пошук  
№01
2005

Проти катувань. Електронне видання ХПГ (2003-2005)

Справи з політичним забарвленням

22.02.2005

Генпрокуратура отменила решение прокуратуры Броваров о прекращении уголовного дела в отношении милиционера, избившего женщину-агитатора

   

Генеральная прокуратура Украины приняла решение об отмене решения прокуратуры Броваров относительно прекращения уголовного дела в отношении милиционера, избившего женщину-агитатора за лидера Христианско-либеральной партии Украины Леонида Черновецкого. Об этом сообщил первый заместитель Генпрокурора Сергей Винокуров в ответ на соответствующее депутатское обращение Л. Черновецкого.

Более того, по словам высокопоставленного работника прокуратуры, ход дела будет контролироваться Генеральной прокуратурой Украины, — сообщили ЛІГАБізнесІнформ в пресс-службе Л. Черновецкого.

Напомним, в августе 2004 года в подъезде жилого дома в Броварах на женщину, собиравшую подписи в поддержку лидера ХЛПУ, напал человек, одетый в форму капитана милиции. Злоумышленник избил женщину ногами, а также угрожал ей пистолетом. Нападавший оказался старшим участковым инспектором Броварского городского отдела Министерства внутренних дел в чине капитана милиции.

(19.01.2005, 11:17
ЛIГАБiзнесIнформ
www.liga.net )

Справи з політичним забарвленням

22.02.2005 | Алла Тютюнник

Міліція – з народом?

   

Тиждень тому в обласному міліцейському управлінні почався “великий ісход” кадрів. Як стало відомо з надійних джерел, першим заяву “за власним бажанням” подав начальник відділу фінансових ресурсів і економіки УМВС полковник міліції Віктор Дембровський. Офіційна причина – пенсійний вік. Особливого подиву рішення фінансиста міліції не викликало ні в кого: зрозуміло, що нова влада не сьогодні-завтра почне ревізії в усіх державних структурах, а ревізії, як відомо, починаються з відділів фінансів.

Майже одночасно написали заяви на звільнення за власним бажанням начальник відділу карного розшуку Віктор Олігорський та начальник відділу громадської безпеки Юрій Кузьменко.

У вищих міліцейських структурах ширяться чутки, що спеціалісти УМВС ідуть з роботи у передчутті кадрових змін, які очікуються з приходом нової влади. Чутки мають дещо драматичний характер: що стане з областю, коли “всі спеціалісти підуть з УМВС”?!

Опитані редакцією місцеві бізнесмени, навпаки, ніякого драматизму від грядущих кадрових змін у міліції не відчувають. Вони дуже сподіваються, що в області, нарешті,  стане менше корупції, що кримінальні “авторитети” не почуватимуться так вільно, як досі, що слідчі відділу карного розшуку будуть менше ламати ребра і відбивати печінки затриманим, добуваючи “зізнання” у злочинах, яких вони не коїли. Що міліція перестане допомагати криміналізованій владі розоряти успішні підприємства.

У міліцейських колах говорять, що Юрій Кузьменко найдужче остерігається розслідування історії з КАМАЗом, що 12 серпня минулого року на дорозі біля Новоолексіївки тричі ледве не збив автомобіль В. Ющенка. Водія нібито побили охоронці Ющенка, і з цього приводу правоохоронці порушили справу, водій і даішники виступали по телебаченню – звинувачували... Але врешті-решт галас про побиття водія КАМАЗу вщух, а слідчі й досі не знають, що робити з цією справою – закривати? Не закривати? Якщо закривати, то з яким формулюванням? Як висловився один працівник міліції: “Даішники погано впоралися із завданням”. Куратор облуправління ДАІ – Юрій Кузьменко. Можливо, все це тільки чутки...

Що стосується громадської безпеки, то коаліція “Партнерство за прозоре суспільство” дуже сподівається на розслідування: хто давав команди зносити жовтогарячі намети, переслідувати агітаторів, чому працівники Суворовського РОВД під керівництвом свого начальника Григорія Кривоноса та працівники управління по боротьбі з організованою злочинністю під керівництвом Євгена Корнішева нападали на агітаторів В.Ющенка, чому відняли й знищили 25 прапорів, зламали 3 намети? Чому Є. Корнішев і Г. Кривоніс спокійно спостерігали, як невідомі в цивільному 26 жовтня викручували руки активісту “Нашої України” (до речі, колишньому працівнику УМВС)  Віталію Сіропуло, як один із них, погрожуючи ножем, відняв мобільний телефон, зрізав кріплення відеокамери й утік із нею? Усі ці події знімав фотоапаратом юрист “Нашої України” О. Пишний, він надав в УМВС 10 фотокарток зловмисників, а також Кривоноса, на очах у якого коївся злочин. Але ніхто нікого й не подумав шукати, аж доки депутат ВРУ В’ячеслав Кириленко не написав запит до обласної прокуратури. При перевірці скарги прокурори виявили, що з міліцейських кримінальних справ зникли фотокартки злодіїв, і фотокартка Кривоноса теж зникла... Дивно, що ні Корнішев, ні Кривоніс не написали заяви про звільнення.

Ніяких результатів немає й досі в розслідуванні справи про побиття бізнесмена Сергія Коваленка, який активно підтримував на виборах Віктора Ющенка. Нагадаємо: у п’ятницю 10 грудня о 21.00 С. Коваленка перестріли біля дому двоє невідомих.

Невідомі закричали: “Что, сука, свободы захотел?!” витягли з машини, побили до втрати свідомості, порізали обличчя, а потім утекли на його ж машині.  За свідченням С. Коваленко, били професійно і жорстоко, один із нападників був “слов’янин з інтелігентним обличчям і мав військову виправку”. І що ж зробили міліцейські “професіонали” для розслідування цієї справи? “В понедельник вечером пришел подполковник милиции и стал уговаривать, что это дело относится к бизнесу, а к политике отношения не имеет. И что мне лучше с этим согласиться, иначе дело зайдет в тупик, а мою машину сожгут где-нибудь”.  Такий от “професіоналізм” у наших міліцейських спеціалістів.

Кілька днів тому із надійних джерел в управлінні УМВС Херсонщини нам повідомили: перед виборами в управління технічного забезпечення (відає всією спецтехнікою для підслуховування) призначили молоду спеціалістку з Луганська. Тут вона вийшла заміж за Толстікова, який на той час був першим заступником начальника управління УМВС Херсонщини. Після весілля Толстіков переїхав до Києва, де очолив Департамент при МВС, під відомством якого були всі управління з техзабезпечення в Україні (читай – по підслуховуванню). Відразу після революції подружжя цих вельми специфічних спеціалістів отримало третю за рік відпустку й виїхало за кордон – вони занадто багато знають, щоб почуватися в Україні безпечно...

Основна біда багатьох керівників правоохоронних органів України в тому, що вони давно й безповоротно погодилися служити не законові, а владі. Будь-кому при владі, навіть злочинцю. А для цього не потрібно мати ні високих професійних якостей, ні моральних, головне – 24 години на добу бути готовим розтерзати будь-кого по команді “фас” від “хазяїна”. Чи зможуть швидко перебудуватися на чесну роботу в рамках закону і моралі ті керівники правоохоронних органів, які все життя формувалися в системі “фас”? І чи взагалі зможуть? Чи не краще їм і справді піти з органів, звільнити місця для тих, у кого схильність до прогинання перед владою й звичка до корупції ще не в’їлася в плоть і кров?

У суботу 1 січня генерал-майор Сергій Васильович Семків на робочому місці приймав поздоровлення з днем народження. Очевидці розповідають, що двір УМВС був запруджений дорогими іномарками, на яких прибували вітальники – в основному, підлеглі Сергія Васильовича, працівники прокуратури, суду, держадміністрації. Чому імениннику не спало на думку запитати, звідки у них ці дорогі машини, коли кожен отримує досить помірну зарплатню? Можливо, це вивело б його на розкриття організованої злочинності в масштабах області?

Втім, у тих же міліцейських колах говорять, що Сергію Семкі-ву нині не до того – він від самого 26 грудня “сидить на чемоданах” і шукає роботу – поки що без особливого успіху, а в середу 5 січня  нібито теж написав заяву про звільнення...

Будемо сподіватися, що незабаром в УМВС Херсонщини прийдуть, нарешті, справжні професіонали, які не хочуть жити “по понятіях”, які зберегли людську гідність і смак до професійної роботи. І тоді все потаємне стане явним. І народ, нарешті, перестане боятися людей у міліцейській формі, а кожен громадянин казатиме без сарказму: моя міліція мене береже.

(“Вгору”, м. Херсон № 119, 6 січня 2005 р.)

Справи з політичним забарвленням

22.02.2005

Позов проти Алли Тютюнник

   

Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області подало судовий позов проти Алли Тютюнник, Голови Херсонського обласного фонду милосердя та здоров’я та члена правління Української Гельсінської спілки з прав людини, а також громадсько-політичного незалежного тижневика „Вгору", що видається правозахисниками, про захист ділової репутації, спростування недостовірних відомостей та стягнення моральної шкоди

У позовній заяві йдеться про те, що шостого січня поточного року у статті авторки Алли Тютюнник „Міліція з народом?" (була надрукована у тому-таки тижневику „Вгору" на першій сторінці) містяться відомості, які, за твердженням міліціонерів, в деяких своїх частинах не відповідають дійсності і підлягають спростуванню. У статті містяться відомості про незаконні дії херсонських правоохоронців під час передвиборчої кампанії 2004 року: переслідування агітаторів та напади на них, видавання незаконних наказів та сприяння міліціонерам у знищенні агітаційної продукції за кандидата у Президенти Віктора Ющенка, "справу з КАМАЗом" тощо.

Справа ще не призначена до розгляду, але цікавим є те, що міліціонери сплатили мито лише 17 гривень, хоча вимагають відшкодування моральної шкоди у розмірі 5 тисяч гривень. При такій сумі вимог державне мито має становити 250 гривень. Це суперечить українському законодавству, де встановлені значно більші суми державного мита. Проте для правоохоронців часто закон не писаний.

Інший цікавий момент цієї справи: фактично міліція вимагає спростування поширених через ЗМІ чуток про ті чи інші зміни в кадровому складі міліції. Бо навряд чи ображати може частково неправильне використання посади того чи іншого міліціонера.

Як пояснила Олена Волочай, член громадської організації „За професійну допомогу" заявники мали б неодмінно згадати, що у пункті 11, цитованої заявником Постанови ВСУ, говориться, що "критична оцінка певних фактів недоліків, думки та судження, критичні рецензії творів не можуть бути підставою для задоволення вимог про відшкодування морально (немайнової) шкоди. Однак якщо при цьому допускаються образа чи порушення інших захищених законом прав особи (розголошення без згоди конфіденційної інформації, втручання в приватне життя тощо), то це може тягти за собою відшкодування моральної шкоди.

Слід також звернути увагу на те, що ст. 17 Закону "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" передбачено певні особливості відповідальності за заподіяну моральну (немайнову) шкоду:

„При вирішенні спорів про відшкодування морально (немайнової) шкоди за позовами органів державної влади, місцевого самоврядування, офіційних осіб (наприклад, зареєстрований кандидат у депутати) чи посадових осіб до засобів масової інформації судам слід мати на увазі , що за змістом ч. 4 ст. 17 зазначеного Закону з’ясуванню підлягають наявність злого умислу журналіста або засобу масової інформації, а також наслідки використання потерпілим можливостей позасудового (досудового) спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі й гідності та врегулювання конфлікту в цілому."

На думку Володимира Яворського, виконавчого директора Української Гельсінської спілки з прав людини, подання позовної заяви проти Алли Тютюнник є не чим іншим як спробою тиску на журналіста-правозахисника за викриття злочинних дій правоохоронців.

Втім, зважаючи на існуючі норми чинного законодавства, задоволення позову є досить примарним. Звісно, крапку у цій справі має поставити суд і винести рішення згідно з наданими сторонами доказами і відповідно до законів України, щоб цей судовий позов не продовжив практику обмеження права журналістів на здійснення законної професійної діяльності і не став початком практики переслідування правозахисників.

Наводимо текст позову міліціонерів до правозахисників та їхньої газети.

Позовна заява
В Суворовський районний суд м. Херсона
Позивач: УМВС України в Херсонській
області, м. Херсон, вул. Кірова, 4, 73000.
Відповідач 1: Тютюнник Алла Миколаївна,
Відповідач 2: Громадсько-політичний
незалежний тижневик "Вгору"
Ціна позову: 5. 000 грн.

 

 

ПОЗОВНА ЗАЯВА

про захист ділової репутації, спростування недостовірних відомостей та стягнення моральної шкоди

06 січня 2005 року в Громадсько-політичному незалежному тижневику "Вгору" за №1 (119) на першій сторінці було надруковано статтю Алли Тютюнник під назвою: "Міліція з народом?". Поширені в вказаній статті відомості в нижче приведених частинах не відповідають дійсності, принижують ділову репутацію УМВС та підлягають спростуванню.

Так, в статті вказано, що "одночасно написали заяви на звільнення за власним бажанням начальник відділу карного розшуку Віктор Олігорський та начальник відділу громадської безпеки Юрій Кузьменко".

Вказані відомості є недостовірними з наступних підстав. Віктор Францевич Олігорський написав не заяву, а рапорт, де просив звільнити його з органів внутрішніх справ не за власним бажанням, а за п. "а" ст. 65 Положення "Про проходження служби рядовим та начальницьким складом ОВС Української РСР" затвердженого Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 №114 (за віком).

Також, в статті недостовірне вказана посада Олігорського В.Ф., оскільки він є начальником Управління карного розшуку УМВС України в Херсонській області, а не начальником відділу карного розшуку.

Також, в статті недостовірно вказані відомості щодо написання заяви на звільнення Кузьменко Ю.П. за власним бажанням, оскільки Юрій Петрович Кузьменко написав не заяву, а рапорт, де просив звільнити його з органів внутрішніх справ не за власним бажанням, а за п. "а" ст. 65 Положення "Про проходження служби рядовим та начальницьким складом ОВС Української РСР" затвердженого Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 №114 (за віком).

Також, в статті недостовірно вказана посада Кузьменко Ю.А., оскільки він є заступником начальника Управління МВС України в Херсонській області - начальник міліції громадської безпеки УМВС України в Херсонській області, а не начальником відділу громадської безпеки.

В статті також вказано, що "у вищих міліцейських структурах ширяться чутки, що спеціалісти УМВС ідуть з роботи у передчутті кадрових змін, які очікуються з приходом нової влади. Чутки мають дещо драматичний характер: що стане з областю, коли "всі спеціалісти підуть з УМВС".

Разом з тим, викладені в даній частині статті відомості не відповідають дійсності, оскільки ніяких чуток в вищих міліцейських структурах не поширюється, і інформація про те, що всі спеціалісти підуть з УМВС України в Херсонській області є недостовірною та необґрунтованою.

Також, в статті вказано, що "у міліцейських колах говорять, що Юрій Кузьменко найдужче остерігається розслідування історії з КАМАЗом, що 12 серпня минулого року на дорозі біля Новоолексіївки тричі ледве не збив автомобіль В. Ющенка.

Водія нібито побили охоронці Ющенка, і з цього приводу правоохоронці порушили справу, водій і даішники виступали по телебаченню - звинувачували... Але врешті-решт галас про побиття водія КАМАЗу вщух, а слідчі й досі не знають, що робити з цією справою - закривати? Не закривати? Якщо закривати, то з яким формулюванням? Як висловився один працівник міліції:

"Даішники погано впоралися з завданням". Куратор облуправління ДАІ - Юрій Кузьменко. Можливо, все це тільки чутки".

В даній частині статті вказані відомості є недостовірними, оскільки в зазначений час Кузьменко Ю. П. службові обов’язки не виконував, знаходився за межами Херсонської області та перебував у черговій відпустці, що підтверджується відпускним посвідченням.

Також, в статті вказано „Що стосується громадської безпеки, то коаліція „Партнерство за прозоре суспільство" дуже сподівається на розслідування: хто давав команди зносити жовтогарячі намети, переслідувати агітаторів, чому працівники Суворовського РОВД під керівництвом свого начальника Григорія Кривоноса та працівники управління по боротьбі з організованою злочинністю під керівництвом Євгена Корнішева нападали на агітаторів В. Ющенка, чому відняли й знищили 25 прапорів, зламали 3 намети? Чому Є. Корнішев і Г. Кривонос спокійно спостерігали, як невідомі в цивільному 26 жовтня викручували руки активісту "Нашої України" (до речі, колишньому працівнику УМВС) Віталію Сіропуло, як один із них, погрожуючи ножем, відняв мобільний телефон, зрізав кріплення відеокамери й утік з нею? Усі ці події знімав фотоапаратом юрист "Нашої України" О. Пишний, він надав в УМВС 10 фотокарток зловмисників, а також Кривоноса, на очах у якого скоївся злочин. Але ніхто нікого й не подумав шукати, аж доки депутат ВРУ В’ячеслав Кириленко не написав запит до обласної прокуратури. При перевірці скарги прокурори виявили, що з міліцейських справ зникли фотокартки злодіїв, і фотокартка Кривоноса теж зникла... Дивно, що ні Корнішев, ні Кривоніс не написали заяви про звільнення."

Вказані в статті відомості не відповідають дійсності з наступних підстав. В даній частині статті йдеться про здійснення посадовими особами УМВС України в Херсонській області, в яких вбачаються ознаки посадових злочинів та дисциплінарних проступків. Однак, на теперішній час вказані в даній частині стати посадові особи до кримінальної та дисциплінарної відповідальності не притягувалися, оскільки факти викладені в статті не відповідають дійсності та в ході службових і прокурорських перевірок противоправні дії вказаних осіб підтвердження не знайшли.

В статті також вказано, що "в суботу 1 січня генерал майор Сергій Васильович Семків на робочому місці приймав поздоровлення з днем народження. Очевидці розповідають, що двір УМВС був запруджений дорогими іномарками, на яких прибували вітальники - в основному, підлеглі Сергія Васильовича, працівники прокуратури, суду, держадміністрації. Чому імениннику не спало на думку запитати звідки у них ці дорогі машини, коли кожен отримує досить помірну зарплатню? Можливо, це вивело б його на розкриття організованої злочинності в масштабах області?

Втім, у тих же міліцейських колах говорять, що Сергію Семків у нині не до того - він від самого 26 грудня „сидить на чемоданах" і шукає роботу - поки що без особливого успіху, а в середу 5 січня нібито написав заяву про звільнення".

Викладені відомості в даній частині статті не відповідають дійсності та принижують ділову репутацію УМВС України в Херсонській області з наступних підстав.

01.01.2005 генерал-майор міліції Семків С.В. ніяких поздоровлень з днем народження не приймав, а знаходився на робочому місці та виконував службові обов’язки у звичайному режимі.

На теперішній час, начальник УМВС генерал-майор Семків С.В. рапорту на звільнення не подавав та продовжує виконувати службові обов’язки начальника УМВС України в Херсонській області.

Інформація про "запрудження" двору УМВС дорогими іномарками працівників є недостовірною, оскільки транспортних засобів прокуратури, суду, держадміністрації 01.01 2005 на території УМВС не знаходилось, а були тільки службові автомобілі УМВС, про що свідчать працівники добового наряду, які здійснювали пропускний режим на територію адміністративної будівлі УМВС 1 січня 2005 року та журнал реєстрації автотранспорту, що в’їжджає на територію УМВС.

Також, в статті вкачано, що "кілька днів тому із надійних джерел в управлінні УМВС Херсонщини нам повідомили: перед виборами в управлінні технічного забезпечення (відає всією спецтехнікою для підслуховування) призначили молоду спеціалістку з Луганська. Тут вона вийшла заміж за Толстікова, який на той час був першим заступником начальника УМВС Херсонщини. Після весілля Толстіков переїхав до Києва, де очолив Департамент при МВС, під відомством якого були всі управління техзабезпечення в Україні (читай по підслуховуванню)".

Викладені в даній частині статті відомості не відповідають дійсності, оскільки в структурі УМВС управління технічного забезпечення не передбачено. Також, Толстікова І.В. про яку йде мова в даній частині не є молодим спеціалістом, так як працює в ОВС більше десяти років. На теперішній час з 17.05.2004 року Толстікова І.В. займає посаду начальника відділу інформаційних технологій УМВС до функціональних обов’язків якої не входить проведення оперативно-технічних заходів.

Викладені в статті "Міліція - з народом?" відомості принижують та ганьблять ділову репутацію УМВС України в Херсонській області в громадській думці та думці окремих громадян з точки зору додержання законів України, загальновизнаних правил співжиття та принципів людської моралі. Приниженням ділової репутації та розповсюдженням недостовірної інформації стосовно окремих посадових осіб УМВС кидає тінь на їхню професійну діяльність та репутацію, підриває авторитет як працівників УМВС так і міліції в цілому. Публікацією вказаної статті УМВС заподіяно моральну шкоду, яку керівництво УМВС оцінює в розмірі 5000 грн.

Згідно ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають в державі.

Згідно ч. 2 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Згідно ч. 1 ст. 94 ЦК України юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.

Згідно ч. 2 ст. 200 ЦК України суб’єкт відносин у сфері інформації може вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями.

Відповідно до абзацу 4 п.5 Постанови Пленуму ВСУ від 28.09.1990 №7 "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" у випадках поширення відомостей, що принижують репутацію організації, остання, якщо вона є юридичною особою, має право звернутися до суду з вимогами про їх спростування, незалежно від того, якою особою (фізичною чи юридичною) поширено ці відомості.

Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.09.1990 № 7 "Про застосування судами законодавства що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" судам необхідно врахувати, що згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції України вимоги громадян або організацій про спростування опублікованих засобами масової інформації відомостей, що не відповідають дійсності й порочать честь і гідність особи, розглядаються судами й у тому разі, коли ця особа попередньо не зверталася до органів масової інформації про спростування зазначених відомостей.

На підставі викладеного, керуючись ч. 2 ст. 124 Конституції України, ч. 2 ст, 23, ч. 1 ст. 94, ч. 2 ст. 200 ЦК України, ст. ст. 4. 5, 217 ЦПК України, абзацом 4 п. 5. п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.09 1990 № 7 "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій"

ПРОШУ СУД:

1. Зобов’язати Громадсько-політичний незалежний тижневик "Вгору": спростувати відомості, які принижують ділову репутацію УМВС України в Херсонській області, викладені в статті "Міліція з народом?" від 06.01.2005, шляхом надрукування спростування тим же шрифтом та розміщенням під заголовком "Спростування" на тому ж місці шпальти, де містилося повідомлення, яке спростовується.

2. Компенсувати заподіяну УМВС України в Херсонській області моральну шкоду, шляхом стягнення грошової суми в розмірі 5.000 грн. з обох відповідачів солідарно на користь УМВС України в Херсонській області.

3. Викликати в судове засідання в якості свідків: Олігорського В.Ф., Кузьменко Ю.П., Корнішев Є.І., Кривоніс Г.В.

4. Допустити негайне виконання рішення.

Додаток:

— Громадсько-політичний незалежний тижневик "В гору" від 06.01.2005 №1 (119);

— Копії позовної заяви - 2;

— Квитанція сплати державного мита.

Начальник УМВС України
в Херсонській області ___С.В. Семків

 

(Автор Олена Голюк, РУПОР, Tue Jan 25 15:45:04 2005
http://www.zmi.kiev.ua/content/view/1796/2/ )

 

Опис фактів знущань в органах МВС

22.02.2005 | Сергей Яновский

“Будущие милиционеры убили прохожего”

   

“Гривна” уже писала о “подвигах” молодых выпускников Херсонского юридического института. Едва окончив вуз и получив назначение оперуполномоченным в милицию, один “юрист” в пьяном виде избил подростка у ночного клуба в областном центре. Другой офицер пытался скрыть преступление, составив рапорт о том, что сослуживец задерживал мальчишку как подозреваемого в уличном грабеже. А тот якобы сопротивлялся.

Но оказывается, совершать уголовные преступления будущие стражи порядка начинают еще до завершения учебы в “альма-матер”. Недавно в областном центре по подозрению в ограблении и убийстве были задержаны трое молодых людей. Двое из них — третьекурсники Херсонского юридического института Национального университета внутренних дел.

Оперативников коробит абсолютная бессмысленность и садистский “привкус” кровавой расправы. Доблестная троица дома у курсанта Валерия отмечала международный День студента. Засидевшись допоздна, охмелевшие собутыльники решили “проветриться”, а заодно проведать невесту другого курсанта — Николая, засидевшуюся в херсонском кафе-баре “Березка”.

На улице Ильи Кулика компания остановилась справить малую нужду прямо под жилым домом. Со двора многоэтажки вышел случайный прохожий и сделал пьяным замечание. Оскорбленные “в лучших чувствах” курсанты и третий их приятель набросились на незнакомца и обрушили на него град кулачных ударов.

Курсанты основательно занимались боксом, да и при численном превосходстве одержать “победу” в драке труда не составило. Мужчину били даже когда он перестал сопротивляться, хладнокровно используя ни . в чем не повинного человека в качестве боксерской “груши”. Когда горожанин упал на асфальт и перестал подавать признаки жизни, его мучителям и в голову не пришло оказать ему хоть какую-то помощь. Вместо этого один из курсантов подобрал выпавший у жертвы мобильный телефон “Сименс”, и троица весело направилась в кафе.

Телефон третьекурсник ХЮИ Николай А. сразу начал использовать: сделал несколько звонков. Угрозыск и прокуратура “вычислили” убийц. Характерно, что курсанты юридического вуза особо и не запирались — написали явки с повинной, наперебой сваливая вину друг на друга.

(“Гривна”, г. Херсон, № 49, 2 декабря 2004 г.)

Опис фактів знущань в органах МВС

22.02.2005 | Олена Троянська

Слідчий кинувся з ножем на затриманого

   

Сталося це у камері ізолятора тимчасового утримання Новотроїцького райвідділу міліції. До затриманого на 5 діб за опір працівникам міліції 27-річного М. з села Чкалового зайшов слідчий С. Через деякий час звідти почулося: “Заберіть у нього ніж!”. Співробітники міліції прибігли на крик. У кутку камери зігнутий М. тримався за живіт, з якого цебеніла кров. Поруч лежав закривавлений ніж... Зі слів потерпілого, його вдарив ножем слідчий, у якого під час сварки з підозрюваним здали нерви. До речі, затримали М. за те, що у його друга вилучили наркотики... Нісенітниця!

М. прооперували у районній лікарні, його життю вже нічого не загрожує (до речі, спочатку в камеру викликали хірурга, а тільки потім “швидку”). А слідчий наступного дня написав рапорт про звільнення з роботи за власним бажанням. Його прохання начальник райвідділу задовольнив без зволікань. І, мабуть, все було б “шито-крито” (хто там захищатиме права затриманого, тим паче, раніше засудженого), якби його дружина не написала скаргу на дії працівників міліції до районної прокуратури. Під час першого допиту працівник міліції зізнався заступнику прокурора району Володимиру Крайовому, що вони з М. односельці, ворогували ще зі школи, і стався інцидент через особисту неприязнь. Тепер колишній слідчий заперечує свою причетність до поранення потерпілого, викладає таку версію: до арештованого того дня він зайшов, аби взяти свідчення. При цьому “забув”, що в кишені його куртки лежало обламане лезо ножа, яким щось ремонтував у кабінеті. Куртку в камері він зняв і повісив на стілець, не звернувши уваги, що лезо виглядає з кишені. Його помітив затриманий і, коли слідчий саме записував свідчення, М. вихопив ножа з куртки й сам встромив його собі в живіт. Чому він так вчинив — слідчий не знає... Важко зрозуміти це й слідству, яке ведеться обласною прокуратурою тепер вже проти працівника міліції.

(“Новий день”, м. Херсон, №51, 16 грудня 2004 р.)

Опис фактів знущань в органах МВС

22.02.2005 | Андрій Власенко

Чи будуть 15 січня "маски" у виправних закладах Вінниччини?

   

“Маски” — це так званий "профілактичний засіб" до всіх ув’язнених, який, кажуть, проводиться 3-4 рази на рік

Суть їх полягає в тому, що дебелим хлопцям у формі і у масках наказують періодично брати в руки кийки, вриватися у камери виправних закладів і дубасити всіх, хто там є, по чому попало.

Приводом для “профілактики” може бути що завгодно. Зокрема, “неправильне” голосування на виборах Президента.

Люди, наближені до керівництва виправної системи Вінниччини, допускають, що “святкові маски” можуть трапитись 15 січня. Зважаючи на те, що у багатьох виправних закладах дійсно голосували не так, як було потрібно начальству, масове побиття в’язнів цілком можливе.

Ходять розмови, що після цих “масок” траплялися каліцтва і смертельні випадки.

Якщо ж пригадати, що у тих самих камерах сидять і за свиню чи мішок селітри, то навряд чи така профілактика виправдана.

Зрештою, люди у виправних закладах — це теж наші, українські люди, вони й так своє отримали, для чого ж застосовувати до них такі звірячі методи?

P.S. Правозахисні громадські організації Вінницької області отримали цю інформацію із джерел, яким можна довіряти, і готові до моніторингу ситуації у виправних закладах щодо “масок”.

Однак, у керівництва виправної системи області, через правдиве відображення газетою дійсності, вороже ставлення до “33-го каналу”. Тому, напевно, і цього разу замість вжиття належних заходів керівництво цієї структури знову затіє із редакцією судову тяганину. А чому б і ні? Потрібно ж за народні гроші прокурорам чимось займатись...

(“33-й канал”, м. Вінниця, №3, 12 січня 2005 р.)

Опис фактів знущань в органах МВС

22.02.2005 | Василь Кізка, наш власкор

“Менти” викрали чоловіка і вивезли за кордон

   

Стаття 25 Конституції України: “Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі”. Отож, у Конституції написано гарно. Поглянемо, що ж відбувається насправді...

Розповідає громадянин України В.М. Максименко, житель села Придністрянського Ямпільського району:

– Я собі лежу на ліжку в своїй хаті 31 грудня. Нагодував телицю, свиней і новорічні телепередачі дивлюся. Вривається він...

– Хто?!..

– Куртка на ньому з написом “ГАИ”.

– А хіба хата була відкрита?

– Так. Хто ж у нас в селі вдень замикається?.. “Документи!!!” Наручники мені на руки — і пішов шукати по хаті. Вдарив: “Негайно документи!”. А ті, в цивільному, що були з ним, стояли на подвір’ї і на дорозі.

– Вітю, а чого ти йому одразу, тут таки, здачі не давав?.. Залетів же в твою хату.., робить незаконний обшук, б’є...

– А як я йому буду здачі давати?.. Навіть дочка подумала, що це наша міліція... Він же не сказав, що з Молдови... Вдарив ще. Дочка і жінка почали кричати... Знайшли мій паспорт, дали йому. Він паспорт забирає, виводить мене в наручниках з хати і вже надворі: “Де ти взяв масло?!!” Я кажу, що о третій годині ночі до мене приїхали на тракторі: “Дай десять літрів солярки”. Я дав десять літрів солярки, а вони дали мені взамін каністру дволітрову масла, і воно так і стояло тут, на порозі. Він цим маслом мене по голові. Вийшла дочка, він на неї: “Зайди до хати!”. Коли вивів мене з подвір’я, я вже здогадався, що це не наша міліція. Ті, що були з ним, стали казати, що вони з Молдови. Кажуть: “Ми їдемо за вашою міліцією, в Ямпіль”. Згодом приїхав наш міліціонер, з Ямполя. Сказав, що з карного розшуку, запропонував, щоб я розповів все, як було.

Розказав я їм, що ті, які на тракторі поїхали, вже дзвонили аж з Могилева-Подільського. Сказали, що пробили камеру, і просили ще й камеру дати, приїдуть, мовляв, за нею після одинадцятої. Але їх тут не стали чекати. Матом до мене, щоб я їм дав камеру. Садять у свій “бобик” і везуть у Могилів-Подільський. У Могилеві-Подільському, біля консервного заводу, знайшли того трактора. Стали вони розшукувати тих, хто його вкрав, опитувати людей, проводити розслідування. Зняли наручники і наказали допомагати придністровському трактористові монтувати мою камеру в їхнє колесо. А перед тим, як їхали у Могилів-Подільський, наш ямпільський міліціонер сказав, щоб я приготував гроші і могорич. Я кажу: “Скільки?”. А він: “П’ятсот доларів”. З Могилева-Подільського мене посадили з трактористом, а самі їдуть у “бобику”. Перед Ямполем закінчується солярка. Кажуть, щоб я заправив трактора і їхню машину. Потім мене завезли в ямпільську міліцію. Це вже ввечері було, першого січня, люди святкували... Я думав, що почнуть офіційно відбирати показання і, нарешті, напишу все, як було. Але... Наказали сісти в “Жигулі” і повезли.

– А як було з доларами?..

– Я дав йому ці гроші в купюрах по п’ятдесят доларів і пляшку дволітрову горілки. Коли ми від’їхали від моєї хати, придністровець мене запитав, де, мовляв, гроші? Я сказав, що віддав нашому. На заправці з “Жигулів” мене знову пересадили в “бобик”. Не сказали, що мають везти у Придністров’я. А я ж був лише в калошах і в кофті... Їдемо через Велику Кісницю до кордону. Той їхній міліціонер каже: “Зараз приїдемо до нас, і ти нам все скажеш”. Приїхали на наш прикордонний пропускний пункт. Вони вийшли з машини, з митниками і прикордонниками щось говорили, а мене з “бобика” не випускають. Правда, митники сказали, що трактора не пропустять без документів.

– А як тебе такого... наші прикордонники через кордон пропускали? Вони тебе особисто просили хоч паспорт показати?

– У мене ж паспорта не було.

– ?!..

– Придністровці ж мій паспорт ще дома забрали.

Тут ми перервемо діалог з викраденим придністровською міліцією Віктором Максименком для уточнення, адресованого особисто начальнику Могилів-Подільського прикордонного загону Олегу Ігоровичу Вальківу. Зверніть увагу, пане полковнику, 31 грудня 2004 року вночі через кордон з Придністров’я невідомі перегнали в село Придністрянське Ямпільського району старий трактор МТЗ-80. Це ж не велосипед. За ним, по сліду, пройшла група, певне, озброєних придністровців, бо хто ж піде без зброї на таке переслідування?.. І цього не помітили керовані Вами прикордонники... Вони і вусом не повели, коли іноземна група захоплення насильно вивозила, по суті — викрадала, за межі нашої держави побитого, в якого незаконно відібрали паспорт, громадянина. Отож запитується: керовані Вами прикордонники кордон бережуть чи сприяють викрадачам наших людей, як і наша міліція?..

Продовжує свою розповідь постраждалий:

– Привозять мене у придністровську міліцію в місто Кам’янку... Я їм сказав, що мені потрібно випити ліки, бо в мене виразка шлунку, буде кровотеча. Вони кажуть: “Зараз тобі будуть ліки і кровотеча...” Один з них підходить і одразу мене ногою з розмаху б’є. І кулаком — у голову.

Били мене раз, другий, третій, четвертий, щоб я признався, що крав трактора в їхньому селі Грушка. Завели мене на другий поверх і знову почали бити. Я зробився мокрий. Дали води. Дали таблетку: “Будеш давати показання?! До ранку все одно скажеш. Ми в тобі все повідбиваємо, ти вже не жилець”. Били мене до третьої години ночі. І сказали, що заведуть у таку камеру, де до ранку я стану голубим, а в другу камеру — ще добавлять. І я вирішив давати свідчення, які їм треба. Вони пишуть, а я лише кажу “так”. У кінці розписався. Наказали, щоб написав відмову від адвоката. Я й це зробив. Другого січня мене повезли в тракторну бригаду, звідки вкрали трактора. Почали знімати на відеокамеру. Потім знову привели в камеру, в підвал. Там стіни всі в крові... Страшна картина... Поїдьте туди, подивіться, вам все стане зрозуміло... Це десята камера, в підвалі їхньої міліції.

Отож я у Кам’янському райвідділі міліції Придністров’я бесідую з начальником Валерієм Євгеновичем Євдокимовим:

– Валерію Євгеновичу, громадянин України Віктор Максименко стверджує, що його били тут, в камері номер десять, що ця камера в крові вся, у підвалі міліції, що там жахливо... Ви можете зараз показати окривавлену камеру номер десять?..

– У камері ніхто його не бив... Сам я не можу вам показати ту камеру...

– Я зрозумів, що ви не хочете показувати мені ту камеру?..

– Добре, вийдіть з кабінету. Після узгодження з своїм керівництвом я вам покажу ту камеру.

Я вийшов, довго чекав за дверима, потім він вийшов і... провів мене на вулицю. Очевидно, його високе начальство не дозволило показати журналісту ту камеру. То як після цього не повірити Максименку про побиття і інші знущання?..

– Дві доби не давали їсти. Третього числа їздили вони до мене додому, ще показання відбирали. Дружина передала передачу — харчі і куртку. Дивіться, як вони її на мені порвали, б’ючи... Четвертого числа мене в наручниках, під автоматом, привели в суд. Суддя зачитала мої права, запитала, які в мене є заяви і клопотання. Я розказав, що мене дуже били і змусили написати все, що їм треба і на відеокамеру я демонстрував те, що вони мені перед тим наказали... І... суд виніс рішення звільнити мене негайно. Але мене привели в їхню міліцію, завели знову в камеру: “Якщо протягом п’яти хвилин не скажеш, хто твої спільники!..” Беруть скотч, заліплюють ним рота і носа... Шланга... І гриф від гітари... Б’ють... Один ногою б’є в голову, інший — грифом в живіт. Били палицею по пальцях. Нарешті о десятій годині вечора дали мені паспорт — йди додому. Виходжу, темно, куртка подерта... Як тільки їде яка машина — ховаюся на узбіччі. Кілька разів повз мене проїздила їхня міліцейська машина. Я зрозумів, що вони мене чекали біля кордону, хотіли там... добити. Всю ніч йшов і ховався. Вранці добрався до нашої митниці... Я не думав, що наша така міліція, що дасть мене на розтерзання в Придністров’я, м’ясо з мене робити... Чого було мене в ямпільській міліції не залишити і не проводити допити, а віддати туди?.. Без будь-якого ордера віддали — нате, везіть, бийте, добивайте.

(Між іншим, я запитував придністровського начальника міліції, яке мали право його підлеглі нелегально, за пунктом пропуску, переходити кордон, за що їм, за нашими законами, належить до трьох років ув’язнення, на яких законних підставах вони вривалися в помешкання українського громадянина і насильно вивозили його за кордон, за що їм, також за нашими законами, світить ще по кілька років... Він відповів, що першого січня, вже після того, як вони, по суті, викрали Максименка і він сидів у них в РВС у камері, придністровська міліція відвезла ямпільській папір, де, згідно з так званими Мінськими домовленостями правоохоронні органи повинні сприяти одні одним... Я ж уточнив в СБУ і, виявилося, що і цей сумнівний папір нашій міліції прийшов не першого, а аж п’ятого січня!.. Як кажуть, замітали сліди... — В.К.).

– А придністровський суддя не запитував тебе про те, яким чином ти опинився у Придністров’ї? – запитував я у Віктора.

– Ні. Той, який бив мене, казав: “Тебе, сука, б.., в нас ніхто не знайде, ти тут і зогниєш, вважай, що ти вже не існуєш. Ти на кордоні не зафіксований”.

Начальник Ямпільського райвідділу міліції А.О. Кислий категорично відмовився визнати, що до цієї справи якось причетний його підлеглий. “Я нікому не давав такого завдання”,– сказав він. Зате головний інженер колгоспу імені Фрунзе села Грушки Кам’янського району Придністров’я В’ячеслав Григорович Сталпа, який був разом з придністровськими “ментами”, розповідав, що Максименка затримували і перевозили через кордон з відома і за участю української міліції...

За словами придністровського прокурора і начальника міліції, кримінальна справа по Максименку там продовжує розкручуватися, і якщо доведуть, що він таки винен — звернуться в Україну за видачею його для осудження. А чи порушена кримінальна справа проти них за незаконні дії на кордоні і на території України?.. Чому досі не чуємо про хоча б ноту протесту МЗС України?..

Злочинні дії у прикордонній зоні трапляються нерідко. І, схоже, міліція по обидва боки кордону уклала якийсь свій неписаний закон і діє своїми, несумісними з загальнодержавним законодавством, методами, користуючись тим, що прикордонна служба вкрай погано виконує свої обов’язки і кордон нагадує прохідний двір для всякого роду порушників.

Тим часом СБУ порушила кримінальну справу і проводить допити осіб, причетних до цієї історії, в тому числі і міліціонерів, а викрадачі придністровського трактора, який вже давно знаходиться у його власників, за словами прокурора Кам’янського району пана Іордатія, і досі не знайдені. Віктор Максименко лікується в Ямпільській лікарні і збирається після одужання подавати до суду міліціонерів за нанесені моральні збитки. При існуючому законодавстві, міліцейській практиці зовсім немає впевненості, що завтра придністровські “менти” когось із нас не викрадуть і не вивезуть за кордон при потуранні своїх українських соратників та прикордонників... До речі, придністровський начальник міліції сказав мені, що лише в Кам’янському районі Придністров’я вже осуджений не один український громадянин. А скільки всього наших співвітчизників сидять у придністровських в’язницях? Чи знає про це наше консульство в Молдові? Як свідчать обставини справи Максименка — певно, що ні... Як я зрозумів із розмови з представниками силових структур Придністров’я, Максименку просто пощастило, що вчасно його адвокат став слати телеграми в Київ, Кишинів, Тирасполь, Кам’янку, подав відповідні документи “33-му каналу”, а так би він сидів там, як і інші наші співгромадяни, про яких мало хто знає... Коли ж Україна захищатиме свої кордони, права своїх громадян у повному обсязі?.. Ясна річ, із злочинністю, яка не знає кордонів, треба суворо боротися, але законним чином...

(“33-й канал”, м. Вінниця, №4, 19 січня 2005 p)

Опис фактів знущань в органах МВС

22.02.2005 | Олег Ельцов

Потрясающие своим цинизмом и безнаказанностью действия "оборотней в погонах", промышляющих в Харькове, удивили даже такого искушенного в уголовной хронике журналиста. Наверное, только Генпрокуратура сможет восстановить там законность

   

Похитить, пытать, “срубить” выкуп, — все это суровые будни харьковской налоговой милиции, а также руководства областной прокуратуры и их милицейских “подельников”. Короче – речь о стойкой ОПГ, которая использует служебное положение для “нагибания” не только харьковского, но и днепропетровского и луганского бизнеса. В своей деятельности они сполна используют полномочия, которыми их наделило государство совсем для других целей. У банды в погонах есть даже собственная “приватная” тюрьма. Она дислоцируется в помещении Орджоникидзовского РОВД Харькова.

Хроника беспредела

На днях мне довелось общаться с двумя людьми, один из которых не ел трое суток, второй – пятеро. На момент нашей встречи с окончания вынужденной голодовки минуло три дня. Они рассказывали о том, что довелось пережить, но даже мне, выслушавшем не один десяток историй о ментовском, прокурорском и прочем беспределе, с трудом верилось в услышанное. Но заключения судмедэкспертизы о побоях, заявление в Генпрокуратуру и прочие инстанции убеждают: все это действительно происходит в почти европейском государстве Украина.

Рассказывает Дмитрий Довгань, директор луганского ЧП “Спецуглестрой”:

— 11 января в 8.30 утра я стоял на автобусной остановке. Ко мне подошли двое в гражданской одежде, и, представившись сотрудниками налоговой милиции ГНА Харьковской области, пригласили в прокуратуру Луганской области на беседу. Меня это очень удивило: ехать почти за 500 километров, когда известен мой домашний адрес, адрес фирмы, которой руковожу… Но сопротивляться было бессмысленно. Я понял, что меня попросту похитили. Едва сев в машину, я узнал, что мы отправляемся в Харьков. Мне предъявили постановление о приводе – в качестве свидетеля. Назвать это постановлением можно с большой натяжкой. Бланк без регистрационного номера, без печати, только подпись следователя следственной группы прокуратуры Харьковской области Игоря Чапичадзе.

Меня привезли в Харьковскую областную прокуратуру, допросили, после чего отвезли в налоговую милицию Дзержинского района. Там завели в кабинете и приковали к креслу. Так я и провел первую ночь после похищения. Утром снова был допрос в прокуратуре. От меня требовали оговорить себя, признаться в несуществующих фиктивных сделках. Мои показания не понравились следователям. Они несколько раз рвали мои протоколы, при этом избивая меня. Били по голове. Имен избивавших не знаю, но опознать смогу. Затем меня вывели в туалет. Трое сотрудников в масках заломили руки, стянули брюки, трусы и приставили провода к гениталиям. Затем пустили ток. Я кричал, но садисты несколько раз повторили пытку, требуя подписать нужные показания. Я подписал все, что сказали.

В налоговой милиции меня держали трое суток. За все время дали бутерброд и стакан чая. Я просил купить мне еды: с собой были мелкие деньги. Менты только смеялись. Все это время меня искали родители. Только через два дня разрешили позвонить родным.

Рассказывает Владимир Лосиевский, директор луганского ЧП “Гипат”:

12 января около пяти вечера в офис нашей фирмы ворвались автоматчики в кампании с людьми в гражданской одежде, которые назвались сотрудниками налоговой милиции Харьковской области. Они показали постановление суда на обыск в офисе ЧП “Ферромет”. Я пытался объяснить, что эта фирма только зарегистрирована на этом юридическом адресе, фактически же здесь офис “Гипата”. Но мне в совершенно бандитской форме приказали подписать постановление об обыске, запретив при этом указывать дату.

Затем налетчики разбрелись по всем кабинетам, где находились разные фирмы и стали сносить в одну комнату все, что под руку попадалось: 4 компьютера, 10 коробок с документами, а еще их грузили в пакеты, мешки, в сумку. Затем в столе директора ЧП “Полимекс” обнаружили 15850 гривен. Директора вызвали на работу. Он объяснил, что это его личные деньги – недавно он разбил свой микроавтобус и собрался его ремонтировать.

Но это никого не интересовало. Деньги изъяли. Я сидел с понятыми в одной комнате, “гости” орудовали во всем здании. Обыск длился до рассвета. Сгрузив добычу в машину, налоговики дали мне на подпись протоколы обыска: свой и тот, что должен был остаться у меня. Когда я их подписал, на меня надели наручники и забрали оба экземпляра. После этого я понял, что можно ожидать чего угодно. И не ошибся.

Все пять часов дороги до Харькова меня держали в туго стянутых наручниках. Просил ослабить – только матерились. В помещении налоговой милиции меня держали до шести вечера. Есть не давали, требовали, чтобы написал, что моя фирма фиктивная, а все ее сделки – бестоварные. Били по голове, в живот, надевали на голову полиэтиленовый пакет. В пытках участвовали офицеры Чапичадзе, Баранов, Чайка, Белов, Сотковой. Кстати, последний был уволен из милиции после того, как о его издевательствах над людьми рассказал в передаче “Без табу” Мыкола Вересень. А уже через неделю Соткового приняли на службу в налоговую милицию.

Мне начало казаться, что все это дурной сон. Если меня похитили бандиты, то почему они в погонах, чего от меня хотят, для чего требуют писать то, чего не было?.. Все прояснилось, когда ко мне один на один обратился начальник отдела Дзержинской налоговой милиции Александр Локшин. Тот был искренне удивлен: погром на фирме проведен, директор похищен. Минули сутки, а меня никто еще не выкупил. Локшин заявил прямо: пусть срочно приезжает владелец фирмы (я только ее управляющий) и везет 100000 гривен. После этого меня обещали отпустить, а Диму Довганя – оставить. Кстати, во время избиений я говорил, что это им так не сойдет, я буду жаловаться руководству. На что следователь Чепичадзе смеялся мне в глаза: “Да мне каждую неделю в прокуратуре передают пачку жалоб на меня же! Тебе здесь никто не поможет”.

Бригада

Чепичадзе знал, что говорил. Действительно, у группы харьковских оборотней все схвачено. Это косвенно подтвердил и зампрокурора области Владимир Тугобей. Тот самолично появился в налоговой милиции после избиений Лосиевского. Прочитал протокол допроса, сделал замечание: “Плохо работаете, здесь же не за что зацепиться”.

Тугобей со своей командой уверенно чувствует себя на Харьковской земле, видимо, имея поддержку сверху. Иначе чем объяснить фразу упомянутого налогового милиционера Локшина: “И не пробуйте жаловаться в Киев — не поможет. А если пожалуетесь – 100000 уже не отделаетесь”. Об этом Луганским бизнесменам потом неоднократно повторяли многие участники “операции”, всякий раз подчеркивая: сто тысяч на боку – и дело в шляпе!

А в это время родители Довганя искали пропавшего сына, писали заявления во все луганские инстанции. Коллеги же Лосиевского пытались вырвать его из рук оборотней. В самом начале ему разрешили сделать один звонок – дабы было известно: в чьих он руках и куда следует нести выкуп.

Продержав до ночи в налоговой милиции и так и не дождавшись выкупа, Лосиевского и Довганя отвезли в Орджоникидзовского РОВД. Там объяснили, что первый задержан за бродяжничество, второй – за оказание сопротивления милиции, после чего их бросили в камеры. Лосиевский сидел с шестью отпетыми уголовниками, Довгань – в камере, забитой наркоманами. Камеры предназначены для кратковременного содержания. Им же пришлось провести там двое суток.

Адвокат Лосиевского обивал прокурорские пороги с 8 утра до 5 вечера, пытаясь подать жалобу в Харьковскую областную прокуратуру. Жалобу не приняли, а адвокату объяснили, что местонахождение луганских бизнесменов не известно. Якобы следователь просто приглашает их днем на беседы, а вечером отпускает.

В действительности похищенных пытали на протяжении нескольких суток. Спать в камерах райотдела невозможно: есть узкая скамейка, на которой нет места. Спать приходилось на голом бетоне, что имело логичные последствия. Все это время их не кормили.

Поскольку областная прокуратура категорически отказывалась принимать жалобу от адвоката, пришлось аппелировать в Генпрокуратуру, что оказалось проще. Из Киева в Харьков позвонили: люди пропали, вы их похитили – вам их и искать. Зампрокурора Харьковской области Тугобей был искренне возмущен: это давление на следствие!

После двух суток содержания в райотделе Лосиевского и Довганя решили перевести в местный бомжатник. Объяснили просто: документов у вас нет, личность установить не представляется возможным, а посему дорога вам – к бомжам. Там лучше: есть, где поспать, хоть кое-как да кормят. Луганские бизнесмены, находившиеся на грани нервного и физического истощения, решили подписать документ, мечтая о сне и пище. Но тут в райотделе появился бравый следак Чапичадзе и просто забрал луганчан с собой. Теперь они были полностью в его власти: из райотдела их выписали, в бомжатник не принимали. Прокуратура заявляет, что ничего не ведает об их нахождении. Не получив отступного, бандиты в погонах могли просто убить предпринимателей – и концы в воду. Каково же было удивление Лосиевского и Довганя, когда их привезли на автовокзал, дали 200 гривен и пожелали счастливо добраться до дома.

Все объяснилось, когда они вернулись домой. Оказывается, уже после вторичного звонка из Генпрокуратуры в Харьков, похитители не на шутку обеспокоились и решили не испытывать судьбу...

Криминальное расследование или криминальное преступление?

Пример с похищением Лосиевского и Довганя свидетельствует: речь идет о стойкой, дерзкой, вооруженной группе вымогателей – наделенных не только оружием и группой поддержки из налогового ансамбля “Маски-шоу”, но и властными полномочиями. Кроме того, преступная группа состоит из представителей разных ведомств и даже ветвей власти. Судите сами: луганских коммерсантов задерживали по постановлению суда Червонозаводского района Харькова, “в плен” бизнесменов брали сотрудники налоговой милиции Дзержинского района Харькова, незаконно содержали на протяжении двух суток в отделе милиции Орджоникидзовского района. Промучив людей пять дней, их просто отпустили. Однако! Связка прокуратура-милиция-налоговая-суд: вот вам классическая форма мафии.

Безусловно, меня заинтересовала предыстория всего того, что довелось пережить двум луганчанам. Дело в том, что обе фирмы, которыми они руководят, занимаются сбором металлолома. Собранный лом поставляют харьковской фирме “Втормет”. Эта фирма фигурирует в уголовном деле, возбужденном по факту кражи целого тепловоза. Тепловоз исчез бесследно, и, по версии харьковских пинкертонов, он якобы был порезан и переплавлен – при участии ООО “Втормет”. Так ли это – не нам судить, и не это есть предмет статьи. Факт то, что сотрудничество луганских фирм с харьковским “Вторметом” стало формальным поводом для визита харьковской налоговой милиции в Луганск. Зачем отправлять целый отряд людей в погонах на трех легковых автомобилях и одном автобусе в Луганск за полтысячи верст? Не логичнее ли было обратиться за помощью к луганским коллегам? Такое сотрудничество было бы логичным и законным, если бы речь шла о реальном расследовании, а не желании “срубить сотку тысяч”, которую вымогали от похищенных. Фактически речь идет не о криминальном расследовании, а о криминальном преступлении. И если генпрокуратура реально обеспокоена положением дел в своих областных подразделениях, а также в подконтрольных правоохранительных ведомствах, то у жалоб Лосиевского и Довганя на имя генпрокурора Пискуна большая перспектива.

Харьков — город ментовский

Фраза, вынесенная в подзаголовок – факт неоспоримый, известный милиционерам и пенсионерам. А также коммерсантам. Правда, многие считают, что лучше иметь дело с бандитами без погон, чем в погонах,поскольку фактически в Харькове сегодня орудует правоохранительная братва – беспредельная, не подчиняющаяся ни законам ни понятиям. И описанный выше эпизод очевидно не единственный. По некоторым данным, на счету харьковской группы оборотней похищение еще нескольких коммерсантов из других регионов. Очевидно, Луганск уже давно находится под их контролем, и по чисто бандитским повадкам они решили расширять сферу криминального влияния. Так, в начале ноября бригада Тугобея (следует предположить, что главарем банды, как старший по званию, является зампрокурора Харьковской области) похитила трех луганских коммерсантов. Тех держали в заточении 12 дней. Арестованным-похищенным, очевидно, не удалось достучаться в Генпрокуратуру, потому их освободили лишь после выплаты отступного в 150 тысяч. В ином эпизоде фигурировал уже днепропетровский предприниматель. Он просидел прикованным к батарее в течение 20 дней. Откупился за 35 тысяч. Метода сбора дани отработана до автоматизма. Вблизи Орджоникидзевского райотдела есть пункт обмена валюты. Выкуп несут туда. Обменщик звонит похитителям, мол, – деньги принял, после чего людей выпускают на свободу.

Услышав версию произошедшего из уст потерпевших и познакомившись с документами, я, естественно, попытался получить информацию от противоположной стороны. Но, похоже, мои звонки следователю налоговой милиции Игорю Чапичадзе и зампрокурора Харьковской области Владимиру Тугобею здорово удивили их наглостью столичной прессы. Чапичадзе заявил, что о жалобе своих жертв в Генпрокуратуру он ничего не знает. Коль такие жалобы есть – пусть Генпрокуратура и отвечает на вопросы прессы. К тому же у него возникли сомнения в том, что с ним разговаривает действительно журналист. Я попытался объяснить, что не требую раскрывать оперативные тайны и тайны следствия, а всего лишь хочу услышать его комментарий по поводу его же методов ведения следствия и общения со свидетелями. “Приезжайте к нам – тогда и поговорим”, — пригласил Чапичадзе. Предоставив налоговому милиционеру возможность высказаться в телефонном режиме, я все же отказался от приглашения, ибо у меня нет денег на выкуп, я не люблю носить наручники и не практикую многосуточного голодания. 

Еще менее словоохотлив оказался зампрокурора Владимир Тугобей. По номеру 8 057 7328495 мне ответил голос, представившийся следователем Владимиром Евсеевым. Он сказал, что Тугобея нет на месте и поинтересовался, кто я и что мне надо от большого прокурорского начальника. Пока я излагал свои вопросы, собеседник прервал меня: “А вот и Владимир Георгиевич появился”. Затем он, зажав трубку, очевидно, пересказывал услышанное, после чего заявил, что Тугобей общаться не желает и по примеру Чапичадзе приглашает меня в Харьков. Нет, уж лучше вы к нам, г-н Тугобей. Тем более, не исключено, что такой повод представится: есть надежда, что Генпрокуратура всерьез заинтересуется состоянием дел с законностью не только в харьковской прокурорской службе, но и прочих правоохранительных органах.

P.S. "Обозреватель" располагает выводами судмедэкспертизы, которые подтверждают изложенные в статье факты о пытках и  издевательствах.

(2005-01-22

http://obozrevatel.com?r=news&id=177787)

Покарання працівників органів МВС

02.06.2005

Співголові Харківської правозахисної групи Захарову Є.Ю. від Г.Й. Удовенка. Лист

   

Верховна Рада України

Комітет з питаль прав людини, національних меншин

І міжнаціональних відносин

№06-23/14-101(20907)

від 8 лютого 2005 р.

Співголові Харківської правозахисної групи

Захарову Є.Ю.

Шановний Євгене Юхимовичу

Повідомляємо, що з приводу статті Людмили Кучеренко “Про катування в Полтаві”, надрукованої в інформаційному бюлетені “Права людини” (№25) за 1-15 вересня 2004 року, Комітет звернувся до Міністерства внутрішніх справ України з проханням перевірити вказані у статті факти.

У відповіді Міністерства внутрішніх справ України на це звернення зазначається наступне.

“Проведеною службовою перевіркою встановлено, що 01.12.2003 старші уповноважені в особливо важливих справах УБОЗ УМВС України в Полтавській області капітани міліції Шаблій В.М., Скадченко С.В., старші лейтенанти міліції Новацький І.М., Богданов О.С. та Безпалов О.Д., зловживаючи службовим становищем, у приміщенні УБОЗ спричинили тяжкі тілесні ушкодження гр. Долі В.Г. та скоїли вбивство Цисельського В.К.

02.12.2003 прокуратурою Полтавської області порушено кримінальну справу за ч.1 ст.115, п.4, 9, 12 ст.364. ч.3 ст.365, ч.2 ст.121 КК України.

Шаблію В.М. пред’явлено звинувачення та обрано міру запобіжного заходу — тримання під вартою. Новацький І.М., Богданов О.С., Скадченко С.В. та Безпалов О.Д. переховуються від слідства. Їм було обрано міру запобіжного заходу – тримання під вартою та оголошено в розшук.

23.11.2004 розслідування кримінальної справи відносно Шаблія В.М. закінчено. Справу направлено для розгляду до Верховного Суду України.

Стосовно кримінальної справи, порушеної проти Дмитренка С.М., зазначається, що станом на 13.12.2004 р. ця справа знаходиться на розгляді в Оржицькому районному суді Полтавської області. Дмитренку С.М. замінено запобіжний захід на підписку про невиїзд. В ході досудового слідства факти щодо застосування працівниками міліції недозволених методів проведення слідчих дій не знайшли свого підтвердження. Прокуратурою Полтавської області 31.08.2004, згідно зі ст.99, 130, п.1 ст.6 КПК України винесено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за зверненням гр. Дмитренка С.М. та його дружини гр. Дмитренко Ю.М. щодо приацівників УБОЗ області у зв’язку з відсутністю події злочину.

Г.Й. Удовенко

Кримінально-виконавча система: деякі загальні дані

22.02.2005

Специалисты утверждают, что в Украине число заключенных в местах лишения свободы не слишком велико

   

В расчете на 100 тысяч населения — около 400 человек. Для сравнения: в США этот показатель значительно превышает 700, в России — примерно 650. С другой стороны, в странах Западной Европы — 100. Самый большой прирост числа зэков в Украине наблюдался в первой половине 90-х годов прошлого века. В последнее время эта статистика становится стабильной — в тюрьмы приходит практически то же количество осужденных, что и освобождается. В прошлом году исправительные учреждения в нашей стране разделили на колонии минимального, среднего и максимального уровней безопасности, а для осужденных к ограничению воли были организованы исправительные центры. Новая структура исправительных учреждений призвана обеспечивать разные условия отбывания наказаний. Перевод осужденного с одного уровня на другой теперь зависит от его поведения и отношения к труду (кстати, в прошлом году на предприятиях учреждений исполнения наказаний области было изготовлено продукции на общую сумму свыше 41,7 млн. гривен — на 10 проц. больше, чем в 2003 году, при этом средняя заработная плата зэка составляла 157 гривен). В рамках этих нововведений, в частности, в Темновской исправительной колонии (№ 100) был создан сектор максимального уровня безопасности на 75 мест. Сейчас в нем содержится, “в соответствии с положениями и нормами национального и международного законодательства”, 55 осужденных к пожизненному лишению свободы. К сожалению, нормы жилищной площади других зэков в десяти из тринадцати харьковских “учреждений” не отвечают требованиям действующего законодательства. Самой сложной остается ситуация с размещением “спецконтингента” в перенаселенном СИЗО.

("Время", г. Харьков, 25 января 2004 г.)

Кримінально-виконавча система: деякі загальні дані

22.02.2005

Тільки цифри (Черкаська область)

   

Из “мест, не столь отдаленных” вернулись 1112 человек. Из них трудоустроено меньше половины — 458. Из-за отсутствия работы многие повторно становятся на путь преступлений: 1 039 ранее осужденных в прошлом году снова совершили преступления.

(“Антенна”, г. Черкассы”, №2, январь 2005 г.)

Кримінально-виконавча система: деякі загальні проблеми

22.02.2005

Розпорядженням КМДА на 2004-2006 роки схвалено програму заходів соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі.

   

Реалізувати програму доручено структурним підрозділам КМДА. Щороку 20 грудня вони мають подавати інформацію про виконання заходів Головному управлінню правової політики, яке, в свою чергу, узагальнюватиме її й подаватиме Кабміну. Звільненим з ув’язнення надаватимуть психологічні, соціально-педагогічні, соціально-медичні, соціально-економічні, юридичні та інформаційні послуги, сприятимуть у працевлаштуванні та наданні лікувально-профілактичної допомоги хворим на туберкульоз. У Києві також планують створити міський притулок для тимчасового проживання та Центр соціальної адаптації для осіб, які повернулися з місць позбавлення волі й не мають визначеного місця проживання.

(“Вечірній Київ”, №2, 11 січня 2005 р.)

Умови утримання в місцях позбавлення волі

22.02.2005 | Леонид Фросевич, "Ведомости", (Киев — Днепропетровск — Киев)

Красивая жизнь за колючкой. В Днепропетровской колонии высаживают розы и устанавливают памятники

   

Смею напомнить, что в одном из украинских городов есть так называемая образцово-показательная колония, которая живет и работает по стандартам Совета Европы. А что происходит в других городах и поселках, где есть специфические учреждения с колючей проволокой? Как там обстоят дела с правами человека? Желая получить ответы на эти и другие вопросы, корреспонденты "Ведомостей" посетили Днепропетровскую исправительную колонию №89.
Гостиничный сюжет
Казенный дом ни за что не перепутаешь с каким-либо другим заведением. Он всегда узнаваем... Вот высоченная тюремная стена, "ощетинившаяся" колючей проволокой. Чуть вдали — сторожевые вышки, на которых молчат стражники. На ближнем плане, за колючкой, просматриваются какие-то зданьица с зарешеченными окнами. Словом, тюрьма — она и есть тюрьма. В ее стенах вы нигде не встретите плакатов с надписью: "Добро пожаловать!" Здесь просто исполняют волю государства, посему — хочешь не хочешь, а тебя все равно привезут сюда под конвоем и долгие годы будут глаголить, что такое добро, зло, а еще — каждодневно внушать, что только честный и добросовестный труд красит человека.
...Мы на КПП. Контролер проверяет наши паспорта, забирает их. Сдаем также мобильные телефоны, говорим, что в карманах и сумках нет оружия, наркотиков. Нас просят подождать. Первые мысли: 89-я, может быть, переживает нелегкие времена?
Вбился гвоздем в память совет из Интернета: "При посещении колонии готовьтесь к мрачному, совершенно гнетущему виду как тюремных помещений, так и тюремщиков".
Спустя десять минут знакомимся с начальником 89-й — полковником внутренней службы Валентином Нечипоруком. Он — в роли гида. И приглашает нас... в так называемый накопитель. Это небольшая территория размером с волейбольную площадку. Вокруг — металлические прутья, а на входе — электронная рамка безопасности. Она пищит... Значит, надо снять часы, положить на столик ключи, зажигалки... Нечипорук поясняет, что этот пятачок сделали после известной попытки побега "смертников" из киевского СИЗО №13. Так сказать, ради подстраховки.
Первый маршрут — в домик, где происходят свидания. Записываю в блокнот: "Если бы не решетки на окнах, то не догадался бы, что это особое заведение. Гостиница, да и только. Причем не захудалая, с разбитыми тумбочками, допотопными кроватями и выцветшими обоями, а просто хорошая, да еще с горячей водой, телевизором... Здесь царят уют и комфорт".
"Мы хотим, чтобы постояльцы хоть на какое-то время забыли о тюрьме. А потом... Родственники осужденных ведь не совершали преступлений. Почему же они должны страдать?" — это полковник Нечипорук комментирует гостиничный сюжет.
А тем временем мы уже на кухне. Здесь как раз несколько женщин занимались стряпней: кто-то варил борщ, кто-то готовил салат... В общем, коммунальная квартира, правда, с современным кухонным оборудованием, добротной мебелью. Стоимость проживания — от 24 до 66 гривен в сутки. "Да некоторые люди дома не имеют таких условий, как в комнатах свиданки!" — бросает реплику розовощекая тетушка.
Но даже несмотря на все блага цивилизации, эта гостиница живет по строгим законам пенитенциарной системы. Так положено. Вот, к примеру, досмотр продуктов. Без него никак нельзя. Есть хитрецы, которые прячут деньги в хлеб, а водку закрашивают под компот... Но все эти технологии давно известны контролерам. Посему у тех, кто приезжает на свидание, подчас возникают неприятности.
Здесь обитают убийцы, разбойники всех мастей, прожженные воры, отъявленные насильники, наркодельцы и т. д. Колония имеет средний уровень безопасности (по-старому — строгий режим). Кроме того, в 2003 году на этой территории был создан сектор максимального уровня безопасности — здесь отбывают наказание лица, приговоренные к пожизненному лишению свободы. Вот об этой публике — короткий разговор в кабинете Нечипорука.
"Пожизненников" в 89-й — несколько десятков. Среди них — убийца одесских курсантов, дорожный разбойник (в прошлом старшина милиции), днепропетровский "джек-потрошитель"... Но вот что удивительно. По словам первого заместителя начальника колонии Алексея Какатеева, основная масса заключенных негативно относится к тем, кому, как молвится, век свободы не видать.
Впрочем, эта мысль то и дело звучала также в ходе беседы с обитателями зоны. Встречались и более радикальные высказывания, например, такие: "Если бы кто-то из "пожизненников" оказался среди нас, мы бы его разорвали!" Но такому преступлению не бывать, ведь корпус, где коротают время самые ужасные бандиты, стоит особняком, он огражден от других зданий. Сюда имеют доступ только охранники. Об этой мини-колонии мы еще поговорим в одной из следующих публикаций.

(“Киевские ведомости”, №4, 18 января 2005 г.)

Умови утримання в місцях позбавлення волі

22.02.2005 | Леонид Фросевич, "Ведомости", (Киев — Днепропетровск — Киев)

Приговоренные к пожизненному лишению свободы надеются выйти из колонии после 20 лет отсидки

   

В Днепропетровске живут 38 человек, которые находятся на полном государственном обеспечении. То есть о них определенным образом заботятся: одевают, кормят, водят в баню, обеспечивают книгами, газетами, предоставляют возможность смотреть телепрограммы, дают шахматы, домино... Иными словами, в казенном доме "все включено" (прямо тебе классная гостиница!), а точнее, все прикручено: столы, кровати, тумбочки, табуретки...

Впрочем, это еще не все особенности данного учреждения. За каждым из его обитателей ведется постоянное видеонаблюдение, причем аппаратуру даже ночью не выключают. Бросается в глаза, что "обеспеченные" люди довольно часто держат руки за спиной. Все они в оранжевых спецовочных костюмах. А возле их "апартаментов" слышно, как лают немецкие овчарки.

Что же это за дом такой странный? И кто коротает время в нем под столь пристальной опекой и охраной?

Мы находимся на территории Днепропетровской исправительной колонии №89. Объект репортерского интереса — серое одноэтажное здание, все подступы к которому строжайше охраняются. Здесь отбывают наказание граждане, приговоренные к пожизненному лишению свободы. Да-да, те самые 38. Сюда им выдала "путевку" Фемида. И эта "путевка" — в один конец... Вот вам и "все включено". Посему, наверное, каждый из 38-ми скажет: "Да пропади она пропадом, эта "обеспеченная" жизнь!"

...Нас приглашают в тюремный корпус максимального уровня безопасности. Обмениваемся впечатлениями друг с другом.

В таких камерах обитают "пожизненники"  

Дескать, с точки зрения охраняемости любой военный объект может показаться детским садом по сравнению с этим учреждением. Мышь не пролезет сюда, птица не залетит. Здесь — ряды бетонных каморок, всего — 14 камер общей площадью 121,85 кв. м, семь прогулочных двориков, накрытых сверху сеткой. "Там живут несчастные люди-дикари, на лицо ужасные, добрые внутри..." Но это так, к слову. Хотя через каких-то десять минут люди с "вечной пропиской" будут убеждать нас в том, что они стали добрыми и полны решимости прийти на помощь всем, кто в этом нуждается. А "ужасное дикарство", мол, уже в прошлом, за это они наказаны...

...Нам показывают одну из только что отремонтированных камер. Скоро сюда кого-нибудь поселят. На двух металлических койках — матрацы, подушки, одеяла. В нескольких метрах — санузел, полочки для туалетных принадлежностей. Представьте себе, даже вода есть (нас уверяли, что с этим перебоев нет).

Конечно, можно жить и в таких весьма специфических условиях, за семью замками. Но едва переступаешь порог бетонной каморки, как появляется впечатление, что у тебя отнимают самое ценное, самое дорогое — СВОБОДУ. Есть только небо в клеточку. А рядом — сосед homo ferus (человек дикий) да охранник за дверью, не спускающий с тебя глаз...

И дни, и ночи напролет сердито воет, пронзительно ревет, надрывно звенит сигнализация. Если бы не эти противные звуки, то чувство, что тебя похоронили заживо, наверное, во сто крат усиливалось бы в душе каждого из 38-ми. А так... есть звуки — есть надежда, что ты все еще на этом свете.

Между прочим, выражение "за семью замками" употреблено не ради красного словца. На двери камеры и впрямь семь замков. Причем у каждой бетонной каморки — свои ключи. Естественно, доступ к ним имеет только охрана.

Вкратце о стиле жизни контингента. Хотя разве можно говорить о стиле как таковом за колючкой? Где-то читал, что люди, попав в такие условия, медленно сходят с ума. Так что же прикажете — поселять их в санатории?

В колонии мне говорили, что наше государство гуманно поступает по отношению к жестоким убийцам. Заместитель начальника Днепропетровского облуправления исполнения наказаний Николай Хорсун завел более конкретный разговор на эту тему.

Итак, приговоренные к пожизненному лишению свободы имеют, в частности, право на ежедневную прогулку (один час), на краткосрочное свидание (раз в полгода), на получение в течение года двух посылок и двух бандеролей. Они могут принимать денежные переводы, вести переписку, направлять жалобы в госучреждения, общественные организации. И самое главное. После того как эта публика проведет в колонии не менее 20 лет, она имеет право подавать в адрес главы государства прошение о помиловании.

В правилах есть и такой пункт. Если осужденный хорошо себя ведет, то после десятилетней отсидки ему могут позволить дополнительно расходовать деньги в сумме 20% от минимального размера заработной платы.

Разумеется, возникает вопрос: за чей счет живет эта криминальная публика? Тут и думать нечего — за счет государства. Они же не работают! Видите ли, создать рабочие места для "пожизненников" не так-то просто. Связано это в первую очередь с безопасностью, а также с финансированием данного проекта. Думаю, в таких исправительных учреждениях также опасаются, что "меченые" узники, дай им лопату в руки или гаечный ключ, могут выйти из повиновения.

В то же время в 89-й колонии труд очень даже в почете. Ее начальник, Валентин Нечипорук, заметил как-то, что 89-я является одним из крупных налогоплательщиков в районе. Ежемесячно за свою продукцию она получает до 350 тысяч "живых" денег.

В цехах "пашут" представители обычного контингента — те, кому суд отмерил сравнительно небольшие сроки заключения. Ассортимент выпускаемой продукции впечатляет: на-гора выдают и металлоизделия, и оборудование для вагонов, и железосодержащий брикет...

В одном из цехов главный инженер учреждения Геннадий Жур с гордостью показывал мне "феррари" 89-й колонии — координатно-расточный станок стоимостью почти полтора миллиона гривен. В 1992 году этот "феррари" был приобретен в России, и с тех пор верой и правдой служит в зоне. На нем выполняют сложные токарные, фрезеровочные работы, особенно те, где расчет идет на микроны.

За "феррари" закреплен Юрий Дмитриевич Сокол. Начальство называет его классным специалистом, который справится с любым производственным заданием. Но у сотрудников 89-й есть повод для грусти. Сокол скоро освободится из колонии, а посему для "феррари" надо будет искать нового спеца. А сделать это нелегко. К примеру, Юрий Сокол целый год осваивал этот станок. Может быть, кого-то из "пожизненников" познакомить с этой чудо-техникой?

Я наперед знаю, что в 89-й на такой шаг не пойдут. Впрочем, как мне показалось, сами "пожизненники" не сильно-то жаждут работать. Им больше нравится рассуждать на религиозные темы, морализаторствовать, высказываться об отношениях государства к преступникам.

(“Киевские ведомости”, №6, 20 января 2005 г.)

Умови утримання в місцях позбавлення волі

22.02.2005 | Леонид Фросевич, "Ведомости", (Киев — Днепропетровск — Киев)

Откровения криминального авторитета

   

Он держал в страхе весь Днепропетровск. А сегодня взывает к гуманности и милосердию

В 1999 году в Украине ввели мораторий на смертную казнь для преступников, а потом и вовсе заменили ее пожизненным заключением. Таким образом государство взяло на себя обязанность кормить, одевать, строжайше охранять жестоких убийц, да и о правах человека помнить. Сдерживается ли это слово? Как оценивают заботу о себе граждане, которым предписано всю жизнь находиться в тюрьме? Собеседник спецкоров "Ведомостей" — Александр Куркай. С ним мы разговариваем в Днепропетровской исправительной колонии №89.

Через минуту он будет отвечать на мои вопросы.

Стоп-кадр. Итак, о состоянии тюрьмы, то бишь колонии №89. Корпус максимального уровня безопасности, в котором обитают "пожизненники", был построен в 2003 году. На это было израсходовано 350 тысяч гривен, из них 35 тыс. гривен ушло только на приобретение и монтаж системы видеонаблюдения. Начальник 89-й Валентин Нечипорук рассказал, что электронная техника фиксирует каждый шаг спецконтингента. Эта видеозапись хранится в течение месяца.

- Александр Витальевич, поговорим о вашем житье-бытье в камере. Кто ваши соседи?

- Их двое. Ислямов из Крыма и сумчанин Ткаченко.

- Я знаю, что администрация колонии должна заботиться о психологической совместимости сокамерников. Конфликтов у вас нет?

- Мы находим общий язык. Хотя подчас возникают какие-то моменты психологической несовместимости. И это понятно. Менталитет-то у всех разный. Скажем, я хочу углубиться в чтение Библии, поэтому прошу выключить телевизор. А сокамерник, наоборот, хочет посмотреть футбол, бокс или заводит разговор о женщинах. "Пожизненников", кстати, между собой часто тасуют, нас также переводят из камеры в камеру.

- Какой досуг у "пожизненников"?

- Вы, наверное, знаете, что мы не имеем права создавать самодеятельные организации — хор, ансамбль... Гитара, магнитофон, видик запрещены. Зато можно играть в шашки, шахматы. Читаем книжки, газеты. В камере есть радиоточка, работает телевизор, правда, в строго определенное время.

- Полюбопытствую, что вам давали на завтрак?

- Кашу с поджаркой. Было вкусно. Вчера на ужин приносили картошку. Кормят нас три раза в день. Скажу честно: мы не жалуемся, спасибо администрации. Слышал, что нам будут давать еще витаминизированные компоты.

- Интересуют ли вас деньги?

- О нас заботится государство. Кроме того, раз в полгода родные могут передать осужденному посылку, а также прислать деньги. Однако держать в камере дензнаки не позволено. Скажу откровенно: мы переживаем не за себя, а за то, чтобы были при деньгах наши родные и близкие.

- Признайтесь, не было ли желания подать жалобу в Евросуд?

- Я раскаялся в своих грехах, поэтому евросуд мне не нужен. Хотя благодарен европейскому сообществу, которое много сделало для отмены в Украине смертной казни.

- Приходилось слышать, что в камерах "пожизненников" со временем происходит умственное и физическое угасание их обитателей. Согласны с этим?

- Тоже слышал об этом. Но вот вы мне скажите, у вора, грабителя — нормальная психика? А люди, убивающие за рюмку водки, имеют ли право называться разумными существами? (Опять контрвопрос! — Л. Ф.) Будем считать, что ваш ответ — это и мой ответ...

Мнение

Первый год — "пожизненник" осматривает условия, в которых оказался, потом еще три года идет период стабилизации, когда он становится похожим на робота, т. е. выполняет команды не задумываясь. А дальше — два пути. Если человек адаптируется, он сможет еще долго оставаться роботом. Если нет — происходит стремительное угасание — и умственное, и физическое (Из интернет-источников).

(“Киевские ведомости”, №12, 27 января 2005 г.)

Армія: «дідівщина» в фактах

22.02.2005

„Він сам винний ”...

   

Вітчизна... Її захист — почесний обов’язок кожного громадянина! Це — з одного боку...

З іншого, на виправдання слова “почесний”, Закон “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” визначає заборону на обмеження конституційних прав і свобод захисників землі української. Згідно з Конституцією, життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека людини визнаються найвищою соціальною цінністю. А головним обов’язком держави є утвердження та забезпечення цих прав і свобод. На жаль, держава не завжди спроможна захистити “найвищу соціальну цінність” — життя. Тому Законом передбачена державна турбота про сім’ї та батьків військовослужбовців, які загинули або померли під час проходження військової служби.

Багато законів... Багато чого передбачено... Інше питання — чи зможуть батьки довести державі, що винуватиця загибелі їхніх дітей є саме вона — держава??! Навіть, у складних випадках, коли начебто вчиняється самогубство.

Невже діти йшли в армію саме задля того, щоб звести рахунки з життям?

Відповіді на ці та інші злободенні питання першими в Україні вирішили домогтися від держави фахівці громадського об’єднання “Харківська правозахисна група”, представника Фонду регіональних ініціатив у Харківській області.

„Як виявилося на реальних прикладах з життя, — ділиться своїми думками про непросту проблему завідуюча громадською приймальнею “Харківської правозахисної групи” Людмила Клочко, — не всі батьки, що втратили своїх дітей при проходженні служби в армії, захищені. Як, наприклад, бути в спірних випадках, коли під самогубством, уникаючи відповідальності, приховують вбивства — трапляються і такі драматичні історії? Якщо спробувати зрозуміти проблему у самому корінні, то дійдеш висновку — самогубств у армії в принципі не повинно бути. Адже в армію для проходження військової служби мають призиватися здорові молоді люди. Отож, закликаю батьків: якщо ви знаєте, що ваша дитина йде до армії хворою, ви не повинні мовчати... Ви повинні негайно написати заяву у військкомат. Якщо ж сина призвали до армії хворим — теж не мовчіть! Добивайтеся, щоб хлопця лікували і вирішили питання про звільнення.

Неякісна робота призовних комісій призводять до того, що в армію потрапляють юнаки з психічними захворюваннями. Як правило, вони стають жертвами так званої “дідівщини”. Над ними сміються, знущаються, їх б’ють... А вони — тікають з військових частин подалі від кривдників... Нерідко, задумують лихе і здійснюють його — кінчають життя самогубством... А самогубців держава не визнає, і їхні батьки позбавляються усіх, передбачених законами, пільг та прав на соціальний захист”.

Дивна річ, якщо людина служить в армії, знаходиться у військовій частині безвідлучно, вона — не виконує службових обов’язків? Тобто, державі вигідно розділяти: нічого не трапляється — виконує обов’язки, а коли щось трапилося — вона тут ні до чого, мовляв, він сам у всьому винуватий... І опускає від прямого батьківського погляду очі...

„Мріяв стати медиком”

Людмила Олексіївна Бикова втратила сина у 1990 році. Сергій мріяв присвятити життя армії, скласти іспити до військової медичної академії. Минув рік і сім місяців. І раптом — похоронка!! Самогубство! Як казали командири, хлопець себе застрелив. Вбита горем мати 13 років не могла зрозуміти, як же так, що сталося:

— Сергій будував плани на майбутнє, мріяв знайти кохану, одружитися, народити діточок... Тринадцять років знадобилося Людмилі Олексіївні для того, щоб піднестися духом, встановити свою істину і допомагати іншим батькам відшукати справедливість.

„Розпочала зі своєї справи, — розповідає помічник голови Харківського обласного “Союзу солдатських матерів” Людмила Бикова, — затребувала її з міста, де загинув мій син. Коли нам тоді повідомили, що він застрелився, я одразу заявила, що трапилося щось надзвичайне, що психіка хлопця просто не могла того витримати... Переконалася в цьому через 13 років, подивившись на документи... Зараз доказати, що він був вбитий непросто, але те, що нелюдки робили з хлопцем до трагічного випадку, просто вражає… У зв’язку з цим і вирішила спеціально поставити питання про самогубства в армії”.

Замість сина — посвідчення

Так, на жаль,самогубства мають місце. Але які спонукальні причини лежать в їх основі? Просто так — без причини — драми не розігруються... За ними жорстокість, нелюдське поводження тощо.

Нині батькам видають різного типу посвідчення: в одному випадку, коли держава ніяк не може відмовитися від того, що вона причетна до загибелі хлопця, видається посвідчення серії “Г ”, а якщо причиною смерті є самогубство — видається посвідчення серії “АС ”. Як назвати це знущання? До речі, з ним, як розповідають люди, і з транспорту виштовхують, і з комунальниками виникають непорозуміння...

„Для того, щоб звернути увагу посадовців, — ділиться координатор проекту Майя Крюкова, — ми почали складати списки по районах. Потім у відповідну службу кожного району ми направили ці списки для того, щоби там розуміли: у них в районі є така категорія людей і що посадовці повинні з нею щось робити. І результати проведеної роботи приносять свої маленькі позитивні наслідки.

Тобто, потрібно хоч чимось покращити стан батьків, які втратили дитину. Держава призиває в армію наших синів — вона й повинна нести відповідальність за наслідки проходження служби. А ми, зі свого боку, вимагаємо дотримання однієї умови: якщо хлопець не здійснив злочину — сім ’я у будь-якому випадку повинна отримати якусь компенсацію”…

Згідно з положеннями статті №15 Закону “Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, родини, які втратили дітей під час проходження ними військової строкової служби, мають право на безоплатне отримання у власність житлового приміщення, яке вони займають у будинках державного житлового фонду, а при потребі їм надаються квартири у першочерговому порядку.

Вони мають право оплачувати житлову площу та комунальні послуги в розмірі 50 відсотків, безкоштовно користуватися громадським транспортом, отримувати грошові надбавки до пенсії тощо.

Розподілення на зазначені категорії вважаємо неприпустимим: хлопці не на прогулянку в армію йшли, вони весь час проводять на території частини — всі 24 години, які зазначені у службовому розпорядку і які розписані по кожній хвилині.

Неважливо, чим займаються солдати: несуть службу чи відпочивають — вони в армії, будь-якої миті готові виконувати розпорядження командування...

Потрібні зміни!

І хоча фахівцям “Харківської правозахисної групи” та “Спілки солдатських матерів” вдалося допомогти багатьом батькам, чиї діти не повернулися з армії, обміняти посвідчення про самогубство їхніх синів, вони зіштовхнулися з іншою проблемою: в державі нема закону, який би визначав статус такої категорії людей. На них розповсюджуються дії іншого Закону — “Про соціальний захист ветеранів війни”. Але під час формування бюджету держава чомусь забуває про осіб, на яких розповсюджується закон. Посадовці ж органів місцевого самоврядування, як правило, розводять руками, посилаючись на відсутність асигнувань з державного бюджету.

Отже, чому стаються трагічні випадки? Чи не тому, що має місце формалізм і безвідповідальність членів призовної комісії, того ж таки лікаря, який організовує роботу медичного персоналу щодо медичного огляду призовників? Хто досліджував таку проблему? Між тим, нерідко саме ці чинники і лежать в основі трагічних випадків, про які ми говоримо. Але мало того, що батьки страждають від втрати сина, їм ще відмовляють в належних пільгах.

Дійсно, якщо судити по справедливому — армія, її керівництво повинні відповідати за все, що відбувається з нашими молодими співвітчизниками, які, до того ж, виконують військовий обов’язок далеко не в ідеальних умовах. З одного боку, організація проходження військової служби залишає бажати кращого, з іншого, красномовними є численні приклади недолугого управління на всіх рівнях в цілому. Згадайте трагедію на літовищі у Львові, влучання реактивних снарядів у жилий будинок в Броварах, підбиття пасажирського літака над Чорним морем, “бомбардування” населених пунктів Запорізької області зі складів у селі Богданівка...

Реформування, на яке покладається військове керівництво і про яке ведуться розмови останнім часом, однозначно не вирішить тих болючих життєвих проблем, про які сьогодні йшлося. Без найменшого сумніву — потрібен і контроль з боку громадськості, і активне втручання в ситуацію, що відбувається в армії. Інакше збройні сили не зазнають докорінних змін, а батьки продовжуватимуть страждати, оплачуючи чиїсь недолугі рішення чи бездіяльність кров’ю та життям своїх синів...

Завершуємо публікацію статей із правового бестселеру „Право може перемогти: історії успіху громадських захисників”, видану Фондом Регіональних Ініціатив за матеріалами минулорічних поїздок по Україні. Цього разу в матеріалі з Харкова піднімається дуже невесела, але, на превеликий жаль, актуальна тема — нові трагічні події, що сталися в результаті вибуху 9 січня 2005 року біля міста Ес Сувейра в Республіці Ірак, в результаті яких загинули 8 українських миротворців, дають новий поштовх до роздумів, у тому числі, і щодо непростих питань соціального захисту членів сімей військовослужбовців.

(“Громадський захисник”, №2, січень 2005 р.)

Проти катувань. Електронне видання ХПГ (2003-2005) , 2005, №01

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори