пошук  
№07
2003

Проти катувань. Електронне видання ХПГ (2003-2005)

Справи з політичним забарвленням

08.04.2004

Cправа Юлії Тимошенко

   

18 червня в Апеляційному суді Чернігівської області вдруге не відбувся розгляд апеляційної скарги адвоката на постанови Печерського райсуду м.Києва про взяття під варту колишніх співробітників корпорації «ЄЕСУ» Г.Тимошенка та А. Болюри. В судовому засіданні, яке відбулося 11 червня, суд зобов’язав Генеральну прокуратуру надати матеріали кримінальної справи, однак це не було зроблено. У зв’язку з цим суд виніс окрему ухвалу на адресу генпрокурора С. Піскуна.

(«Свобода», №25, 24-30 червня 2003 р.)

Справи з політичним забарвленням

08.04.2004

Справа Апеляційного суду Київської області

   

На минулому тижні Печерський райсуд м. Києва (суддя І. Рейнарт) вдруге розглядав подання Генеральної прокуратури про проведення обшуку в службовому кабінеті голови Апеляційного суду Київської області Юрія Нечипоренка. В прокуратурі вважають, що на комп’ютері голови суду вносилися правки до судової ухвали від 13 травня ц.р. про закриття кримінальних справ проти Ю. Тимошенко та звільнення з-під варти її родичів і колишніх колег по корпорації «ЄЕСУ».

(«Свобода», №25, 24-30 червня 2003 р.)

Установи МВС: деякі загальні проблеми

08.04.2004

Виступ заступника державного секретаря Міністерства внутрішніх справ Михайло Корнієнко на засіданні «круглого столу» «Стан дотримання прав людини в Україні: міжнародна оцінка»

   

Представники правоохоронних органів у силу власного розуміння того, що диктують їм зірки на погонах, з цифрами в руках заперечують те, що мало не кожен українець уже відчуває шкірою: розповсюдженість такого явища, як тортури, в процесі дізнання і відбування покарання. Заступник державного секретаря Міністерства внутрішніх справ Михайло Корнієнко запевняв присутніх на засіданні «круглого столу» «Стан дотримання прав людини в Україні: міжнародна оцінка», що факти катувань не так масові, як поодинокі, і що МВС безкомпромісно бореться з цим злом. За його словами, цього року було порушено кримінальні справи проти 48 міліціонерів, які «перевищували свої повноваження». Ще 262 кримінальні справи вже перебувають у провадженні прокуратури і суду. Крім того, у надрах МВС створено спеціальний підрозділ, який опікуватиметься вихованням і культурним рівнем співробітників міліції.
Однак, присутні на «круглому столі» правоохоронці мусили б звертати увагу не так на цифри, як на тенденції. Адже закатованих людей не буває мало чи багато. Тортури — це явище, якого взагалі не повинно бути. І перебудову мислення правоохоронців треба починати, певно, з розуміння ними саме цієї аксіоми.
Науковці Національної академії внутрішніх справ провели цікаве і, здається, безпрецедентне соціологічне дослідження на предмет ставлення самих правоохоронців до тортур. Було опитано кілька десятків посадових осіб — керівних(!) працівників карного розшуку та слідства. 30% з них підтвердили, що катування в Україні застосовується «досить часто», 36% — що «іноді». 39% вважають, що міліція не може ефективно працювати без застосування час від часу тортур. 57% міліціонерів переконані в необхідності «кругової поруки» — себто в тому, що офіцери повинні захищати один одного в разі виникнення прокурорських претензій чи підозр щодо застосування катувань. 61% упевнений, що багато керівників в органах МВС погоджуються з тим, що правами людини можна нехтувати, порушуючи їх задля виконання оперативно-службових завдань.

(«Сільські вісті», №69, 18 червня 2003 р.)

Установи МВС: деякі загальні проблеми

08.04.2004

Пропозиції Уповноваженого ВР України з прав людини

   

Уповноважений ВР України з прав людини Ніна Карпачова вважає за необхідне скасувати норму, згідно з якою правоохоронні органи мають право затримувати громадян на три доби, тобто на 72 години, без пред’явлення звинувачення. За словами Ніни Карпачової, Україна повинна наближатись до міжнародних стандартів і встановити термін затримання до 48 годин.

(«Сільські вісті», №79, 10 липня 2003 р.)
***
Нина Карпачева намерена в ближайшее время направить представление премьер-министру Украины В. Януковичу с предложением вывести медицинские службы из подчинения силовым структурам, передав их в ведение Министерства здравоохранения. По ее словам, «сегодня любой человек, попавший в изолятор временного содержания или в следственный изолятор, фактически лишен возможности соответствующим образом доказать, что по отношению к нему применялись недозволенные методы ведения следствия, насилие или даже пытки». Это происходит потому, что все медицинские учреждения, которые непосредственно осуществляют экспертизу фактов издевательств и насилия над гражданами или делают медицинские заключения, являются зависимыми от силовых структур, МВД или Департамента по исполнению наказаний.

(«Время», г. Харьков, №72, 10 июля 2003 г.)

Опис фактів знущань в органах МВС

08.04.2004

Справа Олександра Кирилюка

   

Вже півроку триває в Садгірському районному суді Чернівецької обл. таємничий судовий процес. Таємничий — бо закритий. Нема туди входу ані журналістам, ані публіці. Щодва тижні приїжджають на нього дорогі адвокати на іномарках, а у тюремній машині привозять трьох підсудних — молодих, ситих, зовні цілком нормальних людей. Вони — колишні співробітники Чернівецького міського управління внутрішніх справ. На суді інтереси свого 25-річного сина, Олександра Кирилюка, життя, психіку й здоров’я якого скалічили виродки в погонах, представляє мати — Ольга Попова. За офіційною версією, суд відбувається в Садгорі через те, що це така собі нейтральна територія. Периферійна, далека й глуха, додам від себе. Про трагедію цього хлопця з парламентської трибуни нещодавно сповістила Ніна Карпачова. «Убили, угробили мені дитину», — повторює Ольга Григорівна, тремтячими пальцями перебираючи документи судового процесу...
Лихо поламало їхні долі більше року тому. Мати не боїться нині нікого й нічого. «Мене застерігають, що можуть наркотики підкинути чи ще якусь провокацію вчинити, — говорить вона. — Вони, думаю, на все здатні, аби я замовкла. Але цього не буде! Можливо, вони й спробують запроторити мене в тюрму як наркоманку, однак і тоді я не здамся!».
Ось фото. Крупним планом — живіт із вилізлою назовні кишкою, чорне, розбите в юшку обличчя, в якому вже не пізнати юнацьких рис, понівечена грудна клітина, проломлена голова... Не тіло — місиво: самі садна, рани, кров. За якихось 12 годин бандити в міліцейських мундирах перетворили сильного, щасливого й енергійного юнака на інваліда. Ці фото зробила сама пані Ольга, коли примчала до сина в лікарню. Навіть в стресовому стані їй було ясно, що знімки зробити конче необхідно: в умовах прокурорської бездіяльності вони єдині могли стати запорукою притягнення нелюдів до відповідальності...
Ольга Григорівна не мала причин скаржитися на сина. Він не піддався ні на які кримінальні спокуси, відслужив армію. Працював, коли була робота — торгував канцелярським приладдям на Калинівському ринку, осередку криміналу і корупції. Жилося їм важко. Типові проблеми, типове тяжке життя...
Травневої великодньої ночі 2002 року у кварталі, де мешкала родина, невідомі викрали комп’ютер із будинку громадян Альошиних, які мешкали по сусідству. Дізнавшись про крадіжку, Сашко сказав матері: «Добре, що мене тієї ночі взагалі в Чернівцях не було, хоч по міліціях не тягатимуть...». Саме в цей час він справді перебував за 12 кілометрів від Чернівців — у селі Чорнівка. Разом із двома друзями він уперше в житті зустрічав Великдень у церкві. Висловлюючись юридичною мовою, він мав «залізне алібі». У місцевої міліції ввійшло в звичку мало не після кожного злочину, що мав місце в райончику, хапати всіх юнаків підряд і тягти до відділення знімати відбитки пальців. Сашка вже кілька разів піддавали цій принизливій процедурі. Однак 14 травня 2002 р. о 7-й годині ранку в квартирі пролунав дзвінок. Ольга не дуже стривожилась. Було ясно, із якої причини нагодилися міліціонери — все таки вирішили розпитати Сашка про вкрадену оргтехніку, ну, то він розкаже, де був у ніч на Великдень. Вона не знала, що вже ніколи не побачить сина таким, яким він був того ранку...
Очолював «штурмову групу» капітан міліції Руслан Бартюк, а посіпаками в нього виступали «опер» Володимир Сергій і молодший сержант Сергій Скворцов. Всі троє були п’яні. Не виключено, що за знайдення комп’ютера їм пообіцяли винагороду, — надто вже оперативно діяла «трійка». Кількома годинами раніше вони затримали сироту Олександра Данилюка — парубка, який уже сім разів побував за гратами за дрібні крадіжки. Підстав підозрювати його в пограбуванні квартири Альошиних не було. Зате була можливість упритул з ним «попрацювати». Підігріта алкогольними парами «трійка» по-звірячому побила його, і він, аби вберегтися від іще жорстокіших тортур, звів наклеп на Сашка Кирилюка. Кирилюк був теж безпечним об’єктом для «розслідування». «Вони шукали саме такого — бідного, безробітного, — переконана Ольга Григорівна. — Щоб був не крутий, не багатий, без впливових батьків...». Син матері-одиначки — хто бодай гіпотетично к нашій країні міг би за нього заступитися?..
Тільки-но завівши жертву до кабінету, вони посадили Сашка на диван і почали люто періщити по голові кийком. Про алібі питати його ніхто й не збирався. Як осатанілі, вони гамселили його по голові, нічого не слухаючи і запитуючи тільки одне: «Де комп’ютер?».
«Я намагався прикрити голову руками, — згадує Сашко, повільно добираючи слова. — Тоді вони скували мені руки наручниками ззаду, щоб прикриватися я не міг...». «Зупиніться, ви ж зробите мене ідіотом!», — кричав він їм. Це їх навіть веселило: «Нічого, саме цього ми й хочемо!»...
Коли тім’я і потилиця жертви перетворилася мало не на желе, Сашка почали бити по п’ятах. Поставили рачки (один тримав за плечі, другий — за ноги) і лупцювали щосили. Цей метод за часів рабовласництва використовували східні сатрапи: біль неймовірний, за лічені хвилини розхитується вся нервова система людини. Втомившись бити по п’ятах, били по ребрах, нирках, узагалі по чому попало. Коли втомлювалися орудувати кийком, дубасили руками, ногами, пляшкою. Винахідливий садист Володимир Сергій шмагав жертву по зраненій голові металевим дротом. У якийсь момент до кабінету зазирнув ще один міліцейський функціонер, подивився на «забави» колег і... сам до них долучився — двічі садонув Кирилюка поміж ніг. (До речі, цей небезпечний для суспільства суб’єкт невдовзі пішов на підвищення і нині обіймає посаду заступника начальника УМВС Чернівців).
Усвідомлюючи, що п’яні й тупі виродки можуть забити його до смерті, Сашко пішов на хитрість. Йому здавалося: треба тільки дати знати матері, що з ним роблять у міліції, і він врятований. Хлопець сказав, що комп’ютер у нього дома — «у комірчині сховав». П’яні «правоохоронці», прихопивши хлопця з собою, оперативно повернулися на вул. Пирогова, однак Ольга Григорівна вже пішла на роботу. Вітчим зажадав від міліціонерів ордер на обшук, і коли вони не змогли пред’явити його, не пустив їх на поріг...
І знову його били. Припиняли тортури лише тоді, коли влаштовували собі перекур Врешті-решт капітан Руслан Бартюк на правах начальника вирішив проявити фантазію: «Не хочеш говорити? Може захочеш, коли ми тебе згвалтуємо?». За наказом Бартюка Сашка поклали на диван. У той час як спільники тримали знесиленого хлопця, Бартюк зняв з нього штани й плавки, взяв гумовий кийок і засунув його в анальний отвір жертви мало не повністю. Потім ще кілька разів провернув, порвавши пряму кишку й пошкодивши нутрощі. Картина була сатанинська — і вони вирішили... зафіксувати її на фотоплівку. «Зробимо знімок і пошлемо в зону, де ти сидітимеш, — глумилися гуманоїди над жертвою, яка билася перед ними у конвульсіях. — Знаєш, що там роблять із такими, як ти — згвалтованими?». Сашко чув, як клацнув фотоапарат...
Звідкіля вони взялися? Де росли? Чому ці схиблені монстри озброюються і, оперуючи карним кодексом, мають змогу нападати на нас, затримувати, топтати чужі життя, реалізовувати на живому матеріалі свої збоченицькі, агресивні нахили? Професія міліціонера віднедавна — привабливий фах для тих небезпечних суб’єктів, які хочуть катувати, калічити, насолоджуватися необмеженою владою над людьми, навіть убивати їх, не чекаючи за це ніякої відплати... Як твердять чернівчани, нелюдські методи дізнання вже давно панували в стінах міського управління міліції.
Сашко вижив дивом — тілесні ушкодження, отримані ним, були майже не сумісні з життям. На додачу до цього, бузувіри, усвідомивши, що їхня жертва близька до агонії, почали думати не про те, як її госпіталізувати, а про те, як краще замісти сліди. Закінчивши екзекуцію, вони утримували конаючого хлопця у міліції ще кілька (!) годин, примушуючи підписувати то один, то інший документ. Спочатку вони вигадали версію про те, що Сашка побили в парку, і змусили хлопця це завізувати. Потім переписали «версію», мовляв, затриманий «скотився зі сходів, коли тікав»... Всі ці цинічні «версії», авторами яких є Бартюк, Сергій і Скворцов, і донині зберігаються в історії хвороби Олександра Кирилюка разом із діагнозом: «Закрита тупа травма живота, перитоніт. Травматичне пошкодження передньої стінки внутрішньочеревної частини прямої кишки. Розлитий каловий гнійно-фібрінозний перитоніт. Струс головного мозку. Гематома лівої орбітальної ділянки...». Диво дивне, що знайшовся хірург, який узявся оперувати Сашка. Кишки зшивали і промивали мало не по шматочках. Операція йшла з 21.00 вечора до 4.30 ранку. Втім, не скінчилися і ще довго не скінчаться Сашкові муки. Він переніс ще кілька операцій — скільки на них пішло ліків, скільки грошей! Зараз О. Кирилюк — інвалід 2-ї групи, завжди носить головний убір, оскільки бачити його голову — шок для оточуючих. Череп хлопця посередині перетинає глибока борозна — слід від ударів кийком. Сашко Кирилюк — хворий морально і фізично. «Як дивно, — іноді каже він матері. — Це сталося саме після того, як я уперше відстояв пасхальну службу...». Священики кажуть, треба прощати...
Що ж зробили органи внутрішніх справ, щоб заслужити прощення? Як повелися в цій ситуації? Чим загладжували провину? Щодо провини, то її міліцейське відомство не загладжувало нічим. Навпаки, коли мати вирішила притягнути до кримінальної відповідальності катів свого сина, мало не всі державні інституції виступили єдиним фронтом, аби їй перешкодити. Ольга Григорівна була наполеглива. Побачивши, що в Чернівцях судово-медична експертиза була «липова», поїхала до Києва, в Києві звернулася до Уповноваженої Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової. Втім, можливо, навіть материнська наполегливість не допомогла б, якби не зустрілися на її шляху двоє принципових слідчих. Один з них, Віктор Добровольський, ухвалив рішення про затримання маніяків у погонах. Завдяки йому вдалося відправити їх у СІЗО. Після того як підсудні були ізольовані від суспільства, почали подавати голос і інші їхні жертви — чернівчани, побиті ними, вирішили розповісти слідству про пережите. А слідчий обласної прокуратури Ігор Галічанський зумів докладно розслідувати «одіссею» бузувірів і направити кримінальну справу до суду, кваліфікувавши обвинувачення за статтями, які передбачають від 7 до 12 років позбавлення волі. Втім суд силовики спромоглися зробити закритим. Ознак каяття підсудні не виявляють. Більше того, їхні адвокати весь час намагаються реанімувати в судовому залі цинічну версію про падіння Кирилюка зі сходів...
Самопочуття у підсудних, незважаючи на кількамісячне перебування в СІЗО, непогане. Конвой вільно дозволяє їм спілкуватися з родичами. Хлопці тримаються впевнено, не без зухвалості, курять, обіймають дружин. Буває, скалять зуби в напівпорожній зал, посилають у нього непристойні жести, які мають одного адресата — втомлену біляву жінку середнього віку, Ольгу Попову, яка вирішила боротися...

(«Сільські вісті», №62, 30 травня 2003 р.)

Опис фактів знущань в органах МВС

08.04.2004

Подія в Кіцмані (Чернівецька область)

   

24 травня працівники Кіцманського районного відділення внутрішніх справ жорстоко побили водія тамтешнього ВАТ «Сервісхімія» Василя Статкевича. Начебто мали намір з’ясувати його причетність до продажу з підприємства коробок передач зі списаних машин, а він буцімто вчинив опір. Принаймні, поки що так інформована прокуратура району, яка збирається порушити карну справу... проти водія! (В одного з міліціонерів нібито виявлена подряпина вуха).
Численні свідки звернулися до міністра внутрішніх справ п. Юрія Смирнова: «... Ми збіглися на крики, що лунали з квартири. Неповнолітній син просив цих людей, щоб не били його тата. Потім побачили, як вони виволокли босого, побитого, в наручниках нашого сусіда. Ми були шоковані. Усе це відбувалось на очах більше десятка людей, серед яких були малолітні діти. Якщо вони на людях таке витворяли, то що вони зроблять з нам у стінах міліції? Наше припущення підтвердилось, коли близько 23 години Статкевича привезли додому машиною, з якої він без сторонньої допомоги не міг вийти...».
Своє перебування у тих стінах В. Статкевич описав у скарзі на ім’я прокурора області О. Галкіна: «... Привезли у міліцію, завели у коридор і знову безпощадно били ті ж міліціонери. Мене змушували писати і били. Що я писав — не пам’ятаю, я непритомнів».
Мати побитого — Марія Василівна Статкевич, написала прокуророві області: «Ми вимагали у чергового районного відділу Смереки дати направлення на зняття побоїв сина і внука, але він не давав. У лікарню в Кіцмані сина під тиском міліції не поклали, йому стало погано від побоїв, я найняла машину і відвезла його у Чернівці...».
Судмедекспертиза, шлях до якої, стверджують, був не простим, зробила висновок, що у потерпілого, котрий пересувався за допомогою милиць, легкі тілесні ушкодження. Згодом комп’ютерний томограф виявив ознаки енцефалопатії. А в обласній лікарні швидкої допомоги сказали, що Статкевича виписали звідти з умовою подальшого доліковування, оскільки «наявна патологія нирки».
Родичі В. Статкевича не відступають від своїх законних вимог: кати у міліцейській формі повинні відповісти за розправу над беззахисною жертвою.

(«Сільські вісті», №76, 3 липня 2003 р.)

Опис фактів знущань в органах МВС

08.04.2004

Невже справді буде справедлива кара?

   

Владимир Жариков, г. Запорожье:
От автора: «Выражаю благодарность заместителю прокурора Шевченковского района г. Запорожье Сергею Спильнику за предоставление материала. К чести прокурора района Веры Химиченко, дело было расследовано объективно и направлено в суд, что бывает нечасто при расследовании преступлений работников милиции».
В декабре 2002 года на стол начальника Шевченковского районного отделения милиции г. Запорожья Владимира Германа легло заявление ветерана Великой отечественной войны Северного с просьбой найти преступников, обворовавших его квартиру. Начальник райотдела поручил сотруднику Степану Войтовичу организовать проверку по факту. По описанию соседей потерпевшего Войтович вычислил возможного вора: конечно, это Матвей Одиноков — он неравнодушен к наркотическому зелью да и побывал в местах не столь отдаленных.
Войтович направился к Матвею, назвал его вором и предложил для его же блага написать явку с повинной. «Коль не хочешь воспользоваться смягчающими обстоятельствами и написать явку с повинной, придется тебя задержать и допросить», — заявил старший офицер милиции. Подозреваемый охотно согласился пойти в комнату участковых инспекторов милиции, поскольку никакой вины за собой не чувствовал. Войтович Одинокова задержал, но не посчитал нужным свои действия процессуально оформить. С. Войтович делил кабинет с коллегой Малащенко, который, так же, как и он, незаконно задержал подозреваемого и добивался, чтобы тот на черное говорил белое. Оба офицера решили оставить своих подозреваемых в комнате до утра, надеясь, что они опомнятся и напишут явки с повинной. Подежурить до утра, охраняя преступников, согласился добровольный помощник Войтовича Антон Верейский, ранее побывавший за колючей проволокой. До самого утра Верейский воспитывал охраняемых узников, уговаривая признаться в совершенном.
Рано утром на работу прибыли хозяева кабинета и, не обнаружив на столе заявлений невольников, пришли в ярость. Задержанные продолжали утверждать, что безвинно садиться за решетку у них нет никакого желания.
Верейскому скучно было вторую ночь коротать один на один с «преступниками». Он позвонил своему другу Ивану Вию, чтобы тот составил ему компанию. Вий прибыл немедленно. Они разложили на столе закуску, поставили литровую бутылку самогона и стали «квасить». Верейский прикрепил наручниками руку Одинокова к отопительной батарее. Другой задержанный вел себя смирно. После каждой выпитой рюмки охранники с кулаками бросались на беспомощного Одинокова и избивали его ногами, били резиновыми палками по голове и всему телу. Палачи хватали со стола пресс-папье, дырокол, другие канцелярские принадлежности и били несчастного по голове. Тот стонал, просился, обещал все рассказать следователю.
«Признавайся нам!», — кричали пьяные палачи. Даже когда из носа задержанного хлынула кровь, истязатели не унимались: били, пока их, уставших, не одолел сон. Услышав, что инквизиторы уснули, второй задержанный прыжком выскочил из кабинета и скрылся...
Хозяева кабинета пришли на работу пораньше, обвели кабинет взглядом и от увиденного ошалели. Увидев лужу крови возле головы Одинокова, Войтович принялся будить, тормошить своего узника, но тот не подавал признаков жизни — пульса не было. Офицеры срочно вызвали «скорую помощь», сообщили начальнику РОВД, а тот — прокурору. На место происшествия прибыл прокурор области Григорий Середа, начальник областного УМВД Сергей Петренко, прокурор района Вера Химиченко, прокуроры, следователи, криминалисты...
Милиционеры признали свою вину частично, добровольные помощники — полностью. Им инкриминировано нанесение тяжких телесных повреждений, повлекших за собой смерть человека.
В период расследования этого жуткого преступления уголовный розыск районного отделения милиции раскрыл еще одно преступление Верейского, и тот был водворен в СИЗО. К его другу И. Вию была применена мера пресечения — подписка о невыезде.
Войтович и Малащенко из органов милиции уволены. Им предъявлено обвинение в злоупотреблении должностными полномочиями, выразившемся в незаконном задержании подозреваемых и незаконном лишении их свободы.

(«Магнат», г. Киев, №19, 15 мая 2003 г.)

Опис фактів знущань в органах МВС

08.04.2004

Випадок в Дніпропетровській області

   

Леонідові Лейману зустрілися саме такі працівники ВБОЗу, хто, нічим не ризикуючи, учиняє напад на законослухняного, б’є його, демонструючи професіоналізм та бійцівські якості, знущається над зломленим і лежачим. Боюся називати їх до службової перевірки — після критики в ЗМІ такі «герої» зазвичай злітають нагору по службових східцях як такі, що витримали перевірку «славою». Тому назву їх так: БАП і ОВА.
А тепер послухаємо Леоніда Едуардовича:
«Я 5 березня їхав до Кривого Рогу. На узбіччі окружної дороги побачив КамАЗ і знайомого водія в оточенні людей. Я зупинив свою «Мазду» і підійшов до нього. В цей момент підбіг БАП і почав бити мене, нічого не пояснюючи. За якусь мить я вже лежав на землі, і раптом пролунали постріли, після чого на мене накинулися люди в масках і зі зброєю. Вони били мене по всіх частинах тіла прикладами, руками, ногами. Керував ними БАП. Хтось вигукнув: «Давай, я йому прострелю ногу!»...
Побитого Леймана затягли в кабіну КамАЗу і в супроводі співробітників ВБОЗу привезли до прохідної якогось підприємства.
«Мені було боляче дихати, паморочилася голова, нудило, — згадує жертва свавілля. — Запитав у БАП: за що побили, куди і для чого привезли? Але він лише матюкався...».
За дві години Леймана та ще кількох чоловіків заштовхали до УАЗика і привезли у ВБОЗ. Незабаром побитого почали допитувати. БАП і ОВА дуже воліли дізнатися від пригніченого затриманого, що корчився від болю у грудях, з ким, коли, що вкрав. На скаргу: «Ви мені поламали ребра» сильні і мужні, вольові та рішучі відповіли: «Це ще квіточки. Ось потрапиш в ізолятор, там з тебе зроблять футбольного м’яча».
«Кинули мене до камери для затриманих, де на холодній підлозі, без світла, я провів дві доби», — розповідає колишній кандидат у злочинці.
Затим була зустріч зі слідчим, очна ставка з водієм КамАЗу, який повністю спростував версію про причетність Леймана до злочину. Здавалося, все, воля, вибач Леоніде Едуардовичу. Та ні. 7.03.2003 р. його привозять до ізолятора тимчасового утримання, не надавши елементарної медичної допомоги. Минуло ще 8 днів, доки Лейман постав перед судом, — він і звільнив тяжкохворого з-під варти... Судово-медична експертиза на волі підтвердила перелом трьох ребер, пошкодження м’яких тканин, синці, «що могли бути отримані, можливо, за обставин, зазначених тим, хто оглядався, і за своїм характером належать до тілесних ушкоджень середнього ступеню тяжкості».
«Вважаю, що дії працівників ВБОЗу мають ознаки кримінального злочину, передбаченого трьома статтями Кримінального кодексу», — коментує ситуацію потерпілий.

(«Голос України», №108, 12 червня 2003 р.)

Опис фактів знущань в органах МВС

08.04.2004

Подія у Кременці (Тернопільська обл.)

   

«Мета благородна — дії принизливі». Так оцінюють у Кременці Тернопільської області «подвиг» капітана міліції Людмили О., яка несла службу на місцевому ринку. Захищаючи громадян від злодіїв, хуліганів та інших зловмисників, оперуповноважений відділення карного розшуку перестаралася. Як стверджує один з багатьох свідків, О. двічі проводила обшук, з вивертанням кишень і обмацуванням тіла, Дмитра Скоропляса в приміщенні продуктового павільйону.
А в той самий час його шукали мати і бабуся. Дізнавшись про обшук онука, остання знепритомніла, вдарившись головою об залізний бордюр.
Бабуся, Марія Дмитрівна Прокопчук, відмінник народної освіти, вчитель вищої категорії, пропрацювала вчителем 36 років, зокрема, і в школі, яку закінчувала оперуповноважений. Як почувалася шанована в місті жінка, коли почула, що її внука обшукували і вели по базару, як злочинця?
Людмила О. не могла не знати, що цей інцидент надовго прикував і без того хвору Марію Дмитрівну до ліжка, а її дочку Ларису й онука поставив у принизливе становище. Маленький Кременець довго «гудів» — пов’язали Дмитра...
Публічного вибачення від правоохоронців досі вимагає зганьблена сім’я. Ввечері після інциденту капітан міліції сказала: діяла, мовляв, з метою захисту громадян. Можете скаржитися, мені боятися немає чого.
Доки бабуся оговтувалася після струсу мозку і синців, мати Дмитра ходила і писала до інстанцій. Уперше її запросили до міліції через три тижні — спочатку до районної, а потім до обласної. Щоразу стверджували, що капітан О. вибачиться, а самі вони через газету розкажуть про інцидент. Потішили, що Людмилі О. «за неправомірні, нетактовні дії» оголошено сувору догану, і її ось-ось переведуть із пониженням до іншого міста. На скаргу відреагував і прокурор району, який відзначив неналежне виконання обов’язків товаришем капітаном. А що ж сама Людмила О.? Та нічого...
Працівники правоохоронних органів практично всі свої гріхи списують на специфіку роботи під кодовою назвою «оперативно-розшукова діяльність». Мовляв, ліс рубають — тріски летять. Шукаємо злочинців, а хіба одразу визначиш, хто є хто?

(«Голос України», №120, 2 липня 2003 р.)

Смертність в місцях позбавлення волі

08.04.2004

На думку керівника держдепартаменту України з питань виконання покарань, неподобства, які мають місце в тюрмах, пояснюються переповненістю місць ув’язнення.

   

На засіданні «круглого столу» «Стан дотримання прав людини в Україні: міжнародна оцінка» Олександр Пташинський, перший заступник керівника Держдепартаменту України з питань виконання покарань, лінію захисту будував у тому ж річищі, що й пан Корнієнко. Неподобства, які мають місце в тюрмах, він пояснив переповненістю місць ув’язнення. А дані, зібрані торік Держдепартаментом США про загибель у СІЗО та в’язницях 1381 українця, назвав тенденційними і привів іншу цифру: 930 чоловік. Та й ті нещасні, мовляв, не так загинули, як просто померли — від стресів, віку, туберкульозу.

(«Сільські вісті», №69, 18 червня 2003 р.)

Проти катувань. Електронне видання ХПГ (2003-2005) , 2003, №07

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори