пошук  
№04
2004

Свобода Висловлювань в Україні

Втручання в професійну діяльність журналістів та ЗМІВерховная Рада обратится к Президенту Украины Леониду Кучме с предложением рассмотреть вопрос о служебном несоответствии президента Национальной телекомпании Украины Александра Савенко. За постановление проголосовали 299 депутатовМиклош Хорости, в прошлом журналист и дисидент. представитель ОБСЕ по вопросам свободы СМИДепутати - члени фракції «Наша Україна» Львівської обласної ради заявляють, що їм достовірно відомо про те, що керівництво районних Державних податкових адміністрацій, беручи за приклад практику розсилання «темників» Адміністрацією Президента, змушує керівників районних рад та головних редакторів районних ЗМІ публікувати матеріали, які мають на меті дискредитувати та спаплюжити голову Львівської обласної ради Михайла СендакаОстаннє "мовне" рішення Нацради з питань телебачення та радіомовлення і події, що відбуваються на цьому тлі на ДТРК "Крим"Продукувати темники не припинили
Прояви ксенофобії в ЗМІІван Бокий, народний депутат України. Хто в Україні фашист, пані посол! Кілька неприємних запитань послу Ізраїлю пані Наомі Бен Амі. “Інформаційний бюлетень”, №12, 25 березня 2004 р.«Антисемітизм» і свобода словаЗ’ясовуймо стосунки за дискусійним столом, а не в судіУкрощение строптивых: антисемитизм как PR-стратегияЕвро-Азиатский Еврейский Конгресс намерен судиться с рядом украинских изданийТем, кто расшатывает межрелигиозный мир в Украине, все же стоит... полечитьсяУже ставший печально известным ректор Межрегиональной академии управления персоналом (МАУП) Георгий Щекин разразился на страницах "Персонала-Плюс" двухполосной статьей "Про антисемитизм та єврейський фашизм як два боки однієї медалі"У Кущинцях, що в Гайсинському районі на Вінниччині, відбулася сходка громадян з порядком денним про захист газети «Сільські вісті»«Єврейське питання» — у судовому форматі. Вдруге. Незабаром обвинувачення проти «Сільських вістей» розглядатиметься в Апеляційному суді"Внимание, в Украине цензура!" - заявило на весь голос інтернет-видання "Mignews. com. ua"В Харькове судебный конфликт между "Просвiтой" и нацменьшинствами, спровоцированный оскорбительным содержанием публикации в детской газете "Джерельце", удалось решить мировым соглашениемГазета Всеукраинского еврейского конгресса в канун праздника Песах, призывающего к очищению духовному всех, кто чтит Тору, напечатала статью про Гришу ОфштейнаГде логика украинских органов власти и общественных организаций? Ведь что получается: антисемитские проявления пресекаем на корню, а антиукраинские не замечаем. Или стараемся не замечать?Сімферопольська громадська організація "Інститут регіональних мас-медіа" почала моніторити ЗМІ Криму на предмет публікацій, що розпалюють міжнаціональний розбрат
Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи. ДифамаціяЮ. Тимошенко подала до суду на главу МВС і газетуПід загрозою значних фінансових санкцій опинилася газета Верховної Ради «Голос України»У Печерському суді триває слухання справи за позовом Віктора Медведчука до автора книги «Нарцис» Дмитра ЧоботаДепутат Луганської міськради Сергій Снаговський намагається через суд стягнути з газети “Вечірній Луганськ” понад 5 тисяч гривень за начебто завдані йому моральні стражданняЮ. Артеменко посоветовал главе ривненского городского суда помнить о требованиях законодательстваЗа два года, прошедшие со времени последних парламентских выборов, в Ивано-Франковский городской суд было подано 15 исков к местным СМИ. В основном по защите чести и достоинства, деловой репутации и возмещению морального ущербаБілоконь виграв суд у МостовоїТворцы абсурдных исков. Как борются со свободой слова Балога и компанияВід січня 2004 року в Україні почалася низка вельми незвичних судових процесів. Вістря позовів було спрямоване проти інформаційно-видавничої групи “ТелеграфЪ”28 квітня в Личаківському районному суді міста Львова відбулося третє слухання справи за позовом ЛОО СДПУ(о) проти голови ВО “Свобода” Олега Тягнибока
Деякі загальні дані

26.05.2004
джерело:
(“Свобода”, №14, 13-19 квітня 2004 р.)

У березні в Україні зафіксовано 29 конфліктних ситуацій, пов’язаних із ЗМІ та журналістами

   

Тетяна Акiмова:

 “Найпопулярнішими”, як і раніше, залишаються напади на журналістів (таких 4) та відмова у наданні інформації.

3 березня у ДТП загинув директор полтавської ТРК “ЮТА” Георгій Чечик. Деякі колеги загиблого підозрюють, що аварію було спровоковано, пов’язуючи її з наміром Чечика укласти договір про мовлення радіо “Свобода” на частоті ТРК “ЮТА”.

Проте органи дізнання дуже неохоче пов’язують напади на журналістів з їх професійною діяльністю. Не виключено, що це стимулює зловмисників імітувати замахи на журналістів під пограбування, нещасні випадки, злісне хуліганство тощо. За таких умов встановити справжні мотиви злочину надзвичайно складно.

Для прикладу, за фактом загибелі за досі нез’ясованих обставин мелітопольського журналіста Володимира Карачевцева слідчі дотримуються версії нещасного випадку, свідомо не розглядають інші версії, ухиляючись таким чином від розкриття можливого злочину.

Враховуючи наростаючу гостроту політичного протистояння напередодні президентських виборів, очевидно, є сенс вимагати, щоб у всіх випадках нападів на журналістів правоохоронні органи першочергово розглядали версію про їх зв’язок з професійною діяльністю потерпілих.

Посилюється тиск на регіональні медіа — з усіх конфліктних ситуацій у березні лише три стосувалися столичних журналістів та ЗМІ. Зафіксовано два випадки порушень закону щодо представників іноземних ЗМІ — напад на знімальну групу московського “Первого канала” та відмова в акредитації кореспонденту московського видання “Стрингер” Роману Кислову.

У минулому місяці було примусово припинено трансляцію київського радіо “Континент” — представники “Укрчастотнагляду” без рішення суду вимкнули передавач та конфіскували техніку. 2 березня керівництво цієї радіостанції заявило про перешкоджання ретрансляції передач Бі-Бі-Сі, “Голосу Америки”, радіо “Свобода”, “Німецької хвилі”, Польського та Громадського радіо. Директор “Континенту” Сергій Шолох, побоюючись за власну безпеку, виїхав за кордон.

У березні також була знята з ефіру програма “Комендантський час” на харківському “7-му каналі”, припинено мовлення Незалежного павлоградського телебачення (Дніпропетровська обл.), телеканалу “М-студіо”, радіо “Закарпаття FM” (Мукачево). Причини закриття — ліцензійні проблеми та претензії податкової адміністрації. Автори повернутої в одеський ефір програми “Сегодня” визнають, що тепер вимушені стриманіше оцінювати діяльність місцевої влади.

Продовжується також судовий марафон між компанією “ТНК-Україна” та “Голосом України” і журналістом Сергієм Лавренюком. А видавнича група “Телеграф”, до якої входять телеканал “Ера”, тижневик “Киевский Телеграф”, інтернет-газета “Версии” та “Радіо Ера-ФМ”, звернулася до представника Європейського Союзу в Україні Норберта Жюстена зі скаргою на політичний та економічний тиск. У ній стверджується, що за рішеннями судів блокуються рахунки медіа-групи. Причиною цього стали позови приватних осіб, чия репутація начебто постраждала внаслідок публікації на сайті “Версии” у грудні 2003 року статті про “Приватбанк”.

Прикметно, що переважна більшість суб’єктів конфліктів із ЗМІ — фізичні особи та організації, так чи інакше пов’язані з владою, або суб’єкти економічної діяльності. Не зафіксовано жодного випадку, коли б у конфлікт з медіа чи журналістом вступив пересічний громадянин.

Деякі загальні дані

26.05.2004
джерело:
(“Грані+”, №9, 8-14 березня 2004 р.)

“Демократичні ініціативи” оприлюднили “Рейтинг найавторитетніших українських журналістів”

   

Рейтинг, організований фондом “Демократичні ініціативи”, був визначений за результатами опитування журналістів, проведеного у листопаді 2003 — лютому 2004 років.

Як повідомили організатори опитування на прес-конференції, що відбулася 3 березня, особливістю цього дослідження є прозора та неманіпулятивна стратегія. Вона полягає у застосуванні методики “снігової кулі”, коли кожен із журналістів-учасників опитування мав назвати імена не більше десяти журналістів телебачення, радіо, друкованих та інтернет-видань, які, у свою чергу, були опитані за тією ж схемою. “Снігова куля” розпочалась з 10 найавторитетніших журналістів, визначених в опитуванні минулого року. Участь у дослідженні взяли як представники загальнонаціональних ЗМІ, так і іноземних медіа в Україні, а також журналісти регіональних та місцевих ЗМІ.

Усього було надіслано 676 анкет, отримано 257 відповідей. Починалася “снігова куля” з 10 найавторитетніших журналістів, визначених в опитуванні минулого року. Крім того, для реґіонального представництва на початок “снігової кулі” були залучені 11 реґіональних прес-клубів Українського освітнього центру реформ в областях.

Журналістам ставилося наступне запитання:

“Думки та висловлювання яких журналістів є для Вас найавторитетнішими, якщо мова йде про суспільно-політичний та економічний розвиток України?”

За результатами опитування було сформовано список із 144 найавторитетніших журналістів України, які отримали не менше 4 голосів. Серед них — 65 журналістів центральних медіа, 65 — представники регіонів, 14 журналістів працюють в іноземних ЗМІ.

На думку наукового керівника фонду “Демократичні ініціативи” Ірини Бекешкіної, цей рейтинг є найбільш об‘єктивним і найкращим із того, що існує зараз в Україні. Фонд і надалі планує проводити регулярні опитування найбільш авторитетних журналістів з метою з‘ясування консолідованої думки представників мас-медіа з найбільш актуальних проблем.

У першу двадцятку увійшли такі журналісти:

1. Юлія Мостова (Газета “Дзеркало тижня”)

2. Сергій Рахманін (Газета “Дзеркало тижня”)

3. Тетяна Коробова (Газета “Грані-плюс”)

4. Андрій Шевченко (Телеканал “5-TV”)

5. Наталя Лигачова (Інтернет-видання “Телекритика”)

6. Олена Притула (Інтернет-видання “Українська правда”)

7. В‘ячеслав Піховшек (Телеканал “1+1”)

8. Ірина Погорєлова (“Політичні хроніки”)

9. Ліля Буджурова (Телеканал “СТБ”)

10. Віталій Портніков (Радіо “Свобода”)

11. Тетяна Сіліна (Газета “Дзеркало тижня”)

12. Володимир Бойко (Газета “Грані-плюс”)

13. Сергій Гармаш (Радіо “Свобода”)

14. Олег Єльцов (Інтернет-видання “Україна кримінальна”)

15. Кость Бондаренко (Центр дослідження суспільних процесів)

16. Дмитро Кисельов (Телеканал “ICTV”)

17. Сергій Лещенко (Інтернет-видання “Українська правда”)

18. Роман Скрипін (Телеканал “5-TV”)

19. Андрій Цаплієнко (Телеканал “Інтер”)

20. Іван Бокий (Газета “Сільські вісті”)

21. Людмила Коханець (Газета “Голос України”)

(Публікується по матеріалам сайту “Телекритика” (www.telekritika.kiev.ua)

Деякі загальні дані

26.05.2004

Фонд “Демократичні ініціативи” та Центр “СОЦІС” у квітні провели традиційне опитування, яке стосувалося визначення ставлення населення до політиків і соціальних інститутів

   

Ярема Городчук:

Дослідження “Громадська думка населення України – квітень 2004 року” дало вельми цікаві результати на предмет довіри українців до ЗМІ. Таким чином, близькі до СДПУ(о) загальноукраїнські телеканали УТ-1, “1+1” та “Інтер” очолили список недовіри до засобів інформації.

На запитання: “Які з українських телеканалів, на вашу думку, дають найбільш упереджену, однобічну інформацію із суспільно-політичних питань?” 26,9% респондентів указали на характерність такого недоліку у всіх телевізійних ЗМІ. Решта відповідей опитаних поділилася так: 26,6%, 13,5%, 11,2% респондентів назвали упередженими “УТ-1”, “1+1” та “Інтер” відповідно. Інші відомі нам канали щодо “упередженості” набрали не більше 2,5% недовіри глядачів. Лише “5 канал” і російські ця категорія глядачів вважає неупередженими. 19,4% опитаних вагалися з відповіддю. Не дивляться телевізор узагалі лише 1,1% опитаних.

Меншість населення України (13%) вважає, що політичній реформі передувала аргументована дискусія, з представленням позиції противників і прихильників. На думку значної частини опитаних, тема реформи постійно з’являлася у ЗМІ, але без аргументів “за” і “проти” (18%) або з висвітленням лише точок зору прихильників реформи (10,5%). Висвітлення у ЗМІ точок зору противників реформи зазначили лише 2% опитаних. Підтверджена дослідженням однобокість викладу є фактично анонсом того, як відбуватиметься передвиборна кампанія в інформаційному просторі України. Надією на об’єктивний вибір у цьому контексті серед різних кандидатів є лише свідомість громадян щодо вже згаданої “упередженості”. Народ прагне знати різні точки зору (63%) – як влади, так і опозиції. Така цікавість є єдиною противагою однобокості подачі інформації.

До речі, ЗМІ в Україні повністю довіряють лише 19,7% й не довіряють 18,2% респондентів. 58,8% опитаних вагаються. Можна припустити, що останні більше довіряють друзям, сусідам або Церкви. Саме Церкві слід очікувати з її 47,3% цілковитої довіри з боку громадян численних спокус із початком передвиборної кампанії. І ця інституція зможе відстояти свій авторитет лише завдяки стійкості проти нечистої сили.

(«Львівська газета», 28 квітня 2004 р.)

***
 
Наш комментарий. Как сказал недавно в беседе с Дмитрием Киселевым на канале ICTV вице-спикер украинского парламента Александр Зинченко, несмотря на мощное давление подконтрольных каналов, зрителя уже обмануть невозможно. Он научился отличать правду от лжи. Как известно, УТ-1, "Интер" и "1+1" принадлежат к СМИ, подконтрольным главе Администрации Президента и лидеру СДПУ(о) Виктору Медведчуку. Неудивительно, что именно к этим телеканалам меньше всего доверия. А вот "5-й канал" действительно зарекомендовал себя каналом честных новостей.
 
("Правда Украины" 2004.04.29)
Деякі загальні дані

26.05.2004
джерело:
(“Україна молода”, №78, 28 квітня 2004 р.)

Ви ніколи не бачили на власні очі класичного «темника», але дуже хочете дізнатися, про що там пишуть? Вмикайте о 21-й годині «Вісті» на УТ-1 і уважно слухайте...

   

Приблизно 99,6 відсотка політичних новин, які вам там продемонструють, майже напевне відповідатимуть «аналітичним запискам» від експертів з київської вулиці Банкової. І це не лише суб’єктивна думка журналістів «УМ» — «найбільш упередженим» і таким, який  «подає однобічну інформацію з суспільно-політичних питань в українському медіа-просторі» телевізійним каналом УТ-1 вважають 26,6 відсотка українських глядачів. Про це свідчать дані соціологічного опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» і Центром «Соціс» з 1 до 12 квітня 2004 року. Причому, що цікаво, відділяти зерно від полови навчилися не лише поінформовані кияни, а й мешканці інших областей: експерти опитали 1200 респондентів з усіх регіонів України.

На другому місці за упередженістю й необ’єктивністю опинилася «Студія «1+1» — цей канал вважають «однобічним» 13,5 відсотка опитаних, а третю сходинку з 11,5 відсотками посідає «третя кнопка» телевізора, на якій розмістився телеканал «Інтер». Усі ці засоби мас-медіа, як відомо, мають певне відношення до головного соціал-демократа України (об’єднаного) й за сумісництвом керівника президентської адміністрації Віктора Медведчука. Натомість ті телевізійні канали, які вважають підконтрольними іншому українському олігархові — президентському зятю Вікторові Пінчуку, мають значно менший рейтинг заангажованості. Скажімо, «Новий канал», який посідає п’яту сходинку в цьому у негативному «хіт-параді», набрав лише 2,1 відсотка голосів, ICTV — 1,9%, «СТБ» — 1,2%. Недарма Віктор Михайлович постійно наголошує на тому, що вважає медіа-бізнес саме бізнесом, а не засобом пропаганди, тому його телеканали намагаються об’єктивно (наскільки це можливо у їхньому випадку) висвітлювати події, аби не втрачати довіру глядача й залишатися прибутковими. Місцеві телеканали та УТ-2 найупередженішими назвали 2,5 відсотка респондентів, а продонецька ТРК «Україна» за шкалою упередженості набрала лише 0,8% голосів. Зовсім неупередженими опитані вважають «5-й» канал (він набрав рівно 0 відсотків) та російські канали (теж 0%), яким до українських подій поки що взагалі байдуже. При цьому 26,9 відсотка опитаних переконані: упередженими є всі без винятку «кнопки» українських «ящиків». Натомість 0,8% наївно твердять, що необ’єктивних телеканалів в Україні немає взагалі. Не знайшли що відповісти на це питання 19,4 відсотка респондентів.

Окрім того, соціологи поставили учасникам дослідження таке запитання: «Чи вірите ви, що під час виборів для всіх кандидатів будуть створені рівні можливості для агітації у засобах масової інформації?» ствердно відповіли тільки 15,8 відсотка опитаних, 70,4% не вірять у таку можливість, а варіант «важко відповісти» обрали 13,8% респондентів. Похибка репрезентативності не перевищує 3  відсотків.

Деякі загальні дані

26.05.2004
джерело: www.liga.net, 04.05.2004

ИМИ: власть остается наибольшим нарушителем свободы слова

   

В 2003 году наибольшим нарушителем свободы слова в Украине остаются органы власти. Такой вывод делает Институт массовой информации, подводя во Всемирный день свободы прессы итоги мониторинга свободы слова за 2003 год.

За минувший год ИМИ зарегистрировал 146 конфликтных ситуаций с участием средств массовой информации, и в 106 конфликтах прямо или опосредствованно задействованы властные структуры.

Значительная часть этих случаев – а именно 81 конфликт – связаны с органами исполнительной власти – собственно, теми учреждениями, которые должны гарантировать соблюдение Конституции и базовых гражданских свобод. Для сравнения: в конфликтах со СМИ представительная власть была задействована 23 раза, судебная – 15 раз, а представители сразу несколько ветвей власти – 13 раз.

Даже, если помехой деятельности СМИ становились нападения неизвестных лиц или эти помехи имели явную криминальную почву, журналисты часто связывали это со своими критическими выступлениями, прежде всего, в адрес исполнительной власти. Лишь в 20 случаях зарегистрированных ИМИ, – а это в четыре раза меньше количества случаев связанных со структурами исполнительной власти – можно говорить об исключительно криминальном, не связанным с властью давлении на СМИ.

"Эта тенденция свидетельствует о том, что организованная преступность является значительно меньшей проблемой для гражданского общества и, в частности, для свободы слова, чем нынешняя власть... Власть не смогла обеспечить развития гражданских свобод в Украине, что в дальнейшем затормозит интеграцию Украины в мировые политические и экономические структуры", – говорится в отчете.

Вторые позиции относительно притеснения журналистов, по данным ИМИ, занимают милиция (14 случаев) и органы прокуратуры (12 случаев). "Отметим, что правоохранительные органы ни разу не становились на сторону журналистов, если речь шла о конфликте исполнительной власти и журналистов, что, в принципе, подтверждает политическую заангажированность силовых структур, ведь тяжело поверить, что граждане, которые принадлежат к одной профессии, постоянно правы, а другие – всегда ошибаются", – отмечается в отчете.

"Примечательно значительное число случаев привлечения милиции к противостоянию между властью и журналистами. Если в минувшие года "деликатные поручения" власти выполняли налоговые администрации, пожарные инспекции, и прочие организации, которые, формально, выполняют скорее регулятивные, чем карательные функции, то сейчас эти самые поручения выполняют милиция и прокуратура", – говорится в нем.

Вместе из тем, ИМИ зафиксировал 26 случаев, когда конфликты решались в пользу журналистов, – это едва не вдвое больше аналогичного показателя 2002 года. По данным ИМИ, распределение нарушений свободы слова по региональным признакам, фактически, не изменилось за последние годы. Большинство конфликтов, которые могут свидетельствовать о нарушение свободы слова зафиксировано в г. Киеве (42 случая), но, сразу подчеркнем, что фактически все нарушения вызваны не местными, а центральными органами власти, которые географически расположены в столице.

Наиболее сложной ситуация остается в Донецкой (11 случаев) и Днепропетровской (10 случаев) областях, а также в Крыму (11 случаев). В этих регионах и в прошлом сохранялась сложная ситуация со свободой слова, однако в 2003 году "несколько неожиданно" в неблагополучные регионы также попала Львовская область (8 случаев), что, по сведениям ИМИ, является "следствием инициированного свыше передела собственности на региональные СМИ".

ИМИ констатирует, что основным типом цензуры в украинских СМИ остается так называемая "теневая цензура" – ситуация, когда давление на журналистов осуществляется по любым другим, неполитическим поводам. "В основе этой цензуры – прямая зависимость собственников средств массовой информации от государственных структур".

"Механизм создания такой зависимости состоит в том, что власть искусственно создает условия, когда соблюдение всех норм украинского законодательства становится проблематическим для любого субъекта предпринимательства. Однако под контроль правоохранительных и регулирующих органов, как правило, попадают лишь экономические структуры заподозренные в связях с оппозицией. В этом смысле контроль над оппозиционными СМИ ничем не отличается от государственного контроля над другими субъектами украинского бизнеса", – говорится в отчете.

"Впрочем, формальная независимость собственников СМИ от государства давала повод высшим украинским чиновникам неоднократно заявлять о непричастности государства к цензуре содержания печатных и электронных медиа. Так, по словам председателя государственного комитета теле- и радиовещания Ивана Чижа, который считает, что конфликты в среде СМИ никак не инспирируются властью, в Украине зарегистрировано 19.351 печатное издание, свыше 1.100 электронных СМИ, среди них государственными являются соответственно 6% и 2,7"%, – сказано в нем.

В последние три года, отмечает ИМИ, сугубо украинским средством воплощения контроля над медиа стали "темники", – неформальные инструкции, которые присылаются в адрес руководства влиятельных СМИ, – прежде всего телевизионных каналов. "Темники" вменяют в обязанность журналистам придерживаться определенной, утвержденной наверху схемы описания политических событий, расставляя акценты на нужные власти места.

"Авторство "темников" независимые эксперты единогласно приписывают Администрации президента Украины, хотя она и отрицает свое участие в создании упомянутых инструкций... Интересной тенденцией минувшего года является также широкая доступность оригинальных "темников" в журналистской среде и правозащитных структурах, хотя, по логике их создателей, они должны были бы оставаться на столах руководства телеканалов и не даваться "кому попало", – говорится в отчете.

"Такая тенденция, вероятно, свидетельствует об определенном сопротивлении среди журналистов провластных электронных СМИ, которые получив и, даже, выполнив установки "темников", считают нужным предоставить их копии широкой общественности, высказывая таким образом свой протест против подавления свободы слова", – отмечает ИМИ.

Подытоживая ситуацию со свободой слова в минувшем году, ИМИ делает следующие выводы:

Во-первых, "украинская власть продолжает осуществлять контроль над независимыми СМИ, и с приближением избирательной кампании 2004 года этот контроль становится более жестким, а методы контроля – грязнее".

Во-вторых, можно отметить "активную общественную позицию работников СМИ, которые пытаются защищать свои профессиональные права, хотя эту защиту чрезвычайно тяжело осуществлять, если речь идет о конфликте с органами власти".

В-третьих, "основной формой контроля над СМИ остается "теневая цензура", которая исчезнет лишь тогда, когда бизнес-структуры лишатся неформальной, а, потому, незаконной зависимости от патронажа правительственных чиновников".

"Но нашим последним и главным выводом является то, что хотя в Украине еще не развились цивилизованные отношения между властью и медиа, было бы очень ошибочно утверждать полное отсутствие демократии в Украине, зачисляя ее к странам, где полностью отсутствует свобода слова", – говорится в отчете.

Деякі загальні проблеми

26.05.2004
джерело:
(“Вечірній Київ”, №45, 26 березня 2004 р.)

Не так тії вороги, як «добрії» журналісти

   

Микола Цивірко:

Тоскно стало на душі після прес-конференції, організованої Українською асоціацією видавців періодичної преси та Інтерньюз-Україна за участю заступника начальника управління Міністерства фінансів України Андрія Майснера (були запрошені, але не прийшли народні депутати України Олександр Турчинов і Сергій Терьохін, а також представники Державної податкової адміністрації України). Тоскно – з кількох причин.

Недарма кажуть: благими намірами встелений шлях до пекла. Журналісти схильні були повірити урядовцям, що скасування податкових пільг для ЗМІ було зумовлене не так бажанням виправити бюджетні негаразди, як вдосконалити податкову систему. Але що ж вийшло! Істотно потерпіли дві категорії газет і журналів. По-перше, російськомовні «титани» з кількасоттисячними і мільйонними накладами, в яких астрономічні прибутки в результаті оподаткування стали квазіастрономічними. По-друге, місцева преса, передусім україномовна, яка й без того ледь животіла. «Нововведення» підкосило її остаточно.

Частина народних депутатів дуже швидко збагнула, що Закон «Про державний бюджет України на 2004 рік», почавши діяти, наламав дров – газетні наклади почали катастрофічно зменшуватися, видавнича справа як бізнес була поставлена під загрозу цілковитого занепаду. Так народився законопроект 4000-1, який повертав пільгу щодо ПДВ, але тільки україномовним виданням. Тобто із двох названих категорій влада зважила на інтереси другої, яка, повторимося, не просто втрачала багато, а однозначно – гинула б.

Гадаю, не треба пояснювати, який тут рейвах зчинився. Закидавши всі гілки влади листами і петиціями із сотнями підписів головних редакторів, згадувані вище «титани» дотиснули Президента, і той, як зазначено у прес-анонсі, «скористався своїм правом вето щодо цього законопроекту». Отже, знову, як і 1 січня 2004 року, погано стало ВСІМ. Погано по-братерському. Адже серед підписантів були редактори не тільки російськомовних газет. Хотілося б подивитись у вічі цим «принциповим» українським газетярам. Вони, на своє глибоке переконання, вчинили згідно із сумлінням і виявили виняткову солідарність зі своїми російськомовними колегами, товаришами по перу. Інакше кажучи, недвозначно показали, що є передусім журналістами, а вже потім, можливо, громадянами України, українцями. Адже багато хто з них, сидячи де-небудь у пивному барі, критикував уряд і взагалі українську владу за відсутність протекціоністської політики щодо української преси і української книги. І тепер, коли цей протекціонізм зримо був виявлений у законопроекті № 4000-1, почуття причетності до журналістської братії виявилося сильнішим і суттєвішим, ніж вболівання за українську ідею, за майбутнє української мови, культури, духовності, нації, держави.

Стан, в якому перебуває нині Україна, не є унікальним. Це саме було з Чехією після звільнення її від німецького ярма, з Польщею, Литвою тощо. Саме протекціонізм щодо чеської, польської, литовської мов з боку держави дав змогу пережити цим націям у буквальному розумінні воскресіння, відновлення з попелу. Як бачимо, Україні такий сценарій не загрожує. Самі українці не дадуть!

Пан Андрій Майснер, який слідом за президентом УАВПП Михайлом Вейсбергом почав був «изъясняться с присутствующими на общепонятном», але на прохання журналістки з радіо «Свобода» швидко і, хоч як дивно, безболісно перейшов на державну мову (отак би легко змінити мовний режим «бідствуючим» російськомовним мільйоннотиражникам!), довів до учасників прес-конференції, наскільки тепер важко повернути податкові пільги ЗМІ. Для цього потрібно знайти компенсаторів, а вони, ясна річ, не ростуть у лісі мов гриби після дощу. Але не треба бути ясновидцем, аби передбачити подальший розвиток подій.

Російськомовні диплодоки української (?) преси залижуть податкові рани і продовжуватимуть «збагачувати» український ґрунт своїми інформаційними бомбами-екскрементами, а районний журналіст складе руки навхрест і блаженно чекатиме на легку смерть, відчуваючи благодать від того, що не зрадив «товариша», чи то пак «гаспадіна». Амінь!

Деякі загальні проблеми

26.05.2004
джерело:
(”2000”, 09.04.2004)

В Киевской области создан Совет редакторов СМИ, соучредителями которых являются органы государственной власти

   

О насущных задачах организации нам рассказал его председатель — заслуженный журналист Украины, редактор газеты «Мироновский край» Виктор Глущенко:

— Редакторы малых газет объединились для того, чтобы защищать общие социальные, экономические, творческие интересы работников СМИ.Например, очень насущной является проблема, связанная со стремлением определенных политических сил провести так называемое разгосударствление печатных изданий, учредителями которых выступают государственные администрации и городские советы. Только общими усилиями мы сможем затормозить этот процесс. Если мы этого не сделаем, сельское население лишится газет, которым доверяет больше других.

Скажем, жители нашего района выписывают 301 издание, сегмент «Мироновского края» — 43%. Цифра сама за себя говорит. Могу привести и слова вице-премьера Дмитрия Табачника, который, выступая на коллегии Госкомитета по вопросам телевидения и радиовещания, сказал, что наибольшее доверие в районе, в котором он выдвигался в депутаты, было именно к местной газете.

Без финансовых дотаций мы не выживем, и отрадно, что в Киевской областной госадминистрации это понимают и выполняют программу по поддержке малой прессы.

Когда меня спрашивают о тиражах районок, я говорю, что эта цифра — не показатель работы коллектива, некорректно сравнивать тиражи наших газет с центральными или коммерческими. Мы ориентируемся на показатель: число подписчиков на сто жителей, и по нему именно «Мироновский край» лидирует в области — 17,4 подписчика. За нами — газеты Полесского, Яготинского, Богуславского, Переяслав-Хмельницкого районов.

На сегодняшний день в Совет входит 32 руководителя районных печатных СМИ, уже начали проявлять интерес к структуре и редакторы районных газет из Черкассской и Черниговской областей. Надеюсь, что в большинстве регионов Украины будут созданы подобные советы, которые в конечном итоге объединятся.

Мы уже выпустили первый номер газеты Совета — «Час i слово». В нем в основном выступали редакторы и работники СМИ: рассказывали о том, чем сегодня живут редакции. В дальнейшем мы планируем выпускать полноценную газету с широким спектром информации.

Деякі загальні проблеми

26.05.2004
джерело:
(“Киевские ведомости”, №93, 30 апреля 2004 г.)

Державный подход к информации

   

Законы, регламентирующие деятельность масс-медиа, должны основываться прежде всего на национальных интересах.

Второе обязательное условие к ним — базирование на положениях Конституции. Такое мнение высказал председатель Госкомтелерадио Иван Чиж в Киеве на научно-практической конференции по вопросам законодательного обеспечения деятельности СМИ. По его словам, в этой сфере наблюдается определенное противоречие. С одной стороны, она регулируется рядом законов. С другой — весомая часть норм устарела.

Особые опасения звучали по поводу ситуации в телерадиоэфире. Иван Чиж отметил, что государственные ТРК у нас находятся на задворках информационного пространства. Вместе с тем в парламенте находится законопроект, предлагающий закрепить норму о передаче имущества государственных компаний в частную собственность на основании лицензии на вещание. Эта норма, по мнению выступавших, закладывает фундамент для уничтожения государственного сектора телерадиовещания. Хотя он рассматривается как база для создания общественных телерадиоканалов, широко распространенных в Европе. Отличие общественного ТВ в системе финансирования: деньги идут не из бюджета страны, а, по сути, напрямую от зрителя (схему можно сравнить с оплатой кабельных каналов). Принято считать, что такое телевидение больше отвечает чаяниям потребителей.

Опасения участников конференции можно понять. Однако многие ли из сограждан нынче отдают предпочтение государственным областным ТРК? И что мешает частникам выпускать качественный телепродукт, который отвечал бы задачам общественного ТВ? Ответы на эти вопросы на конференции не прозвучали.

Пока же участники состоявшегося диалога предлагают парламенту, Кабмину и Президенту отменить законопроект, направленный против госсектора телерадиовещания, и поддержать проект закона «О концепции национальной информационной политики». Ее основными положениями, отметил директор Национальной библиотеки им. Вернадского Алексей Онищенко, является создание отечественной информационной системы и информационного продукта. Причем концепция не ограничивается только СМИ, она направлена и на развитие украинского сегмента Интернета.

ЗМІ та вибори

26.05.2004

Батурин у 2004 році став жертвою... “темників”

   

“Батурин, який у 1708 році став жертвою російських військ, у 2004 році став жертвою “темників”, – про те це йдеться у Заяві, розповсюдженій уповноваженим Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації, головою Чернігівського обласного товариства “Просвіта” ім. Шевченка Василем Чепурним.

Приводом для такої оцінки стало створення інформаційної блокади навколо висвітлення у ЗМІ відкриття у Батурині за участю Віктора Ющенка та Юрія Костенка хреста жертвам трагедії 1708 року та перепоховання останків загиблих козаків. “Жодна обласна державна та комунальна газета, засновниками яких є державна адміністрація та обласна рада, не повідомили про цю подію,” – йдеться у Заяві. – “За негласною вказівкою з облдержадміністрації не вийшов репортаж і на обласному телебаченні. Формальним приводом для заборони виходу в ефір вже відзнятих сюжетів стала чутка, що начебто не відбулася ексгумація перепохованих останків”.

На думку голови Чернігівської обласної організації Української народної партії Володимира Ступака, “справжня причина заборони полягає в причетності до відкриття пам’ятника лідера блоку “Наша Україна” Віктора Ющенка”. Такими діями влада вчергове показала свою антиукраїнську сутність, намагаючись з допомогою цензури завадити відродженню історичної пам’яті народу.

ЗМІ та вибори

26.05.2004
джерело:
(“Україна молода”, №78, 28 квітня 2004 р.)

Звернення З’їзду підписантів Етичного кодексу українського журналіста до всіх журналістів України напередодні президентських виборів

   

Через півроку народ України обиратиме свого Президента. Це формально, а по суті — обиратиме шлях розвитку суспільства і держави, як мінімум, на наступне десятиріччя. Якою ти хочеш бачити Україну, своє власне життя в ній, свою журналістську професію? Задумайся над цими словами, бо без тебе справжні вибори насправді не відбудуться. Голос кожного виборця у державі, яка прямує до демократії, — це цінність, особлива цінність — якщо його віддають на підтримку кандидата свідомо і вільно. Без твоєї участі неможливо забезпечити громадянам України їх право обирати главу держави: жоден з кандидатів не спроможний зустрітися з 36 мільйонами виборців; жоден iз кандидатів без твоєї участі не може доносити до людей свою правду, так само, як і свою брехню.

Від твого голосу, що звучить з телеекрана чи радіоприймача, від твоїх слів, одягнутих в офсет чи Інтернет, залежить майбутнє країни.

Ти можеш розділити її на Схід і Захід, спровокувати міжнаціональні або міжконфесійні конфлікти, — а можеш допомогти людям і регіонам об’єднатися заради спільної та гідної мети.

Ти можеш доносити до виборців міф та іміджеві образи кандидатів, відсторонено ретранслювати їх нездійсненні, популістські програми, а можеш інформувати людей про конкретні справи і результати діяльності кандидатів, а відтак — їх спроможність реально поліпшити життя людей після виборів.

Ти можеш не втриматися перед спокусами чи зламатися під тиском, — а можеш вистояти і залишитися вірним своїй професії журналіста, а не замовного піарщика.

Ти можеш стати на сторону влади чи опозиції, — а можеш залишитися понад політичним двобоєм.

Ти можеш відробляти чужі гроші, — а можеш заробляти своє ім’я.

Ти можеш нехтувати принизливими десятьма відсотками повної довіри населення до ЗМІ, — а можеш спробувати підняти цей відсоток.

Ти можеш позбавити виборця права на свідомий вибір, — а можеш повернути йому це, значною мірою, втрачене право.

Від рівня твоєї самоповаги і професійної гідності залежить, яким восени цього року буде вибір мільйонів, яким шляхом піде Україна, як швидко відбудуться зміни на краще всередині країни і як зміниться ставлення до неї у світі.

Саме від тебе, а не від кандидатів, партій та агітаторів залежить усе це. Бо саме тебе чують і читають мільйони. З тобою звіряють свої рішення і до тебе прислуховуються, віддаючи свої голоси.

На тобі лежить відповідальність за свідомий і вільний вибір. А відтак, твій голос — найважливіший.

Київ, 24 квiтня 2004 року.

Переслідування, утиски, залякування тощо з політичних мотивів

26.05.2004
джерело:
(“Галичина”, м. Івано-Франківськ, 10 січня 2004 р.)

Відстояли редактора

   

Богдан Вівчар:
Остання сесія Яремчанської міськради окрім питань бюджету міста на цей рік та ряд інших бурхливо обговорювала пропозицію міського голови Миколи Палійчука «зняти з посади редактора регіонального часопису «Яремчанський вісник» журналіста Романа Флиса.
Його, до речі, рік тому сам він і запропонував на цю посаду, аргументуючи, що Р. Флис єдиний, хто зможе вивести видання із затяжної кризи. Надії новий редактор, начебто виправдав. Видання під його орудою стало цікавішим, проблемнішим, не обходило мовчанням і недоопрацювання міської влади.
Ці зміни помітила й більшість депутатів міськради. Але позиція часопису та його редактора тепер чомусь не сподобалась керівництву міськради. Однак більшість депутатів не погодилась із пропозицією голови, підтримавши редактора й газету.

Переслідування, утиски, залякування тощо з політичних мотивів

26.05.2004
джерело:
(“33-й канал”, м. Вінниця, №17, 21 квітня 2004 p.)

«Вас «заказали», ми будемо вас «мочити». Наші «гамномети» скоро змішають вас з г...» (З великими вибаченнями ми наводимо цю цитату, аби читачі знали, як величають куплених журналістів і таких же депутатів їхні ж господарі)

   

Хто це? А ви невдовзі побачите зі сторінок зрозуміло яких місцевих газет та почуєте з трибун. Кому поперек горла стала наша незалежна газета, що саме завдяки об’єктивному відтворенню дійсності має найвищий рейтинг на Вінниччині, якій, за опитуванням Центру Разумкова, найбільше довіряють вінничани серед усіх обласних та загальноукраїнських газет? Неважко здогадатись? Напевно, тим, кому не потрібен голос правди? А кому він не потрібен перед виборами? Чи є такі сили в нашій державі, яка на весь світ заявила про свій демократичний вибір? А ось якраз наш «33 канал» і стане лакмусом, де себе проявить ця сила, і тоді півмільйонна аудиторія читачів нашої газети та і всі вінничани вочевидь дізнаються — хто є хто.

Зрозуміло, що продажним журналістам, чиновникам та депутатам совісті вже не купиш, саме тому ми вирішили оголосити конкурс на кращого «г...номета». Давайте разом відслідковувати, хто ним стане, який депутат, «громадський» діяч, чиновник чи «заказний» журналіст. Має ж Вінниччина знати своїх «героїв». А хто, крім газети з найбільшим тиражем, донесе їх прізвища до народу... Ну, що, зробимо їм таку ласку? А чому б і ні? Ще й премію встановимо — ну, хоча б на миючі засоби. А тож уявляєте собі, як воно... в цьому самому... Вже намічаються перші претенденти. Наприклад, є газета, яка ні дня не залишає нас у спокої... Зрозуміло, чому. Старайтесь, колеги, старайтесь! А то — конкуренція зростає! Вашого полку — прибуває!

Ми залишаємось із тобою, наш відданий, чесний і порядний читачу. Низький уклін тобі за довіру. Ми сильні, правда ж? Хоча б тим, що наші серця б’ються в унісон! А ще тим, що разом прагнемо стати людьми — гідними та незалежними. Що тягнемось до правди. А приклад, як у цьому всьому бруді «не замаратись», нам показує прекрасна квітка — лотос. В болоті народжується, в ньому ж росте. А виростає чистою та білосніжною. Такими мають бути і наші з вами душі. А вороги — нехай не поспішають нас хоронити. Нам є ще так багато чого сказати...

А стосовно того, що «нас будуть мочити», то після відповідної заяви нашої редакції Комітет Верховної Ради з питань свободи слова та інформації, деякі всеукраїнські, світові правозахисні та журналістські організації тримають на контролі нездорову ситуацію, котра складається на Вінниччині зі свободою слова (Колектив газети)

Переслідування, утиски, залякування тощо з політичних мотивів

26.05.2004
джерело:
(«Репортер», м. Ужгород, 24.04.2004)

Закарпаття. Юрій Переста вимагає закрити мукачівську газету

   

Голова Мукачівської територіальної виборчої комісії Юрій Переста вимагає скасувати державну реєстрацію закарпатської обласної газети “Старий замок”. Видання звинувачують у порушенні закону “Про вибори”, а саме – в опублікуванні рейтингів кандидатів на посаду міського голови за три дні до голосування, повідомляє «Німецька хвиля». Голова Мукачівської ТВК звинувачує редакцію “Старого замку” у незаконному передруку аналітичної статті про мукачівські вибори з тижневика “Дзеркало тижня”. Суд за позовом голови Мукачівської ТВК відбудеться 29 квітня.

Переслідування, утиски, залякування тощо з політичних мотивів

26.05.2004

Намордник для "Контакту"

   

В Южноукраїнську Миколаївської області міська влада намагається приструнити міську газету "Контакт". Своєю принциповою позицією газета здобула симпатії южноукраїнців. Без будь-якого адміністративного тиску вона має більше 4 тисяч передплатників. На її шпальтах постійно друкуються матеріали, що не подобаються міській владі. Саме тому на наступну сесію включений звіт редактора газети "Контакт" Наталі Шишки, в якому вона має доповісти про "досягнення самодостатності", бо кошти в міському бюджеті на її підтримку не виділені. Як засновник газети, міська влада намагається зробити "ручну" газету, бойовим листком міськвиконкомівського апарату. На захист газети виступили політичні партії міста - НРУ, ПРП, КПУ, УНП, козацтво та інші. Вони засуджують дії міського голови В. Пароконного на знищення газети. У зверненні вони просять створити незалежну комісію з вивчення ситуації, а також вивчити "стиль" роботи міського голови, бо, на їх думку, цей "державний" муж колись "прославить" не тільки місто, але й всю область. Напередодні сесії редактор газети Наталя Шишка звернулась до депутатів обласної ради та Южноукраїнської громади з відкритим листом: "Ну, не подобаються міському голові публікації "Контакту", редактор. А що, як і стаття 34 Конституції України?", в якому висловила критичну думку з приводу подій навколо газети (Миколаїв Рух/Прес).

(“Український південь”, м. Миколаїв, №8. 2004 р.)

***

Під тиском Южноукраїнської влади звільнились з редакції редактор газети "Контакт" Наталья Шишка та її заступник Людмила Мальцева. Газета послідовно стояла на демократичних позиціях, надаючи свої сторінки для критичних матеріалів. Позицію "Контакту" підтримували южноукраїнці, але не всі матеріали подобались місцевій владі. Газету довгий час намагались прибрати до рук, обмежуючи фінансування та звинувачуючи редакцію у підбурюванні мешканців міста. Нарешті, непокірного редактора та його заступника вдалося зламати. Не заступились за "Контакт" і депутати міської ради, як кажуть у місті, вони не висловлюють не тільки волі виборців, але й власну волю, а тільки за вказівкою. Передплатники газети "Контакт" скоро відчують різницю між демократичним виданням та бойовим листком влади. Сумно, але на Миколаївщині більшість газет, де виступають засновниками органи влади, саме такими давно є, "Контакт" був острівцем свободи слова в морі диктатури та цензури (Миколаїв Рух/Пресс).

(“Український південь”, м. Миколаїв, №9. 2004 р.)
Злочинні посягання на журналістів

26.05.2004
джерело:
(“Свобода”, №14, 13-19 квітня 2004 р.)

Генеральною прокуратурою завершено розслідування вбивства слов’янського журналіста Ігоря Александрова

   

Невдовзі справу буде направлено до Верховного суду для визначення підсудності розгляду, а зараз з нею знайомляться її учасники — 12 обвинувачених, захисники, потерпілі. Тож адвокату сім’ї загиблого Богдану Ференцу є що розказати.

— Богдане Васильовичу, ознайомившись з матеріалами справи, яку оцінку ви дасте роботі слідчої групи?

— У цілому позитивну. Хоч і запізно, але слідчі нарешті дійшли правильних висновків, принаймні в частині мотивів убивства журналіста. Щоправда, залишаються питання щодо виконавців, їхньої конкретної особистої участі в скоєнні злочину.

— Тобто слідство визнало, що Александров загинув у зв’язку з виконанням своїх професійних обов’язків.

— Більше того, як стверджує слідство, замовники злочину спочатку не мали на меті вбивати журналіста, а планували лише серйозно його налякати, аби він зрозумів, що це пов’язано з його журналістською діяльністю, та припинив вести свої викривальні передачі на телебаченні. Але далі трапилося те, що називається “ексцесом виконавця”, — один із нападників вийшов за межі попередніх домовленостей і заподіяв журналістові травм, які призвели до його смерті. Про мотив злочину свідчить і місце скоєння. Напад можна було б здійснити, наприклад, і біля помешкання журналіста, але тоді зв’язок між побиттям і його професійною діяльністю був би не таким очевидним.

— Відомо, що матеріали справи містять кілька епізодів, об’єднаних в одне провадження, а не лише вбивство Ігоря Александрова.

— Справді, Рибак-старший, якого слідство вважає замовником вбивства журналіста, також обвинувачується в діяннях злочинного угруповання, де він був лідером — там є і вбивства, і замахи на вбивства. Справа об’єднує дев’ять епізодів, вбивство Александрова значиться під номером 6.

— Чи визнали обвинувачені свою вину?

— Ті, кого слідство вважає безпосередніми виконавцями, свою вину визнали повністю. Брати Рибаки, яких обвинувачують у замовленні й організації цього злочину, жодних показів не дали і винними себе не визнали. Можливо, вони оберуть відповідну лінію захисту після того, як ознайомляться з матеріалами справи. Інші ж обвинувачені розповіли про обставини вчинення злочину, які в цілому співпадають і з протоколом огляду місця події, і з висновком судово-медичної експертизи.

— Зауважимо, що тепер вже покійний Юрій Вередюк, якого прокуратура раніше обвинувачувала в скоєнні цього злочину, також визнавав свою вину й давав “правдиві” зізнання щодо участі у цьому вбивстві.

— Саме тому я вважаю, що передчасно давати остаточні оцінки та вважати обвинувачених винними в цьому злочині. Це може зробити тільки суд. Що ж стосується Вередюка, звичайно, мене продовжують цікавити мотиви, з яких попередній склад слідчо-оперативної групи фабрикував розслідування. Адже для всіх було очевидним, що Вередюк не міг бути навіть найостаннішим членом якоїсь організованої групи внаслідок своїх психічних і фізичних вад. Це була хвора, деградована людина. На жаль, у матеріалах справи я не знайшов відповіді на ці важливі питання. Можливо, ми про них дізнаємося згодом.

— До відповідальності в межах цієї ж справи притягаються й працівники міліції, яких слідство обвинувачує в штучному створенні доказів винуватості Вередюка. Але ж не міліціонери вели слідство. Чи висунуто обвинувачення працівникам прокуратури, які “повісили” вбивство на явно невинувату людину?

— Ні, у перевищенні владних повноважень поки що звинувачують тільки співробітників міліції. Працівники прокуратури, які проводили слідство, проходять у справі як свідки. Причому, наскільки я розумію, справу щодо міліціонерів, які були причетні до фальсифікації, мають виділити в окреме провадження (розмовляв Володимир Бойко).

Злочинні посягання на журналістів

26.05.2004
джерело:
(«Україна молода», №75, 23 квітня 2004 р.)

До редакції зателефонував адвокат Ігор Годецький, який представляє інтереси обвинуваченої сторони у «справі Александрова»

   

Запрошення було несподіваним, але інтригуючим.. Захищає він — ні, не тих, кому нині інкримінують безпосередню організацію вбивства журналіста, а одного з правоохоронців, котрі свого часу «працювали» з Юрієм Вередюком. Тобто схиляли покійного «бомжа», спонукали, змушували його (це вже як кому до вподоби прийдеться) до неправдивих свідчень по справі, до самообмови. Йдеться, зокрема, про Тамбовцева Олега Олександровича — колишнього дільничного одного з міліцейських райвідділків, а нині клієнта пана Годецького, який (за твердженням адвоката) нині знаходиться у «законній відпустці» й підправляє здоров’я десь за межами України...

Зусилля слідства: ретроспектива

У справі про вбивство директора телерадіокомпанії «ТОР» останнім часом спостерігається деяке пожвавлення. Захисники обох сторін у справі роблять доволі несподівані заяви. Проте — про все по порядку. І передусім необхідно згадати те, на чому слідство зупинилося ще кілька місяців тому, коли відповідальні за розкриття цього злочину оголосили, що вбивць Ігоря Александрова нарешті знайдено.

Реагуючи свого часу на заяву Генеральної прокуратури про те, що директора Слов’янської телерадіокомпанії «ТОР» Ігоря Александрова насправді «замовив» бізнесмен Олександр Рибак і що цей злочин наразі розкрито, а винні будуть покарані, колишній співробітник УБОЗу міста Краматорська Олег Солодун сказав наступне. Він (Солодун) «не відчуває ні радості, ні задоволення, а тільки порожнечу... Це повинно було бути зроблено ще три роки тому (йдеться про знешкодження злочинної групи Рибака. — Авт.), поки не загинуло стільки людей... Заплачена дуже дорога ціна», — наводила слова Солодуна «Українська правда».

Зайве, мабуть, нагадувати, що Олег Солодун та Михайло Сербін — звільнені з органів внутрішніх справ за надто незалежну позицію правоохоронці — надавали журналісту Александрову інформацію щодо місцевих мафіозних кланів, а також запрошувались ним на зйомки авторської програми Александрова «Без ретуші». Під час таких телепередач з екрана звучали імена, оприлюднення яких декому могло прийтися надзвичайно не до смаку. Так, один із сюжетів, підготовлених до ефіру Александровим, був присвячений керівнику впливової слов’янської фірми «Укрліга» Олександру Рибаку. Останнього гості програми Солодун і Сербін звинуватили у скоєнні низки злочинів, у тому числі й у вбивствах представників «конкуруючих» злочинних груп.

Минуло чимало часу, поки й офіційне слідство пристало на ту точку зору, що наявних матеріалів вистачає для обвинувачення Олександра Рибака у замовленні вбивства, його молодшого брата Дмитра — у його організації, а таких собі громадян Турсунова і Онішка — у, власне, вбивстві журналіста Александрова. (Хоча, між іншим, адвокат сім’ї загиблого Богдан Ференц не так давно зробив уже згадувану «УМ» заяву, згідно з якою Ігоря Александрова ніхто не збирався вбивати, його мали лише налякати. Так би все й було, твердив Ференц, якби не «ексцес виконавця», що змусив одного зі злочинців вийти за межі попередніх домовленостей і завдати журналістові смертельних травм).

Утім мова зараз здебільшого про обвинувачених. Отже, після того як з убивцями Александрова слідство «визначалось» і Юрія Вередюка у такому контексті перестали згадувати, виявилося, що лаву підсудних разом із братами-Рибаками ділитиме ще дехто... 

Вередюк і «хороші слідчі»

Хоча перед покійним Вередюком i досі ніхто з офіційних осіб, причетних до перебігу слідства у «справі Александрова», так і не вибачився (мертвому-то, звісно, байдуже, але на живих було б хоч трохи менше сорому), проте всі ходи теперішніх слідчих говорять начебто про готовність принаймні частково щодо нього справедливість відновити. Адже зрозуміло, що останній самоідентифікував себе як вбивцю не просто так, не з доброго дива. До цього кроку Вередюка схилили певні особи. І зараз у справі про вбивство Александрова як обвинувачені («зі сторони», так би мовити, Вередюка) проходять двоє заарештованих:  екс-дільничний Краматорська Дроздов та начальник тамтешнього міліцейського райвідділку Криволапов. Обом їм інкримінують фабрикування справи, незаконний тиск на Юрія Вередюка, внаслідок якого той дав слідству неправдиві свiдчення про свою участь у справі. Що ж до згаданого на початку Олега Тамбовцева, то йому поки що обвинувачення не висунуте (що, до слова, було б складно зробити, адже сам Тамбовцев — десь за межами досяжності своїх колишніх колег-правоохоронців).

Проте про адвоката Тамбовцев подбав заздалегідь. До речі, останній навіть спромігся організувати телефонний дзвінок від свого таємничо зниклого підзахисного, аби преса могла на власні вуха почути версію подій від Тамбовцева. Той стверджував, що його, ясна річ, просто підставили, аби зробити таким собі черговим Вередюком — невинною людиною, яка відповідає за чужі гріхи. Слухала я ці пояснення і ловила себе на думці, що чомусь у злу карму Тамбовцева повірити складно. По-перше, очевидно, що Вередюка на всі його дії хтось «надихнув» — не того ця людина була психічного складу та стану, аби самостійно прийняте рішення про те, що він бере на себе вбивство журналіста. По-друге, дещо підозрілими виглядають усі фізичні недуги Тамбовцева, через які той був змушений відбути кудись у близьке зарубіжжя. (До того ж на тлі арештів його колишніх співробітників).

По-третє, і це, мабуть, є головним: адвокат Годецький особисто мене не зміг переконати в невинуватості людини, чиї інтереси він захищає. На запитання «Які аргументи ви можете привести на підтвердження своїх слів?» відповіді були більш ніж не конкретні. Нарешті десь на середині розмови вигулькнув один документ, згідно з яким громадянин Мацедон Валерій Іванович повідомляв, що його змусили до показів проти міліціонерів Дроздова і Тамбовцева. Мацедон причетний до всіх перипетій справи лише тієї мірою, що він був одним із тих, хто вказав слідству (за посередництва іще однієї особи) на Вередюка як на людину, що могла брати участь у нападі на Александрова. Законослухняний громадянин Мацедон лише хотів допомогти слідству, а натомість сам потрапив під слідство, йдеться у його нотаріально завіреному листі.

11 січня цього року, пише Мацедон, його було викликано на допит до Генеральної прокуратури, де старший слідчий з особливо важливих справ Каліфицький разом із групою співробітників ГП протягом кількох годин тиснув на нього, вимагаючи показів проти Дроздова і Тамбовцева. «Мене вивела з рівноваги погроза виключити моїх дітей з Харківського університету», — скаржиться Мацедон. «Я вже не володів собою, не міг противитися насиллю», — зазначає він далі, пояснюючи у такий спосіб, чому він після «психологічних тортур» дав покази проти колишніх краматорських правоохоронців.

Правду пише чи ні пан Мацедон — цього, зрозуміло, не знає ніхто, крім самого автора. Проте його свідчення — це й усе, що було з реальних документів у адвоката Годецького. (Принаймні це все, що було продемонстровано пресі). Хоча ні, помиляюсь, була ще грубезна папка публікацій по справі Александрова, роздруківок з iнтернету. Проте з цим на суд не підеш. Так що ті з журналістів, у кого були сумніви, з ними ж і лишились, як лишився у своїй «законній відпустці» і Олег Тамбовцев. Утім із відпусток повертаються. Якщо тільки, звісно, не вдаряються у мандри...

Злочинні посягання на журналістів

26.05.2004
джерело:
(“Україна молода”, №66, 9 квітня 2004 р.)

6 квітня в Сімферополі четверо невідомих жорстоко побили веб-майстра інтернет-видання «Кримська лінія» Дмитра Пожидаєва

   

Сам потерпілий, який із серйозною черепно-мозковою травмою перебуває в клінічній лікарні імені Семашко, пов’язує напад зi своєю професійною діляьністю. Останнім часом «Кримська лінія» оприлюднила низку критичних матеріалів про головного кримського комуніста Леоніда Грача, редактора газети «Кримська правда» Михайла Бахарєва, кілька статей про погроми в Cotton-club і діяльність скінхедів на півострові, пише ForUm. Кримська асоціація вільних журналістів звертається до правоохоронних органів з вимогою провести розслідування і покарати винних, а також вимагає забезпечити безпеку працівників ЗМІ.

Див. також — “Високий замок”, м. Львів, №66, 08.04.2004

Злочинні посягання на журналістів

26.05.2004

В Киеве избита журналистка "Столичных новостей"

   

26 апреля в Киеве трое неизвестных избили журналистку газеты "Столичные новости" Викторию Самойлову, которая занималась расследованием похищений младенцев.

Об этом сообщил главный редактор издательского дома "Столичные новости" Владимир Кацман.

По его словам, Виктория Самойлова возвращалась домой около 23.30 и заметила, что за ней следят 3 мужчин.

Подходя к дому, она почувствовала удар сзади и упала. "Упала, очнулась, уже когда наносили удары еще раз ей - по лицу, по голове", - сказал Кацман.

Нападавшие похитили сумку журналистки, в которой был диктофон, служебное удостоверение и мобильный телефон.

Самойлова обратилась в милицию Оболонского района, однако сегодня сотрудники "Столичных новостей" выяснили, что заявления Самойловой там нет.

Сейчас Самойлова в больнице. Кацман сказал, что редакция пока не связывает нападение с профессиональной деятельностью, но, тем не менее, предполагает, что такое возможно.

Он сообщил, что журналистка занималась расследованием похищений младенцев.

Международная организация "Репортеры без границ" неоднократно заявляла об участившихся в Украине нападениях на журналистов, пишущих о коррупции, сообщается на сайте "Подробности".

(“Електронні вісті”, www.elvisti.com, 27 апреля 2004 г.)

Див. також — “Вечерние вести”, 2004-04-28

Злочинні посягання на журналістів

26.05.2004
джерело:
(«Львівська газета», 14 квітня 2004 р.)

Журналіст Володимир Бойко заявив, що 9 квітня 2004 року в залі засідань Калінінського районного суду м. Донецьк його побили працівники міліції. Про це журналіст повідомив Інституту масової інформації

   

Тарас Дяків:

Володимир Бойко передав ІМІ копію медичної довідки Донецької обласної клінічної травматологічної лікарні, яка засвідчує, що в нього “забита грудна клітина справа, забитий правий плечовий суглоб, забите праве плече, забитий правий променево-зап’ястний суглоб, забите ліве плече, ушкоджені м’які тканини потиличної частини голови”.

Журналіст стверджує, що його побили в залі засідань під час розгляду кримінальної справи, порушеної проти керівника корпункту “Свободи” в Донецькій області Михайла Халаджі, якого притягнули до кримінальної відповідальності після того, як він розповів у інтерв’ю газеті “Остров” про бізнес найближчого оточення генерального прокурора України Геннадія Васильєва.

За словами Володимира Бойка, побиття могла спричинити публікація, в якій він навів аргументи на користь того, що в матеріалах справи знаходиться протокол судового засідання, можливо, сфальсифікований суддею Оленою Карпушовою, яка слухає справу. За інформацією журналіста, довідавшись про черговий приїзд пана Бойка, суддя Карпушова перед початком засідання 9 квітня 2004 року “викликала двох міліціонерів і наказала викинути кореспондента із зали судових засідань”.

Оскільки жодного процесуального документа щодо цього суддя не пред’явила й нічим не мотивувала свого розпорядження, журналіст відмовився залишити залу засідань, пояснивши, що виконує редакційне завдання, до того ж процес є відкритим, повідомляє ІМІ. Тоді за вказівкою судді працівники міліції побили Бойка безпосередньо в залі. Журналістові заподіяли тілесних ушкоджень і пошкодили ноутбук, повідомляє ІМІ.

Відразу ж після інциденту Володимир Бойко звернувся до прокуратури Донецької області з вимогою порушити за цим фактом кримінальну справу за перешкоджання законній журналістській діяльності. Нагадаємо, Володимир Бойко неодноразово заявляв про тиск на нього та його родину з боку генпрокурора Геннадія Васильєва.

Натомість голова Калінінського місцевого суду Донецька Володимир Ушенко спростовує інформацію Володимира Бойка. За його словами, “прийшла невідома особа, яка стала користуватися апаратом для запису в судовому засіданні”. “Цей чоловік заважав вести судове засідання, він став клацати ноутбуком та записувати”, – додав пан Ушенко. Голова суду також зазначив, що на процесі встановили правило: користуватися звукозаписувальною та іншою апаратурою можна лише з дозволу суду. А Володимир Бойко не клопотався про дозвіл користуватися такими засобами. “У зв’язку з особливою складністю й актуальністю справи та постійними порушеннями порядку в судовому засіданні справу слухають у присутності судової міліції. Тому за розпорядженням головуючого цю людину (вона не представилася) вивели із зали. Ніхто нікого не бив”, – стверджує пан Ушенко.

Втручання в професійну діяльність журналістів та ЗМІ

26.05.2004
джерело:
(“Зеркало недели”, №14, 10-16 апреля 2004 г.)

Верховная Рада обратится к Президенту Украины Леониду Кучме с предложением рассмотреть вопрос о служебном несоответствии президента Национальной телекомпании Украины Александра Савенко. За постановление проголосовали 299 депутатов

   

Глава комитета по вопросам свободы слова и информации Верховной Рады Николай Томенко после выступления главы НТКУ заявил: «У меня есть все основания говорить, что сегодня мы услышали откровенную ложь о выполнении постановления об освещении работы Верховной Рады Украины».

По его словам, «на сегодняшний день Национальная телекомпания — это коммерческая структура, которая использует государственные средства для решения конкретных политических и финансовых проблем».

Кроме того, Н.Томенко подчеркнул, что на сегодняшний день НТКУ не предоставила информации о доходах от рекламы. По словам Н.Томенко, несмотря на то, что бюджетная сфера финансирования НТКУ увеличилась и в этом году и составила 45 млн. грн., количество программ собственного производства уменьшилось, «потому что канал занимается коммерцией».

Кроме того, по его словам, этот государственный канал является наибольшим нарушителем закона о рекламе.

По словам Н.Томенко, на сегодняшний день только в такой стране, как Туркменистан, есть такая «пропагандистская машина, как в Украине Национальная телекомпания».

Он подчеркнул, что Верховная Рада «должна набраться смелости» и сделать одну вещь — выполнить постановление, которое было принято на парламентах в 1996 году, в котором речь идет о том, что тогдашний президент национальной телекомпании Украины Александр Савенко увольнялся с должности «за ущерб национальным интересам и разбазаривание государственного бюджета».

Н.Томенко подчеркнул, что необходимо заслушать следственную комиссию и дать возможность прокуратуре принять соответствующее решение.

Кроме того, по его словам, парламент должен принять закон, полностью запрещающий рекламу национальной телекомпании Украины, а также регламентирующий финансирование исключительно на государственный заказ создания конкретных программ.

Спикер Верховной Рады обвиняет руководство Национальной телекомпании в использовании темников в своей деятельности.

 «Есть один фолиант, которому вы безоговорочно доверяете — это темник!», — заявил Литвин во время отчета руководителя НТКУ Александра Савенко в парламенте.

«Неужели без подсказки суфлера вы не можете принять самостоятельное решение?!», — добавил он. Литвин также сказал, что использование темников унижает самого Савенко.

Литвин напомнил, что «окружение руководителя НТКУ начало кампанию по дискредитации председателя Верховной Рады» после того, как он заявил о цензуре на УТ-1.

В свою очередь, спикер ВР привел примеры необъективного освещения деятельности Верховной Рады на УТ-1.

Так, во время недавнего визита руководителя одного из парламентов мира на УТ-1 был сюжет, где говорилось про его встречи с Президентом и премьером. О парламенте же, по словам Литвина, сказали, что заграничный гость «шел по дороге и зашел к спикеру».

Другой случай, который привел Литвин — когда в Киев приезжал премьер Турции Ердоган. В итоговой передаче в воскресенье на УТ-1 говорилось, что «он встретился с Президентом, с премьером, а Верховная Рада — ноль!».

«С точки зрения объективности и нравственности, как вы это оцениваете?!», — спросил Литвин у Савенко. «Это редакционная политика или редакционная цензура?!».

На это Савенко ответил, что они не вспоминали в воскресной программе о встрече Ердогана с Литвином, поскольку это был турецкий премьер, а не спикер.

Когда Савенко стал пересчитывать частоту упоминаний Литвина в эфире УТ-1, спикер пришел в негодование: «Я прошу не нажимать на Владимира Михайловича (то есть не повторять имени спикера). Речь идет обо всем парламенте!».

«Не переводите стрелки!», — заявил Литвин.

Спикер также раскритиковал содержание программ УТ-1. «Про идейно-художественный, духовный уровень мы можем судить, учитывая знаковые события — празднования 190-летия со дня рождения Шевченко. Я не припоминаю, чтобы торжественное заседание было лишено прямой трансляции. Для Украины Шевченко — один на все времена, для НТКУ — это один из многих претендентов на прямой эфир», — также сказал Литвин.

Литвин также сказал, что парламент может возвратиться к рассмотрению законопроекта, который расширяет полномочия Верховной Рады в назначении руководителя УТ-1.

Втручання в професійну діяльність журналістів та ЗМІ

26.05.2004

Миклош Хорости, в прошлом журналист и дисидент. представитель ОБСЕ по вопросам свободы СМИ

   

Так случилось, что в последние дни мы дважды встречались с Миклошем Хорости, в прошлом журналистом и диссидентом, а ныне функционером Организации по безопасности и сотрудничеству в Европе: месяц назад он стал представителем ОБСЕ по вопросам свободы СМИ. Цель его визита в Киев — сбор информации о состоянии прессы в нашей стране, положение которой, как заметил мой собеседник, вызывает у него обеспокоенность. Но в первую нашу встречу г-н Хорости был довольно сдержан в своей оценке происходящего. «Я пока не составил своего собственного мнения», — таков был общий лейтмотив его ответов. Тональность разговора кардинально изменилась после встреч с представителями власти, оппозиции и медиа…

— Господин Хорости, во время нашей первой встречи вы довольно осторожно комментировали ситуацию со свободой СМИ в Украине. После проведенных встреч какова теперь ваша оценка?

— Позвольте мне начать с позитивных вещей. Украина прекрасная плюралистическая сцена с точки зрения количества СМИ. Идет живая дискуссия по разным вопросам в общественной сфере, хотя это и не диалог. Предназначение средств массовой информации — публиковать разные мнения и вынуждать оппонентов общаться друг с другом. В этом отношении нельзя говорить о достаточной эффективности СМИ. И я стараюсь найти причину этого.

В Украине действуют весьма прогрессивные законы. Например, даже на Западе многие страны еще не отменили тюремное заключение за клевету. И не все молодые демократии позволили такой высокий уровень критики государственных чиновников, как в Украине. Но при этом я слышал много жалоб на систематическое нарушение механизма верховенства закона. И главное, такое неповиновение законом не карается. Я думаю, в этом заключается причина общего недоверия к принципу верховенства законов.

Власти подчеркивают только то, что они работают в соответствии с законами. Но не проводят активной работы для устранения этого недоверия в обществе, которое пришло из старого режима. Невыполнение законов, которые, тем не менее, достаточно хороши, — это проблема.

Приведу один пример. Речь идет о лицензировании компаний, закреплении за ними прав на различные частоты, в результате которых получилось их неравномерное распределение. Разные органы власти переводят стрелки друг на друга. Но это не меняет результата такого распределения. Когда оказывается, что неравномерное распределение частот совпадает с тем, что три основных канала имеют большую часть частот и те же самые три канала демонстрируют неравномерное освещение политических событий, появляется подозрение, что это было сделано потому, что так хотела власть.

Другой пример. Все представители власти, с которыми я разговаривал, защищали темники как абсолютно законное явление. Характеристика, которую они давали, заключалась в том, что темники — это просто освещение событий как виденье одной стороны в ситуации, где представлены разные стороны. И они не накладывают никаких обязательств.

Но я обнаружил, что темники — это не мнение о событиях. Это инструкции или, очень мягко выражаясь, предложения того, как освещать политические события. Во-вторых, я узнал, что они анонимны. В-третьих, я увидел, что они поступают в считающиеся независимыми средства массовой информации.

В-четвертых, я узнал, что они адресно даже не поступают к этим СМИ, а находятся просто где-то в киберпространстве. И в задачу конкретных людей в этих, считающихся независимыми, СМИ входит зайти в известный «ящик» и получить темники. Мне также говорили, что все те СМИ, которые прислушиваются к рекомендациям, называемым «темниками», практически тождественны тем, которые имеют самый больший охват аудитории по частотам. Эти же СМИ обычно освещают политическую жизнь односторонне.

Мое пятое замечание заключается в том, что я установил, что темники происходят откуда-то из президентского окружения. Все вместе это приводит к некоторого рода цензуре, несмотря на то что методы, которые используются, не запрещены никаким законом.

Я не думаю, что властям достаточно повторять: то, что они делают, — законно. Практика, основанная на законе, должна быть наполнена духом закона. С другой стороны, власти открыты к диалогу с моим офисом и даже просили нас о рекомендациях, что я с удовольствием сделаю и буду сотрудничать с властями вашей страны.

Я считаю, что темники — очень плохая политика тех, кто их создает. Потому что темники отождествляются со своего рода конспирацией, общественность не воспринимает их как легитимные средства PR, а только как продолжительную конспирацию против общественного мнения.

В своем отчете я буду активно рекомендовать, чтобы система темников была заменена открытыми, прозрачными, не анонимными, а именными PR-действиями, так, чтобы журналисты и общественность могли определить, кто что говорит и кто чего хочет. Это основы демократии, которые называются «ответственность и прозрачность». Для молодой демократии особенно важно, чтобы методы, используемые в PR, не поддерживали в обществе страх манипуляциями власти.

— Каковы будут ваши рекомендации?

— Самая важная заключается в том, что власти, имеющие отношение к СМИ, например офис г-на Холода, должны брать на себя полную ответственность за равномерный охват частот. Нельзя, чтобы компании с определенным освещением политических событий получали большую часть частот, в то время как другие, с противоположным взглядом на политику, получали несоизмеримо меньше.

Вторая рекомендация заключается в необходимости проведения реформы, в результате которой сконцентрировать все полномочия для распределения частот в одних руках. А затем сделать этот орган полностью ответственным перед судами за соблюдение закона, т.е. за равномерный, демократичный охват аудитории страны и равномерное освещение политики.

Еще одна рекомендация, скорее, просто хороший совет: нужно прекратить систему темников, потому что они очень напоминают цензуру. Как это сделать, я не знаю. Английская пословица говорит: если утка крякает, как утка, и ходит, как утка, то это — утка.

— Ваш отчет — это все же внутренний документ ОБСЕ. Сделает ли ОБСЕ какое-то публичное заявление для Украины?

— Мы выпустим отчет с рекомендациями. Он будет опубликован.

— На своих встречах вы поднимали тему расследования убийств журналистов. Лично вас удовлетворяет ход расследований?

— Для того чтобы убедить общественность в обеспечении свободы СМИ, очень важно, чтобы власти нашли ответственного за смерть каждого журналиста, которая вызывает вопросы. Ведь в случае с делом г-на Гонгадзе сменился уже третий генеральный прокурор, но до сих пор нет окончательного ответа.

(“Зеркало недели”, №14, 10-16 апреля 2004 г.)

***

Для Украины не в новинку пристальное внимание к свободе творчества отечественных журналистов и возможным ее нарушениям, однако редко кто из наблюдателей в этой сфере поражает взвешенным подходом или способностью выслушать все стороны, принимающие участие в формировании украинского информационного поля. Миклош Харасти — один из основателей Венгерского демократического движения и авторов закона о независимости венгерского радио и телевидения. В 1973—1974гг. за рукопись «Рабочий в рабочем государстве» входил в список запрещенных к публикации в Венгрии авторов.

— По-вашему, что такое совершенная демократия, идеальные условия для работы представителей СМИ? И можно ли этого достичь?

— Для демократии опасно притворство. На моем веку уже была «идеальная демократия»: она называлась коммунизм, ее время прошло. Однако когда исчезла эта видимость совершенного общества и совершенной демократии, ей на смену пришел лицемерный патриотизм. Он проявляется в заявлениях, что люди, критически подходящие к действительности, называющие вещи своими именами — менее любят Родину, чем остальные, и даже работают против собственного государства. Думаю, что это след старых привычек. Хочется верить, что я работаю в условиях, когда критика считается признаком любви к государству. Ее правдивость и точность — качество вашего патриотизма, указывающее на то, что вы любите свою страну, в то время как неточная, несоответствующая реальности демагогическая критика свидетельствуют об обратном.

— Г-н Харасти, в обращении к Постоянному Совету ОБСЕ вы заявили, что в своей работе не станете делать различий между Западом и Востоком, между новыми и старыми демократиями. Почему вы сочли необходимым подчеркнуть этот факт?

— Я считаю борьбу за свободу прессы непрерывным процессом для всех стран. С моей точки зрения, нет свободы прессы как таковой, есть только пресса, способная или неспособная бороться за свою свободу. Проблемы, возникающие в разных государствах, отличаются друг от друга. И у некоторых наблюдателей создается впечатление, что работа представителя ОБСЕ по свободе СМИ заключается в том, чтобы выбирать страны определенные и концентрировать на них больше внимания. Некоторые даже усматривают в этом географическое смещение в сторону Востока.

Мое обращение было сделано для того, чтобы развеять все недопонимания, и, надеюсь, смогу доказать, что не делаю различий между государствами, не считаю одних святыми, а других грешниками. Наша задача — оказывать помощь, а не судить.

— Каким образом планируете проводить мониторинг украинских СМИ? У вас есть местные представители, которые будут обеспечивать вас информацией относительно развития ситуации? Владеют ли они украинским или русским языком, и насколько можете быть уверены в беспристрастности их докладов, равно как и в том, что они не находятся под чьим-то влиянием, будь то правительство или оппозиция?

— Я твердо намерен вести общение со всеми основными игроками информационного поля: должностными лицами, представителями ОБСЕ в Украине, всеми основными теле- и радиовещательными станциями, журналистами.

Сведения мы главным образом получаем из общественных негосударственных, чаще всего международных организаций, занимающихся вопросами СМИ. Они зарекомендовали себя в прошлом, их данные надежны, неоднократно проверены, как в лучших газетах.

Информацию на веру принимать не будем. Когда я занял этот пост, поклялся, что не сделаю ни одного заявления, не проконсультировавшись с представителями власти, правительством страны пребывания, что дам им возможность исправить то, что они считают допустимым, и всегда приму к сведению замечания, которые сочту важными и правильными.

(“2000”, 23.04.2004 г.)

Втручання в професійну діяльність журналістів та ЗМІ

26.05.2004
джерело:
(“Високий замок”, м. Львів, №77, 28.04.2004)

Депутати - члени фракції «Наша Україна» Львівської обласної ради заявляють, що їм достовірно відомо про те, що керівництво районних Державних податкових адміністрацій, беручи за приклад практику розсилання «темників» Адміністрацією Президента, змушує керівників районних рад та головних редакторів районних ЗМІ публікувати матеріали, які мають на меті дискредитувати та спаплюжити голову Львівської обласної ради Михайла Сендака

   

Про це йдеться в прес-релізі фракції, який має назву «Увага – провокація!». “Вважаємо, що дана практика є свідченням антизаконної, антиконституційної діяльності представників ДПА, які не тільки виходять за межі своєї компетенції, а й стають інструментом політичних замовлень”, - йдеться у прес-релізі. Народні обранці закликають жителів області, яким відомі факти зловживання службовим становищем з метою маніпулювання громадською думкою, інформувати депутатів-“нашоукраїнців” усіх рівнів. Вони ж звертатимуться до правоохоронців, щоб покарати недобросовісних чиновників.

Втручання в професійну діяльність журналістів та ЗМІ

26.05.2004
джерело:
(“Кримська світлиця”, №18, 30 квітня 2004 р.)

Останнє "мовне" рішення Нацради з питань телебачення та радіомовлення і події, що відбуваються на цьому тлі на ДТРК "Крим"

   

28 квітня в приміщенні Інформаційного прес-центру в Сімферополі відбулася прес-конференція голови Кримської організації УНП, співкоординатора Громадського комітету сприяння розвитку українськомовних ЗМІ в Криму Олега Фомушкіна. Основна тема зустрічі з журналістами - останнє "мовне" рішення Нацради з питань телебачення та радіомовлення і події, що відбуваються на цьому тлі на ДТРК "Крим" щодо скорочення українськомовних програм та відсторонення від їх підготовки, зокрема, редактора Української редакції Олександра Польченка.

О. Фомушкін висловив обурення тим, що на ДТРК "Крим" збираються "урізати" українське мовлення і заявив, що Громадський комітет сприяння розвитку українськомовних ЗМІ, українські за духом політичні партії та громадські організації зроблять все можливе, щоб цього не допустити.

Під час прес-конференції виступив також голова Кримського відділення НТШ, академік УЕАН Петро Вольвач з пропозицією залучити до роботи художньої ради на ДТРК "Крим" справжніх українських фахівців, мовників, які б вболівали за українські державницькі інтереси. Як повідомив О. Фомушкін, він уже звернувся з листом до директора ДТРК "Крим" і йому як співкоординатору Громадського комітету сприяння розвитку українськомовних ЗМІ дозволено брати участь у розгляді програм Української редакції, а питання про залучення українських фахівців до художньої ради буде розглядатися під час одного з найближчих засідань Громадського комітету.

На прес-коференції була також озвучена заява Комітету з моніторингу свободи преси в Криму, у якій висловлюється стурбованість намірами керівництва Державної телерадіокомпанії "Крим" скоротити обсяги теле- і радіомовлення українською мовою і тиском на провідного журналіста Української редакції ДТРК "Крим" Олександра Польченка.

27 квітня ц. р. в інтерв’ю місцевій пресі генеральний директор ДТРК "Крим" Валентин Козубський заявив про можливе скорочення обсягів українськомовного мовлення, посилаючись на рекомендації Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Зважаючи на державний статус цієї телерадіокомпанії, говориться в документі, ми вважаємо такі наміри не тільки недоцільними, але й неправомірними і сподіваємося, що заява керівника ДТРК "Крим" не буде втілена в життя.

Там же В. Козубський повідомив, що обсяг мовлення українською мовою на ДТРК "Крим" складає 46%, що, за нашими даними, не відповідає дійсності і є значно завищеним.

У дивну тенденцію скорочення українськомовного продукту на ДТРК "Крим" вписуються факти тиску на редактора Української редакції цієї телерадіокомпанії О. Польченка. Наказом від 21 квітня 2004 р. генеральний директор ДТРК "Крим" усунув його від підготовки і випуску програм, посилаючись на їхній низький рівень і рішення художньої ради Держтелерадіокомпанії "Крим". Не беручи під сумнів фаховість членів худради і не підозрюючи їх в українофобії, хочемо нагадати, що О. Польченко та його теле- і радіопрограми стали лауреатами багатьох престижних конкурсів і фестивалів: Всеукраїнського телеконкурсу "Україна - рідний край" (м. Ужгород, 1996 р.), Всеукраїнського телефестивалю "Українське Різдво" (м. Івано-Франківськ, 2001 р.), Всеукраїнського телефестивалю для дітей та юнацтва "Золоте курча" (м. Київ, 2002 і 2004 рр.), членами журі яких були не менш авторитетні фахівці.

Ми сподіваємося, підкреслюється в заяві, що керівництво ДТРК "Крим" наше прохання негайно скасувати рішення про відсторонення О. Польченка від роботи і не знімати його програм з ефіру, а також заклик не скорочувати українське мовлення - не розцінить як втручання у творчу роботу Державної телерадіокомпанії "Крим", яка фінансується з Державного бюджету України на кошти усіх українських платників податків.

Комітет з моніторингу свободи преси в Криму також поділяє стурбованість учасників "круглого столу" "Проблеми і перспективи розвитку українськомовних засобів масової інформації в Автономній Республіці Крим" щодо стану об’єднаної Української телерадіоредакції ДТРК "Крим", низьким рівнем її матеріального забезпечення та технічного оснащення, мізерним обсягом українськомовних теле- і радіопрограм ДТРК "Крим". Ми підтримуємо звернення громадськості до Державного комітету з телебачення і радіомовлення України, Національної телерадіокомпанії України, Державної телерадіокомпанії "Крим" з проханням збільшити час українськомовних теле- і радіопрограм програм ДТРК "Крим"; запровадити на ДТРК "Крим" програму щоденних українськомовних телевізійних новин; надати Українській редакції ДТРК "Крим" фінансову, матеріальну та організаційну допомогу для зміцнення її матеріально-технічної і кадрової бази.

Втручання в професійну діяльність журналістів та ЗМІ

26.05.2004
джерело:
(«Львівська газета», 7 квітня 2004 р.)

Продукувати темники не припинили

   

Олесь Старовойт:

Висловлювати своє обурення з приводу існування в Україні так званих “темників” напевно не актуально. Про це вже багато писали й говорили. Ба більше, навіть Президент, “дізнавшись” про існування темників, які розсилає направо й наліво його ж адміністрація, з вуст Джорджа Сороса, висловив “щире здивування” і пообіцяв негайно розібратися та навести лад.

Однак продукувати темники не припинили. Ми в “Газеті” офіційним шляхом їх не отримуємо, особливо тих, які стосуються Львова та Львівщини, хіба що пересилають наші колеги. А прочитати в темниках можна дуже багато. Фактично, з їх змісту можна помітити, як в Україні певні політичні сили намагаються формувати інформаційні потоки, контролювати поширення інформації та запроваджувати поширення дезінформації. Будь-яку подію, будь-який факт, який певним чином шкодить “генеральній лінії”, автори темників намагаються або ігнорувати, або через відповідні коментарі обраних осіб підпорядковувати тій самій “генеральній лінії”. Причому як персони “нон грата” у темниках фігурують не тільки політики від опозиції. Є в них низка депутатів від більшості й навіть, за його ж твердженням, голова Верховної Ради. Склалося так, що тільки в одному кабінеті знають, що повинні побачити, почути чи прочитати в новинах мешканці України. Вважають, що знають.

Уже добрий рік журналістськими колами “ходить” такий анекдот: “Із тексту темника: Подія. Завтра кінець світу. Коментар відсутній до всієї теми. Прохання ігнорувати”. Для мене це також був би лише смішний анекдот, якби не часте спілкування з колегами, фаховими журналістами, які змушені у своїй повсякденній діяльності користуватися темниками. Змушені, бо бояться втратити роботу і “підставити” людей, які працюють разом із ними.

Ще зовсім недавно існування темників можна було простежити лише в ефірі загальнонаціональних телеканалів і деяких київських газет. Однак уже сьогодні інформаційний простір країни фактично повністю ними “синхронізований”. Програми регіональних державних і багатьох недержавних телеканалів і радіо всіх регіонів України стали однотипними і вкрай подібними. Це ж стосується і багатьох газет.

Найбільша ж трагедія явища темників навіть не в тому, що відбувається тотальне промивання мізків, а в тому, що фактично весь інформаційний простір України став сухим і одноманітним. Інформаційні випуски та газетні повідомлення перетворюються на безликих, а точніше одноликих “агентів Смітів”. Водночас із ефіру зникають яскраві теле– та радіопередачі, а то й цілі станції та канали. З однієї причини – вони не користувалися темниками, вони залишалися непідконтрольними “єдиному кабінету”.

І мабуть, не вина, а радше біда, скажімо, керівництва Львівського телебачення, яке змушене було закрити дві найбільш рейтингові програми: “Політична шахівниця” та “Медіа резонанс”. Можна лише уявити, який тиск чинили на керівництво телеканалу, коли воно надавало ефір незалежним журналістам, політикам, представникам різних політичних сил, громадським діячам, які відверто говорили про наболіле.

Усе так не буде. В країні дедалі більше журналістів відмовляється від використання темників. Воно й не дивно, адже поза всіма політичними речами це просто принижує їхню професійну гідність. Цілковитим провалом для авторів темників стала кампанія з дискредитації візиту в Україну Джорджа Сороса. Ефект від замовчування, ігнорування та “обмеженого коментування” виявився абсолютно протилежним. І це тільки початок. Завершити хочу зовсім свіжим анекдотом: “З тексту останнього темника: Подія. Відставка глави адміністрації. Коментар відсутній до всієї теми. Прохання ігнорувати”.

Перешкоджання виробництву та розповсюдженню ЗМІ

26.05.2004
джерело:
("Голос України", №0604, 6 квітня 2004 р.)

А хто у виграші від чергового газетного скандалу на Миколаївщині?

   

З листопада 2003-го тамтешня газета "Український південь" друкується в... Херсоні. Такий подарунок обласна друкарня зробила виданню саме на його 10-ліття.
Розповідає головний редактор газети "Український південь" Юрій Діденко:
- Відмовляючи в друкуванні нашої газети, дирекція друкарні послалася на малий наклад "УП". Невигідно, мовляв, з нами справу мати, нерентабельно. Однак і тоді, і нині у друкарні друкують дюжину газет з такими самими, а то й меншими накладами. Причина такої неприкритої неповаги до нас, упевнений, у тім, що "УП" - єдина опозиційна газета в області.
У держадміністрації "оригінально", вважаю, пояснили мені суть протистояння.
Друкарня, мовляв, госпрозрахункове підприємство, що хоче, те й друкує. "Ми в її діяльність не втручаємося".
Згадую, чинуші Миколаївської ОДА не втручалися й у конфлікт у Жовтневому районі, вважаючи його особистісним. Тоді регіон прославився на всю Україну.
Схоже, горе-начальники сплять і бачать себе тепер уже на вершині світової слави. Але з неї так боляче падати...

Перешкоджання виробництву та розповсюдженню ЗМІ

26.05.2004
джерело:
(“Український південь”, м. Миколаїв, №15. 2004 р.)

Перший заступник голови Миколаївської облдержадміністрації Юрій Шклярський підтвердив, що "Український Південь" і надалі не буде друкуватись в Миколаївській області, у відповіді на резолюцію акцій протесту від 4 березня 2004 року

   

Тоді активісти Народного Руху України, Соціалістичної партії, ВО "Батьківщина", блоку Віктора Ющенка "Наша Україна" протестували проти спроб закрити газету українських хліборобів "Сільські вісті" та заборони друку газети "Український Південь" в області, а також намагання накинути намордник на радіо "Свобода" через заборону трансляції радіо "Континент".
У відповіді мовиться: "Облдержадміністрація не вбачає порушення закону у припиненні договору за ініціативою друкарні і вважає, що передбачені законом підстави для її втручання у відносини газети з друкарнею відсутні" (Миколаїв Рух/Прес).

Перешкоджання виробництву та розповсюдженню ЗМІ

26.05.2004
джерело:
(ЛігаБізнесІнформ, 16.04.2004)

Закарпатская милиция задержала тираж оппозиционных газет "Так!" и "ВВ"

   

В пятницу, 16 апреля, около пяти часов утра вблизи города Свалява Закарпатской области работниками автоинспекции задержан грузовой автомобиль, которым доставлялись в Мукачево оппозиционные газеты "Вечерние вести" и "Так!" общим тиражом около 150 тысяч.

Как сообщает пресс-служба "Нашей Украины", после тщательной проверки сотрудники правоохранительных органов заставили грузовик вернуться на пост ГАИ и поселок Нижние Ворота, что на выезде из Закарпатской области в сторону Львовской области. На этом посту правоохранители снова осуществили проверку грузовика, приобщив к этому и сотрудников из управления по борьбе с экономическими преступлениями. Как объясняют водители, правоохранители проверяли машину на предмет контрабанды.

Проверив все имеющиеся документы, не найдя никакой контрабанды, сотрудники правоохранительных органов отпустили автомобиль с оппозиционными газетами. Тем не менее, за несколько километров грузовик снова был остановлен. На этот раз сотрудники Службы безопасности Украины и УВД выясняют, какой вред национальной безопасности могут нанести оппозиционные издания и исследуют наличие в грузовике взрывных веществ.

Как предполагалось, часть этих газет будет распространена сегодня на митинге в Мукачево, в котором будет принимать участие лидер избирательного блока "Наша Украина" Виктор Ющенко.

Грузовик вез оппозиционные газеты для распространения их в Ивано-Франковской, Черновицкой, Хмельницкой, Тернопольской областях и на Закарпатье.

Див. також — “Свобода”, №15, 20-26 квітня 2004 р.

Перешкоджання виробництву та розповсюдженню ЗМІ

26.05.2004
джерело:
(“Свобода”, №14, 13-19 квітня 2004 р.)

У день здачі цього номера до друку до редакції з видавництва “Преса України”, котре підпорядковане Державному управлінню справами (ДУСі), надійшов датований 30 березня “цінний” лист...

   

“Головному редактору газети “Свобода” О.Ляшку

Проект договору оренди нежитлового приміщення, яке використовується вашою редакцією, згідно вимог законодавства був переданий до регіонального відділення Фонду державного майна України по м.Києву для отримання дозволу на укладання договору оренди та погодження розміру ставки орендної плати.

Станом на 30 березня 2004 року згоди на укладання договору оренди видавництвом отримано не було.

У зв’язку з наведеним, враховуючи, що відповідно до Закону України “Про оренду державного та комунального майна”, Цивільного та Господарського кодексів України користування нежитловими приміщеннями, які знаходяться у державній власності, можливо лише на підставі належним чином укладеного в письмовій формі договору, а дозвіл на укладання договору оренди з вашим підприємством видавництвом не отримано, просимо в термін до 7 квітня 2004 року звільнити нежитлове приміщення, яке використовується вашою редакцією.

Заступник директора державного видавництва “Преса України” Я.Горденюк.”

У такий оригінальний спосіб керівництво ДУСі відреагувало на статтю “Авантюри ДУСі Кучми”, опубліковану в “Свободі” №11. В ній ми повідомляли про таємний указ Президента Кучми від 3 лютого 2004 року, котрий відкриває шлях до приватизації державного майна, що перебуває в управлінні Державного управління справами. Коротко нагадаємо її зміст (з усією статтею ви можете ознайомитися на щойно відкритому інтернет-сайті газети www.svoboda.com.ua).

Після призначення керівником ДУСі Ігоря Бакая — відомого далеко за межами України майстра шахрайських схем по відбиранню в держави її майна й ресурсів — зловживання в цьому управлінні стали ще масштабнішими. При ДУСі створюються десятки фірм-одноденок, які безвісти зникають  одразу після перерахування на їх рахунки сотень мільйонів гривень державних коштів. Через одне з таких “дочірніх” підприємств були відмиті впродовж 2002—2003 років два десятки мільйонів доларів на будівництво в Кончі-Заспі під Києвом нового будинку для Президента Кучми. В такий же спосіб зникли близько 40 мільйонів доларів, котрі ДУСя збирала по всій країні з губернаторів і підневільних бізнесменів начебто на придбання для “гаранта” двох літаків “Боїнг”.

Аби замести сліди цих та багатьох інших злочинів, котрі щодня кояться в ДУСі, Бакай ініціював появу таємного президентського указу, який дозволяє приватизацію державного майна під приводом передачі його до статутних фондів підприємств з “іноземними” інвестиціями, на створення яких ДУСя теж отримала право. Після того як державне майно вартістю в мільярди гривень буде розтягнуто по нашвидкоруч заснованих “спільних підприємствах”, які післякучмівська влада шукатиме потім стільки ж, скільки філіппінці шукають мільярди свого колишнього диктатора Маркоса, ДУСю планується ліквідувати.

Про те, що цей підступний план — не вигадка автора, свідчать нові факти, які нам повідомили небайдужі люди з адміністрації Президента Кучми вже після виходу попередньої статті на цю тему.

На місці будинку №10 на вулиці Липській у Києві, котрий 2001 року був вилучений із комунальної власності столичної громади начебто під офіційну резиденцію “гаранта”, закінчується зведення нового офісного центру. Справжнім власником інвестора будівництва — фірми “Антарес” — обізнані люди називають одного із заступників Бакая.

На центральній столичній вулиці Інститутській, 18 на виділеній містом земельній ділянці для ДУСі за невідомо які гроші зводиться 15-поверховий будинок, в якому буде лише по одній квартирі на поверсі. Мешкатимуть тут керівники ДУСі та інша новоявлена “еліта”.

В старовинному будинку №9 на іншій столичній вулиці, Круглоуніверситетській, котрий також перебуває в управлінні ДУСі, нещодавно зайнялася покрівля. Тепер під приводом реставрації архітектурну пам’ятку збираються віддати черговому “інвестору”, який зведе на цьому місці ще один офісний центр. Скільки мільйонів матиме на цій оборудці Бакай, мали б з’ясувати правоохоронні органи.

Земельна ділянка, на якій зараз ще стоїть, але вже закритий цілком пристойний ДУСін ресторан “Фортеця” (це біля “Президент-готелю” в Києві), продана під будівництво елітного готелю. Вартість проекту — понад 70 мільйонів доларів. Ще 20 мільйонів “інвестор” віддав за землю. Куди вони поділися — теж мало б зацікавити правоохоронців.

Інші ДУСіни ресторани — “Козак-Хол” і “Любава”, які зводилися для харчування “гаранта” і його почту, передані в оренду приватному підприємцю, в алупкінському ресторані якого “Тифліс” глава президентської адміністрації Віктор Медведчук минулого року гучно відзначив своє 50-річчя.

Про всі факти “підприємницької” діяльності ДУСі ми повідомлятимемо читачів одразу, як тільки нам стане відомо.

До речі, лист до редакції з вимогою звільнити орендоване впродовж восьми років приміщення — не єдина реакція на нашу попередню статтю. Після появи “Авантюр ДУСі Кучми” в заміську резиденцію “гаранта” нагнали сотню душ, які за кілька днів закінчили впорядковувати територію навколо нового будинку. Очевидці нарахували одних лише автомобілів з ялинками біля сорока.

На автомобілях, що обслуговують Бакая і його дружину-співачку (котра привертає до себе увагу скоріше не голосом, а коштовностями, придбаними, очевидно, на “трудові” доходи чоловіка), чотири з яких — “Порше” вартістю понад 120 тисяч євро кожен, після нашої статті замінили державні номери серії “АП” на менш прикметні. Натомість на автомобілі заступника Бакая Ігоря Черкаського (якому в порушення встановленого порядку присвоєно перший ранг державного службовця) з’явився державний номер “051”, на який, згідно з президентським указом, мають право не активні члени столичних угруповань, хай навіть і колишні, а лише міністри й керівники інших центральних органів влади.

У будинку №19 на столичній вулиці Шовковичній, котрий Бакай оформив на підставних осіб, завдяки нашій публікації активізувалися реставраційні роботи. Проте за які кошти вони ведуться, досі залишається таємницею.

Прикметно, що правоохоронні органи жодним чином не реагують на наші публікації. Ймовірно, їх керівники чекають, коли зміниться влада, от тоді вже вони й покажуть свою майстерність. А коли голова спеціальної контрольної комісії з питань приватизації Валентина Семенюк, котра, як і інші народні депутати, віднедавна отримала право доступу до таємниць, звернулася до Медведчука з проханням надати текст таємного указу Кучми, їй відмовили. Чи не тому, що цей указ виданий в порушення Конституції?

Судові процеси на захист свободи слова і преси

26.05.2004
джерело:
("Голос України", №0604, 6 квітня 2004 р.)

Господарський суд Львівської області розглянув позовну заяву ТзОВ "Преса" до міської ради і визнав незаконними дії влади, спрямовані проти цього підприємства.

   

Оксана Теленчі, Львів:

"Преса" вважає, що "наступ" на провідне у регіоні підприємство із розповсюдження друкованих ЗМІ розпочався, коли газета "Високий замок", котра є одним із засновників згаданого ТзОВ, опублікувала низку критичних матеріалів про діяльність влади, зокрема міського голови Львова Любомира Буняка. Спочатку, за словами директора "Преси", в районну адміністрацію надійшов лист із "рекомендацією" демонтувати кіоски "Преси", бо нібито закінчився термін дії договорів оренди на користування земельними ділянками.

Насправді, продовжує Василь Михайлович, підприємство вчасно подало всі документи і договори було прострочено з вини самої міської ради.

- Газета тільки віддзеркалює дії влади, її чиновників. І якщо хтось не погоджується з критичними оцінками, можна полемізувати на її сторінках. Влада обрала інший шлях - спробувала знищити мережу газетних кіосків, - коментує Василь Михайлович. — Коли це не вдалося, нам заборонили реалізацію супутніх товарів. А чинне законодавство дозволяє продавати без контрольно-касових апаратів до 50 відсотків інших товарів.

На захист "Преси", а по суті й інтересів читачів, виступили обласна організація Національної Спілки журналістів, депутати міської ради, тому й ця "атака" не пройшла. Тоді міська влада обрала "обхідний маневр". Як розповіла газета "Високий замок" за 17.02.2004 р., до головного санітарного лікаря Львова Раїси Потицької надійшов лист від першого заступника міського голови Василя Кравціва, котрий повідомив, що жителі Львова скаржаться на... "порушення правил товарного сусідства під час реалізації в кіосках друкованої продукції, продовольчих товарів, тютюнових виробів..." Однак жодна перевірка санепідстанції, служби захисту прав споживачів не виявила порушень.

- І все-таки я вважаю, що міські чиновники безпідставно змінили статус кіосків "Преси" - із газетних перевели в комерційні, щоб уп’ятеро збільшити орендну плату за землю, - каже Василь Михайлович. - Ми змушені були підписати кабальну для нас угоду "про відшкодування збитків від недоотриманих коштів до міського бюджету за фактичне землекористування" майже на 70 тисяч гривень.

Причому понад 23 тисячі "Преса" вимушена була сплатити негайно, щоб уникнути реальної загрози закриття підприємства.

Задовольнивши позов "Преси", суд зобов’язав Львівську міськраду зарахувати сплачені кошти як плату за користування землею на майбутній період, а також стягнути із відповідача 85 грн. державного мита та 118 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Четверта влада відстояла справедливість, а конфлікт, який не робить честі Львову, став ще одним сюжетом для журналістських нотаток про дії чиновництва.

Прояви ксенофобії в ЗМІ

26.05.2004
джерело:
(“Свобода”, №14, 13-19 квітня 2004 р.)

Іван Бокий, народний депутат України. Хто в Україні фашист, пані посол! Кілька неприємних запитань послу Ізраїлю пані Наомі Бен Амі. “Інформаційний бюлетень”, №12, 25 березня 2004 р.

   

Статьи популярной газеты “Вечерние вести” на тему внешней политики иногда вызывают наивные вопросы: на кого работает это оппозиционное издание и какие идеи оно несет в массы?

Виталий Бобринецкий:

Не будем далеко ходить за примерами (хотя их хватает). В №53 за 9—15 апреля “ВВ” рассказывают читателям о последних событиях в Чечне, используя следующие выражения: “лидер сепаратистов Аслан Масхадов”, “боевики”, “сепаратисты” (это одна сторона) и “президент Чечни Ахмад Кадыров”, “правоохранительные органы Чечни”, “правоохранители” (это о другой стороне).

Для сведения издателей и читателей газеты: Кадырова в демократическом мире никто не признает “президентом” Чечни, поскольку “выборы” его были организованы со столь грубыми нарушениями правовых норм, что даже друзья Путина на Западе (в том числе и Дж. Буш) постеснялись признать его легитимным главой республики. Под стать “президенту” и его “органы”. Западная пресса пестреет статьями о пытках, изнасилованиях, похищениях и убийствах, совершаемых “правоохранителями” под предводительством сына Кадырова.

Что касается борцов за свободу Чечни, то как-то неудобно оппозиционной украинской газете пользоваться при их характеристике лексиконом КГБ/ФСБ. Собственно, в глазах определенных кругов Москвы издатели “ВВ” — такие же “сепаратисты”, как и Аслан Масхадов. А воинов УПА, о необходимости признания которых неоднократно писали “ВВ”, приближенные к ФСБ московские авторы до сих пор называют “боевиками”...

Прояви ксенофобії в ЗМІ

26.05.2004
джерело:
(“Високий замок”, м. Львів, №19, 31.01.2004)

«Антисемітизм» і свобода слова

   

Віктор Зінчук:

Припинено випуск газети “Сільські вісті” (виходить накладом у сотні тисяч примірників). Згідно з рішенням Шевченківського райсуду Києва, видання покарали “за розпалювання міжнаціональної ворожнечі”. Опозиціонери і правозахисники заявляють про політичну розправу влади над неугодними мас-медіа.

Закрити “Сільські вісті” у суддів вимагали представники Міжнародного антифашистського комітету, які звинуватили газету в антисемітизмі. Комітет було створено у 1995 році представниками 17 країн, досі про його діяльність практично ніхто нічого не чув. “Це не єврейська організація, євреїв там небагато, – заявляє “Українській правді” Олександр Олександрович (Самуїл Асирович) Шлаєн, голова МАК (під позовною заявою до суду на “СВ” стоїть саме його підпис)”. Пан Шлаєн зазначає, що образлива, на думку його організації, стаття вийшла 30 вересня (2003 року) – в поминальні дні Бабиного Яру. Автор статті “Євреї в Україні сьогодні: реальність без міфів” – професор Міжрегіональної академії управління персоналом Василь Яременко. Свої “дослідження про євреїв” Яременко раніше видавав як наукові праці, проте тоді під опалу Міжнародного антифашистського комітету не потрапив. Нині ж, за словами Шлаєна, МАК налаштований рішуче – переглядати своє рішення (вимагати штрафу, спростування, розв’язання дискусії на шпальтах “Вістей”) не збирається. Мета єдина – закрити газету.

Голова парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Микола Томенко вважає, що “антисемітизм” – це лише прикриття спроби знищити одне з наймасовіших опозиційних видань. “Для нас принципово зробити це питання резонансним, взяти його під парламентський контроль, оскільки за “Сільськими вістями”, якщо ми промовчимо, наступними будуть “Україна молода”, “ВВ” чи інші опозиційні видання”, – каже М. Томенко. Президент Інституту масової інформації Алла Лазарева вважає, що закриття “СВ” як засіб покарання абсолютно неприйнятне: “Можна подавати позов до суду, але карати слід автора публікації”.

“Закриття “Сільських вістей”, газети з півмільйонним накладом – вияв тоталітарної політики, яку проводить влада щодо неугодних ЗМІ”, – переконаний лідер блоку “Наша Україна” Віктор Ющенко. У спільній заяві “нашоукраїнці”, соціалісти та “бютівці” звинувачують Президента Леоніда Кучму у спробі закрити опозиційну газету.

Колектив видання “Сільські вісті” не збирається миритися з рішенням суду і впевнений у тому, що газету закрити не вдасться. Заступник головного редактора “СВ” Борис Поліщук каже, що “колектив газети працює, готуються наступні номери з серйозними матеріалами”. За словами заступника редактора, видання виходитиме в нормальному режимі, а рішення Шевченківського райсуду Києва оскаржуватимуть у вищих інстанціях.

За всю історію існування “Сільських вістей” газету закривали тричі: в 40-х роках минулого століття за наказом окупаційної адміністрації Третього рейху, у 1991 році – за рішенням московських путчистів (ГКЧП) та у 2000-му – коли, за словами Б. Поліщука, Азаров з Кучмою зняли з газети 2 млн. 700 тис. грн., розраховуючи, що видання не витримає фінансової кризи.

Голова Національної спілки журналістів України Ігор Лубченко для “ВЗ”. Рішення суду щодо закриття газети “Сільські вісті” – грандіозна провокація. У нашому суспільстві багато гострих проблем, які постійно обговорюються у ЗМІ. Висловлюються найрізноманітніші, найполярніші точки зору. Наприклад, щодо ОУН-УПА, Переяславської ради, в тому числі й щодо україно-єврейських відносин. Нікому на думку не спадало у судовому порядку з’ясовувати, що у нашій історії було так, а що не так. Це прерогатива наукових конференцій, “круглих столів”, симпозіумів. Як можна говорити, що “Сільські вісті” розпалюють міжнаціональну ворожнечу? Вони лише надрукували скорочену версію матеріалу, який до того вийшов окремою книжкою. Ніхто ж не вимагав вилучити цю книжку, спалити… Комусь дуже сверблять руки задушити “Сільські вісті”. Я абсолютно переконаний, що рішення Шевченківського райсуду Києва буде скасовано. НСЖУ завжди була і буде на боці газет, які мають свою точку зору…

Прояви ксенофобії в ЗМІ

26.05.2004
джерело:
(“Галичина”, м. Івано-Франківськ, 3 лютого 2004 р.)

З’ясовуймо стосунки за дискусійним столом, а не в суді

   

Рішення Шевченківського районного суду столиці про припинення видання газети з півмільйонним накладом «Сільські вісті», звинуваченої у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі через публікацію на своїх сторінках статті професора директора Київського Інституту культурологічних та етнополітичних досліджень Василя Яременка «Євреї в Україні сьогодні: реальність без міфів», викликала резонанс у суспільстві.

Отож кореспонденти «Галичини» поцікавилися думкою щодо цієї проблеми у жителів нашого краю.

Отець Михайло, сільський священик:

— Я як пастир не маю ніякого упередження до людей іншої віри. Усі ми діти Отця нашого, а тому маємо сповідувати любов до ближнього, терпимість і розуміння. У державі нашій, здається, сповідується ідея свободи слова, совісті та правди. Що в цьому поганого, коли дізнаємося, хто у нас править державою? Наш Господь сказав: пізнайте правду і станете вільними. То хто ж не хоче, аби ми були вільними?..

Георгій Гельберт, юрист:

— Неприпустимо протиставляти людей різних національностей і віросповідань. Особисто я не читав згаданої вами статті професора Яременка, але чув про те, що в ній є випади проти євреїв, які ніби-то узурпували владу в Україні. Така постановка питання — провокаційна і не на користь суспільній стабільності. Як відомо, злагода будує, а розбрат руйнує...

Модест Конрад, член Конгресу українських націоналістів:

— Невже ми не маємо права знати, хто нами править? Конгрес уже не раз запитував Президента, Голову парламенту, прем’єра про представництво титульної нації і нацменшин у вищих ешелонах української влади. На жаль, відповіді так і не дістав. Чи не тому, що нами керують представники нацменшин? Назвіть мені хоча б одного українця у кнесеті Ізраїлю? «Сільські вісті» лише відкрили одну із сторінок нашої сумної дійсності. І їх одразу ж закрили. Ось вам і свобода слова...

Ярослав Коритко, пенсіонер:

— Можна не погоджуватись з оцінками професора Василя Яременка. То спростуйте або підтвердіть їх. Я тоді повірю. Але навіщо закривати газету, яку передплачує півмільйона людей. Ця судова розправа ще раз підтверджує, що дехто в Україні намагається розіграти карту міжнаціонального протистояння задля збереження себе при владі.

Володимир Андрушко, колишній політв’язень Гулагу:

— Не сприймаю закриття «Сільських вістей» як законну дію, бо вважаю, що в Українській демократичній державі право на існування має не тільки офіціоз щодо нашого національного буття, але й інші думки. Вірю, настане той час, коли за правду українців ніхто не переслідуватиме...

Дмитро Шлемко, лідер обласної організації ВПО «Батьківщина»:

— Дивно, як тільки професор Яременко наважився підняти завісу таємничості над одним сегментом владного Олімпу, то видання, в якому він висловив свої думки, закрили. Чи не краще було б замість того, щоб рубати з плеча «судовою сокирою», провести наукову дискусію з проблеми, порушеної «Сільськими вістями»? Впевнений, за дискусійним столом, а не в судовій залі ми знайдемо істину... (Опитували Богдан Вівчар і Роман Гладиш)

Прояви ксенофобії в ЗМІ

26.05.2004
джерело:
("Хадашот", г. Киев, № 15, февраль 2004 г.)

Укрощение строптивых: антисемитизм как PR-стратегия

   

Вячеслав Лихачев:

Казалось бы, выполнение юридических норм в тех случаях, когда они совпадают с морально-этическими, совершенно естественно и не требует комментариев. Например, самоочевидно наказание вора: все понимают, что воровать-то, в общем, нехорошо, о чем и сказано прямым текстом и в Декалоге, и в Уголовном кодексе. Однако несложно представить жизненную ситуацию, в которой вокруг жегловской максимы «вор должен сидеть в тюрьме» относительно какого-либо конкретного случая может развернуться целая полемика. Особенно легко это можно вообразить, если допустить, что речь в том случае идет о политике. Сколько копьев можно сломать, обсуждая проблему, не является ли то или иное «дело о воровстве» компроматом или попыткой устранить политического конкурента!..

Точно так же недопустимость разжигания межнациональной вражды и пропаганды ксенофобии понимают в современном мире все порядочные люди — по крайней мере, в той его части, что претендует на эпитет «цивилизованный». Однако последние недели средства массовой информации и политически активные граждане Украины бурно обсуждают, стоило ли в одном конкретном случае государству, наконец, выполнить свою обязанность и пресечь антисемитскую пропаганду или же делать этого не следовало.

Попробуем разобраться в этом непростом деле. А начать, как мне кажется, следует издалека...

Как все начиналось

И кто бы еще недавно мог подумать, что проблему: «что такое антисемитизм и как с ним бороться» в Украине» станут обсуждать не только евреи, и даже не только узкий круг украинских интеллигентов, искренне озабоченных межнациональным и межконфессиональным диалогом, но и ведущие масс-медиа страны, и случайные попутчики в транспорте!.. Однако после того, как 28 января было вынесено судебное решение о закрытии газеты «Сільські вісті», новости о борьбе с антисемитизмом и комментарии «по поводу» стали первополосными материалами. Что же произошло? Почему «еврейский вопрос» вдруг стал столь актуален? И чем это чревато для еврейской общины Украины?

Еще несколько лет назад казалось, что антисемитизм не только не играет сколько-нибудь заметной роли в политической жизни независимой Украины, но и вообще вытеснен из общественно-политического сознания. Отдельные его проявления не только не создавали ни для кого реальной угрозы, но и не были заметны вообще. Сравнение украинской ситуации с положением в соседних странах — скажем, в Польше или в России — отчетливо демонстрировало, что для Украины антисемитизм не является реальной проблемой. О стереотипе «украинцы — нация антисемитов» не забыли лишь потому, что слишком долго и старательно обращали внимание на новые способы его опровержения. Антисемитские публикации, конечно, были. Но что такое одинокий оголтелый львовский «Ідеаліст» по сравнению с десятками подобных российских изданий?..

Возможно, конечно, это из дня сегодняшнего картина недавнего прошлого видится столь идеальной, потому что ситуация постепенно изменилась. Примерно два или чуть больше года назад антисемитизм вновь стал предметом общественных дискуссий в Украине. Если не принимать в расчет единичные его проявления, типа нападения подростков на синагогу, (у нас нет данных, которые позволяли бы связывать подобные инциденты с конкретной пропагандой), то можно сказать, что изменения в сложившееся положение внесла вдруг прорезавшаяся «гражданская позиция» Межрегиональной академии управления персоналом и лично Георгия Щекина — президента данного вуза.

МАУП, крупнейший негосударственный вуз страны, является довольно заметным участником социально-политических процессов. Во-первых, чисто количественно речь идет о десятках филиалов и структурных подразделений и десятках тысяч студентов. Во-вторых, МАУП заметен на рынке печатной продукции — как своими книгами, так и газетно- журнальной продукцией (журнал «Персонал» и газета «Персонал+»). И, наконец, с МАУПом ассоциируются многие влиятельные лица — начиная от тех, чьи фамилии фигурируют (или, по крайней мере, фигурировали) в списках попечительского совета или перечне членов редсовета журнала «Персонал», и заканчивая теми, кто — по слухам — неформально покровительствует вузу. Относительно политических пристрастий ректора тоже ходят разные версии: хотя в последнее время он однозначно высказывается в пользу лидера оппозиции Виктора Ющенко. Говорят, что у г-на Щекина хорошие отношения и с представителями парламентского большинства. При этом издания МАУПа подхалимствуют перед самыми разными политическими силами (например, перед объединенными социал-демократами), а потому совершенно невозможно понять, с кем из политического бомонда у Академии действительно есть какие-то контакты, а кто на самом деле даже не подозревает, что является искренним другом МАУП.

Где-то с конца 2001 года г-н Щекин вдруг начал активную пропаганду против сионизма и государства Израиль, плавно перешедшую в самую громкую антисемитскую кампанию за всю историю независимой Украины.

МАУПовские регалии стали получать известные во всем мире антисемиты — например, американец Дэвид Дьюк. В самой Академии и вокруг нее сформировался круг пропагандистов, специализирующихся на антисемитской тематике. Среди них — Василий Яременко, директор Института культурологических и этнополитических исследований, созданного в МАУПе специально «под него», Николай Сенченко, Игорь Хижняк, Сергей Белоконь, Сергей Логвинов, Валерий Лапикура. Антисемитская агитация ведется со страниц МАУПовских изданий: упомянутых журнала (с февраля 2002 г.), газеты (с декабря 2002 г.) и книг, а также в ходе различных мероприятий, конференций и круглых столов, которые проводит Академия. Среди прочей макулатуры, изданной в серии «Библиотечка МАУП», — книга В.Яременко «Євреї в Україні сьогодні: реальність без міфів».

Шквал возмущения, охвативший еврейскую общественность, не имел для МАУПа никаких последствий. Попытки юридически пресечь антисемитскую пропаганду провалились: например, киевская прокуратура в возбуждении уголовного дела против Щекина отказала. Более того, Академия выиграла дела по защите чести и достоинства против газеты «Столичные новости» и журнала «Корреспондент», которые в своих публикациях указывали на расистский и антисемитский характер МАУПовской пропаганды.

Причины щекинской антисемитской кампании, скорее всего, лежат в финансовой области. Наблюдатели отмечали совпадение сроков появления «антисионистской» агитации на страницах «Персонала» и установления тесных контактов между руководством МАУПа и некоторыми арабскими организациями и государствами. В Академии быстро был построен Арабский центр, резко выросла численность студентов из ближневосточных мусульманских стран. Среди спонсоров-партнеров МАУПа называют посольство Ливии, представительство Палестинской автономии и несколько негосударственных арабских организаций.

Но это, на самом деле, неважно. Как не важно и то, являются ли Щекин и компания на самом деле антисемитами или просто честно отрабатывают арабские деньги. По-настоящему национальный масштаб скандал приобрел с распространением МАУПовской агитации на страницах газеты «Сільські вісті».

Не умеешь летать — не выпендривайся...

Итак, профессор МАУПа В.Яременко с годичным промежутком публикует в «Сільських вістях» две статьи, одна из которых представляла собой реферат его книги «Євреї в Україні сьогодні: реальність без міфів». Как выяснилось позже, профессор покупал газетные полосы под свои тексты, но при этом материалы почему-то не были помечены в качестве рекламных.

Первая статья называлась «Міф про український антисемітизм» и была опубликована 15 ноября 2002 г. Основная идея материала проста, как три копейки: украинцы хорошо относятся к евреям, и никакого антисемитизма в стране нет — зато есть сионисты, захватившие власть и угнетающие простой украинский народ. Прошу прощения перед читателями, но приведу несколько цитат из той публикации, дабы сомнений в ее характере не возникало. «З українського боку бачимо підлабузництво, загравання або схиляння перед фінансовими та ідеологічними розбійниками з єврейського табору»; «ця так звана національна меншина відзначається надзвичайною агресивністю, що становить величезну загрозу національній безпеці України»; «то це вже зобов’язує ставити питання, з ким і проти кого працюють в Україні лідери організованого єврейства як політичної організації, що домагається влади над багатомільйонним українським народом, нищить культуру, освіту, спорт, здійснює русифікацію в Україні у безпрецедентних масштабах». И так две полосы.

Реферат яременковской книжки «Євреї в Україні сьогодні: реальність без міфів» появился на страницах «Сільських вістей» 30 сентября 2003 года. Опять-таки: ничего нового или неожиданного, ранее г-ном Яременко невысказанного. Например, про средства массовой информации: «Пишуть про що завгодно, але не відповідають на питання, чи нормально, що всі засоби масової інформації в одних єврейських руках, фінанси, провідні галузі народного господарства — в єврейських руках і т.д... Українці повинні знати, що інформаційний простір України цілковито в єврейських руках і що всі ми споживаємо інформаційну продукцію із єврейської ідеологічної кухні... Українська преса б’є тривогу: сіоністські засоби масової інформації деморалізують український народ».

Дальше все выглядело просто. Международный антифашистский комитет подал иск на редакцию газеты «Сільські вісті» в связи с публикацией двух статей В.Яременко. И 28 января 2004 г. Шевченковский районный суд г. Киева на открытом судебном заседании под председательством судьи Ирины Сапрыкиной принял решение о закрытии газеты.

Что имеем в «сухом остатке»? Прорыв антисемитизма со страниц маргинальной прессы на полосы наиболее тиражного издания Украины ознаменовался беспрецедентным судебным решением о закрытии последнего. Стало быть, добродетель торжествует, порок наказан? Еврейская община (а в равной степени любое другое национальное меньшинство) отныне может рассчитывать на судебную защиту от распоясавшихся шовинистов? Да нет, все отнюдь не так просто... И на пользу ли евреям сложившаяся ситуация — тот еще вопрос, к которому я вернусь ниже.

Пока же задамся иным вопросом: почему «Сільські вісті» закрыли? Потому, что газета опубликовала две антисемитские статьи? Но ведь вызвавшие бурю возмущения тексты Яременко ранее уже публиковались без малейших последствий для автора, издания и выпускающей организации в равной мере! «Сільські вісті» публиковали только одну антисемитскую статью за год, а в «Персонале» подобной пакостью переполнен каждый номер...

Наконец, речь идет об относительно умеренных материалах: подумаешь, профессор Яременко утверждает, что государство должно контролировать, сколько в «еврейских руках» банков, газет и телеканалов!.. А вот есть в Украине газета «Ідеаліст», программной задачей которой является тотальная депортация евреев из страны, а в качестве отдельных «перехлестов» и прямые призывы к насилию встречаются... «Ідеаліст» неоднократно пытались закрыть... А закрыли, в итоге, почему-то «Сільські вісті»!

Но Б-г с ним, с «Ідеалістом»..., хотя вряд ли с ним — Б-г. А вот где логика, когда из двух изданий, публикующих один текст, закрывают именно то, которое раз в год делает перепечатку, к тому же за деньги?! Есть, правда, на этот вопрос официальный ответ. Мол, «Сільські вісті» читают на порядок больше людей, чем какой-то «Персонал» (про который, если б не шумиха вокруг антисемитских материалов, вообще бы никто не знал), а стало быть, ответственность на газете лежит на порядок большая. Ладно, допустим..., хотя можно и возразить: одно дело, если вы лишаете своего любимого чтива пару тысяч антисемитов (потому что в издании основная масса материалов посвящена «еврейскому вопросу»), но совсем другое — если без газеты остаются сотни тысяч селян, читавших и любивших свою газету отнюдь не из-за дважды мелькнувших сентенций профессора Яременко. Получается, что сходит с рук одним, зато «на полную катушку» ставится в вину другим. Отчего же одно издание оказалось в роли Юпитера, а другое — в роли быка?..

Руководство газеты категорично утверждает, что издание закрыто именно из-за своей оппозиционности и критики Президента. По их мнению, сторонники действующей исполнительной власти давно пытаются закрыть «Сільські вісті» и только искали подходящий повод: то через налоговые службы подкатывались, то еще как-то... Что ж, это в самом деле может объяснить вышеописанный парадокс Юпитера и быка.

Только как-то не хочется гневно клеймить двойной стандарт. На ум приходит анекдот о том, как во время нелицеприятного разговора боксер ломает челюсть собеседнику, потому что он «ка-ак откроется слева»... Вот и «Сільські вісті», очевидно, «открылись слева». Но кто ж вам виноват, господа оппозиционеры, кто ж заставлял-то вас публиковать антисемитскую бредятину, пусть даже за деньги? И зачем публиковать письма в поддержку антисемитской бредятины? А уж если публикуете, то после не жалуйтесь. И не прикрывайтесь полученными от Яременко деньгами: очевидно ведь, что если бы в глубине души не сочувствовали, то и не закрывали бы глаза на явно антисемитские пассажи. И хотя бы по тому, с каким жаром на суде доказывали, что все описанное в статье — правда, можно подумать, что не так уж глубоко в вашей душе запрятаны симпатии к юдофобам. Видимо, соблазн сорвать сомнительные дивиденды от ставки на низменные чувства самого темного, как выражались раньше, «незрелого, политически неграмотного» электората оказался сильнее здравого смысла. Так что нечего теперь на власть пенять, сами виноваты...

Вполне очевидно, что антисемитская кампания такого масштаба не должна была остаться незамеченной и ненаказанной. Может быть, проблему следовало бы решить по-иному, может, следовало бы обязать газету опубликовать опровержение, оштрафовать издание, вынести предупреждение, рекомендовать уволить главного редактора «за несоответствие»... Действительно, если речь идет о газете с полумиллионной аудиторией, не стоит рубить с плеча. С другой стороны, если это даже был явный или неявный «заказ сверху», значит, власти наконец-то отреагировали (хотя и неуклюже) на антисемитский эпизод, создав прецедент, после которого, глядишь, и с «Персоналом» воевать будет проще.

Итак, резюмировать ситуацию вроде бы можно следующим образом. Власть жестко и решительно подавила начатки антисемитской пропаганды — что, безусловно, хорошо. Сделано это было только в силу политической конъюнктуры и не самым лучшим образом — что, безусловно, плохо. Могут быть разные точки зрения насчет того, в какой мере «хорошо» перетягивает «плохо».

А если все-таки «заказ»?

Но если присмотреться к ситуации еще внимательнее, то оптимизм пропадает совсем. После закрытия «Сільських вістей» в информационном пространстве страны началось нечто фантасмагорическое. На защиту газеты встали все оппозиционные политические силы. В заявлении, распространенном социалистами, говорилось, что закрытие издания, фактически, самих же социалистов есть «продуманий хід Адміністрації президента, щоб створити сум’яття у суспільстві, розпалити міжетнічну ворожнечу, а потім сказати, що єдиним гарантом стабільності є Леонід Кучма». В том же ключе высказываются и другие участники антипрезидентского блока: ведь «Сільські вісті» были не просто крупнейшим общественно-политическим изданием, но изданием оппозиционным... Заявления и коллективные письма посыпались, как из рога изобилия. Комитет по свободе слова Верховной Рады, подконтрольный «Нашей Украине», воззвал к Парламентской ассамблее Совета Европы, умоляя обуздать «диктатуру», убивающую свободу слова под «надуманными предлогами».

Надо сказать, что сам способ защиты оппозиционерами пострадавшей газеты крайне неприятен. Да, Виктор Ющенко, конечно, сказал, что газете неплохо было бы извиниться, хотя ее закрытие — явно неадекватная мера. Но в совместном официальном заявлении фракций СПУ, БЮТ и «Наша Украина» в Верховной Раде говорится обратное: «Стаття, яка стала приводом для закриття популярного видання, може бути предметом наукового і громадського обговорення». Научно обсуждать, является ли этническое меньшинство значительной угрозой национальной безопасности?! Понятно, что оппозиции ничего не остается, кроме как отрицать юдофобский характер статьи, не может же она признаться в сочувствии антисемитизму! Но ведь это, ни много ни мало, ведет к легитимизации антисемитизма в глазах социума, раз наиболее авторитетные в стране политические силы не видят в яременковских статьях ничего зазорного...

Читатели «Сільських вістей» поняли все правильно: их любимую газету закрывают евреи! Например, в одном коллективном письме, опубликованном 29 января, утверждалось, что «обурливий факт використання суду для переслідування українського патріотичного вченого й опозиційного до влади видання ще раз підтверджує справедливість пересторог щодо підступів міжнародного сіонізму проти України, її історії, культури, духовності, державності в цілому». В таком объеме, такими тиражами антисемитизм еще не выплескивался на нашу читательскую публику, как после злополучного решения суда!!!

Так что же вся эта история может означать? Посмотрим на проблему в широком политическом контексте. Вспомним, что в стране идет предвыборная кампания... Выскажу свои — и только свои — личные соображения. Называйте это конспирологией, но я не исключаю того, что яременковские материалы изначально были подсунуты в «Сільські вісті» с провокационной целью. Редакция на провокацию поддалась (что, конечно, отнюдь не говорит в ее пользу) и за это поплатилась. Но на этом этапе провокация еще необязательна — «Сільські вісті» и сами могли «открыться слева». А вот дальше разыгрывается сценарий, при котором любой ход оппозиционеров ухудшает их положение. Позволят тихо «съесть» «Сільські вісті» — хорошо, потому что оппозиционеры лишатся трибуны, продемонстрируют отсутствие воли к борьбе. Начнут защищать — еще лучше: защищать-то им придется антисемитов, стало быть, и сами антисемитизмом запятнаются, а этого нынче ой как не любят на Западе! Это — классический прием качественного «черного» PR: не распространять компромат на оппонента, а при всех поставить его в такую ситуацию, что ему ничего не останется, кроме как скомпрометировать самого себя. Оппозиция начала вести себя по наихудшему сценарию. Маховик заработал.

Что же до еврейской общины, то в таком контексте вся история для нее ничего хорошего не сулит. Помимо того, что, по мнению многих, руками евреев ведется избирательная кампания (что само по себе вызывает гнев и раздражение, например, у тех же подписчиков «Сільських вістей», которые шлют в редакцию гневные письма), так еще и средством дискредитации оппозиции стала небывалая антисемитская кампания, последствия которой будут сказываться еще долго. Евреев как бы «подставили» под перекрестный огонь. Как политолог, я не могу не оценить изящества операции. Но до чего же все это гнусно!..

* * *

В итоге, еврейская община очутилась в тяжелейшем положении. Приветствовать решение суда — значит, в глазах значительной части общества ассоциировать себя с борьбой против оппозиции и свободы слова. Осудить закрытие газеты — значит, не признавать материалы типа яременковскихантисемитскими, т.е. легитимизировать подобную точку зрения. И это на фоне нарастающей антисемитской кампании, да еще в преддверии президентских выборов, которые, несомненно, дадут немало поводов для использования антисемитизма как PR-стратегии

Прояви ксенофобії в ЗМІ

26.05.2004
джерело:
("Хадашот", г. Киев, №15, февраль 2004 г.)

Евро-Азиатский Еврейский Конгресс намерен судиться с рядом украинских изданий

   

В Украине нет антисемитизма на государственном уровне. Все его проявления относятся к людям, которые не до конца понимают, о чем говорят. Об этом сегодня в интервью газете «День» заявила посол Израиля в Украине Наоми Бен-Ами. Тем не менее, по ее словам, украинцы, как и россияне, и французы, должны в одинаковой мере противостоять разжиганию ксенофобии и нетерпимости к представителям других этнических групп. О серьезности проблемы, в частности, говорит тот факт, что в ближайшее время Европейская комиссия намерена провести представительскую конференцию, посвященную этой теме. И обеспокоенность еврочиновников вполне понятна — количество экстремистских и антисемитских выступлений в Европе за последние несколько лет значительно увеличилось. Еврейскую общину Украины будет представлять председатель генерального совета Евро-Азиатского Еврейского Конгресса Иосиф Зисельс. И он не исключает, что участники конференции захотят подробнее узнать о ситуации вокруг закрытия газеты «Сільські вісті».

Иосиф Зисельс считает: «Сказав А, нужно говорить Б. И закрытие «СВ» не может происходить, как в пустыне. Оно обязательно должно сопровождаться комплексом других мер. Следующим шагом должен быть процесс против журнала «Персонал» и против газеты «Идеалист» и других СМИ, которые разжигают ксенофобию, шовинизм и антисемитизм.

Все предыдущие попытки судиться с газетами «Идеалист», «За вільну Україну», «Вечерний Киев», журналом «Персонал» не привели к успеху. Поэтому мы должны посмотреть в будущее таким образом. Если это заденет какие-то серьезные пласты в украинском обществе, если оно найдет в себе силы бороться с этой болезнью — экстремизмом и антисемитизмом, то это нужно только поддержать» (Podrobnosti.ua, 11.02.2004).

Прояви ксенофобії в ЗМІ

26.05.2004
джерело:
("Хадашот", г. Киев, №15, февраль 2004 г.)

Тем, кто расшатывает межрелигиозный мир в Украине, все же стоит... полечиться

   

Василий Кизка, г. Ямполь (Винницкая обл.):

Похоже, усилия антисемитов из «Персонала» и «Сільських вістей» даром не пропадают: оброненные этими господами-товарищами семена нет-нет, да и находят благодатную почву в чьем-нибудь черном сердце. Вот, к примеру, Винничина. Оказывается, еще в прошлом году в одной из областных газет вспыхнула интереснейшая дискуссия, от которой отдает уже не просто «персональщиной». Копай историю глубже: муссировавшийся здесь вопрос заставлял задуматься, в каком государстве мы живем: в независимой Украине или, может быть, в нацистской Германии времен «хрустальной ночи»... По счастью, нашлись трезвомыслящие люди, давшие достойную отповедь провокации. И все же мы попросили нашего ямпольского корреспондента рассказать об этом подробнее.

Винницкая областная украиноязычная газета «33 канал», в которой работают люди разных национальностей, в т.ч. евреи, напечатала статью некоего Юрия Жигунова под сногсшибательным заголовком: «Можно ли православному христианину лечиться у врача-иудея» — и предложила читателям высказаться на эту тему. Сам автор призывает православных не делать этого ни в коем случае, более того — объясняет, почему христианам следует чураться врачей-иудеев. Вот весьма красноречивая цитата из сочинения винницкого «миротворца»:

«В Апостольских правилах на Святых Вселенских и Поместных Соборах Отцами Церкви были определены нормы, которыми должны были руководствоваться христиане по отношению к иудеям в церковной и повседневной жизни. Правило 6 Вселенского Собора (Трулльского, 680–691гг.): Правило 11. «Никто из принадлежащих к священному чину или из мирян отнюдь не должен ясти опресноки, даваемые иудеями, ни вступати в содружество с ними, ни в болезнях призывати их и врачевства принимати от них, ни в банях купно с нимя мытися. Аще же кто дерзнет сие творити — то клирик да будет извержен, а мирянин да будет отлучен» (Ап. 7, 64, 71; Антиох, 1; Лаод. 29, 37, 38; Карф. 51, 73, 106). Подтверждая прежние правила, отцы Трулльского Собора этим правилом воспрещают всякое общение с иудеями, притом под угрозой извержения священных лиц и отлучения мирян».

Далее автор утверждает, что это правило... и поныне вовсе не устарело. И приводит в подтверждение слова игумена Доната, настоятеля винницкого храма Св. Косьмы и Дамиана: «...Ни лечиться, ни брать подарков, ни приглашать в дом иудея православному христианину нельзя». Далее: «Если вы решили лечить свое здоровье у врача-иудея, носящего пейсы, посещающего синагогу и ждущего пришествия Мошиаха (мессии) (по православному толкованию это будет антихрист), то такая всеядность однозначно выставляет вас за церковную ограду». В каких православных правилах указаны хотя бы злополучные пейсы, автор скромно умалчивает. Приходится предположить, что это его «святая» отсебятина.

Наконец, Юрий Жигунов достаточно прозрачно указывает на иудеев как на врагов христиан: «Евреи и так достаточно долго пользовались разоблаченной уже ныне уловкой, к которой они прибегали из предосторожности: заранее объявлять фанатиком всякого, кто заговорит об евреях без похвалы или, по крайней мере, без жалости. Иными словами, о них говорят, как о мертвецах: или хорошее, или вообще ничего! А православному христианину не мешало бы напомнить, что после таинства крещения обретает он не только ангела-хранителя, но и невидимых и видимых в этом мире врагов. Причем последние в первую очередь сами себя таковыми считают, а не мы их. Вот лишь несколько цитат из их священных книг: «Евреи Богу приятнее, чем ангелы» (Талмуд, трактат Шуллин, 91,2), «Мир создан только из-за евреев; они плод, а остальные народы — шелуха» (Талмуд, шене лух, хабб. 124,б). В пояснениях к Талмуду мы читаем: «Его (т.е. всякого не еврея или акума) семя почитается как семя скота» (Гетубот, 3,б), «Совокупление с акумами есть скотоложество» (Санхедрин 76,б).

Интересно, какую цель ставил перед собой этот бдительный православный, подбирая такие цитаты?.. На этот вопрос он ответил так: «Я просто хотел обратить внимание на всеобщее невежество и равнодушие к своей духовной жизни». В самом конце статьи сей добродетель позаботился и об укреплении веры... самих евреев: «А иудеям лечиться у христиан также нельзя. Подумайте об этом». Выходит, нам надо по стране срочно открывать тысячи новых больниц! Чтоб для христиан, значит, отдельно, и для евреев — отдельно... Удивительно, что столь грамотный автор не процитировал «Протоколы сионских мудрецов», изречения Гитлера и Геббельса как-то стороной обошел... Намного убедительнее была бы его статья!

Впрочем, другие читатели с достойными ответами медлить не стали. Первым в дискуссию вступил еврей Давид Мизрахи: «Боже меня упаси, достопочтенный Юрий, обвинять вас в антисемитизме... мы ведь с вами живем в свободной стране... Очень славненько, что вы считаете иудеями лишь наших абстрактных евреев — с пейсами и длинными бородами, в больших шляпах, черных одеждах и с прочими атрибутами (коих во всей Винницкой области вряд ли найдется с десяток)». Очень интеллигентно и в то же время — с весьма колкой иронией объяснив ревностному православному, что не каждый пес обязательно Рябко, г-н Мизрахи далее пишет: «Слово же «еврей» лишено, по сути, своего национального смысла: ерей — он либо иудей, либо не еврей вовсе... А раз так... Надеюсь, тут вашей душеньке будет где разгуляться. Начать, конечно же, нужно с врачей...» Как говорится, есть исторический, от Сталина доставшийся опыт...

Прояви ксенофобії в ЗМІ

26.05.2004

Уже ставший печально известным ректор Межрегиональной академии управления персоналом (МАУП) Георгий Щекин разразился на страницах "Персонала-Плюс" двухполосной статьей "Про антисемитизм та єврейський фашизм як два боки однієї медалі"

   

Беспрецедентная по своему содержанию даже для такого "записного" антисемита, как Щекин, статья изобилует следующими цитатами: "...дружба сіоністів з німецькими фашистами, завдяки чому сіоністський рух легально діяв у третьому рейху і навіть була викарбувана медаль із шестикутною зіркою Давида з одного боку і свастикою з іншого".

Во многих своих "научных изысканиях" ректор Щекин ссылается на своего друга Дэвида Дюка, называя его "американським істориком, громадським та політичним діячем, конгресменом", правда, не говоря о том, что Дюк скрывает тот факт, что на протяжении многих лет он был одним из руководителей Ку-Клукс-Клана, звание "фашист" никогда не отходило от Дюка, и как раз за свою деятельность он был арестован и осужден в Америке.

Мы были бы рады, если г-н Щекин повторит судьбу своего американского единомышленника, но хотим сказать, что статья Щекина не просто подходит под статью "Разжигание межнациональной розни". Это — беспрецедентный вызов, брошенный украинскому народу. Открытый фашист, открытый антисемит в академическом издании открыто призывает к национальной нетерпимости, открыто разжигает межнациональную рознь.

Во второй части статьи Щекин уделил большое внимание, естественно, Вадиму Рабиновичу, Владимиру Кацману и Джеду Сандену. Большую часть статьи ректор посвятил также народному депутату Украины Виктору Пинчуку, главе администрации Президента Виктору Медведчуку и вице-премьер-министру Дмитрию Табачнику, рассказав об их тайных встречах с главами сионистских организаций США, которые "не приховують своїх претензій на вироблення і здійснення зовнішньої і внутрішньої політики української держави".

Отдельно в своей статье Щекин отметил Шлаена, Сапрыкину, Фельдмана, Москаля и Рабиновича, не забыв, что в организацию Рабиновича входит Евгений Червоненко, зацепив Юлию Мостовую. Затем антисемитский ректор опять вернулся к Пинчуку, Медведчуку и Табачнику, обвинив их в отсутствии украинского патриотизма.

Заканчивал свою статью ректор следующей фразой: "В Україні сьогодні етнічні українці становлять близько 80% населення, тому у владі, на телебаченні і в суспільному українському житті треба дотримуватись цих співвідношень". То есть, в переводе на простой русский язык, Щекин призывает к тому, чтобы у нас по количеству проживающих людей были установлены национальные квоты для работы и др.

Это уже даже не фашизм, это уже шаг дальше фашизма!

В своей статье Щекин пишет, что он "жив у багатій національній сім`ї, де були українці, росіяни, поляки, а з боку дружини – євреї. І всі ми досі родичаємось, поважаємо, любимо один одного".

Даже учитывая то, что весенние обострения характерны для людей, страдающих определенными заболеваниями (что знает любой врач-психиатр), то даже на это нельзя списать подлый и мерзкий пасквиль антисемитского ректора. Стыдно и грязно!

Прояви ксенофобії в ЗМІ

26.05.2004
джерело:
(“Інформаційний бюлетень”, №13 (574), 1 квітня 2004 р.)

У Кущинцях, що в Гайсинському районі на Вінниччині, відбулася сходка громадян з порядком денним про захист газети «Сільські вісті»

   

Гурій Дробчак, кор. «Сільських вістей»:
Всебічно обговоривши хвилююче питання, учасники зібрання ухвалили звернення до голови Верховного суду Василя Маляренка та генерального прокурора Геннадія Васильєва з проханням дати об’єктивну правову оцінку безпрецедентному рішенню Шевченківського районного суду м. Києва про припинення випуску газети «Сільські вісті».
«Воднораз, - наголошується у зверненні, - просимо притягнути до відповідальності громадянина Ізраїлю Вадима Рабиновича і його компанію за намагання розпалити ворожнечу між українцями та євреями, за надуману акцію «Народ України - проти «Сільських вістей». Під завіреним печаткою сільради зверненням, яке надіслано згаданим керівникам судової і наглядової влади країни та редакції газети, поставили свої підписи всі присутні на сходці 136 громадян.

Прояви ксенофобії в ЗМІ

26.05.2004
джерело:
(“Україна молода”, №75, 23 квітня 2004 р.)

«Єврейське питання» — у судовому форматі. Вдруге. Незабаром обвинувачення проти «Сільських вістей» розглядатиметься в Апеляційному суді

   

Наталія Лебідь:

Журналіст газети «Сільські вісті» Олександр Черевко зазначає, що його видання не одиноке у боротьбi проти звинувачень в антисемітизмі. Ні, йдеться навіть не про аналогічну ситуацію з іншим українським ЗМІ. Нещодавно «дісталося», як нагадує Олександр, і Мелу Гібсону за фільм «Пристрасті Христові». Гібсон «накликав на себе гнів тим, що за біблейськими сюжетами зняв власним коштом ледь не документальний опис останніх 12 годин життя Ісуса Христа. Є у кінострічці один момент, коли єврейські священики вимагають розп’яття Ісуса. Вони милують убивцю Вараву, а Христа відправляють на Голгофу. Режисер відмовився вирізати ці кадри. Більше того, відстоюючи свою точку зору, сказав, що Голокост не є підставою для переписування історії і Біблії», — зазначає Черевко. I додає, що якби певні сили не звинуватили Гібсона у антисемітизмі, то ніхто б його у фільмі й не знайшов. Бо шукати, власне, нічого. Так само, як і в ситуації з «Сільськими вістями».

Нагадаємо, що 28 січня цього року Шевченківський місцевий суд Києва постановив рішення про «припинення випуску «Сільських вістей» за розпалювання міжнаціональної ворожнечі». Йшлося про передрук матеріалів, автором яких є професор Василь Яременко. Газета скористалася своїм правом на оскарження судового вердикту і подала апеляцію на винесене рішення. Проте, як це часто-густо буває в системі українського судочинства, розгляд апеляції розтягнувся на невизначений термін. Настали, як писала сама газета, «два місяці начебто непевності». Ця непевність мала б, на переконання колективу «Сільських вістей», відштовхнути від газети не лише читача, а й постачальників та рекламодавців, словом, тих, хто так чи інакше зв’язав із «Сільськими вістями» свій бізнес. Додайте до цього ще й психологічну атаку на «Вісті» і матимете повну картину того, в яких умовах працюють від початку року наші колеги. (Один з доволі-таки жалюгідних пікетів проти «Сільських вістей» я бачила на власні очі під редакційними вікнами: з десяток млявих молодиків галасували хвилин з п’ятнадцять, після чого розійшлися, прихопивши з собою свої лахи, пардон, плакати).

Проте газета виходила і виходить. До рішення Апеляційного суду постанова «шевченківських» суддів ще не набрала чинності. Але вже після ухвали другої судової інстанції рішення щодо «Сільських вістей» може вступити в силу. Якою буде ця ухвала, де у реченні «закрити газету не можна облишити у спокої» буде поставлена кома, наразі ніхто не прогнозує. Відомо лише, що 14 квітня Апеляційний суд Києва витребував нарешті справу в Шевченківського суду. Відтак усі учасники процесу чекають на призначення дати судових слухань. А поки що Олександр Черевко намагається безпристрасно розібратися у причинах того, чому стільки часу матеріали справи не надсилалися до апеляційної інстанції. «Формальним приводом для такої затримки були зауваження позивачів («Міжнародного антифашистського комітету») до протоколу судового засідання», — зазначає він.

Так прийнято у судовій практиці: сторони процесу можуть знайомитися з протоколом, складеним під час слухань, і висувати свої зауваження, якщо, на їхню думку, у протоколі знайшли своє відображення не всі моменти судового засідання. Таку прискіпливість позивача можна було б лише вітати, проте цікавість «Антифашистського комітету» до справи проявляється якось доволі нерівно. «Голова антифашистів Самуїл Шлаєн, — говорить Черевко, — з’явився до Шевченківського райсуду лише один раз, а президент Всеукраїнського єврейського конгресу Вадив Рабинович не був у суді жодного разу. Однак обоє визнають свій вплив на хід судового процесу... Двоє правників «Мiжнародного антифашистського комітету» у вирішальні моменти судового процесу часто зачитували заздалегідь заготовлені тексти. І саме з їхніх вуст ще до винесення судового рішення прозвучала недовіра до освітнього рівня читачів «Сільських вістей». Мовляв, люди у селі необізнані, глибоко історії не знають, отож можуть зробити з викладу двох книг професора Василя Яременка «неправильні висновки». Саме від цих слів згодом відмовилася сторона позивача. Одне із зауважень до протоколу з боку позивача якраз і стосувалося спростування подібного твердження. Ось на що, зокрема, був згаяний час, більш «економне» використання могло б пришвидшити розгляд справи в апеляційній інстанції. 

Олександр Черевко згадує події 2000-го року, коли газета не виходила два тижні. Тоді за фактичну ліквідацію «Сільських вістей» взялася Державна податкова адміністрація. Проте спротив цій акції був таким вагомим, що подібний план довелося облишити. Зараз для репресій проти видання знайдено значно «благопристойніший» привід: адже йдеться не про непорозуміння між владою та опозиційним ЗМІ, а про розповсюдження завдяки газеті «антисемітських» ідей. Повинна ж, мовляв, держава дбати про всі нації, що живуть на її теренах, і викорінювати прояви нетерпимості! Це справа свята, тут не підкопаєшся... Однак на Заході теж вміють читати і послуг інтерпретаторів не потребують. А українську владу, яка давно нехтує настроями у середині нашого суспільства, думка європейських сусідів усе-таки турбує...

«Чому ми не вибачаємося? — запитує газета. — Заклики до нашого «вибачення» перед усіма євреями лунали не один раз». Ба навіть більше: «За професорські публікації спонукали вибачитися й усю опозицію, яка стала на наш захист. Наше «вибачення» і каяття начебто зняло б усі проблеми з судовим переслідуванням і газета продовжувала б своє звичне життя. Тут треба внести ясність. За Основним законом, кожна особа має право на свої погляди і має право їх висловлювати. Згадки про те, що таке висловлювання має всім без винятку подобатися, у Конституції немає (...). Тож ніхто не зобов’язаний поділяти повністю думки Василя Яременка. Зрештою, обидві його статті якраз і не помічений «антифашистами» заклик до діалогу, до висловлювання різних точок зору. Із Василем Яременком ніхто не захотів ні говорити, ні дискутувати (...). Публікації Яременка оцінювались уже не один раз. Були схвальні відгуки, були категоричні заперечення, була й думка, що на цю делікатну тему хтось би писав інакше (...). Ні, не «Сільські вісті» взялися розігрувати карту антисемітизму. Ні перша, ні друга публікації не викликали ніяких ексцесів у суспільстві. Гра в «антисемітизм» почалася після рішення судді Саприкіної...»

Рішення глибоко несправедливого та замовного — як вважають у газеті, «Сільські вісті» закону не переступили. Тому й не сприймають розгляд апеляційної скарги як «останній і рішучий бій». Бої — вони попереду. «У жовтні 2004-го року», підсумовує видання. Проте було б добре, якби до цього бою усі мас-медіа прийшли «живими» та «здоровими», без втрат. Останнє (принаймні у випадку з «Сільськими вістями») до певної міри залежатиме від рішення Апеляційного суду. На нього, хотілось би думати, чекати вже недовго.

Прояви ксенофобії в ЗМІ

26.05.2004

"Внимание, в Украине цензура!" - заявило на весь голос інтернет-видання "Mignews. com. ua"

   

Ігор Лубченко, голова Національної спілки журналістів України:

Це що - відкриття? Відкриття, виявляється, в іншому. "В Украине произошло сенсационное событие, которое было мало замечено общественностью, — вчера лидер партии "Яблуко" Михаил Бродский сделал сенсационное заявление". І про що ж та сенсація? Виявляється, деякі газети відмовилися друкувати думку пана Бродського про дві публікації "Сільських вістей". Ну і ну! Передусім правила хорошого тону вимагають звертатися спочатку до видання, з яким і хоче полемізувати автор альтернативної думки. А самі редакції звертаються за коментарями тільки до тих, чия думка їх цікавить. А для тих, хто прагне використати будь-яку ситуацію у суспільстві, аби зробити собі безплатну рекламу у засобах масової інформації, є стаття 36 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", яка визначає, що "ніхто не має права зобов’язати редакцію опублікувати відхилений нею твір, лист, інший матеріал або повідомлення, якщо інше не передбачено цим Законом або статутом редакції". І лідеру політичної партії, колишньому народному депутату слід би це знати. А далі нице блюзнірство, чи сняться мені загиблі журналісти? Спілка видала три "білих книги" про утиски свободи слова і журналістів у нашій державі. Там достатньо (хоча й не повністю) зібрано моїх звернень і заяв з цього приводу.Так само, як і з приводу газети "Свобода", та й сам її редактор Олег Ляшко підтвердить, що я, а не якийсь Бродський, виступав на мітингу, де відстоювали право цього видання висловлювати свою позицію. "Что же не слышно было вашего гневного голоса, господин Лубченко... когда милицейские начальники подавали миллионные иски на газеты с целью их закрытия", - кип’ятиться пан Бродський. Згадати б йому тут, що газета, до якої він мав безпосередню причетність, дійсно друкувала замовні матеріали (у цьому пізніше на сторінках іншого столичного видання зізнався один з авторів публікацій) на одного з міліцейських начальників. Зрозуміло, той подав до суду. А про те, що я переконував цього начальника відмовитися від намагання стягти з газети 5 мільйонів гривень, не забули члени гільдії головних редакторів України, які були присутні при нашому діалозі. "Забув" Бродський... А гнівна патетика цього пана щодо того, хто уповноважив мене звертатися до голови Єврокомісії пана Проді про вигаданий антисемітизм газети "Сільські вісті"? Тут годилося б йому згадати про Статут нашої Спілки, який наділяє голову правами діяти від її імені, і з’їзд, який обрав мене на цю посаду. І я свої листи та звернення підписую як голова Національної спілки журналістів України і від імені саме Національної спілки журналістів України, а не від усього загалу творчих працівників ЗМІ. Люди ж, яких пан Бродський закликає у свої однодумці, навряд чи вишикуються під його знамена - вони прекрасні професіонали, але не є членами нашої Спілки. Дуже жалкую за цим, але не є. І я від їхнього імені не уповноважений нічого заявляти і не заявляю. У цьому б нардепу, нехай і колишньому, слід розбиратися. Смішними виглядають і потуги запального пана ініціювати журналістський з’їзд і "подумать о том, стоит ли оставлять у руля отечественной журналистики такую одиозную фигуру, как Лубченко, подторговывающую уже не только офисами на Крещатике, но и национальными распрями?" Хто-небудь знає такого журналіста, як Михайло Бродський? Чи він сам вважає себе причетним до нашої професії з тих пір, як приїздив у "Киевские ведомости" і за відсутності головного редактора збирав колектив і вчив, як треба писати? Скликати чи не скликати з’їзд, залишати чи не залишати мене на посаді - справа виключно членів НСЖУ, а не якихось бродських. Що ж стосується "підторговування офісами на Хрещатику", тут пану Бродському за такий наклеп доведеться відповідати у суді. Частина приміщень НСЖУ здається в оренду за розцінками, встановленими секретаріатом Спілки ще до того, як мене вперше обрали головою. І на всяк випадок: я з сім’єю мешкаю у двокімнатній квартирі, одержаній ще 1967 року, не маю ні дачі, ні автомобіля.А з яких "трудів" нагромадив пан Бродський свої мільйонні статки і накупив нерухомість, добре відомо вкладникам банку "Денді", яких він безсовісно обібрав. І насамкінець. "Я буду защищать украинский народ", - патетично вигукує пан Бродський на завершення свого послання. Для початку годилося хоча б вивчити мову цього народу та запитати у самого народу, чи потрібні йому такі захисники. Р. S. Надсилаю цього листа засобам масової інформації, а не панові Бродському особисто, бо тексту його звернення до мене я від нього не отримував, а прочитав у виданнях Рабиновича. Ну, то що вдієш, така вже культура у лідерів деяких політичних партій. Єдине, у чому не відмовиш бродським, - це нахабність у безпардонному оббріхуванні (І. Л)

Прояви ксенофобії в ЗМІ

26.05.2004
джерело:
(«Факты и комментарии», 27 марта 2004 г.)

В Харькове судебный конфликт между "Просвiтой" и нацменьшинствами, спровоцированный оскорбительным содержанием публикации в детской газете "Джерельце", удалось решить мировым соглашением

   

Ярослав Шапочка, "Факты":

Теперь "Просвiта" и Ассоциация национально-культурных объединений Украины будут вместе заботиться о том, "... Как слово отзовется" в детских душах. Ведется совместная работа по учреждению новой детской газеты

На фоне получившего в Украине распространение такого способа борьбы с антисемитизмом, как закрытие скомпрометировавших себя газет, следующий факт, без сомнения, будет встречен всеми с облегчением и надеждой.

Вчера, 26 марта, вступило в силу решение местного суда Киевского района Харькова от 12 марта сего года о заключении мирового соглашения Ассоциации национально-культурных объединений Украины (истца) и Харьковского областного объединения Всеукраинского общества "Просвiта" (ответчика).

В соответствии с этим мировым соглашением, прекращен выпуск газеты "Джерельце", и Ассоциация по этому вопросу в суд обращаться больше не будет. Так была поставлена логичная точка в длительном судебном разбирательстве. Спор между двумя известными и уважаемыми общественными организациями национально-культурной направленности цивилизованно разрешен.

Этой истории почти пять лет: в 1999 году газета "Джерельце", издание для детей дошкольного возраста, печатный орган Харьковского областного объединения Всеукраинского общества "Просвiта", опубликовала материал -- тенденциозно составленную подборку пословиц об отношении этнических украинцев к представителям других народов -- полякам, русским и особенно к евреям.

В связи с этой публикацией Ассоциация национально-культурных объединений Украины, которую возглавляет народный депутат Украины Александр Фельдман, обратилась в местный суд Киевского района Харькова с иском о прекращении выпуска газеты, обосновывая свое требование тем, что подобные публикации разжигают межнациональную вражду и унижают достоинство людей различного этнического происхождения. За прошедшее с тех пор время дело рассматривалось судами различных инстанций, в том числе и Верховным судом Украины. Если бы и дальше сохранялось агрессивное упрямство истца и ответчика, "соревнование" юристов продолжалось бы неизвестно как долго. Однако конфликтующим сторонам хватило мудрости и гражданской ответственности придти к мировому соглашению. Более того, они начали вместе работать над подготовкой к изданию качественно новой газеты для маленьких харьковчан. В истории взаимоотношений народов, представители которых проживают сегодня в Украине, немало сложных моментов. Но обсуждать и анализировать их надо вместе. Вместе же надо и давать отпор тем, кто пытается на этих вопросах спекулировать.

Таким образом, перефразируя классика, удалось и от грязи избавиться, и ребенка сохранить. Была бы добрая воля.

Прояви ксенофобії в ЗМІ

26.05.2004
джерело:
(“2000”, 23.04.2004)

Газета Всеукраинского еврейского конгресса в канун праздника Песах, призывающего к очищению духовному всех, кто чтит Тору, напечатала статью про Гришу Офштейна

   

Собственно, те, кто чтит не Тору, а Библию или Коран, а также кто не чтит вообще ничего из вышеперечисленного, тем не менее знают Офштейна, причем как Горина. Григория Горина, советского и постсоветского юмориста, который родился в Москве.

… И теперь я знаю: чувство, доселе мною не испытываемое, странное и всеобъемлющее под названием «антисемитизм», ежели и появится в моей душе, то исключительно благодаря статье в издании еврейского конгресса.

«... У Григория Горина были печальные пушистые глаза. Он писал очень серьезные пьесы... И стал великим. В свое время злобноватый народец подхихикивал над тем, что евреи меняли фамилии на «более благозвучные» — цитата, газета «Век», №11, 2004.

Почувствуйте разницу. С одной стороны — представитель еврейского народа, ставший «великим», с «пушистыми глазами». С другой — никчемное окружение…

В реквизитах газеты Всеукраинского еврейского конгресса нет «оградительной» оговорки, мол, «редакция не всегда разделяет позицию автора». Следовательно — разделяет?..

В том же номере газеты на первой полосе — письма ветеранов, евреев, которые говорят об интернационализме. И настаивают, что людей нельзя делить на плохих и хороших по национальному признаку. Они говорят, что против разжигания вражды.

А «народец» — разве не разжигание? И «злобноватый» — это ли эпитет от большой любви?

Когда судили «Сільські вісті», уверяли: дело правое, статьям с уклоном в антисемитизм не место в отечественной прессе, кому б это СМИ ни принадлежало — хоть государству, хоть общественной, хоть партийной организации, хоть частному лицу.

Потому что нельзя оскорблять народ, являющийся в этой стране — без разницы — большинством или нацменьшинством.

Просто потому что вообще нельзя никого оскорблять.

«Сільські вісті» со статьей профессора Василя Яременко судила вся Украина. Почему же никто из сторонников еврейского конгресса не судит «Век» за оскорбление всех, кто жил в Союзе в 60-е, 70-е?..

… Как прикажете воспринимать новость: в ближайшем будущем в Киеве планируется открыть еврейский детский дом? Инициативу выдвинул раввин Маркович. То есть изначально предлагается даже грудничков, отлученных от матерей-евреек, находящихся в заключении, изолировать от остальных детей, чье появление на свет произошло при таких вот печальных обстоятельствах.

Я спрашиваю: разве не все дети одинаковы, в том смысле, что не все они граждане Украины? Не всех сирот одинаково жалко? И разве в доме «Малютка» к «нерусским» относятся хуже?

Кто-то слыхал, чтоб армянская община в Украине или же грузинская, болгарская или польская выдвинула идею изоляции «своих по крови»?..

О «попытке возродить фашизм» сказано в той же газете «Век» в письме ветерана Левина. Он обращается к г-ну Рабиновичу, лидеру Еврейской общины Украины. Он возмущается «антисемитскими публикациями» в газете «Идеалист» и журнале «Персонал».

Там ничего не сказано о газете «Завтра». Поэтому я процитирую фрагмент из публикации почти семилетней давности — июньский номер 1997 года.

«... Марк Рудинштейн, сентиментальный человек, любящий женщин и ненавидящий пошлость, никогда не матерящийся и люто презирающий порнографию, человек, борющийся со всем миром за сохранение русского отечественного кино, говорит журналистке Дарье Аслановой слова, которые уже не вычеркнуть из истории русско-еврейских отношений: «...Еврей — это человек, который не мешает людям жить. У меня есть чувство вины перед этим государством, еврейское чувство вины за концлагеря, которые мы возглавляли, за революцию». — «Неужели ты вправду считаешь, что евреи сделали революцию? Это абсурд», — так заявляет, кстати, русская журналистка, привычно денационализированная и потерявшая свою русскость.

И вот что ей отвечает старый и опытный, уставший и ожидающий смерти еврей Марк Рудинштейн: «К сожалению, нет. Так сложилась история, что, распространившись по всему свету, мы принесли ему много благ. Но нам приходилось бороться за свое выживание, и во имя этой цели мы устроили эксперимент на 70 лет... Есть такая птичка-воробей, ее называют «жид». Он везде клюет, во все вмешивается, повсюду мельтешит, у него одно желание — урвать. Нет ощущения своего кусочка.

Что такое родина? Это не место на карте — это парадное, где ты первый раз обнял девушку или распил с друзьями бутылку портвейна, это улочка, где ты кому-то дал в морду или тебе дали. Родина — это сентиментальность. Меня трудно вытащить отсюда. У меня вся семья уехала, а я остался. Так вот, жид — это человек без чувства родины, которому абсолютно на все плевать. А еще это чувство зависти. Жидом может быть человек любой национальности...»

После распада Союза газетные заголовки типа «Кто съел мое сало?» кочевали по полосам то украинских СМИ, то российских. В зависимости от географии виноватой «в поедании сала» была то украинская, то российская сторона.

В принципе ничего такого уж оскорбительного в словесных перепалках не усматривал никто. Пошумели, побузили, успокоились. «Як не з’їм, то понадкусюю», — это об украинцах. «Лаптями щи» — о россиянах. Но вряд ли кому-то взбредет идея на полном серьезе обвинять априори целый народ в яром шовинизме в отместку за «сало». Или в национализме — за «щи». Но ежели речь о «еврейской национальности», то я теперь уж и не знаю, как теоретически может быть расценено мое искреннее недоумение насчет «злобствующего народца»? Может, то, что мне это не нравится, — антисемитизм? Или — бери выше — черносотенство?

На заре советской власти было ж ведь постановление ЦК, предписывающее категорический запрет даже на слово, произнесенное вслух, — «еврей». Впрочем, «охранная грамота» действовала, если верить историкам, недолго, но память по себе оставила крепкую. Можно сказать, генетическую.

Украинцу можно сказать, что он украинец. Даже «хохол» или там «хохлушка».

А еврею можно сказать, что он еврей? Вряд ли, потому как антисемитизмом сия речь попахивает. Не откровенным еще, возможно, но уже тайным.

Еще не стихли зрительские возмущения (но в большей степени голоса кинокритиков) по «Страстям Христовым». Теперь решают: чего там больше, за что крепче наказывать-клеймить — за натурализм или же антисемитизм? Или и за то и другое одновременно?

Но те, кто знал сюжет еще задолго до просмотра «Страстей», просто потому что читал Евангелие, — робеют, голос не подают. Потому как общий хор уже вынес вердикт Гибсону. А если кто-то додумается подать в суд Гаагский на автора сюжета «за разжигание межэтнической розни», «осквернение чести и достоинства населения целого города Иерусалима», — да кто осмелится сказать, что судить «Страсти» — нонсенс?

У кого повернется язык сказать, что желающие сатисфакции тем самым подают в суд на саму Библию?

Ни у кого не повернется. Никто не хочет быть зачисленным в «приспешники антисемитов»…

Кое-что о кино. Вопрос: что общего у Марчелло Мастроянни с Яном Левинзоном (кто помнит одесских кавээнщиков в белых шарфиках)? Ответ: национальность. И тот и другой — евреи.

Для зрителя (читателя) этот факт настолько принципиально важный? Очень и очень, раз уж сайт, созданный совместными усилиями «Центрального Еврейского Ресурса» www.sem40.ru и «Новой энциклопедии кино» www.kinox.ru, на заглавной странице напоминает: «Все актеры евреи выделены таким цветом». И показано — голубеньким, чтобы никто не сомневался, кого «кликать», потому что «неевреи» — обычным черным, без выделений.

Кто-то может себе представить электронную энциклопедию «Украинцы и кино», но чтоб написано там было с не меньшим пафосом, как в подобной:

«Евреи и кино — тема неисчерпаемая. Актеры, режиссеры, отцы-основатели Голливуда, любимые нами с детства звезды советского кино и суперстар западного кинематографа — словом, в истории мирового кинематографа столько наших людей, что их вполне хватило бы на то, чтобы заселить большое местечко (или маленький город). И на этой страничке мы впервые в истории русского интернета собрали их всех вместе».

«Злобствующий народец» должен удавиться от зависти: Милош Форман, Элизабет Тейлор, Харрисон Форд, Сара Бернар, а также Александр Цекало, Лолита Милявская, Григорий Чухрай — все отмечены «голубеньким».

Интересно, если бы «Балладу о солдате» снял тот же Чухрай, но не еврей, качество фильма изменилось бы? Поменялось бы отношение зрителей к «Городку», если бы авторы сайта — с дотошностью жэковской паспортистки — не стали указывать фамилию «по метрике» Ильи Олейникова — Клявер? Причем, заметьте, пишется, что именно это — «настоящая фамилия».

Уменьшится ли аудитория у потрясающей передачи «Жди меня», потому что отныне зритель будет знать, что Игорь Кваша — не русский? И станем ли мы меньше любить Ролана Быкова в «Мертвом сезоне», удостоверившись, что он был по национальности, сами понимаете, кем?

Нерусская Богораз

«...Евреи меняли свои фамилии на более благозвучные: боятся, дескать, своего происхождения», — цитирую газету «Век». Это насчет «подхихикивающего» над евреями «народца».

Киевское светило, нефролог, который в 70-е годы работал в больнице водников, носил имя Израиль. Израиль Александрович Блатной. Он был евреем, но от этого с ничуть не меньшим почтением вспоминают его и врачи, и пациенты, кому он спас жизнь. Мне спас. И я буду его помнить с благодарностью.

В 72-м — очередная волна арестов украинской интеллигенции. И так совпало — почти одновременно — волна отъезда на историческую родину преимущественно интеллигенции еврейской.

Первые предчувствовали аресты. Вторые — предчувствовали разлуку. И те и другие (часто коллеги, профессура) прощались как-то по-особому: говорили «увидимся». Но никто не верил, что это случится.

Вспомните середину 80-х. «Украинские националисты», Рух, Чорновил и Лукьяненко — хоть раз, хоть кто-то мог заподозрить «националов» в антисемитизме? Вряд ли. Им приписывали «подрыв строя», но никогда — «межэтническую вражду».

В Тель-Авиве профессор-химик Юрий Колодный в середине 90-х рассказывал мне о киевской своей жизни с такой искренней ностальгией, что у меня сжималось сердце. Он понимал: зерна антисемитизма, чтобы взошли, надо долго и упорно сеять. Но чтобы сеять, их изначально надо иметь, но главное — культивировать.

Среди коллег, друзей и просто киевских знакомых Колодного он бы не назвал никого, причисляя, даже с натяжкой, к потенциальным антисемитам. Такая уж эта среда. Без разницы — кто уехал, а кого держали в Мордовии за «политического» — не было в их ДНК молекул, провоцирующих антисемитские желания. Как, впрочем, и сионистские тоже.

Я читаю статью о Грише Офштейне, о том, как, по мнению автора, он «боялся», и думаю: интересно, почему Элина Быстрицкая не «боялась происхождения»? И Майя Плисецкая, кстати, тоже.

И Сахаров не только не боялся, но даже не стеснялся. А Лариса Богораз, в 68-м сидевшая на Красной площади в знак протеста против танков в Чехословакии? Она же не боялась говорить, что думает, хоть и по происхождению была «нерусская». Спустя время она стала честью и символом диссидентов. Вряд ли лучшие представители «инакомыслящих» делились на группы «по национальному признаку». Делились только по степени смелости и уровню жажды свободы.

Поэтому, думаю, и Горин «не боялся».

Просто кому-то очень хочется даже в незатейливые фразы, основанные на биографических фактах, вбрызнуть капельку злобы. Как бы в качестве авторского предположения.

Тем более, что никто не ответит — ни за еврея Горина. Ни за еврея Сахарова. Ни даже за еврейку Ларису Богораз.

Их уже нет в живых.

Прояви ксенофобії в ЗМІ

26.05.2004
джерело:
(”2000”, 09.04.2004)

Где логика украинских органов власти и общественных организаций? Ведь что получается: антисемитские проявления пресекаем на корню, а антиукраинские не замечаем. Или стараемся не замечать?

   

«Началось все при максимально возможном на один квадратный метр скоплении желто-голубого, шароварного и сорочковышиваного. Подташнивало. Грянула похожая на похоронный марш музыка, и национально свидомая биомасса двинулась к памятнику виновника торжества, трагично сжав в потных ладошках...»

Такими словами начинается репортаж о праздновании дня рождения Тараса Шевченко. Непонятно, где происходило мероприятие, — может, в Киеве, может, в другом украинском городе. Автор намеренно умалчивает — мол, зачем: почитатели творчества Кобзаря и в Харькове, и в Чернигове, и во Львове — все одно биомасса.

Статья размещена в издающейся в Украине газете «Русская правда».

Учредитель — Всеукраинская общественная организация «Русское Движение Украины», передо мной семнадцатый номер издания. Газета, похоже, выходит раз в две недели. Шестнадцать страниц, где черно-белая гамма приправлена красненьким.

Взглянув на первую полосу, я было подумал, что «РП» — еще один результат творчества хранящих верность коммунистическим идеям пенсионеров, ан нет: о Ленине и партии — ни слова. Здесь дирижируют патриоты России обновленной, украинские противники европейской интеграции, в корне не согласные с тем, что Украина — это не Россия.

На первой странице над заголовком «Выбор нашей надежды» — фото улыбающегося Владимира Путина, и в центральном материале под ним:

«...Выборы президента Российской Федерации вызывают у нас не беспокойство или безразличие, как это хотелось бы отечественным русофобам, взращенных (замечу: ошибок-опечаток в газете — одна на другой, при дальнейшем цитировании буду исправлять. — Авт.) на западных пайках, а живой интерес и надежду на то, что... возрождение Единой Руси позволит нам решить наши общие проблемы в комплексе».

В этих словах — главная идея издания, в разных интерпретациях она подается во многих материалах. От коммунистической почти не отличается: «эсэсэсэр», за который голосовать уже не модно, переименовываем в «ЕР», остальное оставляем — и налицо полное непринятие загнивающего, «иноцивилизационного» Запада, лютая ненависть к «необандеровцам», которым, оказывается, «россияне не позволили устроить «каштановую революцию» в Украине», и тошнота при виде желто-голубого — колеров украинской независимости.

Читаю продолжение главной «пропутинской» статьи, разверстанное почти на всю пятую полосу, автор — секретарь объединения «Наследники Богдана Хмельницкого» Иван Симоненко (красноречивая фамилия).

«Любому здравомыслящему человеку давно понятны три неоспоримых факта, — заявляет, замахиваясь на аналитику, секретарь-«наследник» и приводит факт первый: — Украина не является в полной мере независимым государством, потому что любой чих в Европе или Америке вызывает настоящую панику у киевского официоза...»

Без «потому что» я, может быть, и согласился бы. Но что это за «любой чих вызывает панику?» Разве факт? Или метафора, гипербола? Но тогда ведь разрушается логическая конструкция. И кто в конце концов этот боязливый киевский официоз? Заглянул в словарь Ожегова: «ОФИЦИОЗ (книжн.) — это официозный печатный орган». Какой здравомыслящий человек поймет, что автор имел в виду?

Факт второй тоже не бесспорный, но не буду вступать в полемику: «Украина — неотъемлемая часть экономического и культурно-политического пространства Восточнославянской цивилизации».

А вот третий и фактом не назовешь, это вообще непонятно что: «Наконец, в-третьих, если интеграция с Россией — потеря независимости, то как же тогда назвать курс на «евроинтеграцию», подразумевающий вступление Украины в Европейский Союз, который с каждым годом приобретает черты федеративного государства? Или это (что — ЭТО?! — интеграция с Россией? «евроинтеграция»? приобретение черт? — Авт.) не противоречит Конституции?..» И где же здесь бесспорный факт?

«НИКТО НЕ БУДЕТ ОТРИЦАТЬ, что только совместными усилиями мы сможем сделать прорыв.., — звучит в начале короткого абзаца, а заканчивается мысль так: — Нам необходимо стать плечом к плечу. И ОТРИЦАТЬ ЭТО МОГУТ только враги и завистники».

Ну чему тут, право, возражать, что здесь анализировать? Очевиден перебор безапелляционных суждений, которые сводят все аналитические потуги на уровень популистских речей митингующих политиков.

Другой на первой полосе материал посвящен ратификации меморандума между Кабмином Украины и штабами верховных главнокомандующих объединенных вооруженных сил НАТО.Озаглавлен бойко — «Верховная Рада сдала Украину». Краткое информационное сообщение о «натовских оккупантах» заканчивается следующим пассажем:

«Так что, граждане, готовьтесь: ужас Косово, Афганистана и Ирака уже идет к вам!»

Хотелось бы напомнить горе-пропагандистам, что ужас Афганистана многие украинские граждане давно — в «союзное» время — повидали, и матери их, и отцы афганским кошмаром пуганы. А также заметить, что коль начали с А, то и до Я дойти следовало: пугануть ужасами той же России. А не думали ли вы, «уважаемые товарищи», что в данном случае бездарно критикуемые вами власти («Позор предателям с депутатскими мандатами!» — восклицает председатель Русского движения Украины Александр Свистунов) принимали решение как раз для того, чтобы предотвратить эти самые кошмары на украинской земле?

Конечно, не думали. Другими думами полны.

«Православное братство во имя Св. Александра Невского, «Русское Движение Украины» призывают к проведению Крестного хода в знак протеста против так называемой интеграции Украины в европейские и евроатлантические структуры», — сообщает еще одна заметка. И становится понятно, что величающее себя с большой буквы «Движение» желает еще и души верующих к «святому освободительному антиевроинтеграционному» процессу подключить.

Да если бы хотя бы чувствовалась эта святая вера... Но где она? Одно лишь маниакальное продвижение «русского вектора»... Журналист Сергей Бобырев побывал в Москве на ВДНХ, посетил экспозицию международного салона инноваций и инвестиций и... о чем, думаете, статью написал? Об инновациях и инвестициях? Нет. Страны перечислил, которые участие принимали, о том, что «скорейшему восстановлению братских, взаимовыгодных отношений способствовали концерты, пресс-конференции, брифинги, неформальное общение», но в основном сконцентрировался на все том же — неуклюжей пропаганде:

«Ныне Украина столкнулась с тем явлением, которое пережила Россия после октябрьского переворота: лучшие умы бегут, не найдя себе достойного применения дома, попадая под прямую угрозу уничтожения...»

И дальше — как заело: «Одурманивание населения «европейскими интеграционными перспективами»... — опасный дрейф к югославскому или даже к иракскому варианту. В результате — бегство молодежи...»

И давай причитать: «Кому это нужно? Не лучше ли опомниться? Сколько можно испытывать жизненный потенциал населения Украины в поисках его предела?»

Вот это ВДНХ!

Ну и «О задачах и перспективах российской внешней политики». Так называется статья Чрезвычайного и Полномочного Посла России в Украине. Не берусь судить, эксклюзив это или просто редакция «РП», воспользовавшись рассылкой посольства, Черномырдина в авторы записала. Не знаю. Может, на название «купился» Виктор Степанович? Русская все-таки! Правда! Но ведь не все то русское, что русским называется. И правда порой на поверку оказывается вовсе даже не правдой, а дешевой пропагандой и циничной провокацией. Или поддержка подобных изданий является одной из задач российской внешней политики?

И наконец, где логика украинских органов власти и общественных организаций? Ведь что получается: антисемитские проявления пресекаем на корню, а антиукраинские не замечаем. Или стараемся не замечать?

Прояви ксенофобії в ЗМІ

26.05.2004
джерело:
(“Кримська світлиця”, №18, 30 квітня 2004 р.)

Сімферопольська громадська організація "Інститут регіональних мас-медіа" почала моніторити ЗМІ Криму на предмет публікацій, що розпалюють міжнаціональний розбрат

   

Віктор Хоменко:

За словами виконавчого директора ІРММ Османа Пашаєва, журналісти півроку відслідковуватимуть редакційні та авторські матеріали в друкованих ЗМІ півострова, які, на їхню думку, розпалюють міжнаціональні конфлікти. Ці матеріали направлятимуть на експертизу політологам, соціологам і юристам, котрі оцінять їх за 10-бальною шкалою. За підсумками проекту визначать "переможців" у номінаціях: "Криваве перо-2004". Автор статті, що нанесла найбільшу шкоду міжнаціональному і міжконфесійному спокою на півострові, отримає звання "Антикримчанин року". Після публічного оголошення результатів проекту почнеться "кампанія масових судових розглядів  від імені жителів Криму всіх національностей, що вважають себе ображеними". Першими почали моніторити тиражні газети "Крымское время", "Крымская правда і "Голос Крыма". Проте, список неделікатних до національних почуттів представників різних народів півострова публікацій, надрукованих в місцевих ЗМІ, ширшає.

Конфлікти, пов’язані з ліцензуванням електронних ЗМІ

26.05.2004
джерело:
(“Свобода”, №15, 20-26 квітня 2004 р.)

“Континент” forever?

   

Історія з радіо “Континент” так і не дійшла свого логічного завершення. Незважаючи на те, що обладнання станції вилучено, а її директор Сергій Шолох перебуває за межами держави, частота досі не освоєна іншою радіостанцією — “Мелодією”, яка отримала ліцензію ще чотири роки тому.
Після низки судів та скандалів з “Континентом” радіостанція “Мелодія” самостійно вирахувала собі частоту поблизу 100,9 FM і вже кілька років спокійно веде мовлення. Щоправда, у своїх рекламних проспектах вона не може офіційно вказувати цю частоту, що додає незручностей її аудиторії та відбивається на стосунках з рекламодавцями.
До останнього часу на всі зауваження Національної ради з питань телебачення та радіомовлення з приводу нелегітимного використання іншої частоти “Мелодія” постійно вказувала в бік “Континенту”. Проте несподіване прикриття “Континенту” поставило Нацраду і “Мелодію” у достатньо незручне становище. Отож найкращим виходом для “Мелодії” була б легалізація частоти, на якій вона зараз веде мовлення. Однак отримати такий дозвіл від Нацради буде нелегко, оскільки на самостійно визначену радіостанцією частоту не було оголошено жодного конкурсу.
Коментувати ситуацію, яка склалася, на “Мелодії” відмовляються, посилаючись на те, що “справа настільки заполітизована, що будь-які заяви можуть бути перекручені”.
Поки що Нацрада за інерцією не зважає на частоту 100,9 FM, але рано чи пізно це питання доведеться вирішувати. Сергій Шолох з-за кордону твердить, що ще до літа 2004 року “Континент” розпочне роботу у старому форматі і буде транслювати програми своїх закордонних партнерів. У телефонному інтерв’ю ІМІ він повідомив, що працює над створенням інтернет-радіо. “Після того як це радіо з’явиться в інтернет-форматі, воно зможе дуже швидко перепрофілюватись на ефірне мовлення. Або в FM-діапазоні, або працюватимемо через супутник”, — наголосив директор “Континенту”.
Великі сподівання Шолох покладає на Європейський суд, де, можливо, найближчим часом розглядатимуть його справу.
Дехто з представників Нацради каже, що справа “Континенту” справді створила прецеденти в багатьох аспектах. Зокрема, це чи не єдиний випадок, коли Нацрада відмовила продовжити дію ліцензії активно працюючій популярній радіостанції з цікавим інформаційним продуктом. І якщо Європейський суд вирішить справу на користь Сергія Шолоха, то штрафи, накладені на Україну, можуть бути настільки високими, що це дозволить не лише повернути “Континент” в ефір, а й відкрити за ці кошти кілька нових радіостанцій.

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи. Дифамація

26.05.2004
джерело:
(“Галичина”, м. Івано-Франківськ, 19 лютого 2004 р.)

Ю. Тимошенко подала до суду на главу МВС і газету

   

Лідер блоку її імені Юлія Тимошенко звернулася до суду з позовною заявою на міністра внутрішніх справ Миколу Білоконя і редакцію газети «Дніпровська правда» про захист честі, гідності і ділової репутації.

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи. Дифамація

26.05.2004

Під загрозою значних фінансових санкцій опинилася газета Верховної Ради «Голос України»

   

Справа парламентського часопису, власне, з’явилася давно: відоме ЗАТ «ТНК-Україна-Інвест» подало перший позов на «ГУ» та його журналіста Сергія Лавренюка до суду більш як рік тому. Проте відповідачі-журналісти не вважали за потрібне бити «на сполох», позаяк не хотіли, аби їх звинуватили у тискові на суд. «Я утримувався від коментарів і просто ходив до суду, — зазначає Сергій Лавренюк. — Я вважав, що суд не задовольнить вимог позивача, бо знав, що інформація, котру я виклав, пройшла всебічну перевірку і відповідає дійсності».

Сергій Лавренюк дещо переоцінив правосуддя: 10 грудня минулого року суддя Дарницького суду Тетяна Щасна винесла рішення, яким постановила стягнути з редакції та Лавренюка по 238 тисяч 500 гривень моральної шкоди та по 23 тисячі 850 гривень державного мита. За підрахунками Лавренюка, для того, аби виплатити свою «частку», йому б довелось протягом 29 років повністю віддавати свій посадовий оклад разом із надбавками. Власне, фінансова сокира, що нависла над горлом парламентського «Голосу» і стала причиною того, що журналісти оприлюднили інфомацію про судовий процес.

У своїх коментарях «голоси» парламентського часопису називають «кабальне» рішення Тетяни Щасної, як мінімум, безпідставним. Тому й звернулися зі скаргою до Апеляційного суду Києва. Колегія «апеляційних» суддів під голосуваннями Василя Шиманського наприкінці минулого тижня, всебічно розібравшись в обставинах справи, постановила скасувати рішення дарницької Феміди і направити справу на новий розгляд. Про те, які саме недоліки, недогляди абощо послужили для скасування «вердикту» Щасної, ми згадаємо нижче. Наразі варто зупинитись на тому, з чого почався конфлікт.

А почалося все ще в 1997 році. Якраз тоді Сергій Лавренюк опублікував першу свою статтю, котра стосувалася проблем «Лисичанськнафтооргсинтезу» («Линосу»). Журналіст «Голосу України», серед іншого, довідався, що цей нафтогігант оцінювався приблизно в один мільярд доларів. Проте через три роки, у 2000-му, 67,41 відсотка статутного фонду ВАТ «Линос» купила «ТНК-Україна-Інвест», як «інвестор, що запропонував найвищу ціну», за... 53,1 мільйона гривень. Зважаючи на те, що в «аукціоні» за право купівлі акцій «Линосу» змагалися два учасники, можна було сподіватися на значний виторг. Але «найвища ціна», котру запропонувала «ТНК-Україна-Інвест», не йшла у порівняння з вартістю «Линосу». Така покупка дуже зацікавила Лавренюка і він, зібравши чимало матеріалів, провівши перевірку інформації через юристів, опублікував кілька статей про проблеми «Линосу». Не будемо вдаватися у деталі журналістського розслідування, зауважимо лишень, що в публікації Лавренюка серед іншого йдеться про те, що насправді у конкурсі змагалися два учасники, засновані однією й тією ж особою.

Через кілька місяців «ТНК-Україна-Інвест», ВАТ «Линос» та гендиректор ТНК Олександр Креденцер подали до Дарницького суду заяву, в якій вимагали від «Голосу України» та Сергія Лавренюка спростування відомостей (фінансові вимоги з’явилися у іншому позові, котрий був поданий пізніше). Цікаво, що честь та гідність позивачів зокрема зачепили висловлювання на кшталт «Як нас катають на нашому велосипеді». А ця фраза, зазначимо, є оціночним судженням, і опротестовувати її просто неможливо. Проте вже 27 червня минулого року заступник голови Дарницького райсуду Любов Леонтюк усі оспорювані відомості визнала такими, що ганьблять честь та гідність позивачів. Сергій Лавренюк та газета опротестували рішення Дарницького суду і звернулися до Апеляційного. До цього ж суду звернулися і позивачі — «ТНК-Україна-Інвест», «Линос» та Креденцер: вони вимагали через суд змусити журналіста «ГУ» «вибачитися». 17 вересня Апеляційний суд пішов на зустріч вимогам позивачів і зобов’язав Лавренюка вибачитися перед ТНК, «Линосом» та Креденцером. Невдовзі журналіст та «Голос України» подали до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення «апеляції» (22 квітня там має відбутись розгляд справи).

Утім перед скаженим обличчям фінансових санкцій журналістів поставило не це рішення Дарницького суду. Позивачі, либонь, подумали: чого ж обмежуватись звичайними вибаченнями, якщо з журналіста та редакції за заподіяну «шкоду» можна стягнути й певні кошти? 12 листопада 2003 року вони звернулися до Дарницького суду із новим позовом, у якому якраз вимагали від відповідачів виплатити 477 тисяч гривень. Дарницький суд, як ми згадували вище, повністю задовольнив вимоги позивача. Чесно кажучи, той спосіб, у котрий Тетяна Щасна виносила своє рішення, ну дуже дивує...

По-перше, Дарницький суд взагалі не мав права приймати позовну заяву «ТНК-Україна-Інвест» до розгляду. Бо на час подачі документа, дванадцятого листопада, уже минув рік вiдтодi, як «Голос України» опублікував останню публікацію. По-друге, в ході слухання справи було порушено принципи судочинства — відкритості та змагальності. У «кабальному» рішенні суду мовиться, що Лавренюк не з’являвся на судові засідання. Насправді, зазначає Лавренюк, усе було зовсім не так: повістки до нього не завжди надходили, а якщо й надходили, то з певним запізненням. Повiстку про судове рішення, яке було винесене 10 грудня 2003 року, Сергій Лавренюк взагалі отримав 5 січня цього року. Якщо не рахувати Різдвяних свят, то на підготовку апеляції та на пошуки 12 тисяч гривень для сплати апеляційного мита залишалося всього лиш два дні. «Можливо, було сподівання, що я взагалі не встигну подати апеляцію і буду змушений платити», — додає Лавренюк. По-третє, на думку «голосів», позивачі не надали суду доказів того, що їм було завдано нематеріальної шкоди.

«Мене дуже дивує те, як суддя вирішувала це питання, — зазначає Сергій Лавренюк. — У мене, чесно кажучи, виникають питання щодо її кваліфікації, і я ставитиму питання про її кваліфікацію як судді. Зокрема, я уже направив відповідні скарги до Вищої ради юстиції та Ради суддів України».

Як ми згадували вище, рішення судді Тетяни Щасної від 10 грудня було скасоване минулого тижня колегією суддів Апеляційного суду. Справу направлять на новий розгляд. Щоправда, невідомо, до якого суду, бо Дарницький після нещодавніх вибухів не працює. Проте Лавренюк вважає, що «суд має просто повернути заяву позивачам, оскільки закінчились позовні терміни».

Окрім загаданої справи, Лавренюк та «Голос України» чекають на завершення й іншої. Як згадувалося вище, 22 квітня у Верховному Суді буде розглядатися касація на рішення «апеляційки», яка зобов’язала Лавренюка та редакцію вибачитися перед ТНК, «Линосом» та Креденцером. Сергій Іванович стверджує, що при винесенні рішення ще у першій інстанції не було взято до уваги багатьох доказів, не було застосовано закон, який знімає відповідальність за оціночні судження. Суд, до того ж, зобов’язав журналістів вибачитися перед позивачами. А така вимога, за словами Лавренюка, взагалі не передбачена чинним законодавством. Тому журналісти вимагають скасувати рішення Апеляційного суду і відправити справу на новий розгляд.

 (“Україна молода”, №64,7 квітня 2004 р.)

Див. також — “Без цензури”, №14, 9 квітня 2004 р.

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи. Дифамація

26.05.2004

У Печерському суді триває слухання справи за позовом Віктора Медведчука до автора книги «Нарцис» Дмитра Чобота

   

Володимир Семків:

В ході цього засідання, як уже писала «УМ», Чобіт виявив зв’язки Медведчука з трастами та «офшорами», через які нинішній глава Адміністрації Президента міг «сколотити» непоганий капітал. Дмитро Васильович вважає бізнесову діяльність Медведчука незаконною, тому ініціював порушення карної справи проти лідера СДПУ(о). Не вдаючись у юридичні деталі, зауважимо, що прокуратура відмовилася порушити карну справу за діями, в яких може бути склад злочину: про бізнесову діяльність трастів, про Самусєва, помічника тоді віце-спікера Медведчука (котрий , як ми теж свого часу детально розповідали, погрожував людям зброєю), про реабілітацію батька Медведчука та про стрімке зростання Віктора Володимировича у військових званнях. Дмитро Чобіт опротестував рішення прокуратури, яка відмовила у порушенні карної справи, у суді першої інстанції — голосіївській «районці».

Після того як суддя Голосіївського райсуду задовольнив скаргу Чобота і зобов’язав київську прокуратуру винести повторне рішення, у прокурорів залишилося небагато шляхів подальших дій: або порушити карну справу, або провести ретельніше дослідження заявлених Чоботом діянь. Тому не дивно, що прокуратура вчинила значно простіше — подала до Київського апеляційного суду скаргу на рішення голосіївської Феміди. Колегія суддів «апеляційки» задовольнила прокурорську апеляцію і направила справу «про оскарження рішення прокуратури» до... Печерського суду. Тобто саме туди, де нардеп минулого скликання Верховної Ради Дмитро Чобіт зараз судиться за свій «Нарцис» iз віце-спікером того ж скликання ВР, головою спілки адвокатів України, лідером Соціал-демократичної партії (об’єднаної) й за сумісництвом керівником президентської Адміністрації Віктором Медведчуком. Далі, очевидно, буде.

КОМЕНТАР З ПРИВОДУ

Василь Червоній, фракція блоку «Наша Україна»:

— Усім відомо, що Печерський районний суд Києва контролює Медведчук, який, як кажуть у народі, «прикупив» цю установу. Головний адміністратор Кучми дуже ретельно стежить за долею цієї справи й міцно тримає її в руках, адже від результату цього процесу залежить його доля в політиці, його політична кар’єра, збереження його мільярдів. Тому не випадково, що справу «Нарциса» направлено саме до Печерського райсуду, адже там боротися за справедливий вердикт буде значно важче. Але якщо політики, депутатський корпус, ЗМІ візьмуть її під свій контроль і спостерігатимуть за цим процесом так само уважно, як нині контролюють підготовку до виборів у Мукачевi, то, гадаю, спільними зусиллями можна домогтися справедливості. Прикро, що наразі політичні сили приділяють занадто мало уваги цій надзвичайно важливій справі, яка за своєю вагою у десятки разів перевершує справу Лазаренка.

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи. Дифамація

26.05.2004

Депутат Луганської міськради Сергій Снаговський намагається через суд стягнути з газети “Вечірній Луганськ” понад 5 тисяч гривень за начебто завдані йому моральні страждання

   

У публікації, котра спричинила позов, повідомлялося про те, що Снаговський перебудував не лише дві викуплені ним суміжні квартири, а й сходові клітини, на яких встановив капітальні перегородки із залізними дверима. Через це мешканці сусідньої квартири можуть потрапити додому лише за допомогою ліфту, який зазвичай не працює.

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи. Дифамація

26.05.2004
джерело:
(ЛIГАБiзнесIнформ, 23.04.2004)

Ю. Артеменко посоветовал главе ривненского городского суда помнить о требованиях законодательства

   

Народный депутат Украины Юрий Артеменко сообщил, что в Комитет Верховной Рады по вопросам свободы слова и информации часто поступают обращения из регионов с жалобами на то, что местные суды нарушают требования Закона Украины "О внесении изменений в некоторые законодательные акты Украины по вопросам обеспечения и беспрепятственной реализации права человека на свободу слова". Это касается уплаты государственной пошлины при представлении в суд заявлений и жалоб о возмещении морального (неимущественного) вреда.

В частности, директор ривненского "Издательского дома "ОГО" Виктор Данилов сообщил, что "в практической деятельности Ривненский городской суд при рассмотрении дел по иску против СМИ не всегда придерживается закрепленных в законодательстве гарантий от необоснованных исков. По одному делу по иску против газеты "ОГО" о компенсации морального вреда при цене иска 12000 грн. уплаченная таможенная пошлина составляет всего 17 грн. По-другому суд удовлетворил дополнительно увеличенные исковые требования истца о компенсации морального вреда без дополнительной уплаты таможенной пошлины с увеличенных исковых требований", – отмечается в заявлении В.Данилова.

Представители профильного парламентского Комитета – народные депутаты Николай Томенко и Юрий Артеменко – направили депутатский запрос председателю Ривненского городского суда Дмитрию Денисюку с требованием обеспечить выполнение законодательства и взять указанные дела под свой личный контроль.

"Мы не будем давать оценку действиям судей или отстаивать чью-то позицию. Нас, прежде всего, беспокоит выполнение судебными органами законов и вынесение справедливых решений, - говорится в запросе. - Будем надеяться, что адресат прислушается к замечаниям нардепов".

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи. Дифамація

26.05.2004
джерело:
(”2000”, 09.04.2004)

За два года, прошедшие со времени последних парламентских выборов, в Ивано-Франковский городской суд было подано 15 исков к местным СМИ. В основном по защите чести и достоинства, деловой репутации и возмещению морального ущерба

   

На сегодняшний день наиболее «судимые» и по количеству, и по цене исков — телерадиокомпания «3-я студія» и газета «Галичина».

По результатам опросов, самым влиятельным политиком Ивано-Франковской области несколько лет подряд был губернатор Михаил Вышиванюк. К нему и обратился за комментарием корреспондент «2000».

— Михаил Васильевич, ваше отношение к иску народного депутата Романа Зварича к ТРК «3-я студія» о признании недостоверности информации и возмещении морального ущерба?

— Этот случай наглядно показывает, что некоторые украинские политики демократию понимают применительно к собственному мнению: что им в данном случае выгодно, то и демократично. Если пострадавшие газета, телеканал или радиостанция относятся к оппозиции, то подобные действия называются нарушением свободы слова. Если же СМИ независимы или лояльны к власти, то и говорить не о чем. А демократия не может быть относительной к моменту — она или есть или нет ее.

10-миллионный иск депутата от оппозиции к ТРК «3-я студія» — это попытка закрыть или прибрать к рукам популярное в области СМИ. Впрочем, все решит суд. Считаю, что поскольку мы идем к правовому государству, все вопросы надо решать согласно законодательству Украины.

— Закон гласит, что свобода слова у нас есть, многие говорят обратное, а как считаете вы?

— Те, кто утверждают, что в Украине нет свободы слова, мягко говоря, лукавят. Взять хотя бы так называемое вече «Шевченко кличе до волі!», которое проходило у нас в середине марта. В советское время никому даже в голову не пришло бы устроить подобный митинг. Собрались, сказали, что хотели, никто не мешал, никаких эксцессов не было. Это что, не свобода слова?

— Да, но там было довольно много милиции в форме и в штатском...

— Тем не менее все желающие попасть на митинг сделали это беспрепятственно, и тем, кто хотел выступить, рот никто не закрывал. Милиция делала свою работу — смотрела за порядком. Было около 4 тысяч человек на сравнительно небольшой площади. И судя по тому, что все прошло без малейших инцидентов, правоохранители с задачей справились.

— Говорят, губернатор находит общий язык со всеми политическими партиями Прикарпатья. При этом вы не раз подчеркивали, что полностью поддерживаете Президента. Как это совмещается?

— Я не вижу здесь противоречия. Всегда говорил, что ничего не имею против оппозиции, если она вносит конструктивные предложения. Там тоже есть люди с твердыми убеждениями, и такая стойкость, безусловно, вызывает уважение. Но оппозиция иногда искусственно накаляет страсти.

Мы можем на площади в Ивано-Франковске долго говорить о проблеме украинского языка в нашей стране. Но вряд ли от этого в Луганске или Донецке все вдруг заговорят на нем. Нужно приглашать к нам, налаживать связи и шаг за шагом продвигать государственный язык, традиции, обряды в тот или иной регион. Например, для хорошей литературы и музыки расстояния и разногласия не страшны.

— СМИ часто критикуют практически любые предложения и действия власти. Задевает?

— К конструктивной критике отношусь нормально — на то она и пресса, чтобы все подмечать. Ошибки стараемся исправлять. Огульную — просто не замечаю. Недавно на митинге в Коломые пенсионер с трибуны сказал, что у нас в области все плохо потому, что губернатор Вышиванюк — коммунист. И туда меня записали! На подобные глупости, по-моему, не стоит обращать внимания. Но это разговоры, а критические публикации в газетах должны быть подтверждены конкретными фактами.

— В области 19 районных газет. Каково ваше отношение к идее разгосударствления и приватизации СМИ?

— Районкам сегодня без поддержки администраций не выжить. Я понимаю, что вы подразумеваете: кто платит, тот и заказывает музыку. Не спорю, что все зависит от источника финансирования. Пример — газета «Галичина». Она финансируется из областного бюджета и часто публикует материалы с критикой власти всех уровней. По-моему, это нормальный рабочий процесс.

— Вы более 7 лет в губернаторах, почти рекордсмен среди руководителей ОГА. За плечами — опыт работы в сельском хозяйстве. С журналистами общаетесь довольно непринужденно. Непросто было поначалу?

— Проблем в общении с прессой у меня никогда не было. Может, это звучит банально, но хороший принцип — говорить правду. Губернатору приходится участвовать в пресс-конференциях, давать интервью журналистам, и если один раз соврешь, то это очень быстро выплывет наружу. Поймают на лжи — будет стыдно. Мне нечего скрывать и нет нужды говорить неправду.

Желаю и журналистам поступать таким же образом. Пишите правду, если чувствуешь свою правоту — бояться нечего.

— В Ивано-Франковске ходят слухи об отставке губернатора. Чем будете заниматься, когда это произойдет?

— У вас неточная информация. Молва «увольняет» меня ежедневно. Если бы все, что пророчат «доброжелатели», сбывалось, то я бы уже побывал послом чуть ли не во всех странах мира... Одно скажу: работы много, уходить пока не собираюсь. Это решает Президент.

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи. Дифамація

26.05.2004
джерело:
(“Новий день”, м. Херсон, №9, 26 лютого 2004 р.)

Білоконь виграв суд у Мостової

   

У 49-му номері “Дзеркала тижня” за минулий рік була опублікована стаття Юлії Мостової “Нечем дышать», де стверджувалося, що міністр внутрішніх справ України Микола Білоконь подав Президенту Леоніду Кучмі рапорт про відставку. З уточненнями від “ДТ”: може, не подав, а просто написав; “рапорт залишився непілписаним”; “прохач продовжує працювати”.

Головне, однак, в тому, що горезвісне твердження супроводжувалось досить двозначною інтерпретацією мотивів учинку, який, нібито, зробив міністр. Зокрема, Мостова написала так: “Наша міліція нас стереже. Періодично, щоправда, приходячи в тихий жах від діянь і вимог тих, заради кого вона нас стереже. Однак рапорт про відставку, щойно написаний Миколою білоконем, так і залишився непідписаним, а прохач, який побажав вийти на волю з частково чистою совістю, продовжує працювати”.

Зрозуміло, після появи цієї публікації Микола Білоконь звернувся до суду.

І ось 5 лютого відбулося засідання Печерського районного суду м. Києва за позовом Миколи Білоконя до тижневика “Дзеркало тижня” та заступника головного редактора цього видання Юлії Мостової про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування морального збитку.

Відповідно до рішення суду, дані, опубліковані в статті пані Мостової “Нечем дышать», які стосуються міністра внутрішніх справ України, визнані невідповідними дійсності і такими, які ганьблять честь, гідність та ділову репутацію Миколи Білоконя.

Суд прийняв рішення зобов’язати “ДТ” протягом місяця спростувати зазначені дані на тій самій сторінці, тим же шрифтом і стягнути на користь Білоконя 2000 гривень з ТОВ “Дзеркало тижня” та 1025 гривень особисто з Мостової.

Рішення Печерського районного суду м. Києва має набути законної сили, якщо протягом одного місяця з моменту його виголошення не буде подана касаційна скарга, що передбачено ст..292 Цивільно- процесуального кодексу України.

Як стало відомо “Тижню”, станом на 16 лютого подібна касаційна скарга в апеляційний суд не вносилася (Інтернет-видання “Тиждень”, 17.02.2004 р.).

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи. Дифамація

26.05.2004
джерело:
(“Киевские ведомости”, №74, 6 апреля 2004 г.)

Творцы абсурдных исков. Как борются со свободой слова Балога и компания

   

В Ужгороде состоялась пресс-конференция, на которой главный редактор независимой областной газеты "Вiстi тижня плюс", председатель общественной организации "Центр журналистских исследований" Олег Ладыжец заявил о вопиющих фактах нарушения прав журналистов в Закарпатье, а также о равнодушии ко всему этому парламентского комитета по вопросам свободы слова и информации и его главы Николая Томенко.

"В 2003 году редакции газет "Вiстi тижня плюс" и "Вiстi" получили 17 судебных исков от представителей властных структур. Наиболее плодовитым истцом к независимым средствам массовой информации оказался бывший губернатор Закарпатья, экс-мэр Мукачево, а ныне народный депутат Украины Виктор Балога. Не отстает от него и бывший мэр Ужгорода, нардеп Сергей Ратушняк (деловой партнер господина Балоги), от которого уже в этом году газета "Вiстi тижня плюс" имеет два иска.

Недавний мэр Мукачево, двоюродный брат нардепа Балоги, Василий Петевка показывает в своих исковых заявлениях в суд, что критика со стороны журналистов в его адрес также недопустима.

На основании абсурдных исков газета "Вiстi тижня плюс" была закрыта 18 марта 2003 года. Обжаловать решение редакция не могла, так как судья, родственница которого вскоре стала заместителем мэра Мукачево В. Петевки, назначил немедленное исполнение своего постановления. А газету "Вiстi" коллектив редакции вынужден был закрыть, так как судебная волокита и угрозы запугали соучредителей издания", - говорится в пресс-релизе.

Комментируя положение со свободой слова в Закарпатье, Олег Ладыжец пояснил, что в этом регионе "переплетаются интересы очень многих кланов, и когда наши публикации пересекались с интересами этих кланов, то каждый раз у нас начинались неприятности. Внешне это выглядело как политическая борьба, но на самом деле никакой такой борьбы не было. Речь идет о том, что когда эта семья пришла к власти в Мукачево, то она прибрала к своим рукам практически все. Мукачево - это их остров сокровищ. Поэтому понятно, что им есть за что там бороться. Но к чему здесь политика? Речь идет о шкурных интересах наших новых господ.

Я просто не понимаю Виктора Ющенко. У нас в области блок "Наша Украина" - это Балога, Петевка, Иванчо. Что это, кроме обратной реакции, даст Виктору Андреевичу и его блоку, я не понимаю?" - заметил председатель "Центра журналистских исследований".

Олег Ладыжец также рассказал историю с обращением в парламентский комитет по вопросам свободы слова и информации. "Когда закрывали нашу газету, я и депутат Иштван Гайдош обратились к Николаю Томенко. Через два месяца на имя Гайдоша пришел ответ, подписанный самим Томенко, что это - не компетенция комитета, значит, пусть суд решает. Вот какая позиция комитета - они защищают, когда им выгодно..."

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи. Дифамація

26.05.2004
джерело:
(«Львівська газета», 15 квітня 2004 р.)

Від січня 2004 року в Україні почалася низка вельми незвичних судових процесів. Вістря позовів було спрямоване проти інформаційно-видавничої групи “ТелеграфЪ”

   

Микола Савельєв:

Приводом для цієї кампанії стала публікація статті на інтернет-сайті www.versii.com.ua під назвою “ПриватБанк сворачивает деятельность в металлургии и коксохимии”.

Було обрано вельми цікаву тактику: аби отримати відшкодування за “заподіяння збитку шляхом публікації статті”, пересічні громадяни, які виявили “активну громадянську позицію” і є клієнтами “ПриватБанку”, фактично спробували блокувати діяльність ЗМІ. В семи різних регіонах України вони одночасно подали однотипні позови до самого “ПриватБанку” та ЗАТ “ІВГ ТелеграфЪ” про заподіяння збитків шляхом публікації статті на інтернет-сайті на загальну суму 200000 гривень. Місцеві суди різних регіонів України в масовому порядку прийняли їх. Цікаво, що представником позивача в позовах, поданих у різних місцях (скажімо, Тернопільський міський суд і Личаківський районний суд міста Львова), є одна і та ж особа, що законом не заборонено, але спонукає до певних роздумів. ЗАТ “ІВГ “ТелеграфЪ” у встановлений законом термін не одержало ні жодної ухвали суду, ні копій позовних заяв. Про існування багатьох із них керівництво “телеграфівців” довідалось уже з матеріалів виконавчої служби.

Виявилося, що першість у протистоянні із ЗАТ “ІВГ “ТелеграфЪ” посідає ... Львівщина. Зокрема, “антителеграфні” справи вже є на розгляді в Городоцькому, Стрийському, Жовківському, Мостиському районних судах, Червоноградському міському суді, місцевому суді Личаківського району міста Львова. Вдалося з’ясувати, що більшість із позивачів – мешканці сіл Львівщини, і лише позивачка з міста Жовкви – працівник приватизаційно-правового відділу райдержадміністрації. Громадяни прагнули отримати від мас-медіа, яке, на їхню думку, образило репутацію милої серцю комерційної структури, від 10 до 50 тисяч гривень.

Як вдалося дізнатися “Газеті”, наразі судові двобої на Львівщині подекуди завершено, а де-не-де тривають. Зокрема, в Стрийському районі справу залишено без розгляду, бо обурений публікацією позивач просто не з’явився до суду, в Червонограді справу до розгляду взагалі не призначали (до речі, червоноградський позивач не бажав отримати від відповідачів ні сольдо), а от суддя Личаківського місцевого суду Ярослав Мартинишин, розглянувши матеріали позовної заяви громадянки Гудими до Західного головного регіонального управління ЗАТ КБ “ПриватБанк” і ЗАТ “Інформаційно-видавнича група “ТелеграфЪ” про спростування відомостей, що не відповідають дійсності та про відшкодування моральної шкоди, завданої поширенням вказаних відомостей, ухвалив: “Накласти арешт на грошові кошти у розмірі 50000 (п’ятдесят тисяч) гривень, що знаходяться на банківських рахунках, які належать ЗАТ “Інформаційно-видавнича група “ТелеграфЪ”. Та згодом цю справу несподівано передали за територіальною підсудністю на розгляд у Галицький місцевий суд міста Львова. Його суддя пані Надія Шумська запевнила репортера “Газети”, що нині цієї справи в них немає, бо, згідно з листом Верховного Суду, 3 березня 2004 року її передали в Голосіївський районний суд міста Києва. Надія Львівна вважає, що Верховний Суд прийняв цілком обґрунтоване рішення, об’єднавши всі такі позови в одному суді, аби не допустити ухвалення різних рішень щодо одного питання. Пані Шумська наголосила, що така справа в неї на розгляді вперше, вона не пригадує, щоб звичайні громадяни подавали до суду, відстоюючи репутацію комерційної структури. “Однак, – підкреслила пані суддя, – ніхто не може заборонити громадянам України подавати до суду, якщо вони вважають, що зачепили їх гідність чи репутацію. Відмовити їм можуть хіба що після розгляду всіх матеріалів у судовому засіданні”.

Начальник управління банківської безпеки ЗГРУ КБ “ПриватБанк” Ярослав Йосипович Вознюк категорично відмовився давати “Газеті” будь-які коментарі щодо цієї історії.

Шеф-редактор об’єднаної редакції “Київський ТелеграфЪ” Олександр Юрчук має свій, дещо іронічний погляд на перебіг подій: “Знаєте, я просто в захопленні, наскільки на Львівщині поширений інтернет. Більшість наших позивачів, які живуть у віддалених селах, постійно стежать за новинною стрічкою “Версій”, усі переймаються долею банку, потім скомуніковуються, під копірку пишуть позовні заяви. Причому дружно подають до суду не на “Версії”, а саме на “ТелеграфЪ”, хоча інформаційно-видавнича група “ТелеграфЪ” є абсолютно неналежним відповідачем, оскільки “Версії” – самостійна юридична особа, що пройшла відповідну державну реєстрацію. А потім після подолання всіх цих труднощів більшість із позивачів просто не з’являються до суду. Останнім із таких диваків став Іван Іванович Онищенко з села Завади Мостиського району, який 13 квітня не прийшов на судове засідання. Ці процеси – спланована акція, чиєсь ноу-хау. Триває звичайне відпрацювання технологій тиску на ЗМІ. Поки що невдало, бо вранці наші рахунки заарештовують, а увечері знову відкривають, визнаючи ці арешти незаконними. Якщо довести ситуацію до абсурду, то я як простий громадянин можу впевнено позиватися з Національним банком, бо мені, скажімо, не сподобалося обличчя охоронця НБУ на вході. Впевнений, що ми виграємо судові процеси, хоча сам факт їх проведення в Україні є знаковим”.

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи. Дифамація

26.05.2004
джерело:
(«Львівська газета», 30 квітня 2004 р.)

28 квітня в Личаківському районному суді міста Львова відбулося третє слухання справи за позовом ЛОО СДПУ(о) проти голови ВО “Свобода” Олега Тягнибока

   

Есдеки прагнуть захистити честь, гідність, політичну репутацію та вимагають спростування відомостей, поширених народним депутатом Олегом Тягнибоком на одній із сесій Верховної Ради, які, за їхнім твердженням, не відповідають дійсності.

Як повідомив у коментарі “Газеті” Олег Тягнибок, у лютому минулого року на сесії Верховної Ради він заявив, що Львівське телебачення, яким керує СДПУ(о), незаконно обрізає 20-хвилинний ефір, який надано для виступу народного депутата, і впроваджує таким чином цензуру. “До ЛОД ТРК ми зверталися із проханням про прямий ефір, але нам відмовили та запропонували лише запис. Згодом його показують о 12-й або 13-й годині, коли нікого немає вдома.” За словами пана Тягнибока, у своєму виступі він критикував місцеву владу і СДПУ(о). “Промова тривала 19 хвилин 30 секунд, що можуть підтвердити працівники телерадіокомпанії, тому не було підстав її скорочувати, – зауважив він. – Усе ж, коли згодом переглядав свій виступ по телевізору, то він тривав тільки 15 хвилин. Усю гостру критику вирізали”.

Предметом позову є саме заява про те, що СДПУ(о) керує Львівським телебаченням.

Як наголосив у коментарі “Газеті” голова ЛОО СДПУ(о) Ігор Шурма, Олег Тягнибок повинен знати, що ЛТБ – державна установа і не може підпорядковуватися політичним партіям. За його словами, на останньому судовому засіданні він запитав нардепа Тягнибока, чи знає він прізвища представників партії СДПУ(о), які керують телебаченням, на що той не міг відповісти. “Кожний громадянин повинен нести відповідальність за свої слова, тим паче народний депутат, у якого слово – це головне, чим він керується...”

Сам Тягнибок обурений тим, що суд розглядає позов ЛОО СДПУ(о): “Згідно з Цивільно-процесуальним кодексом, юридична особа не має права подавати до суду на захист честі й гідності, а лише на захист ділової репутації, – наголосив він. – Окрім того, про львівський осередок есдеків я навіть не згадував, звертаючись до Томенка... Це взагалі абсурдний позов...”

За словами Ігора Шурми, Олег Тягнибок має дві вищі освіти, в тому числі юридичну, і не знає, що політична партія, тут – СДПУ(о), є одна, і немає окремо Львівської, Франківської, Тернопільської й інших... “Якщо навіть когось із членів партії зачеплять – за нього заступиться ціла партія, – наголосив він. – А взагалі я радий, що пан Тягнибок не має ніяких претензій до Львівського осередку СДПУ(о). Саме цю фразу він повторював на суді кілька разів...”

Олег Тягнибок відмовився коментувати дії судді та як просувається справа, і чи немає якоїсь упередженості з боку суду, оскільки в нього ще “жевріє надія, що не всі судді піддаються тиску адміністрації президента”.

У свою чергу, Ігор Шурма повідомив, що на останньому слуханні суддя запропонував підписати двосторонню мирову. Пан Шурма на це згодився, але його опонент відмовився писати письмове спростування закидів проти СДПУ(о). Наразі есдеки вимагають саме письмового спростування без грошової компенсації за завдані моральні збитки.

Наступне слухання відбудеться 19 травня.

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи. Трудові спори

26.05.2004
джерело:
("Голос України", №0604, 6 квітня 2004 р.)

Редактор повернулася на посаду творчого кур’єра, або "Замовні" статті про чинушу

   

Іван Ілляш, Київ-Миколаїв-Київ:

Нарешті у владних коридорах Миколаївщини я знайшов чинушу, який поширює чутки про те, що київські писаки про нього і його братів по кориту печуть винятково замовні млинці. І всі, мовляв, глевкі. А от місцеві журналісти, які пишуть історію сучасності, - патріоти краю.

Потрапити до анналів історії цього регіону не мрію, тому зізнаюся: якщо писати матеріали на захист тих, хто звернувся по допомогу до парламентської газети - значить виконувати замовлення, тоді я - інформаційний кілер.

Так сталося, що недавно на Миколаївщині я побував у зв’язку з трьома "замовленнями" відразу.

Сьогодні - про одне із них. Обмовлюся: торік (6 червня) я відпрацював його статтею "Про владу або добре, або правду". Але надійшло чергове прохання про допомогу - як тут відмовити "замовникові"?!

Регіональні "ноу-хау"

"Тетяна Фабрикова, побажаємо їй цього, повернеться до редакторського кабінету".

Так закінчувався згаданий газетний матеріал. На жаль, героїня публікації не повернулася на свою керівну роботу. Всупереч здоровому глузду.

Конфлікт між редактором районної газети "Вісник Жовтневщини" і головою райдержадміністрації Олександром Стахорським тривав близько двох років.

Народний депутат України Олександр Кузьмук свого часу в листі до читачів зазначав, що керівники району створювали несприятливі умови для роботи журналістів. Примусове переселення редакції до непристосованого приміщення, цензура на окремі публікації, безпідставні перевірки і намір районної влади вийти із співзасновників і створити іншу "районку" призводили до напруженості, зриву випуску видання.

Про керівника писав Президенту України голова Національної спілки журналістів України Ігор Лубченко.

- Стахорський на кожнім кроці демонстрував: я, мовляв, у районі і Конституція, і закон, - зазначає Ігор Федорович.

- Я попрохав главу держави звільнити Стахорського. На жаль, мене не почули.

Того листа, гадаю, переадресували до облдержадміністрації, вона "втрутилася" в ситуацію (і це після дворічного мовчазного споглядання), зажадавши створення нормальних умов діяльності газети. В результаті її перереєстрували, а редактора звільнили. Під слушним приводом "реорганізації" видання.

Залапковано слово не випадково. Ще торік у бесіді з керівником області Олексієм Гаркушею я зазначав: реорганізації як такої не було. Ну, хіба можна вважати корінним перетворенням газети виведення колективу із засновників(!) і введення посади головного редактора (і це в газеті з накладом 2,3 тисячі примірників і трьома творчими працівниками)? І ще один "дріб’язок": редактора після "реорганізації" відповідно до статуту а-ля новоспечених керівників призначав сам Стахорський(???) за узгодженням з головою райради...

Голова облдержадміністрації тоді визнав: форми і методи роботи голови РДА бажають бути кращими; конфлікт між ним і редактором, мовляв, більше особистісний; відповідні документи пішли Президентові...

А тим часом Корабельний суд Миколаєва (суддя Т. Покровська) не побачив порушень трудового законодавства під час звільнення Тетяни Фабрикової. Сім(!) місяців суд вирішував, як вийти з архіскладної ситуації, і в підсумку відмовив Тетяні Миколаївні в задоволенні її вимог.

Голова ОДА в розмові зі мною, насмілююся гадати, щиро казав, що вірить у справедливий суд. Йому вторив голова Жовтневої райради Василь Ганжела: "Поновимо Фабрикову, щойно буде судове рішення".

Уже тоді в мене постало запитання: куди дінеться нинішній головний редактор, коли повернеться просто редактор? Питання зависло в повітрі. А сьогодні воно стало руба.

Апеляційний суд Миколаївської області (головуючий Г. Вовненко) виправив помилку Корабельного районного. Його рішення скасовано, Т. Фабрикову поновлено на роботі на посаді... редактора.

Судді обох судів, вважаю, себе перехитрили. У Корабельному районному суді чомусь не "побачили" документів позивачки, не "почули" її і адвокатових доказів. На щастя, в апеляційному обласному суді не сліпі і не глухі. Він, зокрема, зазначив, що Фабрикову було звільнено "у період тимчасової непрацездатності". Лише цього "проколу" досить для того, щоб повернути редактора у його крісло.

Суд і повернув, знаючи про те, що такої посади в газеті "Вісник Жовтневщини"... немає.

Двоє в одному кріслі

Миколаївці, знаючи цю ситуацію, не без єхидства казали: "Не йому тепер розсьорбувати заварену кашу".

Що ж, виправляти помилки попередників довелося Миколі Семикіну, новому главі РДА. І тому самому Василеві Ганжелі. Уже за три дні після прийнятого половинчастого судового рішення вони підписали розпорядження про поновлення на роботі на посаді редактора райгазети Фабрикової. І відразу створили прецедент, зобов’язавши головного редактора ввести таку посаду. Але тільки... на два місяці. Чи не для того, щоб скоротити її?..

Фабрикова, проте, повернулася в газету. І відразу одержала наказ головного редактора. Видавай, мовляв, "на-гора" статті-кореспонденції і будь дівчинкою на побігеньках. Фактично вийшла кур’єром. Але, пишайся, творчим кур’єром.

Редактор Фабрикова тепер підлегла головного редактора; керує роботою колективу, але тільки з випуску газети; макетує сторінки; вимагає... контролює доставку плівок... роботу заввідділів. А ще пише в кожен номер 250 рядків. А ще "виконує доручення і завдання головного редактора".

На моє здивоване запитання, як таке може бути, заступник голови облдержадміністрації Юрій Шклярський, не мудруючи лукаво, відповів: "Адже в інших газетах є головний і просто редактори". Дивна поінформованість.

Запрошуємо в гості, панове куратори. Тільки, попереджаємо, в нас немає редактора з функціями творчого кур’єра...

Як сидиться милим жінкам-керівникам в одному, по суті, кріслі, запитуєте?

- Ми одна одній не заважаємо, - посміхається Тетяна Фабрикова. -Кожна робить свою справу. Та я, чесно кажучи, стомилася. Йду у відпустку. Але половинчасте рішення апеляційного суду все-таки оскаржу...

Тетяна Миколаївна за півтора року боротьби втратила багато сил і енергії. Їх у творчості використати б, а то газета в накладі додала (не обійшлося без впливу адмінресурсу?), а читати в ній, як на мене, нема про що.

Так хто виграв у кінцевому результаті? Колектив редакції, читачі, район і область? Може, імідж обладміністрації на чолі з Гаркушею зріс?

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи. Трудові спори

26.05.2004
джерело:
(“Русская правда”, 23 апреля 2004 года)

23 апреля Верховная Рада Украины направила запрос в Генеральную прокуратуру о проведении проверки относительно нарушений действующего законодательства и конституционных прав граждан со стороны главного редактора газеты «Магистраль» Степана Романюка

   

Как следует из запроса, в газете имело место выполнение должностных обязанностей, в том числе и связанных с распоряжением финансовыми средствами, лицами, не имеющими на то права. Кроме того, основанием для запроса послужили сведения, что вступление в должность Степан Романюк ознаменовал увольнениями сотрудников, которые считают такие действия нарушением их конституционных прав на труд.

В среде журналистов возникла обеспокоенность, что если информация о наличии нарушений в газете «Магистраль» подтвердится, то это может стать основанием для пересмотра Постановления Парламента о прекращении проверок СМИ на период проведения президентских выборов. Вполне убедительным выглядит тезис, что нарушения прав журналистов со стороны редактора и финансовые нарушения не должны укрываться за щитом «защиты СМИ от административного давления в период предвыборной кампании».

Газета «Магистраль» учреждена Министерством транспорта Украины и освещает в основном проблемы железнодорожного транспорта. В кулуарах Парламента высказывалось мнение, что пересмотр Постановления о прекращении проверок СМИ возможен, но только в отношении газет, учрежденных органами государственной власти. В отношении же СМИ, учредителями которых являются трудовые коллективы, негосударственные предприятия либо общественные организации, мораторий на проверки должен быть обязательно сохранен, считают журналисты.

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Кримінальні справи

26.05.2004
джерело:
(“Свобода”, №14, 13-19 квітня 2004 р.)

У Калінінському райсуді Донецька продовжується слухання кримінальної справи за обвинуваченням керівника корпункту газети “Свобода” в Донецькій області Михайла Халаджі

   

Ми вже неодноразово розповідали про переслідування прокуратурою нашого представника, вина якого полягає в тому, що він розповів про бізнес нинішнього генерального прокурора України Геннадія Васильєва та його найближчого оточення, зокрема заступника прокурора Донецької області Рафаеля Кузьміна (брата прокурора м.Києва Рената Кузьміна).

У відповідь прокуратура звинуватила підполковника міліції у відставці Халаджі в крадіжці заправочних блок-пунктів, які колись використовувалися на АЗС і бозна-коли заборонені до експлуатації. Прокуратура знайшла ці металеві коробки на території однієї з автобаз Донецька й оголосила, що Халаджі, який ніколи не мав жодних стосунків ні з цією автобазою, ні з цими блок-пунктами, украв їх у брата колишнього консультанта народного депутата Г.Васильєва.

Для того щоб скоріше розглянути справу в суді, суддя Калінінського районного суду Донецька О.Карпушова (до речі, прокурором цього району є ще один Кузьмін — Костянтин, наймолодший в прокурорській династії) відсторонила від участі в справі захисника Халаджі. Для цього вона підробила протокол судового засідання й записала туди, що начебто підсудний бажає захищатися самотужки. Після того як завдяки нашій публікації ця підробка була розкрита, суддя призначила Халаджі захисника.

У першому судовому засіданні з’ясувалося, що “потерпілий” ніколи не був власником “крадених” блок-пунктів, не знає, як вони виглядають і якого року випуску (мабуть, “потерпілого” у прокуратурі забули проінструктувати). Експерти, які дали висновок, що блок-пункти коштують понад 20 тис. грн., насправді предмет “крадіжки” в очі не бачили, а оцінили “зі слів потерпілого” відповідно до вказівок слідчого. У зв’язку з цим підсудний заявив клопотання призначити повторну експертизу — з оглядом “вкраденого” металобрухту. Суддя клопотання відхилила.

9 квітня 2004 року в суді мали допитувати експертів. Але журналіста Володимира Бойка, якого “Свобода” відрядила до Донецька, за наказом судді заздалегідь викликані міліціонери викинули з залу суду і побили.

Бойко негайно звернувся до прокуратури Донецької області з вимогою порушити за цим фактом кримінальну справу за ознаками ст. 171 КК України (перешкоджання законній журналістській діяльності). З ним зустрівся прокурор Донецька Л.Червяков, для проведення дослідчої перевірки виділено двох слідчих міської прокуратури, які відібрали заяву про порушення справи.

Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Кримінальні справи

26.05.2004
джерело:
(«Львівська газета», 20 квітня 2004 р.)

У травні цього року виповниться чотири роки відтоді, як опинився за ґратами Руслан Антоник, молодий журналіст, диктор Народного телебачення, якого 2000 року звинуватили у вбивстві людини та запроторили до в’язниці на 13 років

   

Андрій Горуна:

Сьогодні засуджений відбуває довгострокове покарання у Дрогобицькій виправній колонії суворого режиму, а за його долю, не полишаючи надії, четвертий рік поспіль бореться мати Пелагія Антоник. Вона вже втратила будь-яку віру в справедливість українського правосуддя.

Все, що в неї залишилося, – це передчасна сивина, постійно заплакані очі й остання надія визволити сина із в’язниці. Ця надія, за її словами, не може й не має права померти. Нині справа Руслана Антоника перебуває на розгляді в міжнародному Європейському суді з прав людини, на позитивне рішення якого і сподівається згорьована матір журналіста.

Квиток в один бік

Народився Руслан Антоник 1967 року в селі Рихтичі Дрогобицького району Львівської області. Закінчив Дрогобицький педагогічний університет, після закінчення якого працював на місцевому радіо та телебаченні. Перебуваючи в матеріальній скруті, молодий журналіст відразу відгукнувся на пропозицію працювати в столиці на Українському радіо. Згодом, вже в Києві, отримав ще одне запрошення – працювати на Народному телебаченні, де до ув’язнення в серпні 1999 року готував програму “Воістину відверто”, в якій виступив із низкою матеріалів, що викривали шахрайство офіційних профспілок і високих посадовців.

Доленосним для київського галичанина стало 19 травня 2000 року. Цього дня в парку імені Шевченка, розташованому поблизу Маріїнського палацу, вбили фахівця із цінних паперів Петра Тичинського, зятя одного з тодішніх працівників адміністрації президента. Руслана, разом із 9 особами, які перебували в межах парку, затримали правоохоронці й відвезли в СІЗО.

Прикметним є те, що стіни слідчого ізолятора відтоді він залишав лише раз... – у кареті “швидкої допомоги”... Правоохоронці й цього разу не зрадили своєму звичному методові дізнавання. Спочатку його просто били, вимушуючи підписати зізнання, а відтак підсадили в СІЗО до агресивного затриманого...

“Тиждень мого сина катували, не давали їсти. Тримали в одній камері з бандитами та кримінальними елементами, – йдеться в листі матері, адресованому Леонідові Кучмі, на який вона так і не отримала відповіді. – Терор, побої, знущання, погрози, що його кинуть у камеру до гомосексуалістів, якісь ін’єкції...”

Адвоката до Руслана пустили лише на шостий день після затримання. За цей час А. Антоник підписав “явку з повинною” та інші зізнання. Його госпіталізували, але лише після втручання міністра охорони здоров’я Віталія Москаленка, який разом з адвокатом журналіста домігся, щоб побитому Русланові надали термінову медичну допомогу. Прийшовши до тями в реанімаційному відділенні Київської міської лікарні, Руслан відразу письмово відмовився від “вибитого” самообвинувачення...

Слід зазначити, що за час слідства жодних доказів причетності журналіста до вбивства пана Тичинського міліціонери так і не здобули. Тому в хід запустили судову машину, яка, зазначу наперед, довела до кінця справу, розпочату в стінах СІЗО...

Заплющені очі Феміди

28 грудня 2000 року Печерський районний суд Києва виніс свій вирок і засудив Руслана Антоника до 13 років позбавлення волі, нехтуючи неспростовними доказами невинності підсудного.

Як вважає адвокат Руслана Сергій Крижанівський, вирішальну роль у справі відіграли свідчення псевдосвідка. Зазначимо, що згодом експертиза Асоціації психіатрів України з’ясувала, що Олександр Волковський – свідок, який начебто бачив убивство– є психічно хворою людиною з помірною стадією дебільності, що зазвичай унеможливлює проходження таких людей у ролі свідків.

Окрім того, коли Руслана доправили в міліцію, навіть не оформили протоколу затримання. Цього та багатьох інших порушень у суді не брали до уваги. Також не звернули уваги на алібі Руслана: на момент убивства, яке здійснили між 19.20 та 19.30, журналіст перебував у кафе, про що свідчить віднайдений чек...

Матір Руслана відразу після рішення суду почала оббивати пороги різноманітних правозахисних організацій, зверталася до народних депутатів... Окрім неї, на захист журналіста стали громадські організації, колеги по роботі, священики та вчителі Руслана.

У своєму листі до прокурора Печерського районного суду Києва вчителі закликали бути гуманними та звільнити невинуватого. “Ми благаємо Вас: подивіться на цього юнака, знайдіть у ньому, як і ми, риси порядності, скромності, талановитості та людяності, – йдеться в листі. – І ви переконаєтеся, що він не може бути вбивцею...”

.27 грудня 2001 року, коли Руслан перебував у Сумській виправній колонії посиленого режиму №116, справу журналіста розглянула колегія суддів палати з кримінальних справ Верховного Суду. Суд відхилив клопотання звинуваченого, а для того, щоб усе відбулося без ексцесів, на засідання не пустили навіть адвоката Руслана. Фарс, який почався тихцем, так і завершився...

У своєму рішенні судді зазначили, що не бачать порушень кримінально-процесуального кодексу Печерським райсудом, який розглядав цю справу. При цьому, як зазначив адвокат Руслана, не звертаючи уваги на фактичний бік. Тим часом на захист Руслана виступила Національна спілка журналістів України, яка вимагала ще раз переглянути справу.

За словами Пелагії Антоник, до вищої судової влади з клопотанням про перегляд справи звертались і уповноважена з прав людини Ніна Карпачова, і колишній заступник генерального прокурора Ольга Колінько. “Разом із клопотанням надіслали численні докази невинуватості мого сина”, – зазначила матір Руслана.

Вища судова влада відмовила і їм... Єдине, чого вдалося досягнути, – Руслана перевели ближче до матері – в Дрогобицьку виправну колонію.

Надія помирає останньою...

Матеріали цієї справи надали для розгляду в Міжнародний Європейський суд із прав людини.

Слід зазначити, що справою Руслана Антоника опікується Семен Глузман, відомий правозахисник, директор Українсько-американського бюро захисту прав людини. Саме за його сприяння вдалося скерувати документи в Європейський суд.

За словами пана Глузмана, історія Антоника абсолютно позбавлена будь-яких політичних підтекстів. Хоча, варто зазначити, іншу думку має матір журналіста. Ще в листі до президента вона зазначала: “...убивають мого сина лише за те, що насмілився сказати правду і назвати прізвища чиновників, які обкрадають народ...”

“Є очевидні факти, які свідчать, що вина Антоника не доведена, а просто одягнута на нього, – розмірковував Семен Глузман на брифінгу в Центрі соціальних досліджень “Львівської газети”. – Можу сказати лише загалом, що робили неймовірні кроки, зокрема і я, на дуже високих рівнях, аби допомогти Русланові. В інших випадках це спрацьовувало... А тут, коли я звертався з цим питанням, мене відштовхували, інколи аж надто відверто. Це дуже страшно, оскільки начебто політики ніякої немає, партійно-кланових інтересів також немає...”

Пан Глузман наголосив, що до цієї справи ставиться досить песимістично і не дуже вірить, що Руслана звільнять. “Це, звичайно, буде боляче слухати мамі журналіста... Мені дуже шкода.., – наголосив він. – Узагалі, Європейський суд – специфічний орган, який дуже специфічно вибирає справи для розгляду. Не думаю, що проблема Антоника для них цікава... Але ми зробимо все, що зможемо...”

Погляди

26.05.2004
джерело:
(ЛIГАБiзнесIнформ, 07.04.2004)

"В Гражданском кодексе Украины есть механизм уничтожения свободной печати"

   

"Снова не будет рассмотрен проект Закона Украины о внесении изменений в Гражданский и Гражданский процессуальный кодекс Украины (относительно права на информацию), потому что все внимание народных депутатов приковано к рассмотрению законопроекта о выборах депутатов в городские и сельские советы". Так считает народный депутат Украины, член депутатской группы "Солидарность", заместитель председателя Комитета по вопросам свободы слова и информации Юрий Артеменко.

Он, в частности, сказал: "Во всем мире пресса всегда была сторожевым форпостом демократии. Тем не менее, в Украине, во время принятия Гражданского кодекса, в законодательном поле появились такие положения, которые нарушают право на информацию и есть абсурдными по своей сути. Я думаю, иначе как "сплошной идиотизм" их вообще назвать нельзя. Но я остановлюсь лишь на нескольких бессмыслицах этого Кодекса. В частности, в двух его статьях есть наиболее характерные непонятности. Во-первых, это часть третья статьи 277 Гражданского кодекса Украины, в которой определяется, что "негативная информация, распространенная о лице, является недостоверной", в связи с чем любая критика может быть расценена как вранье. И, во-вторых, в части третьей статьи 302 речь идет о том, что "информация, которая подается должностным, служебным лицом при выполнении ею своих служебных обязанностей, является достоверной". На человеческом языке это означает, что сообщение органов исполнительной власти и их представителями – есть правда. То есть, теперь по закону, чтобы не сказала власть - это априори правда".

По мнению Юрия Артеменко, "нужно как можно скорее исправить эту бессмыслицу в действующем законодательстве. Наш комитет подал соответствующий законопроект еще в конце прошлого года, в котором было предложено внести изменения в действующий Гражданский кодекс. Рассмотрение этого проекта тормозилось по надуманным причинам Комитетом по вопросам правовой политики. Одним из замечаний было то, что Кодекс должен какое-то время поработать, а потом следует вносить в него изменения. Возникает вопрос: до какого времени должны действовать абсурдные статьи Гражданского кодекса, которые направлены на убийство печати?". "Пока еще не было фактов с применением этих норм. Тем не менее, впереди у нас выборы Президента, и я глубоко убежден, что силы, которые заинтересованы в уничтожении независимой печати, будут активно использовать эти положения", – добавил Ю.Артеменко.

"Я считаю, что мы не имеем права ждать появления прецедента с применением этих позорных норм Гражданского кодекса, потому что нас и так уже в целом мире считают страной, где грубо нарушаются права на свободу слова. Изменения в Кодекс следует принимать уже сейчас, так как если некоторые положения Кодекса будут продолжать действовать, то можно с уверенностью утверждать о, что в действующем законодательстве есть механизм для подавления свободы слова и для уничтожения независимой печати. Таким образом, мы с вами скоро забудем не только о понятии свободная или независимая печать, а вообще – о печати как таковой. С таким Гражданским кодексом у нас просто ее не будет", - подчеркнул Ю.Артеменко.

Саморегуляція

26.05.2004
джерело:
(“Високий замок”, м. Львів, №17 28.01.2004)

У Львові знову говорили про свободу слова, дискутували про “темники”, цензуру, фаховість журналістики, податкову як елемент тиску на свободу слова, залежність ЗМІ, переслідування журналістів, ринок преси, відносини преси і влади і тому подібне. Це був такий собі семінар, подібний на десятки, а може, і сотні на цю тему

   

Зазвичай на таких семінарах збираються люди, далекі від живої, щоденної журналістики, які мають час і наснагу три-чотири, а то й п’ять годин поспіль говорити, міркувати, давати свої “глибокі” оцінки про те, що вони знають дуже приблизно і поверхово. Іншими словами, говорити, в кращому випадку, ні про що, а в гіршому – це суцільне словоблуддя… Я майже ніколи на такі посиденьки не ходжу – шкода часу, а цього разу смикнув мене дідько. І все б нічого, все, що там говорилося, в принципі, можна було би слухати, зрештою, хоча б для того, щоби вкотре переконатися, що такі семінари робити немає ніякого сенсу, шкода грандівських грошей (краще комп’ютер для якоїсь школи купити). Та здивував мене своєю риторикою філософ з Івано-Франківська (саме так він був представлений у програмці семінару) пан Володимир Єшкілєв. Пан філософ, як, очевидно, і належиться філософам, до проблеми свободи слова в Україні поставився по-філософськи. Він сказав, що свободи слова у нас не бракує, бракує, на його думку, фахових журналістів. Через оцю тотальну, як він висловився, нефаховість, журналісти не можуть подолати таке зло сучасності, як “темники”. Мовляв, справжній професіонал і з “темника” викрутиться… І взагалі, не “темники”, і не “податкова”, і не влада з її специфічним розумінням свободи слова в Україні – найбільші проблеми українських ЗМІ, а “відсутність особистостей серед журналістів”. “Немає яскравих особистостей у пресі, немає таких журналістів, заради статей яких хотілося б купити газету,” – бідкався пан Єшкілєв, який, до речі, час від часу друкується в газеті “Поступ”. А усі інші проблеми, які виникають у ЗМІ, як-то тиск з боку фіскальних органів чи навіть така “неприємність”, як убивство журналіста, він вважає цілком природним явищем, оскільки професія журналіста апріорі пов’язана з ризиком. Ось така цікава філософія у пана філософа з Івано-Франківська.

Не знаю, звідки народилася ця “філософія”: від власного снобізму і самозакоханості (можливо, пан філософ усіх українських журналістів прирівнює до себе і бачить, що нікого яскравішого за нього немає, і це його засмучує), від елементарного незнання реальної ситуації в українській журналістиці (адже, схоже, він не пропрацював жодного дня у редакційному “вулику”). А може, це щось особисте? Зрештою, не будемо гадати, а запропонуємо пану Єшкілєву відкрити власну газету в тому ж Івано-Франківську, де, за його ж словами, немає нормальної преси. Ось нехай спробує створити хоча б одну нормальну газету, знайти яскравих особистостей (йому, до речі, з цим буде простіше, бо як мінімум одна яскрава особистість у цій газеті вже буде – це він сам), і тоді, на власній шкурі нехай переконається, чи відсутність професіоналів – це єдина проблема в українській журналістиці…

А потім нехай з виглядом людини, яка все знає про те, що відбувається в українській журналістиці, прийде на черговий семінар зі свободи слова і розповість, чому люди читають (або не читають) його газету, як йому вдається платити “яскравим особистостям” зарплату, чи не перевіряла його на “вошивість” податкова і з якими втратами він з цієї перевірки вийшов… І, можливо, такий філософський аргумент, що, мовляв, українські журналісти не є професіоналами, бо їхні статті не передруковують московські інтернет-видання, який він наводив на недавньому семінарі, з часом йому видаватиметься смішним і меншовартісним.

Саморегуляція

26.05.2004
джерело:
(“Україна молода”, №78, 28 квітня 2004 р.)

Комісія з журналістської етики, організація, яка, як нагадав її голова Володимир Мостовий, зародилася із надр корпоративної акції 2001-го року «Журналісти — за чесні вибори», збиралася у суботу на свій з’їзд

   

Фахова зустріч не випадково відбулася саме зараз, коли у всіх на слуху висунення майбутніх кандидатів у Президенти. «Захід нам дає зрозуміти, що поки держава не візьметься за послідовне впровадження норм демократії, зокрема свободи слова і дотримання прав журналістів, говорити про реальне приєднання України до Євросоюзу не доводиться. Чи не головним «лакмусовим папірцем» у цих процесах мають стати чесність і прозорість виборів наступного Президента країни», — каже пан Мостовий, головний редактор громадсько-політичного тижневика «Дзеркало тижня». За його словами, «ми є свідками того, як певні владні сили готуються перетворити суспільство на загальнонаціональний Мукачівський виборчий округ». «За таких умов значення об’єктивного, етичного висвітлення перебігу виборчої кампанії важко переоцінити», — відзначив він.

За рік, що минув, журналістів, які прагнуть не порушувати в роботі етичні принципи, побільшало до 600. Об’єднання вдалося офіційно зареєструвати в Мінюсті як всеукраїнську громадську організацію з однойменною назвою, а члени комісії налагоджували контакти з однодумцями в областях України (яких об’їхали 22) та за кордоном, встановивши тісні зв’язки з Комісією зі скарг на пресу Великої Британії та спілкою журналістів цієї країни, з німецькою Радою з преси та Спілкою журналістів ФРН, обмінявшись думками щодо етичної проблематики з колегами з Норвегії, Естонії, Боснії, Угорщини, Польщі, Чехії. «За рекомендацією британських колег нашу організацію прийняли до Європейського альянсу рад з преси. Це дало змогу донести до наших європейських колег інформацію про те, що в Україні примножуються сили, ладні боротися за свободу слова», — повідомив Володимир Мостовий.

Можливо, комісія працювала й дещо скромно, як закидали деякі учасники зібрання, однак досить ефективно, чим муляла очі владі. Про це свідчить той факт, що, за словами Мостового, в «темниках» від Адміністрації Президента з приводу поїздок у регіонах значилося: «Прохання ігнорувати». А значить, за час, що минув, журналістська ініціатива працювати чесно набула ще більшої актуальності. «Чи не найбільшим гріхом вітчизняних ЗМІ перед співгромадянами є заангажованість. Причому як у провладних, так і в опозиційних. А найбільшою розкішшю спілкування з читачем і глядачем стала об’єктивність», — констатує Володимир Павлович.

До речі про «темники», які фактично є порушенням 15-й статті Конституції, що забороняє цензуру. На переконання Мостового, одного дзвінка було б достатньо, щоб скасувати цю ганебну практику: «Сіверінсен просить журналістів: «Покажіть!», Сорос просить: «Покажіть!», представники ОБСЄ просять: «Продемонструйте!». Президент обіцяє Соросу розібратися. Та не царська це справа! Треба просто набрати три цифри по «сотці» (спеціальній телефонній лінії влади. — Авт.) і спитати: «Шановний пане Васильєв (мається на увазі, звичайно Генпрокурор)! А чи довго ще будуть по світах ганьбити моє чесне ім’я, пов’язуючи його з тими горезвісними «темниками»? Проведіть ретельне розслідування і притягніть отих «темникарів» до відповідальності!» Але «сотка» мовчить...»

Не випускають з уваги представники комісії і той випадок, коли журналістів навмисне зачинили у прес-центрі Кабінету Міністрів, щоб ті не змогли взяти коментар у першого віце-прем’єра Миколи Азарова щодо входження України до Єдиного економічного простору. «Ми вже майже півроку разом з Академією української преси, Незалежною журналістською медіа-профспілкою перебуваємо в листуванні з Генеральною прокуратурою з приводу того інциденту, — прокоментував «УМ» Володимир Мостовий. — У результаті отримали таку відписку, що це механічно зробив один охоронець: він притримав двері, поки по коридору проходили члени уряду. Я сумніваюсь, що вони 20 хвилин там проходили — це демонстрацію треба робити. Прокуратура власне розслідування не робила, а передала все Кабміну. Тобто ті, на кого ми скаржилися, отримали скаргу. Це тягнеться до цього часу. Тому ми вирішили просто судитися».

А щоб підтримати дух тим, хто принципово не «лягає» під чиновників, Михайло Батіг, екс-керівник агенції УНІАН, який зараз очолює корпорацію «Інформаційні системи України», запропонував додати до Етичного кодексу ще один пункт: «Найсерйознішим порушенням журналістської етики є служіння владі, а не суспільству». Його, попри дискусію та 12 голосів «проти», підтримала більшість журналістського загалу. Окрім того, комісія планує звернутися з пропозицією до керівництва Мін’юсту про включення до програми юридичного всеобучу держслужбовців розділу про норми законодавства, які регулюють обов’язки державних органів та їх посадових осіб перед журналістами і засобами масової інформації — щоб ті знали, що порушують, коли тиснуть на журналістів або просто їх ігнорують, закриваючи інформацію від очей громадськості.

Утім трапляється, що журналісти й самі дозволяють владі використовувати себе по повній програмі. Редактор «УМ» Михайло Дорошенко розповів свіжий випадок, коли волинський «губернатор» дзвонить головi обласної органiзацiї НСЖУ: «Я очолив штаб Януковича, мобілізуй на роботу журналістів», — і той з готовністю пристає на пропозицію, просячи навзамін подарувати редакції машину. Це — реалії, за яких про етику і об’єктивність у висвітленні подій говорити не доводиться.

Як слушно підмітив Єгор Соболєв, який після звільнення з «Українських новин» позиціонує себе як незалежний журналіст, у журналістському середовищі до етики ставлення, як до дорогої краватки, яка може бути (і тоді ти — крутий хлопець), а може її не бути (і це також не біда). Проте насправді це не так, етика — не галстук, а життєва необхідність. Без дотримання етичних принципів медіа-ринок України залишатиметься таким же недорозвинутим і малопривабливим, преса — залежною, а телебачення підконтрольним «темникам», тому ще однією метою новообраної Комісії з журналістської етики буде популяризація досвіду роботи ЗМІ, які успішні як бізнес-структури, а тому не піддаються контролю «згори».

За рішенням з’їзду, тепер Комісія звітуватиме раз на два роки, а не на рік, як раніше, отож наступний з’їзд відбудеться саме перед наступними — парламентськими — виборами. Тепер до її складу входять 23 журналісти — 9 представників iз Києва і 14 з регіонів. Зокрема, кияни Володимир Мостовий («Дзеркало тижня»), Михайло Батіг (корпорація «Інформаційні системи України»), Микола Вересень, Михайло Дорошенко («Україна молода»), Сергій Гузь (Київська незалежна медіа-профспілка), Валерій Іванов (Академія української преси), Ігор Лубченко (НСЖУ) Єгор Соболєв і Сергій Рахманін («Дзеркало тижня»), а також харків’янин Зураб Аласанія (медіа-група «Об’єктив»), Василь Бедзір («Україна і світ сьогодні», Ужгород), Олексій Будько (Фонд соціального захисту журналістів Донецької області), Анатолій Гуменюк (Рівненська ОДТРК), Анатолій Жупина (херсонська газета «Новий день»), Володимир Здоровега (професор Львівського національного університету), Тетяна Котюжинська (делегована від Дніпропетровська), Данило Кляхін (Медіа-центр «Кандидат», делегований від Миколаєва), Людмила Кучеренко (Полтавський обласний медіа-клуб) Леонід Зверєв з Одеси, Світлана Кабачинська (Хмельницька обласна організація НСЖУ), Леонід Капелюшний («Литературная газета», Одеса), Енвер Сеїт-Джелілов (кореспондент «Інтерфаксу-України» в Луцьку) та власкор «УМ» у Сумській області Алла Федорина. Тут же, одразу після з’їзду, відбулося перше оргзасiдання новообраної комісії, яка переобрала своїм головою Володимира Мостового — на третій термін.

Свобода Висловлювань в Україні, 2004, №04

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори