пошук  
№01
2004

Свобода Висловлювань і Приватність

СВіП в Україні

10.09.2004 | Олексій Свєтіков, Луганське обласне відділення КВУ

Моніторинг проблеми доступу до інформації друкованих засобів масової інформації Луганської області

   

Моніторинг проблеми доступу до інформації друкованих ЗМІ Луганської області проведено у березні 2004 року шляхом телефонного опитування керівників 34 газет. З них видань, що розповсюджуються в межах області – 16, що розповсюджуються в межах міст та районів – 18. Засновниками 18 видань, щодо яких проводився моніторинг, є органи державної влади та місцевого самоврядування, 3 газети партійні, 1 – профспілкова, 1 – НДО, 11 – засновані суб‘єктами підприємницької діяльності.

Завданням моніторингу було з‘ясувати:

– наявність проблем щодо акредитації ЗМІ в органах державної влади та місцевого самоврядування;

– наявність проблем із наданням інформації за інформаційними запитами;

– наявність проблем із доступом кореспондентів до органів влади та місцевого самоврядування;

– наявність інших проблем, які можна розцінювати як порушення права доступу до інформації.

АКРЕДИТАЦІЯ

На сьогодні використовують акредитацію лише видання, редакції яких розташовані в Луганську, системно проводить роботу щодо акредитації ЗМІ лише прес-служби облдержадміністрації та Луганської міської ради. Прес-служби УМВС та облпрокуратури акредитацію не практикують, з редакціями газет співпрацюють, так би мовити, на «неформальній основі». В тому числі з газетами, що виходять поза межами Луганська.

Про наявність акредитації не повідомило жодне видання, що виходять у містах та районах, редактори кажуть, що це у них не прийнято.

Можна зробити висновок, що акредитація, як засіб забезпечення рівності інформаційних стосунків з владою для ЗМІ різних форм власності, в Луганській області фактично не використовується. На наш погляд, це є результатом дій місцевих влад, пов’я­заних з обмеженням доступу до інформації про їх діяльність для незалежних видань та створення преференцій для видань, що цими органами засновані.

З іншого боку акредитацію як механізм забезпечення більш ефективного доступу до інформації про діяльність органів влади не використовують навіть ті ЗМІ, що мають проблеми з доступом до інформації у відповідних місцевих органах влади та органах місцевого самоврядування.

Вважаємо, що для загалу ЗМІ Луганської області та для журналістських об’єднань є доречним ініціювати поширення практики використання в Луганській області інституту акредитації, що могло б бути неконфліктним шляхом в напрямку покращення як доступу, так і рівності доступу до інформації.

На наш погляд, саме відсутністю уваги самих журналістів до використання інституту акредитації пояснюється достатньо мала кількість конфліктів, пов’язаних із порушенням права на акредитацію.

Про відмову в акредитації при прес–службі обласного управління СБУ повідомила редакція газети «Вечерний Луганск», але її редактор О. Блюмі­нов не вважає це особливою проблемою: «Вони не надають нам інформацію, а ми про них не пишемо. Хто програє?»

Є інформація про відмову в акредитації усіх журналістів при міській раді Красного Луча – після припинення повноважень міського голови Сергія Лук’яненка.

Нам відомо лише про один судовий спор щодо оскарження відмови в акредитації журналіста ЗМІ: скаргу на такі дії Кремінської райдержадміністрації за юридичної підтримки Луганського відділення КВУ подавала редактор газети «Міські новини» Ірина Чорнобай.

У скарзі на неправомірні дії райдержадміністрації вказувалося: «У відповідності до ст. 3 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» акредитація журналістів і технічних працівників ЗМІ при органах державної влади і місцевого самоврядування здійснюється в цих органах шляхом реєстрації на підставі офіційного представлення засобу масової інформації у відповідний орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, чи за заявою жур­наліста і технічного працівника з пред’явленням ними відповідних документів, що підтверджують їхню професійну спеціальність, чи рекомендації професійного об’єднання журналістів. Таким чином, процедура акредитація є повідомною, а не дозвільною, і відмова в наданні згоди на акредитацію є незаконною».

Під час судового розгляду представник райадміністрації скаргу визнав, журналіста газети акредитовано.

ІНФОРМАЦІЙНІ ЗАПИТИ

Редактори провідних друкований ЗМІ області, що виходять регулярно і мають обмежений час для перевірки інформації, достатньо критично ставляться до такої форми інформаційних стосунків, як інформаційні запити. Наприклад, не використовують її газети «Луганчани», «Новий Ракурс». Редактори пов’я­зують це із занадто великим строком, що надається згідно з законом на підготовку відповіді на інформаційний запит, і надають перевагу отриманню інформації шляхом інтерв’ю чи за власними джерелами.

«Не прийнята», за свідченнями редакторів, така форма роботи в районах та містах, особливо для комунальних ЗМІ.

У той же час редакторами було висловлено чимало скарг на порушення з боку органів влади та місцевого самоврядування передбаченого законом порядку надання відповідей на інформаційні запити.

Так, за інформацією редакції газети «ХХІ век» на запити часто не відповідають в Луганській облдержадміністрації, особливо, коли запитуються кількісні данні. За досвідом газети «Советская Луганщина» на інформаційні запити відповідь часто надається з пропуском встановленого строку, чи не надається зовсім. Редактор газети «Новий Ракурс» М. Се­верін свідчіть, що трапляються випадки ненадання чи невчасного надання відповіді на інформаційні запити, що він пов’язує з наплювацьким відношенням до запитів. За його словами, у разі висловлення претензій чиновники вибачаються. Навіть представник газети обласної ради «Наша газета» визнав, що не завжди чиновники витримують строки надання інформації за запитами.

У випадках, коли органи державної влади чи місцевого самоврядування відповідали на інформаційні запити, але саму інформацію не надавали, найчастіше це відбувалося через такі чинники:

—  надання іншої інформації, ніж та, що запитувалася;

—  відмовлялося в наданні інформації з про­позицією звернутися по неї в інший орган, який має її надати (хоча ця інформація і є в наявності в органі, до якого було подано інформаційний запит);

—  відмовлялося в наданні інформації на підставі, що вона є власністю відповідного органу;

—  відмовлялося в наданні інформації на підставі, що відсутні можливості для виготовлення копій.

Усі перелічені приводи ненадання інформації (що найчастіше використовують посадовці) суперечать чинному законодавству і можуть бути оскаржені, проте жодного випадку такого оскарження нам не відомо.

В регіоні була спроба редакції ЗМІ притягнути до адміністративної відповідальності службовця органу самоорганізації населення за безпідставну відмову надати інформації за інформаційним запитом. 13 черв­ня 2003 року редакція газети «Третій сектор» зверталася до прокуратури Новоайдарського району із заявою про притягнення до адмінвідповідальності згідно ст. 212(3) Кодексу про адмінпорушення заступника голови Новоайдарської районної ради – за безпідставне ненадання інформації за інформаційним запитом. Спроба не була успішною. Райпрокуратура відмовила у задоволенні заяви. Після оскарження цього рішення до прокуратури Луганської області дії посадовців райради були визнані неправомірними, на адресу райради прокуратура області внесла припис про припинення порушення та про притягнення винних до дисциплінарної відповідальності. Але це відбулося вже після закінчення двомісячного терміну притягнення до адмінвідповідальності.

Цей досвід свідчіть, що захист права на отримання інформації шляхом адміністративної процедури може бути неефективним взагалі – через невідповідність терміну розгляду скарг та терміну притягнення до адміністративної відповідальності.

Інформаційний запит хоча й є в умовах чинного законодавства недостатньо оперативним засобом отримання інформації для ЗМІ, але може бути найефективнішим для потреб журналістських розслідувань. А подання інформаційного запиту перед оприлюдненням інформації, щодо якої можуть бути судові позови, може бути доказом її належної перевірки, що відповідно до закону звільняє ЗМІ від відповідальності.

Тому журналістська спільнота має бути зацікавлена у забезпечені належного використання цієї передбаченої законом форми інформаційних стосунків.

На наш погляд, сьогодні є нагальна потреба внесення змін до Закону України «Про інформацію», якою б було врегульовано терміни надання відповіді на інформаційні запити ЗМІ, які не можуть бути такими ж, які передбачені для розгляду звернень громадян.[1]

ОБМЕЖЕННЯ ДОСТУПУ НА ЗАХОДИ

Результати моніторингу свідчать, що для створення преференцій обмеженому колу ЗМІ (власних, залежних чи «дружніх») органами влади чи місцевого самоврядування часто використовується вибірковість запрошення журналістів на заходи, які проводяться саме для медіа чи спільно з медіа.

Проте скарги на це висловлювали лише представники обласних газет. І переважно щодо дій облдержадміністрації, де усі ці видання акредитовані.

Редактори газет «ХХІ век», «Новий Ракурс», «Луганчани» стверджували, що журналістів їх видань часто не запрошують на заходи облдержадміністрації. Редактор газети «Гривня плюс» повідомив, що трапляються випадки, коли влада забуває запросити на заходи, які влаштовує, але заперечує, що то є системою.

Щодо міських та районних видань, то кілька редакторів комунальних газет повідомляли про порядок, при якому присутність кореспондента на заходах відповідних рад чи адміністрацій є обов’яз­ко­вою. Непоодинокими є випадки, коли редактори таких газет включені до складу колегій і присутні на заходах у такій якості.

«Ексклюзивну» систему комутації з визначеним колом ЗМІ, як правило, застосовує у своїй роботі голова Луганської ОДА Олександр Єфремов.

Таким чином, відбувається регулювання тональності висвітлювання діяльності органів влади та місцевого самоврядування: штучно обмежується кількість інформаційних приводів для видань, які висвітлюють цю діяльність критично, і надається максимальна кількість приводів для висвітлювання її виданнями, налаштованими позитивно.

Під час моніторингу були зафіксовані і більш радикальні засоби подібного регулювання. Так, за інформацією редакції «Нового Ракурсу», цього року два тижні у приміщення облдержадміністрації не допускалися журналісти за журналістськими посвідченнями. Навіть – акредитовані. Після колективної скарги керівництву ОДА ці (незаконні згідно Закону України «Про друковані засоби масової інформації») дії були припинені.

Значно частіше такі випадки трапляються в містах та районах області.

Так, газета «Ровенківські вісті» має відеозапис з однієї із сесій (жовтень–листопад 2003 року), на якій міський голова М.Єфремов заявив: «А зараз преса може бути вільною…». Питання про вилучення журналістів з сесійного приміщення на голосування ради не ставилося.

25 листопада 2003 р. під час сесії міської ради, на якій вирішувалося питання припинення повноважень міського голови С. Лук’яненка, секретар ради Пономарьов скомандував: «Всім журналістам покинути зал!» С того дня на жодну сесію журналісти не допускалися. У тому ж Красному Лучі 11 березня усі кореспонденти були видалені із засідання територіальної виборчої комісії – без пояснення причин.

У Сватові кореспонденти газети «Голос громади» не допускалися на сесії районної ради. Зауважимо, що в усіх цих випадках посадовці прямо порушували норми чинного закону, який гарантує представникам ЗМІ бути присутніми на сесіях рад та на засіданнях виборчих комісій.

У місті Кремінна кореспондент газети «Міські вісті» не був допущений у приміщення, де проводилася апаратна нарада, при цьому кореспондент газети «Кремінщина», засновником якої є райрада, на нараді був присутній.

ІНШІ ПРОБЛЕМИ, ПОВ’ЯЗАНІ
З ДОСТУПОМ ДО ІНФОРМАЦІЇ

Під час моніторингу були зафіксовані випадки, які можуть бути класифіковані як навмисне перешкоджання ЗМІ у можливості збору інформації про діяльність органів місцевої державної влади та місцевого самоврядування. Звичайно це відбувається через особисте негативне ставлення чи до видання, чи до його засновників.

Журналісти газета «Ровенківські вісті» повідомили, що після кількох критичних публікацій міський голова М.Єфремов заборонив пускати журналістів на засідання депутатських комісій.

Тривалу інформаційну блокаду витримала газета сватівської міськради «Голос громади» за часи, голи головою райдержадміністрації був Володимир Просін (сьогоднішній заступник голови облдержадміністрації, який відповідає тут, до речі, і за взаємовідносини зі ЗМІ). З кореспондентами цього видання відмовлялися спілкуватися більшість керівників районних підприємств, не надавали інформацію бюджетні установи. Після виходу у світ першого номера газети сватівська прокуратура здійснила перевірку законності друку її в Рубіжанській типографії.

Показовою є історія, яка трапилася після оприлюднення газетою кремінської міської ради «Міські вісті» інформації про те, що кореспондента не було допущено на апаратну нараду в райдержадміністрації, з редакторською оцінкою цієї події. У зв’язку з публікацією газета отримала листа від начальника управління у справах інформації та преси Луганської облдержадміністрації Вадима Желєзного, який виклав свою оцінку щодо законності дій РДА і вимагав від редакції користуватися саме такою оцінкою. Що, на наш погляд, може бути розцінено як здійснення цензури.

Про факти, що можуть розцінюватися як цензура, повідомляли редактори кількох комунальних міських та районних газет. Наприклад, відповідальна особа виконкому давала вказівки редактору однієї з таких газет не писати на деякі теми, зокрема, дитячу смертність. Редактор іншої районної газети повідомляв про вимоги місцевого райвідділу внутрішніх справ надавати інформацію про роботу відділення, яка не була цікавою для журналістів.

ВИСНОВКИ

1. Місцеві державні влади та органи місцевого самоврядування на Луганщині системно обмежують права ЗМІ на доступ до інформації про діяльність цих органів. Таке обмеження відбувається вибірково і стосується видань, які надають критичні матеріали щодо цієї діяльності. Таким чином відбувається неправомірне регулювання інформаційного простору.

2. В містах та районах області оперативний доступ незалежних видань до новостійної інформації, пов’язаної з діяльністю органів влади і місцевого самоврядування, не є достатнім, що суттєво знижує конкурентноздатність таких видань громадсько–політичного та інформаційного спрямування у порівнянні з тими, що засновані органами влади.

Обмеження доступу до інформації й створення преференцій для деяких видань спотворює конкурентне середовище ЗМІ не в меншому ступені, ніж бюджетні дотації для визначених ЗМІ.

3. Місцеві ЗМІ поки що недостатньо наполегливо захищають своє право на вільний доступ до інформації, а державні інституції, які мають це право захищати згідно з законом, часто займаються прямо протилежним.



[1] На нашу думку, термін має бути однаковим для всіх, але меншим, ніж один місяць. – Прим. ред.

СВіП в Україні

10.09.2004 | Людмила Чевельча, Чорноморська телерадіокомпанія

Експеримент: чи можливий доступ до інформації в Криму

   

Чорноморська телерадіокомпанія вирішила перевірити, як реагують кримські органи влади та місцевого самоврядування на бажання громадськості дізнатися про їхню діяльність. Ми вирішили отримати інформацію про кількість прийнятих владами різних рівней нормативних актів і яка кількість з них була визнана таємними або для службового користування. Був підготовлений наступний інформаційний запит (приклад наводимо для місцевої влади Алушти):

«Чорноморська телерадіокомпанія готує серію передач про стан із свободою слова в Криму, в тому числі, про доступ до інформації про працю державних органів. У відповідності до ст. 40 Конституції України, ст. ст. 28, 29, 32, 33 Закону України «Про інформацію» просимо надати нам письмово наступну інформацію:

1. Яку кількість підзаконних актів і внутрішніх документів було прийнято Алуштінською міськрадою та міськвиконкомом у 2002 р.

2. Скільки відсотків підзаконних актів від загальної кількості мають обмежувальні грифи доступу.

3. Які саме обмежувальні грифи доступу використовує міськрада та міськвиконком.

4. Яким чином оприлюднюється інформація про назви і номери документів з обмежувальними грифами доступу.»

Запроси були надіслані 28 адресатам. Серед них – парламент та уряд Криму, місцеві ради і райдержадміністрації. Примітно, що з 28 органів влади та місцевого самоврядування відповіли на інформаційний запит тільки 20. Тобто вісім взагалі не вважали за потрібне відгукнутися, хоча за Законом були зобов’язані відповісти. Серед тих, хто не відповів – Ялтинська та Красноперекопська міськради, Ленінська, Чорноморська, Нижньогірська, Першотравнева та Раздольненська райдержадміністрації.

Про те, що згідно із Законом «Про інформацію» на інформаційний запит необхідно відреагувати протягом 10 днів, не згадав ніхто. У місячний строк вклалися 18 з 20 органів. Один орган місцевого самоврядування затримався з відповіддю на 4 дні, а другому на роздуми знадобилося більше двох місяців!

Зауважимо, що ми не запитували жодної таємної інформації. Кількість прийнятих нормативно-право­вих актів, який відсоток від них складають документи з грифами обмеженого доступу – це все є відкритою інформацією. Проте, як довів наш експеримент, левова частка органів, до яких ми зверталися або нічого про це не знають, або відверто ігнорують цей факт. Наприклад, Радянська райдержадміністрація чомусь вирішила, що інформація, яку ми просимо надати, нібито носить конфіденційний характер. По суті, до закритих відомостей тут віднесли навіть кількість прийнятих документів. Ось що вони написали:

«В соответствии с Постановлением Кабинета министров Украины от 27 ноября 1998 года № 1893..., распоряжения Совета министров Автономной Республики Крым от 12 декабря 2001 года № 446-р на ваш запрос информация не предоставляется, так как она носит конфиденциальный характер.

Первый заместитель
председателя администрации
Л. М. Горбатов»

Ми попросили пояснити начальника юридичного управління Ради міністрів АРК Ларису Опанасюк, чи є кількість документів секретною інформацією, і хто визначає, чи є певні відомості конфіденційною. Інформацією. Вона відповіла, інформацію про кількість прийнятих нормативно-правових актів не є інформацією з обмеженим доступом, і такі відомості мають бути надані. Що ж стосується конфіденційної інформації, яка є власністю держави, то відповідно до Постанови Кабміну від 27.11.98 державні органи і відомства, які вказані в ній, самі встановлюють, яка інформація відноситься до конфіденційної.

Те, що більшість органів влади надали не всю запитувану інформацію, нас ще не так вразило. Ну, не знають там законів досконально. Чи не пам’ятають. Чи не вважають потрібним усіх законів дотримуватися.

Більш примітним нам показався факт, коли за керівника відповідає прес-секретар, і він же вирішує, яка інформація становить інтерес для громадськості, а яка – ні. Уточнимо, що мова йде не про якесь режимне підприємство чи про державну установу, а про орган місцевого самоврядування. Ось уривок з відповіді Сімферопольської міськради:

«…Всего 0,2 % от числа всех принятых документов носят ограничительные грифы доступа. Эти документы, как правило, носят сугубо внутренний характер. Что касается обнародования этих документов, то для широких слоев общественности большого интереса они не представляют.

Заведующий информационным отделом. О. В. Прокофьев»

От такі уявлення про власні права і права гро­мадськості в міськраді Сімферополя. Мабуть, звичка вирішувати за населення, про що воно має право знати, а про що ні, спрацювала і тут. Мер міста Валерій Єрмак, однак, не вважає, що його підлеглі перевищують свої службові повноваження. На наше питання, чому питання оприлюднення вирішує інформаційний відділ, Валерій Єрмак відповів:

«Решает не информационный отдел. Степень закрытости того или иного документа четко определяется инструкцией, которая определяет порядок работы с государственными тайнами... Поэтому это нормальный ответ. Любую информацию, которая у нас есть, мы вам предоставим, за исключением той, которая является гостайной.»

А ось що каже журналіст Микола Семена:

«Нам узагалі ж і претендувати не потрібно на закриту інформацію... Інша справа, що чиновники, щоб не надавати журналісту ту чи іншу суспільно важливу інформацію, по суті не секретну, часто неправомірно її засекречують, чи ставлять неправомірні грифи, що не повинні там стояти.»

Знову питаємо Ларису Опанасюк: що, справді самі можуть закривати інформацію? Ні, каже, не можуть. Мова йде про міськраду, вони реалізують інтереси міської громади, і тому не можуть приховувати від неї інформацію, яка її стосується. Зокрема, розпорядження. Не може орган, обраний населенням для реалізації своїх інтересів і забезпечення своїх прав, ховати свої розпорядження від цього населення.

Місцеві органи влади непогано навчилися апелювати до закону. Прибігають до посилань на нього в будь-яких випадках. Це видно і з інших відповідей на запити. Кримський парламент, приміром, написав, що робота з документами, що мають обмежувальні грифи доступу, «здійснюється в строгій відповідності з Законами України і вимогами Кабінету міністрів України». У парламенті, мабуть, думають, що журналісти і громадськість повинні вірити депутатам на слово. Така вимога довіри до себе не дає можливості проконтролювати, наскільки правдиві подібні слова про строгу відповідність.

Є, звичайно, і зовсім інші відповіді. Наприклад, Євпаторійська міськрада надала нам вичерпну інформацію, з якої можна побачити, що тут закони знають і виконують:

 «…исполком Евпаторийского горсовета при­нял в 2002 году 0,12 % решений, которые носят ограничительные грифы доступа. Это решения о проведении осеннего призыва 2002 года и Об организации и проведении приписки граждан Украины 1986 года рождения к городскому призывному участку в январе-марте 2003 года. Евпаторийский горсовет ограничительные грифы доступа не использует, исполком Евпаторийского горсовета использует гриф ДСП (Для служебного пользования.)

Секретарь городского совета В. М. Смолкин»

Прагнуть вести свою роботу більш відкрито й у деяких інших органах самоврядування. Ось що відповіла Феодосійська міськрада:

«…В 2002 году состоялось одно суженное заседание исполкома, во время которого был рассмотрен новый мобилизационный план. По итогам этого исполкома принято 4 решения с грифом «секретно». Эти решения в средствах массовой информации опубликованы не были. Вместе с тем, в соответствии с Законом Украины «О государственной тайне» и Сводом сведений, составляющих государственную тайну, идет тенденция к рассекречиванию подзаконных актов и внутренних документов. Так, в 2002 году гриф «секретно» был снят с 49 документов.

Городской голова В. А. Шайдеров.»

Феодосійський мер Володимир Шайдеров вважає, що органи влади повинні працювати відкрито і завжди йти на контакт з громадськістю:

«На все запросы общественных организаций, ВР, КМ мы всегда отвечали своевременно. Вы знаете, взаимоотношения со СМИ должны быть открытыми и чистыми, потому что когда нет доступа к первому лицу, идет искаженная информация – все с чужих слов, все вокруг да около. А когда идет общение: прямой вопрос – прямой ответ, все проблемы взаимоотношений исчезнут. На сегодняшний день нужно говорить ту правду, которая есть на самом деле. Не нужно говорить то, что желают услышать. Нужно просто открывать глаза на ту ситуацию, в которой мы оказались. Тогда будет как говорят, в Багдаде все спокойно. Понимаете, наступил момент искренности, истины между всеми ветвями власти и с населением. Открытость, доступность и тогда все проблемы будут сводиться к нулю…»

Якби усі керівники таким чином ставилися до взаємовідносин зі ЗМІ…

Сім органів влади відповіли, що не приймали торік документи з обмеженими грифами доступу. При цьому деякі з них обмежилися тільки цією інформацією, а інші навели більш розгорнуті дані. Приміром, Судакська міськрада приклала до своєї відповіді повний список документів, прийнятих у 2002 році радою і виконкомом. Сімферопольська райдерж­адміністрація повідомила, що звичайно використовує грифи «таємно» і «для службового користування», а Джанкойська адміністрація відзначила, що користується грифом «для службового користування».

Цікаво, що з усіх органів влади, які відповіли на наші запити, лише один відзначив, що відправляє деякі свої розпорядження для їхньої реєстрації в органи юстиції. Це Бахчисарайська райдержадміністрація. Інші нічого про це не повідомили.

СВІП та нові технології, що загрожують правам людини

10.09.2004 | Прайвесі Інтернешнл— Privacy International

Національні ідентифікаційні картки (посвідчення особи)

   

 PRIVACY INTERNATIONAL

Заява для Комітету Парламенту Канади з питань громадянства
та імміграції

Національні
ідентифікаційні картки
(посвідчення особи)

4 жовтня 2003 року

Ця письмова заява є наслідком зустрічі між Прайвесі Інтернешнл (Privacy International) і Комітетом Парламенту Канади з питань громадянства та імміграції (далі Комітет), що відбулася за зверненням Комітету 24 червня 2003 ро­ку у Лондоні (Велика Британія).

Практичні висновки

Прайвесі Інтернешнл переконливо рекомендує Комітету підходити до проблеми ідентифікаційних карток з великою пересторогою. Багато які з умов, що пред’являються для технології на основі карткової системи не можуть бути підтримані. Обґрунтування руху у напрямку до цієї картки може в окремих випадках робитися з добрими намірами, але здається, що воно засновується більше на емоціях і балаканині, аніж на вірогідному дослідженні.

Біометрична система, запропонована для формування ідентифікаційної бази для картки, не має успішного зразку будь-де у світі. Свідчення дослідників стверджують, що багато з заяв, зроблених біометричною промисловістю, є неправдивими. Насправді, архітектура біометрії «один до багатьох», яку уявляють собі деякі прихильники канадської схеми, є повністю шахрайською.

Вартість системи ідентифікаційних карток, разом з відповідними реєстраційними процедурами, інфраструктурою інформаційних технологій, узгодженням приватного і публічного секторів і рівнобіжних систем буде значно більшою від неофіційних оцінок, що поширюються на даний час. Базуючись на кошторисах Великої Британії, Європи і Південно-Східної Азії, ми оцінюємо, що канадська система, на момент повного завершення, коштуватиме 7 мільярдів канадських доларів.

Загроза приватності, що виникає в результаті впровадження національної ідентифікаційної системи, не може бути переоцінена. Ідентифікаційні картки в канадському [суспільному] оточенні, імовірніше за все, порушуватимуть Хартію прав і свобод. Картка істотно порушить приватність і принципи захисту даних, передбачені в канадському праві.

У дослідницькій літературі відсутні жодні докази для того, щоб встановити, що ідентифікаційні картки зменшують загрозу тероризму чи зменшують сферу злочинності. Насправді, впровадження ідентифікаційної картки потягне створення нової низки правопорушень і внесе цілком реальну загрозу зростання злочинності в значній кількості областей.

Ідентифікаційна картка, запропонована для Канади, передбачає концепцію зведених чи «об’єднаних» ресурсів даних. Такий стан створює серйозну загрозу безпеці даних. Також видається неминучим, що дані будуть загублені, перекручені, видозмінені чи незаконно використані. Доступ великої кількості агенцій до вразливих даних значно підвищує імовірність неналежного використання інформації або через розкриття, спричинене корупцією, або через недоліки у безпеці.

Короткий огляд

Протягом минулих двадцяти років уряди багатьох країн впроваджували національні ідентифікаційні картки. Прихильники таких систем наводили усе більше і більше доказів на користь прийняття поєднання всесторонньої інформації про особу та біометричного ідентифікатора, на кшталт сканування райдужної оболонки чи відбитків пальців. Велика Британія і Канада, на даний час, розглядають такі системи, у той час як Бельгія і Китай знаходяться на перших стадіях впровадження ідентифікаційних карток.

Формулювання обґрунтування схем ідентифікації значно відрізняється, але звичайно стосується кількох усвідомлюваних переваг, зокрема, зменшення шахрайства, зростання адміністративної ефективності і боротьби з незаконною імміграцією.

Разом з тим часто наводиться інстинктивне зауваження, що карткова система може слугувати каналом «побудови нації», завдяки чому можуть бути посилені єдність і національна ідентичність. Ці інтуїтивні зауваження не мають жодного відношення до формулювання обґрунтування карток. У цьому сенсі картка може виступати ініціативою, в основі якої лежить націоналізм.

Опікування ідеєю про ідентифікаційні картки здійснюється з невеликою кількістю доказів, що підлягають вимірюванню, стосовно вимог, які пред’явля­ють­ся до карткової системи. Припущення, наприклад, що національна картка може поліпшити методи правоохоронної діяльності, знизити рівень незаконної імміграції, зменшити шахрайство, допоможе національної безпеці чи покращить адміністративну ефективність є суто інтуїтивною. Існує небагато, якщо вони взагалі є, доказів того, що карткова система може досягти цих цілей.

Основну причину такої ситуації слід шукати в типі націоналізму, згаданому раніше. Країни, на кшталт Малайзії, Китаю, Сінгапуру та Індонезії, відкрито сприяють цим карткам як засобу встановлення національного «членства» і єдності. Торік у Великій Британії ця позиція була виражена проурядовим парламентарем, доктором Ніком Палмером (Nick Pal­mer), який сказав на публічній зустрічі, присвяченій ідентифікаційним карткам, що він відчуває, що ідентифікаційна картка може створити «зв’язок» поміж усього населення. Карткова система часто носить назву чи символ країни (як, наприклад, вже не чинна картка Австралії і картка Ківі).

Біометрична система, запропонована для канадської картки є необґрунтованою в своїй основі. Китай недавно відмовився від розміщення відбитків пальців на своїх ідентифікаційних картках через нездоланні технічні проблеми [1], тоді як Британська фінансова група «Nationwide» цього року відмовилась від планів запровадити зняття відбитків пальців і сканування ока на заміну PIN-коду [2].

Американські експерти з безпеки Пітер Нойман (Peter Neumann) і Лаурі Вейнстейн (Laurie Weinstein) відзначали: «Вважається, що унікальні ідентифікаційні картки часто підробляються. Діє велика кількість груп підробників ідентифікаційних карток, як для кримінальних, так і для терористичних цілей. До цього часу кожна спроба посилити захист посвідчень особи від підробки була скомпрометована. Крім того, зловживання з боку утаємниченої особи – особливий ризик будь-якої інфраструктури посвідчень особи».

«Віра в те, що національні ідентифікаційні «смарт»-картки можуть забезпечити незаперечну біометричну відповідність без некоректних підтверджень або заперечень є помилковою. Крім того, такі системи усе ще будуть «проламуватися», а злочинці і терористи, щодо яких ми найбільше стурбовані, знайдуть спосіб експлуатувати їх, використовуючи фальшиве відчуття безпеки таким чином, що картки забезпечуватимуть їхню власну перевагу –– фактично ставлячи нас у меншу безпеку в результаті цього». [3]

Існують також істотні загрози безпеці, що виникають як результат системи ідентифікації, заснованої на біометричних характеристиках. Експерт з комп’ютерної безпеки Брюс Шнеєр (Bruce Schneier) застерігає: «Обробка біометричних характеристик також має свої недоліки. Уявіть собі, що Аліса використовує відбиток свого великого пальця для біометрії, а хтось вкраде цифровий файл. Що тепер? Це не цифрове посвідчення, коли певна довірена третя особа може видати їй інше. Це – її великий палець. Вона має їх тільки два. Як тільки хтось вкраде ваші біометричні характеристики, вони залишаться вкраденими на все життя; не існує жодного способу повернутися до безпечної ситуації».[4]

Ця заява обговорює значення і ризики, пов’язані з національними ідентифікаційними картками із спеціальним посиланням як на біометричну, так і на інформаційну відповідність. Цей документ оцінює аргументи, що просувають використання цієї технології, і вагу цих доказів з юридичної, соціальної і технічної перспективи.

Ключові питання і засади

Пропозиції щодо впровадження урядових систем ідентифікаційних карток викликають суперечності в усьому світі. Парламенти Великої Британії і Канади на даний час розглядають національні схеми, результатом яких була б комплексна обов’язкова система ідентифікації. Австралія, Нова Зеландія і Сполучені Штати також мудрують з цією ідеєю, але зустрічають жорсткий політичний опір. Країни, що розвиваються, нестримно поспішають запровадити системи ідентифікації, тоді як у всій Європі уряди досліджували можливість розширення функціонування ідентифікаційних карток. Усі такі ініціативи зустрілися з непередбаченими і надзвичайно складними юридичними, технічними та організаційними проблемами.

Такі заходи завжди породжували дебати щодо їхнього потенційного впливу на приватність і громадянські права. Незважаючи на те, що вони є вирішальними, наслідки технології набагато істотніші і стосуються куди ширшої сфери. В своїй сутності, ці системи незмінно прокладають шлях до приєднання до управління і розвитку комплексного зв’язку між публічним і приватним секторами інформаційних систем.

Більше ніж протягом двох десятиліть дискутувалась аргументація: громадянські свободи проти ідентифікаційних карток. Правозахисники послідовно доводили: мало того, що такі ініціативи перетворять нації на більш авторитарні суспільства, але вони назавжди істотно змінять відносини між громадянином і державою, природу уряду і характер нації.

Цей глибокий вплив є неминучим, оскільки сучасні ідентифікаційні картки – не просто шматочок пластмаси. Це видима складова надзвичайно складної мережі інтерактивної технології, що об’єднує найбільш інтимні характеристики особи з державним механізмом. Це також засіб, через який, теоретично, може бути як спрощено, так і розширено юридичні і адміністративні повноваження уряду.

Майже кожна національна ідентифікаційна карткова система, впроваджена протягом останніх п’ятнадцяти років, містила три компоненти, які потенційно можуть зруйнувати свободу особи і приватність. Спочатку кожен громадянин може бути зобов’язаний здати відбитки пальців чи візерунок сітківки до національної бази даних. Ця інформація об’єднується з іншими персональними даними на кшталт раси, віку і місця проживання. Фотографія довершує досьє. Тоді, для того, щоб надати картці необхідної юридичної ваги, її впровадження повинно супроводжуватися суттєвим зростанням поліцейських повноважень. Органи влади, зрештою, вимагатимуть картку в широкому колі випадків, і люди будуть змушені підкоритися. Найбільш істотною, а разом з тим найбільш тонкою складовою є той факт, що картка і її кодова система згодом формуватимуть адміністративну основу для пов’язування інформації між усіма відомствами. Код, врешті-решт, є найбільш потужним елементом системи.

Для такої системи, пов’язаної десятками тисяч пристроїв для читання карток з центральною базою даних, звичайною справою є проблема підроблених карток. Технологічний розрив між урядами й організованою злочинністю тепер звузився до такого ступеня, що бланки навіть найбільш захищених карток стають доступними через тиждень після їхнього офіційного представлення. Злочинці і терористи можуть насправді пересуватися більш вільно і більш безпечно з декількома підробленими індивідуальностями, ніж вони могли б це робити в країні із численними формами посвідчення особи.

Для того, щоб упевнитися, що люди є саме тими, за кого вони себе видають, картки нового покоління на кшталт, представлених торік у Малайзії, містять чіп з «біометрією» – відскановані відбитки пальців, рук чи візерунок сітківки – власника. Картка і палець поміщені в пристрій читання –– і особу «підтверджено». Органи влади мають доступ до детальнішої персональної інформації, що зберігається на чіпі, для того, щоб підтвердити особу власника. Цей процес підтвердження може бути застосований на вулиці, в аеропортах, школах, банках, басейнах чи приміщеннях офісів. Для того, щоб картки слугували меті боротьби з тероризмом і крадіжкою ідентичності, вони повинні б використовуватися як механізм підтвердження багато разів на день, у незчисленних випадках.

Цей тверезий висновок рідко наводиться урядом. Натомість, такі ініціативи м’яко замасковані під виглядом «картки громадянина», які забезпечують право на соціальні послуги і допомогу, і які спрощують ведення справ особи з урядом. П’ять років тому, після останніх дебатів у Великій Британії щодо ідентифікаційних карток, уряд спокійно поховав такі пропозиції, коли виявив, що картка коштуватиме на мільярди фунтів більше ніж очікувалось, робить небагато для запобігання злочинам, і може, на завершення, стати надзвичайно непопулярною ініціативою. [5]

В останніх двох випадках, коли концепція ідентифікаційної картки була серйозно поставлена у Великій Британії, стало зрозуміло, що підтримка ідентифікаційних карток, в кращому випадку, є неоднорідною. Востаннє щодо цього висловилася (злочин був проблемою, що обговорювалась), навіть Асоціація керівників поліції (Association of Chief Police Officers), яка стверджувала, що картка матиме невеликий вплив на злочинність і може зашкодити стосункам між поліцією і громадськістю.

Це правда, що часи і обставини змінюються, але якщо ідентифікаційна картка п’ять років тому була непрацездатною, чому вона працюватиме зараз? Коротка відповідь на це питання полягає в тому, що на той час вона не могла працювати, доки не було додано біометричні характеристики, і вся система не отримала змогу діставати підтвердження через національну базу даних. Тоді, це – не картка: це – національна інфраструктура спостереження.

Посвідчення особи можуть також робити свій внесок у зростання рівня тероризму і злочинності. Торік у Нью-Джерсі було обвинувачено 36 осіб за їхню участь в злочинній організації, що випускала тисячі підроблених ліцензій водіїв. Також було заарештовано вісім осіб з персоналу Відділу транспортних засобів Нью-Джерсі.

Для країни, у якій ліцензія водія є найближчим відповідником до ідентифікаційної картки (національні картки завжди були неприйнятні для Конгресу), арешти викликали досить широке занепокоєння. Речник Відділу кримінальної юстиції Нью-Джерсі сказав «Нью-Йорк Таймс», що місця для стоянки автомобілів Відділу транспортних засобів, принаймні у шістьох округах, були подібні на «барахолку незаконних документів». Особи з персоналу підрозділу у окрузі Вейн (Wayn) отримали від 50 до 100 доларів за кожну з приблизно 3000 ліцензій.

Корупція зсередини – це кара для уряду, яку не насмілюються називати. Тепер, незважаючи на свій намір підсилити захист ліцензій водіїв, США зневірились у чесності своїх первинних засобів ідентифікації. Корупція в подібному масштабі оточує більшість офіційних схем ідентифікаційних карток. Високий попит і величезні інвестиції злочинців спокушають посадових осіб обходити чи порушувати правила прийнятності. Те ж саме є неминучим у Канаді та інших країнах.

Досвід у Нью-Джерсі – один з багатьох факторів, що повинні стримати щенячий ентузіазм будь-якого уряду щодо потенційних переваг ідентифікаційної карти. Міністри уявляють інструмент, який приборкає незаконну імміграцію, усуне злочини і шахрайство, зменшить ухиляння від податків і перешкодить тероризму. У дійсності, вони розпочали проект, що може значно посилити і ускладнити ці проблеми.

Розглянемо практичну сторону. Яким чином пересічний громадянин йтиме до одержання ідентифікаційної картки? І яким чином це відрізнятиметься від способу, яким злочинець, терорист чи незаконний іммігрант одержуватиме її?

Протягом років західні уряди, в усіх своїх консультаціях з цього центрального пункту, грали у мовчанку. Будь-яка ідентифікаційна картка, імовірно, видаватиметься особі на персональному інтерв’ю, можливо подібному до процесу одержання Номера Соціального Страхування (НСС) чи ліцензії водія Нью-Джерсі. Претендент може прийти на зустріч з нижчою посадовою особою, яка механічно запитає щодо двох форм ідентифікаційної картки і доказу місця проживання. Претенденту задали б кілька стандартних питань, після чого ідентифікаційна картка може бути формально видана.

Якщо перед цим вони могли принести копію свідоцтва про народження мертвої людини, і, можливо, ліцензію водія і номер рахунку в банку, тепер злочинці володітимуть основною ідентифікаційною карткою, яка не задає жодних запитань. Можливо, навіть більше, ніж однією такою ідентифікаційною карткою.

Ідентифікаційна картка, зрештою, є тільки збільшенням високої цінності первинних документів особи, представлених її власником. Адміністрація США мала можливість пересвідчитися, що саме тут міститься фундаментальний недолік у понятті безпомилкової ідентифікаційної картки.

Незабаром після нападу на США 11 вересня ФБР оголосило, що принаймні четверо з повітряних піратів одержали чинні ліцензії водіїв США. Для Відділу транспортних засобів Вірджинії, причетність якого до цього було виявлено, це був один з найсерйозніших моментів протверезіння у його тривалій історії. Органи влади Вірджинії розпочали шалену перевірку своїх процедур подання заявок, але повідомили, що існує досить мало можливостей запобігти цій проблемі.

Точно так само як усі, хто видає такі картки в усьому світі, відділ ліцензування не мав жодного вибору, крім того як покладатися на стандартні документи щодо особи, дійсність яких важко визначити. Як тільки претендент отримав НСС, паспорт, свідоцтво про народження і, можливо, рахунок в банку, усі критерії для видання ліцензії буде виконано. Що ще може зробити орган влади, щоб встановити право на ліцензію?

Одна проблема для вірджінських органів ліцензування, якої неможливо уникнути, полягала в тому, що в реальному світі одна основна форма посвідчення особи використовується для того, щоб отримати іншу форму посвідчення особи. Дві форми посвідчення особи ведуть до надання третьої. І так далі. У вільному суспільстві існує межа щодо ступеня, до якого уряд може поставити вимогу особи щодо розкриття цих документів.

Все ж таки органи ліцензування Вірджинії «накрутили хвоста» своєму персоналу, застерігаючи їх бути особливо допитливими при роботі із заявами. «Не дратуйте наших клієнтів», – порадило вище керівництво, – «але зробіть усе, що ви можете, щоб встановити потенційних терористів і незаконних мігрантів». За ви­нятком деяких незначних змін, процедура авторизації зберігається як і раніше, з тією відмінністю від попередньої, що, безсумнівно, фальсифікація посвідчень особи коштуватиме дорожче.

А якщо заявники не мають необхідних документів? Який це подарунок у пошуку зайвих грошей для корумпованих державних службовців чи персоналу за контрактом! Корупція серед чинів державних службовців є фактом життя. Після двохлітнього слідства Незалежна Комісія Нового Південного Уельсу проти корупції в Австралії засвідчила у 1992 році, що корупція в державній службі досягла «пропорцій епідемії і ендемії».

Ще більше погіршить перспективу схеми ідентифікаційних карток сценарій, за яким до вирішення цієї проблеми буде залучено приватну компанію, або, навіть ще гірше, її буде «скинуто» на вже перевантажену урядову агенцію.

Уряди можуть дозволити собі ігнорувати загрозу корупції серед чинів організації, що розглядається, однак банки не настільки наївні. Вони застосовують «модель загрози», що передбачає рівень корупції персоналу від одного до двох відсотків.

Навіть без перспективи офіційної корупції технологічний розрив між урядами й організованою злочинністю тепер звузився до такого ступеня, що навіть бланки найбільш захищених карток доступні через кілька тижнів після їхнього представлення. Злочинці і терористи можуть, насправді, рухатися вільніше і безпечніше з декількома підробленими «офіційними» індивідуальностями, ніж будь-коли в країні, використовуючи багаторазові форми посвідчень «низької вартості», на кшталт свідоцтва про народження.

Злочинне використання підроблених ідентифікаційних документів не обов’язково включає використання методів підробки. У 1999 році у Великій Британії колишній державний контролер був обвинувачений в одержанні до 500 паспортів на фальшивих осіб. Шахрайство було просто результатом маніпулювання під час процедури первинного документування.

Доцільно розглянути деякі неминучі формули, що застосовуються всупереч правилам економіки чорного ринку. Кожен раз, коли уряди намагаються запровадити ідентифікаційну картку, в основі завжди лежить мета усунення фальшивої індивідуальності. Чим вище «цілісність» (надійність і точність) картки, тим більшою є її цінність для злочинців і незаконних іммігрантів. Картка, що має високу цінність, притягує значно більші інвестиції у корупцію та підробку. Рівняння просте: вища цінність посвідчення особи дорівнює інтенсивнішій злочинній діяльності.

Коли такі схеми впроваджуються в поточній суспільній атмосфері, неминучими є три результати. Перший: високо захищена ідентифікаційна картка стане внутрішнім паспортом, необхідним в безлічі ситуацій. Не виходьте зі свого дому без неї. Другий: мільйони людей будуть страждати від серйозних незручностей щороку, через загублені, вкрадені чи пошкоджені картки або –- через ще більш потенційно руйнівну причину – через відмову карткових комп’ютерних систем чи біометричних машин зчитування. Нарешті, як свідчить дослідження Прайвесі Інтернешнл, картки будуть неминуче використані для зловживання з боку посадових осіб, які використовуватимуть їх як механізм для упередження, дискримінації чи переслідування. Цей останній пункт був сформульований Високим Судом Великої Британії у 1954 році, коли він визнав незаконними ідентифікаційні картки воєнного часу.

Інші країни також прийшли до такого висновку. Жодна країна загального права не запроваджувала ідентифікаційних карток. Коли у 1986 році в Австралії було запропоновано національну картку, ця ідея була квапливо переглянута після найбільшої у сучасній історії суспільної опозиційної кампанії. Громадськість Нової Зеландії відповіла з подібною енергією, тоді як Сполучені Штати традиційно виступають проти національних карток.

Їхні побоювання добре обґрунтовані. Зокрема, за минулі вісімнадцять місяців національні лідери в обох півкулях з дивним смакуванням стверджували, що прагнення до більш безпечного суспільства повинно спонукати до переоцінки особистих свобод і приватності. Іншими словами, йдеться про встановлення істотного розширення повноважень держави щодо здійснення контролю за всіма громадянами, і зміщення балансу на користь всебічного спостереження за населенням. Саме ідентифікаційна картка стала найбільш виразним проявом цього прагнення до більшого спостереження.

Ще однією підставою є її вартість. П’ять років тому уряд Великої Британії оцінив, що повна вартість виробництва і управління карткою становитиме 20 фунтів стерлінгів на особу. Базова вартість біометричної картки в наші дні вимагатиме щонайменше 45 фунтів. В цілому витрати становлять більш двох мільярдів фунтів стерлінгів. Це число потроїться, коли ми врахуємо вартість модифікації комп’ютерної системи, реєстрацію біографічних даних і узгодження з приватним сектором. Уповноважений з питань приватності Канади нещодавно оцінив, що вартість національної картки в його країні становитиме близько п’яти мільярдів канадських доларів. Базуючись на даних Великої Британії і Європи, Прайвесі Інтернешнл оцінює вартість канадської картки більш ніж 7 мільярдів доларів.

Ідея щодо національної ідентифікаційної картки приваблива на поверхні, але багато країн виявили, що технологія створює більшу кількість проблем, ніж вирішує. Ідентифікаційні картки завжди служили в ролі емоційної політичної відповіді на кризу, але швидкий огляд країн, у яких в недалекі часи було впроваджено ідентифікаційні картки, свідчить, зазвичай, про виникнення низки непередбачених адміністративних і соціальних труднощів. Таїланд, який впровадив свою першу ідентифікаційну картку у 1989 році, після всіх цих років усе ще продовжує згладжувати фундаментальні проблеми.

Жоден уряд все ще не здатен назвати будь-яку країну, де присутність картки утримала б терористів. Для того, щоб досягти такого результату, уряд вимагав би заходів, неймовірних у вільному суспільстві.

Уряди, таким чином, зустрілися з важким вибором. Або вони впроваджують біометричну картку з високим ступенем захисту, що кине виклик кожному принципу свободи, або вони впроваджують картку з низьким чи середнім рівнем захисту, яка буде незабаром доступна злочинцям і терористам на чорному ринку.

Біометричний обман

Усі незалежні дослідницькі студії висунули на перший план величезну прірву між умовами, заявленими біометричними продавцями, і результатом контрольного тестування.

Нещодавнє дослідження Міністерства оборони США виявило, що розпізнавання райдужної оболонки досягло більшого успіху, ніж більшість технологій, але заявка одного виробника на похибку у 0,5 % помилкової ідентифікації, роздулось до 6 % під час іспитів Міністерства оборони. [6]

Доповідь, видана Головною лічильною палатою США (US General Accounting Office) в листопаді 2002 року [7], повідомила про те, що найбільша система сканування райдужної оболонки на даний час використовує тільки 30000 записів. Така маленька система діє зовсім іншим чином, ніж система, у яку залучено мільйони чи десятки мільйонів записів.

Головна лічильна палата застерегла, що «невідомо», яким чином працюватиме система з багатьма мільйонами записів. В доповіді Національного Інституту Науки і Техніки (the National Institute for Science and Technology) [8] робиться висновок, що через недостатню кількість записів і даних неможливо визначити, чи є розпізнавання райдужної оболонки точним способом ідентифікації.

Фундаментальною проблемою для точного функціонування біометрії залишається співвідношення між унікальними біометричними характеристиками особи і кількістю інших ідентичностей, з якими вони співставляються. Це питання простої математики. Якщо біометричне сканування ока чи відбитків пальців один-до-одного відповідає такому ж скануванню, записаному на картку, шанс точної відповідності надзвичайно високий. Похибка може бути встановлена на дуже чутливому рівні (скажімо, плюс-мінус один відсоток). Однак, якщо результат сканування ока співставляється із, скажімо, сотнею інших ідентичностей (відповідність «один до багатьох»), похибка повинна бути збільшена. Інакше, випадки помилкового відхилення будуть неприпустимі. Якщо сканування ока співставляється з національною базою даних, як це запропонували прихильники канадської системи, похибка буде настільки великою, що зробить систему нічого не вартою.

Саме тому математично і технічно неможливо побудувати і використовувати національну базу даних біометричних ідентичностей без того, щоб неминуче не створити помилкове відхилення майже в кожному випадку, коли особа використовує цю систему.

Співставлення даних
з елементів схеми
ідентифікаційних карток

Автоматизований розподіл даних між організаціями може спричинити суттєвий ризик для осіб, надійності інформації, професійної ефективності і чесності, репутації організації і суспільства в цілому. [9]

Співставлення даних серед численних агенцій є складною і часто недосяжною метою. Успішна програма співставлення, що включає численні джерела, вимагатиме високочутливого і строгого поєднання основних умов. Серед них – точна структура визначень, архівна чи альтернативна система підтримки однакової цілісності і набір взаємопов’язаних кодів і методів, які гарантують, що інформація не буде зруйнована чи видозмінена.

Може бути гарантовано, що загроза надійності даних помітно збільшиться, коли програми співставлення розвиватимуться у напрямку від простої компанії до численної корпорації. Можна рівною мірою гарантувати, що програма відповідності послідовно зазнаватиме невдачі, якщо вона базуватиметься на логічно виведених чи «м’яких» елементах даних.

Протягом кількох років організації були зациклені на ідеї зведених чи «об’єднаних» ресурсів даних. Це становить серйозну загрозу безпеці даних. Також представляється неминучим, що дані будуть загублені, перекручені, видозмінені чи стануть об’єктом зловживання. Доступ численних агенцій до вразливих даних значно збільшує потенціал неправильного використання інформації завдяки розголошенню внаслідок корупції або через «дірку» в безпеці.

Загроза безпеці зростає по експоненті відповідно до розширення кількості використання даних поза джерелом «першого покоління». Просте партнерство двох агенцій, що включає необроблені «тверді» дані, зберігає більший шанс підтримки його безпеки і цілісності. Надійність даних значно зменшується, а загрози її безпеці значно збільшуються з кожним новим застосуванням даних.

Агенції, що використовують систему відповідності різних джерел, можуть зіштовхнутися з істотним інформаційним перевантаженням. Це особливо має місце у справах щодо здоров’я, соціальної допомоги і захисту дітей, там, де потреба підкріпляти, підтверджувати і відсіювати дані для визначення правильності ідентичностей і подій може створити значну загрозу і більш серйозне робоче навантаження, ніж те, яке існує в неавтоматизованій системі.

Співставлення даних також створює загрозу внутрішньому розвитку організацій. Це особливо має місце в сферах діяльності, що вимагає постійних змін і оцінювання, на кшталт тієї, яка існує в сферах освіти і здоров’я. Режим співставлення може стати центром тяжіння, гальмуючи процес розвитку і створюючи непотрібні загрози стабільності організаційних відносин і обґрунтованості процедур.

Ідентифікаційні картки і крадіжка ідентичності

На перший погляд, видається логічним доводити, що високо інтегрована система ідентифікації допоможе побороти крадіжку ідентичності. Існує, однак, суттєвий масив доказів для того, щоб продемонструвати, що встановлення централізованої ідентифікації може збільшити кількість випадків крадіжки ідентичності.

Найяскравіший приклад такого зв’язку існує в Сполучених Штатах, де НСС став центром ідентифікації і центральним контрольним пунктом реєстру і зв’язку з ідентичністю. Одержання НСС особою передбачає єдиний інтерфейс для взаємодії цієї особи з величезною кількістю приватних і державних організацій. Отже, рівень крадіжки ідентичності в США є непропорційно високим.

Ця ситуація застосовна, однаково, в Австралії, де впровадження Номера Податкового Досьє також збільшило сферу поширення крадіжок ідентичності понад рівень, засвідчений у Великій Британії та інших країнах, в яких відсутня така централізована кодова система.

Ключовий елемент, що сприяє крадіжці ідентичності є широка доступність центрального номера, пов’язаного з набором персональної інформації. Організації захисту споживачів у США нещодавно розкритикували Комітет Сенату з банківської справи за провал впровадження заходів, спрямованих на цілковиту зміну цієї тенденції. Спілка Споживачів доводить, що крадіжка ідентичності продовжуватиме зростати, поки зв’язки між НСС і публікацією персональних деталей у секторі фінансів не будуть зменшені. [10]

Вартість

Наші оцінки загальної вартості Канадської національної ідентифікаційної картки засновані на цілій низці критеріїв. Вони включають (однак не обмежуються):

—  створення повної інфраструктури інформаційних технологій;

—  вартість самих карток, враховуючи, за оцінкою, три заміни картки протягом життя;

—  узгодження публічного і приватного секторів;

—  навчання;

—  процедури реєстрації біографії;

—  встановлення альтернативних і архівних систем;

—  механізм зчитування картки;

—  умови співставлення даних;

—  витрати, що стосуються регулюючих процедур;

—  експлуатаційні витрати, включаючи обслуговування і діяльність інфраструктури;

—  витрати на додатковий персонал;

—  систему співставлення даних, яка пов’язана з реєстрацією і діяльністю карткової системи.

У своїх недавніх консультаційних документах щодо впровадження «Карт управомочування» уряд Великої Британії оцінив, що базова вартість смарт-карток з біометричними даними коштуватиме приблизно 3,2 мі­льяр­ди фунтів (7,2 мільярди канадських доларів).

Це число повинне бути скореговане з тим, щоб відобразити менше населення Канади (приблизно 50 відсотків населення Великої Британії). Слід додати межу в 10 відсотків, представлену менш сприятливим обсягом економіки.

Таким чином, за британськими параметрами офі­ційних базових оцінок, канадська картка коштуватиме 4 мільярди канадських доларів.

Однак, оцінки Великої Британії не включають низку ключових витрат, а саме:

—  вартість трьох замін картки протягом життя;

—  узгодження з приватним сектором;

—  повну вартість процедур реєстрації біографії;

—  встановлення альтернативних і резервних систем;

—  витрати стосовно регулюючих процедур.

Найбільш точні витрати на узгодження приватного сектора були вирахувані Австралійськими індустріальними групами (Australian industry groups), які оцінили, що витрати на узгодження з приватним сектором складуть, принаймні, п’ятдесят відсотків від повної експлуатаційної вартості карткової системи.

Архівні системи, що були б потрібні як основний модуль карткової системи, додадуть до повної вартості ще двадцять відсотків.

Компонент додаткових карток і заміни карток включатиме витрати, які становитимуть приблизно тридцять відсотків від вартості початкової реєстрації і вартості управління.

Разом з іншими категоріями, ці результати в сукупності складають 7 мільярдів канадських доларів для національної ID системи.

[1]  http://news.bbc.co.uk/1/hi/technology/3003571.stm

[2] Див.  http://www.silicon.com/news/500013/1/6129.html

[3] Risks of National Identity cards (Ризики Національних посвідчень особи); Communications of the ACM No 44, 12 грудня 2001 http://www.csl.sri.com/users/neumann/insiderisks.html

[4] Biometrics: Uses and abuses (Біометрія: використання і зловживання); Communications of the ACM, № 42; 8 серпня 1999 http://www.csl.sri.com/users/neumann/insiderisks.html

[5] Багато з цих аспектів деталізовані на сторінці Прайвесі Інтернешнл, присвяченій ідентифікаційним карткам http://www.privacyinternational.org/issues/idcard/index.html

[6] Див. матеріал Бі-Бі-Сі на http://news.bbc.co.uk/1/hi/technology/3003571.stm

[7] Див. повідомлення Генеральної лічильної палати США щодо безпеки кордону на http://www.gao.gov/new.items/d03546t.pdf

[8] Див. звіт на http://www.itl.nist.gov/iad/894.03/NISTAPP_Nov02.pdf

[9] Див. матеріал Роджера Кларка (Roger Clarke) «Computer Matching by Government Agencies: The Failure of Cost/Benefit Analysis as a Control Mecha­nism» «Комп’ютерна відповідність урядових агенцій: невдача аналізу вартість/вигода як механізму управління» на http://www.anu.edu.au/people/Roger.Clarke/DV/MatchCBA.html

[10] Див. заяву Союзу Споживачів (Consumers’ Union) на http://www.consumersunion.org/pub/core_financial_services/000407.html

Переклад з англійської
Руслана Тополевського

СВІП та Європейська конвенція з прав людини

10.09.2004 | Довідас Віткаускас, юрист Секретаріату Європейського Суду з прав людини

Право на повагу до приватного життя відповідно до статті 8 Європейської Конвенції захисту прав людини та основних свобод

   

 (Виступ на міжнародному просвітницькому семінарі «Нові аспекти права на приватність та
удосконалення українського законодавства»,
Київ, 6–7 жовтня 2003 року)

1. Вступ: структура статті  8

Стаття 8 проголошує:

«1. Кожен має право на повагу до його приватного i сiмейного життя, до житла і до таємницi кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здiйснення цього права iнакше ніж згiдно із законом, і коли це необхiдно в демократичному суспiльствi в iнтересах нацiональної i громадської безпеки або економiчного добробуту країни, з метою запобiгання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралi або з метою захисту прав i свобод iнших осіб».

Коли замислюєшся про основні права людини, то проголошене у статті 8 право на приватність, можливо, не перше, що спадає на думку. Існують інші, набагато більш драматичні порушення, наприклад, статті 2 (право на життя) і статті 3 (заборона катувань). Проте саме обвинувачення в порушенні права на приватне життя найчастіше викликають найгарячіші суперечки в суспільстві. Коли британські спецназівці у Гибралтарі застрелили трьох терористів, що вже не чинили опору, засоби масової інформації не особливо намагалися захистити право на життя цих терористів. Однак ліберальна преса підняла великий галас про втручання в приватне життя, коли групу біржових брокерів і банкірів піддали судовому переслідуванню за груповий садомазохізм у приватній обстановці у себе вдома. Точно так само преса поводилася, коли (уже досить давно) обговорювалося питання, чи вводити обов’язкове використання ременів безпеки для автолюбителів.

Питання, що підпадають під статтю 8 стосовно «права на повагу до приватного життя», часто викликають палкі дебати. З одного боку, можлива причина у тому, що «приватне» життя – загальна основа, щось природне, що не потребує обговорення. Переважній більшості законослухняних громадян звичайно не потрібно хвилюватися, що влада буде їх катувати, розстрілювати, або, якщо справа стосується кримінального обвинувачення, позбавляти доступу до правосуддя. Однак їх потенційно і безпосередньо стосуються будь-які дії держави, що порушують їхнє право за статтею 8. Якщо глянути з більш академічної точки зору, саме тут постає питання про межу між правом людини вибирати, де, з ким і як вона проводить своє життя, і тією сферою, яку буде контролювати і регламентувати державна влада.

Стаття 8 Конвенції, загалом, відображає структуру статей 9, 10 і 11. Відповідно, при розгляді питання про те, чи була порушена стаття 8 Конвенції, необхідно відповісти на низку питань:

·  чи мало місце втручання у «приватне» життя згідно з §1 статті 8? Якщо так, то

·  чи є це втручання обґрунтованим згідно з §2 статті 8, а саме:

·  чи було втручання законним? Якщо так, то

·  чи переслідувало втручання законну мету; і якщо так,

·  чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві (зокрема, чи було воно адекватною реакцією на суспільну необхідність, що не потребує зволікань)?

Якщо постає питання про позитивне зобов’язання, то дослідження не переходить у сферу параграфа 2. Розгляд мети і домірності переноситься у площину загального зважування доводів про те, чи існувало позитивне зобов’язання.

2. Перший критерій: застосовність статті 8

a. Права, що гарантуються статтею 8

Як згадувалося вище, стаття 8 включає, крім права на повагу до «приватного» життя, також права на повагу до «сімейного» життя, «житла» і «ко­респонденції».

Щоб визначити поняття «сімейне життя», органи Конвенції вважають за необхідне встановити ступінь кровного споріднення у залучених до справи людей і наявність у них діючих сімейних зв’язків. Сімейне життя в трактуванні статті 8 включає зв’язки між родичами, наприклад, між батьком, матір’ю і дітьми усередині одного шлюбу, а також між бабусею, дідусем і онуками. Не робиться різниці між «оформленою за законом» і «не оформленою за законом» родиною (1).

Гомосексуальні стосунки відносяться до сфери приватного, але не сімейного життя (2). Стаття 8 має справу з де-факто, а не де-юре сімейним життям між різностатевими людьми, але поки не поширюється на де-факто сімейне життя між одностатевими людьми, що мають тривалі стійкі стосунки (3).

Стаття 8 гарантує право на повагу до сімейного життя. Це положення не дозволяє особам вимагати права на сімейне життя, наприклад, шляхом вступу у шлюб (4) чи шляхом одержання можливості мати дітей. Воно не ставить за обов’язок державі надавати іноземному громадянину в’їзд на свою територію з метою створення там нових сімейних відносин. Однак вислання особи з держави, де живуть близькі члени його родини, може являти собою порушення Статті 8 (5).

«Житло» звичайно означає місце, де людина проживає осіло. Щоб визначити, чи потрібно вважати те чи інше приміщення «житлом» за змістом статті 8, суд надає важливого значення цілій низці питань. Серед них такі: чи визначає закон приміщення як житло? Чи має мешканець право власності на нього? Чи мав він на меті перетворити його в постійне місце проживання? Чи має ця людина інше «житло»? (6). Відповідно до деяких рішень, стаття 8 поширюється і на службові приміщення (7).

Право на повагу до «кореспонденції» є правом на комунікації з іншими людьми, що не перериваються і є непідцензурними. Однак це право перестає діяти, як тільки лист досяг адресата. Поняття «кореспонденція» включає, щонайменше, листи і телефонні комунікації (8). Захист відноситься до засобів комунікацій, а не до їхнього змісту (яке звичайно відноситься до компетенції статті 10 Конвенції) (9).

b. Поняття «приватне» життя

Коли постає питання про те, чи мало місце втручання в права, що гарантуються статтею 8 Конвенції, необхідно відзначити, що не всі заходи, які вживаються державою і зачіпають життя окремої людини, можуть вважатися «втручанням» за змістом статті 8. Найчастіше держава і сама не заперечує, що її дії є втручанням: наприклад, у випадках позбавлення батьківських прав (10), позбавлення в’язнів права листування, проведення обшуків житла (12). Сам позивач повинний встановити факт втручання (13).

Вимога поваги до приватного життя знижується, якщо людина активно займається громадською діяльністю (14). При розгляді прав, гарантованих статтею 8, звичайно найскладніше – це встановити, чи мало місце втручання саме у «приватне» життя.

Європейський Суд дотепер не дав чітке визначення «приватного» життя. Суд зовсім свідомо уникає спроб такого роду і надає перевагу (як правило) зосередженню на конкретному питанні. Кількість справ, пов’язаних із правом на «приватне» життя (чи приватність, як його часто називають), відносно невелика. Крім того, поняття стикається з іншими сферами, що захищаються статтею 8 Конвенції: сімейним життям, житлом, кореспонденцією. У низці справ такий збіг був відображений у загальному підході, який був обраний судом стосовно порушень статті 8, не конкретизуючи, який саме аспект був порушений. Наприклад, у справі Класса (15) обвинувачення в перехопленні комунікацій (пошти і телефонних розмов) було визначено судом як потенційне втручання в сімейне і приватне життя, кореспонденцію і житло.

У справах «Ментес та інші проти Туреччини» (16) і «Кіпр проти Туреччини» (17) Суд вирішив, що навмисне знищення спецслужбами житла і майна заявників торкається всієї сфери прав особистості, які захищаються статтею 8: сімейне життя, приватне життя і житло. Суд ухвалив, що немає потреби у їх розподілі. Вислання осіб, які довгий час проживали у країні, Суд також визначив як втручання у приватне життя за статтею 8 (18).

Якщо вивчати судові прецеденти, можна побачити, що концепція «приватного» життя належить сфері безпосередньої особистої автономії. Сюди відносяться аспекти фізичної і моральної недоторканності (19). Концепція виходить за вузькі межі гарантій життя, вільного від небажаної публічності. Вона забезпечує поле, в межах якого кожний може вільно займатися розвитком своєї особистості. Сюди входить право на самоідентифікацію, а також право/можливість розвивати взаємостосунки з іншими особами, у тому числі емоційні і сексуальні.

Виходячи з цієї концепції, Суд ухвалив, що право на повагу до «приватного» життя включає фізичну і психологічну недоторканність людини. Гарантії статті 8 Конвенції, у першу чергу, покликані забезпечити розвиток особистості без втручання ззовні (20). Сексуальне життя будь-якої людини, без сумнівів, можна віднести до приватного життя (21). Під дію статті 8 підпадають також право на прізвище (22) і на ім’я (23), тому що прізвище та ім’я є засобом ідентифікації особи всередині родини і співтовариства.

Збереження персональних даних, що мають відношення до приватного життя, підпадає під дію статті 8 (24). Сюди ж відноситься захист медичних даних (25).

Такий підхід Суду наштовхує читача на думку, що «приватне» життя – не суворо окреслене захищене коло, а велика зона з доволі розмитими кордонами. Останні стають усе більш туманними в міру того, як приватне життя зближується із громадською діяльністю. Страсбурзькі інститути, починаючи з рішень за найпершими справами, підкреслювали, що існують обмеження щодо приватного життя. Багато дій держави прямо чи побічно торкаються можливості людини у самореалізації, але не всі вони можуть вважатися втручанням у приватне життя за змістом статті 8. Так, у рішенні від 1972 року знайшла відображення точка зору, що вимога поваги до приватного життя автоматично знижується в міру того, як людина дедалі більше й більше займається суспільною діяльністю чи торкається інтересів третіх осіб. У числі розглянутих випадків було рішення про відсутність втручання в приватне життя при фотографуванні людей, що брали участь у публічному заході (26), і щодо заяв, зроблених у ході публічних слухань (27). Можна стверджувати, що «приватне» життя закінчується там, де починається суспільна діяльність. У справі Фрідла (Frield) (28) такий підхід вважали цілком доречним. Мова йшла про застосовність статті 8. Поліція сфотографувала позивача під час публічного заходу і зберігала знімки в досьє. Було вирішено, що фотозйомка не була вторгненням у приватне життя, оскільки була зроблена під час публічного заходу. Проте у рішенні говорилося, що допит позивача, що пішов за інцидентом, і запис цього допиту дійсно являли собою втручання в приватне життя позивача, оскільки ці дії відносилися більше до його особистих справ.

Хоча фотоспостереження за діями осіб у громадських місцях без запису саме по собі не веде до втручання в приватне життя, регулярний чи постійний запис даних можуть означати таке втручання. Суд підтвердив цю позицію у недавній справі Пека (Peck) (29). Тема набула розвитку в рішенні Суду по іншій справі, «Перрі проти Великобританії» (Perry v. the UK). Суд вирішив, що звичайне використання відеокамер у громадських місцях, на вулиці чи в приміщеннях, таких як торгові центри або поліцейські дільниці, де вони служать законним і передбачуваним цілям, саме по собі не є порушенням статті 8. Однак у справі Перрі поліція змінила кут огляду камери таким чином, щоб одержати ясне зображення позивача, потім змонтувала відеозапис і показала свідкам, щоб ті упізнали його в ході кримінального процесу. Було прийняте рішення, що стаття 8 у даному випадку застосовна (30).

Інтерес представляє «справа про ісландських собак» (31). [До 1984 року закон забороняв жителям столиці Ісландії мати собак – прим. перекл.]. За скаргою одного з городян Суд прийняв рішення, відповідно до якого гарантії статті 8 не поширюються на взаємостосунки осіб з безпосереднім оточенням, якщо мова не йде про відносини з людьми. Утримання собаки в якості домашньої тварини, вирішив суд, неминуче вторгається в права інших осіб і суспільства.

Таким чином, питання «приватності» (що саме заслуговує на захист, якого ступеню захисту) повинні співвідноситися з правами інших осіб і співтовариства. Суд інтерпретував статтю 8 таким чином, що вона накладає і заборону на необґрунтоване втручання, і позитивне зобов’язання у наданні захисту від втручання інших.

У досить спірному рішенні, винесеному не на користь Росії, Суд ухвалив, що стаття 8 застосовна до відмови влади повернути паспорт позивачці після звільнення з ув’язнення (32). Суд відзначив, що позивачка не навела жодного конкретного прикладу, який би виявляв собою неповагу до її приватного життя. Суд узяв до уваги, що в повсякденному житті російським громадянам найчастіше приходиться засвідчувати свою особистість навіть при здійсненні самих звичайних дій. Внутрішній паспорт необхідний для більш важливих потреб, таких як влаштування на роботу й одержання медичного обслуговування. Тому позбавлення позивачки паспорта являло собою постійне втручання в її приватне життя. Відповідно до внутрішнього законодавства країни, паспорт повинний бути повернутий за вимогою особи, звільненої з ув’язнення, а держава не надала доказів того, що відмова повернути його за вимогою позивачки після звільнення з місць позбавлення волі має законну підставу.

3. Другий критерій: законність втручання відповідно до законодавства країни

Установивши, що розглянута справа має відношення до «приватного» життя особи в межах статті 8, Суд розглядає питання про те, чи відповідало втручання в гарантовані статтею 8 права законам країни. Це робиться з метою переконатися в тому, чи обмежені повноваження виконавчої влади щодо свавільного втручання в права людини з боку внутрішньої законодавчої чи судової влади. При цьому концепція «законодавства» не обмежується внутрішніми юридичними нормами, а включає більш абстрактні і загальні уявлення про вимоги поняття «законності».

Щоб вирішити, чи було втручання «законним», потрібно відповісти на питання:

·  чи дозволене втручання внутрішньою законодавчою системою країни?

·  чи є відповідна законодавча норма доступною для громадянина? Іншими словами, чи мав громадянин можливість одержати достатнє для обставин справи уявлення про норми закону, застосовні до даного випадку? (33)

·  чи достатньо точна норма закону, щоб дозволити громадянину передбачати (у розумних межах) можливі наслідки своїх дій? (34)

Однак закони складаються в загальних термінах. Їхня інтерпретація і застосування – справа практики. Разом з тим, рівень необхідної точності залежить від змісту конкретного правового інструменту, сфери його юрисдикції, а також числа і статусу осіб, до яких він звернений.

·  чи надає закон достатні гарантії від свавільного втручання в права?

Позиція Суду така: «Не можна вважати втручання законним, якщо юридичні повноваження виконавчої влади виражаються в термінах необмеженої влади. Закон повинен указувати межі будь-яких повноважень компетентної влади і способів їх здійснення. Закон повинен з достатньою ясністю і з урахуванням законної мети конкретного заходу надавати особі необхідний захист від свавільного втручання».(35)

Висновок про те, що втручання не відповідає закону, достатній для висновку про порушення статті 8.

4. Третій критерій: законна мета втручання

Держава повинна вказати мету, заради якої вона втручалася у права позивача, гарантовані статтею 8. Список винятків у §2 статті 8, загалом, аналогічний виняткам у статтях з 9 по 11, якщо не вважати «ін­тересів економічного добробуту країни». Цей критерій не дуже суворий. Державам завжди вдавалося переконати Суд, що вони діяли в законних цілях, навіть коли позивач це заперечував (36).

5. Останній критерій: домірність втручання

a. Необхідно в демократичному суспільстві

Тут «необхідно» – не синонім «обов’язково», «розумно» чи «бажано» (37). Що стосується поняття «демократичне суспільство», Суд висловився так: «Одним з фундаментальних принципів демократичного суспільства є законність, на яку ясно посилається преамбула до Конвенції. Законність передбачає, серед іншого, що втручання з боку виконавчої влади в права осіб повинне бути предметом ефективного контролю. Цей контроль звичайно здійснюється судовою владою (принаймні, в якості останньої інстанції), оскільки судовий контроль надає найкращі гарантії незалежності, неупередженості і належної процедури (38). Демократичне суспільство характеризується плюралізмом, терпимістю, широтою поглядів (39). Таким чином, держави мають позитивне зобов’язання з забезпечення процедурних гарантій від свавілля як умову обґрунтованості втручання в права, що захищаються статтею 8 (40). Щоб втручання було визнано «необхідним у демократичному суспільстві», воно повинно бути обґрунтовано «гострою соціальною необхідністю». Причини, що наводяться внутрішніми судами для обґрунтування оскаржених заходів, повинні бути достатніми і стосуватися справи (41).

Суд визнав, що деякі аспекти прав, що захищаються статтею 8, мають більшу «вагу», ніж інші (42). Це, наприклад, право на сексуальні стосунки. Втручання в такі права дозволено тільки, якщо маються «особливо серйозні причини». Суд розраховує, що європейські країни дійдуть до угоди між собою і встановлять, чи є втручання «необхідним» (43).

Стаття 8 передбачає деякі обмежені рамки, у яких рішення приймає держава. Однак, насамкінець, саме органи Конвенції визначають, (враховуючи відповідні внутрішні законодавчі і нормативні акти), чи відповідають Конвенції мета і необхідність конкретного втручання в права. Якщо мова йде про особливо важливий аспект існування чи ідентифікації осіб, Суд буде з меншою імовірністю погоджуватися з тим, щоб державі надавалися більш широкі повноваження приймати рішення. При цьому у справах про транссексуалів Суд припускає широкі повноваження для держави, хоча мова йде про той саме «інтимний аспект приватного життя» (сексуальна ідентифікація людини) (44).

У деяких справах ступінь наданих державі меж розсуду залежить не стільки від того, наскільки права, що розглядаються, важливі для конкретної особи, скільки від того, з якими інтересами вступають у конфлікт ці права (45). Винятки зі статті 8 повинні трактуватися у вузькому значенні (46).

Зупинимося більш докладно на справах про втручання в «приватне» життя. Подивимося, як Суд установлював баланс між індивідуальними і суспільними інтересами у сфері «приватності». Існує низка важливих сфер, які можна в цьому зв’язку піддати ретельному аналізу:

·  захист персональних даних,

·  сексуальна ідентифікація та орієнтація,

·  фізична недоторканність.

b. Персональні дані: доступ і захист

Насамперед, я повинен зробити одне пояснення. Хоча термін «захист персональних даних» має специфічне юридичне значення (що відображено у законах європейських країн), однак для розгляду прецедентних випадків у межах Конвенції ми будемо дотримуватись підходу, який визначає «персональну інформацію» («персональні дані») у широкому значенні, включаючи питання доступу до такої інформації і проблеми, що відносяться до її збору, збереженню, використанню й опублікуванню. Захист персональних даних безпосередньо відноситься до сфери приватного життя за статтею 8 Конвенції.

Зміст «персональних даних»

Що стосується змісту терміна «персональні дані», то Суд, схоже, не став спеціально вдаватися у докладний розгляд того, що саме входить у це поняття. Цілий шар даних, що стосуються осіб, може знаходитися у відкритому доступі і відноситися до суспільного, а не до приватного життя особи. Іноді Суд брав до уваги, що розглянутий матеріал знаходився у відкритому доступі. Нещодавно розглядалася справа засудженого вбивці, який звернувся зі скаргою: офіцер поліції, що його вистежив, розкрив конфіденційні розмови у своїй опублікованій біографії. Скарга на втручання у приватне життя позивача була відкинута. Суд вирішив, що коментування інформації, що відноситься до скоєння позивачем різних злочинів, не можна віднести до його приватного життя.

У справі братів Файєд (Fayed) (47) Європейська Комісія з прав людини відкинула скаргу позивачів на те, що опублікування ревізорського звіту Департаменту торгівлі і промисловості про поглинання компанії з’явилося вторгненням у їхнє приватне життя. Комісія вирішила, що деякі аспекти звіту дійсно виявляли собою втручання в приватне життя позивачів. У звіті містилася інформація про сімейну і ділову історію братів Файєд. Однак це втручання було обґрунтованим, з огляду на важливість поставленої мети (ефективне розслідування великомасштабних комерційних справ) і той факт, що позивачі відкрито хвалилися своєю особистою і діловою біографією у спробі домогтися вигідної угоди.

У рішенні за однією бельгійською справою Суд вирішив, що обов’язок носити посвідчення особи і пред’являти їх поліції не є втручанням, якщо картки не містять інформацію, що відноситься до приватного життя (48). Картка містила ім’я, адресу, стать, дату і місце народження, а також персональний ідентифікаційний номер (від нього, утім, можна відмовитися). Проте, у справі Фрідла (Friedl) (48), де позивача заарештували під час демонстрації і зажадали надати посвідчення особи, це було визнано втручанням у приватне життя, хоч і обґрунтованим як необхідне за даних обставин.

Таким чином, прецедентне право, схоже, не зовсім послідовно в підході до того, яка персональна інформація підпадає під захист Статті 8, а яка вимагає специфічного обґрунтування для її опублікування.

Доступ до персональної інформації

Якщо інформація, що стосується приватного життя, зберігається у державних установах, можуть виникнути суперечки за відмови надати до неї доступ. На сьогоднішній день найбільш показовим у цьому відношенні є справа Гаскіна (Gaskin) (50). Позивач, який майже усе своє дитинство провів на державному піклуванні, звернувся в місцеві органи влади з проханням надати доступ до документів про нього самого. На думку позивача, ці документи характеризували період його дитинства і дорослішання і фактично заміняли собою те, що в звичайних родинах розповідають дітям їхні батьки. Право особи на дані подібного роду випливає з відношення цієї інформації до його сутнісної особистості. Інформація мала формуюче значення для його особистості: вік, про який йде мова, такий, що достовірні спогади ще не формуються. Суд вирішив, що особи, які знаходяться в ситуації, близької до положення позивача, мають захищений Конвенцією життєвий інтерес в одержанні інформації, необхідної для пізнання і розуміння періоду свого дитинства і раннього розвитку. З іншого боку, не можна забувати, що конфіденційність державних баз даних важлива для одержання об’єктивної/достовірної інформації і для захисту інтересів третіх осіб. У британській системі доступ до архівів залежить від згоди особи, що надала про себе інформацію. Ця практика може, у принципі, розглядатися як така, що відповідає статті 8 з урахуванням повноважень держави. Проте що робити, якщо людина, яка надала інформацію, знаходиться поза межами досяжності або відмовляється дати згоду з неповажної причини? Інтереси осіб, що прагнуть одержати доступ до даних, у цьому випадку теж повинні бути захищені. Остаточне рішення про розкриття інформації повинен приймати незалежний орган. Така система буде відповідати принципу домірності. Але у справі Гаскіна цієї можливості в позивача не було.

Суд вирішив, що мова йде, швидше, про бездіяльність, ніж про акт втручання, і розглядав справу з огляду на те, чи малося позитивне зобов’язання з боку держави щодо надання доступу. Конфіденційність баз даних захищає дітей і права осіб, які надали інформацію. Вона важлива для одержання об’єктивної і достовірної інформації. Однак хоча позивач мав життєвий інтерес в одержанні інформації, не було незалежної процедури доступу до даних. Таким чином, мало місце порушення статті 8.

Якщо доступ позивача до персональної інформації обмовлявся визначеними умовами, страсбурзькі інститути розглядали обґрунтованість цих умов. Так було, наприклад у «справі AMA». Лікар одержав доступ до даних із правом самостійно вирішувати, передавати інформацію далі чи ні. Було вирішено, що така умова не є необґрунтованою чи свавільною, оскільки мова йшла про особу з душевним розладом, а дані відносилися до короткого періоду часу. Необхідність у доступі була, мабуть, менш настійною, ніж у справі Гаскіна.

У недавній справі «Од’євр проти Франції» (Odievre v. France) (50) Суд застосував особливий підхід у відношенні 38-літньої жінки, яка намагалася встановити особистості своїх біологічних батьків. Ще при народженні мати відмовилася від дівчинки, і та була залишена на піклування Міністерства охорони здоров’я і соціального забезпечення. Мати позивачки побажала, щоб її особистість трималася в таємниці від дочки. Дівчинку удочерили. Коли вона вже у зрілому віці зробила спробу з’ясувати, хто її біологічні батьки і брати, їй вдалося одержати лише загальну, не ідентифікуючу інформацію. Суд розглянув справу в межах статті 8 і вирішив, що народження (зокрема, обставини народження) є для дитини, а надалі і дорослого, аспектом приватного життя (необов’язково сімейного життя), що захищена статтею 8 Конвенції. Суд погодився: Конвенція застосовна до даної справи.

По суті справи Суд відзначив: людина має насущний інтерес, що захищається Конвенцією, в одержанні необхідної інформації для пізнання і розуміння свого дитинства і періоду раннього розвитку. Вислів «кожен» у статті 8 Конвенції є застосовним і до дитини, і до матері. Право знати своє походження випливає з широкого тлумачення поняття приватного життя. Конвенція взагалі широко визнає інтерес дитини до розвитку її особистості. З іншого боку, необхідно поважати інтереси жінки, що хоче зберегти анонімність з метою захисту здоров’я під час пологів у належних медичних умовах. Таким чином, справа стосується приватних інтересів двох дорослих людей, і компроміс знайти важко. Суд підкреслив відмінність цього випадку від справи Гаскіна. Суд відзначив, що проблема анонімних пологів торкається інтересів третіх осіб, а саме прийомних батьків, батька й інших членів природної родини, кожен з яких має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. У підсумку Суд ухвалив, що через делікатний характер справи держава має широкі повноваження для врегулювання ситуації, а французькі закони надавали адекватний захист інтересів сторін і права на повагу до приватного життя. У справі не було знайдено порушення статті 8.

Збір і збереження інформації

Буває, що людина заперечує проти збору і запису персональних даних з боку держави. Досвід розглянутих Судом справ показує: запис персональної інформації для цілей кримінального розслідування звичайно розглядається як втручання у приватне життя, але є обґрунтованим для боротьби зі злочинами і заворушеннями. Сюди відносяться і записи про колишні правопорушення, і дані, що були отримані поліцією в ході розслідувань, які не завершилися пред’явленням кримінального обвинувачення. Навіть якщо відсутні вагомі підозри щодо якого-небудь конкретного правопорушення, особливі міркування (наприклад, боротьба з тероризмом) можуть служити обґрунтуванням збереження даних. У справі Маквея (McVeigh) (52) допит, обшук, зняття відбитків пальців і фотографування позивачів і наступне збереження відповідних записів було визнано втручанням, але – втручанням обґрунтованим (в інтересах суспільної безпеки і запобігання злочинності). Обставини справи такі. Позивачі прибули до Англії з Ірландії. Їх затримали на підставі закону про боротьбу з тероризмом, але кримінальна справа не була порушена. Суд визнав, що існувала настійна соціальна необхідність боротьби з тероризмом, яка переважувала те, що було визнано незначним порушенням прав позивачів.

У справі Мюррей (Murray) (52) аналогічно було вирішено, що арешт позивачки, запис персональних подробиць (включаючи досить невтішний опис її зовнішності) і фотографування не виходять за загальні законні межі процесу розслідування терористичного злочину. Жодна деталь не була врахована, як така, що не стосується процедури арешту і допиту. Це, очевидно, передбачає, що Суд має намір і далі встановлювати обмеження на характер і ступінь інформації, що збирають поліція і сили безпеки (хоча, судячи з досвіду справ, розглянутих на сьогоднішній день, на практиці державі надаються широкі межі розсуду).

У справі Фрідла (Friedl) (54) зйомка і збереження фотографій публічної демонстрації не була визначена навіть як втручання. На фотографіях особистості людей явно не ідентифікувалися, а самі знімки зберігалися в загальному адміністративному досьє і не були введені в систему обробки даних. Підкреслювалося, що фото не були зроблені в ході якої-небудь операції з вторгненням у житло позивача. Збір персональних даних, що встановлюють особистість, і запис таких даних, дійсно, були втручанням, але – обґрунтованим, оскільки робилися для розслідування (утім, кримінальну справу так і не було порушено через незначність правопорушень). Оскільки дані зберігалися лише в загальному адміністративному досьє за даним інцидентом, а не були введені в яку-небудь систему обробки даних, суд вирішив, що це «відносно невелике втручання» у приватне життя позивача.

У згадуваній справі «Перрі проти Великобританії» (Perry v. the UK) (55) Суд вирішив, що звичайне використання відеокамер, що стежать, (будь то на публічній вулиці чи в приміщенні, такому як торговий центр чи поліцейська дільниця, де вони служать законним і передбачуваним цілям), саме по собі не викликає питань у контексті статті 8. Однак у даному випадку поліція відрегулювала кут огляду камери для одержання ясного зображення позивача, а отримане зображення змонтувала і продемонструвала свідкам для упізнання. Відеокадри були показані в ході відкритого судового процесу. Незалежно від того, знав позивач про існування відеокамери чи ні, він не мав підстав розраховувати, що його будуть знімати для наступного упізнання. Задум поліції перевищив звичайне й очікуване використання камер відеоспостереження. Тому запис кадрів і наступний монтаж можна розглядати як збір і обробку персональних даних про позивача. Більш того, кадри не були отримані добровільно чи за обставин, коли можна було б обґрунтовано очікувати, що вони будуть записані і використані з метою упізнання. Тому мало місце втручання в приватне життя. У внутрішньому законодавстві існувала достатня підстава для втручання, однак суди ухвалили, що поліція не дотрималась закладеної у процесуальному кодексі процедури. У світлі цих судових постанов можна дійти висновку, що дії поліції в даній справі не відповідають вимогам законів країни.

В іншій недавній справі, «Краксі проти Італії» (Craxi v. Italy) (56), мова йшла про зачитуванні на суді роздруківок телефонних розмов, що були перехоплені під час слідства за кримінальною справою. Позивач, який був прем’єр-міністром Італії, піддався телефонному прослуховуванню. Роздруківки були представлені в суді і прийняті як докази. Вирізки з низки перехоплених розмов були пізніше опубліковані в пресі (хоча ніхто не зізнався в їхньому розголошенні). Позивач був визнаний винним. По суті справи, Європейський Суд підтвердив, що висвітлення пресою судового процесу цілком відповідає вимозі статті 8 про відкритість процесу. У завдання засобів масової інформації входить поширення інформації, а суспільство має право одержувати їх, особливо якщо це інформація про державних діячів. Однак суспільний інтерес в одержанні інформації поширюється лише на факти, пов’язані з кримінальними обвинуваченнями, висунутими проти обвинувачуваного.

У справі Краксі деякі розмови, чий переказ потім був опублікований у пресі, носили приватний характер і майже не були (і зовсім не були) пов’язані з кримінальними обвинуваченнями. Їхня публікація в пресі не відповідала насущній соціальній необхідності, виходить, втручання було невідповідним. Проте, постає питання про те, чи є тут відповідальність держави? Публікації були зроблені приватними газетами, ніхто не заявляв про який-небудь контроль над ними з боку державної влади. Суд вважав установленим, що джерелом інформації були роздруківки, внесені до реєстру окружного суду. Державний прокурор прийняв рішення не передавати їх у відкритий доступ (за італійськими законами внесення документу в базу даних відкриває до нього доступ лише сторонам процесу, але не громадськості). Таким чином, розголошення розмов не було прямим наслідком дій прокурора, а, швидше за все, було викликано збоєм у функціонуванні реєстру, або одержанням пресою інформації від однієї зі сторін процесу або від адвокатів. Необхідно було встановити, чи прийняла влада необхідні кроки для забезпечення ефективного захисту прав позивача шляхом надання належних гарантій і проведення ефективного розслідування. Однак влада не виконала ці зобов’язання. Виходить, була порушена стаття 8.

У недавній справі Пека (Peck) (57) Суд підтвердив, що зйомка осіб у громадському місці без збереження інформації сама по собі не представляє втручання у приватне життя. Однак регулярний і постійний запис даних може бути таким втручанням. У справі Пека мова йшла про передачу в засоби масової інформації відеокадрів, зроблених за допомогою камери. На плівці була знята людина, що здійснила спробу самогубства у громадському місці. Позивач не стверджував, що спостереження за ним у ході спроби самогубства і постійний запис самі по собі були втручанням у приватне життя. Замість цього в позові говорилося, що розголошення цього запису у спосіб, який позивач не міг передбачати, призвело до втручання у приватне життя. Сама спроба самогубства, до речі, не була записана чи обнародувана. Однак усі події після цього були розкриті без належного маскування особистості позивача. Це являло собою серйозне втручання у приватність. Що стосується необхідності обнародування даних, то мова не йшла про здійснення злочину. Не заперечувалось і важливе значення відеоспостереження для виявлення і запобігання злочинів (роль, яку реклама робила ще більш ефективною). Однак у місцевої влади існували й інші можливості. По-перше, влада могла ідентифікувати людину і спробувати одержати його згоди. Хоча в загальному випадку це нелегко (у кадрі може опинитися відразу декілька людей), у даній ситуації була знята тільки одна людина. Очевидно, влада могла навести довідки в поліції й установити його особистість. По-друге, влада могла підретушувати зображення. Хоча в них і не було відповідного обладнання, у їх власних документах говорилося про намір таке обладнання одержати. Як би то не було, влада не зробила спроби підретушувати картинку, яку самі ж представники влади надали засобам масової інформації. По-третє, влада могла докласти зусиль, щоб переконати засоби масової інформації підретушувати зображення. Можна було, наприклад, не обмежуватися усними проханнями, а зажадати письмової гарантії. Влада зневажила першими двома можливостями, а початих нею кроків стосовно третього варіанту було недостатньо. Таким чином, обнародування інформації не забезпечувалося достатніми гарантіями і являло собою непомірне втручання у приватне життя позивача.

Іншою великою сферою, де записуються персональні дані, є медицина. Збереження інформації в історіях хвороби (наприклад, збереження даних про утримання у психіатричній лікарні після виписки пацієнта) являє собою втручання. Однак воно може бути обґрунтованим, якщо дотримується суворий режим конфіденційності, що виключає публічний доступ, і якщо система збереження записів служить законним інтересам функціонування лікарні і захисту прав самих пацієнтів. Такий підхід зайняла Комісія в справі проти Франції (58), незважаючи на те, що французький суд узагалі визнав утримання позивача в лікарні незаконним.

Що стосується збору персональних даних про приватних осіб державними структурами, то практика Європейського Суду вказує: такі втручання, в цілому, сумісні з гарантією приватності, що міститься в статті 8, але тільки за умови, що вони переслідують законну мету і супроводжуються достатнім захистом.

Наприклад, обов’язкова вимога надавати інформацію для перепису населення (включаючи стать, сімейний стан, місце народження) було визначено як втручання у приватне і сімейне життя (людей також просили надати подробиці про інших мешканців будинку). Однак страсбурзькі інститути були задоволені тим, що інтереси особи були достатньо захищені: відповіді були суворо конфіденційні, імена не використовувалися в комп’ютерному аналізі, заповнені формуляри не вносилися в загальнодоступні бази даних. Було враховано, що перепис має на меті економічний добробут країни.

Обов’язкова вимога з боку податкових органів щодо розкриття подробиць персональних витрат (теж деталі приватного життя) було визначено втручанням, але за обставин, що склалися, цілком обґрунтованим. Мова йшла про історію, коли позивач продав майно і виникло запитання, як він розпорядився великою сумою. В інтересах економічного добробуту країни було визнано обґрунтованим, що позивач повинний дати інформацію. Також був зроблений непрямий натяк на те, що подібні повноваження, застосовані з меншою вибірковістю, будуть вважатися непомірними.

Розголошення персональних даних

Зі справами про розголошення персональних даних громадськості або третім особам звичайно нелегко. Рішення в одній старій справі містить натяк на можливість того, що обнародування запису про судимість являє собою втручання в контексті розгляду про наклеп (59).

Показ третім особам фотографії позивача з поліцейського досьє – втручання, але обґрунтоване (з метою запобігання злочину) і домірне. Фотографія використовувалася винятково в ході слідства, не була надана в розпорядження широкої публіки і не була зроблена таким чином, щоб вторгатися у приватне життя; іншими словами, була зроблена поліцією на законних підставах під час попереднього арешту (60). Використання судом старого поліцейського протоколу для оцінки кримінальної відповідальності обвинувачуваного може бути визнано необхідним для запобігання злочину.

У справі «А. К. проти Нідерландів»(61) у пресі були опубліковані подробиці арешту позивача, який підозрювався в розпусних діях щодо малолітніх. Серед іншого згадувалося і про те, що поліція конфіскувала в будинку позивача велику кількість дитячої порнографії. Позивач стверджував, що поліція надала пресі невірні відомості, а також розголосила подробиці, що дозволяли сусідам упізнати його. Було вирішено, що немає вказівок на те, що відомості були невірні чи явно негативні за тоном. Навіть якщо припустити, що розголошення відомостей було втручанням у приватне життя, ця інформація була фактично точним коротким викладом, становила загальний інтерес і тому може розглядатися як необхідна для цілей права суспільства на одержання інформації. (Той факт, що інформація дозволила упізнати позивача кільком людям, розглянутий не був).

Система персональних ідентифікаційних номерів (яка використовується, наприклад, при реєстрації актів громадського стану, при рішенні адміністративних питань, сплаті податків, в охороні здоров’я, для потреб соціальних служб тощо) сама по собі не є втручанням. Однак якщо система торкається приватного життя, її використання підпадає під статтю 8. Так, було встановлене втручання у справі, де ім’я позивача фігурувало у реєстрі неплатників податків. Реєстр знаходився у відкритому доступі (62). Втручання було визнано незначним і необхідним в інтересах економічного добробуту країни. Позивач не продемонстрував, що йому дійсно відмовили у видачі кредиту через реєстр, – навпаки, він сам заявив про борги, коли звернувся в кредитну компанію. Крім того, він міг звернутися до суду. При винесенні остаточного рішення було визнано, що принцип публічного доступу до офіційних баз даних має велике значення.

Медичні дані

Однак той факт, що цілі категорії даних зараз визнані відкритими для всіх зацікавлених осіб, у майбутньому може призвести до розголошення персональних даних. Подібне відбулося у незвичайній справі «З. проти Фінляндії» (Z. v Finland) (63). Предметом судового розгляду були факти зґвалтування (і спроб зґвалтування) жінок людиною, що знав, що є ВІЛ-інфікованим. Щоб установити, наскільки обвинувачуваний усвідомлював цей факт, обвинувачення включило у справу історію хвороби його дружини, що теж проходила лікування як ВІЛ-інфікована. Дружина обвинувачуваного звернулася зі скаргою до Суду, і той визначив, що мало місце порушення статті 8. Архіви у справі, що відносяться до історії хвороби позивачки, повинні були бути відкриті через 10 років, тобто, можливо, ще за її життя. За іншими справами визначався більш тривалий термін нерозголошення архівів.

У справі Вільямса (Williams) (64) кілька британських організацій протягом тривалого часу висловлювали занепокоєння з приводу намірів поліції створити велику базу даних про населення, зокрема, реєстр ДНК. У 1982 Вільямса засудили на 1 рік за крадіжку зі зломом і завдання тілесних ушкоджень. Поліція тоді взяла в нього пробу ДНК. Шість років по тому він був знову заарештований, і від нього зажадали здати нову пробу: поліція припускала, що знайдена на місці убивства кров може бути його кров’ю. Після проведення аналізів підозри були зняті. Однак позивач заперечував проти того, що дані про його кров десь фіксуються як зразок для подальших розслідувань. Позов було відкинуто як неприпустимий на тій підставі, що насправді поліція ніколи не зберігала аналіз ДНК позивача в комп’ютерній базі даних. У поліції малося лише згадування про його групу крові. На прохання адвокатів позивача поліція стерла з комп’ютерної бази даних посилання на його пробу крові. Питання про те, чи відповідає Конвенції загальна база даних такого роду, залишається невирішеним.

Збір розвідданих

Більшість справ, що розглядаються в Європейському Суді, стосується поліцейських і медичних питань. Але існує значний список справ, пов’язаних із «секретними досьє», що ведуть спецслужби і розвідки. Досьє за своїм визначенням секретні, тому позивачі майже ніколи не знають, яка інформація в них записана і для яких цілей застосовується. Про це стає відомо завдяки витокам зі спецслужб у пресу або у випадках, коли людина зверталася за одержанням роботи в режимну державну установу. Своїми рішеннями Європейський Суд визнає необхідність збору розвідданих, у тому числі за допомогою прослуховування телефонів. При розгляді справ Суд зосереджувався на процесуальних аспектах. Перше: чи існують достатні юридичні підстави в законах країни для втручань у права, що викладені у позові? (В одній з таких справ проти Франції (65) Суд визнав існування порушень). Друге: чи маються достатні процесуальні гарантії для запобігання зловживання владою? (На сьогоднішній день Суд вдоволений існуючими системами у Швеції (справа Leander), Німеччині (Klass), Норвегії, Нідерландах, а також системою, що була недавно введена у Великобританії (Hewitt and Harman). При цьому існування судового контролю і навіть прямого парламентського контролю не вважається обов’язковим, хоча за наявності цих видів контролю Суд звертав на них увагу. У Великобританії діє незалежна комісія з обмеженими правами з перегляду справ, а також спеціальний парламентський уповноважений. Таку систему Суд вважає достатньою. Суд визнає широкі межі розсуду за державами-учасницями Конвенції. Тому Суд не прийняв аргументацію позивачів з Великобританії, які заявляли, що в інших країнах існують системи судового контролю і більш жорсткі законодавчі обмеження повноважень держави. На думку Суду, державі-учасниці достатньо виконувати мінімум умов, що накладаються Конвенцією.

c. Сексуальна орієнтація і сексуальна
ідентифікація

Для тих з вас, хто знаходиться у щасливому неведенні про проблеми в даній сфері, необхідне пояснення. Сексуальна орієнтація відноситься до вашого вибору партнера, гетеросексуального чи гомосексуального (на сьогоднішній день не було звертань, що стосуються бісексуалів). Сексуальна ідентифікація відноситься до питань визначення статі, чи, іншими словами, до явища транссексуальності.

Сексуальне життя людини, безсумнівно, є важливим аспектом його приватного життя. Держава, утім, може втручатися в приватне життя, якщо це відповідає другому параграфу статті 8. Прикладом може слугувати суд над гомосексуалістом за статевий акт із дитиною, що не досягла віку 16 років. Але в цілому Суд дотримується точки зору, що приватне життя гарантує сферу, у межах якої людина може встановлювати найрізноманітніші стосунки, зокрема, сексуальні. Таким чином, сексуальна ідентифікація підпадає під захист статті 8.

Питання сексуального життя людини носять інтимний характер і займають особливе місце в її приватному житті. Втручання в цю сферу повинне бути дуже серйозно обґрунтованим. Відмінними рисами демократичного суспільства є терпимість і широта поглядів. Для вторгнення у приватне життя зовсім недостатньо того, що визначена дія може когось шокувати, стривожити чи образити. Кримінальна заборона на гомосексуальні дії дорослих людей за взаємною згодою у приватній обстановці неодноразово визнавалася несумісною з повагою приватного життя за статтею 8, зокрема, у справі Даджіона (Dud­geon), де мова йшла про Північну Ірландію (66), Норріса (Norris) проти Ірландії (67) і Модіноса (Modinos) проти Кіпру (68). Позивач може подати позов про те, що він є жертвою вже самого факту існування в чинному законодавстві норм, що дорівнюють гомосексуалізм до злочину. Органи Конвенції не прийняли доводи представників держав про те, що конкретний позивач насправді не піддавався судовому переслідуванню чи погрозі переслідування. Навіть запевнень в існуванні політики толерантності з боку влади виявилося недостатньо в справі проти Кіпру: генеральний прокурор не міг скріпити такими зобов’язаннями своїх спадкоємців. На Суд не справили враження аргументи, якими держава намагалася обґрунтувати кримінальну заборону на гомосексуальні дії дорослих у приватній обстановці. Аргумент Великобританії про те, що ця заборона продиктована глибокими релігійними почуттями жителів Північної Ірландії, був відкинутий. Аналогічна доля спіткала аргумент про необхідність захисту легко вразливого юнацтва від морального розтління.

Поняття «дорослих гомосексуальних» дій неодноразово розглядалося Судом з точки зору віку. З якого віку гомосексуальні дії повинні вважатися дозволеними? У Великобританії починалися кількаразові спроби заперечити обмежувальний вік у 21 рік. На думку супротивників цього обмеження, воно надто високе і необґрунтоване, тим більше, гетеросексуальні дії вважаються законними з 16 років, а жіночі гомосексуальні дії взагалі не мають визначеного вікового обмеження. Суд відкинув ці аргументи, погодившись (можливо, спірно) з позицією Великобританії, що ґрунтувалася на соціологічних висновках про те, що юнаки більш мають потребу в захисті від розтління, ніж дівчини. У Великобританії, до речі, існує заборона на дорослі гомосексуальні дії за участю більш двох партнерів.

Тема була порушена також у справі Laskey, Brown і Jaggard. Група осіб піддалася судовому переслідуванню за садомазохистські дії. Незважаючи на велике число учасників, держава визнала факт втручання в приватне життя. Розглядаючи питання про домірність втручання, Суд відзначив, що дії носили організований характер, у них брало участь велике число осіб, дії знімалися на відеоплівку, що потім поширювалася. Подібна поведінка не представлялася настільки «приватною», як стверджували позивачі. Проте, Суд визнав, що садомазохистські дії позивачів у справі Laskey, Brown і Jaggard не виходять за межі добровільних сексуальних дій дорослих у «приватній обстановці». Суд не переконала більшість Палати лордів, яка вирішила, що мова йде не про секс, а про насильство. Цілком достатньо, що всі дії відбувалися у приватній обстановці для взаємного сексуального задоволення. Однак у питанні про те, чи обґрунтована заборона на подібні дії в кримінальному праві, думки членів Суду розійшлися. Більшість вважала, що така заборона переслідує законну мету захисту здоров’я, а державі дозволено вживати заходів, що захищають здоров’я. З огляду на надзвичайний (а не незначний чи випадковий) характер розглянутих дій, втручання не виходило за межі розсуду держави. Суд не знайшов у справі порушення статті 8.

Які «сексуальні» дії не захищає стаття 8? Вона не поширюється на секс за професійну винагороду та інші дії, аналогічні проституції (69). Обґрунтованим вважається винесення судових вироків гомосексуалістам за полові акти з дітьми до 16 років з метою захисту останніх (див. вище). Утім, дисциплінарне покарання поліцейського офіцера за співжиття з гомосексуалістом, що займався проституцією, було визначене як втручання, що, проте, не виходить за межі необхідності для запобігання заворушень (тобто для захисту доброї репутації поліції). Крім того, поліцейського всього лише звільнили, але не позбавили права на одержання пенсії (70).

Зміна статі

У 2002 році (71) було остаточно і безумовно визнане право транссексуалів на визнання їхньої нової особистості державою. До цього часу Суд займав іншу позицію, намагаючись у кожній конкретній справі визначити, чи переважує вимога позивачів про внесення їхньої нової особистості до всіх відповідних документів (включаючи свідоцтво про народження) інтерес держави у захисті встановленої системи метрик громадян. Так, було встановлене порушення у справі «Б. проти Франції», а у справі проти Італії сторони дійшли угоди. При цьому у справах проти Великобританії (Rees, Cossey, and Sheffield and Horsham) порушень установлено не було (див. також нижче у контексті позитивних зобов’язань).

d.  Втручання у фізичну приватність –
обов’язкові заходи безпеки і медичного
обслуговування

Вимога пристібатися ременями безпеки в автомобілях не вторгається у приватне життя. Тут проводиться аналогія з технікою безпеки у промисловості й обов’язок для людей користуватися пішохідними і підземними переходами.

У справі, коли розумово неповноцінному правопорушнику був призначений попечитель, що міг дати згоду на лікування від його імені, не було установлене вторгнення в приватне життя. Втручання визнали обґрунтованим заради запобігання злочинів і заворушень (інакше позивач міг становити небезпеку для своїх наглядачів) (72).

Навіть якщо держава не вторгається у приватне життя чи фізичну або моральну цілісність особи, на ній (державі) може лежати позитивне зобов’язання у захисті осіб від вторгнення в їхнє приватне життя з боку інших (див. наведену нижче справу «X. і Y. проти Нідерландів»). У справі Клааса (Klaas) (73), де мова йшла про насильницький арешт матері на очах дитини, Суд визначив, що факти, на які покладалася дитина, не були встановлені, і тому скарга за статтею 8 була безпідставною. Суд не вдавався в суть справи.

Суд вважає, що обов’язкове медичне втручання, навіть якщо воно носить незначний характер, є втручанням у приватне життя. Обґрунтованим було визнане взяття обов’язкового аналізу сечі на наркотики у в’язницях. Суд вирішив, що це необхідно для запобігання заворушень і злочинів (може виправдати більш значне втручання у життя вільних громадян – обґрунтоване розходження) (74). Обов’язковий аналіз крові водія, що знаходиться під дією алкоголю, є обґрунтованим як необхідний захист прав і свобод інших людей (75).

Інший приклад – добровільна державна вакцинація (76). Батьки, чиї діти в результаті одержали ускладнення на мозок чи померли, звернулися зі скаргою на порушення статті 8. Суд не визнав вакцинацію втручанням: держава почала розумні запобіжні заходи, навіть якщо зацікавлені особи не мали всіх наукових даних, що дозволяють оцінити можливий ризик. Не встановлено, що держава пов’язана яким-небудь загальним зобов’язанням за статтею 8 у наданні певної докладної інформації про вакцини чи протипоказання. Проведення за судовим рішенням аналізу крові на визначення батьківства було визнано обґрунтованим для захисту прав і свобод інших людей (77).

Ще приклад: батьки були оштрафовані за відмову піддати своїх дітей тестуванню на туберкульоз і направити дітей на флюорографію. Це було визнано втручанням у приватне життя, однак сумісним із загальним інтересом захисту здоров’я (78): позивачі не продемонстрували шкідливих наслідків, що стосуються справи.

Постанова про психіатричне обстеження осіб, яким було висунуто кримінальне обвинувачення, було визнано необхідним втручанням, що обґрунтоване метою запобігання злочинів (79).

6. Позитивне зобов’язання за статтею 8

Хоча основною метою статті 8 є захист людей від свавільного втручання з боку державної влади, вона не просто вимагає від держави утримуватися від такого втручання. Крім цього негативного зобов’язання у ефективній повазі «приватного» життя можуть існувати і позитивні зобов’язання. Прецедентне право вказує на те, що держава, яка приєдналася до Конвенції, повинна не тільки обмежувати власне втручання межами статті 8 (насамперед, негативне зобов’язання), але від держави може також вимагатися захист можливості користуватися цими правами і забезпечення поваги до цих прав і свобод у внутрішньому законодавстві.

Ці зобов’язання можуть вимагати заходів, що спрямовані на забезпечення поваги до приватного життя навіть у сфері відносин людей між собою (80). Однак поняття «повага» не має точного визначення. Щоб визначити, чи існує таке зобов’язання, потрібно враховувати справедливий баланс між загальним інтересом і інтересами особистості. При цьому державі в будь-якому випадку надані межі розсуду для ухвалення рішення про те, чи повинна вона виконувати таке зобов’язання, і якщо так, то як саме (81).

Ступінь позитивного зобов’язання держави у внесенні змін у закони чи вживання тих чи інших заходів залежить від умов конкретної країни. Держави мають широкі межі розсуду при вирішенні питання, які кроки потрібно зробити для забезпечення відповідності Конвенції з урахуванням потреб і ресурсів суспільства й окремих громадян (82). Суд вирішував, що держава має зобов’язання такого роду, коли знаходив прямий і безпосередній зв’язок між заходами, що пропонував вжити позивач, і його приватним та/або сімейним життям (83). Хиткість такого підходу ілюструє, зокрема, термінологія, що використовувалася Судом. Указувалося, що в тому, що стосується позитивних зобов’язань, немає точного визначення поняття «поваги» до приватного життя. Щоправда, Суд вносить більше ясності, коли говорить, що повинен бути встановлений баланс між інтересами окремої особи і спільноти, і при встановленні цього балансу можуть бути доречними законні цілі, згадані в параграфі 2 (84).

Розглянуті справи демонструють: для того, щоб було визнане порушення позитивного зобов’язання за статтею 8, втручання у права позивача повинне бути серйозним і значним, як у справі «X. і Y. проти Нідерландів». Там мова йшла про основні цінності і істотні аспекти приватного життя: відсутності права в розумово неповноцінної дівчини порушити кримінальну справу проти людини, що підозрювалася в її зґвалтуванні (85). Інший випадок – справа «B. проти Франції», у якому транссексуалка жила в умовах щоденного приниження, будучи не в змозі змінити своє ім’я для відображення нового соціального статусу (86).

Ще одним прикладом позитивного зобов’язання, що накладається статтею 8, є зобов’язання надати особі інформацію, яка є життєво важливою для ефективного користування цією особою правами за статтею 8.

Я хотів би знову нагадати вам справу Гаскіна (87), у якій позивач бажав розшукати інформацію про своє дитинство. Він провів велику частину свого дитинства на державному піклуванні, а місцева влада відмовила йому в доступі до його досьє. Якщо відкинути подробиці, Суд визначив, що оскільки ніхто інший не міг відтворити картину подій його дитинства, і у світлі важливості такої інформації для приватного життя позивача, відсутність судової процедури у Великобританії, яка б дозволила розглянути і, можливо, переглянути відмову влади надати досьє, є порушенням статті 8 Конвенції.

У справі Герра (Guerra) (88) Суд підтвердив позицію, зайняту у справі Гаскіна. Позов стосувався ненадання позивачам, які жили неподалік від хімічного заводу, інформації про можливу шкоду для довкілля і про те, що потрібно робити у випадку аварії на заводі. Суд вирішив, що свобода одержання інформації не повинна означати, що вона накладає на державу позитивне зобов’язання зі збору та поширення інформації з власної ініціативи. Було вирішено, що стаття 10 незастосовна. Проте, якщо особа може продемонструвати, що до її приватного чи сімейного життя прямо торкається ненадання чи відмова у наданні інформації, то позитивне зобов’язання за статтею 8 може накладати на державу обов’язок надати таку інформацію. Тому Суд у справі Guerra вирішив, що Італія не виконала свого позитивного зобов’язання за статтею 8, оскільки не надала «суттєву» інформацію, яка могла б дозволити позивачам самим оцінити екологічний ризик подальшого проживання поблизу від заводу.

Інший випадок виник у справі «Макгінлі та Іген проти Великобританії» (McGinley and Egan) (89). Позивачі стверджували, що мали право на доступ до документів, які дозволили б їм визначити, чи піддавалися вони небезпечному впливу радіації на Острові Різдва, де Великобританія проводила ядерні випробування, для того, щоб оцінити можливі наслідки цих іспитів для здоров’я. Суд відзначив, що один з позивачів (Макгінлі) під час програми ядерних випробувань Великобританії на острові служив там оператором на заводі і знаходився на відстані 40 кілометрів від місця п’яти вибухів. Пан Іген служив машиністом котельні на кораблі, що, згідно даним оборонного відомства, знаходився на відстані приблизно 100 кілометрів від одного з вибухів. Під час кожного вибуху позивачам було наказано брати участь у шикуванні під відкритим небом. Індивідуальний контроль за станом здоров’я був відсутній. Позивачі залишилися в неведенні про те, чи піддалися вони впливу радіації, чи був ризик їхньому здоров’ю.

Суд вирішив, що питання доступу до інформації, яка могла або розвіяти побоювання позивачів, або дозволити їм оцінити ступінь небезпеки, був тісно пов’язаний з їх приватним і сімейним життям у межах статті 8. Тому скарга підпадає під дію статті і стосується не який-небудь дії з боку держави, а ненадання позивачам доступу до інформації. Суд зазначив: оскільки відомо, що вплив високих рівнів радіації має приховані, але серйозні і тривалі наслідки для здоров’я, то цілком природно, що занепокоєння позивачів заподіяло їм значні страждання. Наявні в держави матеріали містили інформацію, яка могла б допомогти позивачам оцінити рівень радіації там, де вони знаходилися під час іспитів. У позивачів мався інтерес в одержанні доступу до цих документів у межах статті 8. Зважаючи на те, що адекватний суспільний інтерес був відсутній, Суд вирішив, що має місце позитивне зобов’язання за статтею 8. У рішенні Суду говорилося: якщо держава розпочинає небезпечні дії, які можуть мати приховані шкідливі наслідки для здоров’я тих, хто залучений у такі дії, повага до приватного і сімейного життя за статтею 8 вимагає встановлення ефективної і доступної процедури, яка б дозволила особам звертатися за всією інформацією, що стосується справи.

Однак на підставі представлених фактів, існування яких-небудь документів, що свідчать про небезпечний рівень радіації, не було доведено і тому є тільки припущенням. Справа «Макгінлі та Іген проти Великобританії» відрізняється від справи «Гуерра та інші проти Італії». В італійській справі не заперечувалося, що жителі Манфредонії піддавалися ризику з боку згаданого заводу, і що державна влада мала у своєму розпорядженні інформацію, яка дозволила б жителям оцінити цей ризик і вжити заходів з його запобігання.

В англійській справі позивачі мали право на процедуру, що дозволила б їм запитати документи в оборонного відомства. Суду не були представлені свідчення того, що процедура не забезпечувала ефективний доступ до таких документів. Жоден з позивачів не вирішив скористатися цією процедурою або запитати в компетентних органів надати ці документи. Суд вирішив, що держава виконала своє позитивне зобов’язання за статтею 8.

Доступ до інформації іноді може бути отриманий на підставі інших статей Конвенції. Наприклад, це можливо, якщо позивач звертається зі скаргою на відмову держави надати документи через «національну безпеку», або якщо позивач указує на те, що має потребу в цих документах для ефективного ведення справи в суді. У останньому випадку питання може підпадати не під статті 8 чи 10, а під статтю 6 у контексті ефективного доступу до правосуддя (90).

Не було знайдено позитивне зобов’язання й у справі Османа (Osman) (91). Позивачі, мати і син, обвинувачували поліцію в бездіяльності. За їхніми словами, поліція не зуміла, по-перше, покласти кінець залякуванню і погрозам їх родині з боку третьої особи, а по-друге, запобігти пораненню другого позивача й убивству його батька цією третьою особою. Позивачі заявили, що була порушена стаття 8. Суд не визнав установленим, що поліція знала чи зобов’язана була знати у відповідні моменти часу про те, що ця третя особа становить пряму і наявну загрозу життю другого позивача. Реакція поліції відповідала обов’язкам держави в межах статті 2 (гарантія права на життя). Не було порушено позитивне зобов’язання відповідно до статті 8 (гарантії фізичної цілісності другого позивача). Суд прийняв висновок поліції про відсутність необхідних підстав для кримінального обвинувачення цієї третьої особи в переслідуванні.

Що стосується охорони довкілля, то на сьогоднішній день Суд не пішов далі твердження, що позитивне зобов’язання за статтею 8 обмежується необхідністю з боку влади надавати доступ до відповідної інформації щодо різних екологічних небезпек та інших джерел незручностей. Влада також повинна забезпечувати адекватний законодавчий (процесуальний) захист у справах з обвинувачення у спричиненні незручностей місцевим жителям. Суд не визнає фінансове або інше зобов’язання держави за статтею 8 ані у зв’язку із впливом міського розвитку на екологічну ситуацію поблизу майна позивача (Kyrtatos v. Greece) (92), ані у зв’язку з незручностями від шуму в результаті нічних авіапольотів (Hatton and Others v. the UK) (93).

У справі «Ботта проти Італії» (Botta v Italy) мова йшла те, що приватні лазневі заклади перешкоджали доступу інвалідів до пляжу і моря, а держава не затурбувалася рішенням цієї проблеми. Суд ухвалив, що право на повагу до приватного життя включає фізичну і психологічну цілісність людини (гарантії статті 8 Конвенції). Це, насамперед, повинно забезпечити розвиток (без стороннього втручання) особистості кожної людини в його стосунках з іншими людьми. Суд вирішив, що заявлене позивачем право (одержувати доступ до пляжу і моря в місці, розташованому вдалині від звичайного місця його проживання, під час своєї відпустки) відносилося до міжособистісних відносин дуже широкого і невизначеного масштабу. Суд не знайшов можливого прямого зв’язку між заходами, що (на думку позивача) повинна була вжити держава, і приватним життям позивача. Суд дійшов висновку, що стаття 8 незастосовна.

До 2002 року (справа Christine Goodwin v. the UK (94)) Суд не визнавав безумовного позитивного зобов’язання держав у законному визнанні зміни статі, як це було й у більш ранніх справах про транссексуалів (див. Rees (95), Cossey (96), Sheffield and Horsham (97)). У справі Christine Goodwin Суд вирішив, що зростаюча європейська традиція визнання транссексуалів виправдовує необхідність зміни прецедентного права у даному питанні. Потім Суд пішов ще далі, визнавши порушенням статті 8 відмову приватної страхової компанії відшкодувати витрати на хірургічну операцію зі зміни статі.

Суд (непрямо) визначив деякого роду позитивне зобов’язання у згаданій вище справі Пека (Peck). Нагадаємо, Суд відзначив неприйняття державою певних заходів для захисту приватного життя позивача: передаючи приватним засобам масової інформації делікатні кадри невдалого самогубства позивача, влада повинна була докласти максимум зусиль, щоб забезпечити ретушування кадрів.

На державі також лежить зобов’язання не допустити витік у засоби масової інформації відомостей, що торкаються приватного життя громадян. З цього приводу повинні бути надані належні гарантії. Якщо витік відбудеться, держава повинна ефективно розслідувати ситуацію (98).

У той же час не були визнані позитивним зобов’язанням питання імміграції (справа Abdulaziz, Cabales and Balkandali) (99), оскільки інтереси контролю імміграції переважують бажання позивачів (легальних іммігрантів) запросити своїх родичів на постійне проживання у Великобританію. Не було визначено позитивне зобов’язання й у відношенні делікатного питання анонімних пологів (100).

[1] Рішення у справі «Marckx v. Belgium» (1976).

2. Рішення Європейської Комісії 1983 року (9369/81) і 1986 року (11716/85).

3. Рішення Європейської Комісії 1992 року (15666/89).

4. Стаття 12 Конвенції говорить: «Чоловiки та жiнки, якi досягли шлюбного вiку, мають право на шлюб i створення сiм’ї згiдно з нацiональними законами, якi регулюють здiйснення цього права."

5. Рішення у справі «Berrehab v. the Netherlands» (1988)

6. Рішення у справі «Gillow v. the United King­dom» (1986 р.) і у справі «Buckley v. the United Kingdom» (1996 р.)

7. Рішення у справі «Niemietz v. Germany» (1992 р.).

8. Рішення у справі «Klass and Others v. Germany» (1978 р.)

9. Рішення у справі «A. v. France» (1993 р.)

10. Рішення у справі «Bronda v. Italy judgment» (1998 р.)

11. Рішення у справах «Petra v. Romania» (1998) і «Labita v. Italy» (2000)

12. Рішення у справі «Chappel v. the United Kingdom» (1989)

13. Рішення у справі «Campbell v. the United Kingdom» (1992)

14. Справа «Friedl v. Austria», Звіт Європейської Комісії з прав людини (1994)

15. Рішення у справі «Klass and Others v. Ger­many» (1978)

16. Рішення у справі «Mentes and Others v. Tur­key» (1997)

17. Справа «Cyprus v. Turkey» (2001)

18. Справи «Dalia v. France» (1998), «Slivenko v. Latvia» (2003), «Jakupovic v. Austria» (2003)

19. Рішення у справі «X and Y v. the Netherlands» (1985)

20. Рішення у справах «Botta v. Italy» (1998) і «Niemietz v. Germany» (1992)

21. Рішення у справі «Dudgeon v. the United King­dom» (1981)

22. Рішення у справах «Stjerna v. Finland» (1994) і «Burghartz v. Switzerland» (1994)

23. Рішення у справі «Guillot v. France» (1996)

24. Рішення у справах «Amann v. Switzerland» (2000) і «Odievre v. France» (2003)

25. Рішення у справі «Z. v. Finland» (1997)

26. Рішення Європейської Комісії з прав людини 5877/72 (1972 р.)

27. Рішення Європейської Комісії з прав людини 3868/68 (1972 р.)

28. Звіт Європейської Комісії з прав людини, справа «Friedl v. Austria» (1994). Пізніше справа була закрита (сторони уклали угоду)

29. Справа «Peck v. the UK» (2003)

30. Справа «Perry v. the UK» (2003)

31. Рішення Європейської Комісії з прав людини 6825/75 (1977 р.)

32. Рішення у справі «Smirnova v. Russia» (2003)

33. Рішення у справі «Silver v. the United Kingdom» (1983)

34. Рішення у справі «Domenichini v. Italy» (1996)

35. Рішення у справі «Malone v. the United King­dom» (1984)

36. Рішення у справі «Andersson v. Sweden» (1992)

37. Рішення у справі «Handyside v. the United Kingdom» (1976)

38. Рішення у справах «Klass and Others v. Germany» (1978) і «Golder v. the United Kingdom» (1975)

39. Рішення у справі «Handyside v. the United Kingdom» (1976)

40. У відношенні рішень про відібрання дітей у батьків в інтересах добробуту дітей і про накладення умов доступу батьків до дітей, що знаходяться на суспільному піклуванні, див. рішення у справі «W. v. UK» (1987)

41. Рішення у справі «Olsson v. Sweden» (1988)

42. Рішення у справі «Dudgeon v. the United King­dom» (1981)

43. Там само.

44. Рішення у справах «Rees v. the United King­dom» (1986) і «Cossey v. the United Kingdom» (1990)

45. Рішення у справі «Laskey, Jaggard and Brown v. the United Kingdom» (1997)

46. Рішення у справі «Klass and Others v. Ger­many» (1978)

47. Звіт Європейської Комісії з прав людини, справа «Fayed v. the United Kingdom» (1993)

48. Рішення Європейської Комісії з прав людини 16810/90 (1992 р.)

49. Звіт Європейської Комісії з прав людини, справа «Friedl v. Austria» (1994). Пізніше справа була закрита (сторони уклали угоду)

50. Рішення у справі «Gaskin v. the United Kingdom» (1989)

51. Справа «Odievre v. France» (2003 р.), рішення 42326/98

52. Рішення Європейської Комісії з прав людини 8022/77 (1981 р.)

53. Рішення у справі «Murray v. the United King­dom» (1994)

54. Звіт Європейської Комісії з прав людини, справа «Friedl v. Austria» (1994). Пізніше справа була закрита (сторони уклали угоду)

55. Справа «Perry v. the UK» (2003)

56. Справа «Craxi v. Italy» (2003)

57. Справа «Peck v. the UK» (2003)

58. Рішення Європейської Комісії з прав людини 14461/88 (1991 р.)

59. Рішення Європейської Комісії з прав людини 7940/77 (1978 р.)

60. Рішення Європейської Комісії з прав людини 20524/92 (1993 р.)

61. Рішення Європейської Комісії з прав людини 24744/94 (1995 р.)

62. Рішення Європейської Комісії з прав людини 10473/83 (1985 р.)

63. Рішення у справі «Z v. Finland» (1997)

64. Рішення Європейської Комісії з прав людини 19404/92 (1992 р.)

65. Рішення у справі «Kruslin v. France» (1990)

66. Рішення у справі «Dudgeon v. the United Kingdom» (1981)

67. Рішення у справі «Norris v. Ireland» (1988)

68. Рішення у справі «Modinos v. Cyprus» (1993)

69. Рішення Європейської Комісії з прав людини 11680/85 (1988 р.)

70. Рішення Європейської Комісії з прав людини 12545/86 (1988 р.)

71. Справа «Christine Goodwin v. the UK» (2002)

72. Рішення Європейської Комісії з прав людини 8518/79 (1980 р.)

73. Справа «Klaas v. Germany» (1993)

74. Рішення Європейської Комісії з прав людини 21132/93 (1994 р.)

75. Рішення Європейської Комісії з прав людини 8278/78 (1978 р.)

76. Рішення Європейської Комісії з прав людини 7154/75 (1978 р.)

77. Рішення Європейської Комісії з прав людини 8278/78 (1979 р.)

78. Рішення Європейської Комісії з прав людини 10435/83 (1984 р.)

79. Рішення Суду 27715/95 і 30209/96 (2001 р.)

80. Рішення у справах «Marckx v. Belgium» (1979), «Airey v. Ireland» (1979 і «X and Y v. the Netherlands» (1985).

81. Рішення у справі «X and Y v. the Netherlands» (1985)

82. Рішення у справі «Abdulaziz, Cabales and Balkandali v. the United Kingdom» (1985)

83. Рішення у справі «Botta v. Italy» (1998)

84. Рішення у справі «Rees v. the United Kingdom» (1986)

85. Рішення у справі «X and Y v. the Netherlands» (1985)

86. Рішення у справі «B. v. France» (1992)

87. Рішення у справі «Gaskin v. the United Kingdom» (1989)

88. Рішення у справі «Guerra v. Italy» (1998)

89. Справа «McGinley and Egan v. the United Kingdom» (1998)

90. Рішення у справі «McGinley and Egan v. the United Kingdom» (1998)

91. Справа «Osman v. the United Kingdom» (1998)

92. Справа «Kyrtatos v. Greece» (2003)

93. Справа «Hatton and Others v. the UK» (2003)

94. Справа «Christine Goodwin v. the UK» (2002)

95. Рішення у справі «Rees v. the United Kingdom» (1986)

96. Рішення у справі «Cossey v. the United King­dom» (1990)

97. Рішення у справі «Sheffield and Horsham v. the United Kingdom» (1998)

98. Справа «Craxi v. Italy» (2003)

99. Справа «Abdulaziz, Cabales and Balkandali v. the UK»

100. Справа «Odievre v. France» (2003)


СВіП у світі

10.09.2004

Безкоштовна електронна пошта в Бельгії для спілкування з владою

   

Уряд Бельгії заявив про план надання кожному мешканцю Бельгії безкоштовної поштової скриньки, який можна буде використати виключно для спілкування з рідними органами влади. Кожен бельгієць має звернутися з проханням надати йому таку електронну адресу, яку буде введено до національної бази даних поряд про місце проживання та дату народження. Заступник міністра, відповідальний за цей проект, заявив, що уряд потурбується про захист електронних адресів: адреси будуть зашифровані, щоби треті особи не мали доступу до них.

СВіП у світі

10.09.2004

Введення біометричних показників в паспорти в країнах ЄС

   

Європейська Комісія ухвалила проект Положення Ради, який з метою безпеки передбачає введення як біометричних показників в паспорти ЄС. Комісія обрала зображення обличчя як базовий біомет­рич­ний показник. Положення встановлює мінімальні стандарти, отже, кожна країна-член ЄС може додати інші біометричні показники, такі, як відбитки пальців. 

Внесення зображення обличчя в паспорти громадян ЄС дозволить виконати вимоги програми США the US Visa Waiver відповідно до стандартів ICAO (Міжнародної організації цивільної авіації – Inter­national Civil Aviation Organisation).

Додатково Європейська Комісія хоче створити централізований «Європейський паспортний реєстр» (EU passport register), який включав би дані про відбитки пальців заявників на отримання паспорту разом з відповідним номером паспорту.

Проект Положення Ради про стандарти засобів захисту і біометрії у паспортах громадян Євросоюзу дивись: europa.eu.int/eur-lex/en/com/pdf/2004/com2004_0116en01.pdf .

СВіП у світі

10.09.2004

Доступ до інформації в Європейському Союзі

   

30 січня 2004 року Європейська Комісія розповсюдила звіт про ефективність законодавства Європейського Союзу про свободу інформації. Стаття 255 договору про створення ЄС, імплементована Положенням 1049/20001 від 30.05.2001, гарантує право доступу до документів Європейського Парламенту, Ради і Комісії кожному громадянину ЄС і будь-якій фізичній або юридичній особі, яка проживає або зареєстрована у одній з країн-членів ЄС.

Як стверджується в звіті, після двох років застосування Положення ще важко оцінити ефективність регулювання. Річна кількість звернень у 2002 році (4 022 звернення) стала вдвічі більше порівняльно з 2001 роком, і звіт прогнозує подібне збільшення і у 2003 році.

У 2002 р. Комісія не надала повний доступ у 27,6 % випадках, обґрунтовуючи відмову метою захисту своїх інспекційних, слідчих та аудиторських повноважень. Рада не задовольнила в повному обсязі 23,6 % звернень, мотивуючи відмову не дуже зрозумілими виключеннями «з міркувань суспільної безпеки», тобто спираючись на інтереси поліції, органів безпеки та оборони, а також співробітництво між органами правосуддя і внутрішніх справ.

Було винесено лише одне рішення Суду першої інстанції та 11 скарг було розглянуто Омбудсменом.

Доповідь Комісії COM 2004-45 (30.01.2004) europa.eu.int/eur-lex/en/com/rpt/2004/com2004_0045en01.pdf .

Web-сайт документів Ради Європейського Союзу
register.consilium.eu.int/utfregister/frames/introfsEN.htm.

Web-сайт документів Європейської Комісії europa.eu.int/ comm/secretariat_general/sgc/acc_doc/index_en.htm.

Web-сайт документів Європейського Парламенту www.europarl.eu.int/opengov/default_noscript_en.htm.

Огляд матеріалів бюлетеню European Digital Rights (www.edri.org) підготував Євген Захаров


Свобода Висловлювань і Приватність, 2004, №01

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори