пошук  
№05
2004

Проти катувань. Електронне видання ХПГ (2003-2005)

Опис фактів знущань в органах МВСНиколай Шимон:«Если бы мне рассказали, что я переживу, то я задумался бы: жить мне в Украине или нет»Борьба с наркомафией привела к смерти арестованного: сотрудников Мелитопольского ОБОПа обвинили в избиении задержанного, а отдельных мелитопольских журналистов - в том, что они якобы отрабатывают деньги криминалитетаСледственный отдел прокуратуры Киева передал в суд уголовное дело по обвинению трех сотрудников милиции в превышении власти или служебных полномочий, что повлекло тяжкие последствияВ Соломенском районе Киева без летального исхода обошлось, но применили свое "ноу-хау", едва не отправившее человека на тот свет27 квітня 2004 року Сизарєв Костянтин Костянтинович був затриманий працівниками Євпаторійського МВ ГУ МВС України в Криму, йому інкримінують дрібне хуліганство та непокору працівникам міліції28-річний кременчужанин Андрій Номеровський 19 лютого цього року увечері повертався додому. Та не встиг зайти у під’їзд власного будинку, як його наздогнали двоє чоловіків у міліцейській формі й без пояснень почали щосили бити міліцейськими кийкамиЦього разу листи стосувалися гучного злочину кількарічної давності – убивства кременчуцького бізнесмена Вадима БорисоваВіктор Дудник: «Я терпів катування півтора місяця...». Після оголошення в недержавних засобах масової інформації про підготовку громадських слухань із запобігання тортурам «Жертви катувань, не мовчіть - говоріть!» до Полтавського медіа-клубу продовжують надходити численні звернення тих, чиї людські права були грубо порушеніДважды в линейный отдел вызывалась скорая помощь. Нервная система и слабое сердце девушки не выдержало такого прессинга, она была госпитализирована в реанимациюСледственный отдел Запорожской областной прокуратуры продолжает расследование уголовного дела, по факту превышения служебных полномочий сотрудниками Мелитопольского отдела по борьбе с организованной преступностьюКиїв, Мелітополь, Дніпропетровськ... Далі?В Херсоне осуждены трое милиционеров, которые средь бела дня прямо в областном управлении МВД подвергли пыткам 28-летнего парня, вызванного повесткой к следователю в качестве свидетеля по уголовному делу16 апреля этого года “Украина-Центр” рассказала о страшном убийстве, которое было совершено в Кировограде более двух лет назад и остается по сей день нераскрытым
Умови утримання в місцях позбавлення воліРедакция газеты, перегруженная письмами и обращениями граждан, желающих получить разъяснения положений нового УИК, обратилась к Днепропетровскому прокурору по надзору за соблюдением законов при исполнении судебных решений по уголовным делам, советнику юстиции Сергею СеинуДев’ять ізоляторів тимчасового утримання УМВС Чернівецької області за багатьма параметрами не відповідають рекомендаціям Європейського комітету проти тортур, а урядові доручення щодо покращання роботи спецустанов не виконувалися через брак коштівКонституційні права громадян, які перебувають у слідчих ізоляторах Держдепартаменту з питань виконання покарань, систематично порушуютьМісце, куди краще не потрапляти. Репортаж з Тернопільського ізолятора тимчасового утримання“Частина скарг затриманих була обґрунтована”
Громадські організації проти катуваньСьогодні у Львові розпочне свою роботу регіональний Центр документування тортур, метою якого є захист осіб, які зазнали жорстокого ставлення з боку правоохоронних органів, створення широкої громадської коаліції протидії катуванню та покарання винуватихПро існування притулку чи то пак комуни для людей, які виходять із в’язниці і не мають нікого з рідних, довідалася від Ігоря Гната, який керує цією унікальною й наразі єдиною на весь західний регіон установою, а також є директором благодійної організації “Регіональний центр соціальної адаптації”Добра половина ромів міста Ізюма, що на Харківщині, а їх у місті близько 80, зібралися на загальні збори, які провів президент обласного національно-культурного товариства ромів "Ромен" Іван МатюшенкоНаш корреспондент с интересом воспринял приглашение участвовать в пресс-конференции, организованной Севастопольской правозащитной группойНевиновность — категория доказуемая
Справи з політичним забарвленням

25.05.2004
джерело:
(«Львівська газета», 20 квітня 2004 р.)

Якщо хтось погрожує тим, що в країні з’являться диктатура та тоталітаризм, то він глибоко помиляється, – всі ознаки цих явищ уже наявні

   

Йдеться про те, що в Мукачевому озброєні правоохоронці поклали на підлогу народних депутатів, заламали руки та скинули їх з другого поверху. Пояснення міліціонерів вражають не менше, ніж сам факт того, що трапилося.

“Це не фізичне насильство, – прокоментувало джерело заяву лідера блоку “Наша Україна” Віктора Ющенка з приводу побиття нардепів. – Ніхто нікого не бив!” “Крім того, – заявив представник міськвідділу міліції, – від них усіх йшов явний запах алкоголю!” “Загалом їхнє поводження категорично заважало роботі виборчої комісії, що порушувало правопорядок, і співробітникам загону швидкого реагування “Беркут” довелося вивести народних депутатів з території виборчої дільниці”, – підкреслив співрозмовник “Української правди”.

Чи можна собі уявити випадок, коли, наприклад, на відкритті Сихівського мосту був би присутній президент України Леонід Кучма, якого беркутівці би поклали на асфальт, заламали руки й викинули вниз, у бік, скажімо, вулиці Луганської, на тій підставі, що від нього пильні правоохоронці почули запах алкоголю? Чи можна собі уявити, що міністра внутрішніх справ України на підставі того, що від нього чути запах одеколону (а не секрет, що одеколон використовують не тільки за прямим призначенням!) скручує сержант міліції, бо поведінка наодеколоненого генерала може завадити злагодженій роботі внутрішніх органів (не генерала, звісно, і не сержанта, а країни)? Чи варто на цій підставі законодавчо заборонити використання духів і одеколону взагалі? Чи варто преміювати за пильність і чуйне ставлення до виконання професійних обов’язків тих, хто здійснюватиме ці акти “попередження злочинів”?

І зовсім не смішне питання. Якщо таке можливе щодо осіб, які представляють владу країни, то яким буде ставлення до пересічних громадян? Можна припустити, що тепер не виключене застосування принципу “спочатку стріляти – потім питати”.

Не можу зрозуміти виконавців усього цього “бєспрєдєлу”. Адже, по-перше, вони прекрасно розуміли, що відбувається. По-друге – це неминуче викличе відповідну реакцію. І грубій силі буде протиставлено набагато більше. Проти кийків і тупих виконавців виникне громадський спротив – від звичайного негативного ставлення до ненависті й прямої протидії. І це при тому, що кілька осіб, які виконували наказ, підставили тисячі своїх колег у всіх регіонах України. Подібного не було навіть у Донецьку під час приїзду Віктора Ющенка, а тодішні події, без сумніву, були вершиною цинізму.

Серед причин, які стали передумовою того, що трапилося в Мукачевому, на мій погляд, є безкарність, а радше – потурання тому, що відбувалося набагато раніше. 2001 року, коли на київському вокзалі, застосовуючи силу, і без жодних пояснень затримували львівських студентів – їх “вирахували” за хустинками з написом “За Правду!”, за володіння українською мовою. Ті події надто пам’ятні, а телевізійні кадри обійшли не тільки Україну – чи когось покарали за те, що відбулося тоді? Пам’ятаю лише, як представники львівської міліції, котрі, за наказом згори, зустрічали київський потяг з активістами, говорили, що в Києві стався “бєспрєдел”: “Хлопці! В Києві ж мєнти, а ми – міліція!” Їхня поведінка тоді чітко засвідчила сором за дії київських колег, але для виправдання було мало слів – потрібна була дія, яка би виливалася пізніше в їхній внутрішній і зовнішній спротив київським наказам. Пізніше студентський страйк – десятитисячні демонстрації і відставка тодішнього губернатора Львівщини Степана Сенчука, який не зміг контролювати львівських подій.

Однак винуватців, які віддавали наказ, і його виконавців не покарали, що породило відчуття вседозволеності. Та всьому є межа. Адже вседозволеність і відсутність покарання за протиправні дії породжує бажання використовувати цю вседозволеність все більше й більше. Що, в свою чергу, призводить до ще більшого спротиву. І не дай, Боже, статися ситуації, за якої епоха, коли міліціонерів називали “мєнтами”, викликатиме ностальгію за хорошими часами доброго до них ставлення.

Справи з політичним забарвленням

25.05.2004
джерело:
(«Николаевские новости», 8-14 марта 2004 г.)

Прокуратурой Николаевской области возбуждено дисциплинарное производство в отношении директора Очаковской обшеобразовательной школы-интерната

   

Как сообщила начальник отдела прокуратуры области Ольга Козлова, проверкой установлено, что 10-летняя воспитанница школы-интерната на протяжении 2003 года неоднократно совершала кражи денег из сумок учителей и воспитателей.
Надлежащая воспитательная и профилактическая работа с ребенком не проводилась, об этих случаях в уголовную милицию Очаковского МРО УМВД Украины в области не сообщалось. В декабре после очередной кражи (10 гривен) одна из воспитательниц решила по-своему наказать девочку. В бытовой комнате в присутствии учеников класса, с применением физической силы и психического насилия, она остригла девочку налысо, чем нанесла ей моральный ущерб.
В своем объяснении воспитательница указала, что довела свои действия до сведения администрации школы-интерната, в ответ никакой реакции не последовало.
Указанные нарушения стали возможными вследствие неисполнения своих служебных обязанностей директором Очаковской общеобразовательной школы-интерната, которая в соответствии со ст. 39 Закона Украины «Об общем среднем образовании» осуществляет руководство данным учебным заведением. Она обязана контролировать организацию безопасности жизнедеятельности воспитанников, обеспечивать их права на защиту от какого-либо физического или психического насилия.

Справи з політичним забарвленням

07.06.2004
джерело:
(«Україна молода», №91, 21 травня 2004 р.)

Антоніну Болюру (головного бухгалтера корпорації «Єдині енергетичні системи України») стягли з лікарняного ліжка та забрали працівники ЗМОПу

   

Ніч з 19 на 20 травня була бурхливою для співробітників Інституту кардіології імені Стражеско, на очах котрих одну з пацієнток — Антоніну Болюру (головного бухгалтера корпорації «Єдині енергетичні системи України») — поклали на ношi та забрали працівники ЗМОПу. Принаймні так розказав «УМ» народний депутат України Андрій Шкіль (фракція БЮТі). Він додав, що свого часу до Антоніни Болюри вже застосовувався арешт, але, розглянувши оскарження на таку міру запобіжного заходу, Шевченківський місцевий суд Києва постановив залишити жінку на підписці про невиїзд. Приймаючи таке рішення, суд взяв до уваги тяжкий фізичний стан Болюри і її поважний вік.

Проте вчора «без жодних пояснень і жодних на те підстав» Болюру в буквальному розумінні слова стягли з лікарняного ліжка, куди вона потрапила напередодні у передінфарктному стані, каже Шкіль. За його словами, адвокат Болюри Віктор Швець зазнав серцевого нападу, будучи свідком подібної сцени. Щодо теперішнього місця перебування Антоніни Болюри точних відомостей немає, проте, за даними депутата, вона перебуває у Лук’янівському СІЗО. Захисники Болюри вже зараз почали готувати звернення до суду з приводу неправомірного арешту екс-бухгалтера ЄЕСУ, сказав Шкіль.

За повідомленням агентства УНІАН, 18 травня, напередодні чергових судових слухань у справі проти керівництва ЄЕСУ, адвокат Антоніни Болюри Наталя Пуденко надала суду документи, які свідчили про те, що її підзахисна перебуває в лікарні. Незважаючи на це, прокурор пiдписав клопотання про зміну Болюрі міри запобіжного заходу з підписки про невиїзд на утримання під вартою. Що й було зроблено дещо згодом, попри всі протести медперсоналу Інституту кардіології, зазначає УНІАН.

Коментуючи цю подію на вчорашній прес-конференції, народний депутат Олександр Турчинов вказав також на те, що хвиля репресій торкнулася не лише Болюри. Лідерка партії «Батьківщина» та колишній президент корпорації ЄЕСУ Юлія Тимошенко отримала повістку на допит до Генеральної прокуратури, повідомив Турчинов, додавши, що цьому не в останню чергу сприяли недавні провокації проти Тимошенко і, зокрема, той «компромат» на неї, який видала людина, що називає себе помічником Юлії Тимошенко.

Справи з політичним забарвленням

07.06.2004
джерело:
(27-05-2004 19:26 Майдан-ІНФОРМ)

Розбійний напад міліції на приміщення харківських профспілок

   

26 травня 2004 року, біля 22.00, із застосуванням фізичного насильства за безпосередньої участі біля вісьми невідомих осіб у міліцейській формі без рішення суду було захоплено приміщення Харківської обласної Ради профспілок, розташованої за адресою: м. Харків, вул. Квітки Основяненка, 13, 7-й під’їзд, 5 поверх.

Під час захоплення було по-звірячому побито відповідального секретаря Харківського райкому Вільної профспілки працівників торгівлі Горбатовського Ігоря Миколайовича, який чергував у приміщенні облрадпрофу.

Зараз приміщення, в якому зберігаються матеріальні цінності, документи на приміщення і печатки, знаходиться в руках осіб, які захопили приміщення.

Міліція відмовляються що-небудь робити для поновлення порядку та забезпечення доступу представників облрадпрофу до приміщення, посилаючись на те, що представники Харківської облрадпрофу не можуть надати документи на приміщення, які знаходяться у... захопленому приміщенні.

Як повідомляє секретаріат Харківської обласної Ради профспілок, це вже не перший випадок у Харкові, коли міліція бере участь в захопленні профспілкових приміщень та побитті профспілкових активістів.
Жорстоке поводження щодо вразливих груп населення (меншини, іноземці тощо)

25.05.2004

Три дні ромів тримали спочатку у міському відділі міліції, а потім перевезли у районний. І там, і там ромів жорстоко били, що є одним з видів катування.

   

Нещодавно до редакції газети звернулася група ромів мікрорайону "Радванка" з приводу їх затримання міліцією

Три дні ромів тримали спочатку у міському відділі міліції, а потім перевезли у районний. І там, і там ромів жорстоко били, що є одним з видів катування.

(“Романі Яг”, м. Ужгород, №4. 7 квітня 2004 р.)

Дізнавшись про надзвичайний вчинок "охоронців порядку" щодо ромської громади у с. В. Добронь Ужгородського району, працівники редакції газети "Романі Яг" вирішили з’ясувати усі обставини цієї ситуації

Виявилося, що, шукаючи підозрюваного у крадіжці, близько 20 осіб у цивільному вривалися у будинки ромів, били їх гумовими кийками, намагаючись змусити ромів виказати місцезнаходження підозрілого на прізвисько Роберт. Але усе по порядку.

У неділю, 28 березня 2004 року, у ромський табір села Велика Добронь, що на Закарпатті, завітали 20 працівників правоохоронних органів у цивільному, щоб знайти підозрюваного крадія велосипедів у с. Лучки Мукачівського району. Підозра впала на рома Василя Лакатоша на прізвисько Роберт.

Річ у тім, що дружина підозрюваного родом із Лучок і лежала там певний час у лікарні. Василь часто навідував її. Саме тоді у цьому селі сталася крадіжка велосипедів. Побачивши того дня у селі чужинця, Ілушка, жителька Лучок, заявила у міліцію, що ром на прізвисько Роберт з В. Доброні вкрав велосипеди.

- Чому звинуватили Василя Лакатоша? - запитую у старійшини ромського табору Йосипа Йосиповича Куруца.

- Не можу збагнути. У неділю до мене прийшли близько 20 чоловік з міліції, бо хоч вони і були в цивільному, однак в одному з них я впізнав дільничного з Лучок і кількох міліціонерів з Мукачева. Почали мене питати, де живе ром, якого всі кличуть Робертом і чи не знаю я, де він зараз знаходиться. Я був у розпачі, бо дійсно нічого не знав. Мене привели до машини, біля якої стояв наш дільничний Віктор Баб’як. Ромів вигнали на вулицю і били гумовими палицями. Таким чином вони примушували жителів виказати, де знаходиться підозрюваний. Найбільше потерпіли рідні Василя - тато, мама, сестра і вагітна дружина. Лакатоша знайшли, наділи на руки залізні браслети і повезли в Мукачево. Під час відтворення крадіжки в Лучках Роберт втік разом із братом. Розгнівані працівники слідства знову схопили його у таборі, але карали жорстоко.

Біля автомобіля, на якому ми приїхали з редакції, під час розмови зі старійшиною зібралося чимало ромів. З’явився невдовзі і батько підозрюваного - депутат сільської ради, а пізніше прийшов і сам Василь-Роберт.

- Це я той Роберт, котрого шукає міліція, - відрекомендувався, підійшовши до гурту. Я не винен. Я нічого не крав. Я ходив у Лучки, бо там лікувалася моя дружина - вона родом з цього села. Людина взагалі не в змозі за одну ніч вкрасти 9 велосипедів! Це на мене зробила наклеп Ілушка, мати горбатого рома на прізвисько Мірі, з яким я побився 7 років тому під час похорону у Доброні. А небіжчик був близьким знайомим Ілушки з Лучок. Я не заподіяв йому тяжких ушкоджень, але ця родина затаїла на мене велику злість. І от, побачивши мене в Лучках того дня, коли викрали велосипеди, вирішила помститися і заявила у міліцію, звинувативши у всьому мене. Мене схопили і дуже били. Так били жорстоко, що я мусив взяти вину на себе. Але, повірте мені, я не винен. Я хотів залишитися живим і здоровим. Краще, думаю, відсиджу 2 роки, ніж переносити такі муки.

Через кілька днів з Мукачева мене привезли на відтворення злочину в Лучки. Я не міг нічого їм відтворити, бо не знав, з яких дворів зроблені крадіжки. Вони підводили мене до кількох будинків, але як я можу відтворити, коли я не крав.

Через деякий час я попросився покурити і по нужді. Мене відпустили, я вийшов на вулицю, там стояв мій брат, який запропонував мені втекти. Недовго думаючи, ми стали втікати. Збагнувши, що мене нема, слідчі погналися за нами. Ми з братом сховалися у крайній розваленій хаті у своєму селі. Однак нас там знайшли і почали жорстоко бити. Били так, що я почав кричати і просити ромів заступитися за мене, бо я не винен. Всі жителі нашого табору віруючі християни-реформати і ходять до церкви. Запевняв односельців, що я не крав. І це ж правда!

Почувши мій крик і прохання про допомогу, весь табір прийшов мені на допомогу. Щоб не віддати мене ромам, міліціонери били всіх, хто наближався до мене. Сталася велика бійка. Роми змогли мене захистити і вирвали з рук міліціонерів, хоч багатьом було заподіяно тілесні ушкодження. Я весь час ховався, то в лісі, то в полі, то в інших місцях, але знову прийшов у табір, бо слідчі все-таки, певно, переконалися, що я не винен і це просто помста, тому мене уже не шукають.

За Василя Лакатоша на прізвисько Роберт заступався весь табір, бо не брав він тих велосипедів, ніхто ніде їх не бачив, запевняли односельці. А його батька - депутата сільської ради Лакатоша Василя Ернестовича, хвору матір Зіту Василівну і вагітну дружину міліціонери жорстоко побили, увірвавшись у будинок, що на вул. Шумній №11. Постраждали ще кілька жителів Великої Доброні під час облави, про це свідчать висновки актів судмедекспертизи. Однак досі ніхто у ромів вибачення не попросив. Отож, ромську націю можна принижувати й ображати без вагомих на те причин? А жаль! Адже роми, такі ж люди, як і всі. І через їхню неосвіченість і колір шкіри, їх, в першу чергу, можна звинувачувати і жорстоко бити. Цьому свавіллю треба покласти край. Сподіваємося, що крапки над "і" в цій історії будуть розставлені правильно.

(“Романі Яг”, м. Ужгород, №5 21 квітня 2004 р.)

Жорстоке поводження щодо вразливих груп населення (меншини, іноземці тощо)

26.05.2004
джерело:
(“Романі Яг”, м. Ужгород, №6 5 травня 2004 р.)

Загальною характерною ознакою роботи правозахисного центру "Романі Яґ" останнім часом є те, що найбільша увага приділяється справам, які мають судову перспективу і в яких права ромів дійсно порушені чи то владними структурами, чи то іншими громадянами

   

Василь Дідичин, юрист правозахисного центру "Романі Яґ":

Отож, про одну справу, яка знаходиться у проваджені, зупинимось детальніше

У січні цього року до мене звернулися батьки рома Руслана Аладаровича Ковача з с.Холмок. За їхніми словами, син був затриманий працівниками лінійного відділу міліції на залізничному вокзалі м.Львів 11.07.2003 року за те, що він нібито пограбував жінку, яка виходила з магазину, розташованого неподалік вокзалу, де і був затриманий. Після затримання справу Руслана передали до Залізничного районного суду Львова, і вже відбулося одне судове засідання, на якому хлопець заявив, що злочин не вчиняв, вину не визнає. Міліціонери його три дні катували і примушували підписати якісь документи.

Батьки просили мене, щоб я поїхав на судове засідання, призначене на 3 лютого нинішнього року, і захищав їхнього сина, оскільки вони не довіряють офіційному адвокату, призначеному раніше.

На жаль, яких-небудь документів, які б підтверджували обвинувачення Р.Ковача, в них не було, тому для того, щоб пред’явити необхідну об’єктивну інформацію, яку можливо було б оцінити, мною було прийняте рішення вступити в цю справу. А ще я відчував, що ром не винен, і ця справа сфальсифікована міліціонерами.

Після вивчення матеріалів цієї справи мої переконання щодо фальсифікації справи підтвердилися. Я виходив з такого.

Докази обвинувачення грунтуються тільки на показах одного свідка, міліціонера, котрий затримував Ковача, з рапорту іншого міліціонера, який теж затримував рома, та з пояснення самої потерпілої, яка, за її заявою про вчинення злочину, видається не цілком грамотною особою і яку вже вдруге не можуть доставити до суду для дачі показів щодо її пограбування (за словами судді, вона є розумово відсталою і зараз знаходиться в якомусь інтернаті для душевнохворих);

Невідповідність у самих фактичних обставинах справи

З одних показів свідка-міліціонера Р.Ковач був затриманий після того, як цей міліціонер обстежив район вокзалу і вже потім затримав Ковача, оскільки той, коли побачив працівника міліції, почав тікати. З інших показів того ж свідка, Руслана затримали відразу біля потерпілої, коли вона почала кричати.

В одних показах потерпіла вказує, що хлопець нібито вихопив гроші і почав тікати, в інших запевняє, що Руслан, схопивши гроші, передав їх іншому чоловікові, якого так і не знайшли, і слідство інкримінує Ковачу грабіж, вчинений групою осіб, а саме з не встановленою слідством особою на ім’я Андрій.

У заяві про скоєння злочину потерпіла вказує, що викрали 100 грн., потім з’ясовується, що не 100, а 80, бо вона нібито на 20 грн. придбала продукти.

Твердження, що Ковач був у стані сп’яніння, при тому, що аналізу крові на наявність в ній алкоголю йому не робили.

Рапорт про затримання Ковача складений міліціонером Кравченком 10.07.2003 року. А в рапорті описано події за 11.07.2003 року.

Пояснення від потерпілої взято без вказівки на особу, яка ці пояснення брала.

Потерпіла вказує не на той одяг, у якому був одягнутий викрадач, а на одяг особи, яку затримали і пред’явили їй для впізнання.

За матеріалами справи вбачається, що гроші були викрадені у потерпілої при виході з магазину, а затримали викрадачів на площі Привокзальній, проте з фототаблиці видно, що місце пограбування збігається з місцем затримання викрадача.

Численні порушення процесуального законодавства. Ковач не розуміє українську мову, якою велося попереднє слідство, не вміє читати і писати, йому ніхто не перечитував те, що він підписував. Підписував, бо запевняли, що відпустять додому. Одного разу слідчий підписав документ рукою Руслана. Судове засідання 3 лютого цього року так і не відбулося, бо не з’явилася потерпіла, не було жодного свідка, колишній адвокат Ковача відмовився пояснювати що-небудь. Судове засідання, за клопотанням підсудного Ковача, ведеться російською мовою, яку він розуміє краще, ніж українську. Проте перекладача на попередньому слідстві не було, хоча в протоколі допиту вказано, що Ковач розуміє українську мову. В суді ж з’ясовується, що це не так, і це є істотним порушенням кримінально-процесуального закону і тягне за собою скасування вироку в будь-якому разі.

З цього випливає, що об’єктивність повинна виразитися у виправдувальному вироку, який тягне за собою однозначне відшкодування збитків Ковачу за незаконне притягнення до відповідальності, незаконне утримання під вартою доволі тривалий час, а це в практиці судочинства України є дуже рідкісним явищем.

Позиція самого підсудного. Він категорично заявляє, що не викрадав гроші, не був ні з яким Андрієм, потерпілу знає як особу без певного місця проживання, яка завжди тиняється по вокзалу.

На сьогодні призначено судово-психіатричну експертизу потерпілої, після чого розслідування буде продовжено.

Ця справа є на контролі в Європейському центрі з захисту прав ромів.

Установи МВС: деякі загальні дані

26.05.2004
джерело:
(“Український південь”, м. Миколаїв, №11. 2004 р.)

За опитуванням 107 молодих людей віком 17-19 років, у тому числі 19 хлопців, проведеним Миколаївською обласною організацією Всеукраїнського комітету оборони прав людини, визнання щодо порушення прав людини співробітниками міліції становить 85 %

   

З них 51 % чули про це від інших, 25 % бачили своїми очима, 9 % стали об’єктами неправомірних дій нашої міліції. На жаль, незначний відсоток (6 %) не зрозуміли запитання. І тільки 8 % ніколи не чули і самі не мали такого досвіду. Ось найпоширеніші факти: "Одного разу, прогулюючись вулицею Радянською, до нас підійшли співробітники міліції й, нічого не пояснюючи, зробили обшук. Забрали у кожного по 10-15 грн., коли ми запитали прізвища та звання міліціонерів, вони це сприйняли як образу і ще й побили нас..."

Таких зізнань про неправомірні дії співробітників міліції ви можете почути безліч. Але всі вони зводяться до одного - наша міліція вже давно нас не оберігає, а скоріше грабує.

Ні, звісно не всі співробітники, це лише маленький відсоток, отримавши толику влади, піклуються про свої кишені, знущаються і принижують людину-громадянина, доводячи, що закони - на папері, а в житті закон - це міліція.

Але, якщо не всі, то де ж ті, чесні, шляхетні? Чи їм не соромно стояти в одному ряду з "антизахисниками"?

І що ж робити громадянам, які давно перестали шукати правду в відділках міліції?

Чи не бояться самі "співробітники", що під кулаками їх же друзів опиняться їх діти?

То де ж правду шукати? (Марченко С.І., голова МООВКО прав людини, Наталія Харлан, Анастасія Крячко, студенти 3-го курсу МФ КНУКІМ)

Опис фактів знущань в органах МВС

26.05.2004
джерело:
(«Лица», г. Днепропетровск, №8, 25 февраля 2004 г.)

Николай Шимон:«Если бы мне рассказали, что я переживу, то я задумался бы: жить мне в Украине или нет»

   

Виктор Гоберидзе:

Согласитесь, отсидеть без малого два года в следственном изоляторе – приятного мало. Вдвойне, мягко говоря, неприятно, когда в камере находишься по надуманным обвинениям.

Но всё рано или поздно заканчивается, и академик двух зарубежных и одной отечественной академий Николай Шимон сейчас на свободе. Правда, уголовное дело на него до сих пор не закрыто. Тем не менее, определения нескольких судов однозначно дают понять, «что в ходе досудебного следствия была допущена такая неполнота и неправильность, которая не может быть устранена в судебном заседании».

Автор этих строк попросил прокомментировать ситуацию самого Николая Шимона и его адвоката Николая Бондаря:

– Николай Иванович, правоохранительные органы стали заниматься Вами в тот период, когда Вы были кандидатом в народные депутаты Украины. Чем, на Ваш взгляд, была вызвана такая оперативность?

– Горькая участь постигла меня, когда я дал добро баллотироваться по 29 избирательному округу в Днепропетровской области от партии «зеленых». В январе 2002 года съезд партии «зеленых» выдвинул меня кандидатом в народные депутаты Украины, и 23 января я получил мандат №1 кандидата в народные депутаты Украины по 29 округу. Почему горькая участь? Потому что она привела меня в тюрьму. Вот тогда на «арену» вышла всесильная фигура начальника УБОПа по Днепропетровской области – господина Шевченко Э.В.

«Заказчики»-конкуренты и господин Шевченко, узнав про мои намерения баллотироваться, поняли, что если я стану народным депутатом Украины, их планы не исполнятся. Принимается решение – не допустить меня в Верховную Раду.

Итак, начиная с 26 декабря 2001 года и до 31 марта 2002 года подчиненные Шевченко «копают» под Шимона, т.е. ему хочется поскорее изолировать этого «мнимого» злодея. Не остановило начальника УБОП и его подчиненных даже то, что Шимон, как кандидат в народные депутаты Украины, имел защиту по закону «О выборах народных депутатов Украины» и соответствующему Указу Президента Украины.

На сегодняшний день можно с полной уверенностью сказать, что и генерал (начальник УСБУ в Днепропетровской области А. Касьяненко – авт.) перешел с другого округа на округ №29 не случайно, а для того, чтобы у Шимона не было никаких шансов выиграть. Хочется припомнить слова Сталина: «Неважно как голосуют, главное, чтобы правильно считали». И случилось то, что Шевченко и ожидал – Шимон Н.И. не стал народным депутатом Украины.

А за период, пока Шимон занимался предвыборной деятельностью, подчиненные Шевченко навыдумывали таких эпизодов. Когда же на заседании Жовтневого районного суда оперативникам УБОПа были заданы вопросы по закону «О выборах…», ни один из них не сказал, что знает этот закон, а некоторые работники УБОПа заявили, что у них есть только один закон – Шевченко Э.В. Смех сквозь слезы вызывали высказывания этих горе-убоповцев.

А следователь Данильченко? Как могло случиться, что такие люди работают в органах? Кто занимается кадрами в УБОПе? Кто дал право калечить людей?

Хочется верить, что граждане Украины будут жить в нормальном правовом государстве. Ведь сегодня на моем месте может оказаться каждый.

– Что Вы можете рассказать о методах следствия в Днепропетровском УБОП?

– Если бы мне рассказали, что я переживу, то я задумался бы: жить мне в Украине или нет. Итак, по порядку.

После моего незаконного ареста 6 апреля 2002 года следственные органы в лице следователя Данильченко ничего конкретного сфабриковать и сфальсифицировать не смогли. Жовтневый районный суд и Апелляционный суд Днепропетровской области находят в деле грубые нарушения УПК Украины и направляют его на доследование, тем самым Шевченко Э.В. получает время на новые фабрикации. Начальник УБОП дает указание своим подчиненным поднять про Шимона всё за последние 20 лет, найти людей, которые им недовольны, с которыми был в ссоре, тех, кого уволил с работы, и т.д. И такие люди нашлись. Но ведь все, найденное на меня, далеко до криминальных дел и должно решаться в хозяйственном суде.

Кроме того, существуют давно знакомые и хорошо себя зарекомендовавшие методы – запугивание, шантаж, пытки и т.д., которыми воспользовались Шевченко Э.В. и его подчиненные. Приведу лишь несколько фактов, а их было столько!

3 января 2003 года следователь Данильченко пришел в СИЗО №3 с помощниками-работниками УБОПа – Пащенко и Цимбалистовым, которые в камере для допросов СИЗО №3 пристегнули меня наручниками к стойке стула и избивали по всем частям тела. Они профессионалы и знают, как бить, чтобы не осталось синяков и кровоподтеков. При этом следователь Данильченко сидел, будто не видя всё происходящее, и лишь усмехался. Офицер Пащенко, избивая меня, требовал, чтобы я подписал признание хотя бы по одному эпизоду, и тогда он больше бить не будет. При этом мучители настолько были уверены в положительном для них результате, что даже прихватили видеокамеру для записи признания. На мой крик о помощи стали собираться работники СИЗО №3, и тогда, т.к. наличие свидетелей не входило в планы Пащенко и Данильченко, мне сказали: «В УБОПе, на Правде, 40, тебе никто не поможет».

Так и случилось. 15 января 2003 года в СИЗО №3 приехали работники УБОП и доставили к себе в управление. Следователь Данильченко в своем кабинете никаких действий не проводил, а сказал, что со мной хотят поговорить оперативники в кабинете №528.

Увидев в кабинете Пащенко и Цимбалистова, мне все стало ясно – будут пытать.

Пытку эти специалисты выбрали оригинальную – пристегнув наручниками, надели противогаз на голову и поднесли зажженную сигарету. Выдержав 30-40 секунд, я потерял сознание. Очнулся на полу от ударов дубинкой по пяткам и в области почек, которые наносил Пащенко, и воды, которую на меня лил Цимбалистов. Пытки продолжались четыре с половиной часа. Последнее «применение» противогаза выдержал 5-7 секунд и потерял сознание. То, что я, лежа в луже воды и крови, не подписывал признание, приводило Пащенко в звериную ярость и он бил дубинкой и по голове, и по коленям… И только вмешательство работников Харьковского УБОПа, которые были здесь в командировке, спасло мне жизнь. Скажите, граждане Украины, кто это выдержит? Да и знаете ли вы про такое? Задумайтесь, прошу Вас, ведь завтра и Вы можете попасть в руки Шевченко Э.В.

– Неоднократно бывая в судебных заседаниях по Вашему делу, у меня сложилось впечатление, что на суд оказывалось, по меньшей мере, косвенное давление со стороны УБОПа. По крайней мере, в зале суда часто присутствовали офицеры этого подразделения. Дошло до того, что одну из свидетельниц в зал суда доставил один из сотрудников этого управления. Не кажется ли Вам, что, отправив Ваше дело на очередное дорасследование, суд просто «умыл руки?»

– Однозначно на это ответить сложно. Во-первых, дело, на мой взгляд, в том, что каждый судья зависит прямо или косвенно от председателя суда, прокуратуры районной и областной и…от того же Эдуарда Шевченко. Вы, конечно, можете возразить, что судьи у нас независимые. Оно-то, конечно, так, но в действительности все наоборот. Вы правильно заметили, что в зале суда находились сотрудники УБОПа, которые следили как за судьей, так и за свидетелями, адвокатом и членами моей семьи.

Во-вторых, настало время, на мой взгляд, ввести институт присяжных заседателей, которые будут отсекать «заказные» дела, тем самым помогая судьям принимать правильные решения. Главное, что они смогут коллегиально сделать выводы в отношении фабрикации и фальсификации уголовных дел.

– В своем обращении к Президенту Украины Вы обвинили сотрудников УБОПа в незаконных методах следствия. В своем резюме для автора этих строк Эдуард Шевченко заявил, что Ваше заявление – обычная практика ухода подследственных от ответственности. Ваше мнение на сей счет?

– Самое страшное в этой ситуации, что я, Шимон Н.И., выступаю все время в роли оправдывающегося. Почему я постоянно вынужден доказывать, что не «слон»? Когда, наконец, в Днепропетровском регионе будет остановлен беспредел, чинимый шевченковско-убоповским режимом?

Немного истории. 24 октября 2003 года Жовтневый районный суд в моем деле нашел грубые нарушения УПК Украины. Дело возвратили на дополнительное расследование. Я ранее написал более сотни жалоб во все инстанции, включая Президента, на беспредел и произвол, чинимый Шевченко и его подчиненными.

Я уже говорил о пытках. Пусть господин Шевченко объяснит Вам, почему СМЭ областной больницы им. Мечникова признала у меня легкие телесные повреждения спустя неделю после избиений, когда посходили кровоподтеки с головы? Пусть попробует объяснить кровяное мочеиспускание в течение двух месяцев и сильные поясничные боли в области почек. Наконец, письменные объяснения моих сокамерников подтверждают мое физическое состояние после возвращения с допросов. Кроме того, в больнице СИЗО имеется медицинская карточка, в которой указано состояние моего здоровья после допросов на проспекте Правды, 40. Можно задать еще тысячу вопросов, на которые Шевченко не ответит. Главный вопрос: почему Эдуард Владимирович так и не появился, хотя его вызывали, в Жовтневом райсуде?

– Не вдаваясь в интерпретацию многочисленных статей Уголовного кодекса, которые Вам вменяли, что их объединяет?

– Если кратко, то общая черта всех 15 статей УК в отношении меня – это зависть и жадность некоторых нечистых на руку работников милиции…

– Господин Бондарь, как, по Вашему мнению, могут разворачиваться дальнейшие события вокруг дела Николая Шимона?

– Следует отметить, что о нарушениях норм УПК органами досудебного следствия и отсутствии каких-либо доказательств виновности Шимона Н.И. мной неоднократно направлялись жалобы прокурору области, Генеральному прокурору Украины, ставилась в известность об этом Уполномоченный Верховной Рады Украины по правам человека Нина Карпачева. Кроме того, о ситуации, сложившейся в отношении Шимона Н.И., были поставлены в известность многие депутаты Верховной Рады, писали средства массовой информации. Увы, результатом таких жалоб стали десятки отписок и их переадресовка из одной инстанции в другую. Однако судьба академика остается не разрешенной.

Понятно, что, принимая решение о направлении дела для дополнительного расследования, суд тем самым дал возможность инициаторам «разработки» Шимона исправить ошибки, допущенные ими в ходе досудебного следствия.

Однако меня очень беспокоит то положение дел, которое сложилось в Следственном управлении УМВД в Днепропетровской области, следователи которого находятся в помещении УБОПа, а значит, находятся в зависимости от его начальника Э.Шевченко и его оперативных работников. Вполне вероятно, что они не только не установят истину по делу, но, защищая «честь мундира», станут всячески изыскивать и фальсифицировать доказательства виновности моего подзащитного. Таким образом, безучастие прокуратуры уже на этом этапе расширит круг должностных лиц, в том числе и работников прокуратуры, причастных к незаконному возбуждению уголовного дела в отношении Шимона и незаконному его содержанию под стражей на протяжении около двух лет, что явно выгодно самому Э. Шевченко. Конечно, в такой ситуации проще «списать» свои нарушения и нарушения своих подчиненных на работников прокуратуры, осуществляющих прокурорский надзор.

Поэтому я уверен, что если проведение досудебного следствия в очередной раз будет поручено органам милиции, то «тема Шимона» еще долго будет предметом журналистских расследований.

P.S. В бюллетене харьковской правозащитной группы «Права людини» в №2 за 2004 год в статье «Доступ к правосудию» председатель Крымской коллегии адвокатов В.Зубарев, ссылаясь на адвоката А. Сафонова, пишет о злоключениях жителя Симферополя Д.Д. Гогулова: «30 января 2003 года он был по телефону вызван на беседу в 14-й кабинет помещения УБОП УВД г. Симферополя. После его прибытия туда вместе с женой и адвокатом ему было сказано, что ему будет задано всего несколько вопросов, поэтому в присутствии жены и адвоката необходимости нет. Но после их ухода Гогулову, ни слова не говоря, надели наручники и передали его сотрудникам УБОПа г.Днепропетровска, которые немедленно и увезли его туда. В Днепропетровске его содержали несколько дней под стражей без всякого оформления, избивали и лишь потом, убедившись в непричастности, отпустили»...

Опис фактів знущань в органах МВС

26.05.2004
джерело:
(«Мелитопольские ведомости», №35, 29 апреля-5 мая 2004 г.)

Борьба с наркомафией привела к смерти арестованного: сотрудников Мелитопольского ОБОПа обвинили в избиении задержанного, а отдельных мелитопольских журналистов - в том, что они якобы отрабатывают деньги криминалитета

   

Игорь Волгин:

Не секрет, что в нашем городе отдельные наркоторговцы чувствуют себя достаточно вольготно. Можно предположить, что до поры до времени кое-кто не знал, а может, и не хотел знать о том, что некоторые «точки» в Мелитополе «крышует» милиция. И вот, наконец, гром грянул. Вначале («МВ» об этом писали) на крючок сотрудников СБУ попались бывшие и действующие работники УМВД в Запорожской области. В феврале этого года был задержан начальник Мелитопольского ОБНОНа и один из бывших сотрудников отдела по борьбе с оргпреступностью. Их задержанию предшествовала работа по изобличению большой организованной группы, которая, по словам замначальника УБОПа в Запорожской области Константина Лысенко, еженедельно на протяжении трех лет (!) занималась поставками из Западной Украины большого количества наркосырья. Оно реализовывалось в Мелитополе, Акимовском, Мелитопольском районах, Приморске и Бердянске. Вскоре после задержания выяснилось, полагает следствие, что именно четверку мелитопольских наркоторговцев, входивших в эту группу, покрывал начальник городского ОБНОНа и бывший оперуполномоченный «шестерки». Наркоторговцев задержали несколькими днями ранее, чем тех, кто их «крышевал». Один из задержанных, мелитополец Николай Загачевский, будучи уже арестованным, умер 11 марта в одной из больниц города Запорожья.

Почему умер подследственный?

Вдова утверждает, что 20 февраля, на второй день после задержания, во время санкционированного обыска (по постановлению Орджоникидзевского суда г. Запорожья), который проводили сотрудники ОБОПа в их доме, она увидела, что муж избит. Со слов жены, на лице у мужа была счесана кожа, он держался за бок и успел сказать, что били его по-черному. Обыск закончился тем, что изъяли папку с документами, 3 тыс. грн., телевизор, видеомагнитофон, музыкальный центр, мобилку, охотничье ружье (Н. Загачевский имел разрешение на его хранение). Все это вернули, говорит вдова, за исключением денег (выдали на пропитание только около 200 грн.), оружия и мобильного телефона.

21 февраля судья тогда еще Мелитопольского городского суда Любовь Колодина избрала для Н. Загачевского меру пресечения - содержание под стражей. По ее словам, внешне никаких следов избиения, пятен крови на одежде задержанного она не видела.

На вопрос судьи, были ли к нему применены меры психологического или физического воздействия со стороны работников милиции, Н. Загачевский ответил «нет». Он был в подавленном состоянии, говорит Любовь Владимировна, но о проблемах со здоровьем ничего не говорил, врача не требовал.

В тот же день, 21 февраля, Н. Загачевского отвезли в ИВС г. Запорожья. Уже через два дня арестованный, по словам УБОПовцев, впервые пожаловался на проблемы со здоровьем. О том, что он заболел и нуждается в медикаментах, родственники узнали только 2 марта. На следующий день жена и дочь приехали к следователю, который сам не знал, где находится задержанный, и не смог сразу сказать, куда нужно нести лекарства и еду! Только к вечеру выяснилось, говорит Л. Загачевская, что муж находится в ИВС г. Запорожья. Жена рассказала, что свидание с заболевшим мужем ей не разрешили, на вахте в ИВС только забрали для него передачу. Спустя четыре дня вечером неизвестный мужчина (которого попросил медработник больницы) сообщил, что муж попал в 4-ю городскую больницу и для его лечения нужны лекарства. Каждый день, 8, 9 и 10 марта, жена ездила в Запорожье, чтобы покупать нужные препараты, и передавала их врачам, которые лечили Николая. Вечером 10 марта арестованного прооперировали, ему удалили селезенку. 11 марта он умер. Увидеть мужа перед смертью жена так и не смогла.

Милиция отрицает факт избиения и пыток арестованного

Об этом сообщил на брифинге 22 апреля К. Лысенко. По его словам, сотрудники Мелитопольского ОБОПа не превысили свои полномочия, что подтверждено результатами проверки, проведенной инспекцией по личному составу УМВД Запорожской области. Никто Н. Загачевского не бил, утверждает он, напротив, наши сотрудники занимались его госпитализацией. Ажиотаж, который вызван смертью арестованного, по мнению К. Лысенко, - попытка показать не в лучшем свете работу его подчиненных. Замначальника УБОПа заявил, что, по имеющейся оперативной информации, отдельные журналисты Мелитополя отрабатывают деньги местного криминалитета, которому, образно говоря, наступили на хвост. Конкретизировать, какие именно журналисты каких СМИ работают на криминал, К. Лысенко отказался. А вот достижения в работе нынешнего состава Мелитопольского ОБОПа действительно солидные и кое-кому могут не нравиться: за полтора года разоблачили шесть преступных групп! Что это за группировки, К. Лысенко уточнить не смог.
Прокуратура и адвокат говорят о наличии следов избиения

По сообщению пресс-службы прокуратуры Запорожской области, следственный отдел в настоящее время расследует уголовное дело, возбужденное по факту превышения служебных полномочий сотрудниками Мелитопольского ОБОПа. Поводом для возбуждения этого дела стало заявление Л. Загачевской, которая обвиняет милицию в причинении ее мужу телесных повреждений, от которых он умер. По предварительным данным, сообщает пресс-служба, причиной смерти Н. Загачевского стало заболевание «цирроз печени». По данным из того же источника, на теле Загачевского действительно были выявлены следы телесных повреждений.

В свою очередь вдова ссылается на адвоката, сообщившего ей, что по результатам судебно-медицинской экспертизы на теле Н. Загачевского обнаружены телесные повреждения средней степени тяжести. Л. Загачевская также сообщила, что в больнице им выдали справку о том, что ее муж находился в отделении анестезиологии 10 марта 2004 года по поводу тупой травмы живота, разрыва селезенки и внутрибрюшного кровотечения. В графе «сопутствующие заболевания» было указано: переломы ребер слева и справа, посттравматическая пневмония в нижней доле слева, а также экссудативный плеврит справа. Больной находился на искусственном дыхании. В УБОПе Запорожской области эту информацию не подтвердили, но и не опровергли. Более того, очень странным выглядело заявление К. Лысенко о том, что за арестованного они (то есть УБОП) отвечают до момента его помещения в изолятор временного содержания. А вот за то, что там с ним происходило после, ответственность несут работники ИВС.

В СИЗО больных не принимают

Перевести арестованного Н. Загачевского из ИВС в следственный изолятор тоже не удалось. Как нам сообщил замначальника управления Госдепартамента по исполнению наказаний в Запорожской области Сергей Олийнык, Н. Загачевского в СИЗО № 10 привозили 26 февраля. Однако после осмотра медперсоналом арестованного не приняли, так как он явно был болен: весь отечный, вздутый живот. Как стало нам известно потом, врачи откачали у него около 12 литров жидкости. Начальник медотдела управления, осмотрев арестованного, сказал, что он не жилец.

У арестованного тоже есть права

В частности, и право на получение своевременной медицинской помощи. В данном случае, как мне кажется, врачебная помощь явно запоздала. Иначе почему хроническое заболевание печени (если упустить последствия избиения), которое вполне можно успешно подлечить в период обострения, привело к смерти 43-летнего Н. Загачевского? Откуда взялись посттравматическая пневмония и переломы ребер? Почему его прооперировали и удалили селезенку? Хочется верить, что правдивые ответы на эти вопросы даст объективная прокурорская проверка.

Опис фактів знущань в органах МВС

26.05.2004
джерело:
(“Сегодня”, №96, 29 апреля 2004 г.)

Следственный отдел прокуратуры Киева передал в суд уголовное дело по обвинению трех сотрудников милиции в превышении власти или служебных полномочий, что повлекло тяжкие последствия

   

Проще говоря, блюстителей закона обвиняют в том, что они избили до смерти задержанного в стенах райотдела. Подробности ужасного случая "Сегодня" рассказал следователь по особо важным делам столичной прокуратуры Омар Базуркаев.

Пятидесятилетнего Василия К. нельзя было назвать добропорядочным гражданином. Он усердно налегал на спиртное, давно нигде не работал. Жена, с которой прожил не один десяток лет, не выдержала постоянных запоев и ушла от супруга. Но насовсем не бросила — жалея непутевого мужика, приходила проведать его, узнать, все ли в порядке. А Василий, пользуясь свободой, то и дело водил в дом дружков, с которыми и коротал вечера за бутылкой. Квартира практически превратилась в притон. Нагрянув однажды в дом к Василию, милиция обнаружила у него десяток патронов, происхождение которых хозяин так и не смог объяснить. По факту возбудили уголовное дело. С Василия взяли подписку о невыезде, но по прошествии некоторого времени суд вынес постановление взять его под стражу. В тот же день алкоголика поместили в комнату для задержанных Шевченковского райотдела милиции.

Первые дни под арестом прошли без эксцессов, но когда из головы задержанного окончательно улетучился хмель и организм требовал поправки, с Василием начало твориться что-то неладное. Мужик принялся колотить по пластику на двери и умолять отпустить его домой. Василию казалось, будто его окружают бандиты и собираются убить, и он требовал вызвать спецназ. По всей видимости, началась "белая горячка". Сокамерники, а их было около десяти человек, сначала пытались утихомирить дебошира, а потом только посмеивались над его выходками. Однако заступившим на смену с утра дежурным не было весело. Василия перевели в пустующую соседнюю камеру и предупредили, что если он не успокоится сам, то его быстро утихомирят. Слова не произвели впечатления — мужика по-прежнему преследовали страшные видения, он кричал и метался.

Первым "сдали нервы" у 22-летнего сержанта Валерия. Милиционер открыл дверь камеры, и Василий, решив, что его мольбы услышаны, схватил свой пакет и бросился к выходу. Не тут-то было! Валерий, по версии следствия, набросился на задержанного в коридоре и, повалив, начал избивать. Надавав тумаков, страж порядка водворил Василия обратно в камеру. На некоторое время мужик затих, только, говорят свидетели, охал и стонал от боли. Но потом повторилось то же самое — он снова начал рваться домой, просил выпустить его или вызвать спецназ.

На этот раз Валерий пришел успокаивать дебошира с напарником, 26-летним сержантом. Задержанного вновь принялись "утихомиривать" руками и ногами. К "воспитательным" мерам подключился и лейтенант. Василия затащили за решетку и пристегнули руки к приваренной к полу ножке от лежака. До утра все было тихо и спокойно. Когда пришла смена и приступила к положенному обходу камер, новые дежурные увидели, что Василий не подает признаков жизни. Приехавшая "скорая" лишь констатировала смерть. Врачи обратили внимание, что все тело узника было покрыто синяками и ссадинами, а грудная клетка неестественно деформирована. Позже стало известно, что у потерпевшего оказались закрытые травмы груди и живота, множественные переломы ребер с повреждениями внутренних органов — разорваны легкие, повреждены почки.

Сидельцы из соседней камеры все видели и слышали. Основываясь на их показаниях и результатах гистологической экспертизы, что телесные повреждения Василию были нанесены именно в ночь дежурства этой смены, в отношении правоохранителей было возбуждено уголовное дело сразу по двум статьям Уголовного кодекса "Умышленное тяжкое телесное повреждение" и "Превышение власти или служебного полномочия, повлекшие тяжкие последствия".

В ходе расследования обвиняемые своей вины не признавали, уверяли, что ребра повредили тогда, когда делали Василию непрямой массаж сердца, якобы он страдал ишемической болезнью сердца. Как оказалось, действительно, уже мертвого Василия пытались оживить массажем, только характер переломов говорил совсем об ином. А во время следственных действий Валерий пытался перерезать лезвием вены на руке. К слову сказать, подобный трагический исход можно было предотвратить. Дежурным стоило вызвать скорую помощь и попросить врачей вколоть Василию успокоительное. Теперь же уголовное дело передано в суд, который должен решить их участь.

Опис фактів знущань в органах МВС

26.05.2004
джерело:
(“Сегодня”, №100, 7 мая 2004 г.)

В Соломенском районе Киева без летального исхода обошлось, но применили свое "ноу-хау", едва не отправившее человека на тот свет

   

Трое бывших сотрудников арестованы, один находится на подписке о невыезде, исполнявший обязанности начальника — в розыске. Тот, кого они, по версии следствия, подвергали пыткам, добивается сатисфакции через суд. Такова на сегодня диспозиция нового уголовного дела, которое расследовала Генеральная прокуратура Украины.

Обратимся к материалам обвинения. Пяти экс-работникам милиции инкриминируется "преступный сговор... с целью показать мнимую видимость успешной работы по раскрытию преступлений в районе...". Иными словами, сотрудники в погонах излишне рьяно взялись бороться с преступностью. Как именно они это делали, также повествует сухая летопись уголовного дела: "...превышая свои властные и служебные полномочия в отношении задержанного по уголовному делу..., которое сопровождалось насилием, оскорбляющим личное достоинство потерпевшего, и пытками, то есть, умышленным причинением сильной физической боли и страданий путем нанесения побоев и других насильственных действий в целях вынудить потерпевшего совершить противоречащие его воле действия".

Пока оставим в стороне фабулу дела, по которому в июне прошлого года был задержан киевлянин Г. (надеемся, к этой теме мы еще вернемся и расскажем обо всем подробнее). Достаточно сослаться на то, что, не имея убедительных доказательств причастности человека к тяжкому преступлению, его пытались склонить к признанию своей вины.

Сначала это делалось под серьезным психологическим прессом. Когда обещания смягчить возможное наказание и похлопотать об освобождении от уголовного преследования не помогли, в ход пошли угрозы применить насилие. Это также не возымело действия — Г. наотрез отказывался признаться в том, что ему "шили" белыми нитками. Тогда-то терпение ретивых стражей порядка и лопнуло.

Из материалов уголовного дела: "Поскольку задержанный не сознавался.., исполняющий обязанности начальника районного управления с целью показать успешную работу по раскрытию тяжких преступлений и улучшения показателей по райуправлению, выходя за пределы предоставленных ему прав и полномочий, вопреки воле Г. решил заставить его написать явку с повинной о совершенном им преступлении... путем причинения ему сильной физической боли, страданий, нанесения телесных повреждений".

...До поры до времени не станем цитировать, сколь иезуитскими методами выбивались у задержанного признания собственной вины за то, чего он не совершал. Объективно говоря, всякого рода "ласточки", "слоники", другие запрещенные способы допросов на этом фоне просто блекнут. Не раз бывало, что после такого рода "воспитательной работы" подозреваемый соглашался подписать какой угодно документ, который ему подсовывали, лишь бы издевательство прекратилось.

Гражданина Г., которого жестоко пытали около полутора часов кряду, а в период между потерей сознания приводили в чувство нашатырем, ни физически, ни морально сломить не удалось. Приходя в себя, он повторял, что ни в чем невиновен, чем, видно, еще больше распалял своих мучителей.

Вновь обратимся к обвинительному заключению: "Совместными преступными действиями.., связанными с жестоким, нечеловеческим обращением с задержанным и применением оскорбляющего его достоинство насилия, потерпевшему были нанесены многочисленные кровоизлияния, ссадины в области обоих лучевых суставов правого и левого плеча, кровоизлияния на левой ушной раковине, сотрясение головного мозга, посттравматический ишемический плексит c глубоким вялым парезом обеих конечностей, которые согласно выводам судебно-медицинской экспертизы относятся к телесным повреждениям средней тяжести".

Более месяца потерпевший провел на больничной койке. Что немаловажно, около недели его, как особо опасного, склонного к побегу преступника, держали в палате под охраной и прикованным одной рукой к кровати наручниками (вторая рука после допросов с пристрастием была в гипсе).

А потом вдруг охрану и наручники сняли, сказав: "Лечись, брат, дальше сам..." Лечение обошлось в круглую сумму — сейчас причиненный ему моральный ущерб Г. оценивает в 100 тысяч гривен. Это, так сказать, гражданские исковые требования, идущие "прицепом" к уголовному делу, возбужденному по статье 365-2 УК Украины. Санкция которой, напомним, предусматривает лишение свободы сроком от трех до восьми лет с лишением права занимать определенные должности до трех лет.

Дело расследовалось не без трудностей и препон, у "завзятых" офицеров милиции находились влиятельные покровители. Тем не менее, недавно материалы все же были направлены в суд. Сегодня, 7 мая, должно было состояться первое заседание, но увы...

Как стало известно из достоверных источников, в ближайшее время дело перенаправят в другой суд — Соломенскому, мол, не с руки рассматривать похождения правоохранителей, которые работали в этом же районе. Кто знает, может, и разумно?

Информированные люди сообщили "Сегодня", что бывший первый заместитель руководителя Соломенского райуправления милиции (в июне 2003-го он исполнял обязанности начальника) скрывается от следствия. Эту версию опровергает его жена, которая, по нашим данным, побывала на приеме у высоких должностных лиц, где убеждала, что супруг тяжело болен и находится в больнице. Те, кто вел следствие, склонны видеть в этом стремление затянуть, а то и развалить дело. Так ли, — время покажет. Ну и Фемида, естественно. В инспекции по личному составу столичного главка говорить на "больную" тему не пожелали.

Министр внутренних дел Николай Билоконь, только вступая в должность, заявлял, что будет решительно искоренять попытки улучшения отчетности любой ценой, достижения дутых показателей в раскрытии преступлений, не говоря о противоправных методах работы милиции. Глава МВД немало сделал и продолжает делать для повышения имиджа органов правопорядка в глазах общественности.

Как ни горько осознавать, но дискредитирующие звание сотрудника милиции поступки способны свести на нет самые благородные усилия, бросая тень и на остальных людей в погонах.

Журналистское расследование продолжается.

Опис фактів знущань в органах МВС

26.05.2004
джерело:
(Майдан-ІНФОРМ, 17-05-2004)

27 квітня 2004 року Сизарєв Костянтин Костянтинович був затриманий працівниками Євпаторійського МВ ГУ МВС України в Криму, йому інкримінують дрібне хуліганство та непокору працівникам міліції

   

Через дві години перебування в міліції він у тяжкому стані був переведений в травматологічне відділення Євпаторійської міської лікарні з діагнозом: переломи лицьових кісток, струс мозку, множинні забої. Самостійно пересуватися він не може до цих пір, говорити та їсти він також не може через розсічену рану на язиці, частково втратив слух, на шиї з’явився слід від удавки, почалися великі набряки. В лікарні знущання над Сизарєвим К.К. не припинялися: на процедури його виводили попередньо заклеївши йому очі та рота скотчем, а на голову одягали мішок, до ліжка він був прикутий наручниками.

Цілодобово над ним горіло яскраве світло, працівники міліції, які його охороняли включали на всю гучність телевізор.

13 травня 2004 року Сизарєва перевели з лікарні до міськвідділу міліції, а потім привезли до Сімферопольського слідчого ізолятора, де його відмовилися прийняти тамтешні лікарі, мотивуючи тим, що відповідальності за його життя взяти на себе вони не можуть. Зараз він знаходиться в Євпаторійському ізоляторі тимчасового утримання без медичної допомоги в загальній камері.

Сизарєв Костянтин Костянтинович з 1990 року до затримання працював помічником Голови Євпаторійського міського суду, співзасновник Громадської організації „Наукове товариство студентів та аспірантів-юристів „ЮСТІС”, останні колективні роботи, якими керував Сизарєв: „Замовні кримінальні справи, порушені органами МВС України”, „Корупція в правоохоронних органах України та Криму”, він надавав безоплатну правову допомогу інвалідам, стареньким та неповнолітнім громадянам.

Дружина Сизарєва – Оксана Денисова, фаховий юрист, неодноразово зверталася до органів прокуратури АР Криму та м.Євпаторії, до інших органів державної влади АР Криму, але і досі відповіді від них немає.

Кримські ЗМІ відмовляються подавати матеріали по справі Сизарєва, знаючи, що руки в „правоохоронців” довгі.

Опис фактів знущань в органах МВС

07.06.2004
джерело:
(“Інформаційний бюлетень”, №16, 22 квітня 2004 р.)

28-річний кременчужанин Андрій Номеровський 19 лютого цього року увечері повертався додому. Та не встиг зайти у під’їзд власного будинку, як його наздогнали двоє чоловіків у міліцейській формі й без пояснень почали щосили бити міліцейськими кийками

   

Почувши шум, сусідка Андрія прочинила двері й крикнула: “Що ви там робите? Я викличу міліцію!” Нападники, очевидно, злякавшись, зникли. Через кілька хвилин із сусіднього будинку прибігли Андрієві батьки, яким зателефонувала сусідка, й побачили непритомного сина в калюжі крові, а поруч — уламки міліцейського кийка.

Потім було тривале лікування в нейрохірургічному відділенні й епопея із розслідуванням злочину. Батьки хлопця звернулися до кременчуцької прокуратури із заявою про те, що міліція затягує слідство й, певне, намагається приховати скоєне її співробітниками. До палати сина заводили по 2-3 чоловіка на упізнання, пише мати Андрія прокуророві. Одного з нападників він упізнав, однак протоколу слідчі не склали, а згодом чомусь почали говорити про необхідність повторного упізнання злочинців. “На моє запитання про те, чому не затримали підозрюваного, слідчий відповів, що всі бригади вихідні сьогодні і роз’їхались по селах, на зміні будуть через кілька діб”, — пише мати, М. Номеровська.

“Ми бачимо, що справа з розслідуванням злочину стосовно сина затягується з метою втрати доказів, часу й актуальності, а працівники міліції, винні в цьому злочині, не будуть притягнуті до відповідальності перед законом. Незважаючи на те, що нашу заяву передано 23.02.04 прокурору м. Кременчука, і він нас по телефону неодноразово запевняв, що протягом 10 днів буде порушено кримінальну справу, фактично її не порушено й досі. З канцелярії обласної прокуратури 1 березня нам відповіли, щоб чекали відповіді протягом місяця, кроків як з боку працівників міліції, так і з боку прокуратури для розслідування цього жорстокого злочину ми не бачимо”.

Подивувалися потерпілі й з того, що місцева прокуратура вирішила направити матеріали на розслідування до Автозаводського райвідділу УМВС, того самого, що, як неодноразово заявляли Номеровські, робило все, аби приховати докази про вину своїх співробітників. А ще більший шок викликало те, пише В. Номеровський, що в Кременчуцькій прокуратурі йому сказали, нібито їх син не впізнав того міліціонера, на якого вказував при упізнанні в лікарні, хоча допит Андрія відбувався в присутності матері, і ніякого “упізнання” там не проводилось. Щоб спонукати правоохоронців до встановлення законності й справедливості, Номеровські звернулися до обласної прокуратури з проханням узяти цю справу під свій контроль і відсторонити нечесних “фахівців” від розслідування.

Опис фактів знущань в органах МВС

07.06.2004 | Людмила Кучеренко, президент Полтавського обласного медіа-клубу квітень 2004 р

Цього разу листи стосувалися гучного злочину кількарічної давності – убивства кременчуцького бізнесмена Вадима Борисова

   

Нагадаю, так сталося, що директора „Нафтохіміка” викрали через два дні після Георгія Гонгадзе – 18 вересня 2000 року, і тоді після справи Гонгадзе це був другий за резонансністю злочин в Україні. Викрадачі утримували В.Борисова у Запорізькій області, вимагали за нього викуп в сумі 4,6 млн. доларів та через два тижні все ж убили...

До мене звернулися обвинувачувані у викраденні та вбивстві бізнесмена Вадима Борисова. Втім, не компетенція журналіста – встановлювати їхню винуватість чи не винуватість, це зробить апеляційний суд Полтавської області, який зараз розглядає цю справу у першій інстанції.

Мене як правозахисника насамперед зацікавили методи досудового слідства ВБОЗу під орудою О.Плужника. Шестеро підсудних у цій справі – Юрій Сєдов, Ярослав Рябих, Андрій Андрєєв, Володимир Турик, Едуард Єрмаков та Олег Ходаковський, що знаходяться у Полтавському СІЗО №23, неодноразово зверталися до Генеральної прокуратури України, МВС, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини з вимогою дати правову оцінку діям начальника та співробітників кременчуцького ВБОЗу, які застосовували до них тортури під час досудового слідства, та притягти їх до кримінальної відповідальності.

„18 жовтня 2000 року, — пише у листі Я.Рябих, — кременчуцькі борці з оргзлочинністю на чолі з О.Плужником у Запоріжжі просто хапали, саджали в машини і везли в місцевий УБОЗ співробітників фірм, власником яких був Юрій Сєдов, навіть не потурбувавшись про оформлення затримання згідно із законом, де знущалися, як хотіли. А Ленінський суд м.Запоріжжя штампував рішення про 10 діб адмінарешту буцімто за нецензурщину в громадському місці. Тієї ж ночі, заборонивши заїхати додому за речами, не попередивши рідних, чоловіків привезли до Кременчука, і там уже тортури тривали кілька діб. До речі, статус обвинувачуваних отримали, не маючи статусу підозрюваних.

Так затримували у Запоріжжі Е.Єрмакова, Г.Пертая, В.Сєдова, О.Ходаковського. Везли їх потім у Кременчук, де катували співробітники Ю.Макаренко, Ю.Соловей, В.Литвинюк, О.Супруненко, Костецький, Шиян. А керував цим процесом Олександр Плужник. Він неодноразово похвалявся мені, - пригадує Ярослав Рябих, - що від вдови викраденого В.Борисова та його московських компаньйонів отримав семизначну грошову суму „на розкриття злочину”.

Про застосування недозволених методів слідства повідомили в судовому засіданні усі обвинувачувані по справі Борисова й більшість свідків. На суд неодноразово приходили УБОЗівці і слухали наші свідчення. Ми вказували суду на цих „вільних слухачів” як на тих, хто нас катував, але судді не звертали на це ніякої уваги. Правоохоронці погрожували моїм старим батькам, після чого їхнє здоров’я значно погіршилося”.

„Мене та Ю.Сєдова, - продовжує Я.Рябих, - Інтерпол заарештував у Німеччині. Власті Німеччини, звісно, не могли знати, якою ціною і якими методами були отримані так звані докази нашої вини.

На суді в Німеччині, де вирішувалося питання про нашу екстрадицію, ми з Ю.Сєдовим просили не видавати нас Україні, переконуючи, що там нас катуватимуть. Та, незважаючи на це, Вищий суд Берліна ухвалив рішення видати нас, пославшись на те, що на території України з часу вступу до Ради Європи (1997 р.) діє Євроконвенція про захист прав і основних свобод людини.

1 листопада 2001 року о 22-й годині ми з Сєдовим прибули в аеропорт Бориспіль. Там уже чекали два мікроавтобуси (плужниківці похвалялися, що отримали їх від „Нафтохіміка”, де працював покійний, і що вдова не шкодує коштів для розкриття вбивства). Розіпхавши нас по різних мікроавтобусах, ВБОЗівці всупереч рішенню кременчуцького судді І.Дядечка про доставляння нас у Полтавське СІЗО №23, на шаленій швидкості помчали нас... у Кременчук.

Десь напівдорозі звернули до лісосмуги, витягли нас і почали бити. Плужник казав, що за ті гроші, які він отримав, він може тут же в полі закопати нас, як собак, і йому за це нічого не буде, бо в них усе й скрізь „схоплено” і все „вирішено”. Привезли нас у Кременчуцький ВБОЗ десь опівночі, але весь особовий склад, виявляється, чекав повернення Плужника. Нас роздягли догола, обшукали, у мене одразу забрали теплі речі, розкидали вміст моєї сумки, не посоромилися забрати навіть туалетний (німецький!) папір, німецький тютюн, деякі продукти.

Далі з нами „працювали” в окремих кабінетах по 5-6 чоловік (зовсім по-джентльменськи – стільки чоловік на одного беззахисного). Звісно, ніхто не представлявся. О.Плужник керував процесом, переходячи з кабінету в кабінет. Якщо він заходив до кабінету, а я сидів на стільці, він з театральним здивуванням питав: „Чому він не лежить?”. І мене одразу ж збивали на підлогу. Спочатку нам не задавали ніяких запитань, просто били й катували. Види катувань були різноманітні: „слоник” (протигаз з перекритим клапаном); сильні удари в область шиї та хребта, від яких м’язи ніг і рук випрямляються в судомі неприродно прямо; електрострум пропускали по різних частинах тіла, в тому числі й геніталіях. Увесь цей час руки були скуті наручниками ззаду або ж пристебнуті до батареї. Били гумовою палицею по голих п’ятках. Після того я не міг на них стати, ходив навшпиньки, а пізніше в мене почала боліти права нирка, і я зрозумів, що її у такий спосіб мені відбили. ВБОЗівці лише розпалялися від наших просьб припинити звірства й просто насолоджувалися, що ми мучимося й кричимо. О.Плужник весь час радив, як краще бити, щоб було болячіше й не було синців. Про адвоката не було й мови. „Це тобі не Германія!” – примовляли крізь зуби. Так тривало до ранку, поки вони не втомилися.

Тоді почали „малювати” мені, що я повинен підписувати. Мене попередили, щоб я ні слова не казав адвокату, якого найняла моя дружина, про катування. А до цього часу їхній адвокат, якого до мене приставили, наполягав на тому, щоб я робив тільки те, що вимагає Плужник. Я просив відправити мене в Полтавське СІЗО, як постановив суд, але, звісно, це ігнорували. А також попередили, що якщо лікар засвідчить побої, то мене не приймуть у СІЗО.

З 11 листопада 2001 року, коли я потрапив у СІЗО, й по сьогодні я неодноразово звертався в медсанчастину цього закладу на здоров’я і болі у правій нирці. Але безрезультатно. У відповідь на запити мого захисника адміністрація СІЗО відповідала, що встановити діагноз хвороби нирок в умовах СІЗО неможливо. У той же час заступник прокурора Полтавської області П.Карпінський у своїх відписках на мої скарги стверджує, що я нібито отримую медичну допомогу... згідно із встановленим діагнозом.

Близько двох років я знаходжуся в СІЗО, як і обіцяв мені Плужник. Мене тримали в сирих камерах, де стіни мокрі й промерзають. Тримали в камерах, де нари довжиною 150-160 см при моєму зрості 2 м 2 см. До мене в камеру підсаджували людей, хворих на СНІД, туберкульоз, гепатит, сифіліс. Саджали таких, які провокували на бійку, підкидали в мої особисті речі заборонені предмети. Я знаю, що все це з подачі 6-го відділу. Адже О.Плужник став начальником обласного УБОЗу.

З 2001 року мені не дозволяють побачень з батьками та дружиною і донькою. Якою б не була моя вина, але таке ведення слідства і така поведінка міліціонерів викликає відразу”.

Про пережиті жахи пише і Юрій Сєдов. Ось як він описує катування у Кременчуцькому ВБОЗі одразу після доставки його з Німеччини. „Надягають протигаз, перекривають повітря, валять на підлогу, сідають зверху й тримають, поки знепритомнію. Щоб привести до тями, підключають електрострум, потім знову натягають протигаз. Дволітровою пластиковою пляшкою з водою монотонно без перерви б’ють по голові, нирках і печінці. Втомився один – починає інший. Це тривало кілька діб: протигаз, електрострум, пляшка з водою, удари руками й ногами по всіх частинах тіла. При цьому примовляють, що зроблять з мене дурня, тож краще підписати. Позбавляли сну, їжі й води. Фізичного болю й моральних страждань завдавали для того, щоб викликати почуття страху, неповноцінності, принизити мою гідність, зламати мене як особистість”.

У листі на ім‘я Уповноваженого з прав людини Н.Карпачової Ю.Сєдов пише: „О.Плужник регулярно відвідував Полтавське СІЗО і проводив зі мною неофіційні „виховні” бесіди, погрожував навіть фізичною розправою, якщо я не погоджуся з їхньою версією обвинувачувального висновку. Змушував обмовити С. і Ш. На мою відмову Плужник пообіцяв, що перетворить моє життя в СІЗО в пекло. Мене й справді перекидають не просто у переповнені камери, а з хворими на небезпечні хвороби.

Погрожуючи мені, О.Плужник казав, щоб я забув про полтавських адвокатів, бо ніхто з них не сміє захищати мої інтереси ні до суду, ні під час суду. А якщо він дізнається, що такий знайшовся, то йому для початку переламають ноги. Підтвердження цьому не довелося довго чекати. Як тільки я найняв полтавського захисника О.Сібільова, на нього був скоєний напад, в результаті чого він отримав перелом обох ніг. Була порушена кримінальна справа, але зловмисників так і не знайшли...

Продовжуючи свої протизаконні, злочинні дії, О.Плужник одночасно намагався створити щодо мене відповідну громадську думку. Так, у лютому 2003 року від виступив у програмі „Час-К” (СТБ), де на всю країну оголосив мене, Ю.Сєдова, злочинцем, кримінальним авторитетом і організатором убивства В.Борисова, порушуючи при цьому принцип презумпції невинуватості, гарантований Конституцією України, та вимоги Кримінально-процесуального кодексу України, згідно з якими ніхто не може бути визнаний винним у скоєнні злочину, а також підданий покаранню, інакше, як за вироком суду.”

Ю.Сєдов, як і Я.Рябих, стверджує, що докази, які лягли в основу обвинувачувального висновку по кримінальній справі №00815048 - ксерокопії листів і копії записів на аудіокасетах. Ніхто не може до ладу пояснити, звідки вони взялися (це рівнозначно тому, що докази добуті незаконним шляхом). Але О.Плужник казав Ю.Сєдому: „Якщо я вирішив, що ти будеш сидіти, це буде саме так. Я знаю, що твої адвокати вимагатимуть повторної експертизи, та цього їм ніхто не дозволить, і ти в цьому переконаєшся”. „І все ж є пояснення фахівців іншої експертної установи, - зауважуєЮ.Сєдов, - про те, що аудіозаписи могли бути опрацьовані й змонтовані, але на це ніхто не звертає уваги, бо тоді треба звільнити нас з-під варти, а всі вже отримали за розкриття цього злочину зірки на погони й посади.

Коли мене етапували з Німеччини в Україну, німецькі медики констатували, що я здоровий. Після двох років катувань, перебування в СІЗО я маю стенокардію й ішемію серця, постійні ниркові кольки, головні болі, підвищений артеріальний тиск. Людмило, надрукуйте в газеті, хай наш народ знає, як нас захищають наші правоохоронці”, - так закінчується лист Юрія Сєдова до редакції.

В Україні, що маніфестує себе як демократична правова держава, на жаль, катування і приниження людської гідності правоохоронцями, які відповідно до Закону України „Про міліцію” повинні „захищати життя, здоров’я, права і свободи громадян, будувати свою діяльність на принципах законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, поважати гідність особи і виявляти до неї гуманне ставлення, виявляти високу культуру й такт”, стали нормою. І навіть після смерті 30-річного мешканця Чернігівської області В.Цісельського в застінках Полтавського обласного УБОЗу, очолюваного нині О.Плужником, останній не був відсторонений від виконання своїх обов’язків. Та скажіть, хіба є принципова різниця між убивством в полі В.Борисова кілерами й убивством і В.Цісельського, якого закатували до смерті в кабінеті обласного УБОЗу в самісінькому центрі Полтави, окрім тієї, що в останньому випадку бандити носять погони, а як відомо, злочин, скоєний міліціонером, - подвійний злочин?!

Перший заступник міністра внутрішніх справ, начальник ГУБОЗ МВС (безпосередній начальник О.Плужника), М.Манін нещодавно приїздив у Полтаву. Громадськість очікувала – знімати Плужника після стількох „подвигів”: смерть Цісельського, численні факти катувань, оприлюднені місцевою, центральною пресою й загальнодержавним телебаченням переповнили чашу людського терпіння. Правозахисники готують громадські слухання по запобіганню катуванням. Та де там! Манін приїхав і поїхав, а Плужник залишився. „Все продається й купується! – ремствували полтавці. – Цікаво, збереження крісла Плужнику коштувало менше мільйона чи більше?”

Один з віднедавна колишніх підлеглих О.Плужника, якому пред’явлені обвинувачення в заподіянні смерті В.Цісельсьому й завданні тяжких тілесних ушкоджень іншим потерпілим, - В.Шаблій з подання прокуратури Полтавської області вже заарештований і знаходиться в Полтавському СІЗО. Троє інших співучасників катувань - Ілля Новацький, Олексій Богданов і Станіслав Скадченко – не з’являлися на виклики до прокуратури області. На приписи прокуратури про примусовий привід підлеглих начальник УБОЗу О.Плужник не реагував. А коли прокурор області Г.Середа поінформував начальника облУМВС С.Петренка про те, що О.Плужник протидіє слідству і тому він змушений буде порушити перед МВС питання про відповідність Плужника займаній посаді, троє згаданих молодих катів (25-30 років) подалися „в біга”(оголошені у всеукраїнський розшук) і звільнені з УБОЗу задніми числами.

Я, як будь яка реально мисляча людина, не вірю в спроможність міліцейського відомства самоочиститися. За даними соціологічних досліджень, це - одна з найкорумпованіших структур в Україні. Незаперечний і інший факт: ніколи б у міліції не було такого беззаконня й середньовічного бузувірства, якби цьому не потурали прокуратура й суд. А це вже тема іншого дослідження.
Опис фактів знущань в органах МВС

07.06.2004
джерело:
(“Інформаційний бюлетень”, №21, 27 травня 2004 р.)

Віктор Дудник: «Я терпів катування півтора місяця...». Після оголошення в недержавних засобах масової інформації про підготовку громадських слухань із запобігання тортурам «Жертви катувань, не мовчіть - говоріть!» до Полтавського медіа-клубу продовжують надходити численні звернення тих, чиї людські права були грубо порушені

   

Людмила Кучеренко, президент Полтавського обласного медіа-клубу:

Віктор Миколайович Дудник до квітня 2003 року працював заступником директора газопромислового управління «Полтавагазвидобування».

Вже рік, як він утримується в полтавському СІЗО за підозрою... в розкраданні газового конденсату

Команда, яку сформував новий керівник «Полтавагазвидобування» І.С.Атаманчук, на кінець 2002 - початок 2003 року намагалася розв’язати проблему крадіжок за допомогою технічних рішень, дещо несподіваних для крадіїв, в результаті чого крадіжки практично зійшли нанівець. До того ж, від охорони об’єктів ГПУ «Полтавагазвидобування» були практично відсторонені міліцейські структури й укладені угоди з приватними охоронними агенціями». В.Дудник припускає, що саме відмова від послуг міліціонерів надзвичайно розсердила їх, і вони вирішили помститися йому, сфабрикувавши кримінальну справу. Після затримання, стверджує Віктор Миколайович, працівники Полтавського УБОЗу знущалися з обвинувачуваних, підозрюваних, а також свідків, а прокуратура прикривала цей «бєспрєдєл».

«Це було півтора місяця суцільного жаху, - пише в листі В. Дудник. - Саме стільки співробітникам УБОЗу знадобилося, щоб вибити в мене необхідні свідчення. З самого початку щодо мене було вчинено психічний, а потім і фізичний вплив, позбавлено мене можливості скористатися захистом. 29 квітня 2003 року я заявив про застосування незаконних методів дізнання (тортур) і наполіг на проведенні судово-медичної експертизи, яка зафіксувала тілесні ушкодження. Як тільки Октябрський райсуд Полтави виніс постанову про взяття мене під варту, убозівці із залу суду повезли мене на Жовтневу, 38 і катували вже в неодноразово описаний пресою спосіб: протигаз, електрострум (мегометр), наручники, пляшка з водою. Мене били, щоб я, за словами «оперів», вживався в роль, яка мене чекає

Потім застосували протигаз з цигаркою (я взагалі не палю), після третьої цигарки я просто знепритомнів. Моє прохання припинити знущання викликали в УБОЗівців лише додатковий азарт. Я раніше чув про застосування мегометра, але не уявляв, яке це жахіття. Кати приєднали кліпси до моїх вух (не знімаючи протигаз) й увімкнули струм. Мої щелепи так ходили ходором, що я поранив язик і порожнину рота. Я пам’ятаю лише три перші підключення струму, далі втратив їм лік. Після вух кліпси почали приєднувати до різних частин тіла, одночасно перекриваючи клапан протигазу, від чого я справляв нужду прямо під себе. Я знаю прізвища тих, хто мене катував. Це старший оперуповноважений В.Шаблій, а його керівник Б.Цикаришвілі постійно заходив і справлявся, чи й далі я маю намір «грати у мовчанку».

В.Дудник пише, що ним і його адвокатом неодноразово подавалися скарги на ім’я тодішнього заступника прокурора області О.Закорецького на протизаконні дії В.Шаблія, Б.Цикаришвілі та старшого слідчого Лубенської міжрайонної прокуратури А.Ринденка. З аналогічними заявами про катування він звертався й до прокурора області М. Гаврилюка. Але вже 15 травня 2003 року заступник прокурора області П.Карпінський надіслав відповідь про те, що такі факти «не знайшли підтвердження в ході перевірки», хоча висновки службового розслідування, проведеного в УБОЗі, були датовані лише... 21 травня 2003 року, тобто П.Карпінський, виходить, заздалегідь був переконаний, що УБОЗівці невинні, як ті янголи.

Після скарг В.Дудника співробітники УБОЗу, пише він, ще більше шаленіли й, як вони казали, «для профілактики» мучили. У рапорті начальнику УБОЗу О.Плужнику від 15 травня 2003 року старший оперуповноважений В.Шаблій викладає це так: «... Скаргу Дудника В.М. вважаю такою, яка має мету скомпрометувати працівників міліції, особливо мене...» Тож таку «провокацію», як скарги на УБОЗ, у цьому відомстві викорінювали гестапівськими методами. До речі, чи не за порадою О.Плужника писав В.Шаблій, бо останнім часом у різних варіаціях те ж саме повторює в численних інтерв’ю для преси та телебачення полковник Плужник. Але це метод самозахисту, який не витримує критики.

«Мої адвокати, - стверджує В.Дудник, - постійно посилалися на тиск з боку УБОЗівців, попереднє судове засідання через це було зірвано. У грудні 2003 року я змушений був найняти захисників з Києва, оскільки в Полтаві не знайшлося адвокатів, які бажали допомогти, а якщо й були «помічники», то тільки з викачування грошей. Співробітники УБОЗу В.Шаблій та І.Новацький неодноразово до грудня 2003 року відвідували мене в СІЗО №23, проводячи зі мною неофіційні бесіди, вимагаючи згоди з їхньою версією обвинувачення, погрожуючи при цьому не лише мені, а й моїм рідним та близьким. І тільки після подій у грудні 2003 року (смерть у Полтавському УБОЗі чернігівця В.Цісельського) припинили ці відвідування».

Смерть 30-річного жителя Варви Чернігівської області в частунках Полтавського УБОЗу в самому центрі Полтави стала тією краплею, яка переповнила чашу терпіння громадськості

Адже катування у цьому міліцейському підрозділі набули надзвичайно масового й системного характеру. Але всьому буває кінець.

І ось уже сам колишній «опер» В.Шаблій сидить у Полтавському СІЗО як обвинувачуваний у катуваннях численних громадян і смерті невинної людини. Ще щодо чотирьох його колишніх колег, які подалися «в біга», оголошено в розшук. Новий прокурор Полтавської області Г.Середа обіцяє, що ще цього року винні в катуваннях постануть перед судом. У нещодавній бесіді зі мною він абсолютно погодився з тим, що такого розгулу знущань над беззахисними людьми в міліції, в тому числі й таких, що призводять до каліцтва та смерті, не було б, якби органи прокуратури роками не потурали злочинцям у погонах, закриваючи очі на катування. Адже саме вони відповідно до чинного законодавства України повинні проводити слідство й порушувати кримінальні справи за фактами зловживань службовим становищем правоохоронців. Він має намір цю ситуацію кардинально міняти...
Опис фактів знущань в органах МВС

07.06.2004
джерело:
(«Улица Заречная», г. Запорожье, №16, 15 апреля 2004 г.)

Дважды в линейный отдел вызывалась скорая помощь. Нервная система и слабое сердце девушки не выдержало такого прессинга, она была госпитализирована в реанимацию

   

Славно попрактиковавшись, 8 апреля, что символично - в чистый четверг, линейный отдел милиции решил провести чистку рядов преподавательского состава и студенческой братии МГПУ. Наиболее доблестными работниками данного отдела был якобы зафиксирован факт получения взятки молодым преподавателем университета. Совершенно случайно в ящике преподавательского стола обнаружились деньги, что и послужило причиной дальнейшего расследования. Однако правоохранителям не хватало канвы, которую они и решили соткать из нужных показаний, выбитых у преподавателя и студентов. Камеру одиночного заключения для старосты группы устроили тут же, в одной из аудиторий. Девушка провела взаперти 2 часа, после чего была доставлена в линейный отдел. Более пяти часов длился допрос, который состоял из оскорблений, издевательств и прилюдного раздевания. На следующий день она была госпитализирована в реанимацию. Но даже там стражи порядка не оставили в покое "подследственную" старосту, настаивая на даче "правильных" показаний. Как сказал бы чекист Жеглов, работали грубо и непрофессионально. Новоиспеченный прокурор Мелитополя Владимир Кривоножко выразил искреннее недоумение по поводу происходящего.
Опис фактів знущань в органах МВС

07.06.2004
джерело:
(«Улица Заречная», г. Запорожье, №17, 22 апреля 2004 г.)

Следственный отдел Запорожской областной прокуратуры продолжает расследование уголовного дела, по факту превышения служебных полномочий сотрудниками Мелитопольского отдела по борьбе с организованной преступностью

   

В прокуратуру области обратилась жительница Мелитополя с сообщением о том, что ее молодому человеку сотрудники Мелитопольского ОБОП нанесли телесные повреждения, от которых он умер. В ходе проведенной прокуратурой области следственной проверки было установлено, что относительно этого мужчины было заведено уголовное дело по факту сбыта наркотиков, в связи с чем он был задержан и взят под стражу. По предварительным данным проверки, причиной смерти мужчины стало заболевание - цирроз печени. Однако, в связи с тем, что на теле мужчины действительно были обнаружены следы телесных повреждений, прокуратура области возбудила уголовное дело по ст. 365 ч.2 УК Украины. В ходе расследования допрашиваются свидетели, назначена судейско-медицинская экспертиза, выполняются другие необходимые следственные действия.

Опис фактів знущань в органах МВС

07.06.2004
джерело:
("Голос України", №1405, 14 травня 2004 р.)

Київ, Мелітополь, Дніпропетровськ... Далі?

   

 В одному зі столичних райсудів от-от почнеться слухання кримінальної справи з обвинувачення трьох "ментів" на чолі з лейтенантом у побитті до смерті затриманого. Слідчі прокуратури зібрали достатньо матеріалів, що свідчать про вочевидь цинічне перевищення влади і службових повноважень чергових райуправління. Вони так довго "заспокоювали" Миколу Ізотова, який голосно просився додому (ім’я і прізвище змінено. - Авт.), так ретельно "масажували" його серце, що той помер просто в камері від закритих травм грудей і живота, численних переломів ребер і ушкоджень легень, нирок. Перестаралися свого часу і працівники відділу боротьби з оргзлочинністю в Мелітополі. Від завданих ними тілесних ушкоджень помер підозрюваний у торгівлі наркотиками.А криворіжця Леоніда Леймана жорстоко побили правоохоронці. Не сподобався він їм на автотрасі, (про це "Голос України" писав 12.06.2003 р.). Прокуратура Дніпропетровської області порушила за фактом кримінальну справу. Ведуть її ні добре ні погано... І хто би ви думали? Слідчі міліції. Зате кримінальну справу з обвинувачення Леймана, порушену після його скарги, вже розглянув місцевий суд. Нібито співучасника Леймана позбавили волі. Щоправда, умовно. Доскаржився... Щоб не кортіло всім міліцейським жертвам?

Опис фактів знущань в органах МВС

07.06.2004

В Херсоне осуждены трое милиционеров, которые средь бела дня прямо в областном управлении МВД подвергли пыткам 28-летнего парня, вызванного повесткой к следователю в качестве свидетеля по уголовному делу

   

Людмила Трибушная, “Факты”, Херсон:

Управление уголовного розыска УМВД Украины в Херсонской области в январе 2002 года расследовало преступления банды, возглавляемой братьями Шматько. На протяжении трех лет эта крупная и хорошо организованная криминальная группа угоняла престижные авто в Украине и Болгарии, продавая их потом по поддельным документам в Грузии. Показания Анатолия Башука вряд ли добавили бы что-нибудь к общей картине, созданной по показаниям задержанных членов группы, — к этой истории 28-летний херсонец не имел абсолютно никакого отношения. Просто один из угнанных, а потом обнаруженных в Мариуполе автомобилей принадлежал его другу и сокурснику по университету — только и всего. И тем не менее два года назад, получив повестку из милиции, Анатолий сразу же позвонил по указанному в ней телефону, даже не подозревая, чем этот звонок для него обернется.

"Садись на шпагат! Ну разве это шпагат?! — злились оперативники"

— На старый Новый год я с утра заступил на смену в ресторане "Французская кухня", где работал барменом, — рассказывает житель Херсона Анатолий Башук. — Накануне на мое имя пришла повестка из милиции с требованием явиться к следователю. Поэтому я все время звонил по указанному в ней телефону, чтобы уточнить, зачем меня вызывают, но трубку не снимали. Дозвониться удалось где-то в обед. Сказал, что нахожусь на работе и отпроситься не могу, а в ответ услышал: "Мы сами за тобой приедем".

И приехали. Два человека в штатском, представившись оперативниками, обратились к хозяйке заведения с просьбой отпустить бармена. Ненадолго, подчеркнули. Анатолий даже переодеваться не стал, снял только бабочку. А через 20 минут он уже валялся на полу одного из служебных кабинетов на третьем этаже в областном управлении внутренних дел, избиваемый тремя милиционерами.

— Кто такой Кабан? Знаешь такого?

– Нет.

После каждого "нет" на Анатолия обрушивался град ударов, а список фамилий, которые он якобы должен знать, казалось, не имел конца.

— Ну хоть Виктора Ивановича вспомнишь? — допытывались оперативники.

— Не знаю, — стоял на своем Башук.

— Ты посмотри! Он не знает Виктора Ивановича! Да это же я! А ведь я тебе представился, когда ты только сюда вошел!

Вот так они знакомились. Анатолий, оглушенный ударами по голове, не сразу и догадался, чего от него хотят. Это уже потом сообразил, когда напрямик спросили: "Ты угнал машину своего друга? Ах, водить не умеешь? Ну, значит, наводчиком был". Упрямство Башука злило оперативников. Один из них схватил бармена за ноздри, откинул назад его голову и плюнул в рот.

— Сядь на шпагат! — командовали милиционеры. — Это разве шпагат?!

Впервые в жизни Анатолий пожалел, что не занимался гимнастикой. Впрочем, когда руки в наручниках заведены за спину, трудно прикидываться спортсменом. На шпагат его все же усадили и стали бить в пах носками ботинок.

— От жутчайшей боли я истерически закричал, — рассказывает Анатолий. "Чего орешь, как резаный? — возмущались мои мучители. — Тебя на улице слышно! Совсем ничего не соображаешь?"

Неизвестно, был ли крик человека, подвергаемого пыткам, слышен на улице, но в здании УВД, где днем обычно бывает немало служивого люду, хоть кто-то должен был полюбопытствовать, что же происходит за дверью кабинета №304, откуда несутся истошные вопли. Но нет, крики не вызвали абсолютно никакого интереса у правоохранителей.

— В кабинет, где меня пытали трое оперов, — утверждает Башук, — заходили люди в форме. Они никак не реагировали на происходящее. Потом Виктор Иванович закрыл дверь изнутри на ключ, и со мной продолжали "работать" — по очереди били кулаками по ушам. По первому образованию я медик, поэтому сильно опасался, как бы не перебили барабанные перепонки. Мучения мои закончились внезапно — двое из трех милиционеров ушли на совещание, старший бросил при этом своему подчиненному: "Пусть немножко передохнет".

"Не мешайте нам работать"

— Сын обычно с работы приходил поздно, часам к одиннадцати вечера, — рассказывает мама Анатолия Анна Захаровна. — Но мы с мужем всегда ждали его и спать не ложились. В полночь, встревоженные, позвонили в ресторан, трубку взял сторож и сказал, что все ушли. До утра мы не сомкнули глаз. Толик не мог, не предупредив, где-то загулять. Значит, произошло несчастье. А утром в ресторане нам сказали, что накануне вечером не могли закрыть заведение — ключ от товарного холодильника был в кармашке Толиной жилетки. Пришлось хозяйке звонить в УВД, искать оперов, увозивших бармена, и те вечером привезли ключ, сообщив, что Башук еще у них.

Анна Захаровна бросилась звонить по телефону, который предусмотрительно списала с милицейской повестки.

— Я набирала тот номер десятки раз, но со мной не хотели разговаривать, — сокрушается женщина. — Из трубки всякий раз доносилось: "Не мешайте работать!" Если бы я тогда знала, как они там работают!

Толя просил оперов, чтобы ему разрешили позвонить родителям, но в ответ эму заявили: "Здесь тебе не диспетчерская!"

"Милиция так поработала со свидетелями, что даже невеста нашего сына стала давать показания в пользу силовиков".

Рабочий день заканчивался, а Толик, несмотря на пытки, никаких преступлений на себя не брал. Ну не отпускать же его домой! Милиционеры тоже торопились к семьям, поэтому около 19.00 составили рапорт, в котором черным по белому было написано, что Башук задержан ими прямо на улице в шесть часов вечера, — он-де ругался матом, цеплялся к прохожим и на замечания не реагировал. Этот "документ" позволил оперативникам определить несговорчивого свидетеля на ночлег в комнату админнаказаний Суворовского РОВД.

"Мы сами за ним завтра приедем, — предупредили они дежурного сержанта. — Он нам еще нужен по уголовному делу".

На следующий день Башука отвезли в суд, где он был оштрафован на полсотни гривен как... нарушитель общественного порядка(!), и только после этого Анатолий, с которого предусмотрительно взяли расписку в том, что он... не имеет никаких претензий к милиции(!!), был наконец доставлен к следователю. После десятиминутной беседы тот его отпустил.

— Толя пришел домой ни живой ни мертвый, — рассказывает Анна Захаровна. — Садись, сынок, говорю ему. А он мне: "Мама, я не могу ни сесть ни лечь". Мы вызвали скорую. Когда Толик снял брюки, врач потерял дар речи, увидев сплошное синее месиво. На следующий день нашего сына прооперировали. Разрыв яичка, сотрясение мозга, многочисленные ушибы мягких тканей, гематомы — вот далеко не полный перечень увечий. Уши Толика почернели, как земля.

Родители Анатолия обратились с заявлениями в СБУ, прокуратуру, была создана оперативно-следственная группа для раскрытия этого преступления. В пытках заявители обвиняли троих милиционеров: оперуполномоченного оперативно-поискового отдела при управлении угрозыска УМВД Украины в Херсонской области 23-летнего Виктора С., 26-летнего опера из областного УБОПа Эдуарда С., и их руководителя, того самого Виктора Ивановича, 34-летнего майора, который, кстати, через две недели после ЧП, как раз когда шла проверка заявлений, получил повышение: был назначен первым заместителем начальника Херсонского горотдела милиции. Следует ли говорить, что областное УВД провело служебную проверку и никакого криминала в действиях троих оперативников не нашло.

— Я встречалась с милицейским руководством области, — вздыхает Анна Захаровна, — мне говорили, что верят своим людям, а моего сына называли лжецом.

Сначала обвиняемых было двое — молодые оперативники.

— Следователи убеждали меня, что Виктора Ивановича привлечь к ответственности невозможно, — объясняет Анатолий. — Мол, если буду настаивать на его наказании, то сам, чего доброго, на нары загремлю: оговор пришьют. И это же не кто-то там, пугал, а сама милиция!

Между тем 28 декабря 2002 года судья Суворовского районного суда Херсона Владимир Званчук выносит постановление о направлении дела на дополнительное расследование, и одна из мотиваций такого решения — непривлечение к ответственности всех виновных. Апелляционный суд это постановление отменил, а вот Верховный суд Украины оставил в силе. Так на скамье подсудимых рядом с подчиненными оказался их непосредственный руководитель. Хотя "на скамье" — выражение условное, ни один из подозреваемых до вынесения приговора под стражу взят не был.

— Когда Толика били, — вступает в разговор Башук-старший, — он, наивный, в надежде, что пытки прекратят, сказал своим мучителям, что у него поломаны ребра. Мол, ездил к невесте в Никополь и там встрял в уличную драку. Он действительно ездил к невесте, но про увечья выдумал, чтобы пожалели и не так били. Чего он только им не говорил: у меня, дескать, астма, могу задохнуться и умереть прямо тут, в вашем кабинете, да разве их прошибешь? Однако за никопольскую версию милиция зубами вцепилась. И на суде опера твердили в один голос: истца избили в Никополе хулиганы. Херсонские правоохранители отрядили туда немалые силы, поэтому... нашлись лжесвидетели тамошней(!) уличной драки! Да что свидетели — даже невеста Толика стала на сторону обвиняемых, заявив в суде, будто при интимной близости жених жаловался на боли в паху! Но эти выдумки суд отмел начисто: судмедэкспертиза установила, что разрыв яичка — увечье, причиненное за день, максимум за два дня до операции, когда Толя был в Херсоне.

"Хотя милиционеры и наказаны, мы из зала суда ушли с болью в душе"

Изучив три толстенных тома судебного дела по обвинению милиционеров, я, признаться, так и не смогла уяснить, зачем оперативники покалечили Башука, ведь у органов дознания и следствия уже был к тому времени ответ на вопрос, кто на самом деле угнал машину его друга. В приговоре суда, правда, некий свет на это темное обстоятельство все же пролит. Подсудимые, сказано в нем, действовали в личных интересах — по карьеристским мотивам. Почему в милиции юристы, окончившие Национальную академию внутренних дел (а двое из троих осужденных — выпускники этой академии), предпочитают делать карьеру и расти по службе, увеча законопослушных граждан, случайно попавших в их поле зрения, — это разговор отдельный.

— Хотя суд приговорил молодых оперативников к семи годам лишения свободы каждого, а майора лишили свободы на 5 лет и 6 месяцев, в наших душах нет удовлетворения, — в один голос твердят родители Анатолия. — И не потому, что мало им дали, нет. Нам, поверьте, жалко молодых ребят, погубивших свои карьеры, свои судьбы. Дело в другом. Если бы вы видели, что творилось в зале суда во время слушаний! Поддержать товарищей приходили огромные толпы милиционеров. Выгораживало изо всех сил подсудимых и начальство. Представитель УВД постоянно твердил в суде, что материальных убытков действия оперов никому не причинили, выводы о возможной, в будущем, бездетности Толика делать рано, поэтому дело следует немедленно прекратить. К тому же подсудимые вели себя вызывающе, до последней минуты надеясь, что их "не сдадут", где-то там, в верхах, сильные мира сего договорятся и суд их оправдает. Вся эта атмосфера говорит о том, что осужденных никто в местной милиции не осуждает. Наверное, пускать в дело кулаки в кабинетах — обычная практика. После всего пережитого у нас сложилось именно такое впечатление. А вы удивляетесь, почему никто в огромном здании УВД не поспешил на помощь человеку, которого истязали и он кричал не своим голосом от боли! И еще. Подчиненные избивают свидетеля, которого им поручили доставить к следователю, вместе со своим шефом. Академии академиями, а на практике такой вот Виктор Иванович показывает молодым, как нужно работать в милиции. Этот майор, на наш взгляд, больше своих подчиненных виноват в дискредитации органов внутренних дел, а вот привлечь его к ответственности оказалось гораздо сложнее, чем оперативников.

— Наш сын не сможет теперь иметь детей, — с болью продолжают родители, — его судьбу искалечили, но никто из его мучителей даже не извинился! Не извинилось милицейское начальство, называвшее Толика лжецом. Более того, когда в зале суда прозвучал приговор и на подсудимых надели наручники, знаете, что мы услышали в свой адрес? "Вы теперь не жильцы на этом свете". Кстати, к нам много раз приходили родители одного из подсудимых, хотели договориться "по-хорошему", как они это называли. У нас к ним был один вопрос: "А что говорит ваш сын? Зачем он мучил Толю?" — "Наш сын никого не бил", — упрямо стояли на своем мама и папа оперативника. А нет признания вины, значит, нет и раскаяния, так? И все же прозвучавший в нашем городе приговор, может быть, хоть других милиционеров заставит подумать, прежде чем опустить тяжелый кулак на чью-то невинную голову.

Суд решил взыскать из Госказначейства Украины в пользу потерпевшего 5 000 гривен в качестве возмещения причиненного ему вреда, а с УМВД Украины в Херсонской области — 11 268 гривен компенсации за материальный ущерб и 10 000 гривен за моральные страдания.

P.S. По просьбе пострадавшего, его фамилия в публикации изменена.

(«Факты и комментарии», 28 апреля 2004 г.)

***

Сергей Яновский:

Глухие слухи о пытках в херсонской милиции годами разбивались о столь же «глухую» оборону руководителей местных правоохранительных органов. Они неизменно заявляли, что жалобы на применение недозволенных методов следствия — всего лишь жалкие потуги махровых уголовников выгородить себя. Ведь, как известно, лучший способ защиты — нападение.

Поэтому приговор местного суда Суворовского района Херсона грянул громом с ясного неба «безоблачной» отчетности.

Двух экс-офицеров УМВД в Херсонской области (еще в процессе следствия они подали рапорты о добровольной отставке) приговорили к 7, а третьего — к 5,5 годам лишения свободы с конфискацией личного имущества и лишением права занимать какие-либо должности в правоохранительных органах.

Когда на следующий день после пребывания в милиции бармен херсонского кафе «Китайская кухня» вышел на работу, директор кафе ужаснулась: подчиненный был весь в синяках и едва держался на ногах.

По факту нанесения телесных повреждений средней тяжести областная прокуратура возбудила в отношении оперативников уголовное дело.

«Обвиняемые исправно являлись на допрос к следователю, однако отрицали свое участие в избиении потерпевшего. Тем не менее, версия о том, что гражданина покалечили в ходе бытовой драки. При проверке «рассыпалась». Сожительница работника кафе подтвердила: до того, как ее будущий муж побывал в милиции, на его теле она не заметила ссадин, и в интимной жизни у них все было нормально. Работники кафе тоже дали подобные показания. Отыскался и сосед по камере в изоляторе временного содержания, который видел избитого и слышал его жалобы на оперативников», — комментирует старший прокурор отдела Херсонской областной прокуратуры Ирина Гришко, поддерживавшая на процессе обвинение.

А что же милиция? Какое наказание понесли руководители скорых на кулачную расправу офицеров? О результатах служебного расследования нашему корреспонденту удалось узнать лишь то, что письменных и устных поручений пытать задержанного оперуполномоченным никто не давал — это установлено точно.

«Как заместитель начальника областного УМВД я, конечно же, имею сведения о состоявшемся суде над бывшими офицерами милиции. Однако суд частных определений о должностных упущениях в наш адрес не присылал. Следовательно, высшая правовая инстанция считает: в том, что случилось, виновны осужденные и никто кроме», — сказал подполковник милиции Евгений Корнишев.

За все годы украинской независимости на Херсонщине это первый случай, когда офицеров УМВД области приговорили к реальным срокам лишения свободы именно за применение пыток.

(«Новый день», г. Херсон, №17, 22 апреля 2004 г.)
Опис фактів знущань в органах МВС

07.06.2004
джерело:
(“Україна-Центр”, м. Кіровоград, 22 травня 2004 р.)

16 апреля этого года “Украина-Центр” рассказала о страшном убийстве, которое было совершено в Кировограде более двух лет назад и остается по сей день нераскрытым

   

Анатолий Петровичев, “УЦ”:

Возможно, дело о нераскрытом убийстве в районе Арнаутово уже давно улеглось бы на архивные полки и было прочно забыто. Если бы не одно обстоятельство. Живет в Кировограде человек, который не дает покоя правоохранительным органам. Члены его семьи и он сам уже написали множество писем во все мыслимые инстанции с требованием разобраться по существу имеющихся фактов и наконец довести ситуацию до ее логического завершения. Кто же он, этот проситель, уже более года добивающийся восстановления истины? Ответ может показаться неожиданным. Это Владимир Ермоленко - человек, который был задержан по подозрению в убийстве, прошел через допросы, провел 7 месяцев под стражей, предстал перед судом по обвинению в убийстве и... не был ни осужден, ни оправдан... Напомним читателям: суд не согласился с выводами предварительного следствия, указав, что “явка с повинной”, подписанная Владимиром Ермоленко, как и события, в которых он признался, “были надиктованы ему сотрудниками милиции”. Ими же - с целью получения признательных показаний - “применялись избиения, пытки электротоком [...] психологическое насилие”. Дело было возвращено на дорасследование, а Владимир Ермоленко освобожден из-под стражи в зале суда под залог.

Нашу публикацию, после которой прошло уже полтора месяца и на которую не откликнулось ни одно из официальных учреждений, теперь можно смело считать новой точкой отсчета для очередного круга, по которому в который уже раз двинулся В.Ермоленко. Некоторые ступеньки этого круга можно обозначить (документы представлены Владимиром Ермоленко).

Письмо из УМВД в Кировоградской области от 7 мая 2004 года:

“Повiдомляю, що Ваша заява про фальсифiкацiю матерiалiв кримiнальної справи, порушеної вiдносно нього за скоєння злочину, передбаченого ст.115 КК України, застосування працiвниками Ленiнського ВМ Кiровоградського МВ УМВС недозволених методiв дiзнання, грубi порушення норм кримiнально-процесуального законодавства i його конституцiйних прав, керiвництвом Управлiння розглянута.

По викладеним фактам проведено службове розслiдування, матерiали якого надiсланi до прокуратури Ленiнського району м.Кiровограда для прийняття рiшення вiдповiдно до вимог чинного законодавства.

Заступник начальника А.I.Костяков

Письмо из областной прокуратуры:

“Повiдомляю, що прокуратурою областi розглянута Ваша скарга щодо необгрунтованого притягнення Вас до кримiнальної вiдповiдальностi та з iнших питань.

Вивченням матерiалiв кримiнальної справи встановлено, що по справi допущено тяганину. Стан слiдства по справi заслухано на оперативнiй нарадi при заступнику прокурора областi, надано вказiвки.

На даний час по справi призначено судово-цитологiчну експертизу, пiсля проведення якої буде прийнято остаточне рiшення по справi.

Заступник прокурора областi

М.Сидоренко

По словам самого В.Ермоленко, эти два письма вселили в него новую надежду. Но третье письмо оказалось своего рода отрезвляющим душем:

“Повiдомляю, що Ваша заява Прокуратурою Ленiнського району м. Кiровограда розглянута.

По викладеним фактам УМВС України в Кiровоградськiй областi проведено службове розслiдування, а прокуратурою Ленiнського району перевiрка в порядку ст.97 КПК України.

За результатами перевiрки 19.05.2004 року в порушеннi кримiнальної справи вiдносно працiвникiв Ленiнського ВМ Кiровоградського МВ УМВС України в областi вiдмовлено в зв’зку з вiдсутнiстю в їх дiях складу злочину.

Слiдчий прокуратури Ленiнського району м.Кiровограда А.В. Душинський.”

В.Ермоленко вновь вернулся в ту же точку, в которую возвращался много раз. Как он рассказывает, в одном из кабинетов, в двери которых он не раз стучался, ему уже успели сказать неофициально: - Разберемся. Если виновен - ответишь. Нет - закроем дело.

От комментариев воздержимся.

Покарання працівників органів МВС

26.05.2004
джерело:
(«Львівська газета», 26 квітня 2004 р.)

Володимир Гураль, прокурор м. Львова, під час засідання в прес-клубі ринкових реформ заявив, що в 2003 році і першому кварталі цього року фактів застосування тортур не зареєстровано

   

– Якщо і зверталися з приводу побиття, застосування незаконного ведення і незнання слідства, то це не підтвердилося, – заявив він. – Фактів застосування тортур, коли підвішують “слоника” та використовують інші незаконні методи, не було. Сьогодні в суді є кримінальна справа проти працівників державної служби охорони, які заради пограбування побили людину. Це сталося в січні цього року. У Галицький райвідділ громадянин звернувся з заявою, що його побили та пограбували особи у формі працівників міліції. Цих осіб не встановлено.

Пан Гураль також зауважив, що випадки застосування тортур були, особливо в 90-х роках. Стосовно них порушили кримінальні справи. Найтяжче покарання, передбачене чинним законодавством за застосування тортур, – від семи до десяти років позбавлення волі.

Натомість за даними моніторингу, проведеного на замовлення Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, найбільш поширеним видом катування в українській міліції є тривале побиття. Також трапляються випадки катувань, коли позбавляють можливості дихати, підвішують за руки чи ноги, застосовують електричний струм. Упродовж 2000-2001 років у Львівській області порушили 15 кримінальних справ стосовно факту насильства і приниження гідності людини під час затримання та проведення досудового слідства.

Умови утримання в місцях позбавлення волі

26.05.2004
джерело:
(«Лица», г. Днепропетровск, 6.04.2004)

Редакция газеты, перегруженная письмами и обращениями граждан, желающих получить разъяснения положений нового УИК, обратилась к Днепропетровскому прокурору по надзору за соблюдением законов при исполнении судебных решений по уголовным делам, советнику юстиции Сергею Сеину

   

Виктор Рогов:

Справка.

В Днепропетровской области из 12 учреждений по исполнению наказаний, куда не входят следственные изоляторы, 7 имеют средний уровень безопасности, 1 – минимальный с общими условиями содержания, 3 – минимальный уровень безопасности с облегченными условиями содержания и одно имеет статус воспитательной колонии.

Более подробная информация, касающаяся отдельных вопросов отбывания наказания осужденными, их прав и обязанностей, имеется в «Правилах внутреннего распорядка учреждений по исполнению наказаний», которые утверждены Приказом государственного департамента Украины по вопросам исполнения наказаний 25 декабря 2003 года и обязательны для всех арестных домов, уголовно-исполнительных и специальных воспитательных учреждений.

С 1 января 2004 года вступил в силу новый Уголовно-исполнительный кодекс Украины.

– Сергей Михайлович, в чем коренные отличия прежнего документа от нового?

–Новый уголовно-исполнительный кодекс имеет отличительные цели и задачи по сравнению с кодексом 1971 года. Они закреплены в первой статье кодекса и регламентируют порядок, условия исполнения и отбывания уголовных наказаний с целью защиты интересов лица, общества и государства путем создания условий для исправления и ресоциализации осужденных, предупреждения совершения новых преступлений, как осужденными, так и другими лицами, а также предупреждения пыток и нечеловеческого или унижающего достоинство обращения с осужденными. В отличие от прежнего кодекса, в ст.6 нового УИК определено, что понимать под исправлением осужденного – это процесс положительных изменений, происходящих в его личности и создающих у него готовность к самоуправляемому правопослушному поведению. Появился новый термин, ресоциализация – сознательное восстановление осужденного в социальном статусе полноправного члена общества, возвращение его к самостоятельной социально-нормативной жизни в обществе.

– Каким образом?

– Основными средствами исправления и ресоциализации является установленный порядок исполнения и отбывания наказания, общественно-полезный труд, социально-воспитательная работа, общеобразовательное и профессионально-техническое обучение, общественное влияние. Средства исправления и ресоциализации осужденных применяются с учетом вида наказания, личности осужденного, характера, степени общественной опасности и мотивов совершенного преступления и поведения осужденного во время отбывания наказания. Кроме того, глава 2 нового кодекса определяет правовой статус осужденных, их права и обязанности, осужденные пользуются всеми правами человека и гражданина, а государство уважает и охраняет права, свободы и законные интересы осужденных, обеспечивает необходимые условия для их исправления и ресоциализации, социальную и правовую защищенность и их личную безопасность.

– А кто же теперь будет бдить за осужденными?

– Органами исполнения наказаний являются Государственный департамент Украины по вопросам исполнения наказаний, его территориальные органы управления, уголовно-исполнительная инспекция, а учреждениями исполнения наказания согласно ст.11 УИК являются арестные дома, уголовно-исполнительные учреждения, специально-воспитательные колонии.

Мне хотелось бы разъяснить, что, согласно ранее действовавшего исправительно-трудового кодекса, исправительно-трудовые колонии разделялись на колонии поселения, колонии общего, усиленного, строгого режимов. В новом же кодексе уголовно-исполнительные учреждения делятся на уголовно-исполнительные учреждения открытого типа (далее – исправительные центры) и уголовно-исполнительные учреждения закрытого типа (далее – исправительные колонии), а исправительные колонии делятся на колонии минимального, среднего и максимального уровней безопасности. Исправительные колонии исполняют наказания в виде лишения свободы на определенный срок, пожизненного лишения свободы.

– И кому же суждено отбывать наказание в исправительных колониях?

– Согласно ст.18 УИК, осужденные к лишению свободы впервые за преступления, совершенные по неосторожности, преступления небольшой и средней тяжести, а также лица, переведенные из колоний минимального уровня безопасности с общими условиями содержания и колоний среднего уровня безопасности в порядке, предусмотренном настоящим Кодексом, должны содержаться в колонии минимального уровня безопасности с облегченными условиями содержания.

– Поподробнее, пожалуйста…

– В колонии с минимальным уровнем безопасности с общими условиями содержания – мужчины, впервые осужденные к лишению свободы, за преступления небольшой и средней тяжести; женщины, осужденные за преступления небольшой и средней тяжести, тяжкие и особо тяжкие преступления. В исправительной колонии этого вида могут отбывать наказание также осужденные, переведенные из воспитательной колонии, достигшие восемнадцатилетнего возраста.

В колониях среднего уровня безопасности – осужденные женщины, к наказанию в виде пожизненного лишения свободы, женщины, которым наказание в виде смертной казни или пожизненного лишения свободы заменено лишением свободы на определенный срок в порядке помилования или амнистии; мужчины, впервые осужденные к лишению свободы за тяжкие и особо тяжкие преступления, мужчины, ранее отбывающие наказания в виде лишения свободы, мужчины, осужденные за совершение умышленного преступления средней тяжести в период отбывания наказания в виде лишения свободы; осужденные, переведенные из колоний максимального уровня безопасности в порядке, предусмотренном настоящим Кодексом.

В колониях максимального уровня безопасности – мужчины, осужденные к наказанию в виде пожизненного лишения свободы, мужчины, которым наказание в виде смертельной казни заменено пожизненным лишением свободы, либо заменено лишением свободы на определенный срок в порядке помилования, либо амнистии, мужчины, осужденные за умышленные особо тяжкие преступления; мужчины, осужденные за совершение умышленного тяжкого или особо тяжкого преступления в период отбывания наказания в виде лишения свободы, мужчины, переведенные из колоний среднего уровня безопасности в порядке, предусмотренном настоящим Кодексом.

Следственные изоляторы выполняют функции исполнительных колоний минимального уровня безопасности с общими условиями содержания и исправительных колоний среднего уровня безопасности в отношении осужденных, оставленных для работы по хозяйственному обслуживанию.

– Новый Кодекс классифицирует преступления по нескольким, если хотите, типам…

– В соответствии со ст.12 Уголовного кодекса Украины, преступлением небольшой тяжести является преступление, за которое предусмотрено наказание в виде лишения свободы на срок не более двух лет, или иное более мягкое наказание.

Преступлением средней тяжести является преступление, за которое предусмотрено наказание в виде лишения свободы на срок не более пяти лет.

Тяжким преступлением является преступление, за которое предусмотрено наказание в виде лишения свободы на срок не более десяти лет.

Особо тяжким преступлением является преступление, за которое предусмотрено наказание в виде лишения свободы на срок свыше десяти лет или пожизненное лишение свободы.

Как и прежним Кодексом, предусмотрено раздельное содержание осужденных к лишению свободы в исправительных и воспитательных колониях.

– Во времена СССР осужденный днепропетровец мог «сидеть» в районе Крайнего Севера. Иными словами, письма, посылки, не говоря уже о свиданиях с близкими, обходились его родственникам в «круглую» сумму. Да и ждать приходилось изрядно. Как теперь?

– Ст.93 УИК предусмотрено отбывание осужденными всего срока наказания в одной колонии, как правило, в пределах административно-территориальной единицы в соответствии с его постоянным местом жительства до осуждения. А перевод допускается из одной колонии в другую в исключительных обстоятельствах, препятствующих дальнейшему пребыванию осужденного в этой колонии. Хочу подчеркнуть, что порядок перевода осужденных определяется нормативно-правовыми актами Госдепартамента Украины по вопросам исполнения наказания.

– А что принципиально новое, кроме вышесказанного, ждет осужденных?

– Существенно новым является то, что в исправительных колониях минимального и среднего уровня безопасности будут участки карантина, диагностики и распределения, на этом участке осужденные будут проходить в течение 14 суток медицинское освидетельствование и первичное психолого-педагогическое изучение. По результатам создадут программу социально-воспитательной работы. Затем осужденных распределят на участке ресоциализации, где они будут находиться в жилых помещениях с локальным совместным проживанием членов отделения. Других, которые нуждаются в более строгом режиме, распределят в участке усиленного контроля. Там они, согласно ст.97 УИК, будут находиться в помещениях камерного типа, и с ними будет проводиться индивидуально-воспитательная работа психокорректирующего характера. По результатам начальник колонии своим постановлением переводит осужденного в участок ресоциализации.

Лица, которые готовятся к освобождению, переводятся в участок социальной адаптации, для них разрабатывается специальная индивидуальная программа подготовки к освобождению: осужденные трудоустраиваются на отдельных производственных объектах или за пределами колонии, проживают в пределах колонии отдельно от других осужденных и находятся под постоянным контролем.

Осужденные к лишению свободы за преступления, совершенные по неосторожности, небольшой и средней тяжести, переведенные из участка ресоциализации, содержатся под надзором в участке социальной реабилитации, пользуются правом свободного передвижения в пределах территории участка. С разрешения администрации колонии могут передвигаться без надзора вне территории участка.

– А правда, что условия содержания в зависимости от поведения могут изменяться в пределах одной колонии или путем перевода в колонию иного вида, т.е. по ходатайству начальника отделения социально-психологической службы постановлением начальника колонии, согласованным с наблюдательной комиссией?

– Верно.

– В Украине госбюджет не дает возможности достойно жить даже законопослушным пенсионерам. Наше общество еще не готово принять содержание преступников за государственный, читай, налогоплательщиков, счет.

– Содержание осужденного осуществляется путем удержания из заработка, его пенсии или иного дохода стоимости питания, одежды, обуви, белья, коммунально-бытовых и иных предоставленных услуг, кроме спецодежды и спецпитания. Стимул для работы для осужденного огромный, поскольку она в период отбывания наказания в виде лишения свободы, засчитывается в стаж работы.

– Многие из нас помнят рязановский «Вокзал для двоих», когда двое «бегут на «олимпийскую дистанцию с аккордеоном», дабы избежать жестких карающих санкций. Европредложения предполагают «мягкую» меру наказания, которая касается…

– Кратковременных выездов за пределы колоний касательно срока не более семи суток с исключительными личными обстоятельствами: смерть или тяжкая болезнь близкого родственника, стихийное бедствие, повлекшее значительный ущерб осужденному или его семье. Осужденные имеют право на свидание краткосрочные продолжительностью до 4-х часов и длительные до 3-х суток.

Длительные свидания предоставляются с правом совместного проживания только с близкими родственниками, но могут предоставляться и супругам, проживающим одной семьей, но не состоящим в браке, при условии, что у них есть совместные дети.

P.S. Несмотря на правоохранительный беспредел, редакции и ее читателям остается уповать на Закон. Именно с большой буквы, который охраняет прокуратура – «если не мы, то кто же?»

Умови утримання в місцях позбавлення волі

26.05.2004
джерело:
(“Молодий буковинець”, м. Чернівці, №48, 29 квітня 2004 р.)

Дев’ять ізоляторів тимчасового утримання УМВС Чернівецької області за багатьма параметрами не відповідають рекомендаціям Європейського комітету проти тортур, а урядові доручення щодо покращання роботи спецустанов не виконувалися через брак коштів

   

Насамперед потрібно спорудити новий ізолятор тимчасового утримання в Чернівцях, оскільки старе приміщення в аварійному стані, а також переобладнати ізолятори в районах. Вже найближчим часом сесії облради запропонують внести зміни до бюджету і виділити 61,9 тисячі гривень на поліпшення умов у районних спецустановах. Планується також спорудження у Чернівцях нового ізолятора, який коштуватиме 1,6 мільйона гривень.

Умови утримання в місцях позбавлення волі

07.06.2004
джерело:
(“Поступ”, м. Львів, 16 квітня 2004 р.)

Конституційні права громадян, які перебувають у слідчих ізоляторах Держдепартаменту з питань виконання покарань, систематично порушують

   

Андрій Безіменний:

Такі висновки зробила Генпрокуратура за результатами прокурорських перевірок пенітенціарних установ, — повідомляє прес-служба відомства Геннадія Васильєва. Нарешті силові структури відкрито визнали те, що давно знає громадськість.

У прес-релізі Генпрокуратури передусім зазначено, що у слідчих ізоляторах порушують вимоги законодавства щодо матеріально-побутового та медико-санітарного забезпечення в’язнів. Такий стан пояснюється переповненням ізоляторів, тому всупереч статті 11 Закону України "Про попереднє ув’язнення", значна частина ув’язнених не забезпечена навіть спальними місцями.

"Фактично, люди змушені відпочивати за чергою", — повідомляє прес-служба. Згідно з перевірками прокуратури, від 400 до 1300 осіб понаднормово утримують в слідчих ізоляторах Автономної Республіки Крим, Дніпропетровської, Луганської, Одеської, Полтавської, Харківської та Херсонської областей.

Щобільше, як стверджує прокуратура, у слідчих ізоляторах утримують осіб, які засуджені до довічного позбавлення волі і вироки щодо яких набули законної сили. А це суперечить вимогам Кримінально-виконавчого кодексу та Закону України "Про попереднє ув’язнення". Внаслідок таких порушень, нещодавно в одному з київських СІЗО сталась спроба втечі засудженого до довічного позбавлення волі.

Як зазначено у висновках прокуратури, начальники установ пенітенціарної системи та органи влади не вживають потрібних заходів для покращання фінансового становища таких установ та для поліпшення фінансування протиепідемічних заходів. Генпрокуратура ж вважає, що становище у слідчих ізоляторах, неналежне фінансування пенітенціарних установ може призвести до непередбачуваних тяжких наслідків.

Отож, для вирішення проблемної ситуації Генеральна прокуратура України внесла подання про усунення виявлених порушень закону на ім’я керівника Держдепартаменту з питань виконання покарань, а також поінформувала про це Кабінет Міністрів.

Умови утримання в місцях позбавлення волі

07.06.2004
джерело:
(“Тернопільська газета”, №9, 3-9 березня 2004 р.)

Місце, куди краще не потрапляти. Репортаж з Тернопільського ізолятора тимчасового утримання

   

Після того, як у Тернопільському ізоляторі тимчасового утримання (ІТТ) кілька затриманих оголосили голодування через погані умови, в яких вони начебто перебувають, “ТГ” вирішила на власні очі побачити, як виглядає ІТТ з середини. А принагідно детальніше розповісти читачам, що ж це за структура, яке її призначення і як там живеться затриманим. Утім, потрапити в камери нам не вдалося. Як пояснили в міліції, навіть не кожен правоохоронець може потрапити в ізолятор, а журналісти, та ще й з фотоапаратом, тим більше. Відповідно уяву про ІТТ автор цих рядків склав, поспілкувавшись із старшим інспектором групи з організації діяльності спецустанов обласного УМВС Богданом Катруном.

В азартні ігри в камерах не грають

Як розповів п. Катрун, ІТТ призначені для тимчасового перебування затриманих або взятих під варту осіб. За наявності у місті СІЗО термін утримання в ізоляторі обмежується трьома днями. Та позаяк Тернопіль – чи не єдиний обласний центр, у якому немає СІЗО, максимальний термін утримання в ІТТ збільшується до 10 днів. Тернопільський ізолятор складається з 4-місних камер, натомість камер-одиночок у ньому немає. Упродовж 2003 року через ці камери “пройшло” 4185 осіб. Здебільшого це чоловіки, жінок-правопорушниць було близько 10%. Чоловіків та жінок в ІТТ утримують окремо, безпритульних чи волоцюг, якщо вони потрапляють в ізолятор, не поміщають разом з криміналітетом.

За словами Богдана Катруна, камера ІТТ обладнана чотирма ліжками, санвузлом (туалет та умивальник), столом з умонтованими тумбочками та розеткою. Всі камери опалюються. “Утримуваним, – розповів п. Катрун, – не забороняється користуватися телевізором, отриманим від родичів, тож в багатьох камерах є телевізор”. Деякою мірою урізноманітнити дозвілля також допомагають ігри, скажімо, в шахи чи шашки. А ось карти, доміно чи інші азартні ігри в ізоляторі суворо заборонені. “Клієнти” ІТТ також можуть скористатися послугами бібліотеки, в якій нараховується 400 книг. Згідно з даними Богдана Катруна, найбільш популярні – пригодницькі романи. Трійка найчитабельніших книг – романи А. Безулова “Хижаки”, Ю. Полякова “ЧП районного масштабу” та С. Кінга “Мертва зона”.

У камері для “еліти” – телевізор та холодильник

Є в тернопільському ізоляторі одна камера з поліпшеними умовами. Тут є стаціонарні телевізор та холодильник. Богдан Катрун запевнив, що цю камеру не обладнували спеціально для “елітних” затриманих. Якщо камери переповнені, її використовують нарівні з іншими. “У цю камеру навіть безпритульного можуть помістити”, – додав п. Катрун.

До речі, у всіх камерах ведеться контроль за предметами, за допомогою яких затриманий міг би заподіяти собі смерть. Однак у серпні минулого року 21-річний хлопець, притягнений до кримінальної відповідальності за ст. 309 (“Зберігання наркотиків”), таки зумів повіситися на простирадлі.

Згідно з правилами безпеки, їсти затриманим дозволяють лише алюмінієвими ложками з алюмінієвого посуду. Харчуються в ізоляторі тричі на день. За словами п. Катруна, затримані їдять ту ж їжу, що і правоохоронці, адже харчування забезпечує їдальня УМВС. Щоправда, про кількість та розмаїття страв свідчить той факт, що на харчування однієї особи на добу витрачають 5 грн. 50 коп. Утім, запевнили в міліції, щодня в раціоні є риба або котлета. До того ж, родичі чи знайомі затриманих двічі на місяць можуть передавати пакунки з продуктами. Якщо затримані не порушують режим, вони отримують дозвіл на третю передачу. Перед тим, як продукти передають у камеру, їх ретельно перевіряють.

Кілька слів про режим. На сон в ІТТ відводиться рівно 8 годин, з 22.00 до 6.00. “Решту часу, – розповів Богдан Катрун, – з утримуваними під вартою особами проводять слідчі дії, слухання кримінальних справ у судових установах або медичні комісії в закладах МОЗ”. Зауважу, що снідають затримані о 9.00. Відповідно на вмивання та ранкове прибирання камери вони мають аж три(!) години. В цей період вони також можуть записатися у чергового на прийом до лікаря, адже в ізоляторі працює фельдшер.

На стінах – жодних написів

Богдан Катрун зізнався, що “встановленим вимогам тернопільський ІТТ відповідає частково, оскільки ізолятор розташований у напівпідвальному приміщенні. Втім, для покращення умов тепер проводять ремонтні роботи: білять, шпаклюють, фарбують, а також замінюють ліжка. Вже затрачено 40 тис. грн.”. За словами п. Катруна, в побілених камерах, навіть у тих, де ремонт ще не проводився, затримані по стінах не пишуть!

Для покращення ситуації, як розповів начальник відділу адміністративної служби міліції обласного УМВС Василь Облещук, цього року обласне УМВС планує збудувати новий ізолятор тимчасового утримання, щоправда, земельну ділянку для ІТТ міська рада ще не надала. Крім цього, керівництво обласного УМВС звернулося в міністерство з проханням посприяти в будівництві у Тернополі СІЗО

В ізоляторах утримуються:

затримані і взяті під варту особи;

засуджені, якщо вони утримуються в ІТТ до набрання вироком чинності;

засуджені, переведені з місць позбавлення волі в ІТТ у зв’язку з розглядом справи в суді або з проведенням слідчих дій у справах про злочини, вчинені іншими особами;

заарештовані за скоєння адміністративного правопорушення;

особи, затримані за бродяжництво, при відсутності приймальника-розподільника.

Умови утримання в місцях позбавлення волі

07.06.2004
джерело:
(“Тернопільська газета”, №9, 3-9 березня 2004 р.)

“Частина скарг затриманих була обґрунтована”

   

Леся Долішна, прес-секретар обласної прокуратури:

– У прокуратуру звернулося кілька осіб, яких утримують у тернопільському ІТТ, зі скаргами на погані умови утримання. Зокрема вони звертали увагу на недостатнє освітлення в камерах та погане харчування. На знак протесту декілька затриманих відмовилося від їжі. Працівники прокуратури провели перевірку і встановили, що частина скарг була обґрунтована. Після перевірки прокуратури було створено робочу групу з-поміж керівного складу міліції, яка зобов‘язалась вжити заходів для покращення умов в ІТТ. Зокрема, виділено кошти на покращення харчування. Після здійсненої працівниками прокуратури перевірки скарг від затриманих не надходило.
Захворюваність в місцях позбавлення волі

26.05.2004
джерело:
(“Сегодня”, №61,18 марта 2004 г.)

Запорожская область считается одной из самых критических по уровню заболеваемости туберкулезом — на четвертом месте

   

Особая тема — туберкулез в местах заключения. Главный фтизиатр области Александр Ахтырский утверждает, что в Запорожской области заболеваемость стала управляемой.

Фтизиатры добились обязательного обследования освобождающихся людей. Но и до попадания в места не столь отдаленные тоже есть отсев: если задержанного через три дня переводят в изолятор, ему делают рентген. И если обнаруживают болезнь — сажают в отдельную камеру, а при переводе в СИЗО — лечат. А ведь раньше, проходя по всем этим ступеням, один больной заражал до сорока сокамерников.

За короткое время такой практики заболеваемость в СИЗО уменьшилась на 20%. Если среди гражданского населения врачи выявляют туберкулез у 0,8 человек на тысячу населения, то среди задержанных этот показатель — 56 человек(!) на тысячу, то есть в 70 раз выше.

Захворюваність в місцях позбавлення волі

07.06.2004
джерело:
(“Поступ”, м. Львів, 16 квітня 2004 р.)

СІЗО — розсадник туберкульозу

   

Однією із найболючіших проблем в цих закладах є недостатнє виконання законів щодо боротьби із захворюванням на туберкульоз. Зокрема, йдеться про забезпечення своєчасного, повноцінного та якісного обстеження осіб, яких тимчасово утримують у спеціалізованих установах і приміщеннях. А це, відповідно, сприяє стрімкому поширенню цього захворювання в слідчих ізоляторах та установах виконання покарань.

"З 1994 року спостерігається стійка тенденція до збільшення кількості хворих на туберкульоз, які надходять до слідчих ізоляторів. Захворюваність на туберкульоз у слідчих ізоляторах у 112 разів вища від середнього показника в державі", — вважає Генпрокуратура.

Захворюваність в місцях позбавлення волі

07.06.2004
джерело:
(«Севастопольская газета», №15, 8 апреля 2004 г.)

Представители ВМСУ утверждают, что борьба с неуставными отношениями ведется успешно.

   

— Я абсолютно убежден, что в последнее время неуставных отношений на флоте стало меньше, — заявил заместитель начальника управления воспитательной работы ВМСУ Андрей Иванюк на «круглом столе», организованном Севастопольской правозащитной группой.

По его словам, с дедовщиной удается бороться эффективными мерами. Так, с 1996 года в подразделениях появились группы контроля, которые по ночам охраняют спокойный сон матросов.

А. Иванюк также сообщил, что военная прокуратура теперь может возбудить уголовное дело даже за моральное давление на военнослужащего. Например, если сослуживцы заставляют новобранца бегать за сигаретами, он волен дать показания. Или воспользоваться телефоном доверия.

— Первые полгода ежедневно проводится осмотр новобранцев. Если замечены синяки, то начинается служебное расследование. Даже если боец порезал палец на камбузе, об этом сообщается в прокуратуру — а вдруг кто-то заставил матроса травмировать себя? — поясняет А. Иванюк.

В текущем году на флоте возбуждено не более десяти уголовных дел за неуставные отношения. Еще пять лет назад случаев дедовщины было в несколько раз больше, утверждают в управлении воспитательной работы. По данным А. Иванюка, наиболее неблагополучные части находятся в Саках и Очакове.

В севастопольском Комитете солдатских матерей подтвердили, что ВМСУ активизировали борьбу с неуставными отношениями. Однако глава Комитета Людмила Добродий считает, что говорить об искоренении дедовщины на флоте еще рано:

— Меньше неуставных отношений не стало, может, какие-то факты скрывают. Но Военно-Морские Силы ведут сейчас очень большую работу, на флоте более или менее порядок, — говорит Л. Добродий.

Громадські організації проти катувань

26.05.2004
джерело:
(«Львівська газета», 26 квітня 2004 р.)

Сьогодні у Львові розпочне свою роботу регіональний Центр документування тортур, метою якого є захист осіб, які зазнали жорстокого ставлення з боку правоохоронних органів, створення широкої громадської коаліції протидії катуванню та покарання винуватих

   

Усім потерпілим, які звернуться з заявою про застосування проти них тортур, надаватимуть правову допомогу. Планується також, що юристи та правозахисники відстоюватимуть їх інтереси як в українських судах усіх рівнів, так і в Європейському суді з прав людини.
Центр також займатиметься просвітницькою діяльністю: проведенням семінарів щодо протидії катуванню, документуванням фактів тощо. За словами координатора регіонального благодійного фонду “Право і Демократія” Остапа Тимчія, Центр має намір надавати фінансову підтримку в певних судових справах. Наприкінці 2005 року звіт про результати роботи Центру заслухають у Верховній Раді, а висновки повинні врахувати, змінюючи чинне законодавство.

Громадські організації проти катувань

26.05.2004
джерело:
(«Львівська газета», 22 квітня 2004 р.)

Про існування притулку чи то пак комуни для людей, які виходять із в’язниці і не мають нікого з рідних, довідалася від Ігоря Гната, який керує цією унікальною й наразі єдиною на весь західний регіон установою, а також є директором благодійної організації “Регіональний центр соціальної адаптації”

   

Галина Палажій:

Та перш ніж писати про це, треба було на власні очі побачити, де і як живуть колишні рецидивісти.

Ігор Гнат погодився відвезти у своє дітище і все показати. Так склалося, що поїздка випала на один із днів тижня перед Великоднем, тому дещо затягнулася – директор намагався все докупити, щоб і там свято було, як у людей. Дві години їзди зі Львова до Бродів, а звідти ще якихось 5 км – і ми на теренах притулку, який розташувався в місцині, звідусіль оточеній лісом, неподалік автостради. Раніше ці будівлі слугували для ракетної бази під назвою “Об’єкт-580”, а тепер прихистили 38 осіб, які вийшли із в’язниці і прийшли сюди, щоб урятувати своє життя від загибелі, та чотирьох людей персоналу (всі – жінки), які допомагають їм у цьому.

День видався похмурим. Коли ми врешті-решт вийшли з авто, моросив дощ. Та це не завадило відразу зауважити надзвичайно чисте та свіже соснове повітря. Тож люди, які щойно вийшли із в’язниці, можуть відітхнути тут на повні груди в буквальному сенсі цього слова.

Працетерапія як засіб виживання

Я не помітила тут жодної особи, яка би вешталася без діла. Приготування до свята йшли повним ходом, кожен займався своєю справою. У пекарні вже стояли візочки зі свіжоспеченими пасками й хлібинами. А з печі виносили маленькі пасочки в горнятках для львівських дітей, яких годують в автобусі. “На свято в нас усе буде, як на столі в добрій родині – яйця, паска, ковбаска, холодець, голубці”, – запевнили помічники кухаря. У гуртожитку, розрахованому на 40 місць, є окрема кімната для богослужінь, у якій стоїть старовинна дерев’яна інкрустована сповідальниця. Священик прийде відправляти Службу Божу, посвятить великий кошик зі стравами, а тоді всі сядуть за святковий стіл. Але наразі мусять працювати. “Маємо своє господарство, – розповів здоровань Сергій. – Ходімо, покажу”. Із новим екскурсоводом я зайшла до стайні, де було 18 кіз, найменшенькому козеняті – Мартину – виповнилося 13 днів. Трохи далі за перегородкою стояв кінь – із тих, на яких можна їздити верхи. В іншій будівлі побачила 30 гусей, 11 із яких висиджували яйця, курей, на подвір’ї – близько 20 індиків. В окремій комірчині стояли три корови, теля і гордість притулку – бугай Яшко, до якого приводять запліднювати корів із сусідніх сіл. Допомагають доглядати за господарством троє осіб.

“Бачите, з голоду ми вже не помремо, – каже Сергій, – самі на себе заробляємо”.

Справді, жодної фінансової підтримки з боку держави вони не мають, проте хоча важко, але потроху розвиваються. Є в них теплиця, а відтак увесь рік – свіжі овочі, город, 9 гектарів поля, яке тепер обробляють. Торік тут посадили 1,5 га озимої пшениці, 1,5 га цукрового буряка, а також кормового, червоного, моркву, гречку. Тож цукру, пшениці не купують. Улітку після основної роботи всі йдуть збирати малину та інші ягоди, а нині вже закрутили в банки березовий сік. Для будівництва використовують будь-які матеріали: розбирають старі непридатні будівлі, а також застосовують природні матеріали. Скажімо, пліт тут – із ліщинових гілок.

Ігор Гнат розповів, що для людей, які приходять у притулок і не мають спеціальності, є курси електрогазозварників, що відкрили в червні 2001 року за підтримки міжнародного фонду “Відродження”. Навчальна програма курсів розрахована на три місяці, після закінчення люди отримують документ державного взірця, оскільки на проведення курсів дало дозвіл Міністерство освіти й науки України. Програма передбачає вивчення основ ринкової економіки, трудового законодавства, охорони праці, технічного креслення та матеріалознавства. Для практичних занять є електрогазозварювальний апарат. Від заснування курсів спеціальність електрогазозварника II розряду наразі отримали 46 осіб. Окрім того, в притулку є майстерня з ремонту автомобілів, де проводять роботу як на замовлення, так і для власних потреб, адже мають вантажний і пасажирський мікроавтобуси, бурякозбиральний комбайн. Нещодавно “запустили” навчально-виробничий комбінат із деревообробки, який допоміг створити п. Шнеп із бельгійської організації “Українська робоча група”.

“Все життя – по тюрмах”

Ми відвідали гуртожиток, де в кожній кімнаті мешкають по 2-3 особи. Всюди чисто, тепло, ліжка акуратно застелені, є радіоприймачі. Кожна людина, яка тільки приходить із зони, відразу отримує повний комплект одягу (робочий і святковий), необхідні гігієнічні засоби, постільну білизну, яку змінюють щодва тижні.

– А яка в нас шикарна баня і сауна, – захоплено вигукує Сергій. – Та це ж життя! Тут тільки не пий горілки. І ніхто ж не перепрацьовується – з 8 до 18 год., перерва на обід. Тим, хто не має сталих обов’язків, зранку дають завдання. Не думайте, що тут когось змушують. Більшість усвідомлює відповідальність насамперед перед директором, усі бачать, як він туди-сюди ганяє, завжди щось привезе. Інакше шматок хліба у рот не полізе.

Медсестра Ганна Чобіт розповіла, що на кожну людину, яка до них приходить, вона заводить медичну картку. Потім новачок їде у центральну поліклініку, де йому обов’язково роблять флюорографію грудної клітки, аналіз крові на сифіліс. Він проходить огляд у терапевта. Переважно люди після тюрми мають проблеми з легенями, шлунком. У разі необхідності їх скеровують до місцевої лікарні або до Львова. Возять хворим їсти, бо відомо, як годують у лікарнях, а також повністю забезпечують медикаментами. В кабінеті медсестри стоять дві шафки, наповнені різними ліками. “Коли приходжу в поліклініку, – каже Ганна Володимирівна, – то бачу, що в мене більший арсенал ліків, аніж там”.

У коридорі ми зустріли декількох людей, які з пересторогою почали позирати на мене.

– Та ви не бійтеся, – заспокоїв їх мій екскурсовод. – Це не з міліції.

Очевидно, до людей у формі тут ставляться, як чорт до ладана.

– Як бачу їх, таки щось ворушиться у душі – каже Сергій. – Адже ми нічого не робимо, а вони ті пальці, які були обкатані по цілому Союзі й Україні, знову катають.

Реакцію з боку міліції можна зрозуміти. Адже серед тих, хто перебуває у притулку, більше половини – особливо небезпечні рецидивісти, які майже все життя провели у в’язницях (14, 18 і навіть 26 років). Цей заклад дає шанс на порятунок, а як вони ним скористаються – залежить від кожного зокрема. Є люди, які мешкають тут 3, 5, 7 років, бо не мають куди податися, і, найголовніше – не мають своєї домівки. А взагалі програма соціальної адаптації передбачає надання низки послуг упродовж року – медичне, соціальне обслуговування (харчування, проживання, відновлення необхідних документів) та професійну підготовку. За цей час через притулок “проходить” близько 140 осіб. Родом вони із різних куточків України – Стрий, Сокаль, Харків, Миколаїв, є двоє людей із Молдови, Сергій-екскурсовод – із Дніпропетровська. У нього там дружина і вже доросла донька, проте додому повертатися не хоче. Каже, що тут люди простіші, а там “зажралися”. Та виявилося, що причина не лише в цьому. Він мав 6 судимостей, відсидів 14 років, починаючи з 27-річного віку. Був земляком, а згодом – правою рукою Павла Лазаренка, за сприяння якого закінчив сільськогосподарський інститут, потім – академію в Києві, відтак – обіймав посаду голови колгоспу. Це вже після першого терміну ув’язнення. Тоді виникла сутичка, і він, нібито захищаючись, ударив своїм величезним кулаком сина директора шахти. І... вбив. За словами Сергія, Паша мав свою бригаду, він – свою. Був тісно пов’язаний із криміналом. Як тільки черговий раз виходив на волю, починав збирати людей, і місто тремтіло. А тепер каже, що вже не хоче цим займатися, тим паче, що перший термін відсидів нізащо, просто, щоб усім було спокійніше. У притулку знайшов свою справу і так загорівся роботою, що ночами розробляв концепцію свиновиробництва, прорахувавши все до дрібниць. Тож тепер у найближчих планах притулку – будівництво свинарника і розведення селекційної худоби. Проблема лишень у коштах, бо ж ніхто не хоче вкладати гроші в “зеків”, навіть якщо це принесе прибуток. “Та тільки перестанемо вірити у себе, свої сили – ми підемо в тюрму,” – сказав Сергій.

“Я маю паспорт і можу вже не переховуватися”

У кам’яний період людство переживало панічний страх перед блискавкою і громом, у наш час доля людини великою мірою може залежати від невеличкого клаптика паперу, який зветься паспортом, а точніше – від його наявності чи відсутності. Один чоловік віком близько 50 років розповів, що мешкає у притулку вже три роки, звик, працює. “Вийшов із тюрми, і немає ж куди піти – на роботу не беруть, житла немає. А їсти хочеться. Пішов, украв – і новий термін ув’язнення. А тут, уявляєте, – говорить із незвичайним зворушенням, – отримав паспорт, якого не мав 15 років. Тепер можу вже не ховатися”.

Паспортизацією колишніх в’язнів у притулку займається соціальний працівник Наталя Демчук. Від неї я почула, що у 2002 році діяло розпорядження про те, що людям, які виходять із місць позбавлення волі, повинні там видати документ. Перша людина прийшла до них із таким документом 1 квітня 2004 року. Зазвичай, переважна більшість (95%) приходять із довідкою про звільнення, 2-3 особи мають паспорт старого зразка. Процес паспортизації на основі довідки триває близько півроку. Хоча за законом людина повинна отримати паспорт за три дні.

“Але для нас це нереально – говорить Наталя, – адже крім довідки потрібно й інші документи зібрати. Чекати відповіді на запит доводиться близько місяця. Тепер ми подали три справи, ще дві готуємо. Та навіть якщо є всі необхідні папери, постає проблема з грошима. На паспорт для однієї людини потрібно 62 гривні”.

Коли я поверталася до Львова, везучи в торбині подарунок від колишніх в’язнів – пасочку та маківник – уже починало темніти. В дорозі, прокручуючи в голові все почуте й побачене, подумала, що з огляду на обставини в кожній людині можуть проявитися як добрі, так і злі якості. Ті, хто перебуває у притулку, достатньо пізнали темну сторону буття – злочини, пов’язане з ними озлоблення, в’язниці, які провокують вияв помсти за принципом “око за око, зуб за зуб”. Тут їм надають прекрасну нагоду переглянути цінності, побачити інший бік медалі. А для цього потрібно небагато – дрібка турботи, тепла і відчуття, що ти комусь потрібен.

Громадські організації проти катувань

26.05.2004
джерело:
(“Романі Яг”, м. Ужгород, №5 21 квітня 2004 р.)

Добра половина ромів міста Ізюма, що на Харківщині, а їх у місті близько 80, зібралися на загальні збори, які провів президент обласного національно-культурного товариства ромів "Ромен" Іван Матюшенко

   

Основне питання на зборах - висвітлення початку роботи в Харкові філії Європейського центру по правах ромів, яка відкрилася у квітні цього року на базі Харківського обласного НКТ ромів "Ромен". Координатором програми є Аладар Адам. На зборах були роз’яснені основні завдання Європейського проекту, серед яких найголовніше - захист прав ромів в Україні і доступ до правосуддя. Головною метою проекту є сприяння розвитку мережі ромських правозахисних організацій в Україні і юридичний захист прав ромів, навчання активістів ромських організацій ефективній правозахисній роботі; проведення детального моніторингу становища прав ромів в Україні; забезпечення доступу до справедливого суду особам ромського походження з допомогою стратегічних судових справ.

Громадські організації проти катувань

07.06.2004
джерело:
(«Слава Севастополя», №24, 10 февраля 2004 г.)

Наш корреспондент с интересом воспринял приглашение участвовать в пресс-конференции, организованной Севастопольской правозащитной группой

   

Севастопольская правозащитная группа была зарегистрирована в 1995 году, но о ее деятельности в городе знают немногие. В основном те, кому волею судеб приходилось не только иметь дело с силовыми структурами, но и по различным причинам вступать с ними в конфликт. Поскольку нередко такие конфликты являются следствием как низкой юридической грамотности граждан, так и упущений в деятельности следственных, судебных и надзорных органов.

На обсуждение был вынесен широкомасштабный проект Европейской комиссии "Против пыток и жестокого обращения", реализацию которого поддержали правозащитные группы в 14 регионах Украины, в том числе и в нашем городе. По информации, которую сообщила журналистам координатор проекта в Севастополе Ольга Вилкова, можно сделать вывод о том, что проблема искоренения пыток продолжает оставаться актуальной. За три последних года в правозащитную организацию "Международная амнистия" поступили заявления о фактах жестокости из 150 стран мира. В 80 странах пытки приводили к гибели людей.

По словам министра юстиции А.Лавриновича, с 1997 года, когда наша страна подписала Международную конвенцию о защите прав и свобод человека, в Европейский суд из Украины поступило около восьми тысяч жалоб. По некоторым из них вынесены решения Евросуда, в которых зафиксированы нарушения отдельных положений конвенции. 148 заявлений наших граждан были направлены в правительство для принятия мер.

Для приближения проблем, связанных с применением пыток и жестоким обращением, к нашему региону сошлемся на высказывания Уполномоченного Верховной Рады по правам человека Нины Карпачевой, которая, побывав в следственном изоляторе и в изоляторах временного содержания Крыма, пришла к выводу, что условия нахождения в них людей можно отнести к разновидности пыток. В симферопольском СИЗО, построенном 200 лет назад и рассчитанном на 1400 мест, содержится людей в полтора раза больше нормы.

Участвующая в пресс-конференции адвокат Евгения Свидина в своем выступлении привела факты содержания в переполненных камерах ИВС и СИЗО вместе с другими людьми больных туберкулезом. Это подтверждает и Уполномоченный Верховной Рады по правам человека Нина Карпачева. По ее сведениям, в прошлом году в ИВС Крыма находилось 158 туберкулезников. Это создает угрозу инфицирования не только для находящихся под стражей, но и для сотрудников учреждений по вопросам исполнения наказаний. В Алуште туберкулезом заболел начальник изолятора временного содержания.
Громадські організації проти катувань

07.06.2004
джерело:
(«Севастопольская газета», №21, 20 мая 2004 г.)

Невиновность — категория доказуемая

   

С октября 2003 года Севастопольская правозащитная группа занимается мониторингом фактов пыток и жестокого обращения. Если вы или ваши близкие пострадали от жестокого обращения и хотите разрешить эту ситуацию — обратитесь к правозащитникам.

На правозащитника надейся, но и сам не плошай

Как рассказала координатор проекта Ольга Вилкова, из-за недостаточности информации о работе группы пока немного людей обращаются за помощью к ним. Хотя со случаями неправомерной жестокости мы сталкиваемся прямо на улицах:

— Буквально недавно я возвращалась домой и в районе «Юмашевского» рынка услышала душераздирающий крик: «Не бейте его!» Подхожу ближе и вижу такую картину: наряд милиции задерживал нескольких молодых людей, и одного из них милиционер в ожидании милицейской машины нет-нет да стукнет дубинкой. Какая-то женщина упрашивает милиционера надеть наручники на задержанного или поставить его к стенке, но не бить. В ответ она услышала: «Они грабят вас, а вы защищаете этих подонков?»

Наш опыт работы показывает, что часто случаи жестокого обращения не придаются широкой огласке. Причин здесь, я думаю, несколько. Если человек пострадал от произвола милиции, но ему удалось освободиться, то затевать тяжбу с правоохранительными органами он не спешит: «Да ну их!» Другие думают, что обращение к правозащитникам даст немедленный результат. Были случаи, когда напрямую просили: ну позвоните кому надо, надавите на них, и вопрос решится. Но мы действуем исключительно в правовых рамках и наша помощь предполагает обязательное участие самого пострадавшего в доказательстве своей правоты.

Линия обороны у дверей больничной палаты

В этом отношении показателен случай в Евпатории. Константин Сизарев занимался правозащитной деятельностью. По свидетельству активистов общественной организации «Юстис», параллельно с этим готовился к защите диссертации в области права, связанной с нарушением законных прав граждан судами. Защита диссертации была сорвана милицией, изъявшей в 2003 году из его офиса компьютеры. Решением суда действия милиции были признаны неправомерными. Спустя какое-то время Сизарева привлекли за нанесение телесных повреждений средней тяжести (свидетелей инцидента нет и вину Сизарева еще нужно доказать) и суд взял с него подписку о невыезде. И когда 27 апреля 2004 года он поехал в аппеляционный суд в Симферополь, чтобы выяснить некоторые обстоятельства своего дела, его там задержали, а через несколько часов суд вынес решение об аресте. В тот же день он оказался в Евпаторийском ИВС, где был жестоко избит. Сизарева поместили в травматологическое отделение горбольницы Евпатории с сотрясением мозга, ушибами и синяками.

Степень виновности К. Сизарева должен установить суд, как, впрочем, и тех, кто допустил его избиение. Важно, как в этой ситуации действуют правоохранительные органы и люди, которые пытаются защитить честь и достоинство человека. Активисты общественной организации «Юстис» организовали круглосуточное дежурство возле палаты, где был помещен арестованный, и документально фиксировали все нарушения со стороны правоохранительных органов. А фактов было достаточно. Хотя бы такие: Сизарев прикован к койке наручниками, на обследование его выводят с залепленными скотчем глазами и ртом, в наручниках врастяжку, на голову надевают мешок, чтобы люди не видели изуродованного побоями лица.

Активистов-правозащитников неоднократно пытались под разными предлогами заставить покинуть помещение больницы, но люди полны решимости добиться справедливости, а главное — спасти жизнь человека.

Проти катувань. Електронне видання ХПГ (2003-2005) , 2004, №05

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори