пошук  
№03
2002

Свобода Висловлювань і Приватність

СВіП в Україні

04.12.2002 | Роман Романов

Інтернет в Україні в контексті відносин людини, суспільства та держави

   

1. Розвиток інтернет в Україні

За різними оцінками в Україні є від 1 до 2 мільйонів активних користувачів інтернет. Однак, темпи зростання є надзвичайно динамічними (40-45% на рік) [Олег Шевчук, Мережа, у якій ми живемо, Дзеркало тижня, №49, 15 грудня, 2001 року.]. Діє більш ніж 3 тисячі комп’ютерних клубів та інтернет-кафе, які щодня відвідують близько 300 тисяч чоловік. Проте, абсолютну їх більшість складають любителі комп’ютерних ігор. Також варто зазначити, що більшість комп’ютерних клубів та інтернет-кафе розташовані в столиці та великих містах України, там же зосереджено і більшість постійних користувачів інтернету.

Кількість комп’ютерів в Україні не перевищує 1,7 млн. штук, і це одне з тих технічних обмежень, які стоять на шляху дійсно різкого збільшення користувачів інтернет в Україні. Є ще й інші, як от кількість телефонних ліній, їх якість, та й просто добробут громадян, але все ж темпи зростання користувачів інтернету в Україні насамперед залежать від комп’ютерної насиченості. [http://ain.com.ua/analysis/2002/02/06/972.html]

За даними Держкомзв’язку в українському сегменті мережі інтернет значно зріс обсяг інформаційних ресурсів. Якщо на початок 1999 р. такі ресурси розміщались на 1,4 тис. веб-серверів, то на кінець 2000 року – на 9268 веб-серверах. [http://www.stc.gov.ua/_info/concep_rozv.html#top]

За результатами досліджень українського інтернету, у ньому міститься 270 сайтів на політичну тематику, причому 66 % веб-сайтів – російськомовні, 3 % – англомовні і лише 31 % усієї інформації політвебу – україномовні.[ www.ain.com.ua]

За словами адміністратора доменних зон com.ua і kiev.ua Светлани Ткаченко, у доменній зоні .ua зареєстровано близько 76 тисяч доменів. Саме ці дві зони є найбільшими: com.ua – 17,1 тисяч доменів третього рівня і kiev.ua – 16,7 тисяч. При цьому вона зазначила, що за темпами зростання зона com.ua зростає найшвидше – за півроку в ній зареєстровано 6,7 тисяч доменів, в той час як в зоні kiev.ua – 2,2 тисячі. Великими доменними зонами також є dnepropetrovsk.ua (dp.ua), в якій зареєстровано 9,5 тис. доменів, donetsk.ua (3,1 тис.), kharkov.ua (2,5 тис.), dn.ua (1,9 тис.), crimea.ua (1,7 тис.), sumy.ua (1,3 тис.), lviv.ua (1,1 тис.) і odessa.ua (1 тис.). У інших доменних зонах зареєстровано менше тисячі доменів у кожній. Усього в доменній зоні .ua існує 51 підзона, в тому числі п’ять – загального користування (com.ua, net.ua) і 46 – регіональних. За інформацією Светлани Ткаченко, із зареєстрованих 76 тисяч доменів делегованих доменних імен в зоні ua близько 37 тисяч, причому, згідно з її оцінкою, використовуються (тобто, мають унікальні інтернет-сайти) менше половини з них. За іншим даними – згідно з оцінкою компанії “Мета”, в даний момент в Україні існує близько 18-20 тисяч унікальних сайтів.[ Українська правда, www.pravda.com.ua]

За даними Держкомітету зв’язку і інформатизації, в 2001 році в Україні працювало 260 інтернет-провайдерів.

2. Дії правоохоронних органів

а) Справа журналіста Олега Єльцова

В червні 2001 року на сайті “Украина криминальная”, автором якого є український журналіст Олег Єльцов, був розміщений матеріал, присвячений діяльності колишнього Голови Служби Безпеки України Леоніда Деркача та його сина депутата Верховної Ради України Андрія Деркача. Стверджувалося, що Леонід Деркач пов’язаний із структурами скандально відомого бізнесмена Семена Могілевича, здійснював самостійну зовнішньополітичну діяльність, займався пошуками наступника Президента України. На підтвердження наведених фактів на сайті був розміщений документ з грифом “таємно”.

25 червня 2001 року Службою Безпеки України було порушено кримінальну справу за фактом розголошення відомостей, що становлять державну таємницю особою, якій такі відомості були довірені або стали відомими у зв’язку із службовою діяльністю, за відсутності ознак державної зради. Журналіст Єльцов бів допитаний як свідок у справі, в його квартирі було проведено обшук.

Вперше в Україні було порушено кримінальну справу було за фактом розміщення інформації в інтернеті. За словами самого Олега Єльцова, слідство стикнулося із значними труднощами правового характеру. Було важко встановити місце скоєння злочину, оскільки інформація на сайті розміщувалася з різних комп’ютерів. Слідство не було готовим до процедури виїмки інформації з комп’ютера.

Привертає увагу той факт, що інтерес у представників правоохоронних органів викликав лише факт публікації документу з грифом “таємно”, але не сама інформація, наведена Олегом Єльцовим щодо протизаконної діяльності колишнього Голови СБУ.

б) Справа сайту obkom.net

О 14.20 19 лютого 2002 року до приміщення інтернет-видання “Обком” (obkom.net) зайшли десять співробітників податкової міліції “Рись” з криками: “Всім залишатися на своїх місцях, руки від комп’ютерів. Ми проводимо обшук у приміщеннях банку “Корал”, – ось ордер”. В ордері від 14 лютого, було вказано, що обшук проводиться у приміщеннях банку з першого до четвертого поверхів.

Обшук продовжувався близько чотирьох годин. На всі пояснення щодо помилковості обшуку, відсутності підстав та ордера щодо “Обкому” податківці відповідали просто: “Байдуже, у нас наказ”.

Після проведення обшуку працівники інтернет-видання в наручниках було доставлені в приміщенні податкової міліції. Як пізніше повідомили допитані, слідчий вимагав надати особисті паролі працівників для входу в комп’ютери. [www.maidan.org.ua]

Інтернет-видання “Обком.net” звернулося до прокурора Києва з проханням порушити кримінальну справу у відношенні співробітників податкової міліції, які 19 лютого провели обшук в офісі “Обкому”. На думку адвоката Віктора Агеєва, обшук видання був незаконним і є злочином. Згідно зі ст.30 Конституції обшук може проводитися тільки за рішенням суду, тоді як податківці мали лише санкцію прокурора. Крім того, на його думку, працівники податкової міліції порушили ст. 171 ККУ (перешкоджання законній професійній діяльності журналістів), ст. 163 нової редакції ККУ (порушення таємниці листування чи іншої кореспонденції, в тому числі такої, що передається через комп’ютер), ст. 371 (завідомо незаконні затримання, привід або арешт).

Депутат і бізнесмен Олександр Ржавський, який є акціонером банку “Корал”, заявив, що має “досить примарне відношення” до інтернет-видання. Це “примарне відношення” полягає зокрема в тому, що саме О.Ржавський, виділив журналістам “Обкому” при його створенні 5 комп’ютерів. До того ж, рахунки ТОВ “Обком” були відкриті в банку “Корал”, а трафік веб-сторінки www.obkom.net підтримувався американським сервером, який належить сину українського депутата.

Обшук на “Обкомі” О.Ржавський охарактеризував як “нову, вищу форму використання адмінресурсу”, яка полягає в “одяганні наручників”. Він зазначив, що серед двадцяти фірм, чиї офіси знаходяться на четвертому поверсі будинку, обшукали тільки редакцію інтернет-газети.

Натомість, голова прес-служби ДПАУ Віталія Лук’яненко вважає, що звинувачення на адресу податкової служби щодо нібито “замовного” характеру дій податкової міліції, щодо обмеження свободи слова і перешкоджання професійній діяльності журналістів абсолютно безпідставні та неправдиві. У поширені прес-службою ДПАУ інформації йдеться, що 19 лютого 2002 року працівниками управління податкової міліції в м. Києві з метою припинення незаконної діяльності, яка має ознаки відмивання грошей, було накладено арешт на грошові кошти, які зберігалися на рахунках 31 підприємства та 3 фізичних осіб у 14 банківських установах. Зокрема, в межах цих заходів був проведений санкціонований прокурором обшук в приміщеннях АКБ “Корал-банк”.

За результатами проведених заходів порушено кримінальну справу за ознаками злочинів, передбачених ст. 209 Кримінального Кодексу України (легалізація грошових коштів, отриманих злочинним шляхом) та ст.205 (фіктивне підприємництво).

В приміщенні, де проводився обшук і було вилучено документи та комп’ютерну техніку, яка має відношення до здійснення незаконної конвертаційної діяльності, також знаходилась редакція інтернет-видання “obkom.net”.

ТОВ “Обком”, за даними ДПАУ – безпосередньо пов’язане з “Корал-банком”: одним із засновників цього підприємства є помічник керуючого банком, який і укладав з АКБ “Корал-банк” договір оренди на приміщення для редакції. П’ять системних блоків, які використовувались ТОВ “Обком”, є власністю “Корал-банку”, перебувають на його балансі. Ці блоки у встановленому законом порядку було вилучено для проведення перевірки.

Вивчення системних блоків було проведено у Київському науковому інституті слідчих експертиз, в одному з них було виявлено порнографічний кліп.

Як стверджується у поширеному прес-релізі, ТОВ “Обком” з моменту реєстрації 10 жовтня 2001 року податків не нараховувало та не сплачувало, звітів про результати фінансово-господарської діяльності до податкової інспекції не подавало. В той же час серед документів, вилучених у приміщенні, де розміщувалась редакція інтернет-видання “obkom.net”, є розписки, відомості, угоди, акти, накладні, які свідчать про здійснення фінансово-господарської діяльності а також про виплату співробітникам винагороди поза фінансовими відомостями, у доларах США. [http://www.imi.org.ua/articles/1014739383519/]

Пізніше податкова міліція Державної податкової адміністрації заявила, що обшук в офісі українського інтернет-видання був проведений випадково. Прес-радник податкової міліції ДПАУ Олексій Вознюк повідомив, що співробітники податкової міліції не ставили собі за мету перевіряти це видання, як і інші ЗМІ. [http://www.imi.org.ua/articles/1014218746215/] Інтернет-видання obkom.net припинило свою діяльність.

7 листопада 2002 року заступник головного редактора “Обкому” Сергій Сухобок повідомив, що звернувся в Шевченківський місцевий суд Києва з позовною заявою про захист ділової репутації, вимагаючи від голови Державної податкової адміністрації Миколи Азарова спростування неправдивої інформації стосовно видання.

Сухобок нагадав, що інтернет-видання “Обком” зареєстроване як інформаційне агентство.

У своїй позовній заяві “Обком” стверджує, що “ніяких правових підстав для проведення будь-яких слідчих дій у приміщеннях підприємства не було”, а безпосередньо після обшуку прес-секретар управління податкової міліції поширив заяву про те, що обшук проведений помилково.

У той же час, 29 жовтня Голова ДПАУ Микола Азаров, коментуючи на прес-конференції справу “Обкому”, заявив, що продовжується судовий процес “по людях, незаконна діяльність яких пов’язана з відмиванням грошей”. В інтернет-виданні вважають це висловлення неправдивим, тому що ТОВ “Обком” “не має, і ніколи не мало” ніякого відношення до незаконної діяльності з відмивання грошей. “Обком” просить суд визнати висловлення Азарова неправдивими і зобов’язати його виступити зі спростуваннями. Співвідповідачем у позові виступає ДПАУ.[ www.pravda.com.ua]

в) Справа приватного підприємця
Сергія Розмаїтного

Приватний підприємець Сергій Розмаїтний надавав у Черкасах послуги IP-телефонії. Він придбав необхідну техніку і дві телефонні лінії “Укртелекому”. У того ж “Укртелекому” був отриманий дозвіл на установку на цих лініях модемів. Інших специфічних дозволів у нього не було, тому що в офіційній відповіді з Держкомзв’язку було сказано: “Послуга IP-телефонії зараз законодавчо не визначена і як вид діяльності не ліцензується”.

Але 20 липня в офис підприємця прийшла група з чотирьох осіб. Двоє з них представилися співробітниками УБЕЗ Черкаського УМВС, третій – представником “Укрчастотнагляду” і Державної інспекції електрозв’язку.

Четвертий виявився співробітником СП “Інфоком” і був представлений як експерт в галузі IP-телефонії. Із собою він приніс копію ліцензії “Інфокома” на діяльність у галузі зв’язку. Крім службових посвідчень у візитерів не виявилося інших документів, що дають їм право на вхід у приміщення. Сергій відмовився їх пускати, однак керівник групи лейтенант УБЕЗ Олександр Ерофеев пригрозив зламати двері і викликати ЗМОП.

Ввійшовши в приміщення, лейтенант “запропонував” зробити огляд обладнання оператора для визначення необхідності сертифікації і ліцензування діяльності.

Представник “Укрчастотнагляду” зробив висновок, що у приватного підприємця “відсутня ліцензія на вид діяльності в галузі зв’язку” і “відсутній сертифікат відповідності на використовуване обладнання в галузі зв’язку”.

Він запропонував “до 20 серпня 2001 року оформити документацію й одержати ліцензію на вид діяльності в галузі зв’язку (IP-тлф)” і попередив, що “у випадку невиконання даного розпорядження на вас у відповідності зі статтею 188 п.7 Адміністративного кодексу України буде накладений штраф у розмірі до 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян”.

Однак, порядок ліцензування IP-телефонії і ліцензійних умов не були затверджені ні 20 липня, ні 20 серпня. Після того як інспектор “Укрчастотнагляду” склав розпорядження, лейтенант УБЕЗ заявив, що для припинення надання послуг без відповідної ліцензії необхідно вилучити все обладнання з офісу. Співробітники УБЕЗ демонтували обладнання, заодно вилучивши і всю офісну техніку, включаючи комп’ютери і факс.

Весь серпень підприємець намагався звертатися в різні інстанції, у тому числі до керівництва Черкаського УМВС і прокурора області. У зверненнях підприємець просив повернути вилучене майно і відшкодувати матеріальні збитки.

3 серпня підприємець направив лист в Держкомзв’язку з проханням надати інформацію про ліцензування IP-телефонії і 9 серпня одержав відповідь, що ліцензійні умови ще не прийняті і тільки після їхнього прийняття почнеться прийом заяв. Підприємець також зустрівся особисто з заступником начальника управління Держкомзв’язку В.Рухадзе, який повідомив, що з приводу ліцензування IP-телефонії виникли серйозні розбіжності з Держкомпідприємництва, оскільки сам термін IP-телефонія не визначений законодавчо, а постанова Кабміну №515 (якою фактично вводиться ліцензування) суперечить ст.4 Закону “Про підприємництво”.

Усі ці аргументи підприємець направив судді. Він просив об’єктивно розглянути дану справу і винести постанову про її припинення в зв’язку з відсутністю складу злочину.
Але на початку вересня підприємець довідався, що суд уже відбувся. Суддя визнав, що Сергій вчинив адміністративне порушення, надаючи “послуги IP-зв’язку без одержання ліцензії” і ухвалив конфіскувати обладнання і накласти штраф 100 грн. У рішенні відзначається, що воно остаточне й оскарженню не підлягає.

Після цього підприємець одержав відповідь від начальника обласного УМВС, у якому той відзначає, що порушень діючого законодавства з боку працівників міліції не встановлено, а також нагадує, що рішенням суду підприємець визнаний винним.

Відразу після одержання рішення суду підприємець подав скаргу до апеляційного і Верховного суду, а також до районної, обласної і Генеральної прокуратури.

На свої скарги Сергій одержав відповідь обласної прокуратури, у якій йому повідомили, що “органи прокуратури не наділені правом опротестовувати рішення місцевих судів у справах про адміністративні порушення”.

З апеляційного суду він одержав відповідь, що рішення місцевого суду скасовано, справа повернута в той же суд і буде розглянута повторно, але вже іншим суддею. Тим часом Сергію Розмаїтному повідомили, що його обладнання вже продали. Причому сервери вартістю кілька тисяч доларів кожен були продані по 1200 грн. за штуку мінус 15% (як старі).[ Бізнес, №44 (459), 29 жовтня 2001 року]

г) Справа Інтернет сервіс провайдера
“Альфа Телеком”

20 серпня 2002 року о 19-00 за розпорядженням оперуповноваженого спецпідрозділу по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю управління Служби Безпеки України в м.Севастополі ст.лейтенанта Ласица А.В. була зупинена діяльність інтернет-вузла Альфа Телеком. Обладнання було відключено, приміщення, де воно знаходилося, опечатано. Тим же співробітником СБУ на підставі Постанови про накладення арешту, вилучення обладнання, предметів і документів від 20.08.2002 р. і п.п.б п.4 Ст.12 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” була вилучена бухгалтерська й інша документація ТОВ “Альфа Телеком”, включаючи 17 системних блоків, в тому числі поштовий сервер.

Підставою для вилучення обладнання стали матеріали оперативно-розшукової справи №53 про одержання доходу у великих розмірах з порушенням ліцензійних умов. Був складений акт про вилучення і накладення арешту

20 серпня 2002 року о 14-00 Державною інспекцією електрозв’язку по Автономній Республіці Крим і місту Севастополі проведено перевірку обладнання інтернет сервіс-провайдера “Альфа Телеком”, про що ст.інспектором ДІЕ по АРК і м.Севастополю Вязєнцевим В.І. складений акт обстеження РЕС на місці експлуатації і Протокол про порушення правил виготовлення, придбання, реалізації, встановлення, будівництва й експлуатації радіоелектронних засобів і використання радіочастот. Відповідно до Протоколу, було виявлено апаратуру, на будівництво й експлуатацію якої не було дозволу Державного центру “Укрчастотнагляду”, що є порушенням ст.16 Закону України “Про радіочастотний ресурс України” і п.1 Ст.146 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

ТОВ “Альфа Телекому” надавало послуги радіо Ethernet. Для одержання ліцензії ТОВ “Альфа Телеком” звернулося до Держкомзв’язку України за одержанням відповідної ліцензії, оплативши її вартість у повному обсязі, однак протягом тривалого часу питання не було розглянуто по суті. В усній формі співробітники Державного Комітету неодноразово підтверджували, що ліцензія буде видана найближчим часом. Для прискорення процесу одержання ліцензії ТОВ “Альфа Телеком” звернулися до Верховної Ради і Кабінету Міністрів України.

21 серпня 2002 року ТОВ “Альфа Телеком” звернулося до Генеральної прокуратури України, прокуратури м.Севастополя і Служби Безпеки України зі скаргою на неправомірні дії співробітників спецпідрозділу по боротьбі з корупцією й організованою злочинністю управління СБУ в м.Севастополі.

11 вересня 2002 року у відповідь на подані скаргу начальником Головного Управління по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю Служби Безпеки України Рацюком В.А. була направлена відповідь, у якій повідомлялося, що арешт на обладнання ТОВ “Альфа Телеком” був накладений терміном на 10 діб у зв’язку з виявленими порушеннями. На підставі матеріалів перевірки за фактом порушення посадовими особами ТОВ “Альфа Телеком” порядку здійснення господарської діяльності слідчим відділом Управління СБУ в м.Севастополі за узгодженням із прокуратурою міста порушена і розслідується кримінальна справа за ознаками злочинів, передбачених ст.ст.202 ч.1; 209 ч.1 КК України.

20 вересня 2002 року поступила відповідь від старшого помічника прокурора м.Севастополя С.Гури, в якій повідомлялося, що арешт накладено на обладнання ТОВ “Альфа Телеком”, де містилася інформація про фінансово-господарську діяльність підприємства. 28 серпня матеріали й обладнання, на які накладений арешт, передані зі спецпідрозділу до слідчого відділу УСБУ. 10 серпня 2002 року слідчим відділом УСБУ в м.Севастополі за фактами порушення посадовими особами ТОВ “Альфа Телеком” порядку здійснення господарської діяльності і легалізації коштів порушено кримінальну справу за ознаками злочинів, передбачених Ст.Ст.202 ч.1 і 209 ч.1 КК України.

У результаті дій співробітників СБУ більше 4,5 тисяч користувачів інтернет-вузла “Альфа Телеком” з 19-00 20 серпня 2002 року були позбавлені можливості одержувати інтернет-послуги, втратили доступ до поштового сервера. Співробітники СБУ одержали доступ до кодів і паролів карток анонімного доступу в інтернет, до інтернет-трафіку всіх користувачів вузла “Альфа Телекому”, до електронних повідомлень користувачів.

ТОВ “Альфа Телекому” – один із найбільших інтернет сервіс провайдерів в Криму. За рахунок кредиту Європейського банку реконструкції і розвитку було придбано обладнання для передачі даних через супутникову систему зв’язку. Для доступу в інтернет використовувалися зовнішні канали бізнесів-партнерів ТОВ “Альфа Телеком” у Норвегії. Планувалося розширення діяльності по наданню інтернет-послуг на інші міста Криму.

Завдано збитки десяткам підприємств Севастополя, що використовували мережу інтернет для здійснення господарської діяльності, тисячі приватних осіб – користувачів послуг вузла “Альфа Телеком” не змогли отримати та відправити свої повідомлення.

На думку працівників СБУ, комп’ютерне обладнання, на яке накладено арешт, в тому числі поштовий сервер, є засобами скоєння злочинів, а їхні дії не порушують таємницю кореспонденції, оскільки конфіденційна інформація, що стосується користувачів “Альфа Телеком”, не передавалася третім особам. З такою аргументацією важко погодитися, адже по відношенню до інформації, що передається засобами зв’язку, третьою особою є будь-яка особа, що отримує доступ до неї, крім відправника та адресата. Таким чином, співробітники СБУ, в повному розпорядженні яких знаходиться кореспонденція абонентів “Альфа Телеком” мають всі можливості свавільно, без відповідного рішення суду, проводити перлюстрацію їхньої електронної кореспонденції, аналіз трафіку. Беручи до уваги, що стосовно посадових осіб “Альфа Телеком” порушено кримінальну справу щодо скоєння економічних злочинів, своїми діями працівники СБУ завдають шкоду більш значущим цінностям (а саме правам людини), захищаючи менш значущі – економічний добробут держави. Справа “Альфа Телекому” є яскравою ілюстрацією того, наскільки небезпечним є розширення можливостей спецслужб щодо контролю в сфері інформаційного обміну за умов відсутності адекватних засобів захисту персональних даних, механізмів громадянського контролю за діяльністю правоохоронних органів.

3. Захист авторських прав
в мережі Інтернет

Спори, пов’язані з розміщенням та використанням інформації з мережі інтернет вже ставали предметом розгляду органами судової влади України. Одним із важливих аспектів таких спорів є питання щодо можливості застосування норм Закону України “Про авторське право і суміжні права” по відношенню до інформації, розміщеної в мережі інтернет. В своїй Постанові №04-1/5-7/82 від 5 червня 2000 року Вищий Арбітражний Суд України дійшов висновку, що розміщення творів в мережі інтернет у вигляді, доступному для публічного споживання, є їх відтворенням. Відповідно до Ст.4 Закону України “Про авторське право і суміжні права”, до відтворення, серед іншого, відноситься і виготовлення навіть одного примірника твору у будь-якій матеріальній формі.

Суд відзначив, що підставою для застосування статті 44 цього закону, якою передбачене право осіб, що мають авторське право і суміжні права, вимагати за порушення їх прав відшкодування збитків, виплати компенсації тощо, є доведення факту такого порушення особою, до якої висуваються претензії. Виходячи з матеріалів справи суд дійшов висновку, що спірний матеріал без зазначення відомостей про автора чи особу, яка має авторські права на нього, було розміщено в мережі інтернет на декількох сайтах, тобто вказана інформація містилася у численних загальнодоступних джерелах. За таких обставин суд вирішив, що підстави вважати безпосереднім зв’язок між публікацією статті та розміщенням вказаного матеріалу на сайті відповідача є відсутніми, а позови і вимоги у цій справі є недоведеними і задоволенню не підлягають. [Вісник господарського судочинства, №2, 2001]

Проте, інформація, розміщена в мережі інтернет, неодноразово ставала предметом судового розгляду за позовами про захист честі, гідності і ділової репутації. Так, 12 листопада 2002 року Броварський міський Суд Київської області задовольнив позов про захист честі, гідності і ділової репутації працівника Ради національної безпеки та оборони України Василя Сітара до інтернет-видання “Грані”.[ www.lawschool.lviv.ua] 14 червня 2002 року на інтернет-сторінці “Грані” було розміщено статтю “Апокалипсис “свободен”. В судовому засіданні відповідач не зміг довести достовірність поширених ним відомостей. Суд зобов’язав відповідача дати спростування.

4 липня 2002 року Верховної Радою був прийнятий Закон України “Про внесення змін до деяких законів України з питань інтелектуальної власності”. Законом вносяться зміни до законів України “Про охорону прав на промислові зразки”, “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”, “Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем”, Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”. У відповідності до внесених змін, використанням промислового зразка визнається реклама в мережі інтернет, використанням знаку визнається також його використання в мережі інтернет, а також використання доменних імен, тотожних чи подібних до знака настільки, що їх можна сплутати. В Законі дається визначення доменного імені, яким визнається ім’я, що використовується для адресації комп’ютерів і ресурсів в інтернеті. [http://mignews.com.ua/politic/ukraine/inet_0704.html]

4. Заходи органів державної влади України щодо регулювання
мережі інтернет

а) контроль над користувачами
мережі інтернет

В лютому 2001 року на сайті Служби Безпеки України було розміщено інформаційні матеріали “Щодо посилення безпеки в інформаційній та телекомунікаційній сферах України” та “Щодо моніторингу мережі інтернет”. В них, зокрема, стверджується, що “найбільш незахищеною ланкою інформаційної інфраструктури України на сьогодні є мережі передачі даних”, а каталізатором багатьох негативних проявів називається розвиток інтернет. Також СБУ визнає, що здійснює моніторинг інформації, що передається або отримується з використанням систем і засобів зв’язку. Дається пояснення того, що слід вважати моніторингом: “Процедура, яка здійснюється уповноваженими державними органами з метою виявлення на законних підставах інформації в телекомунікаційному просторі нашої країни, зміст якої становить безпосередню або опосередковану загрозу політичній, економічній, військовій або іншій безпеці держави”. Не зовсім зрозуміло, що саме вважається телекомунікаційним простором нашої країни, якщо мати на увазі мережу інтернет.

В інформаційному повідомленні, розміщеному на сайті СБУ, також повідомляється, що моніторинг інформації здійснюється “у суворій відповідності з чинним законодавством”. Стосовно конкретної особи це означає, що “для здійснення контролю (моніторингу) інформації, яка передається або отримується цією особою з використанням будь-яких систем і засобів зв’язку, необхідно мати відповідну постанову суду”. Проте, чітке дотримання такої процедури спростовують працівники деяких підприємств, що надають послуги зв’язку. Можливо, пояснення цьому можна знайти в іншому твердженні, теж розміщеному в інформаційному повідомленні на сайті СБУ: “Принципово нові можливості формування інтегрального телекомунікаційного середовища у глобальному масштабі об’єктивно виключають можливість застосування національних законів, що ґрунтується на географічних кордонах і традиційних поняттях державного суверенітету”.[ Щодо моніторингу мережі Інтернет www.sbu.gov.ua]

Одним з аргументів на користь впровадження в Україні моніторингу телекомунікацій СБУ вважає... прагнення України набути членства в Європейському Союзі. Стверджується, “якщо відповідні державні структури України не забезпечать вирішення проблеми моніторингу телекомунікаційного простору, нас змусять до цього міжнародні прецеденти й рекомендації, створені без урахування українських національних особливостей, можливостей і передісторії розвитку”. З такою аргументацією важко погодитися, беручи до уваги, що на її підтвердження наводиться лише проект рекомендації Європарламенту ENFOPOL 98, що ні зараз, ні в близькому майбутньому не матиме жодних правових наслідків для України. [Щодо моніторингу мережі Інтернет www.sbu.gov.ua]

В Указі Президента України від 6 грудня 2001 року №1193/2001 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31 жовтня 2001 року “Про заходи щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України” дається доручення Кабінету Міністрів України подати на розгляд Верховної Ради України проект Закону України “Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах”, передбачивши в ньому, зокрема “механізми проведення моніторингу мереж передачі даних виключно на засадах національного законодавства та міжнародного права, зокрема положень резолюції Ради Європи ENFOPOL 98”.

Не важко помітити очевидну схожість аргументів, що наведені в інформації СБУ та Указі Президента, проте, прикро, але по-різному називається джерело “міжнародного права” щодо моніторингу мереж передачі даних. СБУ приписує авторство резолюції ENFOPOL 98 Європарламенту, що є структурою Європейського Союзу, в Президент України помилково вважає, що це документ Ради Європи.

Не менш дивним можна вважати відсутність при обговоренні ініціатив щодо запровадження моніторингу посилань з боку органів державної влади України на норми міжнародного права, що стосуються захисту персональних даних, зокрема відповідної Директиви Європейського Союзу (на відміну від рекомендацій Європарламенту, Директива є рішенням обов’язковим для виконання всіма державами-членами Європейського Союзу), а також Конвенції Ради Європи “Про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних”, розглянути питання про підписання якої від імені України доручив Кабінету Міністрів України Президент своїм Указом №1193/2001 від 6 грудня 2001 року. Взагалі, такий важливий аспект як захист приватності при впровадженні механізмів моніторингу інформації в телекомунікаціях, лишається поза увагою.

31 травня 2001 року начальник Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації генерал Григорій Лазарєв заявив, що моніторинг проводиться “в інтересах усієї Європи” і його департаменту надається право “координувати розвиток інтернету в України”.[ Дзеркало тижня, www.zn.kiev.ua]

14 липня 2001 року Голова СБУ Володимир Радченко на брифінгу в Києві заявив: “Що стосується СБУ, ми хочемо, щоби була реєстрація всіх осіб, що входять (реєструються) в інтернет”. Він пояснив, що така “реєстрація аналогічна існуючій телефонній книзі, в якій вказані всі телефонні номера власників і користувачів телефонів”. Це, за його словами, необхідно для того, щоб “запобігти анонімним сайтам, піратському використанню трафіка”. “Потрібен реєстр. До інтернету – таке ж саме ставлення, як і до інших засобів зв’язку”, – підкреслив він. В той же час Голова Служби Безпеки України Володимир Радченко спростував повідомлення ряду засобів масової інформації про наміри спецслужб контролювати інтернет. [http://uatoday.net/kernel/news/news.5097]

Відповідь на цю ініціативу Голови СБУ дав 16 липня Голова Держкомзв’язку Олег Шевчук, який назвав її “технічно і технологічно неможливою”. 20 липня на засіданні Ради Національної безпеки та оборони під головуванням Президента України роботу Державного комітету визнано незадовільною. Голову комітету було звільнено з посади Указом Президента України.

В інтерв’ю газеті “2000”, відповідаючи на запитання щодо встановлення обладнання системи оперативно-розшукових заходів у інтернет-провайдерів, начальник Департаменту Спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Олександр Скриник, повідомив, що “заходи щодо запровадження COPM не відносяться до сфери діяльності департаменту...”, але разом з тим “відповідним підрозділам СБУ доручено підготувати проект документу, що передбачає механізм проведення моніторингу мереж передачі даних...”[ “2000”, 31 травня 2002 р.]

“СОРМ впроваджується і в подальшому буде впроваджуватися в суворій відповідності із законодавством, в першу чергу із Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність”, – заявив в інтерв’ю газеті “2000” генерал-лейтенант Григорій Лазарєв, заступник голови Служби безпеки України.[ http://www.dstszi.gov.ua/Nov/Stat/Stat2.htm]

13 квітня 2001 року Президентом України був підписаний Указ №256/2001 “Про впорядкування виготовлення, придбання та застосування технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку”, яким функції координації та контролю в цій сфері діяльності державних органів покладені на СБУ.

Службою Безпеки України, за узгодженням із Міністерством юстиції України, Генеральною прокуратурою України, Держкомзв’язку підготовлено законопроект “Про моніторинг телекомунікацій”. Детальну інформацію про цей законопроект подано на сайті Служби Безпеки України (www.sbu.gov.ua ). Його положення коментує заступник голови СБУ Анатолій Герасимов:

“Системи моніторингу передбачається використовувати тільки в межах законодавства, що регулює здійснення оперативно-розшукової, контррозвідувальної і розвідувальної діяльності. Результати названих видів діяльності є державною таємницею. Тому питання розробки, впровадження механізмів громадянського контролю за системою моніторингу і використання отриманої з її допомогою інформації може розглядатися лише в межах Закону України “Про державну таємницю” і законодавства, що регулює вище означені види діяльності. Моніторинг телекомунікацій є ніщо інше, як зняття інформації з каналів електрозв’язку, яке здійснюється в межах оперативно-розшукової діяльності...

На сьогодні спеціалісти СБУ бачать апаратуру моніторингу як комплекс апаратно-програмних засобів, що дозволяє відбирати необхідну інформацію з комутаційного обладнання або з обладнання передачі інформації. Апаратура моніторингу встановлюється у оператора зв’язку. Засоби управління розміщуються на пунктах управління, які знаходяться у спеціально уповноваженого органу. До систем моніторингу будуть мати право доступу підрозділи, що здійснюють оперативно-розшукову, контррозвідувальну і розвідувальну діяльність”.[ http://www.sbu.gov.ua/act/inter28-11-2002.shtml “Телеком”, №11, 2002]

Таким чином, зрозуміло, що йдеться про повний аналог російського СОРМ-2. Його впровадження спричинило значний опір з боку організацій з прав людини та частини інтернет-провайдерів Росії. Однак, ФСБ Російської Федерації вийшло переможцем із цього не дуже тривалого протистояння. Найближчі часи покажуть реакцію українських парламентарів, а також організацій громадянського суспільства на ініціативи СБУ.

Очікується розгляд Верховною Радою України у повторному першому читанні проекту закону про телекомунікації, який серед іншого передбачає можливості здійснення моніторингу мереж передачі даних.

Указом Президента України №1193/2001 від 6 грудня 2001 року Кабінету Міністрів України доручено при розробці проекту Закону України “Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах” передбачити зобов’язання інтернет-провайдерам зберігати відомості про інтернет-трафік протягом шести місяців.

Все більше поширення в Україні отримує розповсюджений в західних державах контроль над електронною перепискою та інтернет-трафіком з боку роботодавця. Такий контроль впроваджують в свою діяльність і органи державної влади України. Наприклад, відповідно до п.5.2 Наказу №265 від 16.07.2002 р. Міністра охорони здоров’я України “Про забезпечення функціонування в міністерстві охорони здоров’я України інформаційних систем, пов’язаних з використанням глобальної інформаційної мережі інтернет”, запроваджено “оперативний моніторинг використання інтернет-ресурсів співробітниками МОЗ України та функціонування системи електронної пошти”. Відповідна інформація має періодично надаватися керівникам структурних підрозділів МОЗ України. Тим же Наказом затверджено Порядок користування послугами доступу до інтернет та електронної пошти в МОЗ України, що встановлює в тому числі певні обмеження щодо контролю за користувачами інтернет. Зокрема, передбачено, що “підрозділом, що надає послуги доступу до інтернет в міністерстві, здійснюється оперативний моніторинг використання співробітниками МОЗ України інтернет-ресурсів та електронної пошти виключно в межах документування напрямків (адрес) та обсягів отриманої (переданої) інформації. Дані моніторингу надаються за запитом керівникам відповідних структурних підрозділів МОЗ України і не можуть бути оприлюднені без їх згоди”.[ www.rada.kiev.ua]

Питання щодо зберігання інтернет-трафіку та доступу до нього правоохоронних органів є дуже контроверсійним. Стаття 6 Директиви 97/66/ЄC Європейського Парламенту і Ради від 15 грудня 1997 року стосовно обробки персональних даних і захисту права на невтручання в особисте життя в телекомунікаційному секторі передбачає, що дані щодо потоку обміну, які стосуються абонентів та користувачів і які обробляються для встановлення дзвінка і зберігаються оператором телекомунікаційної мережі загального користування та/чи постачальником загальнодоступної телекомунікаційної послуги, повинні стиратися чи перетворюватися на анонімні після завершення дзвінка. Однак, стаття 14 цього ж документу передбачає можливі виключення, які можуть бути витлумачені доволі широко: держави-члени можуть приймати законодавчі положення для обмеження сфери дії обов’язків та прав, передбачених в статтях 5, 6 і статті 8(1), (2), (3) і (4), коли таке обмеження є необхідним заходом для гарантування національної безпеки, громадського порядку, запобігання, розслідування, розкриття і переслідування кримінальних злочинів чи несанкціонованого використання телекомунікаційної системи.

Деякі держави-члени Євросоюзу активно запроваджують законодавство по боротьбі із тероризмом та кіберзлочинністю, що передбачає зобов’язання провайдерів зберігати лог файли про інтернет-трафік протягом тривалого часу. До того ж підготовлений до принятия Радою ЄС проект “Рамкового рішення щодо утримання даних трафіка і доступу до цих даних у зв’язку з кримінальним розслідуванням або судовим переслідуванням”. Події 11 вересня 2001 року стали каталізатором посилення втручання спецслужб в інформаційний обмін по всьому світу. Так, в грудні 2001 року у Сполученому Королівстві був прийнятий закон про безпеку та боротьбу з тероризмом. Він, зокрема, передбачає доступ правоохоронних органів держави до лог-файлів інтернет-провайдерів. Вимога зберігання провайдерських логів та відомостей про трафік телефонних операторів спричинила активні дії та критику з боку правозахисників, провідних ЗМІ країни та провайдерів. В жовтні 2002 року Генеральний Секретар Асоціації інтернет-провайдерів Великобританії Ніколас Ленсмен повідомив власті держави про те, що уряд проігнорував вимогу провайдерів надати гарантії відсутності зловживань цим доступом і тому провайдери відмовляються тривалий час зберігати свої логи.[ www.grani.ru/Internet/Netlaw/p.12621.html]

Отже, законодавство та практика контролю над користувачами інтернет є різними. В державах Європи та у Сполучених Штатах відбувається активна протидія громадянського суспільства намірам спецслужб своїх держав використати події 11 вересня 2001 року як привід для встановлення засобів свавільного контролю над інформаційним обміном. Представники СБУ, подаючи свої пропозиції, які допоки знаходять підтримку з боку інших органів виконавчої влади, Президента України, використовують посилання лише на ту частину законодавства країн Європи, що посилює можливості спецслужб. В той же час країни Євросоюзу мають розвинене законодавство щодо захисту персональних даних, традиції поваги до прав людини, механізми громадянського контролю за діяльністю державних органів, в тому числі спецслужб. В Україні ж відбувається перекос в бік впровадження широких можливостей контролю за інформаційним обміном, поряд із нехтуванням механізмів захисту права на приватність.

б) ліцензування провайдерів

Указом Президента України “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31 жовтня 2001 року “Про заходи щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України” Кабінету міністрів доручено розробити в двохмісячний строк законопроект про внесення змін в законодавство країни, задля впровадження ліцензування господарської діяльності з надання послуг доступу до мережі інтернет.

Ініціатива впровадження ліцензування діяльності інтернет-провайдерів належить спецслужбам. СБУ наполягає на впровадженні ліцензування провайдерів. Підтвердженням цього є численні коментарі керівників СБУ в ЗМІ. Прикладом є публікація в газеті “Факти”: “Діяльність провайдерів в нашій країні не регулюється ніякими нормативними документами. Пропозиції Держкомзв’язку і Служби безпеки про необхідність ліцензування надання послуг в глобальній мережі депутати Верховної Ради відхилили і викреслили із проекту останньої редакції Закону “Про внесення змін і доповнень до Закону “Про підприємництво”. Такий стан речей є безпрецедентним в сфері телекомунікацій. Всі види діяльності по наданню послуг зв’язку підлягають ліцензуванню, а діяльність провайдерів інтернет – чомусь ні. Проте, ця ситуація в найближчому майбутньому буде виправлена. Згідно з рішенням РНБО і згідно з Указом Президента України №1193/2001, рекомендовано внести відповідні пропозиції в Кабінет міністрів для подальшого вирішення цього питання на законодавчому рівні. До речі, слід відмітити, що необхідність ліцензування послуг в інтернет поділяє сьогодні більшість українських провайдерів. Служба безпеки пропонує провести робочу зустріч з депутатами парламенту і представниками інтернет-спільноти України – щоби виробити механізм для виключення можливостей використання глобальної мережі як інструменту “брудних” піаровських технологій”.[ Факти, 19.01.2002]

Особливе занепокоєння викликає остання фраза вищенаведеного твердження, з якої можна зробити висновок, що ліцензування провайдерів пов’язується із впливом на зміст інформації в мережі інтернет.

Посилання на згоду більшості інтернет провайдерів із провадженням ліцензування їхніх послуг здається певним перебільшенням і спробою видати бажане за дійсне. Зокрема, Інтернет Асоціація України виступила з заявою, в якій зазначила, що поспішне і некваліфіковане втручання держави в розвиток інформаційного простору вкрай негативно вплине на формування громадянського суспільства в Україні, завдасть серйозний удар по її міжнародному іміджу, інформаційній і економічній безпеці. У зв’язку з цим члени асоціації висловили “рішучій протест спробам впровадження незаконного ліцензування” і висловили впевненість, що такі дії “йдуть врозріз з курсом ринкових реформ в Україні”. Переважна більшість компаній – членів Інтернет Асоціації України (ІнАУ) висловилися проти введення механізму ліцензування своєї діяльності. Такі результати проведеного ІнАУ опитування на тему: “Доцільність введення ліцензування передачі даних як виду діяльності”. Із 29 компаній, що брали участь в опитуванні, “за” введення ліцензування передачі даних висловилися 3 компанії, “проти” – 26 компаній.

Кабинет міністрів України на виконання доручення Президента України підготував законопроект про ліцензування діяльності інтернет-провайдерів в Україні, проте, Верховної Радою він ще не був розглянутий. [Повідомлення агентства УНІАН]

В державах Європейського Союзу ліцензування інтернет-провайдерів не здійснюється. Директива 97/13/EC Європейського Парламенту і Ради від 10 квітня 1997 року про структуру видачі загальних дозволів і індивідуальних ліцензій в сфері телекомунікаційних послуг передбачає, що процедура впровадження індивідуальних ліцензій є виключенням із загальної практики. Стаття 7 Директиви передбачає 4 підстави, які передбачають можливість впровадження процедур надання індивідуальних ліцензій:

– для надання володарю ліцензії доступу до радіочастот або номерів;

– для надання володарю ліцензії особливих прав доступу до суспільних або приватних земель;

– для покладання на володаря ліцензії обов’язків і вимог, пов’язаних з обов’язковим наданням загальнодоступних телекомунікаційних послуг та/або суспільних телекомунікаційних мереж, включаючи обов’язки, які примушують володаря ліцензії надавати загальнодоступну послугу, та інші обов’язки, що випливають із законодавства про надання відкритих мереж (ONP);

– для покладання особливих обов’язків, у відповідності із правилами Співдружності про конкуренцію, в тих випадках, коли володар ліцензії має більшу ринкову долю, як визначено в статті 4 (3) Директиви про Взаємозв’язок щодо надання суспільних телекомунікаційних мереж і загальнодоступних телекомунікаційних послуг.

Проте, практика ліцензування інтернет-провайдерів вже існує в Росії. Ліцензування було там одним із елементів провадження системи оперативно-розшукових заходів в мережах передачі даних, яка відома як СОРМ, а потім СОРМ-2. Моніторинг мереж та ліцензування провайдерів були там тісно поєднані. Так, однією з ліцензійних умов було встановлення обладнання для моніторингу, а також надання виділеної лінії для місцевого управління ФСБ. Таким чином, спецслужби Росії вирішили перекласти фінансовий тягар щодо впровадження СОРМ на провайдерів. Внаслідок таких дій дрібні провайдери змушені залишати ринок послуг, що лише спрощує процедури контролю. До того ж завжди існує можливість впливу на провайдера щодо змісту інформації, яка розміщується в мережі (конвент-провайдінгу). Загроза втратити ліцензію (або не отримати її) може бути стримуючим фактором від розміщення інформації, що є небажаною для влади. Таким чином, провайдери самі можуть бути зацікавленими у попередній цензурі інформації.

В Україні вже запроваджено ліцензування надання послуг ІР-телефонії. Про деякі негативні наслідки таких дій добре свідчить ситуація із підприємцем з Черкас Сергієм Розмаїтним, що детально описана вище.

В липні 2002 року дев’ять телефонних операторів – “Укртелеком”, Ді-Сі-Сі”, “Укомлайн”, “Київстар”, “Голден Телеком”, “Українські комунікації”, “Інтертелеком”, “Утел”, “Телесистеми України” поширили Декларацію “Про основні принципи взаємодії операторів міжнародного і міжміського телефонного зв’язку в Україні”.[ Дзеркало тижня, 19 жовтня 2002 р.] Відповідно до неї, лише ці дев’ять компаній – володарі ліцензій, можуть надавати послуги міжнародного зв’язку. Отже, намагання держави встановити свій контроль над сферою надання послуг IP-телефонії співпало з інтересами провідних компаній – постачальників телекомунікаційних послуг щодо розподілу ринку послуг між собою.

Правового визначення поняття ІР-телефонія до цього часу немає. На думку багатьох провайдерів ІР-телефонії, ця послуга не має жодного відношення до телефонії, адже принцип передачі голосових даних побудований на комутації пакетів, а не ліній зв’язку.

В державах-членах Євросоюзу державне регулювання ІР-телефонії не здійснюється. Послуги інтернет-телефонії не можуть розглядатися як “голосова телефонія” в розумінні Директиви 90/388/ЕС і вже знаходяться в зоні дерегулювання. В США регулюються тільки “базові послуги” – надання традиційного телефонного зв’язку. На відкуп вільної конкуренції віддано так звані “розширені послуги”, що надаються “поверх” базових мереж, та/або: комп’ютерні засоби, що змінюють формат, зміст, код, протокол або інші атрибути інформації, що вимагають діалогу з користувачем для отримання інформації, що зберігається, а також надання додаткової або зміненої інформації. IP-телефонію віднесено до “розширених послуг”. [http://www.von.org/info_filings.htm]

Міжнародний союз електрозв’язку (ITU) вважає, що IP-телефонія це “передача нетелефонних сигналів”. ЄС вважає, що IP-телефонія “не є телефонією”. [БИЗНЕС, №44 (459), 29 октября 2001 года] В Україні органи влади дотримуються іншої точки зору. Чи не слід згадати про необхідність адаптації українського законодавства до норм Європейського Союзу?

Підставою для запровадження ліцензування послуг IP-телефонії часто називають збитки, які несуть оператори звичайного телефонного зв’язку, в першу чергу, “Укртелеком”. З одного боку йдеться про низькі тарифи, що існують в Україні на послуги зв’язку, а оператори IP-телефонії використовують лінії телефонного зв’язку. З іншого, це звичайно недоотримані прибутки від надання послуг міжнародного зв’язку. Початок активного користування в Україні послуг ІР-телефонії значно зменшив попит на аналогічні послуги операторів традиційного телефонного зв’язку.

Ситуація із впровадженням ліцензування послуг IP-телефонії є модельною для подальшого ліцензування інтернет провайдерів. Держава отримує контрольні повноваження та гроші, сплачені за видачу ліцензій, спецслужби впроваджують процедури моніторингу мереж передачі даних, необхідне обладнання встановлюється за кошти провідних компаній – операторів ринку послуг, які в свою чергу, монополізують цей ринок. Споживачі послуг, тобто просто люди, мають менший вибір постачальників послуг, можливе підвищення їх вартості (обладнання для моніторингу мереж буде вкладатися в вартість послуг), відчуття знаходження “під ковпаком” правоохоронних органів і відсутність механізмів адекватного загрозам втручання у приватне життя захисту своїх персональних даних, таємниці листування та конфіденційності телефонних розмов.

в) захист державних інформаційних ресурсів

Своїм Указом від 6 грудня 2001 року № 1193/2001 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31 жовтня 2001 року “Про заходи щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України” Президент України дав ряд доручень Кабінету Міністрів України, серед яких:

1) у шестимісячний строк подати на розгляд Верховної Ради України проект Закону України “Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах”, передбачивши в ньому, зокрема:

– вимоги та правила захисту в електронних мережах інформації, яка є власністю держави, або інформації з обмеженим доступом, захист якої гарантується державою;

– обов’язкові умови захисту інформації в державних інформаційно-телекомунікаційних системах при паданні послуг із передачі даних, у тому числі з використанням мережі інтернет;

2) розробити пропозиції щодо створення захищеної інформаційно-телекомунікаційної системи органів державної влади, яка б надавала телекомунікаційні послуги, передбачивши заходи щодо прискорення розробки вітчизняних засобів криптографічного та технічного захисту інформації;

3) затвердити Програму створення та розгортання вітчизняного виробництва засобів захисту інформації, національної захищеної інформаційної системи, захищених систем електронного документообігу та електронного цифрового підпису, сертифікації технічних і програмних засобів інформатизації на відповідність вимогам інформаційної безпеки;

24 вересня 2001 року Президент України підписав Указ “Про деякі заходи щодо захисту державних інформаційних ресурсів в мережах передачі даних”. Цим указом Президент доручив Кабінету Міністрів України визначити порядок підключення органів державної влади та інших державних органів, а також підприємств, установ, організацій (далі державні установи), які одержують, обробляють, поширюють і зберігають інформацію, “що є об’єктом державної власності та охороняється згідно із законодавством”, до глобальних мереж.

На виконання Указу Президента Кабінет Міністрів України ухвалив Постанову №522 від 12 квітня 2002 року, якою затвердив порядок підключення до мереж передачі даних. Постанова дає правові визначення різних термінів, що пов’язані із користуванням мережею інтернет. Також Постанова встановлює вимоги до державних установ щодо підключення до глобальних мереж, зокрема:

– державні органи зобов’язані зареєструвати свій домен у домені .gov.ua , а інші абоненти, на яких поширюється дія Постанови, зобов’язані зареєструвати свій домен у домені нижчого рівня домену .ua

– абоненти повинні зареєструвати хоча б одну офіційну адресу електронної пошти на сервері оператора або на власному домені

– адреси веб-серверів, окремих веб-сайтів та електронної пошти абонентів повинні відповідати назвам їх доменів.

Розробити порядок захисту державних інформаційних ресурсів у інформаційно-телекомунікаційних системах та здійснювати контроль за його додержанням доручено департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби Безпеки України.

Своїм наказом №76 від 24 грудня 2001 року начальник Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби Безпеки України затвердив Порядок захисту державних інформаційних ресурсів в інформаційно-телекомунікаційних системах. В цьому документі дається визначення державних інформаційних ресурсів як інформації, яка є власністю держави та необхідність захисту якої визначено законодавством.

Таке визначення означає, що всі заходи по захисту інформації, спрямовані не лише на органи державної влади, а також державні установи, підприємства, організації. Воно може означати, що заходи розповсюджуються на будь-які інформаційні ресурси, що, відповідно до Закону України “Про інформацію”, є інформацією з обмеженим доступом, а це не лише таємна, але і величезний прошарок конфіденційної інформації. Важливо те, що заходи вживаються незалежно від того, чи є власник/користувач інформації державною установою, чи просто приватною особою.

Фінансування всіх робіт із захисту державних інформаційних ресурсів у мережах передачі даних здійснюється підприємством, яке є оператором мережі передачі даних. Отож, державні органи вирішили перекласти фінансову відповідальність за впровадження системи захисту державних інформаційних ресурсів на операторів (провайдерів).

У разі виявлення порушень вимог із захисту інформації діяльність оператора (провайдера) може бути припинена. Також оператори (провайдери) зобов’язані повідомляти Службу Безпеки України про виявлені ними спроби та факти здійснення несанкціонованих дій щодо державних інформаційних ресурсів.

Своїм Указом Президент України доручив Державному комітетові зв’язку та інформатизації України визначити операторів (провайдерів), що забезпечуватимуть доступ до глобальних мереж державних установ.

17 червня 2002 року Головою Державного комітету зв’язку та інформатизації України підписано наказ, яким затверджено порядок складання та ведення переліку підприємств (операторів), які надають послуги з доступу до глобальних мереж передачі даних, державним установам. Цей порядок передбачає надання оператором (провайдером) детальної інформації про технічні засоби, що використовуються, а також різних інших показників (досвідченість персоналу, якість зв’язку, програмні засоби, тощо. Основними вимогами, згідно з наказом, до операторів (провайдерів) є:

  • забезпечення якості послуг;
  • наявність системи захисту інформації;
  • укомплектованість системою моніторингу інформації;
  • організаційно-технічні можливості;
  • використання засобів зв’язку, погоджених Адміністрацією зв’язку України.

Таким чином, органи державної влади України, розглядають інформацію, що знаходиться в їх розпорядженні як державну власність і намагаються регулювати правовідносини, пов’язані з її обробкою, поширенням та зберіганням, виходячи із права власності на інформаційні ресурси. Таке визначення означає, що, зокрема, інформація персонального характеру, яка передається громадянами, що зберігається, обробляється, поширюється державними органами для виконання певних функцій, визначених законом, стає об’єктом державної власності.

Однак, не можна стверджувати, що всі дії, спрямовані на захист державних інтересів в сфері інформації в мережах передачі даних ґрунтуються лише на рішеннях органів виконавчої влади.

Ст.38 Закону України “Про інформацію” визначає державу власником будь-якої інформації, що створена на кошти державного бюджету.

Закон України “Про інформацію” містить статті 53 (інформаційний суверенітет) та 54 (гарантії інформаційного суверенітету України), які включають положення, що важко узгоджуються із природою інтернет як глобальної інформаційної мережі, основою якої є саморегулювання. Стаття 53 Закону вводить поняття “національних інформаційних ресурсів”. Однак, визначення цього терміну в самому тексті закону немає. Захист національних інформаційних ресурсів розглядається в Законі “Про інформацію” (Ст.54) в контексті міждержавних відносин. Зокрема, йдеться про забезпечення інформаційного суверенітету України “шляхом встановлення режиму доступу інших держав до інформаційних ресурсів України”.

Закон України “Про захист інформації в автоматизованих системах” (Ст.2) в якості об’єкта захисту визначає “будь-яку інформацію в автоматизованих системах, необхідність захисту якої визначається її власником або чинним законодавством”. Відповідно до ст.7 цього закону, власник автоматизованої системи повинен забезпечити захист інформації, якщо вона є “власністю держави або належить до державної таємниці чи окремих видів інформації, захист яких гарантується державною” згідно з вимогами і правилами, що їх визначає уповноважений Кабінетом Міністрів орган.

Також, Верховною Радою України в 1998 році був прийнятий закон “Про Національну програму інформатизації”, стаття 1 якого визначає поняття інформаційного суверенітету держави як “здатність держави контролювати і регулювати потоки інформації з-поза меж держави з метою додержання законів України, прав і свобод громадян, гарантування національної безпеки держави”. Таке визначення теж створює певні проблеми, якщо спробувати його безпосередньо застосовувати по відношенню до мережі інтернет.

Таким чином, можна говорити про непристосованість чинного законодавства України в інформаційній сфері до відносин, пов’язаних з мережею інтернет, відсутність єдиної і зрозумілої термінології.

Раніше порядок підключення органів державної влади, державних підприємств, установ та організацій регулювався Указом президента України №346 від 2 квітня 1998 року “Про деякі заходи щодо захисту інтересів держави в інформаційній сфері”. Указ визначав лише трьох провайдерів (державних і напівдержавних – “Укртелеком”, “Інфоком” та “Укркосмос”), що могли надавати послуги щодо доступу до мережі інтернет державним установам.

Прийняття вищенаведених нормативних актів різних органів виконавчої влади внесло значні зміни у порядок регулювання правовідносин, пов’язаних із захистом інформації, що знаходиться у розпорядженні органів влади. Також значною мірою змінився обсяг відносин, що підлягають правовому регулюванню. Слід зазначити, що їх розширення відбулося штучним шляхом, який вартий уваги. Указ Президента “Про деякі заходи щодо захисту державних інформаційних ресурсів в мережах передачі даних” стосується підключення до міжнародних мереж передачі даних органів виконавчої влади, інших державних органів, а також підприємств, установ та організації, які одержують, обробляють поширюють і зберігають інформацію, що є об’єктом державної власності охороняється згідно із законодавством. Ухвалений із посиланням на цей Указ Президента України Наказ начальника Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби Безпеки України встановлює порядок захисту державних інформаційних ресурсів, які, за визначенням, становить інформація, що є власністю держави та (або) необхідність захисту якої визначено законодавством. Таким чином, Департамент Служби Безпеки України, вийшов за межі своїх повноважень, не маючи для цього жодних правових підстав, застосував власну термінологію і таким чином штучно розширив сферу правового регулювання доступу до глобальних мереж на необмежено коло суб’єктів, які не належать до державного сектору.

Взагалі, активне регулювання державою правовідносин щодо захисту державних інформаційних ресурсів містить у собі цілком реальні загрози для користувачів мережі. Наказ від 17 червня 2002 року Голови Державного комітету зв’язку та інформатизації України спричинив хвилю обурення серед інтернет-провайдерів, що є членами Інтернет Асоціації України. Вимога щодо укомплектування системами моніторингу інформації всіх постачальників інтернет-послуг для державних установ, означає крім серйозного фінансового навантаження на провайдерів ще й наявність можливостей постійного відстеження всього інтернет-трафіку всіх користувачів послуг даного провайдера. Відділити інтернет-трафік державних та недержавних установ просто не можливо і моніторингу в будь-який момент може підлягати вся інформація, включаючи приватне електронне листування, принаймні, всі технічні можливості для таких дій буде мати СБУ. Користувачі ж в якості єдиного механізму захисту від порушення їхнього конституційного права на таємницю листування матимуть лише віру у добропорядність українських спецслужб та законність їх дій.

Серед загроз інформаційній безпеці України керівництво СБУ визначає зокрема “руйнування інформаційного простору країни або його використання в антидержавних інтересах”. [http://www.sbu.gov.ua/act/art/2000/art01-08-2000.shtml] Таке бачення інформаційних загроз викликає певне занепокоєння. Особливо, якщо спецслужби будуть мати можливості самостійно визначати що є використанням інформаційного простору країни в антидержавних інтересах, а також самостійно здійснювати заходи протидії. В такому разі можна очікувати перенесення досвіду вилучення накладів опозиційних друкованих видань, в чому працівники СБУ вже набули досвіду, із реального простору у віртуальний.

Обрані підходи до захисту державних інформаційних ресурсів багато в чому не не відповідають ступені загроз. Перш за все тому, що вся інформація з обмеженим доступом обробляється в інформаційних системах, що не мають доступу до мереж загального користування. Окремі приклади пошкодження чи знищення веб-ресурсів державних установ України навряд чи можна вважати достатнім обґрунтуванням для того, аби впроваджувати фінансово обтяжливі проекти захисту інформації, що ставлять під загрозу право людини на таємницю листування.

5. Реєстрація імен домену .ua

Неформально український сегмент мережі інтернет почав розвиватися з кінця 1990 року, а офіційно домен .ua зареєстрований в грудні 1992 року.

Коли почалося делегування доменів верхнього рівня, що відповідають ISO-кодам країн, весь СРСР працював як “підрозділ” європейської мережі EUNet. Потім запрацював домен .SU, а в 1992 році встало питання про домени для знову утворених незалежних держав – Росії, України й ін. Домени .RU і .UA спочатку були зареєстровані співробітниками московського АТ “Релком”, тоді більше відомого як інтернет-вузол Курчатовського інституту атомної енергії. На той момент практично усі вузли екс-СССР працювали через Москву.

Коли знадобився домен .UA, ті 3-4 чоловік у країні, які розуміли, що це таке і навіщо це потрібно, прийняли на себе обов’язки по його адмініструванню – не від ICANN, якої тоді ще не було, і навіть не від IANA, що тоді вже була, але безпосередньо з рук батька технології, нині покійного Джона Постела.

Винятковим фактором, що визначив рішення IANA і Дж. Постела, була технічна, ділова і цивільна зрілість двох чоловік – Ігоря Свиридова й Олега Волощука, творця компанії “ЕлВісті”. Згодом О. Волощук, їдучи працювати за кордон, добровільно склав із себе обов’язки адміністратора домена .UA, а прийняли їх Ігор Свиридов і Дмитро Кохманюк як найбільш компетентні на той момент фахівці і відомі підприємці в українському сегменті інтернет. [Computer World/ Украина, №19 (32), 23.05.2001 р.]

Групою українських фахівців в лютому 2001 року було засновано спеціалізоване підприємство ТОВ “Хостмайстер”. З 25 березня 2001 року ТОВ “Хостмайстер” здійснює адміністрування домена .UA на підставі угоди з Дмитром Кохманюком та Ігорем Свиридовим – діючими адміністраторами домена .UA. Такий стан справ викликав незадоволення з боку державних органів.

В грудні 2001 року Голова Держкомзв’язку Олег Шевчук висловив думку, що проблема створення реєстратора доменних імен зони .ua може бути вирішена найближчим часом. З його слів, уряд повинен визначити, хто буде представляти інтереси держави при створенні реєстратора. “Якщо представляти інтереси держави буде Держкомзв’язку, то я упевнений, що ми зможемо вирішити цю проблему вже найближчим часом і знайдемо той механізм, який влаштує всіх учасників ринку”, – зазначив Шевчук. На його думку в цьому питанні “роль держави повинна бути дуже ліберальною, виходячи з тих існуючих напрацювань і розуміння, яке сформувалося у більшості учасників ринку. Уряд не повинен нав’язувати, хто яку частку повинен мати”. Раніше інтереси держави в створенні інтернету-реєстратора представляв Департамент спеціальних телекомунікаційних систем і захисту інформації Служби безпеки України. Бажання стати засновниками реєстратора висловили також Інтернет Асоціація України, Асоціація учасників ринку інтернет України і Українська асоціація операторів зв’язку “Телас”. [Українська правда, www.pravda.com.ua]

Восени 2002 року ТОВ “Хостмайстер” провела перереєстрацію доменних імен в зоні com.ua із подальшим відключенням тих імен, що не пройшли реєстрацію. Наприкінці 2002 р., в результаті закінчення оголошеного ТОВ “Хостмайстер” строку перереєстрації, було відключено більше 12000 доменних імен. Про це повідомив Генеральний директор реєстратора доменних імен компанії “Альфа Каунтер” Володимир Степанець.

За даними адміністратора домена COM.UA – ТОВ “Хостмайстер”, більше 7 тис. доменних імен на момент відключення не використовувалися для адресації будь-яких інтернет-ресурсів. Дії компанії “Хостмайстер” викликали неоднозначну реакцію з боку інтернет-громадськості України.

За словами заступника директора компанії-реєстратора DMedia (м.Київ) Юрія Гончарука, “ні ТОВ “Хостмайстер”, ні інші компанії – реєстратори, по-перше, не можуть втручатися в договірні відносини третіх сторін, а, по-друге, ні один суб’єкт господарської діяльності, яким є ТОВ “Хостмайстер”, відповідно до законодавства України, не може видавати будь-які правила і наполягати на необхідності їх виконання фізичними і юридичними особами, а також поширювати ці правила на необмежену кількість осіб, з якими цей суб’єкт господарської діяльності не має договірних відносин”. Крім того, на думку Ю.Гончарука, ТОВ “Хостмайстер” не отримало законних прав відносно адміністрування домена першого рівня .UA.

Компанія DMedia оголосила про початок захисту в судовому порядку законних прав реєстратора і прав користувачів, а також звернулася в Антимонопольний комітет з проханням припинити незаконні дії ТОВ “Хостмайстер”. [www.for-ua.com]

Інтернет Асоціація України поширила заяву, в якій висловила згоду з оцінкою РНБОУ про те, що український сегмент інтернет працює у правовому полі, яке остаточно не сформоване, що інформаційний простір України ще слабо інтегрований у світовий інформаційний простір. Водночас саме український інтернет найбільш органічно інтегрований у світову мережу Інтернет, на відміну від друкованих ЗМІ та телевізійних програм. Інтернет Асоціація України стверджує, що поквапливе і некваліфіковане державне втручання в розвиток інформаційного простору України буде негативно впливати на формування громадянського суспільства в Україні і завдасть серйозного удару міжнародному іміджу держави. Інтернет асоціація України висловила рішучий протест проти будь-яких спроб визначати принципи функціонування загальних мереж користування, інакше, аніж через Закони України, зазначивши, що такі дії суперечать статті 85 Конституції України. [Інтернет Асоціація України, www.inau.org.ua]

28 листопада 2001 року відбулася міжвідомча нарада з питань адміністрування домену верхнього рівня .UA мережі інтернет. В ній взяли участь представники Держкомзв’язку, Служби безпеки України, асоціації провайдерів послуг інтернет:

Українська асоціація операторів в зв’язку “Телас”; Асоціація учасників ринку інтернет України; Інтернет Асоціація України); Інтернет Асоціація України. Було ухвалено рішення:

“Визнати за доцільне створення об’єднання підприємств під назвою “Український мережевий інформаційний центр” (далі – Центр) за участю вповноваженого державного підприємства, підпорядкованого Держкомзв’язку, та діючих асоціацій провайдерів послуг інтернет (далі – асоціації). Головною статутною діяльністю цього підприємства має бути адміністрування та технічний супровід систем доменних імен домену .UA. Предметами діяльності Центру мають бути:

  • розробка та впровадження норм і правил делегування, адміністрування та технічного супроводу доменних імен у домені .UA;
  • забезпечення адміністрування та технічного супроводу домену .UA;
  • розробка та впровадження механізмів розв’язання доменних спорів у домені .UA;
  • взаємодія з органами державної влади України та інтернет-спільнотою з питань адміністрування публічного домену .UA;
  • інші види діяльності, визначені Статутом підприємства.

Поточна діяльність Центру має забезпечуватися на відрахування від діяльності реєстраторів доменних імен у домені .UA. Для забезпечення колегіального управління діяльністю Центру створюється Координаційна рада, яка:

  • визначає засади, принципи та основні напрямки діяльності Центру;
  • затверджує документи щодо норм і правил реєстрацій, адміністрування та технічного супроводу доменних імен у домені .UA;
  • затверджує кандидатуру на посаду директора Центру;
  • координує та контролює діяльність Центру;
  • здійснює інші функції, що визначені Положенням про її діяльність та Статутом Центру.

Першим складом Координаційної Ради визначається дванадцять осіб. Виходячи з того, що управління діяльністю Центру має забезпечуватись на паритетному принципі представництва державних органів та асоціацій, визначити наступні квоти для членства у координаційній раді: шість членів Координаційної ради від органів державної влади; шість членів Координаційної ради від асоціацій.

Голова Координаційної ради обирається з числа її членів за процедурою, що встановлюється рішенням цієї ради.

Державний комітет зв’язку та інформатизації України оголосив про наміри до кінця 2002 року зареєструвати спеціалізоване підприємство з функціями адміністратора національного інтернет-домена України .ua. На думку заступника голови Держкомзв’язку Олега Проживальського, те, що функції адміністратора виконує в цей час ТОВ “Хостмайстер”, є неправильним, оскільки приватне підприємство виконує функції адміністрування національного домена, а будь-які відключення або обмеження в цьому домені негайно відображаються на жителях країни.

11 листопада 2002 року у місті Києві, за участю держави та недержавних організацій, що представляють різні частини українського інтернет-співтовариства, створено спеціалізоване некомерційне об’єднання “Український мережевий інформаційний центр (UANIC)”. Затверджено вищій керівний орган Об’єднання “Український мережевий інформаційний центр (UANIC)” – Координаційну Раду домену .UA у наступному складі:

  • Довгий Станіслав Олексійович, Народний Депутат України – Перший заступник Голови Комітету Верховної Ради України;
  • Гончар Микола Вікторович, Голова Державного Комітету зв’язку та інформатизації України;
  • Герасимов Анатолій Павлович, Заступник Голови СБ України;
  • Барлабанов Валерій Володимирович, Перший заступник начальника Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації (ДСТСЗІ) СБ України;
  • Бурсук Олексій Данилович, член Правління Інтернет Асоціації України (ІнАУ);
  • Поліщук Василь Григорович, Президент Української Національної Інтернет Асоціації (УНІА);
  • Синявський Костянтин Степанович, Голова Правління Асоціації учасників ринку інтернет України (АУРІУ);
  • Корж Юрій Віталійович, представник Асоціації операторів зв’язку “ТЕЛАС”.

Головою Координаційної Ради обрано пана Довгого Станіслава Олексійовича. Заступником Голови Координаційної Ради обрано пана Синявського Костянтина Степановича.

Згідно із Статутом, Центр на виключній основі має здійснювати діяльність та нести відповідальність з управління та обслуговування системного реєстру та системи доменних назв в домені верхнього рівня .UA, розробку та впровадження на законних умовах Правил, створення необхідних умов для реєстрацій, забезпечення рівних прав користувачів щодо реєстрацій в домені .UA, делегування та технічної працездатності доменних назв в домені .UA в інтересах українського та глобального співтовариства мережі інтернет. Центр здійснюватиме технічну підтримку, управління, контроль та захист системного реєстру та серверів доменних назв в домені .UA з метою розвитку суспільних комп’ютерних мереж, задоволення потреб користувачів, розвитку та використання інформаційної та мережевої інфраструктури інтернет в Україні. [http://www.ua-nic.net/press_12112002_UANIC.html]

Раніше директор ТОВ “Хостмайстер” Борис Мостовий висловлював здивування з приводу створення ще одного адміністратора домена .ua. “Ні в складі українських інтернет-асоціацій, ні серед персоналу Держкомзв’язку не знайшлося жодного спеціаліста, який би виступив у відкритому публічному обговоренні правил домена .ua від імені цих структур”, – повідомив він. [http://dn.kiev.ua/events/ukraine/ua_gosud_0711.html]

Інтернет Асоціація України поширила заяву, в якій повідомила про свою відмову від участі у створеній Координаційній раді і об’єднанні “Український мережевий інформаційний центр” з наступних причин:

Початкові принципи утворення такого об’єднання, процедури прийняття і виконання рішень його керівного органа, порядок участі державних органів в його роботі – були повністю проігноровані або невдало трансформовані, у зв’язку з чим створене об’єдання “Український мережевий інформаційний центр”, на думку ІнАУ, не забезпечить належного виконання поставлених перед ним завдань;

Початковий склад Координаційної Ради об’єднання не відповідає попередньо прийнятим принципам його формування, у зв’язку з чим паритет інтересів громадськості, інтернет-промисловості і державних органів не забезпечується;

При створенні “Українського мережевого інформаційного центру” був порушений зарані обумовлений основний принцип: адміністрування домена .UA мало стати виключним видом неприбуткової діяльності об’єднання. В запропонованому до підписання варіанті статутних документів об’єднання “Український мережевий інформаційний центр” зафіксовано велике розмаїття видів прибуткової господарської діяльності, що не має відношення до адміністрування домена .UA, що приведе до невиконання об’єднанням свого головного завдання.

Беручи до уваги все вищезазначене, створення такого об’єднання і участь в ньому ІнАУ могло призвести до порушення стабільного функціонування домена .UA. Беручи до уваги той факт, що існуюча система адміністрування домена .UA, на думку ІнАУ, не повною мірою задовільняє потреби ринку, ІнАУ продовжує роботу щодо створення законної, відкритої, авторитетної, стабильної, з дотриманням принципу наступності, системи адміністрування домена .UA, здатної захистити інтереси всіх суб’єктів ринку реєстрації доменних імен і закликає всіх зацікавлених сторін до об’єднання зусиль для вирішення цього питання. [http://www.inau.org.ua/inau/bin/view/Main/ZvernInau]

Ситуація із адмініструванням доменної зони першого рівня .ua є дуже не простою. Це добрий приклад того, як законодавче регулювання не зовсім відповідає принципам саморегулювання мережі інтернет, як простору, що не належить державам. Проте, слід зауважити, що останнім часом державні органи різних держав все частіше здійснюють відповідне правове регулювання. Однак є й інші приклади, які свідчать про можливість знаходження компромісу між інтересами держави та збереженням саморегулюючої функції інтернету. Нещодавно Сенат Сполучених Штатів підтримав законопроект, що передбачає створення окремої доменної зони для розміщення сайтів для дітей. Проте, Сенат не погодився із законопроектом, ухваленим Палатою представників, який передбачав створення нової зони верхнього рівня .kids. Сенатори зауважили, що в такому випадку контроль над реєстрацією доменів буде здійснювати організація ICANN, яка не є підзвітною уряду США. Тому було прийнято рішення про створення зони другого рівня в домені .us, тобто, .kids.us. Таким чином, контроль над дитячою доменною зоною здійснюватиме компанія NeuStar, що є адміністратором національного американського домена .us. [http://www.compulenta.ru] Дійсно, вже існує поширена практика, коли державні органи беруть участь у створенні або визначені адміністратора національної доменної зони.

Однак, ситуація в Україні викликає занепокоєння через очевидне намагання державних органів нав’язати свої інтереси інтернет-спільноті і поставити під свій контроль процес реєстрації імен в доменній зоні .UA. Під час створення “Українського мережевого інформаційного центру” відбулася підміна участі держави у адмініструванні національного домену на державний контроль. Таким чином, ситуацію з адмініструванням доменної зони .ua можна вважати одним із підтверджень прагнення державних органів України активного втручання в регулювання інформаційних відносин в мережі інтернет.

В цілому ж інтернет допоки зберігає свою унікальну сутність як саморегулююче середовище, вільне від втручання держав в своє управління. Так, наприклад, 20 грудня 2002 року на продаж було виставлено домен www.kuchma.com. Власник доменного імені Пітер Маллінс з Сингапура очікує пропозицій і повідомляє, що він вже підвищив вартість доменного імені до 1000 доларів США. Президент України може стати власником доменного імені, що відображає його прізвище лише сплативши визначену власником суму коштів.

6. Заходи щодо монополізації
ринку

Президент України своїм Указом “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31 жовтня 2001 року “Про заходи щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України” доручив Кабінету міністрів розробити пропозиції щодо зупинення видачі ліцензій на надання послуг міжнародного та міжміського телефонного зв’язку до прийняття Закону України “Про телекомунікації” та продажу пакета акцій відкритого акціонерного товариства “Укртелеком” промисловому інвестору. Приватизація “Укртелекому” відкладена в черговий раз на невизначений термін, проте, рішень, які б розблокували процес видачі ліцензій, не прийнято.

Прагнення Держкомзв’язку та Служби Безпеки України впровадити ліцензування всіх видів телекомунікаційних послуг робить актуальним питання про можливість монополізації ринку цих послуг. Вже є ознаки таких дій в сфері надання послуг ІР-телефонії. На черзі інтернет-провайдінг. Повідна і контрольована державою телекомунікаційна компанія “Укртелеком” зі свого боку також здійснює активні дії для закріплення свого становища на ринку інтернет сервіс провайдингу.

Національний оператор зв’язку ВАТ “Укртелеком” збирається більше уваги приділяти наданню послуг інтернет для інтернет-провайдерів. “Ми збираємося стати провайдерами провайдерів”, – сказав голова правління “Укртелекому” Олег Гайдук. За його словами, це стало можливим з відкриттям мультисервісної мережі, яка з’єднала обласні дирекції підприємства каналами зв’язку з високою пропускною спроможністю. Він проінформував, що підприємство більш ніж удвічі знизило тарифи на послуги інтернет для провайдерів і відкрило по всій території України 280 точок обміну інтернет-трафіком, до яких можуть підключатися інтернет-провайдери. Крім цього, О.Гайдук повідомив, що “Укртелеком” розширив пропускну спроможність зовнішніх наземних каналів передачі даних. “Ми відмовилися від супутникових каналів, оскільки наземні канали працюють з кращими параметрами”, – сказав він.

Як раніше повідомлялося, мультисервісна мережа “Укртелекому” була відкрита в серпні і з’єднала Київ, Дніпропетровськ, Харків, Одесу, Донецьк і Львів каналами з пропускною спроможністю до 155 мегабіт на секунду. Раніше “Укртелеком” об’єднав всі обласні центри України мережею передачі даних з пропускною спроможністю від 2 Мбіт/сек до 12 Мбіт/сек.

“Укртелеком” є лідером на ринку зв’язку України. У 2001 році підприємство отримало 0,44 млрд. грн. чистого прибутку, що в 1,5 рази більше аналогічного показника минулого року при чистому прибутку 3,37 млрд. грн. – на 15% більше, ніж роком раніше. [www.for-ua.com]

Олег Гайдук повідомив, що ВАТ “Укртелеком” пропонує з 6 листопада 2002 року для своїх абонентів в Києві нову послугу – безпарольний комутований доступ до мережі інтернет. [http://dn.kiev.ua/business/ukraine/ukrtelek_0711.html]

За його словами, ця послуга дозволить без заключення додаткових угод отримати якісний доступ до інтернету за цінами, що складають 2,4 коп. за хвилину, включаючи оплату за телефон і доступ до інтернет. Передбачається, що найближчим часом ця послуга буде введена в Одесі, а до весни наступного року у всіх містах України з населенням 1 млн. жителів і більше. [www.for-ua.com]

Вкладання значних коштів у розвиток інфраструктури телекомунікаційних послуг України можна лише вітати. Однак, є певна небезпека того, що “Укртелеком”, може стати єдиною чи однією з небагатьох компаній, що матиме зовнішні канали зв’язку, а решта операторів будуть лише постачальниками вторинного провайдінгу. Принаймні саме така модель відносин вимальовується у заявах про майбутнє “Укртелекому” як “провайдера провайдерів”.

Про можливі негативні наслідки такої ситуації свідчить звернення Інтернет Асоціації України (ІнАУ) до Комітетів Верховної Ради України, Управління зв’язку і Київської міськадміністрації. Так, 5 квітня 2002 року ЗАТ “Укртелеком” здійснив відключення декількох великих недержавних операторів телефонного зв’язку від Київської міської телефонної мережі загального користування. Такі дії призвели до значного скорочення її пропускної спроможності.

Внаслідок цього цілий ряд інтернет провайдерів, членів ІнАУ, які користуються послугами приватних телефонних операторів, виявилися неспроможними надавати якісні послуги інтернет по комутованим лініям. Зрештою, зазначається в заяві, постраждало понад 100 тисяч абонентів.

На думку ІнАУ, з боку ЗАТ “Укртелеком” мають місце “всі ознаки зловживання монопольним становищем на ринку телекомунікаційних послуг”. ІнАУ просить розглянути приведений інцидент, дати оцінку діям ЗАТ “Укртелеком” і вжити заходів щодо недопущення таких ситуацій на майбутнє.

7. Висновки

Електронна переписка – така сама недоторканна сфера, як, наприклад житло. У Сполучених Штатах люди побоюються вторгнення з боку держави незрівнянно більше, ніж з боку третіх осіб, навіть незважаючи на поширені електронні крадіжки і розповсюдження комп’ютерних вірусів. Відповідно до Закону “Про приватність електронних комунікацій” (Electronic Communications Privacy Act, 18 USC, par.2511(2)(g)(I)) повідомлення, що передаються через інтернет, розподіляються на “загальнодоступні”, “частково особисті”, “приватні”. Наприклад, повідомлення, що відсилається до електронного видання, будь-який запит, що передається через інтернет, може бути прочитаним будь-якою особою. Якщо повідомлення містило в собі пароль і передавалося через чат, воно є “частково особистим”. Якщо ж повідомлення передавалося електронною поштою – воно є приватним і Федеральний Закон містить заборону розкриття та прочитання приватних повідомлень.

В умовах України приватність в мережі інтернет – перш за все турбота самих користувачів. Анонімні переадресувальники електронних повідомлень прибирають з повідомлень всю ідентифікаційну інформацію про відправника. Доступ в мережу можна отримати за допомогою карток анонімного доступу. Використання сильної криптографії (на зразок PGP-Pretty Good Privacy, що має більше 100 000 користувачів), дозволяє бути певним, що електронне повідомлення зможе прочитати виключно його отримувач. Програми на зразок Anonimizer дозволяють зберігати анонімність відвідання сайтів, а використання фільтрів інтернет-ключиків cookies передбачене в більшості останніх версій веб-браузерів.

Тож, люди, що зацікавленні у збереженні своєї приватності в мережі, можуть використовувати технічні можливості, аби залишатися непомітними. Саморегулюючі властивості інтернету є далеко не вичерпаними. Однак, вжиття таких заходів передбачає наявність інтересу до того, аби бути непомітним, певних знань та навичок, а також додаткових витрат часу. В уяві відразу виникають образи торгівців наркотиками та зброєю, терористичні угруповання, тощо. Тож, набагато більшою є вірогідність того, що зібрана спецслужбами інформація стосуватиметься пересічних людей, що не докладають технічних, інтелектуальних зусиль та не витрачають час на захист своєї приватності, аніж реальних злочинців.

Технології інформаційної свободи все більше сприймаються як загроза в умовах, коли суспільства найбільш демократичних держав готові платити своїми правами, в тому числі правом на привітність, задля особистої безпеки. Все більше критики з боку спецслужб зазнають проекти аналогів поштових абонентських скриньок, а на автора PGP Філа Циммерманна звалився шквал критики через те, що його програмними продуктами нібито активно користувалися члени Аль-Каєди, готуючи теракти 11 вересня. Як на мене, такі звинувачення є лише спробою спецслужб та інших державних установ, зацікавлених у необмежених можливостях контролю за інформацією, зламати захисту реакцію суспільства на втручання в приватне життя. Це щось схоже на те, якби Генрі Форда звинуватили у сприянні злочинцям, оскільки в околицях Вашингтону наїзд на пішохода був вчинений водієм, що сидів за кермом червоного Форда.

В одній із своїх доповідей, дослідивши доступні технології захисту приватності в мережі, Європейська Комісія дійшла висновку, що вони можуть замінити собою законодавчий захист.

Активні дії державних органів України щодо регулювання мережі інтернет, можна розглядати в різних аспектах. З одного боку, рішення, спрямовані на створення правового підґрунтя для розв’язання інформаційних конфліктів мають під собою певну об’єктивну основу. З іншого – прагнення поставити під щільний контроль діяльність постачальників інтернет-послуг, ініціювання запровадження все нових форм контролю над користувачами інтернет, за відсутності ефективних засобів захисту персональних даних, втручання правоохоронних органів у діяльність провайдерів та мережевих ЗМІ, дають підстави говорити про прагнення держави поставити під контроль інформаційний обмін в мережі. Так, на думку німецького політолога Олександра Отта, “У такій авторитарній системі, яка панує в Україні, не може існувати свободної преси. У цьому зв’язку ситуація з українськими інтернет-виданнями також викликає занепокоєння. Інтернет був останньою нішею для журналістів, які хотіли уникнути державного чи олігархічного контролю. Зараз держава робить спроби поширити свій контроль і на інтернет”. [www.part.org.ua]

Підтвердження для таких побоювань можна знайти в сміливих висловах та коментарях представників державних органів, які останнім часом значно почастішали. Для прикладу можна навести твердження першого заступника начальника Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем і захисту інформації (ДСТСЗІ) Служби безпеки України Валерія Барлабанова, розміщене на веб-сторінці Департаменту [http://www.dstszi.gov.ua/Nov/Stat/Stat5.htm]: “…в усіх країнах, де інтернет отримав належний розвиток, держава здійснює вплив на процеси, що відбуваються, і не лише в законодавчому плані. Україна не є виключенням, і я вважаю, що на сучасному етапі регулювання процесів розвитку інтернет з боку держави є обов’язковим”. [“Телеком. Телекоммуникации и сети” № 7-8 (37-38)/2001]

Голова Державного комітету інформаційної політики України Іван Чиж вважає за необхідне законодавче регулювання мережі інтернет, а інтернет-виданням надати статус ЗМІ “з усіма наслідками, що звідси випливають”. “Потрібно врегулювати законодавчо проблеми інтернету як електронного засобу інформації”, – заявив Іван Чиж. [www.interfax.kiev.ua, 26.12.2002] Таке твердження свідчить перш за все про нерозуміння керівником Держкомінформу природи та суті мережі інтернет, який аж ніяк не є і не може бути “електронним засобом інформації”. Як і у випадку із СОРМом, надання статусу ЗМІ інтернет-виданням є запозиченням російського досвіду. Найбільш суттєвим питанням є форма реалізації таких намірів. Якщо йдеться про можливість отримання електронними виданнями статусу ЗМІ за бажанням самого видання, то такий підхід може бути прийнятним. Працівники інтернет-видань будуть мати повноцінний статус журналістів, на самі видання будуть поширюватися всі права та обов’язки ЗМІ. Однак, якщо держава буде вимагати реєстрації всіх українських інтернет-видань, встановлюючи в разі відмови різного роду обмеження їх діяльності, то такі дії однозначно слід вважати спробою поширити державний контроль над інформаційною діяльністю, включно із цензурою, на поки не вражений цим інтернет-простір. Сподівання поставити під контроль обмін інформації в мережі інтернет марні, адже на відміну від традиційних ЗМІ, завжди є технічні можливості розв’язання проблем державного втручання. СБУ може вилучати наклади віддрукованих видань, Генпрокуратура може забороняти поширення опозиційних газет, Національна Рада з питань телебачення та радіомовлення може позбавити ліцензії на мовлення радіокомпанію, що ретранслює програми іноземних мовників, Адміністрація президента України може вказувати ЗМІ всіх форм власності які події і як саме треба висвітлювати, але всі ці органи безсилі обмежити поширення інформації в інтернет. Завжди залишаються можливості її розміщення на серверах, розташованих за межами України, використання різних доменних зон, тощо. Спроби регулювати інформаційний обмін в мережі інтернет найбільш диктаторськими режимами призводили до повної заборони користування мережею. Так діє влада М’янми, Північної Кореї. Нещодавно рішення про закриття всіх інтернет-кафе у державі прийняли власті Китайської Народної Республіки.

В рішенні Верховного Суду США у справі Reno v.ACLU, прийнятому в 1997 році, визнано, що “Інтернет – це унікальний і абсолютно новий засіб спілкування людей по всьому світу, його інформаційні ресурси характеризуються “таким же розмаїттям, як людська думка”. Суд дійшов висновку, що цьому засобу має бути надана вища ступінь захисту, а “зацікавленість в сприянні свободі вираження поглядів в демократичному суспільстві переважують будь-які теоретичні, але не доведені переваги від цензури”. [www.cdt.org]

Один з головних феноменів інтернету полягає в тому, що він фактично передає можливості здійснення контролю над створенням, поширенням та отриманням інформації від держави в руки людей. Органи державної влади України докладають зусиль, аби різними засобами регулювання встановити свій контроль.

СВіП у світі

04.12.2002 | Валерій Іванов, доктор філологічних наук, професор

Правове регулювання інтернет. Деякі аспекти

   

Одна з проблем, яка виникає у зв’язку з розвитком глобальних комп’ютерних мереж – це проблема дотримання авторського права. Наприкінці 1996 р. представники Міжнародної організації по захисту інтелектуальної власності обговорювали у Женеві три нові міжнародні договори про введення авторського права в інтернеті. В проектах передбачені такі умови: електронна копія користується тими ж правами, що й оригінал, і при її копіюванні необхідно виплачувати авторові гонорар; ці правила стосуються і тимчасових файлів (наприклад, музика, що звучить у режимі он-лайн із інтернету, але не зберігається на комп’ютері користувача); забороняються крекі, тобто програми для вилому шифрів дистрибутивів і незаконного копіювання ліцензійного продукту; юридичний захист розповсюджується на бази даних, створення яких вимагало від авторів значних зусиль чи коштів. Така увага міжнародного співтовариства не випадкова. Тільки за даними США, щорічні порушення авторських прав в інтернет виражаються у сумі близько 10 млрд. доларів. У Сполучених Штатах зараз активно обговорюється питання, чи мають видавництва газет право розміщувати авторські статті позаштатних кореспондентів в електронних версіях своїх газет. Взагалі, у США ще 1995 р. були вироблені рекомендації до Закону про авторські права у зв’язку з бурхливим розвитком інтернет і переходом суспільства від індустріальної фази розвитку до інформаційної. При цьому відкидалися ті точки зору, що захист авторських прав має бути послаблений в умовах інтернет, бо, з одного боку, новітні технології дозволяють легко їх порушувати, а, з іншого, суспільство вимагає більше вільної інформації, і закон має це відбивати. Американські юристи вважають, що тільки впевненість авторів у надійному правовому захисті інформації буде сприяти створенню нових висококласних творів, і таким чином цей захист служить інтересам суспільства. Обов’язковою умовою для фіксації авторського права, за американським законодавством, є фіксація інформації на матеріальному носії. Тобто інформація, що записана на жорсткому диску, охороняється згідно з Законом США про авторські права, а от якщо якісь твір просто протрансльований в ефірі без його запису на матеріальному носії, то цього ще недостатньо для визнання авторських прав.

В цілому, провідну роль у визначенні факту порушення авторських прав грає доктрина “чесного використання”. Вважається, що обмежене використання авторського твору у розумних межах не може завдати шкоди інтересам автора. Для того, щоб визначити ці розумні межі використовують такі критерії, як мета і характер використання (тобто чи використовується твір з комерційними цілями); характер самого інформаційного продукту (якщо це творчий доробок, то він більш захищений); кількість використаного матеріалу; чи завдало це шкоди розповсюдженню твору. Карне покарання застосовується тільки до тих, хто порушує авторські права з комерційною метою. Самі американці визнають, що цього не досить. Наприклад, так був повністю виправданий один студент, який розповсюджував піратські копії програм по інтернет, бо він не переслідував комерційної мети. Як протилежний зразок можна згадати дві справи, що розглядалися у США в 1996 та 1997 рр. Перша, Атомік Рустер (музикальна група) проти Донна була повязана з тим, що Дж.Донн, мешканець шт. Алабама, розмістив на своїй web-сторінці аудіоархів всіх творів групи. Причому за визначену платню відвідувачі могли скопіювати ці твори на свої комп’ютери. При цьому, своїми прибутками Дж.Донн з музикантами ділитися не збирався і ніякої угоди на використання цих творів у нього не було. Цікаво, що суд прийняв у якості доказів по цієї справі записані на аудіокасету свідчення двох осіб, які переписали з сторінки Дж.Донна деякі пісні Атомік Рустер. Суд вирішив, що цих доказів достатньо і оштрафував Дж.Донна на суму біля 4 тис. доларів. Цікаво, що сам порушник повністю погодився з вироком і навіть не намагався подати апеляцію. Інша справа, Плейбой Інтерпрайзес проти Френи, розглядалася в суді округа Колумбія. Д.Френа, стоматолог, розмістив на своєму сайті, який носив рекламний характер, деякі з фотографій з журналу “Плейбой”. Причому таких фотографій було всього три, і вони були розміщені поруч з чотирма фотографіями, які зробив сам Д.Френа. Основним мотивом звинувачення було те, що на фотографіях не було ніяких посилань на “Плейбой”. У якості доказів виступили роздруковані копії зовнішнього вигляду сайту Д.Френи, а також відеозапис, на якому представники журнала демонстрували, як вони входять на сайт Д.Френи і копіюють фотографії собі на диск. Рішення суду було не дуже жорстоким (бо Д.Френа не торгував фотографіями): зобов’язати провайдера Д.Френи прибрати з сайту фотографії з “Плейбою”, а у випадку, якщо він відмовиться це зробити, оштрафувати його та заборонити підключення до інтернету на п’ять років. Але Д.Френа так і не виконав рішення суду. Після того, як компанія Dakota Web (провайдер Д.Френи) повідомила суд, що його вимоги не виконані, Д.Френа був оштрафований на 7 тис. доларів та позбавлений права користуватися інтернет на п’ять років. Тут цікава не тільки сама практика нагляду за дотриманням авторського права в інтернет, а й ті докази, які приймають американські суди.

Розглядаються справи з захисту авторських прав у інтернет не тільки в США, а й в інших країнах. Так, у середині серпня 1998 р. Верховний суд Австрії вирішив на користь позивача справу щодо розповсюдження творів швейцарського письменника К.Байєра. Його твори були наведені у каталозі “The Vienna Group”, який був розташований у мережі інтернет, а також продавалися на компакт-дисках. Не дивлячись на те, що письменник помер ще у 1964 р., а за угодою його вдови з видавництвом від 1984 р. до неї переходили права тільки “на відтворення у друкованій формі”, суд вирішив, що передбачити у 1984 р. розвиток комп’ютерних технологій було неможливо, а тому розповсюдження інформації на CD-носіях та комп’ютерних мережах можна вважати відтворенням у друкованій формі.

Цікаву справу закінчив розглядати у лютому 1998 р. Апеляційний суд Франції. Оператори інтернет-сайта, які використовували фрагменти інформаційних програм компаній “France 3” i “DNA” мають виплатити штраф за це. Але не всі справи вирішуються на користь позивача. Так, бельгійський суд відхилив позов Auvibel, органа, який займається питаннями збору виплат за відтворення аудіовізуальних творів, проти компанії Хьюлетт Паккард”, яка продає пристрої для запису на компакт-диски, а також чисті компакт-диски. Auvibel зажадала, щоб разом з ціною з покупців забиралася платня за виготовлення приватних копій. Позов був відхилений на тієй підставі, що покупці попереджувалися, що вони мають робити копії не для комерційного розповсюдження, а тільки для приватного користування. 15 грудня 1998 р. своє рішення з приводу захисту авторських прав в інтернеті виніс Верховний Суд Норвегії. Він вирішив, що інформація в мережі, яка відповідним чином не захищена, є суспільною власністю. Це рішення було підсумком довготривалої судової справи. Інженер однієї з норвезьких фірм, що займається зберіганням даних, за допомогою працівників програми новин національної телекомпанії “НРК-ТВ” спробував несанкціоновано (у якості “гостя” чи анонімно) ввійти у базу даних університету Осло. Спроба не удалась, але інженер достатньо повно вивчив порушення у захисті баз даних університету. Жодного файлу при цьому не було пошкоджено чи скопійовано. Однак інженеру та “НРК-ТВ” було висунуто звинувачення за ст. 145 (“крадіжка даних” – незаконний доступ до інформації в мережі) та 292 (незаконне використання чужої власності) Кримінального кодексу Норвегії. В результаті вирок інженеру був 10000 крон, а НРК-ТВ – 100000 крон штрафу. Апеляційний суд відхилив звинувачення у крадіжці даних, але підтвердив – у незаконному використання чужої власності. Але Верховний Суд повністю став на захист інженера і телекомпанії. Він визнав, що відповіді, що давав сервер університету, не є порушенням права власності.

Слід зауважити, що у Норвегії з червня 1995 р. діє Закон про телекомунікації. Метою закону було врегулювати весь комплекс відносин, що пов’язані з системою телекомунікації (ст. 1-1 “урегулювання всіх відносин в галузі телекомунікацій”). Цікавим моментом є те, що закон відносить визначення того, яка діяльність є телекомунікаційною до компетенції короля Норвегії. Це, мабуть, є наслідком того, що норвезькі законодавці чудово усвідомлюють, що бурхливий розвиток телекомунікації продовжується і тому не можна дати узагальнююче визначення всіх видів телекомунікаційної діяльності. Право короля означає, що можна буде оперативно розповсюдити положення закону на ті види телекомунікаційної діяльності, які ще не виникли. Закон регулює питання видачі ліцензій, взаємовідносини провайдерів і користувачів, розглядає питання забезпечення компаній технічним обладнанням, послуг у сфері телекомунікацій, контролю за дотриманням законодавства. Карні санкції можуть бути різними: штрафи, скасування ліцензії, експропріація обладнання (це винятковий захід, який може вжити тільки монарх). В цілому, Закон про телекомунікації Норвегії – це прогресивний законодавчий акт, який носить “парасольковий” характер.

У червні 1999 р. окружний суд Гааги встановив у яких випадках провайдери інтернет-послуг можуть нести відповідальність. Це тоді, коли провайдери були повідомлені про порушення авторських прав, але не вжили заходів щоб прибрати матеріал-порушник чи заблокувати доступ до нього. Дане рішення було прийнято у зв’язку з позовом церкви сайєнтології до 33 інтернет-провайдерів за порушення авторських прав. Суд вирішив, що провайдери тільки передають, отримують і зберігають інформацію, але не редагують і не змінюють її. Дії провайдерів не приводять до порушення авторських прав, тому вони несуть відповідальність тільки тоді, коли знали про таке порушення, але не вжили заходів для його припинення. Почалися зрушення щодо авторського права в інтернеті й на пострадянському просторі. Цікаві данні дослідження, що провів Соціологічний відділ домену Yahoo. За цими даними з вересня 1998 р. по лютий 1999 р. в інтернеті зявилися 236 веб-сторінок з використанням картин британського художника Ніколаса Лі (звичайно, сам художник про це й не підозрював). Авторство робіт при цьому не вказувалося. У січні 1999 р. британська компанія звукозапису “Електра” прислала російській компанії “ТОРП” попередження про те, що на веб-сторінці “ТОРПу” розміщений звуковий файл, права на який належать “Електрі”, причому його може скопіювати будь-який користувач. До суду в цьому, як і багатьох інших випадках, не дійшло, бо компанія-порушник відразу прибрала файл з своєї сторінки. Одночасно попередження було надіслано провайдеру “ТОРПу” компанії “Петербург Лінк”. Саме цей випадок послужив тому, що компанії “Петербург Лінк” та “СовНет” перейшли на західні стандарти роботи з користувачами в області захисту авторського права. Вони повідомили своїх користувачів, що ті мають вказати на своїх веб-сторінках джерела, звідки запозичена та чи інша інформація. У випадку порушення провайдери залишили за собою право одностороннього припинення дії договорів з порушниками. На Заході провайдери обов’язково включають у договори пункт про дотримання користувачами авторських прав (посилання на авторство запозичених матеріалів, заборона комерційного розповсюдження матеріалів без згоди автора тощо).

Цікавою є також справа, яку виграв власник сайту “Promo.Ru – Енциклопедія інтернет-реклами” Т.Бокарєв. У вересні 1999 р. видавництво “Познавальна книга плюс” опублікувало книгу А.Висоткіна “Реклама в інтернеті. Тонкощі, поради, приклади і способи роботи”. З 167 сторінок книги 91 була скопійована з сайту Т.Бокарєва (54 %). Сайт Т.Бокарєва згадувався у списку використаної літератури, але без посилання на конкретну інтернет-адресу. Для доказу пріоритетності матеріалів, що були розміщені на сайті Т.Бокарєва, юристи компанії “Гарант-парк”, які представляли його інтереси, використали заключення російських пошукових систем Rambler, Yandex, Aport про те, коли вперше було проіндексовано поява спірних матеріалів на сайті, а також свідчення провайдера “Зенон Н.С.П.”, на сервері якого розташований сайт “Promo.Ru – Енциклопедія інтернет-реклами”. Треба відмітити, що таке вирішення справи характерно не тільки для російських судів, а й для судів всіх цивілізованих країн. Наприклад, коли у 1997 р. у Франції була видрукована книга “Історія війн: від камня до ракети” і з’ясувалося, що вона на 4 % повторює сайт Ж.Полера “Історія середньовічної зброї” без посилання на нього, то суд на підставі свідчення провайдера виніс рішення про конфіскацію книги та великий штраф для видавництва. Цікава пропозиція щодо попередження про авторські права в інтернеті міститься в рекомендаціях Спілки журналістів Данії від 11 серпня 1997 р. П. 6 цих рекомендацій пропонує вміщувати на веб-сторінки таку заяву: “Цей матеріал є доступним тільки для демонстрації або читання. Ви не маєте права робити копії на папері чи копіювати його електронним способом. Передрук з екрану можливий тільки для вашого приватного користування. Додаткові права на цей матеріал ви можете отримати після контакту з (ім’я, адреса, номер телефону, факсу, e-mail)”.

У Франції Апеляційний суд своїм рішенням від 31 березня 2000 р. (Cour d’apelle de Rennes, 1st chamber B, 31.03.2000, SA cooperative compagnie financiere du credit mutuel de Bretagne v. Association Federation logement consommation et environnement d’ille et Vilaine) підтвердив, що з точки зору загального права інтернет являє собою інший сектор інформаційного простору, що вимагає власного правового регулювання. Сутність справи полягала у тому, що банк виставив на своєму сайті пропозицію щодо банківського кредиту, яке було доповнено фінансовими прикладами та рекламою кредитних карток. Асоціація споживачів стала вимагати усунення цих сторінок, бо вони суперечили Кодексу споживача. Ст. L 311-4 цього Кодексу вимагає, щоб банк вказував у рекламі своє найменування, мету і тривалість даної операції, загальну вартість, у деяких випадках місячний та річний процент. На веб-сторінці не всі ці дані були присутні. Банк вважав, що данні веб-сайту не можна розглядати як рекламу, бо вони не мають на меті сприяти наданню банківських послуг. Але суд вирішив, що сайт можна розглядати як носій реклами, навіть якщо для доступу на нього вимагається реєстрація. Тобто рекламне повідомлення визначається за змістом, а не за формою подачі. Таким чином, заклик до купівлі кредитних карток явно був рекламним повідомленням.

У США майже не існує законів, що регулюють діяльність інтернет, але останнім часом там все більше прихильників того, що провайдери широкополосних мереж мають реєструватися у Федеральній комісії по зв’язку США, як це роблять, припустимо, телефонні компанії. Хоча ФКЗ свідомо відмовляється регулювати діяльність по наданню онлайнових інформаційних послуг за правилами, які існують для телефонних компаній. Це робиться для того, щоб не обмежувати розвиток інтернету втручанням держави. Саме фактично відсутністю державного контролю прихильники інтернету пояснюють його швидкий розвиток. ФКЗ США веде реєстр телекомунікаційних операторів і провайдерів, виконує деякі інші функції у сфері телекомунікації. Але це не єдиний орган США, що займається цими питаннями. Активно діють також Адміністративний комітет по федеральній реєстрації, Департамент по зв’язкам з ЗМІ, Департамент політичного планування, Департамент державних інженерних проектів тощо. Але центральну роль відіграє ФКЗ. Саме вона займається ліцензуванням, регулює вихід на зовнішній ринок, створює мережу безкоштовних чи малокоштовних телекомунікаційних послуг. При цьому ФКЗ тратить дуже великі суми грошей на просування американської продукції на зовнішні ринки. Рішення ФКЗ носять обов’язковий характер для всіх, хто діє у телекомунікаційній сфері США. Оскаржити їх можна тільки у Верховному суді, але тільки у випадку, якщо компанія чи приватна особа попередньо направляли свої пропозиції до ФКЗ під час попереднього розгляду цього рішення (всі рішення ФКЗ приймаються тільки після громадського обговорення).

Взагалі, США виступають за обмеження втручання держави у справи інтернет. Але не втручатися зовсім не виходить. У жовтні 1998 р. Конгрес США схвалив аж три законопроекти щодо регулювання інтернету. Згідно Акту про податкове звільнення інтернету заборонено державним органам чи органам штатів оподатковувати доступ до інтернету. Оподатковується тільки прибуток, який отриманий внаслідок комерційної діяльності в інтернеті. Також протягом 18 місяців має бути створена спеціальна Дорадча комісія з електронної торгівлі. Крім того, був прийнятий Акт про захист дітей в он-лайн мережах. Цим законом схвалені міри покарання для тих, хто вільно розповсюджує в інтернеті шкідливі для неповнолітніх матеріали. Такі особи можуть бути оштрафовані до 50 тис. доларів чи навіть позбавлені волі на термін до 6 місяців. Третій закон, Акт про захист приватного життя дітей в он-лайн мережах, передбачає, що розповсюджувати приватну інформацію про дітей до 16 років можна тільки за згодою їх батьків. Неповнолітні позбавляються права мати власні інтернет-адреси, виділені лінії тощо. Крім того, Федеральна комісія по зв’язку США має протягом 1 року розробити спеціальні правила діяльності неповнолітніх в інтернет.

У світовій практиці вже було багато судових справ, де йшлося про відповідальність за зміст інтернету. Звичайно, у першу чергу ставилося питання про авторів незаконних інформаційних матеріалів. Але дуже часто цих осіб неможливо встановити і тягар відповідальності переноситься на провайдерів інтернет. Такий підхід викликає невдоволення останніх та не завжди підтримується судами. Звичайно, провайдерам дуже важко встановити характер інформації, що розповсюджується по їх мережам. Чи є там матеріали, що порушують авторське право, чи є матеріали, пов’язанні з порнографією, показом начальництва, расової дискримінації, чи є, припустимо, інструкції для виготовлення вибухівки, наклепницькі твердження тощо. Деякі суди США, які перші у світі зустрілися з цією проблемою (бо інтернет, як відомо, має американське походження), прийняли рішення вважати провайдерів видавцями. Це означає, що саме вони несуть відповідальність за зміст інформаційного продукту. До цього провайдерів вважали тільки дистриб’юторами, тобто розповсюджувачами інформаційних матеріалів. Але ці рішення були прийняті тільки у відношенні до тих провайдерів, які брали на себе редакційний контроль за змістом матеріалів. У Великобританії, згідно з Білем про дифамацію, синонімом редакційного є “ефективний контроль”. Якщо провайдер зобов’язується його нести, то він несе відповідальність за зміст інформації, що передається.

Цікаві рішення щодо природи інтернету та відповідальності за інформацію, що розповсюджується через інтернет, були прийняті у Франції. Там, влітку 1999 р. два окружних суди, до обов’язків яких випадає розгляд цивільних справ з позовом до 500000 франків, прийняли рішення у справах по відповідальності за інформацію в інтернеті. Обидва вони вирішили, що ці справи не підлягають юрисдикції цих судів. Розглянемо аргументацію суддів. 3 серпня 1999 р. окружний суд 11-го округу Парижу відмовився розглянути позов компанії, що випускає комп’ютерні журнали, на автор критичних зауважень щодо цих журналів. Ті зауваження були розміщенні в інтернеті. Суд послався на ст. R 321-8 Судового кодексу Франції, згідно якої суди даної категорії не можуть розглядати справи про наклеп, що висловлений у пресі. Закон від 1 квітня 1986 р. дає таке визначення друкованому виданню: “те, що використовує друкований метод розповсюдження відомостей, відкрите для всього суспільства чи його частин, та яке з’являється з регулярними часовими інтервалами”. Суд вирішив, що веб-сайт, який містить редакторські матеріали, рекламу (банери), перелік інтернет-адрес, регулярно оновлюється та постачає інформацію, є засібом масової інформації, а справа про нього не підлягає вирішенню окружним судом. Окружний суд Путо прийняв таке ж рішення, але з іншою аргументацією. Суддя вирішив, що інтернет є аудіовізуальною службою, бо його робота базується на передачі необмеженому колу осіб сигналів, знаків, зображень і звуків, які не є відомостями приватного характеру.

Виникають також правові проблеми, що пов’язані зі специфікою інтернет. Такою проблемою є зловживання правом на отримання комп’ютерної інтернетівської адреси. При цьому дуже часто використовуються імена відомих фірм, що може створити у користувача впевненість, що ці адреси допоможуть йому зв’язатися з цими фірмами. Особливо часто використовуються імена таких комп’ютерних гігантів, як IBM та Microsoft. Національний науковий фонд Сполучених Штатів прийняв рішення, згідно якому володар торгівельної марки може опротестувати її використання у якості електронної адреси. Ще одним різновидом зловживання є рейтинги відвідування сайтів. Деякі з системних програмістів, що обслуговують сайти, явно перевищують дійсний обсяг відвідувань. Наприклад, у російському сайті руху “Громадська згода” (його очолює колишній секретар ЦК ВЛКСМ В.Мироненко) фіксується десь 2200 відвідувань на день. Примарність цієї цифри стає зрозумілою, якщо порівняти дані відвідувань інших російських політичних сайтів: КПРФ – 350, “Яблоко” – 310, “Демократична Росія” – 240, ЛДПР – 150 тощо.

У Німеччині в 1999 р. Гамбурзький апеляційний регіональний суд вирішив, що провайдер інтернет-послуг має утримуватися від функцій оператора сайта (Рішення Oberlandesgericht, 4.11.1999, file No. 3 U. 274/98). Справа в тому, що суд визначив як порушення правил конкуренції випадок, коли провайдер послуг зареєстрував на себе кілька доменних імен і став виступати як провайдер змісту. Тобто провайдери послуг мають займатися тільки технічним забезпеченням функціонування інтернету, а випадок, коли один з них спробував поєднати це з діяльністю у якості провайдера змісту, є недобросовісною конкуренцією.

Взагалі, за кордоном все частіше постають питання, пов’язані зі зловживанням можливостями інтернету. У Німеччині наприкінці 1995 р. баварський прокурор визначив, що більш ніж 200 телеконференцій порушують німецьке законодавство по боротьбі з порнографією. Але завдіяти нічого не зміг, бо сервери, де були розміщені ці матеріали, знаходилися далеко за межами країни. У Канаді та Японії були заарештовані особи, які розміщували порнографічні картинки на своїх домашніх сторінках в інтернеті. У Сінгапурі влада зобов’язала провайдерів послуг інтернету контролювати зміст домашніх сторінок, звертаючи увагу на матеріали про секс, політику та релігію. Причому політичні партії для того, щоб відкрити свою домашню сторінку в інтернет, мають отримати урядову ліцензію. Франція через небезпеку тероризму у 1996 р. навіть звернулася до уряду США, з тим, щоб було притягнуто до відповідальності ісламське угрупування, яке діяло в Каліфорнії і розповсюджувало через інтернет інструкції по створенню саморобних бомб на зразок тих, що вибухнули у паризькому метро. До найрадикальніших засобів звернулися у Китаї. Там усі користувачі інтернету мають бути обов’язково зареєстровані у кантонах та префектурах і повідомляти владу про всі зміни у своїй діяльності.

Деякі країни приймають спеціальні законодавчі акти щодо розповсюдження порнографії в інтернет. Так, у жовтні 1998 р. в Ірландії був прийнятий закон, який забороняє використання дитячих образів при виготовленні аудіовізуальних матеріалів сексуального характеру, а також розповсюдження дитячої порнографії. Дітьми тут вважаються особи, що не досягли 17 років. Порушники будуть штрафуватися у розмірі до 25 тис. фунтів або засуджуватися до 14 років позбавлення волі.

Необхідність дотримання балансу між вільним інформаційним потоком і захистом громадських та особистих інтересів розуміють і в Європейській Комісії. Наприкінці 1996 р. Рада з телекомунікацій Європейської Комісії прийняла рішення, яке спрямоване на запобігання розповсюдження в інтернеті порнографії, особливо дитячої. Треба відмітити, і це підкреслювалося неодноразово, інтернет дуже специфічний засіб комунікації і через свій транскордонний характер важко піддається правовому регулюванню. Всі учасники інтернет підлягають законам своїх країн. Але незаконний зміст може бути виявлений не на території тієї країни, де він зберігається на сервері. Тому для врегулювання правових відносин в інтернет необхідні міжнародні угоди щодо нього. А це в свою чергу ускладнюється різним підходам законодавства країн до тих чи інших порушень, наприклад, різний зміст вкладається у поняття “порнографія”. Зараз загальний напрямок законодавчих ініціатив у галузі інтернет спрямований на встановлення відповідальності провайдерів хостових послуг за зміст інформації, що міститься на їх комп’ютерах. Звичайно, це дуже складно з технічної точки зору і тому в деяких законодавствах відповідальність провайдерів обумовлюється тим, що вони знали про зміст незаконної інформації. Мережеві оператори, як правило, не притягуються до відповідальності, але у них вимагають припиняти доступ до клієнтів, що розповсюджують незаконну інформацію. Цікаво, що у Великобританії вже працюють системи саморегулювання в роботі провайдерів інтернет. Там прийнятий “Кодекс поведінки” і створений Фонд “Безпечна мережа”, який допомагає провайдерам визначитися чи є та чи інша інформація незаконною. Канадська асоціація провайдерів послуг інтернету також розробила Кодекс поведінки в інтернеті. Його мета – допомогти членам Асоціації у дотриманні правових стандартів у роботі. У Франції існує Хартія інтернет, у якій визначаються добровільні обов’язки користувачів і провайдерів в інтернеті. У Німеччині провайдери інтернет зорганізувалися у Freiwillige Selbstcontrolle Multimedia Dienstleanbieter (FSM) – Спілку добровільного самоврегулювання служб мультимедіа. Ця організація створена з метою вживати заходи по скаргам на зміст он-лайн потоків, але скарги мають стосуватися виключно інформації, що є пропагандою насильства чи іншим чином може зашкодити молодим людям. Кроки по створенню подібних організацій самоврегулювання зроблені і в деяких інших країнах. Деякі неурядові організації у Великобританії навіть організують тиск на членів парламенту з вимогою забезпечити законодавчу підтримку приватності спілкування у WWW. Члени цього руху “Візьми шевство над депутатом створили свою веб-сторінку, на якій всі бажаючи можуть взяти шефство над одним з депутатів парламенту і проводити з ним через інтернет чи пошту роз’яснювальну роботу з цього питання. У Бельгії в травні 1999 р. був заключений протокол між Асоціацією провайдерів інтернет-послуг, Міністерством юстиції та Міністерством у справах телекомунікації. Мета цього протоколу – попередження злочинів за допомогою інтернету: дитячої порнографії, пропаганди расизму, порушення законодавства про ігорний бізнес. У протоколі закріплений обов’язок провайдера інформувати виконавчу владу про порушення, які він помітив. Корисно те, що провайдери не зобов’язані перевіряти інтернет-ресурси та шукати порушення.

В Росії портали Mail.ru та Jewish.ru за підтримки кількох громадських організацій та діячів почали у 2002 р. акцію під назвою “інтернет без расової неприязні”. Головна увага приділяється зупиненню функціонування фашистських, націоналістичних та шовіністичних сайтів. На спеціальній сторінці www.jewish.ru/nonazi.asp виставлений “чорний” список екстремістських сайтів.

Але інколи спроби самоврегулювання інтернету набувають незаконних форм. У 1996 р. у Німеччині група хакеров “Організація спасіння Європи” за чотири місяці знищила більш, ніж 50 сайтів, на яких містилася інформація що стосувалася нацизму. У 1997 р. у Франції відбулася ціла “війна хакерів”. Хакери – прибічники нацизму до чергової річниці Гітлера намагалися наводнити інтернет екстремістською інформацією, а антинацистські налаштовані хакери її активно знищували. Боротьба продовжувалася десь тиждень, а потім припинилася сама собою. Один з представників французької провайдерської компанії сказав: “Таке враження, що дітям набридло грати в одну гру і вони вирішили вигадати нову. У березні 1999 р. російською хакерською групою “Антифашистський фронт Росії” була проведена акція блокування серверу “Руспатріот”, на якому були розміщені веб-сторінки таких націоналістичних об’єднань, як “Чорна сотня”, “Пам’ять” тощо. Хакери викрали у власників серверу доменне ім’я ruspatriot.com, внаслідок чого всі відвідувачі серверу попадали на сторінку, де була розміщена карикатура Кукриніксів “Фашизм не пройде” і звернення “Антифашистський фронт Росії” до “нешановних та презирливих фашистів”. У зверненні говориться, зокрема, про те, що члени фронту не будуть чекати на рішення судових органів, а самі зроблять все для зменшення присутності наці в інтернеті. Після цієї акції подібні проводили вже деякі провайдери. Так, компанія “BizLink” вилучила з свого серверу електронні версії газет “Завтра” і “Дуель”. Американський провайдер “Hyper Mart” закрив три сайти письменника О. Дугіна, через те, що “його агітація не відповідає цілям та завданням діяльності серверу”. За російськими законами діяльність “Антифашистського фронту Росії” є незаконною, бо порушує ч. 2 ст. 272 Кримінального кодексу РФ “Неправомірний доступ до комп’ютерної інформації, здійснений групою осіб за попередньою угодою, чи організований групою”, згідно якої карається “неправомірний доступ … до інформації на машинному носії, що охороняється законом, в ЕОМ, системі ЕОМ чи їх мережі…, якщо ця дія привела до знищення, блокування, модифікації, чи копіювання інформації, порушення системи ЕОМ чи їх мережі”. Покаранням може бути від штрафу від 500 до 800 розмірів мінімальної заробітної плати до позбавлення волі терміном до п’яти років. Звичайно, за законодавством всіх перелічених країн заборонено розповсюдження інформації екстремістського толку, як воно, до речі, заборонено і Європейською конвенцією з прав людини, однак встановлювати законність чи незаконність інформації – це справа суду. Так, у 1997 р. за рішенням судів Великобританії було закрито два сайти за те, що там містилася інформація расистського характеру, бо було вирішено, що ця інформація “не відповідає інтересам людства”. У Бельгії 22 грудня 1999 р. регіональний кримінальний суд в Брюсселі засудив до шестимісячного позбавлення волі, штрафу в 100 тис. франків, а також виплати такої самої суми організації “Centre pour l’Egalite des Chances et la Lutte contre de Racisme” працівника поліції В.Є. Той розповсюджував за допомогою мережевих розсилок повідомлення, що були спрямовані проти негритянської меншини у Бельгії, і, таким чином, порушив закон 1981 р. про заборону включення матеріалів расистського характеру в тексти, що розповсюджуються публічно.

Велику проблему являють анонімні повідомлення. Справа у тому, що за анонімними повідомленнями майже завжди неможливо прослідкувати, хто саме є власником незаконної інформації, і притягти його до відповідальності. Тому експерти багатьох країн пропонують законодавчо закріпити заборону анонімних повідомлень, дозволивши однак повідомлення за псевдонімом, за якими все рівно можна у випадку необхідності встановити автора. Ще однією можливістю для регулювання доступу до незаконної інформації в інтернет є так звані списки: чорні, білі та нейтральне маркірування. Чорні списки містять перелік до джерел інформації, доступ до яких блоковано. Білі навпаки містять перелік адрес, з ким можливо зв’язатися. Ці підходи особливо корисні у школах та громадських місцях. Нейтральне маркірування передбачає створення систем індексів для змісту в інтернет, щоб користувач сам міг вирішити, чи треба йому ознайомлюватися з тим чи іншим змістом. Саме такий підхід підтримується Консорціумом WWW.

Свій підхід до проблем розповсюдження незаконного змісту через інтернет виробила робоча група в міністерстві юстиції Швейцарії. Згідно з ним, якщо провайдер має конкретну інформацію, яка дає підстави підозрювати, що конкретний зміст мережі може бути незаконним, він має відразу ж провести розслідування і у випадку необхідності блокувати доступ до цього фрагмента мережі. Провайдерам рекомендується створити центр для збору та аналізу інформації від провайдерів, їх клієнтів та інших осіб про незаконний зміст (до цього закликає також досвід Великобританії, Німеччини, Нідерландів). Провайдери мають заключати угоду на обслуговування тільки з дорослими та дієздатними особами. Причому клієнти повинні мати доступ до мережі тільки через ідентифікацію і пароль. Провайдери мають право призупинити доступ до джерел інформації, що викликають підозру, для розслідування змісту інформації. Провайдер може в однобічному порядку розірвати контракт з клієнтом, якщо з’ясується, що клієнт розповсюджує незаконний зміст. Оберігаються в цих рекомендаціях й конфіденційні дані про клієнтів. Ці данні провайдер має право видавати тільки на вимогу правоохоронних органів чи за згодою своїх клієнтів.

Взагалі, шлях повного законодавчого регламентування діяльності в інтернет – безперспективний. Це визнають в багатьох країнах. У США Верховний Суд у 1996 р. скасував на підставі Першої поправки закон про регулювання інтернет. У Франції у вересні 1998 р. був видана спеціальна доповідь Державної ради про юридичні питання, що пов’язані з використанням інтернет. Загальний висновок доповіді такий: створювати спеціальне правове поле для інтернет немає необхідності. Всі питання вже регулюються іншими законами. Навпаки автори доповіді рекомендували пом’якшити деякі положення щодо розвитку інтернет у Франції, зокрема, про порядок реєстрації сайтів.

Для захисту даних у глобальних комп’ютерних мережах широко застосовується шифрування, тобто криптографічні засоби. У різних країн є свої правила їх застосування. В Росії згідно Закону “Про державну таємницю” та Указу Президента РФ № 334 від 3.04.96 забороняється діяльність фізичних та юридичних осіб, яка пов’язана з розробкою, виробництвом, реалізацією і експлуатацією шифрувальних засобів, а також захищених технічних засобів збереження, обробки і передачі інформації, наданням послуг в області шифрування інформації, без ліцензії, виданої Федеральним агентством урядового зв’язку та інформації при Президенті РФ. Таким чином введена фактична державна монополія на розвиток шифрувальних систем. В США навпаки спеціальний комітет Національної ради з досліджень Національної академії наук США прийняв рішення, що переваги широкого розповсюдження криптографії дають суспільству більше гарантій, ніж заборона та обмеження шифрувальних засобів. Комітет закликав змінити офіційну політику США, щоб криптографія була доступна для всіх правомочних суб’єктів американського суспільства. Особлива увага надається розробці засобів криптографічного захисту інформації від перекручення, для підтвердження особи користувача і для захисту інформації в мережах зв’язку. У Франції 19 січня 1999 р., через рік після прийняття державної програми з розвитку інформаційного суспільства, прем’єр-міністр запропонував нові заходи з розвитку інтернет. І найпершим були пропозиції щодо зміни механізму регулювання шифрування даних. Якщо раніше з міркувань державної безпеки всі були зобов’язані повідомляти у державні органи шифр будь-якого коду передачі транскордонних повідомлень, що перевищували 40 біт, то тепер верхня планка складає 128 біт. Відповідні поправки з питань розвитку технологій та введення електронного підпису запропоновані у Цивільний кодекс Франції. Крім того, уряд запропонував створити Вищу раду з питань власності у сфері мистецтва, яка має контролювати використання художніх творів та творів мистецтва в інтернеті. Крім того, висунутий план широкого підключення до мережі шкіл, бібліотек, пошти, інших громадських закладів.

Наведений короткий огляд судових справ та окремих нормативних актів, які пов’язані з інтернетом, свідчить про необхідність вивчення західного досвіду, оскільки зайве регулювання інтернет призведе до перешкод в його розвитку в Україні. Сьогодні Україна є на передостанньому місці в Європі по рівню розвитку інтернет, і не останню роль в цьому грають перешкоди з боку держави. Але це має бути темою окремої праці.

СВіП у світі

04.12.2002 | Група фахівців з інтерактивних послуг і демократії. MM-S-OD

Проект Декларації про свободу комунікації в інтернет

   

Держави-члени Ради Європи,

Нагадуючи зобов’язання держав-членів щодо фундаментального права на свободу висловлювань та інформацію, що гарантується статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основних свобод;

Беручи до уваги, що свобода висловлювань та інформації щодо нових інформаційних і комунікаційних послуг потребує повторного підтвердження;

Визнаючи, в той же час, потребу врівноважити свободу висловлювань та інформації з іншими законними правами та інтересами;

Нагадуючи в цьому відношенні Конвенцію про кіберзлочин і Рекомендацію No. R (2001) 8 про саморегулювання щодо кіберзмісту;

Нагадуючи, крім того, Резолюцію No. 1 5-ої Європейської Міністерської Конференції щодо політики в сфері засобів масової інформації (Салоніки, 11-12 грудня 1997 року);

Будучи стурбовані спробами обмежити доступ громадськості до комунікації в інтернет з політичних причин чи інших приводів усупереч демократичним принципам;

Будучи переконані, що існує потреба твердо заявити, що попередній контроль комунікацій в інтернет, незалежно від кордонів, повинен залишатися виключенням;

Беручи до уваги, крім того, що існує потреба усунути перешкоди перед індивідуальним доступом до інтернет, і, таким чином, доповнити вже розпочаті заходи по створенню пунктів громадського доступу у відповідності з Рекомендацією No. R (99) 14 про універсальну суспільну службу стосовно нових комунікаційних та інформаційних послуг;

Будучи переконані, що свобода встановлювати послуги, що надаються через інтернет, сприятиме гарантуванню права користувачів на доступ до плюралістичного контенту з розмаїття внутрішніх та іноземних джерел;

Будучи переконані також, що обмежена відповідальність посередників, коли вони діють просто як передавачі, чи коли вони сумлінно надають доступ чи розміщують матеріали від третіх осіб, збільшить вільний потік інформації в інтернеті;

Беручи до уваги, що повинен бути знайдений баланс між правом користувачів інтернет не розкривати свою ідентичність і потребою правоохоронних органів відстежувати авторів кримінальних діянь;

Вітаючи зусилля посередників щодо співпраці з правоохоронними органами при виявленні нелегального контенту в інтернет;

Відзначаючи важливість співпраці між цими органами в боротьбі проти таких матеріалів;

Проголошують, що в сфері комунікації в інтернет вони прагнуть дотримуватися наступних принципів:

Принцип 1 – Відсутність попереднього
контролю

Без шкоди параграфу 2 статті 10 Конвенції про захист прав людини і основних свобод державна влада не повинна через загальні заходи, в тому числі технічні засоби, на кшталт фільтрування, відмовляти громадськості в доступі до інформаційних та інших комунікацій в інтернет, незалежно від кордонів. Ніхто з посередників, на кшталт провайдерів послуг, не повинен здійснювати або бути зобов’язаним здійснювати попередній контроль щодо змісту, що виходить не від них.

Принцип 2 – Усунення перешкод до участі осіб в інформаційному суспільстві

Держави-члени повинні сприяти і заохочувати доступ для усіх до комунікацій інтернет інформаційних послуг на недискримінаційній основі за прийнятною ціною, так само як активну участь громадськості, наприклад у формі створення і підтримки індивідуальних веб-сайтів, що не повинні підлягати будь-якому ліцензуванню чи іншим вимогам, що мають подібний ефект.

Принцип 3 – Свобода надання послуг
через інтернет

Надання послуг через інтернет не повинно підлягати схемам специфічного надання дозволів виключно на підставі використання засобів передачі.

Держави-члени повинні прагнути запобігати монополістичному наданню послуг через інтернет і шукати засоби для збільшення плюралістичності пропозицій, які обслуговують різноманітні потреби користувачів і соціальних груп. Провайдерам послуг потрібно дозволити працювати в таких регулюючих межах, які б гарантували їхній недискримінаційний доступ до національних і міжнародних телекомунікаційних мереж.

Принцип 4 – Відповідальність за зміст
комунікацій

Коли вирішується, якими нормами повинна регулюватися відповідальність за зміст комунікацій інтернет, держави-члени повинні належним чином врахувати становище посередників у ланцюжку, який не повинен підлягати відповідальності за добросовісне надання доступу, передачу чи гостінг.

Принцип 5 – Анонімність

Держави-члени повинні поважати право користувачів інтернет не розкривати свою ідентичність. Це не перешкоджає державам-членам співпрацювати і вживати заходів з метою уможливлення відстеження авторів кримінальних діянь, у відповідності з гарантіями, передбаченими національним правом і Конвенцією про захист прав людини і основних свобод.

Принцип 6 – Незалежність регулюючих
органів

Будь-які регулюючі органи в сфері інтернет повинні відповідати положенням Рекомендації No. R (2000) 23 щодо незалежності і функцій регулюючих органів у галузі телерадіомовлення, зокрема, стосовно їхньої прозорості і незалежності від політичної і економічної влади.

СВіП у світі

04.12.2002 | Група фахівців з інтерактивних послуг і демократії. MM-S-OD

Коментарі, представлені зацікавленими організаціями чи особами щодо проекту Декларації про свободу комунікації в інтернет

   

Страсбург, 7 травня 2002 року
MM-S-OD (2002) 7
<Mmsod20025ammsod7.2002>

(публікацію підготовлено Секретаріатом
Генерального Директората з прав людини Ради Європи)

Вступ

В цьому документі викладено коментарі, представлені зацікавленими організаціями чи особами щодо проекту Декларації про свободу комунікації в інтернет.

Стаття 19

Вступ

Інтернет є ключовим інструментом для використання права одержувати інформацію, так само як і для права поширювати інформацію, погляди та ідеї. Він широко використовується протягом десятиліття чи близько того, і протягом цього часу мало місце швидке зростання кількості різних національних норм і правил, що впливають на інтернет, а разом з тим незначна міжнародна координація. Саме тому для Ради Європи на часі документ, для того щоб встановити деякі принципи щодо свободи висловлювань та інтернет, і ARTICLE 19 вітає цю ініціативу, так само як цю консультацію про цей важливий документ щодо політики. Цей Меморандум досить детально аналізує принципи, запропоновані в проекті Декларації. Коментарі і пропозиції для удосконалення подаються до усього тексту. Наш аналіз враховує той факт, що інтернет охоплюється міжнародними гарантіями свободи висловлювань таким само чином, як і інші форми комунікації.

Аналіз

Попередній контроль

Принцип 1 проекту Декларації заявляє, що “державна влада не повинна через загальні засоби, в тому числі технічні засоби, на кшталт фільтрування, відмовляти громадськості в доступі до інформаційних та інших комунікацій в інтернет… Ніхто з посередників, на кшталт провайдерів послуг, не повинен здійснювати або бути зобов’язаним здійснювати попередній контроль щодо контенту, що виходить не від них”.

ARTICLE 19 вітає таке формулювання принципу, яке твердо встановлює, що вибір того, чи застосувати фільтрування або методи блокування, повинен завжди залишатися за кінцевим користувачем. Однак, ми відчуваємо, що він [принцип – прим. перекл.] не йде достатньо далеко, особливо беручи до уваги сьомий параграф преамбули, який проголошує, що “попередній контроль комунікацій в інтернет... повинен залишатися виключенням”, тобто деякий ступінь попереднього контролю є прийнятним.

Щодо цього положення існують численні проблеми. По-перше, не зрозуміло, що означає сам термін “попередній контроль”. Ми припускаємо, що він стосується будь-якої системи, за допомогою якої за комунікаціями спостерігають і можуть блокувати перш, ніж вони вийдуть. Якщо так, то ми рекомендуємо, щоб вживалася більш загальноприйнята назва – попередня цензура. По-друге, не передбачено жодної деталі щодо обставин, за яких може здійснюватися попередня цензура. Може виникнути плутанина: це можна зрозуміти як легітимацію попередньої цензури за допомогою будь-яких засобів, за винятком згаданих в Принципі 1.

По-третє, на нашу думку,цей принцип повинний проводити сильну і чітку лінію з цієї проблеми попереднього контролю комунікацій, заявляючи, що попередня цензура не повинна застосуватися до інтернет. Європейський суд з прав людини неодноразово заявляв, що “попередні обмеження такого роду є небезпечними, тому вони потребують найбільш обережного формулювання”. Багато держав-членів йдуть навіть далі цього. Шведський Закон про свободу преси, наприклад, стверджує: “Жодна публікація не повинна зазнавати розгляду раніше від опублікування і жодне видання через це не повинно бути заборонене”. Американська Конвенція з прав людини забороняє всі попередні обмеження. Попередня цензура щодо друкованих чи телерадіомовних ЗМІ – виразно незаконна, і, на нашу думку, інтернет повинен отримати принаймні настільки ж сильний захист, як і інші ЗМІ.

Рекомендації: Принцип 1 повинен стосуватися скоріше попередньої цензури аніж оманливого терміну “попередній контроль”; і цей Принцип повинен прояснити, що попередня цензура щодо інтернету ніколи не є легітимною.

Усунення перешкод до участі

Принцип 2 Декларації стверджує: “Держави-члени повинні сприяти і заохочувати доступ для усіх до комунікаційних та інформаційних послуг інтернет на недискримінаційній основі за прийнятною ціною”,тоді як преамбула передбачає, що “існує потреба... доповнити... розпочаті заходи по створенню пунктів громадського доступу у відповідності з Рекомендацією No. R (99) 14 про універсальну суспільну службу...”.

Посилання на Рекомендацію R (99) 14 стверджує, що до наміру входить не просто заборонити заходи, що обмежують доступ, але накласти позитивне зобов’язання забезпечити доступ. Однак, текст Принципу 2 використовує досить неоднозначну і слабку фразу “сприяє і заохочує доступ”.У кращому випадку вона просто знову підтверджує зобов’язання, вже передбачені відповідно до Рекомендації R (99) 14, а можливо і знижує цей поріг. Для держав-членів необхідно вжити узгоджені позитивні дії з тим, щоб взятися за “цифрову нерівність”,що існує в межах країни, так само як і між країнами. Такі заходи повинні включати надання освіти і навчальних можливостей, а також збільшення фактичного доступу. У багатьох державах-членах такі схеми – вже на стадії реалізації. Уряд Великобританії, наприклад, три роки тому оголосив програму допомоги доступу до інтернет малозабезпеченим родинам, надаючи близько 100000 перероблених комп’ютерів родинам з низьким рівнем доходу. Схема включає ініціативу обсягом в 10 мільйонів фунтів стерлінгів для надання засобів зв’язку і засобів для навчання місцевим спільнотам, а також для надання роботодавцями службовцям комп’ютерів як неоподатковуваної позики.

Рекомендація: проект Декларації повинен чітко й однозначно вимагати від держав вжити позитивних дій для того, щоб знищити цифрову нерівність (digital divide).

Відповідальність посередників

У Принципі 4 проект Декларації заявляє, що “коли вирішується, якими нормами повинна регулюватися відповідальність за зміст комунікацій інтернет, держави-члени повинні [...] врахувати становище посередників у ланцюжку, який не повинен підлягати відповідальності за добросовісне надання доступу, передачу чи гостінг”. Подібним чином десятий параграф преамбули заявляє, що “обмежена відповідальність посередників, коли вони діють просто як передавачі, чи коли вони сумлінно надають доступ чи розміщують матеріали від третіх осіб, збільшить вільний потік інформації в інтернет”.

Питання про те, чи інтернет-сервіс-провайдери (ІСП) нестимуть відповідальність за зміст матеріалів, що публікуються їхніми передплатниками, протягом деякого часу був предметом спору. На даний час від країни до країни ці норми відрізняються і навіть у межах деяких країн існують різні норми в залежності від характеру справи, наприклад чи є справа цивільною або кримінальною.

У Великобританії в цивільних справах ІСП відповідальні за відправлення пошти третьою особою, якщо вони знають зміст матеріалу і не вжили “розумних кроків” з тим, щоб видалити його. Попередження з боку суду не є необхідним. Щодо цієї норми існує дві проблеми. По-перше, вона, імовірно, вестиме до цензури ІСП. ІСП знаходяться зі своїми користувачами в суто комерційних стосунках, на відміну від більш традиційних видавців, і, якщо матеріал оскаржено, вони, імовірно, припустяться помилки з боку запобігання і видалять більше [ніж потрібно], якщо не усе. З цих причин у деяких країнах, на кшталт Сполучених Штатів і Німеччини, ІСП надано широкий захист від відповідальності за відправлення пошти третіми особами.

Крім того, існують інші різні практичні проблеми з відповідальністю ІСП. Наприклад, ІСП можуть одержати велику кількість тривожних сигналів від осіб, що повідомляють, що на їхніх серверах містяться матеріали, які розпалюють ненависть. Вимога до них дослідити матеріали, вирішити, чи кваліфікуються вони як повідомлення, що розпалюють ненависть, і видалити їх може бути надмірно важкою і потягнути збитки за втручання.

Хоча проект Декларації певним чином звертається до цих побоювань, він не роз’яснює того, що передбачається фразою “добросовісно” (“in good faith”). Вона може бути зрозуміла як вимога до ІСП діяти, тільки-но від особи було отримано повідомлення. ARTICLE 19 вважає, що це могло б негативно вплинути на інтерактивну свободу висловлювань.

Рекомендація: ІСП повинні нести відповідальність тільки в тому випадку, коли вони передають матеріали, що були оголошені незаконними належним чином створеним судом, і ІСП були повідомлені чи повинні були в силу розумових здібностей знати, що ці матеріали знаходяться на їхніх серверах.

Регулюючі органи

Принцип 6 проекту Декларації передбачає: “Будь-які регулюючі органи в сфері інтернет повинні відповідати положенням Рекомендації No. R (2000) 23 щодо незалежності і функцій регулюючих органів у галузі телерадіомовлення...”

Ми розуміємо мотивацію цього Принципу і правило, за яким будь-які регулюючі органи з повноваженнями в сфері інтернет повинні бути незалежними. Однак, у той же час ми стурбовані тим, що він дає неправильне враження. До цього часу не було жодних переконливих доказів щодо потреби в регулюючих органах з повноваженнями стосовно інтернет. Що стосується таких органів, в проекті Декларації стверджується, що вони можуть бути уповноважені створювати механізми, що регулюють інтернет, і можуть використовуватися як такі, що видають дозвіл на діяльність, як це робиться у деяких країнах. Очевидно, що це є невдалим, і для того, щоб уникнути такого результату, цей Принцип повинний замість цього виключити ідею щодо регулювальних органів.

Рекомендація: Принцип 6 повинен прояснити, що на даний час не існує доказів на користь створення органів з регулюючими повноваженнями стосовно інтернет.

Посередники і правоохоронна діяльність

Дванадцятий параграф преамбули проекту Декларації вітає “зусилля посередників щодо співпраці з правоохоронними органами при виявленні нелегального контенту в інтернет”.Практично, це, імовірно, призначено для застосування в ситуаціях, що стосуються матеріалів, про які просто стверджується, що вони незаконні, аніж матеріалів, які були визнані такими судом згідно закону.

ARTICLE 19 стурбована щодо цього твердження, що посередники повинні прозоро співпрацювати з правоохоронними органами до міри, яка вимагається відповідно до закону, але встановлення надмірно тісних стосунків між правоохоронними органами і посередниками, імовірно, вестиме до ерозії права користувачів на повагу приватного життя, яке захищається статтею 8 Європейської конвенції з прав людини. Наприклад, посередники не повинні надавати доступ правоохоронним органам до записів користувачів, якщо тільки вони не мають юридичне право на доступ. Крім того, посилання у проекті Декларації на “незаконні матеріали” можна зрозуміти таким чином, як пропозиція посередникам самостійно вирішувати, чи є матеріал незаконним. Це представляло б подальшу ерозію прав користувачів; посередники просто не мають кваліфікації для винесення таких рішень.

Рекомендації: 12-ий параграф преамбули повинен бути вилучений з проекту Декларації; як альтернатива, повинно бути роз’яснено, що він стосується тільки матеріалів, які були оголошені незаконними належним чином створеним судом згідно чинного права.

Прогалини

Існує безліч ключових питань щодо інтерактивної свободи висловлювань, які не були включені в цей проект. Наприклад, у минулі роки було декілька важливих справ, що підняли питання юрисдикції. Оскільки інтернет – глобальне середовище, можливо, що до матеріалу, який легально завантажений в одній країні, можна звертатися з іншої країни, де він може не бути легальним, наприклад, тому, що він розглядається як образливий. Це піднімає важкі запитання щодо юрисдикції.

Існують ознаки, що на даний момент позивачі у справах про інтерактивну дифамацію беруть участь у “форум-шопінгу”, вибираючи судитися в юрисдикції, в якій свобода висловлювань задовольняється найнижчим рівнем захисту. Деяка міжнародна координація в цій області була б корисна для запобігання зведення свободи висловлювань до найнижчого знаменника. Хоча неможливо встановити дуже точні норми, деякі принципи можуть бути встановлені. Наприклад, країни повинні відмовитися виконувати судові рішення, винесені в інших країнах, коли свобода висловлювань не захищена до рівня, що вимагається згідно статті 10 ЄКПЛ. Крім того, повинна існувати вимога про необхідність істотного зв’язку з даною країною перш, ніж її суди можуть поширити юрисдикцію на справу. Це може потягти прецедент, встановлений у Конвенції “Брюссель-2” про юрисдикцію і виконання судових рішень з цивільних і комерційних питань.

Існують також проблеми навколо норм щодо змісту, застосовних до інтернет. Інтернет дуже відмінний від традиційних медіа – він є і комунікаціями, і інструментом публікації – і хоча він включає деякі з характеристик традиційних засобів масової інформації, на кшталт електронних ЗМІ, він не може регулюватися тим же способом. Так що застосування норм щодо змісту в інтернет повинно враховувати спеціальні характеристики цього ЗМІ. Як мінімум, будь-які змістовні норми, застосовувані до інтернет, повинні бути принаймні такого ж рівня дозволу, які застосовуються до інших медіа; зміст, який є легальним автономно, повинен також бути легальним інтерактивно.

Проект Декларації включає Принцип, який має справу з інтерактивною анонімністю, але не звертається до пов’язаних проблем шифрування і інтерактивного контролю. Методи спостереження і контролю мають серйозний охолоджуючий вплив на інтерактивне висловлювання. Якщо користувач інтернет підозрює, що за його чи її інтерактивними кроками спостерігають, він чи вона матиме застереження стосовно тверджень, які робить, чи сайтів, які відвідує. Принцип анонімності є тільки однією з передумов, що дозволяють користувачам зв’язуватися без побоювання бути під спостереженням; іншими є доступність засобів шифрування і впровадження юридичних гарантій для захисту користувачів від незаконних методів спостереження, чи то з боку держави, чи то з боку приватних осіб. Вони повинні згадуватися в проекті Декларації.

Рекомендації: проект Декларації повинен включати принципи щодо юрисдикційних конфліктів; проект Декларації повинен вимагати будь-яких змістовних норм для інтернет, які повинні бути принаймні такими, які дозволені автономним; а також проект Декларації повинен наголосити на необхідності юридичного захисту проти незаконного контролю інтерактивної діяльності.

СВіП у світі

04.12.2002 | Електронний кордон Фінляндія (Electronic Frontier Finland)

Рішення щодо проекту Декларації про свободу комунікації в інтернет

   

Вітаючи ідею щодо існування Декларації про свободу комунікації в інтернет;

Поділяючи побоювання щодо спроб обмежити доступ громадськості до комунікації в інтернет з будь-яких причин всупереч демократичним принципам;

Тепло підтримуючи концепцію і загальний зміст шести основних принципів в області комунікації в інтернет;

Маючи на увазі, що визначення незаконного змісту може також бути неправомірно використане з політичними цілями;

Відзначаючи, що загрози свободі висловлювань можуть також надходити з інших джерел окрім безпосередньо від органів державної влади;

Особливо стривожені щодо негативних наслідків будь-якого поширення впливу авторського права;

Визнаючи важливість суспільної сфери в історії, науці і мистецтвах, так само як і у побудові інтернет;

Враховуючи, у той же час, потребу збалансувати свободу висловлювань і права інтелектуальної власності;

Пропонуємо додати наступний сьомий принцип:

Принцип 7 – Обмеження на права інтелектуальної власності

Держави-члени повинні прагнути запобігати неналежному використанню прав інтелектуальної власності на ослаблення свободи висловлювань. Не можна дозволити правам інтелектуальної власності в приватних інтересах без необхідності обмежувати свободу комунікацій, науки, мистецтва чи будь-якої іншої людської спроби, важливої для наших культур і відкритого інформаційного суспільства.

СВіП у світі

04.12.2002

Форум онлайнових прав

   

(переклад на англійську з французької)

Міжнародна Торгова Палата (МТП) – (International Chamber of Commerce)

1. Обмеження на зміст повинні бути зведені до мінімуму, оскільки вони обмежують вільний потік інформації на ринку ідей. МТП на даний час задіяна у діалозі з цього питання і передасть подальші погляди до Ради Європи, як тільки ці погляди буде усталено.

2. Обмеження на зміст повинні бути лімітовані для досягнення їхніх проголошених цілей, а уряди повинні провести аналіз вартості/вигоди щодо обмежень, засобів їхнього виконання, і розгляд їхнього впливу на глобальну торгівлю.

3. Режими відповідальності повинні збалансовувати інтереси всіх депозитаріїв (stakeholders) і повинні зважати на глобальну сферу інтернет.

4. Правозастосування повинно бути належним відповідним депозитаріям: уряди повинні бути відповідальними за впровадження законів, що встановлюють, який контент є незаконним;

промисловість повинна бути відповідальною за продовження розвитку і розгортання керованих ринком рішень до контролю над змістом, що є тим не менше законним, але потенційне образливим, через, наприклад, технології фільтрування, оцінюючі схеми та інші саморегулюючі механізми.

5. Ступінь дозволу повинна визначатися силами ринку.

6. Декларації про свободу комунікацій повинні уникати певних посилань на те, як уряди застосовують конкурентні чи антимонопольні закони до інтерактивних видів бізнесу.

МТП готова обговорити ці коментарі і проблеми і надасть будь-які дані, що будуть корисні для Вас.

Інтерн’юс

Проект є дуже гарним ствердженням основних принципів і обґрунтовано збалансовує інтереси, що знаходяться під загрозою. Таке сильне повторне підтвердження свободи інтернету може бути надзвичайно важливим в суспільствах, що розвиваються, і перехідних суспільствах, які звертаються до декларацій Ради Європи і інших європейських установ у спробі розвинути юридичну і регулюючу структуру для інтернету. Така декларація може бути особливо своєчасною тепер, після 11 вересня 2001 року, через те, що деякі країни, що розвиваються, некоректно вважають, що західні демократії посилюють обмеження інтернет в ім’я безпеки.

Ми хотіли б делікатно переконати розробників уникати розчину впливу декларації в будь-якому більш детальному обговоренні певних питань, на кшталт моніторингу комунікацій чи відповідальності за расистський чи інший заборонений контент. Можливо, що цей проект буде згладжено в нюансах і деталях дебатів у Європі. Як ствердження загальних принципів, він є повністю сумісний з поточними дебатами, але в кожних з цих дебатів, є рухи, в тому числі і в Раді Європи, що, імовірно, зрозуміють в країнах, що розвиваються, і перехідних державах, як схвалення більшого контролю інтернет. Наприклад, Рада Європи розробляє проект протоколу до Конвенції про кіберзлочини щодо політики, що переконує держави-члени й інших, хто приєднався до Конвенції, криміналізувати інтерактивні расистські і ксенофобські промови. Це можуть невірно зрозуміти в країнах, що розвиваються, як зелене світло для законодавства, що криминалізує інші види інтерактивних висловлювань, на кшталт висловлювань, що ображають гідність нації чи її лідерів. Справа в тому, що автори проекту виконали хорошу роботу, уникаючи гострих дебатів у межах Європи і підтвердження основних принципів.

Фільм-Асоціація (ФА) – (The Motion Picture Association)

Фільм-Асоціація (ФА) – торгова асоціація, що представляє інтереси семи головних міжнародних виробників і розповсюджувачів фільмів, телевізійних програм, домашнього відео і DVD. ФА вітає можливість прокоментувати Проект Декларації про свободу комунікації в інтернет.

Проект визнає потребу досягти баланс між свободою висловлювань та інших законних прав і інтересів. Він стосується відповідальності посередників у інтерактивному середовищі і розглядає важкі питання дотримання прав. Ці проблеми є істотними для нашої організації, що зайнята у інтенсивних антипіратських зусиллях проти швидко зростаючої проблеми цифрового піратства: незаконне завантаження творів авторського права з інтернет, продаж піратських відеокасет чи DVD через інтернет і незаконна повторна передача через інтернет творів авторського права. Одна консультаційна фірма недавно оцінила, що більше ніж 350000 фільмів кожен день неправомірне завантажуються з інтернет.

ФА була залучена до обговорення складних проблем відповідальності постачальника послуг, захисту авторського права і IP правозастосування в численних форумах по усьому світі. Зокрема, ми тісно слідкували за роботою, яка розроблялась в ЄС (E-комерція і Авторське право в Директивах інформаційного Суспільства), так само як у США (Цифровий закон про автрорське право тисячоліття). Головна мета цих інструментів полягала в тому, щоб заохотити постачальників змісту і провайдерів працювати разом для інтернет-правозастосування. Таке співробітництво – важливий інструмент, для уникнення поширення незаконних матеріалів в інтернет.

Директива E-торгівлі, яка на даний час виконується державами-членами ЄС, припускає створення процедури “повідомлення і демонтажу” і заохочує саморегулювання. Інший відповідний засіб “Продовження Зеленої книги щодо боротьби з підробкою і піратством на єдиному ринку” датований 17 листопада 2001 року, на якому Комісія заявила що: “у той час, як державні органи влади звичайно мають важливу роль у боротьбі з підробкою і піратством, відповідальність лежить насамперед на власниках прав інтелектуальної власності…” Установи ЄС саме тому мають на увазі, щоб власник (утримувач-?) прав ніс переважну відповідальність за збереження ринку вільним від підробних і піратських творів. Цей інструмент привів Європейську Комісію до підготовки Директиви по правозастосуванню, проект якої повинен бути виданий у найближчому майбутньому. Ми думаємо, що принципи, використані в цих документах, повинні бути відповідно відображені в Декларації Ради Європи.

Відповідальність провайдерів

Проект Декларації заявляє, що “обмежена відповідальність посередників, коли вони діють просто як передавачі чи коли вони сумлінно надають доступ чи розміщують матеріали від третіх осіб, збільшить вільний потік інформації в інтернет”. Принцип 4 додає, що “при вирішенні, якими нормами повинна регулюватися відповідальність за зміст комунікацій інтернет, держави-члени повинні належним чином врахувати становище посередників у ланцюжку, який не повинен підлягати відповідальності за добросовісне надання доступу, передачу чи гостінг”.

Це твердження занадто невизначене і не відображає розвитку регулювання в Європі. Документ не повинен посилатися на “good faith” (“чесні наміри”,“добросовісність”), але замість цього повинен відображати законодавство у Європі. Це законодавство встановлює умови, яким провайдери, повинні відповідати для того, щоб скористатися з обмежень на їхню потенційну відповідальність за незаконні дії, що мають місце в їхніх мережах. Директива щодо E-комерції забезпечує особливі умови для діяльності “простого каналу”,“кешингу” і “гостінгу”.

Правоохоронні процедури

Проект посилається на “баланс між правом користувачів інтернет не розкривати свою ідентичність і потребою правоохоронних органів відстежувати авторів кримінальних діянь”.Принцип 5 підкреслює, що “держави-члени повинні поважати право користувачів інтернет не розкривати свою ідентичність. Це не перешкоджає державам-членам співпрацювати і вживати заходів з метою уможливлення відстеження авторів кримінальних діянь, у відповідності з гарантіями, передбаченими національним правом і Конвенцією про захист прав людини і основних свобод”.

ФА погоджується, що норми збалансування приватності – життєво необхідна частина демократичного суспільства. Однак, такі правила не повинні стати щитами для незаконних дій в інтернет. Для правоохоронних органів суттєвим є отримати засоби для виявлення порушників і внесення судових позовів проти них. Власники прав також повинні мати засоби, щоб захистити свої цінні твори авторського права. Проект повинен підкреслити, що ніщо не повинно перешкоджати легітимним організаціям, які представляють власників прав, використовувати пропорційні засоби для встановлення піратів авторських прав для того, щоб взяти участь у важливому співробітництві з провайдерами, передбачуваними відповідно до Директиви щодо E-торгівлі. Таке посилання необхідне для того, щоб дозволити організаціям правовласників боротися з піратством і уникати поширення незаконних матеріалів в мережі.

Контроль за комунікаціями

В проекті Декларації стверджується, що попередній контроль комунікацій в інтернет повинен залишатися виключенням. Не зрозуміло чітко, до кого застосовується це твердження: до постачальників послуг чи до постачальників контенту. Ми просимо Раду Європи визнати, що, навіть якщо такий контроль – виключення, він не запобігатиме використанню засобів для локалізації матеріалів з незаконним копірайтом.

Ми сподіваємося, що Ви розглянете наші погляди і доступні для зустрічі з Вами з тим, щоб обговорити кожну з цих проблем.

Пан Джонатан Робін, Товариство зв’язку інтернет ЮНЕСКО, ОЕСР і неурядові організації

Можливо, буде доречним додати наступний принцип до Проекту Декларації:

Принцип 7 – Гарантії архівної автентичності

“Посередники як приватного, так і публічного сектору повинні зробити усі відповідні кроки, для того щоб архівувати інформацію, доступну в інтернет чи повідомлену через нього, і гарантувати, що автентичність і сталість такої інформації підтримується у довірі для майбутніх поколінь”.

Пані Клер Мілн (Член Правління Британського Наглядового Фонду інтернет – K Internet Watch Foundation Board)

Мій короткий коментар пропоную в персональній якості, але повідомляю свою позицію як представника загальних інтересів споживачів Правління Британського Наглядового Фонду. Я вважаю, що Принцип 4 йде занадто далеко в напрямку захисту посередників. Він повинен бути змінений за рахунок додатку формулювання на кшталт “передбачаючи, що вони підтримують відповідне саморегулювання галузі і твердо дотримуються загальноприйнятих стандартів доброї практики”.

Доктор Александер Дікс, магістр права, (Комісар з Захисту Даних і Доступу до Інформації, Бранденбург, Німеччина)

Я особливо настійливо підтримую Принципи 1 і 5 Проекту. Як Комісар з доступу, я вважаю життєво важливим той факт, що державна влада ні в якому разі не повинна обмежувати чи заперечувати доступ до інтернету. Технічні заходи на кшталт фільтрування можуть, крім того, призвести до обробки персональних даних без відома чи погодження на це індивідуального користувача.

Крім того, Принцип анонімного доступу (чи принаймні можливості анонімного доступу) принаймні однаково важливий. Міжнародна Робоча Група з Захисту Даних у Телекомунікаціях, членом якої я є, вже у 1996 році у своїй Доповіді по Захисту Даних і Приватності в інтернет (“ Меморандум Будапешт-Берлін” http://www.datenschutz-berlin.de /doc/int/iwgdpt/bbmem_en.htm) наголошувала, що анонімність – суттєвий додатковий цінний вклад для захисту приватності в інтернет. Обмеження повинні бути строго лімітовані тим, що є необхідним у демократичному суспільстві без поставлення під сумнів принципу як такого.

Пан Джон Моско (John Mosko)

Я ціню зусилля щодо проекту “Декларації про свободу комунікації в інтернет”. Я знаходжу, що більшість елементів тексту проекту добре обдумані і пропонують істотні вигоди інтернет-спільноті в цілому. Однак, я бажав би висловити моє занепокоєння щодо розділів, які захищають “баланс” потреб у вільному висловлюванні з “потребою правоохоронних органів відстежувати авторів кримінальних діянь”. Хоча я ненавиджу думки про те, що злочинці можуть використовувати інтернет для незаконних засобів, я набагато більше стурбований урядовим чи поліцейським вторгненням у те, що повинно законно бути дозволене як вільна і необмежена анонімна мова. Імперативом є те, щоб інтернет залишився “вільним” у найширшому значенні, необтяженому законодавством чи підзаконними актами, що загрожує видалити і назавжди скасувати стимул для індивідуумів висловлювати думки, настільки ж еклектичні і різноманітні, наскільки багато націй у цьому світі. Не можна сподіватися “збалансувати” промову і закон. Як тільки закон вступає у бійку, безліч голосів відчувають, що їхня приватність буде зведена до балаканини і нісенітниці, як звичайно буває в бесіді по телебаченню, де голоси також душать регулюванням, втручанням, і браком анонімності. Будь ласка, зробіть усе, що у вашій владі, щоб гарантувати, що висловлювання і його необхідні компоненти залишаться неушкодженими протягом наступних років і не підлягатимуть закону крутого збалансування, що правдиво ніколи не може бути досягнуто.

Пан П’єр Ґуердер (Pierre Guerder) (Голова 2-ої Цивільної Палати, Касаційний Суд, Франція)

Я маю сумніви щодо того, чи є принцип анонімності відповідним. Мені здається, що, коли користувач використовує сайт, куди він чи вона направляє свою публікацію, він чи вона повинні розкрити свою ідентичність так само, як і видавець газети.

Переклад з англійської
Харківської правозахисної групи

Свобода Висловлювань і Приватність, 2002, №03

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори