну буддизму, християнству та іншим традиційним для Кореї релігійним і філософським навчанням прийшла ідеологічна система Чучхе. У її основі лежить такий принцип: "Творці історії, так само як і усього світу, і тому природу та суспільство можна змінити руками цих творців... Маси – рушійна сила революції... але вони можуть діяти як творці тільки під керівництвом великого вождя... " [Деякі проблеми виховання у дусі ідей Чучхе].

Культ особистості Кім Ір Сена і, меншою мірою, його сина і спадкоємця Кім Чен Іра є основою індоктринації у Північній Кореї.

У 14 статті Конституції 1948 року сказано: "Всі люди мають право на свободу віросповідання і релігійної діяльності". У новій Конституції додана фраза: "Громадяни мають свободу антирелігійної пропаганди".

У перші роки існування КНДР поступово було зруйновано 2000 церков і 400 храмів, у результаті чого 50 тисяч католиків, 300 тисяч протестантів і мільйони буддистів залишилися без культових споруджень. Зараз стверджують, що в Північній Кореї залишилося 10 тисяч буддистів, 15 тисяч католиків і 10 тисяч віруючих інших християнських церков [ Права людини у Північній Кореї. Реальність уявного раю. - М., 1993.- с.21 ].

Боротьба з релігією – один із ключових аспектів політики і пропаганди правлячої верхівки КНДР.

Умовою встановлення тоталітарного режиму є закрите суспільство, тобто таке суспільство, у якому зв’язки із зовнішнім світом підконтрольні державі, інформація про зовнішній світ проходить крізь призму державної пропаганди, а інформація про внутрішнє становище приховується та фальсифікується. Таким чином, за тоталітарного режиму суспільство ізолюється у часі (фальсифікація історії, переривання культурних традицій) та у просторі (інформаційна ізоляція суспільства від зовнішнього світу і влади від громадян).

Усі публікації, статті та радіопередачі в КНДР візуються із самого початку, щоб не припустити критики політичної системи чи урядової політики. ЗМІ велено діяти виключно як засобам для поширення політики, вказівок партії й уряду. Крім того, радіоприймачі виробництва Північної Кореи приймають тільки державні станції і радіопрограми. Навіть радіоприймачі іноземного виробництва спочатку проходять реєстрацію в Службі безпеки, де піддаються регуляції і настроюються тільки на одну хвилю – Центральної радіомовної станції Північної Кореї. Спецслужби перевіряють шкали усіх радіоприймачів країни раз на три місяці, і якщо пломба порушена, то вважається, що власник приймає радіопередачі Південної Кореї та інших "імперіалістичних" держав. Тоді він може бути покараний, як "ідеологічний правопорушник". Виняток становлять тільки радіоприймачі дипломатів інших країн. При цьому уздовж державних кордонів КНДР встановлені "глушилки".

Так само постають справи із телебаченням, хоча телевізори у сільських районах практично відсутні, у містах, за винятком Пхеньяна, їх теж небагато. Крім невеличкого числа представників елітної групи, населення Північної Кореї абсолютно не має уявлення про події за кордоном. ЗМІ КНДР зосереджені на тому, щоб створити у людей уявлення про становище у світі, яке потрібне владі. Про цей красномовно свідчить той факт, що населення Північної Кореї абсолютно нічого не знало про події у Центральній та Східній Європі наприкінці 80-х років і про возз’єднання Німеччини. Жителі Північної Кореї щиро вірять у легенди про стихійні лиха, що відбуваються виключно у капіталістичних країнах.

Стаття 60 Конституції Північної Кореї проголошує свободу творчості: "Громадяни вільні у заняттях науковою, літературною і творчою діяльністю". Проте при цьому вони не повинні відходити від методу соціалістичного реалізму. А стаття 56 Кримінального кодексу передбачає смертну кару і грошове стягнення з сім’ї страченого за:

1. Наклеп на урядову політику або поширення чуток контрреволюційного толку;

2. Видання, збереження і поширення контрреволюційних публікацій;

3. Складання текстів або поширення листів, призначених для збудження мас протиурядовими настроями.

Державною зрадою громадянина КНДР вважається навіть "надання такої допомоги, як послуги гіда, перекладача, створення комфорту або іншої матеріальної допомоги ворогу або тим іноземним організаціям чи особам, що виступають проти Північної Кореи", за що теж передбачена смертна кара (ст. 52 Кримінального кодексу).

Незважаючи на уривчасті відомості про ситуацію в КНДР, можна зробити висновок що її режим являє собою приклад класичного тоталітаризму із відсутністю всіх громадянських прав і свобод, зокрема свободи вираження поглядів.

СВіП у світі

04.12.2001

Повідомлення про свободу вираження поглядів в Південній Африці, Китаї, США.

   

Президент однієї південноафриканської країни на прізвисько Банда реквізував телевізори у всіх жителів внаслідок нищівної критики його політики урядами сусідніх держав. Отже, телевизор дивився тільки президент Банда...

* * *

В Китае приняты новые юридические нормы, регулирующие работу редакций небольших газет и журналов. Отныне запрещено публиковать статьи, "распространяющие непроверенные слухи, раскрывающие государственные секреты, направленные против деятельности государства и Коммунистической партии или противоречащие нормам марксизма-ленинизма". За нарушение этих требований издания будут закрывать или сливать друг с другом. Если за год в одной и той же провинции закроют более двух газет, то регистрация в ней новых СМИ прекратится на год. За последние месяцы в Китае несколько редакторов потеряли работу, после того, как их издания опубликовали спорные, с точки зрения властей, статьи. Самым громким стал скандал с публикацией материала о воровстве донорских органов.

("Кієвскій телеграфЪ", №31, 13.08-19.08 2001 р.)

* * *

Власті Китаю закрили понад 17 тисяч Інтернет-кафе в межах кампанії, що має на меті ужорстолчити контроль над комп’ютернорю мережею. Одне з китайських видань повідомило, що окрім цього ще 28 тисяч кібернетичних кафе отримали наказ встановити спеціальні програми, які блокують доступ до тих веб-сторінок, які уряд Китаю вважає підривними чи ненадійними. Кітайське керівництво аргументує, що політику стурбованістю батьків тим, що їхні діти відвідують небезпечні сайти.

(Бі-Бі-Сі – Українська служба)

* * *

Cуд США зрівняв в праві на захист онлайнову і офлайнову пресу

Верховний Суд штату Нью-Йорк створив судовий прецедент, що дає онлайновим журналістам такий же правовий захист від обвинувачень в наклепі, якій мають представники офлайнових засобів масової інформації. Рішення прийнято у справі, в якій мексиканський банк National Bank of Mexico звинувачував сайт Narco.News.com в наклепі. Онлайновий бюлетень NarcoNews займається розслідуваннями і антинаркотичною пропагандою. У випусках на сайті повідомлялося, що президент National Bank of Mexico причетний до торгівлі наркотиками. Прецедент 1964 року "New York Times проти Салівана" визначив в американському законодавстві норму, згідно з якою представники ЗМІ мають додатковий захист на підставі Першої поправки Конституції. Звинуватити в наклепі їх можна тільки у випадку, якщо їх висловлювання будуть визнані зловмисними, це умовно позначено як "найвищий стандарт" для випадків про наклеп. Оскільки Інтернету в ті часи не було, дана норма на мережеві ЗМІ не розповсюджувалася. До нинішнього рішення. Верховний Суд вирішив, що випадок з мексиканським банком, відомим також як Banamex, умовам "вищого стандарту" (тобто справжнього наклепу) не задовольняє. В той же час, на думку судді Поли Оманські, NarcoNews.com треба вважати засобом масової інформації, на який розповсюджується додатковий захист Першої поправки. Інформація, що поширюється сайтом, має високу суспільну значущість. Як повідомляє Wired News, журналістська Інтернет-громадськість США з великим ентузіазмом сприйняла рішення суду і розширення захисної дії Першої поправки на мережеву журналістику. А представник Banamex заявив, що все одно не дозволить обмовляти банк.

("Права людини", №34, 1-15 грудня 2001 р.)

Свобода Висловлювань і Приватність, 2001, №04

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори