пошук  
№04
2003

Свобода Висловлювань в Україні

Деякі загальні проблемиАртикль 19: Коментар до законопроекту України «Про внесення змін в деякі закони України як результат парламентських слухань «Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні» Лондон, квітень 2003Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова"Конституційний суд дав тлумачення частини 1 ст.7 Цивільного Кодексу УССР «поширив такі відомості»Виконавчий редактор звіту "Фрідом Хаус" Карен Карлекар розповіла про роботу над звітом кореспондентці Української служби Бі-Бі-Сі Наталці Маковійчук-Скофенко.Звернення сенатора Бена Найтхауса Кембела 29 квітня 2003 року в Сенаті СШАКерівник головного інформаційного управління адміністрації президента : в експертів Human Rights Watch "повна відсутність" розуміння
Деякі загальні дані

04.12.2003

Івано-Франківська область. Інформаційна сфера регіону: статистичні дані

   

А. 1. Кількість зареєстрованих ЗМІ

За даними управління у справах преси та інформації Івано-Франківської ОДА та представника Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення в області, в області зареєстровано 279 ЗМІ.

2. Кількість друкованих ЗМІ із зазначенням накладу

В області 238 друкованих ЗМІ. Наклад газет станом на 1 січня 2003 року становив:

разовий тираж — 364 587 примірників;

річний тираж — 20 192 918 примірників.

Наклади журналів і дайджестів (всього зареєстровано 40) коливаються. Переважна їх більшість виходить неперіодично, рідко і малим тиражем.

3. Кількість електронних ЗМІ з ідентифікацією діапазонів мовлення.

В області зареєстровано 14 телекомпаній, 6 ФМ-радіостудій, 7 студій кабельного телебачення, 1 ефірно-кабельна студія.

Радіостудії області:

Радіо „Західний полюс“ (м. Івано-Франківськ) — 104,3 МГц, територія покриття — м. Івано-Франківськ;

Радіо „Дзвони“, м. Івано-Франківськ — 105,8 МГц, територія покриття — м. Івано-Франківськ;

Радіо „Бойчук-студія“, м. Івано-Фрнаківськ — 101,3 МГц, територія покриття — м. Івано-Франківськ;

Радіо „Нова хвиля“, м. Снятин — 101,8 МГц, територія покриття — Снятинський район;

Радіо „Сяйво“, м. Коломия — 106,8 МГц, територія покриття — Івано-Франківська обл.;

ТРК „Вежа“, м. Івано-Франківськ — 107 МГц, територія покриття — м. Івано-Франківськ.

Телекомпанії області:

Обласне ТБ „Галичина“, м. Івано-Франківськ — 26 ТВК (1 КВт), територія покриття — область;

АТЗК ТРК ԫ-студія“, м. Івано-Франківськ — 30 ТВК (500 Вт), територія покриття — м. Івано-Франківськ, Калуський район;

ТРК „РАІ“, м. Бурштин — 3 ТВК (10 ВТ), територія покриття — Галицький район;

ТРК „Коломия“, м. Коломия — 37 ТВК (10 Вт), територія покриття — Коломийський район;

ТРК „Снятин“, м. Снятин — 9 ТВК (10 Вт), територія покриття — Снятинський район;

Міське ТБ „КМТ“, м. Калуш — 33 ТВК (100 Вт), територія покриття — Калуський район;

Районна ТРК „Незалежність“, м. Калуш — 33 ТВК (100 Вт), територія покриття — Калуський район;

ТРК „Захід“, м. Рогатин — 12 ТВК (10 Вт), територія покриття — Рогатинський район;

Народна студія „Тисмениця“, м.Тисмениця — 5 ТВК (10 Вт), територія покриття — Тисменицький район;

ТРК „НТК“, м. Коломия — 23 ТВК (100 Вт), територія покриття — Коломийський район;

ТК „Надвірна“, м. Надвірна — 3 ТВК (10 Вт), територія покриття — Надвірнянський район;

ТК „Галичу — 1100“, м. Галич — 31 ТВК (100 Вт), територія покриття — Галицький район;

Районне ТБ „Косів-TV“, м. Косів — 8 ТВК (100 Вт), територія покриття — Косівський район;

ТРК „Захід“, м. Долина — 5 ТВК (10 Вт), територія покриття — Долинський район.

Студії кабельного телебачення:

1) ТРК „Діскавері“, м.Івано-Франківськ;

2) ТРК „РАІ“, м. Бурштин;

3) ТРК „Т+“, м. Калуш;

4) ТРК „НТК“, м. Коломия;

5) ТРК „Квант 2“, м. Коломия*;

6) КП „Ефір“, м. Івано-Франківськ*;

7) СТ „Хвиля“, м. Калуш*.

*— студії, які отримали дозвіл місцевої влади на право будівництва кабельних мереж. (За інформацією газети „Вікна“, розбудовує власну кабельну мережу і ТРК „Т+“).

Ефірно-кабельне телебачення (система „Мітріс“):

ТзОВ ТРК „Карпати“, м. Івано-Франківськ.

4.Кількість Інтернет-видань

Цієї цифри не надали у жодній офіційній структурі.

Кількість ЗМІ за п.п.1-4, реально присутніх на ринку:

Реально присутні на ринку тільки 80 із 198 зареєстрованих газет, тільки 9 із 40 зареєстрованих журналів і дайджестів, усі кабельні, усі електронні та проводові студії радіо і телебачення.

Б. 1. Кількість ЗМІ у державній власності

2. Кількість ЗМІ у комунальній власності


23 друковані ЗМІ.

9 студій проводового радіомовлення.

7 телекомпаній.

1 радіостудія.

3. Кількість ЗМІ у приватній власності

2 студії проводового радіомовлення.

3 телекомпанії.

5 радіостудії.

8 студій кабельного та ефірно-кабельного телебачення.

4. Кількість ЗМІ змішаної форми власності

2 студії проводового радіомовлення.

4 телекомпаній.

Окремої статистики по друкованих ЗМІ немає. Відомо тільки, що 23 видання є комунальними, жодного державного видання немає, значить, решта — 215 — є приватної і змішаної форми власності.

В, Г. Присутність в регіоні національних телерадіоорганізацій

1) НТКУ, ТРК „Ера“.

2) УТ-2, ТРК „Студія ԩ+1“.

3) ТРК „Інтер“.

4) ТРК „ІСТV“.

5) ТРК „СТБ“.

6) ТРК „Новий канал“.

7) ТРК „НБМ“.

8) ТРК „ТЕТ“.

9) НТРУ.

10) Радіо „Ніко-FМ“.

Інші ТРО України ліцензії Національної ради на право користування каналами мовлення в Івано-Франківській області не мають.

Д. Мова ЗМІ за пунктом А

1) Із зареєстрованих 238 газет, журналів, дайджестів 236 зареєстровані як видання українською мовою, 2 — російською.

2) З електронних ЗМІ, зареєстрованих в області, власні програми транслюються виключно українською мовою.

3) Інформації про Інтернет-видання офіційні джерела не мають.

Е. Кількість населення регіону

За даними Івано-Франківського обласного управління статистики, в Івано-Франківській області станом на о1.01.2002 року проживало 1 406 129 чоловік.

Згідно з переписом населення 2001 року, у відсотковому еквіваленті, на території області компактно проживають представники таких національностей:

97,52% — українці;

1,77% — росіяни;

0,1% — білоруси;

0,03% — євреї;

0,04% — молдавани;

0,13% — поляки;

0,41% — інші національності.

У побуті розмовляють українською мовою 98,9% населення області, російською — 0,7%, іншими — 0,4%.

Ігор МУДРИК, м. Калуш, газета „Вікна“. (надіслано 30 квітня)

Деякі загальні проблеми

04.12.2003

Артикль 19: Коментар до законопроекту України «Про внесення змін в деякі закони України як результат парламентських слухань «Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні» Лондон, квітень 2003

   

Article 19 - Global Campaign for Free Expression (Артикль 19 - Всесвітня кампанія за свободу слова)

http://www.article19.org.ua/laws/index.html

Законопроект України „Про внесення змін в деякі закони України як результат парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні“ передбачає ряд поправок до різних медіа законів. Вони повинні: 1) збільшити прозорість державних інститутів та вільного потоку суспільно важливої інформації; 2) захистити засоби масової інформації від втручання держави; 3) захистити опублікування оціночних суджень і запровадити в законі про дифамацію захист "резонної публікації". Прийняття цих положень, в кінцевому рахунку, покращить ситуацію з свободою слова і інформації.

Артикль 19 вітає прийняття парламентом постанови про "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні" [ Прийняту 16 сiчня 2003 року] , яка чітко декларує зобов’язання збільшити повагу до засобів масової інформації. Тому ми призиваємо український парламент продовжувати процес створення умов для більшої свободи слова через прийняття цього законопроекту. Ми випускаємо цей бюлетень для сприяння дискусії про прийняття закону та надання рекомендацій для його подальшого покращення.

а) Положення про доступ до інформації

Стаття 1 законопроекту запроваджує нову статтю 212(3) в Кодекс України про адміністративні правопорушення, що встановлює покарання за неправомірну відмову в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації державним органом.

Артикль 19 вітає це нововведення. Згідно даних Артикль 19, незважаючи на прийняття у 1992 році закону "Про інформацію", в Україні ще не існує достатньої свободи інформації. Ця поправка стане першим позитивним кроком до реалізації права на доступ до інформації. Але ми наголошуємо, що ряд інших кроків необхідно здійснити, щоб забезпечити повну повагу до права на інформацію. Закон повинен також встановити мінімальні стандарти щодо зберігання інформації державними органами, вимагаючи від них виділення значних ресурсів і приділення уваги забезпеченню належного обліку [ Див. Право громадськостi на iнформацiю. Принцип 1] . Закон також повинен передбачати ряд механізмів спрямованих на проблему культури секретності в уряді, вимагаючи проведення тренінгів по свободі інформації для службових осіб [ Див. Право громадськостi на iнформацiю. Принцип 3] .

б) Заборона цензури

Інші запропоновані поправки доповнюють частину першу статті 45 закону "Про інформацію", в якій мова йде про заборону цензури. В новій частині законопроекту, що доповнить статтю по забороні цензури, зазначається:

Під цензурою розуміється контроль за змістом та тиск у різноманітних

протизаконних формах на засоби масової інформації чи журналістів з метою обмеження чи припинення їхньої діяльності, що здійснюється органами державної влади або місцевого самоврядування, державними службовцями або посадовими особами цих органів у формі прямого або опосередкованого впливу на керівників, засновників (співзасновників), журналістів (творчих працівників) засобів масової інформації з метою поширення чи непоширення певної інформації, зокрема замовчування суспільно-значимої інформації, введення заборони на показ або згадування певних осіб, заборони критикувати органи влади або окремих осіб.


Артикль 19 вітає включення до медіа законів положень, які обмежують втручання влади в роботу засобів масової інформації. Те, що засоби масової інформації повинні мати повну незалежність редакційної політики від влади, сформульовано в статті 10(1) Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ) [ E.T.S. No. 5, прийнятий 4 листопада 1950, вступив в силу 3 вересня 1953] , яку підписала Україна:

Кожен має право на свободу слова. Це право включає свободу дотримуватись певної думки, отримувати і повідомляти інформацію чи ідеї без втручання державних органів і незважаючи на кордони.

Хоча Артикль 19 розуміє намагання прояснити значення терміну "цензура", ми стурбовані тим, що дане визначення є обмеженим за своєю природою, так як надає вичерпний список форм втручання, що обмежує рамки важливої концепції. Засоби масової інформації можуть піддаватися іншим шкідливим формам втручання, проти яких даний закон не зможе надати захист.

Замість цього, краще надати пояснювальне визначення цензури для більшої чіткості, в якому би наводились приклади неприйнятних форм втручання. Щоб було чітко зрозуміло, що наведені приклади не складають вичерпний список, в законі повинно бути наступне речення "такі приклади включають, але не обмежуються наступними випадками:".

c) Звільнення від відповідальності

Якщо запропоновані поправки будуть прийняті без змін, то список випадків звільнення від відповідальності за публікацію збільшиться. Він буде передбачати наступне:

1. Ніхто не може бути осуджений за висловлення оціночних суджень;

2. Ніхто не може бути притягнений до відповідальності за опублікування суспільно важливої інформації, якщо суд вирішить, що право громадськості на інформацію перевищує всі інші доводи;

3. Журналісти повинні мати перевагу при захисті у справах по дифамації.


1) Звільнення від відповідальності за опублікування оціночних суджень

Законопроект поповнить статтю 47 закону "Про інформацію", в якій йдеться мова про відповідальність за порушення цього закону, положенням, згідно якому ніхто не може бути притягнений до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Артикль 19 вітає цей принцип, який приводить українське законодавство у відповідність до міжнародних стандартів свободи слова. Стосовно цього, Європейський суд з прав людини зазначає:

Необхідно чітко розрізнювати факти та оціночні судження. Існування фактів може бути доведено, в той час як правдивість оціночних суджень не вимагає доказів. ...Що стосується оціночних суджень, то не можливо задовольнити таку вимогу [доказ їх відповідності реальності ], крім того, вона порушує право на свободу думки... [ Обершлiк проти Австрiї, 23 травня 1991, Заява No. 11662/85 (Європейськiй суд з прав людини) частина 13.]

2) Звільнення від відповідальності за опублікування суспільно важливої  інформації

Законопроект також поповнить статтю 47 положенням про те, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за опублікування суспільно важливої інформації. Артикль 19 вітаю цю поправку, яка приводить українське законодавство у відповідність з міжнародними стандартами. Захист, що надається цією поправкою, повинен стосуватися як початкового джерела інформації (державного чиновника), так і журналіста, який опубліковує інформацію. [ Див. Право громадськостi на iнформацiю. Принцип 9]

Ми рекомендуємо, щоб схожа "перевага інтересу суспільства" була запроваджена в законі "Про інформацію". Згідно цьому принципу, державні органи повинні відповідати на усі індивідуальні інформаційні запити, крім випадків, коли державний орган може довести, що інформація відповідає трьом суровим вимогам:

– Інформація пов’язана з легітимною ціллю зазначеною в законі;

– Розкриття інформації повинно серйозно загрожувати цій цілі; і

– Шкода завдана цілі повинна бути більшою за суспільний інтерес в опублікуванні інформації. [
Див. Право громадськостi на iнформацiю. Принцип 4]

Третя вимоги вказує, що навіть тоді, коли опублікування інформації завдасть значної шкоди легітимній цілі, інформація все одно повинна бути опублікована, якщо її опублікування перевищує завдану шкоду. Цей принцип, наприклад, може застосовуватись, коли інформація особистого характеру опубліковується для розкриття корупції у вищих ешелонах влади.

3) Захист резонної публікації

Стаття 3 пропонує включити нову частину 6 в статтю 17 закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", в якій зазначається:

Журналіст та засіб масової інформації звільняються від відповідальності за

поширення відомостей, що не відповідають дійсності, у тому випадку, коли такі відомості становлять громадський інтерес, а журналіст діяв добросовісно, здійснивши їх перевірку.


Артикль 19 вітає прийняття цього положення, яке надає захист резонній публікації від позивів по дифамації. Міжнародні стандарти чітко вказують, що навіть коли фактична заява, яка викликає публічний інтерес, є неправдивою, відповідач повинен отримувати перевагу захисту резонної публікації. Такий захист встановлюється для відповідача у випадку, коли за будь-яких обставин розповсюдження інформації тим чи іншим чином мало резон. При визначенні того, наскільки резонним було розповсюдження інформації у обставинах окремо взятої справи, суд повинен взяти до уваги важливість свободи слова у суспільно важливих справах і право громадськості отримувати вчасно інформацію про них. [ Визначення дифамацiї, Принцип 9]

Хоча журналісти повинні намагатись досягти найвищих журналістських стандартів журналістської етики, вони просто не в змозі перевірити правдивість усієї інформації, що опубліковується. Громадськість зацікавлена в отриманні своєчасної інформації, тому журналісти повинні швидко її надавати. як зазначає Європейський суд з прав людини:

Новини "це товар, що швидко псується, і затримка публікації навіть на короткий час може позбавити їх цінності та інтересу до них". [ Обзервер i Гардiан проти Об’єднаного Королiвства, 26 листопада 1991, Заява No. 13585/88 (Європейський суд з прав людини)]

Однак, Артикль 19 рекомендує включення положень про цивільну дифамацію в закони загальної дії, а не в специфічні медіа закони.

В статтю 17 необхідно внести ще зміни. В ній не уточнюється, що тільки

неправдиві твердження, що принижують гідність людини, можуть вважатися ганебними та нести за собою відповідальність. [ Визначення дифамацiї, Принцип 2] Зокрема, ніхто не може бути покараний за розповсюдження правдивої інформації незалежно від намірів. Це повинно бути запроваджено законом.

д) Державні органи не можуть подавати позови

Стаття 2(4) пропонує включити нову другу частину до статті 49 про компенсацію матеріальної та моральної шкоди, яка зазначає, що "Органи державної влади, місцевого самоврядування не можуть подавати позови про захист честі, гідності та ділової репутації, а також вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди."

Артикль 19 вітає цю поправку, але ми рекомендуємо, щоб вона стосувалася державних органів, включаючи усі органи, що є частиною законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, чи ті, що якимось іншим чином виконують громадські функції. [ Визначення дифамацiї, Принцип 3] Вищі національні суди у багатьох країнах обмежили можливості державних органів, включаючи виборчі органи, державні корпорації і навіть політичні партії, подавати позови по дифамації. Це зроблено у знак визнання життєвої важливості відкритої критики уряду та державних органів у демократичному суспільстві, обмеженого та громадського характеру їх репутації і достатніх засобів захисту від критики, що є у їх розпорядженні.

ж) Тягар доказу

Стаття 3 законопроекту пропонує доповнити статтю 17 закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" про "відповідальність за замах на життя та здоров’я журналіста, чи інші дії проти нього і відповідальність за моральну (немайнову) шкоду". Змінена стаття 17 зазначає, що у випадках завдання моральної шкоди журналістом чи засобом масової інформації офіційним особам чи державному органу, позивач повинен довести те, що інформація неправдива, і що вона була розповсюджена зі злим умислом [ Злий умисел визначається в запропонованiй статтi 17(5) як усвiдомлення

журналiстом неточностi iнформацiї до її розповсюдження] . В існуючому законі не вказано, хто несе тягар доказу.

Ця поправка, якщо буде прийнята, буде мати позитивний ефект. Вимога, що ставиться до журналістів, довести правдивість розповсюдженої інформації, може створити "стримуючий ефект" в їх роботі, який може легко призвести до само-цензури. Однак ми рекомендуємо, щоб це положення поширювалось на всі заяви, що мають суспільний інтерес, а не тільки на ті, що стосуються офіційних осіб.

з) Плата за подачу позовів по дифамації

Запропоновані зміни до статті 3 закону "Про державне мито" доповнюють пункт 1 підпунктом ж, що зобов’язує позивача у справах по дифамації сплачувати процент від суми позову для відкриття справи проти засобів масової інформації.

Хоча ми розуміємо мету внесення цієї поправки як механізму стримування

зловмисних позивачів, ми стурбовані тим, що нова поправка буде заважати

реалізації права на доступ до суду, а це порушить статтю 6 ЄКПЛ. Тому ми

рекомендуємо, замість цього, забезпечити відповідачів ефективними засобами у випадках, коли позивачі подають необґрунтовані позови, метою яких є створення "стримуючого ефекту", а не захист репутації [ Визначення дифамацiї, Принцип 19] . Вони можуть включати право розпочинати справу проти зловживання цивільним процесом, включаючи відшкодування збитків завданих таким зловживанням, чи наявність механізму закриття справи на ранньому етапі, поки позивач ще не досяг успіху.

Висновки та рекомендації

Поправки запропоновані в законопроекті є своєчасним і важливим кроком вперед у реалізації права на свободу слова в Україні. Ми рекомендуємо парламенту проголосувати за їх прийняття, при умові, що наші рекомендації будуть прийняті до уваги. Необхідно здійснювати і подальші кроки для забезпечення права на свободу інформації, що повинні включати заходи спрямованні на культуру секретності державних органів, перевагу "суспільного інтересу" у виняткових випадках і введення мінімальних стандартів утримання документації. Пояснення поняття цензури є корисним, але її визначення повинно бути не вичерпним, а скоріше пояснювальним.

Що стосується дифамації, то норма, яка забороняє урядовим органам подавати судові позиви, повинна охоплювати також громадські органи та органи, власником яких є держава. Крім того, позивач повинен нести тягар доказу по відношенню до всіх тверджень, що мають суспільний інтерес, а не тільки тих, що стосуються офіційних осіб. Закон не повинен вимагати плати за подачу позову у справах по дифамації, так як вона може перешкоджати доступу до суду. Нарешті, в законі повинно бути чітко вказано, що правдиві твердження не несуть за собою відповідальності.

Ми готові надавати допомогу українському парламенту у процесі гармонізації українських медіа законів з міжнародними стандартами свободи слова.

Деякі загальні проблеми

04.12.2003

Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова"

   

Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова"

 

Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:

І. Внести зміни до таких законодавчих актів України:

1. У Кодексі України про адміністративні правопорушення (Відомості Верховної Ради УРСР, 1984 р., додаток до № 51, ст. 1122):

1) доповнити статтею 2123 такого змісту:

"Стаття 2123. Порушення права на інформацію

Неправомірна відмова в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, у випадках, коли така інформація підлягає наданню на запит громадянина чи юридичної особи відповідно до законів України "Про інформацію" або "Про звернення громадян", –

тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Повторне протягом року вчинення порушення з числа передбачених частиною першою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, –

тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Примітка. Посадові особи, на яких поширюється дія Закону України "Про боротьбу з корупцією", притягаються до відповідальності за такі діяння відповідно до Закону України "Про боротьбу з корупцією";

2) статтю 221, частину першу статті 294 після цифр "2122" доповнити цифрами "2123";

3) частину першу статті 255 доповнити пунктом 11 такого змісту:

"11) прокурор або уповноважена ним особа з числа працівників прокуратури (стаття 2123)".

2. У Законі України "Про інформацію" (Відомості Верховної Ради України, 1992 р., № 48, ст. 650; 2000 р., № 27, ст. 213; 2002 р., № 29, ст. 194):

1) доповнити статтю 30 абзацом такого змісту:

"Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист";

2) доповнити статтею 451 такого змісту:

"Стаття 451. Заборона цензури та заборона втручання в професійну діяльність журналістів і засобів масової інформації з боку органів державної влади або органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб

Цензура як вимога, спрямована до засобу масової інформації, журналіста, головного редактора, організації, що здійснює випуск засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, розповсюджувача, попередньо узгоджувати інформацію, що поширюється (крім випадків, коли така вимога йде від автора цієї інформації чи іншого суб’єкта авторського права і (або) суміжних прав на неї), та/або як накладення заборони (крім випадків, коли така заборона накладається судом) чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб заборонена.

Забороняються втручання у формах, не передбачених законодавством України або договором, укладеним між засновником (співзасновниками) і редакцією засобу масової інформації, у професійну діяльність журналістів, контроль за змістом інформації, що поширюється, з боку засновників (співзасновників) засобів масової інформації, органів державної влади або органів місцевого самоврядування, посадових осіб цих органів, зокрема з метою поширення чи непоширення певної інформації, замовчування суспільно значимої інформації, накладення заборони на показ окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати органи державної влади чи органи місцевого самоврядування або їх посадових осіб.

Забороняються створення будь-яких органів державної влади, установ, введення посад, на які покладаються повноваження щодо здійснення контролю за змістом інформації, що поширюється засобами масової інформації.

Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та/або переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, за критику, здійснювані посадовою особою або групою осіб за попередньою змовою, тягне за собою кримінальну відповідальність відповідно до Кримінального кодексу України.

Повноваження органів державної влади з питань діяльності засобів масової інформації визначаються виключно Конституцією та законами України";

3) у частині другій статті 47:

абзац шостий викласти у такій редакції:

"примушення до поширення або перешкоджання поширенню певної інформації, а також цензура";

після абзацу сьомого доповнити новим абзацом такого змісту:

"безпідставна відмова від поширення певної інформації".

У зв’язку з цим абзаци восьмий - дванадцятий вважати відповідно абзацами дев’ятим - тринадцятим;

4) доповнити статтею 471 такого змісту:

"Стаття 471. Звільнення від відповідальності

Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.

Оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Особа звільняється від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно значимою.

Додаткові підстави звільнення від відповідальності засобів масової інформації та журналістів визначаються законами "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення і радіомовлення", "Про інформаційні агентства" та "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів";

5) статтю 49 викласти у такій редакції:

"Стаття 49. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди

У випадках, коли правопорушенням, вчиненим суб’єктом інформаційної діяльності, завдано матеріальної чи моральної шкоди фізичним або юридичним особам, винні особи відшкодовують її добровільно або на підставі рішення суду.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації вправі вимагати по суду лише спростування недостовірної інформації та не мають права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Це не позбавляє посадову особу органу державної влади чи органу місцевого самоврядування права на захист честі, гідності та ділової репутації у суді".

3. У статті 17 Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" (Відомості Верховної Ради України, 1997 р., № 50, ст. 302; 2002 р., № 2, ст. 5, № 29, ст. 200):

1) частину четверту викласти у такій редакції:

"У разі розгляду судом спору щодо завданої моральної (немайнової) шкоди між журналістом або засобом масової інформації як відповідачем та політичною партією, виборчим блоком, посадовою особою (посадовими особами) як позивачем суд вправі призначити компенсацію моральної (немайнової) шкоди лише за наявності умислу журналіста чи службових осіб засобу масової інформації. Суд враховує наслідки використання позивачем можливостей позасудового, зокрема досудового, спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі і гідності, ділової репутації та врегулювання спору в цілому. З урахуванням зазначених обставин суд вправі відмовити у відшкодуванні моральної шкоди";

2) доповнити частинами п’ятою та шостою такого змісту:

"Умислом журналіста та/або службової особи засобу масової інформації є таке їх/її ставлення до поширення інформації, коли журналіст та/або службова особа засобу масової інформації усвідомлювали недостовірність інформації та передбачали її суспільно небезпечні наслідки.

Журналіст та/або засіб масової інформації звільняються від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, якщо суд встановить, що журналіст діяв добросовісно та здійснював її перевірку".

4. Підпункт "ж" пункту 1 статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 7-93 "Про державне мито" (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 13, ст. 113; 1995 р., № 30, ст. 229; 2000 р., № 29, ст. 229) викласти в такій редакції:



"ж) із позовних заяв про розгляд
питань захисту честі та
гідності:
 
 

із позовних заяв немайнового характеру


1 неоподатковуваний мінімум доходів громадян
 

із позовних заяв про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з ціною позову до 100 неоподатко-вуваних мінімумів доходів громадян


1 відсоток ціни позову, але не менше 1 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян
 

із позовних заяв про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з ціною позову від 100 до 10 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян


5 відсотків ціни позову
 

із позовних заяв про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з ціною позову понад 10 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян


10 відсотків ціни позову".


ІІ. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

Голова Верховної Ради України

В.Литвин

м. К и ї в, 3 квітня 2003 року

№ 676- IV

Наприкінці квітня Президент підписав цей Закон, і тепер він набуде чинності після опублікування в офіційних виданнях
Деякі загальні проблеми

04.12.2003

Конституційний суд дав тлумачення частини 1 ст.7 Цивільного Кодексу УССР «поширив такі відомості»

   

До Конституційного Суду звернувся громадянин В.Сердюк, який у своєму конституційному поданні зазначив, що його заява стосовно неправомірних дій інспектора державної податкової інспекції м. Полтави, Жовтневий районний суд м. Полтави визнав розповсюдженням відомостей, що не відповідають дійсності, порочать честь, гідність та ділову репутацію працівника державної податкової інспекції. Практичну необхідність в офіційному тлумаченні В.Сердюк обґрунтовує неоднозначним застосуванням цього положення судами України, що на думку автора подання порушило його конституційні права. Редакція бюлетеню «ПЛ» вважає, що це рішення Конституційного Суду є надзвичайно важливим, враховує не тільки законодавство України , а й рішення Європейського Суду, і може бути використане у практиці правозахисту громадян. Саме тому ми вирішили опублікувати його повністю
Редакція бюлетеня «Права Людини. ХПГ-інформ»

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
Р І Ш Е Н Н Я КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Сердюка Валерія Анатолійовича про офіційне тлумачення положення частини першої статті 7 Цивільного кодексу Української РСР (справа про поширення відомостей)
м. Київ Справа N 1-9/2003 10 квітня 2003 року N 8-рп/2003
Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України:
Селівона Миколи Федосовича – головуючий, Євграфова Павла Борисовича, Костицького Михайла Васильовича – суддя-доповідач, Малинникової Людмили Федорівни, Мироненка Олександра Миколайовича, Пшеничного Валерія Григоровича, Розенка Віталія Івановича, Савенка Миколи Дмитровича, Скоморохи Віктора Єгоровича, Тимченка Івана Артемовича, Тихого Володимира Павловича, Ткачука Павла Миколайовича, Чубар Людмили Пантеліївни, Шаповала Володимира Миколайовича, розглянув на пленарному засіданні справу про офіційне тлумачення положення частини першої статті 7 Цивільного кодексу Української РСР (1540-06) «поширив такі відомості».

Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 42, 43 Закону України «Про Конституційний Суд України» (422/96-ВР) стало конституційне звернення громадянина Сердюка Валерія Анатолійовича.
Підставою для розгляду справи відповідно до статті 94 Закону України «Про Конституційний Суд України» (422/96-ВР) є наявність неоднозначного застосування судами України частини першої статті 7 Цивільного кодексу Української РСР (1540-06) з питання, порушеного у конституційному зверненні.

Заслухавши суддю-доповідача Костицького М.В. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України у с т а н о в и в:

1. Громадянин Сердюк Валерій Анатолійович звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням про офіційне тлумачення положення частини першої статті 7 Цивільного кодексу Української РСР (1540-06) (далі – Цивільний кодекс) «поширив такі відомості». Практичну необхідність в офіційному тлумаченні заявник обґрунтовує наявністю неоднозначного застосування цього положення судами України, що, на думку Сердюка В.А., призвело до порушення його конституційних прав.
Суб’єкт права на конституційне звернення зазначає, що його заяву щодо неправомірних дій інспектора державної податкової інспекції м. Полтави до Державної податкової адміністрації у Полтавській області Октябрський районний суд м. Полтави визнав такою, що поширює відомості, які не відповідають дійсності, порочать честь, гідність та ділову репутацію працівника державної податкової інспекції. Своїм рішенням суд зобов’язав Сердюка В.А. спростувати заявлені відомості шляхом направлення заяви до відповідного відділу зазначеної адміністрації, а також відшкодувати збитки за заподіяну моральну шкоду цій службовій особі.

Судова колегія в цивільних справах Полтавського обласного суду та Колегія суддів судової палати в цивільних справах Верховного Суду України відмовили у задоволенні касаційної скарги Сердюка В.А. на рішення районного суду м. Полтави.

Заявник долучив до звернення також витяги з постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 1997 року (n0024700-97) за позовом подружжя Б. до громадянина Л. про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди і з постанови президії Житомирського обласного суду від 2 червня 2000 року за позовом громадянина С. до громадянина М. про захист честі, гідності та відшкодування моральної шкоди, які було вирішено з іншими правовими наслідками.

2. У відповіді на запит Конституційного Суду України Голова Верховного Суду України підкреслює, що звернення особи до правоохоронного органу зі скаргою на неправомірні дії його працівника, пов’язані із здійсненням ним владних повноважень чи виконанням службових обов’язків, є поширенням відомостей про цього працівника. Однак таке звернення не може бути підставою цивільно-правової відповідальності заявника за статтею 7 Цивільного кодексу (1540-06) (навіть якщо такі відомості не відповідають дійсності). Повідомлення правоохоронному органу про дії його працівника, що стосуються виконання ним службових обов’язків, але не пов’язані з реалізацією владних повноважень, є повідомленням про поведінку цього працівника, а тому не є поширенням відомостей у розумінні статті 7 Цивільного кодексу (1540-06) незалежно від того, чи правдиві вони. Підставою для відповідальності заявника за статтею 7 Цивільного кодексу (1540-06) можуть бути лише відомості, які стосуються поведінки (дій чи бездіяльності) працівника правоохоронного органу, оцінки його особистості (особистих якостей), за наявності всіх передбачених цією статтею обставин.

До того ж у згаданій вище постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 1997 року (n0024700-97) зазначається, що за змістом статті 7 Цивільного кодексу (1540-06) «звернення громадянина до правоохоронних органів про захист своїх прав від неправомірних дій інших осіб, у тому числі показання свідка під час попереднього слідства, не може вважатись поширенням неправдивих відомостей».
Державна податкова адміністрація України вважає, що в контексті статті 7 Цивільного кодексу (1540-06) звернення громадянина у порядку, передбаченому Законом України «Про звернення громадян» (393/96-ВР), до правоохоронного органу зі скаргою на неправомірні дії його працівника не є поширенням відомостей про цього працівника і не може бути підставою для цивільно-правової відповідальності громадянина.
Подібні висновки містяться також і у відповідях, наданих інститутом держави і права ім. В.М. Корецького, інститутом філософії ім. Г. Сковороди, Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень Національної академії наук України.

3. Частина перша статті 7 Цивільного кодексу (1540-06) встановлює, що «громадянин або організація вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності».

Відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк (стаття 40); кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55).

Питання практичної реалізації громадянами цих прав регулюються, зокрема, Законом України «Про звернення громадян» (393/96-ВР), який забезпечує їм можливість брати участь в управлінні державними і громадськими справами, впливати на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, відстоювати свої права і законні інтереси та поновлювати їх у разі порушення шляхом викладення в письмовій або усній формі пропозицій (зауважень), заяв (клопотань) і скарг.

Згідно з частиною п’ятою статті 55 Конституції України (254к/96-ВР) «кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань», а статтею 4 Закону України «Про звернення громадян» (393/96-ВР) передбачено підстави, які дають громадянам право оскаржувати рішення, дії (бездіяльність) у сфері управлінської діяльності, у тому числі органів державної податкової служби та їх посадових осіб, що, зокрема, встановлено і Законом України «Про державну податкову службу в Україні» (509-12).

З огляду на викладене Конституційний Суд України вважає, що звернення громадян до правоохоронного органу, що містять певні відомості про недодержання законів посадовими або службовими особами, передаються чи повідомляються не з метою доведення таких відомостей до громадськості чи окремих громадян, а з метою їх перевірки уповноваженими на це законом іншими посадовими особами. Тому такі звернення за змістом частини першої статті 7 Цивільного кодексу (1540-06) не можуть вважатися поширенням відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди інтересам посадової чи службової особи правоохоронного органу.
Проблеми, пов’язані з особливостями реалізації права громадян на свободу вираження поглядів і критику стосовно дій (бездіяльності) посадових та службових осіб, неодноразово були предметом розгляду Європейського суду з прав людини. Застосовуючи положення статті 10 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (995_004) в рішеннях у справах «Нікула проти Фінляндії» (980_042), «Яновський проти Польщі» та інших, Суд підкреслює, що межі допустимої інформації щодо посадових та службових осіб можуть бути ширшими порівняно з межами такої ж інформації щодо звичайних громадян. Тому, якщо посадові чи службові особи діють без правових підстав, то мають бути готовими до критичного реагування з боку суспільства.
Водночас наявність у зверненнях до правоохоронного органу завідомо неправдивих відомостей тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України.

Зокрема, статті 173-1, 212-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (80731-10) передбачають адміністративну відповідальність за поширювання неправдивих чуток, що можуть викликати паніку серед населення або порушення громадського порядку, та за повідомлення завідомо неправдивих відомостей органам реєстрації актів громадянського стану.

Кримінальний кодекс України (2341-14) встановлює кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про підготовку вибуху, підпалу або інших дій, які загрожують загибеллю людей чи іншими тяжкими наслідками (стаття 259), завідомо неправдиве повідомлення суду, прокурору, слідчому або органу дізнання про вчинення злочину (стаття 383) тощо.

До того ж стаття 27 Закону України «Про звернення громадян» (393/96-ВР) передбачає відшкодування особою за рішенням суду витрат у зв’язку з перевіркою звернень, які містять завідомо неправдиві відомості.
Підставою цивільно-правової відповідальності заявника, передбаченої статтею 7 Цивільного кодексу (1540-06), може бути поширення недостовірної інформації стосовно особистого (сімейного) життя посадової чи службової особи правоохоронного органу як людини і громадянина.
Виходячи з наведеного та керуючись статтями 147, 150 Конституції України (254к/96-ВР), статтями 51, 94, 95 Закону України «Про Конституційний Суд України» (422/96-ВР), Конституційний Суд України
в и р і ш и в:

1. Положення частини першої статті 7 Цивільного кодексу Української РСР (1540-06) «поширив такі відомості» в аспекті конституційного звернення треба розуміти так, що викладення у листах, заявах, скаргах до правоохоронного органу відомостей особою, на думку якої посадовими чи службовими особами цього органу при виконанні функціональних обов’язків порушено її право, не може вважатись поширенням відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди інтересам цих осіб.
Викладення у листах, заявах, скаргах до правоохоронного органу завідомо неправдивих відомостей тягне за собою відповідальність, передбачену чинним законодавством України.

2. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.
Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у «Віснику Конституційного Суду України» та в інших офіційних виданнях України.

Деякі загальні проблеми

04.12.2003

Виконавчий редактор звіту "Фрідом Хаус" Карен Карлекар розповіла про роботу над звітом кореспондентці Української служби Бі-Бі-Сі Наталці Маковійчук-Скофенко.

   

Бі-Бі-Сі: Яка динаміка спостерігається зі свободою слова в Україні?
К.Карлекар: В останні кілька років в Україні простежується погіршення стану з засобами масової інформації, і цього року ми вирішили, що настав час вперше перевести її до категорії країн, де засоби масової інформації вважаються невільними. Тут посилюється тиск держави на мас-медіа, і Україна, можна сказати, заслужила називатися невільною у цьому плані.
Бі-Бі-Сі: Які категорії враховуються при визначенні стану зі свободою слова у країні?

К.Карлекар: Перший аспект – це правове поле, що включає закони і норми, які можуть бути використані проти мас-медіа. Другий аспект – це політичний вплив, і третій – економічний вплив на засоби масової інформації. Ми аналізуємо стан в усіх цих категоріях.

Бі-Бі-Сі: Які є серйозні конкретні вияви проблем зі свободою слова в Україні?

К.Карлекар: Один із прикладів – це недостатні зусилля з боку уряду для розслідування випадків вбивства чи переслідування журналістів. Це тривала проблема в Україні. Справа Гонгадзе – найбільш відома, але є інші випадки смерті журналістів за загадкових обставин, які не розслідувані. Крім того, продовжується державна цензура на телебаченні, переслідування незалежних засобів інформації і нерівність умов діяльності мас-медіа під час виборів.

Бі-Бі-Сі: На вашу думку, що є найбільшою проблемою для України, подолавши яку, вона може вийти з кола країн, де засоби масової інформації – невільні?

К.Карлекар: Основна проблема полягає в уряді. Ставлення уряду до преси – це головний фактор. Журналісти завжди пишуть статті, критикуючи уряд, але це дуже складно, якщо уряд має вороже ставлення до мас-медіа.

http://www.pravda.com.ua/archive/2003/may/1/news/9.shtml
http://www.bbc.co.uk/ukrainian/news2.shtml

Деякі загальні проблеми

04.12.2003

Звернення сенатора Бена Найтхауса Кембела 29 квітня 2003 року в Сенаті США

   

Пане президенте, днями вся світова спільнота відзначатиме всесвітній День свободи преси. Робота вільних і незалежних медій тісно пов’язана з дотриманням багатьох інших основних свобод, а також, загалом, з майбутнім будь-якої демократичної країни. Комісія з питань безпеки і співробітництва в Європі, співголовою якої я є, відповідальна за моніторинг свободи преси в 55-ох країнах-членах ОБСЄ. Нещодавно я доповідав в сенаті щодо мізерного стану незалежних медіа в Бєларусі. Сьогодні я звертаюся до вас у зв’язку з ситуацією журналістів і медіа видань в Україні.

Нещодавно було опубліковано кілька невтішних звітів щодо ситуації навколо медіа в Україні. Ці звіті заслуговують на повагу, особливо в контексті критикованих майбутніх президентських виборів наступного року. Звіт Держдепартаменту за 2002 рік що стосується дотримання прав людини, зокрема і в Україні, характеризує ситуацію з медіа свободами в цій країні таким чином: “влада втручається в діяльність медіа шляхом залякування журналістів, надання письмових та усних вказівок щодо того, що висвітлювати а що ні, тиску на них через самоцензурування. Тим не менш, впродовж 2002 року, в газетах, тижневиках та Інтернет ресурсах були висвітлені позиції різних суспільно-політичних сил ”.

Сьогоденні негативні тенденції і практика обмежень щодо медіа свобод в Україні є джерелом занепокоєння, враховуючи, що керівництво країни заявляє про інтеграцію до євроатлантичного співтовариства. Відсутність відповідності міжнародним стандартам прав людини, включно із зобов’язаннями до ОБСЄ щодо свободи висловлювань, підриває цей процес. Більш того, незалежні медіа вільні від владного тиску є основоположним чинником в запровадженні чесних правил гри на наступних президентських виборах 2004 року.

В своєму звіті від 18 квітня 2003 року, уповноважена з прав людини Ніна Карпачова стверджує що журналістика залишається однією з найнебезпечніших професій в Україні, якщо враховувати що за останні 10 років 36 журналістів було вбито, і не згадуючи вже про те, що побиття, залякування, арешти банківських рахунків, конфіскація газет і інших видань стало в Україні звичайним явищем.

Вбивство відомого журналіста Георгія Гонгадзе, який зник 2000 року, залишається нерозкритим. В його зникненні і створенні обставин, що призвели до його загибелі звинувачені президент України Леонід Кучма і низка високопосадовців. Розслідування, або якщо точніше, нерозслідування цієї справи характеризоване туманністю і блокуванням. Не дивно, що така відсутність прозорості, продемонстрована в справі Гонгадзе, підживлює корумпованість, яка вже досягла найвищих ешелонів влади в Україні.

Існують аудіоплівки, що містять записи розмов між Кучмою та іншими можновладцями, що обговорювали можливість знищення Гонгадзе. Деякі з цих записів були передані до Мінюсту США в якості частини з записів, через які Кучму і його оточення звинувачено в численних скандалах. Нещодавно, разом зі співдоповідачем паном Крісом Смітом ми звернулися до Мінюсту США з проханням про технічну допомогу у встановленні автентичності плівок, на яких згадується Гонгадзе. Розслідування українською владою цієї справи, прозоре і таке якому можна б було вірити, є занадто затягнутим, і правопорушники – немає значення хто вони є – мають бути покарані.

Справа Ігоря Александрова, директора телекомпанії “ТОР” в Слов’янську, якого було побито в липні 2001 року, і який помер внаслідок цього, залишається нерозкритим. Прозоре розслідування цієї справи також залишається під питанням.

Звіт Human Rights Watch щодо неофіційної державної цензури на українському телебаченні був опублікований в березні 2002 року і деталізує використання владних вказівок, темників, які надсилалися редакторам з президентської адміністрації і стосувалися того чи висвітлювати, або не висвітлювати ти чи інші події і кут подачі матеріалів. Звіт відзначає, що ці темники знесилюють свободу висловлювань в Україні, оскільки “редактори і журналісти відчувають себе зобов’язаними дотримуватись вказівок в темниках через економічні і політичні репресії та побоювання негативних наслідків за неспівпрацю”. Згідно із звітом, незалежні медіа борються з численними спробами центральної влади контролювати висвітлення ними подій.

Інше питання в медіа сфері, що викликає занепокоєння, є контроль над медіа олігархами, які володіють більшістю медіа в Україні і мають зв’язки із владою. Зростає очевидність того, що особи, що підтримують нинішнього прем’єр-міністра і інші політики, скуповували колись незалежні ресурси виробництва новин, включно із веб-сайтами, а потім або звільняли журналістів, або пропонували їм вибір - припинити критику влади, або знайти собі іншу роботу.

В грудні минулого року були проведені парламентські слухання “Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні" . Свідчення журналістів підтвердили існування цензури, включно із темниками, і різних механізмів агресій і залякувань. Податкові перевірки, різні судові позови, або позбавлення ліцензій: все це владними методами утиску медіа, які не дотримуються загально прийнятої лінії або підтримують опозиційні партії.

Результатом цих слухань стало те, що 3 квітня 2003 року 252 депутати проголосували за прийняття закону, який визначає і забороняє цензуру в українських медіа. Цей крок можна тільки вітати. Однак, враховуючи впливовість АПУ, застосування цього закону залишається під питанням щонайменш до виборів 2004 року.

Пане президенте, я закликаю наших колег в Україні продовжувати активно наполягати на дотриманні Україною своїх зобов’язань щодо основних прав людини як підписанта Заключного Гельсінського акту. Я також закликаю українську владу, включно із гарантом конституції, припинити кампанію по придушенню незалежної роботи мас медіа. Добрі новини з України дійсно будуть добрими не тоді, коли вони з’являться від політтехнологів з АПУ, а коли незалежні медіа і журналісти матимуть змогу виконувати свої професійні обов’язки не побоюючись агресії і залякувань.

Дякую пане президенте.

Інститут масової інформації

Деякі загальні проблеми

04.12.2003

Керівник головного інформаційного управління адміністрації президента : в експертів Human Rights Watch "повна відсутність" розуміння

   

Керівник головного інформаційного управління адміністрації президента України Сергій Васильєв відмічає "повну відсутність" у експертів Human Rights Watch, з якими він зустрічався, розуміння того, що "їх бренд регулярно використовує одна з політичних сил в Україні для своєї передвиборчої пропагандистської кампанії".

Говорячи про публікації у ЗМІ думки представників Human Rights Watch, в інтерв’ю агентству "Інтерфакс-Україна" Васильєв зазначив, що "на жаль, західні експерти помиляються, наївно вважаючи, що своїми публічними виступами "правозахисники не підтримують жодну політичну силу в Україні, а тільки виступають за право всіх на вільний політичний і громадський діалог". "Насправді ж, різні зарубіжні організації нерідко виявляються у самій гущині політичних баталій вітчизняного політикуму, вільно – мимовільно підграючи однією з протиборствуючих сторін", – сказав він.

Васильєв повідомив, що з представниками Human Rights Watch у нього відбулася "відверта дискусія на цю тему". У той же час, вважає голова ГУІП, вона принесла б ще більше користі, якби у ній взяли участь багато які українські журналісти. "На жаль, але саме представники Human Rights Watch, чомусь, прохолодно поставилися до моєї ініціативи влаштувати відкритий обмін думками у присутності зацікавлених мас-медіа. Тоді було б більш зрозуміло, яка саме "ситуація зі свободою слова в Україні залишається пріоритетом багатьох міжнародних організацій", – відзначив Васильєв.

Українська правда

Злочинні посягання на журналістів

04.12.2003

Нападение на корреспондента газеты «Крымские новости»

   

Вечером 11 апреля в Симферополе двое неизвестных напали на журналиста информационно-аналитического еженедельника «Крымские новости» Алексея Ермолина. Поздно ночью, по словам Ермолина, к нему подошли двое и, после просьбы прикурить, нанесли корреспонденту несколько ударов по голове. Алексею Ермолину удалось вырваться. Он обратился за помощью в ближайшую к месту происшествия симферопольскую больницу – седьмую городскую, а откуда был доставлен каретой скорой помощи в Республиканскую клиническую больницу имени Семашко. Врачи констатировали ушибленную рану левой надбровной области. Журналисту была оказана экстренная помощь, наложены швы.

Комментарии:
Александр Ермолин заявляет, что "удар в голову был достаточно ощутим, вероятно, у одного из нападающих был кастет". И сам журналист, и коллектив «Крымских новостей» не исключают, что причиной нападения могла послужить его профессиональная деятельность. Ермолин занимается рядом острых тем, среди которых – злоупотребления в использовании земель Южного берега Крыма, в частности, тяжба между жителями поселка Гурзуф и МДЦ "Артек", и проблемы функционирования рынков в столице автономии. «Угроз по телефону не было, –- говорит Ермолин. – Было лишь предупреждение подумать. Но эту фразу можно по-разному расценивать». От кого журналист получил такое предупреждение, он не уточняет.

В Главном управлении МВД Украины в Крыму не связывают избиение Ермолина с его профессиональной деятельностью. Как заявил начальник центра общественных связей ГУ МВД Украины в Крыму Александр Домбровский, в главке считают, «что это было простое хулиганство". По словам Домбровского, Ермолин так и не обратился в милицию с официальным заявлением о нападении на него.

Правоохранительные органы ведут расследование по факту информации, поступившей из больницы, куда обратился пострадавший журналист. Как отметил Александр Домбровский, Ермолину были причинены легкие телесные повреждения, угрозы его здоровью не существует, тем более, что журналист в настоящее время отправился в командировку в Одессу. Выезд корреспондента за пределы Крыма "помешал следственным действиям", подчеркнул начальник ЦОСа.

Черноморская телерадиокомпания

Обмеження доступу до інформації

04.12.2003

Подання прокуратури на недотримання міським головою Сєвєродонецька В. Грицишиним законодавства України.

   

Прийняття Сєвєродонецькою міською радою бюджету для жителів міста було таємницею за сімома печатками до того ж з 24 січня 2003 р., коли бюджет був прийнятий, і по нинішній час він неопублікований.

27 лютого Луганським обласним відділення КВУ був спрямований лист на ім’я прокурора міста В. Глаговського, у якому підкреслювалося, що «для ЛОВ ВГО КВУ як громадської організації, місією якої є просування демократичних цінностей в Україні, подібні непрозорі для громадськості дії органа місцевого самоврядування неприйнятні».

За підсумками проведеної перевірки на ім’я Сєвєродонецького міського голови В. Грицишина прокуратурою міста внесено подання про усунення порушень п.5 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Тобто сєвєродончане мають надію побачити «таємницю» Сєвєродонецької міської ради у місячний строк, якщо міським головою В. Грицищиним будуть вжити відповідні заході до усунення порушень законодавства України.

Євген Байрамов, «Політична Україна», Lugansk CVU sedline@sdtcom.lg.ua  

Обмеження доступу до інформації

04.04.2004

Газета „Вікна“, м.Калуш, питає: чи належить інформація про комунальні борги людини до персональної інформації, яку не мають права розголошувати органи державної влади? Відповідає юрист ХПГ Олег Целуйко.

   

Ця проблема має поширений характер, і, на мою думку, є підстави вважати, що тиск на громадян в такий спосіб є проявом нелегітимних дій з боку держ органів в особі посадовців зокрема.

Лінію захисту позиції громадян можна проводити за декількома напрямами.

1) По-перше, у розріз з положеннями ст. 8 Європейської конвенції, ст.32 Конституції України, так або інакше, поширення (а саме – оприлюднення) інформації про заборгованість конкретної особи – може бути кваліфіковано як втручання в особисте життя чи/і принаймні створення умов для подальшого втручання.

Чому? Як ми знаємо, що за ст.32 Конституції України (зверніть увагу на положеннях, виділених курсивом):

Ніхто не може зазнавати втручання в його особистеі сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускаєтьсязбирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Кожному гарантується судовий захистправа спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації,а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

В даному разі йдеться про гарантію невтручання в особисте життя , що передбачає і гарантію на особисту таємницю, на забезпечення можливості перебувати у стані відносної незалежності від держави та суспільства. Положеннями статті цілком обґрунтовано задля цього встановлюються обмеження щодо збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу (без її згоди), адже в іншому разі розголошення подробиць аспектів фінансово-матеріального становища особи може негативно вплинути на спосіб її існування, її родинний стан та на багато інших чинників.

І тут для аргументації по згаданій статті Конституції важливо встановити, чи є відомості про комунальну заборгованість конкретної особи конфіденційними. Звернімося до ст.23 Закону України „Про інформацію“:

Стаття 23. Інформація про особу

Інформація про особу– це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу.

Основними даними про особу ( персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження.

Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім’я документи
, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібранідержавними органами влади та органами місцевого і регіонального самоврядування в межах своїх повноважень.

Забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом. Кожна особа має право на ознайомлення з інформацією, зібраною про неї. Інформація про особу охороняється Законом.


Законодавство , як бачимо вище, визначає персональні данні, а от про конфіденційну інформацію зазначено у статті 30 Закону (я б не сказав, що дуже вдало і таким чином, що відповідає дійсності):

Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденціальну і таємну.

Конфіденціальна інформація – це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.


Громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою, яка є

предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденціальної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту.

Коли ж ми звернімося до Рішення Конституційного Суду України N 5-зп від 30.10.97 (справа Устименка), то у п.1 резолютивної частини рішення зазначено, що Частину четверту статті 23 Закону України "Про інформацію" ( 2657-12 ) треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини.

До конфіденційної інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані). Отже, зважаючи на таке тлумачення робимо висновок, що дані щодо майнового стану належать до конфіденційної інформації. Далі питання в доведенні того, чи є дані про борги особи (тим більше з демонстрацією фіксованих сум, що нерідко має місце на практиці в інших регіонах) даними про майновий стан – питання, на жаль не окреслене у вигляді дефініції чинним законодавством, але таке, що може бути обґрунтоване на користь особи-боржника, використовуючи і закони формальної логіки. Борги – аспект грошового балансу, отже складова майнового стану особи, борги- фактор, в залежності від якого і змінюється майновий стан не тільки особи, але й можливо її сім’ї (родини), себто може йтися про складові сімейного життя і т.д.

Тут лише варто нагадати, що відповідно до Закону „Про КСУ“ рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.

Тобто обов`язковість цього Рішення характеризується двома ознаками: 1) обов`язковість загальна – для всіх суб`єктів права, але не всього рішення, а його резолютивної частини, де надається тлумачення або формулюється правовий принцип, тобто КСУ, коли приймав рішення по конкретній справі – К. Устименка, сформулював певні правоположення, яким належить певна ступінь загальнообов`язковості; 2) обов`язковість особлива – для органів державної влади, у тому числі судових, які відповідно до Закону України „Про Конституційний Суд України„, та, зокрема, статті 70, зобов`язані виконати це рішення на користь К.Устименка.

Про правомочності громадян щодо доступу до інформації про них у ст. 31 Закону „Про інформацію“ зазначається і таке:

Громадяни мають право:

знати у період збирання інформації, які відомості про них і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються;

доступу до інформації про них, з аперечувати її правильність, повноту, доречність тощо.

Державні органи та організації, органи місцевого і регіонального самоврядування, інформаційні системи яких вміщують інформацію про громадян, зобов’язані надавати її безперешкодно і

безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом, а також вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до неї. У разі порушень цих вимог Закон

гарантує захист громадян від завданої їм шкоди використанням такої інформації.


Цікавою в контексті запиту, що розглядається, видається сентенція наступної частини статті.

Забороняється доступ сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами, організаціями і посадовими особами.

Адже, коли йдеться про вивішування роздруківок на „ганебних стовбурах“, які містять відомості з прізвищами (нерідко сусідів) і сумами, можливо за який період, однозначно створюються умови для пасивного доступу усіх оточуючих (бажаючих і небажаючих) до таких даних.

Далі в статті зазначається, необхідна кількість даних про громадян, яку можна одержати законним шляхом, має бути максимально обмеженою і може використовуватися лише для законно встановленої мети.

В якості коментарю лише зазначу, що особливо законної мети у вимогах сплатити борги під тиском (ледь не залякуванням) обставини поширення негативних відомостей, які б кидали тінь на репутацію і стосунки з оточуючими особи, вбачати важко. Тим більше, що існує альтернатива вирішення майнових суперечок між користувачами комунальних послуг та їх постачальниками без публічного аспекту: в порядку цивільного провадження вимагати стягнення заборгованості через суд, що є і має бути звичайним у зобов’язальних правовідносинах між суб’єктами. Такі питанні необхідно розглядати в контексті майнових спорів, а не, до речі, PR-акцій, із застосовуванням владно-впливових важелів, зрештою тиску і форми насилля, так доволі генетично прийнятних і близьких для владних структур у недалекому історичному минулому в Україні.

Адже йдеться в більшості про приватних осіб, а не публічних функціонерів.

2) З-поміж потенційних порушень інформаційного законодавства, спрямованих на ущемлення прав на особисте життя громадян-боржників окремо слід виділити і такі:

використання і поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок виконання своїх службових обов’язків.

Принаймні у ч.2 ст.47 Закону „Про інформацію“ особа, винна у вчиненні таких діянь має нести відповідальність за порушення інформаційного законодавства. Не вдаючись в деталі, наскільки добре в національному законодавстві і на практиці запроваджуються аспекти доктрини банківської таємниці, все ж за моїми спостереженнями, мабуть, питома вага дискусій щодо збереження таємниці банківських вкладів в Україні, так і далеко за її межами набагато частіше і помітніше мала своє висвітлення у медіа, аніж було приділено увагу порушеному питанню. Але якщо дивитися прискіпливо, то скрізь йдеться про режим висвітлення інформації про кошти осіб, яку більшість приватних осіб не воліла б виставляти на громадське чи інше судження.

3) Ну і насамкінець, якщо ми вже визначаємо (в залежності від обставин) предмет оскарження, то яким чином можемо захистити свої права?

Конкретизуючи відповідні положення Конституції, у ст. 48 Закону „Про інформацію“ зазначено, що в разі вчинення органами місцевого і регіонального самоврядування та їх посадовими особами, протиправних діянь, передбачених цим Законом, ці дії підлягають оскарженню до органів вищого рівня або до суду.

Скарги на протиправні дії посадових осіб подаються в органи вищого рівня, яким підпорядковані ці посадові особи.

У разі незадоволення скарги, поданої до органу вищого рівня,заінтересований громадянин або юридична особа мають право оскаржити протиправні дії посадових осіб до суду.


Конституційний Суд підкреслив, що у статті 48 Закону України "Про інформацію" визначальними є норми, сформульовані у частині першій цієї статті, які передбачають оскарження встановлених Законом України "Про інформацію" протиправних діянь, вчинених органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами, а також політичними партіями, іншими об’єднаннями громадян, засобами масової інформації, державними організаціями, які є юридичними особами, та окремими громадянами, або до органів вищого рівня, або до суду, тобто за вибором того, хто подає скаргу. Частина друга статті 48 Закону України "Про інформацію" лише встановлює порядок оскарження протиправних дій посадових осіб у разі звернення до органів вищого рівня, а частина третя цієї статті акцентує на тому, що й оскарження, подане до органів вищого рівня, не є перепоною для подальшого звернення громадянина чи юридичної особи до суду. Частину третю у контексті всієї статті 48 Закону України "Про інформацію" не можна розуміти як вимогу обов’язкового оскарження протиправних дій посадових осіб спочатку до органів вищого рівня, а потім – до суду. Безпосереднє звернення до суду є конституційним правом кожного.

В порядку ст.56 Конституції статтею 49 передбачено, що у випадках, коли правопорушення завдають громадянам матеріальної або моральної шкоди, особи, винні в цьому, відшкодовують її на підставі рішення суду. Розмір відшкодування визначається судом.

Крім того, не залучаючи до кола досліджень положення КпАП, хотілося б наголосити, на тому, що в новому ККУ міститься стаття 182, зміст якої зводиться до наступного:

Порушення недоторканності приватного життя

Незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації,

караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.


Основні (суто формальні) перепони і труднощі виникатимуть навколо доведення об’єктивної сторони потенційного злочину, а саме незаконності поширення. Тобто за відповідних обставин є можливість порушувати питання про кримінальну відповідальність посадових осіб, які прийматимуть рішення від імені державних органів (переважно) про розголошення відомостей щодо заборгованості.

Як висновок, вбачаю три можливих основних лінії реагування задля захисту прав осіб – боржників по комунальним платежам в разів проявів з боку державних чи комунальних органів (посадовців) діяльності, про яку йшлося у запиті:

1) звернення зі скаргою до посадової особи вищого рівня;

2) звернення із позовом до суду, можливо, із вимогою належного відшкодування коштів;

3) звернення із заявою про порушення кримінальної справи.

Втручання в професійну діяльність журналістів та ЗМІ

04.12.2003

“Моряк” подає сигнал “SOS”

   

18 квітня 2003 року до Інституту масової інформації за юридичною допомогою звернувся редактор щотижневої всеукраїнської галузевої профспілкової газети "Моряк" Євген Кравець. Він повідомив, що 31 березня голова Профспілок морського транспорту України Михайло Кирєєв в категоричній формі став вимагати від нього звільнення за власним бажанням, мотивуючи тим, що газета своїми публікаціями нібито завдає шкоди співробітництву профспілки з соціальним партнером - Міністерством транспорту України. Пан Кирєєв також заявив, що запроваджує в газеті цензуру і зміст матеріалів перед її відправкою до типографії буде перевіряти він особисто, або його заступник Олесандр Калошин. Голова профспілки проігнорував зауваження головного редактора Є.Кравця, що такі дії суперечать Конституції України і чинному законодавству. На пропозицію головного редактора скликати з цього приводу редколегію, М.Кирєєв відповів, що думка редколегії його не цікавить і не хвилює, і він припиняє фінансову допомогу газеті до тих пір, поки головний редактор не звільниться.

2 та 9 квітня 2003 року Олександр Калошин відвідав редакцію з метою перевірки матеріалів газети перед передачею її до типографії і повторив головному редактору свою вимогу, звільнитись. Починаючи з квітня 2003 року фінансування газети "Моряк" профспілкою припинено. 11 квітня 2003 року М.Кирєєв звернувся до головного редактора з листом-вимогою передати всі оригінали статутних документів та бухгалтерської звітності, мотивуючи це реорганізацією, що планується.

Газета "Моряк" є найстарішою в Україні профспілковою газетою, що видається з 1912 року. Вона має свою читацьку аудиторію і є своєрідним символом як Одеси, так і професійної єдності моряків. Засновник газети "Моряк" - профспілка робітників морського транспорту України.

Коментар ІМІ:

Припинення фінансової допомоги ставить під загрозу існування газети і є формою тиску на творчий колектив:

1. Фінансування газети здійснювалось на підставі договору між центральною радою Профспілки робітників морського транспорту і редакцією газети, згідно якого засновник зобов’язується здійснювати фінансову допомогу редакції в межах розрахованої суми. Односторонньої відмови від виконання зобов’язань договір не передбачає.

2. Ст.2 Закону України " Про друковані засоби масової інформації" встановлює: "Свобода слова і вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів і переконань гарантуються Конституцією України і відповідно до цього Закону означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації.

Друковані засоби масової інформації є вільними. Забороняється створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації.

Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів , які поширюються друкованими засобами масової інформації, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або об’єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв’ю."

Тож встановлення цензури ( цензура в Україні ЗАБОРОНЕНА - стаття 15 Конституції України) головою Профспілки робітників морського транспорту є незаконним, оскільки законодавство не дозволяє засновникові втручатись в редакційну політику газети і є тиском на творчий колектив редакції.

У головного редактора є підстави звернутись до прокуратури з заявою про порушення кримінальної справи за ст. 171 - перешкоджання законній професійній діяльності журналістів.

Ч.1 ст. 171 за умисне перешкоджання діяльності журналістів встановлює покарання в вигляді штрафу до п’ятидесяти неоподаткованих мінімумів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років

3. Згідно зі ст.34 Закону України "Про підприємства" ліквідація і реорганізація здійснюється за рішенням власника, а у випадках, передбачених законодавством, за рішенням власника та участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства.

Газета "Моряк" - профспілкова газета. Власник - професійна спілка робітників морського транспорту. Рішення про її заснування приймалось на Пленумі Центральної Ради профспілок робітників морського транспорту України. Згідно Статуту " Редакції газети "Моряк" рішення про реорганізацію (ліквідацію) газети віднесено до компетенції Президії Центральної Ради. Без рішення Пленума, оформленого постановою, говорити про реорганізацію передчасно.

Інститут масової інформації

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи

04.04.2004

Тяжба нардепа П.Кузьменка з уманською газетою "Вулик" продовжиться в Верховному Суді. Черкаська спілка «Захист»

   

7 квітня Черкаський апеляційний суд підтвердив законність рішення, прийнятого Оманським міськсудом по позову депутата Верховної Ради України Петра Кузьменка до редакції газети "Вулик".

Представнику газети "Вулик" – кореспонденту радіо "Свобода" Тетяні Чорномаз, що прибула в суд з Умані на 20 хвилин пізніше призначеного часу засідання, повідомили, що справа розглянута без присутності сторони, що подала апеляційну скаргу. Раніше перше засідання Черкаського апеляційного суду було відкладено в зв’язку з неявкою представника Петра Кузьменка.

Як уже повідомляла газета "Антена", нардеп від Уманського виборчого округу Петро Кузьменко звернувся до суду у зв’язку з публікаціями в місцевій газеті "Вулик" двох статей, автори яких ставили запитання з приводу членства пана Кузьменка в правлінні благодійного фонду ім. Раббі Нахмана. Петро Кузьменко вирішив, що цими публікаціями зганьблена його честь, і оцінив в позовній заяві розмір морального збитку, нанесеного йому редакцією, у 10 тис. грн. Правда, суд зменшив цю суму до 3 тис. грн.

Редакція газети вважає, що Уманський міськсуд необґрунтовано прийняв рішення на користь Кузьменка, тому що питання, поставлене у статті, не є твердженням чи інформацією, яку нардеп оцінив як недостовірну. Чи може питання відповідати або не відповідати дійсності? Більш того, обидві статті були підготовлені за матеріалами засідання Окружкому, що проходило в присутності ЗМІ. Суду був наданий аудіозапис засідання, на якому Кузьменку було поставлене питання про причетність до фонду ім. Раббі Нахмана. Ці й інші докази необґрунтованості рішення, прийнятого Уманським міськсудом, були викладені в апеляційній скарзі. Однак черкаська феміда, як і уманська, як видно, розсудила сторони за принципом: той правий, у кого більше прав.

Редакція газети "Вулик" має намір звернутися у Верховний суд.

Петро Сушко, голова спілки "Захист"

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Кримінальні справи

04.12.2003 | Євген ЗАХАРОВ, Харківська правозахисна група

«Абсурд – это реальность, реальность – это абсурд…»

   

Відкрита Генеральною прокуратурою кримінальна справа за статтею 344 КК означає нову фазу брутального наступу на свободу преси. Мабуть, це тільки перший етап: почали з провінційних газет і чекають реакції. Якщо „з’їдять“ – можна добиратися і до столиці, де нестерпні статті Тетяни Коробової в газеті „Грані-Плюс“, і до Інтернет-видань… Виявляється, Президенту настільки заважають працювати статті щодо його причетності до зникнення Георгія Гонгадзе, що це вже „тягне“ на злочин! Дістали! От і вирішили закрити рота в такий спосіб тим, хто висловлює свої думки з цього приводу!

Як на мене, ця кримінальна справа буде як лакмусовий папірець: чи дійсно команді Президента і вірним їм силовим структурам начхати на постійні докори міжнародних інституцій щодо свободи слова. Бо з якої сторони не дивитися, ця кримінальна справа є абсурдною. Щодо її „обґрунтованості“ з точки зору внутрішнього законодавства вже говорили. З точки зору міжнародно-правових стандартів, здається, ситуація ще ясніше. Збирання та поширення будь-якої iнформацiї, котра не виголошена таємною, мають бути визнанi правомiрними незалежно вiд мотивiв, якими керувалася особа, збираючи та оприлюднюючи iнформацiю. Давно вже стало банальним твердженння, що без свободи збирання, володіння і розповсюдження інформації про все, що стосується публічного життя на терені цілої країни чи місцевих громад, немає мови про демократію і верховенство права. Свобода висловлювань є фундаментом демократії, оскільки лише добре поінформовані громадяни можуть надати мандат на здійснення влади тим, хто зробить це мудро і чесно. Свобода висловлювань є, однаковою мірою, фундаментом верховенства права – тому що становить один з найкращих засобів запобігання порушенню права державними службовцями і посадовими особами, особливо завдяки корупції. У вільному суспільстві кожне питання, що стосується внутрішньої або зовнішньої політики, повинно бути, між іншим, відкритим для публічного обговорення, особливо в пресі і електронних ЗМІ. Свобода обговорення спірних і важких проблем є найкращим методом для того, щоб урядом приймалися раціональні рішення, які б мали суспільну підтримку.

Ці судження багаторазово підтверджувалися практикою Європейського суду з прав людини. Суд декілька разів повторював у своїх рішеннях фрагмент вироку 1976 року у справі Хендісайд, в якій стверджувалося, що ця свобода " може застосовуватися щодо "інформації" чи "ідей", які ображають, шокують чи дратують органи держави чи будь-яку частину громадської думки. Такі, власне, вимоги плюралізму, толерантності і широти поглядів, без яких немає "демократичного суспільства" [§ 49]. Суд декілька разів також стверджував, зокрема у бельгійській справі де Гаїс і Ґійзельс, стосовно припустимості опублікування дуже критичного висловлювання поглядів на тему функціонування судів, що: потрібно пам’ятати, що ст.10 захищає не тільки сутність ідей і вираженої інформації але також і спосіб їхнього закріплення [§ 48].

Навіть якщо припустити, що таке втручання в свободу висловлювань мало законну мету „охорони порядку та запобігання злочинам“ (одна з можливих підстав для обмеження свободи вираження поглядів), то абсолютно неможливо визнати, що таке брутальне втручання мало "невідкладну суспільну потребу" (pressing social need) і було пропорційним. Визначення балансу пропорційності будь-якого з тих пунктів і свободи вираження поглядів не належить до відання національної влади без можливості оцінки Судом. Так, як, наприклад, у справі Клас та інші: " Договірні сторони не мають необмеженого розсуду ... Держави-учасниці не можуть... застосовувати будь-які заходи, які вони вважають відповідними "[§ 49].

Дуже цікавою є іспанська справа Кастеллс.Заявником був сенатор, засуджений за загрозу безпеці країни через спроби дискредитації демократичних інституцій. Він видав у 1979 році статтю, що звинувачувала уряд в участі в нападах збройних груп правих і вбивств басків, що виявилося правдою 20 років опісля. Іспанські суди не були переконані щодо певної підстави розпочати кримінальну справу. Як зауважив Суд в одному з вироків, виявилося, що метою діяльності влади була не охорона громадського порядку і національної безпеки, але збереження гідності уряду. Заяви Кастеллса, аби розпочати розгляд доказів щодо правдивості наведених ним фактів і їхньої загальновідомості, були відкинуті судами, оскільки вивчення тих доказів було неприпустимим з огляду на звинувачення в образі державних інститутів.

Європейський суд визнав, що в тій справі іспанська влада порушила приписи ст. 10 і аргументував це тим, що: " Пан Кастеллс не виразив своєї думки з трибуни Сенату, що він міг би зробити без страху санкцій, але вирішив зробити це на сторінках часопису. Це не означає, проте, що він втратив своє право критикувати уряд. Не потрібно забувати, яким є головне завдання преси у правовій державі... Свобода преси... надає політичним діячам можливість критики і коментування того, що складає суспільну думку, надаючи можливість кожному брати участь у вільній демократичній дискусії, що становить саму сутність демократичного суспільства ..." [§ 43].

Суд також в тій справі відзначив, що згідно ст. 10: "... межі припустимої критики є ширшими відносно уряду, ніж щодо ... політичного діяча. У демократичній системі дії чи бездіяльність влади мусять підлягати прискіпливій перевірці не тільки законодавчої і судової влади, але також і преси і суспільної думки. Крім того, домінуюче положення, яке займає уряд, робить необхідним накладання обмежень на застосування кримінального процесу, особливо в тій сфері, де для відповіді доступні інші засоби..." [§ 46].

Можна ще довго порівнювати цю кримінальну справу з практикою Суду і дивуватися, як у нас люблять наступати на одні і ті ж самі граблі, як ліва рука не відчуває, що робить права. Будемо сподіватися, що поетичний рядок, винесений у заголовок цих заміток, все ж таки хоч у цьому випадку не справдиться, і абсурд кінчиться, не заторкуючи далі реальність.

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Кримінальні справи

04.12.2003

По справі „кучмагейту“ проходить вже п’ять редакцій: коментарі юристів. ІМІ, Київ

   

Генеральна прокуратура України порушила кримінальну справу за ст. 344 ч.1 КК України "Втручання в діяльність Президента України" на підставі публікацій в засобах масової інформації. За даними ІМІ на сьогодні у цій справі допитувались керівники редакцій пятьох газет. Працівниками прокуратури також вилучені примірники тих чисел, де публікувалися статті, присвячені темі "Кучмагейту". Ось повний список цих видань:

"Інформаційний бюлетень" (Кременчук)

"Черкаська правда" (Черкаси)

"Рівненський діалог" (Рівне)

"Позиція" (Суми)

"Антенна" (Черкаси)

ІМІ звертається до всіх, кого допитували по цій справі чи вилучали друковані видання, з проханням повідомити нас про це за телефоном 212-19-66 або електронною поштою imi@imi.org.ua

Порушена справа, яку вже сьогодні можна розцінювати як черговий і безпрецедентний наступ на свободу слова та спробу "компенсувати" вилучення з нової редакції Кримінального Кодексу статті про наклеп,  викликав занепокоєння і жваве обговорення не лише серед журналістів. Наводимо точку зору юристів на цю подію.

Марія САМБУР, юрист ІМІ:

- Діяльність ЗМІ слід розцінювати відповідно до вимог Законів України "Про Інформацію" та "Про друковані засоби масової інформації (пресу)". Публікації в друкованих засобах масової інформації мають відповідати вимогам статті 46. "Неприпустимість зловживання правом на інформацію" (Закон України "Про інформацію), яка зазначає наступне: Інформація не може бути використана для закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини.

Не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну або іншу передбачену законодавством таємницю. До таких належать відомості, що  стосуються лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення (удочеріння), листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, крім випадків, передбачених законом.

Цей перелік є вичерпним і за його порушення редакції, засновники, видавці, розповсюджувачі несуть відповідно до статті 41 дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність.

Диспозиція статті 344 "Втручання  у  діяльність  державного діяча"
: Незаконний вплив у будь-якій формі на Президента України, Голову Верховної Ради України, народного депутата України, Прем’єр-міністра України, члена Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або його представника, Голову Рахункової палати або члена Рахункової палати, Голову або члена Центральної виборчої комісії, Голову Національного банку України, члена Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України з метою перешкодити виконанню ними службових обов’язків або добитися прийняття незаконних рішень передбачає конкретні дії, спрямовані на перешкоду у виконанні покладених на державного діяча державних функцій або на досягнення прийняття незаконного рішення.

- Отже критичні публікації діяльності Президента України не підпадають під кримінальні дії і редакції та журналісти не переслідують мети вплинути на прийняття незаконних рішень. Навпаки, ЗМІ акцентують увагу суспільства на дотриманні високими посадовцями  діючого законодавства і викривають випадки таких порушень. Тому  звинувачення журналістів у діях, передбачених саме цією статтею, можна розглядати як черговий наступ на свободу слова, оскільки критичні публікації в пресі не є кримінальним злочином.

Богдан ФЕРЕНЦ, директор україно-американської юридичної компанії "Рейлін Консалтинг":

- Я вважаю, що порушення цієї кримінальної справи за фактами публікацій в ЗМІ є абсурдним. Так журналісти критикують діяльність влади і вони мають на це право, оскільки саме вони є відображенням суспільства. Журналісти виконують важливу роль в суспільстві – вони несуть інформацію.

Наскільки мені відомо допитуються редактори друкованих ЗМІ та вилучаються примірники газет, в яких розміщені статті Тетяни Коробової. Так, Коробова дуже різко висловлюється на адресу Президента, але це не є кримінальним злочином. В тому випадку, коли в публікаціях допускається образа честі та гідності Президента, він може звернутись до суду в порядку цивільно-правового  судочинства і це всі зрозуміють.

Віктор БОЯРОВ, доцент Академії адвокатури України, кандидат юридичних наук:

- На нашу думку, стаття 344 КК України передбачає активні дії (наприклад, шантаж), спрямовані на перешкоджання Президентом України (у даному випадку) виконанню ним  своїх службових обов’язків або спрямовані на  прийняття ним незаконних рішень. Цитата у  статті, надрукованої  в "Інформаційному бюлетені": "...сьогодні  вже ні для кого не секрет: замовником убивства свідомим чи не свідомим був Президент Кучма..." про це не свідчить. Вона не спрямована на  перешкоджання виконанню Президентом України  своїх службових обов’язків і не спрямована на  прийняття ним незаконних рішень. Вона лише висловлює припущення, що він мав якесь відношення до вбивства журналіста. Ці дії можуть розглядатися Президентом, наприклад, як образа його честі та гідності.

Так, ці дії можуть якоїсь мірою  перешкоджати  нормальному виконанню Президентом своїх службових обов’язків, але це буде у разі, наприклад, якщо він настільки образиться на таке висловлювання преси, що  в нього не буде настрою для виконання своїх обов’язків. Це суто  суб’єктивне  його відношення як до публікації, так і до покладених на нього обов’язків.

Сама ж публікація не несе у своєму змісті жодного незаконного впливу на діяльність державних діячів і не посягає на нормальну діяльність державних органів.

З іншого боку, журналісти не порушили вимог ст.46  Закону України "Про інформацію", де передбачені зловживання правом на інформацію, оскільки до цього часу не спростоване припущення про достовірність "плівок Мельниченка", де були записані  нібито розмови  Президента з іншими особами, де йшлося про Гію Гонгадзе і зміст яких можна було трактувати як дії, спрямовані на вчинення стосовного нього  протиправних дій.

За таких умов вважаємо, що кримінальна справа, порушена Генеральною прокуратурою, підлягає закриттю за відсутністю події злочину

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Кримінальні справи

04.12.2003

У справі антипрезидентських публікацій прокуратура допитала редактора „Антенни“ Валерія Воротника. Інститут масової інформації (ІМІ), Київ

   

Як стало відомо ІМІ, минулого тижня прокуратура Черкаської області зробила виїмку екземплярів черкаської газети "Антенна" за листопад-грудень 2002 року, де містилися ряд публікацій, мова про які йшла в спеціальному дорученні генеральної прокуратури України. Це кілька передрукованих статей з газети "Граней-плюс" Тетяни Коробової і один авторський матеріал журналіста "Антенни".

Головний редактор "Антенни" Валерій Воротник також повідомив, що ще 31 березня його

було викликано до прокуратури Черкаської області. Журналіста допитали як свідка у кримінальній справі, яку порушила Генеральна прокуратура України за фактами публікацій в засобах масової інформації, брошурах, інших виданнях матеріалів, спрямованих на перешкоджання виконанню службових обов’язків і підривши авторитету президента країни і мають образливий, наклепницьких характер.

Воротник звертає увагу на те, що прокуратурою були вилучені ті публікації "Антенни", які наводилися у "моніторингу" української преси, який надсилав керівник головного управління інформаційної політики Адміністрації Президента Сергій Васильєв доповідачу Парламентської Асамблеї Ради Європи Ханне Северинсен "на підтвердження того, що в Україні існує широкий плюралізм думок у вітчизняних ЗМІ".

- Мабуть, щоб робота даремно не пропала, в адміністрації президента

прийняли рішення поскаржитися тепер у прокуратуру, – вважає Воротник.

* * *

Як повідомів наш корепондент в Черкасах Петро Сушко, в Черкасах були проведені слідчі дії у зв’язку з кримінальною справою по фактам публікацій у щотижневику "Антена" (стаття "Президента турбують тільки євреї") і в газеті "Черкаська правда"(орган обласної організації

Компартії України). Обшуки у редакціях цих видань не проводилися, однак обласна прокуратура зажадала матеріали, із приводу публікації яких проводиться розслідування. 31 березня прокуратура Черкаської області зробила виїмку екземплярів газети "Антена" за листопад-грудень 2002 року, де містилися ряд публікацій, мова про які йшла в спеціальному дорученні Генеральної прокуратури України. Це кілька передрукованих статей з газети "Грані-плюс" і один авторський матеріал журналіста "Антени". Був також допитаний редактор "Антени" Валерій Воротник.

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Кримінальні справи

04.12.2003

Публікації про причетність Президента до вбивства Г.Гонгадзе трактуються як втручання в його дії за ст.344 КК

   

31 березня до редакції „Інформбюлетеня„ з’явився працівник прокуратури м. Кременчука. Свій візит він пояснив тим, що оскільки в газеті було чимало публікацій про справу Георгія Гонгадзе, головного редактора Тамару Просяник за дорученням Генеральної прокуратури України хочуть допитати як свідка. Зокрема, стосовно публікації від 5 грудня минулого року – „За голову Гії Гонгадзе – мільйон доларів„. У матеріалі, автором якого є Т. Просяник, ішлося про прес-конференцію заступника Генпрокурора Шохіна у грудні минулого року, на якій він, зокрема, висловив таку версію загибелі журналіста: ішов, упав, зламав голову. А також пан Шохін стверджував, що справа Гонгадзе вигадана, аби підставити президента. У статті згадувалося й про те, що Генеральний прокурор України Святослав Піскун призначив премію в розмірі 1 мільйон доларів за допомогу в розкритті вбивства Гонгадзе.

Редактор „Інформбюлетеня„ Т. Просяник розцінює це як намагання через порушення кримінальної справи (а далі – засудження та ув’язнення) за одне-єдине речення в статті закрити рота незалежній журналістці. Хоча в публікації від 5 грудня нічого нового з того, про що писала газета впродовж останніх трьох років, не було.

На запитання співробітника прокуратури м. Кременчука, чому газета написала про зв’язок між Л. Кучмою і зникненням Г. Гонгадзе, Т. Просяник написала у поясненні: „У справі звинувачення президента Л. Кучми у зникненні Гонгадзе і замовленні його вбивства можуть бути доказом плівки майора Мельниченка, оприлюднені Олександром Морозом у Верховній раді 28 листопада 2000 року, цілісність та автентичність яких були підтверджені висновком експерта Бруса Кеніга (компанія „Бек Тек„, США).

Людмила Кучеренко, Полтавський Медіа Клуб


Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Кримінальні справи

04.12.2003

Суд задовольнив позов колишнього начальника чернівецького обласного УБОЗу до газети “Час”

   

Першотравневий місцевий суд частково задовольнив позов колишнього начальника Чернівецького обласного УБОЗу Олександра Семенка до чернівецької газети «Час» у зв’язку з образою честі, гідності й ділової репутації в фейлетоні "Як милися в бані Олександр Миколайович з Володимиром Миколайовичем". Газета має заплатити 50 тисяч гривень моральної компенсації (сума позову була 200 тис. грн.) при тому, що прізвище позивача в газеті не згадувалося. Справа буде оскаржуватися в апеляційній інстанції.
Наш інформ.

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Кримінальні справи

04.12.2003

Президент Кучма попросив генпрокурора припинити кримінальні справи проти п’яти регіональних газет

   

Президент України Леонід КУЧМА попросив генерального прокурора Святослава ПІСКУНА припинити всі кримінальні справи, порушені проти ЗМІ за фактом перешкоджання діяльності глави держави.

Як передає кореспондент УНІАН, сьогодні на прес-конференції Л.КУЧМА сказав: "я попросив генерального прокурора припинити всі справи, що стосуються ЗМІ, які писали образливо про Президента України". Він підкреслив, що "йому це не потрібно" і він сам себе може захистити.

Він також сказав, що до кримінальних справ, які порушила прокуратура проти ЗМІ, він не має ніякого відношення і не знає, "щодо яких ЗМІ ці справи порушені – напевно щодо тих, які я не читаю".

При цьому Л.КУЧМА підкреслив, що він не погоджується з тим, що відбувається в ЗМІ в Україні, і розуміє свободу слова як відповідальність за слово.

Довідка УНІАН. Генеральна прокуратура України порушила кримінальну справу за фактами публікацій у ЗМІ, брошурах та інших виданнях матеріалів, направлених на незаконний вплив на Президента України Леоніда КУЧМИ з метою перешкодити виконанню ним службових обов’язків.

Справа № 49-1120 порушена за частиною 1 ст. 334 Кримінального кодексу України "Втручання в діяльність державного діяча".

Кримінальні справи порушено проти газет "Інформаційний бюлетень" (Кременчук), "Черкаська правда" (Черкаси), "Рівненський діалог" (Рівне), "Позиція" (Суми), "Антена" (Черкаси).

UNIAN

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Кримінальні справи

04.12.2003

Коментар Олега Целуйко: Finis coronat opus або Справа 344 ККУ v. 171 ККУ завершилася мировою угодою?

   

Не виключено, що саме під таким заголовком міг би вийти матеріал, коли б його складав професійний журналіст, який працює у відповідному жанрі. Однак щодо справи №49-1120 є дійсно вагоме підґрунтя стверджувати, що її кінець вінчатиме фраза „Я попросив Генерального прокурора припинити все, що стосується Президента України. Хоча я не можу погодитися з тим, що діється в Україні. Я просто нормальна людина, а нормальна людина не може витримати те, що відбувається. Я не говорю тільки про себе особисто, бо свободу слова я, насамперед, розумію, як відповідальність за слово. Тому я хотів би, щоб ми виходили з таких позицій. Але ще раз повторюю, що стосується Президента, то я попросив би припинити. Мені це не потрібно, я сам себе можу захистити“ http://www.kuchma.gov.ua/activity/zayavinterv/pressconf/153617073  

Виглядає доволі послідовно і в світлі здійснення повноважень у сфері підзаконної нормотворчості за останні роки з огляду хоча б на положення Указу ПУ „Про державну підтримку періодичних видань у 1996 році“ від 24.02.1996 р, № 148/96ю, який був постановлений„ з метою забезпечення конституційного права громадян на всебічну інформацію, підвищення ролі преси у суспільно-політичному житті“ або особливо Указу ПУ „Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади„ від 01.08.02 р., №683/2002 р. Подібні акти тенденційно не мають грифів „ДСК“, „Не для друку“ і т.д.

Більш того, за чотири дні, а саме 28.04.03 р., було підписано Закон України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова“, яким подеколи кардинальним чином коригуються норми діючих актів законодавства, що за галузевим принципом регулюють правовідносини стосовно доступу до інформації, аспектів діяльності ЗМІ та журналістів, вирішення судових спорів за їхньої участі, правової відповідальності посадових осіб. Ще раніше, 03.04.03 р., за ухвалення проекту документу висловилося 252 депутатів ВРУ, його положення стали предметом дослідження не лише в Україні ( www.article19.org.ua/laws/april2003.html ) і водночас певно новелою для потенційно проєвропейського розвитку інформаційного права в зоні СНД. До речі, серед країн СНД Україна посідає чи не перше місце за кількістю актів законодавства, які регламентуються діяльність ЗМІ: майже 240 http://www.ucipr.kiev.ua

Обговорення ж норм Закону, який має незабаром набути чинності після опублікування, в свою чергу, теж має стати здобутком окремої дискусії, хоча б з міркувань реального застосування таких положень та доцільності вводити додатковий елемент кримінального судочинства до кола згаданих правовідносин.

Однак, не вдаючись ситуативно до глибинних аналізів у вишукуванні мотивів та інших детермінант щодо здійснення кроків на зустріч ініціативам по виконанню таки міжнародних зобов’язань, маємо вкотре констатувати наявність вражаючого контрасту між прокламовано публічною риторикою та інформацією, діапазон джерел якої коливається від приватних розмов, спостереження за рахунок власних ресурсів до ознайомлення з періодичними висновками, звітами міжнародних інституцій, урядових та неурядових організацій. Особливо вражає на фоні інтеграційних процесів і становлення розвиненої, демократичної держави на теренах України наведення переліків, де назва цієї держави згадується поряд з відомостями про діяльність радикальних організацій на кшталт ЕТА, чеченських угрупувань з викрадення людей www.rsf.fr/article.php3?id_article=1052 функціонування режимів, що панують в деяких африканських країнах (Руанда, Зімбабве), на Кубі, Північній Кореї, а також з-поміж контингенту 5-ти лідерів країн СНД. Тут зрештою виникає питання, що є фоном („масово-інформаційним та політичним тлом“, як визначається в дослідженні HRW ), а що потугами на фоні набути свою позицію і проводити альтернативні заходи? Принаймні до таких песимістичних запитань цілком логічно вдаватись, коли на міжнародний день преси (03 травня) представники шанованої міжнародної спільноти висловлюють своє бачення і оцінку ситуації зі свободою слова в конкретній країні. Що ж стосується України, зважаючи і на різноманітну методологію моніторингів, критеріїв оцінок, спостерігається помітний унісон.

Ось деякі результати досліджень (звітів) та рекомендацій, представлених протягом 2003 року.

Council of Europe http://assembly.coe.int/_ftnref1#_ftnref   – recommendation No.1589 (2003) Assembly debate on 28 January 2003 (3rd Sitting)

HRW – http://www.hrw.org/russian/reports/ukraine/2003/fight1  

RSF – http://www.rsf.fr/print.php3?id_article=6543 , http://www.rsf.fr/article.php3?id_article=1085< /A>  

U.S. Helsinki Commission, http://www.csce.gov ,
http://www.csce.gov/briefings.cfm?briefing_id=182  

CPJ - http://www.cpj.org/attacks01/europe01/ukraine.html  

З огляду на наш попередній досвід моніторингу, переважно ми схильні підтримувати результати досліджень експертів як такі, що відображають реальний стан речей, і тому, на жаль, нічого нового в тому, що факт порушення і подальший хід провадження у кримінальній справі щодо антипрезидентських публікацій (за ознаками складу злочину, передбаченого ч.1 ст.344 ККУ) має вже місце тривалий час, як і „прохання“ лише через місяць її припинити,- є теж послідовністю, але послідовністю у закріпленні тенденції подвійних стандартів в рисах публічних маневрів провідних посадовців зі структури органів державної влади та місцевого самоврядування: „для експорту та для внутрішнього споживання в залежності від ситуації“.

Якщо, наприклад, доручення по проведенню виїмок документів та допиту редакторів як свідків, направлені з Генпрокуратури по обласним було датовано від 20.03.03 р., то приблизно в той же час на сайті Генпрокуратури з’явилось повідомлення наступного змісту:

„Сьогодні, 21 березня 2003 року, Генеральний прокурор України Святослав Піскун зустрівся з Генеральним секретарем Міжнародної федерації журналістів Ейденом Уайтом, керівником Національної спілки журналістів Великобританії Джоном Барсбі та Головою Національної спілки журналістів України Ігорем Лубченком на їх прохання. Під час зустрічі було обговорено проблеми покращання умов праці журналістів в Україні, захисту їх прав і свобод та створення безпечних умов для виконання ними професійних обов’язків. Гості були поінформовані про стан розслідування кримінальної справи щодо вбивства українського журналіста Георгія Гонгадзе“ http://www.gpu.gov.ua/ua/news.html?id=325  

Чи були вони проінформовані на предмет порушеної справи за ч.1 ст.344 ККУ як про додатковий захід покращення умов праці журналістів – питання до безпосередніх свідків події. Власне на самому сайті жодних згадок (хоча б у стрічці новин, поряд з заходами по боротьбі з розкраданням зерна і незаконним заволодінням державними коштами) про справу нема.

Цікаво також, що офіційне повідомлення щодо факту винесення постанови про порушення справи ГПУ було отримано від прес-секретаря АПУ в той час, як ще 22.10 2002 року генпрокурор своїм наказом ввів у штат прокуратур Автономної республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя посади прес-секретарів. За словами співробітників прес-служби Генпрокуратури, робота прес-секретарів має суттєво допомогти журналістам оперативно та об’єктивно висвітлювати діяльність органів прокуратури. http://www.unian.net/ukr/news/news-37985.html  ).

Отже, в певних аспектах своєї роботи державні органи набувають рис функціонування саме публічних органів, зорієнтованих і спроможних спілкуватися з громадськістю на професійних засадах. Йдеться хоча б про кваліфіковану роботу у спілкуванні зі ЗМІ. Трохи випереджаючи послідовність змісту статті, зазначу, такий досвід спілкування на рівні обласних прокуратур є і говорити про його можливість та кваліфікованість доцільно, хоча б і з тих міркувань, що згідно зі ст. 98 КПК прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя при наявності приводів і підстав, зазначених у статті 94 КПК, виносять постанову про порушення кримінальної справи, а також подальше її спрямування.

Про хід провадження по цій справі чимало було сказано вже раніше. Вбачається, що її кульмінація вже позаду, однак допоки постанови про закриття теж не винесено, ніхто не гарантує, що усі слідчі дії проведено. Останнє означає, що такі прояви інтеграційних процесів мають і надалі залишатися в фокусі громадської уваги.

Додатково в рамках програми „Свобода преси“ ми вирішили дослідити деякі аспекти справи безпосередньо на місцях в процесі комунікації з нашими колегами-партнерами, представниками інших НУО, представниками видань (редактори яких були допитані як свідки по справі), службовцями державних органів тощо. Принагідно висловлюємо подяку за технічно-консультативну допомогу співробітникам Сумського обласного комітету молодих організацій (Суми), Української незалежної громадської спілки „Захист“ (Черкаси), Черкаського обласного комітету солдатських матерів (Черкаси), ГО „За професійну допомогу“ (Комсомольськ), Полтавському КВУ, Полтавському медіа клубу та усім, хто посприяв спільному процесові залучення відомостей, приділив час та зусилля на спілкування з нами.

Насамперед зазначимо, що нас цікавила поточна ситуація загалом із практикою здійснення свободи медіа в регіонах, однак обставини вносили свої корективи і лейтмотив безумовно простежувався, адже за даними станом на 17.04.03 стало відомо, що розслідування із застосуванням допиту журналістів мало місце в 5-ох областях:

1)"Популярна газета" (Дніпропетровськ)

2) "Інформаційний бюлетень" (Кременчук, Полтавська обл.)

3) "Рівненський діалог" (Рівне)

4) "Волинь" (Рівне)

5) "Позиція" (Суми)

6)"Черкаська правда" (Черкаси)

7)"Антенна" (Черкаси)

На той час розклад подій набув дійсно тенденційного характеру, незважаючи на запевнення уповноважених в розслідуванні справи службовців про безперспективність і „неефективність“ подальшого розслідування у справі, на численні негативні відгуки парламентаріїв, фахівців з правничих та журналістських кіл, зрештою загалом на критичну оцінку вагомого прошарку громадськості (зокрема, із застосуванням аргументації щодо вірогідності порушення кримінальної справи за ознаками злочинів, передбачених ст.171ККУ- перешкоджання законній професійній діяльності журналістів).

Аби не повторювати ретроспективу подій, відображену в повідомленнях ЗМІ, наведемо для прикладу характерні оцінки та висловлювання, які було можливо почути з вуст свідків чи учасників подій.

20/03- Уривок з доручення прокуророві Полтавської області ( № 06/2-30016-03/544)

„на підставі викладеного, прошу доручити підлеглим працівникам в стислі строки встановити юридичну адресу видання, керівників та засновників, а також місце їх постійного проживання, автора вказаної статті, його постійне місце проживання та чи не друкується він під псевдонімом.

Крім того, прошу, вилучити з вищезгаданого видання один примірник газети, а також рукописи статті і документів, які надійшли до редакції та стали підставою для надрукування такого тексту в газеті.

В ході виконання даного доручення, прошу, допитати головного та виконавчого редактора видання з наступних питань: на підставі яких документів була надрукована ця стаття, хто був ініціатором, чи перевірялась достовірність інформації, викладеної в статті, хто замовляв надрукування статті. З приводу надання матеріалів та надрукування статті допитати авторів. Провести інші дії, необхідність в яких виникне під час виконання цього доручення“.

14/04- "справді, у деяких публікаціях про Президента, народних депутатів тощо, є образи на їхню адресу. Однак, у законодавстві України чітко прописана норма боротьби з явищами саме такого порядку - сторона, яка вважає, що їй було завдано моральних збитків, звертається з відповідним позовом до суду, і суд відповідно до законодавства виносить своє рішення. Підганяти норму статті 344 КК під такі явища, як завдання моральної шкоди - свідчення спроби генпрокурора перекрутити букву і дух закону, на що посадова особа, тим більше такого високого рівня, права не має".

18/04-"це, звичайно, дуже погано, неправильно, адже кримінальне переслідування може спричинити тюремне ув’язнення, і це вже серйозні речі, і це неправильно".

23/04- „Ви подивіться, що обмежує Генпрокуратура. Вона обмежує свободу нецензурної лайки. Адже якщо розібратися в тому, що вони писали, це ж соромно буде людям просто процитувати! Нарешті знайшовся хоч один орган (Генпрокуратура – Glavred.info), хоч одна людина (Святослав Піскун – Glavred.info), що взялися стежити за мораллю в ЗМІ. Куди ж це годиться? Вони друкують лайку, Генпрокуратура обмежує їх у цьому, і її ж обвинувачують у переслідуваннях свободи слова? Жах! Якщо в когось з цих видань лайка вважається мірилом свободи слова, то це їхні проблеми. Причому тут суспільство?“.

Спільні риси цілком окреслюються. У тих виданнях, які ми відвідали ("Позиція", Суми – 22.04, "Інформбюлетень", Кременчук — 23.04, "Антенна", "Черкаська правда", Черкаси – 24.04), згідно доручень від Генпрокуратури, а потім наказів обласних і місцевих прокурорів слідчі зверталися по допит редакторів як свідків та по виїмку документів (в результаті, примірників номерів газет). Власне по одному візиту на той момент все і закінчувалося (27-31.03.03). Однак про остаточну мету деякі візитери до видань зазначали не одразу. Скажімо, в розмові із Тамарою Просяник, головним редактором "Інформбюлетеня" ми почули приблизно наступне:

" До нас прийшов слідчий кременчуцької прокуратури і каже мені: „Ви як редактор газети, що часто пише про Ґонґадзе, про політичні події, пов’язані з його вбивством, проходите як свідок у справі Ґонґадзе“. Я, власне кажучи, йому відразу повірила, тому що кілька місяців тому він уже приходив і казав те саме. Він же так аргументував це: свідчення потрібні Генпрокуратурі, щоб якомога швидше розслідувати справу, вони, мовляв, відслідковують, де тільки з’являється його прізвище. Отже, слідчий сказав, що їх зацікавила наша стаття за 5 грудня минулого року, називалася вона „За голову Гії Ґонґадзе – один мільйон“. Потрібно було вказати, на основі яких джерел була написана ця стаття. Оскільки йшлося про те, що ми є свідками, я не вважала за потрібне відмовлятися – чому б зайве не підтвердити, що я думаю з цього приводу? Уже потім, коли я дала відповіді на запитання і підписала протокол, він показав доручення Генпрокуратури. У ньому повідомлялося про порушення кримінальної справи за статтею 344 „Перешкоджання діяльності вищих посадових осіб“. І наступний абзац: „Встановлено, що в газеті „Інформаційний бюлетень“ за 5 грудня 2002 року була така-то стаття із конкретним…“ і – одне вихоплене з контексту речення: „Ні для кого не секрет, що винуватцем викрадення і вбивства Ґонґадзе, свідомо чи не свідомо, став Президент України“. Це, до речі, був підсумок матеріалу, але решти вони не взяли до уваги" http://www.glavred.info/?art=74541949  

Журналісти зазначали, що в цілому слідчі дії проводилися коректно, навіть більшість з них ставилася із розумінням "ситуації" і перспективності провадження по справі (однак наголошуємо, що ми відвідали 3 регіони).

Коли ми звернулися до спілкування зі службовцями обласних прокуратур, то в Сумській представник слідчого відділу попросив уточнити, з приводу якої саме газети йдеться (що за газета), і повідомив, що особисто не обізнаний з приводу виконання доручення по справі за ч1. ст 344 ККУ, як і про можливий допит журналіста. Прес-секретаря на той момент не було.

У Черкаській – зі слідчого відділу зазначили, що журналісти як і всі інші теж потенційні свідки, а питання щодо надіслання доручення, як і порушення кримінальної справи – парафія Генпрокуратури. Інформація про хід виконання доручення у Черкаській області – предмет слідчої таємниці.

Всі чотири газети акцентують увагу на поглядах або ж , як прямо зазначається, у виданнях партій, наразі опозиційного спрямування (наприклад, комуністів, соціалістів: "Позиція" – засновник Сумський ОК СПУ, "Черкаська правда"- орган обкому компартії України), або переважно в яких містяться статті, спрямовані на критику Президента України та його оточення, державних службовців, сегменту наближених до влади партій, а також представників державної влади на місцях та органів місцевого самоврядування, мерів міст.

Окрім, мабуть, "Черкаської правди", газети мають тривалий досвід спілкування із представниками цих органів і в різноманітних формах, починаючи з судових позовів, відвідин правоохоронних органів. Як згадували журналісти, практика посереднього спілкування не обмежувалася із відмовою місцевих друкарень виготовляти їхню продукцію, отже необхідністю звертатися по послуги видавництв із сусідніх областей і з потенційно ускладненими іншими наслідками. Коли ж (з нашої розмови з Валерієм Воротніком, гол. редактором "Антенни") йдеться про видавничу справу, засновану на потужній приватній інціативі із джерелом фінансування поза Україною або з іноземним капіталом, говорити про підприємницьку незалежність більш реально. За повідомленням Тамари Просяник, гол. Редактора "Інформбюлетеню" протягом 3-ох років за участі видання відбулося 69 судових процесів.

Однак спеціальною темою є перевірки податкових, пожежних та інших служб.

Далі. Щодо загрози від поширення публікацій. Коли йдеться про відтворення змісту статей в електронному вигляді на теренах сайту з інтернету (за умови його відвідання належного за кількітю контингенту), можливо і є сенс говорити про сферу розповсюдження, однак коли тираж друкованого видання становить 2000-2500 примірників, то важко не помітити старанність у намаганні посприяти привенції свободи медіа в регіоні під різними (не уточнюємо) приводами, але й побічно забезпечити справжню всеукраїнську PR-акцію для видань, які про таку громадську увагу могли б раніше тільки мріяти.

Принаймні, Президент сам зазначав, що йдеться вірогідно про ті газети що він не читає. Отже, про яке перешкоджання можна дискутувати?

Щодо змісту публікацій, які стали здобутком уваги правоохоронних органів. Формулювання диспозиції статті 344 ККУ, як і можливість її тлумачення, безумовно залишає місце для певних імпровізацій у намаганні відтворити на практиці її положення, коли ж до цього додаються владні повноваження, малюнок дійсно набуває особливого забарвлення (про статтю 344- далі по тексту). Водночас, доброю ознакою було і долучення до зазначених факторів розголосу, реакції громадськості, не лише фахівців медіа. Питому вагу статей було запозичено з газети "Грані-плюс", яка відома своєю ультра-позицією і подеколи прямою риторикою. (Не)розповсюдженням видання, різні аспекти його діяльності, зокрема, з приводу документальних розслідувань фактів персональної біографії, нерідко викликали дратування політиків і посадових осіб, а для місцевих (принаймні) правоохоронних органів та судів ставали особливим випадком.

З-поміж прямих посилань на причетність гаранта Конституції України до справи Гонгадзе в контенті статей, названих вище газет, містилися і відверто літератулізовані порівняння.

У випадку газети "Антенна" звертає на себе увагу той факт, що прокуратурою були вилучені ті публікації, якими ілюструвалися результати моніторингу української преси спеціально для доповідача Парламентської Асамблеї Ради Європи Ханни Северинсен "на підтвердження того, що в Україні існує широкий плюралізм думок".

Ну і зрештою, на скільки вдало запроваджуються результати законотворчих потуг на практиці, свідками чого ми є.

Cтаття 344 ККУ

Втручання у діяльність державного діяча

1. Незаконний вплив у будь-якій формі на Президента України, Голову Верховної Ради України, народного депутата України, Прем’єр-міністра України, члена Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або його представника, Голову Рахункової палати або члена Рахункової палати, Голову або члена Центральної виборчої комісії, Голову Національного банку України, члена Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України з метою перешкодити виконанню ними службових обов’язків або добитися прийняття незаконних рішень - карається позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, якщо вони вчинені особою з використанням свого службового становища, - караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.


На жаль, не завжди нове зі старим обличчям, зустрічаєш із теплом в душі, навіяним ностальгійними почуттями. Однак коли вже це відбувається, то найкраще було б сприймати це адекватним чином, як і глибоко вкорінене у пострадянському мисленні дбання про особливо добре ім’я влади навіть перед цінністю людських прав. Вірогідно таким шляхом і розмірковувала частина прошарку з-поміж законодавців напередодні голосування за проект Нового ККУ, який набув чинності 01.02.2001р., вважаючи, що особам переліченим у диспозиції статті не вистачить інших складів злочинів аби відгородитися від надмірних ззовні проявів уваги. Стаття явно "успадкована". Коли ж при цьому застосовуються такі засоби юридичної техніки, що дозволяють, витлумачивши (замість того, щоб за Конституцією запропонувати зробити це КСУ), ледь не імпровізувати при застосуванні її положень, напрошуються численні запитання. Одне (періодично) для будь-якої особи: чи сказав я те, що не допоможе мені завтра бути допитаним в правоохоронних органах і цілком на законних підставах? Вбачається, що один зі способів подолання браку нестачі кримінальної відповідальності за наклеп та образу було знайдено.

Ми абсолютно погоджуємося із висловленими раніше твердженнями, що подібні (притягнуті) статті, є такими, які дозволяють розширено їх тлумачити, і мають бути вилученими, винесеними за коло кримінально-правових відносин, принаймні ж скориговані таким чином, що являли б собою кваліфікуючий склад наявних в чинному ККУ злочинів (зокрема, як злочинів проти життя і здоров’я особи), але ніяк не пов’язаних зі свободою вираження, що є одним з апологетів існування та розвитку демократичного суспільства.

Об’єктивна сторона складу злочину абсолютно не конкретизована, і здогадуватися з науково-правових коментарів чи інших джерел, в чому має полягати незаконність дій, чи з точки зору діючих позицій Кримінального закону чи інших актів законодавства – вірогідно не краща аргументація для компліментів авторів Проекту ККУ і суб’єктів законотворчої ініціативи, як зрештою і усім хто брав участь у перетворенні документу на закон. А закон, здебільшого, під час голосування був ні чим іншим, як предметом політичних маневрів і торгів не без особистісних факторів. Тут мабуть варто б пам’ятати, що з характерних ознак нормативно-правового акту є його загальнообов’язковість і не лише серед складу народних обранців чи Президента, який його підписав. Скажімо, чим ще пояснити залишену назву розділу ІІІ - "Злочини проти волі, честі та гідності особи", коли за наклеп та образу як таку кримінальну відповідальність не передбачено (до цього в проекті спробували зберегти) ? Це зайвий раз говорить про збалансованість і концептуальну спрямованість базових актів законодавства України.

Щодо торгів, боротьби (політичної) і їх наслідків у вигляді чинних актів законодавства, яких ми зобов’язані дотримуватися як суб’єкти права. З нашої позиції, додаткове переміщення публічних, тим паче інформаційних конфліктів, у площину кримінального провадження – навряд оптимальний спосіб їх улагодження. Накладання тавра злочину на будь-які правовідносини зайвий раз доводитиме нашу неспроможність на засадах диспозитивності вирішувати свої проблеми в межах цих правовідносин без участі держави та елементу жорсткості, власне покарання (нажаль, спроби змінити назву кодексу на Карний не виглядають такими алогічними з огляду на дійсність і практику кримінальних правовідносин в Україні), окрім того, створюватиме передумови для додаткової руйнації постулату суспільного договору, прелюдії існування громадянського суспільства — довіри. Тому, зважаючи на наявну альтернативність в засобах вирішення інформаційних спорів і забезпечення прав журналістів, ми схильні вважати, що певний крок "на зустріч" у криміналізації стосунків було запроваджено із втіленням норми саме в такому вигляді, такому, що теж сприяє розширеному тлумаченню:

Стаття 171. ККУ

Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів

1. Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів - карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

2. Переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, за критику, здійснюване службовою особою або групою осіб за попередньою змовою, - карається штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням права обіймати певні посади на строк до трьох років.


Практика показує, що незадоволення державним службовцем інформаційного запиту, може мати наслідком пред’явлення скарги журналіста до прокуратури про порушення кримінальнлої справи за ч.1 ст.171. Або чи може редактор зі своєю "редакційною політикою" умисно першкоджати законній професійній діяльності журналістів? Отже поле для творчого підходу чимале.

Тут теж можна констатувати, інші наявні положення ККУ дозволяють обгрунтовано порушувати кримінальні справи в разі посягання на права журналіста як особи.

Будь-що ми схильні підтримувати думку, що цивілізоване суспільство спроможне вирішувати такі питання і не в кримінально-правовому форматі, або без його практичного застосування. Іншими словами "Панове, можливо і "без уголовщины".

На скільки нам відомо подібні положення в законодавстві ЄС чи Східноєврепейських країн відсутні. Попередні оцінки наших колег з провідних міжнародних НУО на це були теж негативними.

Наступний момент, виявлений під час відвідань державних органів в трьох областях. Якщо реально положення статті 171 ККУ не застосовувалися (хоча скарги до прокуратур були), то практика по ст. 344 ККУ має неабияке коріння.

Перший заступник Генерального прокурора Сергій Винокуров, замдержсекретаря МВС України Валерій Варенко, перший замначальник Головного слідчого управління того ж міністерства Віктор Захаров у своємо інтерв’ю газеті "2000" "По лезвию... закона…" http://www.gpu.gov.ua/ua/archive.html?id=123 

таким чином наводять приклад практики порушення справ за ознаками злочину. Передбаченого ч. 1 ст. 344 ККУ.

"– Незадовго до початку всеукраїнської акції "Повстань, Україна!" її організатори повідомляли про те, що правоохоронні органи всіляко перешкоджають участі в ній представників регіонів. Говорили про тотальний пресинг, масові допити. Це так?

Сергій Винокурів: - 11 вересня Генпрокуратура порушила кримінальну справу по статті 344 КК України (втручання в діяльність державного діяча). Чому? У нас була оперативна інформація про те, що при в’їзді в Київ можливі різні антигромадські прояви. (Зі слів залишається зрозуміти, наявною була лише вірогідність події злочину з точки зору службовців правохоронного органу, тим не менш справу вже було порушено... припускаємо, що за фактом події злочину?-авт.). У рамках даної справи протягом одного-двох днів було проведено більше тисячі допитів. Ми нікому не перешкоджали в законною, закріпленою Конституцією праві на проведення мітингів, ходів, збор, але проте допитали людей, роз’яснили їм і права, і обов’язку , ознайомили з рішеннями судової влади, довели до відома цих громадян можливі наслідки протиправних дій.

- Хто займався роз’яснювальною роботою?

- Велика слідча бригада працювала в Києві , і в кожній області була створена своя група. Жодна людина не може сказати, що його відговорювали їхати в столицю, загрожували якимись неприємностями... Людей просто інформували про чинне законодавство, а також про рішення Шевченківського районного суду столиці, що на той час уже виніс вердикт, що можна робити, а чого немає. Це зіграло свою профілактичну роль.

- А з народними депутатами таку профілактику проводили ?

- Ні, ці люди прекрасно знають закони, і нас, прокурорів, турбувало лише одне: щоб намічені акції пройшли в рамках діючого законодавства. І можу з усією відповідальністю заявити, що правоохоронні органи бездоганно виконали вимоги закону. Підкреслено бездоганно.

Валерій Варенко: - Я теж так вважаю . Співробітники міліції виконали покладені на них обов’язки з честю, не допустивши при цьому ніяких відступів від букви і духу закону. Ви ж розумієте, наскільки складні ситуації, коли в самій гущавині подій знаходилися народні депутати, і їхні дії не завжди прогнозовані, передбачувані. Психологічна напруга теж була велика. Але правоохоронці поставилися до справи дуже відповідально, у чіткій відповідності зі своїми функціональними обов’язками.

С.В.: - Хотілося, щоб і організатори масових заходів виявляли таку ж повагу до закону. У нас було одне бажання: щоб воля волевиявлення не перейшла в порушення законності і придушення воль інших людей.

- Під час мітингу біля Українського будинку я ніяких обмежень прав і воль не помітив (хіба що водії на підступах до Європейської площі змушені були різко змінювати маршрут). Потім народ стрункими рядами відправився убік вулиць Грушевського, Інститутської , Банкової . Буквально на очах стали встановлюватися намету . Ніхто цьому не заважав . А ранком з’явився "Беркут" і швиденько усі прибрав. Так потрібно було?

С.В. - За законом міліція могла втрутитися і на тім етапі, коли намету тільки ставилися, що, природно, викликало б активну протидію. Тактика припинення порушень законності - справа правоохоронних органів, це по-перше. По-друге, потрібно було зафіксувати порушення на фото і відео, що теж зажадало визначеного часу. Конкретні винні в порушеннях залучалися до відповідальності на підставі задокументованих даних, а не з чиїхось слів. Тому, повторю, 16-17 вересня правоохоронні структури ні на крок не відступили від закону.

- Як співвіднести ваші слова з тим, ніби-то при зносі наметів хтось постраждав і навіть загинув?

- Це не відповідає дійсності. Ми провели перевірку, опитали людей. Одного народного депутата, що досить процвітав у поширенні цих зведень , запрошували прокурор міста, Генеральний прокурор, я - той навіть не з’явився . Ніяких постраждалих, поранених, убитих ні 16-го, ні 17-го не було!"


Тепер коли нам потрібне профілактичне розтлумачення закону, ми можемо не ініціювати відповідну процедуру у Конституційному Суді, нам його підмінить співробітник правоохоронного органу, звісно якщо ми не маємо депутатського мандату (від нього одразу ж стає „правосвідомо“ на душі, мабуть не лише „право-„).

В згаданому контексті цікаво також звернути увагу на співвідношення ст. 344 з іншими статтями ККУ.

"06/09/2002. Роз’яснення Генеральної прокуратури України

До уваги засобів масової інформації !

Як уже повідомлялося, Генеральна прокуратура України проводила слідчі дії у кримінальній справі за фактом втручання у діяльність державного діяча (частина 1 статті 344 Кримінального кодексу України), яка була порушена 11 вересня 2002 року. Оскільки події, що сталися 24 вересня 2002 року вийшли за рамки вказаного злочину, що розслідувався, Генеральна прокуратура України цього ж дня порушила кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого статтею 341 Кримінального кодексу України (захоплення державних або громадських будівель чи споруд) за фактом захоплення народними депутатами частини будівлі Адміністрації Президента України. Звертаємо увагу представників засобів масової інформації на те, що обидві кримінальні справи були порушені за фактами подій, а не щодо окремих осіб."
http://www.gpu.gov.ua/ua/archive.html?id=113  

В якості коментарю зазначимо, що показання свідка за процесуальним законодавством беруться до уваги і після того, як його статус у справі змінено на статус обвинуваченого.

Можливо, ця справа стала додатковим щепленням на певну громадську зрілість, а можливо ланцюгова реакція (переважно у середовищі журналістсько-політичного клімату) спричинена явною демонстрацією того, що поетапні кроки було вжито не зовсім розумним та почесним для публічної влади шляхом, а останнє виглядало різким контрастом, символізувало крок "назад" на терені (хоч формально) євроінтеграційних процесів. Крім того, можна було прослідкувати прояви мислення: "якщо сьогодні колег зачіпають, то завтра з таким же успіхом можуть чіпати нас".

Ситуація у відвіданих нами регіонах в цілому, показує, що прояви активності правоохоронних органів цілком природно вписуються у наявну ситуацію. І зажадати подібних проявів у майбутньому не схоже на безрезультатне витрачання часу. Діяльність медіа відображає певну замкненість і навіть ізольованість внутрішнім життям областей, обтяжену (як на думку автора) фактором суб’єктами на медійному, політично-державному просторі керуватися прив’язкою у вирішенні кожного до конкретних імен, що зазначаються поряд з назвою відповідної посади, чи призначеної, чи обраної. Ці симптоматичні процеси є наслідком традиційної схильності вирішувати публічні проблеми приватним шляхом, і навпаки, приватні публічним (зізнаюся, думка не моя, вперше почув в розмові з колегами від інших правозахисних організацій, однак повністю поділяю).

Вирішення суспільних питань на правовому ґрунті в такий спосіб (на прикладі справи по ст. 344 ККУ) і спонукає ХПГ кожного разу задаватись питанням,

Чому ми наголошуємо саме на практиці Європейського суду з прав людини?

Історично, свобода медіа в європейському розумінні - це успіх боротьбі за демократичні державні інституції у 19 столітті та в 20 столітті-переможні кроки проти спроб зруйнувати свободу як суспільну пухлину за допомогою тоталітарних засобів. Відповідно Конвенція про захист прав людини та основних свобод (Рим, 4.XI.1950) розпочала своє існування у повоєнний час, а конкретно Європейський суд з прав людини (далі-Суд або ЄСПЛ) було створено у 1959 році для розгляду скарг про порушення прав, закріплених ЄКПЛ. Основи практики судових рішень у справах по ст.10 ЄКПЛ закладалися у шістдесятих та сімдесятих роках вже минулого століття, коли в широких західних колах вкоренилося розуміння особливої суспільної функції свободи слова.

Так вже історично склалось, що для багатьох країн Центральної та Східної Європи тривалий час був, подеколи залишається, більш близьким досвід превентивної цензури по відношенню до всієї преси (також до радіо та телебачення), а отже i досвід перешкод та недовіри населення (радше, створення штучних умов та маніпулювання на підсвідомому рiвнi особи з метою формування такої недовiри-авт.) до всiх технiчних міждержавних засобів, таких як мовлення з використанням супутникового зв’ язку, трансляцiї за кордон (з-за кордону-авт.) тощо. Розуміння хоча б цього чинника може нас наблизити до відповіді на запитання, чому те, що сьогодні є загальновизнаним стандартом і орієнтиром на фоні ЄКПЛ у країнах Західної Європи у широкого прошарку службовців зі східної частині континенту (звісно не всіх) як і раніше викликає здивування та недовіру.

В сучасних державах пострадянського табору стан справ щодо відносин, які є предметом регулювання ст.10 ЄКПЛ, навряд може претендувати на виключний феномен в історії розвитку людської думки. Для порівняння зазначимо, що американські дослідники у своєму намаганні відтворити актуальну точку зору Верховного Суду Сполучених Штатів, звертаються до давніх джерел (XVII століття), зважаючи на тодішні обставини в Англії, де практикувався контроль публікацій, і тим самим наводять численні аналогії тій ситуації, яка визначає свідомість читачів Центральної та Східної Європи в кінці двадцятого на початку двадцять першого століття. таке явище як караність „антидержавних пасквілів“(існувало в Англії у XVII cт. та провокувало негативні відгуки американських мислителів) теж є добре відомим громадянам колишніх соціалістичних країн, оскільки там зазвичай більш близькою була (а в деяких і продовжується залишатись) традиція особливого захисту доброго імені влади. Багато видів критики, визнаних в ліберально-демократичних системах цілком нормальними, ототожнювалися в таких державах з неприпустимими нападками на владу та на її авторитет. Останнє і зумовлює труднощі для широких верств населення сучасної України у сприйнятті принципів, відтворених прецедентною практикою ЄСПЛ (саме „відтворених„, оскільки споконвічне формування змісту цих принципів має відбуватися в свідомості кожного члена громадської спільноти та виражатися в громадській думці, а Суд в свою чергу покликаний прояви цієї думки фіксувати та керуватися нею в тому числі і як здобутком тривалих суспільних дискусій, які б мали місце далеко не тільки в межах Палацу прав людини у Страсбурзі).

Тому вірогідно є раціональне зерно в тому аби стверджувати, що уявлення про еволюцію, перешкоди, інколи про хитросплетення судових рішень з питань захисту права на висловлювання в країнах західної демократії (особливо рішення ЄСПЛ) дозволить краще зрозуміти історичний шлях, який повинна була пройти сучасна концепція захисту свободи слова (шлях від свободи думки до права на інформацію-авт.), концепція з якою знайомляться зараз в „готовому та розгорнутому вигляді“ за допомогою ЄКПЛ країни Центральної та Східної Європи по відношенню до існуючої у них практики.

Україна – суб’єкт міжнародного права та учасник міжнародної політики, – ратифікувавши відповідні угоди, договори, конвенції має численні зобов’язання перед авторитетними організаціями. Норми Конвенції є складовою національного законодавства України за ст.9 Конституції України, положення цих норм тлумачаться (роз’яснюються) ст.32 Конвенції Європейським Судом у вигляді рішень, в яких з-поміж іншого визначаються загальні принципи розгляду окремих аспектів справ за ст.10 ЄК. Як правило, судова практика свідчить безпосередньо про реалізацію, а національне законодавство про ставлення влади до прав і свобод, проголошених основоположними актами міжнародного права. У випадку ж Європейського Суду з прав людини йдеться про наповнення реальним змістом доволі загальних положень Європейської конвенції, яка насправді „живе“ судовими прецедентами. Таким чином, вести мову про місце ст.10 Європейської Конвенції у системі національного законодавства України слід в контексті прецедентів рішень Європейського Суду щодо цієї статті.

Відповідно, можливо і зайвий раз, однак у спробі надати оцінку поточним подіям щодо практики і послідовності здійснення свободи медіа в Україні, зробимо невеликий екскурс до базових постулатів, зрощених витоками прецедентного права ЄСПЛ.

По-перше, ЄСПЛ наголошує на важливій ролі преси в інформуванні громадської думки з питань, які являють громадський інтерес, а також на ролі суспільного сторожа, що зумовлює вимоги того, аби пресі було надано певну свободу в коментарях з питань політики та з інших питань, що цікавлять громадську думку. „Свобода преси надає громадськості один із найкращих способів дізнатися та сформувати думку щодо ідей і поглядів своїх політичних лідерів. Зокрема, вона дає політикам можливість відображати та коментувати стурбованість упередження суспільної думки; і, таким чином, дозволяє кожному брати участь у вільному політичному обговоренні, що знаходиться біля самої суті концепції демократичного суспільства“ (Рішення Європейського суду з прав людини від 26.04.92р. Ser А №236 по справі Кастелс проти Іспанії.)

Так у рішеннях по справам Лінгенс проти Австрії (Lingens v. Austria, Series A no 103 від 08.07.1986р.) та Обершлік проти Австрії (Oberschlick v. Austria, Series A no 204 par 59 від 23.05.1991р.) суд підкреслив:

-„Межі припустимої критики по відношенню до публічного політика є ширшими, аніж по відношенню до приватної особи.“

-„Політичний діяч неминуче та свідомо залишає відкритим для прискіпливого аналізу журналістів та суспільства в цілому кожне своє слово й дію, і як наслідок, повинен проявляти й більший ступінь терпимості...“.

По-друге, у рішенні по справі Обершлік суд висловлює думку про те,

- що ст.10 Конвенції захищає не тільки сутність ідей та інформації, але й форму, в якій вони можуть передаватися (відповідає ч.1 ст.43 Закону України „Про інформацію“).

По-третє, Здійснення практики винесення подальших рішень у справах журналістів, які переслідувалися за поширення недостовірної інформації, наклеп (дифамацію), мали своїм наслідком формулювання ще одного принципу:-„Великий ступінь захисту повинен бути наданий не тільки виступам у політичних дискусіях, але й при обговоренні будь-яких питань, які становлять (суспільний-авт.) інтерес“.

По-четверте, щодо оціночних тверджень ЄСПЛ встановив, що відповідно до ст.10 Конвенції не можна вимагати від відповідача чи від підсудного доказів їх справедливості. Так рішення по справі Швабе (Schwabe v. Austria, J series A no 242-B, par.34) від 28.08.92 випливає, що оціночне судження не слід розглядати як наклеп, якщо воно ґрунтується на фактах, наведених (переказаних) доволі точно та добросовісно, та якщо його мета не передбачає переконання у хибних уявленнях, навіть коли такі уявлення можуть виникнути.

По-п`яте, в пошуках належного стандарту відповідальності, яку повинні нести ЗМІ за те, що вони публікують, ЄСПЛ враховував як високу важливість інформування громадян у демократичному суспільстві, так і практичні труднощі, з якими стикаються ЗМІ, виконуючи цю задачу (певною мірою це відповідає положенням ст.12 Закону України „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів“).

При розгляді справи Лінгенс Суд зробив акцент на правах отримувачів подібної інформації: не тільки преса має право поширювати інформацію та думки з питань, які становлять суспільний інтерес, але й суспільство має право отримувати цю інформацію. Положення певною мірою кореспондує змісту норм чинного українського законодавства про інформацію, а саме, ст. 43 Закону України „Про інформацію“, ст.34 Закону України „Про друковані засоби масової інформації (преси) в Україні“.

До того ж, суд у рішенні по справі Де Хаес та Гістелс від 24.02.1997р. навів твердження, що – „...журналістська свобода включає можливість вдатися у деякій мірі до перебільшення або навіть провокацій.“

По-шосте, суд у рішенні по справі Обершлік чітко вказав: – „Вимоги, що стосуються захисту його (політичного керівника – авт.) репутації, необхідно співвідносити з інтересами проведення відкритої дискусії з політичних питань“.

По-сьоме, у рішенні від 20.07.1997р. по справі Обершлік (№2) (Obersсhlick v. Austria) суд підтвердив свою точку зору з приводу того, що ніхто не повинен доводити правоту своєї думки, а також істинність заяв, які відображають громадську думку, або тверджень, що ґрунтуються на чутках чи заявах інших осіб.

По-восьме, представники судової влади не повинні підлягати тій же мірі критики з боку громадськості, що й державні службовці. Це пов’язано безпосередньо із змістом положень п.1ст.10 та ст.8 Конвенції, а головне, із традиційною повагою європейської громадськості до судових органів та розуміння важливості їх незалежності.

По-дев’яте, заява про наклеп є менш обґрунтованою (обумовленою), якщо образливе висловлювання було зроблено у відповідь на провокаційний випад.

По-десяте, оцінюючи згадки про злочин, (справа Мюллера) за який людина вже зазнала покарання, суд повинен розглядати зацікавленість громадськості в цій згадці, а автоматичне покарання за це є порушенням статті 10.

Наведені принципи звісно не є вичерпними, проте розглядаються як орієнтири, оскільки Суд неодноразово наголошував на їх важливості та застосовував в своїх прецедентах. Крім того, їхнє подальше застосування доводить і те, що баланс співвідношення прав не є сталим явищем.

Тож, підсумовуючи, окреслюємо чіткий лейтмотив усього того, що було зазначено вище.

У зв’язку з важливістю факту зацікавленості членів суспільства в постійному висвітленні діяльності відомих політиків, офіційних (посадових) осіб, що визначають державну політику, характер співвідношення захисту таких цінностей як свобода слова та інформації, честь, гідність, ділова репутація, приватність у контексті правовідносин між цими публічними особами і засобами масової інформації набуває особливої якості, що і потребує окремого ставлення і зважання, з боку державних службовців зокрема.

На нашу думку наведена аргументація могла б більш яскраво свідчити про недоречність ініціювання справ, на кшталт справ про антиурядові публікації Україні

Щодо запровадження практики ЄСПЛ

Окрім звісно громадської реакції за типом соціального імунітету на згадані події, на рівні саме правового реагування (зокрема, в судах) подальше вирішення запровадження і відбиття реальних наслідків практики ЄСПЛ на інформаційному терені України ми бачимо двома шляхами.

Вертикальний— доведення справ через національні юрисдикційні органи до провадження у ЄСПЛ та створення прецедентів для України.

Горизонтальний— поширене застосування існуючих прецедентів ЄСПЛ, починаючи зі стадії здіснення провадження по справі у суді першої інстанції.

Зрештою, ми сподіваємося, що така очікувана практика надаватиме більше оптимізму у питанні щодо набуття Україною рис послідовності в її інтеграційних процесах до демократичної спільноти та подальшого закладання основ розвитку громадянського суспільства з-поміж контингенту, який складає її населення.

Головне пам’ятати, що належне і загальне визнання права отримують лише з практикою їх застосування і захисту. І право вираження є лише складовою.

Олег Целуйко, ХПГ
Київ-Суми-Кременчуг-Черкаси-Полтава-Харків

Погляди

04.12.2003

Тетяна Монтян: Новий Цивільний Кодекс – удавка для журналістів

   

Як відомо, наша багатостраждальна країна вже майже дванадцять років примудряється жити за Цивільним Кодексом УРСР, що „... регулює майнові та ...особисті немайнові відношення в цілях створення матеріально-технічної бази комунізму та все більш повного задоволення матеріальних та духовних потреб громадян“ (ст. 1 нині діючого Кодексу – чесне слово!). Але незабаром ми отримаємо новий Цивільний Кодекс, що має набрати чинності з 01 січня 2004 року. Але збав боже, якщо таки набере... Чому? А ось чому.

Коли я ознайомилася з цим шедевром законодавчої думки, мені мимоволі

пригадався чудовий анекдот про сільський магазинчик. Знаєте, той, в якому турист каже:

– Дайте мені, будь-ласка, оте печиво. Воно свіже?

– Ні, що ви! Старе, сухе, плісняве!

– Тоді дайте оці пряники.

– Знаєте, візьміть краще печиво...

Взагалі-то перераховувати всі ляпи нового Кодексу можна до безкінечності. Спробую зупинитись на окремих статтях, які в перспективі мають стати улюбленими для кожного українського журналіста.

Майбутній лідер цього рейтингу – безумовно, ст. 277 : „Вважається, що негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною“. Готуйтеся, шановні – з 01 січня 2004 року за кожне критичне слово, сказане про будь-кого, на вас чекатиме невідворотна відплата – за приниження „...честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи“, себто нанесення моральної шкоди, передбачене відшкодування „...грішми, іншим майном або в інший спосіб“ (ст. 23).

При цьому „спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила“ (знову ст. 277). А ще до того, як наш найнезалежніший в світі суд пустить вас по світу голими та босими, від може, згідно ст. 278, заборонити випуск у світ газету, книгу, кінофільм чи телепередачу, які ще тільки готуються, або заборонити (припинити) їх розповсюдження чи навіть вилучити тираж з метою його знищення! Думаю, зрозуміло, тиражі яких ЗМІ є першими в черзі на потоплення в річці, як це якось сталося з газетою „Свобода“ – але з 01 січня 2004 це вже буде не брутальний „праізвол“, а судове рішення, що „ґрунтується на законі“.

Можна здогадатись, що саме мали на увазі наші генії законотворчої думки – те, що негативна інформація вважається недостовірною доти, доки не буде підтверджена фактами. Але викласти цю більш, ніж просту думку так, щоб не соромно і не страшно було читати, в них просто не вистачило чогось – чи то часу, чи то розуму, чи просто відповідальності за свої дії...

Підемо далі. Якщо є апріорі негативна інформація, то, значить, якщо добре

покопирсатись в інших статтях, то знайдеться і апріорі позитивна? Як же, як же – є і така. Будь-ласка – ст. 302: „Вважається, що інформація, яка подається посадовою, службовою особою при виконанні нею своїх службових обов’язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення засобів масової інформації, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування), є достовірною“. Ось вона, індульгенція для журналістів! Бо далі в цій статті йдеться, що „...фізична особа, яка поширює таку інформацію, не зобов’язана перевіряти її достовірність і не відповідає у разі її спростування“. Не відповідає, мабуть, „за базар“.

Ви тільки уявіть, яка вакханалія свободи слова чекає на нас після Нового Року – все, що казатимуть всі без виключення держслужбовці та депутати всіх рівнів, все, що друкуватиметься у відповідній пресі – вважатиметься істиною в останній інстанції, абсолютною та неспростовною! Розкаже Піскун на черговій прес-конференції, що Юля Тимошенко здійснювала контрабанду туркменського газу в китайських запальничках – значить, так воно і було! Скаже Юля у відповідь, що Піскун – розумововідсталий, і взагалі, сам ворюга – і це чиста (гола) правда! І так далі, і тому подібне. А якщо згадати, скільки взаємовиключаючих заяв зазвичай роблять перераховані в статті суб’єкти, то почнеться тотальна шизофренія, якою, як відомо, є плюралізм думок в одній голові.

Правда, і в цьому випадку неважко здогадатись, що насправді мали на увазі автори цієї статті – що особа, яка розповсюджує перли мудрості таких суб’єктів, не несе відповідальності за їх зміст. Але – маємо те, що маємо. Чудово співвідноситься з вище проаналізованими визначеннями недостовірної / достовірної інформації інші статті нового ЦК. Так, згідно ст. 296, „...ім’я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, ... може бути використане (обнародуване) лише у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї“.

Я навіть не уявляю, про що невдовзі розповідатимуть на прес-конференціях наші доблесні правоохоронці, і як бідолашним журналістам доведеться висвітлювати ті ж судові засідання, які є відкритими і на яких обвинувачені чесно розказують, як їх звуть, і це потрапляє в протокол, який в повній мірі відповідає критеріям ст. 302! Підозрюю також, що скоро, наприклад, Павло Лазаренко розорить наш держбюджет цілком обґрунтованими позовами, тому що його поки що чесне (презумпція невинуватості!) ім’я схиляють по всіх відмінках всі, кому не ліньки, і все це – подумати тільки – до набрання законної сили обвинувального вироку суду щодо нього.

Існує в юриспруденції таке поняття, як ієрархія нормативних актів – тобто, що робити, коли так сталося , що один нормативний акт суперечить іншому. Згідно означеній ієрархії, Конституція „сильніша“ за будь-який закон, закон – за якісь там постанови чи укази, а серед двох рівнозначних законів „сильніший“ той, що був прийнятий пізніше та має вказівку, що всі раніше прийняті закони чинні в частині, що йому не суперечать. А от що робити, якщо в одному законі різні статті суперечать одна одній, світові світила юридичної думки ніколи не замислювалися. Бо не було потреби. Бо вони не були знайомі з колективною творчістю народних депутатів Верховної Ради України...

Тетяна Монтян, юрист,
спеціально для "Телекритики"

Свобода Висловлювань в Україні, 2003, №04

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори