пошук  
№09
2003

Свобода Висловлювань в Україні

Деякі загальні проблеми

06.04.2004

Внесення змін в інформаційне законодавство — “територія правди”

   

Евгений Захаров, сопредседатель Харьковской правозащитной группы:

«Внесение изменений в информационное законодательство, если будет иметь реальные последствия, должно откорректировать судебную практику. Это позволит журналистам стать более свободными в своих оценках действий политиков. Однако судьи еще недостаточно хорошо воспринимают положения, о которых идет речь, — они для них новы. Трудно ожидать, что служители Фемиды в случае судебных конфликтов со СМИ в своих решениях будут опираться на новые положения законов. Адвокаты должны изрядно попотеть, чтобы убедить судей действовать в соответствии с новыми правовыми реалиями. Недаром главный глашатай этих изменений Николай Томенко говорил, что принятых документов мало. Из чего я делаю вывод, что существенно поправки на свободе мнений не скажутся. Тем не менее адвокаты смогут использовать эти нормы в качестве аргументов в защиту работников СМИ. То есть, мы получили «оружие дальнего действия», которое, в конце концов, будет стрелять, — не в нынешнем политическом сезоне. Не думаю, что появившаяся более твердая основа в законе побудит журналистов к более свободному обсуждению политической жизни в стране. Для развития активности масс-медиа нужны дополнительные побудительные мотивы. Повлияет ли обновленная законодательная база на отношения между политическими силами? Эти бои носят хаотический характер. Так, на мой взгляд, будет и далее — в процессе подготовки к президентским выборам, в протаскивании в парламенте закона о конституционной реформе, которое в ближайшее время будет главным рубежом противостояния между большинством и оппозицией и, собственно, частью подготовки к выборам Президента. Роль прессы на этом рубеже не изменится, если не случится никаких катаклизмов. Лучше бы их не было».

(«2000» — «Свобода слова», №37, 12-18 сентября 2003 г.)

***

Законодавцям вдалося "розширити територію правди", прийнявши ряд законів щодо ЗМІ. Так вважає голова парламентського Комітету з питань свободи слова Микола Томенко

Скільки таких актів встигли проголосувати законодавці протягом минулої сесії і якими є "творчі плани" нардепів зараз — про це кореспонденту "УМ" розповідає голова Комітету Верховної Ради з питань свободи слова Микола Томенко:

"Думаю, що програму мінімум ми виконали: зупинили величезні позови проти ЗМІ, розширили, так би мовити, територію правди... Вступив у дію закон про боротьбу з цензурою. Можемо похвалитися тим, що маємо вже біля десяти судових рішень на підставі цього закону. Йдеться про випадки, коли судові справи взагалі не порушувалися, тому що позивачем виступали органи державної влади чи місцевого самоуправління або їхній розгляд призупинявся, бо справа торкалася оціночних суджень, на які журналіст має право". На цю сесію ми запланували два ключові законопроекти. Це - закон про Національну раду з питань телебачення (його прийняли у першому читанні), а також закон про телебачення і радіомовлення, який ми встигли підтримати комітетом, але не встигли прийняти у першому читанні. Що стосується Національної ради, то в законі повністю виписана процедура ліцензування, яка зніме багато конфліктів. Це - механізм чіткого прийняття рішення та перетворення Нацради у колегіальний орган. Закон же про телебачення і радіомовлення передбачає врегулювання взаємин між національною телекомпанією, регіональною компанією та оператором кабельного мовлення. На сьогоднішній день ведеться дискусія довкола соціального пакета (так званого — вузького) та комерційного пакетів операторів кабельного мовлення. Наша позиція така: все, що стосується вузького пакета, в законі повинно бути виписано. В обов’язковому порядку в цей пакет входять усі загальнонаціональні та регіональні телеканали. Якщо залишається вільне місце - можна залучати решту - російські, німецькі телекомпанії, які завгодно. Тоді як в комерційному пакеті кабельного мовлення за гроші можна залучати будь-яких мовників...

Якщо закон про цензуру дає журналістам більше простору в політичному контексті, то закон про рекламу розширює їхні економічні можливості. Ми довго дебатували з приводу того, як розширити економічні можливості друкованих засобів масової інформації. Після прийняття цього закону ми прогнозуємо збільшення фінансових ін’єкцій у друковані ЗМІ, підтримку українських телерадіокомпаній, спробу налагодити ретрансляцію іноземних радіокомпаній з їхньою (платною!) рекламою. Цей закон дає серйозний фінансовий поштовх для економічної самостійності мас-медіа".

Водночас, зауважує Микола Томенко, у сфері законодавчих новинок благополучно плодяться та множаться такі норми, які жодним чином не можуть бути зараховані до прогресивних, демократичних чи тих, що стоять на сторожі свободи слова. Чого варта хоча б одна зі статей нещодавно ухваленого Цивільного кодексу, яка визначає, що "негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною". Натомість достовірною проголошується інформація, "яка подається посадовою, службовою особою при виконанні нею своїх службових обов’язків". Зацитовані статті для будь-якого чиновника (сумлінного, а тим паче - несумлінного) - справжнісінька золота жила. Адже відтепер кожна нісенітниця, кожна відверта брехня, народжена "при виконанні службових обов’язків" є тим абсолютом, який не допускає сумнівів або найменшого скепсису. Виходить так, що ті, хто при портфелях та при чиновницьких кріслах, заздалегідь праві. Їх треба слухати, уважно запам’ятовувати та ще й любити, бо всіляка "негативна інформація", поширена про них, перетворює її автора на брехуна та наклепника.

"Ми внесли пропозиції змін до Цивільного кодексу, оскільки він ще не вступив у силу і набирає чинності тільки 1 січня 2004 року. Зокрема, ми пропонуємо змінити цю абсурдну незрозумілу 277 статтю ("негативна інформація є недостовірною") та подібні їй речі. Думаю, що провідний комітет у розробці цього кодексу до 1 січня нашу пропозицію розгляне. На жаль, наших голосів не вистачило, щоб запобігти прийняттю іншого шкідливого закону - закону про державну таємницю. Згідно з цим законом, працівник СБУ може прийти до вас як до журналіста і з’ясовувати, звідки у вашій статті ті чи інші джерела інформації. Може просто без дозволу  допитувати будь-якого журналіста..."

Дійсно, прийнятий Верховною Радою 9 липня цього року закон (його повна назва "Про внесення змін у деякі законодавчі акти України") значно розширює можливості Служби безпеки та, відповідно, звужує право громадян на вільне висловлювання. Адже тепер право друкованих засобів масової інформації вільно шукати, отримувати, фіксувати, зберігати і розповсюджувати інформацію відноситься тільки до "відкритої за режимом доступу" інформації. (До речі, за словами Томенка, депутати планують провести "день уряду, на якому уряд поінформував би нас щодо використання обмежувальних грифів на інформацію.

Нині використовуються три типи грифів: "для службового використання", "не для публікації" та "таємно". Виявляється, що під останню категорію підпадають, приміром, штатні розклади АП, розклади митної служби чи Податкової адміністрації. Тобто ті речі, які, згідно з чинним законодавством, є відкритими").

Згаданий закон також надає право співробітникам СБУ затримувати журналістів для складання протоколів у випадку порушення мас-медійниками законодавства про державну таємницю, проводити їхній особистий обшук та обшук речей затриманого. А ще законодавці пропонують штрафувати громадян за зберігання, придбання і використання технічних засобів для зняття інформації у розмірі від 50 до 300 неоподатковуваних мінімумів, а посадових осіб — від 200 до 500. Словом, скоро на носіння з собою диктофона буде потрібен такий самий дозвіл, як і на носіння пістолета абощо. Цікаво, чи слід розуміти факт створення подібного законопроекту як надто буквальне розуміння метафори "слово — це зброя", чи декому з депутатського корпусу постійно ввижається майор Мельниченко та чуються відомі голоси?

«Але це ще не останній сюрприз від парламентаріїв і не остання згадка в законодавчих актах Служби безпеки. "З’явився ще один закон - про моніторинг телекомунікацій, — розповідає Томенко. — Він не менш небезпечний, і на  комітеті ми його відхилили. Згідно з цим законом фактично легалізується право СБУ прослуховувати будь-кого. У мене є підозри, що й так прослуховують всіх, кого хочуть. Тоді як, за чинним законодавством, нас з вами можуть прослуховувати тільки за рішенням суду. Тепер не потрібні ніякі суди, було б лише бажання Служби безпеки. Запропоновану редакцію закону про моніторинг телекомунікацій комітет одноголосно відхилив".

("Україна молода", №171, 18 вересня 2003 р.)

***

Андрій Шкіль народний депутат України:

На жаль, про будь-яке розширення "території правди" мова не йтиме навіть у тому випадку, якщо Верховна Рада прийме не мінімум, а максимум законів, які торкаються ЗМІ. Адже Верховна Рада не має жодних повноважень контролювати виконання цих законів, тим паче коли це виконання поділене між іншими гілками влади. Зупинити вбивства журналістів не можна буде жодним законом. Так само жодним законом не реально покласти край застосуванню цензури. Ясна річ, що закони прямої дії, пов’язані з проблемами преси (подібні до прийнятих) є необхідними, бо регламентують діяльність мас-медіа в демократичній державі. Але, щоб ці закони діяли, треба створити саме таку державу. Державу, в якій журналісти будуть де-факто четвертою владою. Іншого шляху просто не має.

Звичайно, роботи ще дуже багато. Потрібно чіткіше попрацювати над законом про політичну рекламу, регламентувати це поняття, а також всі прояви прихованої політичної реклами. Це, безумовно, послабить тиск на журналістів, бо займатися політичною рекламою — це одне, а змушувати журналістів обслуговувати чиїсь інтереси, ще й проти власної волі, — це вже зовсім інше.

Не прийнята ще ціла низка надзвичайно потрібних законів, і це притому, що замість якісного продукту з’являються такі проекти, як новий Кримінально-процесуальний кодекс. А він, між іншим, покликаний контролювати кроки тих людей, що перебувають на вістрі боротьби зі свавіллям влади в Україні, перебувають постійно, а відтак повинні бути добре захищені законодавчо. Йдеться і про журналістів, які, виконуючи свою безпосередню роботу, дослухаючись до свого покликання, повинні знати, що їхні права не просто будуть дотримані в будь-якій ситуації, а гарантовано будуть дотримані.

Біда в тому, що в цій державі немає поваги ані до самих журналістів, ані до тих законів, які унормовують їхню діяльність. Зрештою, поважати чи ні окрему людину — це справа кожного. Але повага до закону не має піддаватися сумнівам за жодних обставин. Бо без цього не працюватиме жодний прийнятий Верховний Радою акт. І закон про боротьбу з цензурою не зупинить цензуру як таку (бо вона лишатиметься у внутрішніх, прихованих формах), доки соціум не звільниться від гніту тоталітарної системи, яка зневажає усе й уся. Ліквідує цензуру лише вільне суспільство, де журналістика посяде гідне її місце.

Наразі ще не прописані закони, які регламентують дещо інший спектр проблем — зокрема, персональний захист журналіста, а також захист інформаційного поля.

("Україна молода", №171, 18 вересня 2003 р.)

Деякі загальні проблеми

06.04.2004

Проблема роздержавлення ЗМІ

   

Большая часть «крепостных» (в последнее время в журналистских кругах так стали называть государственные и коммунальные СМИ) изданий выступает категорически против приватизации, предпочитая и дальше пользоваться бюджетными дотациями и дополнительными льготами по тарифам на подписку. Зачастую такие издания мало заботятся о реальном читательском спросе, уделяя больше внимания публикациям отчетов или маловразумительных справок, полученных от вышестоящих инстанций. Для того, чтобы привлечь подписчиков на эти газеты, нередко используют административный ресурс. Говорить о цивилизованной конкуренции в таких условиях не приходится. Достаточно учесть тот факт, что частные издания платят налоги в бюджет, из которого финансируются их же конкуренты. При этом трудовые коллективы многих авторитетных газет, которые находятся под опекой властных структур, сами не прочь лишиться этой «опеки» и начать работать на себя. В борьбе за читателя профессиональные государственные газеты, получив некоторую независимость и свободу слова, могут составить серьезную конкуренцию многим независимым изданиям.

(«Деловая Одесса», №19, 12 сентября 2003 г.)

Деякі загальні проблеми

06.04.2004

Підрозділ “інформаційних кілерів”

   

Андрей Карафка:

Под «крышей» президента Кучмы создано подразделение информационных киллеров. Об этом заявил председатель парламентского комитета по вопросам свободы слова и информации народный депутат Николай Томенко.

Внимание Томенко привлекло интернет-издание «Тиждень». Как отмечает депутат, в его заказных материалах, написанных за гранью журналистской этики, достается не только оппозиции, но и пропрезидентским политикам, которые, однако, конфликтуют с СДПУ(о).

Томенко считает, что можно было бы не обращать внимания на этот «грязераспространитель» (ведь посещаемость ресурса крайне низкая), но на сайте указано, что его дизайном и разработкой занимается структура «УРА Internet». Интрига в том, отмечает Томенко, что и на официальном веб-сайте президента Украины в качестве креативной группы значится эта же структура.

Кроме того, председатель комитета по свободе слова обращает внимание на программу Первого Национального канала, посвященную обзору прессы. «Спецификой этой программы является то, что чуть ли не половина информационных сообщений идет со ссылкой не на, к примеру, агентство новостей Укринформ или тиражные авторитетные издания, а именно на сайт «Тиждень», — отмечает Томенко. По его словам, контент-анализ содержания и анализ стилистики материалов сайта «Тиждень», по мнению экспертов, дает повод утверждать, что и фальшивые письма от Виктора Ющенко, скорее всего, готовились «писателями» этого сайта.

«Этот совершенно маргинальный сайт, разработанный той же структурой, что и официальный сайт президента, становится официальным информационным агентством власти», — резюмирует народный депутат.

(www.vv.com.ua, 25 сентября 2003 г.)

Деякі загальні проблеми

06.04.2004

Круглий стіл “Корупція в засобах масової інформації” (Одеса)

   

В Украине, по данным Государственного комитета статистики, с 1990 года количество журналов и других периодических изданий увеличилось более чем в девять раз, а газет — в два раза. Одни из них приносят прибыль, другие — политическая арена для их собственников. Сегодня, когда коррупция охватила почти все отрасли экономики, можно довольно часто услышать, что тот или иной бизнес ведется нечестно, незаконно и практически на всем отмываются большие суммы денег. В связи с актуальностью данной проблемы Одесская национальная юридическая академия и Одесский информационный центр по проблемам противодействия организованной преступности на минувшей неделе провели «круглый стол» на тему «Коррупция в средствах массовой информации», где приглашенные журналисты и ученые академии пытались разобраться в ситуации на рынке СМИ, задавшись вопросом: можно ли найти какой-то компромисс в рамках правового поля.

В ходе «круглого стола» обсуждались следующие вопросы: СМИ как бизнес, теневая экономика и отмывание доходов; финансирование СМИ и проблема свободной прессы; политический пиар и новые технологии в СМИ. Все перечисленные темы вызвали большой резонанс в выступлениях как юристов, так и журналистов. Оно и понятно: до сих пор словосочетание «коррумпированный журналист» вызывало у людей либо улыбку, либо недоумение и интерес. Сегодня ввиду сложной экономической ситуации на рынке, когда газетные площади и телевизионные эфиры продаются любому, кто больше заплатит, никого уже не удивляет, что журналист занимается «черным пиаром» или «заказными статьями», причем это не считается коррупцией с точки зрения законности такого рода деятельности. Некоторые юристы утверждают обратное, и поэтому данный «круглый стол» был направлен на то, чтобы выяснить функцию СМИ, а конкретно — определить степень влияния «четвертой власти» на общество и возможность с ее помощью воздействовать на коррупцию в целом по стране. Итак, могут ли журналисты быть проводниками коррупционной идеологии? Виктор Дремин, заведующий кафедрой криминологии ОНЮА, в своем вступительном слове подчеркнул, что в некотором смысле СМИ являются элементом глобализации преступности, так как «рассказывая населению о постоянно происходящих актах насилия в стране, а именно — о терроризме, убийствах, грабежах и прочем, СМИ формируют облик информационной преступности, которая не всегда совпадает с реальной». Приводились факты, когда некоторые народные депутаты в России поддерживались в периоды выборных кампаний рядом СМИ на деньги преступных организаций, и хоть «Украина — не Россия», но ситуация в нашей стране почти такая же. Виктор Дремин уверен, что принадлежность СМИ к определенным «кланам» и группам является элементом коррупционных отношений, и здесь необходимо законодательно урегулировать данную проблему. С одной стороны, законодательство Украины обеспечивает широкие возможности для творческой реализации журналиста, гарантирует ему право на свободу слова, прессы и творчества (ЗУ «О цензуре», подписанный Президентом в этом году, ЗУ «Об информации», «Об авторском праве» и др.). Эти нормативные акты признаны международными организациями и закреплены в международных правовых документах. С другой стороны, сегодня очень сложно обеспечивать на практике задекларированные в законодательстве свободы. Редакторы газет и рядовые журналисты подтверждают, что вмешательство в их творческий процесс органов власти, конкретных чиновников, депутатов разного уровня, собственников газет становится все более ощутимей, и это, по их мнению, противоречит понятиям о свободе прессы. Получается, что вместо разбитых политических оков, в которых находились СМИ советского периода, современная журналистика очутилась в тисках экономического кризиса, а финансовое давление стало сильнее, чем раньше было политическое. У некоторых журналистов, участвовавших в «круглом столе», проскальзывала даже ностальгическая нотка по «старым добрым временам», когда редакции не волновались ни о бумаге, ни о полиграфической базе и заработной плате сотрудникам, а получали это как плату за службу коммунистической партии. Вместе с тем следует хорошо понимать разницу между тоталитарной и социально-ответственной моделями существования журналистики. Тоталитаризм включает в себя репрессии, физическое уничтожение непокорных и неугодных, но ярких талантливых личностей. В Советском Союзе такие репрессии приобрели массовый характер и привели к гибели многих людей. На фоне этих исторических событий современная экономическая зависимость прессы от ее собственников выглядит проблемой совершенно другого уровня. Ни в одной цивилизованной стране мира нет независимых СМИ. Украина, в силу специфических внутренних условий, сейчас только лишь осваивает социально-ответственную журналистику, и возвращаться в авторитарный строй нам нет смысла. Выход общества из экономического кризиса постепенно стимулирует появление платежеспособного покупателя и, следовательно, увеличивает количество газет и журналов, что даст возможность СМИ добиться того уровня свободы, которым владеют журналисты в развитых странах. Такое мнение озвучил Валерий Иванов, доктор филологических наук, директор Академии украинской прессы. С ним согласилось большинство присутствовавших журналистов. И практически все были едины в том, что формулировка «коррупция среди журналистов» является более чем некорректной. Судите сами: именно поступления от рекламы составляют основной бюджет масс-медиа. Но «пирог» украинского рекламного рынка невелик, поэтому делить его сложно. К примеру, в 2002 году его объем составил 260 млн долларов. Львиная доля — до 100 млн долларов, по оценкам экспертов, уходит на телерекламу. Низкая рентабельность украинских СМИ привела к тому, что их стали приобретать предприниматели, которые получали доход в других сферах бизнеса. В первую очередь те, которые работают на экспортных рынках, в частности нефти и газа. Но целью новых хозяев стало не получение прибыли. «СМИ — это только по виду бизнес, а по функции они направлены на аудиторию. Поэтому получилось, что собственник платит и он же заказывает музыку», — говорит Марк Черкес, заведующий кафедрой международного права и международных отношений ОНЮА. Можно сказать, что украинские масс-медиа превратились в политические проекты, рычаги давления на общественное мнение. И именно через политику они начали помогать своим владельцам вести их основной бизнес. Некоторые медиасобственники ради повышения влиятельности начали создавать целые группы структурных подразделений, так называемые холдинги. Рядовой журналист в такой ситуации, работая на «хозяина», не может выступать коррупционером, так как он не всегда выражает свою волю, пропуская свои материалы через «внутреннюю» редакционную цензуру. Он в данном случае получает свои гонорары (пусть даже рекламные) как плату за свой труд в конкретном медиа. И если рассматривать коррупцию как юридический тезис, то журналисты под него не подпадают. В завершении «круглого стола» после жарких споров и обсуждений как юристы, так и журналисты сошлись во мнении, что «коррупция в СМИ» — понятие весьма условное, а принципы развития медиа-рынка должны быть следующие: прозрачность деятельности и прибыльность за счет потребителя, а не спонсора. Плюс — публичный аудит и защита прав наемных работников на основании контрактных отношений с собственниками. Именно эти меры с помощью законодательного регулирования обезопасят медиа от использования их в политических и криминальных интересах, вызовут конкуренцию в борьбе за потребителя и сделают украинские СМИ прозрачным бизнесом.

(«Деловая Одесса», №21, 26 сентября 2003 г.)

Злочинні посягання на журналістів

06.04.2004

В Запоріжжі скоєні два напади на журналістів

   

Запорізька обласна молодіжна організація “Молодий рух”:

В Запоріжжі за два дні скоєно два напади на журналістів. Про це додатково повідомив прокурор Хортицького району Запоріжжя Анатолій Єрьомін. За словами прокурора, 3 вересня 2003р. журналіст газети “Запорозька Січ” Сергій Гончаренко отримав ножове поранення у живіт. “За словами самого постраждалого, коли він зайшов у під’їзд власного будинку, з ним привітався незнайомий. Журналіст відповів на привітання. Після цього Гончаренко відчув різкий біль в області живота та побачив, що з його тіла стирчить ручка ножа”. Журналіст потрапив у лікарню, де йому зробили операцію. На даний момент його стан оцінюється як середньо тяжке. Як повідомив Єрьомін, сам потерпілий та редактор газети “Запорозька Січ” Олександр Верьовкін вважають, що причиною нападу стала підготовка матеріалу про переділ власності у сфері торгівлі та приватизації. На даний момент по факту нападу на журналіста порушена кримінальна справа по ч. 4 ст. 296 КК України – “хуліганство із застосуванням холодної зброї”.

4 вересня 2003р. у Хортицькому районі був побитий заступник директора з питань реалізації щотижневика “Досьє” Микола Лой. “Троє невідомих напали на нього у дворі власного будинку та нанесли декілька ударів в обличчя,” – каже прокурор Хортицького району. За фактом цієї справи порушена кримінальна справа по ч.2 ст. 296 КК України — “хуліганство, скоєне групою осіб”.

Треба зазначити, що обидва журналісти жили в одному ж тому ж будинку. Факт попереднього нападу не налякав інших “хуліганів”, й вони напали на іншого журналіста вже наступного дня.

В жодному з вищенаведених випадків хулігани на забрали в потерпілих ні гроші, ні коштовності, які мали потерпілі в момент нападу.

Обласна організація Національної спілки журналістів звернулась до прокурора Запорізької області, начальника управління МВС в Запорізькі області, засобів масової інформації: “У нас є всі підстави вважати, що скоєні злочини пов’язані з професійною діяльністю потерпілих. Обласна організація Національної спілки журналістів України звертається до керівників силових структур з вимогою ретельно розслідувати кримінальні справи, заведені за фактами нападу на працівників ЗМІ, і гарантувати надалі безпечні умови для професійної діяльності журналістів”.

(“Права людини”, м. Харків, №25, 1-15 вересня 2003 р.)

***

3 сентября в 7 часов вечера в приемный покой 9-й городской больницы Запорожья «скорой помощью» был доставлен молодой человек, из живота которого торчала рукоятка ножа. Пострадавший оказался внештатным сотрудником муниципальной газеты «Запорізька Січ» Сергеем Гончаренко.

Сергей считает, что причина нападения кроется в его журналистской деятельности, в частности, в публикации статьи о переделе собственности в сфере торговли. По словам Гончаренко, ему неоднократно звонили, то предлагая деньги, то угрожая «отбить голову». К этой же версии склоняется и главный редактор газеты «Запорізька Січ» Александр Веревкин, утверждающий, что Гончаренко готовил материалы о допущенных противоправных деяниях, где речь идет «об очень больших деньгах, которые, возможно, уходят в тень».

Нападение на журналиста расследует специальная следственная бригада.

(«Факты», №162, 6 сентября 2003 г.)

Про напад на Сергія Гончаренка див. — «Запорізька Січ», №171, 6 вересня 2003 р.

***

На следующий день после первого ЧП неизвестный возле квартиры напал на сотрудника редакции газеты «Досье» Николая Лоя, занимавшегося реализацией газеты. Лой никогда не являлся и.о. генерального директора, как сообщили многие СМИ, а с 5 сентября не работал в редакции. По обоим случаям возбуждены уголовные дела по ст. 296 — «хулиганство» с применением холодного оружия в первом случае и группой лиц — во втором.

По поводу нападения в июле этого года на журналиста «Досье» Анатолия Наумова, у правоохранителей появилось его признание, что он просто упал и ушибся, но об этом уже никто не писал.

(«Досье», г. Запорожье, №38, 11 сентября 2003 г.)

Див. також — «Сільські вісті», №105, 9 вересня 2003 р.

Злочинні посягання на журналістів

06.04.2004

Четвертий постраждалий від злочинного нападу журналіст у Донецьку

   

В нейрохирургии больницы им. Калинина в Донецке оказался четвертый сотрудник СМИ — оператор «Первого муниципального» Николай Тужиков. Пострадавший находится в бессознательном состоянии. По словам его сестры, на брата нападают уже не первый раз. Мать потерпевшего предполагает, что избиение сына связано с его профессиональной деятельностью. Состояние здоровья Николая врачи расценивают, как тяжелое.

В настоящее время предварительным выяснением обстоятельств происшедшего занимаются сотрудники Ленинского райотдела милиции.

(«Популярные ведомости», г. Павлоград, №37, 11 сентября 2003 г.)

Злочинні посягання на журналістів

06.04.2004

Про напади на журналістів у Донецьку — погляд міліції

   

Три напади на представників засобів масової інформації в Донецьку не пов’язані з професійною діяльністю журналістів, заявив на брифінгу виконуючий обов’язку начальника Донецького міськуправління внутрішніх справ Олександр Іващук.

Як передає «Контекст», за його словами, за фактом нападу на Едуарда Малиновського арештована 1 людина. Розслідування цієї справи завершене і передано в суд.

«Що стосується двох інших інцидентів, то оперативні заходи щодо затримання підозрюваних були проведені одночасно в 2-х містах області. У результаті затримані 2 жителя Артемовська, що здійснили розбійний напад на Сергія Кузіна. Відносно одного з них терміни затримання продовжений до 10 діб, оскільки є інформація про причетність його до здійснення інших злочинів», – сказав Олександр Іващук.

Як повідомив начальник Слідчого управління Олександр Кучерявий, насправді нападників було троє, третій зараз знаходиться в розшуку і можливо найближчим часом також буде затриманий.

За словами Олександра Кучерявого, у злочинців були вилучені речові докази — ніжки від табуретів, за допомогою яких журналісту були заподіяні тілесні пошкодження, зарядний пристрій і чохол від мобільного телефону, викрадені у потерпілого. Сам телефон злочинці викинули. Обидва затриманих дали свідчення.

Крім того, оперативно-слідчою групою був арештований і підозрюваний в здійсненні нападу на Василя Васютіна. Ним виявився житель Авдеєвки, 1985 року народження. Однак, журналіст стверджує, що нападників було двоє. Зараз даний факт перевіряється. У затриманого вилучили мобільний телефон, викрадений у потерпілого.

Як повідомлялося, в серпні поточного року на території Донецька були вчинені напади на журналістів Едуарда Малиновського, Сергія Кузіна і Василя Васютіна. Двом слідчим групам знадобилося близько місяця, щоб розкрити ці злочини. Справи про напади на представників засобів масової інформації знаходилися під особистим контролем начальника УМВС України в Донецької області Володимира Малишева. Оперативно-слідчі групи, що успішно розкрили дані злочини, отримали премію.

(ForUm 25-09-2003)

***

Дiї нападникiв на Малиновського були квалiфiкованi як хулiганство й умисне завдання тяжких тiлесних ушкоджень. Що стосується Сергiя Кузiна i Василя Васютiна, то це був «грабiж із корисливою метою, були викраденi особистi речi у потерпiлих». За фактами злочинів порушено кримiнальнi справи за ст. 186 ч. 2 Кримiнального кодексу (грабiж i насильство). Як повідомив інтернет-сайт «Контекст-медіа», оперативно-слідчі групи, що розкрили ці злочини, одержали премію.

(«Україна молода», №177, 26 вересня 2003 р.)

Злочинні посягання на журналістів

06.04.2004

Трагічний поворот в житті Василя Коряка (Лубни)

   

51-летний бывший мэр Лубен Полтавской области Василий Коряк, на жизнь которого неоднократно покушались неизвестные, 12 сентября ранил неизвестного мужчину, который забрался ночью во двор его домовладения. Хозяин сделал два предупредительные выстрела в воздух из своего карабина, на ношение которого имел разрешение и с которым в последнее время спал. Вор бросился на Коряка с отверткой. Тогда хозяин сделал выстрел по ногам, но пуля попала в пах, и от большой кровопотери злоумышленник скончался.

Погибшим оказался 29-летний житель города Д., страдавший психическим заболеванием. Лубенская межрайонная прокуратура возбудила уголовное дело. Василий Коряк находится пока на свободе.

(«Факты», №169, 17 сентября 2003 г.)

***

Людмила Кучеренко, президент Полтавського обласного медіа-клубу:

Саме сучасне життя заперечує класичний постулат Лесі Українки: „Слово – моя ти єдиная зброя...”

Близько першої години ночі 12 вересня Василь Коряк, лубенський кореспондент всеукраїнської газети „Інформаційний бюлетень”, автор нашумілого серіалу „Томініана” (про тепер вже колишнього готову Полтавської облдержадміністрації Є.Томіна), прокинувся й побачив, як по кімнаті ковзнув промінь ліхтарика і хтось відчинив зовнішню віконну раму. Почув, що з іншого боку будинку щось шкрябається у вікно, намагаючись відчинити, й теж присвічує собі ліхтариком. Призвичаївшись до темряви, побачив у дворі постаті. Одна з них прослизнула в гараж.

У В. Коряка, в якого у червні стріляли картеччю, влучивши в освітлене вікно, навпроти якого він стояв (врятувала від вірної смерті блискавична реакція), не було ілюзій щодо благих намірів нічних візитерів. Тож, зарядивши карабін, він вирішив боронити своє життя і членів своєї родини. Розбудивши дружину, вискочив надвір і кинувся в гараж. Ніч була місячна, і йому вдалося розгледіти силует здорованя, що порпався в машині.

Василь Коряк як колишній слідчий мав досвід затримання злочинців. Скомандував непроханому гостю: „Стій!”. Але той, навпаки, почав сунути на нього. Василь зробив попереджувальний постріл угору й знову вигукнув: „Стій!”. Та злодій не зважив і продовжував наближатися, навіть перечепившись у темряві через велосипед. Василь зробив другий попереджувальний постріл і після цього вистрелив по ногах бандита. Той упав, поранений. „Прізвище!” – крикнув В. Коряк. „Дахновський”, — почув у відповідь.

Василь повернувся до будинку, викликав з дружиною „швидку допомогу” та міліцію. Куля, що влучила у стегно зловмисника, пройшла навиліт і застряла в панелі автомобіля. Та медики, певно, не розрахували ступінь тяжкості поранення, не наклали тугу пов‘язку, бо по дорозі до лікарні Дахновський помер від втрати крові.

Одразу ж довелося викликати й „швидку” до Коряків, адже страшенно злякався і 12-літній син, а дружина Василя Васильовича та й він сам перебували в шоковому стані: живемо, здавалося б, не на ковбойському Заході, тому якось до не звикли до щоквартальних збройних нападів.

Вранці за гаражем було знайдено ніж із 40-сантиметровим лезом (у народі їх називають тесаками) й каністру з якимось пальним. І хоча ще о першій годині ночі Василь Коряк назвав членам оперативної міліцейської групи прізвище зловмисника, котрий проник у його приватне домоволодіння, браві лубенські „копи” о 19-й вечора рапортували генералу в Полтаву, що їм вдалося встановити... особу нападника, тобто, Дахновського. І не зрозуміло, навіщо по місцевому радіо міліція дала оголошення такого дивного змісту: люди добрі! Може, хто що знає про невпізнаний труп такої-то зовнішності, знайдений у Кононівському лісі...

Мати гр. Дахновського пояснила правоохоронцям, що напередодні увечері до них додому зайшли двоє чоловіків, які запропонували сину „гарно підзаробити на сторожуванні дач”. Дахновський пристав на цю пропозицію й пішов з ними. Тепер він уже ніколи не скаже, хто підбив його „на діло”. До речі, 30-річний Дахновський мав зріст 184 см і проти В Коряка був просто велетом. Ще кажуть, що в нього були відхилення у психічному розвитку. Тож у разі, якби він залишився живим, законне покарання такій категорії громадян практично не загрожує. Звісно, прокуратура Лубенського району порушила кримінальну справу. Нібито поки що силовики не відкидають законного права Коряка зі зброєю в руках захищати своє життя, життя дружини і малолітнього сина, своє майно від злочинних посягань. І поранення у стегно в разі більш кваліфікованої медичної допомоги не повинно було бути смертельним.

Але як і у випадках попередніх чотирьох замахів із застосуванням вогнепальної зброї на В. Коряка, він не вірить (і має на те дуже вагомі підстави), що й цього разу злочинці будуть знайдені й покарані. У червні цього року після нічних пострілів картеччю була порушена кримінальна справа не по замаху на вбивство, а по... „хуліганці”. Міліцейська версія, розповсюджена правоохоронцями після червневого замаху, зараз тим більше видається щонайменше дикою й смішною, мовляв, колишній мер Лубен сам організував на себе напад, щоб підвищити (?!) свій рейтинг, або хтось просто хотів його полякати.

Тепер нічні візитери намагалися проникнути у будинок Коряка, робивши спроби відчинити вікна й двері. І якби не ангел-охоронець журналіста, можливо б, у ніч на 12 вересня в Лубнах сталася трагедія з більшою кількістю жертв. Адже опівнічники явно не збиралися  поповнити каністрою солярки бак Корякового авто. Швидше за все, нелюди мали намір спалити будинок разом з його поснулими мешканцями. Але можна й не тримати парі, що цього разу прокуратура завбачить у тому, що трапилося хіба що ознаки тривіальної спроби пограбування, а не помсту за професійну діяльність журналіста. От якби ще не та клята каністра...

Дивним чином колишні колеги В. Коряка (він 25 років пропрацював слідчим) поводять себе й тепер. Коли вони приїхали на виклик уночі, то порадили, мовляв, треба було не стріляти, а... тікати.

– Тікати?! – вразився В. Коряк. – Коли у такій небезпеці дитина й дружина, ви мені — мужчині, батькові й чоловікові — радите тікати?

Врешті-решт мати Дахновського могла б упізнати тих двох, що забрали її сина на смерть. Але судячи з того, як була „спущена на гальмах” кримінальна справа по червневому замаху на В. Коряка, правоохоронці нічого не зроблять, щоб знайти виконавців і замовників полювання на журналіста й громадського діяча Василя Коряка (якщо це справа рук „перевертів у погонах”, то й поготів). Навпаки, системно робляться, м’яко кажучи, непрофесійні речі: тоді замість оперативної розробки напряму спитали одного з підозрюваних: а чи це не ти стріляв у Коряка? Зараз тесак міліціонер бере в руки, крутить-вертить, то які відбитки пальців на ньому можна буде знайти? Навіть немає певності, чи ті двоє спільників Дахновського ще живі. Бо вони можуть знати безпосереднього замовника, а таких свідків зазвичай прибирають.

В.Коряк пов’язує черговий замах на його життя із тим, що він у своїх публікаціях  талановито й сміливо висвітлює пороки й злочинну суть нинішнього режиму, називаючи конкретні прізвища. Так, 10 серпня на багатолюдному мітингу в Лубнах він відверто говорив, що лубенська міліція практично не реагує на заяви про злочини, вчинені проти „маленьких українців”, є ланцюгом наркобізнесу, коли на горі людей наживаються великі гроші. Такі великі, заради яких ті, хто їх має, підуть на все. Навіть на вбивство. В.Коряк вважає, що, можливо, цього разу його відвідали ті самі хлопці, що й у червні. Не виключено, що їм сказали, що треба до кінця відпрацювати взяті того разу гроші.

Люди в Лубнах про те, що трапилося, гомонять різне. Снують зовсім безглузді чутки. Інші кажуть, що вже немає спасу від квартирних грабіжників, а від міліції - захисту від бандитів, тож узявши приклад з В. Коряка, треба кожному озброюватися й боронити себе і своє добро самому.

Колегам Василя Коряка, котрі теж сповідують принципи вільної журналістики, яка тільки й може очистити наше здеморалізоване й корумповане суспільство, на жаль, теж ясно, мов білий день, що держава дійшла до такої межі духовного й професійного падіння своїх інститутів, що дарма чекати розкриття злочинів проти журналістів, декларованого в законах їх захисту, верховенства права в судах при розгляді позовів до ЗМІ та журналістів. Справедливість як суспільно-етична категорія, здається,  відійшла в Україні у небуття. Навіть попри нищівну оцінку ступеню зрощення правоохоронних органів з криміналітетом, дану Президентом України Л.Кучмою у своїй доповіді з нагоди 12-ї річниці Незалежності України, нічого не змінилося, окрім керівництва МВС України, котре відкрито заявило про участь... у політичних процесах (репресіях? – авт.) у країні.

Одне тішить: можливо, після такого відпору, який дав бандитам В.Коряк, поменшає охочих виконувати замовлення тих, хто хотів би вкоротити віку неугодним журналістам. А останні скористаються своїм законним правом озброюватися... у мирний час. У час, коли міліція, живучи на народні гроші (платників податків), захищає інтереси окремих „сильних світу цього”.

Тож невже, як у війну, журналіст має в одній руці тримати перо, а в другій – автомат. Але ж тоді  відстрілювалися від загарбників, зовнішнього ворога? А тепер - від „внутрішнього”, а тому ще страшнішого?..

P.S. Як повідомив Лубенський міжрайонний прокурор Руслан Білокінь, за фактом „порушено кримінальну справу за ст.115 ч.1 Кримінального кодексу України, тобто умисне вбивство”.

(«Полтавський обласний медіа-клуб”, №47, 16 вересня 2003 р.)

Злочинні посягання на журналістів

06.04.2004

Напад на шеф-редактора газети “Данкор” Ігоря Даниленка (Суми)

   

В ночь с 23 на 24 сентября в Сумах совершено нападение на шеф-редактора газеты «Данкор» Игоря Даниленко, передает корреспондент ForUm’а.

Двое неизвестных набросились на редактора около полуночи в подъезде его дома. Один из нападавших попытался заблокировать редактора, а второй брызнул ему в лицо из баллончика неизвестной маслянистой жидкостью с запахом керосина. После этого нападавшие скрылись.

Даниленко сразу же вызвал милицию. Сотрудники Заречного РОВД составили протокол о происшествии.

По словам Игоря Даниленко, нападавшие хранили полное молчание и не пытались ограбить его, хотя в руках у него была барсетка. Редактор также не считает происшедшее случайностью. По его словам, за день до этого случая, около двух часов ночи 23 сентября, один из нападавших уже поджидал Даниленко возле подъезда. Тогда его спугнуло присутствие такси, на котором редактор приехал домой.

«Данкор» - общественно-деловой еженедельник, входящий в тройку крупнейших сумских изданий.

(24-09-2003, www.for-ua.com, dancor.sumy.ua)

***

Слідством, розпочатим працівниками Зарічного відділу внутрішніх справ Сум, прийнято рішення про проведення експертизи. На щастя, розповідають колеги Ігоря, обличчя та очі журналіста сильно не постраждали. А ось костюм та волосся, побризкані невідомою маслянистою рідиною, явно мали запах гасу

Шеф-редактор пов’язує напад зі своєю професійною діяльністю, адже останнім часом «Данкор» надрукував низку гострих матеріалів, які могли не сподобатися тим, кого згадували на сторінках.

(«Україна молода», №177, 26 вересня 2003 р.)

Злочинні посягання на журналістів

06.04.2004

Святослав Піскун відмовився назвати чергових підозрюваних у вбивстві Ігоря Александрова

   

Ще на початку цього тижня Генеральний прокурор Cвятослав Піскун заявив, що розслідування вбивства директора Слов’янської телерадіокомпанії "ТОР" Ігоря Александрова перебуває на завершальній стадії. Назвати імена підозрюваних у вбивстві журналіста Генпрокурор відмовився, додавши, що вони зараз знаходяться в буцегарні і дають показання у присутності адвокатів. Днями прес-центр Служби безпеки України через низку ЗМІ поширив інформацію, що Александрова вбили члени краматорського злочинного угрупування «17 дільниця». У ході спецоперації спільна слідчо-оперативна група заарештувала десяток учасників (зокрема лідерів) цього бандформування.

Серед затриманих у «темній» нібито відсиджуються організатор та виконавці нападу на Александрова. Зараз тривають оперативно-розшукові заходи, мета яких — перевірити причетність арештованих до інших замовних убивств та притягнути їх до відповідальності.

Святослав Піскун висловив подяку колишнім співробітникам органів внутрішніх справ, працівникам слідчо-оперативної групи ГПУ та СБУ, народним депутатам з Комітету з боротьби з організованою злочинністю і корупцією ВРУ, які сприяли розслідуванню та розкриттю злочину.

(«Україна молода», №177, 26 вересня 2003 р.)

***

Роксана Гедеон. Ланцюгова реакція

Сталося те, чого мало хто чекав: Генеральна прокуратура оголосила про розкриття вбивства тележурналіста Ігоря Александрова. Минулого вівторка Святослав Піскун повідомив, що безпосередні виконавці злочину - в руках слідчих і "вже дають свідчення в присутності адвокатів", а Печерський райсуд столиці постановив залишити їх за гратами до початку судового процесу.

З джерел, гідних довіри, авторці цих рядків стало  відомо, що заарештовано самого Олександра Рибака - екс-підприємця з  Слов’янська, екс-керівника фірми "Укрліга", якого жителі Північного Донбасу давно й небезпідставно вважають замовником убивства Александрова.

Правоохоронці два роки вели з Рибаком переговори. Схопили Рибака в Києві ще 8 серпня. За деякими даними, він давно уже вів кочовий спосіб життя. Правоохоронці ось уже два роки влаштовували на нього полювання, але не з тією метою, яка могла б сподобатись любителям справедливості: його затримували, а тоді, після недовгих переговорів (предметом яких, напевно, були суми викупу), відпускали.

Так було влітку 2001-го, невдовзі після загибелі тележурналіста. Тоді група київських правоохоронців, нагрянувши на Донеччину, по свіжих слідах намагалася заарештувати директора "Укрліги". Однак на допит у Донецьку Олександр Рибак з’явився під охороною... спецпідрозділу СБУ "Альфа" (згодом це публічно, в пресі, визнав заступник голови СБУ Юрій Вандін, супроводжуючи своє зізнання вельми незграбними поясненнями).

Стало зрозуміло, що суб’єкт, від діяльності якого потерпає весь Північний Донбас, має високий "дах" - і то не тільки донецький, але й київський.

Принаймні за даними депутатської слідчої комісії, яка розслідувала вбивство Александрова, значну частку бізнесу "Укрліги" довгий час прикривали (і, либонь, із неї годувалися) саме структури Служби безпеки.

Отож Рибака відпустили. І вже наступного дня... знову оголосили в розшук!

Вдруге він "попався" в листопаді 2001-го року в Краматорську. Громадськість годували казками про те, що його розшукують не через убивство журналіста, а за підозрою в скоєнні фінансових махінацій. На захист цієї наскрізь брехливої версії не посоромився стати заступник генерального прокурора Сергій Винокуров (нині, до речі, - перший заступник Піскуна). В інтерв’ю "Інтерфаксу" цей поборник законності так гаряче виступив на захист Рибака від безпідставних підозр, так палко стверджував, що "ця людина не має ніякого відношення до вбивства Александрова", що залишається тільки дивуватися: як пан Винокуров після подібних кульбітів може претендувати на високе крісло, погони й солідну зарплату з кишені платників податків?

Версію Винокурова запросто перекреслював той факт, що тодішньою операцією із затримання Рибака керував сам заступник начальника Головного управління карного розшуку Чечіль. Результатом усього цього стало... звільнення мафіозі з-під арешту. Звільнив його Слов’янський міський суд під підписку про невиїзд... Злі язики подейкували, що того разу Рибаку довелося викласти за свою свободу до трьохсот тисяч доларів.

Бізнес "Укрліги" був знищений. Рибак за останні два роки банально збіднів. Змінилася й політична ситуація. Святослав Піскун, не в змозі розкрити вбивство Гонгадзе, почав розуміти, що мусить, урешті-решт, розкрити хоча б щось. Оскільки "справа Александрова" в цьому плані виглядала легшою (інтересів Банкової майже не зачіпала, Кучма в ній не замішаний), прокурори вирішили — можливо, не без каменю на серці — потривожити "донецький вулик". І потривожили. Після Олександра Рибака було заарештовано ще двох громадян — безпосередніх виконавців убивства, які, власне, й завдали Александрову смертельних ударів бейсбольними кийками. Шукали цих людей по всій Україні. Чому вони не втекли, хоча мали від прокурорів цілих два роки на роздуми, — незрозуміло. Можливо, були впевнені в безкарності. Можливо — їм бракувало грошей. В будь-якому випадку те, що їх затримали, — велика удача. Можна сказати, подарунок долі.

В даний момент ведеться розшук Дмитра Рибака — молодшого брата Олександра, який відігравав значну роль в оборудках "Укрліги".

Причиною, яка довгий час робила Олександра Рибака невразливим для стріл правосуддя, є не тільки його багатство й впливові зв’язки. За даними, зібраними колишніми співробітниками Краматорського ВБОЗу Олегом Солодуном і Михайлом Сербіним (саме вони постачали інформацію для телепрограм Александрова), в офісі "Укрліги" передбачливий Рибак влаштував щось на зразок відеостудії. Сам офіс був розташований в центрі Слов’янська, просто під носом у прокуратури й мерії. Мешканці міста не один раз спостерігали, як у гості до Рибака прибувають цілі кавалькади іномарок, одна блискучіша за іншу. Хто тільки не приїжджав до цього мозкового центру мафії, щоб вирішити справи, — прокурори, чиновники, співробітники СБУ, оперативні працівники міліції. Рибак багатьом допомагав... просунутися по службі. І багатьох із своїх гостей, ясна річ, записував на відео.

Крім того, була в цього підприємця й надзвичайно скрупульозна секретарка. Всіх, хто телефонував чи приїздив до шефа, вона записувала в спеціальний журнал. Цей воістину безцінний речовий доказ зник десь у міліцейських схронах після вбивства Александрова. Однак його копія потрапила до рук Солодуна і Сербіна. Мені доводилося бачити фотокопії деяких сторінок і, можу сказати, чимало "донецьких" дорого б заплатили, аби їхні прізвища назавжди зникли з рибаковського щоденника!

Щоденник доводить, що і міліція, і місцева СБУ, і прокуратура (навіть, страшно сказати: прокурор по нагляду за дотриманням законності в спецпідрозділах по боротьбі з організованою злочинністю Донецької облпрокуратури), і деякі народні депутати - всі вони бігали до Рибака на поклін (чи, сказати м’якше, - на чай), аби тримати "друга" в курсі своїх правоохоронних та інших важливих справ. Це не дивно: "Укрліга" оперувала багатомільйонними доларовими капіталами. Дивно інше: як, знаючи про це, слідство могло цілих два роки зберігати спокій згаданих у журналі діячів?

Рибаковський щоденник, до речі, засвідчує вельми зловісну деталь: у ті дні, коли в ефір виходила програма Александрова, в "Укрлізі" збиралися цілі консиліуми правоохоронців і чиновників. Для колективного, так би мовити, телеперегляду?

Перелік прізвищ, згаданих у журналі, дозволяє ясно уявити масштаб небезпеки, на яку наражав себе Ігор Александров, коли надавав слово Солодуну й Сербіну. По суті, ці двоє офіцерів без його допомоги були приречені повторити роль волаючих у пустелі. Без сумніву, він урятував їм життя. Як виявилося – ціною свого.

Екс-міліціонери залишилися вірними пам’яті друга. Принаймні протягом двох років після його смерті вони ворушили донецьке зміїне кубло так само інтенсивно, як за життя Александрова. Слідство так далеко просунулося в пошуках істини саме тому, що до слідчої групи було, нарешті, включено Солодуна й Сербіна. Версія вбивства, яку висували колишні правоохоронці, тепер, треба думати, стала офіційною. Рибаку, судячи зі строків його затримання, вже мали пред’явити звинувачення.

Все це - відрадний факт. Але запитань усе ще більше, ніж відповідей. Приміром, що планує робити слідча група зі спільниками Рибака? З тими донецькими правоохоронцями, які разом із ним планували й здійснювали замовні вбивства?

Крім того, коло людей, заплямованих "справою Александрова", не обмежується лише тими, що згадуються в журналі Рибака. Адже після вбивства була ще й груба інсценізація розслідування. Вельми підозрілою в усій цій історії виглядає поведінка прокурора Донеччини Віктора Пшонки, слідчого Перунова, багатьох краматорських міліціонерів, які з допомогою кримінальних злочинців збивалися з ніг, шукаючи кандидатуру на роль "бомжа", всієї прокурорської раті на чолі з уже згаданим Сергієм Винокуровим і Михайлом Потебеньком, яка освячувала й благословляла для суду фальшиву "бомжацьку" версію...

Крона цієї змови правоохоронців — у верхах обласного УМВС, УСБУ, прокуратури.

А було ж іще й убивство "бомжа". Хто відповість за всі ці злочини?

Мені розповідали, що київська слідча група, яка затримала Рибака й виконавців убивства, працює натхненно й злагоджено. Слідчі сповнені ентузіазму. Кажуть: "Ще трохи - і відрядимо на Донеччину цілий поїзд. Візьмемо всіх, хто причетний..."

Водночас парламентом нуртують чутки, що деякі нардепи, стривожені тим, що арешт Рибака може кепсько позначитись на їхньому власному благополуччі, збирають величезний хабар для його звільнення. Зібрано, подейкують, уже близько двох мільйонів доларів - невідомо тільки, кому ці гроші вручати.

Малоймовірно, звісно, щоб така оборудка вдалася. Але в саму спробу здійснити черговий "викуп" повірити неважко.

Слідство нині замахнулося на дуже велику справу. І хто в цьому двобої переможе — покаже час.

(«Сільські вісті” №112, 25 вересня 2003 р.)

Обмеження доступу до інформації

06.04.2004

Як в міліції на офіційний запит відповідали

   

Тетяна Колісниченко, м. Хмельницький:

Офіційне листування завжди здається нудним й потрібним лише на рівні канцелярії. Але те, чим ми вирішили зайняти­ся, було ой, яким цікавим. Оскільки здобути від деяких дер­жавних служб та відомств інформацію вкрай важко, газета й вирішила піти отим епістолярним шляхом. Наші мотиви очевидні: врешті-решт, як інакше наші читачі можуть дізнатися про те, що їх хвилює?

Але наука та виявилася архіскладною, бо майже ніхто ні на які наші офіційні запити відповідати не збирався. Хоча повинні, та ще й у місячний термін. Деякі ж відповіді просто обурили. Отже, ми запитували у обласного управління внутрішніх справ про досить невинні речі. Десята сесія Хмельницької міської ради вирішила дозволити цьому управлінню реконструкцію колишнього приміщення шко­ли, № 20, де розташовувалася рота швидкого реагування «Беркут», на квартири для міліціонерів. Нічтоже сумяшеся, ми прагнули дізнатися, скільки саме коштуватиме та перебудова, хто отримає в новому будинку квартири, скільки співробітників міліції взагалі перебуває на обліку, та, ще невинніше – куди відтепер переїде «Беркут». Ми гадали, що структура, нехай і силова, але та, що годуєть­ся за бюджетний кошт, а точніше – наші з вами податки, не буде нічого приховувати. Але не так сталося, як гада­лося.

Не знаю, чи в управлінні внутрішніх справ просто вирішили відмахнутися від цих «газетних ігор» (даю го­лову на відсіч, багато хто з міліціянтів вищого ешелону в душі сміявся над нашими потугами), чи не зацікавлені в прозорості своєї діяльності, але на всі перераховані вище-питання нам відповіли (цитую дослівно) «Повідомляємо, що будівництво житлових будинків (які будинки вони мали на увазі? Невже приміщення школи буде розділене на кілька окремих частин, й ця реконструкція стане суперпроектом останнього часу? – авт.), а також їх реконструкція ВКБ УМВСУ проводиться у відповідності до вимог чинного законодавства...». І все. Ніби є відповідь, але, водночас, її немає...

Що ж, тут комар носа не підточить з юридичної точки зору. І листа цього міліція відправила точно-преточно в день, коли виповнювався місяць з дня подачі нашого інформаційного запиту. Все дуже красиво. Але чи не здається вам, шановні читачі, що вас дуже грубо обману­ли?

Ми, зрештою, залишаємо за собою право оскаржити цю відповідь у вищій інстанції, а потім, при потребі, – у суді. Можливо тоді Управління трохи привідкриє перед нами свої таємниці, а не буде вдавати, що його діяльність – це... Щось за сімома замками.

(Громадсько-порлітичний тижневик “Є!”, №27, 2003 р., “Права людини”, м. Харків, №25, 1-15 вересня 2003 р.)

Втручання в професійну діяльність журналістів та ЗМІ

06.04.2004

Верховна Рада України проти НТКУ

   

Противостояние между Верховной Радой и Национальной телерадиокомпанией по поводу трансляции сессий парламента продолжается. Национальный совет по телевидению и радиовещанию намерен применить жесткие санкции и оштрафовать Национальную телекомпанию (НТКУ) на 1,15 млн. гривен за невыполнение госзаказа о прямой трансляции заседаний Верховной Рады.

Как объяснил глава парламентского Комитета по вопросам свободы слова и информации Николай Томенко, учредители НТКУ — Верховная Рада и Кабинет Министров — на основании решения Нацсовета по телевидению и радиовещанию имеют право оштрафовать телеканал на сумму нереализованного госзаказа.

(«Факты», №163, 9 сентября 2003 г.)

Судові процеси на захист свободи слова і преси

06.04.2004

“Львівська газета” проти Сергія Медведчука

   

Львівська податкова знову опинилася в центрі уваги місцевої преси. Численні «придирки» від ДПА до «Львівської газети» довели журналістів до краю, от ті й вирішили в переддень першої річниці газети, яка припадає на 16 вересня, подати на податківців до суду. У Львові знають, що інвесторами «неправильної газети» є місцеві бізнесмени Маркіян Іващишин та Ярослав Рущишин. Вони вважаються наближеними до блоку «Наша Україна». 8 вересня юристи ТзОВ «Львівська газета» подали судовий позов до Сергія Медведчука, голови Львівської ДПА, який, на думку газети, розповсюдив на одній зі своїх прес-конференцій недостовірну інформацію про діяльність газети. Тижневик просить суд заборонити Медведчукові поширювати неправдиві відомості.

«Львівська ДПА спробувала нарахувати газеті таку суму штрафу, на підставі якої можна порушити кримінальну справу. Нам нарахували 23 тисячі гривень на основі помилкових рішень податкових інспекторів. З них близько 17 тисяч штрафу — за використання газетою інтернету та телефонного зв’язку нібито не в господарських цілях. Але ж журналісти будь-якого виду ЗМІ не можуть працювати без цих сучасних засобів масової комунікації», — обурюється директор видання Юрій Назарук.

На думку редактора газети Олега Ониська, методи, які застосовують податківці, свідчать про інші цілі, аніж звичайна документальна перевірка. Чіпляння інспекторів, припускає редакція, мають під собою політичне підгрунтя, оскільки більше нагадують «тотальний пресинг на газету».

(«Україна молода», №167, 12 вересня 2003 р.)

Див. також — «Сільські вісті», №110, 19 вересня 2003 р., «Україна молода», №172, 19 вересня 2003 р., http://www.pravda.com.ua, “Права людини”, м. Харків, №25, 1-15 вересня 2003 р.)

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи. Дифамація

06.04.2004

Піховшек вибачився перед депутатами

   

Ведущий программы «Эпицентр» Вячеслав Пиховшек принес извинения депутатам В. Онопенко и М. Павловскому за распространение ложной информации о них. В ноябре 2002 года на телеканале «1+1» Пиховшек сообщил о взятках в размере 0,5 млн. гривен, которые якобы предлагались за поддержку кандидатуры В. Онопенко на пост председателя Верховного Суда Украины.

(«Вечерний Харьков», №97, 9 сентября 2003 г.)

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи. Дифамація

06.04.2004

Дніпропетровська обласна організація Руху почне судитися із дніпропетровським виданням "Популярная газета LUXE"

   

Дніпропетровська обласна організація Руху почне судитися із дніпропетровським виданням "Популярная газета LUXE". Про це говориться в офіційному повідомленні Руху для засобів масової інформації. Зокрема в повідомленні відмічається, що в номері “Популярной газеты LUXE” від 3.09.03р. міститься черговий відвертий наклеп на Народний Рух та обласне представництво блоку "Наша Україна". На думку рухівців, не відповідає дійсності інформація, що лідер обласного Руху "Сиченко не наважився зробити заяву про створення обласного блоку "Наша Україна" партіями НРУ, КУН, МПУ, ЛПУ в присутності сотень активістів "Нашої України". З іншого боку партійці відмічають, що 24 серпня на мітингу біля пам’ятника Т.Г. Шевченку голова Руху Віктор Сиченко проголосив про створення обласного блоку.

Також в повідомленні для ЗМІ говориться, що останнім часом у місцевій пресі поширюються неправдиві факти у зв’язку з утворенням блоку “Наша Україна” на Дніпропетровщині. Ця інформація, на думку рухівців, спеціально ініційована лідером міської організації ПРП Андрієм Денисенком та лідером місцевої УНП Іваном Шуликом, з метою розколоти блок.

Нагадаємо, що в області наприкінці серпня майже одночасно було створено два обласних блоки “Наша Україна”, один за ініціативи лідера УНП Івана Шулика, а інший – лідера НРУ Віктора Сиченка.

При чому незважаючи на заяви обох лідерів обласних штабів “Наша Україна”, “розбірки” між ними продовжуються

(Політична Україна 03.09.2003)

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи. Дифамація

06.04.2004

Правоохоронці Дніпропетровська проти ЗМІ

   

Судебные иски правоохранителей к журналистам «о защите чести и достоинства» в Днепропетровске не редкость. Сейчас, например, начальник областного УБОПа судится с собкором одного из всеукраинских еженедельников.

(«Комсомольская правда в Украине», №174, 20 сентября 2003 г.)

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи. Дифамація

06.04.2004

"Віктор Медведчук проти Дмитра Чобота"

   

У понеділок, 29 вересня, в Печерському районному суді Києва продовжилися судові слухання у цивільному процесі під умовною назвою "Віктор Медведчук проти Дмитра Чобота". Тривають вони фактично з жовтня минулого року, але тільки недавно суддя Фадєєва наблизилася до розгляду, так би мовити, справи по суті — досі весь час поглинали різноманітні процедурні моменти.

Нині ж на черзі — аналіз минулого батька Медведчука. Чобіт у своїй книзі "Нарцис" докладно розповів про співпрацю Медведчука-старшого з німецькими окупантами і підтвердив свою розповідь важливими архівними документами.

Глава президентської канцелярії з цими твердженнями не погодився. Як не погодився і з іншими 90 відсотками інформації, викладеними в документальній повісті Чобота. Позовна скарга Медведчука складається з кількох десятків сторінок вельми рясного тексту, і левину частку її становлять просто-таки анекдотичні моменти: позивач з якоюсь механічністю заперечує все, навіть те, що заперечувати безглуздо (під оскарження підпали і всім відомі факти медведчуківської біографії, і цілком офіційні дані про те, якими об’єктами власності цей чиновник володіє, і оціночні судження, які в принципі не можуть бути предметом позову).

Враховуючи те, що кожне своє слово Дмитро Чобіт підтверджує десятками документальних аргументів, суд справді може розтягнутися до другого пришестя. Тим більше, що віднедавна сам процес набув... зворотного напрямку. Його назву — "Віктор Медведчук проти Дмитра Чобота" — тепер цілком можна перефразувати як "Дмитро Чобіт проти Віктора Медведчука". Цього року влітку автор "Нарциса" подав проти голови СДПУ(о) зустрічний позов.

Згідно з нормами Цивільно-процесуального кодексу (ЦПК), адресовано його було до того ж таки Печерського райсуду столиці. А причиною появи цього документа стали численні процедурні викрутаси Віктора Володимировича, які Дмитро Васильович характеризує не інакше як "юридичне шахрайство" і спробу "шляхом обману заволодіти сумою в один мільйон гривень" (саме такі гроші Медведчук намагається відсудити у відповідачів - автора й редактора "Нарциса").

"Сільські вісті" не раз писали про те, як голова СДПУ(о), цей відомий юридичних справ майстер, подаючи позов на Чобота, припустився грубої помилки у визначенні адреси позивачів. До їхньої компанії він без будь-яких підстав включив неіснуюче видавництво "Київ-Броди: "Просвіта", "прописавши" його за київською адресою — Музейний провулок, 8. У цьому будинку насправді розміщено Товариство української мови "Просвіта", кероване народним депутатом Павлом Мовчаном. Однак воно не має ніякого відношення до видавництва "Просвіта", яке надрукувало книжку "Нарцис" і функціонує в місті Броди на Львівщині.

Фігурування в списках відповідачів адреси "Музейний провулок, 8" дало Медведчуку право подати позов саме до Печерського районного суду Києва. Дарма, що сам Чобіт і його редактор мешкають у Бродах, дарма, що порушено принцип судової територіальності — головне те, що процес відбувається на Печерську. Там, де Віктор Володимирович може сподіватися на зручний для себе результат.

Вже на перших судових засіданнях пан Чобіт акцентував на цій процесуальній помилці. Однак пан Медведчук укупі з суддею Фадєєвою ігнорували будь-які доводи, що їх наводили відповідачі. Без уваги була залишена навіть офіційна довідка з єдиного державного реєстру про те, що організації з назвою "Київ-Броди: "Просвіта" не існує — її з корисливою метою вигадав адвокат Медведчука.

Дмитро Чобіт, втомившись доводити очевидне, оцінив свої моральні страждання й судові митарства в 3 мільярди 682 мільйони гривень (за нинішнім курсом ця сума дорівнює 700 мільйонам доларів США). І зажадав цих грошей від Медведчука.

Віктор Медведчук, позиваючись із Чоботом, прагнув накласти арешт на розповсюдження "Нарциса". Чобіт, позиваючись із Медведчуком, вимагає накласти арешт на все рухоме й нерухоме майно Віктора Володимировича, в тому числі й закордонне (зокрема, "на його розкішну квартиру в державі Кіпр"). Відсуджену суму Дмитро Васильович має намір повернути в Державний бюджет України.

Вельми цікаво те, як повелася в цій ситуації суддя Фадєєва. Отримавши від Чобота позовну заяву, вона ухвалила рішення, фантастичне за своєю нелогічністю: рекомендувала Дмитру Васильовичу адресувати позов... у Шевченківський райсуд столиці. Підстави? Причина, виявляється, в тому, що саме в Шевченківському районі мешкає Віктор Медведчук. Там принаймні місце його прописки.

В устах судді, яка вже розглядає позов, грубо порушуючи принцип територіальності, подібні рекомендації виглядали як зухвалий глум над справедливістю і здоровим глуздом. Розтоптано було не лише логіку, але й норми ЦПК: згідно з цим документом, зустрічні позови подаються саме за місцем первісних.

Дії пані Фадєєвої Чобіт оскаржив в Апеляційному суді Києва. І, як виявилося, наполегливим усміхається удача: тамтешні судді визнали аргументи Дмитра Васильовича вагомими і зобов’язали Фадєєву прийняти позов до розгляду.

(«Сільські вісті», 30 вересня 2003 р.)

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи. Дифамація

06.04.2004

Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу Юлії Тимошенко у справі за її позовом до Національної телекомпанії та телепрограми "Казна держави".

   

Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу Юлії Тимошенко у справі за її позовом до Національної телекомпанії та телепрограми "Казна держави".

Раніше Юлія Тимошенко зверталася до Шевченківського місцевого суду Києва з позовом про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди в розмірі 5 мільйонів гривень до НТКУ та програми "Казна держави", в якому просила спростувати недостовірні відомості про неї, які вийшли в ефір на телеканалі УТ-1.

Судовими рішеннями Шевченківського місцевого та Апеляційного суду міста Києва позов Юлії Тимошенко був залишений без задоволення.

18 вересня Верховний Суд України визнав ці рішення незаконними, і такими, що постановлені з порушенням норм матеріального та процесуального права України. Рішення скасовані, а справу надіслано на новий розгляд.

Партія "Батьківщина" повідомляє, що за рішенням Верховного Суду НТКУ та програмі "Казна держави" доведеться "постати перед судом та понести відповідальність за розповсюдження щодо Юлії Тимошенко неправдивої інформації і відшкодувати завдану їй моральну шкоду".

"Батьківщина" називає програму "Казна держави" офіційним "рупором" Державної податкової адміністрації України та "засобом інформаційної війни проти української опозиції".

(Українська правда 22.09.2003)

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Кримінальні справи

06.04.2004

Судові справи “Таких справ”

   

Дочернее литовское предприятие — издательский центр «Такі справи» — решил направить в Европейский суд по правам человека иск о защите прав директора фирмы «Рембудпроект» Валентина Романова. В ноябре 2002 года он был осужден Соломенским районным судом Киева на 6,5 лет лишения свободы с конфискацией имущества. Среди предъявленных ему обвинений — уклонение от уплаты налогов при соучастии «Таких справ».

Генеральный директор издательского центра Александр Данилов сейчас находится в Вильнюсе и работает на головном предприятии. По его словам. Романова «привязали» к его фирме искусственно, поскольку он выступил заказчиком печати книги о Юлии Тимошенко «Невыполненный заказ». Конфликт между властью и издательством фигурировал в отчете за прошлый год авторитетной международной правозащитной организации «Human Rights Watch» как один из примеров нарушения свободы слова в Украине.

(«Вечерние вести», №125, 21 августа 2003 г.)

Погляди

06.04.2004 | Владимир Скачко

Суета паскуалят (витяг із статті)

   

По имеющейся информации, 13 сентября года сего в Украину прибывает новый Чрезвычайный и Полномочный Посол США Джон Хербст. И, казалось бы, ну что в этом такого? Однако этот приезд заокеанского мистера необычен. По многим причинам. Хербст не просто приезжает в Украину, а сменяет на этом посту не кого иного, как своего предшественника Карлоса Паскуаля. А следовательно, украинские оппоненты в политике и по жизни надеются на разное. Одни — провластные политические силы и сама власть — уповают на то, что со вступлением в должность Хербста в Украине навсегда закончится период неприкрытого и бесцеремонного вмешательства во внутреннюю жизнь страны на стороне "паскуалят" — так называемой и при непосредственной помощи посольства США взлелеянной оппозиции. Другие — эта самая оппозиция и иже с ней — молят Бога, что этот период продолжится в какой-нибудь другой, возможно, несколько завуалированной форме. И, в принципе, есть все основания утверждать, что первые имеют все шансы дождаться осуществления своих надежд. А для вторых приезд Хербста будет ножом в сердце. Все дело в том, что для украинской власти назначение Хербста послом и, разумеется, приезд его в Киев будут на официальном уровне символизировать окончательное потепление украинско-американских отношений после длительного периода "заморозков", вызванных неуемным стремлением части заокеанского истеблишмента поменять нынешнее украинское руководство во главе с Президентом Леонидом Кучмой на своих ставленников, ведомых лидером блока "Наша Украина" и незадачливым премьером Виктором Ющенко. Чтобы эти "заморозки" возникли, в ход пошло и дело журналиста Георгия Гонгадзе, и горячечная борьба за свободу слова, и "гейты" — "кассетный" и "кольчужный". На украинскую власть в это время синхронно давили. Извне — всевозможные западные "поклонники демократии". Изнутри — прикупленная ими часть украинского политикума и журналистско-политологического сообщества. Первые добывали у себя дома деньги в виде всевозможных грантов и вспомоществований из различных фондов и переправляли в Украину якобы на построение "открытого демократического общества" и на "борьбу за права человека". Вторые за эти деньги разворачивали шумную, визгливую и лживую по сути кампанию травли своей страны на всех уровнях. Однако украинская власть оказалась, что называется, двужильной в отражении нападок, а ющенковцы и их союзники — никудышными, легко раскалываемыми, продажными и ни на что не способными "оппозиционерами". Вот только примеры "успехов" в борьбе за свободу слова. Несколько мертворожденных журналистских структур, призванных "отмыть" миллионные гранты, отъезд за рубеж (кто временно, кто навсегда) самых активных "борцов" и "борчих", споры о том, кто и за что купил шикарные квартиры в центре столицы, можно ли эти деньги списать на погибших товарищей по "борьбе", трудоустройство на грантовые высокооплачиваемые программы самых активных "волонтеров свободы слова", гранты "своим" СМИ и... в общем-то, все — на этом борьба за свободу слова закончилась, а отход от активных дел "паскуалят" стал повальным. Как говорится, иных уж нет, а те далече. А сейчас в страну едет и Хербст. Он, говорят, умеет различать государственные интересы и собственные пристрастия, потому что понимает — это не одно и то же. Вот потому-то, похоже, украинская власть и спокойна, а "паскуалята" суетятся…

(«Кіевскій телеграфЪ», №32, 8-14 сентября 2003 г.)

Погляди

06.04.2004 | Владимир Скачко

Проповедники превосходства (витяг із статті)

   

Вот и состоялось явление Хербста народу. Новый Чрезвычайный и Полномочный Посол США в Украине в четверг, 18 сентября, принял участие в конференции "Свобода слова и права человека в Украине-2003", которую организовало само Посольство США в Киеве и Харьковская правозащитная группа. Поджавшие хвосты после отъезда Карлоса Паскуаля украинские любители побороться за свободу слова и права человека на чужие деньги могут несколько успокоиться.

Но обо всем по порядку. Начал Хербст с того, чем все время занимался его предшественник, — активизировал "агентов влияния". И пообещал им, что их дело в США никем не забыто. И никто не будет забыт, если очень расстарается в борьбе за свободу слова и за восстановление справедливости, в первую очередь, в деле Георгия Гонгадзе. "Есть много вопросов без ответов относительно гибели Гонгадзе. И мы бы хотели, чтобы эти вопросы были разрешены, и чтобы те, кто виновен в этой смерти, были привлечены к ответственности", — заявил посол. И добавил, что США встревожены посягательством на свободу прессы в Украине, так как много влиятельных людей стараются действовать старым путем и при помощи методов, которые применялись в советские времена. "Вся трагедия состоит в том, что у людей, у которых есть оружие в руках, возникает желание убивать журналистов", — сделал почти чеховское — насчет ружья на сцене — открытие дипломат. Потом Хербст озаботился европейским и прозападным будущим Украины. И раскритиковал Единое экономическое пространство (ЕЭП). Он недвусмысленно намекнул, что вхождение Украины в Единое экономическое пространство с Россией, Беларусью и Казахстаном не в полной мере соответствует ее интересам. Слава Богу, хоть признал, что вступать или не вступать в любые союзы — это суверенное право Украины. Несмотря даже на то, что США, по словам посла, ежедневно и еженощно поддерживают стремление Украины "стать членом евроатлантического сообщества и присоединиться к мировому экономическому сообществу". Поскольку на мероприятии с участием посла, похоже, были только проверенные люди, то вопрос типа "А в чем конкретно проявляется эта поддержка евроатлантических устремлений Киева Вашингтоном?" повис в воздухе непроизнесенным. Кто же задает такие вопросы тем, кто за них не платит…

(«Кіевскій телеграфЪ», №34, 22-28 сентября 2003 г.)

Погляди

06.04.2004

Ассоциация работников СМИ Украины

   

Заявление по поводу нарушения вновь назначенным послом США в Украине норм дипломатического этикета, распространения грязных инсинуаций, разжигания им антиамериканских настроений

Мы уже привыкли к тому, что некоторые представители дипломатического корпуса стран Запада не стыдятся двойных стандартов в оценке одних и тех же явлений: у них — это достижение, а у нас — преступление! Но отдельные высказывания посла США в Украине Джона Гербста на своей первой пресс-конференции 18 сентября 2003 года в Киеве не только превзошли по цинизму и наглости уже привычные для нас фарисейские обвинения, но и перешли просто границу нормальных человеческих, не говоря уж дипломатических, норм.

Дж. Гербст запел старую песню своего предшественника об инспирированных им же "темниках", вместо того, чтобы рассказать украинской общественности о бомбардировках американскими военными мирных зданий телевидения и радио, не использовавшихся в военных целях в Югославии и Ираке. О недавнем введении тотальной цензуры для собственных и зарубежных корреспондентов в США и в зоне конфликта в Ираке. О постоянных избиениях корреспондентов и неспровоцированном убийстве американцами украинского и испанского журналистов в Бейруте. О циничном (прежде всего, по отношению к родным казненных корреспондентов) отказе провести хотя бы формальное расследование этого преступления...

Вновь назначенный "мессия" с американским диппаспортом продемонстрировал нам презрение к базовым демократическим ценностям, к украинцам, демагогически провозглашая борьбу за свободу слова и права человека всюду, кроме собственной страны.

Ассоциация работников средств массовой информации Украины официально обращается к МИДу Украины с требованием немедленно вынести протест на нарушение послом США Дж. Гербстом дипломатических норм и не принимать у него верительные грамоты, поскольку своими двузначными недомолвками и откровенными провокационными заявлениями он разжигает в Украине антиамериканские настроения.

Мы, украинские журналисты, в который раз призываем руководство МИДа не на словах, а на деле отстаивать национальные интересы, защищать права и достоинство собственных граждан. Новый министр иностранных дел должен немедленно подтвердить требование официального Киева относительно объективного расследования Вашингтоном убийства украинского гражданина, телеоператора агентства "Рейтер" Тараса Процюка.

Мы призываем всех патриотов Украины независимо от политических симпатий принять участие в акциях протеста возле посольства США против хамского, дерзкого поведения некоторых американских дипломатов на территории суверенного государства, которые сеют распри между народами, мешая сближению Украины и США.

«Досье», №41, 2 октября 2003 г

Погляди

06.04.2004

Олександр Верьовкін, головний редактор газети “Запорозька Січ”. Вільна преса: світові й українські стандарти

   

Цю публікацію здійснено за підтримки “Фонду розвитку українських ЗМІ” Посольства США, Київ. Точка зору, відображена в даній статті, може не збігатися з офіційною позицією уряду США.

Той, хто вважає, що свобода преси полягає тільки в її незалежності від влади - помиляється. Адже неволя може бути й добровільною. Якщо окремий журналіст або видання (телеканал, радіостанція) в цілому пристають до однієї думки (навіть опозиційної) і не хочуть чути, а тим більше висловлювати інші, то вони теж невільні. Новини й коментарі — окремо

Характерною рисою демократичної, наприклад, американської преси є неупередженість. У Сполучених Штатах важко визначити спрямування газети. Тобто, “республіканська” вона чи “демократична”, ліберальна чи консервативна. Більшість мас-медіа досить уважно стежить за тим, щоб надавати однакову кількість інформації про кандидатів - суперників на виборах. Але вони можуть підтримувати того чи іншого кандидата в редакційних статтях. При цьому на одних виборах це може бути республіканець, на інших - демократ. Тобто в американських мас-медіа редактори й журналісти погодилися, наскільки це можливо, самі новини відокремлювати від думки про них. Згідно з традицією та журналістською етикою редактори навчають молодих репортерів розміщувати думки та політичні погляди тільки на редакторській чи окремій сторінці, призначеній спеціально для різноманітних думок. І така традиція виникла не випадково. Для неї є серйозна економічна причина. Ще наприкінці ХІХ століття було помічено, що більшість читачів довіряє газетам, які не однобоко висловлюють події. Тобто, суспільство купує саме такі новини. І тому саме суспільство зробило пресу незалежною від конкретних політиків. Найбільші американські інформаційні агенції теж завоювали авторитет і стійку міжнародну репутацію завдяки такому підходу. Маються на увазі агенції АР (Associated Press) та UPI (United Press International). Це найбільші в світі агенції, такий собі зразок глобалізації в галузі мас-медіа. На відміну від багатьох інших, наприклад, французької агенції Франс-пресс або української УНІАН, вони не є власністю уряду, не контролюються і не управляються ним. До речі, АР - ще й найстаріше агентство. Його засновано ще 1848 року. Воно має репортерів та операторів у 122 внутрішніх та 65 закордонних бюро. У нього приблизно 10 000 абонентів у приблизно 115 країнах світу. А це газети, радіо, телебачення. І вони користуються АР саме тому, що ця агенція дуже обережно ставиться до інформації, яку надає: хто що сказав, що трапилось, де і коли. Тільки об’єктивність. І ця об’єктивність не дозволяє газетам змінювати первинну інформацію, отриману від АР.

Що ж в Україні? Принципу відокремлення новин від думок про них ще й досі в нас мало хто додержується. І це пояснюється, певно, тим, що за радянських часів у нас існувала виключно пропагандистська, а не інформаційна журналістика. Будь-яку новину можна було подати лише в світлі рішень чергового з’їзду КПРС. Зараз СРСР уже немає, а традиція лишилася. Причому, ця традиція вкорінилася в свідомості не лише журналістів, а й читачів, глядачів і слухачів. Мені як редакторові неодноразово телефонували читачі й говорили:

— Ви написали, що такий зробив так. Чому ж ви не написали, що так робити не можна, і що він є негідником?

— Але ж ви й самі про це здогадалися?

— Так.

— Це означає, що ми своє завдання виконали.

Зважаючи на те, що попит на об’єктивну, неупереджену інформацію в нашому суспільстві ще недостатньо сформовано, тенденційність присутня в тій чи іншій пропорції і офіційній, і номінативно незалежній пресі. Правда, незалежній пресі за це ще й дістається. Ось приклад. У вересні минулого року друкарні Дніпропетровської області відмовилися друкувати номер тижневика “Лица”, який мав вийти напередодні акцій опозиції 16 вересня. Газета “Лица” належить до опозиційної преси й раніше друкувалася в сусідній Полтавській області, проте номер, який анонсував акції опозиції, заплановані на 16 вересня, не взяли до друку й там. На мій погляд, у цій ситуації, як-то кажуть, “обидва неправі”. Тижневик “Лица” відійшов від принципу об’єктивності й неупередженості, відверто ставши на службу опозиції. Але й місцева влада не винайшла нічого кращого, ніж заборонити друк газети. Не варто, мабуть, і згадувати про те, що такої ситуації в демократичній країні не могло б і виникнути. Наприклад, у Сполучених Штатах не то, що чиновник, навіть суд не може заборонити друк якоїсь статті або випуск газети.

Погляди

06.04.2004

Табель про ранги свободи слова

   

Але неправильно було б стверджувати, що в країнах Заходу - ідеальні умови для роботи журналістів. Незважаючи на сталий попит суспільства на об’єктивну інформацію й майже ідеальні правові умови, і там виникають проблеми. Рік тому авторитетна міжнародна журналістська організація “Репортери без кордонів” оприлюднила результати цікавого обстеження. Експерти з різних країн вивчали ступінь безкарності тих, хто має відповідати за порушення свободи преси. Дослідження стосувалося не тільки зловживань влади, але й інших груп, оскільки держава не завжди використовує всі свої ресурси, щоб боротися з утискувачами свободи слова. Вивчалася ситуація в 139 країнах. І дещо здивувало те, що за рівнем свободи слова Сполучені Штати Америки опинилися лише на 17 місці. Причиною стала велика кількість заарештованих журналістів. Ці арешти найчастіше були пов’язані з тим, що працівники ЗМІ відмовлялися розкривати своє інформаційне джерело. Крім того, після 11 вересня 2001 року деяких репортерів було заарештовано за порушення “жовтих стрічок”, які обмежують доступ до будинків офіційних установ. Кращими за рівнем свободи слова стали Фінляндія, Ісландія, Норвегія, Нідерланди й Канада. Взагалі країни - члени Європейського Союзу розташувалися нагорі “турнірної таблиці”, за винятком Італії, яка посіла 40 сходинку через те, що італійський прем’єр Сільвіо Берлусконі посилює тиск на державне телебачення й одночасно керує приватним медіа-холдінгом. Серед прозахідних країн низьке 92 місце посів Ізраїль, оскільки з самого початку вступу ізраїльських військ у палестинські міста в березні 2002 року багатьох журналістів було побито, поранено, заарештовано, їм забороняли пересування по території, вилучали прес-картки, депортовували. Але ж в Ізраїлі по суті йде війна. А мирна Україна опинилася на 112 місці, поблизу інших країн колишнього СРСР (крім стран Балтії). Зокрема, Росія - на 121 місці, Білорусь - на 124. Україна й Росія опинилися серед двадцяти однієї країни, де вбивці журналістів, за свідченням “Репортерів без кордонів”, “насолоджуються тотальною безкарністю”. У цьому списку ми опинилися поруч із Іраком, Китаєм, Сьєрра-Леоне, Таджикистаном...

Погляди

06.04.2004

ЗВОРОТНЯ СТОРОНА МОНЕТИ

   

У цій статті багато говорилося про важливість попиту на вільне слово й об’єктивну інформацію. З цієї точки зору цікаво порівняти особливості попиту у нас і в країні, де перша газета, що мала успіх (тобто попит), з’явилася 1704 року. Саме триста років тому почала виходити достатньо популярна газета в Кембріджі, штат Массачусетс. Про популярні в Україні ЗМІ, а отже й особливості попиту, багато розповідати потреби немає. Найбільший тираж мають газети з неодмінно оголеними дівчатами на останній сторінці - “Факти” (840 тисяч примірників) і “Бульвар” (570 тисяч). Почитаєш друге з цих видань, і здається, що портрет будь-якої людини можна обмежити нижньою частиною тіла. На місцевому рівні, якщо взяти за приклад Запорізьку область, теж перемагають “жовті” видання, в яких на першій полосі анонсується матеріал про те, як когось згвалтували, убили, розчленували і з’їли. Чи така ж картина в США? Серед більш ніж 1500 щоденних газет (саме щоденних, бо виходять вони за будь-яких обставин, навіть у найбільші свята - Різдво, День Подяки, День Незалежності) найбільший тираж має, уявіть собі, газета “The Wall Street Journal” - дуже серйозне видання для бізнесменів (близько 1,8 млн. примірників). І взагалі серед 20 найпопулярніших щоденних газет тільки дві чи три регулярно пишуть про злочинність, секс і скандали. Друге й третє місця посідають “USA Today” (1,5 млн.) та “The New York Times” (1,1 млн.). Цікаво, що до “дюжини кращих” потрапила лише одна “столична” газета - “Washington Post” (5 місце, 760 тис. примірників). Усі інші видаються в різних куточках країни - Лос-Анджелесі, Чикаго, Детройті, Сан-Франциско, Бостоні, Далласі і розповсюджуються в певних великих регіонах. Насправді панамериканською газетою можна вважати, певно, тільки “USA Today”, автомати з якою можна зустріти в кожному містечку й ледь не на кожній вулиці. Але все ж таки не щоденні газети мають найбільший тираж у Сполучених Штатах. Набагато більше читачів у журналів, яких в США більше 11 тисяч. Найпопулярнішим є журнал “National Geographic” — 10 млн., “Family Circle”, що в перекладі означає “Родинне коло” — більше 5 млн., “Good Housekeepіng” (“Домашнє господарство”) — 5 млн., “Ladie’s Home Journal” (“Женский домашний журнал”) — 5 млн., “Woman’s Day” (“Женский день”) — 4,8 млн., “Consumer Beports” (“Потребительские репортажи”) — 3,8 млн. Такі уподобання відображають і стан американського суспільства, і особливості менталітету американців. Це стосується й уподобань українців. І на жаль, порівняння не на нашу користь. А висновок я б зробив такий: свобода слова залежить не тільки від влади і не тільки від журналістів. Вона залежить від стану суспільства в цілому і від кожного з вас — читачів, глядачів, слухачів.

Для підготовки статті використано розвідки “Життя та організації в США” Дугласа К. Стівенсона, “Історія Сполучених Штатів” групи авторів, “Політична цензура в Україні” О. Палія, С. Лячинського, С. Макеєва.

(«Запорізька Січ», №186, 27 вересня 2003 р.)

Погляди

06.04.2004

Кость Бондаренко – політолог, кандидат історичних наук, мешкає в Києві: Чому в Україні раз у раз порушують проблему свободи слова?

   

Чому "свобода слова" в українській дійсності є оксюмороном? Чому журналісти не можуть втілити основне завдання соціал-демократії (в тому числі й об’єднаної) – визволення праці з-під гніту капіталу?

Безкінечні "чому" приводять до думки про те, що свободи немає всередині нас. Немає потреби у свободі. Немає свободи як усвідомленої необхідності. Немає сліпого страху Загалу перед Словом (яке – за Євангелієм – є Богом) і немає належної поваги до Людей Слова. Немає розуміння журналістів як служителів Культу Слова. І в першу чергу такими новітніми “жерцями” не чуються самі журналісти.

Найлегше звести все до морально-етичних норм, поставивши кілька риторичних питань і завівши читачів у хащі словесної казуїстики. Та спробую поміркувати і про більш приземлені речі.

Коли кілька років тому свою акцію на захист свободи слова проводили журналісти львівського "Експресу", в них знайшовся надійний і ефективний союзник у особі Олександра Зінченка. Людина з провладного табору захищала газету фактично від сваволі влади. Тепер ситуація змінилася.

Відбулася поляризація суспільства, і, якщо "Львівська газета" відбиває на своїх сторінках погляди опозиції, то й на захист видання виступають переважно опозиціонери. Мені особисто дуже хотілося б почути чи прочитати бодай кілька гарних, теплих слів на адресу газети з боку депутатів від Львівщини, скажімо, членів СДПУ(о).

Не йдеться про те, щоб вони, припустимо, засудили Медведчука-юніора, але висловити своє ставлення до свободи слова, підтримати журналістів морально, сказати щось на зразок: "Крапку має поставити суд, але ви тримайтеся", – це було б і політкоректно, і по-людськи.

Я так само хотів би почути позицію представників політичних партій пропрезидентського табору. Поважатиму будь-яку позицію. Нехай завтра представник Партії регіонів чи "Трудової України", НДП чи аграріїв виступить і скаже: "Так їм і треба! "Львівська газета" – це зграя козлів і графоманів, злісних неплатників податків і просто м...ків", – я поважатиму його за наявність позиції та за сміливість, наполегливість, з якою той чи інший політик відстоює власну точку зору.

А поки що я не бачу позиції. Наче й немає проблеми, немає такої газети і її конфлікту з ДПА. Начебто це не подія. А скільки партій у своїх передвиборних платформах обіцяли стояти на сторожі свободи слова?

Чесне слово, мені в цій ситуації більше симпатичний Сергій Медведчук, який відстоює те, у чому переконаний, – нехай навіть його візія кардинально розходиться з моєю. Огиду викликають "страуси", які живуть за принципом "моя хата скраю".

Мені хотілося б побачити позицію офіційної влади, яка, вважаю, у кожному випадку конфліктів між податківцями і пресою повинна брати справу під свій контроль. Скільки слідчих комісій і якого рівня створено для з’ясування ситуації? Що зроблено для того, аби об’єктивно поінформувати про перебіг справи президента і Кабінет Міністрів?

Хотів би також дізнатися, як відреагували на ситуацію довкола "Львівської газети" представники "львівської діаспори" в Києві? Де їх гнівний голос протесту? Де конкретні дії? Не буду називати прізвищ, але скажу, що мої персональні звернення до кількох львів’ян ("Нумо допоможемо!") закінчилися нічим. Візаві кивали головами і квапилися перейти до іншої теми.

Не скидаю вини і з себе – бо не зміг переконати окремих політиків доволі високого рівня висловитися на захист газети, і тепер можу лише майже по-старечому бурмотіти і звинувачувати інших.

До речі, під час розмов із цими політиками я оперував наступним аргументом: 3 грудня

002 року під час парламентських слухань із питань свободи слова віце-прем’єр уряду Дмитро Т2абачник виступив із ініціативою мораторію терміном на рік щодо перевірок засобів масової інформації з боку фіскальних органів.

Чи хтось скасовував цю ініціативу? Чи є механізм контролю за дотриманням виконання ініціативи уряду? Чи податківці вправі порушувати те, що запропонував уряд? А чи, може, Дмитро Володимирович висловив цю ініціативу просто так, "ради красного слівця"? Хтось має відповісти – або віце-прем’єр за свої слова, або керманич львівських податківців за свої дії.

На мій аргумент я так і не почув контраргументів. Суцільна мовчанка...

Свобода слова – це не лише право вільно друкувати свої думки у пресі чи право нецензурно лаятися на адресу президента і влади. Свобода слова – це і право, ба навіть обов’язок, мати власну позицію. І не лише стосовно конфлікту газети і податківців. Конфлікт – це лише мить, епізод.

Йдеться про власну життєву позицію. "Тварь ли я дрожащая, или право имею", – здається, так у Достоєвського? Коли суспільство бавиться в мовчанку, а на його очах чинять сваволю, – то це і є найяскравішим прикладом відсутності свободи слова в нашому суспільстві.

І годі шукати цензора. Не хочу бути банальним, але "убиймо цензора в собі". Просто продемонструйте позицію, аби потім решту життя з повагою ставитися до самих себе. Це дуже просто – переступити через власний страх і сказати: "Я – за" або "Я – проти".

Якщо хочемо стати Українцями (з великої літери), то мусимо перестати бути українцями (з малої). Тобто мусимо позбутися низки якостей – страху, заздрощів, безвідповідальності, гіпертрофованого егоїзму, позерства, жадібності. Маємо навчитися дивитися прямо в очі одні одному і забути, що наші хати – всі, як одна, – стоять скраю. І маємо усвідомити, що жити в державі з назвою "Україна" – замало для того, аби бути Українцями. Ще треба навчитися мати позицію і відстоювати її, незалежно від політичного табору, до якого належиш, кольору мештів чи конфесії.

Ситуація довкола "Львівської газети" – це лише індикатор, який свідчить: український піпл "хаває" все, мовчки і спокійно продовжує їсти свої галушки навіть тоді, коли його б’ють у морду, чи коли плюють у миску. Так само мовчки він спостерігає за тим, як його тягнуть до ЄЕПу. Так само мовчки реагує на спроби протягти політреформу. Мовчить, бо благоденствує...

А ви кажете – свобода слова. Не розкидайте бісер!..

(Львівська газета 22.09.2003)

Недержавні організації, які опікуються свободою вираження поглядів

06.04.2004

“Репортери без кордонів”

   

В рейтинге «Индекс свободы прессы» международной правозащитной организации «Репортеры без границ» Украина заняла 112-е место из 139 стран.

Список составляли, выслушав журналистов, исследователей и экспертов, которые отвечали на 50 вопросов о различных нарушениях свободы прессы в их странах.

(«Сегодня», №205, 12 сентября 2003 г.)

Недержавні організації, які опікуються свободою вираження поглядів

06.04.2004

Діяльність Харківської правозахисної групи. Конференція “Свобода слова і права людини в Україні”

   

В Институте последипломного образования начала работу двухдневная конференция «Свобода слова и права человека в Украине». Ее организаторами выступили посольство США в Украине и Харьковская правозащитная группа (ХПГ). Предполагается провести пять сессий — одну общую и четыре по отдельным группам проблем.

В президиуме заняли места Посол США в Украине Дж. Хербст, представитель Международной лиги защиты прав человека (Швейцария) А. Коротаев, зам. генерального советника журнала «ЮС ньюс энд Уорлд Рипорт» Эшли Готьер. Вел первую часть конференции председатель ХПГ Е. Захаров.

Дж. Хербст вновь зачитывал свое выступление на украинском языке. В нем были повторены основные положения, озвученные на пресс-конференции. Новым было то, что он осудил «темники» и выразил надежду, что украинцы будут жить в стране без «темников».

Права человека в Украине, по его оценке, продолжают вызывать озабоченность. Он перечислил ряд имен журналистов и правозащитников, пострадавших в последнее время: Ю. Василенко и его жена Т. Мунтян, А.Федоров, В. Ефремов, мать и жена Г. Гонгадзе. «Нападения на журналистов продолжают вызывать беспокойство», и они останутся объектом международного внимания.

Посол особо подчеркнул, что президентские выборы 2004 года в Украине станут предметом всеобщего внимания, и интеграция Украины в Европу будет зависеть от того, насколько они будут прозрачными и честными.

Он осудил закрытие украинских СМИ, которые «посягали на честь Президента Кучмы», а также высказался против ограничений на деятельность ББС и «Голоса Америки» и их украинских партнеров.

Дж. Хербст выразил убеждение, что он прибыл в Украину для того, чтобы «формулировать впечатления, и в следующие годы мы будем работать с вами, чтобы поднимать Украину».

«Я с удовольствием буду работать, чтобы всем в Украине было лучше», — завершил он свое выступление.

Затем выступили А. Коротаев и Э. Готьер, затронувшие международные проблемы борьбы за права человека. Е. Захаров доложил результаты осуществления предыдущей грантовой программы посольства США.

Выступление Н. Томенко было выдержано в пессимистических тонах. «Мы неспособны изменить ситуацию к лучшему», «Мы проиграли эту позицию», «Мы допустили ошибки», — не раз повторял он. «Мы способны действовать только в режиме мониторинга», — обрисовал он задачу на будущее.

Он рассказал о своих контактах с руководством Верховного Суда, где предстоит совместное заседание с Комитетом по свободе слова с анализом судебных процессов против СМИ. Серьезной критике он подверг журналистские профсоюзы, в особенности местные. Вместо того чтобы бороться за гранты, критиковать руководителей соседних областей или просить защиты у Киева, им, по его мнению, следует браться за конкретные проблемы в своих редакциях. «Если так будет продолжаться, я сам обращусь в международные организации», — пригрозил он, имея в виду отказ в выделении таким профсоюзам денег.

Затем слово взяла Н. Лигачева из «Телекритики». Она первым делом сообщила, что могла бы рассказать то же, что и Томенко, и даже больше и «разделяла его взгляды», в частности, по вопросу о ситуации в Нацраде по вопросам телевидения и радиовещания. Она также поставила вопрос о необходимости введения гражданского стандарта на новостийные передачи.

Слово предоставлялось В. Иванову как главе Академии украинской прессы и А. Чекмышеву как зам. директора Института журналистики.

(http://www.2000.net.ua/podrobnosti/sobytiya/konfe1909odaslovai.html)

Недержавні організації, які опікуються свободою вираження поглядів

06.04.2004

Конференція “Свобода слова та права людини в Україні — 2003”

   

Євген Захаров, Харківська правозахисна група:

18-19 вересня в приміщенні інституту післядипломної освіти Київського національного університету пройшла конференція «Свобода слова та права людини в Україні – 2003». Конференція була організована Посольством США в Україні й Харківською правозахисною групою та мала на меті репрезентувати стан з правами людини в Україні в перші сім місяців 2003 року в цілому і з деякими найбільш актуальними на сьогодні в Україні фундаментальними правами та свободами – свобода вираження поглядів, доступ до інформації, право на приватність, свобода від катувань та жорстокого поводження та доступ до правосуддя. Крім того, конференція мала продемонструвати проміжні результати праці 42 організацій – переможців конкурсу Посольства 2003 року «Права людини та свобода преси».

Відповідно, конференція складалася з шести сесій: перше пленарне засідання присвячувалося загальній оцінці стану з правами людини в Україні, наступні 5 сесій – ґрунтовному висвітленню проблем в кожній специфічній сфері, що перелічені вище. Організатори планували представити різні точки зору на стан з правами людини в Україні – влади, громадянського суспільства, міжнародних експертів – і запросили для 20-хвилинних доповідей представників усіх цих груп. Проте почути оцінку від владних органів не вдалося: ані віце-спікер парламенту Олександр Зінченко, ані віце-прем’єр Дмитро Табачник, які попередньо дали згоду на виступ у конференції, так і не взяли в ній участь. Голова Держкомітету з питань молоді Валентина Довженко, яка сама запропонувала організаторам свою участь, в останню хвилину відмовилася від виступу і надіслала свого першого заступника Зєлінського, який говорив тільки про справи свого Комітету. Отже, учасники конференції (а загалом взяло участь більше 200 представників державних і недержавних інституцій України та міжнародних організацій) у першій сесії слухали виступи Посла США в Україні Джона Гербста, міжнародних експертів Олексія Коротаєва (Женева, Міжнародна Ліга прав людини) і Ешлі Гот’єр, заступниці генерального радника U.S. News & World Report (Вашингтон) та Євгена Захарова. На мою думку, цей факт – відмова від участі в такій конференції вищих посадовців України та перший публічний виступ нового Посла США в Україні саме на цій конференцій – яскраво демонструє реальне, а не деклароване, ставлення до прав людини. Виступ пана Гербста наводиться нижче...

 Олексій Коротаєв висловив стурбованість міжнародних інституцій, зокрема, профільних Комітетів ООН, ситуацією із застосуванням катувань в Україні, необґрунтованими обмеженнями свободи вираження поглядів, зокрема проявами цензури у вигляді «темників» та незаконного обмеження доступу до інформації, зауважив, що деякі законопроекти, які готуються в Україні, неякісні і несуть загрозу правам людини, – це, зокрема, проекти Кримінально-процесуального кодексу, закону про реєстрацію фізичних осіб, про моніторинг телекомунікацій та інші. Ешлі Гот’єр розповіла про нові тенденції використання Першої поправки до Конституції США в контексті медіа законодавства та судової практики, що було дуже повчальним для українських правників та журналістів, які побачили сучасне американське ставлення до свободи висловлювань. Я робив мульті-медійну презентацію, підготовлену за допомогою працівника Посольства Ольги Жиряченкової, присвячену проміжним результатам Проекту Посольства США (подробиці в окремому тексті в рубриці «Практика правозахисту»).

Регламент роботи тематичних сесій був такий. Для участі у кожній сесії були запрошені доповідачі для 20-30-хвилинної основної доповіді та модератори, які добре обізнані у відповідній тематиці. Бажаючі зробити повідомлення до 10 хвилин мусили заздалегідь узгодити тему свого виступу і сесію з організаторами, після чого ця тема включалася до програми. Для виступів у дискусії виділили п’ять хвилин.

Враховуючи велику працю, яку провадили Голови парламентських Комітетів з питань свободи слова та інформації Микола Томенко та з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин Геннадій Удовенко в сферах, відповідно, захисту свободи вираження поглядів та захисту від катувань та жорстокого поводження, організатори запросили їх зробити основні доповіді у відповідних тематичних сесіях. З основною доповіддю у сесії «Доступ до правосуддя» виступив Ігор Коліушко, директор Центру політико-правових реформ, науковий консультант Комітету ВРУ з питань правової політики, у сесії «Право на приватність» – Роман Романов, менеджер правових програм Міжнародного фонду «Відродження», у сесії «Доступ до інформації» – я. Слід зазначити, що пан Удовенко врахував відсутність оглядової доповіді про стан з правами людини в Україні з точки зору держави в перший день конференції і в своїй сесійній доповіді не обмежився тільки проблемами запобігання катуванням та жорстокому поводженню. Він фактично виклав офіційну позицію держави щодо захисту прав людини, відзначив позитивні моменти – прийняття Конституції, введення інституту Уповноваженого ВРУ з прав людини і успішну в цілому працю апарату Уповноваженого, прийняття низки прогресивних законів, вступ до Ради Європи, приєднання до низки міжнародних угод Ради Європи, можливість звернення до Європейського суду з прав людини та перші успішні справи в Суді, поліпшення ситуації в сферах міжконфесійних та міжнаціональних відносин та інших сферах. Пан Удовенко охарактеризував також негативні моменти і проблеми, які потребують вирішення, зазначивши в якості головної такої проблеми низьку правосвідомість та невиконання законодавства на практиці. Доповідь Геннадія Йосиповича була, на мою думку, дуже доречною і вдалою, він певною мірою збалансував і збагатив загальний огляд стану з правами людини, наданий на першій сесії.

На мою думку, запропонований організаторами формат конференції виправдав себе. Конференція вийшла динамічною та інформативною і продемонструвала зростаючу зрілість недержавних організацій. Насичені і яскраві пленарні доповіді, змістовні та цікаві виступи за програмою, динамічні дискусії нікого не залишили байдужими. Влучними та корисними були виступи в ході дискусії усіх сесій міжнародного експерта з Женеви Олексія Коротаєва, який постійно порівнював події в Україні з уявленнями про права людини, що прийняті в євроатлантичному світі, до якого прагне Україна. Рівень майже усіх виступів на конференції був високим. Про це свідчать і результати оцінки конференції. Великий інтерес викликали також результати виконання Проекту Посольства США: жодної папки з друкованими матеріалами конференції не залишилося (усі 200 примірників розібрали, декому, хто спізнився, навіть не вистачило). За моєї пам’яті це перша така успішна велика конференція з прав людини в Україні, і я радий, що ХПГ була причетною до її організації. Хочу висловити велику вдячність працівникам Відділу преси, освіти та культури Посольства США, завдяки відданій праці яких конференція й була такою цікавою.

У кінці першого дня конференції відбувся Прийом на запрошення Посла США в Україні Джона Гербста. Учасники конференції отримали приємну можливість поспілкуватися з паном Гербстом, іншими працівниками Посольства та колегами.

Виступ Посла Джона Гербста на відкритті конференції

Дякую Вам, пане Захаров, за те, що Ви мене тепло привітали та представили. Для мене велика честь, що Харківська правозахисна організація запросила мене виступити. Дозвольте мені подякувати іншим організаторам цієї конференції, а також керівництву цього чудового університету за те, що вони надали нам місце для проведення цього діалогу. Я приїхав в Україну менш ніж тиждень тому. Це дуже слушно, що мій перший публічний виступ відбувається на конференції з питань свободи преси та прав людини в Україні дві тисячі третього року. Все ж таки Конституція Сполучених Штатів присвячена принципам, які будуть обговорюватися під час цієї конференції. Я зацікавлений у тому, щоб відносини між Україною та Сполученими Штатами стали якомога кращими. Найкоротший шлях до цього – це сприяння Україні у втіленні демократичних цілей, які вона стверджує, та у дотриманні принципів прав людини, які вона прийняла, підписавши Європейську конвенцію з прав людини. Повага до цих основних свобод є головною складовою просування до демократичної свободи та процвітання.

Україна неодноразово заявляла про своє прагнення до Європейської інтеграції, членства в НАТО та Європейському Союзі. Щоб стати членом цих організацій Україна має забезпечити свободу ЗМІ та дотримання основних прав людини для всіх своїх громадян. Українці не повинні бути задоволені прогресом своєї країни до тих пір, доки вони не житимуть у країні, вільній від таких речей, як темники. Як декому з вас може бути відомо, я провів велику частину мого життя працюючи над проблемами пострадянського простору. В цьому контексті, Україна набула справжніх досягнень у розвитку демократичного суспільства. В той же час, дотримання прав людини в Україні продовжує викликати занепокоєння. На цьому тижні виповнюється три роки з дня зникнення Георгія Гонгадзе, а ми і досі не знаємо, що трапилось. Нещодавня смерть Ігоря Гончарова, офіцера Міністерства внутрішніх справ, що знаходився під вартою та мав свідчити в суді у справі вбивства Гонгадзе, буде і надалі викликати зацікавлення справою порушення людських прав цього журналіста. Подальші події в житті переслідуваних судді Юрія Василенка з колегії кримінальних справ Київського Апеляційного суду та його дружини юриста Тетяни Монтян вимагають державної та міжнародної уваги. Також, ми будемо продовжувати слідкувати за подіями у житті таких відомих людей, як адвокат із захисту прав людини Андрій Федур, та мати і дружина вбитого журналіста Гонгадзе. Суперечлива загибель журналіста Володимира Єфремова у автокатастрофі та напади на журналістів по всій території України продовжують викликати стурбованість. З огляду на президентські вибори 2004 року, ставлення до журналістів в Україні залишатиметься предметом пильної міжнародної уваги.

З огляду на швидке наближення президентських виборів в Україні, її прагнення до Європейської інтеграції залежить від вільних, чесних, та прозорих виборів президента України у 2004 році. Іноземні спостерігачі очікуватимуть, що президентська кампанія та самі вибори будуть ґрунтуватися на тих самих свободах, які підтримують учасники цієї конференції.

Позитивним є те, що у травні 2003 року Уряд України закрив кримінальні справи проти багатьох українських видань, які начебто посягали на честь та гідність Президента Кучми. Поправки до закону про телебачення та радіомовлення, прийняті під час парламентського голосування у вересні, не повинні обмежувати мовлення ВВС, Голосу Америки та Німецької хвилі в Україні. Крім того, Уряд України має припинити тиск на західні радіомовні компанії та їхніх українських партнерів.

Також, додає оптимізму той факт, що у Державному Комітеті у справах релігій на урядовому рівні продовжують бути по-справжньому репрезентовані всі релігійні організації країни та різні віруючі. Послідовники багатьох вірувань знаходять втіху у тому, що можуть вільно висловлювати свої переконання в Україні.

За дванадцять років незалежності від Радянського Союзу в Україні було зроблено чимало. Але не припускайтеся помилки, зробити ще треба багато. Наступний рік дає українцям справжню можливість зміцнити демократію в Україні. Американці готові підтримати українців у реалізації прагнень до свободи. Зараз я знаходжуся тут для того, щоб слухати, формувати враження, і в наступні роки працювати з українцями задля покращання ситуації з основними свободами та правами людини в Україні. Я буду працювати з вами, щоб підтримати Україну у досягненні цілей, які вона сформулювала для себе, а саме, майбутнє незалежності та демократії в Україні. Я із задоволенням працюватиму з вами, щоб всім в Україні стало краще. Дуже вам дякую.

Далі подаємо коротке резюме тематичних сесій.

1. Свобода вираження поглядів в Україні.

Модератор Роман Романов, Міжнародний Фонд «Відродження».

Пленарна доповідь – Микола Томенко.

У роботі сесії взяли участь:

Наталія Лігачова, «Телекритика». Право на інформацію як передумова професійної діяльності журналістів. Шляхи та засоби захисту й самозахисту.

Валерій Іванов, Академія української преси. Моніторинг стану свободи преси в Україні.

Олександр Чекмишев, заступник директора Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, голова комітету «Рівність можливостей». Маніпуляція у засобах масової комунікації та технології протидії.

Олексій Свєтіков, голова Луганського відділення Комітету виборців України (КВУ). Європейська перспектива як засіб відстоювання права на свободу слова: луганський досвід.

Ян Чайковський, філософський та культурологічний журнал «Ї», Львів.

Міф про свободу слова в Україні.

Микола Козирєв, Громадський комітет захисту конституційних прав і свобод громадян, Луганськ. Свобода слова в дзеркалі моніторингу районних газет Луганської області.

Олена Волочай, Всеукраїнська Незалежна Суддівська Асоціація

Інститут поваги до суду.

Олег Целуйко, ХПГ. Якою буде юриспруденція Європейського суду з прав людини щодо свободи вираження поглядів в мережі інтернет?

У дискусії взяли участь п’ять учасників.

Ми маємо інформаційну війну влади проти власного народу. Журналісти все більше і більше отримують інформацію із одного джерела, і інформаційні повідомлення різних телеканалів стають схожими як дві краплини води. Необхідний моніторинг редакційної політики медіа і з’ясування того, чи дійсно новини відповідають сучасним стандартам щодо інформування суспільства. З другого боку, влада веде війну з тими журналістами, що намагаються сумлінно виконувати свої професійні обов’язки. Політична опозиція ізольована від основних медіа, про це свідчать результати моніторингу, виконаного Академією української преси. Команда Президента брутально втручається в роботу органу, який за статусом має бути незалежним – Національної ради з питань телебачення і радіо. Ситуація в парламенті не дозволяє сподіватися на прийняття нових якісних законів, головне сьогодні – дати відсіч законопроектам, які порушують або необґрунтовано обмежують права людини і основні свободи, паралельно слід напрацьовувати нові законопроекти на майбутнє. Треба бути обережним з саморегуляцією журналістського середовища: зокрема, профспілки мають включати більшість журналістів видання, якщо не усіх, і займатися саме захистом трудових прав.

Майбутня виборча кампанія сьогодні виходить на перший план. Зусилля суспільства мають бути спрямовані на проведення чесних і прозорих виборів.  Рада Європи зголосилася надіслати довготермінову моніторингову місію для спостереження за президентськими виборами. Слід підкреслити особливу роль ЗМІ в період виборчої кампанії.

На сьогоднішній день є необхідними:

систематичний моніторинг свободи вираження поглядів, систематичні консультації медіа та журналістам та правові дії на їх захист;

аналіз усіх судових процесів щодо застосування цензури;

ознайомлення суспільства з законом проти цензури, що прийнятий на початку квітня цього року, щоби він почав працювати на журналістів;

відповідна реакція суспільства на кожний випадок порушення свободи слова;

спеціальна програма правової підтримки медіа у зв’язку з виборчою кампанією, що наближається (якщо вибори, звичайно, не відмінять);

новий мораторій на податкові та інші перевірки медіа, як це було під час минулих виборів.

2. Доступ до інформації в Україні

Модератор Тарас Шевченко, «Інтерньюз».

Пленарна доповідь – Євген Захаров.

У роботі сесії взяли участь:

Сергій Федоринчик, «Зелений світ». Недоліки державної концепції інформаційної політики.

Олександр Степаненко, «Зелений світ», Чортків. Приховування інформації, як вагомий інструмент самозахисту об’єднаних корупціонерів (на прикладі зловживань у ДЛГО «Тернопільліс»

Олександр Букалов, «Донецький Меморіал». Доступність інформації та реформа пенітенціарної системи: закон та практика.

Євген Байрамов, Луганське відділення КВУ, Луганське відділення КВУ. Доступ до інформації про бюджет органа місцевого самоврядування на прикладі Северодонецька.

Олег Целуйко, ХПГ. Виховання культури доступу до інформації: європейський досвід.

У дискусії взяли участь троє учасників.

З розробкою комп’ютерних правових систем і розвитком інтернету доступ до парламентської інформації в Україні значно покращився. З’явилися безкоштовні сайти (наприклад, rada.kiev.ua), які містять усі законодавчі і більшість відкритих підзаконних актів. Комп’ютерна правова система «Ліга-Закон» включає усі нормативні акти, зареєстровані Міністерством юстиції. Але вона є платною і достатньо дорогою, нею можуть скористатися лише невеличка кількість організацій громадянського суспільства. Стали доступними і тексти багатьох законопроектів, отже, недержавні організації отримали можливість впливати на законотворчу роботу.

Доступ до інформації, що знаходиться у розпорядженні органів виконавчої влади, є незадовільним. Прогресивні закони «Про інформацію», «Про державну таємницю» та інші, що були прийняті в першій половині 90-х років, були фактично зведені нанівець підзаконними актами і незаконною практикою, що характеризується широким використанням незаконних грифів обмеження доступу до інформації. Це, зокрема, такі грифи, як: «для службового користування» (ДСК), «не для друку», «опублікуванню не підлягає». Ці поняття не визначені законом, порядок роботи з документами під грифами «не для друку» і «опублікуванню не підлягає» не визначений будь-якими зареєстрованими нормативними актами, а Інструкція про порядок роботи з документами під грифом ДСК написана в дусі «старих добрих часів» тоталітарного режиму і тому практично закриває доступ до таких документів.

Державою охороняється «інформація, що становить державну або іншу передбачену законом таємницю, конфіденційна інформація, що є власністю держави, відкрита інформація, важлива для держави, незалежно від того, де ця інформація циркулює, а також відкрита інформація, важлива для особистості і суспільства, якщо ця інформація циркулює в органах державної влади і місцевого самоврядування, Національної академії наук, Збройних Силах, інших військових формуваннях, органах внутрішніх справ, на державних підприємствах, у державних установах і організаціях». З цих понять законом визначене тільки поняття «державної таємниці». Звід відомостей, що охороняються державою, створений тільки для інформації, яка відноситься до державної таємниці і конфіденційної інформації, що є власністю держави (із грифом ДСК). Проте зводи відомостей із грифом ДСК не опубліковані, а Звід відомостей, що становлять державну таємницю, був опублікований відразу після його затвердження у 1995 році, а потім був засекречений, як і наступні доповнення до нього. Таким чином, рішення про обмеження доступу до інформації приймається не на підставі відкритого нормативного акта, як це повинно бути в країні, що є членом Ради Європи, а на підставі думки посадової особи, що несе відповідальність за охорону такої інформації.

З метою встановити, наскільки широко застосовуються незаконні грифи, ХПГ проаналізувала всі документи, прийняті декількома центральними відомствами в 2000-2002 роках, щоби підрахувати кількість документів з цими грифами. Для цього була використана комп’ютерна правова система «Ліга-Закон». Виявилося, що найбільша кількість документів із зазначеними грифами приймають Президент України і Кабінет міністрів, причому Президент використовує гриф «опублікуванню не підлягає», Кабінет міністрів – гриф «не для друку», а відомства – в основному гриф ДСК. Крім того, усі документи з грифом ДСК мають у базі назви документів, звідки, принаймні, зрозумілий зміст документа. Документи ж із грифами «не для друку» і «опублікуванню не підлягає» мають тільки номери і дату прийняття – таким чином, неможливо зрозуміти, до якого роду інформації вони відносяться.

Велика кількість безіменних документів, прийнятих Президентом і Кабінетом міністрів, спонукала з’ясувати динаміку їхнього прийняття за більш тривалий період. Виявилося, що широке застосування грифів «не для друку» і «опублікуванню не підлягає» почалося в 1994 році. Очевидні сплески прийняття таких документів і Президентом, і Кабінетом міністрів. Хоча чіткої кореляції між сплесками немає, найчастіше вони збігаються з періодами виборчих кампаній і проведення всеукраїнського референдуму. Число таких документів сягало 7% від загальної кількості. Звертає на себе увагу також те, що саме Президент України засекречує значно більшу кількість документів, ніж Кабінет міністрів або будь-яке інше відомство. А початок росту кількості документів Президента з цим грифом у 2002 році співпадає з призначенням на посаду Голови Адміністрації Президента Віктора Медведчука. У вересні 2002 року кількість документів з грифом «опублікуванню не підлягає», підписаних Президентом, досягла майже 10% від їхньої загальної кількості.

Учасники конференції наводили багато прикладів незаконного засекречування суспільно значущої інформації як на центральному (план дій «Україна-НАТО», угода про газовий консорціум, Положення про Державне управління справами, інформація про збільшення зарплатні членів Вищої ради юстиції, тощо), так і на регіональному рівнях (наклад тернопільської газети «Свобода» з інформацією депутатської комісії облради про зловживання в ДЛГО «Тернопільліс» був знищений, мерія Сєверодонецька досі приховує від місцевих жителів бюджет міста, тощо). У той же час вони відзначали, що ситуація є строкатою: деякі органи державної влади та місцевого самоврядування, навпаки, стають більш відкритими, інформують громадськість про свої рішення через власні сайти, громадські слухання тощо.

Для виправлення ситуації в цілому необхідно прийняти сучасний закон про доступ до інформації та припинити практику використання незаконних обмежувальних грифів. Сама ситуація з доступом до інформації має бути під пильним постійним контролем громадськості.

3. Право на приватність в Україні

Модератор Євген Захаров.

Пленарна доповідь – Роман Романов.

У роботі сесії взяли участь:

Максим Щербатюк, Інтернет-асоціація України. Право на приватність в Інтернет: реалії і перспективи.

Євген Захаров, ХПГ. Система реєстрації фізичних осіб і право на приватність.

Інна Банах, фонд «Повернення до життя», Знаменка Кіровоградської обл. Аналіз українського законодавства щодо ВІЛ-інфікованих в контексті дотримання права на приватність.

У дискусії взяли участь вісім учасників.

Право на приватність (саме так ми перекладаємо українською мовою англійське privacy) є, в певному сенсі, новим для українського суспільства. За радянських часів з їхнім постійним «квартирним питанням» і тотальним стеженням за особистістю не могло й мови бути про повагу до недоторканності приватного життя, кореспонденції, житла, тощо. Як влучно зазначив Євген Сверстюк, «тут у суспільній свідомості мозоль». Тому так рідкісні судові позови у зв’язку з порушенням приватності, тому так легко долають парламентську залу законопроекти про реєстрацію фізичних осіб, хоча в них очевидним чином порушується право на захист інформації про особу, яке має конституційний захист.

Учасники конференції були ознайомлені з сучасними вимогами щодо дотримання права на приватність і розглянули основні положення законопроектів про моніторинг телекомунікацій та інших нових законодавчих актів щодо зняття інформації з каналів зв’язку, законопроектів про реєстрацію фізичних осіб, захист персональних даних та інших. Доповідачі піддали ці законопроекти серйозній критиці у зв’язку з порушенням приватності, яка там закладена. Відзначалося, що явочним порядком вже повним ходом йде реалізація Єдиної державної автоматизованої паспортної системи, яка поки що не закріплена законом, що вже почалася заміна паспортів, що існує виражена тенденція запровадити існуючий податковий індивідуальний номер у якості багатоцільового універсального коду особи, який буде використано в усіх документах особи. Була висловлена точка зору, що повномасштабна реалізація цієї концепції перетворить країну на поліцейську державу, оскільки надасть змогу силовим структурам збирати різноманітну інформацію про особу без її згоди і визначення мети збору. Тому важливою задачею правозахисних організацій є аналіз відповідних законопроектів і підготовка пропозицій щодо усунення їхніх недоліків.

Учасники конференції жваво обговорювали питання доступу до медичної інформації про особу, особливості такого доступу у випадку важких захворювань, таких, як, наприклад, СНіД. Це обговорення виявило низку стереотипів, які досі не подолані суспільною свідомістю. Одним з висновків цієї дискусії є необхідність ознайомлення громадськості з сучасними підходами до дотримання права на приватність і, зокрема, права на захист персональних даних. Існуючі законопроекти захисту персональних даних потребують суттєвої переробки, однак найважливішим є те, що розгляд цього законопроекту має передувати усім іншим законопроектам, що стосуються збору персональної інформації. Законопроекти, які стосуються обробки інформації про особу, мають розглядатися через призму дотримання права на приватність...

(“Права людини”, м. Харків, №26, 16-30 вересня 2003 р.)

Недержавні організації, які опікуються свободою вираження поглядів

06.04.2004

Огляд проміжних результатів проекту Посольства США в Україні “Права людини та свобода преси” за період березень-серпень 2003 р.

   

Євген Захаров, Харківська правозахисна група (із виступу на конференції 18 вересня):

8 листопада 2002 року другий заступник Державного секретаря США з питань Європи та Євразії, Стівен Пайфер оголосив конкурс проектів від українських НУО та ЗМІ, що сприятимуть становленню свободи преси та дотриманню прав людини. Мета конкурсу: а) підвищення здатності регіональних НУО здійснювати  моніторинг та повідомляти про порушення прав людини; б) інформування громадськості про міжнародні стандарти прав людини та свободи преси; в) зміцнення юридичної основи захисту прав людини та свободи ЗМІ, а тематичні пріоритети наступні: а) моніторинг та повідомлення про порушення прав людини та свободи слова; б) створення довідкової служби для юридичної допомоги жертвам порушення прав людини або свободи слова; в) перевірка тюрем та інших установ, закритих для широкого загалу, і поширення інформації про умови утримання в них людей; г) інформування громадськості про права людини та свободу слова шляхом створення радіо/теле передач, окремих розділів в газетах та журналах, розповсюдження інформації, надання консультацій та проведення круглих столів.

На конкурс було подано 234 заявки. Переможцями стали 42 організації, які отримали гранти розміром від 6 до 8 тисяч доларів США (загальна сума більше 300 тисяч доларів США) для здійснення Проекту «Права людини та свобода преси» в період квітень-грудень 2003 року. Посольством було надано 20 грантів для праці в галузі свободи ЗМІ і 22 гранти для праці в інших сферах прав і свобод людини. Гранти розподілялися за регіональним принципом: було надано 1-2 гранти в кожну область України, що є безумовною позитивною рисою Проекту.

Харківська правозахисна група (далі ХПГ) виконує в цьому Проекті функції координації, збору та розповсюдження інформації, надання консультацій, підготовки і проведення спільних публічних заходів (навчального тренінгу на початку проекту та конференції в вересні з демонстрацією проміжних результатів) та узагальнення результатів роботи всіх партнерів у вигляді проміжних та фінальних звітів. ХПГ має обов’язок підготувати, надрукувати і розповсюдити серед урядових та неурядових організацій підсумковий звіт у березні 2004 року.

Проект розпочався з проведення 5-денного тренінгу для виконавців проекту та інших організацій. Протягом березня ХПГ підготувала до друку та надрукувала наклад книги «Свобода вираження поглядів в Україні-2002» українською та англійською мовами (відповідно 1000 та 500 примірників, 320 та 160 стор.) Тренінг був проведений з 29 березня по 2 квітня в Харкові, у ньому взяли участь 89 активістів недержавних правозахисних організацій та 10 експертів-тренерів. До проведення тренінгу були залучені представники міжнародних організацій з прав людини, таких, як Article 19 (Велика Британія), Гельсінкський фонд  з прав людини (Польща), та відомі українські фахівці. 29-30 березня учасники тренінгу прослухали лекції «Вступ до концепції прав людини», «Що таке захист прав людини?», «Громадські приймальні правозахисних організацій», обговорили технічні й організаційні питання проекту: спільну діяльність та обов’язки партнерів, інформування, поширення інформації, консультації, звітність, ознайомилися більш детально з планами усіх 42 учасників проекту. Після цього учасники проекту розбилися на чотири групи, в яких розглянули приклади успішних проектів моніторингу та плани подальшої діяльності з наступних тем: свобода слова та свобода преси, доступ до інформації, доступ до правосуддя, свобода від катувань та жорстокого поводження. 31 березня – 2 квітня чотирма фахівцями Гельсінкського фонду  з прав людини була проведена школа з методології моніторингу прав людини.

Кожен учасник тренінгу одержав наступні книги й інформаційні матеріали:

1. Свобода вираження поглядів в Україні-2001  (328 с.)

2. Свобода вираження поглядів в Україні-2002 (320 с.)

3. Свобода і практика ЗМІ в Україні  (128 с.)

4. Бюлетень «Свобода висловлювань і приватність», №№ 3,4 (2000), 1-4(2001), 1-4 (2002), 1(2003).

5. Проти катувань. Міжнародні механізми ООН

(152 с.)

6. Проти катувань. Механізми захисту Ради Європи (200 с.)

7. Проти катувань. Огляд повідомлень, 1997-2001 (200 с.)

8. Свобода мирних зібрань та свобода об’єднань в Україні (200 с.)

9. Дотримання прав людини в Україні-2001 (64 с.)

10. Моніторинг прав людини. Інформаційні матеріали.

11. Виконання проектів по грантах посольства США. Інформаційні матеріали.

Крім того, кожен учасник отримав книги, необхідні для роботи за проектом, які були спеціально куплені ХПГ: російсько-англійський та українсько-англійський словники правничої термінології, популярну юридичну енциклопедію, Цивільний кодекс України, який вступає в дію з 1 січня 2004 року, довідник із зразками позовних заяв та інші видання.

Моніторинг свободи преси здійснювався на національному (Інститут масової інформації, далі ІМІ, й Харківська правозахисна група) та регіональному (16 партнерських організацій) рівнях. ІМІ та ХПГ працювали за близькою технологією. Вони отримували інформацію про інформаційні конфлікти від своїх регіональних партнерів, здійснювали виїзди своїх представників для з’ясування усіх деталей і надання правових консультацій, представляли інтереси журналістів та ЗМІ в судових процесах,  інформували громадськість про події через свої сайти та електронні розсилки та узагальнювали зібрану інформацію в щомісячних електронних виданнях «Барометр свободи» (ІМІ) та «Свобода висловлювань в Україні» (ХПГ) українською та англійською мовами. При цьому ІМІ більше взаємодіяло із власними регіональними кореспондентами, а ХПГ використовувала матеріали, надіслані партнерами за проектом та іншими організаціями, – тим же ІМІ, Асоціацією професійних журналістів та рекламістів Житомирщини, кіровоградською асоціацією «Громадські ініціативи», Громадським комітетом захисту конституційних прав і свобод громадян (Луганськ), Херсонською, Закарпатською, Луганською та Чернівецькою обласними організаціями Комітету виборців України, газетою «Вікна» (Калуш), Полтавським медіа-клубом та іншими організаціями. В результаті зафіксовані випадки прямої та непрямої цензури з боку різних органів державної влади, випадки злочинних замахів на журналістів, виграно декілька судових справ по дифамації. Слід відзначити, що ІМІ та ХПГ удало доповнювали одне одного: ІМІ більше уваги приділяло наданню правової допомоги, а ХПГ – аналізу і коментуванню законопроектів в галузі свободи висловлювань.

Однією з успішних ідей Проекту була організація консультацій учасникам проекту безпосередньо в місцях, де працюють партнери, та в Харкові, куди приїжджали представники партнерських організацій. Протягом квітня-серпня працівник ХПГ Олег Целуйко побував в партнерських організаціях в Черкасах, Полтаві, Кременчуку, Сумах, Запоріжжі, Кіровограді, Знам’янці, Чернівцях, Калуші, Івано-Франківську, Львові, Луцьку, Нововолинську, Хмільнику, Хмельницькому, Тернополі, Ужгороді, Чернігові, Житомирі. Усюди він зустрічався окрім партнерів з представниками обласного комітету з питань інформації (регіональні підрозділи Державного комітету з питань телебачення і радіомовлення), апеляційного суду, обласної прокуратури, намагаючись вислухати точку зору другої сторони в інформаційних спорах, щоби з’ясувати причини регіональних інформаційних конфліктів. Ці поїздки виявилися дуже плідними як з точки зору збору інформації, так і з точки зору ефективності правничих консультацій. Так, наприклад, швидке отримання і розповсюдження інформації про кримінальну справу по статті 344 Кримінального кодексу проти 7 місцевих газет, зустрічі з редакторами газет, зустрічі з представниками прокуратури, які виконували доручення Генеральної прокуратури щодо виїмки примірників газет та допиту головних редакторів газет, обговорення перспективи цієї кримінальної справи привело до того, що до цієї справи була прикута увага громадськості, обставини справи жваво обговорювалися в пресі, а порушення кримінальної справи було піддане нищівній критиці. В результаті справа була закрита в травні (подробиці див. в статті Олега Целуйка в СВіП №2 за 2003 р.)

Асоціація професійних журналістів та рекламістів Житомирщини успішно проводила регіональний моніторинг свободи преси по всіх напрямках: вона фіксувала інформаційні конфлікти в своєму регіоні, надавала безкоштовні юридичні консультації  журналістам та ЗМІ, зокрема, тим, проти яких були подані позови до суду, в деяких випадках здійснювала захист в судових процесах, висвітлювала узагальнені результати моніторингу у власному щомісячному журналі «Медіа Адвокат» (вийшло два спарених випуски 1-2 та 3-4), цінною рисою якого є, серед іншого, публікація судових рішень. Асоціація отримала важливі результати, проводячи моніторинг 13 обласних газет Житомирщини. Вони свідчать про втручання місцевих органів влади, зокрема підрозділу обласної держадміністрації, у діяльність редакцій місцевих періодичних видань шляхом розсилки чи передачі їм матеріалів, обов’язкових для друкування в газеті. За висновками дослідників, в місцевій житомирській пресі спостерігається тенденція до штучного висвітлення суспільно-резонансних тем (як, наприклад,  обговорення конституційної реформи) під одним кутом зору. Альтернативна точка зору зовсім відсутня у державних ЗМІ, не достатньо представлена у недержавних. Не надається можливість для публікації опозиційним політикам, здебільшого вони можуть висловити свою думку лише в тих партійних виданнях, які їм же і підпорядковані. Недержавні видання друкують матеріали опозиційних партійних лідерів лише на правах реклами (не у виборчий період). Це є для них виправданням для органів виконавчої влади за те, що такий матеріал був розміщений.

Докладний опис регіональних інформаційних конфліктів подала Херсонська регіональна організація Комітету виборців України на базі моніторингу публікацій в 10 місцевих газетах. Ті ж самі джерела – публікації в газетах – використовував журнал «Ї» для аналізу стану свободи слова в Львівській і Волинській областях. Були проаналізовані всі інформаційні публікації на цю тему в трьох найбільш популярних газетах Львівської і трьох  – Волинської областей. Виявилося, що Львівська область значно активніша і відкрита для преси, ніж Волинська, львівські газети мають значно вищу фінансову спроможність, що відбивається і на якості матеріалів, хоча загалом рівень матеріалів, на думку дослідників, низький і популістський.  А Сумський обласний комітет молодіжних організацій провів соціологічне опитування жителів Сум та міст Глухів, Лебедин, Охтирка, Ромни Сумської області щодо прозорості місцевої влади та довіри до ЗМІ і отримав невтішні результати: сумчани в більшості своїй не вірять в те, що вибори на посаду Президента Україні будуть чесними, прозорими і демократичними, рівень демократії не зміниться, а позитивна відповідь щодо можливості впливу на владу через громадські організації коливалася від 51.7% в Охтирці до 31% в Лебедині. Отже, треба ще багато працювати, щоби досягнути реального впливу громадських організацій на ситуацію і змінити ставлення людей до дій, спрямованих на суспільні зміни.

Окрім моніторингу свободи преси учасниками проекту здійснювався моніторинг інших прав і свобод. Так, Харківський обласний союз солдатських матерів підготував ґрунтовний аналітичний звіт за результатами моніторингу прав людини в армії, де дав класифікацію порушень прав людини і вказав шляхи для усунення порушень. Харківська правозахисна група вела збір інформації про випадки катувань та жорстокого поводження в органах внутрішніх справ, місцях позбавлення волі та армії, аналізувала законодавство з метою визначити норми законів, вразливі в сенсі можливості застосування катувань. Благодійний фонд «Повернення до життя» провів аналіз нормативно-правових актів, що стосуються ВІЛ-інфікованих. Херсонська обласна організація Комітету виборців вела моніторинг порушень широкого спектру прав людини за публікаціями в 10 місцевих виданнях і підготувала систематизований опис цих порушень. Аналогічну працю виконав Закарпатський осередок Комітету виборців України.

Деякими партнерами, зокрема, ХПГ, приділялася велика увага як прийнятим законопроектам, так і законопроектам, що розглядаються Верховною Радою України, і пов’язані з тематикою проекту. Були підготовлені коментарі, зауваження та пропозиції до низки законів та законопроектів: «Про внесення змін до Конституції України», «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про боротьбу з тероризмом», «Про внесення змін до деяких законів України (у зв’язку з введенням в дію Закону «Про боротьбу з тероризмом»)», «Про захист персональних даних», «Про свободу пересування», «Про Державний реєстр фізичних осіб», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо сфери охорони державної таємниці)», до проекту Кримінально-процесуального кодексу (тексти див. в збірці «Правові коментарі»). Ці пропозиції та зауваження спрямовувалися до відповідних парламентських комітетів, розміщувалися на декількох сайтах, друкувалися в пресі, зокрема, в газетах «Дзеркало тижня», «Юридичний  вісник України», «Львівській газеті», журналі «Кореспондент». Деякі з цих досліджень вже виявилися результативними. Наприклад, аналіз Закону  «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо сфери охорони державної таємниці)», прийнятого Верховною Радою 9 липня, був надрукований в низці відомих електронних видань (сайти «Майдан», «Обком», «Телекритика», ІМІ, ХПГ), газетах «Дзеркало тижня» та «Юридичний вісник України». Ще раніше журналістська громадськість та експерти в галузі свободи висловлювань, в тому числі ІМІ та ХПГ, звернулися до Президента з пропозицією ветувати цей Закон. В результаті Президент використав це право, і Закон в цьому вигляді не буде діяти. Парламентом були також враховані деякі пропозиції ХПГ щодо законопроекту «Про внесення змін до деяких законів України (у зв’язку з введенням в дію Закону «Про боротьбу з тероризмом»)»: були видалені найбільш одіозні норми, які дозволяли у деяких випадках вести прослуховування телефонних розмов без санкції суду і проводити оперативно-розшукові заходи без відкриття оперативно-розшукової справи...

Крім того, успішно закінчена в суді справа по дифамації, яку супроводжувала ХПГ, проти полтавської журналістки Дружиніної: заявникам було відмовлено в позові...

Декілька слів про підготовку узагальненого проміжного звіту до конференції. ХПГ отримала проміжні звіти про виконання Проекту від 24 організацій з 42, при цьому 7 з них – це, власне, не звіти, а підготовлені в ході виконання проекту матеріали. Таким чином, ХПГ могла узагальнити тільки частину звітної інформації. Вона представлена у вигляді п’яти брошур формату А4, які надруковані у кількості 200 примірників і розповсюджені серед учасників конференції. Ми зібрали в одну брошуру 17 проміжних звітів («Проміжні звіти виконавців проекту», 56 стор.). Результати моніторингу свободи вираження поглядів за усіма джерелами репрезентовані в збірці «Свобода висловлювань в Україні-2003, січень-серпень» (172 стор.). Брошура «Регіональний моніторинг свободи преси» (40 стор.) містить матеріали по Житомиру, Сумам, Львову та Луганську. Збірка «Правові коментарі» (96 стор.) включає аналізи законопроектів і коментарі до них (матеріали, підготовлені ХПГ, за виключенням одного тексту фонду «Повернення до життя»). Збірка «Моніторинг прав людини в Україні. Окремі аспекти» (148 стор.) включає опис фактів катувань та жорстокого поводження, зібрані ХПГ та її партнерами за звітний період, моніторинг прав людини в армії і два регіональних моніторинги прав людини в Херсоні та Закарпатті, підготовлені Херсонським та Закарпатським відділеннями КВУ. Крім того, ХПГ підготувала збірку «Freedom of Expression in Ukraine-2003, January-August» (58 стор., це частковий переклад англійською мовою збірки «Свобода висловлювань...») й видала брошуру «Дотримання прав людини в Україні – 2002» (переклад доповіді Держдепартаменту США). Нарешті, учасники конференції можуть подивитися виставку інших видань ХПГ і замовити літературу, яка їм потрібна для роботи, ми надішлемо її безкоштовно поштою.

Посольство США сподівається розширити всеукраїнську мережу НУО, що проводять моніторинг порушень прав людини та свободи преси в регіонах. Надалі ця мережа може підтримуватися такими міжнародними донорськими організаціями, як Програма розвитку ООН, коаліція «Партнерство за прозоре суспільство», Фонд «Євразія», Міжнародний Фонд «Відродження», Національний Демократичний Інститут, Міжнародний Республіканський Інститут, Європейська Комісія, Інститут «Відкрите Суспільство»...

(“Права людини”, м. Харків, №26, 16-30 вересня 2003 р.)

Недержавні організації, які опікуються свободою вираження поглядів

06.04.2004 | Олександр Хоруженко, м. Суми

Увага! Вас моніторять!

   

18 – 19 вересня цього року, за підтримки посольства США в Україні та Харківської правозахисної групи, в Києві пройшла конференція під промовистою назвою «Свобода слова та права людини – 2003». Серед запрошених гостей були відомі політики, правозахисники, представники аналітичних інституцій, що активно відстоюють ті цінності цивілізованого світу, що в провідних демократіях існують вже понад два століття. Зокрема, ще в Французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. та 1 Поправці Конституції США (кін. XVIII ст.) було закріплене право громадян на свободу слова. Натомість, українська пострадянська демократія до сих пір перебуває в летаргійному стані, започаткованому Декретом Раднаркому «Про контроль над пресою» від 25 жовтня 1917 р., що приймався, перш за все, для маніпуляції громадською думкою.

Голова комітету ВР України з питань інформації та свободи слова Микола Томенко зазначив, що функція журналіста як соціально-відповідальний фах, знівельована, і для покращення ситуації рекомендував власникам друкованих ЗМІ контролювати не зміст матеріалів, а дотримуватися чесності  й відповідальності. Декларована законом політична свобода нівелюється економічною несвободою. Найбільшою проблемою українських медіа є те, що жоден з них не залежить лише від рейтингів та доходів від реклами, як це відбувається у всьому світі. Прибутки ЗМІ не покривають витрат на вироблення інформаційного продукту. Тож, внаслідок отримання періодичних дотацій як комунальні, так і формально незалежні ЗМІ, виражають волю не громади, а інтереси своїх засновників.

Нагадаю, що в демократичному суспільстві не може бути державних ЗМІ, в іншому випадку суспільство недемократичне та п. Томенко переконаний, що «парламентська більшість не піде на прозорість роботи місцевих газет», і «до виборів прийняти базовий документ з цього питання не вдасться». Преса і влада – природні опоненти – так у всьому світі. Я впевнений, якби ЗМІ було роздержавлено ще 10 років тому, ми жили б в абсолютно іншій країні.

Сенс роздержавлення полягає в тому, щоб позбавити державу і владу карикатурного й ганебного нині їхнього впливу на ЗМІ, і, зрештою, зробити ЗМІ незалежними.

Тобто – здійснити рішучий крок до відновлення демократії і гарантування людям конституційних прав на свободу слова і думки.

Роздержавлюючи ЗМІ, ми даємо можливість журналістам, в першу чергу районним, обласним, писати правду. Вони не обов`язково почнуть писати правду. Але вони отримають можливість це робити. Так, зараз проявів прямої цензури майже немає. Але існує потужна самоцензура. Під страхом звільнення, втрати засобів до існування, журналіст контролює себе і ніколи не піддасть критиці можновладця. Бо йому потрібно годувати сім`ю, а якщо він втратить цю роботу, іншої він може взагалі не знайти. Особливо в райцентрі.

Гадаю, кожен орган влади може видавати свій інформаційний бюлетень. Як він буде його розповсюджувати – то його справа. Головне – щоб це був дійсно тільки інформаційний бюлетень, і більш нічого. Тобто, щоб цей бюлетень тільки інформував, а не формував громадську думку.

Роздержавлювати треба всі ЗМІ, починаючи з одного й того ж дня. Два неодмінні правила: 1) держава та її органи не можуть бути засновниками та власниками жодного засобу масової інформації; 2) з державного бюджету не можуть підтримуватися окремі конкретні ЗМІ, а державна підтримка мусить зводитися до фінансування програм і лише на конкурсній основі.

Стосовно телебачення, то ситуація виглядає ще гірше. Фактично, в країні склалися два медіа-холдінги: Гр. Суркіса (ТЕТ, УТ-1, Інтер, Студія 1+1) та В. Пінчука (ICTV, Новий канал, СТВ), які спільно формують в форматі новин єдину політичну перспективу, при цьому бл. 78 % глядачів позбавлені права альтернативного бачення суспільних подій; ці канали не відокремлюють факти від коментарів; принципово відсутня версифікація подачі новин; зникли прямі ефіри, дебати з опозицією тощо.

Незалежні TV зникли через тотальну внутрішню цензуру власників, які змушують журналістів подавати тенденційну, незбалансовану інформацію, не розуміють своєї користі від існування неупереджених медіа, бо у випадку зміни ситуації, вони теж можуть опинитися жертвами «права сильного». І, оскільки, принцип TV як соціально-відповідального бізнесу, поки-що ігнорується, поява суспільного телебачення і радіомовлення переноситься на віддалену перспективу.

Коли прийняти тезу, що міра свободи слова дорівнює нашому бажанню боротися за неї, то основним завданням для неурядових організацій та ще незалежних ЗМІ, є моніторинг порушень та якомога оперативне публічне оповіщення громадськості про ці факти.

Особливо, коли йде війна... Війна влади проти свого народу...

(“Права людини”, м. Харків, №26, 16-30 вересня 2003 р., «Шлях перемоги», ч. 43, 16-22 жовтня 2003 р.)

Недержавні організації, які опікуються свободою вираження поглядів

06.04.2004

У Кременчуці створюється повноцінний міський медіа-профспілковий апарат

   

Саме він покликаний захистити права журналістів, вирішити багато проблем у сфері трудових і професійних відносин працівників місцевих засобів масової інформації. Про це ІА "Контекст-медіа" заявив голова Кременчуцької незалежної медіа-профспілки Микола Фельдман.

За його словами, реалізацію проекту зі створення діючого профспілкового об`єднання журналістів міста ініціювали громадська організація "За право кожного" за участю Київської незалежної медіа-профспілки, кременчуцької "Медіа-ліги" та завдяки фінансовій підтримці міжнародного фонду "Відродження". Першим кроком на цьому шляху Микола Фельдман вважає створення Кременчуцької незалежної медіа-профспілки.

У вересні закінчується підготовча робота напередодні реєстрації первинних осередків загальноміської профспілки в редакціях місцевих засобів масової інформації. Уже в найближчому майбутньому представники таких осередків визначать як оптимальний кількісний склад медіа-профспілкового апарату, так і фахівців, необхідних для виконання новим профспілковим об`єднанням журналістів своїх статутних завдань.

На думку Миколи Фельдмана, в апараті медіа-профспілки обов’язково повинні працювати юристи, надаючи журналістам професійну допомогу не лише при судових розглядах з героями своїх публікацій, а й у відстоюванні прав працівників ЗМІ на поліпшення умов праці, підвищення зарплати, обумовлене чинним законодавством, укладання колективного договору з роботодавцями і виконання останніми його умов.

(Контекст-медіа, http://www.profspilka.org.ua , «Полтавський обласний медіа-клуб”, №48, 28 вересня 2003 р.)

Свобода Висловлювань в Україні, 2003, №09

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори