пошук  
№01
2002

Свобода Висловлювань і Приватність

СВіП в Україні

04.12.2002 | Євген Захаров, Ірина Рапп

Аналіз практики доступу до урядової інформації.

   

1. Урядова інформація з обмеженим доступом

Аналіз доступу до урядової інформації показав, що органи виконавчої влади використовують для засекречування інформації грифи секретності „для службового користування“, „не для друку“, „опублікуванню не підлягає“. Ці грифи є незаконними, оскільки законом вони не визначаються, не визначений також ніякими нормативними актами порядок роботи з документами з грифами „не для друку“, „опублікуванню не підлягає“. Інструкція ж про порядок роботи з документами з грифом ДСК написана в дусі „старих добрих часів“ тоталітарного режиму і практично закриває доступ до таких документів.

Ми спробували встановити, наскільки широко застосовуються незаконні грифи. Ми проаналізували всі документи, прийняті декількома центральними відомствами в 2000 і 2001 р., з метою установити кількість документів з цими грифами. Для цього була використана комп’ютерна правова система „Ліга: Закон“. Результати представлені в табл. 1. Легко побачити, що найбільше кількість документів із зазначеними грифами приймають Президент України і Кабінет міністрів, причому Президент використовує гриф „опублікуванню не підлягає“, Кабінет міністрів – гриф „не для друку“, а відомства – в основному гриф ДСК. Крім того, усі документи з грифом ДСК мають у базі назву, з якої, принаймні, зрозумілий зміст документа. Документи ж із грифами „не для друку“ і „опублікуванню не підлягає“ мають тільки номери і дату прийняття – таким чином, неможливо зрозуміти, що саме міститься в цих документах. Правда, в окремих рідких випадках, коли документ з’являється в тематичних рубриках, він входить туди з назвою. Так, наприклад, з’ясувалося, що розпорядження Кабінету міністрів №411-р від 13.09.2001 має відношення до пенсій. Але які ж відомості про пенсії повинні засекречуватися від громадян України? Насправді, важко собі уявити яку-небудь інформацію про пенсійне забезпечення, що не цікавить громадськість. Крім того, закон „Про державну таємницю“ забороняє засекречувати інформацію, що стосується прав і свобод громадян. Оскільки ступінь таємності відомостей із грифом „не для друку“, мабуть, нижчий за ступінь таємності, що є державною таємницею, то документи, що містять інформацію, яка стосується прав і свобод людини, не повинні мати цей гриф. А інформація про пенсії, безумовно, стосується прав людини. З тієї же причини не можна було ставити грифа на документ № 709/94 від 30.11.94, що, як з’ясувалося, має відношення до ідентифікаційних номерів.

Табл.1



Кількість
документів


Всього


ДСК


Не для друку


Опублікуванню
не підлягає


Відомство рік


2000


2001


2000


2001


2000


2001


2000


2001


Президент
України


1636


1461
       

95


78


Кабінет
Міністрів


2387


2372
   

85


39
   


МВС


25


41


4


2
       


СБУ


9


4


2


2
       


Деп-т виконання покарань


50


12


3


1


2


1
   


Мінюст


66


69
 

1
       


Держкомкордон


27


18


3


1
       


Міноборони


20


38
           


МЗС


5


15
           


Генпрокуратура


9


4
           


МНС
 

8
 

1
       


Викликає велике здивування надання Департаментом з питань виконання покарань грифа „не для друку“ „Правилам внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ“ (наказ №10 від 6 травня 2000). Як же ці правила будуть виконуватися, якщо їх не можна довідатися? Можливо, доступ до документів із грифом „не для друку“ набагато ширше, ніж до документів із грифом ДСК, але про це залишається тільки гадати.

Табл.2


Відомство


Президент


Кабмін


Примітки

Роки



















Всього

за рік


Опублікуванню не підлягає


Вага закритих документів до загального числа, %


Всього
за рік


Не для друку


Вага закритих документів до загального числа, %




1994


882


73


8,2


1572


15


0,9


Вибори Президента та парламенту


1995


1477


90


6,1


1686


28


1,7




1996


1831


75


4,1


2146


54


2,5




1997


1702


39


2,3


1984


56


2,8




1998


1888


69


3,6


2889


21


0,7


Вибори
парламенту


1999


1932


60


3,1


3623


254


7,0


Вибори
Президента


2000


1436


95


5,8


2387


85


3,6


Всеукраїнський референдум


2001


1461


78


5,3


2372


39


1,6


Велика кількість безіменних документів, прийнятих Президентом і Кабінетом міністрів, спонукала нас з’ясувати динаміку їхнього прийняття за більш тривалий період. Виявилося, що грифи „не для друку“ і „опублікуванню не підлягає“ застосовувалися вже 1994 р. ще до дострокових парламентських і президентських виборів. Дані про кількість документів з цими грифами, прийнятих в період 1994 – 2001 р.р., зведені в табл. 2, а на малюнку зображений графік їхнього розподілу у % від загальної кількості протягом цього періоду. Очевидні сплески прийняття таких документів і Президентом, і Кабінетом міністрів. Хоча чіткої кореляції між сплесками немає, найчастіше вони збігаються з періодами виборчих кампаній і проведення всеукраїнського референдуму. Звертає на себе увагу також те, що саме Президент України засекречує значно більшу кількість документів, ніж Кабінет міністрів чи будь-яке інше відомство.

У приватній бесіді один з чиновників, що працює в Адміністрації Президента, сказав, що документи з грифом „опублікуванню не підлягає“ стосуються призначень на посаду, і, мовляв, кого це може цікавити, навіщо витрачати папір на опублікування. Це нехитре пояснення важко прийняти на віру, особливо з огляду на приведені вище приклади використання грифів секретності для документів, що мають пряме відношення до прав людини. Очевидно одне: чиновники, як і раніше, самі вирішують, що потрібно знати громадськості, а що їй буде нецікаво, і позбавляють суспільство інформації на свій розсуд.

2. Інформаційні запити до органів виконавчої влади


Для перевірки можливості отримання урядової інформації ми вирішили спробувати зібрати дані для підготовки річного звіту про стан з правами людини в Україні.

ХПГ і наші партнери, учасники правозахисної мережі, звернулися в серпні 2001 р. у різні центральні та регіональні органи влади із запитами про надання інформації за 1998, 1999, 2000 р.р. і першу половину 2001 р., що необхідна для підготовки звіту.

Ми запросили дані про смертність та її причини, про число самогубств, дані про прожитковий мінімум і мінімальний споживчий кошик, про структуру одержання пенсії (скільки осіб одержують пенсію до ЗО гривень, від ЗО до 50, від 50 до 70 і т.д.), дані про зарплату в різних галузях промисловості і бюджетній сфері, про структуру безробіття; дані про стан медичної допомоги; дані про середню і вищу освіту; про страйки і голодування; дані про стан навколишнього середовища; про смертність у Збройних Силах України та її причини; дані про рівень і структуру злочинності, судову статистику, кількість прохань про помилування і кількість вдоволених прохань; дані про кількість пенітенціарних установ, про хвороби і смертність в них, про кількість хворих на туберкульоз і СНІД у країні в цілому й у пенітенціарних установах, дані про витрати на утримання ув’язнених, дані про легальних і розкритих нелегальних мігрантів, про кількість біженців, про кількість представників репресованих народів та інші.

Для того, щоб послати коректні запити, ми провели попередній огляд інформаційних джерел, що публікують таку інформацію – статистичних щорічників, що видаються Державним комітетом статистики, періодичних видань міністерств і відомств, таких, як „Вісник Верховного Суду України“, „Вісник Конституційного суду України“, „Офіційний вісник України“ та інші. Одним з найбільш важливих джерел, що дають багатий ґрунт для міркувань, була комп’ютерна правова система „Ліга“, яка містить законодавчі й інші нормативно-правові акти.

Узагальнивши результати цього аналізу, ми надіслали запити до Адміністрації Президента, Міністерство юстиції, Міністерство праці і соціальної політики. Міністерство охорони здоров’я, Міністерство освіти, Міністерство оборони, Міністерство внутрішніх справ і всі його регіональні Управління, (Автономна республіка Крим, 24 області, м.м. Київ і Севастополь), Генеральну прокуратуру і всі її регіональні Управління (Автономна республіка Крим, 24 області, М.М.Київ і Севастополь), Службу безпеки України, Державний комітет статистики, Державний департамент з питань виконання покарань, Державний департамент у справах національностей і міграції, Комісію при Президентові України з питань помилування й інші відомства.

Згідно зі ст.ст.32-34 Закону „Про інформацію“ інформаційні запити повинні вивчатися відомствами протягом 10 днів, і протягом цього терміну державний орган повинний письмово сповістити автора запиту про те, що запит буде вдоволений, або що запитувана інформація не підлягає передачі для ознайомлення. При цьому відмовлення повинне бути вмотивованим. Запити повинні задовольнятися протягом місяця. Якщо відповідь на запит не може бути підготовлена у місячний термін, то державний орган зобов’язаний повідомити про відстрочку задоволення запиту, вказати причини, з яких запит не може бути вдоволений у встановлений законом термін, і вказати дату задоволення запиту.

Результати запитів у МВС і Генеральну прокуратуру та їхні регіональні органи розглядаються нижче. Що ж стосується інших відомств, то жоден державний орган з тих, куди ми зверталися, не відповів протягом 10 днів, що запит буде вдоволений чи в задоволенні запиту буде відмовлено. Лише з Міністерства юстиції, Державного департаменту з питань виконання покарань і Державного департаменту по справах національностей і міграції ми одержали задовільну відповідь протягом місяця. З порушенням термінів прийшли відповіді з Міністерства праці і соціальної політики, Міністерства внутрішніх справ, СБУ, Міністерства освіти (після повторного запиту), Комісія при Президентові України з питань помилування. Зовсім не відповіли нам Міністерство оборони, Міністерство охорони здоров’я. Самі ж відповіді неповні, і часто нам рекомендували звертатися в інші відомства, насамперед у Державний комітет статистики. Дійсно, усі державні органи передають інформацію в Держкомстат відповідно до затверджених форм. Однак ми зверталися у відомства, що збирають і обробляють інформацію з їх профілю і запитували переважно саме ту інформацію, що не міститься в статистичних щорічниках.

Змістовні відповіді ми одержали з Міністерства юстиції, Державних департаментів з питань виконання покарань і по справах національностей і міграції. Так, Міністерство юстиції надіслало узагальнені кількісні дані про бюджетне фінансування обласних, районних (міських) і військових судів (див. табл. З, мізерні суми красномовно, на наш погляд, свідчать про реальне, а не деклароване, ставлення виконавчої влади до судової), кількості суддів, притягнених до дисциплінарної відповідальності і звільнених з посади (відповідно в 1997 р. – 122 і 2, в 1998 р. 117 і 4, в 1999 р. – 118 і 5, в 2000 р. – 173 і 9), в перші 6 місяців 2001 р. – 56 і 11), кількості засуджених за наклеп (в 1998 р. – 123 особи, в 1999 р. – 98, в 2000 р. – 102, в 1-му півріччі 2001 р. – 49, при цьому було позбавлено волі 3 особи в 1998 р. і 5 осіб в 1999 р.).

Табл.3



 


Роки


 

 


1998




1999




2000




2001




Обраховано Міністерством юстиції (потреба), млн. грн.


150, 8



169, 5



271 ,7



309,8



Затверджено Законом про Державний бюджет (план), млн. грн.


74,8



85,9



130 ,1



162,3



% плану до потреби


49



51



48



52



Фактичне фінансування, млн.грн.


66,6



61,2



130 ,1



 

 


% факту до плану


89



71



100



91,7



% факту до потреби


44


36


48


52 (орієнтовно за місяць)












Державний департамент з питань виконання покарань відповів на наші запитання відносно фінансування кримінально-виконавчої системи (в 1998 р. заплановано бюджетом 227.5 млн. грн., реально надано 180.6 млн. грн., в 1999 р. – відповідно 216.6 і 203.3 млн. грн., в 2000 р. – заплановано й реально надано 204.4 млн. грн., а за перші 9 місяців 2001 р. – відповідно 156.3 і 154.7 млн. грн.), смертності в місцях позбавлення волі, в тому числі від туберкульозу (1998 р. – 2108, 1999 р. – 2969, 2000 р. – 2222, перші 6 місяців 2001 р. – 865 осіб, в тому числі від туберкульозу, відповідно, – 725, 1133, 715 і 300), кількості самогубств серед ув’язнених і засуджених, а також персоналу установ (відповідно 1998 р. – 59 і 6, 1999 р. – 45 і 4, 2000 р. – 31 і 8, перші 6 місяців 2001 р. – 13 і 4 осіб).

З Міністерства освіти прийшла відповідь тільки з департаменту вищої освіти, більша ж частина питань залишилася без відповіді. На наш повторний запит заступник державного секретаря Міністерства освіти та науки Г.Науменко відповів, що на деякі наші запитання можна знайти відповідь в Держкомстаті, решта запитуваних даних міністерством не збирається. Правда, до листа були додані досить інформативні статистичні довідники самого міністерства. Своєрідними непрямими відповідями на наші запити можна вважати дії державних органів: так, СБУ розсекретило „Звід відомостей, що складають державну таємницю“ після нашого запиту про законність підстав для присвоєння Зводу грифа „таємно“ і жвавого листування та телефонних переговорів з цього приводу; міністр внутрішніх справ Юрій Смирнов оголосив дані за 2001 р. про порушення законності співробітниками органів внутрішніх справ (186 осіб притягнуто до кримінальної, і близько 50 тисяч осіб – до дисциплінарної відповідальності) – за нашими спостереженнями, такі дані раніше не обнародувалися; Комісія при Президентові України з питань помилування з осені 2001 р. регулярно інформує пресу про кількість помилуваних нею засуджених.

У цілому, на наш погляд, ставлення державних органів до виконання Закону України „Про інформацію“, який зобов’язує надавати всім зацікавленим особам інформацію про свою діяльність, відверто зневажливе. Це свідчить, насамперед, про те, що органи державної влади, як і раніше, фактично не звертають уваги на суспільство, яке доручило їм виконання визначених функцій і вправі запитувати про їхнє виконання. Особливо яскраво це проявилося у відповідях на запити про незаконні дії співробітників правоохоронних органів (див. наступне число).
СВіП в Україні

04.12.2002 | Євген Захаров

Хрестоматійна справа Костянтина Устименка.

   

Однією з цілей семінару „Свобода висловлювань в Україні. Доступ до інформації“, який проводила Харківська правозахисна група в Києві 28 лютого – 1 березня 2002 року за підтримки фонду Макартурів, було намагання привернути увагу громадськості, зокрема, юридичної, до справи Костянтина Устименка. З самих різних точок зору ця справа заслуговує на широке суспільне обговорення.

В історичній площині справа Устименка пов’язана з практикою політичних репресій в СРСР. Будучи щирим комуністом, вірячи в рівність усіх членів КПРС, Устименко звертався з листами в партійні органи, в яких критикував керівництво Дніпропетровського обкому КПРС. Саме це стало причиною заочної постановки його на психіатричний облік в міському психоневрологічному диспансері: з точки зору верхівки КПРС люди, які критикували їхні дії, були божевільними. Це була усталена практика. Чимало людей, обвинувачуваних в антирадянській агітації і пропаганді, отримували від психіатрів „вялотекущую шизофренію“ або інший діагноз і потрапляли за судовими рішеннями на примусове лікування в закриту психлікарню до тих пір, поки не давали підписку про відмову від суспільної активності. Відомо також, що левову долю авторів анонімних антирадянських листівок, яких КДБ вдавалося виявити (а таких антирадянщиків було приблизно 100 на рік), клали в психлікарні без будь-якого суду. Досі деякі люди, які потрапили під прес каральної психіатрії, знаходяться в лікарнях: їх би вже й відпустили, але просто нема куди йти. Якось, коли я відвідував одного такого свого підопічного, його лікар розповів, як йому, коли він працював районним психіатром в сільському районі, телефонував перший секретар райкому: „Слухай, забери Н. – він скаржиться на мене усюди, лає мене, він хворий!“ І, каже, ми забирали! У цьому сенсі Устименку ще повезло. Він не потрапив в лікарню за свої листи, як, наприклад, харків’янин Володимир Кравченко, його „просто“ виключили з КПРС, звільнили з роботи (будучи радіоінженером, Устименко працював викладачем в технікумі) і не давали змоги працювати будь-де, аж поки не працевлаштували за прямою вказівкою Володимира Щербицького, якого Устименко побачив рано-вранці 26 квітня 1986 року (перші години після початку Чорнобильської катастрофи!) разом з першим секретарем Дніпропетровського обкому в центрі Дніпропетровська і попросив про допомогу. Так він і працює зараз кочегаром.

Дізнавшись, що він був заочно поставлений на психіатричний облік і знятий з нього, Устименко вирішив домогтися ознайомлення зі своїм досьє: як сталося, що він був взятий на облік, а потім знятий з нього, хто приймав ці рішення і за чиєю вказівкою, куди надсилали довідки про його стан здоров’я і за чиїми запитами, як і на підстави яких нормативних актів обмежували його право на працевлаштування тощо. І почався новий багатолітній етап ходіння по муках – юридичний. Борячись за своє право знати інформацію про себе, Устименко дійшов до Конституційного Суду України, який прийняв дуже важливе рішення по його заяві. Рішення, яке стало предметом гордості Конституційного Суду, яке вивчають в юридичних вузах, багато разів друкувалося в різних виданнях, здавалося б, повністю мало задовольнити позивача. Але це рішення нічого не дало самому Устименку: воно просто не було виконане. І, на жаль, не вбачається правових можливостей для зрушення цієї справи з мертвої точки. Проте, може, якійсь світлий правовий розум знайде вихід з цього положення?

Пропонуємо увазі читачів виклад обставин справи самим Костянтином Устименком і коментар фахівця-конституціоналіста Станіслава Шевчука.

СВіП в Україні

04.12.2002 | Костянтин Устименко

Здійснення права на інформаційну приватність та практика судового захисту цього права.

   

(виступ на семінарі „Свобода висловлювань в Україні. Доступ до інформації“ в Києві, 28 лютого – 1 березня 2002 р.)

Першою справою, розглянутою Конституційним Судом України (КСУ) за зверненням громадянина України, була справа К.Г. Устименка стосовно тлумачення положень Законів України „Про інформацію“ та „Про прокуратуру“.

Рішення КСУ по цій справі від 30.10.97 стало хрестоматійним прикладом судового захисту конституційного права громадянина на інформацію про особу. Цей приклад неодноразово наводився у засобах масової інформації, у виступах керівництва КСУ, у звітній доповіді Уповноваженого з прав людини Верховної Ради, у посиланнях відомого в Україні американського судді Богдана Футея.

При цьому ні один з дописувачів чи промовців про „справу Устименка“ не звернувся до самого Устименка хоча б для одержання формального дозволу використовувати його повне прізвище та ім’я, які належать до персональної інформації про особу і не можуть використовуватися без її дозволу, якщо ця особа не є публічною особою.

Більше того, оскільки мотивувальна частина вказаного рішення КСУ через певні обставини не була оприлюднена негайно, деякі дописувачі керувались усними поясненнями на прес-конференції доповідача по справі в КСУ та опублікованою в листопаді 1997 р. в „Урядовому кур’єрі“ та в „Юридичному віснику України“ резолютивною частиною рішення, що призвело до деякого викривлення інформації щодо Устименка в публікаціях.

Виходячи з цього, я щиро вдячний організаторам даного поважного зібрання за надану мені можливість поінформувати широкий загал про наслідки судового захисту права на доступ до персональної інформації про громадянина Устименка для самого Устименка.

Перед тим, як викласти обставини справи та мотиви рішення КСУ, вважаю доцільним звернути увагу на юридичне підгрунтя, на якому базувалось звернення до судових органів.

Згідно Закону України „Про інформацію“ від 02.10.92:

дія цього Закону поширюється на інформативні відносини, які виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства і держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації“ (ст. 3).

„Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України“ (ст. 9).

„Інформація про особу – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Кожна особа має право на ознайомлення з інформацію, зібраною про неї“ (ст. 23).

„Громадяни мають право доступу до інформації про них, заперечувати її правильність, повноту, доречність, тощо“. Відмова в доступі до такої інформації, або приховування її, або незаконні збирання, використання, зберігання чи поширення можуть бути оскаржені до суду“ (ст. 31).

„В разі вчинення державними органами. та їх посадовими особами,. державними організаціями, які є юридичними особами, та окремими громадянами протиправних діянь, передбачених цим Законом, ці дії підлягають оскарженню до органів вищого рівня або до суду“ (ст. 48).


Звертаючись до суду загальної юрисдикції в 1989 р., Устименко посилався на Закон СРСР „О порядке обжалования в суд неправомерных действий органов госуправления и должностных лиц.“, порушуючи який головлікар психоневродиспансеру відмовлявся надати інформацію щодо підстав заочних взяття й зняття з психіатричного обліку Устименка.

Перше рішення суду – відмовити в задоволенні скарги Устименка – грунтувалось на лікарській таємниці. Потім, після втручання Прокуратури України, після депутатських звернень до Генерального Прокурора М. О. Потебенька депутата Л.Д. Кучми, суд поступово став змінювати свою позицію по справі.

Одночасно, у зв’язку з набранням в листопаді 1992 р. чинності Закону України „Про інформацію“ претензії були оформлені у вигляді інформаційного запиту, а після отримання відмови головлікаря було змінено підстави судової скарги, тобто оскаржувалось порушення Закону „Про інформацію“.

Після скасування за протестами прокуратури двох рішень суду, третім рішенням дії головлікаря в частині надання Устименку інформації, що не відповідає дійсності та приховуванні інформації, визнані неправомірними й зобов’язано посадову особу надати Устименку письмову відповідь на такі питання:

1. Ким, коли і на якій підставі Устименка було поставлено на облік у психоневродиспансері?

2. За якими адресами розсилались довідки про стан здоров’я Устименка?

3. Ким Устименка було знято з обліку, на якій підставі та чи був він при цьому присутнім?

4. На підставі якого нормативного акту психіатри в 1988-90 рр. обмежували працевлаштування Устименка?

В 1994 р. Дніпропетровський обласний суд задовольнив скаргу головлікаря, скасував вказані рішення райсуду й провадження по цій справі закрив, оскільки її розгляд не є компетенцією суду.

Намагаючись якимось чином отримати персональну інформацію про себе і знаючи, що прокуратура має матеріали перевірки скарги на дії головлікаря, Устименко направляв з цього питання інформаційний запит і до прокуратури, а відмову в наданні інформації прокурора оскаржив до суду. Суд відмовив у розгляді скарги на тій підставі, що громадянин може оскаржити дії прокурора тільки у випадках, передбачених Кримінально-процесуальним кодексом. Таким чином, судами загальної юрисдикції у 1994 р. відмовлено Устименку в захисті його права на отримання інформації про себе, гарантоване ст. ст. 3, 23, 31, 48 Закону „Про інформацію“.

Перевіривши останні судові рішення в порядку нагляду, Голова Верховного Суду В.Ф. Бойко 18.11.96 підтвердив їх законність і обгрунтованість, хоч на цей час право на інформацію про особу та на судовий захист цього права вже гарантувалось ст. 32 Конституції України.

З приводу неоднозначного застосування судами загальної юрисдикції Закону України „Про інформацію“ Устименко звернувся до КСУ.

Рішенням по справі Устименка № 18/гоз-97 від 30.10.97 КСУ вирішив в резолютивній частині:

1. Частину 4 статті 23 Закону України „Про інформацію“ треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини. До конфіденційної інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані).

Згода на збирання, зберігання, використання і поширення відомостей щодо недієздатної особи надається членам її сім’ї або законним представником. У період збирання інформації про нього кожний дієздатний, члени сім’ї або законні представники недієздатного мають право знати, які відомості і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються. У період зберігання і поширення персональних даних ці ж особи мають право доступу до такого роду інформації, заперечувати її правильність, повноту, тощо.

2. Частину 5 статті 23 Закону „Про інформацію“ треба розуміти так, що кожна особа має право знайомитись з зібраною про неї інформацією в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, якщо ці відомості не є державною або іншою, захищеною законом, таємницею.

Медична інформація, тобто свідчення про стан здоров’я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров’я, за своїм правовим режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом. Лікар зобов’язаний на вимогу пацієнта, членів його сім’ї або законних представників надати їм таку інформацію повністю і в доступній формі.

В особливих випадках, як і передбачає ч. 3 ст. 39 Основ законодавства України про охорону здоров’я, коли повна інформація може завдати шкоди здоров’ю пацієнта, лікар може її обмежити. У цьому разі він інформує членів сім’ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває у непритомному стані.

У випадках відмови у наданні або навмисного приховування медичної інформації від пацієнта, членів його сім’ї або законного представника вони можуть оскаржити дії чи бездіяльність лікаря безпосередньо до суду або, за власним вибором, до медичного закладу чи органу охорони здоров’я.

Правила використання відомостей, що стосуються лікарської таємниці – інформації про пацієнта, ні відміну від медичної інформації – інформації для пацієнта, встановлюються статтею 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я та ч. 3 ст. 46 Закону України „Про інформацію“.

3. У ст. 48 Закону України „Про інформацію“ визначальними є норми, сформульовані у ч. 1 цієї статті, які передбачають оскарження встановлених Законом „Про інформацію“ протиправних діянь, вчинених органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами, а також політичними партіями, іншими об’єднаннями громадян, засобами масової інформації, державними організаціями, які є юридичними особами, та окремими громадянами, або до органів вищого рівня, або до суду, тобто за вибором того, хто подає скаргу. Частина друга ст. 48 Закону „Про інформацію“ лише встановлює порядок оскарження протиправних дій посадових осіб у разі звернення до органів вищого рівня, а ч. 3 цієї статті акцентує на тому, що й оскарження, подане до органів вищого рівня, не є перепоною для подальшого звернення громадянина чи юридичної особи до суду. Частину третю у контексті всієї ст. 48 Закону „Про інформацію“ не можна розуміти як вимогу обов’язкового оскарження протиправних дій посадових осіб спочатку до органів вищого рівня, а потім – до суду.

Безпосереднє звернення до суду є конституційним правом кожного.

4. Визнати неконституційним положення частини четвертої статті 12 Закону України „Про прокуратуру“ щодо можливості оскарження прийнятого прокурором рішення до суду лиш у передбачених законом випадках, оскільки винятки з конституційних норм встановлюються самою Конституцією, а не іншими нормативними актами.

5. Прийняття рішення Генеральним прокурором України по скарзі (ч. 5 ст. 12 Закону „Про прокуратуру“) припиняє провадження по таких скаргах в органах прокуратури, але не може стати перешкодою для подальшого звернення до суду.

6. Рішення КСУ є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим. Рішення КСУ підлягає опублікуванню у „Віснику КСУ“ та в інших офіційних виданнях України.


Роз’яснюючи ці рішення КСУ на прес-конференції, матеріали якої опубліковано в „Юридичному віснику України“ №47 за 1997 р., доповідач по справі суддя КСУ Олександр Мироненко на питання: „Тепер, після винесення КСУ рішення у цій справі, громадянин Устименко може розраховувати на її перегляд у судах загальної юрисдикції?“, відповів: „безперечно, такі суди прийматимуть відповідні рішення, виходячи з нашого тлумачення закону“.

З надією я чекав одержання повного тексту рішення КСУ. Отримавши його поштою і ознайомившись з мотивувальною частиною, яка ще ніде не була опублікована, я звернувся до Голови КСУ з листом, в якому, зокрема, повідомляв:

Всупереч вимогам ст. 55 Закону „Про Конституційний Суд України“ мене було позбавлено права участі в розгляді мого звернення, що призвело до перекручення інформації в мотивувальній частині рішення КСУ.

Вказаний на стор. 4 рішення КСУ, як діючий сьогодні в Україні, наказ МОЗ СРСР від 29.12.79 № 1333 „Про порядок надання відомостей про психічний стан громадян“ з 1 березня 1991 р. вже в СРСР був нечинним відповідно до п. 2 Висновку Комітету конституційного нагляду СРСР від 29. 11. 90 № 17 „О правилах, допускающих применение неопубликованных нормативных актов о правах, свободах и обязанностях граждан“. Розповсюдження інформації від імені КСУ про дію в Україні цього наказу матиме негативні правові наслідки.

Керуючись ст. 40 Конституції, прошу Вас, як посадову особу державного органу, письмово повідомити мене про можливі засоби обмеження розповсюдження недостовірної інформації з рішення КСУ від 30.10.97 по справі Устименка“.


Всупереч вимогам ст. 40 Конституції Голова КСУ на це моє звернення не відповів, але опубліковані в листопаді 1997 р. в „Урядовому кур’єрі“ та в „Юридичному віснику“ рішення КСУ містили лише резолютивну частину без мотивувальної. До речі, мої спроби в цьому році знайти в будь-якій бібліотеці м. Дніпропетровська „Вісник КСУ“ з опублікованим повним рішенням КСУ по справі Устименка не мали успіху, бо підписка проводилась з 1998 р., а перший номер „Вісника КСУ“ за 1998 р. був третім по рахунку. Тому, якщо повні рішення опубліковано в першому чи другому номері „Вісника КСУ“, у Дніпропетровські, як і в інших містах України, публічне ознайомлення з ним обмежене, про що я й просив Голову КСУ.

Керуючись рішенням КСУ та діючим законодавством Устименко й прокуратура області звернулись до Дніпропетровського обласного суду з поданням про перегляд ухвали облсуду від 21.02.94 про закриття провадження по справі Устименка за непідвідомчістю суду за новими обставинами.

Ухвалою облсуду від 30.01.98, постановленою під головуванням судді А.П. Приходченко, яка брала участь у проголошенні ухвали 1994 року, подання прокуратури і заява Устименка відхилені.

Підставою відмови в перегляді справи суд назвав те, що офіційне тлумачення Конституційним Судом Закону „Про інформацію“ по справі Устименка не може бути визнаним нововиявленими обставинами, оскільки це тлумачення не містить відомостей, про які на день проголошення ухвали від 21.02.94 не знали і не могли знати сторони і суд.

Тим самим суд визнав, що він свідомо не застосував у 1994 році по справі Устименка положення Закону „Про інформацію“, які повинні бути застосовані.

Розуміючи такий підтекст, в ухвалі від 30.01.98 зазначено можливість перегляду ухвали 1994 року в порядку судового нагляду. Але внесений після цього протест прокуратури в порядку судового нагляду відхилено постановою президії Дніпропетровського облсуду від 08.04.98.

Законність і обгрунтованість судових рішень про відмову в перегляді справи Устименка на основі рішення КСУ підтвердив 29.12.2000 Голова Верховного Суду В.Ф. Бойко. При цьому він повідомив, що провадження з цього питання у Верховному Суді України закрите.

Звернення з скаргою на порушення права на судовий захист та права на особисту інформацію до Європейского суду з прав людини залишено без розгляду у зв’язку неприйнятністю скарги до розгляду рішенням від 26.10.99. В чому полягала ця неприйнятність в рішенні Європейського суду, не пояснюється і не повинно пояснюватися згідно п. 4 ст. 35 Конвенції про захист прав людини.

Після внесення змін до Цивільно-процесуального кодексу відносно права касаційного оскарження у Верховному Суді рішень суду, які були прийняті протягом часу дії Конституції України 1996 року, на ухвалу облсуду від 30.01.98 була подана касаційна скарга до Верховного Суду.

Жевріла надія, що персональне рішення Голови Верховного Суду про закриття провадження з цього питання у Верховному Суді може виявитися залежним від норм закону і сумління. В скарзі наводились аргументи про порушення в ухвалі від 30.01.98 норм матеріального права – статей 3, 19, 32, 55 Конституції України, статей 23, 48 Закону „Про інформацію“ та ст. 69 Закону „Про Конституційний Суд України“.

В скарзі ставилось питання про скасування ухвали облсуду від 30.01.98 та про перегляд Верховним Судом ухвали облсуду від 21.02.94 у зв’язку з виключними обставинами на основі рішення КСУ по справі Устименко від 30.10.97.

Ухвалою Верховного Суду від 12.10.01 в задоволенні касаційної скарги Устименку відмовлено.

На підтвердження особистої думки по справі Голови Верховного Суду, висловленої двічі, у 1996 і у 2000 році, підлеглі судді в цій ухвалі умудрились навіть не згадати про рішення КСУ. Всупереч вимогам ст. 343 ЦПК (Цивільно-процесуального Кодексу) в ухвалі не наведено касаційної скарги про порушення норм права і, відповідно, не вказано, чому ці доводи не взяті до уваги.

Ухвала Верховного суду від 12.10.01 є остаточною і оскарженню не підлягає.

Які можна зробити з наведених фактів порушення протягом майже десяти років права на інформацію про особу громадянина України?

Дотримання Конституції і Законів України не є обов’язковим у свідомості тих посадовців, які повинні опікуватися законності в Україні. Таке становище обумовлено відсутністю конкретних санкцій за порушення високими посадовцями своїх обов’язків та визначеного законом механізму дійового застосування цих санкцій.

На сьогодні в Україні відсутній механізм взаємоконтролю діяльності законодавчої, судової та виконавчої гілок влади, не визначений механізм відкликання виборцями народного депутата, немає визначеної законом ініціативи громадських правозахисних організацій в розслідуванні зловживань високими посадовцями своїми посадами.

Порушення законності суддями оцінюється самими ж суддями у виборних кваліфікаційних комісіях, а члени незалежного органу контролю діяльності суддів – Вищої Ради Юстиції – в повній мірі не застосовують своє право відповідно до ст. 38 Закону України „Про Вищу Раду Юстиції“ проводити перевірки зловживань суддями за зверненнями звичайних громадян України.

В свою чергу народні депутати Верховної Ради, які є суб’єктами звернення до Вищої ради Юстиції про відкриття дисциплінарного провадження з приводу порушення присяги суддями Верховного Суду, недостатньо використовують свої права за матеріалами звернень виборців.

Відсутність відповідальності посадовців зумовлює типове порушення права на інформацію про особу, а саме на заборону поширення інформації про особу без її згоди, коли з екрану телевізора прокурор чи слідчий на основі обвинувачувального висновку називає прізвище підозрюваного як злочинця, хоча це можна зробити лише після набрання чинності вироку суду.

На жаль, законодавець не завжди користується вже визначеними Законом „Про інформацію“ дефініціями. Так, у ст. 1 цього Закону визначено, що під інформацією розуміються документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.

В прийнятій Верховною Радою 03.03.98 редакції Закону „Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності“ стаття перша визначає, що інформація – це відомості в будь-якій формі та вигляді, на будь-яких носіях, у тому числі листування, книги, помітки, ілюстрації, карти, малюнки, схеми, фотографії, кіно- і відеофільми. Тобто дається розширене тлумачення поняття „інформація“ з віднесенням до неї можливих об’єктів права інтелектуальної власності, що може призвести до колізії норм права про особисту інформацію та норм про авторське право і інтелектуальну власність.

Як бачимо, відсутність бажання виконувати Закон поєднується з колізіями законодавчих актів, з безвідповідальністю посадових осіб і все це, на мій погляд, зумовлено рівнем культури діючих осіб, які не напевно відрізняють добре і зле.

Тому завдання неурядових правозахисних організацій полягає, насамперед, у просвітницькій роботі не тільки для підвищення рівня правової культури громадян, але й для підвищення рівня моральної культури посадовців, що сприятиме сумлінності виконання ними своїх обов’язків.

СВіП в Україні

04.12.2002 | Станіслав Шевчук

Справа К. Г. Устименка та деякі проблеми виконання рішень Конституційного Суду України

   

Рішення Конституційного Суду України (далі – КСУ) у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України „Про інформацію“ та статті 12 Закону України „Про прокуратуру“ (справа К. Г. Устименка) від 30 жовтня 1997 року має велике значення для становлення вітчизняного конституційного судочинства. На це вказують наступні характеристики цього Рішення:

1. По суті, воно є першим прикладом захисту єдиним органом конституційної юрисдикції конституційних прав окремої фізичної особи шляхом реалізації конституційних повноважень щодо офіційного тлумачення Конституції та Законів України. Важливість цього рішення значно підсилюється фактом відсутності закріплених в Конституції України та у Законі України „Про Конституційних Суд України“ від 16 жовтня 1996 року повноважень щодо безпосереднього звернення фізичної або юридичної особи для захисту конституційних прав та свобод (права на конституційну скаргу). Ці особи можуть звертатися до КСУ за цим захистом лише опосередковано, використовуючи послуги „політичних посередників“ – суб`єктів права на конституційне подання (Президента України, не менш як 45 народних депутатів України, Верховного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Верховної Ради Автономної Республіки Крим). Після звернення фізичної або юридичної особи зазначені суб`єкти права на конституційне подання вивчають порушені заявником питання, їх юридичну обґрунтованість та можливість звернення до КСУ.

Як свідчить відповідна практика, для захисту цих прав та свобод окремих осіб до КСУ звертався лише Уповноважений Верховної Ради України у деяких випадках. Найбільш відомим є Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 7, 8 Закону України „Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України“, за конституційним зверненням Воробйова В. Ю., Лосєва С.В. та інших громадян щодо офіційного тлумачення положень статей 22, 41, 64 Конституції України (справа про заощадження громадян) від 10 жовтня 2001 року. Але навіть у цих випадках конституційне подання Уповноваженого до КСУ носить абстрактний (від імені всіх осіб), а не конкретний (в інтересах конкретних осіб) характер, що не може не впливати на якість та ефективність конституційного судочинства.

Як свідчить практика західних демократій у сфері конституційного судочинства, саме через інститут індивідуальної конституційної скарги досягається найбільш максимальний рівень захисту з урахуванням особливості кожної справи та специфіки порушення конституційного права окремої особи.

З іншого боку, відповідно до чинного українського законодавства, єдиною можливістю безпосереднього захисту конституційних прав та свобод залишається використання інституту конституційного звернення з метою офіційного тлумачення Конституції України та законів України, „якщо суб’єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод“ (стаття 94 Закону „Про Конституційний Суд України“). Ця можливість якраз й була використана фізичною особою – К. Устименком для прийняття відповідного рішення.

Отже, перше рішення КСУ щодо захисту прав людини – це рішення по справі Устименка.

2. У Рішенні наводиться офіційне тлумачення деяких положень Закону України „Про інформацію“, що має велике значення у правотворчості та у правозастосуванні, шляхом тлумачення персональні дані відносяться до конфіденційної інформації, наголошується на важливості конституційного права на безпосереднє звернення до суду, розкривається обсяг регулювання операцій з інформацією медичного характеру тощо.

3. У пункті 3 резолютивної частини Рішення формулюється важливий конституційний принцип „винятки з конституційних норм встановлюються самою Конституцією, а не іншими нормативними актами“, який має вирішальний вплив на порядок мотивації Рішення КСУ про скасування смертної кари 29 грудня 1999 року. Як зазначив КСУ у пункті 4 мотивувальної частини цього Рішення: „Конституційне забезпечення невід’ємного права на життя кожної людини, як і всіх інших прав і свобод людини і громадянина в Україні, базується на засаді: винятки стосовно прав і свобод людини і громадянина встановлюються самою Конституцією України, а не законами чи іншими нормативними актами“.

Незважаючи на свою важливість, та певною мірою „канонічність“, це Рішення є показовим щодо відсутності належного механізму його виконання, тобто являє собою „негативний“ приклад відсутності в Україні цього механізму, що дозволяє вести розмову лише про наукове-практичне значення цього Рішення. По відношенню до громадянина К. Устименка це Рішення не має ніякого практичного ефекту. Тобто, знов таки, єдина можливість безпосереднього звернення до КСУ з метою захисту конституційних прав та свобод не має ніякого практичного ефекту саме через відсутність чітких положень процесуального законодавства, що дозволяє переглянути попередні судові рішення з урахуванням рішення КСУ щодо офіційного тлумачення.

Відповідно до пункту 6 резолютивної частини: „Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим“. З позицій передової теорії конституційного права та відповідної практики не виникає сумнівів, що воно є обов`язковим для всіх суб`єктів права (йдеться про ту його частину, де дається офіційне тлумачення), а не тільки для громадянина К. Устименка. Останній звертався до КСУ не з метою задоволення наукового інтересу (хоча це також можна припустити), а для розв`язання конкретної правової колізії, необхідність у чому існувала поза яких сумнівів.

Тобто обов`язковість цього Рішення характеризується двома ознаками: 1) обов`язковість загальна – для всіх суб`єктів права, але не всього рішення, а його резолютивної частини, де надається тлумачення або формулюється правовий принцип, тобто КСУ, коли приймав рішення по конкретній справі – К. Устименка, сформулював певні правоположення, яким належить певна ступінь загальнообов`язковості; 2) обов`язковість особлива – для органів державної влади, у тому числі судових, які відповідно до Закону України „Про Конституційний Суд України“, та, зокрема, статті 70, зобов`язані виконати це рішення на користь К.Устименка.

Як же суди виконують рішення КСУ щодо офіційного тлумачення по відношенню до фізичних та юридичних осіб, за ініціативою яких проблемні правові питання стали предметом розгляду єдиного органу конституційної юрисдикції? Відповідь не видається такою простою, оскільки у процесі виконання рішення по справі К.Устименка виявились внутрішні вади нашої судової системи:

„Ухвалою облсуду від 30.01.98, постановленою під головуванням судді А.П. Приходченко, яка брала участь у проголошенні ухвали 1994 року, подання прокуратури і заява Устименка відхилені.

Підставою відмови в перегляді справи суд назвав те, що офіційне тлумачення Конституційним Судом Закону „Про інформацію“ по справі Устименка не може бути визнаним нововиявленими обставинами, оскільки це тлумачення не містить відомостей, про які на день проголошення ухвали від 21.02.94 не знали і не могли знати сторони і суд“.

Відповідно до статті 343 Цивільного процесуального кодексу України 1963 року, що були чинними на момент проголошення ухвали (21.02.94):

„Рішення, ухвали і постанови, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті у зв’язку з нововиявленими обставинами.

Підставами для перегляду рішень, ухвал і постанов у зв’язку з нововиявленими обставинами є:

1) істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі заявникові;

2) встановлені вироком суду, що набрав законної сили, завідомо неправдиві показання свідка, завідомо неправильний висновок експерта, завідомо неправильний переклад, фальшивість документів або речових доказів, що потягли за собою постановлення незаконного або необгрунтованого рішення;

3) встановлені вироком суду, що набрав законної сили, злочинні дії сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, або їх представників чи злочинні діяння суддів, вчинені при розгляді даної справи;

4) скасування рішення, вироку, ухвали або постанови суду чи постанови іншого органу, що стали підставою для постановлення даного рішення, ухвали чи постанови.“

Як ми бачимо, прийняття рішення КСУ щодо офіційного тлумачення не було підставою для перегляду судового рішення на той момент, оскільки воно не є нововиявленою обставиною у сенсі статті 343. Рішення також не є, зокрема, „істотною для справи обставиною“. Ці положення були чинними й на момент винесення ухвали облсудом (30.01.98). Враховуючи традиційний позитивістський менталітет більшості українських суддів та виходячи з іх традиційної юридичної освіти, було важко очікувати від них певної сміливості заповнити існуючу прогалину у процесуальному законодавстві та виконати рішення КСУ шляхом перегляду попереднього рішення по справі К. Устименка судами загальної юрисдикції.

Ситуація суттєво не змінилась й після проведення „малої судової реформи“, коли 21 червня 2001 року процесуальні кодекси України зазнали суттєвих змін. Так, наприклад, у Цивільному процесуальному кодексі України перегляду рішень, ухвал, що набрали законної сили, у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами присвячується 42 глава. Так, у статті 347-2 цієї глави зазначається:

„Підставами для перегляду рішень і ухвал у зв’язку з нововиявленими обставинами є:

1) істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі заявникові;

2) завідомо неправдиві показання свідка, завідомо неправильні висновки експертів, завідомо неправильний переклад, фальшивість документів або речових доказів, що потягло за собою ухвалення незаконного рішення, що встановлено вироком суду, який набрав законної сили;

3) злочинні дії сторін, інших осіб, які брали участь у справі, чи злочинні діяння суддів, вчинені при розгляді даної справи, встановлені вироком суду, що набрав законної сили;

4) скасування рішення, вироку або ухвали (постанови) суду чи постанови іншого органу, що стали підставою для постановлення цього рішення, цієї ухвали;

5) визнання неконституційним закону, який був застосований судом при вирішенні справи.

Підставами для перегляду справи за винятковими обставинами є виявлене після касаційного розгляду справинеоднозначне застосування(курсив автора – С.Ш.) судами загальної юрисдикції одного і того ж положення закону або його застосування всупереч нормам Конституції України, а також якщо у зв’язку з цими рішеннями міжнародна судова установа, юрисдикція якої визнана Україною, встановила факт порушення Україною міжнародних зобов’язань“.

Причому, відповідно до статті 347-3 „заяви про перегляд рішень і ухвал у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами можуть бути подані сторонами, іншими особами, які беруть участь у справі, та прокурором протягом трьох місяців з дня встановлення обставини, що є підставою для їх перегляду“. Рішення чи ухвали переглядаються у зв’язку з нововиявленими обставинами судом, який їх постановив, а за винятковими обставинами – колегією суддів у складі суддів Верховного Суду України (стаття 347-4).

Отже, ми бачимо, що протягом майже 6-річного існування Конституційного Суду України, його рішення щодо офіційного тлумачення за конституційним зверненням фізичних та юридичних осіб не можуть бути належно виконані, якщо для цього необхідно додаткове рішення судів загальної юрисдикції. Відсутність такого положення можна знайти й у інших процесуальних кодексах України.

На мою думку, виходячи з аналогії закону, рішення КСУ щодо офіційного тлумачення є винятковою обставиною для перегляду справи судами загальної юрисдикції, оскількинеоднозначне застосуванняє підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України відповідно до статті 94 Закону „Про Конституційний Суд України“ від 16 жовтня 1996 року. Але, скоріше за все, судова практика України не розвивається за цим напрямком.

Отже, рішення КСУ по справі К. Устименка актуалізує величезну проблему виконання рішень КСУ щодо офіційного тлумачення за конституційним зверненням окремих осіб. Слід мати на увазі, що вони звертаються до КСУ не задля наукового або „спортивного“ інтересу, а для вирішення конкретної життєвої проблеми правничими засобами. Якщо це проблемне питання не буде вирішено найближчим часом, діяльність КСУ щодо захисту конституційних прав та свобод матиме мінімальний ефект. Що й практично доведено у процесі невиконання рішення КСУ по справі К. Устименка.

СВіП в Україні

04.12.2002 | Марія Місьо, Тарас Шевченко

Зауваження та пропозиції до проекту закону України „Про політичну рекламу та політичну агітацію“.

   

Верховна Рада України закінчила підготовку до другого читання проект Закону України „Про політичну рекламу та політичну агітацію“. Найближчим часом цей законопроект буде винесено на голосування. Нова редакція законопроекту дещо краща за ту, що була прийнята у першому читанні. Однак і надалі містить цілу низку серйозних недоліків, які можна розцінювати як порушення прав на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, установлених статтею 34 Конституції України та статтею 10 Європейської конвенції захисту прав людини та основних свобод (далі – Конвенція).

На сьогоднішній день проведення виборчої кампанії достатньо урегульовано різними нормативними актами. Прийняття ще одного безпосередньо перед початком виборчого процесу не тільки не спростить, а навпаки ускладнить перебіг подій. Цілком ймовірно, що політичні сили будуть намагатися побудувати процедуру використання засобів масової інформації (далі – ЗМІ) так, як це буде вигідно їм.Ми вважаємо, що, враховуючи все вищенаведене, зараз доцільно не приймати проект Закону України „Про політичну рекламу та політичну агітацію“.До розгляду законопроекту можна було би повернутися вже після виборів, базуючись на практиці виборчої кампанії та не приймаючи поспіхом важливих законопроектів. Далі наводимо конкретні зауваження та пропозиції до окремих статей законопроекту.

Визначення прихованої політичної реклами, подане у статті 2, може бути витлумачене як обмеження права ЗМІ подавати будь-яку інформацію про учасників політичного процесу, окрім інформаційних повідомлень про партійні з‘їзди, конференції, збори та інші заходи. Це пов‘язано з тим, що одне з можливих трактувань даної статті проекту дозволяє вважати прихованою політичною рекламою будь-який авторський матеріал, який цілеспрямовано привертає увагу до суб‘єктів виборчого процесу, навіть якщо він і не вироблений на замовлення суб‘єкта політичного процесу.

Пункт 7 частини 1 статті 5 проекту надає право на безоплатний ефір та площу для спростування недобросовісної реклами. У цьому пункті слід зазначити, що право на безплатний ефір чи газетну площу за рішенням суду має поширюватися лише на інформацію, яка прямо стосується суб‘єкта політичного процесу, що претендує на ефір чи площу. Заборона порівняльної реклами, що вміщена у частині 6 статті 6, є абсолютно незрозумілою нормою у демократичному суспільстві, де політична конкуренція якраз і полягає у порівнянні між кандидатами, партіями т.п. Ця норма безпідставно обмежує конституційне право на поширення інформації, право на вільне вираження поглядів і тому має бути виключена.

Законопроект встановлює штучні перепони для ЗМІ, що планують займатися політичною рекламою. Стаття 8 проекту передбачає обов‘язок для ЗМІ у двотижневий термін з початку виборчої кампанії акредитуватися у відповідних виборчих комісіях. Викликає подив, що акредитація віднесена до обов‘язків! Очевидно, ця норма не змінена разом зі змінами у статті 11 проекту, де обов‘язкова процедура акредитації (як допуску для ЗМІ до зайняття політичною рекламою) замінена на процедуру подачі заяв до виборчих комісій. Оскільки жодна інша стаття не встановлює процедури акредитації, доцільно визначити у проекті, яка ж саме акредитація мається на увазі: як допуск до заходів, що відбуваються у виборчих комісіях (але тоді це не є предметом закону про політичну рекламу) чи як обов‘язкова умова для розміщення у своєму ЗМІ політичної реклами.

Відповідно до цього, неможливо чітко встановити, якої саме акредитації може позбавляти виборча комісія ЗМІ за порушення закону про політичну рекламу, як вказано у статті 17 проекту закону. Знову ж таки, якщо йдеться про акредитацію у її звичайному розумінні, тоді чому позбавлення її спричиняється саме порушенням правил розповсюдження політичної реклами?

Норма пункту 5 частини 1 статті 10 встановлює заборону на імітацію, копіювання чи наслідування загального вирішення, тексту, зображення музичних чи звукових ефектів у рекламі та політичній агітації. Таке положення обмежує право оцінювати інших суб‘єктів політичного процесу і, наприклад, вживати іронію. Доцільніше було би додати до статті наступне формулювання: „якщо це порушує авторські права та/або вводить чи може вводити в оману потенційних виборців щодо справжньої приналежності реклами, агітації.“

У законопроекті заборонена контрреклама у частині 9 статті 10. На відміну від заборони недобросовісної реклами (частина 6 цієї ж статті), яка є виправданою бажанням запобігти введення виборців в обман, заборона на політичну контррекламу абсолютно не сумісна зі свободою слова, правом збирати та поширювати інформацію, правом на вільне вираження поглядів та правом громадян на вільне волевиявлення. Контрреклама, коли вона відкрита і добросовісна, лежить в основі виборчого процесу. Ніхто не може заборонити суб‘єктам виборчого процесу говорити, у чому вони кращі за своїх політичних конкурентів. Подібна заборона позбавлятиме суб‘єктів виборів можливості критикувати, оцінювати програми і вчинки своїх конкурентів і, таким чином, позбавляє виборців можливості отримати об‘єктивну інформацію. Навряд чи ця норма витримала б розгляд конституційного або європейського судів. Вважаємо, що її потрібно скасувати.

Стаття 11-2, що встановлює порядок участі ЗМІ у політичній рекламі, взагалі є прямим обмеженням права на вільне поширення інформації. Такі обмеження не входять в категорії, за якими дозволяються обмеження цих прав за статтею 34 Конституції чи статтею 10 Конвенції . Таким чином, сумнівним є конституційність норми та практично очевидно, що вона може бути визнана незаконною у Європейському суді з прав людини.

Зобов‘язання ЗМІ не допускати журналістських уподобань та преференцій, викладене у пункті 2 частини 2 статті 12 проекту, є обмеженням права на свободу вираження поглядів, викладеного у статті 34 Конституції України та статті 10 Конвенції. Винятки, за яких допускається обмеження свободи слова, чітко перераховані у вищезгаданих статтях, відповідно до вимог Конвенції вони мусять бути „необхідними у демократичному суспільстві“. Аналіз підстав дає можливість зробити висновок, що проведення виборів не може бути причиною для жодних обмежень свобод. Очевидно, що у такому вигляді стаття також не витримала би судового розгляду. Окрім цього, питання суб‘єктивності лежить у площині етики, а не правового регулювання.

У пункті 4 частини 2 статті 12 йдеться про те, що не допускається продаж невикористаного рекламного ефірного часу чи рекламної площі іншому платоспроможному кандидату, партії (блоку). У цій статті, очевидно, потрібно уточнити, ким саме не використано цей рекламний час, чи сплачено за нього. Не маючи відповіді на ці питання, неможливо оцінити виправданість цієї норми, а без уточнень її не можливо буде використовувати.

Пункт 5 статті 12 законопроекту встановлює, що для потреб політичної реклами під час офіційно оголошеної виборчої кампанії припиняється дія статей законів про телебачення та радіомовлення та про рекламу, що встановлюють обмеження на загальний обсяг реклами на радіо та телебаченні (15 %). По-перше, таке положення суперечить Європейській конвенції про транскордонне телебачення, яка хоч і не ратифікована, але підписана Україною. Конвенція не встановлює можливих винятків на збільшення обсягу реклами понад 15 % ефірного часу. По-друге, законопроект не встановлює іншого ліміту рекламного часу. Тому, це може призвести до ситуації, коли під вимогою рівних можливостей для всіх політичних суб‘єктів певні теле- чи радіоканали будуть перетворені у рекламні.

Законопроект у статті 18 збільшує повноваження Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, зокрема, надаючи право цьому державному органові застосовувати санкції до телерадіоорганізацій у вигляді тимчасового зупинення ліцензій. Окрім того, що це дуже сувора санкція, яка дозволяє за незначне порушення повністю заблокувати діяльність електронного ЗМІ, її застосування суперечить Закону України „Про Національну раду з питань телебачення та радіомовлення“, стаття 32 якого встановлює порядок накладання санкцій. Відповідно до цього закону, Національна рада не може одразу застосувати таку санкцію як тимчасове позбавлення ліцензії, а повинна спочатку винести попередження, і лише потім штраф або тимчасове позбавлення ліцензії.

У статті 19 викладено загальний принцип: „Правове кваліфікування політичної реклами та порушення цього Закону встановлюється в судовому порядку.“ Але в інших статтях виборчі комісії також наділені правом встановлювати відповідність політичної реклами та агітації закону (зокрема у статті 6). Оскільки правові наслідки таких рішень призведуть до прямого порушення права на вільне вираження, права вільно поширювати інформацію та інших конституційно захищених прав, необхідно виключити посилання на виборчі комісії у частині 1 статті 6, пункті 5 частини 2 статті 8, частинах 1 та 2 статті 16 та додати фразу „якщо ці порушення встановлені судом“ до частини 7 статті 5, частин 1 та 4 статті 6, пункту 3 частини 2 статті 12, частинах 1 та 2 статті 16, частині 7 статті 17 та статті 18.

У проекті передбачається, що публічне спростування недобросовісної реклами має робитися за рахунок винної сторони (пункт 2 статті 21). Виходячи з визначення недобросовісної реклами, викладеного у статті 2 проекту, основою якої є факти, що не відповідають дійсності, винною стороною повинен визнаватися лише замовник політичної реклами. Саме тому, доцільно було би безпосередньо зазначити, що спростування недобросовісної реклами здійснюється за рахунок замовника.

Законопроектбуло відхилено Верховною Радою України

СВІП та доступ до архівної інформації

04.12.2002 | Антоніо Ґонзалес Куінтана

Архіви служб безпеки колишніх репресивних режимів

   

Звіт підготовлено для ЮНЕСКО від імені Міжнародної Ради Архівів

Вступ

Цілі


У 1993 році під час круглого столу конференції, що проходила у Мехіко, Міжнародна Рада Архівів вирішила створити групу експертів для обговорення проблем, пов’язаних з архівами колишніх репресивних режимів і скласти серію рекомендацій щодо того як обійтися з такими архівами.

Метою було досягнення практичних результатів. Неможливо надати набір правил, прийнятних у всіх випадках, тому що кожний процес політичних змін відрізняється, але через відкриту дискусію в цій групі було б можливе забезпечення архівних працівників країн, що переживають процес демократизації, інформацією щодо рівня проблем, з якими вони повинні будуть зустрітися. В той же час було б надано список методів, розвинутих в різних країнах, які були залучені до подібного процесу.

Експерти також поставили за мету виявити положення, щодо яких існує згода, і які б містилися в рекомендаціях робочої групи, від чисто архівних до суто політичних, які архівні працівники повинні активно підтримувати, незважаючи на те, що вони не належать до сфери їхньої компетенції.

Експерти також враховували той факт, що архівні працівники, які мають справу з документами, працюють з дуже вразливим матеріалом. Саме тому видається важливим запропонувати етичний кодекс для роботи з такою документацією. Цей кодекс включено до цього звіту.

Робоча група розпочала роботу зі збору інформації про архіви репресивних інституцій для того, щоб скласти список цих інституцій. Без сумніву, первинною вимогою збереження цих документальних свідчень є збільшення обсягу знань про їхнє існування. Група розпочала з інформації, наданої її членами, щодо їхніх власних країн, до якої було додано інформацію від колег з обмеженої кількості інших країн (Зімбабве, Латвія, Литва, Парагвай, Польща і Португалія).

У перший список, який робоча група створила спочатку, було вирішено, в принципі, включити лише репресивні інституції, які зникли між 1974 і 1994 роками у таких країнах: Бразилія, Зімбабве, Іспанія, Латвія, Литва, Німеччина, Парагвай, Південно-Африканська Республіка, Польща, Португалія, Росія, Угорщина і Чилі. Хоча інформація, отримана від цих країн, була неоднаковою за обсягом, вона все ж включала назви основних джерел, граничні дати документів, що зберігаються, стан їхнього зберігання, приблизний обсяг, а там, де це можливо, ще й зв’язок між основними документарними серіями, що містяться в архівах. Група також відчувала, що певний інтерес могло б представляти додавання практичної інформації, на кшталт використання цих документів за нового політичного режиму і умови такого використання. Це дозволило провести попередню статистичну оцінку, яку група вважає цінною.

Не вся зібрана інформація може включатися у дане дослідження через брак місця. Однак короткий виклад інформації дано в розділі 5, названому „Путівник по джерелах репресій: огляд архівів колишніх репресивних інституцій у нових демократичних державах (1974 – 1994)“. Група сподівається, що цей короткий звіт підніме обізнаність у країнах, що знаходяться у процесі переходу до демократії, щодо важливості предмета і ролі архівних працівників.

Нарешті, усвідомлюючи величезне завдання, що стоїть перед професіоналами, що керують такими архівами, група включила до своїх висновків список пропозицій для міжнародної спільноти. Вони послужать зростанню обізнаності на міжнародному рівні у потребі управління документальним спадком. Саме це дослідження є елементом такого знання. Це дослідження також включає коротку бібліографію та перелік відповідного законодавства.

Робочий план і методологія


Група, яка фінансувалася ЮНЕСКО, була створена в лютому 1994 року і включала архівних працівників, досвідчених у роботі з цим типом архівів чи архівної етики, разом з експертами у сфері прав людини. Члени групи були обрані з тим, щоб гарантувати рівне представництво країн Центральної і Східної Європи, Латинської Америки, Африки і Західної Європи, залучених до політичних змін. Загальну відповідальність за проект ніс Антоніо Ґонзалес Куінтана, який був Директором секції Громадянської війни Національного Історичного Архіву Саламанки (Іспанія) з 1986 по 1994 роки. Інші члени: доктор Даґмар Унвергау, директор Архіву Штазі у Берліні (Німеччина), Лазло Варґа, директор Муніципального архіву Будапешта (Угорщина), Володимир Козлов з Державного архіву Російської федерації у Москві (Росія), Алеандро Ґонзалес Поблєт, президент Національної комісії з відшкодування і примирення з Сант-Яго (Чилі), Нарісса Рамдані, директор Архіву Африканського національного конгресу у Йоганнесбурзі (Південно-Африканська Республіка) і Мері Ронан з Національного архіву Сполучених Штатів Америки.

Група провела свою першу зустріч у штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі у 1994 року. На першій зустрічі було прийнято попередню заяву про наміри й першу заяву про цілі та робочий план. Група знову зустрілася в лютому 1995 року у Коблензі (Німеччина), щоб зібрати разом результати роботи, виконаної її членами, і особливо постаратися обговорити проблему оцінки документів. Останню зустріч було проведено у Саламанці (Іспанія) у грудні 1995 року для того, щоб схвалити кінцевий текст звіту після двох років роботи. Для того щоб збирати інформацію, члени групи склали коротку історію більшості недавно діючих репресивних інституцій у їхніх країнах, і як опис того, як вони [країни] вчинили з архівами цих інституцій. Дані, зібрані таким чином, були дуже корисні для редагування остаточного звіту, але група також поширила єдиний запитальник для того, щоб зібрати інформацію в синтетичній формі, придатній для використання архівними працівниками в інших країнах. Запитальники було складено для того, щоб зібрати інформацію, яка б склала частину „Путівник по архівах репресій“.

Архіви репресій: соціальна проблема, яка перевищує компетенцію адміністрації архівів


1980-і мали вигляд непереборного процесу демонтажу репресивних політичних режимів у всьому світі.

Серед країн Центральної і Східної Європи, які були в орбіті Радянського Союзу з часу Другої світової війни, у світі, розділеному Холодною війною, процес розпочався стартом з Польщі, досягнувши кульмінації у 1990-их тотальним колапсом існуючих політичних структур. Найбільш символічним елементом цього процесу було падіння Берлінської стіни і возз’єднання Німеччини.

Паралельно з цими подіями в Європі, в Латинській Америці розпочалися інші безупинні процеси знищення репресивних політичних режимів. Це були консервативні військові диктатури, які панували практично на всьому континенті, в деяких випадках більше ніж п’ять десятиріч, хоча у певних країнах вони перемежовувалися з більш чи менш стабільними демократичним інтервалами.

У той же час в іншому місці Африканський континент побачив, після періоду тривалої боротьби, кінець режиму, що базувався на репресіях політичної влади щодо певних рас чи етнічних груп. Він видозмінювався від демократизації у Зімбабве до поворотного пункту повалення режиму апартеїду в Південній Африці.

Нарешті, 1970-і роки побачили зникнення консервативних диктатур Західної Європи: Португалія, Греція і Іспанія. Відбувшись на ранній стадії загального процесу, описаного вище, демократичні зміни в цих трьох країнах призвели до трьох дуже різних варіантів досвіду, але кожний має значну цінність для згадуваних цілей.

Дане дослідження охоплює період трохи більше ніж двадцять років між „Революцією гвоздик“ у Португалії в квітні 1974 року до кінця режиму апартеїду. Це не тому, що не представляє інтересу розгляд подій, що сталися раніше, до середини 20-го століття, кінець італійського фашизму чи падіння німецького нацизму, і про ці обидва періоди ми будемо згадувати далі в тексті. А тому, що тільки використання найбільш недавнього досвіду може встановити точку відліку, чинну у світовому політичному контексті на початку 21-го століття.

Якби ми пішли б навіть далі, до початків сучасних держав, ми могли б побачити перші приклади влади, яка спеціалізувалась на репресіях, з яких найвідомішим була іспанська інквізиція. Цілком імовірно, що архіви цієї організації були предтечею сучасних архівів репресій. Важко переоцінити величезне значення, яке має належне збереження цього архіву для істориків сучасних держав. Фактично Національний Історичний Архів у Мадриді (Іспанія) зберігає записи Верховного Конгресу Інквізиції, так само як і більшість записів Окружних Трибуналів, створивши незрівнянне джерело для вивчення не тільки владних зв’язків монархів Іспанії, але також менталітету і культури Відродження в усій Європі.

Очевидно, що репресивні режими поширювались від початків сучасної держави. В архівах у всьому світі існують документи, які це доводять. Предмет цього дослідження – архіви і недавні репресивні режими – таким чином, має величезну соціальну і політичну важливість. Такі архіви, які були основою для виконання репресивної діяльності, перетворені за нового політичного режиму (який приніс свободи і відповідальність, проголошені Загальною декларацією прав людини) у важливий засіб надання можливості встановлення нових соціальних зв’язків. У цьому розумінні ефект бумеранга, що демонструється документами, які уціліли, є як нетиповим, так і унікальним, і вимагає, з професійної точки зору, обережної концепції управління цими архівними фондами. У той же час він приніс цілком нові обов’язки для архівних інституцій.

Архіви мають вирішальний вплив на життя людей. Ніщо не слугує цьому кращим прикладом, ніж спосіб, у який використовувалися документи, щоб послужити припиненню репресій. Образ архівів служб безпеки у репресивних режимах ясно ілюструє наскільки важливими вони є. Протягом життя таких режимів, жертви політичних інформаційних служб могли відчувати важливість архівів, але тільки з настанням демократії і відкриття джерел сталося те, що громадяни стали повністю обізнані у їхньому впливі на життя людей.

Основна роль, яку відіграють архіви, характеризується не лише їхніми функціями, на кшталт ключів до нашого недавнього минулого, але також їхнім адміністративним значенням у дотриманні прав особи. Це проявляється тоді, коли демократичні режими бажають, наприклад, проголосити амністію за так звані думкозлочини або видати компенсацію жертвам репресій чи їхнім родинам. Досвід Німеччини та Іспанії добре це ілюструє. Немає сумнівів, що історичний вимір є надзвичайно важливим, але соціальний вплив, який архіви можуть мати, надає їм найважливішу публічну роль. Серед найбільш знаних архівів Іспанії є без сумніву Секція Громадянської війни Національного Історичного архіву у Саламанці, що надала десятки тисяч сертифікатів громадянам, які колись були членами армій і органів безпеки Республіки чи адміністрації Республіки і стали пізніше жертвами франкістських репресій. Іншим важливим прикладом є архіви колишнього Штазі у Берліні.

Загальні роздуми і рекомендації

Причини зберігання документальних джерел вивчення репресій


Першим питанням у кожному обговоренні, що стосується архівів колишніх державних інституцій безпеки, у країнах, які знаходяться в процесі переходу до демократії, є: зберігати їх чи ні. Всі пізніші дискусії про їхній архівний обіг, про їхнє використання громадянами і новою адміністрацією чи про професійну етику стосовно їхнього змісту залежить від відповіді на це перше питання.

Існують приклади країн, у яких всі типи архівів служб безпеки, створених режимами, що передували демократичним, збережені майже цілковито. Існують також протилежні приклади, коли не залишалося жодного документального свідчення репресій чи, принаймні, ніхто не знає про їхнє існування. Середній шлях пройшли країни, які спершу використали документи з адміністративними цілями, а тоді знищили їх з етичних міркувань.

Прикладом другого типу в іспаномовній Південній Америці є Чилі. Невідомий жоден документ основних репресивних інституцій військової диктатури, чиєю основною складовою була DINA, а її наступником CNI. Таким чином на початку процесу переходу, коли очевидною була потреба знати правду про політичне насильство, зникнення і убивства, скоєні режимом Піночета, існувала величезна перешкода, спричинена браком документальних доказів. Комісія з Правди і Примирення – перший орган свого типу, створений у 1990 році, зіткнувся з завданням реконструкції 15 років історії країни майже виключно на основі персональних свідчень, базованих на словесних чи письмових спогадах тих, хто був залучений до цих подій. Комісія, яка досягла зростання рівня обізнаності щодо зловживань владою колишнім режимом, не в змозі пролити світло на долю багатьох зниклих осіб чи назвати осіб, відповідальних за звірства. Досвід Чилі є повчальним: тими, хто поніс найбільші втрати від зникнення документів, були чилійці, а тими, хто найбільше виграв, були агенти, які проводили репресії, а особливо їхні керівники. Безсумнівно, чилійський шлях до демократії проходить через примирення, однак можливість притягнення злочинців до відповідальності за їхні злочини значною мірою зникла.

Подібний випадок можна знайти у Південній Африці, де Національне Розвідувальне Агентство продовжує залишатися організацією, відповідальною за документи, вироблені ним самим у минулому.

В Іспанії одне з документарних джерел, чиє місцезнаходження невідоме (якщо вони не знищені) стверджує, що служба охорони голови уряду під контролем полковника Сан Мартіна працювала як служба розвідки в останні роки диктатури.

Чилійський випадок не є виключним. В Африці у період 1979 – 1980 років уряд Родезії знищив документи, створені чотирма найбільш важливими і спеціалізованими організаціями безпеки в останні роки репресивного режиму: Центральна Розвідувальна Організація, підрозділ Спеціальної Поліції, спеціальні суди і армійський підрозділ, знаний як „Зулуські розвідники“.

Спадкування у колишній Німецькій Демократичній Республіці (НДР) після падіння Берлінської Стіни і возз’єднання є прикладом протилежного типу. Хоча архіви Штазі в усій повноті не були отримані, принаймні, значну більшість цих архівів було передано. Це стало можливим, попри все, через припущення, що німецький народ збереже їх, якщо знатиме про начала їхньої важливості. Таким чином, негайна передача архівів Штазі в руки нових органів влади, стала можливою для того, щоб слідувати бажанням представників народу, і серед інших завдань – очистити від тих, хто відповідальний за репресії, нову адміністрацію. Архіви було використано як для того, щоб звільнити тих, хто відповідальний за репресії, так і для компенсації жертвам репресій. Зразковими були паралельні процесуальні дії. Це проявилося у двох законах: один у НДР перед об’єднанням і кінцевий закон в об’єднаній Німеччині. Найбільшим прихильником цього був народ. Роль, яку відіграли групи, на кшталт групи преподобного Ґаука, були визначальним фактором. Можливо, німці пам’ятали долю нацистських архівів в кінці Другої світової війни. Потрібно нагадати, що їхнє первинне використання було здійснене суддями Нюрнберзького процесу, хоча у цьому випадку не німецький народ був прихильником процесу, а збройні сили союзників.

Поміж цими двома видами досвіду лежить досвід Греції, яка використала документи репресивних органів протягом кількох років, відразу після диктатури, для виконання адміністративних завдань, на кшталт компенсацій і усунення від влади тих, хто був відповідальним за репресії. Архіви було пізніше знищено згідно з новим законодавством, яке визнало їх, імовірно виходячи з етичних міркувань, небажаним для зберігання в канцеляріях і архівах нагадуванням для людей, діяльність чи позиція яких, визнані незаконними попереднім режимом, і які були реабілітовані. Хоча вони й полегшують усунення від влади осіб, відповідальних за репресії чи виплату компенсацій їхнім жертвам. Це рішення зробило можливим підведення риски під періодом Диктатури і періодом Полковників, але не може бути визнане задовільним з точки зору історичного і документального спадку.

В Іспанії пройшло обговорення: чи знищувати досьє поліцейських архівів, що проливають світло на політичну, профспілкову та ідеологічну приналежність осіб, які вважались незадоволеними франкістським режимом. Внаслідок анекдотичної події (затримання в аеропорту Мадрида комуністичного депутата Енріке К’юріель через те, що він згадувався в комп’ютерних записах поліції як „таємний активіст“), Парламент Іспанії розглянув пропозицію знищити ці досьє. В результаті було прийнято рішення анулювати комп’ютерні файли поліції щодо політико-соціальної діяльності, які існували з днів колишнього режиму, незважаючи на передачу (у той самий час) всіх файлів політичної природи, що містилися в поліцейських архівах, до Національного Історичного Архіву. Це досягнення стало можливим завдяки Міністрові внутрішніх справ, який був відповідальним за Центральний поліцейський архів, і Міністрові культури, який був відповідальним за Національний Історичний Архів, які підписали разом зобов’язуючу угоду. Таким чином було збережено нерухомою збірку документів щодо вивчення опозиційних соціальних рухів протягом 40 років режиму Франко.

Часто говорилося, що архіви нерідко є найбільш достовірним відображенням історії народу і таким чином визначають найбільш точну пам’ять націй. Це безсумнівно щодо тоталітарного, диктаторського чи репресивного режиму. В таких режимах бракує будь-яких юридичних засобів відображення багатоманітності ідей і поведінки. Тільки архіви, особливо архіви поліції і розвідувальних служб, які контролювали народ, можуть відобразити приховані соціальні конфлікти, притаманні цим режимам. На відміну від публічного образу, який такі режими намагалися представити, їхня справжня природа може бути розкрита у файлах і реєстрах служб безпеки. Існування значних поліцейських архівів є загальною характеристикою таких режимів. Репресивний апарат був загалом дуже великим і характеризувався значним обсягом документів. Через це інформація і про осіб, і про групи збиралася майже щоденно. Це був у багатьох випадках єдиний шлях цього режиму забезпечити свою владу.

У всіх країнах, які пережили періоди політичних репресій, величезний інтерес породжували архіви цих репресій. Історики і журналісти мали законне бажання знати про репресії якомога глибше. Необхідно було забезпечити ці вимоги юридичними гарантіями, що судовий процес не зазнає втручань, у той же час захищаючи приватність жертв репресій, включно з прийняттям закону „останньої крапки“ (про амністію).

Аргументи на користь зберігання цих документів мають ясний вигляд. Однак, залишаються значні сумніви стосовно можливості повторного використання документів з репресивними цілями. Коли немає впевненості, що документи було знищено чи передано органам влади, явно відмінних від органів колишнього режиму, як у випадку Чилі, потрібно вважати, що вони можуть знову бути використані проти прав людини. У гіпотетичному випадку повернення репресивного режиму документи могли б бути використаними з негідною метою. В усіх випадках, найкраще, щоб документи згідно із законом знаходилися в демократичній державі і в руках професійних архівних працівників.

На завершення слід сказати, що документи, накопичені органами репресій, важливі для пам’яті народу і служать непорушним свідченням. Але найбільш вагомий аргумент на користь зберігання репресивних архівів новими демократичними державами полягає у важливості, яку такі документальні джерела мають для осіб, що постраждали від колишнього режиму, як для прямих, так і для непрямих жертв. Документи періоду репресій є суттєвими для використання індивідуальних прав: на амністію, на компенсацію, на пенсію і загальні громадянські права (на спадок, на власність.) у новій політичній ситуації.

Ключова роль архівів у політичних змінах


Залежно від шляху, яким рухається демократія, існує декілька альтернативних образів архівів служб безпеки репресивних режимів. Шлях, яким репресивний режим припинив існування, визначає значною мірою майбутнє своїх архівів. У процесі „переговорних змін“ чи „національного примирення“ аргументи про компенсацію жертв стоять вище від усього іншого. У декількох випадках вони навіть вивищуються над вимогами назвати імена осіб, відповідальних за репресії, через так звані закони „останньої крапки“ в ім’я гаданого бажання соціального миру. У випадку революційного вибуху чи `швидкого колапсу системи перша вимога стосується тих, хто винен. У цьому випадку завдання архівних працівників набагато легше через те, що руйнування системи вимагає нового планування і через зміни в установленому порядку і в особах. Однак у ситуації, коли демократичні процеси вже були розпочаті в часи репресивного режиму, можливо, наприкінці тривалого еволюційного процесу, завжди залишається ряд значних перешкод. Це трапляється, наприклад, коли відповідальні особи з попереднього режиму активно сприяли процесу репресій, але продовжують займати свої посади.

Як уже зазначалося, жодні два випадки змін не є повністю схожими, але як ілюстрацію може бути розглянуто дві альтернативи: німецький випадок з архівами Штазі та іспанський випадок з архівами репресивних інституцій періоду Франко. Це цілком відмінні типи змін із різних вихідних позицій. Німецький випадок був результатом тотального колапсу режиму, а іспанський – результатом тривалого періоду змін, розпочатих в період самого режиму Франко, уникнувши повного руйнування „законності“.

Під час політичних змін архіви є основним засобом втілення в життя колективних та індивідуальних прав. Успіх методів відшкодування і компенсацій жертвам репресій, так само як і усунення відповідальних осіб колишнього режиму, буде значною мірою зумовлений використанням документів репресивних інституцій. Підтримка їхнього збереження і створення інституцій, відповідальних за їхню охорону в новій політичній державі, є визначальними факторами у процесі зміцнення демократії. Серед фундаментальних функцій архівів у зміцненні як колективних, так і індивідуальних прав виділяють наступні:

Колективні права


1. Право народів і націй обирати свій власний шлях політичних змін
значним чином визначається доступністю документів. Без архівів немає справжньої свободи вибору. Комісії Правди, як показує досвід Польщі, Чилі чи Південної Африки, тільки тоді можуть задовільно завершити свою роботу, якщо збереглися документальні джерела репресивних інституцій.

У німецькому випадку громадськість визнала важливість архівів Штазі як для планування майбутнього, так і для розуміння того, як минуле зумовлюється діяльністю інформаційних і репресивних служб. На цю позицію значний вплив вчинив спосіб, яким після Другої світової війни управлялися нацистські архіви, коли стало видно важливість їхнього збирання і зберігання у Центрі Порівняльної Документації в Берліні.

2. Право народів на цілісність їхньої писаної пам’яті
повинно бути незаперечним.Якщо спільнота обирає прощення як засіб досягнення політичних змін, результатом цього не повинно стати зникнення документального спадку минулого. Нації мають як права, так і обов’язки зберігати свою пам’ять шляхом передачі їх до архівів. Хоча кожне покоління повинно бути вільним обирати політичні процеси, за які вони відповідальні, вони не можуть обрати за інші покоління. Право на вибір шляху політичних змін виключає право знищувати документи.

3. Право на правду.
Громадяни мають тісно пов’язане з цими обома правами право на найповніше можливу інформацію про дії попереднього режиму чи через їхніх парламентських представників, чи через будь-яку іншу систему, які можуть вважатися адекватними цим представникам. Це є основою, на якій працюють усі так звані Комісії Правди, на кшталт Комісії за Правду і Примирення у Чилі, Комісія Правди і Примирення Південної Африки чи Верховна Комісія з досліджень злочинів проти польської нації у Польщі.

4. Право визначати осіб, відповідальних за злочини проти прав людини.
Право визначати агентів репресій повинно визнаватися незалежно від будь-яких інших рішень стосовно відповідальних осіб чи можливе продовження їхньої праці в якості державних службовців. Політика амністії чи прощення щодо посадових осіб, відповідальних за порушення прав людини, була прийнята різними країнами у процесі переходу до демократії з метою досягнення національного примирення. Однак, у демократичній державі народ має право знати імена посадових осіб, відповідальних за порушення прав людини у колишніх режимах, для того, щоб гарантувати, що вони не робитимуть політичну кар’єру. Вже згадуване законодавство Німеччини врегульовує, яким чином це повинно здійснюватися. Закон про записи Штазі дозволяє громадськості чи приватним організаціям розслідувати [інформацію про] органи влади, публічних осіб і громадянських представників щодо можливих зв’язків з колишньою репресивною машиною. Сфера розслідування обмежена для того, щоб уникнути можливого залишення при владі агентів і співробітників Міністерства внутрішніх справ через незнання. З іншого боку законодавство обмежує використання цього права, якщо ті, щодо кого проводиться розслідування мали менше ніж вісімнадцять років на момент, коли, як припускається, правопорушення мало місце. Рівною мірою існує обмеження розслідування в часі, яке складає п’ятнадцять років з моменту оприлюднення закону (до 2006 року).

Індивідуальні права


1.Право досліджувати долю родичів, які зникли під час періоду репресій.
Одним з найгірших наслідків репресій є незнання долі родичів чи друзів, які зникли. Архіви репресій повинні дозволяти розслідування, і якщо можливо – прояснення таких випадків.

2. Право знати, яка інформація про осіб зберігається в архівах
: відомі як „habeas data“ (судовий наказ про представлення даних), який гарантує право знати, чи будь-яка інформація про особу знаходилася в поліції або розвідувальних службах колишнього репресивного режиму і оцінювати, у який спосіб можуть вплинути політичні, ідеологічні, етнічні чи расові упередження на персональне, сімейне чи професійне життя. Саме право може також застосовуватися від імені агентів і службовців інституцій репресивного режиму.

3.Право на історичні й наукові дослідження
: усі громадяни мають право доступу до джерел вивчення їхньої національної історії. Доступ до таких документів повинен враховувати потребу захисту приватності жертв і третіх сторін, згадуваних у документах.

4. Право реабілітації для ув’язнених і репресованих з політичних мотивів
: у кожному процесі переходу до демократії, ті, хто був засуджений судами чи звільнений з їхньої роботи суто з політичних, релігійних, етнічних чи расових причин, повинні бути звільнені з-під ув’язнення, поновлені на їхній роботі чи повинні отримати компенсацію. Часто існує ситуація, що тільки серед архівів колишніх репресивних режимів можуть бути знайдені докази політичної, релігійної, етнічної чирасової природи засудження чи звільнення.

5. Право на компенсацію і відшкодування збитків, завданих жертвам репресій
. Коли органи влади нових демократичних режимів вирішать надати компенсацію жертвам репресій, документи, вироблені інституціями колишнього режиму, забезпечать їх необхідними доказами.

6. Право реституції конфіскованого майна.
Коли громадяни нової демократичної держави мають юридичне право повернути особисте майно, конфісковане попереднім режимом за їхні переконання чи ідеологію, документи в архівах репресивних органів дадуть детальний опис такого майна, так само як і інформацію про їхнє місцезнаходження чи місце призначення. Якщо реституція неможлива через те, що майно зникло чи має нових, законних власників, архіви доведуть їхнє право на відповідну компенсацію.

Необхідність законодавчої бази для архівів репресій


У процесі політичних змін законодавець повинен узяти до уваги архіви і інструментальну роль, яку вони відіграють у створенні нового законодавства. Приклад Іспанії свідчить про те, як практичне застосування законодавства про амністію, виплати і компенсації тісно пов’язане з документальними свідченнями, які створюють підстави для застосування цих законів. У процесі, що відбувається відразу після краху репресивного режиму, архівні працівники повинні брати до уваги законодавство, а також зміни, що сталися, для того щоб гарантувати, що права є життєздатними в новій ситуації.

Будучи свідомими цієї необхідності і вагомої ролі документів репресій, архівні працівники всіх країн, від найвищих органів влади архівів до простого архівного працівника, повинні виявити ініціативу в юридичному процесі в їхніх власних країнах для охорони вищезгаданих колективних та індивідуальних прав і будь-яких інших, які можуть з’явитися, через наступні юридичні засоби:

Записи, створені чи накопичені репресивними органами, повинні бути передані під контроль нових демократичних органів влади за першої-ліпшої можливості, і ці органи влади повинні детально регламентувати їхнє зберігання. Демократичні органи влади повинні створити комісії, відповідальні за управління цими сховищами, і архівні працівники повинні бути тісно залучені до роботи комісій. Комісії повинні також нести відповідальність за архіви розвідувальних служб, які продовжують діяти при новому режимі. Комісії повинні обрати досьє, які поліція, органи безпеки чи розвідки більше не вимагають зберігати для виконання своїх обов’язків при демократичному режимі. Органи безпеки повинні забезпечити передачу обраних досьє і документів чи то до національних архівів, чи то до інституцій, що мають справу з компенсаціями або виплатами жертвам репресій, або усуненням колишніх посадових осіб, чи то до Комісій Правди.

Документи колишніх репресивних органів повинні зберігатися в архівних установах національної системи архівів або в інституціях, створених для ідентифікації колишніх посадових осіб, компенсації жертвам репресій чи забезпечення колективних та індивідуальних прав. Другий спосіб вирішення є більш бажаним, ніж перший, як про це свідчать німецька і португальська моделі, на противагу одній іспанській. Висока кількість запитів може призвести до краху традиційної діяльності архівів, які загалом не дуже добре забезпечуються коштами чи персоналом. Саме тому тимчасові інституції, на які покладається ця відповідальність, мають формуватися із спеціально призначеного для цих спеціальних завдань персоналу. Це поліпшить якість забезпечення цих служб, у той час даючи можливість постійно діючим архівам виконувати свої традиційні обов’язки. Той факт, що ці установи є тимчасовими, повинен бути ясно встановленим. Кінцевим місцем знаходження документів, як частини національної пам’яті, повинно бути національне сховище (репозиторій) історичних записів.

Може бути необхідним встановлення спеціального законодавства для захисту документів колишніх репресивних організацій в якості культурної власності. Якщо законодавство, що захищає культурний спадок, уже існує, то ці документи повинні ними охоплюватися. Якщо чинні норми охоплюють зберігання документального спадку в архівних установах, то передача записів до цих установ гарантує, що вони стануть культурною власністю, що захищається. В будь-якому випадку характер документів як культурної власності повинен бути чітко визначеним.

Для того, щоб гарантувати права осіб засобами архівів, необхідні відповідні юридичні ініціативи – чи то новий загальний закон про державні архіви, чи то внесення відповідних змін до існуючого закону. Права, що мають бути таким чином гарантовані, охоплюють:

право всіх осіб вимагати доступу до архівів для того, щоб дістати інформацію про існування чи неіснування будь-якої інформації чи документів стосовно них, завжди передбачаючи, що приватність третьої сторони гарантується.

право для осіб, що не були на службі в репресивних органах, визначати, чи записи, що містять персональну інформацію, можуть враховуватися третьою стороною. Персональні досьє жертв репресій повинні бути закриті від публічного доступу протягом законно встановленого періоду, за винятком спеціального дозволу особам, яких вони стосуються, чи їхніх спадкоємців. Особи повинні мати можливість внести зміни чи заяву щодо інформації, яка міститься про них у персональних досьє. Вони повинні бути включені в досьє, але чітко відділені від документів, що зберігалися репресивним режимом, і які не повинні змінюватися.

право вимагати доступ до файлів агентів репресій на основі гарантій безпеки, встановлених законодавством.

Необхідність розголошення інформації про архіви репресивних режимів


Кульмінацією процесу є складання повного звіту з наданням деталей прав, встановлених новими державами, так само як поширеність архівів та інституцій, з ними пов’язаних. Необхідно залучати не тільки відповідні інституції державної адміністрації, але повинні бути запрошені до участі також усі ті, кого це стосується: політичні партії, профспілки, релігійні організації, фонди і правозахисні організації. Також важливим є залучення ЗМІ, переважно радіо і телебачення.

Необхідність прийняття Етичного Кодексу для архівних працівників, які наглядають за документами репресій


Складання Етичного Кодексу може бути великою допомогою, якщо відображає управління записами, що обговорювалися в цьому звіті. Архіви, відповідальні за переховування цих записів, повинні встановлювати такі кодекси. Особливо важливим є те, щоб архівний персонал, який продовжує службу з часів колишнього режиму, чітко погодився з цими принципами. Етичний Кодекс повинен включати наступні пункти:

документи репресій є частиною спадку нації; вони повинні бути збережені в їхній цілісності, слугуючи нагадуванням про нетерпимість, расизм і політичний тоталітаризм;

архівні працівники є виконавцями волі народу в юридичних процесах, обраних для змін; вони самі повинні повністю дотримуватися закону;

індивідуальні права жертв політичних репресій мають першість перед історичним розслідуванням;

архіви не повинні розміщати будь-які документи на підставі критерію відбору, що базується на їхній цінності для історичного дослідження;

архівні працівники не є цензорами; закон визначає, які документи повинні бути доступними і як це повинно відбуватися;

якщо законодавство недостатньо конкретизоване, архівні працівники можуть тлумачити його на підставі юридичних коментарів експертів адміністративного права; у випадках, коли приватність особи і право на історичне розслідування протистоять одне одному, може бути передбачено рішення щодо використання копії оригінального документа з видаленим іменем жертви чи третьої сторони;

архівні працівники повинні поводитися з найбільш можливою обережністю з усіма запитами щодо посвідчення чи легалізації фотокопій, що використовуються для того, щоб надати юридичну силу скарзі жертв репресій чи інших осіб;

архівні працівники повинні встановити контроль, необхідний для захисту документів, що містять вразливу інформацію. Документи репресій повинні зберігатися в загальних архівах, але в окремих спецсховищах і з спеціальними заходами безпеки; тільки персонал архіву повинен мати доступ до цих документів;

архівні працівники повинні обмежити використання автоматизованих баз даних стосовно жертв репресій тією мірою, якою це необхідно для використання „habeas data“. Ці бази даних повинні використовуватися лише як допомога при пошуку. Не повинно дозволятися жодне адміністративне чи урядове їх використання.

Загальні зауваження і рекомендації


В якості загального правила основні архівні принципи також чинні для архівів репресій. Архівні працівники можуть бути схильні встановити нову класифікацію записів репресивних інституцій, особливо таємних служб, які можуть видаватися неорганізованими. Однак за видимою відсутністю організованості може бути приховано логіку організації, відображену в специфічній структурі документальних фондів. У цих справах повинні підтримуватися принципи „поваги фондів“ („respect des fonds“) і зберігатися початковий порядок. Основним обов’язком архівних працівників є, в цьому разі, розуміння динаміки функціонування цих інституцій і відображення їх у класифікаційних схемах та описах архівів.

Ідентифікація фондів


Найперше архівне завдання – ідентифікація фондів. Архівні працівники повинні знати, яка агенція, організація чи орган створили збірку документів, з якою вони мають справу. Історична еволюція організаційних структур і обов’язків повинна бути проаналізована разом з її органічною і адміністративною залежностями .

Ключ до організації архівів будь-якої інституції лежить у правильному аналізі її структур і юрисдикції. Класифікація документів без такого попереднього аналізу була б важкою і невідповідною. Первісний порядок документів був відповідним для самої організації, тобто для виконання нею репресивного завдання. Парадоксально, але найбільш дієвою була організація документів з політичною метою, найбільш ефективним є використання архівів для реабілітації і компенсації щодо громадянських прав за нового політичного порядку, якщо збережено їхній первісний порядок. Саме тому ідентифікація фондів починається з вивчення положень і внутрішніх норм, які регулювали діяльність організації протягом усього періоду її існування.

Рекомендується, щоб ідентифікація фондів проводилась архівними працівниками, які є членами вже згадуваних комісій ліквідацій (дивись загальні рекомендації), перед тим як їх буде передано до архівних установ. Неконтрольована передача документів може непоправно спотворити первісний порядок архівів.

Різноманітність репресивних органів настільки велика, що визначити обсяг терміна „репресії“ нелегко. Поняття репресій стосується не лише політичних ідей, але також охоплює ідеологію і персональну поведінку, релігію, філософські погляди, сексуальну поведінку та інші сфери, які Загальна декларація прав людини відносить до сфери свободи. З огляду на це робоча група ЮНЕСКО – Міжнародної Ради Архівів встановила наступні категорії репресивних органів: (a) розвідувальні служби, (b) воєнізовані органи, (c) спеціальні трибунали, (d) концентраційні табори, (e) спеціальні в’язниці, (f) психіатричні центри з „перевиховання“.

Ці заклади спеціально створювались як інструменти репресій. На додаток, репресивні структури можна також знайти в більш традиційних частинах адміністративного апарату, які продовжують існувати після падіння тоталітарного режиму. Для цих випадків експертна група встановила наступні категорії: (a) збройні сили, (b) поліція і органи безпеки, (c) цивільні суди, (d) інші підрозділи цивільної адміністрації.

Розвідувальні служби представляють найбільш характерний тип документації, який значно відрізняється від традиційної організації документів у державних адміністративних органах. Архіви розвідувальних служб особливо багаті на інформації щодо людей і репресивних організацій.

Архіви розвідувальних служб репресивних режимів загалом організовані навколо великої картотеки чи автоматизованого каталогу. Такі каталоги були створені для того, щоб швидко надати інформацію про осіб. Картки в каталозі часто містять детальний опис даних, що містяться в документах. Ці картки, які інколи називаються „такими, що не потребують пояснення“, наприклад, у Державному архіві Ріо-де-Жанейро, відрізняються від звичайних карток каталогу, які звичайно тільки ідентифікують документ чи файл у сховищі і не дають додаткової інформації або не відсилають до інших каталогів чи файлів.

Доцільно зберігати файли каталогів в їхньому первісному форматі після передачі документів новим архівним установам. Якщо процес інтеграції цих фондів не дозволяє збереження первісної структури, архівні працівники повинні забезпечити, щоб зв’язок між старим і новим каталогами був ясним.

Часто інформація, що використовується розвідувальними службами, надходить з інших установ чи органів. Використання конфіскованих документів репресивними органами було дуже поширеним. Важливо визначити ті документи, які потрапили до фондів репресивних організацій, але їх не потрібно виділяти в окремий фонд. Автоматизований опис документів може допомогти представити такі матеріали найкращим чином, щоб сприяти історичним дослідженням щодо організацій чи осіб, які вилучили цей матеріал. Комп’ютерне „перетворення“ цих документів повинно здійснюватися не згідно з логікою поліції, а слідувати структурі й організації самої інституції.

Особи є основними об’єктами досьє розвідувальних служб репресивних режимів. Інформація про цих осіб може міститися в простих чи складних досьє. Однак, інформація про ту ж саму особу, наприклад, короткий опис у картках, „що не потребують пояснення“, там де вони існують, чи картки з посиланнями, повинна завжди зберігатися разом. Документи, на які ці картки посилаються, складають документальний доказ будь-якої скарги чи адміністративного або судового рішення. Таким чином, дуже важливо, щоб зв’язок між картками і документами не розривався; повне розуміння організації документів розвідувальних служб залежатиме від карток чи автоматизованих каталогів.

Визначення серій документів репресивного характеру, які можуть все ще існувати в адміністративному апараті демократичної держави-спадкоємиці, є набагато важчим. У таких випадках досьє, пов’язані з репресіями, повинні бути відділені від решти шляхом їхньої чіткої ідентифікації. Будучи раз виділеними, ці файли чи їхня група можуть бути визнані закритим фондом, і може бути гарантовано їхню передачу і постійне зберігання в архівах державних адміністративних органів. Дуже важливо підкреслити, що ця процедура не рекомендується для інших фондів. Вона рекомендується лише тут через те, що у цих файлах міститься делікатна інформація політичної і соціальної природи. Дані повинні визначатися відновленням цілісності фондів, маючи за довгострокову мету, щоб у майбутньому цілісність фондів було відновлено і щоб усі файли репресивних організацій зберігалися в одному сховищі. Якщо це не зроблено, для наступних поколінь залишиться враження, що ці інституції непричетні до політичних репресій у недемократичні періоди.

Оцінка


Існує два основних оціночних завдання для архівних працівників, які працюють із записами репресивних організацій:

вивчення різних документальних груп для того, щоб визначити їхню цінність для захисту прав особи і їхню цінність як доказ для історії репресивного режиму і країни загалом;

вибір файлів, пов’язаних із порушеннями прав людини з метою відділення їх від решти документів нейтральних агенцій, які продовжують існувати при демократичному режимі.

Ці завдання можуть бути описані як оцінка закритих фондів і оцінка відкритих фондів.

У випадку оцінки закритих фондів різні серії повинні спершу бути ідентифіковані, а тоді необхідно визначити їхню цінність, беручи до уваги юридичний, адміністративний та інформаційний критерії. Стосовно юридичної цінності документів, основним критерієм повинні бути автентичність і точність. Багато документальних серій, створених протягом періодів репресій характеризувалися відсутністю легалізації (підписів чи печаток). Саме так, наприклад, сталося з уже згадуваними „картками, що не потребують пояснення“. Значна кількість звітів і документів у цих досьє, можливо, не мають юридичної цінності як доказ у демократичному судовому процесі. Немає сумніву, що інформація, яка в них міститься, є в багатьох випадках чистим вимислом. Однак вони є автентичними документами. В демократичний період документи колишніх режимів стануть автентичним і точним доказом дій, що застосовувалися проти людей з політичних, ідеологічних, релігійних, етнічних і расових мотивів. Таким чином вони будуть чинними документами для використання таких прав як амністія, відшкодування чи компенсація жертвам репресій.

Але в деяких випадках докази переслідування, підтверджені документами, не визнаються достатніми для отримання відшкодування чи компенсації. Можуть існувати закони, як, наприклад, в Іспанії, що встановлюють, що право на компенсацію буде визнано лише тим особам, які були ув’язнені більше ніж протягом трьох років. Для виконання цих юридичних вимог тільки юридичні документи, що дають доказ анулювання вироку, можуть надати право на доступ до компенсації, яка забезпечується законодавством. Саме тому архівні працівники повинні бути обізнані із законами, які регулюють права громадян, для того, щоб визначити найбільш відповідні записи в кожній індивідуальній справі. Це також впливає на рішення про те, які записи повинні описуватися більш детально і який порядок пріоритетів повинен бути в описовій роботі.

Персональні файли агентів і службовців адміністративних органів і служб репресивних режимів, особливо служба записів військових кадрів, мають особливе значення, тому що вони містять біографічну інформацію, яка могла б бути критичною у визначенні їхньої відповідальності під час репресій.

Усі файли, що містять інформацію про осіб, які були жертвами репресій повинні бути збережені через їхню первинну цінність як доказ у питанні щодо прав людини протягом, принаймні, 75 років від дати створення. Оскільки ці записи мають також значну історичну цінність для знання про дійсний обсяг репресій, вони повинні розглядатися як записи для постійного зберігання.

У випадку оцінки відкритих фондів критерій відбору для відділення досьє від чинних документів організації повинен базуватися на типі злочину. Досьє щодо осіб, підозрюваних чи звинувачених у злочинах, які вони ніколи не скоювали чи які юридично не були визнані злочинами в новій демократичній державі, повинні бути передані до загальних архівів. Критерій відбору має бути настільки загальним, наскільки це можливо, і якщо виникають сумніви щодо їхнього включення, досьє повинні бути передані до загальних архівів. В Іспанії досьє центрального поліцейського архіву цієї категорії були передані до Національного Історичного Архіву. Для того, щоб це зробити, необхідно чітко визначити, які типи звинувачень політичних опонентів чи звичайних громадян були пред’явлені репресивними режимами і які відсутні в судовій практиці демократичних країн. У досьє фігурують такі „злочини“, як: загроза органам влади, загроза особам, потурання тероризму, участь у недозволеному об’єднанні, терористичний акт, співпраця з бандами, участь у незаконній організації, опір особливому законодавству, опір внутрішній службі державної безпеки, завдання шкоди, зберігання зброї і боєприпасів, непокора, незаконне затримання осіб, керівництво воєнізованою організацією, організація заколоту, втеча з-під варти, страйк, друк, стрілянина, порушення військового статуту, виступи проти уряду, порушення громадського порядку, завдання шкоди органам влади, незаконний збір інформації, відмова від військової служби, таємний перетин кордону, участь у банді, незаконне видання і пропаганда, порушення відбування вироку, повстання, опір, незаконні мітинги, заклики до повстання, зберігання зброї і вибухових речовин, тероризм і образа країни (нації), її символів і прапора.

Щодо відкритих фондів також потрібно врахувати документи з обмеженим доступом, пов’язані з репресіями прав людини, визнані таємними. Це буде можливим тільки в тому разі, якщо Комісії, які займаються аналізом документів цих інституцій, не будуть зустрічатися з перешкодами в них. Очевидно, всіх членів Комісії стосується законодавство про державну таємницю стосовно їхньої свободи дій у використанні державних таємниць, для якого вони повинні мати відповідний дозвіл.

Принцип джерела


Нетиповий характер документів розвідувальних служб, у порівнянні з іншими репресивними інституціями, на кшталт трибуналів, в’язниць, лікарень тощо, вже підкреслювався. Вони часто містять вилучені документи, що стосуються осіб, цивільних інституцій чи політиків, які були об’єднані з матеріалами інших джерел, на кшталт газет, звітів агентів тощо, в одному досьє. Коли документи розвідувальних служб передаються до загальних архівів нової демократичної держави, необхідно поважати це джерело розвідувальної агенції.

Цілісність фондів


Не тільки джерело, але і цілісність фондів має поважатися. Якщо закон передбачає повернення особистого майна особи, це право може вступити у протиріччя з принципом цілісності фондів. Якщо особи вимагатимуть досьє у значній кількості, це може піддати небезпеці існування фондів, загрожуючи частині національного спадку.

Компромісне рішення може бути прийняте шляхом розрізнення суто особистих документів, що повинні бути повернуті їхнім власникам чи їхнім нащадкам, і документів, що стосуються діяльності осіб у їхній громадській або політичній ролі, які повинні постійно залишатися в архівах. Повинно бути визнано право на фінансову компенсацію власникам цих документів чи їхнім нащадкам, забезпечивши, щоб такі документи не було розміщено в публічних архівах. У той же час можна рекомендувати, що в разі, якщо особи, яким повернуто майно, вирішать їх передати третій стороні, держава повинна отримати право пріоритетного набуття.

Концепція „фондів“ також повинна бути визнана у випадку з підрозділами поліції та армії спеціального призначення репресивного апарату. Доцільно розглядати записи цих спеціальних органів в якості окремих фондів, і саме тому передати їх до загальних архівів.

Існує лише одне виключення з принципу збереження цілісності фондів. Це відбувається там, де досьє репресій знаходяться разом з досьє, які потрібні для продовження діяльності органу. У цих випадках досьє мають бути тимчасово розділені.

Опис


Опис архівів колишніх репресивних режимів подібний до опису традиційних досьє. Мета – в помірні строки створити описові списки загального характеру, на кшталт путівників і реєстрів, які б сприяли тому, що зміст збірок буде широко відомим. Не рекомендується, щоб архівні працівники створювали каталоги, які містять детальну інформацію про осіб, через те, що вони можуть зачепити їхнє право на приватність. У випадку з документами, які колись оцінювалися і були визнані такими, що містять факти, пов’язані з приватністю осіб, рівень опису не повинен виходити за межі реєстру, який подає заголовок серії, охоплювані періоди і посилання на елементи, що зберігаються. Індекси до цих документів повинні містити тільки ім’я особи і каталожне посилання. З іншого боку, система індексів, створена репресивними режимами, якщо вона корисна архівним працівникам, не повинна визнаватися допомогою у пошуку і ставати доступною відвідувачам. Навпаки, вони повинні розглядатися як документи і зберігатися з основною частиною архівів у сховищах без публічного доступу. Ці старі інструменти контролю таким чином залишаться під виключним управлінням архівних працівників. Таким же чином використання комп’ютерів у описі повинно бути обмежене для створення списків, що відповідають правовим нормам щодо захисту приватності.

Адміністрація архівів


Одним із важливих положень, яке потрібно врахувати архівним працівникам, що працюють з документами колишніх репресивних режимів, є питання безпеки зберігання. Ці документи стосуються багатьох з них, особливо колишніх службовців цих організацій, і вони можуть бути зацікавлені в знищенні документів. Рекомендується, щоб для їхнього зберігання були впроваджені заходи безпеки, які повинні бути, принаймні, настільки ж суворими, як і ті, що існували в їхньому колишньому місці зберігання.

Управління користувачами є рівноважливим завданням. Рекомендується, щоб в архіві було створено кімнату публічного читання. Цей офіс повинен бути відповідальним за створення путівника про колективні та індивідуальні права, які гарантовані законом і які в сутності поширюються на архів. Цей путівник повинен також забезпечити основну інформацію про зберігання архівів і про умови доступу та послуги, що надаються користувачам.

У напрямку до путівника про джерела репресій: огляд архівів колишніх репресивних режимів у нових демократичних державах, 1974-1994

Один факт, який ясно проявився у межах цього дослідження, є необхідність невідкладно брати на себе обов’язки щодо заходів, аби гарантувати збереження документів так само, як і їхнє легітимне використання. В процесі їхньої роботи експертна група зібрала інформацію тільки про 13 країн з 25, в які було надіслано повні запитальники щодо архівів репресій. З 13 отриманих відповідей дві не забезпечували інформації. про зберігання документів; у Зімбабве документи були знищені, а в Чилі не була доступна будь-яка інформація про статус архівів. Також відомо, що документи в Греції були знищені з етичних мотивів, хоча запитальник не було повернуто. В результаті з 14 країн в 3 архіви репресивних органів колишнього режиму відсутні, складаючи еквівалент 28,5%. Дві країни (Угорщина і Південна Африка) повідомили про недоступність фондів важливих репресивних інституцій колишніх режимів. Той факт, що декілька країн вирішили не відповідати на запитальник, не призводить до значного оптимізму щодо зберігання їхніх архівів репресій.

Кількість записів, про які повідомлялося (більше ніж 100.000 лінійних метрів з 11 країн) яскраво висвітлює кількість проблем, з якими зіткнулися нові органи влади.

Шість з цих 11 країн (Бразилія, Іспанія, Німеччина, Парагвай, Португалія і Росія) використовують документи для того, щоб виплатити компенсації жертвам репресій, і 4 (Німеччина, Латвія, Парагвай і Португалія) використовують документи для того, щоб звільнити відповідальних осіб колишнього режиму. В трьох країнах (Польща, Бразилія і Португалія) документи репресій використовуються Комісіями Правди.

Майже всі архіви обмежують доступ для того, щоб гарантувати захист честі і приватності осіб. Період закритості фондів коливається в межах 50 років у Іспанії, 75 років у Португалії і Росії і 100 років у Бразилії. У Німеччині період закритості фондів не встановлювався. У Латвії не існує такого загального обмеження, тут наявна політика контрастів: вільний доступ до документів певних органів (Міністерство внутрішніх справ) і обмежений доступ до інших (КДБ Латвійської республіки). Сім держав (Бразилія, Іспанія, Латвія, Німеччина, Росія, Парагвай і Португалія) встановили порядок надання документів для ознайомлення з метою наукових і історичних досліджень.

І, нарешті, у двох країнах (ПАР і Угорщина) найбільш важливі збірки документів не використовуються ні для компенсації жертвам, ні для звільнення осіб, відповідальних за репресії, ні для історичних досліджень. Чіткі рішення або нормативні документи стосовно цих записів відсутні. Однак в обох країнах були докладені значні зусилля для розкриття цих фондів.

Висновки


Робота експертної групи повинна розглядатися як перший етап міжнародної акції, яка повинна бути розширена і включити не тільки згадувані країни, але і організації захисту прав людини.

Необхідно створити Конституцію широкого міжнародного форуму щодо документів колишнього репресивного режиму за участі архівних працівників, правників, представників політичних партій, правозахисних організацій та інших.

Повинно бути вивчено можливість надання допомоги в управлінні записами колишніх репресивних режимів країнам у процесі переходу до демократії для того, щоб уникнути колапсу архівних установ і не дозволити знищення записів. Відповідно, середньостроковою метою могло б бути створенняфонду допомоги архівам на службі у прав людини(колишні архіви служб репресій).

Робота з ідентифікації архівів репресій повинна продовжуватися – завдання, для якого програма „Пам’ять Світу“ надає відповідні рамки, роблячи можливим включення до Реєстру всіх даних, зібраних дотепер.

СВіП у світі

04.12.2002

Загибель журналістів у 2001 році

   

Згідно прес-релізу Комітету захисту журналістів, Нью-Йорк, розповсюдженому 3 січня 2002 року:

37 ЖУРНАЛІСТІВ ЗАГИНУЛО В 2001 РОЦІ ВНАСЛІДОК ЇХНЬОЇ РОБОТИ


Афґаністан очолює мартиролог; журналісти також гинули в Колумбії, Філіппінах, Китаї, Сполучених Штатах та 17 інших країнах

В 2001 році загалом 37 журналістів загинуло по всьому світу безпосередньо внаслідок їхньої роботи, значно збільшивши число загиблих журналістів у порівнянні з 2000 роком, коли, за повідомленням Комітету захисту журналістів було вбито 24 журналісти. Принаймні 25 з них було вбито, майже всіх безкарно.

Драматичне збільшення сталося, головним чином, через війну в Афґаністані, де загинуло вісім журналістів, виконуючи обов’язок з висвітлення військової кампанії, що проводиться США, а дев’ятий журналіст помер від ран, отриманих там два роки тому.

Це найдовший мартиролог зареєстрований для окремої країни з 1999 року, відтоді як 10 журналістів загинуло у Сьєрра-Леоне.

Більшість журналістів, які загинули торік, однак, не висвітлювали війну. Їх було вбито в помсту за їхні репортажі про корупцію і злочини серед посадових осіб у таких країнах як Бангладеш, Китай, Таїланд і Югославія.

2001 був, деяким чином, роком аномалій. Уперше, відтоді як КЗЖ розпочав вести детальні записи, журналіст загинув у Китаї. Двох журналістів було вбито у Таїланді, а одного у Коста-Ріці, де насильство проти преси – рідкість. Тим часом, жоден журналіст не загинув в Африці торік, хоча 18 було вбито за два попередні роки. Кількість країн, де було вбито журналістів, більш ніж подвоїлась за останні два роках, зрісши від 10 країн у 1999 році до 16 країн у 2000 році, і до 22 країн цього року. Найбільш небезпечною ділянкою минулого року для журналістів усього світу було висвітлення корупції і злочинів посадових осіб.

„Журналісти, що висвітлювали війну в Афганістані, показували надзвичайну сміливість, але ми повинні також пам’ятати, що журналісти в усьому світі, які розкривали корупцію, незаконні дії і хабарництво на вищих рівнях влади, були убиті безкарно“, – сказала керівник КЗЖ Енн Купер. – „Чи це злочинці збройних груп в Колумбії, чи то корумповані чиновники у Таїланді, повідомлення зрозуміле: журналісти, які повідомляють про незаконні дії, отримають смертний вирок“.

На додаток до 37 випадків, описаних у цьому повідомленні, КЗЖ продовжує розслідувати випадки смерті ще 19 журналістів, чиї убивства, можливо, були пов’язані з їхньою професійною діяльністю.

АФҐАНІСТАН:

НЕБЕЗПЕЧНЕ ВІДРЯДЖЕННЯ

Небезпека є невід’ємною складовою висвітлення збройних конфліктів, але дослідження КЗЖ показує, що більшість журналістів, які вмирають у зонах військових дій, були вбиті. Це мало місце в Афганістані, де анархія, яка настала внаслідок краху Талібану створила надзвичайно небезпечні умови для журналістів цієї осені. Вісім журналістів загинуло під час керованого США нападу, п’ять померло далеко від лінії фронту: чотирьох було вбито з засідки, а одного під час крадіжки. Інших трьох було вбито у бойовій ситуації; КЗЖ усе ще розслідує обставини їхньої смерті. Ці вісім журналістів вмерли протягом 16-денного періоду минулого листопада – найбільш насильницького періоду для преси в історії Афганського конфлікту.

(Дослідження КЗЖ показує, що за 13 попередніх років, було вбито 10 журналістів, коли вони працювали в Афганістані.)

Подібний зразок убивств зберігається для регіонів постійного конфлікту, на кшталт Колумбії чи Філіппін. З трьох журналістів, які вмерли в Колумбії, наприклад, в одного поцілили ультраправі бойовики, другого вбили ліві партизани, а третього було застрелено після репортажу щодо діяльності злочинної банди.

Два журналісти також загинули в Сполучених Штатах торік; один фотограф помер при висвітленні терористичних нападів 11 вересня коли було зруйновано Всесвітній торгівельний центр, а редактор помер від сибірської виразки під час першого з декількох спрямованих нападів на американські засоби масової інформації.

Подальший перелік – коротке резюме обставин, які супроводжували смерть кожного з 37 журналістів, що загинули внаслідок їхньої роботи торік.

ЖУРНАЛІСТИ, ЩО ЗАГИНУЛИ В 2001 РОЦІ ВНАСЛІДОК ЇХНЬОЇ РОБОТИ


АФҐАНІСТАН: 9

Марко Брунеро (Marc Brunereau), незалежний журналіст, 5 вересня, Ташкент, Узбекистан

Брунеро, незалежний журналіст, який провів роки, висвітлюючи війну в Афґаністані для видань, в тому числі для бельгійського щоденного видання „Le Soir“, помер у Ташкенті від ран, отриманих у 1999 році при артобстрілі в Талокані, Афґаністан. Брунеро та інші прибули на гелікоптері у північне місто Талокан, коли аеродром було обстріляно Талібаном. Брунеро отримав серйозні поранення шрапнеллю. Хоча він лікувався місяцями, включаючи кілька операцій, шрапнель, що залишилася в його тілі, спричинила продовження проблем зі здоров’ям, що призвело до його смерті двома роками пізніше.

П’єр Біллауд (Pierre Billaud), „Radio Television Luxembourg“, 11 листопада, провінція Taхар

Волкер Хендлоїк (Volker Handloik), незалежний журналіст, 11 листопада, провінція Taхар

Джоанна Саттон (Johanne Sutton), „Radio France Internationale“, 11 листопада, провінція Taхар

Біллауд, 31 рік, журналіст „Radio Television Luxembourg“, Хендлоїк, 35 років, незалежний журналіст за завданням німецького журналу новин „Stern“, Саттон, 35 років, журналіст „Radio France Internationale“, були убиті, коли сили Талібану відкрили вогонь по БТР Північного альянсу, на якому вони пересувалися. БТР був підбитий гранатою з ракетним двигуном, змусивши кількох пасажирів впасти чи зістрибнути. Ці три журналісти були пізніше знайдені застреленими неподалік. КЗЖ продовжує розслідувати суперечливі твердження про те, чи були вони ціллю чи потрапили у перестрілку.

Гаррі Бартон (Harry Burton), „Reuters Television“, 19 листопада, провінція Нанґархар

Марія Грація Кутулі (Maria Grazia Cutuli), „Corriere della Serra“, 19 листопада, провінція Нанґархар

Хуліо Фуентес (Julio Fuentes), „El Mundo“, 19 листопада, провінція Нанґархар

Азізула Гайдарі (Azizullah Haidari), „Reuters“, 19 листопада, провінція Нанґархар

Бартон, австралієць, оператор агенції новин „Reuters“ , Кутулі, 39 років, італієць, кореспондент міланської газети „Corriere della Serra“, Фуентес, 46 років, іспанець, кореспондент мадридської газети „El Mundo“, Гайдарі, афґанець, фотограф агенції новин „Reuters“ були вбиті з засідки при пересуванні з конвоєм від Джелалабаду до Кабулу. Бандити витягли їх з автомобілів, змусили їх йти до прилеглих пагорбів, і стратили їх, за свідченнями одного з водіїв.

Ульф Струмберґ (Ulf Strцmberg), TV4, 26 листопада, Талокан

Струмберґ, 42 роки, оператор шведського каналу TV4, був застрелений і загинув у своїй кімнаті під час пограбування збройними бандитами будинку, в якому зупинилися він та інші журналісти.

АЛЖИР: 2

Фаділа Нейма (Fadila Nejma), „Echourouk“, 14 червня, Алжир

Адель Зерроук (Adel Zerrouk), „Al-Rai“, 14 червня, Алжир

Нейма Nejma, репортер арабського щотижневика „Echourouk“, і Зерроук, репортер арабського щоденного видання „Al-Rai“ були убиті під час висвітлення масових антиурядових демонстрацій організованих лідерами берберської спільноти в столиці Алжиру. Нейма помер під час демострацій, будучи збитий автобусом, що набирав швидкість. Згідно з повідомленнями про конфлікт, Зерроук, можливо, також був убитий тим самим автобусом, чи затоптаний на смерть юрбою демонстрантів на мітингу.

БАНГЛАДЕШ: 1

Нахар Алі (Nahar Ali), „Anirban“, 21 квітня, Хулна

Алі, кореспондент хулнської бенгаломовної щоденної газети, помер від ушкоджень, отриманих під час нападу кількома днями раніше. Як повідомляє поліція, люди в масках викрали його, поранили і сильно побили, переламавши йому руки і ноги, перед тим як залишити на околиці його села,. Джерела КЗЖ повідомили, що Алі був імовірно убитий за його репортажі про дії місцевих злочинних синдикатів.

БОЛІВІЯ: 1

Хуан Карлос Енцінас (Juan Carlos Encinas), незалежний журналіст, 29 липня, Катаві

Енцінас, 39-років, позаштатний кореспондент ла-паського каналу „Canal 21“ помер у невеликому містечку Катаві, департамент Ла-Пас, від ран. Енцінас висвітлював боротьбу між двома гірничими кооперативами, які суперничали за контроль над кар’єром вапняку за містом. Озброєні робітники конкуруючої копальні зробили постріли, якими поранили Енцінаса, що призвело до його смерті дорогою до лікарні. Він ніс камеру, магнітофон і посвідчення, що ідентифікували його як журналіста.

ВЕЛИКА БРИТАНІЯ: 1

Мартін О’Хаган (Martin O’Hagan), „Санді Волд“, 28 вересня, Лурган

О’Хаган, 51 рік, був застрелений кількома пострілами з проїжджаючого автомобіля, коли він йшов додому з пабу зі своєю дружиною, яка не була травмована при нападі. О’Хаган був ірландським католицьким журналістом, знаним своїми репортажами про злочинну діяльність протестантів і католицьких збройних груп. В нападі підозрювали „Монархічну добровольчу силу“, про яку О’Хаган недавно написав, і „Оборонців Червоної Руки“, які взяли на себе відповідальність за вбивство під час телефонної розмови з Бі-Бі-Сі.

ГАЇТІ: 1

Брігнол Ліндор (Brignol Lindor), „Rаdio Echo 2000“, 3 грудня, Петіт-Гобве

Ліндор, директор новин приватної радіостанції Rаdio Echo 2000, був зарубаний юрбою з мачете в руках. Ліндор був ведучим політичного шоу „Діалог“. Він одержував численні погрози від місцевих посадових осіб після запрошення членів опозиційної коаліції „Convergence Democratique“ з 15 партій з’явитися на його шоу.

ГВАТЕМАЛА: 1

Хорґе Мінор Алеґрeа Армендеріз (Jorge Mynor Alegrea Armenderiz), Радіо „Amatique“, 5 вересня, Пуерто Барріос

Алеґрeа, ведучий шоу з запрошеними гостями, що називалось „Lenea Directa“, був застрелений принаймні п’ятьма пострілами поблизу його будинку. Бюро Омбудсмена з прав людини визначило у вересні, що убивство мало політичну мотивацію і, найбільш імовірно, керувалося місцевими посадовими особами, як помста за висвітлення Алеґрeа корупції в Пуерто Барріос.

ГРУЗІЯ: 1

Георгій Санейа (Georgy Sanaya), „Руставі-2“, 26 липня, Тбілісі

Санейа, популярний 26-річний телевізійний журналіст, був застрелений одним пострілом у голову з близької відстані зі зброї калібру 9 міліметрів. Хоча колеги Санейа не знали про які-небудь погрози щодо нього, вони твердо впевнені, що вбивство було спричинене його професійною діяльністю. Убивство могло призначатися для залякування станції, яка відома своїми репортажами-розслідуваннями щодо державної корупції і зловживання владою у Грузії.

ІНДІЯ: 1

Мулчанд Йадав (Moolchand Yadav), незалежний журналіст, 30 липня, Жансі

Йадав, незалежний журналіст, який регулярно дописував до хіндімовних щоденних видань, в тому числі „Джансата“ і „Пенджаб Кесарі“, був застрелений на вулиці в Жансі, Уттар-Прадеш. Колеги сказали, що Йадав був убитий з волі двох могутніх землевласників, які були розсерджені його викриттям місцевої корупції.

КИТАЙ: 1

Фенк Чаосія (Feng Zhaoxia), „Ґецай Таопао“, 15 січня, Сіань

Фенк, журналіст сіаньського щоденного видання „Ґецай Таопао“, був знайдений з перерізаним горлом в канаві за межами Сіаню. Він був допитливим репортером, який писав про злочинні банди і їхній зв’язок з корупцією місцевих політичних діячів, і отримував неодноразові погрози смерті. Його сім’я і колеги вважають, що Фенк був убитий через його роботу журналіста, але поліція визнала його смерть самогубством. Клопотання про повторне відкриття справи було залишено без відповіді.

КОЛУМБІЯ: 3

Флавіо Ведойя (Flavio Bedoya), „Voz“, 27 квітня, Тумако

Ведойя, 52 роки, регіональний кореспондент боґотської газети Комуністичної партії „Voz“, зазнав обстрілу і був убитий чотирма невідомими бандитами на мотоциклах. Один із старших кореспондентів тижневика пов’язав убивство з серією гострих репортажів Ведойї про змову між силами безпеки і воєнізованими правими бригадами в департаменті Наріко. Поліція підтвердила вбивство, але не повідомила подробиць.

Хосе Дьювіель Воскес Аріас (Josй Duviel Vбsquez Arias), „La Voz de la Selva“, 6 липня, Флоренсія

Невідомий бандит стріляв і вбив Воскеса, директора служби новин місцевої радіостанції „La Voz de la Selva“ (Голос Джунглів). Убивство було пов’язане з його репортажами-розслідуваннями щодо скандальних випадків корупції, до яких було втягнуто місцевих посадових осіб і членів лівого партизанського руху FARC.

Хорґе Енріке Урбано Санчес (Jorge Enrique Urbano Sбnchez), радіо і тележурналіст, 8 липня, Буенавентура

Двоє невідомих нападників вистрілили в Урбано чотири рази, під час святкування ним свого 55-ого дня народження з друзями в парку в прибережному місті Буенавентуре. Урбано, очевидно, присвятив свою останню радіопередачу осуду місцевої злочинної банди, яка називається „Tumba Puertas“ (Нищівні Двері). Незадовго до його вбивства, він отримував погрози позбавити його життя, які він приписував своїй громадянській кампанії щодо переміщення вуличних наркоторговців і наркоманів з парку.

КОСТА-РИКА: 1

Парменіо Медина Перес (Parmenio Medina Pйrez), „La Patada“ 7 липня, Сан Хосе

Медина, 28 років, виробник і ведучий щотижневої радіопрограми „La Patada“ („Удар“), загинув від пострілів невідомих нападників. Програма Медини часто засуджувала корупцію посадових осіб. За два місяці до своєї загибелі Медина одержав погрози позбавити його життя в зв’язку з обговоренням ним в ефірі гаданих фінансових зловживань на місцевій католицькій радіостанції. Невідомі нападники також стріляли в його будинок.

ЛАТВІЯ: 1

Ґундарс Матіс (Gundars Matiss), „Kurzeme Vards“, 28 листопада, Лієпайа

Матіс, репортер кримінальних новин лієпайського щоденного видання „Kurzeme Vards“, зазнав нападу і був жорстоко побитий на сходах, що вели до його квартири. Після трьох операцій, він впав у кому і помер від крововиливу у мозок. Хоча поліція посилається на грабіж, особисту помсту і відплату за його журналістську діяльність як можливі мотиви, Матіс не був пограбований і, здається, не був втягнутий у будь-яку серйозну особисту суперечку. Його редактор сказав КЗЖ: „Матіс знав багато про злочинний світ. Він був одним з тих журналістів, які спустилися на дно“. На час друку поліцейське розслідування усе ще продовжувалося.

МЕКСИКА: 1

Хосе Луїс Ортега Мата (Jose Luis Ortega Mata), „Семанарио де Охінага“, 19 лютого, Охінага

Ортега Мата, 37-літній редактор щотижневика „Семанарио де Охінага“, був застрелений двома пострілами в голову. Місцеві джерела пов’язали убивство із репортажами „Семанарио де Охінага“ щодо торгівлі наркотиками. Видання також було критичним до місцевих політиків і поліції.

ПАЛЕСТИНСЬКІ ТЕРИТОРІЇ: 1

Мугамед аль-Бішаві (Muhammad al-Bishawi), прес-центр Найа, IslamOnline.net, 31 липня, Наблус, Західний берег

Аль-Бішаві, журналіст наблуської палестинської інформаційної служби прес-центр Найа і „IslamOnline“, катарської інтернетівської інформаційної служби, був убитий під час ізраїльського ракетного удару, спрямованого на керівника „Хамасу“ Джамала Мансура, якого Ізраїль обвинуватив у таємному керівництві декількома терористичними актами самогубців. Як повідомили кілька джерел, під час нападу, аль-Бішаві брав інтерв’ю у Мансура в Палестинському Центрі навчання і засобів масової інформації, офісу інформації Хамасу.

ПАРАГВАЙ: 1

Сальвадор Медина Веласкес (Salvador Medina Velazquez), „FM Сemity“, 5 січня, Капіібарі

Медина, 27 років, президент правління громадської радіостанції „FM Сemity“, був застрелений з засідки. Напад, очевидно, спричинили його повідомлення щодо контрабанди деревини з приналежних державі заповідних лісів в Капіібарі, – так місцеві джерела повідомили КЗЖ. Зокрема, Медина відібрав групу підозрюваних контрабандистів, пов’язаних з Національною Республіканською Асоціацією (ARN), також відомої як Партія Колорадо. Хоча підозра була розслідувана і визнана справедливою, родичі Медини вважають, що люди, які замовили вбивство, усе ще на свободі.

РОСІЯ: 1

Едуард Маркевич, „Новий Рефт“, 18 вересня, Рефтінський, Свердловська область

Маркевич, редактор і видавець „Нового Рефту“, газети, що була часто критичною до місцевих посадових осіб, був знайдений мертвим з кульовою раною в спині. Колеги журналіста сказали інформаційній службі ІТАР-ТАСС, що він отримав погрози телефоном перед нападом. На нього також нападали у 1998 році.

СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ: 2

Вільям Біґарт (William Biggart), незалежний журналіст, 11 вересня, Нью-Йорк

Біґарт, американський позаштатний фотограф служби новин, був убитий під час терористичного нападу на Міжнародний торгівельний центр. Тіло журналіста було знайдено 15 вересня серед уламків на першому поверсі неподалік від тіл кількох пожежників. Біґарт кинувся до місця події зі своєю камерою відразу, як почув про напади.

Роберт Стівенс (Robert Stevens), „The Sun“, 5 жовтня, Бока Ратон

Стівенс, 63 роки, фоторедактор щоденної бульварної газети „The Sun“ помер від легеневої форми сибірської виразки в Бока Ратон, Флорида. Органи влади розпочали кримінальне розслідування щодо вбивства, але не визначили, звідки сибірська виразка прибула. Однак, посадові особи підтвердили, що тип сибірської виразки, що вбила Стівенса, належить до того ж штаму, що і той, який було відправлено до Нічних новин Ен-Бі-Сі, заразивши Тома Брокава.

ТАЇЛАНД: 2

Вітайут Сенгсопіт (Withayut Sangsopit), 56 років, незалежний журналіст, 10 квітня, Сурат Тані

Вітайут, радіожурналіст і коментатор, були застрелений п’ятьма пострілами, коли він збирався зайти до своєї радіостудії, щоб розпочати свою популярну ранкову програму „Наздожени світ“. Поліція Сурат Танi вважає, що Вітайут був убитий внаслідок його репортажу про зловживання в сумі 50 мільйонів батів (1.1 мільйон американських доларів) щодо землі для муніципального смітника. Поліція заарештувала двох чоловіків у зв’язку зі стріляниною, один з яких був муніципальною посадовою особою, втягнутою у „смітниковий“ скандал.

Касет Пуенгпак (Kaset Puengpak), „Тайська ранкова“, 2 травня, Вісет Чаічан

Касет, репортер тайськомовної газети „Тайська Ранкова“, був застрелений у районі Вісет Чаічан, провінція Анг Тонг. Касет був відомий своїми репортажами про місцеві наркобанди, пов’язані з могутніми політичними діячами і поліцейськими, за повідомленнями „Тайської Ранкової“ і декількох тайських журналістів. Асоціація Тайських Журналістів випустила заяву, в якій стверджувалося, що Касет був, імовірно, убитий за свою журналістську діяльність. Після загибелі поліція допитала поліцейського капрала, який вступав у суперечку щодо забезпечення правопорядку в околиці. Не повідомлялося про жоден арешт у цій справі.

УКРАЇНА: 1

Ігор Александров, „Тор“, 3 липня, Слов’янськ

Александров, 45-літній директор незалежної телевізійної компанії „Тор“, помер в лікарні від отриманих пошкоджень. Невідомі нападники побили його бейсбольними битами, коли він заходив вранці до свого офісу. Колеги Александрова вважають, що убивство було пов’язано з його телевізійною програмою „Без ретуши“, в якій висвітлювалося розслідування урядової корупції й організованої злочинності. Програма часто критикувала муніципальну владу Слов’янська.

ФІЛІПІНИ: 2

Роланд Урета (Roland Ureta), радіо „DYKR“, 3 січня, провінція Аклан

Урета, програмний директор радіостанції „DYKR“, був розстріляний двома мотоциклістами. Урета, очевидно, був убитий в результаті його радіокоментарів, які містили уривки щодо корупції в місцевих органах влади і причетності поліції до торгівлі наркотиками.

Канделаріо Кайона (Candelario Cayona), радіо „DXLL“, 30 травня, Замбоанга-Сіті

Троє невідомих напали з засідки на Кайону, радіокоментатора місцевої радіостанції „DXLL“, коли він виїхав з дому на своєму мотоциклі для того, щоб провести ранкову радіопередачу.

Кайона був відвертим коментатором, який часто критикував місцевих політиків, військових і мусульманських партизан-сепаратистів. Журналіст нещодавно отримав кілька погроз, включаючи погрозу в ефірі, під час дзвоника Абу Сабейі, речника ісламської партизанської групи „Абу Сайаф“.

ЮГОСЛАВІЯ: 2

Керем Лаутон (Kerem Lawton), „Associated Press Television News“, 29 березня, Косово

Лаутон, 30 років, британець і продюсер „Associated Press Television News“, помер від ран завданих шрапнеллю, коли артилерійський снаряд влучив в його автомобіль. Як македонські військові, так і албанські етнічні повстанці заперечили свою причетність до смерті Лаутона.

Mілан Пантік (Milan Pantic), „Вечерньє Новості“, 11 червня, Ягодина

Пантік, репортер белградського щоденного видання „Вечерньє Новості“, був убитий, коли він заходив до свого будинку. 47-річний журналіст працював кореспондентом „Вечерньє Новості“ в регіоні Поморавльє, центральна Сербія. Він широко висвітлював кримінальні справи, включаючи корупцію в місцевих компаніях. Його дружина, Зівка Пантік, розповіла „Вечерньє Новості“, що Пантік отримував численні телефонні погрози у відповідь на статті, які він писав.

Документування смертей


Дослідники КЗЖ застосовують строгі засоби і журналістські стандарти для визначення того, чи були журналісти убиті безпосередньо внаслідок їхньої професійної діяльності, чи з інших причин. Оприлюднюючи і заперечуючи ці вбивства, КЗЖ працює для того, щоб допомогти змінити умови, що сприяють насильству проти журналістів. Мартиролог, що КЗЖ складає щороку – один з найбільш широко цитованих заходів щодо свободи друку у світі.

Для отримання додаткової інформації про журналістів, убитих у 2001, і інформації про роботу КЗЖ, включаючи інформацію про напади на журналістів в усьому світі відвідайте сайт КЗЖ в Мережі, www.cpj.org

Комітет захисту журналістів – непартійна, неприбуткова організація, діяльність якої присвячена захисту свободи друку в усьому світі.

Свобода Висловлювань і Приватність, 2002, №01

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори