пошук  
№05
2003

Проти катувань. Електронне видання ХПГ (2003-2005)

Справи з політичним забарвленням

08.04.2004

Справа Юлії Тимошенко

   

Нещодавно на сайті Юлії Тимошенко з’явилися підрахунки, згідно з якими з моменту призначення Святослава Піскуна на посаду Генерального прокурора України його відомство оприлюднило рівно сотню заяв, котрі так чи інакше торкаються великої “злочинниці” Тимошенко та подання на неї, що вже ось-ось дозріє.

(“Україна молода”, №85, 15 травня 2003 р.)


***

По данным Генеральной прокуратуры Украины, должностные лица из руководства “ЕЭСУ” незаконно завладели валютными средствами на сумму 2млрд. 251 млн. 221 тыс. 873,6 доллара, полученными от реализации в Украине российского природного газа. А еще скрыли за границей валютную выручку на сумму 181 млн. 542 тыс. 75,23 доллара, незаконно завладели государственными средствами на 14 млн. 81 тыс. 11 гривен, пытались завладеть государственными средствами на сумму 11 млн. 804 тыс. 106,77 гривен и уклонились от уплаты налогов на сумму 21 млн. 375 тыс. 304,74 гривны.

Наказание за некоторые из этих преступлений предусматривают лишение свободы на срок от 7 до 12 лет.

(“Киевские ведомости”, 8 мая 2003 г.)


***

Как сообщил начальник Главного следственного управления Генеральной прокуратуры Украины Александр Куцый, уголовное дело в отношении бывших руководителей промышленно-финансовой корпорации “ЕЭСУ” в мае будет передано в суд. В течение месяца высшая надзорная инстанция планирует направить в парламент новое представление о разрешении на привлечение к уголовной ответственности Юлии Тимошенко. Дело в отношении Юлии Владимировны выделено в отдельное производство, и следствие по нему уже закончено.

(“Киевские ведомости”, 8 мая 2003 г.)


***

9 квітня Апеляційний суд Київської області визнав законним рішення Києво-Святошинського місцевого суду від 30 квітня 2002 року щодо закриття кримінальних справ, порушених проти лідера БЮТ Юлії Тимошенко. Водночас адвокат лідера БЮТ Олександр Швець зазначив, що ще залишаються на розгляді кримінальні справи, порушені проти Юлії Тимошенко Генеральною прокуратурою у 2002 році, де, зокрема, йдеться про ухилення нею від сплати податків та зловживання службовим становищем, коли Ю. Тимошенко була на посаді віце-прем’єр-міністра.

(“Сільські вісті”, №42, 10 квітня 2003 р.)


***

13 травня Апеляційний суд Київської області скасував усі порушені Генеральною прокуратурою справи щодо Юлії Тимошенко, її родичів та колег, у тому числі, скасовані й “особисто ініційовані Генеральним прокурором Святославом Піскуном справи, на підставі яких Генеральна прокуратура погрожувала Юлії Тимошенко направити до Верховної Ради України подання про позбавлення її депутатського імунітету”. Київський обласний апеляційний суд ухвалив рішення про звільнення з-під варти як незаконно заарештованих Геннадія Тимошенка, Євгена Шаго та Антоніни Болюри. Як повідомляє УНІАН, ГПУ інформувала, що вже в травні планує направити до суду для розгляду по суті кримінальну справу стосовно генерального директора промислово-фінансової корпорації “ЄЕСУ” Геннадія Тимошенка, його заступника Євгена Шаго, головних бухгалтерів цієї корпорації Лідії Сокольченко та Антоніни Болюри.

(“Сільські вісті”, №55, 15 травня 2003 р.)


***

Євген Шаго, якого тримали у Житомирському СІЗО, вийшов на волю хоч і з кількагодинним запізненням, але майже без ексцесів. Якщо, звісно, не враховувати спробу працівників прокуратури затримати Шаго, чому перешкодили парламентарії. Можливо, під стінами цього ізолятора депутатський мандат, з яким за Шаго приїхав, зокрема, Олександр Турчинов, таки справив відповідне враження.

У Чернігівській в’язниці учора по обіді все ще перебував Геннадій Тимошенко, і жодних пояснень від керівництва тамтешнього СІЗО з цього приводу наразі не отримано. Необхідні для його звільнення документи були передані вчасно, проте керівництво ізолятора відмовляється виконувати рішення Апеляційного суду Київської області.

Найгостріше ж протистояння тих, хто намагається змусити владу поважати закон, і тих, хто категорично відмовляється це робити, сталося під стінами Лук’янівського СІЗО. Ще вночі, коли стала очевидна вся марність надій побачити на волі Антоніну Болюру, ізолятор пікетували 8 представників фракції БЮТ. Хроніка подій була такою: о 20.15 у середу озброєні підрозділи міліції спробували силою витіснити з території Лук’янівського СІЗО народних депутатів — Юлію Тимошенко, Олександра Турчинова, Михайла Волинця, Сергія Саса, Анатолія Матвієнка та інших. Як заявила Юлія Тимошенко, депутати не залишать територію ізолятора, доки не буде виконано рішення суду. Після цього, за розповіддю Тимошенко, було стягнуто 50 озброєних “омонівців”, які почали тіснити депутатів з території ізолятора. У сутичках деякі парламентарії зазнали травм, а на двох із них — Михайла Павловського та Валентина Зубова — намагалися наїхати автомобілем. Про це повідомив у Верховній Раді Андрій Шкіль. Стало відомо про те, що Геннадія Тимошенка та Антоніну Болюру вивезли з СІЗО “у невідомому напрямку”. “Ніяких документів, які б підтверджували, що їх заарештували або затримали, у СІЗО немає”, — сказав Олександр Турчинов. За даними, оприлюдненими Михайлом Павловським, “Болюру протягом доби було заарештовано прокуратурою тричі”. Павловський розповів, що позавчора пані Антоніні винесли її речі, вона підписала документ про звільнення, після чого її вкотре затримали і “посадили в бокс, де тільки одна лавка, протримавши там добу”. 15 травня вранці робота всього СІЗО була блокована, і жодних затриманих не розвозили на місця слухання їх справ, учора не відбулося і чергове засідання “справи 9 березня”.

(“Україна молода”, №85, 15 травня 2003 р.)


***

Генеральная прокуратура Украины возбудила новое уголовное дело в отношении бывших руководителей финансово-промышленной корпорации “ЕЭСУ” Геннадия Тимошенко, Евгения Шаго, Лидии Сокольченко, Антонины Болюры. Теперь к прежним, достаточно серьезным обвинениям, прибавились новые — служебная подделка и сокрытие валютной выручки. По данным Генеральной прокуратуры, представители “ЕЭСУ” скрыли от государства 902 млн. долларов, 102 миллиона фунтов стерлингов, 29 миллионов марок и 220 миллионов французских франков. Постановление о возбуждении нового уголовного дела вынесено после того, как Киевский областной апелляционный суд закрыл прежнее дело и освободил своим решением обвиняемых из-под стражи.

“По нашему мнению, это решение не законно, — высказал точку зрения прокуратуры заместитель Генерального прокурора Виктор Кудрявцев. — Ведь дело было рассмотрено в отсутствии прокурора. А УПК, Конституция требуют обязательного участия государственного обвинителя во всех судебных инстанциях. Поэтому Генеральная прокуратура Украины подала кассационное представление в Верховный Суд Украины”.

Бывших обвиняемых нужно освободить из-под стражи и снова задержать по подозрению в совершении иного преступления. А это оказалось довольно проблематичным. Скажем, Евгения Шаго... похитили на глазах у ошеломленных сотрудников СИЗО и следователя ГПУ. Участие в похищении принимали представители Блока Юлии Тимошенко. В отношении Шаго возбуждено еще одно уголовное дело — за побег из-под стражи. Он объявлен в розыск. В Киевском СИЗО “спасала” своего соратника Антонину Болюру сама лидер БЮТ. Юлия Тимошенко блокировала въезд и выезд на территорию Лукьяновской тюрьмы, из-за чего около 200 сотрудников так и не смогли попасть домой, и людям пришлось ночевать в СИЗО”. Об этом рассказал журналистам начальник управления по рассмотрению особо важных дел ГПУ Василий Драган. Впрочем, и Болюру, и Геннадия Тимошенко в тот же день все-таки доставили в ИВС. Лидия Сокольченко по-прежнему в больнице, где она пребывала на подписке о невыезде. Только сейчас она находится под стражей.

(“Киевские ведомости”, 17 мая 2003 г.)


***

Як стверджує Кудрявцев, оскільки Апеляційний суд Київської області 13 травня ухвалив рішення звільнити екс-керівників “ЄЕСУ” з-під варти, слідчі Генпрокуратури вирушили до Чернігівського, Житомирського та Київського слідчих ізоляторів, аби пред’явити цим особам звинувачення та рішення про їх затримання. І вручили — всім, окрім Євгена Шаго, “який за допомогою народних депутатів вже встиг залишити межі слідчого ізолятора”. Що ж до важкохворої Лідії Сокольченко, то начальник управління з розслідування особливо важливих справ Генпрокуратури Василь Драган повідомив: вона перебувала на лікуванні в одній із київських клінік, але коли о 19-й годині 14 травня слідчий Генпрокуратури прийшов, щоб вручити їй документи, то на місці її не застав, що одразу ж дало слідчим підстави іронізувати “про важкість” хвороби, на яку хвора Сокольченко, та дотримання нею лікарняного режиму”.

Це при тому, що у жінки пухлина мозку, і вчора вона впала в кому. Але правоохоронці настільки переконані в тому, що колишня бухгалтерка ЄЕСУ — звичайна симулянтка, що не гребують ніякими методами: як повідомляє прес-служба БЮТ, вчора о 13-й годині “представники Генпрокуратури разом з озброєними працівниками спецпідрозділів міліції вчинили спробу вивезти Лідію Сокольченко, яка перебуває в край тяжкому стані на стаціонарному лікуванні, з лікарні”. І лише завдяки “громадянській мужності лікарів та медперсоналу, а також народним депутатам України, що терміново прибули до медичного закладу, цю спробу було зупинено”.

Державний департамент України з питань виконання покарань і Генеральна прокуратура України призначили службове розслідування фактів побиття народних депутатів в Лук’янівському СІЗО 14 травня 2003 року. Про це з трибуни Верховної Ради повідомив голова парламентського Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Володимир Мойсик.

(“Україна молода”, №87, 17 травня 2003 р.)


***

Печерский местный суд Киева по представлению Генеральной прокуратуры Украины продлил срок задержания бывших руководителей “ЕЭСУ”, подозреваемых Геннадия Тимошенко и Антонину Болюру, до 10 дней, подтвердив, таким образом, законность принятых ГПУ решений по этому делу. Суд также дал санкцию на задержание Евгения Шаго, который обвиняется, кроме прочего, в побеге из-под стражи, в связи с чем он объявлен в розыск. Вопрос о выборе меры пресечения для Лидии Сокольченко будет решаться после проведения ее медобследования.

(“Киевские ведомости”, 19 мая 2003 г.)


***

“Учора о 10-й годині ранку без повідомлення адвокатів та рідних колишніх керівників корпорації “ЄЕСУ” Печерський районний суд організував таємний розгляд подання Генеральної прокуратури України та прийняв рішення про затримання на 10-денний термін Антоніни Болюри та Геннадія Тимошенка”. Такі дані розповсюдив штаб БЮТ. Саме так — “таємно”, тобто без жодних пояснень, без інформування зацікавлених осіб, відбулося 14 травня вивезення колишнього директора та колишнього бухгалтера “ЄЕСУ” за межі СІЗО, де вони утримувалися, нагадується в заяві від БЮТ. А вчора так само під завісою тайни Болюру та Тимошенка доставили у Печерський суд, який зібрався “келейно”, без захисників, без родичів затриманих, та поспіхом ухвалив рішення про продовження їх перебування за гратами. Судове засідання проходило якраз в той момент, коли адвокати намагалися дізнатися в Генеральній прокуратурі, де саме перебувають їхні підзахисні. БЮТ називає імена героїв учорашнього дня — суддів Володимира Кузьменка та Віктора Малініна, які нещодавнім указом Президента були переведені в Печерський суд Києва з Херсонської та Кіровоградської областей. Однак, коментуючи “суперечливі оцінки ситуації, що виникла у зв’язку з рішенням Апеляційного суду Київської області від 13 травня 2003 року”, Генпрокуратура у зверненні до Голови Верховної Ради Володимира Литвина наголошує на наступному. У відповідності до рішення суду, перешкоджати якому Генеральна прокуратура не мала жодних намірів, Геннадія Тимошенка, Євгена Шаго та Антоніну Болюру було “фактично звільнено зі слідчих ізоляторів, про що свідчать їхні підписи у відповідних документах”. “Водночас, у зв’язку з наявністю епізодів злочинної діяльності Тимошенка Г.О., Шаго Є.П., Сокольченко Л.В. та Болюри А.В., які їм раніше не інкримінувалися, 13 травня 2003 року, тобто ще до прийняття судового рішення, було порушено кримінальну справу за фактами приховування валютної виручки та службового підроблення, що спричинило тяжкі наслідки, за ст. 80-1 КК України (у редакції 1960 року), ст. 366 ч.2 КК України”, — повідомляє Генпрокуратура. Саме тому 13 травня “всіх підозрюваних” було затримано, окрім Євгена Шаго, вихід якого з в’язниці на Різницькій трактують як “втечу під час затримання”. Таким чином, переконує Голову ВР Генпрокуратура, все, що відбувається навколо ЄЕСУ, базується на законі.

(“Україна молода”, №89, 21 травня 2003 р.)


***

Граждан, не обремененных юридическим образованием, трудно убедить в том, что наличие подписи арестованного под документом, свидетельствующим, что его выпустили на свободу, тождественно его освобождению и означает, что решение суда действительно выполнено.

По словам Василия Драгана, уголовные дела возбуждены на основании материалов, выделенных из уголовных дел в отношении Юлии Тимошенко и Павла Лазаренко. Оказалось также, что решение о задержании четверых бывших руководителей “ЕЭСУ” было принято, поскольку они “умышленно уклонялись от следственных действий”.

Как считает Генеральная прокуратура, указанные эпизоды преступной деятельности, по которым возбуждено это уголовное дело, ранее не инкриминировались обвиняемым по уголовному делу, закрытому Апелляционным судом Киевской области. Поэтому утверждение о незаконности возбуждения нового уголовного дела якобы по тем же статьям УК, производство по которым уже было закрыто судом, не соответствует действительности.

(“Зеркало недели”, №18, 17-23 мая 2003 г.)

Справи з політичним забарвленням

08.04.2004

Справа Андрія Федура

   

Читач погодиться, певне, з твердженням про те, що небагато знайдеться сьогодні в Україні адвокатів, які б погодилися бути захисниками у справі вбивства журналіста Гонгадзе, у справах проти майора Мельниченка, судді Замковенка, віце-президента банку “Слов’янський” Б. Фельдмана, вести цивільні справи про захист честі та гідності, де відповідачами є Президент України Л. Кучма, перший віце-прем’єр-міністр М. Азаров. Адвокат Андрій Федур погодився. А тому чи й варто так вже дивуватися, що після цього почався на нього шалений пресинг з боку Генпрокуратури, який проявився у безпідставно порушеній проти нього кримінальній справі, незаконному затриманні та утримування під вартою, кримінальному переслідуванні та умисному зволіканні із завершенням досудового слідства. У свою чергу, адвокат А. Федур звернувся до тимчасової слідчої комісії ВР з заявами щодо названих фактів його переслідування. В листі голови слідчої комісії Г. Омельченка до Генпрокурора С. Піскуна наголошується, що аналіз доказів підтвердив протизаконність дій щодо А. Федура: кримінальну справу порушено заступником Генпрокурора В.Присяжнюком без достатніх підстав, затримано Федура слідчим прокуратури м. Києва О.Базуркаєвим незаконно, що, до речі, підтверджено місцевим судом Печерського району та Апеляційним судом м. Києва. Адвокат А. Федур неодноразово звертався до Генерального прокурора С. Піскуна з вимогою припинити порушення його конституційних прав. Зверталася з тим же і тимчасова слідча комісія. Але марно: Генпрокурор свідомо ігнорував всі звернення і заяви. Слідча комісія розцінює такі дії не лише як неналежне виконання своїх службових обов’язків, а й як зловживання службовим становищем, що завдає істотної шкоди законним правам, свободам та інтересам адвоката А. Федура. В листі також наголошено: “Слідча комісія має інформацію про те, що кримінальна справа щодо А. Федура була порушена за вказівкою Президента Л. Кучми та ініціативою заступника Генпрокурора В. Кудрявцева, з тим щоб перешкодити адвокату А. Федуру здійснювати професійну діяльність та відсторонити його від участі у резонансних кримінальних справах. За отриманою інформацією, Президент України Л. Кучма дав особисту вказівку у будь-який спосіб зволікати із завершенням досудового слідства у справі по звинуваченню А. Федура, щоб не допустити його участі як адвоката у зазначених справах, оскільки Кучма вважає А. Федура “адвокатом опозиції”. Про те, що ця інформація достовірна, Ви добре знаєте”.

Комісія зробила недвозначний висновок: кримінальна справа, порушена щодо А. Федура, має замовний характер, сфабрикована, і доказів для притягнення А. Федура до кримінальної відповідальності в суді немає. А сам Генпрокурор став на шлях приховування злочину, вчиненого слідчим О. Базуркаєвим, та службової недбалості своїх заступників: В. Присяжнюка, В. Кудрявцева, В. Щокіна.

(“Інформаційний бюлетень”, №15, 17 квітня 2003 р.)


***

Как сообщил и.о. Генерального прокурора Сергей Винокуров, расследование уголовного дела в отношении бывшего адвоката семьи Гонгадзе Андрея Федура практически завершено. На днях его передадут в суд. По словам и.о. Генерального прокурора, “органы пришли к выводу, что Федур совершил преступление — подделку документов, в связи с чем он был отстранен от дела Гонгадзе как представитель матери журналиста Леси Гонгадзе”.

(“Киевские ведомости”, 15 мая 2003 г.)

Справи з політичним забарвленням

08.04.2004

До справи Ігоря Александрова

   

Олег Солодун — важливий свідок у “справі Ігоря Александрова”.

Колишній офіцер Краматорського УБОЗ разом зі своїм колегою Михайлом Сербіним в 1998-1999 роках дослідив і з документами на руках викрив міліцейсько-прокурорську мафію, яка наганяла жах на мешканців регіону Північного Донбасу. Ігор Александров свої передачі “Без ретуші” будував саме на матеріалах цього розслідування. Зараз за Олегом Солодуном встановлено спостереження. Спостереження незаконне, офіційно не санкціоноване. Ланцюг переслідувань — довжиною в 2 роки. В ньому — систематичні опитування (інколи з застосуванням тортур) затриманих злочинців на предмет: “Чи не хочете ви щось повідомити про Солодуна і Сербіна?”, оперативне стеження з проведенням прихованої відеозйомки з автомобіля, який належить співробітникові ВБОЗ. Не раз влітку 2002 року міліція вдиралася в приміщення, які належать родичам Солодуна, перекидала там усе догори і забиралася геть, не залишивши ніяких процесуальних документів. Про прослуховування телефонів у такій ситуації зайве й говорити. Нагадаємо, що в липні у Краматорську помер “від серцевої недостатності” бідолашний Юрій Вередюк, якого звинувачували у вбивстві І. Александрова. Олег Солодун довго бомбардував скаргами різноманітні відомства — МВС, прокуратуру, вирішив подати до суду. Суд не дуже охоче брався до діла — волів повернути справу на розгляд прокурорам. Останні формально проводили перевірки, однак із заявником ніхто не зустрічався. Врешті-решт Донецький апеляційний суд ухвалив рішення, що скаргу Солодуна можна прийняти до розгляду. 24 січня у Ворошилівському районному суді Донецька відбулося перше засідання. За порушення прав людини й незаконне переслідування колишній офіцер УБОЗ вимагає стягнути з обласної міліції 500 тисяч гривень.

(“Сільські вісті”, №23, 25 лютого 2003 р.)

Справи з політичним забарвленням

08.04.2004

Справа Леоніда Ковальчука

   

Голова Васильківської районної організації Української народної партії Леонід Ковальчук вимагає відшкодувати моральні збитки у розмірі 1 млн. 40 тисяч гривень. Він повідомив, що подав позовну заяву до Васильківського районного суду, “який виносив незаконний вирок у моїй справі, про відшкодування завданих мені моральних збитків”.

Л. Ковальчук зазначив, що судовий розгляд справи має розпочатися через місяць. “У скарзі йдеться про те, що незаконними діями органів дізнання і попереднього слідства прокуратури та суду мені завдано моральних збитків, — повідомив він. — По кожному пункту, відповідно до закону, я мотивую роль та участь кожної інстанції”. Зокрема, йдеться “про незаконне затримання, незаконний арешт, незаконне проведення обшуку, порушення моїх процесуальних прав та прав моїх захисників, побиття мого захисника Івана Макара, недопущення до судових засідань захисників, в тому числі, народного депутата України Євгена Жовтяка, Київським обласним судом, незаконне рішення Київського обласного апеляційного суду і президії Київського обласного суду”, — наголосив Л. Ковальчук.

9 серпня 2000 року Леоніда Ковальчука було затримано за звинуваченням в незаконному зберіганні зброї. Суд тривав з 2 листопада 2000 року по 1 червня 2001 року і виніс вирок про ув’язнення Л. Ковальчука терміном на 3,5 роки. В Апеляційному суді Київської області справу розглядали з 1-го по 14 вересня 2001 року. Вирок залишили без змін. 10 січня 2002 року Верховний Суд України скасував усі судові рішення. 16 січня 2002 року Ковальчука було звільнено.

Представники Української народної партії вважають, що справу проти Леоніда Ковальчука було сфабриковано з політичних мотивів — він активно доводив у судових інстанціях, що навесні 2000 року у Василькові за ініціативою голови Київської облдержадміністрації Анатолія Засухи і його дружини Тетяни Засухи було сфабриковано вибори мера міста.

(“Сільські вісті”, №47, 22 квітня 2003 р.)

Справи з політичним забарвленням

08.04.2004

Справа Леоніда Козаченка

   

Всем понятно, что под видом стремления “построить” участников зернового рынка Генеральная прокуратура Украины выполняла чей-то заказ. Основным фигурантом скандала оказался в недавнем прошлом вице-премьер-министр по вопросам АПК Леонид Козаченко. В настоящее время он находится в СИЗО.

Еще в начале скандала многие эксперты отмечали, что дело “попахивает заказухой”. На это указывают обвинения, “пришиваемые” бывшему вице-премьеру, а сейчас советнику Виктора Януковича.

Первым пунктом обвинения значится, что экс-вице-премьер некоторыми своими действиями пособничал экспортерам зерновых. Это, в свою очередь, привело к закупкам последними зерна у производителей по заниженным ценам. В итоге, вывезли слишком много, и в стране получился определенный дефицит зерна. Но после сбора урожая 2002 года, по официальным данным, валовой сбор зерна составил свыше 38,5 млн. тонн. При этом внутреннее потребление — порядка 24 млн. тонн. Другими словами, на рынке возник излишек в 15 млн. тонн. Вполне естественно, что эти объемы должны были пойти на экспорт. Украина же, по результатам 2002-2003 года, вошла в пятерку крупнейших в мире экспортеров зерна. При превышении предложения над спросом более чем в 1,6 раза вряд ли можно было ожидать высоких закупочных цен. В этой ситуации ключевую роль должно было сыграть государство. Для повышения цен государство должно было попросту выкупить определенное количество зерна. Тем не менее, средств на это в казне не было в принципе.

Чего же, в результате, достигла Генеральная прокуратура? Во-первых, был полностью дестабилизирован рынок зерна. Но есть и другой аспект. Президент Украинско-американского экономического совета Кемптон Дженкинс подчеркнул, что сложившаяся ситуация “будет иметь крайне охлаждающее действие на всех иностранных инвесторов, работающих с Украиной”. Еще бы, в настоящее время прокуратура возбудила порядка 300 (!) уголовных дел в отношении участников зернового рынка.

(“Событие”, г. Харьков, №17, 24-30 апреля 2003 г.)


***

Генеральна прокуратура України закінчила розслідувати кримінальну справу проти Леоніда Козаченка. На цьому тижні спливає другий місяць, як Леонід Козаченко сидить за гратами. Схоже, слідчим уже не доведеться звертатися до суддів, щоб продовжити його арешт, — Печерський місцевий суд Києва вже з’ясовуватиме, чи достатньо Генпрокуратура обгрунтувала і довела свої обвинувачення. Колишньому урядовцю “світить” від 5 до 12 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади на строк до 3-х років.

(“Україна молода”, №89, 21 травня 2003 р.)

Справи з політичним забарвленням

08.04.2004

Справа «9 березня»

   

Попри суттєві помилки у попередньому вердикті, окремі строки ув’язнення у “справі 9 березня” були скорочені Апеляційним судом Києва усього на рік. Проголошення ухвали у “справі 9 березня” Апеляційним судом було призначено на 4-ту годину вечора 16 травня. Але суддя-доповідач Олексій Харута з колегами з’явився в залі лише опів на шосту. А ще півтори години потому на подвір’ї суду звучали перші коментарі, окреслювалися плани наступних кроків. Якщо так багато ознак непрофесіоналізму виявив суд першої інстанції, якщо через таке криве дзеркало побачив він 9 березня 2001 року, то з якої причини події того дня й досі вважають злочином? Чому Апеляційний суд відмінусував головним “організаторам” березневих “безпорядків” лише по одному року? Чому не узгоджуються нова суддівська інтерпретація 9 березня та результативна частина прийнятої ухвали?

Згідно з ухвалою Апеляційного суду, терміни позбавлення волі учасникам подій 9 березня змінено наступним чином: Миколі Ляховичу — з 5 до 4 років; Ігорю Мазуру — з 4 до 3 років; Руслану Зайченку — з 4 до 3 років; Миколі Карпюку — з 4 років 6 місяців до 3 років 6 місяців; Сергію Гальчику — з 4 до 3 років; Владиславу Мирончуку — з 4 до 3 років 6 місяців; Олегові Бойку — з 3 років 6 місяців до 3 років; Олегові Бурячку — з 3 років до 2 років 6 місяців; Володимиру Горощуку — з 3 років 6 місяців до 3 років. Скорочення строку покарання Василю Назару з 2 років 3 місяців до 2 років 2 місяців і 5 днів дало підстави звільнити його з-під варти в залі суду. Цього тижня у зв’язку з закінченням терміну ув’язнення на волю виходять також Олег Селега, Станіслав Самофалов, Володимир Павлюк. Раніше вже відбув дворічне ув’язнення Андрій Косенко. До умовного покарання були засуджені Павло Литвиненко, Денис Андрусенко, Сергій Кайданович.

(“Українська газета”, №19, 22-28 травня 2003 р.)


***

Андрій Шкіль: “Головуючий по цій справі — молодий та амбітний, йому працювати суддею довше, ніж лишилося цій владі. Він хотів якомога гуманнішого вироку, але тиск на нього все скоригував”.

З суддями “поговорили”, і розмова ця, схоже, була непростою, принаймні, тривалою, що засвідчує, мабуть, спробу опору з боку того самого “молодого та амбітного головуючого”. До речі, Сергій Дембовський при постановленні судового рішення свій вердикт особисто не зачитував, поділившись цією прерогативою головуючого з колегою Олексієм Харутою. Ризикнемо висловити припущення, що такий крок міг би бути і суто емоційною реакцією людини, яку зрештою зламали, але таки не змусили озвучувати чужі думки. Суддя Харута ж у “справі 9 березня” — людина не чужа. Свого часу саме Харута розглядав оскарження правомірності утримання під вартою деяких фігурантів справи і ніколи не виносив рішення на користь обвинувачуваних.

Апеляційний суд добряче “поскуб” вирок, викинувши з нього підпали, застосування зброї, знищення майна і якісь ілюзорні “обтяжуючі обставини”. Судячи з апеляційної ухвали, актуальним для даного суду лишається хіба що “опір представникам влади”.

Відповідаючи на запитання відносно того, якою мірою на долі політв’язнів вплине прийнятий днями Верховною Радою закон про амністію, адвокат Євген Ніколенко сказав, що завдяки цьому документу з-за грат мають вийти принаймні троє засуджених. Владислав Мирончук підпадає під дію закону за станом здоров’я як інвалід, а Руслан Зайченко та Олег Бойко — як особи, що мають на своєму утриманні неповнолітніх дітей. Решту засуджених по “справі 9 березня” амністія не охоплює, хоча вона і відчиняє двері тюрем перед тими, хто скоїв злочин середньої тяжкості і встиг відбути на момент проголошення амністії половину терміну ув’язнення.

За старою традицією, пояснив колишній Генеральний прокурор України Віктор Шишкін, засуджених за злочини проти держави (а такі злочини кваліфікувались як особливо тяжкі) зазвичай не амністували. Обвинувачення, висунуте фігурантам “справи 9 березня”, за прийнятим ще в 1960 році кодексом якраз і міститься в розділі “Злочини проти держави”, який взагалі відсутній у новому КК. При обговоренні законопроекту про амністію на засіданнях Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності одним з каменів спотикання якраз і став підхід до визначення тяжкості злочину. В прийнятому законі про амністію профільний комітет ВР закріпив такий принцип “зважування” кримінальних діянь, завдяки якому “злочин”, скоєний 9 березня 2001 року, опинився в категорії тяжких.

(“Україна молода”, №88, 20 травня 2003 р.)

Справи з політичним забарвленням

08.04.2004

«Такі справи»

   

25 листопада 2002 р. суддя Солом’янського місцевого суду Києва Ада Педенко відмовила голові видавничого поліграфічного центру “Такі справи” Сергію Данилову у його скарзі на дії посадової особи, посилаючись при цьому на статтю закону, яку 30 жовтня 1997 року Конституційний Суд України визнав такою, що не відповідає Основному Закону. Так само Ада Педенко відмовила співзасновнику “Таких справ” Людмилі Жильцовій у скарзі на неправомірні дії оперативного співробітника, з посиланням на ст. 234 КПК України, де вказано порядок розгляду дій слідчого. “Тобто суддя просто не відрізняє слідчого від оперативного співробітника, — пише С. Данилов голові Вищої ради юстиції Сергію Ківалову. — При цьому суддя знову посилається на положення ст. 248-3 УПК України, які втратили чинність”.

Автор заяви до Вищої ради юстиції України вважає, що А. Педенко працює виключно на захист податківців.

(“Сільські вісті”, №17, 11 лютого 2003 р.)


***

У відповідь на зініційований Миколою Томенком запит, в якому Верховна Рада просила Державну податкову адміністрацію і Генеральну прокуратуру розглянути неправомірні дії щодо підприємства “Такі справи” з боку податківців і прокуратури, в. о. першого заступника голови ДПА О.І.Шитря пише, що “дії працівників органів Державної податкової служби під час проведення перевірок підприємства “Такі справи” не були предметом оскарження в судових інстанціях”.

Високий податковий посадовець зігнорував той факт, що “Такі справи” подали 5 скарг на дії податківців до Солом’янського районного суду Києва, одну до Шевченківського суду і 2 позови до Господарського суду столиці. Крім того, відповідні матеріали отримувала і прокуратура. Але суд просто ігнорує численні факти кричущих порушень закону з боку податківців і прокуратури. Доходило навіть до абсурду. Одну зі скарг на дії ДПА Солом’янського району Києва Солом’янський районний суд, замість ухвалення рішення, надіслав для розгляду по суті підлеглим тих, на кого скаржилися “Такі справи” — тобто до податкової міліції Солом’янського району.

Тиск на “Такі справи” почався 14 лютого 2002 року. 20 грудня 2002 року Міжнародний центр з вирішення інвестиційних спорів зареєстрував позов литовського інвестора “Таких справ” ЗАТ “Tokios Tokeles” до держави Україна.

(“Сільські вісті”, №26, 4 березня 2003 р.)

Справи з політичним забарвленням

08.04.2004

Постраждав за дріт

   

Петро Семенович Горобець, мешканець с. Вороньки, Чорнухинського р-ну Полтавської обл.:

“Діло було десь після 4-ї вечора 6 листопада минулого року. Забрав я із череди корів і підганяв їх додому. Біля воріт побачив УАЗ. Вийшли з нього Іван Ільїн та Василь Карась. Це районні міліціонери, яких я знаю. Сказали, що затримали мого сина за незаконну скупку кольорових металів. Він зараз в міліції, в райвідділі, і зізнався, що на горищі в сараї сховано 3 мотки дроту. Я сказав, що про дроти не знаю, але приніс драбину. Поки вони нишпорили, я попросив якогось папірця, що давав би дозвіл на обшук. Ільїн, що саме спускався по драбині, сказав, що покаже мені не тільки папірець. І показав: мене почали бити. Прийшовши до тями, почув, як від двору від’їхала машина. Ранком наступного дня мене забрали до районної лікарні, де я пролежав 22 дні...”.

По дорозі з лікарні дружина Петра Семеновича Катерина Горобець навідалася до начальника райвідділу міліції і поскаржилася на дії його підлеглих. Микола Капран обіцяв “розібратися”. Коли Петра Семеновича виписали із районної лікарні, сім’я, не дочекавшись жодних результатів обіцяних міліцією розборок, звернулася в “органи” письмово. Було це на початку грудня, але район знову наче в рот води набрав. У лютому Горобці продублювали скарги вже в область і одразу ж отримали з району відповідь прокурора В. Дудкіна про те, що “25 грудня винесено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи на підставі ст. 6 п.2 КПК України”. П.2 ст. 6 КПК розшифровується як відсутність складу злочину. Проте сім’я мала на руках акт судово-медичного дослідження, де завдані Петрові Горобцю ушкодження віднесено до “ушкоджень середньої тяжкості”, і вони проявилися у забитті головного мозку через закриту черепно-мозкову травму, синцях на вилицях і правій частині голови. За таких висновків прокуратура мала б автоматично порушити кримінальну справу.

Начальник карного розшуку майор Іван Ільїн виклав свою версію, згідно з якою мати Миколи Горобця наступного дня мало не в ногах начальника міліції валялася, просила, щоб проти сина не порушували кримінал, “а коли це не вдалося, то батька поклали до лікарні”. Далі версія правоохоронців базується на тому, що скарги Горобців є своєрідною “помстою міліції” за їх принциповість, а лікарі отримали гроші за довге лікування Горобця в стаціонарі, бо за сотню доларів можна купити у судмедексперта будь-яку довідку”.

Цікаво, що про відмову в порушенні кримінальної справи і можливість оскарження цього рішення Петро Горобець дізнається лише через два місяці після його винесення Розслідування факту побиття П. С. Горобця так і лишилося відкритим.

(“Сільські вісті”, №31, 14 березня 2003 р.)

Установи МВС: деякі загальні дані

08.04.2004

Говорить омбудсмен

   

“... Порівняно з 1998 роком утричі зросла кількість звернень щодо дотримання особистих конституційних прав громадян, зокрема, порушення права на повагу до гідності, честі, щодо застосування недозволених методів ведення слідства, тортур і іншого нелюдського поводження чи покарання.”

(“Сільські вісті”, №54, 13 травня 2003 р.)

Установи МВС: деякі загальні проблеми

08.04.2004

Статистика

   

Нереальными назвал существующие в нашем государстве статистические показатели раскрываемости преступлений Николай Белоконь, заместитель главы Администрации Президента Украины, руководитель главного управления по вопросам судебной реформы, деятельности военных формирований и правоохранительных органов. Как отметил Н. Белоконь, Президент Украины Л. Кучма подписал указ об усилении борьбы с коррупцией и организованной преступностью, в котором запретил “вал показателей”. “Никакой статистики, а только защита интересов и прав граждан”, — подчеркнул замглавы Администрации Президента. По его словам, статистика, в соответствии с указом Президента, отныне должна вестись по судебным решениям. И заниматься этим будет Госкомитет статистики. По сути, свершилось историческое событие: официально, на самом высоком уровне признано, что показатели раскрываемости преступлений, о которых бодро рапортовали представители правоохранительных органов, — миф. Миф преступный и бессмысленный.

(“Зеркало недели”, №10, 15-21 марта 2003 г.)

Опис фактів знущань в органах МВС

08.04.2004

Перекушені вени звільнили від тортур

   

Історія, розказана калушанином Олексієм Захаркіним та його мамою Ольгою, не підлягає ніякому свідомому людському розумінню. Знаючи про тортури, яких зазнають затримані у правоохоронних структурах, все ж з фактом публічної заяви про це „Вікна” стикнулися вперше. Тиждень без їжі, сну, під градом ударів та вишуканих методів вибивання потрібних показань провів у різних районних відділах міліції Івано-Франківська 24-річний калушанин. Спочатку було звинувачення у зберіганні маріхуани, потім — у скоєнні квартирних крадіжок. Тиждень родина шукала Олексія, нічого не знаючи про його долю. Довідались тільки вночі минулої п’ятниці, 23 травня, коли Олексій потрапив у стаціонар Калуського ТМО з... перекушеною веною.

Свідчить Ольга Захаркіна:

“В суботу, 17 травня, близько 10 вечора подзвонили знайомі мого сина Олексія і повідомили про те, що вони бачили, як його затримали працівники Вовчинецького райвідділу міліції, що входить в структуру Івано-Франківського міськвідділу УМВС. Коли ми приїхали до цього райвідділу, машина сина, якою він керує за довіреністю, стояла під відділом. Мені повідомили, що Олексія у відділі немає, бо його вже відправили в ІТТ (ізолятор тимчасового тримання), а інших двоє затриманих, які їхали з сином, ще тут. Мене заспокоїли, що все відбувається в межах закону, а Олексію за його гроші навіть купили їжу. Я повірила.

Але все ж наступного дня я зв’язалася з адвокатом Вороняком, і в понеділок разом з ним на 9 годину ранку ми вже були у Вовчинецькому райвідділі міліції. Тут нам повідомили, що такого затриманого чи заарештованого немає і не було. Дочекавшись 13.00, я мала розмову з начальником слідчого відділення, який при мені, подивившись у комп’ютер, сказав, що жодних даних про затримання мого сина немає. “Ні один слідчий Вовчинецького відділу міліції не проводив ніяких слідчих дій з вашим сином”, — цитую його слова дослівно. У мене була просто істерика, я кричала! На мою реакцію заступник начальника райвідділу (на жаль, прізвища теж не знаю), подивившись у книгу реєстрації, повідомив, що мого сина затримано за зберігання маріхуани і завтра, тобто через 3 дні, згідно із законом, відпустять. Мене знову заспокоїли, що його не б’ють.

У вівторок я вже була в ІТТ, щоб забрати сина. Але мені повідомили, що він у Вовчинецькому райвідділі. У відділі зі мною не хотіли говорити, тільки кричали, щоб я вступилася. Те ж мені сказали у міському відділі. Коли я ввечері у вівторок звернулася до чергового по Управлінню МВС п. Боднара, він повідомив, що сина відпустили, і він вже вдома. Те ж повідомили і матері іншого затриманого. Але наших дітей вдома не було. У середу ми вже обоє поїхали в Івано-Франківськ з адвокатами. Машина Олексія продовжувала стояти на штрафмайданчику. Сина знову не було ні у Вовчинецькому райвідділі, ні в ІТТ, ні в міськвідділі. За допомогою ми звернулися до прокурора Івано-Франківська. Його помічник повідомила нам, що наші сини затримані, вони — в ІТТ. Нам знову підкреслили, що їх не б’ють.

Цього ж дня, 21 травня, разом з адвокатами ми надіслали телеграми Генпрокурору Піскуну, міністру внутрішніх справ Смирнову, Уповноваженій Верховної Ради з прав людини Карпачовій про те, що ми не можемо встановити місцезнаходження наших дітей, доля яких невідома вже п’ять діб. Коли о восьмій вечора я приїхала додому, то мені зателефонувала мама другого затриманого хлопця і повідомила, що її син вже вдома, дуже побитий і лежить під крапельницею, бо вона боїться його відвезти у лікарню, щоб його знову не забрали.

У четвер я потрапила на прийом до заступника прокурора нашої області Василя Головчака. Тільки від цієї людини я вперше почула пояснення, що моєму сину висунуто звинувачення у квартирних крадіжках, і з ним працює слідчий. Дізнавшись про те, що я нічого не знаю про долю Олексія вже шосту добу, він при мені дуже жорстко поговорив по телефону із начальником Івано-Франківського міськвідділу Миколою Жовніром про неприпустимість незаконних дій правоохоронців, коли одна людина після „відвідин” райвідділу лежить під крапельницею, а родина іншого (тобто я) у встановлений законом термін (протягом 12 годин) не повідомлена про затримання сина. За офіційними паперами, мого сина, затримавши 17 травня, відпустили 20 травня о 18 годині, а слідчому, продовживши затримання Олексія, доставили сина 21 травня о 1-й годині ночі. Мене цікавить, де був Олексій ці кілька годин, коли він був нібито звільнений? Яким був його статус? За словами сина, його забрали з ІТТ вже працівники Пасічнянського райвідділу міліції і без будь-яких пояснень знову просто били. На свободі він не був навіть кілька годин!

Олексій стверджує, що в перерві між побиттям він чув голос одного із високопосадовців Івано-Франківського міськвідділу міліції, що, хоч вбийте його, але щоб явка з повинною була. Олексій її згоден був написати і раніше, але йому не давали, а тільки били...

Вперше адвокату дозволили зустрітися з Олексієм на шостий день його затримання у четвер о 18.00. Сина від мене і адвоката просто ховали, перевозячи машинами із одного райвідділу до іншого!

Перші три доби, згідно із законом, Олексій перебував під адміністративним арештом за зберігання маріхуани, яку йому, навіть не криючись, просто поклали працівники міліції при затриманні. Наступні три доби він був арештований за підозрою у вчиненні крадіжок (в його авто знайшли розвідний ключ, ліхтарик та одну рукавицю — авт.), і слідчий пообіцяв, що о першій ночі в п’ятницю, коли мине цих три доби, Олексія випустять. У п’ятницю близько 23.00 ми приїхали у міськвідділ міліції. Слідчого не було, черговий мене грубо “послав” подалі. Черговий УМВС ніякою інформацією не володів. Повернувшись у міськвідділ Івано-Франківська, я з чоловіком знову нічого не могла добитися. Четверо правоохоронців мені відверто і неприховано грубили. Додому ми приїхали ні з чим...”.

Як з’ясувалося згодом, Олексія о 18.00-19.00 з ІТТ забрали двоє працівників Івано-Франківського міськвідділу і Вовчинецького райвідділу (колишні калушани, прізвищ яких до завершення слідства розголошувати заборонено), посадили у своє авто і привезли у... Калуський міськрайвідділ міліції. І знову запитання: у якому статусі в цей час перебував Олексій? Вже не арештований і ще не звільнений. Людина вже є невільною, якщо її забирають два високопосадові працівники міліції, не маючи жодної санкції на його арешт. А може колишнього засудженого (Олексій вже відбував тюремне ув’язнення — ред.) вже і людиною не вважають?

Під тиском того, що його знову можуть затримати на ті злощасні три доби, Олексій вже у Калуському міськрайвідділі міліції пошкоджує собі вени: попросившись у туалет, він голкою, яку таємно забрав у відділі зі стола, розколупує шкіру на лівому передпліччі, а вену... перекушує!

Олексій був доставлений у Калуське ТМО минулої суботи вночі о 4.10, коли... перерізав собі вени. Вже о п’ятій годині журналіст „Вікон” був у хірургічному відділі ТМО біля палати № 9, де утримували Олексія. Саме „утримували”, адже і медики, і правоохоронці, які охороняли доступ в палату, відмовились впустити журналіста до хворого і таким чином перешкодили йому виконувати його професійні обов’язки. У якому статусі був Олексій, якщо у п’ятницю прокуратура Івано-Франківська не продовжила термін його утримання під вартою і не порушила проти нього кримінальну справу?! Вже у суботу біля палати Олексія міліцейську охорону було знято.

Біля Олексія у стаціонарі ТМО дозволили бути тільки його мамі. За словами Олексія, вперше за останній пекельний тиждень саме у лікарняній палаті він зміг вперше зімкнути повіки і заснути! Від суботи (часу затримання) до наступної п’ятниці, за словами Олексія, йому не давали ні їсти, ні пити — тільки били! Відливали водою і знову били.

Завдяки наполегливості мами Олексія, начальник слідчого управління прокуратури області В.Ткаченко направив її скаргу прокурору Івано-Франківська В.Дідику для перевірки і вжиття заходів. Олексій, вже виписавшись з лікарні, був досліджений медиками для висновку судово-медичної експертизи, а цього понеділка він подав скаргу ще й у міську прокуратуру Калуша.

Свідчить Олексій Захаркін:

“Разом зі мною 17 травня в Івано-Франківськ на СТО їхали ще двоє знайомих. Нас обігнала машина, з якої вийшли правоохоронці, деякі з “Беркута”, і затримали нас, мотивуючи тим, що у кожного (!) виявили маріхуану. Мене відвезли до Вовчинецького райвідділу міліції. Впродовж усього тижня мене били. Наскільки мені відомо, це ж робили і з іншими хлопцями: одному відбили нирку, в іншого почався приступ епілепсії і його відпустили. Методи були вишуканими: коли наручники були одягнуті на руки під колінами, мене підвішували на лом, який ставили під стопами (така поза нагадує “калачик” і людина висить вниз головою — авт.); били 1,5-літровою наповненою водою пластиковою пляшкою по голові (після втрати свідомості тією ж водою відливали — авт.); на голову одягали протигаз, який був заповнений якоюсь рідиною, щоб не було чим дихати, і били по голові. Щоб не було слідів від наручників, на руки намотували ганчірки, а потім вже вдягали наручники. Крім того, міцні міліціонери натискали руками на грудну клітку в область серця, що призводило до аритмії. Коли мене після тижня катувань колишні калушани, а тепер високі чини івано-франківської міліції, привезли до Калуського міськрайвідділу міліції, то попередили, щоб про це жодна жива душа не знала. Але тут знайшлися чуйні люди, які на моє прохання зателефонували до мами і розповіли, де я... Ну, а про те, що було далі, ви вже все чули (Ігор Мудрик).

(Газета “Вікна” м. Калуш)

Опис фактів знущань в органах МВС

08.04.2004

Спецпідрозділи (УБОП)

   

Прокуратура Киева расследует ряд уголовных дел, возбужденных в связи с фактами превышения служебных полномочий сотрудниками спецподразделений милиции. В частности, три из них возбуждены в отношении конкретных работников Киевского УБОП и специализированного отдела следственного управления, заявил начальник отдела прокуратуры Киева Алексей Тихонов. Поводом для возбуждения одного из уголовных дел стали материалы проверки, проведенной по заявлению жителей Черкасс, которые засвидетельствовали причастность работников УБОП к защите интересов определенной коммерческой структуры с использованием своего служебного положения. Как выяснило следствие, в октябре 2002 года четыре офицера спецподразделения милиции незаконно задержали возле станции столичного метро “Черниговская” трех водителей частных такси. Их избили, а затем долгое время держали прикованными наручниками к водопроводной трубе в гаражном боксе, требуя не заниматься перевозкой пассажиров по маршруту Киев-Черкассы, сообщил А. Тихонов. Еще одно уголовное дело возбуждено в отношении старшего следователя по особо важным делам следственного отдела по расследованию преступлений, совершенных организованными группами. В ходе расследования одного из дел следователем был составлен ряд заведомо неправдивых процессуальных документов. А. Тихонов отмечает, что изложенные обстоятельства считали одной из причин недавней смены руководителя столичного УБОП.

(“Зеркало недели”, №12, 29 марта-4 апреля 2003 г.)

Опис фактів знущань в органах МВС

08.04.2004

Справа Вітрука-Суптеля

   

11 березня в Апеляційному суді Києва слухалася справа, вже двічі повернута Верховним Судом на дослідування. Звинувачені, вину яких досі не доведено, перебувають за гратами вже 4 (!) роки. Те, що не засуджені люди можуть роками утримуватись у слідчих ізоляторах, бути позбавленими усіх людських прав, піддаватися тортурам і приниженням, уже нікого не шокує — для нашої дійсності такі явища набули характеру чи не норми. Йдеться про інше. Про право людини на захист і вільний вибір захисника та про брутальне нехтування цим правом представниками правосуддя. Те, що відбувалося на судовому засіданні 11 березня, — лише один, хоч і типовий, і показовий, приклад “техніки”, з допомогою якої безкарно здійснюється нехтування законом. В той день на судовому засіданні вирішувалося питання про призначення підсудним захисників. Мати одного з них, Олександра Суптелі раніше уклала з юристом угоду про захист. Відмову підсудного обирати собі захисника зі складу запропонованих судом адвокатів і його чітку заяву про наявність власного захисника, з яким уже укладено угоду, головуюча суддя І. Григор’єва “не чує” і ухвалює рішення призначити захисником особу, бажану для суду. А як побіжне, не обов’язкове й не офіційне пояснення лунають її слова щодо того, що в обраного підсудним захисника немає адвокатської ліцензії.

Згідно з законом, здійснювати захист може не лише адвокат, який має відповідну ліцензію, а й близький родич підсудного, і особа, що має юридичну освіту. Суддя забула чинні норми закону? Є велика підозра, що “забудькуватість” судді І. Григор’євої — не медичного походження.

І, попри все, підсудному Суптелі силоміць нав’язали не бажаних йому та жаданих судові захисників. Аж двох, щоб напевне. Наступного судового засідання, 25 березня ц.р., на яке Суптель з’явився зі зламаною рукою, він уже не наполягав на своєму праві на вільно обраного захисника, як, утім, не протестував проти жодних тверджень судді.

Ще раніше права на захист сина, який також проходить у цій справі, була позбавлена О. Вітрук. Її допуск як захисника офіційно підтвердив Київський міський суд у лютому 2001 року. За півроку слідчий прокуратури Деснянського району О. Вишневський власним рішенням усуває її від захисту через те, що раніше матір допитували як свідка, тобто на підставі факту, відомого й міськсуду, факту, який не послуговує за перешкоду бути матері захисником сина. Бо ж скажіть, яких батьків не допитують як свідків у справі сина? У грудні 2001 р. райсуд задовольняє скаргу матері на дії слідчого й підтверджує її право на захист сина. Не минуло й року, як історія повторилася — у ще більш непристойному вигляді. 15 серпня 2002 р. суддя Деснянського райсуду О. Котович відсилає пані Вітрук повістку для явки до суду, який відбудеться... наступного дня. Відсилає не за тією адресою й узагалі не їй, а іншій особі. За спровокованої судом відсутності громадянки Вітрук 16 серпня її знову усувають від захисту з причин, рік тому вже визнаних тим самим судом безпідставними. А фокус у тім, що в день судового засідання, коли Олену Миколаївну буцімто усували від справи, слідчий з’явився до звинувачуваного в супроводі ним приведеного адвоката, на участь якого в справі той раніше ніколи не давав згоди. У його присутності слідчий провадив допит і оголошував звинувачувальний висновок.

Засідання, яке відбувалось 25 березня ц.р., “порадувало” присутніх цілим каскадом суддівських вигадок. Ось лише кілька з них. Підсудний Вітрук зачитує клопотання про звільнення, оскільки не лише вину, а й причетність його до злочину жодним чином не доведено, а терміни утримання під вартою, продовжені у серпні 2001 року на 9 місяців, давно минули. Отож останні півтора року він утримується безпідставно й беззаконно. Суддя оголошує перерву, після якої до залу, де йде відкрите судове засідання, варта не допускає більшість родичів і знайомих підсудних, а дії свої пояснює розпорядженням судді. Як і слід було очікувати, клопотання не було задоволене. Мотивація? А її, власне, нема. Ну, щось що до того, що запобіжний захід було обрано правильно. І жодного слова про те, що термін дій “правильного заходу” сплив півтора роки тому.

З огляду на безперервну вигадливість слідчих і суддів, не дивно, що справа, у якій четверо молодих людей, попри відсутність доказів, звинувачуються у тяжкому злочині, тягнеться 4 роки, і краю тому не видно. За цей час зникали речові докази, непоодинокими були допити за відсутності адвоката, інші численні порушення. Та й самі висунуті на адресу підсудних звинувачення ґрунтуються лише на їхніх власних “зізнаннях”, отриманих після тортур (Тетяна Метельова).

(“Українська газета”, №13, 3 квітня 2003 р.)


***

8 мая 1999 года был убит бывший квартирный маклер. Уголовный розыск задержал 36-летнего Александра Суптеля, Сергея Назаренко и курсанта Киевского военного института связи Николая Витрука. А.Суптеля и С. Назаренко пытали в ГОМ-1 Ватутинского района.

Отец Николая Витрука — старший уполномоченный по особо важным делам Управления внутренней безопасности ГУ МВД Украины г. Киева, видимо наживший себе немало врагов.

Проверяя в процессе расследования жалобы на истязания, прокуратура ограничилась опросом сотрудников ГОМ. А, по их словам, подследственных избили вовсе не на допросе, а “при жестком задержании”.

Верховный суд отменил приговор городского суда Киева в отношении Суптеля, Назаренко и Витрука, оставив на время всех осужденных под стражей.

В пытках А. Суптеля, по словам его матери, участвовали заместитель начальника Ватутинского РУВД по оперативной работе В. Тарасенко (в настоящее время — начальник РУВД) и его подчиненные В. Рыбко, В. Жданов, В. Матюшенко, С. Атаманюк.

(“Тюрьма и воля”, №24, червень 2001 р.)


***

Как рассказал координатор общественной правозащитной организации “Хельсинки-90” Игорь Воскобойников, методами пыток в Киеве “вырвали” признание в убийстве у трех курсантов. Благодаря вмешательству в это дело нескольких правозащитных организаций, были проведены экспертные исследования, доказавшие, что признания и показания давались под физическими пытками. Приговор суда, приговоривший Витрука к 15 годам лишения свободы, а Назаренко и Суптелю — к 14 годам, отменен. Все трое освобождены и сейчас обвиняют сотрудников милиции в применении пыток.

(“Тюрьма и воля”, №23, червень 2001 р.)

Опис фактів знущань в органах МВС

08.04.2004

З доповіді Уповноваженого ВР з прав людини:

   

“Так, наприклад, у даний час Садгірським місцевим судом міста Чернівці розглядається кримінальна справа стосовно трьох оперуповноважених карного розшуку міськвідділу міліції, які 14 травня минулого року безпідставно затримали 22-річного Олександра Кирилюка, вимагаючи у нього зізнання у викраденні нібито комп’ютера. Через 7 годин прямо з міліції його було доставлено у міську лікарню з травмами голови, кінцівок та розривом прямої кишки. Тепер цей юнак став інвалідом на все життя...”.

(“Інформаційний бюлетень”, №17, 30 квітня 2003 р.)

Опис фактів знущань в органах МВС

08.04.2004

Справа В. Даманського (Кременчук)

   

Напередодні Великодня до редакції звернувся Валерій Михайлович Даманський, водій, який проживає в передмісті Кременчука, у с. Садки.

Лист В. Даманського до обласного прокурора М. Гаврилюка, а також Акт судово-медичного дослідження його стану за №1821 подано з незначними скороченнями.

З пояснень Валерія Даманського:


“23 ноября, находясь на рабочем месте — возле магазина “Виктория” по улице Чапаева, около 11 часов я был приглашен для беседы представившимся зам. начальника районной милиции по поводу найденной мной барсетки. Нашел я ее 16 ноября в с. Садки, в районе маслобойни. Все, что было мною рассказано, на веру не приняли, и я был отведен на первый этаж к майору (в очках, при встрече узнаю). У него в кабинете я был минут 10, а потом меня отвели в соседний кабинет. Там были люди в гражданской одежде, они стали обвинять меня в преступлении, которое я не совершал. Я пытался объяснить, что являюсь инвалидом 3-й группы, что я еле хожу. Но мне сказали, что в этом районе 19 нераскрытых преступлений и одно убийство, и что все это повесят на меня... После этого на меня надели наручники, закрепили их за спиной стула, перед глазами водили проводами, называя их “детектором лжи”. Мол, под действием этих проводов должен буду сознаться во всем, что мне скажут. Когда надевали наручники, снимали часы, я запомнил время: было около 12.00. В кабинете было человек 6-7. Два в форме — майор и лейтенант, остальные в штатском. В лицо я их всех запомнил. Дальше меня пытали при помощи электричества, при этом ввели в глаза какую-то жидкость, которая вызывала жжение и слезотечение. Жидкость вливал майор, нанося при этом мне удары по голове. После каждого вопроса я получал удар током и руками по голове, грудной клетке. Все это продолжалось до 16.00. После этого меня снова завели в кабинет к майору, где на мои возмущения он сказал: ребята немного перестарались. После этого меня отвели в другой кабинет, где сидела женщина, которая представилась следователем милиции. Она предложила мне подписать протокол о моем задержании в селе Садки. Мол, якобы я был задержан за то, что выражался нецензурной бранью. Мне было сказано: если я откажусь подписать, пытки будут продолжены. Я вынужден был подписать. После этого меня отвели к дежурному. Он отправил меня в камеру 1,5 на 1,5 м, где находился еще один задержанный. В камере меня держали с 16.00 23 ноября до 16.00 25 ноября. Утром 24 ноября я был вызван к зам. начальнику милиции. Я попросил вызвать “скорую”, так как после пыток глазами я не видел, на что получил ответ: “Все заживет, а если будет хуже, дежурный вызовет врача”. На последующие мои просьбы к дежурному тот отвечал: “Терпи, и все пройдет”. 25 ноября меня снова привели в тот кабинет, где пытали, сказав, что скоро поведут меня на суд, но при этом требовали, чтобы я сказал на суде, что травмы получил на улице... К тому времени следы побоев на лице не сошли. Кроме того, глаз, куда они вливали жидкость, затек полностью. Я отказался врать. После этого меня отправили в кабинет начальника милиции, который, увидев меня, направил в центральную районную больницу к окулисту. Врач, осмотрев меня, оказав первую помощь, распорядился отправить меня в первую горбольницу на лечение. Но меня снова привезли в милицию, где упорно настаивали не говорить в суде, где я получил травмы. Я категорически отказался. Потом в кабинет зашел человек в штатском, представился начальником уголовного розыска и заявил, что если я напишу жалобу на его подчиненных, то они меня или сами убьют, или прикажут это сделать знакомым уголовникам. После этих угроз привели к дежурному, вернули документы и предложили заплатить штраф. Платить я тоже отказался. После этого меня снова завели в кабинет, где пытали, и под угрозой, что сейчас сделают со мной то же самое, вынудили подписать заявление, что к работникам милиции я претензий не имею. После этого мня отпустили. Сейчас я нахожусь на лечении. Прошу разобраться и наказать виновных”.

Листа датовано 2 грудня 2002 року. Але досі відповіді потерпілий не отримав. У прокуратурі району йому кажуть, що справа знаходиться на дослідуванні у слідчого С. Левицького. Міліція (Кохнівська) між тим не припиняє спроби вирішити справу з Даманським “полюбовно”, як вони висловлюються. Мол, дамо 100 баксів, лише мовчи... А Даманський мовчати не хоче...

Є акт судово-медичного дослідження, яким підтверджено: “У гр. Даманского В.М. обнаружены телесные повреждения в виде травматического кератоирита правого глаза, сотрясения головного мозга, кровоподтеков в области ушных раковин, груди, ссадин в паховых областях, которые образовались от действия тупых предметов...”.

(“Інформаційний бюлетень”, №17, 30 квітня 2003 р.)

Опис фактів знущань в органах МВС

08.04.2004

По сторінках «Українського слова»

   

“Затриманих методично і жорстоко б’ють. Їм на голову натягують протигаз, перекривають повітря; до кінцівок приєднують дріт і пускають по ньому струм. Після знепритомлення їх поливають водою і продовжують катувати. В’язні, не витримуючи тортур, просять, щоб їх радше застрелили, і, врешті-решт, зізнаються в злочинах, до яких не мають жодного стосунку. Усе це реальність, те, що відбувається вчора, сьогодні, завтра в ізоляторах тимчасового утримання Рівненського міського управління міліції”. Цей кричущий факт зі статті “Хроніка злочину”, що була надрукована в “УС” у січні 2002 року, підтверджується систематичними випадками порушення прав людини, оприлюдненими у звітній доповіді Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Ніни Карпачової.

Не могла не обурити позиція керівництва МВС, що заперечило усі наведені у доповіді факти. І це ще одне свідчення того, що наразі ми дійшли лише до визнання факту жалюгідного стану прав людини в Україні. Водночас, сам стан із забезпеченням прав людини так і не поліпшився.

Протягом останніх років “УС” неодноразово висвітлювало факти садистського поводження представників правоохоронних органів із затриманими, фальсифікування справ, побиття затриманих — і жодного разу наші статті не викликали відповідної реакції правоохоронних органів — розслідування та судового з’ясування справи. Ані відповідальні за катування невинних, затриманих після погрому синагоги (стаття “Антиукраїнський погром”), ні старшина Микола Перехрест, що затримав у центрі міста чоловіка за виконання українських пісень, відібрав гроші і жорстоко побив затриманого, — так і не відповіли за ймовірні злочини. Щоправда, стаття, уривок якої наведено на початку, таки стала фактом судового позову, однак... посадовців до “Українського слова”. І це насправді реальний, а не вербальний стан справ із правами людини в Україні. Бо сам факт оприлюднення порушень прав людини загрожує журналісту судовим позовом, а то й фізичною розправою.

(“Українське слово”, ч. 20, 15-21 травня 2003 р.)

Опис фактів знущань в органах МВС

08.04.2004

З попередніх публікацій (Рівне)

   

Брати Тимощуки — люди у Рівному далеко не останні: один — помічник міського прокурора, інший — суддя міського суду. І ось їх пограбували... Правосуддя почало діяти швидко і рішуче. За справу взялася рівненська міліція, хоча, за законом, нею мали займатися працівники Дубенського районного відділу МВС (пограбована була дача в селі Панталія Дубенського району). Без достатніх підстав, доказів, перевірки алібі були заарештовані брати Харинюки: один — мешканець села Панталія, інший — с. Судобичі Дубенського р-ну. Свідками по справі у Рівне були викликані мешканці с. Панталія Олександр Водоп’ян, Буржуй, Шевчук та мешканець с. Судобичі Василь Гринь. Того самого дня суддею Рівненського міського суду було прийнято рішення (який дивний збіг обставин!) про затримання усіх свідків на 15 діб адмінарешту за ст. 173 (дрібне хуліганство). Свідки враз перетворилися на хуліганів, що злісно опиралися працівникам міліції. Щоправда таке незаконне рішення було прийнято не одразу. Двоє суддів міського суду відмовилися це робити, довелося терміново витягувати з ліжка третього, без зайвих докорів сумління. А далі затриманих катували і нещадно били. Опинившись за порогом міліції, вони втратили будь-які громадянські права, можливо, навіть і на життя. Цілком невинні люди напередодні Різдва піддавались неймовірним тортурам. 12 січня мине остання доба арешту. Здавалося б, пройшовши усі кола пекла, затримані нарешті вийдуть на волю. Однак, ні, усі затримані автоматично стануть в’язнями СІЗО. Адже до рук їхніх катів потрапила “чистосердечна явка з повинною”, оформлена, напевно, тим же 12 січня.

(“Українське слово”, ч.2, 10-16 січня 2002 р.)

Опис фактів знущань в органах МВС

08.04.2004

З попередніх публікацій (синагога Бродського)

   

З неділі 14 квітня по вівторок 16 квітня Україною прокотилася хвиля погромів. Подібно до 9 березня 2001 року, у ці дні на вулицях Києва, на вокзалах міліція затримувала усіх “підозрілих” осіб. Першою ознакою “підозрілості” вважалося володіння українською мовою, носіння національного одягу чи козацької зачіски — оселедця. Особливо “підозрілими” стали офіси патріотичних організацій. Загалом за ці дні через “каземати” Печерського райвідділу міліції пройшло декілька сотень патріотично налаштованих киян, в основному, членів Пласту, Молодого Руху, Спілки української республіканської молоді (“СУРМа”), УНСО, “Патріота України”, “Тризуба”.

Тарас Швиденко, 16 років, член Молодого Руху:


“У понеділок о 22.15 мене з друзями зупинили в підземному переході на Майдані Незалежності та доставили до Печерського райвідділу міліції м.Києва. Там мене запитували, де я перебував у суботу 13 квітня (саме цього дня було вчинено хуліганський напад на синагогу Бродського). Слідчого дуже зацікавив значок “Тризуба”, який я ношу. Я відповів, що я — українець. У відповідь слідчий заявив, що таких, як я, “бандерів”, потрібно вішати. Пізніше мене привели в кімнату, де перебувало четверо осіб у цивільному. Вони сказали, що навчать мене говорити російською. Мене знову запитали, хто я такий, на що я відповів — націоналіст. Тоді мене почали бити в потилицю, ногами. При цьому працівники міліції кричали: “Ми покажемо тобі Україну, скотина ти християнська” та “Убий українця!”, збили з ніг і довго били ногами. Коли знепритомнів — відлили водою, підвісили за руки й продовжували бити, обіцяли повісити... Пізніше один з присутніх хотів ударити мене пляшкою. Близько третьої ночі мене випустили”.

Ще один з затриманих, 15-літній хлопчина, розповів при виході з райвідділу, що його били об стіну головою.

Член СУМу Едуард Юрченко розповів, що був затриманий у неділю разом з іншими хлопцями на матчі “Оболонь” — “Чорноморець”. Усіх привезли до Печерського райвідділу та піддали катуванням, не пояснюючи причин. Цілу ніч із другого поверху Печерського райвідділу лунали крики та зойки.

У вівторок без пояснень було затримано члена Молодого Руху Житомирщини, пластуна Вадима Левківського, що приїхав до Києва, члена “СУРМа” Артема Троскота. Їх не били, однак глумилися з національної свідомості, насміхалися над патріотичними почуттями молодих українців.

(“Українське слово”, ч.16, 18-24 квітня 2002 р.)


***

Печерский районный суд Киева приговорил к 4 годам лишения свободы Дмитрия Волкова, организовавшего в апреле прошлого года нападение на Центральную синагогу Бродского, согласно статье Уголовного кодекса, “за умышленные действия, направленные на разжигание национальной и религиозной вражды и ненависти, на унижение национальной чести и достоинства и унижение чувств граждан в связи с их религиозными убеждениями, соединенные с насилием”.

(“Киевские ведомости”, 18 марта 2003 г.)

Опис фактів знущань в органах МВС

08.04.2004

До вбивства Валерія Кравченка (Одеса)

   

Следствие по делу об убийстве в декабре минувшего года президента рыбопромышленной корпорации “Антарктика” Валерия Кравченко все чаще напоминает одесситам о 1937-м годе. По подозрению в причастности к преступлению задержаны десятки людей. Задержания многих из них похожи друг на друга , как близнецы: неожиданный обыск, обнаруженные в жилище патроны, выдвижение обвинения по ст. 263 “Незаконное хранение боеприпасов”, санкция суда на содержание под стражей. Затем — давление на арестованного с целью добиться признания тех или иных фактов хозяйственной деятельности, которые, сами по себе не являясь преступлением, сплетутся в умелых руках следователей в единую картину конфликта интересов подозреваемых с убитым. Осталось лишь согласовать кандидатуры главных обвиняемых со всеми инстанциями. И, как выясняется, прежде всего с местной властью. Ибо многие аресты, по странному стечению обстоятельств, являются продолжением долгоиграющих конфликтов тех, кого “закрыли” по этому делу.

Заместитель председателя общества инвалидов г. Рени Одесской области Борис Ахметьянов, он же председатель совета предпринимателей Ренийского района, был задержан 26 марта. На основании результатов обыска 27 марта было вынесено постановление о привлечении Ахметьянова в качестве обвиняемого в совершении преступления по ст. 263 ч.1 УК Украины. А 28 марта Приморский местный суд Одессы постановил избрать мерой пресечения заключение Ахметьянова под стражу в ОСИ-21. На судебном заседании по избранию меры пресечения прокурор Приморского района Одессы Г. Пимонов заявил, что “вина его доказана в полном объеме”. Почему бы тогда суду сразу не вынести Ахметьянову приговор? Зачем полтора месяца держать его под стражей по уже доказанному обвинению? По словам адвоката Александра Ваганова, день суда был последним, когда он мог видеть своего клиента. В конце апреля руководитель следственной группы В. Силин устно (по телефону) сказал адвокату, что... Ахметьянов “отказался от защиты”. По словам адвоката, соответствующего документа, подписанного Ахметьяновым, он не видел, поэтому не знает, отказался ли Ахметьянов от защиты вообще, или конкретно от его услуг, и продолжает действовать на основании договора, заключенного 26 марта.

“Статья 263 ч.1 УК Украины не относится к тяжким преступлениям. На практике к подследственным по таким статьям меру пресечения “взятие под стражу” заменяют другими. Кроме того, ситуация невозможности встреч с моим подзащитным является прямым нарушением едва ли не всех пунктов ст. 48 УПК “Права и обязанности защитника” и, более того, подпадает под действие ст. 374 УК “Нарушение права на защиту”. По некоторым данным, Ахметьянов подвергается психологическому давлению и уже пытался вскрыть себе вены, требуя перевода в СИЗО согласно законному решению суда. Все это говорит о том, что обвинение его по ст. 263 — лишь предлог. По нашим сведениям, все это время от подзащитного требуют признательных показаний по участию в организации убийства Валерия Кравченко”.

К вышесказанному надо добавить, что местонахождение подследственного Бориса Ахметьянова на данный момент достоверно не известно. По крайней мере, в ОСИ-21 его нет. По некоторым данным, он содержится в ИВС ГУ МВД в Одессе. Однако ни в одном из учреждений, где может содержаться подследственный, передач от родственников для него не принимают.

В точности повторяет вышеизложенное ситуация с Сергеем Вербицким — руководителем “Дунайской транспортной компании”. Он также задержан 26 марта. Далее — Приморский суд, постановление о взятии под стражу, невозможность для адвоката увидеться с подзащитным без санкции руководителя следственной группы Силина, неопределенное место его нахождения, непринятие передач у родственников. В конце апреля адвокат Вербицкого Руслан Слипенко случайно узнал, что от Вербицкого “получена явка с повинной”. По данным защитника, “явка” касается обстоятельств коммерческой деятельности “Дунайской транспортной компании”. До нового допроса по материалам явки с повинной Сергей Вербицкий устно заявил адвокату Р. Слипенко, что отказывается с ним разговаривать. После допроса, по словам адвоката, Вербицкий тихо сообщил ему, что подвергался давлению и пыткам, а также угрозе “организовать” сердечный приступ, если не будет сотрудничать со следствием. По мнению коллег, арест Вербицкого вполне мог быть инспирирован по шумок кампании по поиску убийц Кравченко с целью избавиться от неугодного бизнесмена.

Аналогична ситуация с двумя другими жителями Рени, арестованными по такому же мотиву, в таком же порядке, — Петром Карапетрей и Николаем Филоти. Оба они содержатся в райотделах... Херсонской области! Но апофеозом работы следственной группы Генпрокуратуры по делу об убийстве Кравченко стала смерть в камере ИВС УВД Одессы задержанного по этому же делу экс-работника уголовного розыска Павла Хмарского. Он был задержан днем 22 апреля в собственной квартире. По словам жены и детей, при этом Хмарский был избит. Перед задержанием был проведен обыск. Обвинение не было предъявлено. 23 апреля адвокат (ныне свидетель по делу о его гибели) Наталья Бжассо сообщила жене задержанного, что “видимые места тела Павла в синяках” и что он, по его словам, “прослуживший всю жизнь в уголовном розыске, не представлял себе такого жестокого издевательства над людьми”. Как рассказала жена, вечером 22 апреля, стоя под окнами УБОП УМВД Одесской области на улице Осипова, она слышала крики избиваемого мужа. В ночь на 24 апреля Павла Хмарского нашли повешенным в камере. По данным следствия, имело место самоубийство. По факту гибели подследственного возбуждено уголовное дело. Результатов судебно-медицинской экспертизы погибшего пока нет (тело похоронено, на экспертизу отправлены лишь внутренние органы). Через несколько дней в СМИ появилась неофициальная информация о том, что Хмарский, работая в угрозыске, был информатором организованных преступных группировок. И повесился в камере, поскольку был обвинен своими коллегами в предательстве и “не вынес угрызений совести”. Однако, по данным бывших коллег погибшего, на него “указал” один из членов ОПГ, которого допрашивали по делу об убийстве Кравченко “на всякий случай” (следственная группа “перетряхивает” сейчас все возможные источники оперативной информации). Указал, лично не зная его, просто на знакомую фамилию... На самом деле, по словам бывших коллег милиционера, Хмарский был задушен и повешен в камере (странгуляционная борозда на его шее была намного шире, чем жгут из простыни, на котором он висел) с целью скрыть факты применения жестоких пыток во время допроса.

Начальник ГУБОП МВД Украины Юрий Черкасов в своих заявлениях по этому поводу категоричен: милиция очищается от оборотней.

Итак, открытый конкурс на должность убийц Кравченко в Одессе продолжается. Убийцей может быть признан каждый, кто занимался сколько-нибудь заметной хозяйственной деятельностью. В том, что убийство будет раскрыто, можно не сомневаться.

(“Зеркало недели”, №18, 17-23 мая 2003 г.)

Опис фактів знущань в органах МВС

08.04.2004

Потрійне вбивство (Запорізька обл.)

   

У ніч на 12 січня 2001 року в одному з будинків села Балки Василівського району Запорізької області було знайдено три трупи. Померлими виявилися господар оселі В. Лисенко, його сестра В. Гаврилова та її приймак В. Лаппа. Ввечері того ж дня начальник УВС генерал Варенко та обласний прокурор П. Зубков виступили на телебаченні з заявою, що злочин буде розкрито за два дні. Їх слова не розійшлися зі справою: ще не збігло двох діб, як слідчий В. Баранов, якому було доручено вести справу про потрійне вбивство і в якого, за його власним твердженням, “зізнаються навіть мерці”, записав у свій актив 4 явки з повинною. І, що цікаво, усі затримані негайно відмовилися від адвоката. За кілька днів до підозрюваних у вбивстві додалися ще двоє. Останнього, сьомого, було заарештовано лише під час суду і негайно засуджено. На момент затримання хлопцям ледь виповнилося 17-19 років. Більшість членів “банди” між собою не товаришували. За версією слідства, замовником і організатором убивства з метою пограбування був син загиблої Юрій, житель Запоріжжя. Він же виявився й одним з виконавців. Вирок — довічне ув’язнення — йому буде винесено за всіма цими пунктами (ст. 93, пп. А, Г, І). А на додачу — і ще за одним — п. 3, згідно з яким убивця мав би перед тим “замочити” іще когось. Щоправда, чи доводилося Юрію когось убивати раніше, слідство й суд мовчать.

Покінчивши зі справою, новонароджені душогуби заходилися шукати цінності й знайшли: 1400 доларів, 2000 німецьких марок і 3000 гривень, захованих у гаражі між автопокришок, по кутках і на горищі. Примудрилися знайти ще й купу цінних речей. Між іншим, у власника пограбованого будинку, за численними письмовими свідченнями односельців і родичів, крім “білої гарячки”, жодних заощаджень не водилося. Останні гроші потрапили до його рук ще восени. Їх рештки було пропито до листопада. В. Гаврилова до брата була вимушена приїхати, оскільки через згубну пристрасть втратила дах над головою. Статки В. Лаппи були не більші.

Поділивши здобич, чи то розійшлися, чи пішли пиячити, і, не полишаючи меж села, за день все награбоване, із золотом та іншими коштовностями включно, витратили на власні потреби. На що саме — згадати не можуть і до сьогодні. Причому спромоглися зробити це так, що ніхто нічого в них не купував, долари і марки на гривні не обмінював. Обшук їхніх домівок та осель їхніх родичів, проведений кілька разів з метою виявлення залишків награбованого, жодних наслідків не дав. Отож, не заховали таки, а витратили — такою була залізна логіка слідства. Суддя Запорізького апеляційного суду В. Шпонько цілком довіряв слідчим органам. Попри відсутність будь-яких речових доказів у справі, вислухати численних свідків, чиї свідчення вщент руйнували версію слідства, долучити їх до справи відмовився.

Вирок, винесений суддею, — довічне ув’язнення для Ю.Гаврилова та О.Кретиніна, 15 років — для Р. Вітряка, О. Шепотька, С. Миронченка та В.Кондрацького, 10 років — для неповнолітнього В. Бойка. На тлі чорного вироку надзвичайно впадають у вічі білі нитки, якими “шито” справу.

Єдиними “речовими доказами”, що фігурували в справі, були плями крові на одязі Кондрацького і стара тільняшка, що належала, буцімто, покійному В. Лисенку і була вилучена під час обшуку в Ю Гаврилова. Пред’явлена в суді стара тільняшка, коли її розгорнули, виявилася новою і значно меншого, ніж у вбитого, розміру. Що ж до Кондрацького, затриманого 14 січня, то О. Гришин, друг Валерія, письмово свідчить, що наступного після вбивства вечора він, Валерій та їхній товариш Г. Мазур побилися зі старшим за них І. Дударем, ініціатором бійки. Кров з розбитого носа Дударя залишилася на одязі Кондрацького. А що свідки?

Н. Кретиніна, мати засудженого.
Її син у ніч вбивства перебував дома, дивився телевізор. На суді зміг переповісти програму переглянутих передач. Суддя це до уваги не взяв.

Г. Шепотько, мати засудженого.
Її син теж був дома. Усе це можуть підтвердити батько й решта п’ятеро дітей.

Г. Миронченко, мати засудженого.
О 23-й годині зайшли В. Кухленко і М.Жук, принесли пляшку горілки. Хлопці сіли випити. Син потім ліг спати. Свідків Кухленка й Жука ніхто до суду не викликав. Обшук проводили двічі без пред’явлення ордеру.

Н. Кондрацька, мати засудженого.
На очній ставці Гаврилов, Миронченко, Шепотько і Кретинін заявили, що Кондрацького з ними не було. Опісля його затримували ще тричі, поки не засудили.

С. Ябурова, бармен кафе “Ассоль”.
У районі 19-20 години до кафе зайшла компанія. Серед них були Вітряк і Бойко. Перебували в кафе до 3-ї години ночі, що бачила значна кількість людей. Близько першої ночі зчинилася невелика сварка, унаслідок якої Вітряк разом з друзями написав до Книги скарг скаргу. Книгу було вилучено міліцією, і більше вона ніде не фігурувала. А в кав’ярні завели нову. Письмові пояснення за С. Ябурову писали слідчі по кілька разів, і щоразу не те, що було сказано.

О. Веселовська, тоді — школярка, нині студентка юридичного факультету.
Це в квартирі її батьків ночували Вітряк і свідок Тарасенко. Її, неповнолітню, слідчий допитував 9 годин, вигнавши з кабінету батьків. Написані ним самим її пояснення істотно відрізнялися від мовленого. Вона відмовилася їх підписати. Тоді почалися погрози, приниження. Ольга свідчила на суді. Наступного дня її викликав суддя для допиту в присутності того ж слідчого. І все повторилося.

О. Гаврилов, молодший брат засудженого.
Теж був затриманий за підозрою у вбивстві, однак, звільнений. У міліції обох братів били, вимагали зізнання, не пояснюючи, в чому саме. На ніч розвели по різних кабінетах. Всю ніч він чув, як Юрка били, а той кричав. Ранком знову били Олександра. Слідчий заявив, що це триватиме, доки той не підпише написаного ним, або ж зізнається, що вбив Улофа Пальме. Олександр про давнє вбивство шведського прем’єра не знав, і в заяві до Верховного Суду пише про це так: “Інакше я зізнаюся, що вбив у Швеції якусь Пальму”.

І. Гаврилова, сестра засудженого, донька вбитої.
Із заяви до Верховного Суду: “В Юрка відкрита виразка шлунку. Олександру просто пощастило — в нього відкрита форма туберкульозу. Інакше садисти в мундирах вибили б зізнання і в нього. Їх лякали, що посадять у камеру зі збоченцями”. Слідчий допитував її лише раз — у серпні 2001 року, весь час демонструючи фотографії вбитих. Тоді вона перебувала на останньому місяці вагітності. Пологи були передчасними.

Слідству потрібна була гучна справа. Слідство зобов’язалося розкрити злочин за два дні. “Розкрило” і свою славу віддавати не збирається.

Звернення до прокуратур вищих рівнів з наведенням доказів, свідченнями тощо були марними. Звідти — лише короткі відписки. Як, утім, і з Комітету ВР з прав людини. Маючи законом прописаний обов’язок знайомитися з документами в установах, органах прокуратури, включаючи справи, які перебувають в суді (ст. 13, п.5 Закону “Про Уповноваженого...”), і перевіряти стан додержання прав і свобод людини будь-якими державними органами, навіть тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність (ст. 13 п.2), пані Карпачова, як завжди, руками її уповноваженого С.Таргонія двічі пересилала звернення “за належністю” — до тієї прокуратури, на дії якої скаржилися родичі звинувачуваних. Третє звернення завідувач відділу В. Іваненко переслав за іншою “належністю” — до Верховного Суду. Туди ж звернулася і група свідків з вимогою долучити їх свідчення до справи і забезпечити присутність на судовому засіданні представника Н.Карпачової (Тетяна Метельова).

(“Українська газета”, №19, 22-28 травня 2003 р.)

Покарання працівників органів МВС

08.04.2004

Ситуація в Харкові

   

По словам начальника Управления МВДУ в Харьковской области Сергея Гусарова, в ходе операции “Чистые руки” “по отрицательным мотивам” уволены 10 человек. В прошлом году по этим мотивам было уволено свыше 40 человек и получило взыскание более 2700.

На церемонии награждения журналистов, освещавших работу органов МВД, был продемонстрирован фрагмент передачи, подготовленной журналистом телеканала “1+1” Юрием Сидоренко, после которой, расследовав факты, изложенные в передаче, руководство УМВДУ в области уволило с работы несколько сотрудников (“героев” сюжета) одного из отделов “за неправомерные действия”.

(“Событие”, г. Харьков, №5, 30января-5 февраля 2003 г.)

Покарання працівників органів МВС

08.04.2004

Говорить омбудсмен

   

За повідомленням Інформагентства “Обозреватель”, “Уполномоченный Верховной Рады по правам человека Нина Карпачова высказала обеспокоенность “грязным нарушением неотъемлемых прав человека на жизнь” со стороны работников правоохранительных органов. По ее словам, на протяжении 4 лет 400 работников милиции, 158 из которых были осуждены, привлекались именно по этому виду преступления. В прошлом году за применение насилия во время исполнения служебных обязанностей было уволено из правоохранительных органов более 1 тысячи милиционеров. В 52% случаев избиение задержанных проводят оперуполномоченные”.

(“Інформаційний бюлетень”, №17, 30 квітня 2003 р.)

Кримінально-виконавча система: деякі загальні дані

08.04.2004

Декілька справ

   

Судові помилки

У 2000 році було винесено 294 вироки стосовно невинних людей внаслідок неякісного розгляду справ, у 2001 — 332. У 2001 році було скасовано і змінено в апеляційному і касаційному порядку вироки щодо 8 тисяч 387 осіб.

У діяльності органів прокуратури і судів досі не застосовується ст. 127 КК України, яка визначає катування окремим злочином...”.

(“Сільські вісті”, №54, 13 травня 2003 р.)


Без альтернативи


Из года в год количество приговоров, определяющих наказание в виде лишения свободы, в нашей стране увеличивается. В 1990 году, например, к различным срокам заключения было приговорено 34,5% общего количества осужденных, а в 2000-м — уже 37%.

(“Зеркало недели”, №17, 8-16 мая 2003 г.)


10 років в СІЗО


Валентина Емельянова, начальник Харьковской территориальной судебной администрации, анализируя ситуацию в Харьковской области, привела такой вот вопиющий пример: один из подсудимых находится под стражей уже 10 лет (!) только потому, что его родственники не могут найти денег на адвоката.

(“Событие”, г. Харьков, №17, 24-30 апреля 2003 г.)


3 роки в СІЗО


Недавно один из задержанных Запорожского СИЗО объявил голодовку из-за того, что почти три года ожидает за решеткой окончательного судебного решения.

(“Зеркало недели”, №17, 8-16 мая 2003 г.)


6 років в СІЗО


Протягом 2001 року до Уповноваженого з прав людини неодноразово звертався громадянин Литвиненко з приводу тримання його під вартою у Херсонському СІЗО понад 6(!) років. Як було з’ясовано, з різних причин справа неодноразово відкладалася. З урахуванням вкрай тяжкого стану здоров’я Литвиненка, Уповноважений звернулася з листом до голови Апеляційного суду Херсонської області. Після розгляду цього подання людину було, врешті, звільнено з-під арешту.

(“Сільські вісті”, №54, 13 травня 2003 р.)


Армія: деякі загальні дані

08.04.2004

Тільки цифри

   

Военный комиссар Харьковской области Алексей Середа уверен, что никакой дедовщины в сегодняшней армии нет: “Дедовщина у нас в обществе — армия тут не при чем”.

На питание украинского солдата выделяется сегодня около 7 гривен в день.

Только 25% парней у нас условно здоровы. По информации Галины Сироштан, заместителя начальника областного управления охраны здоровья, на 1000 юношей приходится 1450 заболеваний. Еще 2 года назад их было 1012. В прошлом году по состоянию здоровья из армии были возвращены 8 человек.

(“Событие”, г. Харьков, №17, 24-30 апреля 2003 г.)


***

По данным 2002 года, 52% призывников — жители сел, 93,3% — выходцы из малообеспеченных семей.

Из числа новобранцев прошлого года лишь 1, 5% — с высшим образованием, почти 80% — со средним, среднетехническим и специальным образованием, 16% имеют неполное среднее образование, а 0,3% вообще не окончили девятилетку.

Если в 1984 году негодным к военной службе признавался каждый 20-й, то теперь — каждый 5-й.

(“Киевские ведомости”, 14 мая 2003 г.)

Армія: деякі загальні проблеми

08.04.2004

Криса в караулці

   

Эта жуткая история произошла в одной из воинских частей в Житомирской области. В ночь с 6-го на 7-е марта, когда один из солдат срочной службы стоял в наряде и лег в караулке спать на 2 часа по распорядку, крыса покусала ему уши.

(“Киевские ведомости”, 2 апреля 2003 г.)


***

Как сообщили в пресс-службе Министерства обороны Украины, в Управлении службы войск и режима Генштаба Вооруженных Сил Украины, факт, изложенный в предыдущей публикации, имел место, но изложение его существенно преувеличено. Действительно, 12 марта 2003 года в Житомирский военный госпиталь с диагнозом “кусаные раны мочек ушей” был доставлен военнослужащий механизированной бригады Северного оперативного командования Сухопутных войск Украины рядовой Н. Его жизни и здоровью ничего не угрожает, а в помещении воинской части, где он получил ранения от крыс, городская санэпидемстанция провела обработку.

(“Киевские ведомости”, 8 апреля 2003 г.)

Армія: «дідівщина» в фактах

08.04.2004

Справа І. Назаревича (Рівненська обл.)

   

Рядового Івана Назаревича призвали на військову службу 31 жовтня 2001 року. Дубнівський райвійськкомат Рівненської області визнав його цілком здоровим. Сільський будівельник здобув у навчальному центрі у Мерефі на Харківщині ще й фах військового зв’язківця, і коли постало питання про направлення для постійного проходження служби, попросився на Рівненщину. Ользі Тимофіївні Назаревич, інваліду 2-ї групи і матері ще шістьох, крім Івана, дітей у Рівному не відмовили. Так і опинився Іван Назаревич 14 квітня 2002 року недалеко від дому, в Городищі, в одній із частин, підпорядкованих Міністерству надзвичайних ситуацій. Склалося так, що вже на торішню Паску хлопець побував дома у відпустці. Повернувшись із відпустки, Іван до вересня пролежав у різних госпіталях, після чого його комісували.

Ще в Мерефі І. Назаревич попав в госпіталь, а матір заспокоїли: нічого страшного не сталося, на заняттях із фізпідготовки син «потягнув» зв’язки на нозі. Харківський госпіталь дав Івану на 2 місяці звільнення від фізичних навантажень, яке солдат пред’явив на новому місці служби.
«У Городище вибралась провідати сина якраз на Паску, — розповідає Ольга Тимофіївна. — Син довго не з’являвся на КП, а коли прийшов, то дуже кашляв і кульгав. Спитала про кашель — каже, застудився. Довго мовчав, а потім у кімнаті розплакався. Сказав, що довідку з госпіталю порадили викинути. Мовляв, рано ще «качати права». Я не сама була, приїхала з меншим сином, зятем і дочкою. Попросила сина зняти верхній одяг, а в нього груди і ребра не сині, а вже чорні. Пояснив, що троє солдат старшого призову посилали в магазин по горілку і цигарки, а коли відмовився — побили й продовжують бити щодня. Пошкоджене коліно геть розпухло. У вихідні командира не було, то я приїхала знову одразу після свят».

Мати зустрілася із «батьками-командирами». Ті просили не драматизувати ситуацію, мимохідь нагадували, що синові ще рік тут служити. Просилися у матері солдати та командири не псувати їм життя та кар’єру. Врешті, зійшлись на тому, що три солдати написали командиру пояснювальні, а Іван Назаревич відбув додому у відпустку. Ольга Тимофіївна тепер жалкує, що пішла на компроміс, бо за 10 днів відпустки синці посходили. В частині після відпустки зробили вигляд, що нічого не було, однак, змушені були терміново госпіталізувати хлопця до Рівненського військового госпіталю: з коліном, по якому били носаками «діди», почалася справжня біда. Там Назаревичу видалили меніск. Хоч і був солдат на милицях, визнали його придатним для продовження служби. Після тривалої дискусії з цього приводу Івана таки відправили до Львівського центрального госпіталю. Там діагностували комбіновану травму коліна, зробили ще одну операцію. Однак документи з частини про обставини травмування десь забарилися, тому комісували Івана «по хворобі».

«З частини його не відпускали ще місяць, — продовжує Ольга Тимофіївна. — я тим часом звернулася із заявою до гарнізонної прокуратури. А сина відпустили чомусь лише тоді, як він написав заяву, що «до військової частини не має претензій».
Кримінальну справу за фактом позастатутних відносин стосовно Івана Назаревича порушили ще торік восени. На правових висновках мати солдата наполягала, маючи уявлення про подальшу синову долю. Лікарі попередили про неминучу інвалідність. А раз так, то або держава, або ті, кому в Городищі не вистачило горілки й цигарок, мають компенсувати завдану здоров’ю солдата шкоду.

«З осені я вже 7 разів була в Києві, — пояснює Ольга Назаревич. — Була на прийомі у військовій прокуратурі, МЧС. В рамках розслідування кримінальної справи викликали лише раз, а частину свідків, на яких я вказувала, не викликали зовсім. Тим не менше, мене повідомили, що кримінальна справа... «закрита за відсутністю подій злочину».
Слідчий гарнізонної прокуратури вказує, що факт позастатутних відносин хоч і мав місце, але був малозначущим і не наніс потерпілому «істотної шкоди».

(«Сільські вісті», №49, 25 квітня 2003 р.)

Інші силові структури: деякі загальні проблеми

08.04.2004

“Кривосуддя”

   


Не так давно групу працівників Житомирської обласної податкової інспекції затримали за хабарництво, підробку документів і за те, що займалися вони справжнім рекетом на дорогах, безпричинно затримували людей і мордували їх в службових кабінетах. Та от диво: встановивши ці факти, суддя Богунського районного суду м. Житомира С. Башинський... гречно вклонився затриманим і вибачився перед ними. Ось і вийшло: Житомирське обласне управління з боротьби з організованою злочинністю і корупцією фактично схопило за руки нечесних податківців у міліцейських погонах, а суд відпустив їм гріхи.

Вища рада юстиції на роботу в судові органи останнім часом направляє здебільшого міліціонерів та прокурорів, які дискредитували себе у правоохоронних органах, тож не дивно, що такі люди, одягнувши суддівські мантії, чинять кривосуддя.

(“Сільські вісті”, №45, 17 квітня 2003 р.)

Проти катувань. Електронне видання ХПГ (2003-2005) , 2003, №05

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори