пошук  
№02
2003

Свобода Висловлювань і Приватність

СВіП в Україні

04.12.2003 | Всеволод Речицький, конституційний експерт Харківської правозахисної групи

Відкритість інформації як універсальна вимога

   

Питання про відкритість інформації як універсальну вимогу не є настільки простим, як можна спочатку припустити. З політологічної точки зору здається, що це риторичне питання, і відповідь на нього заздалегідь визначена. У культурологічному ж і філософському смислі воно не виглядає настільки однозначним, адже по мірі занурення в аспекти теми стає зрозумілим, що її розгляд тісно пов’язаний з питанням символічних форм (Е.Кассірер, С. Ланґер), «символічною реальністю» у цілому. З цього приходиться починати, звідси тема інформаційної відкритості знаходить свій вектор і наповнення.

Зокрема, найважливішою теоретичною гранню теми видається проблема природи і функцій символічної реальності, до якої належить і частиною якої є інформація. Як відомо, символ – дуже багатозначне і дотепер недостатньо прояснене поняття. Прийнято вважати, що символ – це довільний знак, що виражає яку-небудь тотожну соціальну реакцію. Значення символу формується у процесі навчання і взаємної згоди людей, що використовують його в процесі комунікації. У своїй почуттєвій якості символ указує на щось «інше» або замінює собою щось інше. «Іншим» у цій ситуації може виступати явище або предмет, але найчастіше символ указує на абстрактне – зміст, що безпосередньо не сприймається, смислове утворення, комплекс уявлень, що відносяться до релігії, політики, науки тощо.

За своєю природою і складом символи можуть бути байдужими для реальності, що вони її символізують, утворюючи власну, замкнуту у відношенні до предметного світу систему. Проте, символізуючи реальність, на яку самі вони не схожі, символи створюють власну «нову реальність». У ланцюзі довгих і непростих перетворень символічна реальність не тільки заступає «реальну реальність», але і надає останній смислу.

При цьому особливо важливою є та обставина, що цінність символу звичайно мало пов’язана з його матеріальною стороною або причиною. Символічна цінність предмета мистецтва, як правило, багаторазово перевищує цінність матеріалу, з якого він зроблений, таким чином ідеї і символи закономірно стають більш могутніми, ніж реальність, яку вони спочатку були покликані відбивати. При цьому технології виробництва і швидкої передачі символів перетворюються в хіба не ключові моменти культури та її окремих форм.

По суті, більшість культурних форм є також сукупністю символічних форм. До складу символічних форм звичайно включають основні засоби соціальної комунікації: міф, науку, мистецтво, наукову і логічну мови разом з мовою поетичної уяви. У підсумку, замість того, щоб визначати людину як animal rationale, ми повинні визначати його як animal symbolicum, говорив Е.Кассірер. Символи, як відомо, тісно пов’язані із сигналами. Але якщо сигнали належать світу фізичного буття, то символи – частина віртуального світу значень. Сигнали – це «оператори», а символи – «десигнатори».

На підставі сказаного ми могли б прийняти визначення символічної реальності як простору людської уяви, у якому феномени (предмети і явища) матеріального світу виступають в якості спеціальних замінників – знаків і символів, за допомогою яких людина організує свою активність і за допомогою яких здійснюється її взаємодія з іншими людьми і навколишнім природним середовищем.

Зі з’ясування природи і структури символічної реальності випливає, що люди повинні бути уважними до кордонів створеного ними символічного світу. Це, зокрема, означає, що в межах символічної реальності вони не повинні застосовувати системи заборон, що були розроблені для застосування в просторі фізичної (предметної) реальності. Тому що заборона на ті чи інші прояви символічної реальності завжди виявляється зазіхан­ням на свободу думки, експериментальні майданчики розуму, «культурно чуттєві зони» (Д. Істон) суспільства. Такі заборони, як правило, не тільки неплодотворні, але і руйнівні для ноосфери.

Тому для визначення правильних підходів до символічних операцій і зменшення можливих ризиків, що з них випливають, ми повинні навчитися визначати зовнішні і внутрішні кордони феномену символічного, виявляти ті місця (зони, простори, сфери), за допомогою яких символічна реальність впливає на фізичний світ.

Символічна система, яку можна вважати ядром культури (самою культурою в деяких визначеннях і підходах) характеризується не тільки складно сегментованою елементною базою (міф, мова, наука, мистецтво, релігія тощо), але і складним малюнком внутрішніх взаємодій своїх частин. Символічна реальність багатофункціональна, і це дозволяє говорити не тільки про функції символічного в цілому (утворення цінностей і смислів, ментальне відображення світу, моделювання й інтелектуальне експериментування), але також про функції її окремих сегментів: міфу, мови, релігії, науки, мистецтва, гри, моди.

Як ми бачимо, про властивості символічної реальності можна міркувати в різних проекціях. З одного боку, вони мають відношення до феномена символічної реальності в цілому. З іншого боку, кожен сегмент (вид) символічної реальності має свої властивості, що виявляються на рівні мови, науки, мистецтва та їх менш великих видових підрозділів.

Таким чином, загальну структуру символічної реальності можна уявити у вигляді великої піраміди смислів. Спочатку символічна реальність береться у своїй цілісно-структурній якості. Так утво­рюється (іменується) символічна система. Символічна система має деякий набір константних властивостей, тобто органічну нормативність. Оскільки символічна система призначена для створення первинних смислів, цінностей та ієрархій, вона не демонструє якого-небудь доступного організуючого початку (крім трансцендентного), про який можна було б міркувати аналітично.

Символи, або атомарні елементи символічної реальності, виникають з інтелектуального життя людини і породжуються нею. Будучи придуманими, сприйнятими чи засвоєними індивідами, вони не тільки віддзеркалюють життя, копіюючи або заміщаючи його фізичні об’єкти, але і допомагають людям проникнути в його зміст, смисл. Проте символам притаманний також творчий характер, бо під впливом символічної реальності фізичні об’єкти не тільки відображаються і копію­ються, а й перетворюються. У ній вони, умовно кажучи, не тільки розкріпачуються від своїх первинних фізичних зв’язаностей, але і «відриваються» від своїх споконвічно консервативних призначень. Так щось статичне за своєю первинною природою за допомогою символізації стає динамічним і «живим», і історія Кремнієвої долини є лише очевидним тому підтвердженням.

Символічна реальність мало рахується з прос­то­ром, часом, гравітацією, швидкістю світла і вза­галі якими-небудь лінійно-векторними процесами, використовуючи їх як свій пластичний ресурс. Вона не позбавляє людину цілком від присутніх у її житті фізичних обмежень, але дозволяє їй діяти в рамках можливостей, обумовлених не стільки місцем, часом, силою тяжіння або швидкістю, скільки здібностями його інтелекту.

Тому символічний простір (символічна реальність) за своєю роллю і функціям виступає як випробувальний полігон розуму, оточений «резерваціями» факультативних смислів і оснащений віртуальною машиною подолання природно-фізичних обмежень. Усе недоступне в світі фізичному тут доступно, все обмежене у матеріальному світі його ресурсами тут нічим, крім утоми розуму, не обмежено. Тому головна роль символічної реальності – це звільнення людини від зв’язаностей і залежностей, що накладаються на нього фізичними законами, матеріальними обставинами життя. Що ж стосується її більш конкретних призначень, то вони виступають в якості рольової своєрідності науки, мистецтва, міфу, релігії, моди, гри тощо.

Функції окремих сегментів символічної реальності, у свою чергу, розподіляються на менш великі «призначення» симфонічної і камерної музики, театру, живопису, диференціального числення тощо.

Вище уже відзначалося, що одне з найважливіших властивостей символічної реальності полягає у тому, що вона дозволяє більш вільно, ніж у «реальній реальності», комбінувати життєві предмети і явища, сполучити їх один з одним у найрізноманітніші способи, прискорювати і сповільнювати їхній рух згідно проекту уяви. Але це також означає, що найважливішою якістю символічної реальності є здатність творчості.

Символічна творчість, у свою чергу, може розглядатися в декількох аспектах. Як показують дослідження, починаючи приблизно з 60-х років минулого століття творчість сприймається соціумом як інструмент подолання феномена відчуження в індустріальному суспільстві. В даний час багато хто вважає, що продуктом творчості є переважно символічний результат, причому сам феномен творчості виступає не просто підсумком інтелектуальної роботи на замовлення, але й наслідком глибинних духовних прагнень людини.

Історично творчість є результатом зростаючої свободи й автономності особистості, і в цьому смислі вона виникає з принципово інших джерел, ніж рутинна повсякденна робота. Інакше кажучи, ми повинні визнати, що творчість виникає не стільки з дотримання (повторення) існуючих процедур і правил, скільки зі свідомого чи несвідомого їх порушення.

Таким чином, творчість виникає з тієї соціальної аксіоматики, що виявляється у подвійності ледве не всякої соціальної нормативної системи. Вона виникає і знаходить своє виправдання у визнанні тієї обставини, що більшості соціальних норм іманентно притаманна провокація їх порушення. Можна сказати, що творчість припускає також конкуренцію свободи і порядку, причому в даній конкуренції ідея свободи превалює над будь-яким status quo.

Своєрідність творчої активності закладена й у її мотиваційній природі. У наш час поняття творчості значно ускладнилося, а сама творчість перестала виступати лише проявом (наслідком) людської винахідливості. Як вважає У.Бек, з того факту, що всі сучасні суспільства спрямовані в майбутнє, автоматично не випливає їхній творчий характер. Так чи інакше, сучасна творчість являє собою високий і досконалий тип людської діяльності. Мотив же, що спонукає до творчості, пов’язаний не стільки з зовнішніми, скільки із внутрішніми потребами особистості, її прагненням до самореалізації, множенню унікальних здібностей і дарувань.

Публічне право творчості або право інтелектуальної свободи ще донедавна досить комфортно укладалося в межі регулятивних можливостей національного конституційного права. Проте під впливом глобалізації і демократизації право творчості дедалі більше виступає як спеці­альний під­розділ міжнародного інформаційного права. Адже творити і ділитися результатами творчості – означає обмінюватися інформацією. В ідеалі творчість є вільне, нічим не обмежене інформування. Цією саме властивістю творчості і породжується більшість її правових і політичних колізій.

В одних випадках творчість створює нові інформаційні повідомлення, в інших – дозволяє зрозуміти, декодувати вже існуючі. Так чи інакше, але саме комунікаційний, інформаційний характер творчості змушує сьогодні звернути на нього увагу правознавців.

Орієнтуючись на запропоноване А.Молем визначення інформації, як кількості непередбачуваного у повідомленні, можна сформулювати наступне визначення: творчість – це створення інформаційного повідомлення, що має смисл, (творчого продукту), необхідною умовою існування якого в даній якості виступає неповторна оригінальність особистості автора даного повідомлення.

Таким чином, у справжньому акті творчості повинні бути присутніми наступні атрибути:

а) творчий акт повинен бути інформаційним повідомленням, тобто містити в собі непередбачуваний зміст;

б) це інформаційне повідомлення повинне мати смисл, мати певну цінність, значення для автора і його аудиторії;

в) зміст даного повідомлення повинен бути похідним від неповторної оригінальності особистості свого творця.

Що ж стосується визначення творчого продукту, то видається можливим розглядати його як інформаційний ґештальт – цілісність, що має смисл, залишається непередбачуваною до завершення творчого акта і нову для його аудиторії комбінацію знаків і символів, що розпізнається у людській комунікації.

У вузькому смислі право творчості звичайно розподіляється на приватне право творчості, що втілює в собі авторське (національне і міжнародне) право, а також публічне (національне і міжнародне) право інтелектуальної свободи, яке орієнтується на забезпечення інтересів не тільки авторів, але й споживачів творчості, його потенційної або реальної аудиторії.

Таким чином, творчість створює в просторі символічної реальності нове комунікаційне тіло, що належить людству в цілому. Оскільки окрема людина не може передати у спадщину або в інший спосіб ті індивідуальні якості й уміння, що властиві його фізичній «сомі», остільки є виправданим і феномен творчості.

Та інформація, яку індивід висловлює у своїй творчій праці, «зрощується» потім з мовою, мистецтвом і символічною системою в цілому, продовжуючи і підтримуючи тим самим вічний хід історичної комунікації. Приблизно так творчість здійснює своє основне інформаційне призначення.

Немає потреби говорити, що реакція громадськості та/або держави на творчу новизну залежить не тільки від ступеня об’єктивної непередбачуваності зробленого творцем артефакту, але також і від суб’єктивно унікальної, часто неповторної комунікативної установки його творця. Тому найважливішим критерієм успішності соціального прогресу є те, якою мірою суспільство і держава забезпечують умови «непідопічності» творчих індивідів.

Цінність творчості, однак, виявляється не тільки у тому, що вона розсуває кордони предметного і символічного світу, розширює простір людської свободи, збільшує соціальне знання, робить більш цікавим наше сьогодення і майбутнє. Маючи здатність руйнувати будь-які віщування і пророцтва, творчість рятує людство від нудьги й екзистенціальної туги. Творчість не надає, як правило, яких-небудь конкретних надій, але воно надає людям своєрідну впевненість у тому, що будь-який процес не триває нескінченно довго, що будь-яка звичка і рутина мають свої межі, а життя не буває цілком безглуздим.

Політико-правові параметри творчості лише доповнюють його органічні параметри – психологічні і культурні. Оскільки функціонування творчо-інтелектуальної сфери має тенденцію підривати стабільність, творчість потенційно загрожує соціальному порядку і безпеці. Тому творче мислення являє собою реальне джерело політичних і адміністративних проблем.

Не дивно, що сучасна держава змушена «три­мати в розумі» деструктивний стосовно status quo потенціал індивідуальної творчості. З іншого боку, ніщо так не дестабілізує політичну й економічну рівновагу, як обмеження або скорочення в тому чи іншому суспільстві, регіоні і світі в цілому творчо-символічного простору. Тому політик­на влада у своєму відношенні до творчості завжди несе подвійний ризик. Для неї є небезпечним як надлишок, так і недолік творчості. З одного боку, творчість непередбачувана і тому містить у собі деяку загрозу, з іншого боку, саме ця якість змушує його бути соціально затребуваним.

Що ж стосується інформаційних відносин, то вони виступають основним засобом прояву творчо-символічних процесів. Якщо вище говорилося про те, що інтелектуальна активність і творча діяльність є найбільшими проявами символічної реальності, то інформаційні відносини складають квінтесенцію самої інтелектуальної активності. Саме тому у визначенні творчості і творчого продукту настільки зручним виявилося застосування категорії інформації.

Інформація – це «кількість непередбачуваного в повідомленні», писав А.Моль, і дане визначення видається одним з найбільш вдалих. По суті, інформація – це новизна, яка може бути усвідомлена. Тому адресат є необхідним атрибутом інформації. Без адресата – одержувача новизни, який може зрозуміти й адекватно використовувати її значення, інформація не існує. І хоча знаки і символи є відносно простими елементами інформаційного коду, закодоване повідомлення має смисл, і є, власне, інформацією лише тоді, коли існує адресат, здатний декодувати символічне послання.

Як неодноразово підкреслював Н.Вінер, інфор­мація є інформацією, а не матерією чи енергією, і той матеріалізм, що не визнає цього, не може бути життєздатним у даний час [1]. Інформація для Н.Вінера – це позначення змісту, отриманого з зов­нішнього світу в процесі нашого пристосування до нього і пристосування до нього наших почуттів [2].

У журналістиці інформацію визначають як будь-які відомості про те, що впливає на життя людей, торкається інтересів значних мас глядачів і читачів [3]. А.Етціоні вважав інформацію формою знання, що виступає в якості незвичайної людської цінності, що представляє собою набір символів, а не об’єктів [4].

С.Лем, слідуючи визначенню Н.Вінера, називав інформацію матеріальним явищем, що не є ані матерією, ані енергією. Намагаючись пояснити зміст цього поняття, він наводив приклад «Гамлета» В.Шекспіра. Як підкреслював С.Лем, мільйон книг із заголовком «Гамлет» – це мільйон фізичних предметів, що являють собою тільки одного «Гамлета», повтореного мільйон разів. У цьому складається різниця між символом, що втілює інформацію, і її матеріальним носієм. Однак для того, щоб «Гамлет» існував як інформація, повинен існувати і той, хто здатний його зрозуміти.

Немає потреби говорити, що в реальному світі усе не настільки просто. Адже будь-яке інформаційне повідомлення за визначенням багатозначно. Тобто інформація є новизною, що володіє різним змістом для різних адресатів. Більш того, навіть автор інформаційного повідомлення звичайно вкладає в нього неоднозначний зміст. Нерідко смисл інформаційного повідомлення перевершує або спотворює зміст, що свідомо мав намір вкласти у нього автор або суб’єкт, що ретранслює повідомлення.

Таким чином, «Гамлет» втілює один зміст у свідомості В.Шекспіра, іншій – у свідомості акторів, що виконували цю роль, третій – у свідомості тисяч глядачів і мільйонів читачів п’єси, що сприймали її поза сценічною постановкою. Фактично інформація є феноменом, мало передбачуваним по наслідках сприйняття себе. Суть інформації полягає у новизні змісту, але конкретний характер даної новизни багато в чому визначається станом адресата, а не тільки автора чи ретранслятора повідомлення. Тому будь-яке інформаційне повідомлення є багатошаровим, а його «повний» зміст є невичерпним.

Як інформаційне повідомлення «Гамлет» практично нескінченний, тому що він є частиною символічної реальності, що втілює в собі зв’язок усього з усім. У «Гамлеті» інформацію несуть не тільки слова і їх сполучення, але й імена героїв, не тільки його первинна шекспірівська мова, але також усі його адаптації і переклади, не тільки текст, але і шрифт, яким він набраний, а також накопичені культурою способи інтерпретації слів, імен, мови, поліграфічних форм.

У театрі інформаційний потенціал «Гамлета» реалізується за допомогою гри акторів, режисерської інтерпретації, костюмів, написаних художником декорацій, музики і навіть світла на сцені, що регулює майстер спеціальних ефектів.

Таким чином, інформаційне повідомлення – це завжди потенційно непередбачувана комунікація. А самі інформаційні відносини – по суті є відносинами зі створення і трансляції елементів новизни. Якщо інтелектуальна активність – це спосіб символічного «подвоєння» предметно-фізичного світу, творча активність – спосіб створення інформації, то сама інформація є втілення чистої новизни.

Намагаючись розібратися в складній суті інформаційних процесів, Ж.Лакан писав, що поняття «повідомлення», яким користаються в кібернетиці, зовні має мало спільного з «повідомленням» у повсякденному житті. Адже повідомлення в контексті повсякденної реальності завжди має визначений смисл, а повідомлення у кібернетиці зводиться до комбінації нулів і одиниць. Проте послідовність нулів і одиниць задається на спеціальній клавіатурі, що є посередником між комбінацією знаків і тим, що ми називаємо словом «смисл».

Таким чином, клавіатура чи інший кодувальний пристрій – це механізм, за допомогою якого відбувається вибір елементарних альтернатив. Власне, інформаційним повідомлення залишається і тоді, коли клавіатурою задається суцільна послідовність нулів. Однак важливо, щоб дана дія була проведена на основі осмисленого вибору. Як говорив Ж.Лакан, щоб повідомлення було повідомленням, воно повинне бути не просто послідовністю знаків, а послідовністю знаків, так чи інакше орієнтованих [5].

Далі поняття інформації прояснюється у Ж.Лакана у формі наступного діалогу:

«Скажіть мені прямо зараз, експромтом, не замислюючись – як по-вашому, що таке повідомлення?

Маршан: – Передача інформації.

Лакан: – Що таке інформація?

Маршан: – Деяка вказівка.

Пані Одрі: – Щось, що походить від якоїсь особи й адресоване якійсь іншій.

Маршан: – Це спілкування, а не повідомлення.

Пані Одрі: – Повідомлення в буквальному значенні слова – це щось, комусь передане, з метою дати йому про щось знати.

Д-р Ґраноф: – Повідомлення – це інформація, яку запускають у деяку універсальну машину, що після закінчення деякого часу видає на виході те, що змогла з нею зробити.

Лакан: – Непогано сказано» [6].

Таким чином, інформація – це кількість непередбачуваного (нового) у повідомленні, яке має смисл, і що поширюється від одного суб’єкта інформаційних відносин до іншого, причому повний ефект передачі інформації залежить від способів і можливостей її тлумачення і прочитання автором, ретранслятором і адресатом.

Загальновідомим є те, що лише невелика кількість людей з усіх, хто коли-небудь жив і живе на Землі, зуміли зробити великі наукові чи інші відкриття, створити видатні витвори мистецтва. Але це тільки доводить, що «одна і та сама» інформація сприймається символічною реальністю в мільйонах і мільярдах своїх можливих інтерпретацій, і лише деякі з них – завжди рідкі і непередбачувані – виявляються по-справжньому ефективними.

Примітно також, що справді великі творіння людського розуму і духу лише смисловими нюансами (теми, тексту, мелодії, кольору, колориту, форми) відрізняються від ремісничих підробок і копій. Але саме ця обставина показує, наскільки важлива в соціальному середовищі гранична інформаційна відкритість.

Інакше кажучи, щоб гарантовано не втратити для сучасників і нащадків талант М.Ломо­но­сова, необхідно надати можливість освіти всьому Сибіру, а щоб не зник у забуття геній Т.Шевче­нко – відпустити на волю мільйони кріпаків. У контексті інформаційних уявлень ці немудрі приклади показують, що інформація знаходить системну ефективність лише за умови її необмеженого поширення, абсолютної доступності.

З наведених визначень, пояснень і прикладів також випливає, що справжні інформаційні відносини мають місце тоді, коли виконуються наступні умови:

а) повідомлення повинне містити елемент новизни для його відправника чи адресата;

б) повідомлення повинне мати смисл, бути «орієнтованим» у термінах Ж.Лакана;

в) ефект інформаційного повідомлення не може бути цілком передбачуваним.

Це, зокрема, означає, що інформація існує лише у відношенні до певних систем, у межах яких відбувається вибір альтернатив. При цьому міра інформації завжди відносна і залежить від прийнятого ансамблю можливостей (кондицій) даної системи. Деякий факт може бути символом (носієм інформації) у відношенні до певного ансамблю кондицій, але може і не бути їм, якщо ансамбль (система) кондицій будуть змінені.

Так, для великого числа формально освічених людей у посттоталітарних країнах твори філософів постмодерністів, так само як і мальовничі полотнини Д.Поллака чи М.Рутко не мають справжнього змісту, тому що були створені в ментальному регістрі, що протягом десятиліть був недоступний по східний бік «залізної завіси». Логічно й те, що саме в цих країнах спостерігається спізнілий інтерес до артефактів (наприклад, до фільмів Л.Рифеншталь), що поміщені на Заході в художні запасники.

Що ж стосується інформаційної науки, то проведені у 1980-1990 роках дослідження призвели до побудови сучасної теорії інформаційного простору й інформаційних об’єктів. Інформаційним простором називають сьогодні сукупність результатів семіотичної діяльності людства, «світ імен і назв», сполучений онтологічному світу. Оскільки поняття інформаційного простору не може бути заданим в якості первинного, воно виводиться з протиставлення символічних форм предметно-матеріальному світові. Простим прикладом локального інформаційного простору міг би слугувати який-небудь словник.

З принципу симетрії символічного і фізичного світів випливає, що аналогічно живим фізичним конструктам повинні існувати також «живі» інформаційні конструкти. «Живий» символічний конструкт, що має власну поведінку, прийнято називати інформаційним об’єктом. Інформаційні об’єкти справді можуть народжуватися і вмирати. Їх фізичним втіленням є біологічні і технічні пристрої, що зберігають і переробляють інформацію – люди, групи людей, обчислювальні системи, мережі.

Варто підкреслити, що матеріальні носії символічного змісту можуть замінятися без збитку для інформаційного об’єкта, що являє собою, у термінах кібернетики, програмний, а не апаратний комплекс. Важливим також видається уміння розрізняти фізичний носій інформаційного об’єкта і втілення цього об’єкта в матеріальному просторі («уявлення»). Уявлення існує як похідне від симетрії фізичного і символічного просторів, і пов’язано з інформаційним об’єктом інформаційно й енергетично [7].

Структурно будь-яке інформаційне повідомлення поділяється на тему і рему. Тема – це елемент звичного, знайомого в інформаційному повідомленні, а рема – власне інформація – є елементом непередбачуваності, справжньої новизни. Тема виконує стосовно реми функцію зв’язування, інформаційного «попереджання», семантичної передмови. Поняття теми і реми є універсальними і тому застосовуються в більш широкому смислі. Як писав Д.Дьюі, люди не можуть легко розстатися зі своїми старими навичками мислення і ніколи не зможуть відкинути їх усі відразу. Тому при розвитку й отриманні нових ідей ми змушені використовувати деякі зі старих ідей я якості інструментів розуміння і комунікації.

Таким чином, у межах символічної реальності інформаційні відносини з’являються перед нами як спосіб функціонування і виправдання цієї реальності водночас. Символічна реальність існує як гігантський простір інформаційного обміну, у якому постійно відбуваються процеси зі знаково-символічним наповненням. Вона є простором створення новизни, обміну новизною, сферою інноваційних транзакцій. Саме в цьому смислі символічна реальність з’являється перед нами як звільнений від предметно-фізичної інерції та іншої консервативної зв’язаності експериментальний полігон свідомості, безмежна лабораторія розуму, заснована на принципах множинності, терпимості, свободи й етичного вибору.

У цьому смислі символічна реальність є інформаційним доменом, у якому функціонують відправники й одержувачі інформаційних повідомлень. Причому ефективність символічної реальності прямо пропорційна кількості діючих у ній інформаційних суб’єктів (відправників і одержувачів) – так реалізується принцип множинності; чистоті інформаційних каналів і доступу суб’єктів до інформації – так реалізується принцип свободи; реальної здатності суб’єктів інформаційних відносин здійснювати моральний вибір серед безлічі інформаційних альтернатив – так реалізується принцип етичного вибору.

Інформаційне «просвічування» символічної реальності демонструє і доводить, що за своїм глобальним задумом і конкретно-функціо­наль­ним призначенням дана реальність є зовні і колективно неконтрольованоюреальністю людської свідомості й уяви. І тому настільки складно і неоднозначно складаються відносини між символічним і предметним світом. Так, у стадії утворення і первинного усвідомлення себе в якості ноосфери, символічна реальність починає з того, що просто «боїться» себе.

Недарма час від часу в ній створюються різноманітні інквізиційні системи ідеологічної, політичної, наукової чи іншої закритості (від церковних конгрегацій до ВАКу), каналізуються і фільтруються інформаційні потоки тощо. Проте, як би не була «обережна» символічна реальність, її кінцевий прагматизм має потребу у виконанні трьох системних вимог: а) забезпеченні різноманіття і терпимості; б) наданні свободи; в) гарантуванні необмеженого морального вибору. Якщо фізична реальність створила людей різними (різноманітними), то саме з цього їм варто виходити. При цьому повинні «експлуатуватися» всі існуючі види і варіанти індивідуальних розходжень.

Для символічної реальності також необхідно, щоб інформаційні повідомлення, що посилаються в її просторі, зберігали в собі принцип різноманіття. Адже саме їх унікальність і неповторність створює новизну, робить повідомлення інформаційнимиповідомленнями.

При цьому доступ апріорі різноманітних (несхожих) і, одночасно, терпимих один до одного суб’єктів до повідомлень, що посилаються, повинен бути повністю відкритим, цілком безперешкодним. Немає потреби повторювати, що повідомленням у зазначеному смислі може виступати не тільки низка математичних формул, але і п’єса В.Гавела, політичний маніфест, музична симфонія або манера зав’язувати краватку. Саме в цій вимозі реалізується принцип свободи.

Нарешті, моральний вибір означає використання особистісних якостей суб’єкта інформаційних відносин як одного з багатьох. У цьому випадку він з’являється перед нами як вибір найліпших факультативних соціальних наслідків його повідомлення (творчості). У своїх межах це може бути вибір між «життям і смертю», «добром і злом», але його можна розуміти і як вибір між «0» і «1» на знаково-символічній клавіатурі соціальних координат.

Говорячи про особливості інформаційних від­носин, варто зазначити, що інформація – це широко поширений товар, поводження з яким зви­чайно вимагає співробітництва на всіх рівнях – від місцевого до глобального [8]. І хоча зосеред­ження зусиль тільки на транзакційних процеду­рах може призвести до недооцінки змістовної сторони передачі даних, загальний ефект інформування як процесу дозволяє вважати його справжнім «суспільним благом» (М.Постер).

Примітно, що Ж.Бодрійяр називає інформацію не знанням, а тим, що змушує знати [9], а А.Тоффлер вважав її «найбільш демократичним джерелом влади», тому що усі мають до неї доступ, а справжня монополія на інформацію неможлива. У той же час інформація є найменш демократичним фактором виробництва, тому що сам по собі доступ до інформації не означає володіння нею. Так чи інакше, але завдяки підвищенню ролі інформації в сучасному світі приналежність до панівного класу стала тепер більше залежати від спілкування зі знаннями.

Ж.-П.Сартр називав інформацію «третьою природою постмодерністської людини», [10]а деякі аналітики акцентують увагу на тому, що витрати на виробництво сучасного знання рідко можна порівняти з прямими результатами його застосування. Іноді дуже незначні інвестиції можуть призвести до появи вражаючого приросту знань, у той час як спроби одержати нові знання за допомогою великих капіталовкладень нерідко закінчуються провалом. Причина парадоксу криється, почасти, у тому, що ясно виражене знання звичайно кодифікується у писемній формі, у той час коли особливо цінне знання, що мається на увазі, залишається надбанням одинаків і не може бути до кінця ані трансльоване, ані пояснене.

Іншими словами, накопичене знання дає могутній ефект лише в сукупності з усіма смисловими нюансами приналежних йому конотацій. Тому інформація з книг та інших традиційних джерел робить приголомшливий ефект в одній людській свідомості і зовсім ніякого ефекту – в іншій. Пророкувати ж заздалегідь ефект від зустрічі інформації з її адресатом неможливо. Абсолютно очевидно, що одне і те саме інформаційне повідомлення несе різний евристичний обсяг для різних одержувачів.

Варто також враховувати, що в інформаційних процесах відіграють роль не тільки обсяг накопиченої і переданої інформації, але також тип її сприйняття, психологічні очікування адресата, його здатність співвідносити повідомлення з даними, що він уже має, зіставляти різно-віддалені інформаційні фрагменти тощо. Як вважав Н.Луман, істина – це переборений сумнів [11], але переборювати сумнів уміє далеко не кожний.

Відомо, що Н.Вінер у свій час протестував проти перетворення інформації в товар. Однак і сьогодні питання про природу інформації на ринку символічних зразків виглядає неоднозначним. З одного боку, раз прослуханий музичний твір або прочитана книга ніби втрачають ефект своєї новизни. З іншого боку, вони як і раніше чи навіть ще більш інтенсивно будуть користуватися попитом на ринку інтелектуальних продуктів. Чи купуємо ми, розраховуючись за книгу, альбом, лазерний диск або чіп інформацію тільки як «кількість непередбачуваного», залишається не до кінця проясненим питанням. Навряд чи ми платимо тільки за новизну. А інакше, альбоми нікому не відомих композиторів і виконавців були б найбільш затребуваними і дорогими, але це не так.

Як доводив Н.Вінер, інформація – це завжди щось антиентропійне, це завжди організація. Як ми знаємо сьогодні, увесь живий світ вийшов із системи «ДНК – мітоз», спорудженої з клітин протягом приблизно чотирьох мільярдів років за допомогою обережних і пробних дій необхідної і перманентної інформаціїв її вічній битві проти деструктивних сил хаосу [12].

Подібно до того, як у замкнутій системі ентропія завжди стихійно тяжіє до збільшення, інформація тяжіє до зменшення; подібно до того, як ентропія є мірою дезорганізації, інформація є мірою організації. Але саме тому, що інформація й ентропія не зберігаються в ізольованому вигляді, вони не можуть бути товарами [13].

Можливо, що з застосуванням додаткової аргументації цю думку можна було б прийняти. Але більш важливим у даному випадку виглядає непряма вказівка на те, що консервація інформації в «закритих ємностях» не має смислу. Відділена, ізольована від своїх потенційних адресатів інформація перестає бути інформацією. В умовах закритого доступу вона тане як сніг під сонцем. Саме тому говорити про інформаційні відносини як про прояв символічної реальності має смисл лише в умовах відкритості, необмеженого доступу до банків і баз даних.

Подібне відношення до інформації вже давно затвердилося в передових країнах, так що вченому гостю з України легше стати читачем Бібліотеки Конгресу США, ніж відкрити абонемент у своїй обласній бібліотеці. По суті, потенціал інформації при більш широкому її поширенні не зменшується, а збільшується. Чим інтенсивніше (частіше) експлуатується інформаційний носій, тим глибше і повніше розкривається смисл інформації що у/на ньому міститься. Чим більше існує одержувачів інформації, тим адекватніше здійснюється її призначення.

Сюжетно скупі картини Е.Дега стали вкрай затребуваними після їх прямого і в копіях розповсюдження по планеті. Те ж саме відбувається звичайно з гарною музикою, кінематографом, книгами, науковими текстами і узагалі творчими продуктами. Інформація за своєю природою прагне публічності.

З даної тези випливає, що за інформаційними відносинами стоїть міжнародний інтерес. Тому інформаційне право повинно бути представлене не тільки приватним авторським правом, але також публічним конституційним і міжнародним правом. Іншими словами, інформаційним відносинам притаманний глобальний характер. Це, у свою чергу, означає, що інформаційне право тяжіє до того, щоб стати всесвітнім правом. Принаймні, воно має тенденцію стати правом світових регіонів, наприклад, європейським чи євроатлантичним публічним правом.

Що ж стосується внутрішніх параметрів символічного обміну, то інформаційні відносини мають смисл лише як засоби передачі альтернатив. Якщо потрібно передати лише одну єдину можливість, то краще не посилати повідомлення взагалі. Примітно, що навіть такі елементарні транслятори інформації, як телефон і телеграф, можуть працювати лише тоді, коли передані ними повідомлення безперервно змінюються, причому дані зміни не повинні визначатися минулою частиною повідомлень [14].

Але це ж правило працює й у набагато більш великому масштабі. Інформаційні відносини мають смисл лише тоді, коли загальний ефект інформування суспільства не можна «організувати», а висновки і оцінки, що випливають з нього, якось передбачати.

По суті, правильно організований ін форма­цій­ний світ – це символічна невпорядкованість, що свідомо підтримується і оберігається, сфера спонтанних інтелектуальних зусиль, у якій діє відомий методологічний принцип: anything goes (при­пустимо усе). Як писав з цього приводу А.Тоффлер, спірні факти і те, що фактами взагалі не є – в однаковій мірі є продуктами і знаряддям інформаційних конфліктів. Фальшиві факти і неправда, так само як і правдиві факти, наукові закони і прийняті на віру релігійні догми виступають тут не тільки бойовим оснащенням конфліктуючих сторін, але також і формами знання, якщо вже використовувати тут цей шляхетний термін.

Оскільки максимально повна поінформованість про все стає дедалі більш нагальною потребою, а дані і знання дедалі більш ефективно накопичуються і вихлюпуються з наших комп’ютерів, інформація грає дедалі зростаючу роль у політичному житті будь-якої країни. Як правило, політична влада намагається першою опанувати інформаційні новинками, тому що з ними вона набуває привабливості обізнаного суб’єкта. Але одночасно саме влада намагається просівати інформацію, що надходить у громадськіінститути в обхід і поверх її меж. Так за допомогою інформаційних важелів вона контролює рівні соціальної стабільності.

З іншого боку, суспільства, що зовсім недавно втратили у військових і ідеологічних авантюрах влади десятки мільйонів жертв, намагаються довідатися про свій істеблішмент якнайбільше. Тому майже в кожній посттоталітарній країні склалося органічне протистояння суспільства і держави в інформаційній сфері.

На конституційному рівні воно набуло рис протистояння влади і громадянського суспільства, народного і державного суверенітетів. Тому той, хто дійсно вірить у логіку верховенства народного суверенітету над суверенітетом державним, повинен гарантувати громадянському суспільству статус пріоритетного (первинного) одержувача інформації, виняткового об’єкта інформування.

Дуже важливою особливістю процесу інформування є і те, що після одержання якої-небудь суттєвої для себе інформації об’єкт інформаційного впливу (суспільство, організація, індивід) може різко змінити свою цінносно-символічну орієнтацію, ставши, по суті, іншим об’єктом. Одержання інформації, таким чином, не просто робить споживача більш обізнаним, але іноді по-справжньому перероджує його. Ідеологічно несумісні лідери раптом підписують договори «про дружбу і кордони» чи обмінюються поцілунками в обидві щоки.

Тому не випадково у світі затвердилися й існують дві етики інформаційних взаємин суспільства і держави. У першій з них – етиці відкритості – держава виступає могутнім засобом, що гарантує своїм громадянам максимально широкий доступ до інформації, новизни і всього що відбувається у світі. Така держава, звичайно, завжди є об’єктом витонченої і компетентної критики.

В другій етиці – етиці закритості й ін фор­маційного стримування – держава виступає в очах суспільства як найбільш інформований суб’єкт, але кінцевим результатом такої політики стає звичайно загальна недовіра громадян до влади і страх. Критики тут тим більше не уникнути, але найчастіше вона виявляється революційною.

По суті, перевагу в державі тієї чи іншої етики обумовлює тонус усіх дискурсів що ведуться під її юрисдикцією, зміст більшості процедурно-регулюючих угод (Ю.Габермас): прагматичних, політичних, моральних, правових. Давно відзначено, що якщо інформація де-небудь суворо обмежується, то незабаром буде обмежене вузькими рамками і все політичне життя.

У найбільш загальному смислі процес одержання і використання інформації є процесом соціального й індивідуального пристосування до випадків і закономірностей зовнішнього середовища і самою життєдіяльністю в цьому середовищі. При цьому потреби і складність сучасного життя висувають високі вимоги до практики інформування. Тому преса, телебачення, музеї, наукові лабораторії, університети, бібліотеки і підручники повинні з випередженням задовольняти швидко зростаючі інформаційні потреби. У противному випадку вони не виконують свого призначення. Дієво жити сьогодні – означає жити, маючи в розпорядженні необхідну інформацію.

Наш час, вважав Н.Вінер, є такою ж мірою століттям тих, хто стежить, хто працює за принципом зворотного зв’язку систем, як XIX ст. було століттям парової машини, а XVIII ст. – століттям годинників. Інформація перетворилася на квінтесенцію діяльного життя, а спілкування стало вже чимось більшим, ніж тільки фактором буття.

По суті, комунікація стала головним способом нашого існування. Завдяки комунікації ми успадковуємо результати творчих зусиль, так що можливість передавати інформацію примиряє людей навіть з думкою про смерть. Саме вона гарантує, що наші досягнення зможуть збагатити життя грядущих поколінь. У залежності від того, як і коли ми передаємо інформацію один одному, розширюються або звужуються границі нашого буття.

Як визнавав Л.Фуллер, якби йому запропонували визначити безумовний принцип того, що можна назвати природним правом з великої літери, то він шукав би відповідь у можливості відкривати, підтримувати і зберігати цілісність засобів передачі інформації, за допомогою яких люди можуть повідомляти один одному про свої враження, почуття і бажання. Так описана Л.Фул­лером «мораль прагнення» заговорила б не менш звучним і владним голосом, ніж голос «моралі обов’язку».

Примітно, що на основі досліджень, що уже відбулися, зроблений висновок про те, що начебто інформаційна прозорість і відкритість не веде до уніфікації або, як іноді говорять, «макдональдизации» світу. Зокрема, вимуштрувані в межах «cultural theory» англосаксонські спостерігачі стверджують, що глобалізація не тягне за собою неминучу культурну уніфікацію, а масове виробництво символів не створює «глобальної культури». Просто національні держави не можуть далі відгороджуватися одна від одної, а в їхніх кордонах, що продовжують охоронятися, утворилися інформаційні тунелі і коридори.

Що ж стосується глибинної суті сучасних інформаційних процесів, то й у їх пізнанні нині вдалося досягти суттєвих результатів. Зокрема, люди навчилися розпізнавати інформацію, що міститься в інформаційному просторі не тільки у відкритому, але також і схованому, згорнутому чи архівованому вигляді. Іншими словами, у наш час майже збулося пророкування С.Лема про «екстрагування» інформації з природи без посередництва мозку – людського або електронного, про «вирощування» і спонтанну еволюцію інформації [15].

Як визнають розроблювачі сучасної доктрини стратегічного розвитку США, для цивілізації «третьої хвилі» найбільш важливою сировиною – причому такою, яку ніколи не буде вичерпано – є інформація, включаючи уяву. При цьому одним з найбільш тривожних соціальних наслідків інформаційної революції визнається факт, що людина із середніми здібностями незабаром не зможе запропонувати для продажу на ринку праці нічого, за що б варто було платити справжні гроші.

Це, у свою чергу, дозволило припустити, що інформаційна революція спричиняє перегляд традиційної політичної моралі. Адже вона спонукує будувати суспільство, засноване на цінностях, що істотно відрізняються від цінностей класичного ринку. Для такого будівництва потрібна велика підготовка і велика ідейна боротьба, і її ознаки вже почасти розпізнаються.

Що ж стосується технічних аспектів інформатизації, то тут звертає на себе увагу те, що хоч Інтернет і з’єднав між собою персональні комп’ютери, розкидані по всьому світові, однак споживання папера, як інформаційного носія, продовжує подвоюватися в США кожні чотири роки. При цьому 95% всій інформації так і залишається в паперовому вигляді. Проти очікувань, в електронній версії зберігається лише кілька відсотків усіх існуючих відомостей. Іншими словами, обсяг паперів росте у світі швидше, ніж електронна технологія встигає їх замінювати [16]. За даними, що наводить У.Бек, наприкінці XX століття у світі нараховувалося 1,26 мільярда телеглядачів, 200 мільйонів користувачів кабельного телебачення, 690 мільйонів телефонних номерів, 200 мільйонів комп’ютерів, з яких 30 мільйонів були приєднані до Інтернету.

Але більш цікавими наслідками інформаційної революції є не кількісні, а якісні показники. Один з них помітний сьогодні в тому, що інформація поступово стала фактором споживання, а не збереження. Це означає, що найбільшу гарантію безпеки мають сьогодні країни, чиє інформаційне і наукове становище відповідає граничним рівням простору (світу) відкритого спілкування.

Говорячи інакше, ніякий обсяг наукових даних, ретельно занесений у книги і журнали, і тим більше переданий у бібліотеки зі штампом «секретно» не зможе захистити нас у світі, де ефективний рівень інформації швидко підвищується. Як підкреслював ще Н.Вінер, для розуму немає «лінії Мажино», а тому ясно розуміти що відбувається – означає брати участь у безупинному потоці впливів, що йдуть від зовнішнього світу, а також впливати на нього.

Людина приходить у світ як чистий палімпсест, і все, чим вона стає в інтелектуальному відношенні, залежить від її інформаційних зв’язків. Однак сучасний рівень соціального інтелекту визначається не стільки обсягом наявних у розпорядженні суспільства знань, скільки їхньою ентропією – рівнем «розкиду», наявністю можливостей їхньої ситуативної експлуатації і передачі. Образно говорячи, люди можуть бути оточені сейфами знань, але поза комунікацією їх рішення і дії будуть відрізнятися хіба що не безглуздістю.

Таким чином, проблема інформації полягає не в наявності чи відсутності знань як таких, а в рівні інформаційних з’єднань – характері інтелек­туальної взаємодії. Тому що тільки незліченні інфор­маційні транзакції на всіх рівнях і по усіх векторах комунікації перетворюють знання у фактор прогресу. Інформація жива лише у своєму обміні і нескінченному перетіканні, вона має смисл лише остільки, оскільки здатна провокувати непередбачувані реакції і поведінкову новизну.

Сучасні політичні еліти звичайно не виступають проти новизни і прогресу. Але вони вкрай обережні у своєму ставленні до реакцій населення, довірою якого їм удалося заручитися. Дозуючи інформацію, політики, як їм здається, тримають ситуацію під контролем. Насправді ж вони заповнюють вибухонебезпечною порожнечею, «вугільним пилом» свідомість своїх інформаційно недогодованих співгромадян. Оскільки інформація від своєї рухливості перевершує будь-які відомі людині стабілізуючі, каналізуючі і фільтруючі засоби, то рано чи пізно в країнах з обскурантистською інформаційною політикою відбувається справжній схід лавин.

І тоді строкатість і різноманіття світу, що зненацька відкриваються, приголомшують і дезорієнтують людей, які звикли жити в тьмяному світлі інформаційної закритості. Виникає масова фрустрація, множаться випадки втрати культурної ідентичності, талановита молодь почуває себе ошуканою, а освітні системи деградують до рівня відтворення жалюгідних міфологем.

Можливо, писав Н.Луман, що найбільш важливе нововведення теорії засобів комунікації в порів­нянні зі старими теоріями влади полягає в тому, що ця теорія розуміє феномен влади на основі розходження між кодом і процесом комунікації, і тому не схильна приписувати владу, як деяку якість або здатність, нікому з партнерів владних відносин. Адже в інформаційному смислі влада є лише комунікацією, що керується кодом [17].

Проте і позбавлений персоніфікації набір укорінених у свідомості шаблонів, смислових кліше, установок і чекань є, генетично і структурно, не більш ніж людським інформаційним продуктом.

Адже навіть у цьому випадку код виступає конвенціональною угодою про те, як одні речі і явища співвідносяться або повинні співвідноситися з іншими речами і явищами. Якщо код заданий, то вся інформація, що надходить до суб’єктів політики, автоматично групується у споконвічно задані рубрики свідомості. На цій підставі політичні системи можуть бути відкритими на рівні вільного притоку інформації, але закритими для переоцінок коду (такими є деякі авторитарні країни). Вони можуть бути закритими для переоцінок коду одночасно з закритістю для зовнішніх інформаційних потоків (таким є тоталітаризм). Нарешті, вони можуть бути відкритими як для вільного притоку інформації, так і для переоцінок власного коду.

В останньому випадку країна знаходиться ніби у стані інформаційної дезорганізації, хаосу орієнтирів і плутанини пріоритетів, але саме цей стан парадоксальним образом забезпечує їй стерпну політичну стабільність. Майже всім сьогодні знайомий образ ефективної демократії у Ч.Мілоша: незграбно рухається баркас із моряками що гребуть у різні сторони і кричать на різних мовах...

Так чи інакше, але політика інформаційної відкритості ставить індивіда в органічний для нього стан свободи вибору, ситуацію безлічі аль­тер­натив, а це оцінюється індивідуальною свідомістю високо. Теоретично подібний тип відносин описаний Д.Ролзом, у якого імператив громадської свободи одночасно виступає і вищим політичним благом, і кращою гарантією стабільності. Проте, ніщо так важко не дається в процесі політичної емансипації еліт, як засвоєння ними філософії свободи, визнання різноманіття і терпимості як фундаментальної основи конкретної політики.

По суті, інформаційна революція означає не ускладнення, а спрощення керування суспільством у тому смислі, що в умовах інформаційної відкритості суспільство насправді перетворюються на систему, самоорганізується. Так що роль політиків зводиться тут не стільки до постановки мети, скільки до гармонізації і корекції спонтанної активності. Здійснювати гарантування свободи замість гарантування порядку виявляється якщо не більш приємною, то більш вдячною справою. У цьому випадку політикам вітер частіше дме у спину.

Оскільки життя, засноване на інформаційній прозорості і відкритості, стає втіленням перманентного соціального дискурсу, то і державна політика в цих умовах знаходить нову висоту. Власне кажучи, саме вона і є справжньою політикою.

Як вважав Ю.Габермас, успіх відкритої політики залежить не стільки від колективно діючого співтовариства, скільки від спеціально встановлених процедур і умов комунікації, взаємної гри інституціоналізованих дорадчих практик і суспільної думки, що розвивається неформально. Подібно до ліберальної моделі, теорія дискурсу також відзначає принципову важливість границь між «державою» і «суспільством». Проте вона розглядає громадянське суспільство як комунікативну сферу, де немає і не може бути жорсткої дисципліни й адміністративної ієрархії.

Автономна сфера громадянського суспільства Ю.Габермаса є ні що інше, як знаково-симво­лічне середовище, у яке допускається інформація в її повному значенні, де відбувається не просто інформаційний обмін – взаємна розвага громадян і втеча від нудьги – а переглядаються звичні смисли і способи буття, перевизначаються політичні коди, поведінкові шаблони і стереотипи.

На думку Ю.Габермаса, справжня «суспільна сфера» реалізується через релігію, мистецтво і літературу. Спочатку події громадського життя генеруються в індивідуальних людських біографіях. Потім досвід «приватності» знаходить своє вираження у мові, релігії, мистецтві й інших сегментарних проявах символічного. Досягши рівня втілення в окремих символічних формах, суспільна сфера артикулює свої цінності в контексті «відкриття світу». Так вільна громадськість стикається у нього з політичною публічною сферою.

Говорячи про політичну роль інформаційних відносин, не можна не відзначити, що і сьогодні вони залишаються не до кінця проясненими. Частково складність даних відносин виникає з поміченої Ж.Поланом здатності інформаційного суб’єкта до рефлекторного спілкування із самим собою. Дедалі більше незручностей робить також надлишок інформації. Як говорив з цього приводу Е.Корніш, про все вже стільки написано, що неможливо взагалі що-небудь знайти.

Проблемні моменти інформаційних відносин виявляються і на рівні захисту принципу невтручання в особисте життя, «антигромадської інформації», «інформаційної безпеки», «інформаційного суверенітету», інформаційної контрабанди тощо.

Складність таких відносин обумовлена також здатністю інформації до «самозростання вартості». Як уже відзначалося вище, одне і те саме інформаційне повідомлення здатне робити у свідомості його одержувачів ефект, що не може бути пророкований заздалегідь. Як говорив С.Лем, у досвідченого читача проекція на текст більше того, ніж допускає його зміст.

Оскільки інформаційне повідомлення має різний інформаційний обсяг для різних одержувачів, з’єднання авторського тексту і читацького контексту створює нові інформаційні сутності. Власне кажучи, здатність інформації породжувати нову інформацію (у термінах нерівновагової термодинаміки – породжувати автокаталитичні кільця) була відома задовго до перших публікацій з синергетики. По суті, виробництвом нової інформації «з нічого» є вся історія життя на Землі. Більш того, принципова можливість самоконструювання інформації не тільки в ідеальному світі математичних абстракцій, але й у фізичному світі вже доведена.

Окремою інформаційною проблемою сучасності є функціонування таких інформаційних об’єктів як «големи». Щоб створити голем [18], потрібна проекція схеми штучного інтелекту на систему, у якій фізичними носіями виступають окремі індивіди, групи людей, комп’ютери. Одержаний об’єкт за своїми властивостями є апсихічним. Примітно, що в образі Левіафана він був описаний ще Т.Гоббсом. Сучасне трактування голема як штучного інтелекту, логічними елементами якого служать люди, замкнуті в ієрархічну мережу, була дана А.Лазарчуком і Л.Леликом [19].

Як інформаційні об’єкти големи поводяться порівняльно просто. Їхня активність зводиться до інформаційного харчування, розширення контрольованої області інформаційного простору, збереження і множення своєї елементної бази. За ознаками такої поведінки големи звичайно ідентифікуються. Найбільшими големами, як прийнято вважати, є сучасні національні держави, але големи можуть виступати й в інших організаційних формах.

Інформаційна проблема големів полягає в тому, що притік у них нової інформації є як умовою їхньої життєдіяльності, так і фактором ризику. Големи жадібні до чужої новизни, але самі воліють бути інформаційно скупими. Тоталітарні інформаційні големи помішані на інформаційній закритості, а големи, що втілені у ліберально-демократичних режимах свідомо альтруїстичні. Перші накопичують інформацію, намагаючись не обмінюватися нею, а другі марнують інформацію, збільшуючи свою інформованість у протилежний спосіб. Схоже, що відносно големів ліберального типу можна застосувати поетичний рядок з «Витязя в тигровій шкурі» Ш.Руставелі: «Що ти сховав, те пропало, що ти віддав – те твоє».

По суті, проблема інформаційних големів – це проблема взаємин індивідуальної свідомості і соціального інтелекту. Індивід, що має якості особистості, завжди знаходиться в протистоянні з големами, адже він є метою для себе, у той час як големи трактують особистість як ефективний засіб. Криза їхніх відносин настає звичайно тоді, коли голем намагається придушити своєрідність особистості з метою власної функціональної досконалості.

У цьому смислі всі партійні структури, парламентські фракції, фірми і корпорації є інформаційними големами. Якщо національна держава виступає як авторитарний голем, це завжди помітно. Звичайно даний процес супроводжується стандартизацією в системі освіти, позбавленням громадян доступу до Інтернету [20], нудьгою в засобах масової інформації, «рослинною» поведінкою телеведучих тощо. І хоча големи в політичному смислі можуть досягати значних успіхів, трансформація індивіда-мети в індивіда-засіб, що ними неявно здійснюється, є безперспективною.

З наведених міркувань випливає, що інфор­маційний хаос є більш високою формою органі­зації, ніж інформаційна ієрархія і порядок. Тому високорозвинені інформаційні големи виявляють терпимість до броунівских траєкторій інформа­ційних послань. І, тим не менш, у більш глибинній постановці проблема големів нерозв’язна. Хоча усі вони різною мірою усвідомлюють корисність і необхідність експлуатації інформаційної свободи, проте на практиці прагнуть стати «вище» такої свободи.

Тому інформаційні відносини не можуть обмежуватися такими суб’єктами як големи і мають потребу в людських індивідах. Големи не є і, у принципі, не стають творчими суб’єктами, а індивіди народжуються такими. Почасти тому в людей виникає спокуса створювати ЕОМ, які ведуть себе «з розумінням». Власне кажучи, уже машини-перекладачі мають потребу в деякій фальсифікації особистісних якостей, тому що ми не знаємо, чи можна «розуміти» що-небудь, не володіючи «особистістю» хоча б у зачатку.

Перефразуючи М.Фуко, можна помітити, що големи нічого не знають про волю до істини – «цій дивній машині, призначеній для того, щоб виключати». Істиною для големів є образ належного, у той час як дійсна істина непередбачувана. Крім того, големи виявляються безпорадними перед такою властивістю символічної реальності, як різноманіття. Символічна реальність не має потребу в уніфікації, а големи так чи інакше прагнуть її.

Символічна реальність плюралізує істину, а големи універсалізують її. Символічна реальність використовує фактор різноманіття як основний творчо-експериментальний принцип, а големи уникають його. У своєму найбільш загрозливому розвитку големи претендують на заміщення собою всієї символічної реальності. Але саме ця претензія позбавляє їх останнього виправдання в очах індивіда. Адже людина хоче бути будь-ким, тільки не іграшкою в руках іншої людини (Д.Локк).

Символічна реальність використовує універсальну сполученість знання, але вона ніколи не ставить символ вище за його значення. Големи ж, навпаки, робити з символів культ. Символічна реальність існує як нескінченний і вільний обмін дискурсів, а големи мають тенденцію зводити дискурси до «ефективного» рішення. Символічна реальність прогресує, спокушаючи людей, спокушаючи їх новими інтелектуальними зразками. А големи цураються й уникають нових спокус.

Можна також сказати, що символічна реальність побудована на припущенні, що знаннями можуть володіти всі, у тому числі слабкі і бідні. Тому засновані на меритократії таланту системи й інститути використовують знання як демократичне джерело влади, її ресурс. Проте функціонер, що володіє владою в големах, прагне контролювати кількість і якість знань, що розподіляються усередині його володіння. Власне кажучи, големи – це відколки символічної реальності, обмежені політичними, адміністративними чи іншими організаційними кордонами. Вони протистоять символічній реальності як частина від цілого, як порядок – свободі, як монотеїзм – політеїзму.

Справжня антиномія, що пожирає будь-який голем – від національної держави до парламентської фракції – виявляється в тому, що голем є частиною хаотичної системи, що організаційно відокремилася, зі стохастичним, у своїй основі, порядком перетворень. Але це означає, що з точки зору здійснення пріоритетів символічної реальності големи малоефективні.

Виступаючи в символічній реальності острівцями інформаційного порядку, големи виглядають частково привабливими. Але їхня інформаційна організація мала би шанс лише в тому випадку, якби могла уподібнитися внутрішньої особистісної організації індивіда.

Але саме в запереченні особистісної унікальності, перетворенні людської індивідуальності на засіб големи знаходять смисл. І тому вони ворожі інтелекту. Гармонія ж можлива лише у відносинах символічної реальності й індивідів. Тільки в прямому контакті із символічною реальністю індивіди можуть залишатися самими собою. Будь-яке посередництво големів має тенденцію перетворювати їх у розумних слуг або рабів.

Власне кажучи, на інтуїтивному розумінні інформаційної суті големів, індивідів і символічної реальності була побудована після Другої світової війни інформаційна політика по західний і східний боки «залізної завіси». Саме в цей час на Заході інформація вважалася втіленням і осередком смислового різноманіття, плюралізму трактувань, множинності нюансів відмінності.

Зокрема, репортерська і журналістська етика вироблялася у цьому регіоні світу в напрямку такого засобу подачі матеріалу, що охоплювався рамками вірогідності. Інакше кажучи, ЗМІ розповідали про явища і події в таких межах індивідуально-особистісного сприйняття, що є характерними для неупередженого свідка, «споглядача», безпосередньо не втягнутого у зміст того, що відбувається. Від репортера була потрібна вірність власним відчуттям, спостереженням, інтуїції і не більше.

У цьому випадку інформаційний продукт являв собою щось доволі зручне для оцінки з позицій множинності варіантів сприйняття. Чесна репортерська робота мала своїм наслідком не звуження, а розширення спектра можливих суджень. Простіше кажучи, принцип вірогідності означав не стільки просування до загальної для всіх істини, скільки стимулював варіативність пояснень.

У східній зоні усе поставало хіба не протилежним чином. Від журналістики і репортерства очікувалося ні багато ні мало, як підведення до «правди» і «об’єктивної істини». Зовні усе виглядало так, ніби і тут була потрібна вірогідність. Але істотна відмінність полягала в тому, що в першому випадку вірогідність додавалася до свідомо багатозначногофакту чи явища, а в другому – до факту і явища свідомо однозначного.

Як говорив директор агентства Рейтер П.Джоб, журналісти звичайно намагаються висловити свою думку з приводу тієї чи іншої події, тоді як ми вимагаємо усебічного викладу фактів, а не думок. Інформація насамперед. Далі він говорить буквально наступне: «Ми, звичайно, залишаємо поле для аналізу тим, хто бачить у нашій агенції деякого постачальника чесної, підготовленої і перевіреної інформації» [21]. Але саме в цьому полягає смисл ліберального інформування.

За «залізною завісою» в інформаційному повідомленні поле для аналізу, і тим більше аналізу з позицій множинності аспектів сприйняття, як правило, не залишалось. У системному смислі це пояснюється тим, що на Заході інформаційна політика будувалася в контекстуальних рамках символічної реальності як інформаційно незамкнутоїсистеми. У країнах же соціалістичного табору інформаційна політика будувалася в контекстуальних рамках голема, тобто системи ін формаційно замкнутої.

Намагаючись якось уникнути наслідків інфор­маційної «големізації», Ж.Ліотар писав, що «погодиться з тим, що головна роль знання – бути необхідним елементом функціонування суспільства і діяти від місця, що вона займає, можна тільки у випадку, якщо ми погодимося вважати суспільство великою машиною(курсив мій – В.Р.)». Інакше кажучи, «ми можемо враховувати його критичну функцію і намагатися орієнтувати його поширення в цьому напрямку, тільки якщо погодимося, що суспільство не є інтегральним цілим і що воно зберігає прихильність принципу заперечування. Альтернатива видається зрозумілою: однобічність або подвійність, органічно властива соціальному, функціоналізм або критицизм знання…» [22]...

Як пояснює далі Ж.Ліотар, спроба уникнути такого жорсткого вибору проглядається у прийомі виявлення двох категорій знання: перша – це позитивізм, який знаходить широке застосування в технічних засобах, що відносяться до людей або матеріалів, і тому пропонує себе як продуктивну силу системи. Друга категорія – знання критичне, рефлексивне або герменевтичне, що, задаючись прямо або побічно питанням про цінності і цілі, протистоїть будь-якому «повторному використанню».

По суті, правильне розуміння змісту інформації й інформування в контексті символічної реальності призводить до того, що інформаційний обмін і дискусії розглядаються тут як засоби для виробництва дедалі більш вірних і переконливих аргументів, за допомогою яких, як писав Ю.Габер­мас, можуть бути підкріплені або відкинуті ті чи інші зазіхання на значимість [23].

Інакше кажучи, найважливіша частина інфор­мування, смисл інформації є ні чим іншим, як передачею сигналів, що допомагають поширювати людські почуття і здібності з одного кінця світу на іншій. Як зауважує з цього приводу Н.Вінер, це заводить нас дуже далеко у сферу питання про людську індивідуальність. Але ж проблема природи людської індивідуальності і бар’єра, що відокремлює одну особистість від іншої, настільки ж стара, як і сама людська історія.

Усе це підводить нас до того, продовжував Н.Вінер, що в сучасному світі повинна бути створена можливість дослідження всіх елементів інформації, а так само й усіх аспектів таємності з істотно більшою зрілістю й об’єктивністю думки, ніж це мало місце за часів Н.Макіавеллі. Недарма вивчення повідомлення досягло нині того ступеню незалежності й авторитету, що перетворила його в науку.

Звичайно, крім інформаційної відкритості і доступу до джерел даних, велике значення мають соціальна пам’ять, технічні банки і бази даних. Уява і творча фантазія вочевидь їх потребують. Чим більше матеріалу дає пам’ять, чим ширше інформаційне поле уяви, тим більше в людини можливостей для комбінаторної роботи розуму, тим більш вражаючими стають продукти її фантазії.

Важливим є також і питання про час, який індивід витрачає на доступ до відомостей, що його цікавлять. Тому час доступу також позначається на сучасних оцінках вартості інформації. У більшості випадків код чи шифр доступу являють собою не тільки замок, що важко зламати, але і замок, що вимагає часу, щоб відкрити його у законний спосіб.

Зрозуміло, важливим є і такий параметр інформації, як гарний зв’язок. Як підкреслював Б.Гейтс, гарний зв’язок допомагає нам розширювати свою незалежність, а більша незалежність служить стимулом до подальшого удосконалення зв’язку. Крім того, хоч про це сьогодні говорити банально, інформаційні відносини ефективні лише за умови гарного забезпечення зворотного зв’язку. Власне кажучи, зворотний зв’язок і робить їх справді інформаційними. Будь-яка соціальна система скріплюється в ціле системою зв’язку. Але система знаходить динаміку лише тоді, коли кругові процеси зворотного зв’язку відіграють у ній належну роль. Останнє має значення як в антропології, так і в соціології чи економіці.

Тому адміністративні посадові особи – будь то в уряді, університетах чи в акціонерних товариствах – повинні брати участь у комунікаційних процесах зв’язку, а не просто віддавати накази, що йдуть згори. Інакше їхній менеджмент буде заснований на неправильному уявленні про факти, що є у володінні їх підлеглих. Як відомо, немає більш важкого завдання для лектора, ніж читати перед неуважною аудиторією. І навіть оплески в театрі лише нагадують виконавцю про наявність двостороннього зв’язку.

Що ж стосується політичного керування, то тут зворотний зв’язок лежить в основі всього. І, тим не менш, маються приклади її дивного ігнорування. Як відомо, на останньому для себе мітингу в Бухаресті Н.Чаушеску помилково сприймав люті крики юрби як знаки вітання і схвалення.

Як не раз підкреслював Ю.Габермас, у демократично організованому суспільстві політична влада завжди розподіляється на комунікативну владу й адміністративно застосовувану владу. При цьому комунікативна влада виступає як інформаційний підсумок переважно «горизонтального» спілкування, а адміністративна влада – як наслідок вертикального інформаційного зв’язку. Як відзначають дослідники, комунікативно-інформаційні аспекти влади стали особливо цікавими в XX столітті, так що К.Ясперс у своїх міркуваннях 1930-1950 років зовсім не випадково був зосереджений на темі комунікації [24].

З принципом зворотного зв’язку тісно пов’язане політичне планування, так само як і будь-який інший процес об’єднання корисних знань для ефективного досягнення поставленої мети. Таке планування має гарні перспективи тільки за можливості одержати адекватне і гнучке уявлення про середовище. У свою чергу, сама ця можливість заснована на певних традиціях, стратегіях сприйняття тощо.

Примітно, що одне з перших застосувань ідеї вільної циркуляції інформації виявляється в історії католицької церкви. Як помітив А.Тоффлер, у Середньовіччі католицька церква знаходилася ближче за все до того, що можна було б назвати стійким засобом масової інформації, який здатний передавати повідомлення великим популяціям людей, не зважаючи на політичні кордони. Згодом ця можливість подарувала Ватикану величезну владу відносно феодальних королів і князів Європи.

З іншого боку, майже всі питання, які публіка звичайно схильна сприймати критично, піддавалися в той час монопольної інтерпретації церковних і державних авторитетів, що і демонструє ретроспективний аналіз філософії, літератури і мистецтва цієї доби.

З часом розвиток капіталізму зажадав більш широкого і демократичного інформування, а сама інформація стала значно більш раціонально орієнтованою [25]. Ця тенденція виявилася настільки актуальною, що в соціальному середовищі незабаром з’явилася нова влада – єдина, за словами М.Кундери, якій виявилося під силу скинути з престолу політика-фахівця. Причому зробити це вдалося не силою зброї чи інтриги, а вимогою: відповідай правду! Закономірно, що при цьому практично відразу постало питання про те, що є «правда» в очах правлячих інститутом одинадцятої заповіді [26].

Сьогодні влада преси стала виступати найважливішим інформаційним аспектом демократії. Інформованість перетворилася на умову народоправства, причому під інформованістю стали розуміти не тільки свободу слова, але також і обмеження урядових секретів, встановлення відкритого доступу до документів – подвійна вимога, на виконанні якої наполягають нині не тільки в Західній Європі.

Крім того, політично емансипована громадськість хоче знати, якій змістовній обробці піддаються важливі урядові документи, переходячи з рук у руки, з рівня на рівень, від однієї інстанції до іншої. Адже справжній зміст закону чи декрету часто виявляється ширше того, що можна прочитати на папері чи екрані комп’ютера. Тому історія розробки стала розглядатися як важлива змістовна частина будь-якого документу, у випадку ж з конституціями вона розглядається і як серйозний допоміжний засіб їх тлумачення.

Оскільки ефективне суспільство неможливе без встановлення публічності щодо найбільш значимих для нього наслідків, то все, що перешкоджає публічності, обмежує і спотворює суспільну думку, заважає належному осмисленню суспільних справ. Без свободи публічних обговорень складним виявляється й удосконалення методів соціальних досліджень [27]. Адже виробляти нові й удосконалювати старі знаряддя гуманітарної науки можна лише в процесі їхнього застосування, під час спостереження за реальним об’єктом, що може бути здійснено лише в умовах комунікації.

Вільна комунікація, у свою чергу, виробила тип автономного індивіда, здатного протистояти солідарності бюрократичних монстрів, авторитарних режимів, тоталітарних партій. Саме в такій комунікації народився і виріс Інтернет, що допоміг досягти не тільки «безконфліктного капіталізму» (Б.Гейтс), зв’язавши покупця безпосередньо з продавцем, але і системно виключити застосування цензури. І хоча для ефективного керування переглядами пропонується ввести блокування сайтів визначених країн, що передбачає також розробку їхніх рейтингів і технології фільтрації, це поки що важко здійснити.

У результаті, комунікаційна логіка Інтернету стала, додатково до політичних відносин, моделювати образ цілих держав. Наприклад, у США вільна циркуляція інформації цінується сьогодні так високо, що навіть гіршим порнографам і крайнім расистам соціум дозволив займатися своєю справою.

Така свобода виявилася виправданою, тому що у світі, де інформація і послуги переміщуються через Fast World (швидкий світ) кіберпростору, суспільства і люди, терпимі до інформаційної відкритості і какофонії, виявилися готовими до змагання на основі уяви набагато краще, ніж населення країн, оточених рифами інформаційних заборон. Так США, прийнявши 4 липня 1967 року вражаючий Закон про свободу інформації, що не дозволяє уряду зберігати свої секрети занадто довго, зуміли стати світовим лідером з вирощування культури відкритості [28].

З іншого боку, для життя соціуму завжди залишається необхідним збереження деякої таємності. Адже повна свобода інформації означала би втрату цінностей особистого життя. Крім того, писав А.Тоффлер, бувають моменти, коли абсолютна свобода пропонує паліям підлити бензин у вже бурхливе полум’я. Тому абсолютна свобода висловлювань можлива не більшою мірою, ніж будь-який інший абсолют.

Це означає, що в області персональних даних необхідне досягнення балансу між правом громадян на приватне життя і правом суспільства бути інформованим. Недарма, писав Д.Ролз, у наших судженнях про справедливість тільки в судовій і адміністративній процедурі потрібно, щоб всі обмеження на інформацію були відкинуті, а конкретні справи вирішувалися з точки зору всіх доступних нам фактів [29].

Як прийнято вважати, суб’єктивне право людини на недоторканність приватного життя розподіляється на чотири дрібні (внутрішні) права: право на недоторканність персональних даних; недоторканість особи; недоторканність житла; таємницю листування. При цьому, як додають правозахисники, принципи поводження з персональними даними досить відомі і прості. Людина повинна мати гарантовану можливість переглядати дані про себе, виправляти невірні і застарілі дані, вдаватися до захисту закону, якщо дані використані не за призначенням [30].

Зрештою, говорив Д.Лоуренс, можна дізна­ватися про самі інтимні справи інших, але тільки зі співчуттям і при дотриманні поваги до такої «непокірливої і затасканої речі» як людська душа. Що ж стосується загальних підходів, то зов­сім очевидно, що в діалектиці інформаційних від­носин ми повинні чітко розрізняти первинних і вторинних одержувачів інформації. З погляду теорії народного суверенітету саме громадянському сус­пільству, індивідам тут належить пріоритет, а не державі чи її організаціям.

Це означає, що відкритість інформації є сьогодні головною гарантією інтелектуальної свободи людини, а можливість виробляти, одержувати у власність, передавати і поширювати будь-як інформацію про події й обставини свого життя – одним з найбільш важливих прав людини.


[1]Винер Н. Кибернетика. – М.: Наука, 1983. – С. 209.

[2]Винер Н. Кибернетика и общество. – М.: Издательство иностранной литературы, 1958. – С. 31; см. также: Семилетов С. Информация как особый нематериальный объект права // Государство и право, 2000, № 5.

[3]Профессиональная этика журналистов. Т. 1. – М.: Галерия, 1999. – С. 226.

[4]Etzioni A. The Active Society. – New York-London: The Free Press, 1968. – P. 136.

[5]Лакан Ж. «Я» в теории Фрейда и в технике психоанализа (1954/55). – М.: Логос, 1999. – С. 430, 432.

[6]Там само. – С. 398-399.

[7]Переслегин С. Того, что достаточно для Геродота, мало для Герострата…// Лем С. Сумма технологии. – М.: АСТ, 2002. – С. 653-654.

[8]Гендерсон Г. Парадигмы прогресса // Впереди XXI век: перспективы, прогнозы, футурологи. – М.: Academia, 2000. – С. 438.

[9]Бодрийар Ж. Прозрачность зла. – М.: Добросвет, 2000. – С. 68.

[10]Сартр Ж.-П. Что такое литература? – СПб.: Алетейа, 2000. – С. 328.

[11]Луман Н. Власть. – М.: Праксис, 2001. – С. 256.

[12]Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. – Київ: Основи, 1998. – С. 359.

[13]Винер Н. Кибернетика и общество. – М.: Издательство иностранной литературы, 1958. – С. 123.

[14]Винер Н. Кибернетика. – М.: Наука, 1983. – С. 55.

[15]Див.: Примітку редактора // Лем С. Сумма технологии. - М.: АСТ, 2002. – С. 143.

[16]Гейтс Б. Бизнес со скоростью мысли. – М.: Эксмо-Пресс, 2001. – С. 59.

[17]Луман Н. Власть. – М.: Праксис, 2001. – С. 29.

[18]Голем (Golem) – тут: подоба, механічний замінювач людини. В єврейських легендах – постать, що штучно сконструйована для символічної репрезентації людини.

[19]Лазарчук А., Лелик П. Голем хочет жить // Мир Internet, 2001, № 10.

[20]Харківській правозахисній групі (ХПГ) відома практика подібної акції на прикладі найбільшого юридичного вузу України.

[21]Джоб П. Украина – это центр Европы // Столичные новости, 2002, 14-20 мая. – С. 11.

[22]Лиотар Ж. Состояние постмодерна. – М.-СПб.: Алетейа, 1998. – С. 40-41.

[23]Хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие. – СПб.: Наука, 2000. – С. 137.

[24]Михайлов И. Послесловие переводчика // Хайдеггер М., Ясперс К. Переписка 1920-1963. – М.: Ad Marginem, 2001. – С. 404.

[25]Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості. – Львів: Літопис, 2000. – С. 81.

[26]Кундера М. Прощальный вальс. Бессмертие. – СПб.: Амфора, 1999. – С. 321.

[27]Дьюи Д. Общество и его проблемы. – М.: Идея-Пресс, 2002. – С. 122.

[28]Friedman T. The Lexus and the Olive Tree. – New York: Anchor Books, 2000. – P. 375-376.

[29]Rawls J. A Theory of Justice. – New York: Oxford University Press, 1973. – P. 449.

[30]Смирнов С. Privacy в Интернете // Мемориал, 2000, № 1(20). – С. 59-60.

СВіП в Україні

04.12.2003

Інтерв’ю Всеволода Речицького

   

1. У світлі Ваших тез щодо специфічності інформації (не матерія, не енергія – отже, не товар, потребує існування хаосу) – як Ви уявляєте роль журналістів і яке б визначення могли дати цій професії? Можливо, журналісти – це ті, хто витинає з хаосу «нитку Аріадни», вихоплює ніби променем світла певний орієнтир, структурує хаос і таке інше? Ваша думка?

Я думаю, що журналісти структурують інформаційний хаос за будь-яких обставин. Журналісти – це особистості, а будь-яка особистість структурує світ довкола себе. Але журналісти повинні знати про те, що вони «структурують собою» цей хаос (трансцендентний порядок), а тому головна мета журналістики як учбової дисципліни та професії полягає в тому, щоб навчати певний клас людей щонайменше структурувати світ довкола себе. На відміну від звичайних занять, фах журналіста полягає в тому, щоб зберігати інформаційний простір в стані максимально можливої множинності.

Журналісти повинні знати й відчувати, що найціннішою рисою інформації є її неповторність, збереження в інформаційному повідомленні не тільки головного змісту, але й максимальної кількості конотацій, нюансів, «інформаційних обертонів». Отже, журналіст не повинен заступати собою, своєю особистістю інформаційне джерело. Він повинен розуміти, що виступає не стільки як автор інформації, скільки як її тонкий і надчутливий ретранслятор.

Зокрема, такий російський тележурналіст як Познер в своїх кращих програмах дійсно вміє «вимикати» власне «Я» з комунікації, надаючи можливість адекватно висловити себе людям, запрошеним в студію. Звісно, він має свій погляд на речі, який іноді пробивається в його роботі, але саме в ці моменти Познер розчаровує.

Отже, журналіст є блискучим, коли в студії виникає інформаційна поліфонія. Ведучий добрий не тим, що підказує авторам та аудиторії можливі варіанти вирішення проблем. Він цінний тим, що за його посередництвом світ говорить «на різні голоси», отже, проступає сама символічна реальність.

Оскільки символічна реальність є множинною, в ідеалі жодне інформаційне повідомлення не повинно повторювати інше, вже існуюче повідомлення. Якщо журналіст нехтує фактором неповторності, непідробної новизни у повідомленні, то він нехтує своїм фахом.

2. Якими мали б бути журналісти в Україні за сучасних умов в ідеалі, і що Ви бачите насправді?

Я думаю, що сучасні українські журналісти надто часто виступають як такі собі самопроголошені «філософи-моралісти». Вони користуються інформаційним приводом, щоб заявити про себе, задекларувати свою думку про світ. Але, як я сказав вище, їхній фах полягає в тому, щоб «сховати себе» й надати можливість говорити іншим.

Журналіст – не письменник і не філософ. Образно кажучи, він є не річка й не струмок, а її русло, береги. Якщо журналіст не може «сховати себе» у повідомленні, то повинен іти в письменники чи моралісти. Психологічно фах письменника полягає в тому, щоб бути егоцентристом, письменник творить власний світ. Навпаки, журналіст переповідає й показує вже існуючий у світі багатовимірний порядок.

Кредо письменника – показати багатовимірність, множинність суб’єктивності. Завдання журналіста – показати множинність об’єктивності.

Якщо вже загострити тезу, то треба сказати, що журналісти постійно спростовують те, що пишуть письменники, моралісти та філософи. Добрий журналіст – ворог доброго письменника. Він постійно доводить своїй аудиторії, що світ, зрештою, позбавлений будь-яких сталих авторитетів. Звісно, можна любити світ Забужко або Андруховича. Але справжній журналіст завжди зуміє показати, що їх твори – це лише культурно-інформаційна скалка світу, а цілий світ нікому не схопити і не охопити.

Простіше кажучи, журналіст – це фотограф та записувач, «пряме» дзеркало світу. Письменник і філософ – дзеркало «криве». Де поставити камеру або мікрофон й на що їх спрямувати – залежить від нього, але не більше. Звісно, професійна реальність журналістики багато складніша, але даної тези вона не руйнує.

З іншого боку, журналіст як «оператор інформації» – це той, хто обирає не менше ніж «інтелектуальний ракурс світобачення». І в цьому він може бути геніальним. Фактично полеміка довкола фаху журналіста – це майже полеміка довкола живопису й фотографії. Традиційно прийнято вважати, що письменник або художник є «вищими» за журналіста або фотографа. Але в інформаційному сенсі це просто один із застарілих забобонів.

Фотографії Стейхена, Вестона або Мена Рея саме інформаційно не гірші за картини Гогена або Піссаро. Просто ми ще не навчилися цінувати вибіркове, але водночас пряме світобачення, отже, мистецтво фотографії. Це, звісно, філософська метафора, але вона допомагає зрозуміти, в чому суть проблеми.

Колись Монтень казав, що дружбу завжди треба намагатися виміняти на любов. Дехто думає, що журналістику треба, при можливості, виміняти на письменництво. Проте в світі зустрічається переконання, що саме дружба є вищою від любові. Вона дещо прохолодніша, проте витонченіша як форма зв’язку із світом.

3. Чого Вам бракує в українських медіа як споживачу інформації ?

Коли я живу за кордоном, то постійно відчуваю, що інформаційно світ кольоровий. Коли я вертаюся додому, то зустрічаю лише триколірний світ. Ще недавно він взагалі був чорно-білий, але тепер він кольоровий, тільки без нюансів, інформаційних відтінків. Потроху ситуація виправляється, але стан ще багато в чому хворобливий. Загалом я б це назвав гріхом спрощеного світосприйняття. Наші журналісти переважно думають, що світ інформації – це лабіринт, де є вхід і вихід, а також лінія, яка їх єднає, та сама нитка Аріадни, про яку Ви говорили. Але світ інформації – це повний хаос, справжня ртуть. Правила оптимального поводження тут також існують, але це аж ніяк не ключ до лабіринту.

4. Чи є українські теле-, радіожурналісти, котрих Ви пізнаєте по перших трьох реченнях? Які емоції вони викликають?

Ні, таких журналістів для мене в Україні поки що не існує. Пізнаю за тембром голосу, але не за змістом. Звісно, є талановиті люди, але навіть кращим із них бракує парадоксальності світосприйняття, гостроти, неупередженості думки. Український «фатум поміркованості» помітний в журналістиці так само, як і в інших творчих ділянках нашого національного побутування.

Якщо ж говорити про кращі зразки взагалі, то колись це був на «Голосі Америки» Роман Ференцевич, ще тепер на «Свободі» – Анатолій Стреляний тощо.

Ніде правди діти, Пиховшек є почасти ефектним, цілком професійним, але хронічно невдоволеним із стану реальності тележурналістом. Можливо, саме тому він поводиться не стільки як інформатор, скільки як телевізійний політик, отже, намагається моделювати образ реальності на свій страх і ризик. Однак справжній політичний оглядач – не міністр і царедворець, а «королівський паяц», якому дозволено говорити все, бо йдеться лишень про слова.

В символічній реальності інші закони, ніж у реальності фізичній. Отже, політичний оглядач, коментатор, ведучий не можуть і не повинні бути передбачуваними у своїх реакціях. Ніколи не відомо, що трапить на поле дзеркала. Проте навіть кращі українські журналісти сьогодні є передбачуваними, їх дзеркало все ще має помітну програмовану кривизну.

5. Яким з українських ЗМІ Ви довіряєте найбільше?

Сумарно українські ЗМІ досить інформативні. Але їх загальний недолік – настанова «не робити людям шкоди». Простіше кажучи, всі вони в чомусь бачать себе вихователями суспільства, «промоутерами» правди й добра. Але категорії правди й добра стоять поза суто інформаційним простором. Точніше, вони включені в цей простір, але аж ніяк не охоплюють і не моделюють його. Журналісти ж діють саме в інформаційномупросторі.

Ідеал ЗМІ – давати людям максимум інформації, а там будь що буде. Але саме останньому найважче навчитися. Саме це, зазвичай, також дуже важко дозволити. Американці ніби навчилися це робити, але й вони схибили, коли почалася їхня війна.

Якщо я сам що-небудь пишу як публіцист, то іноді посилаю написане у «Дзеркало тижня». Це й говорить про преференції. Але я думаю, що навіть «Дзеркало тижня», надрукувавши статтю Ральфа Петерса «О’ревуар, Маріана...» про американо-іракську війну, не надрукувало б такої статті, якби її написав український автор.

Отже, я думаю, що це вже по-справжньому професійна газета, але ще не світового рівня. Газета, телеканал набирають величі тоді, коли перетинають кордон ментального патерналізму. А це для української преси і телебачення поки що «над-завдання».

6. Що, на Вашу думку, означає поняття «незалежні ЗМІ»? Чи можливі такі ЗМІ в Україні, за яких умов?

Я думаю, що незалежні ЗМІ – це такі засоби масової інформації, які заробляють або одержують кошти на інформування суспільства при умові, що до поняття інформації не застосовуються інші критерії (зокрема «правди», «добра», «істини», «справедливості»), крім тих, що випливають із означення інформації, як кількості непередбачуваного у повідомленні.

Простіше кажучи, незалежні ЗМІ – це ринково-бізнесові структури, що одержують прибутки від ознайомлення нас із парадоксальністю, незавершеністю, несподіваністю, відкритістю, драматичністю й трагічністю світу. Як показує міжнародний досвід, ЗМІ можуть заробляти мільйони, повчаючи свою аудиторію. Але вони заробляють мільярди, коли відмовляються від цього.

7. Як Ви ставитеся до ідеї, що культурна політика обов’язково має бути частиною інформаційної політики?

Я думаю, що культурна політика є частиною інформаційної політики, але не більше як саме частиною. Бо поняття інформації є значно ширшим від поняття культури. Фактично виходить так, що інформування суспільства відбувається каналами культури (існуючі традиції, певна мова, стиль, жанри тощо). Але інформація – це як сонячне світло, що живить ландшафт всіх без винятку культур. Світло ж не можна підпорядкувати будь-кому. Його можна лише затінити, наслідки чого аж надто відомі.

Порнографія або «Майн кампф» в суто інфор­маційному сенсі є цілком рівноправними партнерами симфоніям Малера. В культурному ж сенсі вони мало сумісні. Однак розвинена Євроатлантична цивілізація з допомогою Гегеля («все дійсне – розумне») вже давно затямила рятівний ефект інформаційної поліфонії. Ніхто й ніщо не може домінувати над людьми там, де все інформаційно дозволено.

Це і є, як на мене, саме культурна аксіома вільного й відкритого суспільства.

Інтерв’ю було надано Вірі Лобановській (Інститут масової інформації, Україна) у формі письмових відповідей на поставлені запитання.

СВіП в Україні

04.12.2003 | Євген Захаров

Огромный орган безопасности

   

Я государство вижу статуей:
большой мужчина, полный властности,
под фиговым листочком спрятан
огромный орган безопасности.
Игорь Губерман

Інформація – це повітря демократії. Лише обізнане суспільство може здійснити контроль за діяльністю влади, щоб примусити її служити громадським інтересам. І навпаки, погана влада потребує таємності, щоб поховати власну неефективність, марнотратство і корупцію. Тому відкритість влади, оприлюднення інформації про те, що саме і як вона засекречує, є завжди актуальним політичним питанням, лакмусовим папірцем, що свідчить про її реальні наміри і плани. Не менш актуальним питанням, питанням-близнюком, є організація владою негласного отримання інформації і підконтрольність відповідних процедур.

Україні дістався у спадок важкий тягар тоталітарного минулого, коли протягом десятиріч практично вся державна діяльність була засекреченою, а намагання дістати інформацію і розповсюджувати її трактувалося як антидержавна діяльність і було об’єктом пильного стеження з боку КДБ. Втім радянська влада ховала свої злочини, розвал економіки, власні доходи, пільги і привілеї тощо. І позбавитись цього сумного посагу досить таки важко, бо рецидиви минулого за роки незалежності стали надто частими. Про останній за часом з таких рецидивів піде мова в цій публікації.

Але спочатку трохи про загальні принципи. У міжнародному праві вироблено низку принципів, які дозволяють визначити, чи насправді внутрішнє законодавство забезпечує доступ до інформації. Для наших цілей необхідно згадати два принципи. Перший – принцип максимального оприлюднення: вся інформація, яку зберігають державні органи влади підлягає оприлюдненню, виключення можуть бути тільки для дуже обмеженого числа випадків. Другий принцип характеризує вимоги щодо обмежень: а) виключення повинні бути ясними, б) описуватися вузько, в) підлягати суворому контролю на предмет наявності «шкоди» і впливу на «суспільні інтереси». А саме: відмова державного органу оприлюднити інформацію є виправданою, якщо, по-перше, інформація має відношення до легітимної мети, передбаченої законом, по-друге, її оприлюднення має дійсно загрожувати спричиненням суттєвої шкоди легітимній меті, і, по-третє, шкода, яка може бути заподіяною вказаній меті, повинна бути вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні інформації. З цих принципів однозначно витікає, що перелік відомостей, які входять до кола обмежень, має бути вичерпно визначений і оприлюднений.

9 липня 2003 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо сфери охорони державної таємниці)» (номер реєстрації 2663, автори міністр юстиції Олександр Лавринович, голова СБУ Володимир Радченко, заступник Генерального прокурора Сергій Винокуров, начальник Головного штабу МВС Віктор Зубчук), яким вносяться зміни до семи законів: Кодексу законів про працю, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінально-проце­суального кодексу, законів України «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про захист інформації в автоматизованих системах», «Про Службу безпеки в Україні». Проект було підтримано в цілому 282 голосами більшості та комуністів. Але одразу він був підданий ніщивній критиці експертами, журналістами, представниками західних інституцій, таких, як Європейський Союз, ОБСЄ, Міжнародна федерація журналістів. У прийнятих змінах вони убачили суттєве обмеження свободи вираження поглядів й порушення угоди про партнерство та співпрацю між Україною та ЄС. Як передало Бі-Бі-Сі, спікер ЄС Дієго де Охеда наголосив, що ЄС не залишить це питання без уваги: «Якщо цей закон буде таким жорстким та надмірним, як він зараз виглядає, і буде дозволяти таке втручання, я впевнений, що Європейський Союз буде реагувати відповідним чином». Фракція «Наша Україна» готує звернення до Президента з вимогою застосувати вето до цього закону. СБУ зі свого боку стверджувала, що прийнятий закон є суто технічним і закріплює ті положення, що вже існують. Про це заявив на брифінгу 10 липня заступник начальника СБУ Володимир Пристайко.

Що ж викликало таку реакцію вітчизняних та західних експертів та політиків? Спробуємо проаналізувати прийняті зміни. Вони стосуються трьох блоків питань: охорони державної та іншої передбаченої законодавством таємниці; регулювання правовідносин у сфері розробки, виготовлення, реалізації, придбання та зберігання спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку й інших засобів негласного отримання інформації та захисту інформації в автоматизованих системах; розширення повноважень СБУ у зв’язку з виконанням нових функцій.

Що ховає влада?

Право на інформацію закріплене в ст. 34 Конституції України: «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір». Здійснення цього права може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Цей перелік підстав для обмеження доступу до інформації є вичерпним.

Зміни, внесені до Закону про пресу, суттєво звужують обсяг конституційного права на інформацію (а це вже порушення ст. 64 Конституції, яка забороняє обмеження конституційних прав і свобод, крім випадків, передбачених Конституцією). А саме: частина перша ст. 2 «Свобода діяльності друкованих ЗМІ» тепер проголошує «право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступуінформацію за допомогою друкованих ЗМІ». Аналогічно звужене головне право журналіста – на інформацію: тепер журналіст має «право на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання відкритої за режимом доступуінформації» (п.1 частини другої статті 26). Тим самим порушені згадані вище принципи, і застосувати трискладовий тест на предмет наявності «шкоди» і впливу на «суспільні інтереси», який вже врахований у чинному Закону «Про інформацію», просто неможливо. Зокрема, неможливо застосувати концепцію публічних осіб, обсяг конфіденційної інформації про яких має бути значно більш відкритим для громадськості, ніж про приватних осіб.

Отже, тепер не дозволяється одержувати, використовувати, поширювати та зберігати інформацію з обмеженим доступом, тобто, за статтею 30 Закону «Про інформацію», конфіденційну або таємну інформацію. Відповідно до ст. 30 Закону «Про інформацію» до категорії таємної належить інформація, яка становить «державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі». Визначення державної таємниці та режим доступу до інформації, що являє собою державну таємницю, встановлюється Законом України «Про державну таємницю». Що ж стосується «іншої передбаченої законом таємниці», то тут ситуація виглядає більш незрозумілою. Порядок віднесення інформації до категорії таємної, згідно із ст. 30 Закону «Про інформацію», визначається відповідними органами при дотриманні вимог Закону «Про інформацію». Оскільки ст. 21 цього закону передбачає, що джерела і порядок одержання, використання, поширення та зберігання офіційної інформації державних органів всіх рівнів визначаються законодавчими актами про ці органи, цілком природно очікувати, що це повинно бути відображено у відповідних законах. Але у жодному законі визначення інших видів таємної інформації, якою володіють державні органи, немає.

У другій частині статті 30 дано визначення конфіденційної інформації – це «відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов». Зауважимо, що, хоча прямо це й не сказане, власниками конфіденційної інформації можуть бути тільки фізичні або недержавні юридичні особи, оскільки, згідно із статтею 19 Конституції, «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України», тобто не можуть поширювати інформацію «за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов». Отже, не можна вважати, що стаття 30 дає визначення «конфіденційної інформації, що є власністю держави». Ситуацію не рятує введення прийнятим законом третьої частини статті 30 – «Порядок обліку, зберігання і використання документів та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави». Цей порядок був схвалений Кабінетом Міністрів України у Постанові № 1813 від 27 листопада 1998 р. «Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави». Певно за іронією долі ця постанова була надрукована в «Урядовому кур’єрі» 10 грудня, в день 50-ліття прийняття Загальної декларації прав людини.

Згідно з п.2 Постанови, центральні і місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування повинні у шестимісячний термін розробити і ввести в дію переліки конфіденційної інформації, що є власністю держави. Цій інформації надається гриф ДСК. Хто конкретно, і виходячи з яких критеріїв має вирішувати, які саме відомості є конфіденційними, Інструкція не визначає. Також незрозуміло, чи будуть доступні ці переліки для широкого загалу. Адже мало не кожне відомство відтепер може мати подібний перелік. З точки зору принципів інформаційного законодавства логічно припустити, що мав би бути створений і оприлюднений «Звід відомостей, які віднесені до конфіденційної інформації, що є власністю держави», але протягом 1999-2003 рр. цього не сталося. Слід також відзначити, що відповідно до п.3 Постанови виконувати Інструкцію повинні не тільки органи влади і місцевого самоврядування, але й підприємства, установи і організації незалежно від форм власності. У переліки може потрапити не тільки інформація, яка була створена самим органом влади, але й інформація, яка знаходиться в його володінні, користуванні чи розпорядженні. Таким чином, інформація, що потрапила до державного органу, може стати конфіденційною завдяки рішенню керівника цього органу, про що її творець (першоджерело) може навіть не здогадуватись. Згідно з п.5 Інструкції документи органу законодавчої влади, вищого органу виконавчої влади та вищих судових органів, що вийшли у світ у 1991 р. та пізніше без грифів обмеження доступу, але не були опубліковані в офіційних виданнях, відтепер також розглядаються як матеріали, що містять відомості обмеженого користування з грифом ДСК. Умови зберігання, розмноження і відправлення документів з грифом ДСК не менш жорсткі, ніж для документів з відомостями, що складають державну таємницю: реєстрація і знищення чернеток і варіантів документів, заборона на означення прізвищ і навіть посад керівників організацій тощо (пп. 17-28 Інструкції). Ознайомлення представників ЗМІ з документами з грифом ДСК можливе у кожному конкретному випадку тільки з письмового дозволу керівника інституції, що надала цей гриф і тільки на підставі письмового рішення експертної комісії про доцільність передачі конкретного документа журналісту. Отже, вірогідність отримання журналістом інформації з грифом ДСК вкрай мала, тим більше, що відповідальність за розголошення конфіденційної інформації лягає на керівника органу, що її передав, а не на журналіста. Що таке експертна комісія, який регламент її роботи, з Інструкції не зрозуміло. Зрозуміло тільки, що до її складу входять «працівники канцелярії, режимно-секретного та інших структурних підрозділів». П.32 Інструкції відносить справу з несекретними документами до категорії ДСК, якщо у цій справі міститься хоча б один документ з грифом ДСК. Але ж в такий спосіб може бути обмежений доступ до будь-якої інформації. Дуже яскраві і характерні є, на наш погляд, п.п. 51 та 52 Інструкції, згідно з якими справи з грифом ДСК, що не мають наукової, історико-культурної цінності та втратили практич­не значення, знищуються. При цьому перед знищенням вони «повинні в обов’язковому порядку подрібнюватися до стану, що виключає можливість прочитання їх».

Яку ж інформацію захищатиме держава і на якій підставі? Певну відповідь на ці питання дає Концепція технічного захисту інформації (далі ТЗІ), затверджена Кабінетом Міністрів України в жовтні 1997 р. Згідно з Концепцією, витік інформації, яка становить державну та іншу передбачену законом таємницю, конфіденційної інформації, що є власністю держави, становить одну з основних можливих загроз національній безпеці України в інформаційній сфері. ТЗІ визначена в Концепції як «діяльність, спрямована на забезпечення інженерно-технічними заходами порядку доступу, цілісності та доступності (унеможливлення блокування) інформації, яка становить державну та іншу передбачену законом таємницю, конфіденційної інформації, а також цілісності та доступності відкритої інформації, важливої для особи, суспільства і держави». Це визначення уточнюється одним із принципів фор­мування і проведення державної політики у сфері ТЗІ: «обов’язковість захисту інженерно-технічними заходами інформації, яка становить державну та іншу передбачену законом таємницю, конфіденційної інформації, що є власністю держави, відкритої інформації, важливої для держави, незалежно від того, де зазначена інформація циркулює, а також відкритої інформації, важливої для особи та суспільства, якщо ця інформація циркулює в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, Національній академії наук, Збройних Силах, інших військових формуваннях, органах внутрішніх справ, на державних підприємствах, в державних установах і організаціях».

З понять, які згадуються в цьому переліку, закон чітко визначає лише поняття державної таємниці. Якось необмежено розмитим виглядає поняття «відкритої інформації, важливої для держави, незалежно від того, де зазначена інфор­мація циркулює». Незрозумілим залишається поняття «конфіденційної інформації, що є власністю держави». Проте, за передачу та збирання саме такої інформації передбачена кримінальна відповідальність (ст.330 Кримінального кодексу України, далі ККУ), а Законом №2663 за порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших матеріальних носіїв інформації, які містять саме таку інформацію, введена адміністративна відповідальність (ст. 212-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення, далі КОАП). Стаття 330 може бути застосована тільки відносно осіб, яким ці відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків. А от стаття 212-3 КОАП розповсюджується вже на усіх, що є, на мою думку, неправомірним. Здається, ця норма покликана стримати тих нечисленних журналістів, які все ще намагаються здобувати «гарячу» інформацію.

Отже, інформація, яка захищається державою, законом не визначена, окрім інформації, яка складає державну таємницю. Тому грифи, якими державні органи щедро наділяють різні нормативні акти (Укази і розпорядження Президента, постанови, інструкції, накази органів виконавчої влади тощо) – «опублікуванню не підлягає», «для службового користування», «не для друку» – є самочинними й незаконними. Законними можна визнати тільки такі грифи секретності, як: «особливої таємності», «цілком таємно», «таємно», які відповідають встановленому ступеню секретності згідно із Законом «Про державну таємницю».

Втім, навіть якщо на документи ставляться грифи: «опублікуванню не підлягає», «не для друку» тощо, то мають існувати відповідні процедури надання та зняття (відкликання) цих грифів, визначатися підстави для таких дій. Вочевидь потрібним є також регламент організації доступу до подібних документів. Однак здійснений нами пошук відповідних нормативних актів не був успішним. Виявилося, що офіційно зареєстрованих Міністерством юстиції нормативних актів щодо порядку роботи з документами, які мають грифи «опублікуванню не підлягають» або «не для друку», взагалі не існує. А ось масштаби застосування цих обмежувальних грифів досить таки великі. Найбільшу кількість таких документів приймають Президент України і Кабінет міністрів, причому Президент використовує гриф «опублікуванню не підлягає», Кабінет міністрів – гриф «не для друку», а відомства – в основному гриф ДСК (95 з 1636 документів, прий­нятих Президентом у 2000 році, мали гриф «опублікуванню не підлягає», у 2001 році – 78 з 1461; у 2002 році – 74 з 1479; кількість документів Кабміну з грифом «не для друку» була у 2000 році – 85 з 2387, у 2001 році – 39 з 2372, у 2002 році – 100 з 2672).

Зрештою, з подібних констатацій можна зробити лише один висновок, а саме, що рішення про те, яку інформацію треба захищати, держслужбовці хочуть приймати виключно на свій розсуд. Закон №2663 покликаний закріпити та охороняти це бажання. Тепер журналіст, отримавши будь-яку інформацію, не може бути впевнений, що вона є відкритою, і повинен, строго кажучи, отримати дозвіл на її публікацію у відповідного органа державної влади, у власності, користуванні чи розпорядженні якого повинна бути ця інформація. А це означає введення цензури, яка заборонена статтею 15 Конституції України. Ситуація, що склалася, є неприпустимою. Для її зміни необхідно дати визначення «конфіденційної інформації, яка є власністю держави» в законодавчому акті, вказати критерії, за якими інформація класифікується таким чином, і скласти та оприлюднити вичерпний «Звід відомостей, які віднесені до конфіденційної інформації, що є власністю держави». Використання інших незаконних обмежувальних грифів необхідно припинити.

Великі вуха

Другий блок змін до законодавства дає відповідь на старе питання, яке має свою історію: хто має право на організацію прослуховування (воно розуміється в широкому смислі: не тільки як прослуховування телефонних розмов, а як будь-який контроль комунікацій)? Як відомо, за радянських часів це було прерогативою КДБ і перейшло у спадок СБУ. Проте з появою приватного бізнесу з‘явилися недержавні інституції, які проводили таємне стеження. Ще у 1991 році СБУ подавало пропозиції про ліцензування діяльності по розробці засобів стеження, але вони тоді не були враховані. Відповідне рішення було прийняте у 1994 році і діяло до грудня 1997 р., але потім ліцензування було скасоване. Оскільки масштаби використання таємного стеження недержавними структурами, за твердженням СБУ, ставали усе більшими, і ці діяння практично залишалися безкарними, то СБУ знову домоглася права видавати ліцензії. 14 грудня 1998 р. був підписаний Указ Президента України «Про заходи щодо посилення контролю за розробкою, виготовленням і реалізацією технічних засобів негласного одержання інформації», у якому встановлюється, що розробка, виготовлення і реалізація спеціальних технічних засобів (у тому числі іноземного виробництва) для зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного одержання інформації можливі тільки при наявності ліцензії, виданої в порядку, передбаченому статтею 4 Закону України «Про підприємництво». А в середині січня 1999 р. Верховна Рада прийняла доповнення до цього Закону, яке встановлює, що ліцензії видає СБУ. Таким чином, розробка, виробництво і продаж спецзасобів потрапили під повний контроль СБУ. В інтерв’ю Володимира Пристайка, заступника голови СБУ, введення ліцензування мотивувалося необхідністю проведення службою експертизи розроблювальних засобів, тому що можуть бути придумані такі хвилі, які будуть гнітити волю людини і шкодити її здоров’ю. На мою думку, прийняття цих рішень стимулювала жорстка боротьба за інформацію між командами Кучми і Лазаренка. Законопроект про адміністративну і кримінальну відповідальність за незаконне використання технічних засобів негласного одержання інформації був поданий СБУ ще в 1996 році, але тільки в 2001 році в статті 359 нового ККУ ці дії були кваліфіковані як злочинні.

Зміни до законодавчих актів, передбачені Законом №2663, закріплюють монополію СБУ на таємне прослуховування: встановлюється адміністративна відповідальність не тільки за «порушення законодавства, що регулює розроблення, виготовлення і торгівлю спеціальними технічними засобами для зняття інформації з каналів зв’язку, іншими засобами негласного отримання інформації» (ст. 164-14 КОАП), а й за незаконне придбання або зберігання таких спеціальних техніч­них засобів (ст.195-5 КОАП). При цьому розмір штрафу дуже великий: якщо хтось насмілиться розробляти, виготовляти, продавати, придбати або зберігати такі засоби, то ризикує заплатити від 50 до 100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян. А якщо посадова особа зрадницьки вдастся до незаконного придбання або зберігання таких засобів, то її чекає штраф від 200 до 500 неоподаткованих мінімумів доходів. Адміністративна відповідальність встановлюється також за здійснення незаконного доступу до інформації в автоматизованих системах (ст. 212-4 КОАП).

Закон №2663 містить ще одну дуже суттєву зміну до статті 11 Закону «Про захист інформації в автоматизованих системах». В її формулюванні «Вимоги і правила щодо захисту інформації, яка є власністю держави, або інформації, захист якої гарантується державою, встановлюються державним органом, уповноваженим Кабінетом Міністрів України. Ці ж вимоги і правила є обов’яз­ковими для власників АС, де така інформація обробляється, і мають рекомендаційний характер для інших суб’єктів права власності на інформацію» слова «мають рекомендаційний характер» виключені. Отже, недержавні власники автоматизованих систем мають захищати інформацію в своїх АС виключно за принципами і правилами, встановленими тою ж СБУ? Таким чином, СБУ хоче контролювати не тільки всі операції в державній і недержавній сфері, пов’язані із зняттям інформації з каналів зв’язку, а й захист інформації в усіх автоматизованих системах, державних і недержавних. Але ж це порушує третю частину статті 30 чинного Закону «Про інформацію», згідно з якою особи, які володіють інформацією, одержаною на власні кошти, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту! Крім того, таке жорстке одержавлення захисту інформації в автоматизованих системах створює великі можливості для зловживань.

Великий Брат любить тебе
все більше і більше

Закон №2663 суттєво розширює повноваження СБУ. Змінена підслідність по справах про злочини, передбачені статтею 359 ККУ (незаконне використання технічних засобів негласного одержання інформації): досудове слідство передане від органів прокуратури до органів СБУ. До компетенції СБУ віднесене провадження у справах про адміністративні правопорушення законодавства про державну таємницю або здійснення незаконного доступу до інформації в автоматизованих системах, придбання або зберігання спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного отримання інформації. Тобто органи СБУ отримали право на адміністративне затримання осіб, які вчинили ці адміністративні правопорушення, особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і документів, що є знаряддям або безпосереднім об’єктом цих правопорушень та інші передбачені законом заходи забезпечення адміністративного провадження. Хто ж може бути правопорушником? Насамперед, журналісти, професійним обов’язком яких є інформування суспільства. Отже, не дивно, що зміни викликали таку реакцію експертів.

Згадаймо нещодавно прийняті зміни до законодавчих актів у зв’язку з введенням в дію Закону «Про боротьбу з тероризмом», які суттєво розширюють повноваження СБУ. Органи СБУ, на які будуть покладені функції боротьби з тероризмом, отримали повноваження органа дізнання. Вони зможуть проводити прослуховування без санкції суду, одержувати від фінансових, митних і інших установ інформацію про операції, стан рахунків і руху засобів на них за конкретний проміжок часу, про внески, у внутрішньо- та зовнішньоекономічних угодах, звертатися до суду із заявами про скасування державної реєстрації і припинення діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, позовами про визнання недійсними договорів, опечатувати на термін до 10 діб архіви, каси, приміщення (крім житлових), заарештовувати засоби фізичних і юридичних осіб, здійснювати виїмку предметів і документів. У випадку погрози здійснення терористичного акта дозволяється проводити оперативно-розшукові заходи без відкриття оперативно-розшукової справи з обов’язковим наступним повідомленням суду чи прокурора протягом 24 годин. Загроза для прав людини цих неадекватних і чреватих зловживаннями і сваволею засобів боротьби з тероризмом суттєво підсилюється надмірно широкими і неточними визначеннями тероризму, терористичної мети, злочинів терористичної спрямованості, міжнародного тероризму і т.д. Перелік злочинів терористичної спрямованості, який містить злочини, передбачені статтями 112, 147, 258-260, 443, 444 та «інші злочини, передбачені ККУ, якщо їх зробили з терористичною метою», невиправдано широкий. Відсутність у законопроекті ясно визначеної терористичної мети спричиняє і невизначеність злочинів терористичної спрямованості. При бажанні під це формулювання можна підвести і політичні акції опозиції, спрямовані проти дій влади (згадаємо дві недавні справи про тероризм – «офіцерів-грибників» і комсомольців). Більш ніж сумнівне визначення технологічного тероризму – у терористи можуть потрапити банальні хакери. Зовсім неясне і дуже сумнівне положення про такий вид терористичної діяльності, як «ство­рення умов для здійснення терористичного акта з використанням діяльності політичних, релігійних і інших організацій і рухів». При наявності такої норми закону досить було б такого підозрілого інциденту, як нібито терористичний акт проти кандидата в Президенти Наталії Вітренко у 1999 р., щоб обвинуватити Соціалістичну партію в створенні умов для терористичного акта. Викликають занепокоєння і багато інших положень закону «Про боротьбу з тероризмом», який потребує серйозної професійної експертизи.

Такі суттєві розширення повноважень СБУ при практичній відсутності контролю за їхніми діями не можуть не викликати занепокоєння. Мимоволі згадується оруелівський Великий Брат, який любить українців все більше і більше. Невже ця любов взаємна?

P.S. Одразу після закінчення цієї статті та оприлюднення її у кількох інтернет-виданнях життя підкинуло яскраву ілюстрацію до Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо сфери охорони державної таємниці)». Чимось вона схожа на справу севастопольських біологів (див. нашу спільну з Всеволодом Речицьким статтю «Інформаційна безпека чи небезпека відставання?», СВіП №1, 2001, http://www.khpg.org/index.php?au=0117010107). 21 жовтня 1999 р. у газеті «Факти» з’явилося повідомлення про те, що співробітниками СБУ в Севастополі «припинена діяльність групи вчених одного з НДІ, що намагалися організувати відплив за рубіж деяких експериментальних наукових матеріалів. За повідомленням прес-служби СБУ, від імені закордонних наукових центрів повинна була проводитися оплата «послуг» кримських учених. За надану інформацію гроші перераховували на рахунок одного з учасників групи, який потім розраховувався готівкою (доларами) із колегами». Аналогічна інформація була дана в кримських газетах під характерними назвами «На чисту воду» («Слава Севастополя», 23 жовтня), «Злочинці заарештовані» (Кримська газета», 27 жовтня) і іншими... З гідним кращого застосування ентузіазмом газети повідомляли, що був налагоджений «збут закритої інформації» в одну з країн Заходу і що «керівника злочинної групи заарештовано». А виявилося, що група севастопольських біологів працювала за проектом, який на паритетних засадах фінансувався держбюджетом України і фондом Європейського Союзу ІНТАС і стосувався біопланктонів, вчені ж не мали доступу до державних таємниць з часів незалежності...

На минулому тижні інформагенції сповістили, що співробітники управління СБУ в Харківській області затримали безробітного харків’янина, який намагався передати іноземцям закриту інформацію. Усі харківські телеканали три доби захлиналися в захваті, описуючи успішну операцію. Новину растиражували і багато які центральні газети з характерними назвами «Шпигунські пристрасті», «У Харкові затримали українського шпигуна» (немовби Харків не в Україні!). І, здається, ніхто не помітив очевидних, здавалося б, протиріч в інформаційних повідомленнях.

Ось приклад типового повідомлення.

ХАРКІВ ЦІКАВИТЬ ПРОМИСЛОВИХ ШПИГУНІВ

При спробі передачі іноземцям закритої інформації в Харкові затримано жителя цього обласного центру. Як повідомили у прес-центрі Управління СБУ в Харківській обл., у ході оперативно-розшукових заходів співробітники УСБУ в області одержали інформацію про протиправні дії харків’янина, який вів активну діяльність зі встановлення контактів із представниками іноземних держав із метою передачі їм документальних матеріалів щодо науково-технічних розробок обмеженого доступу.

Упродовж року він обманним шляхом входив у довіру до вчених обласного центру, обіцяючи звести їх з іноземними інвесторами для реалізації незатребуваних в Україні перспективних науково-технічних проектів. На вудку посередника «клюнули» близько двох десятків осіб, у тому числі й ті, хто мав доступ до секретних матеріалів.

Беручи до уваги передумови до здійснення особливо тяжкого злочину проти держави, що є в діях громадянина України, йому винесене офіційне застереження, а з ученим, що вступив із ним у контакт, проведено профілактичну роботу. У повідомленні прес-центру йдеться про те, що такі дії, які завдали шкоди інтересам держави, кваліфікуються як державна зрада у формі шпигунства і караються позбавленням волі на термін від 10 до 15 років.

«Юридичний вісник України», №30,
26 липня – 1 серпня 2003 р.

Нічого більше про цю історію нам невідомо. Проте навіть переданого інформагенціями достатньо для певних висновків. Мабуть, цей безробітний – достатньо розумна та освічена людина, якщо зміг зацікавити півтора десятка вчених можливостями реалізації науково-технічних проектів. І чому б їм не «клюнути» на такі пропозиції? Невже їхня наукова робота достатньо забезпечена в Україні? Звичайно, відомості, які становлять державну таємницю, передавати не можна. Але зверніть увагу, в повідомленнях йдеться про «закриту інформацію», про передачу «документальних матеріалів по науково-технічним розробкам обмеженого доступу». Про те, що передані відомості складають державну таємницю, – ані слова. Якби були передані такі відомості, то вже були б не «передумови до скоєння злочину», а справжній злочин, який карається за статтею 328 ККУ, – вже з боку вченого, який мав допуск до відомостей, що складають державну таємницю. Отже, відомості, що становлять державну таємницю, не передавалися. А раз так, то не було жодних підстав говорити про «державну зраду в формі шпигунства». Суб’єкт злочину за статтею 111 ККУ «Державна зрада» – громадянин України, а злочину, що карається статтею 114 «Шпигунство», – іноземець або особа без громадянства. Тому держав­на зрада в формі шпигунства передбачає попередню змову представника іноземної держави з громадянином України про збирання або передачу відомостей, що становлять державну таємницю, чого в даному випадку не було. А що ж все ж таки було? На яких підставах стверджується, що подібні дії на шкоду інтересам держави кваліфікуються як державна зрада в формі шпигунства? За статтею 111 ККУ громадянин України мав вчинити умисне діяння на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України. Чому саме зашкодили дії «підприємливого безробітного»? Може інформаційній безпеці? Але це поняття жодним законом України не визначене.

Що ж до офіційного застереження, яке було винесене, то, з огляду на відсутність переліку відомостей, які складають будь-яку передбачену законом таємницю окрім державної, незрозуміло, про що конкретно могли попередити цю людину? Хіба що про необхідність узгоджувати з СБУ будь-які контакти щодо спільних науково-технічних проектів. Мабуть, у цьому полягала й «профілактика» вченого. Невизначеність обсягу і змісту інформації з обмеженим доступом, окрім тої, що відноситься до державної таємниці, породжує непередбачуваність відносно будь-якої інформації, яка може виявитися закритою. Внаслідок цього подібні дії співробітників СБУ можуть бути кваліфіковані, строго кажучи, як свавільні та незаконні, оскільки вони порушують конституційне право на інформацію, закріплене в статті 34 Конституції України.

СВіП в Україні

04.12.2003 | Олег Целуйко

FINIS CORONAT OPUS АБО СПРАВА 344 ККУ vs. 171 ККУ ЗАВЕРШИЛАСЯ МИРОВОЮ УГОДОЮ?

   

Справа №49-1120

Не виключено, що саме під таким заголовком міг би вийти матеріал, коли б його складав професійний журналіст, який працює у відповідному жанрі. Однак відносно справи №49-1120 щодо антипрезидентських публікацій є дійсно вагоме підґрунтя стверджувати, що її кінець вінчатиме фраза Леоніда Кучми: «Я попросив Генерального прокурора припинити все, що стосується Президента України. Хоча я не можу погодитися з тим, що діється в Україні. Я просто нормальна людина, а нормальна людина не може витримати те, що відбувається. Я не говорю тільки про себе особисто, бо свободу слова я, насамперед, розумію, як відповідальність за слово. Тому я хотів би, щоб ми виходили з таких позицій. Але ще раз повторюю, що стосується Президента, то я попросив би припинити. Мені це не потрібно, я сам себе можу захистити».

(http://www.kuchma.gov.ua/activity/zayavinterv/pressconf/153617073). Позиція Президента виглядає доволі послідовно і в світлі здійснення повноважень у сфері підзаконної нормотворчості за останні роки з огляду хоча б на положення його Указу «Про державну підтримку періодичних видань у 1996 році» від 24.02.1996 р, № 148/96, який був постановлений «з метою забезпечення конституційного права громадян на всебічну інформацію, підвищення ролі преси у суспільно-політичному житті» або особливо Указу «Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади» від 01.08.02 , №683/2002.

Більш того, 28.04.03 Президент підписав Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова», яким подеколи кардинальним чином коригуються норми діючих актів законодавства, що за галузевим принципом регулюють право­від­носини стосовно доступу до інформації, аспектів діяльності ЗМІ та журналістів, вирішення судових спорів за їхньої участі, правової відпо­ві­дальності посадових осіб. Ще раніше, 03.04.03, за ухвалення проекту документу висловилося 252 депутата ВРУ. Його положення стали предметом дослідження не лише в Україні (www.article19.org.ua/laws/april2003.html), і водночас це є новелою для потенційно проєвро­пейського розвитку інформаційного права в зоні СНД. До речі, серед країн СНД Україна посідає чи не перше місце за кількістю актів законодавства, які регламентують діяльність ЗМІ: їх майже 240.

Однак, не вдаючись до аналізу мотивів кроків назустріч ініціативам по виконанню, нарешті, наших міжнародних зобов’язань, маємо вкотре констатувати наявність вражаючого контрасту між декларованою публічною риторикою та інформацією щодо стану свободи враження поглядів в Україні, діапазон джерел якої коливається від приватних розмов до ознайомлення з періодичними висновками, звітами міжнародних і національних інституцій, урядових та неурядових організацій. Особливо вражає на фоні євроінтеграційних процесів і становлення розвиненої, демократичної держави на теренах України наведення переліків ворогів преси, де назва держави згадується поряд з відомостями про діяльність радикальних організацій на кшталт ЕТА, чеченських угрупувань з викрадення людей www.rsf.­fr/article.php3?id_article=1052 функціонування режимів, що панують в деяких країнах (Руанда, Зім­бабве, Куба, Північна Корея), а також з-поміж контингенту 5-ти лідерів країн СНД, де постійно порушуються права людини. Тут зрештою виникає питання, що є фоном («масово-інфор­мацій­ним та політичним тлом», як визначається в дослідженні Human Rights Watch), а що потугами на фоні набути декларовану позицію? Принаймні до таких песимістичних запитань цілком логічно вдаватись, коли на міжнародний день преси (3 травня) представники шанованої міжнародної спільноти висловлюють своє бачення і оцінку ситуації зі свободою слова в конкретній країні. Що ж стосується України, то, незважаючи на різноманітну методологію моніторингів, критеріїв оцінок, спостерігається помітний унісон.

Ось деякі результати досліджень (звітів) та рекомендацій, представлених протягом 2003 року.

Рада Європи – http://assembly.coe.int/_ftnref1#_ftnref  – Рекомендація №1589 (2003) Парламентської Асамблеї від 28 січня 2003

Human Rights Watch – http://www.hrw.org/russian/reports/ukraine/2003/fight1

«Репортери без кордонів» – http://www.rsf.fr/print.php3?id_article=6543, http://www.rsf.fr/article.php3?id_article=1085

Американська Комісія ОБСЄ – http://www.csce.gov , http://www.csce.gov/briefings.cfm?briefing_id=182

Комітет захисту прав журналістів (Нью-Йорк, США) –  http://www.cpj.org/attacks01/europe01/ukraine.html 

З огляду на наш попередній досвід моніторингу, ми схильні підтримувати результати досліджень експертів як такі, що загалом відображають реальний стан речей. На жаль, сприймається як очікуваний і факт порушення й хід провадження у кримінальній справі щодо антипре­зидентських публікацій (за ознаками складу злочину, передбаченого ч.1 ст.344 ККУ), і «прохання» Президента лише через місяць її припинити. У цьому вбачається послідовність у закріпленні тенденції подвійних стандартів в рисах публічних маневрів провідних посадовців зі структури органів державної влади та місцевого самоврядування: «для експорту та для внутрішнього споживання в залежності від ситуації».

Наприклад, доручення по проведенню виїмок документів та допиту редакторів як свідків, було послане з Генеральної прокуратури до прокуратур областей приблизно в той же час, коли на сайті Генеральної прокуратури з’явилось повідомлення наступного змісту:

«Сьогодні, 21 березня 2003 року, Генеральний прокурор України Святослав Піскун зустрівся з Генеральним секретарем Міжнародної федерації журналістів Ейденом Уайтом, керівником Національної спілки журналістів Великобританії Джоном Барсбі та Головою Національної спілки журналістів України Ігорем Лубченком на їх прохання. Під час зустрічі було обговорено проблеми покращання умов праці журналістів в Україні, захисту їх прав і свобод та створення безпечних умов для виконання ними професійних обов’язків. Гості були поінформовані про стан розслідування кримінальної справи щодо вбивства українського журналіста Георгія Ґонґадзе » (http://www.gpu.gov.ua/ua/news.html?id=325). Чи були вони проінформовані на предмет порушеної справи за ч.1 ст.344 ККУ як про додатковий захід покращення умов праці журналістів? Власне, на самому сайті жодних згадок (хоча б у стрічці новин, поряд з заходами по боротьбі з розкраданням зерна і незаконним заволодінням державними коштами) про цю справу немає.

Цікаво також, що офіційне повідомлення щодо факту винесення постанови про порушення справи Генеральною прокуратурою було отримано від прес-секретаря Адміністрації Президента України в той час, як ще 22.10 2002 року Генпрокурор своїм наказом ввів у штат прокуратур Автономної республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя посади прес-секретарів. За словами співробітників прес-служби Генпрокуратури, робота прес-секретарів має суттєво допомогти журналістам оперативно та об’єктивно висвітлювати діяльність органів прокуратури (http://www.unian.net/ukr/news/news-37985.html ).

Отже, в певних аспектах своєї роботи державні органи набувають рис функціонування саме публічних органів, зорієнтованих і спроможних спілкуватися з громадськістю на професійних засадах. Йдеться хоча б про кваліфіковану роботу у спілкуванні зі ЗМІ. Трохи випереджаючи послідовність змісту статті, зазначу, що такий досвід спілкування на рівні обласних прокуратур є.

Про хід провадження справи по ст. 344 КК чимало було вже сказано. Ми вирішили дослідити деякі її аспекти безпосередньо на місцях в процесі комунікації з нашими колегами-партнерами, представниками інших НУО, представниками видань (редактори яких були допитані як свідки по справі), службовцями державних органів тощо. Принагідно висловлюємо подяку за технічно-консультативну допомогу співробітникам Сумського обласного комітету молодіжних організацій (Суми), Української незалежної громадської спілки «Захист» (Черкаси), Черкаського обласного комітету солдатських матерів (Черкаси), громадській організації «За професійну допомогу» (Комсомольськ), Полтавському відділенню Комітету виборців України, Полтавському медіа клубу та усім, хто посприяв спільному процесові залучення відомостей, приділив час та зусилля на спілкування з нами.

Станом на 17.04.03 розслідування із застосуванням допиту журналістів мало місце в п’ятьох областях:

1) «Популярна газета» (Дніпропетровськ)

2)   «Інформаційний бюлетень» (Кременчук, Полтавська обл.)

3)   «Рівненський діалог» (Рівне)

4)   «Волинь» (Рівне)

5)   «Позиція» (Суми)

6)   «Черкаська правда» (Черкаси)

7)   «Антенна» (Черкаси)

На той час розклад подій набув дійсно тенденційного характеру, незважаючи на запевнення уповноважених в розслідуванні справи службовців про безперспективність і «неефективність» подальшого розслідування у справі, на численні негативні відгуки парламентаріїв, фахівців з правничих та журналістських кіл, зрештою загалом на критичну оцінку вагомого прошарку громадськості (зокрема, із застосуванням аргументації щодо вірогідності порушення кримінальної справи за ознаками злочинів, передбачених ст.171 КК – перешкоджання законній професійній діяльності журналістів).

Аби не повторювати ретроспективу подій, відображену в повідомленнях ЗМІ, наведемо для прикладу характерні оцінки та висловлювання, які було можливо почути з вуст свідків чи учасників подій.

20/03. Уривок з доручення прокуророві Полтавської області ( № 06/2-30016-03/544): «На підставі викладеного, прошу доручити підлеглим працівникам в стислі строки встановити юридичну адресу видання, керівників та засновників, а також місце їх постійного проживання, автора вказаної статті, його постійне місце проживання та чи не друкується він під псевдонімом.

Крім того, прошу, вилучити з вищезгаданого видання один примірник газети, а також рукописи статті і документів, які надійшли до редакції та стали підставою для надрукування такого тексту в газеті.

В ході виконання даного доручення, прошу, допитати головного та виконавчого редактора видання з наступних питань: на підставі яких документів була надрукована ця стаття, хто був ініціатором, чи перевірялась достовірність інформації, викладеної в статті, хто замовляв надру ­ ку ­ вання статті. З приводу надання матеріалів та надрукування статті допитати авторів. Провести інші дії, необхідність в яких виникне під час виконання цього доручення».

14/04. « Справді, у деяких публікаціях про Президента, народних депутатів тощо, є образи на їхню адресу. Однак, у законодавстві України чітко прописана норма боротьби з явищами саме такого порядку – сторона, яка вважає, що їй було завдано моральних збитків, звертається з відповідним позовом до суду, і суд відповідно до законодавства виносить своє рішення. Підганяти норму статті 344 КК під такі явища, як завдання моральної шкоди – свідчення спроби Генпрокурора перекрутити букву і дух закону, на що посадова особа, тим більше такого високого рівня, права не має».

18/04. « Це, звичайно, дуже погано, неправильно, адже кримінальне переслідування може спричинити тюремне ув’язнення, і це вже серйозні речі, і це неправильно».

23/04. «Ви подивіться, що обмежує Генпрокуратура. Вона обмежує свободу нецензурної лайки. Адже, якщо розібратися в тому, що вони писали, це ж соромно буде людям просто процитувати! Нарешті знайшовся хоч один орган(Генпрокуратура – Ред.), хоч одна людина(Святослав Піскун – Ред), що взялися стежити за мораллю в ЗМІ. Куди ж це годиться? Вони друкують лайку, Генпрокуратура обмежує їх у цьому, і її ж обвинувачують у переслідуваннях свободи слова? Жах! Якщо в когось з цих видань лайка вважається мірилом свободи слова, то це їхні проблеми. Причому тут суспільство?».

Спільні риси цілком окреслюються. У тих виданнях, які ми відвідали («Позиція», Суми – 22.04, «Інформбюлетень», Кременчук – 23.04, «Антенна», «Черкаська правда», Черкаси – 24.04), згідно доручень від Генпрокуратури, а потім наказів обласних і місцевих прокурорів слідчі зверталися по допит редакторів як свідків та по виїмку документів (в результаті, примірників номерів газет). Власне по одному візиту на той момент все і закінчувалося (27-31.03.03). Однак про остаточну мету деякі візитери до видань зазначали не одразу. Скажімо, в розмові із Тамарою Просяник, головним редактором «Інформбюлетеня» ми почули приблизно наступне:

« До нас прийшов слідчий кременчуцької прокуратури і каже мені: «Ви як редактор газети, що часто пише про Ґонґадзе, про політичні події, пов’язані з його вбивством, проходите як свідок у справі Ґонґадзе». Я, власне кажучи, йому відразу повірила, тому що кілька місяців тому він уже приходив і казав те саме. Він же так аргументував це: свідчення потрібні Генпрокуратурі, щоб якомога швидше розслідувати справу, вони, мовляв, відслідковують, де тільки з’являється його прізвище. Отже, слідчий сказав, що їх зацікавила наша стаття за 5 грудня минулого року, називалася вона «За голову Гії Ґонґадзе – один мільйон». Потрібно було вказати, на основі яких джерел була написана ця стаття. Оскільки йшлося про те, що ми є свідками, я не вважала за потрібне відмовлятися – чому б зайве не підтвердити, що я думаю з цього приводу? Уже потім, коли я дала відповіді на запитання і підписала протокол, він показав доручення Генпрокуратури. У ньому повідомлялося про порушення кримінальної справи за статтею 344 «Перешкоджання діяльності вищих посадових осіб». І наступний абзац: «Встановлено, що в газеті «Інформаційний бюлетень» за 5 грудня 2002 року була така-то стаття…» і – одне вихоплене з контексту речення: «Ні для кого не секрет, що винуватцем викрадення і вбивства Ґонґадзе, свідомо чи не свідомо, став Президент України». Це, до речі, був підсумок матеріалу, але решти вони не взяли до уваги»(http://www.glavred.info/?art=74541949).

Журналісти зазначали, що в цілому слідчі дії проводилися коректно, навіть більшість зі слідчих прокуратури ставилася із розумінням «ситуації» і перспективності провадження по справі (однак наголошуємо, що ми відвідали три регіони).

Коли ми звернулися до службовців обласних прокуратур, то в Сумській представник слідчого відділу попросив уточнити, з приводу якої саме газети йдеться (що за газета), і повідомив, що особисто не обізнаний з приводу виконання доручення по справі за ч.1 ст 344 ККУ, як і про можливий допит журналіста. Прес-секретаря на той момент не було. У Черкаській – зі слідчого відділу зазначили, що журналісти, як і всі інші, – теж потенційні свідки, а питання щодо надіслання доручення, як і порушення кримінальної справи – парафія Генпрокуратури. Інформація про хід виконання доручення у Черкаській області – предмет слідчої таємниці.

Всі чотири газети акцентують увагу на політичних поглядах (наприклад, «Позиція» – засновник Сумський ОК СПУ, «Черкаська правда» – орган обкому компартії України) і своєму опозиційному спрямуванні; в них переважно містяться статті, спрямовані на критику Президента України та його оточення, державних службовців, наближених до влади партій, а також представників державної влади на місцях та органів місцевого самоврядування, мерів міст.

Окрім, мабуть, «Черкаської правди», газети мають тривалий досвід спілкування із представниками цих органів в різноманітних формах, починаючи з судових позовів та відвідин правоохоронних органів. Як згадували журналісти, практика спілкування не обмежувалася відмовою місцевих друкарень виготовляти їхню продукцію, отже, необхідністю звертатися по послуги видавництв із сусідніх областей і з потенційно ускладненими іншими наслідками. Коли ж йдеться про видавничу справу, засновану на потужній приватній ініціативі із джерелом фінансування поза Україною або з іноземним капіталом, говорити про підприємницьку незалежність більш реально. За повідомленням Тамари Просяник, «Інформ­бюлетень» протягом трьох років брав участь у 69 судових процесах. Окремою темою є також перевірки податкових, пожежних та інших служб.

Які ж підстави застосування ст. 344 КК? Щодо загрози від поширення публікацій. Коли йдеться про відтворення змісту статей в електронному вигляді на теренах сайту з інтернет (за умови його відвідування належного за кількістю контингенту), можливо, і є сенс говорити про сферу розповсюдження, однак коли тираж друкованого видання становить 2000-2500 примірників, то про яке перешкоджання Президенту можна дискутувати? Принаймні, Президент сам зазначав, що йдеться вірогідно про ті газети, які він не читає. Ну що ж, мабуть, не буде помилкою твердження, що побічно забезпечується справжня всеукраїнську PR-акція для видань, які про таку громадську увагу могли б раніше тільки мріяти.

Щодо змісту публікацій, які стали об’єктом уваги правоохоронних органів. Формулювання диспозиції статті 344 ККУ, як і можливість її тлумачення, безумовно залишає місце для певних імпровізацій у намаганні відтворити на практиці її положення, коли ж до цього додаються владні повноваження, малюнок дійсно набуває особливого забарвлення. Але ж яким чином зміст публікацій міг незаконно вплинути на діяльність Президента України та інших держслужбовців високого рангу? Питома вага статей була запозиченою з газети «Грані-плюс», яка відома своєю жорсткою позицією і подеколи прямою риторикою. Окрім прямих посилань на причетність Президента України до зникнення Ґонґадзе , в статтях названих вище газет містилися і памфлети, фейлетони та інші тексти, які нерідко викликали дратування політиків і посадових осіб, що мало наслідком подання судових позовів. Але висновок, що ці публікації незаконно впливають на діяльність посадовців, видається надуманим. Цікаво, що у випадку газети «Антенна» прокуратурою були вилучені саме ті публікації, якими ілюструвалися результати моніторингу української преси спеціально для доповідача Парламентської Асамблеї Ради Європи Ханни Северинсен «на підтвердження того, що в Україні існує широкий плюралізм думок».

Стаття 344 vs. стаття 171

Наведемо текст статті 344 Кримінального. Кодексу.

Втручання у діяльність державного діяча

1.   Незаконний вплив у будь-якій формі на Президента України, Голову Верховної Ради України, народного депутата України, Прем’єр-міністра України, члена Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або його представника, Голову Рахункової палати або члена Рахункової палати, Голову або члена Центральної виборчої комісії, Голову Національного банку України, члена Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України з метою перешкодити виконанню ними службових обов’язків або добитися прийняття незаконних рішень – карається позбавленням волі на строк до трьох років.

2.   Ті самі дії, якщо вони вчинені особою з використанням свого службового становища, – караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.

На жаль, не завжди нове зі старим обличчям зустрічаєш із теплом в душі, навіяним ностальгійними почуттями. Особливо коли це нове-старе є проявою глибоко вкоріненого у пострадянському мисленні дбання про особливо добре ім’я влади навіть перед цінністю людських прав. Вірогідно, таким чином і розмірковувала частина прошарку з-поміж законодавців напередодні голосування за проект нового ККУ, який набув чинності 01.02.01, вважаючи, що особам, переліченим у диспозиції статті, не вистачить інших складів злочинів аби відгородитися від надмірних проявів уваги ззовні. Стаття явно «успадкована». Коли ж при цьому застосовуються такі засоби юридичної техніки, що дозволяють, витлумачивши (замість того, щоб за Конституцією запропонувати зробити це Конституційному Суду), ледь не імпровізувати при застосуванні її положень, напрошуються численні запитання. Наприклад, таке: чи сказав я те, що допоможе мені завтра бути допитаним в правоохоронних органах і цілком на законних підставах? Вбачається, що використання статті 344 може стати одним із способів подолання браку нестачі кримінальної відповідальності за наклеп та образу.

Ми погоджуємося із висловленими раніше твердженнями, що подібні статті дозволяють розширено їх тлумачити, і мають бути вилученими, винесеними за коло кримінально-правових відносин, принаймні ж скориговані таким чином, що являли б собою кваліфікуючий склад наявних в чинному Кримінальному кодексі злочинів (зокрема, як злочинів проти життя і здоров’я особи), але ніяк не пов’язаних зі свободою вираження поглядів, що є однією з засад існування та розвитку демократичного суспільства.

Об’єктивна сторона складу злочину абсолютно не конкретизована, і здогадуватися з науково-правових коментарів чи інших джерел, в чому має полягати незаконність дій, чи з точки зору діючих позицій кримінального закону чи інших актів законодавства – невдячна справа. Сам кодекс під час голосування був, здебільшого, ні чим іншим, як предметом політичних маневрів і торгів. Скажімо, чим пояснити залишення назви розділу ІІІ – «Злочини проти волі, честі та гідності особи», коли за наклеп та образу кримінальну відповідальність не передбачено (в проекті кодексу ці норми були збережені)? Це зайвий раз говорить про збалансованість і концептуальну спрямованість базових актів законодавства України.

Щодо торгів, політичної боротьби і їх наслідків у вигляді чинних актів законодавства, яких ми зобов’язані дотримуватися як суб’єкти права. З нашої точки зору, додаткове переміщення публічних, тим паче інформаційних конфліктів, у площину кримінального провадження – навряд чи оптимальний спосіб їх залагодження. Накладання тавра злочину на будь-які правовідносини зайвий раз доводитиме нашу неспроможність на засадах диспозитивності вирішувати свої проблеми в межах цих правовідносин без участі держави та елементу жорсткості, окрім того, створюватиме передумови для додаткової руйнації постулату суспільного договору, прелюдії існування громадянського суспільства – довіри. Тому, зважаючи на наявну альтернативність в засобах вирішення інформаційних спорів і забезпечення прав журналістів, ми схильні вважати, що певний крок «назустріч» у криміналізації стосунків було запроваджено із втіленням статті 171 Кримінального кодексу, формулювання якої теж сприяє розширеному тлумаченню. Ось її текст.

Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів

1.   Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів – карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

2.   Переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, за критику, здійснюване службовою особою або групою осіб за попередньою змовою, – карається штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням права обіймати певні посади на строк до трьох років.

Практика показує, що незадоволення держав­ним службовцем інформаційного запиту, може мати наслідком пред’явлення скарги журналіста до прокуратури про порушення кримінальної справи за ч.1 ст.171. Або, наприклад, таке питання: чи може редактор зі своєю «редакційною політикою» умисно перешкоджати законній професійній діяльності журналістів? Отже, поле для творчого підходу чимале.

Тут теж можна констатувати, що інші наявні положення кодексу дозволяють обґрунтовано порушувати кримінальні справи в разі посягання на права журналіста як особи.

Ми схильні підтримувати думку, що цивілізоване суспільство спроможне залагоджувати інформаційні конфлікти і не в кримінально-правовому форматі, або без його практичного застосування. Наскільки нам відомо, подібні положення в законодавстві Європейського Союзу чи східноєвропейських країн відсутні. Попередні оцінки наших колег з провідних міжнародних неурядових організацій щодо введення статті 171 були теж негативними.

Акція «Повстань, Україно!»
та стаття 344

Наступний момент, виявлений під час відвідань державних органів в трьох областях. Якщо тривалий час положення статті 171 не застосовувалися (хоча скарги до прокуратур були), то практика по ст. 344 має неабияке коріння.

Перший заступник Генерального прокурора Сергій Винокуров, заступник держсекретаря МВС України Валерій Варенко, перший заступник начальника Головного слідчого управління того ж міністерства Віктор Захаров у своємо інтерв’ю газеті «2000» «По лезвию... закона… » (http://www.gpu.gov.ua/ua/archive.html?id=123) таким чином наводять приклади практики порушення справ за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 344.

– Незадовго до початку всеукраїнської акції «Повстань, Україна!» її організатори повідомляли про те, що правоохоронні органи всіляко перешкоджають участі в ній представників регіонів. Говорили про тотальний пресинг, масові допити. Це так?

Сергій Винокурів: – 11 вересня Генпрокуратура порушила кримінальну справу по статті 344 КК України (втручання в діяльність державного діяча). Чому? У нас була оперативна інформація про те, що при в’їзді в Київ можливі різні антигромадські прояви. У рамках даної справи протягом одного-двох днів було проведено більше тисячі допитів. Ми нікому не перешкоджали в законному, закріпленому Конституцією праві на проведення мітингів, ходів, зборів, але, проте, допитали людей, роз’яснили їм і права, і обов’язки, ознайомили з рішеннями судової влади, довели до відома цих громадян можливі наслідки протиправних дій.

– Хто займався роз’яснювальною роботою?

– Велика слідча бригада працювала в Києві, і в кожній області була створена своя група. Жодна людина не може сказати, що її відговорювали їхати в столицю, загрожували якимись неприємностями... Людей просто інформували про чинне законодавство, а також про рішення Шевченківського районного суду столиці, що на той час уже виніс вердикт, що можна робити, а чого не можна. Це зіграло свою профілактичну роль.

– А з народними депутатами таку профілактику проводили ?

– Ні, ці люди прекрасно знають закони, і нас, прокурорів, турбувало лише одне: щоб намічені акції пройшли в рамках діючого законодавства. І можу з усією відповідальністю заявити, що правоохоронні органи бездоганно виконали вимоги закону. Підкреслюю, бездоганно.

Валерій Варенко: – Я теж так вважаю. Співробітники міліції виконали покладені на них обов’язки з честю, не допустивши при цьому ніяких відступів від букви і духу закону. Ви ж розумієте, наскільки складні ситуації, коли в самій гущавині подій знаходилися народні депутати, і їхні дії не завжди прогнозовані, передбачувані. Психологічна напруга теж була велика. Але правоохоронці поставилися до справи дуже відповідально, у чіткій відповідності зі своїми функціональними обов’язками.

С.В.: – Хотілося, щоб і організатори масових заходів виявляли таку ж повагу до закону. У нас було одне бажання: щоб воля волевиявлення не перейшла в порушення законності і придушення воль інших людей.

– Під час мітингу біля Українського будинку я ніяких обмежень прав і свобод не помітив (хіба що водії на підступах до Європейської площі змушені були різко змінювати маршрут). Потім народ стрункими рядами відправився убік вулиць Грушевського, Інститутської, Банкової. Буквально на очах стали встановлюватися намети. Ніхто цьому не заважав. А ранком з’явився «Беркут» і швиденько усе прибрав. Так потрібно було?

С.В.: – За законом міліція могла втрутитися і на тім етапі, коли намети тільки ставилися, що, природно, викликало б активну протидію. Тактика припинення порушень законності – справа правоохоронних органів, це по-перше. По-друге, потрібно було зафіксувати порушення на фото і відео, що теж зажадало визначеного часу. Конкретні винні в порушеннях залучалися до відпові­дальності на підставі задокументованих даних, а не з чиїхось слів. Тому, повторю, 16-17 вересня правоохоронні структури ні на крок не відступили від закону.

– Як співвіднести ваші слова з тим, що ніби-то при зносі наметів хтось постраждав і навіть загинув?

– Це не відповідає дійсності. Ми провели перевірку, опитали людей. Одного народного депутата, що досить процвітав у поширенні цих зведень, запрошували прокурор міста, Генеральний прокурор, я – той навіть не з’явився . Ніяких постраждалих, поранених, убитих ні 16-го, ні 17-го не було!»

Тепер, коли нам потрібне профілактичне розтлумачення закону, ми можемо не ініціювати відповідну процедуру у Конституційному Суді, нам його підмінить співробітник правоохоронного органу, звісно якщо ми не маємо депутатського мандату (від нього одразу ж стає «правосвідомо» на душі, мабуть, не лише «право-»).

В згаданому контексті цікаво також звернути увагу на співвідношення ст. 344 з іншими статтями ККУ.

« 06/10/2002. Роз’яснення Генеральної проку ратури України

До уваги засобів масової інформації!

Як уже повідомлялося, Генеральна прокуратура України проводила слідчі дії у кримінальній справі за фактом втручання у діяльність державного діяча (частина 1 статті 344 Кримінального кодексу України), яка була порушена 11 вересня 2002 року. Оскільки події, що сталися 24 вересня 2002 року вийшли за рамки вказаного злочину, що розслідувався, Генеральна прокуратура України цього ж дня порушила кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого статтею 341 Кримінального кодексу України (захоплення державних або громадських будівель чи споруд) за фактом захоплення народними депутатами частини будівлі Адміністрації Президента України. Звертаємо увагу представників засобів масової інформації на те, що обидві кримінальні справи були порушені за фактами подій, а не щодо окремих осіб.»http://www.gpu.gov.ua/ua/archive.html?id=113

В якості коментаря зазначимо, що показання свідка за процесуальним законодавством беруться до уваги і після того, як його статус у справі змінено на статус обвинуваченого.

І знову про практику Європейського суду з прав людини

Можливо, весняна 2003 року справа по статті 344 стала додатковим щепленням на певну громадську зрілість, а можливо, ланцюгова реакція, переважно у журналістсько-політичному середовищі, спричинена явною демонстрацією агресивних дій, які були вжиті не зовсім розумним та почесним для публічної влади шляхом, вплинула на владні інституціїї. Порушення кримінальної справи виглядало різким контрастом на терені декларованих євроінтеграційних процесів, символізувало крок «назад». Журналістську активність стимулювала також наочно проявлена думка: «Якщо сьогодні колег зачіпають, то завтра з таким же успіхом можуть чіпати нас».

У той же час ситуація у відвіданих нами регіонах в цілому, показує, що прояви актив­ності правоохоронних органів цілком природно вписуються у наявну ситуацію. І можна чекати подібних проявів у майбутньому. Діяльність медіа відображає певну замкненість і навіть ізольованість внутрішнього життя областей, обтяжену (як на думку автора) звичкою керуватися у вирішенні кожного питання прив’язкою до конкретних імен, що зазначаються поряд з назвою відповідної посади, чи призначеної, чи обраної. Ці симптоматичні процеси є наслідком традиційної схильності вирішувати публічні проблеми приватним шляхом, і навпаки, приватні – публічним.

Вирішення суспільних питань на правовому ґрунті в такий спосіб (на прикладі справи по ст. 344 ККУ) і спонукає ХПГ кожного разу наголошувати на необхідності співставлення подій в Україні з практикою Європейського суду з прав людини.

Історично свобода медіа в європейському розумінні – це успіх боротьби за демократичні державні інституції у 19 столітті та в 20 столітті, переможні кроки проти спроб зруйнувати свободу як суспільну пухлину за допомогою тоталітарних засобів [32]. Відповідно Конвенція про захист прав людини та основних свобод (Рим, 4.XI.1950) розпочала своє існування у повоєнний час, а Європейський суд з прав людини (далі – Суд або ЄСПЛ) було створено у 1959 році для розгляду скарг про порушення прав, закріплених ЄКПЛ. Основи практики судових рішень у справах по ст.10 ЄКПЛ закладалися у шістдесятих та сімдесятих роках вже минулого століття, коли в широких західних колах вкоренилося розуміння особливої суспільної функції свободи слова.

Так вже історично склалося, що для багатьох країн Центральної та Східної Європи тривалий час був, і подеколи залишається, більш близьким досвід превентивної цензури по відношенню до всієї преси (також до радіо та телебачення), а отже, створення штучних умов існування медіа та маніпулювання свідомістю, що й породжує глибоку недовіру до вітчизняних ЗМІ. Розуміння хоча б цього чинника може нас наблизити до відповіді на запитання, чому те, що сьогодні є загальновизнаним стандартом і орієнтиром для публічних і посадових осіб у країнах Західної Європи, як і раніше, викликає здивування та недовіру серед відповідного прошарку у східній частині континенту.

У сучасних пострадянських державах стан справ щодо відносин, які є предметом регулювання ст.10 ЄКПЛ, навряд може претендувати на виключний феномен в історії. Для порівняння зазначимо, що американські дослідники у своєму намаганні відтворити актуальну точку зору Верховного Суду Сполучених Штатів, звертаються до давніх джерел (XVII століття), зважаючи на тодішні обставини в Англії, де практикувався контроль публікацій, і тим самим наводять численні аналогії тій ситуації, яка визначає свідомість читачів Центральної та Східної Європи в кінці двадцятого та на початку двадцять першого століття [33]. Таке явище, як караність «антидержавних пасквілів» (існувало в Англії у XVII cт. та провокувало негативні відгуки американських мислителів), теж є добре відомим громадянам колишніх соціалістичних країн, оскільки там зазвичай більш близькою була (а в деяких і продовжується залишатись) традиція особливого захисту доброго імені влади. Багато видів критики, визнаних в ліберально-демократичних системах цілком нормальними, ототожнювалися в таких державах з неприпустимими нападками на владу та на її авторитет. Останнє і зумовлює труднощі для широких верств населення сучасної України у сприйнятті принципів, відтворених прецедентною практикою ЄСПЛ (саме «відтворених», оскільки споконвічне формування змісту цих принципів має відбуватися в свідомості кожного члена громадської спільноти та виражатися в громадській думці, а Суд в свою чергу покликаний прояви цієї думки фіксувати та керуватися нею, в тому числі і як здобутком тривалих суспільних дискусій, які б мали місце далеко не тільки в межах Палацу прав людини у Страсбурзі).

Тому, вірогідно, є раціональне зерно в тому, аби стверджувати, що уявлення про еволюцію, перешкоди, інколи про хитросплетіння судових рішень з питань захисту права на висловлювання в країнах західної демократії (особливо рішення ЄСПЛ) дозволить краще зрозуміти історичний шлях, який повинна була пройти сучасна концепція захисту свободи слова (шлях від свободи думки до права на інформацію), концепція, з якою знайомляться зараз в «готовому та розгорнутому вигляді» за допомогою ЄКПЛ країни Центральної та Східної Європи по відношенню до існуючої у них практики. [34]

Україна – суб’єкт міжнародного права та учасник міжнародної політики, – ратифікувавши відповідні угоди, договори, конвенції, має численні зобов’язання перед авторитетними організаціями. Норми Конвенції є складовою національного законодавства України за ст.9 Конституції України, положення цих норм тлумачаться (роз’яснюються) Європейським судом у вигляді рішень, в яких з-поміж іншого визначаються загальні принципи розгляду окремих аспектів справ за ст.10 Конвенції. Як правило, судова практика свідчить безпосередньо про реалізацію, а національне законодавство – про ставлення влади до прав і свобод, проголошених основоположними актами міжнародного права. У випадку ж Європейського суду з прав людини йдеться про наповнення реальним змістом доволі загальних положень Європейської конвенції, яка насправді «живе» судовими прецедентами. Таким чином, вести мову про місце ст.10 Європейської конвенції у системі національного законодавства України слід в контексті прецедентів рішень Європейського Суду щодо цієї статті.

Відповідно, доречно надати оцінку поточним подіям щодо практики і послідовності здійснення свободи медіа в Україні. Отже, зробимо невеликий екскурс до базових постулатів, зрощених рішеннями Суду.

1. ЄСПЛ наголошує на важливій ролі преси в інформуванні громадської думки з питань, які являють громадський інтерес, а також на ролі суспільного сторожа, що зумовлює вимоги того, аби пресі було надано певну свободу в коментарях з питань політики та з інших питань, що цікавлять громадську думку. «Свобода преси надає громадськості один із найкращих способів дізнатися та сформувати думку щодо ідей і поглядів своїх політичних лідерів. Зокрема, вона дає політикам можливість відображати та коментувати стурбованість упередження суспільної думки; і, таким чином, дозволяє кожному брати участь у вільному політичному обговоренні, що знаходиться біля самої суті концепції демократичного суспільства» (Рішення Європейського суду з прав людини від 26.04.92 Ser А №236 по справі Кастелс проти Іспанії.)

Так, у рішеннях по справам Лінгенс проти Австрії(Series A no 103 від 08.07.86) та Обершлик проти Австрії(Series A no 204 par 59 від 23.05.91) суд підкреслив:

– «Межі припустимої критики по відношенню до публічного політика є ширшими, аніж по відношенню до приватної особи.»

– «Політичний діяч неминуче та свідомо залишає відкритим для прискіпливого аналізу журналістів та суспільства в цілому кожне своє слово й дію, і як наслідок, повинен проявляти й більший ступінь терпимості...».

2. У рішенні по справі ОбершликСуд висловлює думку про те, що ст.10 Конвенції захищає не тільки сутність ідей та інформації, але й форму, в якій вони можуть передаватися (відповідає ч.1 ст.43 Закону України «Про інформацію»).

3. Здійснення практики винесення подальших рішень у справах журналістів, які переслідувалися за поширення недостовірної інформації, наклеп (дифамацію), мали своїм наслідком формулювання ще одного принципу: «Великий ступінь захисту повинен бути наданий не тільки виступам у політичних дискусіях, але й при обговоренні будь-яких питань, які становлять(суспільний – Авт.) інтерес».

4. ЄСПЛ встановив, що, відповідно до ст.10 Конвенції, не можна вимагати від відповідача чи від підсудного доказів справедливості оціночних суджень. Так рішення по справі Швабе проти Австрії(Series A no 242-B, par.34 від 28.08.92) випливає, що оціночне судження не слід розглядати як наклеп, якщо воно ґрунтується на фактах, наведених (переказаних) доволі точно та добросовісно, та якщо його мета не передбачає переконання у хибних уявленнях, навіть коли такі уявлення можуть виникнути.

5. У пошуках належного стандарту відповідальності, яку повинні нести ЗМІ за те, що вони публікують, ЄСПЛ враховував як високу важливість інформування громадян у демократичному суспільстві, так і практичні труднощі, з якими стикаються ЗМІ, виконуючи цю задачу (певною мірою це відповідає положенням ст.12 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів»).

При розгляді справи ЛінгенсСуд зробив акцент на правах отримувачів подібної інформації: не тільки преса має право поширювати інформацію та думки з питань, які становлять суспільний інтерес, але й суспільство має право отримувати цю інформацію. Це положення певною мірою кореспондує змісту норм чинного українського законодавства про інформацію, а саме, ст. 43 Закону України «Про інформацію», ст.34 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні».

До того ж, суд у рішенні по справі Де Хаес та Гістелсвід 24.02.97 навів твердження, що «...жур­налістська свобода включає можливість вдатися у деякій мірі до перебільшення або навіть провокацій».

6. Суд у рішенні по справі Обершликчітко вказав: «Вимоги, що стосуються захисту його (політичного керівника – Авт.) репутації, необхідно співвідносити з інтересами проведення відкритої дискусії з політичних питань».

7. У рішенні від 20.07.1997 по справі Обершлик (№2)Суд підтвердив свою точку зору з приводу того, що ніхто не повинен доводити правоту своєї думки, а також істинність заяв, які відображають громадську думку, або тверджень, що ґрунтуються на чутках чи заявах інших осіб. [35]

8. Представники судової влади не повинні підлягати тій же мірі критики з боку громадськості, що й державні службовці. Це пов’язано безпосередньо із змістом положень п.1 ст.10 та ст.8 Конвенції, а головне, із традиційною повагою європейської громадськості до судових органів та розуміння важливості їх незалежності.

9. Заява про наклеп є менш обґрунтованою (обумовленою), якщо образливе висловлювання було зроблено у відповідь на провокаційний випад.

10. Оцінюючи згадки про злочин (справа Мюллера), за який людина вже зазнала покарання, суд повинен розглядати зацікавленість громадськості в цій згадці, а автоматичне покарання за це є порушенням статті 10.

Наведені принципи, звісно, не є вичерпними. Проте вони розглядаються як орієнтири, оскільки Суд неодноразово наголошував на їх важливості та застосовував в своїх прецедентах. Крім того, їхнє подальше застосування доводить і те, що баланс співвідношення прав не є сталим явищем.

Тож, підсумовуючи, зазначимо таке. У зв’яз­ку з важливістю факту зацікавленості членів суспільства в постійному висвітленні діяльності відомих політиків, офіційних (посадових) осіб, що визначають державну політику, характер співвідношення захисту таких цінностей як свобода слова та інформації, честь, гідність, ділова репутація, приватність у контексті правовідносин між цими публічними особами і засобами масової інформації набуває особливої якості, що і потребує окремого ставлення і зважання, зокрема, з боку державних службовців.

На нашу думку, наведені принципи яскраво свідчать про недоречність ініціювання справ на кшталт справи про антипрезидентські публікації в Україні.

Ми бачимо два шляхи запровадження практики ЄСПЛ в Україні на правовому рівні. Вертикальний – доведення справ через національні юрисдикційні органи до провадження в ЄСПЛ та створення прецедентів для України. Горизонтальний – поширення застосування існуючих прецедентів ЄСПЛ, починаючи зі стадії здіснення провадження по справі у суді першої інстанції.

Зрештою, ми сподіваємося, що така очікувана практика надаватиме більше оптимізму у питанні щодо набуття Україною рис послідовності в її інтеграційних процесах до демократичної спільноти та подальшого закладання основ розвитку громадянського суспільства. Головне – пам’ятати, що лише з практикою їх застосування і захисту права людини отримують належне і загальне визнання.

Київ-Суми-Кременчуг-Черкаси-Полтава-Харків,
квітень 2003


[32]Дуве Ф. В ім’я стабільности та плюралізмуЖ ОБСЄ підтримує медіа //Deutshland, №1/2000. – С.48-51.

[33]Гольдман, Лентовска Є., Франковски С. Верховный Суд США: права и свободы граждан. – Польша: Бега, 1999. – С.131.

[34]Там само.

[35]Колівер С. Свобода преси за Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод. //Свобода висловлювань і приватність, №3-4, 1999. – С.32-43.

Свобода Висловлювань і Приватність, 2003, №02

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори