пошук  
№10
2003

Проти катувань. Електронне видання ХПГ (2003-2005)

Справи з політичним забарвленням

08.04.2004

Политузник Николай Ляхович: «Переполненные колонии —это подготовка к президентским выборам» (беседовала Ольга Сницарчук)

   

Похоже, власть совершила большую ошибку, посадив унсовцев. Они не боятся рассказывать о том, что представляет собой отечественная репрессивная система и какой ужас творится в местах лишения свободы. Пытки, голодовки, подорванное здоровье, страдания родственников — все это далось тяжело, однако после того ада, который Ляхович и его побратимы пережили в райотделах милиции 9 марта 2001 года, пребывание в тюрьме воспринималось как чистилище. Их не удалось сломить.

Как уже сообщали «ВВ», недавно по амнистии был освобожден политузник Николай Ляхович. Его осудили на 4,5 года как одного из организаторов массовых беспорядков. Вечером 9 марта после допроса в Московском райотделе милиции г. Киева Николай попал на операционный стол, хотя до этого был вполне здоровым человеком. Из реанимации его несколько раз пытались вывезти для продолжения «допроса», однако Николай благодарен врачам, которые не отдавали его. Но 15 марта его все-таки забрали из больницы с еще не снятыми послеоперационными швами. Это был 25-й день рождения Николая...

— Говорят, что руководство исправительных учреждений боялось политузников, опасаясь, что они начнут распространять в камерах революционные идеи…

— Вообще, администрации колоний боятся многого. Когда меня поселяли в Маневицкую исправительную колонию №42 (Волынская область), то в первые же дни попросили, чтобы в камерах не было митингов или чего-то подобного. Но дело в том, что политическая борьба ведется для того, чтобы прийти к власти. А зачем мне власть в тюрьме? Однако, если людям нужно было помочь или что-то подсказать, то, конечно, я это делал. Кстати, политузника Влада Мирончука, который находился в инвалидной зоне, обвиняли в том, что он там что-то организовал, хотя Влад просто напоминал заключенным об их правах.

— Много говорят об ужасных условиях пребывания в СИЗО и колониях. Какие у тебя остались впечатления?

— Что касается Маневицкой колонии, то по сравнению с другими лагерями там все более-менее нормально в плане быта. Конечно, не обходится без нарушений прав человека — они есть везде. Но я считаю, что это вина не конкретного лица из данного учреждения. Это вина системы, которая настроена не на то, чтобы человека перевоспитать и исправить, а на то, чтобы унизить и уничтожить. В первую очередь, духовно.

И в то же время я очень благодарен работникам санчасти Маневицкой колонии, которые фактически поставили меня на ноги. Я даже поправился там на 12 кг. Правда, не благодаря питанию, которое предлагают в колонии, — этим я обязан родителям и людям, помогавшим передачами. (Пользуясь случаем, хочу поблагодарить народных депутатов Блока Юлии Тимошенко и депутата-социалиста Юрия Луценко, которые нас поддерживали, а также всех граждан, переживавших за нас хотя бы в душе.)

Кстати, в СИЗО я уже не мог дождаться, когда меня отправят в лагерь, чтобы я наконец смог дышать воздухом. Из-за так называемых баянов на окнах летом в камере дышать невозможно. Таким образом людей просто замордовывают, часто еще до суда. Когда человек так умирает, пишут, что он не просил о медпомощи. Понятно, что государство должно наказывать преступников, но это не означает, что оно само должно совершать преступления против людей.

В Лукьяновской тюрьме я сидел в камере, где содержались 35 человек, а рассчитана она была на 26! Фактически все мы болели гриппом. У меня два месяца держалась температура, потому что, едва болезнь отступит, через какое-то время наваливается снова, из-за того, что вокруг все больны. Но я не обвиняю руководство СИЗО. То, что изолятор переполнен, — вина не его начальства. Это говорит об отношении судей, когда тех людей, которые могут находиться под подпиской о невыезде, держат за решеткой. В этом году кричали о тысячах узников, которые будут освобождены по амнистии. Так вот, из Маневицкой колонии выпустили шестерых человек, а я стал седьмым. Хотя в отделении, где я сидел, вместо допустимых 80 человек было 110-115. И так колонии переполнены везде.

По-моему, это, скорее всего, подготовка к президентским выборам. Переполненными колониями власть пытается сколотить себе капитал голосов. Потому что там «за кого нужно» голосуют 99%. Заключенные рассказывали, как все происходит. Представители оперчасти стоят и контролируют процесс: того, кто прошел в кабинку, не показав, как он проголосовал, вызывают в оперчасть и начинают терроризировать. Осужденным тяжело бороться против системы, и обвинять их в том, что они голосуют, как прикажут, нельзя. Ведь отношение оперчасти к осужденным влияет и на возможность досрочного освобождения, и на многие моменты во время самого пребывания в тюрьме. Но опять же виновна не оперчасть. Власть отдает такие приказы. Как говорил один офицер, который относился ко мне очень хорошо: «Я разделяю твои идеи, но ты должен помнить: я человек в погонах, и, если будет приказ стрелять, я буду вынужден выполнить его…»

— Будучи за решеткой, ты заявлял о так называемых буц-командах, буквально истязающих заключенных. Ты мог бы рассказать об этом подробнее?

— Буц-команды (их еще называют «маски-шоу») — это милицейские спецподразделения, которые используются для запугивания заключенных. Их приезд в колонии и другие карательные учреждения часто оформляют как какие-то учения. Иногда они так калечат узников, что тех приходится переправлять в инвалидную зону. «Для профилактики» буц-команды формируются из местных милиционеров, а уже серьезные погромы устраивают приезжие. Наиболее жестокими считаются житомирская и киевская (я точно не знаю, как называются эти подразделения официально). Буц-команды забегают в камеру, всех бьют, потом выгоняют в коридор, ставят у стены и продолжают бить. Если какой-то заключенный осмеливается отстаивать свои права, его бьют еще… Во многих колониях голод и холод, и когда люди начинают требовать соблюдения своих прав, то туда направляют такие спецподразделения, которые их калечат. В случае, если заключенные пожалуются на безосновательные побои и увечья, все будет оформлено как бунт.

Я не знаю, как раньше было в тюрьмах, но происходящее сейчас просто ужасно. Некоторых работников этих учреждений можно рассматривать только как психически больных людей. Они испытывают постоянное желание кого-то бить, унижать. Логика такая: если бы ты был крутым бандитом, ты бы сюда не попал — откупился бы или освободился через суд. А раз попал — то ты уже наш, и мы будем делать с тобой все, что захотим. Это проблема всей системы. В то время как Совет Европы начал требовать навести в этой системе порядок, людей, которые пытались о чем-то заявить или куда-то написать, просто замордовали спецподразделения, и они теперь молчат. А раз молчат — значит, порядок навели.

— Почему ты был осужден как организатор, а не как участник акции?

— Когда я приехал в Киев во время событий 2001 года, речь шла о том, что я должен быть координатором всеукраинского штаба УНА-УНСО по акции «Украина без Кучмы». Некоторое время я вел в палаточном городке организационную работу, благодаря которой из городка вылетело много провокаторов. Думаю, поэтому меня и поставили в обвинительном списке вторым после Андрея Шкиля. После избрания его депутатом я стал главным обвиняемым. Понятно, что на нас был конкретный заказ: мы должны сидеть, и председательствовавший на процессе судья Волик выполнил его. Но, как ни крути, человека можно наказать один раз. А нас наказывали многократно: покалечили 9 марта, нанесли психологические травмы во время следственных действий СБУ, работники которой к тому же не по-человечески относились к нашим родственникам. Например, когда я объявил голодовку, эсбэушники вызвали на свидание со мной мою маму, чтобы она повлияла на меня. В конечном итоге я вынужден был просить родителей не приезжать, чтобы их не использовали. Как же можно так издеваться? Мама — это святое! Если я в чем-то провинился перед Кучмой, то пусть он борется против меня. Зачем бороться против наших родителей, родных?!

Девятого марта, когда милиция задерживала участников акций протеста, ловили и били всех подряд. Я видел, как в нашем автобусе, куда вталкивали отловленных, били женщин, издевались над молодой девушкой. Конечно, мне жаль и милиционеров, в которых бросали камни возле администрации президента. Я понимаю, что и у них есть родители, которым так же больно. Но зачем они поехали по городу бить других людей, оправдывая свою злобу тем, что в них бросали камни?! Ведь они были соответственно экипированы, а следовательно, не так уж и пострадали, как это было раздуто. Они кричали о своих жертвах, в то время как мы лежали в реанимациях.

— Прошло более двух лет с того 9 марта. У тебя произошло какое-то переосмысление событий?

— Девятое марта я как воспринимал, так и воспринимаю. Власть организовала хорошо продуманную провокацию. Когда мы смотрели кадры о тех событиях, то видели: провокаторы бросали камни в милицию, а потом давали в суде показания против нас. Мы помним и всю эту судебную комедию… Сейчас для меня 9 марта — это то, что до сих пор сидят пять моих побратимов. Для меня главное сегодня — помогать им.

Сама система в нашей стране такова, что против нее невозможно не бороться. Поэтому, пока живу, я борюсь. И мне очень жаль ту молодежь, которая не хочет бороться, но хочет, чтобы у нее все было. Многие люди почему-то поддаются воспитанию власти, которая делает все, чтобы они утратили внутреннюю свободу и не замечали, как деградируют до такой степени, что не способны ни за что бороться. Самое худшее — утрата не физической свободы, а духовной.

Иногда я думаю: может, нынешняя власть — это наказание для нашего народа? Может, мы чего-то не делаем, чтобы власть стала другой? Ведь от нашего отношения также немало зависит.

— Каким ты видишь политическое будущее партии УНА-УНСО, принимая во внимание раскол в ее рядах?

— Я не смогу поддерживать ту часть партии, которая перешла в лакеи к кучмовскому клану. Мне жаль этих людей, они даже не пытаются иметь свою позицию.

(«Вечерние вести», №155, 15 октября 2003 г.)

Установи МВС: деякі загальні проблеми

08.04.2004

Думка народного депутата України, президента Національного університету внутрішніх справ Олександра Бандурки

   

Наших міліціонерів рано називати поліцейськими. Адже від цього вітчизняна правоохоронна система не перетвориться автоматично з карально-репресивної на захисну. Так вважає народний депутат України, президент Національного університету внутрішніх справ Олександр Бандурка. До подібної зміни, з його точки зору, не готові ні українські громадяни, ні самі охоронці правопорядку, оскільки відмінність у назві таїть в собі різне ідеологічне наповнення. Наші хлопці, на думку генерала-полковника, тільки й виглядають, як найти порушника і покарати, хоча від того порушення, можливо, ніякої шкоди суспільству немає. А їхні, навпаки, у першу чергу, надають людям допомогу і захищають їх. Звідси різне сприйняття і на побутовому рівні. Пан Бандурка говорить, що у західному світі нікому й на думку не спаде лякати неслухняних дітей поліцейськими. А у нас, щоб мале не скоїло, одразу ж згадують міліціонера, мов дідька чи свавільного цигана. І справа тут зовсім не в назві, а в різному мисленні. Колишні управління МВД тепер називають департаментами, а особовий склад — персоналом. Проте якісні зміни у зв’язку з цим, вважає титулований страж порядку, явно забарилися — правоохоронна система дуже законсервована. Сьогоднішні райвідділи відірвані від населення і прив’язані до влади. Це відчувають на собі не лише рядові громадяни, а й юна зміна, що поповнює міліцейські лави. «Ми у вузі рівняємося на європейську систему освіти, — повідомив президент Національного університету внутрішніх справ. — Студент же, прийшовши до райвідділу, стикається з учорашнім днем: тортури, свавілля, мордобій. Тоді нам говорять — він не прижився. Звісно що так. Ми ж готували його зовсім для інших умов».

Сказане пан Бандурка проілюстрував випадком з вітчизняного життя-буття, що мав місце в Полтавській області. Два міліціонера, без особливої причини, взяли «в оборот» водія вантажівки. Тобто затримали, вчинили допит, довго вибивали якісь особливі зізнання. Результат трагічний. Водій з відділення потрапив до лікарні, а правоохоронці — на лаву підсудних. До речі, область у цьому випадку можна було і не вказувати. Адже йдеться про загальний почерк, звичку, традицію, характер, спосіб мислення. Повернути його у творче русло зовсім непросто.

А втім, з філософської точки зору усе виглядає закономірно: яке суспільство, така й міліція. «Якщо завтра, — говорить Олександр Бандурка, — до нас спустяться янголи з крильцями і в погонах, то швидко стануть такими ж, як ми».

Та й справді, сувору українську дійсність ще ніхто не відміняв.

(«Україна молода», №185, 8 жовтня 2003 р.)

Установи МВС: деякі загальні проблеми

08.04.2004

Геннадій УДОВЕНКО: "Катування в слідчих ізоляторах — одна з найбільших українських проблем" (З інтерв’ю)

   

— Геннадію Йосиповичу, від чого чи від кого права українців потерпають найбільше? Вам як голові комітету, певно, добре відома статистика...

— Найболючіші наші місця — це порушення соціальних прав громадян (за межею бідності перебуває близько 70 відсотків українців) і катування у в’язницях та слідчих ізоляторах. Європейський комітет із незастосування тортур видав уже чотири доповіді на основі моніторингу страшних українських реалій. Нещодавно відбулося кілька судів, на яких розглядалися просто-таки страхітливі факти знущань міліції над громадянами. Один із них мав місце в Чернівцях. Там троє міліціонерів мало не закатували молодого хлопця. Те, що їм нарешті винесено вирок, можна розглядати як певний поступ...

— "Сільські вісті" присвятили цій кривавій історії статтю - "Звичайний фашизм". У багатьох читачів, які прочитали про вчинок міліціонерів-збоченців, серце тоді облилося кров’ю. Невже ви вважаєте прогресом те, що виродків у погонах засудили до якихось трьох-чотирьох років ув’язнення?

— Та це ж хоча б щось, скажу я вам! Хоча б щось... Ви знаєте, скільки разів я звертався до міністра внутрішніх справ та генерального прокурора із запитами з приводу подібних кривавих історій? І весь час мені відповідали: факти, мовляв, не підтвердилися! Ось, погляньте-но... (Демонструє фотографію, на якій зафіксовано оголену спину невідомого чоловіка, посмуговану жахливими рубцями). І про цей знімок також відповіли, що побиття "не мало місця"...

— Ваш комітет отримує десятки тисяч скарг, "Сільські вісті" — теж десятки

тисяч. У кожному листі - людський біль, сльози, розпач. Складається враження, що в державі не функціонує жоден орган і жоден чиновник не виконує своїх обов’язків — якийсь повний колапс... Як ми дійшли до такого стану, Геннадію Йосиповичу? Адже навіть за радянської, так званої тоталітарної, доби в 70-80 роках такої масштабної правової вакханалії не спостерігалося...

— Ох, знаєте, і тоді скарг було багато. Інша річ, що преса, як не дивно, хоча й була залежною, однак загалом мала більший вплив на суспільство. По-друге, не було такого чиновницького свавілля на місцях. Нині в провінції відшукати правду майже неможливо: скрізь неповага до громадян, панська пиха, повна байдужість до їхніх проблем. Часто-густо останню надію люди покладають на Київ.

— Ну, а коріння цих процесів у чому? У владі? У нашому менталітеті?

— Коріння в безкарності чиновників. Та ще глибоко в людях засів страх. Переважна більшість населення не наважується заявляти про свої права. Позови, активна позиція — це прерогатива окремих борців, так би мовити, праведників суспільства... Повертаючись до радянських часів, скажу, що тоді чиновника могли дуже легко зняти з роботи, і нової посади він не знайшов би. А нині районним і обласним керівникам майже все сходить з рук.

— З ваших слів можна зробити висновок, що причина — в Києві. Звідси, з Банкової, в регіони не йде відповідний імпульс, який примушував би чиновників триматися берега...

— Якщо гостро ставити питання, то можна сказати й так. Щоправда, останнім часом є певні зрушення. Нещодавно, приміром, з’явилося повідомлення, що будуть покарані кількасот службовців, які неналежним чином розглядали скарги громадян. В міністерстві внутрішніх справ теж відбуваються якісь пертурбації. Декоративні чи справжні — важко сказати. Особисто я в справжності сумніваюся: ймовірно, погаласують, як це в них заведено перед виборами, та й по всьому...

— Ви згадали про пертурбації в МВС. Чи покладаєте ви якісь надії на недавні ініціативи нового міністра Білоконя, які стосуються зменшення так званого відсотка розкриття злочинів? Існує думка, що саме ця штучно завищена планка була однією з причин схильності міліціонерів удаватися до тортур...

— Ця планка — теж спадок тоталітаризму. Ще й досі наша міліція вважає: якщо громадянин потрапив до її рук, головне — примусити його зізнатися, вибити свідчення. Спущений згори план "розкриття" злочинів в Україні досі становив 80 відсотків, і міліціонерів змушували вкладатися в ці параметри. Порівняйте: в Західній Європі розкривається тільки 30-40 відсотків злочинів. Можливо, реформи Білоконя на щось і вплинуть - побачимо.

— Геннадію Йосиповичу, а що треба зробити, щоб радикально вплинути на ситуацію з тортурами? Що може зробити комітет? Усі ми?

— Потрібні жорсткі закони. І ще — гласність. Активніше повинні працювати правозахисні організації і преса. Доповіді міжнародних структур щодо тортур в Україні треба широко висвітлювати. Слід сприяти діяльності Уповноваженого з прав людини. Нещодавно, наприклад, за вимогою Ніни Карпачової було закрито слідчий ізолятор у Сімферополі, в якому побутові умови утримання заарештованих не витримували жодної критики. А найголовніше — повинна змінитися наша свідомість. Для таких змін потрібні дві умови. По-перше — суттєве підвищення життєвого рівня українців. Люди нині дуже знедолені й затуркані... По-друге — мають змінитися покоління. Мойсей водив євреїв по пустелі сорок років. Нам треба впоратися за коротший термін.

(«Сільські вісті, №120, 14 жовтня 2003 р.)

Установи МВС: деякі загальні проблеми

08.04.2004

Про застосування ст. 127 УК України (тортури)

   

Главный результат нового Уголовного кодекса — 30 тысяч. Именно на столько, всего лишь за 2 года — уменьшилось число заключенных и подследственных в Украине. У кого-то были пересмотрены и значительно уменьшены сроки лишения свободы, многие правонарушения теперь переквалифицированы из уголовных в административные, а за ряд нетяжких уголовных преступлений людей приговаривают к новым мерам наказания — штрафам, ограничению (а не лишению) свободы и др.

Увы, введение уголовной ответственности за пытки пока не привело к ожидаемым результатам. Да, приятно сознавать, что Комитет по предотвращению пыток при ООН высоко оценил появление в новом УК ст.127. Но, к сожалению, в реальных условиях эта норма еще ни разу не применялась. Ни один человек до сих пор не был привлечен к ответственности по статье «Пытки».

Михаил Бродский, лидер партии «Яблуко», автор статьи 127 УК, считает, что новый Уголовный кодекс сделал большое дело: под значительную часть правоотношений в Украине подведена цивилизованная, гуманная законодательная база. Другое дело, что потенциал кодекса сегодня большей частью не использован: не реформированы судебная, правоохранительная, пенитенциарная системы.

Как рассказывает Юрий Кармазин, под руководством которого в парламенте готовили новый УК, за год до его принятия (на протяжении 2001 года) налоговики возбудили около 12 тысяч уголовных дел против предпринимателей, из которых до суда дошло только 900, а к лишению свободы были приговорены... 36 человек. Уголовные дела в конце концов рассыпались, но ведь работа предпринимателей на время расследования была практически парализована. Сегодня ситуация изменилась. Михаил Бродский говорит, что в 2002 году в суды поступило в 10 раз больше постановлений об освобождении от уголовной ответственности, чем в 2001-м. Такая мера, как конфискация имущества, в новом Уголовном кодексе предусмотрена лишь за тяжкие преступления.

(«Комсомольская правда в Украине», №160, 2 сентября 2003 г.)

Установи МВС: деякі загальні проблеми

08.04.2004

Про медичне обстеження у проекті Кримінально-процесуального кодексу

   

Новый Уголовно-процессуальный кодекс по сути маскирует такие наработанные методы современного следствия, как пытки, изоляцию подозреваемых от контактов с адвокатами и родными, затягивание следствия, выбивание показаний из подозреваемых и свидетелей сотрудниками спецподразделения. А чего стоит одна лишь статья 129 нового УПК, которая обязывает (!) лицо, относительно которого избрана мера пресечения, «пройти медицинское, психологическое или психиатрическое лечение». На практике это означает, что любого подозреваемого теперь могут насильственно поместить в психушку, где с помощью аминазина, галоперидола и санитаров выбить из него признание не только в убийстве Гетьмана или Гонгадзе, но и в организации Скниловской трагедии.

«Если для проведения судебно-медицинской или судебно-психиатрической экспертизы, — гласит ст. 154 нового УПК, — необходимо наблюдение или исследование состояния здоровья подозреваемого, обвиняемого, подсудимого, свидетеля, потерпевшего в стационарных условиях, то следователь, судья, суд своим постановлением вправе поместить его в соответствующее медицинское учреждение».

Согласия на обследование у свидетеля или потерпевшего никто спрашивать не обязан. Согласно пока еще проекту УПК, постановление следователя или судьи по этому вопросу обжалованию не подлежит. Напомним, что свидетелем или потерпевшим может быть кто угодно, в том числе, и народный депутат. Вы были свидетелем акции «Украина без Кучмы!»? Пожалуйте в Глеваху или Павловку. На какой срок? До двух месяцев. Для начала. А вы говорите: реформы, парламентское большинство... Такой статьей вообще можно выбить из парламента всех оппозиционных депутатов.

(«Вечерние вести», №132, 4 сентября 2003 г.)

Установи МВС: деякі загальні проблеми

08.04.2004

Висновки Комітету Ради Європи з запобігання катувань

   

Украина занимает 11 место среди европейских стран по количеству визитов Комитета Совета Европы по предотвращению пыток. Этот Комитет на текущей неделе обнародовал очередной отчет о своей деятельности в государствах — членах СЕ. Как отмечает радиостанция «Немецкая волна», Комитет уделяет большое внимание соблюдению прав человека в украинских тюрьмах, СИЗО и психиатрических больницах. В отчете сообщается, что эксперты СЕ осуществили ряд визитов в украинские тюрьмы, СИЗО и психиатрические лечебницы, а также проверяли, в каких условиях содержатся иностранцы, которые пытались нелегально пересечь украинскую границу. По результатах этих поездок правительству Украины было направлено 4 доклада, 3 из которых были опубликованы с согласия украинских властей. Обнародованные доклады содержат данные за 1998-2000 годы, когда было установлено, что сотрудники правоохранительных органов избивали задержанных. В докладах 1998 и 1999 годов содержится жесткая критика условий содержания в камерах предварительного заключения. В последнем докладе 2000 года Комитет отмечает определенные усилия, предпринятые властями для улучшения ситуации.

(«День», №161, 12 сентября 2003 г.)

Опис фактів знущань в органах МВС

08.04.2004

Як сімферопольські міліціонери наркотики «шукали» у невинної жінки, та про їхнє «адекватне» покарання

   

Перше, про що подумала Людмила Анатоліївна (ім’я відомого в Сімферополі підприємця змінене): яке саме злочинне угруповання захопило її як заручницю? Спочатку вона лежала на підлозі в тісній «Таврії» із наручниками на руках, потім її посадили між двома неохайними спітнілими чоловіками, які голосно та брутально лаялися. Вона очікувала, що її зараз привезуть до якогось підвалу, а потім вимагатимуть викуп, а може, ограбують, а потім уб’ють. Насправді привезли її... до Залізничного райвідділу міліції Сімферополя. Якби її захопили бандити, вона б шукала захисту в міліції, а в кого їй шукати захисту тепер? Людмила Анатоліївна була в розпачі...

Був звичайний день — 11 липня 2002 року. Домовившись із майстром, щоб він перевіз її меблі на дачу, Людмила Анатоліївна разом із подругою приїхала на свою ділянку в кооперативі «Петровські скелі», що неподалік селища Кирпичне під Сімферополем. У домовлений час вони вийшли на шлях, де мали зустріти майстра. У руці Людмили був мобільний телефон, через плече — біла сумочка з документами на будинок, паспортом і грошима. Через кілька хвилин із території Кирпичного виїхала червона «Таврія» і повільно проїхала повз жінок. На передньому сидінні «Таврії» був оголений по пояс хлопець. Машина проїхала повз жінок та раптом зупинилася, а потім водій здав назад. Чоловік, який сидів попереду, вискочив і підійшов до них. Він схопив сумочку Людмили й став тягти до себе. Вона сумочку не віддавала. Телефон впав і розсипався на кілька частин. Хлопець брутально лаявся, кричав: «Віддай сумку!», але вона міцно притискала її до себе. Тоді з машини вискочив другий чоловік, який теж вчепився в сумку. Жінки кричали, кликали на допомогу, але чоловіки раптом збили Людмилу з ніг, один навалився зверху, заламав руки назад. Другий приніс наручники, і вони застебнули їх за спиною. Вдвох вони заштовхали її до машини, хоча вона кричала й пручалася. Сумка висіла в неї на плечі, забрати вони її так і не змогли. Перемагаючи біль і приниження, Людмила вимагала відпустити її, однак вони лаялися й говорили, що повезуть її до міліції, що вона наркоманка і її посадять на три роки. Вона не вірила й сподівалася, що їй удасться вирватися з рук цих бандитів...

Її справді привезли до міліції. «Таврія» зупинилася перед Залізничним РВВС Сімферополя. Жінку виштовхнули з машини і, не знімаючи наручників, повели до будинку, на ганку якого було багато людей. Піднялися на 3-й поверх. Там оперуповноважені: молодший лейтенант Руслан Стельмах — це він оголений до пояса сидів на передньому сидінні «Таврії», і старший лейтенант Костянтин Суботін, який виніс під час нападу наручники, запросили до кімнати слідчого Зарипову. Їй сказали, що затримана підозрюється в причетності до незаконного обігу наркотиків, і попросили її обшукати Людмилу. Зарипова самостійно провела особистий огляд затриманої, ретельно обмацавши її, а разом зі Стельмахом і Суботіним вони перевірили її сумочку. Нічого незаконного не виявили. Там, до речі, був і паспорт затриманої, Людмила Анатоліївна пропонувала подивитися документ. Вона сподівалася, що з його допомогою з’ясується, хто вона, і її відпустять. Однак, справа ставала серйозною. Міліціонери її не відпускали, замість цього оформляли протокол про адміністративне порушення, як їй сказали, за статтею 185 КоАП України та її затримку. Протоколи підписали дві жінки-поняті, яких привели звідкись із коридору, і два свідки, котрих також знайшли десь самі міліціонери. Людмила Анатоліївна підписувати документи відмовилася...

Залишившись на дорозі одна, подруга Людмили Марина Кудашова стала телефонувати всім спільним знайомим. Марина запам’ятала номер автомобіля та прізвище Суботін, що пролунало під час сутички. Чоловік Людмили був у розпачі. Знаючи, що дружина не може бути замішаною ні в чому поганому, він відразу ж звернувся до постійного представництва Президента України в Криму і розповів усе заступнику представника Олегу Гавріну. Це врятувало жінку. Інакше, переконана Людмила, побувати б їй і в камері, і в сумочці, можливо, «знайшли» б якщо не наркотики, так шприци чи патрони...

З великими труднощами працівник представництва через чергового ГУ МВС України в Криму з’ясував, що оперуповноважений Суботін працює в Залізничному РВВС. Зателефонувавши черговому райвідділу, Олег Гаврін зв’язався із Суботіним, і той, підтвердивши, що Людмилу Анатоліївну затримано, не зміг зрозуміло пояснити причину. Відчувши, що щось негаразд, Олег Михайлович погодився разом із чоловіком Людмили Анатоліївни, який прийшов до нього на прийом, поїхати до райвідділу. Увійшовши до кабінету, як засвідчив Олег Гаврін на суді, вони побачили жінку в жахливому стані: на зап’ястях сліди від наручників, на руках великі синці, коліно розбите, одяг брудний. Людмила перебувала в стані шоку, сказала, що її били. Коли чоловік і представник влади забрали Людмилу з міліції, у машині їй стало зле, і її відвезли прямо до лікарні. Там Людмилі надали першу допомогу, а пізніше госпіталізували. Її курс лікування тривав 22 дні, та як виміряти психологічну травму, яку отримала жінка? За висновком судово-медичної експертизи, їй були нанесені тілесні ушкодження на шийному хребці, що викликало запалення зорових нервів, сітківки обох очей — це ушкодження середньої ваги, а також численні садна та синці...

Уже наступного дня, 12 червня 2002 року, чоловік Людмили Анатоліївни прийшов на прийом до начальника Залізничного райвідділу міліції, і той показав йому рапорти оперуповноважених Стельмаха та Суботіна про звільнення за власним бажанням та їхнє пояснення того, що сталося. Там було написано, що підставою для затримки його дружини було те, що «жінки перебували на проїжджій частині, заважали дорожньому руху, чим і викликали підозру». Та якщо вони справді скоїли правопорушення, то чому оперативники звільняються? Чому з двох жінок, «які порушили порядок», затримали лише одну? Втім, це були лише перші протиріччя й тільки одна з версій з боку тих, хто нападав.

«Адміністративна справа» на Людмилу за статтею 185 КоАП України, тобто за «непокору працівникам міліції», була направлена до суду Сімферопольського району, і цілком могло статися, що за нею було б прийняте позитивне рішення, а «несправедливо обмовлені» оперативники могли б бути відновлені якщо не в цьому, то в іншому райвідділі. Та розглянувши 6 серпня 2002 року поданий адміністративний матеріал, Сімферопольський районний суд визнав, що «не знаходить у діях Суботіна та Стельмаха законних вимог і розпоряджень, передбачених диспозицією статті 185», а тому припинив справу «за відсутністю в діях обвинувачуваної складу злочину».

Однак ображена та принижена сім’я була налаштована рішуче — вони стали домагатися покарання винних. Прокуратура Криму порушила кримінальну справу проти Стельмаха та Суботіна за статтею про перевищення влади.

Думаю, зрозуміло, що в даному випадку чекати щирого каяття від порушників закону, як і одностайного осуду їхніх дій колегами, не доводиться. У вироку місцевого суду Центрального району Сімферополя, винесеному 13 грудня 2002 року, йдеться, що підсудні Суботін і Стельмах у судовому засіданні провину не визнали. Вони пояснили, що не допускали перевищення влади, не заподіювали істотної шкоди потерпілої, та змушені були одягти на неї наручники в результаті її неправомірних дій стосовно них, «оскільки остання стала дряпати Стельмаха, загрожувала заподіяти йому тілесні ушкодження». Виправдовував дії підсудних і водій приватної машини, на якій Стельмах і Суботін, виявляється, виїхали на «завдання з відпрацювання оперативної інформації про купівлю великої партії наркотиків». Він, як виявилося, є членом ДНД при медінституті. До слів підсудних про свою невинність суд «віднісся критично», оскільки їх спростували показання свідків. Проте інспекція з особового складу ГУ МВС України в Криму провела службове розслідування і визнала дії Стельмаха та Суботіна... правомірними, а факти, викладені в заяві Людмили Анатоліївни, такими, що не підтвердилися. Суд розцінив проведення службового розслідування «однобічним, поверхневим», оскільки при його проведенні самим перевіряючим доручали доставляти свідків для їхнього опитування до міліції, а одне з пояснень Суботін прийняв особисто сам удома у свідка. Крім того, матеріали службового розслідування визнані судом необ’єктивними, оскільки вони суперечать фактам - зокрема, даним огляду реєстраційних журналів, висновку почеркознавчої експертизи тощо. Протокол про адміністративне порушення №001733 і протокол про адміністративну затримку №001088, складені оперативним уповноваженим Олексієм Чукловим, суд визнав «підробленим» і вважав цей факт, як і рішення суду Сімферопольського району, «вагомими доказами провини Стельмаха та Суботіна в скоєнні злочину». Стосовно слідчого Зарипової, а також проти оперуповноваженого Чуклова також порушили кримінальні справи.

Центральний суд Сімферополя, відповідно до статті 365 частина 2 КК України, присудив колишнього оперуповноваженого Руслана Стельмаха до позбавлення волі на чотири роки з відбуванням покарання в кримінально-виправній установі, колишнього оперуповноваженого Костянтина Суботіна — до позбавлення волі на строк 3,5 роки, але з відстрочкою виконання на три роки. Обидва позбавлені права обіймати посади в органах внутрішніх справ. Суд постановив стягнути з засуджених на користь потерпілої відшкодування морального збитку в сумі 6 тисяч гривень. Сама вона оцінила збиток у 20 тисяч, однак суд врахував «реальні можливості» підсудних.

Проте колегія з кримінальних справ Апеляційного суду Криму 4 березня 2003 року дійшла висновку «про можливість виправлення Стельмаха Р.А. без відбування покарання» в ув’язненні й призначила йому випробувальний строк згідно зі ст. 75 КК України тому, що він, серед інших «пом’якшувальних обставин», «позитивно характеризується як за місцем роботи, так і за місцем проживання». Колегія чомусь не зіставила фактичні дані про поведінку Стельмаха «на роботі» і змістом характеристики, що явно не відповідає фактам.

Отже, вважає Людмила, за скоєне практично ніхто не покараний: усі на волі, відшкодування збитку, визначеного судом, хоча воно й не адекватне, на її думку, витратам на адвокатів, на лікування та заподіяній моральній та фізичній шкоді, не проводиться.

«Це майже єдиний відомий мені випадок із тисяч, коли працівники міліції понесли хоч якесь покарання за перевищення влади, — прокоментував ці події для «Дзеркала тижня» заступник постійного представника Президента України в Криму Олег Гаврін. — На мою думку, суд, який можна визнати більш-менш справедливим, не врахував також багатьох обставин і не докопався до причин цього явища. Перше, що не враховано, це те, що злочин проти зовсім невинної людини скоїли працівники міліції немовби в змові — одні неправомірно затримали, завдали фізичного та морального збитку, інші слухняно фальсифікували документи й підробляли підписи під «адміністративними матеріалами», треті несумлінно проводили службове розслідування, фактично потураючи колегам. Усе робилося так, щоб виправдати колишніх оперуповноважених і якщо не взагалі залишити їх безкарними, то звести її до мінімуму. А четверті, як, приміром, водій червоної «Таврії», лжесвідчили на суді, не розуміючи, що якщо виправдувати такий «стиль» роботи міліції, то завтра й він сам може стати її жертвою. Цей злочин не був би скоєний, якби колеги Суботіна та Стельмаха насамперед думали про дотримання законності на всіх рівнях. По-друге, суд так і не з’ясував причину цього злочину — мені здається, не могли рядові оперуповноважені хапати на вулиці будь-кого, хто потрапить під руку, і бути переконаними в безкарності своїх дій, якби не отримали відповідне завдання. Яке? Від кого? З якою метою? Ці запитання залишаються без відповіді...

І головне — завдання спіймати учасників угоди «з продажу великої партії наркотиків», якщо справді була така інформація і таке завдання, Суботін і Стельмах не тільки не виконали, а навіть не розпочинали дій, адекватних цій меті. І ось що виходить: як же може наша міліція ефективно боротися з порушеннями закону, якщо сама чинить у багатьох випадках не тільки незаконно, а й так, що і виявити конкретний злочин, із яким вона, нібито боролася, стає взагалі неможливим? Питається, чи була в Суботіна й Стельмаха взагалі мета знайти те, що вони справді повинні були шукати? Чи не в цьому причина настільки стійкого існування злочинності в нашому суспільстві? (Микола Семена)

(http://gazetanabat.narod.ru/2003.09/2003.09.10/milicionery_st.htm)

Опис фактів знущань в органах МВС

08.04.2004

Із заяв до Української секції Міжнародного товариства прав людини

   

До громадської приймальні Міжнародного товариства прав людини — Українська секція надійшло ряд звернень від громадян, що зазнали фізичних та моральних утисків з боку правоохоронних органів

До приймальні МТПЛ-УС звернувся громадянин України Четвериков А.В.,

1981 року народження. Останній скаржиться на неправомірні дії працівників міліції. Зі слів потерпілого, невдовзі після повернення зі Сполучених Штатів Америки, де він перебував на навчанні в університеті, виходячи зі своєї власної оселі, він зустрів двох осіб, одягнених в цивільне. Вони представились працівниками міліції, не показуючи при цьому службових посвідчень. Не пояснюючи обставин, працівники міліції почали застосовувати фізичну силу: заламували руки, били по лицю. Одягнувши наручники, потерпілого затягнули до його власної квартири. Не дивлячись, на відсутність ордеру на обшук житлового помешкання, міліціонери почали нишпорити по квартирі. Після тривалого обшуку потерпілого доставили у райвідділ, звідки невдовзі відпустили. В результаті, з квартири громадянина Четверикова було конфісковано: гітара (подарунок від американських друзів), $100, 150 грн., документи на квартиру. Згодом, все було повернуто окрім $100 і 150 грн.

До приймальні МТПЛ-УС надійшла скарга від матері потерпілого, громадянки Побижецької Р.І. (м. Вінниця). Заявниця скаржиться на неправомірні та брутальні дії працівників міліції по відношенню до її сина Побижецького Олександра Петровича. Вона розповідає, що в оселю, де проживав її син з родиною, увірвались озброєні люди з автоматами та в бронежилетах. Нічого не пояснюючи і не пред’явивши посвідчень, вони кинули Олександра на підлогу і на очах його маленького синочка почали жорстоко бити ногами, кийками та прикладом автомата. Коли дитина почала сильно ридати та кричати, один з озброєних чоловіків приставив до неї пістолет і почав на неї кричати. Олександра вивели роздягненого на вулицю, а в будинку вчинили обшук. Під час проведення обшуку дружину Олександра та її сестру обзивали та принижували. Потім люди в цивільному з автоматами сказали, що забирають Олександра до райвідділу внутрішніх справ і завтра відпустять. Внаслідок цієї події маленькій дитині та дружині потерпілого було завдано моральної шкоди. Згодом Олександру було пред’явлено обвинувачення у скоєнні злочину. Дивлячись на такі методи та прийоми затримання підозрюваного, починаєш замислюватись: «Чому під час проведення оперативних заходів працівниками міліції грубо порушуються і ігноруються законні права та свободи ні в чому невинних людей»?

Надійшла скарга від колишнього громадянина України а відтепер громадянина Ізраїлю Фейгензона Валерія Самуїловича. Фейгензон В.С. у своєму листі стверджує: «В правоохоронних органах фабрикуються кримінальні справи, а задля того, щоб вибити зізнання, застосовуються тортури та побиття. Одягають на голову протигази, б’ють по голові капроновими пляшками наповненими водою, б’ють по п’ятах, ставлять на груди крісло;, а також застосовують й інші фізичні методи запозичені в гестапо і сталінських НКВД. Звісно, люди таких знущань не витримують і змушені підписувати все що завгодно».

Щоб не бути голослівним, заявник стверджує, що має переконливі докази, які свідчать про брутальні та неправомірні дії правоохоронних органів. Зокрема, на відеоплівці зафіксовано, як працівники міліції м. Кременчук Полтавської області б’ють та знущаються над ні в чому невинними людьми. Наводяться прізвища працівників відділу по боротьбі з організованою злочинністю м. Кременчук, які безпосередньо піддавали тортурам громадян задля вибиття з них зізнання у скоєнні злочину. Заявник вимагає від вищих посадових осіб України зупинити хвилю насильства з боку правоохоронних органів проти українців та євреїв зокрема. А проти конкретних працівників міліції м. Кременчук порушити кримінальні справи. В іншому випадку він передасть відеоплівки в міжнародні засоби масової інформації, і як громадянин Ізраїлю він повідомить уряд і кнесет держави Ізраїль.

(Serghiy M. Fedorynchyk ([email protected]),
Director of Zeleny Svit Informational Centre)

Опис фактів знущань в органах МВС

08.04.2004

$600 за розбиту голову адмiнiстратора бару «2000» готовi заплатити три мiлiцiонери, що «по п’янi» рвались до бiльярду

   

Бар «2000», що в самому центрi Немирова, знають всi. Адже саме тут вiдпочивали вiдомi гостi — «Океан Ельзи», Вiктор Павлик, Iрина Сказiна. Тут пiд «живу» музику «червонорутiвця» В’ячеслава Нiтруци немирiвчани часто святкують весiлля, днi народження, ювiлеї, чи подорожнi зупиняються, аби розслабитись за чашечкою кави, келихом пива, партiєю бiльярду...

Саме через бiльярд, пиво та горiлку розгорiлась бiйка в «2000», про яку тепер говорить весь Немирiв. Бо не вперше за останнiй рiк в цьому подiльському мiстi у кримiнальнiй хронiцi «свiтяться» мiсцевi мiлiцiонери... Спершу як злодiї, тепер кулачнi «бiйцi». Можливо, тому немирiвчани все менше вiрять в людей у погонах та справедливiсть?

— Це сталось 16 числа, коли десь близько 11 години вечора п’ятеро пiдпилих молодикiв прийшли до бару догнатись пивом, — розповiв у лiкарнi побитий адмiнiстратор, 23-рiчний Вадим Зозуля. — До кiнця вечора залишились Руслан, Андрiй та Саша (прiзвища не називаємо до закiнчення слiдства — прим.авт) — всi рослi, здоровi, у цивiльному, працiвники нашого кримiнального розшуку. Пили-гуляли, нiкого не чiпали, доки не вирiшили, як завжди, зiграти партiю «американки». Чергу вони не займали, а з жетоном пiшли до кiмнати з бiльярдом та гральними автоматами i почали влазити в гру без черги. Чую крики звiдти, шум, сварку... Коли я як адмiнiстратор почав «розрулювати» конфлiкт, то почув про себе нецензурщиною таке: «Ми тебе, пацан, мовляв, посадимо, «закриємо», «харю» заткнемо! А на бар замок повiшаємо — капут всiм вам, бо ти що, не знаєш, на кого бочку котиш!» Спершу буцiмто розвели ми їх, але повторно повернувшись, один iз них, Саша, один раз менi врiзав, другий, сорочку порвав i втретє так, професiйно головою в голову як дав... Їх нiхто не чiпав, тiльки не давали мене ногами добивати, знали, що враз потрапиш в «обiз’янник» райвiддiлу.

— Що було далi, пам’ятаєш?

— В очах потемнiло, шумiло, нудило. Але мене, а не їх спершу, завезли на експертизу про стан сп’янiння, хоча я був абсолютно тверезий, тiльки весь у кровi. Лише пiсля цього потрапив до лiкарнi. Медики кажуть, що iз забоєм головного мозку мiнiмум лежатиму тут 3 тижнi. Лiкiв уже на 360 гривень мати накупила, весь час плаче, її начальник мілiцiї до себе викликав, персонально машину додому присилав.

— Думаєш, розберуться?

— Мати весь час плаче, боїться з мiлiцiєю зв’язуватись, її вмовляють забрати заяву, написати, що нiчого не сталось, мовляв, я сам вдарився. Вже 600 доларiв пропонували, бо скандалу не хочуть. До мене сюди заступник начальника приходив, торбу з харчами принiс, каже, хлопцi ще молодi, службу не поняли, подурачились, такого бiльше не буде. Але я за те, щоб такого «беспредєлу» в Немировi бiльше не було. Бо люди через таку мiлiцiю вже бояться ввечерi на вулицю вийти, в бар зайти... Кажуть, «мусора» зовсiм розпоясались, немає на них управи, королями живуть. Тому я звернувся за захистом до СБУ та замовним листом вiдправив заяву прокурору областi.

— Це не перший випадок, коли працiвники органiв так себе поводять. Два тижнi тому ця ж компанiя побила вiдвiдувача нашого бару Сашка Гаєвського, — пiдтвердив слова працiвника власник бару Володимир Стаженець. — Але тодi на виклик так нiхто i не приїхав. Я розумiю, що 16-го мiлiцiонери були не на роботi, вiдпочивали... Але чому їх називають не iнакше як «мусора», коли весь їхнiй стiл та пiдлога були в блювотi — на очах людей без мiри доганялись пивом. Та пилюка на дорозi вдесятеро чистiша, нiж душа таких негідників. А потiм пiсля побиття вдвоє нижчого за себе адмiнiстратора хапали мене «за грудки», провокували, кричали: «Ну, шо, крутий, удар нас — зразу на тюрму загримиш!» Та будь моя воля — цих трьох «в погонах» за секунду поклав би, бо я майстер спорту з боксу, чемпiон України.

Це ще щастя, що ми заборонили мiлiцiї заходити сюди в «2000» iз зброєю, а то б когось пристрелили. Вранцi ця трiйця вже не тикала, пробували вибачатись, 600 «баксiв» для Вадима пропонували. Керiвництво мiсцевої мiлiцiї шукає з нами зустрiчi, хочуть зам’яти iнцидент, бо новий начальник облмiлiцiї Литвин такого їм не подарує.

А ще в Немировi кажуть, що учасникiв весняних «мiлiцейських» пограбувань магазину мобiльникiв «Елефант», банку «Аваль» та Фонду страхування досi шукають. Один пiдозрюваний буцiмто втiк аж до Казахстану, iншого бачили... у Вiнницi, де його «кришують» впливовi родичi, третiй потрапив на «джипi» в ДТП, в якому є жертви i загиблий.

Про причини такої вседозволеностi по-немирiвськи люди на сусiдньому базарi рiзне кажуть. Але винна не мiсцева знаменита горiлка, а тi, хто п’є її без мiри. Та той, хто, маючи десяток тутешнiх магазинiв та кафе, записаних на родичiв, покриває «беспредєл» та особисто залагоджує конфлiкти.

(«33 канал» м. Вінниця 24.09.2003)

Опис фактів знущань в органах МВС

08.04.2004 | Наталья Кружилина

Ментов-убийц покрывает начальство

   

Если какому-нибудь стражу порядка вдруг вздумалось бы написать мемуары, то скорее всего, их следовало бы озаглавить «Сто способов применения дубинки». Предмет сей у наших правозащитников и впрямь универсален. Так, недавно в ТУМ №2 Подольского района столицы я стала свидетельницей такой сцены. В дежурке забарахлила электросистема и сидящий за пультом милиционер не смог простым нажатием кнопки открыть входную дверь. Однако сержант не растерялся: схватив дубинку, он подбежал к двери и принялся что есть силы лупить по замку.

Ко всеобщему удивлению, система заработала. И страж, окинув присутствующих умным взглядом, нравоучительно произнес: «Битие определяет сознание».

Руководствуясь, очевидно, этим принципом, нес свою службу и участковый милиционер села Мекшуновка Черниговской области капитан Валерий Сташко, выбивая дубинкой нужные ему показания, дабы раскрываемость в отчетности была на должном уровне.

...Как-то у дачника кооператива «Озерное» Геннадия Хацкевича кто-то умыкнул сварочный аппарат. Обнаружив пропажу, тот бросился к участковому. И на вопрос, подозревает ли обворованный кого-нибудь, указал на офицера в отставке, соседа по даче Александра Ивашова. Дескать, ходят к нему бомжи всякие, могли и умыкнуть агрегат...

Приняв на грудь изрядную дозу добротного первака, страж порядка на «Жигулях» потерпевшего отправился проводить дознание. Пенсионера, а вместе с ним и еще трех подозреваемых в краже посадили в машину и повезли в неизвестном направлении. Причем Ивашова, которому не хватило места в салоне, затолкали в багажник.

Вот что рассказал затем один из задержанных Александр Крещук: «Ивашов все время стучал в багажнике — ему было холодно и неудобно, однако водитель в ответ лишь сделал громче музыку. Было видно, что участковый сильно пьян. Остановившись возле вагончика КПП, он, шатаясь, вытащил дрожащего Ивашова из багажника и повел внутрь, откуда тут же послышался шум и громкие крики. Спустя несколько минут Сташко вышел из вагончика и прямо на улице начал избивать меня резиновой дубинкой. Потом потащил нас в помещение, и там я увидел, что Ивашов лежит в наручниках, голова в крови, а правая сторона вся синяя от побоев, при этом наручники сильно въелись в кожу да так, что руки стали пунцовыми. Участковый требовал, чтобы мы признались в краже какого-то аппарата, но никто из нас его не брал.

Сержант Решотко отобрал у Сташко дубинку, беспокоясь о том, что тот в порыве безумных пыток может разбить ее об Ивашова. Тогда озверевший капитан стал наносить удары валявшейся тут же поломанной шваброй. Острым концом со всей силы он долбил по голове бедолагу, поочередно нанося удары и нам по голове. У меня хлынула кровь, и он прогнал нас домой, запретив дожидаться Ивашова».

Вошедший в раж участковый, выбивая показания из «подследственного», долго не мог остановиться. Когда же пришел в себя, оказалось, что пенсионер умер. Убийцы спрятали труп в одном из заброшенных погребов зоны отчуждения.

Спустя несколько дней родственники обнаружили тело. В изуродованном трупе они едва узнали главу семейства.

Скандальное дело вначале попытались замять. А когда скрыть преступление не удалось начальник Редьковского РУВД Валерий Кулиш предложил убитой горем вдове 10 тысяч долларов за отказ от заявления: дескать, убитого уже не вернешь, а вам все-таки подмога будет...

Но этот вариант не сработал. Тогда милицейские чиновники пошли по иному пути — любой ценой доказать, что убийства не было, а пенсионер умер естественной смертью. И вскоре появился на свет вывод судмедэксперта Железняка. Он гласил, что смерть пенсионера наступила в результате... сердечного приступа. На основании этого документа следак Деревянко тут же закрыл уголовное дело, даже не поинтересовавшись, откуда же у погибшего столько телесных повреждений. И концы в воду...

Мы уже писали о том, что прокуратура долгое время не хотела узреть в этой криминальной истории состава преступления. И лишь после того, как оно получило огласку, было наконец возбуждено уголовное дело против мента-садиста. Повторная экспертиза, которую провел столичный эксперт, дала однозначный результат: смерть наступила именно в результате побоев и удушения. В связи с этим возникает резонный вопрос: будет ли привлечен к ответственности за свой явно неправдивый вывод местный эксперт Железняк? Ведь поставленный им первичный диагноз преследовал вполне определенную цель: обелить преступников, убивших невинного человека. Понесет ли наказание следователь Деревянко, настойчиво пытавшийся похоронить это уголовное дело? Или все им сойдет с рук?

Ныне прокуратура уже передала дело в суд, предъявив Решотко и Сташко обвинение в зверском убийстве.

Однако то, что далеко не все причастные к убийству окажутся на скамье подсудимых, — явная недоработка надзорного ведомства, которое посчитало лишним объективно разобраться в скандальном деле.

(«Вечерние вести», №153, 10-16 октября 2003 г.)

Опис фактів знущань в органах МВС

08.04.2004

Станислав Речинский. Как стать прокурором? Особенности украинского следствия. Дело Янева// «Вечерние вести»

   

Уже более полугода наша газета регулярно публикует статьи, посвященные деятельности нынешнего прокурора г. Белая Церковь Александра Лупейко. За это время в редакцию пришли десятки писем, посвященных деятельности Лупейко и его подручных. Жертвы этих людей постояно звонили и звонят в редакцию, рассказывая о несправедливости. За это время ни один человек не написал ни единого слова в поддержку Лупейко и его команды.

(«Вечерние вести», №126, 22-28 августа 2003 г.)

Дело это уникально даже для нашего времени. Помимо уже ставших банальными пыток, диких сроков следствия и судебного разбирательства, в нем есть такие «изюминки», как пытки во время самого судебного процесса и зафиксированное масштабное хищение имущества подследственного.

Мы далеки от того, чтобы представлять Георгия Янева в образе невинной курсистки. И тем не менее, этот человек имеет точно такое же, как и каждый из нас, право на соблюдение законности в отношении себя, даже если сам он этот закон нарушал.

Дело Г. Янева началось 31 мая 1997 года с перестрелки в селе Старые Петровцы Вышгородского района. В этот же день прокуратура Вышгородского района возбудила уголовное дело и создала следственно-оперативную группу, которую возглавил старший следователь прокуратуры района Александр Лупейко. Янева арестовали 4 августа того же года. С этого дня для него начнутся 2 месяца избиений в ИВС г. Барышевка Киевской области, всевозможных пыток, угроз убить при побеге и оказании сопротивления.

Из материалов дела: Лупейко А.В. показал, что во время беседы в ИВС Барышевского РОВД морального давления на Янева Г.Д. не оказывал и не бил его. Во время беседы с Яневым работники милиции, которые дежурили в ИВС, по его просьбе готовили чай , и он угощал Янева...

Однако не молчат узники Барышевского ИВС, которые в течение двух месяцев слышали вопли избиваемого Янева. На Янева «вешали» 19 так и не доказанных трупов, а получил он в итоге 15 лет лишения свободы.

(«Вечерние вести», №118, 8-14 августа 2003 г.)

Георгия Янева поместили в следственный изолятор СБУ. Именно врачи СИЗО СБУ зафиксировали у него множественные травмы, которые появились после вывоза Янева в ИВС Вышгорода, и назначили обследование внутренних органов, испугавшись которого, судья Шевченко срочно перевел Янева в Лукьяновский следственный изолятор.

Раздувание дела Янева началось с активной обвинительной рекламы в прессе, заключительным аккордом которой стала неоднократно повторяемая по телеканалу «Интер» передача из цикла «Криминал», полностью посвященная «банде Янева», а закончилось тем, что Янева во время судебного заседания приковывали за ногу в клетке для подсудимых. Дело Янева началось с разграбления его квартиры и пыток на следствии, а закончилось пытками во время судебного заседания.

(«Вечерние вести», №129, 29 августа-4 сентября 2003 г.)

После первой нашей публикации по делу Янева в Киевском апелляционном суде началась странная суматоха. 8 августа этого года, когда осужденные знакомились с материалами дела для подготовки к рассмотрению его в Верховном Суде Украины, судья Шевченко обвинил их в краже листов из уголовного дела, но в результате обыска ничего найдено не было. Очевидно, судье Шевченко и нынешнему прокурору Лупейко стало понятно, что у Верховного Суда возникнет много вопросов к ним обоим, и тогда началось банальное уничтожение документов. С момента скандала с кражей листков всех членов «банды Янева» лишили права на переписку с родными. Мало того, 13, 14 и 15 августа в зал №1 Киевского апелляционного суда, где осужденные знакомились с делом, приходили оперативники, которые ранее пытали этих осужденных в ИВС Вышгорода. Как сообщает наш источник, оперативники в присутствии секретарей обещали вывезти всех осужденных на пытки в Вышгородский ИВС и говорили им, что «плевали они на газетные статьи и на всех журналистов вместе взятых». Мы не знаем, где и в каком состоянии находятся сейчас эти осужденные.

Небольшое отступление. Государственный секретарь МВД Александр Гапон заявляет, что «Министерство внутренних дел отрицает обвинения, предъявляемые политиками и СМИ, в насилии и пытках, применяемых к гражданам со стороны сотрудников правоохранительных органов».

Мы приводим показания одного из членов «банды Янева» Чалюка о пытках, которым он подвергался в Вышгородском ИВС:

«... Пока лежу на полу, залит газом и чувствую, что с меня снимают все шмотки. И вот я уже сижу на стуле. На голове — противогаз. Сижу абсолютно голый в холодном кабинете, но мне жарко. Каждую ногу пристегнули наручниками к ножкам стула. Руки тоже сковали наручниками за спинкой стула. Началось... Куча хаотических вопросов. Попробуйте поговорить в противогазе! Затем опять начинаются избиения. Через некоторое время я уже весь в поту и в собственной моче, крови и слизи из легких. Отвечать на какие-либо вопросы теперь совершенно невозможно. Но, похоже, этого и не требуется. Мне просто вбивают в сознание определенную программу признания, которого от меня потом будет требовать следователь. Теперь о «средствах производства». На столе лежит фотоаппарат, видеокамера, диктофон, прибор, который на дисплее показывает мое давление и частоту ударов сердца. Тут же, на столе, примитивный генератор тока. Рядом — резиновые перчатки, резиновые дубинки, шприцы, какие-то ампулы, презервативы и прибор, который ударом электрического тока запускает остановившееся сердце. Весь процесс пыток садисты снимают на камеру. Так что где-то должны быть и пленки...

Я рассказал лишь часть того, что проделывали со мной в Вышгородском ИВС. Ну не могу я в мельчайших подробностях описывать всю эту мерзость. Мусора сами смеялись и говорили мне после пыток: они знают, что за мной «мокрух» нет. И им было просто интересно меня попытать, что это — задание Лупейко...»

(«Вечерние вести», №133, 5-11 сентября 2003 г.)

Показания осужденного Чалюка, опубликованные в газете «ВВ», №133, сокращены. Желающих ознакомиться с полным текстом, отсылаем к первоисточнику.

Рассказывает осужденный по «делу Янева» Вячеслав Чалюк:

«Рано утром меня вытащили из камеры Вышгородского ИВС. Тут же в коридоре надели наручники, заведя руки за спину, и натянули на голову полиэтиленовый пакет с завязками. В пакет был налит нашатырный спирт. В этот же момент получил несколько сильных ударов в живот и по яйцам. Я не терминатор и ударов по яйцам не держу, поэтому тут же согнулся, упал, и меня потащили по лестнице. Во дворе ИВС меня впихнули в багажник легковой машины. В это время у машины офицеры Вышгородского ИВС обсуждали, где будут меня хоронить. Вариантов было несколько: Сухолучье, Страхолесье, Иванков. Но здравый смысл победил, и в первую очередь офицеры решили поехать за выпивкой и закуской, а затем «прогуляться» в чернобыльскую зону. Не знаю, где мы ездили, но, наконец, машина остановилась и я услышал, как открылись ворота из сетки, скрипнули и ударились об опору. При этом я слышал, как оперативникам что-то докладывал охранник того места, куда мы приехали. Наконец, багажник открыли, меня вытащили и сняли с головы мешок. Один из оперативников сказал, что сейчас я должен буду пройти несколько «тестов». Место, где мы находились, напоминало нефтеналивную станцию или заправочную для поездов. Меня подвели к какой-то цистерне длиной в 5-6 метров, завели по лестнице на верх этой емкости. Кто-то открыл крышку на ней, внутрь была опущена деревянная лестница. Меня столкнули вниз и закрыли надо мной люк. Но не полностью. Я думал, что это они сделали, чтобы поступал воздух. Но оказалось иначе. Скоро в щель полетели петарды, а по стенкам емкости стали чем-то бить. Что со мной в это время происходило, я просто не могу передать. Наконец, люк открылся, и там появились ухмыляющиеся рожи моих мучителей. Они мне что-то кричали, но я ничего не слышал. Тогда один из них стал лить в емкость, в которой я находился, бензин из канистры и показал зажигалку. Я все понял и кое-как выбрался по лестнице из цистерны. Тут же меня опять схватили и потащили к какой-то конструкции. Подойдя ближе, я понял, что это опалубка, где делаются бетонные блоки для строительства домов. Опалубка — это такая металлическая конструкция длиной 3 метра, с высотой борта до 1 метра. Песок, что-то серое, похожее на цемент, кучи щебня, лопаты — все было рядом. Менты смеются и говорят: «Все, мужик, скоро из тебя дом построят». Мое состояние в тот момент может понять только тот, кто был в этой опалубке. А клиенты тут до меня были, это я и по следам на песке понял, и по тому, что весь инструмент явно не в первый раз использовался. И началось. Опять сбили меня с ног, порезали на мне вещи, сняли их с меня, не снимая наручников, бросили в кучу и подожгли. Горевшие на моих глазах мои же шмотки убедили меня в том, что мне уже точно конец. Потом с меня сняли наручники и связали руки веревкой, орал я там до хрипоты, в этой опалубке, а они на меня стали сыпать песок и поливать водой. Это я потом понял, что сыпали только песок. А тогда думал, что сыплют вместе с цементом, и сейчас меня просто замуруют в бетонном блоке. В этом железном гробу при полном сознании, я прощался со своей мамой, своей сестрой и ее дочерью, со своими двумя сыновьями и шестилетним внуком. Песок и вода сдавливали мое тело, мне было и холодно и жарко, все мои внутренности стали, наверное, от этого давления меньше, чем у грудного ребенка. Я тянул голову к воздуху, к свету, но сил становилось все меньше и меньше, кричать я уже не мог. Что со мной было дальше – не знаю, потому что потерял сознание. Очнулся от того, что на меня лили воду. Я лежал просто на земле и видел раскрытую опалубку с высыпавшимся из нее мокрым песком. И довольные рожи моих мучителей. Тут же они начали предлагать взять на себя какой-то склад оружия, который якобы мне принадлежит. Но «тесты» в тот день для меня не кончились. Меня опять засунули в багажник, и мы подъехали к какому-то заброшенному сельскому дому с выбитыми стеклами. Это явно была «зона отчуждения» — ни человека вокруг и полуразрушенные заросшие травой дома. Во дворе стоял колодец с журавлем. Я попросил своих мучителей дать мне воды попить и умыться. На что мне сказали: «Успеешь». И что вы думаете, проклял я ту минуту, когда попросил воды у этих змеев. Занесли они меня в дом и говорят, что у них теперь обед, они хотят водки выпить, потому что со мной им трудно работать и от радиации нужно предохраняться. Положили меня на какую-то доску, надели дополнительно наручники на ноги и засунули в русскую печь. Там я, наконец, отдохнул и даже задремал. Проснулся, когда опера уже пообедали и водки приняли. Они вроде подобрели, говорят, молодец мол, у нас тут и не такие ломались, а ты молодец, все тесты прошел, кроме «водотерапии». Теперь, говорят, попьешь, умоешься, водное крещение примешь и обратно в камеру отдыхать. А завтра все напишешь и пообещаешь, что на суде от показаний своих не откажешься. Вывели меня во двор и подвели к колодцу. Тут я заметил, что на старом, почерневшем журавле новая веревка привязана и сразу все понял. В ушах почему-то песня Преснякова про «дай мне колодец водицы напиться». А про себя думаю: ну на хуй мне эта вода была нужна? Оперативники работали шустро, умело, и скоро я оказался подвешенным к журавлю вниз головой. Не помню, не буду врать, но стала мне эта вода поперек горла. Опускали и поднимали меня несколько раз. Я задыхался, терял сознание, потом снова приходил в себя. В конце концов я согласился дать нужные им показания. То есть, взять на себя ящик с оружием, который зарыл возле госпиталя МВД агент Лупейко, некий Евгений Мельников...»

На этом мы обрываем рассказ Вячеслава Чалюка о методах фабрикации «дела Янева». О самом «деле»– в свое время. Сегодня же просто хотелось рассказать о том, в каком мире мы живем. Страшные вещи происходят в Отечестве, одной ногой стоящем вроде бы в цивилизованной Европе, другой — в жуткой азиатчине. Пока что лишь часть сограждан, впрочем немалая, испытывает на себе экстремальные методы следствия в чернобыльской зоне. Но ведь чернобыльская «зона пыток» — это полигон. Полигон, на котором испытываются методы, которые могут вскоре стать нормой для всей страны. Сегодня этот «правовой Чернобыль» еще под силу «дезактивировать». Но если молчать и не слышать — в этом пекле окажемся все. (Станислав Речинский)

Украина криминальная» http://www.cripo.com.ua/ , «Вечерние вести», №146, 30 сентября 2003 г.)

Опис фактів знущань в органах МВС

08.04.2004

Ігор Гончаров (справа «перевертнів»)

   

Після того, як у червні минулого року Гончаров розповів про те, яким обсягом інформації він володіє, його жорстоко побили. Наявну в нього інформацію він збирався оприлюднити в суді. В одному з листів Гончаров пише, що добре усвідомлює: це може коштувати йому життя. Неодноразово від таких «небезпечних рухів» застерігав свого підзахисного і його адвокат В’ячеслав Смородін. Затулити писок Гончарову намагалися вже за гратами, про що свідчать його звернення до громадськості та клопотання адвокатів до Генеральної прокуратури. Уже тепер відомо, що його жорстоко побили ще під час затримання. Можливість цього побиття Гончарова не виключав і заступник Генпрокурора Віктор Щокін. Заступник Генпрокурора заперечував той факт, що Гончарова били в камері. У реанімації, куди Гончарова доставили із розірваними нутрощами, йому зробили кілька порожнинних операцій. Після виписки з лікарні «екс-перевертня» мали помістити на стаціонарне лікування в СІЗО. Натомість Гончарова доставили в ізолятор тимчасового утримання. В коментарі інтернет-виданню журналіста Олега Єльцова «Україна кримінальна» лікар-анестезіолог Євген К. повідомив, що «смерть Гончарова не могла бути викликаною штучно. Просто організм був вкрай ослаблений. А першопричиною стало перше побиття, під час якого хворий отримав багато травм і розривів внутрішніх органів, і, як наслідок, — три операції, а також відсутність післяопераційного нагляду в ІТУ, як вимагали лікарі».

На похороні Гончарова його мати сказала, що всю відповідальність за смерть сина покладає «на співробітників правоохоронних органів, які розслідували справу «перевертнів»: «Якщо у слідства були докази його вини — для чого вони так настирливо вбивали його під час слідства?». Про те, що Гончарова намагаються — прямо чи опосередковано — послати на той світ, писав у листопаді минулого року й Олег Єльцов.

(«Україна молода», №145, 12 серпня 2003 р.)

Опис фактів знущань в органах МВС

08.04.2004

Справи Галини Капичникової та Олексія Южди (Київ)

   

В прошлом году, 4 сентября, возле столичного универмага «Украина» за торговлю валютой была задержана 50-летняя жительница Броваров Галина Капичникова вместе с прочими менялами. Доставив всех в Шевченковский РОВД, их начали «трясти». Бывалые валютчики отделались мздой с каждого и спокойно вернулись на прежние позиции. Но для начинающей Г.Капичниковой эта операция была в диковинку. Пообещав, в конце концов, вернуть деньги, нарушительницу отпустили. Наутро следователь Олег Прудский с возмущением произнес: «Какие еще деньги? Я вас впервые вижу».  Как заявили в прокуратуре г. Киева, в указанный день действительно проводился рейд по выявлению валютчиков, но среди задержанных никакой Капичниковой якобы не было. И хотя у пострадавшей есть свидетели, надзорное ведомство почему-то прислушивается только к показаниям милиции. Однако женщина не собирается сдаваться, и сегодня ее жалоба на контроле в Генеральной прокуратуре Украины и профильном Комитете Верховной Рады.

Два месяца назад возле станции метро «Берестейская» сотрудники милиции остановили сотрудника столичного метрополитена Алексея Южду и попросили проехать с ними в ТУМ №1: мол, там увидишь, зачем. Парень согласился. Каково же было его удивление, когда на месте служивые быстро состряпали протокол о том, что Южда пребывал в пьяном виде, оскорбляющем человеческое достоинство, и даже бросался на людей. Когда же опешивший от такой наглости и лжи парень возмутился, ему резонно заметили: если не подпишешь, проведешь ночь в камере с лицами нетрадиционной сексуальной ориентации. Заметив, что и это не произвело должного впечатления, ему пригрозили, что вывезут за город и прибьют. Парень согласился все подписать, а чтобы потом в суде было легче отстаивать свою правоту, вместо собственной подписи поставил какие-то закорючки. Продержав часов 7, парня отпустили, однако он обнаружил, что кое-какие вещи из его сумки исчезли. Каково же было удивление Алексея, когда спустя несколько дней с его кредитной карточки кто-то снял 40 гривен. На поверку оказалось, что деньги были потрачены в продуктовом магазине аккурат в то время, когда он находился в ТУМе, а чек подписан той же подписью, что и на протоколе. Когда пострадавший подробно изложил все злоключения в жалобе следователю столичной милиции Галатенко, тот, соглашаясь с доводами, все же написал в ответ, что факты... не подтвердились.

(«Вечерние вести», №121, 14 августа 2003 г.)


Опис фактів знущань в органах МВС

08.04.2004

Міліція у бізнесових «розбірках» (Київ)

   

Поздним вечером 2 июля летнее кафе-магазин у станции метро «Шулявская» стало местом проведения крутой операции. У арендатора кафе г-на Луговского истек срок аренды торговой точки. Хозяйка заведения заключила договор с другими коммерсантами — Левченко и Ковалевским. Потерпевшие в этот день от работников милиции бизнесмены уверены, что именно Луговской с помощью милиции да судейских пристроил их за решетку.

Спецоперацию в Шевченковском районе проводили сотрудники соседнего Оболонского УБОПа. Дюжие хлопцы с автоматами, отведя после захвата в кафе Левченко и Ковалевского поодаль от заведения, тут же приступили к привычной «профилактике» — осыпали ударами дубинок. Особенно досталось Левченко. Его избивали до тех пор, пока он не потерял сознания. К зданию ТУМ №1 Шевченковского района Киева парня доставили едва живого. Впрочем, справедливости ради следует отметить, что милиционеры хоть и побили «террориста», но затем таки вызвали врачей для оказания ему медицинской помощи. А утром следующего дня судья Шевченковского суда Шостак постановил взять «злодеев» под стражу за «злостное сопротивление сотрудникам милиции». При этом служитель Фемиды почему-то «не заметил» не только довольно потрепанного вида «клиентов» после ночи, проведенной в милицейских застенках, но и нарушения принципа территориальности деятельности милиционеров.

Родственники задержанных, которых так ни о чем и не уведомили, сбились с ног, разыскивая пропавших. Когда же мать Левченко увидела сына, то чуть не лишилась чувств — парень был синим от побоев, на месте глаза красовалась огромная опухоль. Нынче медики бьются над тем, чтобы сохранить человеку зрение. Ковалевский отделался меньшими потерями.

Теперь невинно пострадавшие предприниматели добиваются правды.

Исполняющий обязанности начальника управления по работе с персоналом столичной милиции Петр Смолянюк сообщил, что за незаконные действия руководители спецоперации, офицеры, отец и сын Степанчуки, Пасичный и Макаринский уже привлечены к дисциплинарной ответственности. В прокуратуру направлены материалы по этому делу.

(«Вечерние вести», №135, 10 сентября 2003 г.)

Опис фактів знущань в органах МВС

08.04.2004

Офіційна реакція правоохоронних органів на опис фактів знущань в газеті «Свобода» (Київ)

   

Міністерство внутрішніх справ повідомило редакцію нашої газети про результати перевірки відомостей, наведених у публікації «Люди не вышли из этих зверей» («Свобода», №28 від 15-21 липня 2003 р.). У цій публікації йшлося про застосування тортур працівниками міліції в Києві, Івано-Франківській та Одеській областях.

Ігор Гавриленко, Центр громадських зв’язків МВС:

Перевіркою МВС встановлено:

1. ... О. Заремба перевірявся на причетність до скоєння вбивства Пожарка та опитувався начальником ТВМ-2 О. Півтораком у службовому кабінеті останнього, де також знаходилися його заступник І. Бойко та начальник карного розшуку В. Чайка. Після цього о 22 годині 30 хвилин він був поміщений до кімнати для затриманих. Дійсно, 21.05.03 р. мати Заремби з 18 до 20 години близько 5 разів телефонувала до ТВМ-2 Шевченківського райуправління і запитувала, чи є серед затриманих її син. Черговий відповідав, що немає, оскільки той був доставлений до чергової частини після 21 години. Однак у подальшому цей же черговий не повідомив заявницю про місце перебування її сина. За ці дії наказом начальника райуправління від 27.06.03 р. №236 йому оголошено догану. 22.05.03 р. Шевченківським районним судом Заремба був притягнутий до адміністративної відповідальності у вигляді арешту терміном на 10 діб. При розгляді справи в суді будь-яких скарг на дії працівників міліції він не висловлював. 23.05.03 р. Заремба конвойований до ІТТ ГУ МВС України в Києві, де під час огляду фельдшером у нього виявлено синець під лівим оком та на правій руці. У подальшому Заремба був також оглянутий лікарем-хірургом Київської міської клінічної лікарні №9, який виявив у нього пошкодження м’яких тканин обох плечей та стегон, після чого дозволив його утримання в умовах спецустанов. Медичним працівникам Заремба пояснив, що тілесні ушкодження отримав до затримання його працівниками міліції. 02.06.03 р. Заремба звернувся до відділення травматології поліклініки №1 Солом’янського району Києва і поскаржився на отримання побутової травми. Після огляду лікарями Зарембі був установлений діагноз — забій шийного відділу хребта, лігаментит зв’язки грудного відділу — та призначено курс амбулаторного лікування. Свою причетність до спричинення тілесних ушкоджень О. Зарембі працівники міліції категорично заперечують. Враховуючи розбіжності у свідченнях заявників та працівників міліції, 01.07.03 р. матеріали службового розслідування направлено до прокуратури Шевченківського району Києва для прийняття рішення згідно з чинним законодавством. Остаточне рішення на даний час не прийнято.

2. 17.05.03 р. працівниками Вовчинецького відділення міліції Івано-Франківського МВ УМВС України в Івано-Франківській області було затримано громадян В. Ткачука, О. Гудяка та судимого у 2002 р. за ст. 186 ч.2 КК України (грабіж) до 4 років позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку на 2 роки О. Захаркіна... 22.05.03 р., перебуваючи в ІТТ, Захаркін написав явку з повинною та зізнався у скоєнні квартирної крадіжки в м. Калуш, після чого наступного дня його було доставлено до Калуського МРВ та опитано оперуповноваженим карного розшуку І. Ющуком. 24.05.03 р., приблизно о 3 годині ночі, О. Захаркін попросився пройти до туалету, де порізав собі вени. Під час дослідчої перевірки за фактом обставин написання О. Захаркіним явки з повинною 02.06.03 р. у порушенні кримінальної справи відмовлено на підставі ст. 6 п.1 КПК України. Опитаний у ході службового розслідування О. Захаркін факт спричинення тілесних ушкоджень та заходи фізичного впливу працівниками міліції у приміщенні Калуського МРВ заперечує. Руку пошкодив собі сам, оскільки вважав, що його знову можуть запровадити в ІТТ в Івано-Франківськ. За фактом отримання О. Захаркіним тілесних ушкоджень 03.06.03 р. також винесено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи на підставі ст. 6 п.2 КПК України. Скарги матері Захаркіна щодо неправомірних дій працівників міліції стосовно її сина перевірялися прокуратурою Калуша. За їх результатами 24.06.03 р. в порушенні кримінальної справи відмовлено на підставі ст. 6 п.2 КПК України за відсутністю в діянні складу злочину.

3. 28.03.03 р. о 10 годині ранку до оперуповноваженого ВКР Старокозацького СВМ Білгород-Дністровського РВ УМВС України в Одеській області Г. Єфимова звернувся водій СПК ім. Суворова А. Сокол, який повідомив про скоєння крадіжки акумуляторної батареї та інших речей із гаража підприємства. З метою перевірки цієї інформації на місце пригоди до с. Петрівка виїхали оперуповноважені..., які отримали інформацію про те, що крадіжку міг скоїти В. Якимов...

01.04.03 р. До Білгород-Дністровської міжрайонної прокуратури звернулася мати Якимова із заявою про побиття її сина працівниками Старокозацького СВМ. Цього ж дня сам Якимов зі скаргами про погіршення стану здоров’я звернувся до фельдшерсько-акушерського пункту с. Петрівка. Проведеним завідуючою ФАП Г. Семенюк оглядом у Якимова жодних тілесних ушкоджень не виявлено. 07.04.03 р. За направленням міжрайонної прокуратури Якимову проведене судово-медичне обстеження, і згідно із висновком експерта тілесних ушкоджень у нього також не виявлено. 30.04.03 р. Перевіркою, проведеною Білгород-Дністровською міжрайонною прокуратурою, порушень законності з боку працівників міліції не встановлено.

Таким чином, жоден з наведених у номері “Свободи” від 15-21 липня ц.р. фактів порушення законності в діяльності працівників міліції здійсненими перевірками, в тому числі органами прокуратури, не підтвердився.

Від редакції. Хотілося б вірити рожевому звіту МВС, якби не факти, які вперто свідчать про протилежне.

(“Свобода”, №35, 9-15 вересня 2003 р.)

Опис фактів знущань в органах МВС

08.04.2004

Побиття у Вишгороді (Київська область) підлітків Артема Голуба та Вадима Марценюка

   

Вечером на проспекте Мазепы в Вышгороде пересеклись пути двух местных подростков — Артема Голуба и Вадима Марценюка — со стражами порядка. Начальник штаба Вышгородского райотдела Сергей Витов, оперуполномоченный Юрий Демьянов и старший инспектор по охране общественного порядка Анатолий Богацкий утверждали, что увидели нетрезвых дерущихся парней и кинулись их разнимать, а потом доставили их в милицию для установления личности, после чего отпустили.

Противоположная сторона трактовала события по-своему: драки не было — обычный спор, однако милиционеры применили грубую физическую силу и по полной программе «отвязались» на ребятах. Возможно, если бы мать Артема не являлась по образованию юристом и не работала судьей, доказать вину правоохранителей вряд ли бы удалось, потому что тех сразу же взяли под защиту, стремясь, по крайней мере, спустить дело на тормозах. В ход пошли различные методы: пытались допросить в качестве свидетеля мать Голуба, тем самым выведя ее из дела (она выступала его законным представителем), уговаривали забрать заявления, склоняли к лжесвидетельству некоторых якобы очевидцев происшествия. На каком-то этапе следствие зашло в тупик: возбужденное против сотрудников милиции дело плавно «перекроили» и начали расследование уже «по факту», а затем и прекратили — «за отсутствием состава преступления». Лишь после обращения Светланы Голуб к Генеральному прокурору материалы дела попали к другому следователю, и тот раскрутил его без оглядки на звания и должности. Артему были причинены легкие телесные повреждения, повлекшие кратковременное расстройство здоровья — сотрясение мозга, перелом костей носа, многочисленные ссадины, в том числе, на лице.

В постановлении о привлечении Анатолия Богацкого в качестве обвиняемого прямо говорилось: он наносил удары кулаком по голове парня. Юрий Демьянов отрабатывал удары на Вадиме Марценюке, причем и руками, и ногами. А когда оба подростка оказались на земле, к коллегам присоединился Сергей Витов. Особо усердствовал Демьянов. Как говорится в материалах дела, опер «унижал личное достоинство Марценюка, причиняя ему боль, ухватил того за волосы, несколько раз ударил головой о бетонное покрытие, после чего вырвал из его уха несколько сережек и выбросил».

Хотя служебное расследование было начато только после заявления матери Голуба, руководство Вышгородского райотдела, а также представитель службы внутренней безопасности областного милицейского управления предприняли титанические усилия, дабы замять историю. Демьянов, Богацкий и Витов характеризовались исключительно с положительной стороны, и все трое продолжали оставаться на своих рабочих местах. Суд приговорил майора Сергея Витова и старшего лейтенанта Анатолия Богацкого к 4-м годам лишения свободы с 3-летним испытательным сроком. Капитан Юрий Демьянов осужден на 3 года с 2-летним испытательным сроком. В течение трех лет они не вправе работать в правоохранительных органах.

Владислав Лысенко, старший помощник прокурора Киево-Святошинского района:

«Сегодня привлечь сотрудника милиции к уголовной ответственности чрезвычайно трудно — друг за друга стоят горой. Возможно, подростки вели себя неправильно, хотя это ничем не доказано, а вот работники милиции явно превысили свои полномочия. Узнав, что мать одного из доставленных в опорный пункт — судья, они испугались, вызвали родителей и отдали сыновей».

Светлана Голуб ждала, что перед потерпевшими хотя бы извинятся, но ни о каких извинениях, раскаянии речи не было. Все трое вели себя недостойно. 3 сентября приговор вступил в силу.

На памяти Владислава Викторовича это второй подобный случай за последнее время: около двух лет назад были осуждены двое сотрудников милиции, избивших в камере задержанного. Доказать их вину тоже оказалось делом непростым. Поэтому каждое доведенное до приговора уголовное дело можно рассматривать как успех.

Апелляционный суд Киевской области оставил в силе приговор Киево-Святошинского районного суда.

(«Сегодня», №212, 20 сентября 2003 г.)

Опис фактів знущань в органах МВС

08.04.2004

Журналіст Володимир Бойко знову в «обіймах» міліції

   

В Донецке работники милиции 22 сентября в очередной раз применили силу к известному журналисту Владимиру Бойко. Это произошло в тот момент, когда он готовил репортаж для «ВВ» о порядках, царящих в Апелляционном суде Донецкой области. Сначала на протяжении нескольких часов корреспондент добивался от сотрудников канцелярии, чтобы те хотя бы сообщили руководству суда о том, что представитель прессы хотел бы получить комментарий по поводу того, что творится на первом этаже суда. Но все попытки прорваться к председателю суда г-ну Кондратьеву или его заместителям оказались тщетными. Тогда В. Бойко, достав диктофон, стал брать интервью у тех граждан, которые ожидали своей очереди на первом этаже. На него тут же набросились охранники суда. Пытаясь выхватить диктофон, они заламывали Владимиру руки, выталкивали его на улицу. Но за журналиста вступились посетители суда, которые отогнали милиционеров и рассказали Владимиру Бойко все, что они думают о донецких судьях. В. Бойко подал заявление о возбуждении по этому факту уголовного дела по признакам ст. 171 УК Украины («Препятствование законной деятельности журналиста»).

Последний раз к журналисту применяли физическую силу во время подготовки репортажа работники налоговой милиции ГНИ Ворошиловского района г. Донецка в мае 2003 года. Тогда от правоохранителей его спасли милиционеры с автоматами, вызванные очевидцами нападения на корреспондента. Никакой реакции со стороны прокуратуры на то происшествие не последовало.

(«Вечерние вести», №144, 25 сентября 2003 г.)

Покарання працівників органів МВС

08.04.2004

5-річна статистика

   

За 5 лет количество сотрудников органов внутренних дел, осужденных за превышение власти и избиения граждан, сократилось втрое (34 судебных дела в прошлом году против 102 в 1998), а число уголовных дел, возбужденных против правоохранителей, сократилось почти в 5 раз. Впрочем, далеко не все материалы следствия доходят до суда. Большинство тихо закрываются по причине «отсутствия состава преступления» в действиях стражей порядка. Такова статистика. Но вот число жалоб на злоупотребления правоохранителей неуклонно растет. Так, только с начала года в органы МВД обратилось более 1000 граждан с жалобами на родную милицию...

(«Вечерние вести», №121, 14 августа 2003 г.)

Покарання працівників органів МВС

08.04.2004

Притягнення до дисциплінарної відповідальності (цифри)

   

По состоянию на 1 июля с начала года, из органов внутренних дел Украины в дисциплинарном порядке были уволены 455 работников. Об этом сообщил госсекретарь МВДУ Александр Гапон. Он также добавил, что к дисциплинарной ответственности привлекались почти 23 тысячи работников правоохранительных органов, подавляющее большинство из которых (свыше 16 тысяч) наказано за «ненадлежащее выполнение своих служебных обязанностей.

(«Объектив-Но», г. Харьков, №33, 14 августа 2003 г.)

Покарання працівників органів МВС

08.04.2004

До справи Олександра Кирилюка (Чернівці)

   

«Звичайний фашизм». Таку назву мало журналістське розслідування Роксани Гедеон, опубліковане «Сільськими вістями» 30 травня цього року, в якому йшлося про звірства трьох чернівецьких правоохоронців — Бартюка, Сергія та Скворцова, — котрі звірячими методами вибивали із Олександра Кирилюка зізнання у крадіжці, до якої той не мав жодного відношення. У момент крадіжки, а сталася вона торік на Великдень, Кирилюк був у церкві, де його бачило багато людей. Однак, незважаючи на алібі, Кирилюка піддавали тортурам, а тодішнє керівництво чернівецької міліції, коли це стало відомо, намагаючись вийти сухим із води, стверджувало, що тілесні ушкодження у Олександра Кирилюка від того, що він «упав зі сходів».

21 липня Садгірський районний суд Чернівців виніс вирок у цій справі. Капітана Бартюка засуджено до 4 років позбавлення волі, а його спільників — до 3,5 років. Засуджених позбавлено звань та права протягом трьох років після відбуття покарання обіймати посади, пов’язані з виконанням функцій представника влади. Їм інкриміновано перевищення службових повноважень, що спричинили тяжкі наслідки, та умисне нанесення тілесних ушкоджень. Суд, виносячи вирок, узяв до уваги, що у підсудних є на утриманні малолітні діти, і вони щиро розкаялись у скоєному — попросили вибачення у Олександра Кирилюка. Та, попри все, не полишає відчуття, що колишні правоохоронці все-таки відбулися легким переляком.

(«Сільські вісті», №95, 15 серпня 2003 р.)
Див. також — «Свобода», №35, 9-15 вересня 2003 р.

Кримінально-виконавча система: деякі загальні дані

08.04.2004

Довічне ув’язнення (цифри)

   

У місцях позбавлення волі перебуває 842 особи, які засуджені до довічного ув’язнення, і вирок щодо яких набув чинності. За словами голови Держдепартаменту з питань виконання покарань Володимира Льовочкіна, ці засуджені перебувають у різних тюрмах. Він зазначив, що саме такий варіант у департаменті вважають і більш доцільним, й економічно виправданим, аніж будівництво окремого закладу для відбування покарань цієї категорії ув’язнених.

(«Молодь України», №91, 22 липня 2003 р.)

Кримінально-виконавча система: деякі загальні проблеми

08.04.2004

Як попадають під амністію: за законом чи за гроші?

   

«Я — вдова, з 10 років піднімала синів-близнюків сама. І так трапилось, що один Віктор потрапив у халепу. Він завжди був більш збитошним за тихого брата Андрія. І поки Андрій вчився у технікумі, Віктор гуляв з хлопцями. Минулого року їх пов’язали на дрібній крадіжці — пограбували гараж. Винесли рівно стільки, скільки вистачило, щоб Віктору дали два роки ув’язнення у колонії.

Я — бухгалтер, брала на своє обслуговування до п’яти фірм, щоб возити передачі у колонії. Якби знала, то краще б ці гроші складала на його звільнення. Але була впевнена, що мого хлопчика відпустять. Бо ніяких порушень за ним не було. І його вихователь завжди про нього гарно відгукувався. Коли у серпні цього року вийшов закон про чергову амністію, я поїхала до Віті. І він з радістю сказав, що його, певно, теж звільнять, бо він вже відсидів третину строку і злочин у нього неважкий. А коли я приїхала наступного разу, то з’ясувалось — якщо я хочу побачити свого сина, то повинна принести 500 гривень одному начальнику в колонії, щоб він поставив свій підпис на якихось документах. Я привезла ті гроші і стала чекати новин від Віті. А вони були... Виявляється, той начальник нічого не підписав і пішов у відпустку на 45 днів! Але ж час йде!!! Пішла я знову по тому самому колу. А мені говорять, що ті 500 гривень я вже не поверну, але щоб мій син вийшов на свободу, то потрібно дати вже 1000 гривень! Людоньки, за що я маю давати такі гроші, якщо мого сина й так повинні відпустити! Але до кого кричати, кому що говорити! Каже мені Вітя, що готуються виходити під амністію такі злочинці, що йому страшно, якщо вони вийдуть на волю! І розказав мені син, скільки коштує їхнє звільнення. Зрозуміло, що чим більший строк, тим дорожче це коштує. Але більше 1000 доларів ніхто не носить. А ще пропонують: надайте матеріальну допомогу колонії. Беруть у родичів все — фарби, дошки, цвяхи, меблі, продукти. Все це приймається як благодійна допомога, а потім тих ув’язнених звільняють. Цього року по амністії повинні вийти 35 тисяч українських в’язнів. До того ж цьогорічна амністія не така вже й складна — амністують усіх охочих, які вчинили злочини невеликого і середнього ступеня важкості (до 5 років) і відбули третину терміну. Але можливості звільнитися моєму сину по УДЗ (умовно-достроковому звільненню) не вийшло. Я думала, що так звільняють дійсно тих, хто не має порушень, а виявляється, що УДЗ майже ніколи не буває. По УДЗ теоретично може вийти кожен, хто відсидів половину терміну і має в своїй особистій книжці хороші відгуки адміністрації. А практично ці відгуки коштують від 500 гривень до 1000 доларів. Ви запитаєте, чи не зверталась я до керівництва Держдепартаменту з виконання покарань? Я хотіла одразу бігти туди, але Вітя слізно просив мене цього не робити, бо новина про це одразу стане відомою у колонії, то тоді буде легко знайти причину, щоб “підставити” мого сина і залишити відбувати строк. Тому ми все-таки чекаємо — може, тихенько вдасться скористатись законним правом?»
(Повідомив Д. Гройсман, м. Вінниця)

(«33 Канал» 24 вересня 2003 р.)

Умови утримання в місцях позбавлення волі

08.04.2004

Харківська Жовтнева колонія №17

   

Влаштувати харківським журналістам «екскурсію» до Жовтневої колонії №17, що в Балакліївському районі Харківської області, правоохоронців змусив далеко не дружній випад з боку однієї столичної газети. Використавши чийсь крик душі з анонімного листа, автор змалював щось на зразок тутешнього пекла, де воєнізований персонал у доволі жорсткий спосіб отруює життя хворому на туберкульоз контингенту. Екскурсія з метою спростування недостовірних фактів залишила двоїсте враження. Пекло тут присутнє і відсутнє одночасно.

Для в’язнів багатьох вітчизняних колоній, тюрем і СІЗО переїзд до загратної клініки нерідко асоціюється з путівкою на курорт. Тут все та ж зона, але більш наближена до людського стандарту. 17-та вже три роки має статус лікарні для хворих на туберкульоз зеків. Камери мають вигляд типової солдатської казарми. Сьогодні тут утримуються 1400 засуджених, тобто на 700 чоловік менше, ніж у 2000-тисячному році. То був період, коли до 17-ї щотижня прибувало по 50-70 новачків. Тепер за весь минулий місяць колонія прийняла лише 40 хворих. Обнадійливій статистиці посприяли одразу дві причини: достатнє забезпечення ліками і пристойне харчування.

За 7 місяців цього року адміністрація випустила на волю 22-х в’язнів, яким вже нічого не допоможе. Такий стан не вважається кричущим, оскільки ще якихось 3 роки тому безнадійних рахували сотнями. Щодня хворі отримують до столу м’ясо, рибу, молоко, яйця, масло і свіжі овощі.

Ті засуджені, кого вдома чекають, повертаються на волю фактично здоровими…

(«Слобідський край», м. Харків, №150, 13 серпня 2003 р.)

Один из лидеров Украинской Национальной Ассамблеи, Игорь Мазур, в ИК-17 оказался после того, как заразился туберкулезом в Киевском СИЗО после событий 9 марта 2001 года. Он должен выйти на свободу в марте будущего года.

(«Вечерний Харьков», №89, 19 августа 2003 г.)

Умови утримання в місцях позбавлення волі

08.04.2004

Бізнес-камери в Дніпропетровську

   

В Днепропетровске после капитального ремонта открылся спецкомплекс, в который входит, в частности, три бизнес-камеры для заключенных. Содержание в них обойдется заключенным в 116 гривен в сутки.

Как сказал журналистам министр внутренних дел Украины Юрий Смирнов, это дешевле, чем проживание в двухместном номере трехзвездочной гостиницы Днепропетровска. Средства, полученные от этого нововведения, пойдут на содержание заключенных.

(«В гору», м. Херсон, №34, 21 серпня 2003 р.)

Умови утримання в місцях позбавлення волі

08.04.2004

Стан справ у місцях позбавлення волі Харківської області

   

В Харьковскую облгосадминистрацию в этом году поступило более 150 жалоб граждан по поводу работы правоохранительных органов.

По словам прокурора Харьковской области Владимира Кривобока, сегодня в области имеется 17 тысяч осужденных. В 11 колониях, которые функционируют в области, с начала года уже случилось 230 конфликтных ситуаций. За это же время в учреждениях исполнения наказаний умерли 59 осужденных. В прошлом году жертвами неудовлетворительного медицинского обслуживания, некачественного и недостаточного во всех отношений питания стали (по официальным данным) 31 человек.

Не вдаваясь в подробности тюремного меню, прокурор области деликатно заметил, что по калорийности предлагаемая пища никоим образом не соответствует нормальному уровню. В результате многие заключенные имеют заметный дефицит массы тела. Что же касается тюремной медицины, то вот уже многие годы бюджетным финансированием она обеспечивается не более чем на 10%. Денег на обследование осужденных на наличие ВИЧ-инфекции не выделяется с 1998 года. В колониях периодически отключают свет, тепло и воду. Зачастую постельные принадлежности просто не выдаются, а 100 заключенных не имеют даже матрацев.

Отдельно остановимся на Октябрьской ИТК №17. Кроме безусловного наличия всех вышеперечисленных признаков харьковских колоний, у нее есть и другая, убийственная особенность. Дело в том, что с 1983 года здесь практически вышел из строя комплекс очистки сточных вод. В результате сточные воды попадают в реку Северский Донец, которая является источником питьевого водоснабжения горожан.

Стоит отметить, что в таких условиях пребывают и те, кто только ожидает приговора. Во-первых, потому что суды традиционно перегружены и не в состоянии направить копию приговора в изолятор в течение многих месяцев, хотя, по закону, обязаны это сделать в течение трех дней. В этом году в рассмотрении находится 13405 уголовных дел — рассмотрено пока не более 40%. Во-вторых, зачастую подсудимых просто не на чем доставлять в залы судов — не хватает транспорта, бензина...

(«Событие», г. Харьков, №37, 11-17 сентября 2003 г.)

Умови утримання в місцях позбавлення волі

08.04.2004

Про спецприймальник у Сімферополі

   

Из-за нарушения санитарных норм содержания арестованных в Симферополе закрыли спецприемник ГУ МВДУ в Автономной Республике Крым. Такой беспрецедентный случай стал возможным после вмешательства в дело Уполномоченного ВР по правам человека Нины Карпачевой, которая сейчас проводит комплексную проверку соблюдения прав граждан в Крыму. Проверяющие выявили, что в спецприемнике для людей, подвергнутых административному аресту, не кормят. В учреждении отсутствует естественное освещение, не работает система вытяжной вентиляции камер, нет постельного белья и пр. В таких условиях в прошлом году содержались 1380 арестованных. За 8 месяцев этого года через спецприемник успело «пройти» почти 1000 мелких нарушителей. После проверки фактов заместитель главного санитарного врача ГУ МВДУ принял решение о временном закрытии учреждения до устранения недостатков. Правоохранительные органы Крыма впервые так оперативно и принципиально отреагировали на грубые нарушения прав человека в местах лишения свободы, прокомментировала Нина Карпачева.

(«Сегодня», №210, 18 сентября 2003 г.)

Опис фактів знущань в установах кримінально-виконавчої системи

08.04.2004

Подія у Волновахській виправній колонії

   

Работники Волновахской исправительной колонии сделали инвалидом 25-летнего осуждённого. Прокуратура Донецкой области возбудила уголовное дело в отношении должностных лиц Волновахской исправительной колонии № 120 по фактом превышения власти или служебных полномочий (по ст. 365 ч.2 УК Украины).

Как сообщает пресс-служба Донецкой облпрокуратуры, осужденный этой колонии, 1978 года рождения, поступил в межобластную больницу с диагнозом ушиба мягких тканей обоих стоп. После проведенной операции стопы были ампутированы, он признан инвалидом 2 группы на один год, может передвигаться на костылях.

По сведениям самого осужденного, травма была получена в результате действий работников колонии, поскольку он отказался выполнить законное требование администрации. Ведётся следствие. (Сообщил Березин из Артемовска, Донецкая обл.)

(Интернет-издание «Остров»)

Армія: деякі загальні дані

08.04.2004

У військах Західного оперативного командування

   

За словами заступника командувача військами Західного оперативного командування з виховної роботи Людвіга Коберського, протягом першого півріччя 2003 року було досягнуто зменшення фактів нестатутних взаємин у військових колективах Західного ОК, на 30%; випадків загибелі військовослужбовців — у 2,8 рази. Але, за абсолютними цифрами кількості правопорушень, серед інших оперативних командувань Сухопутних військ Збройних сил України Західне ОК — на останньому місці.

Проблема збереження життя і здоров’я людей залишається гострою. На совісті командирів і начальників — шестеро втрачених людей. Протягом 2003 року у військах сталося 17 злочинів, пов’язаних з рукоприкладством.

Командувач військами Західного ОК Сергій Чернілевський змушений констатувати, що «найбільш соціально небезпечним явищем є нестатутні взаємини у військових частинах та підрозділах. При цьому нестатутні взаємини мають достатньо високу скритність. А тому наявна кількість порушених протягом року кримінальних справ — це лише верхівка проблеми, корені якої — в недоліках нашої роботи, прорахунках у подоланні передумов протиправної поведінки військовослужбовців».

(«Армія України», м. Львів, №91, 5 серпня 2003 р.)

Армія: деякі загальні проблеми

08.04.2004

На гауптвахті Західного територіального управління Військової служби правопорядку Збройних Сил України

   

Капітан Олексій Панов, кореспондент «Армії України»:

На гауптвахті Західного територіального управління Військової служби правопорядку Збройних Сил України у загальних камерах, як кажуть, не мед. Згідно із встановленим розпорядком дня, тривалість сну тут не перевищує 7 годин на добу. Сплять заарештовані на голих нарах, знімаючи з себе тільки взуття. Покриватися дозволено утепленими польовими куртками, які видають на час сну. Підйом у заарештованих о 6-й годині, потім півгодини на вмивання, ранковий огляд. Є час на прибирання камер, здачу польових утеплених курток. Сніданок привозять з військової частини в термосах, а роздає його черговий фельдшер, який знає встановлені норми основного солдатського пайка. Далі йде те, що найбільше, мабуть, і впливає на перевиховання заарештованих у дисциплінарному порядку: посилені заняття зі стройової підготовки, різні господарські роботи у межах розташування гауптвахти. Ну, а час, вільний від роботи та стройової, приділяється вивченню військових статутів. Грати у будь-які ігри, співати, лежати вдень, а тим більше спати тут не дозволено. Всім заарештованим дозволено за бажанням читати військові статути, газети, військову літературу. Для цього начальник гауптвахти дбає про регулярне надходження сюди таких видань, як «Народна армія», «Урядовий кур’єр», «Армія України», які він видає у встановлені розкладом дні години, а після прочитання збирає.

Як я зміг переконатися під час перебування на гауптвахті, ставлення до військовослужбовців, що зробили у своєму житті хибний крок, тут неупереджене, коректне. Все у межах статуту. Зараз таке ставлення називають гуманним і впроваджують навіть у тюрмах.

(«Армія України», м. Львів, №66, 5 червня 2003 р.)


Армія: деякі загальні проблеми

08.04.2004

Чи розповсюджується на строковиків українська Конституція? Думка адвоката

   

Ігор Годецький, адвокат:

«... Почну з того, що консервативний, замкнутий характер армійських порядків зумовлює в Збройних Силах розквіт системи жорстокого пригнічення особистості. Молодь інтуїтивно відчуває цей гніт і не бажає іти до війська. Командний склад тримає у постійній напрузі всіх підлеглих, і ця армійська піраміда, що на дві третини складається з офіцерів, прапорщиків, сержантів надстрокової служби, тисне на найделікатнішу частину — тих, хто служить за призовом. Це юнаки 18-20 років. Вони ще не мають життєвого досвіду і не можуть витримати жахливого тиску. Яка на це рада? Повернутися обличчям до Конституції, узгодивши права військових із вимогами Основного закону. Точаться розмови, мовляв, у нас армія споконвіку була «апаратом насильства», і нічого не змінити. І позастатутні стосунки — не від учора. Не треба боятися звертатися до суду, коли на це є підстави.

Візьмемо принцип єдиноначальності, що переріс на культ особи єфрейтора, прапорщика чи капітана. Командир у війську, що хоче, те й коїть. Це волюнтаризм. Приміром, для того, щоб ув’язнити людину на 15 діб, Конституцією передбачено тільки судовий порядок. А що в Дисциплінарному статуті? Командир не регламентований у тому, до якого конкретного порушення відноситься певне покарання. Невже однаково: розстебнутий комір чи п’яний виїзд у танку до населеного пункту? Військові командири не мають юридичної освіти, але їм дозволено одноособово приймати рішення. Утім, дисциплінарний арешт — фактично те саме, що арешт адміністративний. Та досі юридичні служби Міністерства оборони не розробили навіть маленької інструкції, де був би перелік конкретних порушень, за які дозволяється відправляти на гауптвахту. Після прийняття Конституції законодавче поле давно треба поширити і на військову сферу, інакше дедалі більше буде “бігунів”. Дані, що подають самі військові — 20 тисяч у 1998 році, а нині майже 30 тисяч так званих дезертирів. Про що це свідчить? За 5 років тільки офіційна кількість “бігунів” із війська зросла на 50% і незабаром буде дорівнювати кількості призовників. Чому, служачи у війську, юнак не може скористатися правом на заочну освіту чи вільно користуватись особистим майном? Чому строковики обмежені у свободному пересуванні навіть у вільний від служби час, коли вона гарантована громадянам України? Конституція —це норма прямої дії, і я радив би юнакам звертатися до суду в разі обмеження в армії їх прав”.

Коли до райвійськкоматів приписують громадян віком 16 років, то потрібно, згідно зі ст. 60 Кодексу «Про шлюб» і ст. 11 Цивільного кодексу, аби з ними на медичну комісію з’являлися їхні законні представники — батьки. Чи інформують про це батьків допризовників у військкоматах? Жодна дитина в 16 років не пам’ятає, чим вона хворіла половину свого життя. А що в результаті? Під час призову в 40 тисяч осіб щороку, комісують 4 тисячі юнаків, тобто це фактично інваліди. То чому призовні комісії у військкоматах, які очолюють цивільні люди, керуються не здоровим глуздом і законодавством у комплексі, а лише Законом «Про загальний військовий обов’язок»?».

Юрист Годецький настійно рекомендує: перш ніж іти на медичну комісію, потрібно пройти обстеження в незалежних медичних закладах і порадитись з правником.

«Порушуючи наші громадянські права, військові, не боячись Феміди, оприлюднюють у пресі інформацію про те, як військовий комісар разом із начальником міліції складають списки призовників і ходять «по хатах», щоб застати їх «тепленькими в постелі». Та це ж беззаконня! Відомі випадки, коли вривалися в дім, заарештовували «неявщиків», — говорить юрист.

(«Вечірній Київ», №132, 10 вересня 2003 р.)

Армія: самогубства в армії

08.04.2004

Олександр Явтушенко («Десна», Чернігівської обл.), 13 жовтня 2001р.

   

16 жовтня 2000 року хлопця в армію проводжали, а рівно через рік — у труну клали. Невеличке село Буяни Луцького району налічує трохи більше 300 дворів. За останні роки у цинкових трунах туди привезли трьох солдатиків...

Сашку Явтушенку принесли повістку в армію восени 2000 року. «Я сподівалася, що сина в армію не візьмуть, бо мав туберкульоз, — розповідає мама Любов Павлівна. — Але 16 жовтня, коли Сашка призвали, виявилося, що зроблений у лікарні знімок зник. А ще ж мав кісту на печінці... Дитину визнали придатною до служби і забрали».

А рівно через рік, 16 жовтня 2001 року, Олександра Явтушенка батьки ховали на сільському кладовищі.

Сашко служив у знаменитій «учебці» «Десна» (Чернігівська обл.) — у танкових військах. Спочатку йому присвоїли звання молодшого сержанта, призначили командиром танка, заступником командира взводу, а з часом і командиром взводу. 13 жовтня матері повідомили, що мають приїхати з частини від Саші, бо щось сталося. Мати пригадала лист, що недавно отримала: «Мамо, якщо скоро не відпустять у відпустку, я звідси — просто в Ліпіни. Тут дурдом самий справжній. Сьогодні вночі наш сержант на полігоні ледь не згорів у наметі. Вчасно вискочив». Сашко просив, щоб мама взяла в лікарні довідку, що хтось з рідних дуже хворий — тоді його відпустять майже на місяць. Люди у військовій формі, що чекали на подвір’ї, сказали, що 12 жовтня Сашко покінчив життя самогубством. Тіло привезли майже через чотири доби — 16 жовтня 2001 року.

«З «Десни» приїхало 6 начальників і 6 солдатів, що служили разом з Сашею. Тільки один солдат відійде — начальник за ним. Не дали навіть поговорити», — каже мати. Батько допитувався, чому син міг покласти на себе руки. Їм пояснили, що Сашко віддавав чи продавав камуфляжі, до яких мав доступ, «дембелям», його зловили, і, злякавшись, видно, покарання, він таке зробив. «Але я зрозумів, що його прибили і підвісили, — каже батько, — хоч експертиза і показала, що це — самогубство».

Справу закрили, не повідомивши батьків. Через деякий час приїхав з «Десни» молодий майор, привіз папку з фотографіями. Сашко роздягнений, тіло побите, все в синцях. Була мова, що у тій частині була розтрата. А протягом року загинуло 8 хлопців.

(«Вісник» & K°», м. Луцьк, №37, 11 вересня 2003 р.)

Армія: покарання військовослужбовців

08.04.2004

Покарання прапорщика у Харкові

   

Военная прокуратура Харьковского гарнизона возбудила уголовное дело в отношении прапорщика военной части, расположенной в Октябрьском районе Харькова. Военнослужащий обвиняется в превышении служебных полномочий и применении насилия к подчиненному, сообщает информационное агентство «SQ» со ссылкой на следователя военной прокуратуры Дмитрия Светличного.

Обвинительное заключение гласит: имея намерение поглумиться над своим подчиненным, предъявляя необоснованные претензии по поводу ненадлежащего исполнения обязанностей в наряде, прапорщик оскорбил его нецензурной бранью и нанес три удара ладонью правой руки по лицу, причинив тем самым физическую боль.

(«Комсомольская правда в Украине», №165, 9 сентября 2003 г.)

Громадські організації проти катувань

08.04.2004

Досвід «Донецького Меморіалу». Александр Букалов, руководитель «Донецкого Мемориала»

   

«... Недавно к нам обратилась одна женщина: ее сын находится под следствием по обвинению в убийстве. Посадили его за решетку в 15 лет, и он уже 2,5 года ждет результатов следствия. А следствие не имеет доказательств, однако удерживает парня за решеткой, где он уже подхватил туберкулез. Сами обвинения очень спорны: парень вмешался в драку двух взрослых мужчин, бросившись их разнимать, а через неделю один из «драчунов» умер, и 15-летнего подростка «закрыли». То, что происходит сегодня в украинских СИЗО и колониях, заставит взрогнуть самую закаленную душу. Ситуация, когда милицейский патруль на улице забирает живого человека, а родственникам выдает труп, очень распространена. Как правило, близкие пытаются как-то добиться справедливости в этой ситуации, однако многие их попытки обречены на неудачу. Причина — в круговой поруке, охватившей правоохранительные структуры. На сегодняшний день мы сталкиваемся с поразительными ситуациями, когда в милиции даже не знают, на что имеет право задержанный. Часто на трупе, передаваемом родственникам из милиции. Находят многочисленные ушибы, синяки, приведшие к летальному исходу. А при задержании всех этих ушибов не было. В этом случае милиция доказывает, что, дескать, «он получил ушибы до задержания», и доказать обратное трудно. Бывает, в милиции соглашаются, что задержанный погиб от пыток или избиений, однако разводят руками, утверждая, что поделать ничего не могут, потому как тот сотрудник, который был на смене, уже не работает. А ведь разбираться никто не будет.

Взыскать сумму ущерба с отечественных правоохранительных структур — очень сложная задача. На сегодняшний день только в Донецкой области есть более 50 исков к милиции. А в Донецке есть сотни людей, имеющих полное право обратиться в Европейский суд по правам человека за защитой своих прав, и мы стараемся содействовать им в этом вопросе.

Мы стараемся довести до каждого из работников правоохранительных органов все наши разработки и методики. К счастью, в последнее время руководство правоохранительных органов идет нам навстречу, участвуя во всевозможных семинарах и тренингах. На протяжении 1995-2001 годов «Донецкий Мемориал» организовал проведение в регионе более двух десятков семинаров правопросветительского характера, в том числе, ряд информационных семинаров по правам человека для персонала учреждений исполнения наказаний».

(«День», №141, 14 августа 2003 г.)

Проти катувань. Електронне видання ХПГ (2003-2005) , 2003, №10

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори