пошук  
№02
2004

Проти катувань. Електронне видання ХПГ (2003-2005)

Установи МВС: деякі загальні проблеми

09.04.2004

Депутаты рассмотрели проблему применения пыток и истязаний работниками правоохранительных органов

   

Комитет Верховной Рады Украины по вопросам прав человека, национальных меньшинств и межнациональных отношений провел рабочее совещание относительно проблемы применения пыток и истязаний работниками правоохранительных органов в ходе проведения досудебного следствия и в местах лишения свободы.

Отмечалось, что необходимость проведения совещания вызвана ситуацией, которая имеет место с соблюдением прав человека в процессе задержания граждан и ведения следствия работниками правоохранительных органов. Многочисленные обращения в Комитет граждан, правозащитных организаций, публикации в средствах массовой информации свидетельствуют о том, что в правоохранительных органах продолжается практика применения пыток и истязаний с целью получить признание, а иногда и просто намеренного причинения вреда здоровью задержанных, что вызывает беспокойство общественности как в Украине, так и за ее пределами.

Как сообщает Информационное управление Верховной Рады Украины, в своем докладе Геннадий Удовенко подчеркнул, что проблема применения физического насилия к задержанным со стороны правоохранительных органов - комплексная и одна из тех, которую полностью не смогла решить ни одна из стран мира, применение физического влияния есть в практике правоохранительных органов даже самых высокоразвитых государств. Эта проблема является предметом внимательного внимания ряда международных структур в сфере защиты прав человека.

(ЛIГАБiзнесIнформ,
украинская Сеть деловой информации
17.02.2004, 17.50)

Установи МВС: деякі загальні проблеми

09.04.2004

Закон про добрі закони. З ініціативи парламентаріїв новий законопроект має «підлатати» багато того, що Рада прийняла раніше

   

Наталія ЛЕБІДЬ:

Ще наприкінці минулого року народні депутати України Іван Васюник, Володимир Стретович, Олексій Івченко та Віктор Король підготували проект Закону «Про внесення змін та доповнень до деяких законів України». Закон про зміни до законів? На перший погляд, це звучить як школярська робота над помилками, проте насправді запропонований законодавчий акт має неабияке значення. «По горизонталі», так би мовити, він охоплює достатньо солідну низку раніше прийнятих Верховною Радою законів (які дотичні до функціонування силових відомств). «По вертикалі» (тобто по суті змін, які, на думку авторів, слід запровадити) проект зачіпає чимало існуючих регресивних норм і пропонує їм гідну заміну.

Конкретніше йдеться про закони України «Про міліцію», «Про державну податкову службу в Україні», «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про попереднє ув’язнення», Кодекс України про адміністративні правопорушення та Кримінальний кодекс України. Зміст же доповнень, внесених групою депутатів, полягає у тому, аби усунути порушення прав людини, які, на жаль, є цілком реальними завдяки шпаринам у вже прийнятих та функціонуючих законах.

Група розробників Закону «Про внесення змін та доповнень до деяких законів України» обстоює цілу низку пропозицій. Так, на їхню думку, слід вдатися до наступних кроків:

1. Законодавчо закріпити саме в базових законах, що регулюють діяльність правоохоронних та контролюючих органів, положення щодо забезпечення прав та основних свобод людини та громадянина, механізмів забезпечення таких прав, і, головне, посилити відповідальність працівників зазначених органів за їхні незаконні дії або бездіяльність, у тому числі і у частині відшкодування моральної та матеріальної шкоди.

2. Встановити пряму заборону працівникам міліції, у тому числі і під час затримання, вимагати від громадянина давати будь-які свідчення або пояснення до прибуття захисника (у випадку заявлення такої вимоги).

3. Визначити обов’язком працівників міліції роз’яснити затриманим та заарештованим особам у момент затримання або арешту їхні права, зокрема надати роз’яснення таких прав у друкованому вигляді, забезпечити право на захист.

4. Запровадити обов’язкове сповіщення прокурора про будь-який факт застосування правоохоронцями фізичної сили, спеціальних засобів, вогнепальної зброї для перевірки правомірності їх застосування.

5. Встановити обов’язковість отримання санкції прокурора на залучення спеціальних підрозділів правоохоронних органів до проведення перевірок суб’єктів підприємництва для того, щоб викорінити практику залякування таким чином підприємців.

6. Привести диспозицію статті 127 Кримінального кодексу України у відповідність до визначення терміна «катування», закріпленого Декларацією Організації Об’єднаних Націй про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських та таких, що принижують гідність, видів поводження, а також виокремити спеціального суб’єкта такого злочину — працівника правоохоронних органів — із встановленням найсуворішої відповідальності за такі злочини.

7. Встановити чіткі підстави, порядок та терміни проведення податковими органами та органами контрольно-ревізійної служби перевірок суб’єктів господарської діяльності.

8. Запровадити судовий порядок отримання дозволу на проведення позапланових перевірок органами Державної податкової служби.

9. Законодавчо визначити перелік документів, за умови наявності яких посадові особи міліції, податкової служби, контрольно-ревізійної служби можуть бути допущені до проведення відповідної перевірки.

10. Встановити обов’язковість дозволу суду на витребування документів та даних, потреба в яких виникає у ході проведення оперативно-розшукових заходів відповідними підрозділами правоохоронних органів.

11. Запровадити судовий порядок отримання оперативно-розшуковими підрозділами дозволу на негласне проникнення до будь-яких житлових або нежитлових приміщень.

(“Україна молода”, №42, 5 березня 2004 р.)

Жителi Рівного вважають, що правоохоронці їх давно не бережуть.

Правовий відділ Комітету виборців України повідомив, що питання взаємовідносин міліції та громадськості актуальне не лише для Березнівського району Рівненщини. Про це свідчать численні звернення громадян до громадських приймалень КВУ в містах Рівне, Сарни та Дубно. За результатами проведеного соціологічного опитування, виявилося, що «позитивно» до міліції ставиться лише 11 відсотків респондентів, «швидше позитивно, ніж негативно» — 21 відсоток, «ніяк» — 27 відсотків. «Швидше негативно, ніж позитивно» до міліції ставляться більше чверті опитаних (26 відсотків), «негативно» — 15 відсотків, або майже кожен сьомий респондент. Тож у цілому можна стверджувати про те, що мешканці області роботою правоохоронців не задоволені.

На запитання, чому так ставляться до міліції, громадяни вибрали декілька найголовніших причин:

1) тому, що працівники міліції вважають, що їм усе дозволено,

2) не виконують покладених на них обов’язків,

3) порушують права громадян, грубо, не ввічливо та зверхньо спілкуються з людьми,

4) вимагають хабарі,

5) часто не реагують на повідомлення про вчинені правопорушення та злочини,

6) грубо та брутально поводяться із затриманими, застосовують до них фізичну силу та спеціальні засоби.

(«Україна молода», №19, 3 лютого 2004 р.)

Установи МВС: деякі загальні проблеми

09.04.2004

Скоріше негативно, ніж позитивно оцiнює більшість рівненців роботу міліції

   

Руслан САВУЛЯК:

Опитування, яке охопило мешканців Рівного, Дубна та Сарн, мало виявити ставлення громадян до працівників міліції. Із 340 опитаних лише 11 відсотків визначили своє ставлення до міліції як позитивне. Діаметрально протилежної думки притримуються 15 відсотків респондентів. 21 відсоток оцінює роботу правоохоронців «швидше позитивно, ніж негативно». Приблизно стільки ж, 26, «швидше негативно, ніж позитивно». А двадцять сім відсотків на запитання: «Як ви ставитесь до міліції?» — відповіли «ніяк». Причому жінки і чоловіки, молодь і старші люди приблизно однаково оцінюють діяльність людей у міліцейській формі. Проте серед жінок, які висловили негативне ставлення, переважна більшість молодша двадцяти восьми років. Крім цього, більшість респондентів жіночої статі вважає негативним той факт, що міліціонери занадто багато вживають спиртного на роботі. До негативу опитані також віднесли такі факти: невиконання службових обов’язків, часте порушення прав громадян, грубість і зверхність у спілкуванні та хабарництво. Лише чотири відсотки опитаних вважає, що правоохоронці безкорисливо та добросовісно виконують покладені на них обов’язки. У тому, що вони культурно і доброзичливо спілкуються з громадянами, переконані три відсотки респондентів. На запитання, звідки вони знають про роботу міліції, майже третина відповіла, що має безпосередній досвід спілкування з правоохоронцями. Решта — від знайомих і родичів, газет і телебачення.

На думку одного з ініціаторів опитування, керівника правових програм Рівненської організації «Комітет виборців України» Олексія Горецького, неприпустимо, щоб у правовій державі, яку ми ніби будуємо, було таке погане ставлення до міліції. «Проблемою № 1 у взаємовідносинах громадян і міліції, — говорить Олексій Горецький, — є недовіра до правоохоронних органів, так вважає 262 опитаних із 340». Інспектор Центру громадських зв’язків УМВС України в Рівненській області Надія Савченко на прес-конференції, де було оприлюднено результати опитувань, висловилася наступним чином: «За минулий рік до обласного управління надійшло понад тридцять тисяч звернень від мешканців Рівненщини про допомогу. Якраз це красномовний показник довіри до правоохоронних органів області. Громадяни мало знають про роботу міліції. Своє ставлення до правоохоронців мешканці області формують на основі фільмів, які показують по телебаченню, анекдотів та розповідей знайомих, а ці джерела інформації не можна назвати об’єктивними». Проте вона не заперечила той факт, що серед правоохоронців є чимало випадкових людей. У минулому році за заявами і скаргами мешканців області проведено 278 службових розслідувань, у результаті яких 19 правоохоронців втратили свої посади. Обласна організація Комітету виборців України планує надіслати результати опитування керівникам правоохоронних органів Рівненщини та до Міністерства внутрішніх справ. Представники КВУ сподіваються, що правоохоронні органи відреагують і ситуація зміниться.

(«Україна молода», №22, 6 лютого 2004 р.)

Установи МВС: деякі загальні проблеми

09.04.2004

Водили за ніс, вигороджуючи зловмисників Олена МЯГКОВА:

   

Краснодон Луганської області:Мій чоловік, Мягков Олександр Вікторович, був побитий 4 січня 2003-го. Переніс дві операції. Має фізичні і психічні розлади, непрацездатний. У порушенні кримінальної справи міліція Краснодона мені тривалий час відмовляла.Спочатку мене ретельно обманювали, стверджуючи, що кримінальну справу порушено, ведеться слідство.Потім зниклу історію хвороби раптом знайшли через два місяці в нашого дільничного. Я звернулася по допомогу до співробітника управління внутрішньої безпеки, де й довідалася, що кримінальної справи... ніколи не порушували. Був відмовний матеріал, про що мені ніхто не повідомив. Надалі, посилаючись на відсутність складу злочину, мені відмовили в притягненні винних до відповідальності. У серпні 2003-го двічі зверталася до обласної прокуратури.Досі оперативниками жодних конкретних заходів не вжито. Я п’ять разів була на особистому прийомі в начальника Краснодонської міліції, двічі - в МВС області у заступника начальника. Усе обіцялося в кабінеті, а як тільки виходила... Справа ретельно затягується. Оперативники відкрито кажуть: "У нашій країні правлять гроші, а злочинці "багатші за вас, та й зв’язків у них більше..."У мене немає грошей, немає зв’язків, а є двоє дітей, яким призначено допомогу в розмірі 19 гривень, і чоловік-інвалід, котрому потрібно робити ще операцію. Мені дуже важко матеріально і фізично, до того ж я страждаю на важку форму бронхіальної астми. Прошу вашого, шановна редакціє, сприяння.Від редакції Ми зробили запит у Міністерство внутрішніх справ України. Начальник Департаменту суспільної безпеки Савченко повідомив, що інформація нашої читачки частково підтвердилася. Співробітники Краснодонської міліції справді "неналежним чином поставилися до проведення дослідчої перевірки". Їх притягнуто "до суворої дисциплінарної відповідальності".За фактом жорстокого побиття громадянина О. Мягкова (били монтировкою по голові, обпікали вогнем) порушено кримінальну справу. Розслідування злочину контролює, як повідомляє Савченко, слідче управління МВС України в Луганській області.Редакція, у свою чергу, бере під контроль хід розгляду. ("Голос України", №2702, 2004.02.27)

Опис фактів знущань в органах МВС

09.04.2004

В Полтавском УБОП человек умер от пыток

   

Прокуратура Полтавской области возбудила уголовное дело по факту жестоких истязаний, которые привели к смерти задержанного в Управлении по борьбе с организованной преступностью областного УВД жителя Чернигова Владимира Цысельского. Отвечая на вопросы журналистов, глава облгосадминистрации Александр Удовиченко подтвердил факты жестокого истязания подозреваемых в правоохранительных органах области, когда от пыток умирают или становятся калеками задержанные по подозрению в преступлении. В настоящее время достигнуто соглашение губернатора с членами Общественного комитета защиты свободы слова при Полтавском медиа-клубе о проведении на эту тему общественных слушаний при участии власти, журналистов и правозащитных общественных организаций.

Наш комментарий. В апреле прошлого года Уполномоченный Верховной Рады по правам человека Нина Карпачева обвинила МВД в нарушениях прав человека, заявив, что правоохранители часто избивают задержанных, а также пытают их с помощью электричества, подвешивают в наручниках или же пытаются прекратить доступ воздуха с помощью целлофановых пакетов. МВД, в свою очередь, отрицает предъявленные политиками и средствами массовой информации обвинения. Дескать, всего этого у нас быть просто не может. Это все у них там - на Диком Западе.

("Правда Украины", 12 февраля 2004 г.)

Опис фактів знущань в органах МВС

09.04.2004

ВВС — не катівні? Міліціонери — не кати?

   

Редакція газети, Громадський комітет захисту свободи слова, Полтавський медіа-клуб звертаються до всіх громадян Полтавської області, хто став жертвою свавільного поводження з ними працівників правоохоронних органів, з проханням повідомити про ці факти, бажано у письмовій формі, за адресою редакції чи адресою медіа-клубу: Медіа-клуб, вул.. Демократична, 34, м. Полтава, 36000.

Всі ці факти будуть оприлюднені на засіданні “круглого столу”, що незабаром має відбутися у м. Полтаві за участю керівників облдержадміністрації та силових структур області, а також взяті під контроль обласною прокуратурою. Матеріали “круглого столу” знайдуть своє відображення на сторінках обласних та всеукраїнських ЗМІ.

“За цим злочином стоїть сам начальник УБОЗ Полтавщини — О. ПЛУЖНИК?”

Тема катувань людей у міліції не нова. Про неї не раз наголошували на різних рівнях і депутати, і правозахисні організації, і Уповноважений з прав людини у ВР, зрештою, й самі правоохоронці. Останні, щоправда, в певних умовах і в певному контексті. Останнім часом і наше видання. І Полтавський медіа-клуб отримують немало скарг з цього приводу. Незалежні ЗМІ перетворюються для жертв міліцейського свавілля чи не в єдину і останню інстанцію. Та й то з умовою — без оприлюднення. Бояться. “Так, боїмося, — кажуть не криючись скаржники у відповідь на прохання кореспондентів назвати себе чи дати дозвіл на оприлюднення. — Який захист, хто цим переймається? Так не вбили, а як опублікуєте, то точно вб’ють. Їм же море по коліна, їм же все дозволено! Подивіться, хто володіє у нас в місті магазинами, барами, та хоч би й той клуб “Зебра” (а був же колись кінотеатр!)... От якби ними зайнялись десь у столиці, та була гарантія, що таки будуть покарані ці кати, то багато можна було б сказати...”.

З подібними скаргами до редакції звертається чимало громадян. Немало й анонімних листів: ось в одному повідомлялося, що на початку грудня минулого року у Полтавському УБОЗ було закатовано на смерть під час допиту молоду людину — В. Цісельського. Експертиза підтвердила: задушення.

У кінці січня цього року надійшла інформація про смерть молодого бізнесмена знову від катувань там же.

Можна було б сумніватися у правдивості цих фактів, але вони були підтверджені Полтавським медіа-клубом, який отримав цю інформацію з інших джерел.

Надходить повідомлення й про те, в який спосіб за “сприяння” тих же правоохоронців руйнуються, банкрутують фірми, а потім їх за безцінь купують ті, хто мав би це робити за “певною” домовленістю з правоохоронцями. Якось один наш читач висловився просто: “Правоохоронці зрозуміли, що боротися із злочинністю марно, а тому й вирішили очолити її самі. Інакше: злочинність перемогла й тих, хто мав би з нею боротися...

Але є листи відкриті, підписані жертвами міліцейських катувань... Більшість їх направлено до парламентського комітету по боротьбі з корупцією та злочинністю на ім’я голови комітету та його заступника: В. Стретовича та Г. Омельченка.

Володимир Чорнобук: «Мене катували в присутності працівника Кременчуцького відділу УБОЗ — Кравченка В.І.»

Цей лист написав постраждалий від катувань в кінці минулого року. Судячи з листа, справа його й досі не вирішена. А здоров’я втрачене назавжди після катувань.

Автор листа доволі розлого описує, що з ним трапилося влітку минулого року, коли він о 9.00 вийшов з дому до аптеки за ліками для хворої доньки. Без пред’явлення якихось звинувачень чи пояснень його було затримано працівниками Кременчуцького УБОЗ і там тяжко побито з вимогою підписати явку з повинною...

“Мене було безпідставно звинувачено у привласненні коштів, що згодом не підтвердилося, — пише в листі потерпілий В. Чорнобук. — Мене катували в присутності представника Кременчуцького відділу УБОЗ — Кравченка В.І. Після моєї скарги на нього за участь у катуваннях Кравченко В.І. погрожував мені помститися і зробити все, щоб я потрапив до тюрми. Протягом всього часу мого перебування у слідчому ізоляторі (а це 2 місяці) до мене постійно приходили працівники УБОЗ лише з однією вимогою — дати фальшиві докази, погрожували мені, чинили психологічний тиск... 29.09.03 року суд відкинув звинувачення на мою адресу. Моя не винуватість документально була підтверджена. Хто ж тепер відповість за катування? За що мене били працівники УБОЗ? Хто поверне мені втрачене здоров’я?

“Бездіяльність начальника УБОЗ О. Плужника наводить на думку: чи не причетний він сам до цього злочину?”

Про цей факт знущання над мешканцем м. Кременчука О. Бакаєм вже йшлося на сторінках нашого видання. Але виявилося, що віз і нині там. Домогтися покарання винних у звірячому його побитті ні йому, ні його рідним так і не вдається досі.

Вони також звернулися до парламентського комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю...

Відчай батьків людини, яка стала інвалідом після звірячого побиття, можна зрозуміти: “Ми впевнені, що цю справу ніколи не буде розглянуто, а винних не буде покарано, бо за цим злочином стоїть сам начальник Полтавського УБОЗ О. Плужник. Ми знаємо, що він давно був знайомий з нашим сином. В них були якісь спільні справи, але потім вони щось не поділили, і саме тому на нашого сина було організовано злочинний напад з наступним викраденням та вимаганням коштів. У кого нам шукати захисту, якщо покриває ці злочини сам УБОЗ?..”.

Протистояти цьому можна за однієї умови: має бути відкрита й чесна інформація. Плужники та їм подібні Кравченки не з’являються на пустому місці: вони з’являються на благодатному грунті людського страху, продажності, байдужості доти, доки насилля та вимагання не торкнуться когось конкретно. А тільки, як відомо, крайні хати мають здатність горіти й першими...” (Тамара Просяник).

(«Інформаційний бюлетень», №6, 12 лютого 2004 р.)

Опис фактів знущань в органах МВС

09.04.2004

Наталья Кружилина. Бизнес по-милицейски (Черкаська область)

   

Историям о садистских методах ведения следствия и дознания в застенках наших правоохранительных органов — несть числа. И хотя каждый из очередных министров-силовиков не устает повторять, что уж он-то наведет в своем ведомстве порядок, случаи, когда за превышение полномочий да злоупотребление властью виновные несут заслуженное наказание, можно пока пересчитать по пальцам...

Рецепт от ментов: как стать инвалидом...

Погожим июльским днем, вернувшись с покоса, жители Звенигородки, отец и сын Левицкие, с порога услышали от близких новость — утром заходил участковый Бугаенко и оставил повестку с требованием срочно зайти в РОВД. Как ни ломали они голову, зачем понадобились милиции, так ничего и не придумали. Но делать нечего — надо идти.

Уже на месте участковый с напарником, опером из отдела по борьбе с незаконным оборотом наркотиков Василием Зозулей, сразу заявили пришедшим, что обвиняются Петр и Александр Левицкие в серьезном преступлении — избиении местного жителя, некоего Галая. Мол, четыре дня назад они напали на него и зверски поколотили.

“Да Боже упаси! Нам вообще некогда где-то гулять — еле хватает времени с хозяйством управляться”, — изумились отец и сын возведенной напраслине.

Но стражи порядка были непреклонны — Галай показал на вас, и все тут. Однако Левицкого-старшего решили все же отпустить с миром и уже серьезно обработать Александра — может, он сам-то и расколется...

Во дворе РОВД завели парня в дальний угол, отгороженный от посторонних перегородкой, и принялись допытываться: мол, признайся, что ты побил Галая. Парень, понятное дело, все отрицал. И тогда менты решили слегка постращать несговорчивого хлопца: туго стянули ему руки наручниками, завели их за колени и просунули туда палку. На милицейском сленге это называется “слоником”. После чего и подвесили жертву между брусьями. А чтобы окружающим не слышно было криков, натянули на “подследственного” противогаз и постепенно стали прикручивать клапан. Когда же парень начинал биться в судорогах — поливали его водой, приводя в чувство. Затем все начиналось сначала. Так повторялось раз пятнадцать. Когда и после этого уже полуживой парень отказался подписывать добровольное признание, менты наконец сообразили, что ничего не смогут от него добиться... Сняв парня с “вертела”, отправили его в камеру, где сокамерники и оказали ему первую помощь.

На следующий день родителям едва удалось освободить сына из тисков РОВД — держать его бравым правоохранителям больше не было резона. Но радость освобождения была преждевременной — в больнице врачи сообщили, что у Александра передавлены нервные окончания, и руки теперь долго не смогут работать. Через несколько недель его выписали, но пальцы у парня до сих пор так и не заработали...

Тут-то и начинается самое интересное. Против ментов Звенигородская прокуратура возбудила уголовное дело. Но милицейское руководство изо всех сил до сих пор старается выгородить садистов. Мол, в их управлении это самые покладистые и смирные сотрудники. И вовсе они никого не истязали, а драка у парня произошла с тем самым Галаем. И следы у него на руках вовсе не от наручников, а от проволоки, с помощью которой его обидчик связывал ему руки и таскал по полю. Правда, заключение медэксперта было однозначным — следы на руках именно от милицейских “браслетов”...

Между тем правоохранители любым способом старались избежать ответственности. Дошло до того, что Зозуля прямо из больницы забрал амбулаторную карточку Левицкого. Однако, несмотря на уловки, следствие подошло к завершению, и дело уже направлено в Катеринопольский суд. Правда, с правосудием и тут загвоздка — председатель суда состоит в родственных связях с одним из обвиняемых. О какой объективности местной Фемиды можно вести речь в таком случае — понятно любому. И как ни пытается потерпевшая сторона дать отвод суду — дело неизменно направляется к родственнику обвиняемого...

В городе же над истцом откровенно посмеиваются, хорошо зная местные нравы: мол, все равно дело закончится или оправдательным приговором, или минимальными сроками. По словам же самих Левицких, с недавнего времени их жизнь превратилась в настоящий кошмар. Мало того, что сын стал инвалидом и родители по очереди даже шнурки на ботинках ему завязывают, так еще им постоянно угрожают. Если, дескать, не угомонитесь, всякое может случиться: машина невзначай наедет или другой какой несчастный случай произойдет. Ко всему родственники ментов-садистов еще и откровенно посмеиваются над несчастным: мол, благодаря им он теперь инвалидность имеет, 70 грн. ежемесячно на руки получает, так что благодарить должен, а не жаловаться...

Немало удивляет в этой дикой истории и то, что оба стража порядка так и продолжают нести службу — один в Звенигородском РОВД, а второй — в Катеринопольском. “Уволить их мы можем только по решению суда, — заявил корреспонденту “ВВ” начштаба Звенигородского РОВД, — пусть хоть десять раз они обвиняются в превышении полномочий”...

Я убил Ленина...

Аналогичная история произошла и в Приднепровском районе Черкасс. Там сотрудники РОВД зарабатывали себе на хлеб тем, что задерживали детей богатых родителей и заставляли их признаваться в каком-нибудь преступлении (благо “висяков” всегда хватало). А затем за кругленькую сумму готовы были закрыть дело.

Сколько таких “операций” провернули “правоохоронці” — пока неведомо. Но не так давно хорошо отлаженная “бизнесовая” схема дала осечку. А прокололись менты, решив заработать на сыне директора местного завода “Азот” Александре Воловикове. Средь белого дня подъехали они к дому, где жил парень, затащили его в машину и уже в отделе обвинили в краже какой-то золотой цепочки. Через три часа кропотливой “обработки” подросток сознался во всем.

После этого, по словам матери Александра Ларисы Григорьевны, ей позвонили домой и сказали: коль хочет она получить сына назад целым и невредимым, то пусть срочно несет 500 долларов...

Перепуганная женщина собрала нужную сумму и со всех ног кинулась в милицию. Там-то в одном из кабинетов и состоялся обмен. Сотрудник милиции молча указал ей место, куда она должна положить деньги, и тут же вышел. После чего парня и отпустили — избитого и истерзанного. Когда же отец спросил, почему он поставил свою подпись в протоколе, если ни в чем не виноват, Александр ответил: мол, после того, что с ним проделывали садисты в форме, он готов был сознаться в чем угодно, лишь бы не мучили. Даже в убийстве Ленина...

Дело против ментов было возбуждено, и Приднепровская прокуратура после множества проволочек на днях должна передать его в суд. Однако чем закончится эта история, остается лишь догадываться...

(«Факты», 6 февраля 2004 г.)

Опис фактів знущань в органах МВС

09.04.2004

“24.07.2003 року о 22 год. 05 хв. В приміщенні кабінету № 77 Житомирського МВ УМВС України в Житомирській області було виявлено труп мого сина Тимофєєва Олега Ігоровича 22.02.1972 року народження...”

   

Уповноваженому Верховної Ради України з Прав Людини
Карпачовій Н.І.
Тимофеевої Лідії Петрівни
10009, м. Житомир, вул. Вітрука, 42/7, кв. 191

Шановна Ніно Іванівна

24 липня 2003 року в Житомирському міському відділі УМВС України в Житомирській області помер мій син Тимофеєв Олег Ігорович, 1972 року народження від раптової серцевої смерті. Вважаю, що мого сина вбили працівники міліції. Для такої впевненості у мене є всі підстави.

Так, мого сина забрали з квартири, за вищевказаної адреси, о 8 годині ранку двоє працівників міліції. Як пояснили працівники міліції мого сина викликали до міськвідділу в якості свідка по якійсь справі. Після цього мого сина Тимофеєва О.І. доставлено до Корольовського райсуду м. Житомира, де суддя Кочетов Л.Г. о 9 годині 45 хвилин виніс постанову про притягнення мого сина до адміністративної відповідальності за ст. ст. 173, 185 Кодексу України про адміністративні правопорушення на 5 діб (копія рішення додається). При цьому моєму сину інкримінувалось скоєння дрібного хуліганства та злісна непокора законним вимогам працівників міліції об 11 год. 00 хв. 23.07.2003 р. по вул. Ціолковського в м. Житомирі. Як видно з цього абсурдного рішення, що воно сфабриковане. Так, в рішення не вказано очне місце скоєння адмінправопорушення, в справі не має ніяких пояснень свідків, крім рапортів працівників кримінального розшуку.

Але, це ще не все. Відповідно до вимог діючого законодавства, мого сина повинні були після суду помістити до ізолятора тимчасового тримання, для відбування покарання. Краще він би знаходився в ізоляторі, залишився би живий. Однак, як видно з відповіді виконуючого обов’язки начальника Житомирського МВ УМВС України в Житомирській області, мій син в поточному році до ізолятора тимчасового тримання Житомирського МВ УМВС України в Житомирській області не поміщався.

Близько 20 години 30 хвилин 24.07.2003 р. лікарі швидкої допомоги констатували смерть мого сина внаслідок раптової серцевої смерті. Син помер в 77 кабінеті вказаного міськвідділу. При цьому на плечі мого сина було виявлено синець. Коли ми забирали його тіло з моргу то в області живота ми виявили ще один сінець. Крім того, не було повернуто сорочку, в яку був одягнутий мій син, коли його забирали працівники міліції. Виклик швидкої допомоги здійснив оперуповноважений Прокопчук, якій вів „бесіду” з моїм сином.

Про смерть сина ми дізналися лише ранком 25.07.2003 року.

06.08.2003 року я подала заяву про вбивство мого сина до Житомирської міської прокуратури. Однак, до цього часу ніякого рішення про наслідки розгляду заяви я не отримала. Лише 6.10.2003 року слідчим прокуратури Дмитренко у мене було відібрано пояснення!!! Через два місяці після подання заяви. Це грубе порушення процесуального кримінального кодексу. Адже, рішення про порушення, або відмову в порушенні кримінальної справи приймається протягом 3 діб. У виключних випадках протягом 10 діб.

Як видно з вищевикладеного, всі факти підтверджують – вбивство. Так, ніхто не може мені пояснити де знаходився мій син з 9 год. 45 хв. по момент смерті о 20 годині. Адже, він повинен був знаходитись в ІТТ? Згідно з практикою Європейського Суду з Прав Людини, владні органи несуть повну відповідальність за здоров’я людини, яка знаходиться під їх юрисдикцією. Крім того, не я повинна доводити вину міліції, а вона повинна доказувати, що діяла в рамках закону.

Чому мого сина викликали як свідка, а потім було засуджено до адмінарешту? Чому про його смерть нам повідомили лише на слідуючий день? Яке право мав оперуповноважений Прокопчук весті бесіду з моїм сином, якщо він був притягнутий до адмінвідповідальності, а не за кримінальний злочин? Ніхто мені не може показати документи (пояснення, протокол допиту), які підтверджували б що з ним хтось вів бесіду? Чому син помер в кабінеті 77 міськвідділу, а не в ІТТ? Чому після двохмісячної перевірки моєї заяви, мене опитали через два місяці? І таких чому в цій справі багато.

В мене не має впевненості в тому, що особи, які вбили мого сина, будуть знайдені та притягнуті до кримінальної відповідальності. Прошу взяти розслідування моєї заяви під свій особистий контроль, та знайти осіб винних у вбивстві мого сина.

Додаток:

1. Копія постанови від 24.07.2003 р. про притягнення мого сина до адмінвідповідальності.

2. Копія свідоцтва про смерть мого сина від 28.07.2003 р.

3. Копія відповіді з Житомирського МВ УМВС України в Житомирській області від 01.09.2003 р.

З повагою та надією на допомогу Л.П. Тимофеєва

7 жовтня 2003 року

***

До Богунського районного суду

м. Житомира

СКАРЖНИК:

Тимофєєва Лідія Петрівна

10009, м. Житомир, вул. Вітрука, 42/7 кв. 191

ОРГАН ОСКАРЖЕННЯ:

Прокуратура Богунського району

м. Житомира

10000, м. Житомир, вул. Черняхівського, 2

СКАРГА

На постанову про відмову в порушенні кримінальної справи від 11.10.2003 року по факту смерті Тимофєєва Олега Ігоровича 24.07.2003 року.

24.07.2003 року о 22 год. 05 хв. В приміщенні кабінету № 77 Житомирського МВ УМВС України в Житомирській області було виявлено труп мого сина Тимофєєва Олега Ігоровича 22.02.1972 року народження.

05.08.2003 року я звернулась із заявою до прокуратури Богунського району м. Житомира про вбивство мого сина працівниками міліції. Після двохмісячної перевірки моєї заяви старшим слідчим прокуратури Богунського району м. Житомира В.В.Дмитренко 11.10.2003 року було винесено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи по факту смерті мого сина.

З вказаною постановою я повністю незгодна, вважаю, що вона незаконна та прийнята передчасно, без дослідження всіх обставин справи.

Так, мого сина забрали до міліції 24.07.2003 року близько 8 години ранку. При цьому два працівника міліції пояснили, що забирають його для допиту в якості свідка по якійсь справі. Після цього, о 9 годині 45 хвилин, мого сина було засуджено суддею Корольовського району м. Житомира Кочетовим Л.Г. до 5 діб адмінарешту за скоєний буцімто напередодні 23.07.2003 року адмінпроступок за ст.ст. 173, 185 КУпАП України. Згідно з вказаним рішенням суду мого сина доставили до Житомирського МВ УМВС України в Житомирській області для відбування покарання в ІТТ вказаного закладу.

Що з моїм сином робили цілий день, мені невідомо, але о 20 год. 30 хв. лікарі „Швидкої допомоги констатували смерть мого сина в кабінеті № 77. яким чином мій син замість ІТТ опинився в 77 кабінеті у того ж оперативного працівника, який ранком забирав його з квартири.

По правилам внутрішнього розпорядку, особи засуджені за адмінправопорушення повинні знаходитись в камері ІТТ, куди їх оформляють одразу ж після суду. Як видно з відповіді виконуючого обов’язки начальника Житомирського МВ від 01.09.2003 року мій син до ізолятора тимчасового тримання Житомирського МВ не поміщався (копія відповіді додається).

Як видно з постанови про відмову в порушенні кримінальної справи лікарі „Швидкої допомоги не опитувались. Не вказано в постанові коли лікарі отримали виклик, що вони встановили по приїзду? В якій позі і в якій одежі був мій син під час їх приїзду? Чому в моргу, нам не видали сорочку сина, в якій його забирали до міліції? Чому про смерть сина ми дізналися лише на слідуючий день? Не витребувано та не долучено до матеріалів перевірки картку виклику „Швидкої допомоги”. Також слідчим не з’ясовано, за якими нормативними актами оперуповноважений оформляв мого сина до ІТТ, адже це функція лише працівника ІТТ. Який сенс був в особистому обшуку мого сина, якщо він знаходився в міліції з 10 години.

В матеріалах перевірки немає жодних документів, які б підтверджували проведення особистого обшуку мого сина. А наскільки мені відомо особистий обшук проводиться в присутності двох осіб, які були запрошені в якості понятих, про що складається протокол, в якому зазначається прізвища та адреси цих осіб, час та місце проведення обшуку. Однак, слідчий не з’ясував вказані обставини. Крім того, не долучено перевірки виписки з журналу про облік осіб, які доставлялись в міській відділ.

В постанові про відмову вказано, що при судово-медичному обстеженні трупа в області нижньої губи з боку слизової оболонки виявлене садно, яке могло утворитися до настання смерті і в причинному зв’язку зі смертю не знаходяться. Але, якщо оперуповноважений Прокопчук не здійснював на мого сина фізичного та морального тиску, то звідки у сина з’явилось садно. Слідчим це також не з’ясовано.

Як видно з вищевикладеного, постанова про відмову в порушенні кримінальної справи по факту смерті мого сина та відносно працівників міліції по факту перевищення ними своїх службових повноважень є незаконною та передчасною.

На підставі викладеного, відповідно до ст. 99-1 КПК України, -

ПРОШУ:

1. Прийняти Мою скаргу до розгляду та розглянути її по суті.

2. Постанову про відмову в порушенні кримінальної справи по факту смерті мого сина Тимофєєва О.І. від 11.10.2003 року – скасувати, а матеріали перевірки передати для додаткової перевірки.

3. В ході досудової підготовки розгляду справи витребувати відмовний матеріал від 11.10.2003 року.

Додаток:

1. Копія скарги.

2. Копія постанови про відмову в порушенні кримінальної справи від 11.10.2003 року - на трьох арк.

3. Копія свідоцтва про смерть Тимофєєва О.І.

4. Копія відповіді з Житомирського МВ УМВС України в Житомирській області.

5. Копія постанови від 24.07.2003 року Корольовського районного суду м. Житомира про накладення адмінарешту на Тимофєєва О.І.

16.10.2003 р. Л.П.Тимофєєва

***

Генеральному прокурору України

Адреса: 01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15

Скаржник: Тимофєєва Лідія Петрівна

Адреса: 10009, м. Житомир, вул. Вітрука, 42/7, кв. 191

СКАРГА

на неправомірні дії працівників прокуратури Житомирської області, міста Житомира та прокуратури Богунського району м. Житомира при розгляді моїх заяв

про вбивство мого сина Тимофєєва Олега Ігоровича працівниками

Житомирського МВ УМВС України в Житомирській області.

24.07.2003 року о 22 год. 05 хв. в приміщенні кабінету № 77 Житомирського МВ УМВС України в Житомирській області було виявлено труп мого сина Тимофєєва Олега Ігоровича, 22.02.1972 року народження.

05.08.2003 року я звернулась із заявою до прокуратури Богунського району м. Житомира про вбивство мого сина працівниками міліції. Після двохмісячної перевірки моєї заяви, старшим слідчим прокуратури Богунського району м. Житомира Дмитренком В.В., було винесено постанову від 11.10.2003 року про відмову в порушенні кримінальної справи по факту смерті мого сина О.І.Тимофєєва. І це тоді, як в діях службових осіб Житомирського міськвідділу міліції по відношенні до мого сина є склад злочину, передбачений ст.ст. 364, 365, 366, 371 КК України, але про це в вищезгаданій постанові слідчого прокуратури немає, навіть, згадки.

Про обставини вбивства мого сина працівниками міліції безпосередньо в службовому приміщенні міського відділу внутрішніх справ та про свою незгоду із прийнятим рішенням слідчого прокуратури Богунського району м. Житомира про відмову в порушенні кримінальної справи, я зверталась до органів прокуратури, але, отримавши відповіді, мені так і не зрозумілі слідуючи обставини, які я викладаю нижче.

По-перше. Де знаходився мій син 24.07.2003 року з 8 год. ранку до 9-45 год. цього ж дня, коли його було засуджено за „скоєння” адміністративного порушення за статтями 185, 173 КпАПП України?

По-друге. Ким конкретно із співробітників Житомирського МВ УМВС України складався відповідний адмінпротокол до суду і які документи (рапорти, пояснення свідків тощо) стали основою для встановлення самого факту адміністративного правопорушення „вчиненого” 23.07.2003 року Тимофєєвим О.І.

Втрете. 13.10.2003 року слідчий прокуратури Богунського району м. Житомира Дмитренко В.В. на мою скаргу від 05.08.2003 року, тобто через 2 місяці, повідомив мене, що „за фактом умисного вбивства Тимофєєва О.І. ...” в порушенні кримінальної справи відмовлено за відсутністю події злочину.

27.10.2003 року, я отримала відповідь від прокурора Богунського району міста Житомира Кобернюка В.М., де вже вказано, що перевірка проводилась для „встановлення місця перебування Тимофєєва О.І. 24.07.03 року з 9-45 до 20-30 год. ...”.

Мені зовсім не зрозуміло із цих відписок – які саме факти перевірялось прокуратурою одного району? Чи обставини вбивства мого сина працівниками відділу карного розшуку (далі по тексту ВКР), а вчасності, Прокопчуком О.В., у кабінеті № 77 міськвідділу міліції міста Житомира, чи, де знаходився Олег (Тимофєєв) цілий день 24 липня 2003 року? Яка саме проводилась із сином „бесіда”, що закінчилась його смертю? Чому Олега після засудження судом о 9-45 год. ранку 24.07.2003 року до адміністративного покарання не було поміщено до ІТТ (ізолятор тимчасового тримання) МВ УМВС, а тримався в „клітці” при черговій частині до 20 год. 20 хв. цього ж дня без їжі, води, не виводили до туалету. Яке мав право оперуповноважений ВКР МВ УМВС Прокопчук О.В. „викликати” сина „для бесіди” в свій службовий кабінет № 77, а не проводив її з Олегом в кімнаті при черговій частині? Слід зауважити, що районною прокуратурою зовсім не дана оцінка діям чергового по МВ УМВС, який дозволив, без резолюції начальника міськвідділу, забирати сина „для бесіди” за межами чергової частини. До речі, прокурор Богунського району, навіть, не вияснив таки обставини:

· яким чином о/у Прокопчук О.В. з’ясував дані мого сина, його адресу і чому не затримав 23 липня 2003 року безпосередньо після „скоєння” адміністративного правопорушення, а з’явився о 8 години ранку 24.07.03 р., тобто на слідуючий день, додому до Олега, щоб його затримати;

· яким чином труп сина опинився в морзі та інше.

Вчетверте. Всі мої заяви і скарги були подані згідно практичної реалізації права громадянина України, наданого Конституцією України ( 254к/96-ВР ), до Генеральної Прокуратури України з надією реального втручання та усунення порушення законності. Але, в порушення статті 29 Закону України „Про звернення громадян”, всі мої звернення до прокуратури Житомирської області та до Генеральної прокуратури України були переправлені, знов-такі, до самої нижчої прокурорської ланки – прокуратури Богунського району м. Житомира. Перевірку за моїми зверненнями, знову ж, доручено слідчому цієї прокуратури В.В. Дмитренку, яким було незаконно відмовлено в порушенні кримінальної справи за фактом вбивства мого сина працівниками „правоохоронного органу”.

В п’яте. Із цієї страшної історії можливо зробити тільки висновки, що наша Генеральна прокуратура України, прокуратура Житомирської області зовсім не піклуються станом законності на місцях і не здійснюють належного контролю щодо роботи підлеглих. Все пустили на самоплив і умисно покривають своєю бездіяльністю злочинців у погонах. Не хочуть „виносити сміття із хати”, бо зжились із міліцейськім керівництвом і тому зовсім не виконують своїх функціональних обов’язків по усуненню порушень закону.

Всі вищенаведені обставини вимусили мене, згідно ст. 99-1 КПК України, звернутись із скаргою до Богунського районного суду м. Житомира на незаконну постанову слідчого райпрокуратури міста Житомира про відмову в порушенні кримінальної справи з метою її скасування.

Одночасно, я прошу Генеральну прокуратуру України провести належну та всебічну перевірку законності і об’єктивності дій працівників органів прокуратури Житомирської області, міста Житомира та Богунського району м. Житомира по перевірці моїх заяв стосовно вбивства мого сина Тимофєєва Олега Ігоровича в Житомирському міському відділі міліції.

До своєї скарги додаю відповіді слідчого Богунської райпрокуратури м. Житомира від 13.10.2003 року, прокурора цього ж району від 27.10.2003 року та постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, в яких маються суттєві протиріччя при викладені одних і тих же обставин, що свідчить про безвідповідальне ставлення посадових осіб прокуратури області, міста Житомира та Богунського району міста до виконання своїх службових обов’язків, а також інші документи по справі.

З повагою та надією на справедливість.

Додаток на ___ аркушах.

„___” ___ 2003 року Л.П. Тимофєєва

Опис фактів знущань в органах МВС

09.04.2004

Смертельний конвеєр Людмила Кучеренко, м. Полтава:

   

20 грудня минулого року у с. Федорівна Карлівського району на Полтавщині нелюди по-звірячому вбили родину Чинарових. Залишилася живою лише 16-річна донька, яка в той час була на дискотеці. Повернувшись додому, вона побачила понівечені трупи мами, тата, дідуся, бабусі й 13-річного брата.

Для розкриття резонансного злочину в район понаїхало кілька сотень міліціонерів. У кожному селі хапали десятки чоловіків, найперше, тих, хто хоч коли-небудь переступав закон.

Карлівчани розповідали, що до затриманих масово застосовували тортури, змушуючи зізнатися в останньому серійному вбивстві та нерозкритих вбивствах минулих років, яких, за словами голови райдержадміністрації В. Слєпцова, аж 12. Не витримуючи тортур, чоловіки вистрибували з другого поверху райвідділу міліції, ламаючи руки-ноги.

Не минула “сія чаша” й Голобородьківку. 23 грудня в село налетіло хтозна скільки людей у камуфляжі, з автоматами й у бронежилетах. “Облава!”, — з жахом шепотіли люди. “Воронки вивезли майже 70 чоловіків, серед них і 43-річного В’ячеслава Азарова. Більше рідні живим його не бачили.

Через 2 дні, тобто 25 грудня 2003 року, Азарова відправили “швидкою допомогою” до Полтавської обласної псих лікарні. Його сестра, Валентина Сіроштан, кілька разів возила туди продуктову передачу, але побачити брата їй не дозволили. Заборонили В’ячеславу побачення й з матір’ю...

А 3 січня його рідним повідомили з псих лікарні, що він помер від “білої гарячки”. Та коли вони готували тіло небіжчика в останню путь, то вжахнулися від побаченого: два пальці на ногах були зовсім чорні, а решта — ніби чимось подавлені, пальці рук сині, як і шия, краї вушних раковин почорніли, на губах полопалися великі пухирі. “Біла гарячка” таких проявів, одначе. Не має...

У В’ячеслава залишилося три доньки: 13, 11 й 4 років.

“Я боюся спати вночі, — каже його сестра, Валентина Сіроштан. — Я у відчаї від беззахисності й безсилля. Одна жінка з нашого села пробувала судитися з міліціонером, який у райвідділі знущався над її сином. Але переконавшись, що шанси довести щось у неї мізерні, взяла гроші, якими відкупився мент”.

Не тільки в Карлівському районі люди бояться міліціянтів більше, ніж НКВС у 30-ті й гестапо у війну, бо таких звірств, які чинять останніми роками представники правоохоронних органів у демократичній, незалежній Україні, тоді не було.

Лише за 2002 рік від їхніх рук у нашій країні померло, за різними даними, понад 1300 громадян.

(“Свобода”, №3, 27 січня-2 лютого 2004 р.)

Опис фактів знущань в органах МВС

09.04.2004 | Андрій БАГНЮК

Голодом проти міліції бунтує побитий у райвідділку запоріжанин

   

Мешканець Ленінського району Запоріжжя Микола Рудяков давно долучився до пропозиції перейменувати головне міліцейське відомство України на «Міністерство внутрішніх органів» — з огляду на те, що у його слідчих кабінетах зізнання чи свідчення надто часто «вибивають» аж ніяк не в переносному значенні даного слова. Упевнився 58-річний чоловік у цьому на власній шкірі. За словами Рудякова, кілька років тому наряд міліції затримав його і доставив до Ленінського райвідділу, де його жорстоко побили. Стверджує чоловік, що під час затримання з його ж квартири зникла тисяча доларів.

Помічник прокурора області Ірина Климуш акцентує, що неприємності у Рудякова виникли по тому, як правоохоронців поінформували, що він упродовж кількох років чинив фізичну наругу над своєю екс-дружиною. Сам підозрюваний це заперечує. «Мого сина також жорстоко побили, а медики відмовляються оформляти бюлетень тимчасової непрацездатності», — натомість каже «протестант». Зрозумівши, що його права не захищають ні прокуратура, ні міліція, Микола Рудяков вдався до голодування. Вимога номер один — відновити провадження у кримінальній справі за фактом завдання йому тілесних ушкоджень працівниками міліції.

Протестна акція Рудякова — одна з останніх справ, які стали об’єктом персональної уваги прокурора області Григорія Середи (перед його переведенням до Полтави). Він особисто вислухав голодувальника — і досудове слідство поновили.

Організм Рудякова був настільки ослаблений, що карета швидкої допомоги відправила його до шпиталю № 9 обласного центру. Тут він упродовж тижня продовжував голодування (погодився лише на введення глюкози). Білкові харчі почав приймати по тому, як упевнився: прокурор Середа дотримав свого слова.

За інформацією завідувачки гастроентерологічного відділення шпиталю № 9 Людмили Таранюк, організм 58-річного пацієнта після 24-денного голодування дуже ослаблений. Є збої у функціонуванні нирок, інших органів. Упродовж кількох діб Рудякову давали винятково соки, розбавлені водою, протерті фрукти і овочі. Почав він їсти невеличкими порціями і хліб. Зробив перші прогулянки...

Не жаліючи слів вдячності медперсоналу, пан Микола водночас шкодує з приводу переведення «такого уважного» прокурора до Полтави.

(«Україна молода», №22, 6 лютого 2004 р.)

Опис фактів знущань в органах МВС

09.04.2004

Дом пыток

   

Ярослав Рябых, обвиняемый по уголовному делу №00815048:

Я был задержан в Берлине 15 июля 2001 года по обвинению в убийстве и похищении предпринимателя из Кременчуга В. Борисова. В Украину меня и еще одного обвиняемого — Юрия Седова — экстрадировали 1 ноября того же года. На заседании Высшего суда Берлина, на котором рассматривался вопрос о моей выдаче, я возражал против этого, мотивируя тем, что в Украине ко мне будут применять незаконные методы следствия. Но берлинский суд отклонил мое прошение, указав в своем решении, что Украина полностью признает действие Конвенции о защите прав человека и основных свобод, а именно: право на жизнь (ст. 2), запрет пыток (ст. 3).

Около 22 часов меня и Седова самолетом доставили в киевский аэропорт «Борисполь», а затем вместо того, чтобы этапировать в следственный изолятор №23 г. Полтавы (согласно постановлению от 20 июля 2001 года судьи Крюковского райсуда г. Кременчуга И. Дяченко), нас на микроавтобусах повезли в Кременчугский УБОП. Там меня пытали целую ночь до утра шесть «орлов» (их фамилии указаны в письме — ред.), требуя подписать нужные им показания. То же они проделали и с Седовым. Я чудом остался жив, но потерял здоровье.

Мои жалобы по этому поводу в прокуратуру Полтавской области игнорируются, а апелляционный суд, в котором сейчас слушается наше джело, отклонил ходатайство защитника о назначении медэкспертизы по поводу состояния моего здоровья.

Пытки продолжаются и сегодня. Уже почти три года я не могу увидеться с отцом и матерью, женой и 11-летней дочерью, которые живут в Запорожье. В камеру ко мне подселяли больных туберкулезом, СПИДом, гепатитом, отказывают в медпомощи.

(«Свобода», №6, 17-23 лютого 2004 р.)

Опис фактів знущань в органах МВС

09.04.2004

Побили до смерті

   

Бажання розповісти про міліцейське свавілля, що діється в області, з’явилося в мене після виходу серії матеріалів у "Голосі України" (автор Іван Ілляш). З того часу, як він розповів про мужніх стражів порядку, на жаль, нічого не змінилося.Валентина ДЕЙНЕКО, Харківська область:...Мого 17-річного сина Романа Дейнека ще в січні 2001-го жорстоко побили в ізоляторі тимчасового утримання. Його попросту скалічили. Відтоді тримають у СІЗО. Його звинувачують в убивстві Ф., якого не скоював. І якщо він обмовив себе, то, впевнена, під катуванням. А те, що над ним знущалися в ІТУ, підтвердив на недавньому судовому засіданні свідок К. Він розповів, що 18.01.01 опівночі до нього в камеру кинули побитого Романа. Спина була в синцях, руки висіли, його трусило. Ридаючи, син кричав, що нічого не знає про вбивство Ф....Суд над сином іде абияк, адвокати здирають останні копійки, але фактично не захищають Романа.Я - інвалід другої групи, вдова, одержую 84 гривні пенсії. Заборгувала більше трьох тисяч (позичала для безсовісних "захисників")....Недавно наше місто здригнулося від звістки про загибель одного з підозрюваних у здійсненні злочину. Його смертельно побили в тім ІТУ, де знущалися над моїм Романом. Приїдьте, виведіть на чисту воду наших "правоохоронців". ("Голос України", №2702, 2004.02.27)

Опис фактів знущань в органах МВС

09.04.2004

Терористи» в погонах для Березного — практика звична?

   

Ігор ГОШОВСЬКИЙ:

Ввечері 14 січня у селі Кам’янка Березнівського району на Рівненщині Станіслав Ціпан, як звичайно, заступив на нічну варту в господарстві «Шанс». Ніщо не віщувало, що події тієї ночі він запам’ятає на все життя, так, наче страшний сон став реальністю.

«Близько першої години ночі до прохідної підприємства, яке я охороняю, на авто під’їхав мій безпосередній начальник Микола К. у супроводі свого сина та дільничного інспектора п. Віктора, — розповідає Станіслав, уже перебуваючи на лікарняному ліжку районної лікарні. — Я відкрив браму, оскільки прибув мій безпосередній керівник, тож ті без перешкод потрапили всередину. Всі вони були напідпитку».

Авторитету п’яній «делегації» додавала велетенська вівчарка. Дільничний інспектор заповзявся з’ясовувати, скільки Ціпан вжив алкоголю перед тим, як вийти на роботу. Після запевнень останнього про свою абсолютну тверезість міліціонер зі словами: «Зараз наша собака з’ясує, скільки ти випив!», — спустив оскаженілу вівчарку з повідка. На підтвердження розповіді постраждалий демонструє покусані до синього руки та ноги. Його врятував кожух — пес пошматував одіж, але укуси виявилися відносно неглибокими. «Я притулився до стіни, і собака мав змогу атакувати мене лише зі спини. Перебуваючи на межі між життям і смертю, у стані шоку я схопив невеличкий ніж, що лежав поруч, і штрикнув ним пса», — розказує сторож. Це подіяло — нападники відтягли вівчарку, але тортури на цьому не завершилися. Наляканого чоловіка запхнули до багажника автомобiля і повезли у райцентр для визначення рівня вмісту алкоголю у його організмі.

Лікар, що проводив аналіз, запевнив, що постраждалий був цілком тверезий, тож розрахунок списати інцидент на п’яний дебош сторожа фактично провалився. Проте його потягли до відділку міліції і там заховали від сторонніх очей. Станіслава врятувало те, що він зумів зателефонувати до рідної сестри Зої і повідомити, що потрапив у небезпеку. Жінка одразу з’явилася у відділку, але там факт перебування її брата приховали, викинувши пізніше Ціпана просто на вулицю. Згодом Зоя знайшла брата, що стікав кров’ю. Медики виявили у сторожа сильний струс головного мозку, побої, травми обличчя та голови, покуси — чоловіка поклали до лікарні. Дільничний же інспектор, очевидно ще не дійшовши до тями після сп’яніння, почав тероризувати медперсонал клініки, «провідавши» лікарів у супроводі свого чотириногого друга.

Вже наступного дня на ім’я районного прокурора потерпілий подав заяву зі скаргою на дії міліції. Відчувши, що пахне дуже смаженою розборкою між своїми (прокуратурою і міліцією), прокурор приймати документ не став. І тільки згодом поставити резолюцію на заяві погодився заступник прокурора. Проте понад тиждень кримінальну справу ні за фактом побиття Станіслава Ціпана, ні проти дільничного інспектора не відкривали. Офіційно прокуратура посилається на проведення дослідчих дій, але, схоже, у Березному вже не залишилося жодного мешканця, який би у це повірив. «Вони покривають один одного і покриватимуть надалі», — стверджують мiсцевi жителi. Впевненості для таких висловлювань додає попередня діяльність майора Віктора, яка також не була безславною.

Наприклад, у грудні мешканець села Кам’янка Андрій був збитий автомобілем односельця і досі лежить у лікарні. Про те, що важкі травми він отримав внаслідок аварії, знають всі, і винуватець не дуже цей факт приховує, проте дільничний інспектор справу описав так, що вийшло, начебто пан Андрій у стані алкогольного сп’яніння сам упав у яму, внаслідок чого і травмувався. Іншим разом відзначився особисто дільничний, коли жорстоко побив мешканця села Яринівка. Справу навіть не відкривали, хоч побитий залишився на все життя інвалідом. Очевидно, щоб авторитет березнівської міліції був беззаперечним, хочуть вийти сухими з води і цього разу. Відповідні можливості є. Усі лікарі, причетні до справи, — ті, що робили огляд потерпілого, медичний висновок, і навіть ті, що просто його лікують, — навідріз відмовляються від будь-яких коментарів і сахаються від журналістів як чорт від ладану. Один із них пошепки пояснив: «Розумієте, це велике село, один одному всі родичі, а хто не родич, той сусід, тому ніхто вам нічого не скаже». У відділку міліції мене зі словами: «Ми Вам нічого не скажемо, своїх не обговорюємо», — відіслали подалі»... Ось так наша міліція нас береже.

(«Україна молода», №19, 3 лютого 2004 р.)

Опис фактів знущань в органах МВС

09.04.2004

Міліціонер побив дівчину на дискотеці? З діагнозом «забій головного мозку» вона лежить у лікарні

   

Ірина ЯРОШИНСЬКА:

Вікторія має намір оголосити голодування, бо, на її думку, щоб виправдати правоохоронця, винною хочуть зробити її. Коли наш журналіст виїхала у відрядження, аби з’ясувати ситуацію, їй заборонили спілкуватись з дівчиною, навіть змусили покинути лікарняну палату під приводом — «зараз санепідстанція приїде». Чого і хто боявся?

Вікторії Мороз — 21 рік. 22 лютого о 2-й годині ночі «швидка» привезла її у травматологічне відділення Немирівської районної лікарні. Машина приїхала на виклик у село Ковалівку до місцевого дискобару.

Дівчина розповідає:

- Був танець, «полька». На танцполі танцювали Андрій з Надією, сестрою своєї нареченої. Танцювали і ми з дівчатами. От і зіштовхнулись. Я випадково вдарила Надію, а вона — мене. Ніякої бійки між нами не було. Але Андрій схопив мене за барки і почав трусити. Потім лівою рукою тримав, а правою вдарив в живіт, а потім в голову. Тут хлопці Женя і Степан побачили це, підбігли до нього і почали відтягувати. Я пішла до свого столика, але тільки сіла, як в мене запаморочилась голова, і я впала. Дівчата мене вивели на вулицю, приводили до тями, відливали водою. І викликали «швидку». В лікарні поставили діагноз — забій головного мозку та підозра на пошкодження внутрішніх органів. Ось у мене усі руки в синяках, і під оком запливло.

А зранку до мене в палату прийшла Надія зі своєю сестрою, нареченою Андрія, і почали погрожувати, мовляв, якщо ти подаси на Андрія заяву у міліцію, то ми зустрічну заяву подамо, що ти Надю била.

У дівчат є серйозна підтримка, бо, по-перше, Андрій — працівник міліції, а по-друге, їхній батько — підполковник, теж правоохоронець. Тому, як треба себе поводити, що робити — вони все знають. Невже він дозволить, щоб його майбутнього зятя звільнили з органів? Вони цілий день бігали, а потім Надія написала заяву на мене і швиденько лягла у лікарню ніби зі струсом мозку. Наголошую, що мене у лікарню привезла «швидка» о 2-й годині ночі, а Надя прийшла туди своїми ногами аж о 17-ій годині вечора!

«КАЖУТЬ, ЩО Я БИЛА З РЕВНОЩІВ...»

Мама потерпілої Вікторії, Тамара Степанівна:

- Про те, що доньку побили, медики повідомили у міліцію ще вночі, але до самого ранку заява лежала незареєстрована — вони не знали, чи давати їй хід, чекали начальника. Тільки коли о 8-й ранку прийшов начальник райвідділу, в нього запитали, мовляв, чи реєструвати заяву. Він ще накричав на підлеглих, мовляв, чому так довго тягнули, звичайно, реєструйте. А потім його заступник по роботі з персоналом почав збирати свідчення. І тут ми зіштовхнулись з тим, що усі свідки почали говорити неправду. Прийшла одна дівчинка-школярка разом зі своєю вчителькою давати показання, і розказує, що і як було, а показання не записують, коли вона запитала, чому, відповідають — це до справи не стосується. Або ще одна прийшла, а в кабінеті сидить Андрій. Скажіть, як ця дитина при ньому буде розповідати? Він же не дає дітям правди сказати. Чи інша дівчина зайшла у райвідділ, а у коридорі її перепиняє Андрій і каже — йдемо до мене в кабінет, поговоримо. То хіба це не тиск на свідків? Он Віка дала свідчення, хто там був зі свідків, а їм показали ці слова, от вони і почали обробляти свідків. Навіть ті хлопці, які відтягували Андрія від Віки, взагалі відмовились від своїх дій і слів і казали, що їх там не було. Скажіть, хто сьогодні проти міліції піде, коли такий «беспредел»?

Вікторія: — Вони стверджують, нібито це я з ревнощів почала бити Надію. Мовляв, я колись зустрічалась з Андрієм, а потім Надина сестра відбила його в мене, от я хочу його повернути. Он всі мої подружки вам підтвердять — так, Андрія я знаю давно, але ми з ним ніколи не зустрічались, кілька разів у одній компанії перетинались разом. Єдине, що було, то я йому подарувала квіти на день народження. І все.

Тоді скажіть мені, якщо це я робила з ревнощів, то навіщо мені Надію бити, вона ж нічого до цих стосунків не має? Ще вони кажуть, що, мовляв, ми п’яні були, то в бармена є записано, що ми на шістьох одну пляшку горілки взяли. А от в них велика компанія сиділа, хлопці-дівчата, не діти всі, от вони пили. А зараз говорять, що вони, мовляв, чіпси і сік тільки купували. Але ж це смішно! Запитайте у будь-кого, коли це вони з соком на дискотеці сиділи?

«ВОНА НАВМИСНЕ ВПАЛА ЗІ СТІЛЬЦЯ»

Розповісти свою точку зору на події тієї ночі я попросила Надію, яка також лежить у лікарні в неврологічному відділенні з діагнозом — струс мозку.

- Ми танцювали з Андрієм. Місця для танцю було багато. До нас підійшли Віка і ще одна дівчина, щоб танцювати біля нас. Вони нас навмисне штовхнули, і коли ми відійшли, щоб не вплутуватись, знову штовхнули. А потім Віка вдарила мене кулаком у спину і в голову.

- Андрій в цей час що робив?

- Він не бачив цього. І коли вона знову намагалася вдарити мене, Андрій попросив: «Віко, не треба», — і став між нами. Він її просто відвів. Він її не бив. А потім, мені здається, вона навмисно впала зі стільця і вдарилась об підлогу головою. А ще я бачила багато горілки на їхньому столі.

- Скільки?

- Не пам’ятаю, але не одна пляшка.

- Ви в своїй компанії пили?

- Ні, ми не вживали спиртного, ми замовили сік і чіпси.

- Чому Віка почала тебе бити?

- Їй дуже подобається Андрій, і я думаю, що вона приревнувала.

- Ти з ним зустрічаєшся?

- Ні, моя сестра.

- А чому ж вона тебе намагалася бити, а не сестру?

- Просто моя сестра старша, і вона могла б дати здачу.

ЧОМУ ДІВЧАТА У РІЗНИХ ВІДДІЛЕННЯХ?

Начальник Немирівського райвідділу міліції Микола Яценко спочатку, коли я перебувала у відрядженні, відмовився зі мною зустрітись та прокоментувати ситуацію. Однак, коли я повернулась у Вінницю, він зателефонував і повідомив ось що:

- По справі ми провели службове розслідування. Опитали 21 особу, яка була присутня на дискотеці у Ковалівці. З них 18 дали свідчення, що Андрій О. не бив Вікторію М. З тих, хто стверджує протилежне — це сама Вікторія та дві її подружки. Зараз справа знаходиться у районній прокуратурі, там проведуть додаткове розслідування, якщо буде потрібно. Вплив на свідків? Може, десь така практика і має місце, але у нас цього немає. Можете самі приїхати і опитати свідків.

Я була у Немирові. Зустрілась з учасниками інциденту, окрім самого Андрія. Залишила свої телефони. Однак, він так і не передзвонив.

Коли я була у лікарняній палаті Вікторії, зайшла медсестра і попросила вийти, бо чекають візиту «головного лікаря та санепідстанції». Я попросила в неї ще дві хвилини, щоб зробити знімок, однак медсестра почала благати: «Ви хочете, щоб мене звільнили?» Двері відділення закрили на замок. Прийшла через півгодини. Санепідстанції не було, але «ми нікого не пускаємо, бо в нас карантин. Грип, розумієте?»

Залишились ще питання без відповідей. Якщо Вікторія і Надія мають однаковий діагноз — струс мозку, то чому одна лежить в травматології, а друга — в неврології? Кажуть, що Надію поклали у лікарню без огляду лікарів, і сьогодні на чергових лікарів чиниться тиск, з погрозами звільнення, щоб вони підписали папери, нібито вони приймали Надію.

ВІКТОРІЯ — ЗАРУЧНИЦЯ?

Коли матеріал був готовий, зателефонувала матір Вікторії і зі сльозами повідомила, що в палату №12, де лежить її донька, нікого не пускають. Вона, матір, досі не може дізнатись у лікаря, що з її донькою, який результат рентгену та УЗД, в якому вона стані. В заручниках разом з Вікторією опинилась бабуся, яка лежить в палаті №12 — до неї приїхали з села син з онуком, а їх також не пустили. До усіх інших хворих відвідувачі ходять без обмежень. Може, бабуся потерпіла через те, що, коли мене попросили залишити палату, вона встала на мій захист, пройшлась по відділенню і запитала, чому у всіх палатах відвідувачі сидять, а «журналістку з Вінниці вигнали, вона ж на роботі!»

Прийшла до головного лікаря районної лікарні, однак він далі порога не пустив: «Я вас сюди не запрошував, залиште кабінет». А в цей час до нього в кабінет прийшли лікарі з травматологічного (де лежить Вікторія) та неврологічного (де лежить Надія) відділень. Крізь незакриті двері було чути, як головний лікар давав тверді настанови — з журналістами не спілкуватись, ніяких інтерв’ю не давати, у відділення не пускати. Я так і не змогла відмітити своє відрядження, не змогла дізнатись, з якими діагнозами перебувають на лікуванні обидві дівчини.

Хочеться нагадати пану головному лікарю, що він є державним службовцем, а я — журналіст, перебувала у підвідомчій йому лікарні не з особистих причин, а згідно із завданням редакції, і своїми діями він, посадовець, перешкоджав виконати завдання. Хочеться також нагадати, що ви, пане лікарю, отримуєте свою зарплату з держбюджету, куди я особисто та редакція газети, яка мене відрядила на завдання, щомісяця сплачуємо податки вам на зарплату. Ваша поведінка може вказувати лише на те, що ви — або отримали вказівку від когось з правоохоронців (не стверджую, що це пов’язано, але весь Немирів знає, що головний лікар і начальник райвідділу — куми та добрі приятелі), або ви навмисне хотіли приховати від мене правду. Також нагадую, що ваші дії суперечать закону України «Про інформацію», і я повідомила ваше вищестояще керівництво про це. Чекаю на оцінку ваших дій від облздороввідділу та прокуратури, куди я подала відповідну заяву.

(“33-й канал”, м. Вінниця, №10, 3 березня 2004 p.)

Опис фактів знущань в органах МВС

09.04.2004

«Як патруль забрав у мене рибу...»

   

Олег, вінничанин:

Доброго дня, шановна редакціє! Часто читаю вашу газету, але ніколи не думав, що доведеться розказувати вам свою історію. Мені 42 роки, маю двох дітей, вже 26 років працюю начальником структури на одному з підприємств міста. В місті маю багато друзів, і всі мене знають як нормального чоловіка. Понад усе на світі люблю риболовлю, і в моєму житті ще не було таких вихідних, щоб я не ходив на Вишенський ставок. Там мене знають усі рибалки. Ось одного ранку також пішов на рибалку. Улов був не дуже вдалим, але дещо додому ніс. Скажу чесно, що трохи ми випили. Ні, п’яним не був, на ногах тримався і йшов впевнено. А неподалік Вишенського парку патрулює міліцейська машина. От вони зупиняються біля мене. І кажуть, мовляв, сідай, підвеземо додому. Кажу, не треба, он мій будинок. А вони силою заштовхали мене в машину і повезли у своє відділення. Там мене обшукали, забрали всю рибу, ще 20 гривень з кишені, потім ще й побили. Викликали мені «швидку допомогу». Мене завезли в лікарню, але ніякої допомоги не надали, тільки висидів у коридорі. Добре, що дозволили хоча б дружині зателефонувати, вона приїхала по мене.

Коли наступного дня я прийшов у райвідділ, там показали журнал — мого прізвища там не було, черговий просто розвів руками: «Пробачте, але вас тут не було.»

Словом, зробили з мене, нормального мужика, якогось п’яничку, з яким провозилася наша міліція, потім лікарі, замість того, щоб займатись більш нагальними справами».

(“33-й канал”, м. Вінниця, №10,3 березня 2004 p.)

Опис фактів знущань в органах МВС

09.04.2004

Б’ють і за таке

   

22 февраля 2003 года Сергей Маругин был с друзьями в баре "Карина" в квартале Молодежный (г. Луганск). В этом же баре сидел начальник следственного отдела РОВД. Сергей вышел из бара и... совер­шил мелкое хулиганство (использовал стену дома вместо туалета). На­чальник вышел почти следом за Сергеем и начал упрекать его. Ответ Сергея, видимо, не удов­летворил начальника и он решил донести культуру в массы... силовым методом.

Начальник вызвал под­крепление с автоматами, и Сергея на трое суток закрыли в «обезьяннике». У Сергея при себе был пас­порт, а мелкое хулиганство — не повод для заключения под стражу, и тем более не повод для тех побоев, кото­рым подвергался Сергей на протяжении 72-х часов. Сергей, измученный побоями, вынужден был ударить­ся головой о стену. Сильное кровотечение остановило ментов. Но «скорую» они не вызвали — обошлись холод­ной водой.

Через трое суток Сергея отвезли в суд, и по реше­нию судьи ему пришлось заплатить 70 гривень админштрафа — за мелкое хулиганство.

Кстати, у него есть медицинское свидетельство о побоях, нанесенных ему в ИВС. И свидетели, которые видели, как вообще начинался конфликт.

(«ХХI век», г. Луганск, 6 января 2004 г.)

Покарання працівників органів МВС

09.04.2004

Відкрито кримінальні справи

   

Печерський райсуд м. Києва санкціонував арешт заступника начальника відділу карного розшуку ТУМ Солом’янського рай управління міліції Миколи Гурина, обвинуваченого в катуванні у ніч на 25 червня 2003 року свого колишнього колеги В. Гайдаєнка, підозрюваного у вбивстві дружини. Раніше по ій справі суд санкціонував арешт ще чотирьох керівників Солом’янського РУ — А. Гавриленка, В.Оцалюка. С. Дерипапи та Є. Мартинюка. Усі вони звинувачуються в перевищенні владних повноважень, слідство по кримінальній справі здійснює Генпрокуратура.

А у Черкасах обласна прокуратура затримала двох співробітників Соснівського УВС цього міста, підозрюваних у катуванні 25-річної місцевої жительки.

(“Свобода”, №5, 10-16 лютого 2004 р.)

***

— На Харківщині притягнуто до кримінальної відповідальності працівників Держслужби з боротьби з економічною злочинністю. Вони зажадали три тисячі доларів "відкупних" у директора одного з підприємств, пообіцявши йому не перевіряти його і не вилучати метал. Коли стражі порядку одержали майже 2,5 тисячі "зелених", їх затримали.— В Одеській області заарештували двох співробітників міліції, що за допомогою фальшивих електронних карт "викачали" з банкоматів 500 тисяч доларів.— На Львівщині завершено розслідування кримінальної справи стосовно оперуповноваженого райвідділу міліції, що за гроші утаїв незаконну провину неповнолітньої.— А в Хмельницькій області "погорів" співробітник ДАІ, котрий вимагав гроші за повернення автомобіля його власникові.

("Голос України", №2702, 2004.02.27)

Кримінально-виконавча система: деякі загальні проблеми

09.04.2004

Из тюрьмы - не на улицу

   

С начала этого года вступил в действие закон, по которому забота о жилищном обеспечении лиц, вернувшихся из заключения, ложится на плечи государства. Харьков к этой норме подготовлен, утверждают работники системы исполнения наказаний. А вот властям других городов, возможно, придется непросто.

Начало свободы

Цитата из закона: “Особам, які звільнились з місця покарання і не мають жилої площі, по прибутті до обраного місця проживання, на період до її отримання, місцевими органами виконавчої влади надається місце для тимчасового проживання в спеціальних гуртожитках або центрах соціальної адаптації, створених цими місцевими органами виконавчої влади”.

С жилищной проблемой экс-заключенные сталкиваются не так уж редко, и чем тяжелее совершенное преступление, тем выше вероятность ее возникновения. Бывает, семья сознательно скрывается от опозорившего их родственника, так что возвращаться после отсидки в прямом смысле слова некуда. Закон предусматривает три пути для такого освобождающегося: по месту судимости, по месту ареста или по месту проживания. А там уже его квартирным вопросом должны заняться местные власти. И если раньше права бывшего заключенного представлялись сомнительными, теперь он может требовать свои квадратные метры по закону.

В Харькове эта проблема решена: в полном соответствии с вышеприведенным законом: те, кому некуда податься, могут остаться в центре соцадаптации, расположенном практически в центре города — на Руднева, 30. В конце прошлого года он открылся после долгого ремонта, и сейчас здесь находится всего лишь несколько человек. По сути, это нечто вроде общежития с комнатами на двоих, где освободившиеся пережидают сложные времена, пока не найдут себе более подходящее место для жизни или не сядут снова. Правда, касается это лишь тех, кто до осуждения жил на территории области. “Харькову в этом отношении повезло, — говорит заместитель начальника областного управления госдепартамента исполнения наказаний Александр Дегтярь. — Здесь Центр был построен еще в конце восьмидесятых стараниями Александра Бандурки, в бытность его начальником милиции”.

Подобными структурами могут похвастаться еще пара-тройка областей. Тех же, кто не обзавелся дополнительным плацдармом, грамотный заключенный вполне может заставить раскошелиться на жилье — хотя бы место в общежитии. И как тамошние власти будут решать вопрос — это уже их личные проблемы. Сел — вышел — получил жилье. Пусть даже временное. А там уж как получится: в конце концов, конкретного срока для прохождения адаптации закон не предусматривает.

Окончание несвободы

Ничуть не менее остро, чем жилищная проблема, стоит перед освобождающимися вопрос социальной адаптации, перехода из состояния заключенного в состояние свободного человека, утверждает начальник отделения по контролю за исполнением судебных решений Ирина Яковец. По новому Уголовно-исполнительному кодексу, вступившему в действие с этого года, такие полусвободные осужденные живут в так называемых участках социальной реабилитации. В Харьковской области их 95 человек, больше половины — женщины. Сейчас у нас функционируют четыре участка, еще один откроется через пару недель.

“В участках социальной реабилитации осужденные могут без надзора передвигаться в пределах территории участка, а с разрешения администрации — и вне территории участка, — говорит И.Яковец. — После отбывания шести месяцев наказания в участке при отсутствии нарушений режима они могут проживать в пределах населенного пункта, где расположена колония, со своими семьями, приобретать жилой дом, заводить хозяйство. По сути своей участки напоминают существовавшие ранее колонии-поселения для лиц, твердо вставших на путь исправления. Однако для направления на участок социальной реабилитации достаточно только начать становиться на этот путь. Кроме того, нужно отбыть определенную часть наказания, в зависимости от срока и тяжести совершенного преступления”.

Описывая преимущества участков соцреабилитации, пенитенциарные работники отмечают стимулирование “борьбы с характерной для заключенных инертностью”. И вообще, возможность облегчить свою жизнь в заключении подобным образом - это, как-никак, стимул. Особенно для тех, кто лишился свободы надолго.

Европейски выдержанные условия предполагают и то, что вопрос направления в участки соцреабилитации теперь решается не отвлеченным судом, а начальником колонии, имеющим представление о личности осужденного. Как и вопрос его возвращения обратно. По статистике, совершают правонарушения, преступления — словом, не доказывают своего исправления — 7% таких полусвободных украинских заключенных. В Харьковской области этот показатель составляет 4%. Возможно, стоит ждать, что с облегчением условий перевода на полувольное положение он увеличится, но это, скорее, вопрос компетенции работников колоний. Ну, и человеческого фактора, конечно.

(«Объектив-Но», г. Харьков, №6, 12 февраля 2004 г.)

Умови утримання в місцях позбавлення волі

09.04.2004

Сумской следственный изолятор №25 признан в прошлом году одним из лучших в Украине. Как и чем живут заключенные в СИЗО?

   

Быт

В СИЗО находится около 650 человек, а рассчитано оно на 540. Побегов не было. Отдельно от остальных содержатся 42 женщины, около 30 подростков и 8 осужденных на пожизненное заключение. Находящимся под следствием положено две передачи в месяц весом до 30 кг. Свидания - с разрешения следователя. Количество передач осужденным зависит от режима - обычно 6-7 в год и два краткосрочных (до 4 часов) свидания в месяц. Осужденные на пожизненное заключение имеют право на 2 свидания в год и на две передачи.

Еда

В день постояльцу СИЗО положено 650 г хлеба, 120 г круп, 550 г картошки, 450 г овощей, 40 г мяса, 30 г сахара. На обед 28 января заключенные СИЗО ели борщ с крапивой (в котле на фото) и гороховое пюре. Овощи работники СИЗО заготавливают самостоятельно, обрабатывая землю.

Работа

В СИЗО есть несколько мастерских, в которых делают держаки к инструментам, метлы, гробы, каркасы для похоронных венков. В последнее время освоен выпуск тротуарной плитки. Имеется шесть постоянных договоров на поставку продукции плюс единичные заказы.

Подсобное хозяйство

Здесь выращивают около 60 свиней, держат 10 коз и кур. Больным туберкулезом (их около 30 человек) ежедневно выдают 300 г козьего молока. Мастерские и подсобное хозяйство помогают выживать, так как из госбюджета поступает лишь половина необходимой для СИЗО суммы.

Религия

В учреждении есть небольшая часовня, оборудованная силами заключенных. Пастырскую работу с контингентом СИЗО проводит священник Пророко-Ильинской церкви отец Сергий, который приходит раз в неделю и по большим праздникам.

(«Данкор», г. Сумы, 05.02.2004 г.)

Умови утримання в місцях позбавлення волі

09.04.2004

У колоніях налагоджується побут

   

Житлово-побутові умови ув’язнених в Україні значно покращаться у зв’язку з набуттям чинності з 1 січня 2004 року Кримінально-виконавчого кодексу, заявив голова Держдепартаменту з питань виконання покарань Володимир Льовочкін. Насамперед кодекс спрямований на покращення матеріальної сторони утримання ув’язнених. Зокрема, кодекс передбачає, що норма житлової площі на одного осудженого у виправних колоніях не може бути меншою за 3 мІ (раніше — не менш 2-х мІ), у виховних колоніях і колоніях, призначених для утримання жінок, — 4 мІ (раніше — 2,5 та 2 мІ відповідно), в лікувальних закладах при виправних колоніях, призначених для утримання та лікування хворих на туберкульоз — 5 мІ. (раніше — не менше 4 мІ ). Крім того, відзначив В. Льовочкін, відтепер у в’язницях скасовано види режимів. Згідно з Кримінально-виконавчим кодексом, виправні заклади з цього року розрізнюються за рівнями безпеки: мінімальний із полегшеними умовами утримання, мінімальний із загальними умовами утримання, середній і максимальний — “залежно від складності утримуваного контингенту”. Неповнолітні осуджені відбуватимуть покарання в спеціальних виховних закладах. Раніше в країні діяли три режими утримання ув’язнених — суворий, загальний та виправні заклади відкритого типу.

Сума коштів, які в’язні можуть тратити щомісяця, а також заробіток, який надходить на рахунок осудженого, в новому кодексі також трохи збільшені.

На 1 січня 2004 року в 181 виправному закладі України перебували близько 200 тисяч осуджених. У 2003 році з закладів із виконання покарань звільнено майже 60 тисяч ув’язнених, із них 4,62 тис. — за амністією, 411 — помилувані.

(“День”, №14 29.01.2004 р.)

***

В ходе разговора Владимира Левочкина с журналистами, состоявшегося после окончания горячей телефонной линии в Кабмине, был затронут вопрос создания платных камер. Председатель Департамента утверждал, в частности: «Если в исправительном учреждении произошел ремонт, это не означает, что в нем есть такие камеры…».

Газетчики поинтересовались также предоставлением платных услуг тюремному контингенту. «Единственное, что может быть платным в колонии, — это комнаты свиданий, в которых осужденные могут проводить до трех суток со своими родственниками», — ответил Владимир Левочкин. В то же время он сообщил, что не так давно к нему трижды обращались некоторые предприниматели с предложением построить частные тюрьмы. «Я не против, чтобы кто-то инвестировал деньги в рамках существующего законодательства в строительство новых корпусов», — заметил руководитель Департамента. Но при этом он высказался против существования частных колоний.

СПРАВКА На 1 января 2004 года в 181 исправительном учреждении Украины находилось около 200 тысяч осужденных. В прошлом году из учреждений пенитенциарной системы освобождены почти 60 тысяч заключенных, из них 4,62 тыс. — по амнистии, 411 - помилованы

(«Киевские ведомости», №22, 3 февраля 2004 г.)

Умови утримання в місцях позбавлення волі

09.04.2004

Життя після «вишки». На Рівненщині «не вистачає» засуджених довічно

   

Руслан САВУЛЯК:

Житимуть вони по двоє у камерах і носитимуть спеціальну форму. Для цього в установі виконання покарання доведеться провести чимало підготовчої роботи. До кінця зими буде здано ще десять камер. Таким чином, у колонії зможуть прийняти п’ятдесят «довічників». Усього ж нині у шести закладах позбавлення волі, які є у Рівненській області, утримують понад чотири тисячі осіб. На харчування одного в’язня на місяць держава витрачає 140 гривень. Проте з передбачених державним бюджетом 15 мільйонів гривень на рік для утримання цих спеціалізованих закладів було виділено менше половини. За таких умов закладам пенітенціарної системи доводиться брати левову частку витрат на себе за рахунок реалізації продукції власного виготовлення. Вони займаються металевим литвом, роблять вироби з каменю, столярку та товари народного споживання. Бюджет держави отримав ще й 24,9 тисячі гривень податків із заробітку засуджених до виправних робіт. Згідно з новим Кримінально-виконавчим кодексом України, ті ув’язнені, які у колоніях працюють і перераховують внески у Пенсійний фонд, матимуть стаж, у нього зараховується час їхньої роботи. Відтепер ув’язнені матимуть два вихідні дні, бо в них буде 5-денний робочий тиждень. А начальник установи виконання покарань за сумлінну роботу може їх нагородити премією або подарунком.

(«Україна молода», №35, 25 лютого 2004 р.)

Опис фактів знущань в установах кримінально-виконавчої системи

09.04.2004

Станислав Речинский. Как стать прокурором? Агония “оборотней”

   

Когда недавно в нашей газете мы сообщили о том, что один из героев публикаций “Как стать прокурором?” судья Апелляционного суда Киевской области Александр Шевченко обратился с исковым заявлением о возмещении морального ущерба к редакции “Вечерних Вестей” и к автору этих строк, мы не могли предвидеть того, как много наших читателей обратятся к нам со словами поддержки. И не только со словами.

Многие из тех, кому пришлось на себе испытать все ужасы “следствия по-вышгородски и по-белоцерковски”, готовы выступить в суде в качестве свидетелей. Хотят дать показания и немало узников киевского СИЗО №13, о чем они даже написали соответствующее ходатайство в Печерский местный суд и другие инстанции. Свидетелей, причем часто ранее нам неизвестных, оказалось много, однако их имена до поры до времени мы раскрывать не будем. Расскажем лишь о свидетеле, с которого в прошлом году и начиналась серия публикаций о деятельности белоцерковского прокурора Лупейко и его подручных.

В двадцатых числах декабря прошлого года автору этих строк позвонил Александр Шкляр, бывший следователь прокуратуры, из которого Лупейко в течение трех лет с помощью пыток и издевательств пытался создать особо опасного преступника. Александр Иванович давно на свободе, по факту пыток над ним возбуждено уголовное дело, в ходе которого расследуется деятельность Лупейко и его подручных.

Год назад мы уже подробно писали об этом. Сегодня, чтобы не повторяться, лишь приведем некоторые выдержки из заявления Шкляра на имя бывшего генпрокурора Пискуна.

“В отношении меня на протяжении более трех лет были совершены незаконные действия — жестокие пытки, физические избиения, психические издевательства, которые выразились в следующем. Незаконно в отношении меня возбудили уголовное дело по ст. 190—1, 165 ч. 2, 172 ч. 2, 166 ч. 2 УК Украины, задержали, арестовали, применяли пытки, только с одной целью — повесить на меня преступление, которого я не совершал и к которому не имел никакого отношения, заставляли, чтобы я оговаривал себя и ни в чем не повинных людей.

Мой бывший коллега, работник прокуратуры Киевской обл. Лупейко А.В., зная, что в свое время я проходил срочную службу в Афганистане, мгновенно причислил меня к лицам, склонным к совершению тяжких преступлений, и с 20 ноября 1998 г. стал убеждать всех работников прокуратуры, что я причастен к совершению тяжкого преступления, предусмотренного ст. 190—1 УК Украины. В этот день я был задержан. Задержали и поместили меня одного в карцер ИВС Белоцерковского ГОВД. Где-то 25 — 26 ноября 1998 г. я из карцера конвоем был доставлен в кабинет начальника Белоцерковского ГОВД. В кабинете у него находилось около 15 — 20 работников правоохранительных органов (высшие чины МВД Украины, Генеральной прокуратуры, руководство прокуратуры Киевской области — Христенко А., Богатыренко). Среди них был и Лупейко.

Ко мне обратился генеральный прокурор Украины Потебенько М.А. (Лупейко убедил его в моей виновности), который сказал: “Александр Иванович, или вы признаетесь в совершении убийства Корнева (заказчиком по которому вы должны назвать адвокатов Сычевых) и ряда других заказных убийств, и мы со своей стороны обещаем гуманное отношение, или в противном случае ты тут и останешься, жаловаться не на кого, некому и некуда!” Я попытался объяснить, что к совершению тех преступлений, в которых меня обвиняет Лупейко, не имею отношения, и признаваться мне не в чем, пытался объяснить ему, что Лупейко несет бред, оговаривая меня, но конвойные сразу увели меня в ИВС.

Таким образом, генеральный прокурор Потебенько М.А. “благословил” карьериста-садиста Лупейко А.В. на беспредел и произвол, попирающие закон. За свои злодейства Лупейко А.В. из следователя был превращен в прокуроры. Сейчас он прокурор города Белая Церковь Киевской области.

После этого началось “следствие”, которое сродни средневековой инквизиции.

После встречи с Потебенько около 21 часа меня вывели из камеры и отвели в следственный кабинет ИВС. Там, подвесив с выкрученными назад руками на наручниках, меня стали избивать пять человек, среди которых были работники УБОПа Фесун, Чумак, один мне незнакомый и двое в масках. Избиение продолжалось приблизительно с 3.30 до 4.00 часов. Периодически мне надевали на голову полиэтиленовый пакет, и когда я задыхался, его снимали. Все пятеро наносили удары руками и ногами по различным частям тела, головы, туловища (брюшная полость, область почек), по рукам, ногам (коленные суставы). Во время избиения они требовали, чтобы я оговаривал Сычеву А.Н., Гудыка А.Г., Сычева П.Г. в якобы совершенных ими преступлениях и сам признавался в том, чего не совершал. Там, в кабинете, они стали меня заставлять собственноручно писать объяснение на имя прокурора области Христенко. После этого при помощи работников ИВС я был доставлен в камеру, так как самостоятельно не смог бы дойти до камеры №12, где находились ранее неоднократно судимые гражданские лица, которые, узнав, что я следователь областной прокуратуры, и видя меня избитым, объяснили мне, что таким образом “мусора” хотят меня “прессовать”, а в случае моей смерти труп “повесить” на них (якобы сокамерники забили меня насмерть). По Закону “О предварительном заключении” они не имели права содержать меня с гражданскими лицами. Это еще один способ воздействовать на меня.

Так как у меня были повреждены ребра, наручниками повреждена кожа на лучевых суставах кистей обеих рук (разрывы), выкручены руки в плечевых суставах, отбиты внутренние органы (в почках была кровь), побиты ноги (коленные суставы), болела голова, то к утру мне стало очень плохо физически и мой сокамерник Блащук стал стучать в дверь камеры, чтобы мне вызвали “скорую помощь”. Но дежурные по ИВС были сильно напуганы, так как знали, кто я. Им запретили вызывать “скорую”, и они вообще боялись подойти к камере. Часам к семи утра я уже не мог самостоятельно подниматься, меня поднимали сокамерники. Они говорили: “Если “мусора” так убивают своего, то что уж говорить о нас”.

Всем заправлял Лупейко А.В. Он присутствовал на следственных действиях, угрожал, что избиения будут продолжаться, а если я не буду говорить, что ему надо и как ему надо, то он посадит в тюрьму мою сестру. Когда я его спросил, что ему сделала моя сестра, он ответил: “Был бы человек, а статью я ему найду”.

Итак, Александр Шкляр, узнав о судебном иске ко мне и редакции со стороны Шевченко, изъявил желание выступить на суде в качестве свидетеля. И вот что он рассказал автору этих строк: “В декабре 1997 года я был переведен из Крыма в прокуратуру Киевской области. Через некоторое время меня направили в помощь следственной группе, которая работала в Вышгороде. Это было так называемое дело Янева. Дело это расследовалось уже достаточно долго, и я исполнял в группе технические функции. По указанию Лупейко выносил постановления о назначении психиатрических экспертиз и пр. В ходе работы меня удивило то, что рассказывали следователи, давно работавшие по этому делу. Следователи Вадим Корниенко, Александр Балюк, Влад Бандурко рассказывали о многочисленных процессуальных нарушениях в ходе расследования. В частности, о выбивании показаний из подследственных. Потом я понял, что этих нарушений в “деле Янева” с самого начала было очень много. Мы в Крыму так не работали, и поэтому я у Балюка как-то спросил, как они собираются передавать дело с таким количеством процессуальных нарушений в суд? Ведь в суде такое дело обязательно развалится. Я был следователем с периферии и к киевскому суду и следствию относился с трепетом. И Бандурко, который перед этим работал в Вышгороде, мне объяснил, что судить Янева и его “банду” будет судья Шевченко, у которого с Лупейко близкие отношения еще со времени совместной службы в вышгородской прокуратуре. И поэтому Янева обязательно осудят. Я не знаю, какие именно были отношения у Лупейко и Шевченко (дружеские или Лупейко имел какой-то “крючок”, компромат на Шевченко), но члены следственной группы были уверены, что в суде даже так топорно созданное дело легко пройдет именно благодаря этой связи. Меня, честно говоря, такие методы работы киевлян поразили, и вскоре после этого разговора я ушел из следственной группы. А уже в следующем году опять столкнулся с Лупейко, но уже в качестве подследственного. Когда меня пытали, Лупейко задавал много странных вопросов, например: “Какая разведка тебя завербовала?” Спрашивал также, как я посмел сомневаться в его “деле Янева”? Когда меня привезли в Вышгород, я сидел в одном ИВС с теми, из кого Лупейко делал “банду Янева”. На тот момент там сидел Чалюк, Маковский, еще несколько человек по этому делу. Когда меня избивали, эти люди меня поддерживали. У меня не было передач, они мне передавали еду, сигареты. У них было ко мне нормальное отношение, они знали, что меня убивает Лупейко. И эти ребята всячески старались помочь мне, поддержать меня. Представь себе, я был в следственной группе по их делу, работал по ним, а они, когда я оказался за решеткой, фактически меня спасли. Хотя Лупейко, видимо, надеялся, что они меня убьют. Я знал о том, что их пытали, когда был еще в следственной группе. А когда оказался вместе с ними за решеткой, то они сами рассказывали мне, каким пыткам подвергались во время следствия”.

После этого рассказа я поблагодарил Александра Ивановича за помощь, и мы с ним договорились созвониться после очередного судебного заседания. Однако созвониться пришлось значительно раньше.

У Александра Ивановича в Киевской области живет мама, Варвара Ивановна. Недавно 68-летняя женщина сломала ногу и сейчас передвигается с трудом. Саша часто ее навещает и помогает по хозяйству. Буквально через два дня после нашего разговора к маме Шкляра приехал некто, представился сотрудником УБОПа и показал удостоверение. Фамилии его мама не запомнила, помнит только, что зовут его Игорем. Игорь поинтересовался, как можно найти Александра Шкляра. Мама, которой пришлось по вине отечественного следствия пережить несколько страшных лет, стала плакать, просить оставить Сашу в покое. Игорь сказал, что им нужно просто побеседовать “о старой работе”. И оставил телефон своего начальника, сотрудника Обуховского УБОПа Сергея Архипова, по которому просил Шкляра перезвонить. Саша приехал к маме 30 декабря, она была очень напугана. Вернувшись в Киев, Саша первым делом приехал к своему другу и адвокату Сергею Трембачу, который все это время боролся за восстановление справедливости в его судьбе. От Трембача Саша позвонил этому самому убоповцу Архипову. Рассказывает Александр Шкляр: “Я сразу подумал, что этот странный визит связан с тем, что сейчас прокуратура рассматривает материалы в отношении Лупейко. Я не исключаю провокаций с его стороны только лишь для того, чтобы оказывать на меня прямое давление. Чтобы я отказался от обвинений против Лупейко. И я прямо спросил этого Архипова, звонит ли он мне по поручению Лупейко. Архипов это подтвердил и сказал, что они хотят переговорить со мной “о старой работе”. Я ему ответил, что наша встреча возможна только в суде, и посоветовал не пугать мою маму, которой и так довелось испытать много горя”.

После этого Саша позвонил автору этих строк и сообщил об этих странных событиях. Я в свою очередь попросил у него телефон Архипова и связался с ним. Сергей Иванович долго пытался меня убедить, что Шкляру никто ничего плохого не собирается делать и что Лупейко к ним никакого отношения не имеет. Просто у Обуховского УБОПа есть какие-то вопросы по делам, которые когда-то вел Шкляр. Однако это не согласовывалось с тем, о чем Архипов говорил самому Шкляру. Соответственно исключить того, что нынешний белоцерковский прокурор Лупейко пытается запугивать свидетелей и воздействовать на следствие, которое ведется по факту его незаконных действий, — нельзя. Как нельзя не удивиться тому, что, несмотря на ведущееся следствие, на огромное количество жалоб и критических публикаций, Лупейко продолжает работать прокурором. Есть результаты медицинских экспертиз, подтверждающие факты пыток во время следствия, которое вел Лупейко. Есть свидетельство о смерти во время допроса невинного человека — Константина Роги. Есть судебные решения, которые камня на камне не оставляют от дел, сфабрикованных Лупейко в отношении адвокатов Сычевых, нотариуса Магдич и других жертв. Есть, наконец, показания и рапорты начальника Белоцерковского городского отдела внутренних дел полковника милиции Петра Мусиенко о том, как Лупейко фабриковал дела и готовил покушения на самого себя. Неужели всего этого мало, чтобы понять: имея прокурорские полномочия, Александр Лупейко чрезвычайно опасен для общества? Дело суда — определять степень его вины и вменяемости. Но до суда этот человек не может занимать пост прокурора. И тем не менее он этот пост до сих пор занимает. Несмотря даже на то, что из Генеральной прокуратуры уже убрали его могущественных покровителей. Информированные источники, кстати, утверждают, что эти покровители у Лупейко появились во время создания так называемого дела Янева. Якобы именно разворованное имущество Георгия Янева и других людей стало тем “взносом”, который обеспечил Лупейко серьезную поддержку со стороны отдельных высоких чиновников Генеральной прокуратуры. И вот, несмотря на то что высоких покровителей в Генпрокуратуре у Лупейко уже нет, Александр Васильевич остается на своем посту. Что может свидетельствовать лишь о двух вещах. Либо о том, что у нового руководства Генпрокуратуры до Лупейко еще не дошли руки, либо, что не все покровители белоцерковского прокурора вычищены из Генпрокуратуры. И нет ответа на главный вопрос: каким образом в нашей стране простой человек может бороться с произволом правоохранительных органов? Один тип ответа был недавно продемонстрирован в Крыму, где тихий, мирный пенсионер однажды не выдержал прокурорского произвола и взорвал себя и местного прокурора. Ответ, возможно, и адекватный, однако хотелось бы, чтобы в нашем государстве существовали и другие, правовые, механизмы очищения правоохранительных структур от всевозможных “оборотней”.

(“Вечерние вести”, 16 февраля, 2004 г.)

Опис фактів знущань в установах кримінально-виконавчої системи

09.04.2004

Станислав Речинский. Как зэки «За ЕДУ» голосовали

   

Недавно мы уже писали о специфических учениях “зондеркоманд” из МВД на территории Киевского СИЗО №13. Однако, как выяснилось, подобные “учения”, в ходе которых ломаются ребра и летят позвонки, широко распространены и в колониях нашей необъятной родины. Особенно частыми такие акции устрашения становятся накануне выборов. Почему? Да потому, что после экзекуций милицейского спецназа руководству зоны гораздо легче разъяснять зекам “политику партии” и подсказывать “правильного” кандидата.Так, например, случилось в исправительной колонии ЗВК-58, что в городе Изяславе Хмельницкой области. В этой колонии “учения” проводились несколько раз. Мы опишем лишь два из них. Они стали известны Европейскому суду по правам человека благодаря Геннадию Викторовичу Жердеву. Геннадий Викторович — пожилой и не очень здоровый человек — на свой страх и риск уже не первый год общается с заключенными со всей Украины. Большая часть его пенсии размером в 161 гривню уходит именно на переписку с заключенными и Европейским судом. Администрациям лагерей и прокуратуре эта его деятельность, естественно, не нравится. И Геннадию Викторовичу угрожают, стараются заставить его прекратить переписку. (Об этом мы еще когда-нибудь расскажем подробно.) А он продолжает свою борьбу. Борьбу, которой, по идее, должны заниматься все мы. Потому что произвол начинается с тюрем, а затем переносится на улицы.

Из письма заключенного: “Примерно в 11 часов дня по киевскому времени 30.05.2001 г. в камеры, где содержались заключенные, врывались бойцы спецназа и прикладами автоматов сбивали осужденных на пол. Лежащих заключенных бойцы спецназа топтали ногами и тех, кто, по их мнению, не так лежал, били автоматами и заставляли принимать соответствующие их инструкциям позы. После этого осужденных по одному поднимали с пола и заставляли бежать через строй бойцов спецназа, стоящих по обеим сторонам коридора, которые дубинками били бегущих. Затем заключенные были выстроены в коридоре учреждения, а бойцы спецназа совместно с должностными лицами учреждения заставили их полностью раздеться, повернуться лицом к стене и стоять, расставив ноги, почти сев на пол в положении “шпагат”. Бойцы спецназа подходили сзади к осужденным, на которых указывали должностные лица учреждения, и наносили удары по разным частям тела (мышцы ног, почки, печень, позвоночник). Затем заставили заключенных приседать и при этом квакать. В момент, когда происходило описанное выше, часть бойцов спецназа в камере, где содержались осужденные, произвели полный погром. Личные вещи заключенных вываливались из сумок в общую кучу на полу, по этим вещам бойцы спецназа топтались ногами, и часть этих вещей пришла в негодность. Осужденных, находящихся в коридоре, по команде администрации вновь заставили бежать через строй бойцов спецназа, но уже голых. При этом солдаты наносили удары дубинками по телам заключенных, пока те не вбегали в камеру, уже подвергшуюся погрому. Избиение сопровождалось циничным смехом тех, кто все это задумал и проводил. Описанной процедуре были подвергнуты около 120 осужденных, отбывавших наказание в тюрьме. Акция устрашения проводилась поэтапно, отдельно с каждой камерой.

После окончания описанных истязаний представители администрации — подполковник Захаров, майор Мазепа и другие — прошли по камерам и заявили, что эти учения проводились по согласованию с прокуратурой и Департаментом исполнения наказаний. Если у кого-либо из осужденных имеются жалобы, то они готовы их выслушать (а в это время бойцы спецназа находились в коридоре у дверей камер). Естественно, все заключенные вынуждены были промолчать, чтобы, не дай Бог, не повторилось происшедшее.

29 января 2002 года в учреждение ЗВК-58 вновь было введено спецподразделение быстрого реагирования, которое по указке администрации жестоко избивало всех осужденных, содержащихся на строгом режиме, а также отбывающих наказание в тюремном режиме заключения. Примерно в 10 часов утра 29.01.2002 г. вооруженные автоматами солдаты подразделения быстрого реагирования, производя выстрелы холостыми патронами, врывались в камеры, выбрасывали осужденных в коридор, где избивали их, издевались над ними, принуждая говорить о себе вещи, унижающие честь и достоинство избиваемых. Тех, кто отказывался, — избивали особо жестоко. Многим осужденным причинили сильные телесные повреждения. Так, Павлусику Александру, Батанову Валерию, Костенко Сергею поломали ребра, в связи с чем они длительное время находились в тяжелом состоянии. Костенко Сергей, чтобы прекратить избиение, порезал себе на руках вены, но это лишь еще больше озлобило бьющих, и Костенко еле живого бросили обратно в камеру.

Солдаты спецподразделения поставили меня навытяжку к стенке и наносили удары дубинками по ногами, почкам, печени, заставляя говорить, что я не буду нарушать режим содержания (имелась в виду отправка жалоб на администрацию). Заставляли произносить слова клятвы, унижающие мою честь. Когда я отказался говорить требуемое, меня забили до потери сознания и бросили в камеру.

Этой процедуре были подвергнуты все заключенные, которые находились 29.01.2002 г. в камерах строгого содержания. Примерное количество осужденных — 80 человек.

Также были подвергнуты избиению осужденные из камер тюремного заключения (с первой по 16-ю), общим количеством около 100 человек. Но в тех камерах избиение проходило выборочным методом. Заключенных одних камер избивали более жестоко, а других — менее. Администрация давала указания, к кому и как применять силу.

Все изложенное мной было осуществлено в присутствии трех прокуроров по соблюдению законности в учреждениях исполнения наказания. Я лично видел прокурора Волкова Е.О., Стасюк В.Л. (его помощник), а фамилию третьего не знаю, но, по слухам, это был представитель прокуратуры Хмельницкой области.

Администрация учреждения заявила осужденным, что эта акция была проведена по распоряжению Госдепартамента исполнения наказания Украины и согласована с прокуратурой Хмельницкой области.

После избиения нам сказали, что теперь будут проводить такую “профилактику” регулярно. Сразу начали ужесточать режим содержания. А перед выборами подполковник Захаров и другие сотрудники администрации стали проводить с осужденными следующие беседы: если выборы в Верховную Раду пройдут благополучно, то администрация не будет больше применять крайних мер. При этом они давали понять, что осужденные должны голосовать за блок “За ЕдУ”, тогда их бить больше не будут. И сделают облегчение в содержании. Говорили, что этот начальник железной дороги выделил деньги для лагеря и еще что-то дает, поэтому его нужно поддержать во время избирательной кампании. Уверен, что почти все проголосовали за него.

И еще интересно, как это голосование проходило после описанного “процесса предвыборной агитации”. Привели в кабинет для голосования. Там кроме трех человек из комиссии было около десяти человек начальства. Никаких кабин для голосования, тумбочка у стенки, а вокруг смотрят звездоносные представители — кто за что голосует! А комиссии этой — наплевать! Думаю, что в других лагерях была такая же “демократия”.

Хочу рассказать о 58-й колонии и колониях области то, что мне известно от других лиц, чтобы вы имели ясность относительно происходящего там. А начну с самого начала и пару слов уделю истории лагеря №58, которую узнал от тех, кто тут сидел во времена коммунистов.

Этот лагерь существует очень давно и при Союзе был одним из самых беззаконных. Люди рассказывали, что жизнь человека здесь стоила пачку сигарет и пачку чая. Начальство уничтожало неугодных путем подкупа других осужденных, путем плетения интриг среди заключенных, которые приводили к разборкам и резне. А также просто подвергая осужденных постоянному террору в виде дисциплинарного преследования с заключением в одиночный изолятор и т. д. После этого люди ломались духовно и начинали сотрудничать с администрацией или приобретали серьезные заболевания, после чего уже не представляли никакого интереса для начальства. И хотя времена изменились и такого открытого террора тут не наблюдается, администрация осталась та же. И теперь уже тайно творит свои темные дела.

Осужденные, прибывшие из колонии №98 (город Клементовичи, Шепетовский район, Хмельницкая область), рассказывали, что в ноябре — декабре 2001 года туда также вводились войска спецназа, которые издевались над заключенными. Осужденных избивали, а потом по одному заводили в закрытое помещение, где зачитывали якобы вынесенный им смертный приговор, а потом из автоматов стреляли по ним холостыми патронами.

В 69-ю колонию в Полтавской области регулярно раз в месяц приезжают бить. Приходящие оттуда люди уже привыкли к подобному обращению и молчат. Один заключенный писал мне, что с начала года у них начали все ужесточать, а перед выборами прекратили. Женщины писали то же самое. Я письма эти сохранил. Думаю, что от президента шел указ такой по ведомствам, потому что и прокуроры задействованы были. Я отправил генеральному прокурору жалобу на все это, но не знаю, дошла ли она?”

Жалоба, наверное, дошла. Но потом, скорее всего, была отправлена для “проверки” тому самому прокурору, который присутствовал на учениях. Впрочем, такая же судьба, как правило, постигает и другие жалобы. Даже те, что отправлены в адрес Уполномоченного по правам человека.

Цитируем того же заключенного: “Кому нужны выступления уважаемой Карпачевой, если за обращения к ней дают срок и уничтожают физически? Все жалобы они отправляют в местную прокуратуру, а она их игнорирует. И именно в присутствии проверяющих прокуроров творятся эти чудовищные беззакония. А потом тех, кто жаловался, пытают, добавляют срок, унижают. В Законе “Об обращении граждан” (ст. 7 и 9) ясно сказано: не отправлять жалобы тому, на кого жалуются. Естественно, что наши жалобы через спецчасть учреждения не уходят, да и опыт обращения с Карпачевой имеется. Она переправляет жалобы в местные инстанции, а местные за жалобы добавляют срок либо натравливают на нас очередную “профилактику”. Генеральная прокуратура то же самое делает, а нас потом тут казнят”.

Но вернемся к выборам и к специфической тюремной “предвыборной агитации”. Она дает просто потрясающие результаты. По данным УНИАН, в трех тюрьмах Ровенской области за один и тот же блок проголосовали от 92 до 98%. Процент немыслимо высокий, фантастический. В реальности такого не бывает. Такие показатели бывают только в тоталитарных обществах, в больших тюрьмах. Повторится ли в нынешнем году этот “тюремный пиар” с привлечением политтехнологов из “Беркута”? Судя по тому, что “учения” проходят все чаще, началась очередная “пиаркампания” Кучмы и его приближенных. Пока еще только в тюрьмах. Но произвол, опробованный в тюрьмах, очень скоро постараются применить на улицах и в наших с вами домах. От того, промолчим ли мы и в этот раз, зависит наше ближайшее будущее. Закрывая глаза на преступления власти, мы тем самым еще больше развязываем ей руки. И никакой Европейский суд не сможет осудить нынешний бесчеловечный режим, если этого прежде всего не сделаем мы сами.

(«Вечерние вести»)

Армія: деякі загальні проблеми

09.04.2004

Теперь все товарищи

   

 Устав внутренней службы Вооруженных Сил Украины внесены изменения. Прежде всего в армии вместо формы обращения «пан» введена — «товарищ».

В новом Уставе также говорится, что по отношению к лицам, совершающим противоправные действия, для военнослужащих допускается «использование мер физического воздействия, специальных средств и оружия, если другие меры оказались неэффективными или если из-за возникших обстоятельств использование других мер невозможно». Военнослужащий, применивший физическое воздействие, в результате которого был ранен или убит человек, должен немедленно в письменной форме доложить об этом своему командиру. Изменен и порядок наложения дисциплинарного взыскания. В частности, его можно применить не позже чем в течение десяти суток со дня, когда командиру стало известно о правонарушении.

(«Киевские ведомости», №26, 20 февраля 2004 г.)
Армія: деякі загальні проблеми

09.04.2004

Вірусна пневмонія забрала життя солдата за одну добу

   

Валерій ЛИТОВЧЕНКО, Наталія ЧУСЬ:

У Чернігові з’явилися чутки зі словами «атипова пневмонія». Саме цю страшну азіатську хворобу поговір звинувачує у смерті солдата місцевого Учбового залізничного полку. У чернігівському військовому госпіталі вдалося дізнатись, що смерть солдата дійсно мала місце, але говорити про атиповість пневмонії підстав нема.

Реальний факт не менш жахливий, хоч і позбавлений присмаку китайської екзотики. Військовослужбовець строкової служби Олександр Сергійович Терещенко, призваний до війська восени 2003 року з Харківської області, помер 22 січня. Як показав розтин, однією з причин передчасної смерті хлопця стала вірусна пневмонія, ускладнена майже стовідсотковою незгортуваністю крові.

Напередодні, 21 січня, солдат звернувся в медпункт частини зі скаргами на погане самопочуття, зокрема на головний біль та нудоту. Його було госпіталізовано в медпункт частини. Наступного ранку хворий прокинувся, піднявся і пішов до туалету — але впав і втратив свідомість. Заходи з реанімації позитивного результату не дали.

Зі слів військового прокурора Чернігівського гарнізону Івана Шевченка, за фактом смерті військовослужбовця порушено кримінальну справу. Проводиться перевірка обставин смерті і правильності лікування. Експертизу по цьому випадку проводив Київський центр судово-медичних експертиз за участю як військових, так і цивільних фахівців. Тілесних ушкоджень, які могли б з’явитися від нестатутних стосунків, на тілі солдата виявлено не було. Про атиповість пневмонії у висновку не йдеться.

Зараз у тому медпункті, де сталась НП, з діагнозом ОРЗ перебувають ще кілька чоловік. Вони, за словами Івана Шевченка, зараз знаходяться під посиленим контролем медиків.

(“Україна молода”, №14, 27 січня 2004 р.)

Армія: деякі загальні проблеми

09.04.2004

Солдата батальйону МНС вбило дерево

   

Оксана ҐУДЗЬ:

Трагедія сталася 5 березня, у п’ятницю. Напередодні жіночого свята у реанімаційному відділенні Вінницької районної лікарні помер 19-річний солдат, який проходив строкову службу у Якушинецькому батальйоні МНС.

У міліцейському зведенні повідомляється, що причиною став нещасний випадок — солдат загинув внаслідок обрізання дерев.

Мабуть, так і було. От тільки керівництво управління МНС у Вінницькій області коментувати подію відмовилося: «Пізніше інформацію отримаєте у відділі профілактики».

Проте, вже почали ходити чутки, що працівників деяких підрозділів МНС залучають до робіт на лісопилці, де заготовляють деревину у столицю. Ймовірно, що солдати теж беруть участь у цих роботах.

(«33-й канал», м. Вінниця, №11 вiд 10 березня 2004 р.)

Армія: покарання військовослужбовців

09.04.2004

"Мама, мне приснилось, что я падаю с моста. К чему это?" - написал незадолго до своей смерти 19-летний солдат

   

Елена СМИРНОВА "ФАКТЫ" (Донецк), Наталья ГАРМАШ "ФАКТЫ" (Днепропетровск)

Год назад при ликвидации ледяного затора на слиянии рек Волчья и Самара под Павлоградом погиб Евгений Махотин. Военный апелляционный суд Южного региона начал слушания по этому уголовному делу

Морозные зимы и быстрая оттепель с дождями всегда грозят Павлограду паводком. Даже шестиметровая дамба, загнавшая в русло узкую, но коварную Волчью, часто не спасает частный сектор от подтопления. И затор, мешающий "большой воде" уйти в Днепр, возникает, как правило, в одном и том же месте — где "лоб в лоб" сливаются Волчья и Самара. Рвали здесь лед неоднократно, привлекая для этого специалистов-взрывников компании "Павлоградуголь" и Павлоградского химзавода. Ситуация, сложившаяся в феврале минувшего года, похоже, также требовала их вмешательства — уровень Волчьей поднялся уже на метр выше замерзшей тихой Самары. Еще немного — и вода хлынет в город. Но вместо проведения операции по подрыву льда, которая организовывалась обычно со всеми необходимыми предосторожностями, к селу Булаховка выехал из местной воинской части лишь автомобиль "Урал" с двумя гранатометами в кузове...

Место слияния рек находится километрах в 25 от Павлограда, и хотя территория вокруг расположенного здесь пионерского лагеря была затоплена, два автомобиля — военный "Урал" и красный "Жигуленок", в котором находились местные представители МЧС, около 15 часов подъехали довольно близко к ледяному нагромождению. Прапорщик, возглавлявший эту команду, достал вначале большой, похожий на подзорную трубу гранатомет РПГ-7 и установил его на пригорке у кромки разлившейся воды. Два первогодка срочной службы, которых прихватили для погрузочно-разгрузочных работ, поднесли ящики с боеприпасами и спрятались по команде за кабиной "Урала".

Тяжело ухнул взрыв, потом еще и еще. Но от ледяных глыб лишь отлетали искристые брызги. Израсходовав семь гранат и даже не сдвинув ледяную махину с места, прапорщик достав второй, более легкий гранатомет АГС-17 (автомат-гранатомет станковый). Скорее всего, он уже осознавал бесполезность этой затеи, но выпустил по упрямому затору еще и очередь меньших по размеру гранаток. Радиус разлета осколков у них небольшой — около 50 метров, поэтому никаких предосторожностей уже не предпринималось. Стреляющий даже не глянул, где находятся в тот момент его подчиненные. Между тем солдаты стояли неподалеку, спрятавшись за двумя деревьями. Когда прогремел последний выстрел, краем глаза прапорщик увидел, как метнулся к забору один из ребят. Оглянувшись, понял: с Женей Махотиным что-то случилось — он согнулся, схватившись за живот.

И толстая камуфляжная куртка, и тельняшка паренька были пробиты, а справа на животе зияла небольшая, с двухкопеечную монету, ранка. Как утверждают сегодня на суде все свидетели, произошло это около 16 часов. Положив солдата в "Жигули", его якобы сразу повезли в больницу. Но в приемном покое, где со слов сопровождавших в карточке сделана запись "ранение осколком льда", стоит гораздо более позднее время — 18 часов 20 минут.

Конечно, это суд должен выяснить, что происходило с младшим сержантом Махотиным в промежутке между ранением и больницей. Потому что именно эти часы, минуты и секунды были очень важными для его спасения. Вроде бы небольшой осколок гранаты длиной чуть более сантиметра и толщиной около четырех миллиметров буквально взрезал печень, уйдя в тело на глубину почти 15 сантиметров!

— Мы делали все возможное для его спасения, — чуть ли не со слезами на глазах вспоминает хирург Андрей Бакарев. — При всей бедности медицины для детей и солдат у нас всегда есть запас любых медикаментов. Но драгоценное время было упущено — парня привезли слишком поздно, у него в брюшине было около трех литров крови. И хотя рану ушили, кровотечение остановили, в организме уже начались необратимые процессы. Около 10 часов вечера он умер от комбинированного шока и острой сердечной недостаточности.

Ранним утром 25 марта Жениным родителям, живущим в Донецке, вручили похоронную телеграмму. И даже в Павлограде, когда привезли их на место происшествия, показывая сорванную кору на деревьях, за которыми стояли ребята, военные утверждали: это летели льдинки.

— До 9 апреля мы жилы с той ложью, которую нам сообщили, — на глаза матери наворачиваются слезы. — Ведь их тогдашний начальник части при встрече убеждал нас, что лед на реке подрывали толовыми шашками. И, по его словам, Женя был ранен льдинкой, в которую могла вмерзнуть железка. То же говорили и некоторые другие участники событий. Соболезновали нам и врали, боясь признаться. Даже запись в свидетельстве о смерти сына, где в качестве причины смерти указано "огнестрельное осколочное ранение живота с повреждением печени", нам преподали как "шаг навстречу". Дескать, если бы написали, что в него попала льдинка, то это уже не гибель "при исполнении", а несчастный случай. При такой записи родителям никаких льгот по утрате сына не положено.

Правду родители узнали из телевизионного сообщения о том, что по факту незаконного использования гранатомета при подрыве льда на реке, в результате чего погиб солдат, возбуждено уголовное дело. Как сказали потом Надежде Махотиной, прапорщик, стрелявший из гранатомета, не смог дальше отпираться, когда ему на следствии предъявили осколок гранаты, извлеченной судмедэкспертом из тела погибшего солдата.

— Младший сын был "пружиной" нашей семьи — такой живчик, такой общительный, — вспоминает Надежда Махотина. — Когда его хоронили, я не смогла точно сказать представителям части, сколько человек придет его проводить. Меня увезли с похорон на "скорой". Но потом родственники рассказывали мне, что пришло человек двести ребят.

Уже через полгода службы Женя стал с гордостью подписывать свои послания домой "Ваш мент Женя". С жаром рассказывал, как участвовал в задержании правонарушителей. А синюю с белым форму, которую выдавали только бойцам "Белой ночи" — так называется патрульная рота, куда зачислили Махотина — он просто обожал как самую стильную и удобную в мире одежду. При первом же отпуске домой Женя заявил брату Саше, который не подлежит призыву на воинскую службу и работает на стройке: "Жаль, Саша, что ты не сможешь послужить в армии. Это очень помогает в жизни". А затем, уже обращаясь к собравшимся у Махотиных друзьям: "Мужики, идите служить. Армия сделает из вас настоящих мужчин!"

Родители даже не ожидали, что Женьку сможет так захватить армейская служба, ведь он шел во внутренние войска без патетического энтузиазма. А уже через несколько месяцев писал своей девушке: "...Прежнего Женьки уже нет. Все, что я делал и говорил, это в прошлом. В армии пацаны становятся мужиками. И понимают то, что не смогли понять за 18 лет. И отношение к жизни, и к женщинам, все меняется и все становится другим. Теперь я мало того что солдат, так я еще и солдат внутренних войск МВД, короче — "мент". Ты можешь себе представить меня милиционером, который задерживает 17-летнего пацана, несущего папиросу "плана" в кармане! Не можешь? И я не мог до недавнего времени. Но я себе такой нравлюсь. Мне больше по душе эта роль, чем его роль — этого 17-летнего наркомана!"

Воинская часть, расположенная в Павлограде в бывших казармах знаменитого в XIX веке Павлоградского гусарского полка, принадлежит внутренним войскам МВД. И, как рассказывали потом Женины сослуживцы его маме, иметь дело с гранатометами им до того рокового дня не приходилось. Солдаты, прихваченные прапорщиком для "погрузочно-разгрузочных работ", похоже, даже не ведали, какой опасности подвергаются.

— Уезжая тогда на реку, — говорит Надежда Махотина, — он сказал друзьям, что хочет посмотреть ледоход. Неужели им не объяснили, что там будет на самом деле?.. А теперь меня хотят убедить, что он сам виноват -- не нужно было высовываться.

Вот мы и подошли к самому больному, непостижимому и таинственному вопросу: как же получилось, что на ликвидацию угрожающего всему городу затора выехал прапорщик, служивший начальником склада артвооружений, и два солдата-первогодка, взяв с собой абсолютно неэффективные в данном случае гранатометы? Представителей МЧС, которые проходят в суде свидетелями, можно не считать — у одного из них больные уши и он ушел подальше от грохота, а второй тоже предусмотрительно спрятался за автомобиль, даже не глянув, где солдаты. И вот тут-то начинается в этой трагической истории самое загадочное: оказывается, командир части не только не давал команды на стрельбы, но и вообще на месте отсутствовал — развозил по городу пригласительные на предстоящее торжество по случаю Дня внутренних войск.

Поэтому выездное заседание военного апелляционного суда Южного региона, которое три дня шло в Павлограде под председательством судьи Игоря Артеменко, главное внимание сосредоточило именно на этом: был или не был командир в части? И нужно было видеть, как, путаясь и краснея, один из свидетелей — майор — каждый день меняет показания, бормоча: "Я хотел сказать правду, но меня запугали..."

Суд, конечно, установит истину и даст оценку действиям командира части и прапорщика, оказавшихся сегодня на скамье подсудимых. Но если с точки зрения уголовного права отсутствие командира может быть и снимает с него какую-то долю вины, то можно ли оправдать его с точки зрения морали и человечности?

Если без ведома командира и без его приказа из воинской части можно совершать партизанские вылазки с гранатометами и полным комплектом боеприпасов, стоит ли удивляться тому, что случилась трагедия? Последствия ее могли быть и более тяжелыми, ведь смертельной опасности подвергались не только все участники этой операции, но и те, кто мог случайно оказаться неподалеку. Совсем рядом находится село Булаховка, жителей которого никто не предупреждал о стрельбах боевыми гранатами.

Кому же все-таки пришло в голову привлечь военнослужащих внутренних войск МВД, не имеющих опыта ликвидации подобных природных катаклизмов, к столь специфической операции? Даже опытные подрывники (которые, кстати, на Павлоградском химзаводе есть и с которыми консультировались перед подрывом мины в Севастополе) борются с ледяными заторами поэтапно, по частям отсекая взрывчаткой куски льда. Но, как оказалось, использовать гранатомет предложил, по словам представителя МЧС в Павлограде полковника Владимира Вахненко, сам... командир части.

— Я входил в состав противопаводковой комиссии, созданной еще в феврале, и мы каждый день отслеживали состояние реки, — рассказывает Владимир Дмитриевич, проходящий свидетелем на процессе. — В горисполкоме мне посоветовали связаться с воинской частью, и мы с командиром где-то за неделю до происшествия выехали в район Булаховки. Осмотрев заторы, полковник и предложил попробовать гранаты. До этого мы всегда подрывали взрывчаткой с помощью специалистов, но заказывать ее на местных предприятиях — дело очень долгое, а время не ждало. Поэтому и согласились на предложение командира.

Уже после трагедии, в то время, когда врачи боролись за жизнь Жени Махотина, воинское начальство держало в части совет: как избежать наказания? Решили, что использование гранатометов лучше вообще скрыть. Тут же набрали на компьютере письмо к одному из директоров о выделении взрывчатки и поехали в больницу. Но не для того, чтобы узнать о самочувствии раненого, а чтобы сориентировать другого солдата, Владимира Иванкива, на новую версию. Об осколке льда, пробившем толстую камуфляжную куртку и смертельно ранившем человека, и рассказывали все участники той истории сотрудникам милиции в первый день. Но осколок гранаты, извлеченный из печени, сделал эту ложь бессмысленной...

В начале февраля младшему сержанту Махотину за отличную службу предоставили отпуск, и до 16 февраля он был дома, в Донецке.

— 23-го марта меня вдруг так потянуло увидеть сыночка, что решила съездить в Павлоград, — рассказывает Надежда Махотина. — Он мне писал накануне: "Мама, мне приснилось, что я падаю с моста. К чему это?"

Муж отговорил Надю ехать: "2 апреля все равно ведь будем в Павлограде на Женькином дне рождения".

А 24 марта произошла трагедия. До своего 19-летия Женя Махотин не дожил ровно девять дней.

("Факты", 18 февраля 2004 г.)

Армія: покарання військовослужбовців

09.04.2004

Закон і українська армія

   

Військовими прокуратурами України завершено розслідування низки кримінальних справ, пов’язаних з порушенням закону в Збройних Силах України. За повідомленням Генеральної прокуратури, передано до суду справи, що стосуються випадків “дідівщини”, хабарництва, крадіжок військового майна, пияцтва, недбалості та інших вкрай негативних проявів, що набули поширення у військових підрозділах.

Зокрема, слідчим відділом військової прокуратури Дніпропетровського гарнізону направлено на розгляд суду кримінальну справу щодо капітана однієї з місцевих військових частин, який вимагав та отримував гроші у військовослужбовців строкової служби за надання їм чергових відпусток.

Слідчими військової прокуратури Хмельницького гарнізону передано до суду кримінальну справу стосовно рядового який задля демонстрації своєї зверхності побив іншого рядового, завдавши йому тілесних ушкоджень.

Наведення порядку із дотриманням законності у військових підрозділах ЗС України Генпрокуратурою України взято під особливий контроль.

(“Юридичний вісник України”, №4, 24-30 січня 2004 р.)

Інші силові структури: деякі загальні проблеми

09.04.2004

Запятнал честь мундира

   

В Крыму сотрудники СБУ захватили группу преступников, изготавливавших и распространявших наркотики. Среди них — работник местного управления СБУ. Члены орггруппировки захвачены непосредственно при купле-продаже наркотиков, сообщает пресс-центр СБУ. У них изъято 250 мл ацетиллированного опия и крупная сумма наличных. СБУ вынуждена констатировать, что факты участия работников правоохранительных органов в противоправной деятельности еще встречаются. В связи с этим принимаются суровые меры по очищению рядов от тех, кто нарушает закон и присягу, унижает честь и достоинство офицера. 

(«Киевские ведомости», №22, 3 февраля 2004 г.)

Інші силові структури: деякі загальні проблеми

09.04.2004

Громадська організація заслухала... Кримінальну справу. Держслужбовець після цього боїться за своє життя

   

Василь КІЗКА, голова Ямпільської районної організації Комітету оборони прав людини, незалежний журналіст:

Про рівень довіри населення до влади, правоохоронних органів сказано і написано вже стільки, що, здається, нічого додати. І все ж розповім про унікальний за своєю багатозначністю та красномовством випадок. Нічого подібного ні в своєму житті, ні за багато років очолювання районної громадської організації я ще не зустрічав, хоч доводилося захищати людей в судах, в пресі, в різних державних структурах...

Подзвонив завідуючий відділом економіки Ямпільської райдержадміністрації пан Василь Григораш і сказав, що хоче заявити очолюваній мною організації про тяжкий кримінальний злочин, котрий покриває районна прокуратура. Загальна сума незаконно привласнених коштів, за словами високопоставленого державного службовця, сягає цифри з багатьма нулями, цілком співставима з річним бюджетом всього міста.

Згідно із чинним законодавством заяви про злочин громадяни роблять не громадським організаціям, а правоохоронним органам. Але що ж робити, як громадянин (та ще який!) скаржиться саме на них, на прокуратуру, яка здійснює контроль за дотриманням законності? Разом з тим існує святе конституційне право громадянина на розповсюдження інформації всіма доступними йому шляхами.

І ось вперше в житті з дотриманням всіх відомих мені методів конспірації (навіть члени правління до останньої секунди не знали прізвища тієї людини, яка мала робити таку заяву) відкриваю засідання правління районної організації Всеукраїнського комітету оборони прав людини з порядком денним: «Слухання заяви про важкий кримінальний злочин». І це слухання відбувається в службовому кабінеті райдержадміністрації, на фоні портрета Президента України.

Спочатку ставлю на голосування питання про допуск на це історичне засідання працівника Ямпільського міжрайонного відділу СБУ, проти якого в заявника скарг немає. Більшістю голосів спецслужбісту дозволяємо бути присутнім. Василь Григораш попросив вважати його заяву не як від держслужбовця, а як від простого смертного громадянина, що ще більш напружує багатозначність ситуації.

До складу нашого правління громадської організації входить і діючий адвокат Микола Сухар. Отож він і цілком дієздатний правоохоронець створюють враження якогось судочинства. Два диктофони — мій і «есбеушний» — у напруженій тиші державного кабінету пишуть заяву громадянина, який є державним службовцем, про злочин. Про суть цієї заяви ще рано говорити — потрібна професійна глибока перевірка заявленого, адже називаються такі суми, такі злочинні дії, що тягнуть на багато років позбавлення волі для багатьох службових осіб. Василь Григораш заявляє, що він звертався до районного відділу міліції і там його заяву сприйняли як належить, але далі все «заштопорила» районна прокуратура. Коли він звинувачує районну прокуратуру в бездіяльності і потуранні злочинцям, я крадькома підглядаю за представником спецслужби — обличчя просто ніяке, наче він прийшов із нічної зміни на якусь нудну виставу. А це ж прокурор, наглядач, можна сказати, і за його службою!.. Майже годину Григораш робив заяву про злочин, давав пояснення, доповнення по ній, відповів на всі поставлені запитання. Потім передав купу документів, які, як він заявив, підтверджують його слова. За обсягом це була серйозна кримінальна справа. Чого вона вже давно не в суді, а тут?— думалося мені. Чого представник правоохоронного органу слухає її не в залі судового засідання, а тут, між нами, на засіданні правління громадської організації? Як же почуваються в нашому районі прості люди, коли вже навіть державні службовці такого рівня вимушені рятуватися в громадській організації (Григораш заявив, що такий крок він вимушений зробити тому, що боїться за своє життя)?

Правління громадської організації (хіба не диво!) доручило мені за два тижні розібратися в цій ще офіційно не відкритій кримінальній справі. Я розберусь, а далі що? Куди їх, ці документи, передавати, в яку прокуратуру?!.. Оце дожилися... До сухих віників. Страшно стає, як подумаєш...

P.S. В час написання цього скандального матеріалу я телефонував до керівництва не так давно приватизованого підприємства, на яке скаржиться Григораш, і до прокуратури, щоб вислухати їх позицію і оприлюднити її ось зараз в газеті. Однак відповіді від них або якогось хоч найменшого зацікавлення не діждався. Очевидно, ці мужі несуть себе значно вище нас... Повністю покладене на лопатки керівництво райдержадміністрації, де працює Григораш, я вже й не турбував, а який сенс?

(«33-й канал», м. Вінниця, №11, 10 березня 2004 р.)

Громадські організації проти катувань

09.04.2004

На озброєнні — правові знання

   

Дарина КУЧЕРУК

Права українського військовослужбовця, принципи формування правової свідомості в армії та поняття «військової демократії» — ці питання були в центрі уваги міжнародної конференції «Права людини в армії України», що відбулася в Києві за підтримки Європейської Комісії. Проблематика правового виховання складу Збройних сил України, на думку організаторів, особливо актуалізувалася сьогодні, в умовах військової реформи, метою якої є, зокрема, перетворення української армії на конкурентоспроможну, побудовану за принципами збройних сил Європейського Союзу та країн НАТО. Ще один фактор — «глобалізація» військової участі Збройних сил України, коли нові орієнтири світової політики «кличуть» українські військові контингенти в гарячі точки світу, де українці повинні активно співпрацювати з військовослужбовцями країн усталеної демократії. Новації в міжнародному військовому праві сьогодні вимагають від Збройних сил України вміння адаптуватися до сучасних критеріїв боєздатної армії. Так, не лише мобільність та висока технічна оснащеність визначають ефективність сучасної армії. Армія повинна бути «мислячою». Перед Україною, яка взяла курс на реформування Збройних сил, постало завдання не лише скоротити чисельність військовослужбовців, досягти мобільності армії та її технічної модернізації, але й сформувати її правову свідомість та культуру.

Саме такий принцип був покладений в основу проекту «Міжнародне право та національне законодавство щодо засад демократії та прав людини в Збройних силах України». Проект був розрахований на три роки (2001 — 2004) та фінансувався Європейською Комісією. Його реалізували Міжнародне товариство прав людини та Міністерство оборони України за посередництва ОБСЄ. Програма передусім мала на меті «озброєння» української армії правовими знаннями. Проект передбачав налагодження в українській армії «системи правового самозахисту» — свідомого активного використання військовими всіх наявних національних та міжнародних правових механізмів. У рамках проекту було проведено 30 семінарів для офіцерів у 30-ти містах України, в десяти військових інститутах для курсантів також були прочитані лекції з основ правового захисту військовослужбовця. Окрім того, програма передбачила створення ефективної інформативної бази, що постійно діє. Офіцерам видали довідники з текстами фундаментальних міжнародних угод та вибраними актами національного законодавства. Для допризовників та молодих солдатів була випущена спеціальна брошура кишенькового формату, що містить необхідну адаптовану інформацію щодо засад демократії та прав людини в армії України.

Європейська Комісія, яка виділила на реалізацію проекту 450 тис. євро, назвала його одним з найважливіших «уроків демократії» для України. На думку Розаліни Пуллізі — представника Європейської Комісії, — ця програма в майбутньому допоможе укріпити стратегічні відносини між Україною та ЄС. Адже основним завданням на сьогодні, на думку представника Єврокомісії, є споріднення правових норм України та Європейського Союзу. «Ці зміни, — переконана пані Пуллізі, — наблизять Україну до європейських стандартів».

Зміцнення морального потенціалу українських військ та ідея його правової освіченості не залишились поза увагою й ОБСЄ, яка виступила співучасником проекту. За словами представника ОБСЄ, координатора проектів в Україні Девіда Ніколаса, це важливий крок Києва на «тернистому шляху» до євроінтеграції. «ОБСЄ підтримує Україну на шляху до ЄС та НАТО, — зазначив пан Ніколас. — Наша роль — роль підтримки. Ми бачимо свою відповідальність у допомозі Україні в досягненні її мети».

Чи не найвищу оцінку ідеї «демократизації» військових сил України висловив консультант Міжнародного товариства прав людини з питань правозахисту в армії, координатор проекту Вольфгард Зауль (Коблєнц, ФРН). На переконання пана Зауля, «політичний авторитет будь-якого війська випливає не лише з його гарного технічного оснащення», але передусім — із дотримання прав людини в ньому. Попереду армії має стояти концепція людини. «Не існує такої воєнної потреби, яка б виправдовувала недотримання людських прав, — упевнений Вольфгард Зауль, — військова дисципліна, навіть сувора, жодним чином не суперечить правам людини. Такий принцип військової демократії». Остання ж має регулюватися законом. Пан Зауль визнав, що Збройні сили України сьогодні переживають фундаментальні перетворення й процес їхнього становлення буде ще довгим і, можливо, болючим. Та консультант Міжнародного товариства прав людини зауважив: «Я хотів би бачити в інших європейських країнах те прагнення до змін, той глибокий самоаналіз, який Україна проводить сьогодні у різних сферах».

Менш оптимістично виглядає статистика. За словами працівника секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Володимира Мухіна, щодня до цієї установи надходить понад 300 (іноді до 500) скарг на порушення прав людини від військовослужбовців. Причому, як відзначив пан Мухін, в основному від офіцерів, а не солдатів. Ще одне і, можливо, ключове питання, яке хвилює громадськість, — чи можна дотримуватись прав людини в армії, коли права людини не завжди дотримуються в суспільстві, тим паче, коли армія належить державі, яку ще важко назвати правовою? На переконання члена Міжнародного товариства прав людини Фреда Анаденка, «це взаємозалежні речі», тому проблему правового захисту в Україні необхідно розглядати комплексно.

(“День”, №32, 24.02.2004 р.)

Громадські організації проти катувань

09.04.2004

Навчально-практичний семінар в Житомирі

   

Віктор Бондар, Житомирське обласне відділення Міжнародного товариства прав людини:

31 січня в міському відділі міліції міста Житомира був проведений навчально-практичний семінар „Організація роботи діяльності спеціальних установ міліції з питань забезпечення охорони, конвоювання затриманих і взятих під варту осіб». Слухачі заступники начальників районних відділів міліції, начальники громадської безпеки, начальники ІТТ, старші інспектори ОГП та особовий склад МРВ Житомирської області. Семінар проводився під керівництвом заступника начальника УМВС в Житомирській області Марчевського Валерія Івановича.

Працівники міліції поглибили свої знання у знанні нормативно правових баз вітчизняного і міжнародного законодавства. Зокрема з цікавістю було вислухано доповідь гостей: голову правління Житомирського обласного відділення „Міжнародного товариства прав людини – Українська секція» Бондаря Віктора Вікторовича та Керівника Центру правової допомоги населенню „Громадський захисник прав людини» Фонду Регіональних Ініціатив (Київ) Аллу Петрівну Мукшименко, яка у своїй доповіді докладно розповіла про основні засади Уповноваженого по правам людини Верховної Ради України. Алла Петрівна відповіла на запитання, що стосуються повноважень та функцій Уповноваженого по правам людини, особливості Європейської Конвенції „Проти катувань та жорстокого поводження».

Представники громадськості та охоронці правопорядку залишились взаємо задоволені спілкуванням. Приємно, що запрошення лекторів були ініційовані саме представниками міліції, що дає надію на продовження співпраці в спектрі захисту прав людини, тим більш що Житомирське обласне відділення „Міжнародного товариства прав людини» здійснює проект в області „Запобігання тортур та жорстокого поводження в Україні», який здійснюється на всеукраїнському рівні Харківською правозахисною групою.

(“Права людини”, м. Харків, №4, 1-15 лютого 2004 р.)

Громадські організації проти катувань

09.04.2004

Жить на воле - тоже наука

   

Елена ЧЕРНЫХ:

В Донецке реализуется пилотный проект "Курс реабилитации осужденной молодежи". Это инициатива молодежной общественной организации "Тренинг-круг", тесно сотрудничающей с Ворошиловским районным отделением городского центра социальных служб для молодежи.

60 человек - молодые люди в возрасте до 28 лет, отбывающие наказание в донецком СИЗО, теперь имеют возможность получить психологическую поддержку, а также заочное социально-правовое обучение. Кроме того, лидеры "Тренинг-круга" ставят перед собой задачу возродить у осужденных духовно-нравственные ориентиры.

Стимулом к созданию проекта стала невеселая статистика: находясь в условиях изоляции, люди, особенно молодые, утрачивают навыки жизни на воле, приобретая взамен криминальные привычки, что нередко приводит к рецидивам. Благодаря разнообразным формам работы - тренингам, видеолекториям, консультациям - курс реабилитации доступен и понятен осужденным. Интересно, что этот проект победил в конкурсе мини-грантов и получил финансовую поддержку от управления по делам семьи, молодежи и международных связей горисполкома.

(“Донбасс", г. Донецк, №36 (20655), 24 февраля 2004 г.)

Проти катувань. Електронне видання ХПГ (2003-2005) , 2004, №02

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори